Каніфоль, сургуч, дермантин.
Батько мав один єдиний старий паяльник, з пластиковою ручкою схожою на пістолет, довгим стрижнем і тканинним кабелем, що був перемотаний в багатьох місцях чорною усохлою ізоляційною стрічкою. Поряд з паяльником
в батька завжди була кругла металева коробочка, начебто від монпансьє, і ще декілька коробочок з купою залізячок і деталей. Коли все це багатство з’являлося на столі - кімната зразу наповнювалася сизим димочком, незрівнянним чарівним запахом незрозумілого і складного дійства. Так ремонтувалася електрика.
Пайка дротів, гірлянд, приймачів і навіть телевізора, а то і прикрас, була якимсь чаклунством, коли підходити до столу було небезпечно. Одного разу, малим, я доторкнувся до паяльника, і після цього тримався від нього подалі, в сусідній кімнаті. Але ж запах… Він вабив мене, чарував, дурманив. Я не міг зрозуміти чому, доки батько не показав мені як він жалить шматочки "бурштину" і вони гинучи, зникаючи, тужливо викидають їдкий тонкий дим, а олово слухняне температурі, приймає найнесподіваніші форми. Смолу на вишнях я теж сприймав бурштином, всі ці темно-жовті, прозорі крапелькисубстанції справляли на мене в далекому дитинстві чарівне враження.
Батько не визнавав в електриці скруток, все в нас паялося, вся проводка. Коли пізніше я був змушений осягати електричні дроти і ланцюги, дуже здивувався, що насправді можна отак взяти і скрутити вусики проводки – і буде працювати. Працювало. Все життя. Але не в гірляндах. І тоді вже й мені одного разу на новий рік довелося залізти в шухлядочки, покопирсатися і роздобути смішний , начебто іграшковий паяльник та пропаяти релє. Звісно без чарівного запаху… Різдвяні дні гірлянда попрацювала. Потім вона трохи поблимала, і залишила нам тільки оранжеві та декілька червоних вогників. Настав кризис жанру.
Отримання посилки було церемонією. Зазвичай вони приходили взимку, під свято, ми привозили їх з поштового відділення на санчатах. Це завжди був ящик з фанери, укріплений дощечками по периметрам, з кришкою прибитою гвіздками. Посилка урочисто ставилася посеред кухні, на табурет, і повільно, по рейці, по гвіздочку, відкривалася. І з’являлися даруночки – банки з
варенням, хустинки, шапки, цукерки, консервація, сухофрукти, інколи і фрукти якісь. Ящик наповнював дім святковим настроєм. Обов’язково зверху
лежали листи з фото. И дякуючи ось такому мессенджеру ми і взнавали, як справи в глибинках Хмельниччини і Воронезької області, у всіх наших рідних.
Ми отримували посилки, ми відправляли посилки. Коли відправляли, я радо йшов на пошту з кимось з батьків, це було одне з найулюбленіших моїх
місць. Свіжі газети та журнали. Листівки! Яскраві, різноманітні, святкові і сувенірні, очі розбігалися! Стенд з поштовими марками, які я в дитинстві
приймав за гроші, здавалося це щось дуже коштовне, що можна тільки
роздивитися під склом. Але головним на пошті були – запахи. Незабутні і неповторні. Посилку ми закривали дома, прибиваючи кришку, на ній писали адресу кульковою ручкою, по два три рази наводячи текст. На пошті посилку обмотували хрест на хрест коричневою, крафтовою як би зараз сказали, мотузкою, і нарешті наливши на вузол трохи гарячої чарівної темнокоричневої пасти, ставили печатку. Посилка була готова відправитися в подорож, яка тривала три-чотири тижны. Мить запечатування була найурочистою і приводила мене просто у захват.
Взагалі це було відмінною властивістю принаймні мого дитинства. Воно
було рясно насичене чаклунством-в-малому. Незрозумілими захоплюючими речами, в яких мені ще треба було розібратися в майбутньому, а поки я насолоджувався магією невідомого. Все так складно і цікаво було влаштовано. І все так чудово пахло!
Так звані «запахи дитинства» не вигадка і не пустий звук, а конкретний і буквальний маркер, що залишає сліди, створює вражаюче дежа-вю практично в будь-якому віці. А може це такий мій нюх був особливий, що закарбовував кожний слід запаха, складав їх як світлини в альбомах. Чия була то спадщина? Мисливців пращурів може? Дивний містичний прояв прізвища. Хтозна. * Стільці стояли в рядок. Тітка (Прибиральниця? Маляр? Не пам’ятаю) працювала в будинку культури завода Катіон, що біля Хмельницького. І так мені пощастило мати доступ до кімнат, де зберігалися чудернацькі і цікаві речі - декорації, прапори, інструменти, плакати, ціла купа всякого непотребу, старих меблів і транспарантів. Поряд була сцена. Сходи, звідки я одного разу через необачність полетів вниз стрімголов, набивши чергову шишку.Інколи проводячи час в клубі до вечора, я сідав за великий стіл, покритий коричневим матовим матеріалом дивного запаху. Так само був оббитий і міцний, тертий, такий, що бачив напевно ще революціоньерів, стілець. Мені було неважливе саме заняття, ну що, карлючки, різні великі прошиті зошити,
кольоровий гофрований папір, прапори. Олівці, прості і кольорові, навіть хімічні. Скільки мені було, років з чотири… Сам простір приміщення, заповнений особливим казенним і театральним запахом, тримав і захоплював. Але й нагадував. Вдома теж були подібні по матеріалу речі –поважні та величезні, з металевими куточками валізи, усередині картаті, ззовні з дивною шорсткою фактурою, по якій можна було їздити пальцями, як по доріжках. Таким же був чохол акордеона, що інколи потрапляв з шафи на паркет. Коричневий, шорсткий, пахнучий. Цей запах я ще застав в школі, у вчительській, в першій своїй школі, молодшій. Отже, ще в 73-75м. Після –сліди його втрачаються, Лише зрідка і подекуди я його зустрічав, щоб потім втратити на десятиліття.
Сніг.
Це було дуже давно. Років більш ніж сорок тому. Під Новий рік, наш благословенний Вишневий засипало снігом майже до перону.
Тоді перон електропотягів був нашим порталом в великий світ, порталом в реальність, входом і виходом, початком і кінцем. Відкритий, він стояв між колій, продувався всіма вітрами, був підвладний будь-якій стихії, з одним іржавим допотопним навісом і трьома чотирма, фігурними лавками на
лапах.
У ту ніч вдома я був один. Старший брат з родиною - в Києві, в далекому куточку Лівого берега, батьки роз'їхалися по двох трагічних телеграмах, що прийшли в один день, роз’їхалися в різні боки країни. Ближче опівночі пролунав дзвінок. Ох і не люблю я ці пізні дзвінки, ніколи нічого доброго вони не обіцяють.
На дроті був брат. І стривожено розповів наступне – наша двоюрідна сестра, з двома малечами, їхала з Молдови, через Київ до батьків. Довгими
електричками, бо квитків на потяги не було. Так вийшло. І вийшло так, що електрички затримувалися, січень навалював снігу скрізь. Додзвонившись
дорозі до брата якимось дивом, почула, що треба вийти десь вже біля Києва. І все було б добре, але переплутав Вишневе з Вишняками, вийшла там, і втратила декілька дорогоцінних годин дороги. Тоді вона сіла в останню електричку, і поїхала, ні на що добре вже не очікуючи, на Київ, де в холодну
ніч її ніхто не зустрічав.
…як би її перехватити, сказав брат – Я не встигну на вокзал від себе, - сказав брат, -Треба, щоб вони опинилися у тебе, в Вишневому - сказав брат . Як?..спитав я. - Не знаю…– відповів брат. Коли? – Зараз.
Вітер як скажений дув прямо мені в лоба, я йшов, відвертаючись, завірюха сікла дрібним колючим снігом. Треба було бігти, але сугроби були такими що я ледве рухався, відкритий простір станції, залізничних колій ,перетворився на біле поле. Біжати на міст було ризиковано, півкилометри, міст здалеку виглядав як біле довге тістечко. Я скористався нашим звичним місцевим способом, що іноді ми собі дозволяли, це завжди було лячно, але ж по прямій. Два товарних состави, декілька залізних вузьких перелазів, недалеко один від одного. Скрипіло і гуло. Звичайний залізничний мандраж, подавити в собі і лізти далі. Всі семафори, верхні та на землі, світили червоним. Зверху було чорно, знизу – жовтий від далеких ліхтарів сніг. Десь під ногами рельси, шпали. Я крокував обережно, кожен раз намацуючи ногою, щоб не було слизько. Наді мною гули дроти і розтяжки, що тягнулися
як павутиння з чорних стовбів. А попереду – наш перон, де на високих стійках гойдалися тьмяні, жовті, іржаві ліхтарі. Це завжди виглядало якось
дуже красиво. Кіношно. Незабутньо. Віковічно.
Чому все, що пов’язано з залізницею, так зворушливо і щемливо? Небуденно. Колії, шпали з захоплюючим запахом смоли і креазоту, вічні перони, далекі червоні , сині, зелені вогники-магніти, простір станцій і вокзалів, прокреслений чіткою графікою над головою. І це жовте проникливе світло, неначе зконцентрований сам час.
Я дійшов до станції, де не було ні одної живої душі, йшла перша година. Я
постукав у двері діспетчерської. Аби хтось би там був, думав я. Аби двері відкрили. І двері відкрилися. Мій вигляд говорив сам за себе…Ситуація з тих, коли умовності зтираються і люди починають спілкуватися на більш високому рівні взаєморозуміння і довіри. Диспетчер зв'язалася з машиністом електропотягу і терпляче пояснила кого і навіщо треба висадити у Вишневому. Машиніст довго і наполегливо (як мені розповідала по ходу диспетчер) оголошував по потягу прізвище і вказівку терміново вийти. Сестра спала, спала дівчинка, але хлопчик почув прізвище, і сказав сусідам по сидіннях, що це їх називають. Електричка гальмувала, накатуючи до перону Вишневого.
Люди що сиділи поруч, розбурхали сестру і сказали: «Виходь!» Як це уявити?!.. У темну порожнечу, вночі. Куди? Навіщо? Вони допомогли зібрати речі, вивели в тамбур і майже виштовхнули сестру з дітьми на перон. Мене там ще не було, я лише йшов, прокопувавсь, зверху, по мосту від станції до перону. Секунди тіснилися щільно, одна до одної, і крокували з моїм гучним гарячим диханням. Хвилина ставала величезною і розтягнутою, наче кілометр. Електричка, з якої не вийшов ніхто, крім трьох маленьких фігурок, відчалила і загубилася в сніжному тумані. Я з останніх сил побіг до фігурок. Складно уявити, що вони відчували в цю мить. «Надя, це я! Я вас викликав. Це Вишневий. Йдемо додому, до нас...»
Золото.
Бувають такі дні, коли кажеш собі – все. Саме сьогодні я зроблю те, про що мріяв, чекав, відкладав, до чого готував себе в думках неодноразово. Саме сьогодні, тому що вже край. Край, сказав собі Гліб, і відкрив закладку посилання на клініку НеоПріма. «Почни життя з чистого листа! Клініка амнезіології академіка Береженко. НеоПріма, розшир свої можливості! Чистий лист твоєї пам’яті» Акція. Кожна четверта подія – мінус 50 відсотків. Термін акції сплив.. Жаль, подумав Гліб, в мене якраз би було на пару акцій. Він обережно торкався в уяві до тих «ран» які кровоточили, били його мозок неначе током. Те. Перше. Боже мій!.. не треба… Оте, ох люди. Який же я дурний… Ще те обличчя. Та дурна розмова. Огидно, як огидно. Мммм…
Гліб застогнав. Ні, ні, не треба… Видалити як старий гнилий зуб, що мучить тупим нескінченним болем. Сьогодні запишусь. Зараз, негайно.
Черга випала на вівторок, через два тижні. Норм, здивувався Гліб, чекаючи гіршого. Зазвичай в НеоПріма не протовкнутися. Він був там один раз, коли ходив на консультацію. Клініка вищий клас, космос. Ну а що, подумав Гліб, за такі ціни, не дивно. Свобода від болю коштує дорого. Від болю в пам’яті тим більше. Через тринадцять днів клініка зустріла його чарівною посмішкою на рецепшені, яскравим теплим світлом модернових світильників, і чудернацькими кріслами. Гліб згадав їх, так, так неначе на Марс летимо. Ну, в якомусь сенсі… Розпіарена модна клініка гула, було людно, десь грала фонова музика, лікарі консультанти, сестрички, амнезіологи, відвідувачі. Скільки молодих, здивувався Гліб… Не тягнуть як я, раз, два, життя з чистого листа. Молоді не паряться, заробили трохи, пішли, викинули з пам’яті колишнє, все, досвідос, ти хто такий, пробач, не пам’ятаю. Що? Я провалив презентацію? Не було такого! Бійка? Яка бійка? Що ти вигадуєш?..
Нова якість життя. Гліб глянув на стіну з величезним рекламним постером. Вміє НеоПріма сформулювати.
Тут нікого не називали хворим. Ніколи. Клієнти. Наші дорогі клієнти. Постійним – знижки. Можна було закріпитися за своїм амнезіологом. Це
було вигідно з клінічної точки зору. З кожним разом працювати йому було легше. Прогалини ставали все більше. Мозок все доступніше. Мозок звикав, пристосовувався. Зустрічав амнезіолога, як старого знайомого. Чим краще ставали стосунки з лікарем, тим менше залишалося на кілометрах нейронів інформації, галявини ширилися, розквітали всіма кольорами спектру. Кольорова або як її офіційно називали спектральна конрт-мнемоніка була черговим проривом людства. Хтось отримав Нобеля. А ми – позбавлення від болю.
Гліб терпляче і спокійно чекав свого означеного часу. Все повинно було статися досить швидко і безболісно. Дивно все це, думав Гліб, година
підготовки, або й дві, детальна розповідь про події які ти хочеш пустити під ніж, в своїй пам’яті, і всього чверть години роботи амнезіолога. Як вони бачать?.. Що вони бачать? Але результати не обманювали. Деліт-процес
працював стовідсотково. За помилку, видалення не тих об’єктів пам’яті були гарантовані клінікою такі відшкодування, що Гліб був спокійний. Він жодного разу не чув серед своїх друзів про виплати. Не трапляється. ШІ, який працював з масивами інформації введеної до програми контрмненоніки, мабуть, не знав про штрафи й видаляв пам’ять холоднокровно і безпомилково. До того ж Гліб перестрахувався і заказав операцію у зав.відділення. Рекомендації навіть в технологічному світі ніхто не скасовував.
П’ять хвилин. Встигну згадати, подумав Гліб. Згадати в останній раз. *
Гальма зойкнули за вікнами і машина ледь не влетіла в двері клініки. «Швидка…швидка!…»
Гліб саме ввійшов до палати , але на шум з вулиці всі звідти побігли до машини. Чутно було як заввідділення різко і гучно давав вказівки. «Тримайте!.. Беремо всі!.. до мене в палату…Так, так, все нормально, заспокойтесь… Ведемо! Дівчата, відійдіть!»
Поки декілька чоловік тримали клієнта, заввідділення швидко набрав когось телефоном.
- Вікторе Борисичу, підійдіть будьласочка…допоможете. Так, суїцидальний випадок. Зараз швиденько витремо… Так, бо щось дуже буйний. Поліція? Їде. Але ми чекати не будемо, давайте!
Гліб в куточку палати втиснувся в крісло та завмерши спостерігав.
Кремезний чолов’яга ніяк не хотів втихомиритися в руках двох медбратів, щось ричав і кивав до них підборіддям.
Лікар приготував шприц, справно вколов його чоловікові і кивнув
помічницям на апарати. Прибіг Віктор Борисович і став допомагати дівчатам, прибори засвітилися, стіл плавно виїхав назустріч клієнту. А клієнт саме затих, пом’якшав, присів на стілець. Заввідділення сів навпроти нього і приязно заговорив.
–
Ми зараз зробимо КаЕм, потім Деліт, вам буде легше. Пробачте за
штовханину, вам не дуже було… Лягайте сюди, відпочиньте. Хлопці!.. Він зробив знак медбратам, ті, тримаючи руки чоловіка,стали поряд.
- Вікторе Борисовичу, ви тут?
- Так.
- Зтираємо все?
Людина раптом здригнулася.
Я тобі зтеру, я тобі зтеру!.. Нє!. Яке все!?
- Пробачте!..- Зав. зніяковів. – Я маю на увазі критичні ділянки, вражені незбалансованою напругою, так це в нас називається. Лягайте, розслабтеся, зараз все подивимось, розберемося. … От бачу вже, в вас небагато. Дуже пошкоджена ділянка є, мабуть свіжа. І декілька старих.
- Старих? Подивись на них! Старих…
- Так, дуже старих, бачу. Років з двадцять?
- Тридцять п’ять. Не чіпай!
- Як не чіпати?.. Шановний. Друже... – Зав.схилився до чоловіка. – Вам безплатно. Чесно. Зважаючи на обставини…
- Та ти дурний! Ох, дурний... Це моє золото. Лікар, а нічого не розумієш… Подивись частоти! Не чіпай.
Зав.відділенням повернувся і запитливо подивився на Віктора Борисовича. Той мов підтверджуючи кивнув головою. Поряд з ним на панорамних екранах миготіли тисячі переплетінь нейронів, мережа переливалася всіма кольорами, і ритмами коливань. Але чорні були єдині в своєму роді і неповторні. ШІ миттєво викидав інформацію на допоміжний екран. Ритми чорних пошкоджених скупчень ніколи більше не повторювалися.
Кремезний чолов’яга добре вчився на своїх помилках.
Зав.відділення повернувся.
- Зрозуміло. Все буде добре. Лягайте.
Чоловік, оплутаний мережею тоненьких дротів, затих, змирився і заснув. Завідуючий і його колега уважно завмерли за екранами, контролюючи роботу ШІ, кожен крок, кожен мікрон був прописаний програмою чітко, згідно з ним маленька яскраво-неонова крапка неквапливо повзла по нейронах. Сестрички спокійно переглядали дані стану, пара хлопців присіла на лавку біля апарату. Гліб тихенько піднявся і повільно посунувся вздовж білої стіни. Дочекавшись поки Зав. повернувся до Віктора Борисовича і заговорив, Гліб шмигнув в двері, що люб’язно перед ним відкотилися.
Поліція вже була в холі. Головний уважно подивився на Гліба, але Гліб кивнув йому, показав на палату і доторкнувся пальцем до губ.
Вертушка на вході поглинула його, і вивела на залиті сонцем мармурові рожеві плити. Гліб знайшов в кишені запрошення з чеком, склав його вдвоє, потім вчетверо, потім ще, і ще раз, жбурнув його в смітник, і пішов направо по тротуару.
Рибка, тушка, піч.
Риба в печі пропікалася до золотистої хрусткої скориночки, тонкі гострі кістки ставали ламкими, майже м'якими, як курячі хрящики. Лящ був не сухий і не жирний, не зажарювався, але і не залишався білим, а набував блідо жовтого кольору. Смак був неймовірний, смак вогню, і пічного тепла, напевно ніколи після того я не їв більш смачної риби. З'їдав все, залишав лише короткий хвіст, і трохи голови, певно котики ображалися.
Миска борщу супроводжувалася обов'язковими «заробив!» 100грамами
горілки, відмовитися було неможливо, з’їв і випив, я відразу впадав в глибоку дрімоту, валився на високе, все в подушках, ліжко, залишалося лише встигнути підібрати ноги, і все - я «плив».
Коли ми приїжджали до бабусі, нас чекала в холодних сінях порося розділене на чотири частини. Ім'я я не запитував, але ми знали, що кожне порося, якого заводила бабуся навесні був улюбленцем, мав ім’я і щедро відгодовувався. Щоб перед зимою, перетворитися в іншу форму і сенс, і до самого літа годувати тепер вже бабусю і її молодшу сестру. Мене завжди трохи нудило від гори свіжого м’яса, але
озброївшись
сокирою і ножами, я втягувався в роботу, нюх притуплявся, охоплений азартом, я обробляв м'ясо та кістки, уникаючи щонайменших втрат, кожна трилітрова банка солоного м'яса означала тиждень життя для мешканців низенького теплого будиночку.
Сало, шкіра, кістки, все йшло у справу і наповнювало банки, на квітчастій скатертині столу займали своє місце кружальця домашньої ковбаси, проперчені як то кажуть на великого любителя. Того року вийшло 22 трилітрових банки солонини. Справно закатані кришками, вони ставилися в куток на підлогу, щоб назавтра відправитися в підвал, в неглибоку земляну яму під дошками підлоги в холодних сінях. Льох у дворі був бабусям вже не по ногах. Якість домашньої ковбаски строго контролювала молодша сестра
баба Галя, вона довго жувала проперчене посолене м’ясо, перед тим як
набивати в кишки. Казала «добре…добре» і лише тоді починалося
приготування нового кілечка.
Недружній з горілкою та іншими отрутами, я важко вибирався з денного сну.
На гучно крокуючому годиннику з довгими ланцюжками був невизначений
вечір, якби не їхнє цокотіння, я б не повірив, що час хоч якось рухається. Чай і неспішна розмова. На вулиці, в чорній пітьмі полів – щедро розсипаний Чумацький шлях, яскрава Вега прямо над головою. Вселенська Тиша. Божественна аудієнція.
А в хаті натоплено, затишно, слабенька лампочка під стелею, біля ікон рушнички з вишитим «солаві на кущі», півники на фіранках і подушках, сухий впізнаваний запах минулого, пічного стійкого тепла та спокою.
Вишня і мед.
Курц подорожував тіки з АірАламо. В нього була платінова картка, членство в «Клубі друзів», шалені преференції та індивідуальна програма курсу в
будь-яку точку світу. В будь-яку, але не в Фастів. Це діч якась , як це може бути?.. повторював про себе Курц і вже відчував той моторошний холодок по
спині, передчуття фіаско і неминучості добиратися іншим сервісом. Діч…я
не хочу поїздом, я хочу лише аеротаксі… Невже? Невже…
Все було не так страшно. Сервісів було предостатньо, але все одно Курц сприймав те, що відбувалося, як зраду. Хоч би АірАламо не дізналося…
Ну добре, будемо подорожувати з …що там є… Курц не перебирав і відчайдушно зупинився на першій ліпшій пропозиції. Якщо не с Аір, яка різниця. Все одно вийде якась фігня. Курц був не з оптимістів.
Пролітаючи серед Карпат, Курц нарешті заспокоївся, від серця відлегло, від бував тут колись, на якомусь величезному курорті. Сподобалося. Звідти взагалі стартували експрес-шатли, менш ніж за півгодини він був у Відні. Краса і тиша. Полонини. Корови з дзвіночками. Копиці з височенними палками. Добре, може все буде добре, в тому Фастові.
Пісклявий сигнал вивів Курца з дрімоти, на екрані спалахувало «сталася помилка…ніякого хвилювання, все буде вирішено за декілька хвилин…». Оператор служби вже набирав його по звязку. «Пане Курце, вітаю! Тисячу вибачень…Чверть години і ви відправитесь далі… Таксі зупинеться в населенному пункті …Ми замінимо машину… Лише п’ятнадцять хвилин! Машина для вас вже в дорозі! Наші вибачення!» Таксі не дуже м’яко сіло на траву біля проїзжої частини. По мапі на екрані Курц встиг зорієнтуватися, що машина зробила гак і зійшла з курсу на пару десятків кілометрів. По дорозі, метрів за сто виднівся майданчик з дерев’яними прилавками. До них вів рядок дерев, рясно всипаних темночервоними плодами. Які величезні, подумав Курц, як на рекламі. Він хотів вхопити вишню прямо на гілці, але вона бігала по губах і вислизала. Курц
розпачливо всміхнувся і спіймав її пальцями. Вкусив, і вишневий сік бризнув йому в обличчя і потік по руці. Курц ойкнув від несподіванки і поліз за
серветками. Біла майка прикрасилася рожевими плямами. Вишня була і кисла і солодка водночас, у Курца зчепило зуби, але він зірвав ще цілю жменю і кинув до рота, хитаючи від задоволення головою.
На майданчику гомоніли люди, це був тутешній базарчик, на прилавках в кошиках красувалося безліч яблук, якийсь дідуган стояв поряд з золотого кольору банками. Мед?..Мед! Курц завмер над банками, роздивляючись
відтінки сонця, що розлито по скляночках. Дідусь всміхнувся йому і
протягнув паличку, Курц не зрозумів, а дідусь вже спритно мазнув його по
руці паличкою. Курц обережно лизнув, потім ретельно висмоктав все з руки. Після кислої вишні, солодкий духмяний смак меду був те що треба. Перед жіночкою в зеленій вишитій хустинці стояли баняки з якимись
величезними штуками. Курц дістав телефон, потикав в нього, навушники
послужливо підказали йому.
Dobryden. Sho ze? – Доброго здоров'ячка пану! Вареники! З картоплею і
цибулею, а ось з сиром. Беріть, дуже добрі. Свіженькі!
Навушники миготіли вогниками перекладаючи, але не пояснювали головного.
Вареники були справді величезними м’язистими, з нерівною м’ятою
облямівкою.
Курц трохи розгубився і вагався. Було цікаво і дивно. Vy ih drukuvaly? – Не зрозуміла пана, пробачте. Робимо самі, от наліпила
зранку, все своє, борошно, картопелька, цибулька, все з городу – Nalipyla?.. –Аякже! Візьміть одненький, сподобається, я ще зважу. Вона схопила кульочком великий вареник і простягла його Курцу. Він розгубився і несподівано взяв вареник просто рукою, і обережно вкусив. І відчув як він зголоднів…Вареник був пухнастий теплий, і в маслі. Курц проковтнув його вмить. O, taak…Davayte she! Desyat!
Одною рукою Курц тримав піввареника, іншою клацав на телефоні.
«Дивись що я знайшов! Ти знаєш що це? Вареник! Картопля і жарена цибуля. Вони в маслі. Їла таке? Капець як смачно, чесно. Надрукуєш мені завтра?..Знайди рецепт».
Аеротаксі пливло над жовтими і зеленими нерівно нарізаними полями, пробігла річка, потім ще раз, блиснуло дзеркало озера, потім почало з’являтися передмістя, і довгі новеньки корпуси заводу. Фастів, нарешті. Машина повільно почала спускатися. Курц зібрав речі, поклав в рюкзак, в кульку залишалося ще три вареники.
Світло.
Діанка проснулася, відчула ще закритими очами, начебто крізь сон, якесь мерегтіння, почула з татової кімнати жужжання проектора. Вона сповзла з ліжечка, знайшла капці і пішла через зал до тата. Посеред кабінету в повітрі тремтіло об’ємне зображення будиночку, зеленої галявинки і дітей, що кидали великого кольорового м’ячика.
- Михайлику, Михайлику, тато з нас мультика зробив, іди подивись.
Діанка побігла до братика, але повернулася сама і стала під голограмою, що тремтіла над нею, в променях 3Д-проектору.
- Таточко, а що це буде? Листівочка?..
- Ну. Відправимо тьоті Марині. Хай подивиться на вас.
- І на Веприка?
- Точно, хай котяру побачить.
- І на басейн?
- Обов’язково! Це ж наше море...
- Як ми з Михайликом пірнали?..
- Ооо, так! В них там бризки на всю каюту будуть летіти! Увага
бомбочка Діана!
Дівчинка засміялася, але показала на вуха.
- Таточко, в мене вода тоді в вуха позаливалася…
- Нічого, будеш іншим разом закривати. Ні, я ж тобі купив ті, гумки! І на носа! Маєш?..Де?
- Не зна…- Діанка підняла плечі. – Потопли.
- Отак…Зараз накладу звук, і запишу повідомлення. І все, вечером відправимо.
- Промінчиком?
- Так. Тільки з космопорту. В нас телескопчик вже слабенький. Поїдеш зі мною? Михайлик спить ще?
- Тато, а чого цьоця Марина нам не пише? Ми їй відправляємо, відправляємо, а вона мовчить?..
- Ні, Діаночко, не мовчить тьотя твоя, вона теж пише і відправляє нам…
- А де?..
- Ну… От виростеш, ти і Милайлик… І отримаєте купу цікавих повідомлень від неї, з мультиками, подивитесь як там зірочок багато в них. Років через тридцять.
Тато сидів за столом перед округлим екраном і малював на листочку зошита каракулі, квіточки, кола, що переходили одне в одне. Довго дивився у вікно , прямо в світло, яке заливало кімнату. Потів трохи прикривши ролети, підсунувся до екрану.
- Привіт, Марино. Вирішив написати тобі чергове послання, є що показати, отже… Будинок вже готовий, закінчили, ну як, багато ще чого доробити треба, буду потихеньку добивати. Сподіваюся що до
осені переберемося і залишимося на зиму там. А може й ні, не знаю поки. Записуюсь один, бо Ліза у відрядженні знов, на Місяці. Ніяк не можуть запустити ті садочки, щось в них інфа не збирається коректно, якісь збої з параметрами, температура є, тиску не видно, є сигнал
камери, температура злетіла, таке…Так що ми вдома самі хазяйнуємо.
Як бачиш Діанка вже доросла, а Михайлика я ще тобі в пелюшках показував, вже ганяє за котом, дивись).. Побачиш хитру хижу морду біля басейну, то це Веприк наш.
Як і обіцяв, все знімаю, басейн подивись, новий зробили, розширили, добре вийшло, діти не вилазять, та й ми самі… Нагрівається так в серпні, що інколи змушені охолоджувати. Як ми і гадали з тобою, сонце виправдовує всі наші найнеприємніші прогнози, перевершує.
Але лихо не без добра, і знов дякую тобі за дах, розрахувала ти тоді чудово, електрики хватає на все, навіть з запасом. Я трохи хвилювався, як вийде, ти ж будинка не бачила таким як він тепер, я переробляв проект, мені таки хотілося терасу більше, та й балкон. Та ні , все норм, ти геній просто. Про сонце ти точно вгадала, графіки накопичення саме такі. Я думав тоді, чи не надто ти песимістична?.. Аякже!.. лупить аж
до жовтня…
А от з манго, Марина не вийшло. Чекала знаю) Ні не росте, поки що. Щось і позаторік не зав’язалося, і в минулому. Ну почекаємо ще. Батьки писали, що в них маленькі є, але я як був, ну таке…це несерйозно ще. Що батьки. Те, останнє що я знімав торік, десь так, здорові, слава Богу. Ну як, коліна змушені були замінити, металеві що, ставилися ще при тобі щось не дуже, поставили титанові, ходять. Батьки трохи ображаються, Марина не пише ). Георг пише, Марина ні. Ну розумієш. Вони дійсно путаються в відстанях, не співвідносять, де Георг де ти. Та я й не казав, чесно кажучи, детально. Забовтую потроху, щось вигадую на ходу. Те що ти говорила тоді, «скажеш згодом», та ні Марина, не виходить. Не повертається язик. «Через тридцять чотири роки…»? Не можу. Посилаюся на оптичні дані що публікує Веб-3. Та вони й самі читають. Взагалі-то багато інформації
приходить. Веб конкретно вас пасе, головне – політ штатно, параметри стабільно, інше домислюємо ).
Батьки … Ти думаєш мені легко це дається? Так здавалося на
початку, перші роки після старту. Так, призвичаївся, навчився. Тим частіше пишеш, тим легше. Я розумію, що й ти в такому положенні.
Виявилося писати в один кінець, це не аби яке випробування, так?) Але іншого не задано. Я зрозумів, що цьому треба навчитися. Можливо навчитися. Перестроїти сприйняття, сприймати як єдину даність. І радіти що вона є. Мені завжди здається, що коли я тут сиджу і кажу, ти мене чуєш одразу. Що от я всміхнувся і блискавка раз – і у тебе. Це допомагає. Я ще потім багато багато разів згадую сказане, начебто
повторюю, сидячи перед тобою. Це наповнює життя твоєю присутністю. Твоєю, Георга. Лайма. Тридцять чотири роки для шаленої блискавки не гак)..
До речі про Георга. Зараз зроблю паузу. Поснідаємо з дітьми, розкажу тобі дещо про їх експедишени. Про Лайма мені Ліза нещодавно розказувала. Там такенні справи творяться на Марсі! Та ти що...
