Festival Guide Docudays UA 2020 by DOCUDAYS UA

DOCUDAYS UA

20–29/03 2020 за підтримки

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

партнери

генеральні медіапартнери

медіапартнери РОЗРОБЛЕНО СПІЛЬНО З DEVELOPED TOGETHER WITH

партнери правозахисної програми

інформаційні партнери правозахисної програми

інформаційна підтримка

ФЕСТИВАЛЬНІ ЛОКАЦІЇ

FESTIVAL VENUES

1. КІНОТЕАТР «ЖОВТЕНЬ» (вул. Костянтинівська, 26) 2. КРЕАТИВНА СПІЛЬНОТА IZONE (вул. Набережно-Лугова, 8) 3. КІНОТЕАТР «БАТТЕРФЛЯЙ DELUXE» (вул. Антоновича, 50) 4. КІНО42 (вул. Костянтинівська, 11/13) 5. КІНОТЕАТР BOOMER (вул. Лаврухіна, 4) 6. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА (вул. Васильківська, 1) 7. БІБЛІОТЕКА ІМЕНІ ВАЛІ КОТИКА ДЛЯ ДІТЕЙ (вул. Межигірська, 25)

1. ZHOVTEN CINEMA (Kostiantynivska St, 26) УІ, Сurrent time, institute of doc film, doc leipzig, dae, pitch the doc 2. IZONE CREATIVE COMMUNITY (Naberezhno-Lugova St, 8) 3. BUTTERFLY DELUXE CINEMA (Antonovycha St, 50) 4. К ІNО42 (Kostiantynivska St, 11/13) 5. B OOMER CINEMA (Lavruhina St, 4) 6. OLEKSANDR DOVZHENKO NATIONAL CENTRE (Vasylkivska St, 1) 7. VALYA KOTIK CHILDREN’S LIBRARY (Mezhyhirska St, 25)

ПОКАЖИ БЕЙДЖИК DOCUDAYS UA ТА ОТРИМАЙ

SHOW THE DOCUDAYS UA BADGE AND GET

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ ТА МЕНЮ 8. Мережа EspressoHolic (вул. Вадима Гетьмана, 1А; вул. Хорива, 25/12; вул. Басейна, 5; вул. Прорізна, 23; вул. Механізаторів, 2) 9. Кавовий дім London (вул. Верхній Вал, 18) 10. Хвильовий (вул. Верхній Вал, 18) 11. Bar Talkies (вул. Межигірська, 3) 12. Fanera (вул. Ярославська, 20/14) 13. BUCK Coffee Roasters (вул. Костянтинівська, 20/14) 14. NUDEBAR (вул. Костянтинівська, 24) 15. Urban Space 500 (вул. Бориса Грінченка, 9) 16. Malevich (вул. Рейтарська, 17) 17. ЕТЕР (вул. Васильківська, 1)

15% DISCOUNT ON DRINKS AND FOOD 8. EspressoHolic chain (Vadyma Hetmana St, 1a; Khoryva St, 25/12; Baseina St, 5; Prorizna St, 23; Mekhanizatoriv St, 2) 9. London Coffee House (Verkhnii Val St, 18) 10. Khvyliovyi (Verkhnii Val St, 18) 11. Bar Talkies (Mezhyhirska St, 3) 12. Fanera (Yaroslavska St, 20/14) 13. BUCK Coffee Roasters (Kostiantynivska St, 20/14) 14. NUDEBAR (Kostiantynivska St, 24) 15. Urban Space 500 (Borysa Hrinchenka St, 9) 16. Malevich (Reitarska St, 17) 17. ETER (Vasylkivska St, 1)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ ТА 10% НА МЕНЮ 18. First Point Espresso Bar (вул. Ярославська, 14/20) 19. Call Me Cacao! (вул. Нижній Вал, 35)

15% DISCOUNT ON DRINKS AND 10% ON FOOD 18. First Point Espresso Bar (Yaroslavska St, 14/20) 19. Call Me Cacao! (Nyzhniy Val St, 35)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ (БЕЗАЛКОГОЛЬНІ) ТА МЕНЮ (ОКРІМ БІЗНЕС-ЛАНЧІВ) 20. #Blinstory (вул. Хорива, 16)

15% DISCOUNT ON SOFT DRINKS AND FOOD (EXCEPT BUSINESS-LUNCH MENU) 20. #Blinstory (Khoryva St, 16)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ ТА 10% НА КНИГИ 21. Zakapelok (вул. Верхній Вал, 62)

15% DISCOUNT ON DRINKS AND 10% ON BOOKS 21. Zakapelok (Verkhnii Val St, 62)

ЗНИЖКУ 10% НА НАПОЇ ТА МЕНЮ 22. Pink Freud (вул. Нижній Вал, 19) 23. Хінкальня (вул. Нижній Вал, 19/21)

10% DISCOUNT ON DRINKS AND FOOD 22. Pink Freud (Nyzhnii Val St, 19) 23. Khinkalnia (Nyzhnii Val St, 19/21)

ЗНИЖКУ 10% НА НАПОЇ (БЕЗАЛКОГОЛЬНІ) ТА МЕНЮ 24. Білий шум (вул. Костянтинівська, 11) 25. Vagabond Cafe And Vintage Corner (вул. Григорія Сковороди, 7) 26. ДОМ (вул. Сагайдачного, 10/5)

10% DISCOUNT ON SOFT DRINKS AND FOOD 24. City Cafe White Noise (Kostiantynivska St, 11) 25. Vagabond Cafe And Vintage Corner (Grygoriya Skovorody St, 7) 26. DOM (Sagaidachnogo St, 10/5)

ЗНИЖКУ 15% НА ДЕСЕРТИ 27. Veterano Brownie (Нижній Вал, 39)

15% DISCOUNT ON DESSERTS 27. Veterano Brownie (Nyzhniy Val str. 39)

21.

14.

27. 12. 19. 18. 13.

Велика Житомирська / Velyka Zhytomyrska St.

22.

23.

25.

9. арська /

Reitarska

11.

24.

15.

вул. В

олоди мирсь

ка / V olo

dymy

rska S

16.

10.

вул. Рейт

20.

бульв ар Тар аса Ш евчен ко / T arasa Shevc henko Blvd.

вул. Антоновича / Antonovycha St.

Площа Льва Толстого Ploshcha Lva Tolstoho

26.

Олімпійський Olimpiiska

17.

Hra dyn ska

St.

вул .О нор ед еБ аль зак а

вул . Гр ади нсь ка /

/H ono re d eB alz ac St.

організатори

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

20–29/03 2020

ТУТ І ТЕПЕР HERE AND NOW Мирні акції дітей у Європі впливають на порядок денний урядів цих країн. Українська практика – заборона використання дітей у політичних акціях. За таких умов годі й сподіватися на появу ініціатив на кшталт екологічного руху підлітків чи виступу Ґрети Тунберґ під час Генеральної асамблеї ООН зокрема.

Peaceful protests led by children are influencing the agendas of European governments, while Ukraine has banned the involvement of children in political actions. In these circumstances, our country is unlikely to see initiatives like the teenagers’ environmental movements or Greta Thunberg’s speech at the UN General Assembly.

У 2019 році виповнилося двадцять років з моменту прийняття Конвенції про права дитини. Цим міжнародним договором Об’єднані Нації домовились про посилення правоздатності дітей. Однак на практиці у нас це втілюється хіба що точково.

2019 marks twenty years since the adoption of the Convention on the Rights of the Child. With this international treaty, the United Nations agreed to strengthen the agency of children. However, in our practice, it has only partially been implemented.

Щоб змінити це, ми запланували дискусії за участю експертів і експерток. Говоритимемо про те, як держава може забезпечити права дитини в ситуації збройного конфлікту, протидіяти насильству та експлуатації дітей, реалізувати права на освіту та розвиток дітей, які належать до дискримінованих груп, та посилити правоспроможність молоді в Україні.

To change this situation, we have scheduled discussions with experts, wherein we will discuss how the state can guarantee the rights of the child in situations of armed conflict, how to counteract the violence and exploitation of children, exercise the rights to education and development among discriminated groups, and strengthen the capacity of young people in Ukraine.

17 DOCUDAYS UA – про дорослішання. Його різноманітні прояви ми зібрали у наріжній програмі ТІН СПІРІТ. Тут герої дорослішають у світі, де кількість фоловерів визначає ступінь щастя («Підборіддя»), стають гвинтиками у страшному механізмі державної машини («Безсмертний»), змінюють ідентичності за потреби, залишаючись невловимими для суспільства («У пошуках Єви»), записують популярні альбоми («Аврора»), намагаються перевиховатись («Панки») та опираються і водночас стають частиною чужоземної культури («Будда в Африці»).

The 17th DOCUDAYS UA is about growing up. We have selected various manifestations of this for the TEEN SPIRIT programme. Its protagonists are growing up in a world where happiness is defined by the number of social-media followers (Jawline), turn into cogs in the dreadful state machinery (The Immortal), change their identities in order to elude society (Searching Eva), record popular albums (Aurora), try to resocialise (Punks), and resist foreign culture while becoming part of it (Buddha in Africa).

Образом фестивалю ми обрали жувальну гумку. Кольорову, солодку й манливу – втілення чистого задоволення, коли ти тинейджер(ка). Рятівну, коли треба кудись подіти надлишок енергії чи просто впевненіше виглядати в очах однолітків. За надутою бульбашкою можна ненадовго сховатися від загроз світу. І навіть використовувати її як інструмент протесту – коли треба продемонструвати незгоду. Народжених у 2000-х називають «поколінням Z». Це люди, які вимагають до себе ставлення на рівних. Живуть у технологіях майбутнього, дбають про персональний брендинг і байдужі до вислуги років та руху кар’єрною драбиною. Багато з них – швидко вчаться, правильно харчуються, cповідують цифровий детокс. Вони дивують світ музикою, бунтами, стартапами, екологічною свідомістю. Які точки дотику ми маємо разом із сучасними підлітками? Чому можемо в них навчитись?

The symbol of this year’s festival is chewing gum. Colourful, sweet and chewy, it embodies pure pleasure when you’re a teenager. It helps us get rid of excess energy or makes us look more selfconfident in the eyes of our fellows. The bubble can fence you off from the threats of this world for a little while. One can even use it as a protest tool to demonstrate his or her disagreement. People born since 2000 are called ‘Generation Z’. They demand equal treatment. They live in the technologies of the future, care about their personal branding, and are indifferent to years of service and careers. Many of them are quick learners who eat well and practice digital detox. They amaze the world with their music, revolts, startups, and environmental awareness. What points of contact do we have with today’s teenagers? What can we learn from them? Teen Spirit on the big screens, here and now!

Teen Spirit – на великих екранах, тут і тепер! Дар’я Аверченко, членкиня відбіркового комітету DOCUDAYS UA, директорка комунікаційного департаменту

Випускова редакторка – Інна Правденко Редактор – Алекс Малишенко Дизайнерка – Юлія Развенкова Перекладачки – Ольга Шевченко, Настя Правда Коректорка української версії – Юлія Кузнєцова Коректор англійської версії – Джим Тодд

Автори – Дар’я Аверченко, Сергій Васильєв, Юлія Коваленко, Сергій Ксаверов, Ольга Куровець, Олександра Набієва, Анастасія Платонова, Сергій Полежака, Альберт Саприкін, Оксана Семенік, Наталя Серебрякова, Ірина Сидоренко, Ольга Сидорушкіна, Олександр Телюк

Darya Averchenko, member of the DOCUDAYS UA Selection Committee, director of the Communications Department

ОБКЛАДИНКА: Фотограф – Вадим Ільков Стиліст – Ася Сутягіна Кастинг – Таня Симон Модель – Юстина Якимяк Дизайн - Даша Подольцева

Managing editor – Inna Pravdenko Editor – Alex Malyshenko Designer – Yulia Razvenkova Translators – Olga Shevchenko, Nastya Pravda Ukrainian version copy editor – Yulia Kuznietsova English version proofreader –Jim Todd

Authors – Darya Averchenko, Serhiy Vasyliev, Yulia Kovalenko, Serhiy Ksaverov, Olga Kurovets, Oleksandra Nabieva, Anastasia Platonova, Serhiy Polezhaka, Albert Saprykin, Oksana Semenyk, Natalya Serebriakova, Iryna Sydorenko, Olga Sydorushkina, Oleksandr Telyuk

COVER ART: Photographer – Vadym Ilkov Make-up and style – Asya Sutyagina Casting– Tanya Symon Model – Yustina Yakimyak Design – Dasha Podoltseva

DOCUDAYS UA

20–29/03 2020

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ДЕ ТА ЯК БРАТИ КВИТКИ НА СЕАНСИ ДЕ ПОТРІБНІ КВИТКИ

ІНФОРМАЦІЯ ПРО КАСИ

ВСЕ ПРО АБОНЕМЕНТИ

З 21 до 29 березня на всіх кінопоказах у кінотеатрах «Жовтень», «Баттерфляй Deluxe», «КІНО42» та Boomer. Також на концерт у Національному центрі Олександра Довженка.

Квитки та абонементи можна придбати онлайн на сайті та в касах фестивалю: • кінотеатр «Жовтень» – з 12 до 29 березня, з 9:00 до 22:00; • КІНО42 – з 23 до 28 березня включно, із 15:30 до 18:30, за винятком 25 березня. 25 березня з 15:30–21:00; • кінотеатр «Баттерфляй DeLuxe» – з 21 до 26 березня, з 18:00 до 21:30.

Купуйте абонемент, якщо плануєте відвідати велику кількість сеансів. Це можна зробити онлайн на сайті фестивалю або у касах. Абонемент допомагає заощадити кошти. А ще це шанс потрапити на сеанс, якщо ви не встигли забронювати квиток заздалегідь (правило «Щасливих хвилин»).

Для участі в заходах DOCU/ПРО необхідно мати індустрійну або фестивальну акредитацію. ДЕ ВІЛЬНИЙ ВХІД • • • •

на всі фестивальні події в IZONE; на події майстерні документалістики DOCU/КЛАС; на зустрічі в межах «Живої бібліотеки»; на події DOCU/ТАБІР.

ЦІНИ НА КВИТКИ 50 грн на ранкові сеанси до 18:00 90 грн на сеанси після 18:00 ЯКІ Є ПІЛЬГИ Студент(к)и мають знижку 50% на всі квитки. Також за наявності студентського посвідчення можна придбати абонементи за зниженою ціною. Пенсіонер(к)и, школярі та школярки, учасники/-ці та ветеран(к)и ООС/АТО можуть отримати безкоштовний квиток. Пільговий квиток можна одержати в касах фестивалю, показавши відповідне посвідчення касиру/-ці. Пільги не діють у кінотеатрі Boomer та Центрі Довженка.

Придбавши квиток, будь ласка, не забувайте: • квиток не має місця – ви можете зайняти будь-яке вільне місце в залі; • зайти до зали можна лише після надання контролер(к)ам квитка для перевірки; • пільговий квиток дійсний лише за умови надання відповідного посвідчення контролеру/-ці; • електронний квиток роздруковувати не потрібно, достатньо показати штрихкод на екрані вашого мобільного пристрою; • продаж квитків припиняється за 10 хвилин до початку сеансу. Квиток анулюється, якщо: • ви запізнилися на кінопоказ більш ніж на 10 хвилин; • ви порушуєте правила фестивалю або ваша поведінка може призвести до пошкодження майна кінотеатру, є образливою та неприпустимою стосовно глядачів/-ок, співробітників/-ць фестивалю та кінотеатру; • ви здійснюєте несанкціоновану фестивалем фото-, відеозйомку в залі під час кінопоказу. Вартість анульованого квитка не повертається.

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ГІД

Абонементи діють з 21 до 29 березня. Щоб отримати квиток на сеанс, достатньо забронювати його онлайн або в касі фестивалю. Абонементи не діють у кінотеатрі Boomer та Центрі Довженка. АБОНЕМЕНТ ТИЖНЯ Діє з 21 до 29 березня. Коштує 900 грн. Одночасно можна забронювати до 10 квитків. Щоб забронювати наступні, потрібно використати або скасувати заброньовані квитки. Вартість абонементу для студентів/-ок – 500 грн. Пільговий абонемент можна придбати онлайн або в касах фестивалю за умови надання студентського посвідчення касиру/-ці. АБОНЕМЕНТ ДНЯ Коштує 300 грн. Дозволяє бронювати квитки на сеанси одного дня. Буде активований на той день, на який було взято перший квиток.

Пільговий абонемент можливо отримати тільки в касах фестивалю за умови надання студентського посвідчення касиру/-ці. Користуючись абонементами, будь ласка, не забувайте: • забронювати квиток на паралельні сеанси неможливо; • квиток не має місця – ви можете зайняти будь-яке вільне місце в залі; • зайти до зали можна лише після надання контролер(к)ам абонемента для сканування його штрихкоду; • бронювання квитків припиняється за 10 хвилин до початку сеансу; • якщо ви не встигли забронювати квиток на сеанс, можете скористатися правилом «Щасливих хвилин» – потрапити в зал за наявності вільних місць після пропуску відвідувачів/-ок з квитками; • заброньований квиток буде анульовано, якщо ви запізнилися на кінопоказ більш ніж на 10 хвилин. Абонемент може бути анульовано, якщо: • ви забронювали, але не прийшли більш ніж на 10 сеансів; • ви порушуєте правила фестивалю або ваша поведінка може призвести до пошкодження майна кінотеатру, є образливою та неприпустимою стосовно глядачів/-ок, співробітників/-ць фестивалю та кінотеатру; • ви здійснюєте несанкціоновану фестивалем фотоі відеозйомку в залі під час кінопоказу. Вартість анульованого абонемента не повертається.

Вартість абонементу для студентів/-ок – 150 грн.

FESTIVAL GUIDE

ЖУРІ

JURY

ПІДЛІТКОВЕ ЖУРІ

TEEN JURY

DOCU/СВІТ Клер Сімон (Франція) Кінорежисерка, режисерка монтажу, операторка

DOCU/WORLD Claire Simon (France) Film director, editor, cinematographer

Дарія Бадьйор (Україна) Кінокритикиня, журналістка, редакторка розділу «Культура» онлайн-видання LB.ua

Daria Badior (Ukraine) Film critic, journalist, Culture Editor of the LB.ua website

Лео Джишиашвілі (Україна) Данило Єрмаков (Україна) Рагнеда Костян (Білорусь) Аліса Пащенко (Україна) Марія Федорченко (Україна)

Leo Dzhyshyashvili (Ukraine) Danylo Yermakov (Ukraine) Ragneda Kastsian (Belarus) Alisa Pashchenko (Ukraine) Mariia Fedorchenko (Ukraine)

Хосе-Рамон «Мон» Рівас (Сполучене Королівство) Культурний менеджер, незалежний фестивальний продюсер і відбірник

Xosé-Ramón “Mon” Rivas (UK) Cultural manager, independent festival producer and programmer

НАГОРОДИ

PRIZES

• Правозахисна нагорода «RIGHTS NOW!». На цю нагороду номінуються десять фільмів з усіх кінопрограм фестивалю, що розповідають про захист прав людини. • Приз підліткового журі «Teen Spirit» На цю нагороду номінуються десять фільмів з усіх кінопрограм фестивалю, що розповідають про захист прав людини та є цікавими молодіжній авдиторії. • Приз журі конкурсу DOCU/СВІТ • Приз журі конкурсу DOCU/УКРАЇНА • Приз журі конкурсу DOCU/КОРОТКО • Премія імені Андрія Матросова. Заснована організаторами DOCUDAYS UA на честь Андрія Матросова, продюсера фестивалю, який загинув у автокатастрофі 16 лютого 2010 року. • Нагорода від Current Time • Приз глядацьких симпатій

• RIGHTS NOW! Award It recognises one of 10 human rights-related films selected from the festival’s programmes. • Teen Spirit Award (Teen Jury Prize) It recognises one of 10 human rights-related films selected from the festival’s programmes that are relevant to a young audience. • DOCU/WORLD Jury Prize • DOCU/UKRAINE Jury Prize • DOCU/SHORT Jury Prize • Andriy Matrosov Award Established by the DOCUDAYS UA organisers in memory of Andriy Matrosov, the festival producer who died in a car accident on 16 February 2010. • Current Time Award • Audience Award

DOCU/КОРОТКО, DOCU/УКРАЇНА Антельм Відо (Франція, Україна) Програмний директор Одеського міжнародного кінофестивалю Мікель Опструп (Данія) Продюсер, фахівець із розвитку міжнародних кінопроєктів, тьютор із кіновиробництва Владан Петковіч (Сербія) Журналіст, кінокритик, фестивальний відбірник RIGHTS NOW! Олег Сенцов (Україна) Кінорежисер, сценарист, письменник, колишній політв’язень Олена Розвадовська (Україна) Фахівчиня у сфері захисту прав дитини Енвер Джуліман (Боснія і Герцеговина, Норвегія) Освітній активіст і письменник, який працює з темою примирення

Онлайн-продаж на docudays.ua Tickets can be bought at docudays.ua.

DOCU/SHORT, DOCU/UKRAINE Anthelme Vidaud (France, Ukraine) Programme director at the Odesa International Film Festival Mikael Opstrup (Denmark) Producer, expert in international project development, production tutor Vladan Petkovic (Serbia) Journalist, film critic, festival programmer RIGHTS NOW! Oleg Sentsov (Ukraine) Filmmaker, screenwriter, author, former political prisoner Olena Rozvadovska (Ukraine) Expert on the protection of children’s rights Enver Djuliman (Bosnia & Herzegovina, Norway) Reconciliation activist, educator and author

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

20–29/03 2020

WHERE AND HOW TO GET TICKETS TO SCREENINGS WHERE YOU NEED TICKETS For all the screenings on 21–29 March in the Zhovten, Butterfly DeLuxe, KINO42, and Boomer Cinemas. And for the concert at the Oleksandr Dovzhenko National Centre. You need to have industry or festival accreditation in order to participate in the DOCU/PRO events. FREE ENTRY • • • •

all festival events in IZONE; events of the DOCU/CLASS Documentary Workshop; meetings at the Living Library; DOCU/CAMP events.

TICKET PRICES 50 hryvnia for screenings before 6 p.m. 90 hryvnia for screenings after 6 p.m. DISCOUNTS Students have a 50% discount on all tickets. In addition, if you have a student ID, you can buy a pass for a discount price. Retirees, schoolchildren, participants and veterans of the Joint Forces Operation and Antiterrorist Operation can get a free ticket. A discount or free ticket can be obtained at festival ticket offices upon presenting the relevant ID to the ticket seller.

ПРОГРАМИ КОНКУРСНІ ПРОГРАМИ ДОКУ/СВІТ Традиційний повнометражний конкурс цьогоріч зібрав 12 фільмів, зокрема і дві українські стрічки. У їх основі загальнолюдські проблеми, які часом набувають дуже неочікуваних форм. DOCU/КОРОТКО Яку історію можна розповісти за 30 хвилин? На це питання дають відповідь 13 учасників міжнародного конкурсу короткометражних стрічок. Ви почуєте голоси з усього світу: від Куби до Бельгії, від Франції до Південної Африки. DOCU/УКРАЇНА П’ять дебютів. Дві світові та три національні прем’єри. Тривала та неочікувана подорож Україною. Особливий простір, де українські стрічки вперше зустрічаються з українським глядачем. ПОЗАКОНКУРСНІ ПРОГРАМИ TEEN SPIRIT Більше немає «шарму вічної молодості». Є виклик уявленню про «дітей» як таких. У шести історіях дорослішання молоді люди постають перед вічними питаннями про стосунки з батьками, особисте та професійне життя та «обов’язки» перед батьківщиною. DOCU/ХІТИ Найкращі фільми, які вже пролунали на світових кінофестивалях в одній програмі. Разом із режисерами ви досліджуватимете домашнє рабство філіппінок та расизм у південних штатах США, розслідуватимите злочини Китаю, побачите історію біженців з Афганістану, відзняту на мобільні телефони, а також одну з найгучніших прем’єр цього року. ЗНАХОДЖЕННЯ: ШОТЛАНДІЯ У ФОКУСІ Шотландія об’єднує за походженням чимало видатних режисерів у світовій історії кіно. Втім, кінематографічні голоси самої країни нерідко звучать іншими мовами. Ми створили програму, яка розповідає про Шотландію мовою її режисерів, її мешканців, її повсякдення.

Please note that discounts do not apply at the Boomer Cinema or events at Dovzhenko-Centre. TICKET OFFICES Opening dates and hours of the ticket offices: • Zhovten Cinema, 12–29 March, from 9 a.m. to 10 p.m. • KINO42, 23–28 March, from 3:30 to 6:30 p.m.; except 25 March, from 3:30 to 9 p.m.; • Butterfly Deluxe Cinema, 21–26 March, from 6 to 9:30 p.m. Don’t forget that: • Tickets don’t have allocated seats: you can take any free seat in the audience. • You can enter the cinema hall when you present your ticket for the ushers to check. • Discount tickets are only valid if you present the relevant ID to the usher. • You do not have to print your e-tickets; you can just show the barcode on the screen of your device. • Ticket sales end 10 minutes before the start of the screening. Your ticket is annulled if: • you are more than 10 minutes late to the screening; • you are breaking the festival rules or your behaviour can lead to damaging the cinema’s property, or is offensive and unacceptable towards the audience, festival and cinema staff; • you perform photo and video recording in the hall during the screening without obtaining permission from the festival.

ABOUT THE PASSES Opt for a festival pass if you are planning to attend many screenings. You can buy your pass online or at cinema ticket offices. The pass allows you to save money. It also gives you a chance to enter the screening room even if you didn’t book a ticket beforehand (this is the ‘happy minutes’ rule). Passes are valid from 21 to 29 March. To get your ticket, just book it online or at the cinema ticket office. Please note that passes are not valid for screenings at the Boomer Cinema or events at Dovzhenko-Centre. WEEKLY PASS Valid from 21 to 29 March and costs 900 hryvnia. You can book 10 tickets at once. To book the next one, you must use or cancel the booked tickets. A weekly student pass costs 500 hryvnia. A discount pass can be bought online or at festival ticket offices upon presenting a student ID to the ticket seller. DAILY PASS The daily pass costs 300 hryvnia. It allows you to book tickets for screenings on the same day. It will be activated on the day when the first ticket is purchased with the pass.

A daily student pass costs 150 hryvnia. A discount pass can only be bought at festival ticket offices upon presenting a student ID to the ticket seller. When you use your pass, please, don’t forget that: • It is impossible to book tickets to screenings running at the same time. • Tickets don’t have allocated seats: you can take any free seat in the audience. • You can enter the cinema hall when you present your pass to the ushers to scan its barcode. • Ticket booking ends 10 minutes before the start of the screening. • If you didn’t book your ticket beforehand, you can use the ‘happy minutes’ rule. It’s an opportunity to take a free seat in the audience after all the ticketholding visitors have been allowed in. • If your plans have changed, please cancel the reservation. Then another person will have chance to attend the screening. A pass can be annulled if: • you have booked but have not used more than 10 tickets; • you are breaking the festival rules, or your behaviour can lead to damaging the cinema’s property, or it is offensive and unacceptable towards the audience, festival and cinema staff; • you perform photo and video recording in the hall during the screening without obtaining permission from the festival. The price of an annulled pass is non-refundable.

The price of an annulled ticket is non-refundable.

PROGRAMMES DOCU/АРТ Фільми цієї добірки – чуттєві нагадування про те найсвітліше, що пов’язує між собою кожне покоління дітей і батьків. А також про мистецтво, яке здатне до примирення і перетворення навколишньої дійсності. DOCU/ДІТИ П’ять історій, у яких замість супергероїв ми зустрічаємо звичайних дітей з різних куточків світу. Всі стрічки програми озвучені українською мовою. Рекомендовано для дітей віком 9+. ВИБАЧТЕ. ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ Ми виводимо жанр документального есею із синефільського затінку та запрошуємо вас у захопливу освітню подорож. Від живильної класики у фільмах Маркера й Мекаса до ексцентричної провокації у Бауер. Наостанок – інтелектуальний шик у монументальному кіноромані Гайзе. СЕНСОР Документалістика часом стикається з обмеженнями у можливості розповісти історію через етичні чи інші причини. Сучасні технології допомагають їй подолати обмеження і зробити це, буквально змусивши глядача відчути себе у шкірі героїв. РЕТРОСПЕКТИВА КЛЕР СІМОН Не реалістичність, але правдивість – саме таке творче кредо у французької документалістки Клер Сімон. Авторка особисто презентує свою ретроспективу на фестивалі та подарує унікальний глядацький досвід: у програмі її 10-годинний документальний серіал «Село». СПЕЦІАЛЬНІ ПОДІЇ Серед спеціальних подій цього року – дві світові прем’єри знаних українських документалістів: Сергія Буковського та Андрія Загданського, а також стрічка Вадима Ількова «Розділові Наживо». Окрему увагу радимо звернути на лекцію-концерт, привячену творчості Валентина Сильвестрова, і фотовиставку британського фотографа Крістофера Нанна «Молодь Донбасу. Вчора, завтра: портрети 2014–2018». Бонус: фільм «Воєнний фотограф» Крістіана Фрая про одного з найвизначніших воєнних фотографів – Джеймса Нахтвея.

COMPETITION PROGRAMMES DOCU/WORLD This year, the traditional feature-length competition has 12 films, two of which are Ukrainian. All of them are built around universal human problems that at times take very unusual shapes. DOCU/SHORT What kind of story can be told in 30 minutes? 13 films from the international short film competition will answer this question. You will hear voices from all over the world: from Cuba to Belgium, from France to South Africa. DOCU/UKRAINE Five debuts. Two world and three national premieres. A long and unexpected journey through Ukraine. A special space where Ukrainian films will meet Ukrainian viewers for the first time. NON-COMPETITION PROGRAMMES TEEN SPIRIT The ‘charm of eternal youth’ does not exist anymore. We face a challenge to the idea of ‘children’ instead. In these six coming-of-age stories, young people come across age-old questions of relationships with their parents, their personal and professional lives, and their ‘duty’ to the homeland. DOCU/BEST The best films that have already shaken the world’s film festivals – in one programme. Together with the directors, you will research a domestic slavery of phillipines and racism in the US’s southern states, follow an investigation of China’s crimes, learn a story of refugees in Afghanistan shot with a mobile phone, and see one of this year’s loudest premieres. LOST FILM FOUND: SCOTLAND IN FOCUS Scotland is home to quite a few outstanding directors in the history of world cinema. But the cinematic voices of the country itself are often heard in foreign languages. We have created a programme that speaks about Scotland in the language of its directors, its people and everyday life.

DOCU/ART The films in this selection are sensual reminders of the brightest thing that brings every generation of parents and children together – art, which is capable of making peace and transforming the reality around us. DOCU/KIDS Five stories where we meet ordinary children from all over the world, instead of fictional superheroes. All the films in the programme have been dubbed in Ukrainian. RRecommended for ages 9+. NO IMAGE AVAILABLE The genre of documentary essay is stepping out of the shadows to take you on a fascinating educational journey – from refreshing classics in films by Marker and Mekas on to an eccentric provocation by Bauer; and to top it off, intellectual chic in a blockbuster by Heise. SENSOR There are times when documentary films face restrictions in their storytelling for ethical and other reasons. Contemporary technologies help resolve these restrictions by making the viewer literally try walking in the characters’ shoes. CLAIRE SIMON RETROSPECTIVE Not realism, but the truth: that is the artistic credo of French documentary filmmaker Claire Simon. Claire will personally present her retrospective at the festival, offering a unique viewing experience: the programme includes her 10-hour documentary series The Village. SPECIAL EVENTS Among this year’s special events there are two world premieres by well-known Ukrainian documentary filmmakers, Serhiy Bukovsky and Andrei Zagdansky, as well as Rozdilovi Live by Vadym Ilkov. We recommend you pay special attention to the concert lecture dedicated to the works of Valentin Silvestrov, and to the photo exhibition The Youth of the Donbas. Yesterday, Tomorrow: 2014–2018 portraits by British photographer Christopher Nunn. A bonus: Christian Frei’s War Photographer, a film about James Nachtwey, one of the most outstanding war photographers.

20–29/03 2020

OPENING FILM / ФІЛЬМ-ВІДКРИТТЯ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ФІЛЬМ-ВІДКРИТТЯ: ЯК ЗНАЙТИ СВОЇХ СВЯТИХ Героям «Богів Моленбеку» по 6–7 років. Їх свідоме індивідуальне ще тільки формується, але вже ставить питання та реагує на оточення. Останнє вкрай важливе для фільму: Моленбек-СенЖан – це одна з комун Брюсселю, яка на початку 2016 року вважалася раєм для екстремістських угруповань. Туди вели сліди терактів у Парижі 2015 року та у самому Брюсселі у березні 2016-го. Фільм Реетти Гугтанен, здається, ігнорує ці події. Стрічка «Боги Моленбеку» показує щасливі дні, які проводить в іграх хлопчик фінського походження Аатос та його друг Амін, батьки якого – марокканські мусульмани. Немає прямих вказівок на те, чи є родина Аатоса релігійною або атеїстичною. Отже, хлопчик всотує те, що навколо. У центрі картини рольові ігри, під час яких він приміряє образи скандинавського Тора, грецьких Гермеса і Посейдона та зомбі з горорів та шукає богів через розмови з іншими дітьми. Навіть коли у місті стаються вибухи, вони теж перетворюються на частину гри та пізнання навколишнього світу. Тільки тепер, як колись у видатному фільмі Рене Клемана «Заборонені ігри», об’єктом забави стає смерть. Картина Гугтанен буквально приміряє дитячу перспективу. Точка зору камери розташовується на рівні зросту шестирічної дитини і викреслює ледве не все, що формує «дорослий» погляд. Ми сприймаємо малечу в середовищі, де старші з’являються лише іноді, як фігури авторитету. Решту часу діти транслюють те, що їм вже передали. Ці перші соціальні навички та знання розвиваються у клекотінні «первинного супу» дитячої спільноти. Багато інших фільмів на DOCUDAYS UA будуть присвячені дорослішанню та конфлікту героїв і героїнь із сучасним світом. Найчастіше це будуть зіткнення із суспільними нормами та ритуалами, які вже не потрібні новому поколінню. Тому до «Богів Моленбеку» буде цікаво подумки повернутися наприкінці фестивалю, бо це кіно якраз розповідає про пошук первісних соціальних ритуальних форм, які здаються неминучими та необхідними для кожного суспільства.

OPENING FILM: FINDING ONE’S SAINTS The characters of Gods of Molenbeek are 6–7 years old. Their conscious individualities are still being formed, but they are already asking questions and responding to their environment. The latter is crucial to the film: Molenbeek-Saint-Jean is one of the Brussels communes which at the beginning of 2016 was considered to be a paradise for extremist movements. The terrorist attacks in Paris in 2015 and Brussels in March 2016 were traced back to this commune. However, Reetta Huhtanen’s film seems to ignore these events. Gods of Molenbeek shows the happy playful days of a Finnish boy Aatos and his friend Amin, whose parents are Moroccan Muslims. There is no direct indication of whether Aatos’ family is religious or atheist. The boy absorbs everything around him. The film revolves around role-playing games, during which he tries on the images of the Scandinavian Thor, the Greek Hermes and Poseidon, and zombies from horror films, while seeking gods in conversations with other children. Even the explosions in the city become part of the game and learning process. Death turns into an object of play, just as in Rene Clement’s Forbidden Games. Huthanen’s film literally takes on the children’s perspective. The camera angle levels with that of a 6-year-old, striking out almost everything that forms an ‘adult’ view. We observe children in an environment where adults appear only occasionally as figures of authority. The rest of the time, children reproduce what they’ve been told. These primary social skills and knowledge develop in the boiling ‘primordial soup’ of the children’s community. Many other DOCUDAYS UA films will also be dedicated to growing up and the conflicts between the protagonists and the contemporary world. Mostly, these will involve clashes with social norms and rituals that are obsolete for the new generation. Therefore, it will be interesting to think back to Gods of Molenbeek at the end of the festival, because this film searches for the primal forms of social rituals that seem inevitable and necessary for every society. Сергій Ксаверов

Serhiy Ksaverov Перед фільмом відбудеться флешмоб з вимогою звільнити політв’язнів, ув’язнених в Росії, на окупованих та анексованих територіях України. Подія проходить спільно з ініціативою #PrisonersVoice. A flashmob demanding to free all the political prisoners imprisoned in Russia as well as in the annexed and occupied Ukrainian territories will take place before the screening. The event is organised together with #PrisonersVoice initiative.

ЖАННА КАДИРОВА: «КОЛИ МИ ДУМАЛИ ПРО СЮЖЕТ РОЛИКА, ДЕ ФІГУРУВАВ ПОСТАМЕНТ, БУЛА ІДЕЯ, ЩО ЙОГО ПОВАНДАЛЯТЬ ПІСЛЯ ЗМІНИ КАДРУ» Щороку DOCUDAYS UA обирає нову тему фестивалю, а разом з нею шукає і відповідне візуальне втілення. Цьогоріч ми запросили до співтворчості мисткиню Жанну Кадирову, відому своїми роботами з бетону, кахлю та граніту. Твори Жанни переосмислюють сучасний політичний та соціальний контекст, а її найновіша перформативна робота, «Маркет», ставить питання про вартість мистецтва. Ми поговорили з Жанною Кадировою про її дорослішання як художниці, створення нагороди та декомунізацію шампанського. Тема цьогорічного DOCUDAYS UA – дорослішання. Як відбувалось ваше дорослішання як художниці? Можна сказати, я не обирала шлях. Мене просто автоматом віддали у художню школу після старшої сестри. Переломний момент стався у часи Помаранчевої революції, коли з’явилась група Р.Е.П. До того я вже брала участь у декількох групових виставках, спілкувалася з художниками старшого покоління – «Паризькою комуною». Вони були взірцями для мене. Я товаришувала з Ксенією Гнилицькою, неодноразово потрапляла у майстерню ïï батька Олександра Гнилицького. Наталія Філоненко, Ксюшина мама, була куратором, яка активно робила виставки сучасного мистецтва у Києві. Я там щось допомагала і художникам, і на монтажах виставок, і була якось біля цього світу сучасного мистецтва. Наталія нам із Ксюшею постійно казала: «Я працюю над такою-то темою виставки, може, ви щось придумаєте?». І ми з Ксюшею щось придумували, такі, часом дитячі ідеї. Незрілі, скажімо так. Але був прецедент поговорити, подумати. Поступово почало щось виходити. Під час Помаранчевої революції виникла група Р.Е.П., і у нас була перша виставка в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянськiй академії. Потiм у тому ж центрі була наша виставка з Андрiєм Сагайдаковським, яка називалась «Діаманти» і яку курував Юрій Онух. Її помітили. Чи привносили ви досвід дорослішання у створення нагороди для DOCUDAYS UA? Ця нагорода дуже пов’язана з моїм повсякденним життям. Моя майстерня у Києві – це спiльний простiр у напiвпiдвальному примiщеннi, де базується шість студій різних художників (і не лише художників). Одна з них – це шовкотрафаретна майстерня, у якій групуються художники- графітисти. Коли ми думали про сюжет ролика, де фігурував постамент, була ідея, що його повандалять після зміни кадру. Тому було органічно звернутися до «своїх» графітчиків, з якими ми тісно спілкуємось. Думаю, що графіті – це така романтична молодіжна субкультура, і є дуже багато художників, які починали з нього. Для мене – це стан свободи і романтики. Мені здається, що він абсолютно імпонує темі фестивалю. Нагорода важить 2,5 кілограми. Ви від початку задумували саме таку вагу? Ні, ми просто вибрали прийнятний розмір. Потрібно було знайти середньоарифметичне відносно форми і ваги. Принципово було використати коростишівський граніт, зберегти реальні пропорції того постаменту, що знаходиться на «Берестейській», де знiмався ролик. Це було важливо, тому що фестиваль документальний. І так само було важливо звернутися до реальних графітчикiв. П’ять хлопців розмальовували нагороди, ставлячи своï теги, які вони ставлять на стінах міста. Наскільки важлива вага у мистецтві? Зараз я презентую у Нью-Йорку проєкт «Маркет», де мистецтво продається на вагу. Цей проєкт показується виключно на арт-ярмарках, у тих місцях, де продають мистецтво. Цього разу це солодощі, торти, якiсь зроблені зі знайдених шматків будівель, якiсь із бетону та керамiчноï плитки. Також є об’єкти з коростишівського граніту, вирізані у формі пляшок шампанського. На них наліплені реальні етикетки, зняті з українських ігристих вин. Через те що зараз іде декомунізація, не можна писати «Совєтскоє». Заводи по-різному вирішують це питання. От наприклад, Київський завод шампанських вин робить «Совєтовскоє», Одеса випускає «Совєтоскоє», а ще хтось продає «Свєтскоє», причому всi зберiгають радянський дизайн. Таким чином я експортую украïнську декомунізацію. Я розповідаю цю історію відвідувачам стенду. Вони дуже сильно дивуються, як слово може бути ворогом.

Розмову вів Алекс Малишенко

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

ZHANNA KADYROVA: “WHEN WE WERE THINKING ABOUT THE STORYLINE FOR THE VIDEO FEATURING THE PEDESTAL, WE CAME UP WITH THE IDEA THAT IT SHOULD BE VANDALISED AFTER FILMING” Every year, DOCUDAYS UA chooses a new theme for the festival and looks for its best visual expression. This time, we have invited Zhanna Kadyrova to be our co-creator. She is an artist known for her work with concrete, tile and granite. Zhanna’s works rethink contemporary political and social context, and her latest performative work, Market, questions the value of art. We discussed her formation as an artist, the creation of the award, and the de- Communisation of champagne. The theme of this year’s DOCUDAYS UA is the process of growing up. How did you grow up as an artist? I might say that I didn’t choose the path. I was just sent to an art school after my older sister. The turning point was the Orange Revolution, when the R.E.S. group was formed. Previously, I had already participated in several group exhibitions and met with artists from the older generation – the ‘Paris Commune’. They were my role models. I was friends with Kseniya Hnylytska and repeatedly visited the workshop of her father, Oleksandr Hnylytsky. Nataliya Filonenko, Kseniya’s mother, curated many contemporary art exhibitions in Kyiv. I used to help the artists to mount their exhibitions, so somehow I was always around this world of contemporary art. Nataliya constantly told me and Kseniya: “I am working on this exhibition theme. Maybe you will come up with something?” Kseniya and I generated some rather childish ideas. Immature, so to speak. Still, it was an opportunity to talk and think. Gradually, something started to form. During the Orange Revolution, the R.E.S. group emerged. We had our first exhibition at the Centre for Contemporary Art at the Kyiv-Mohyla Academy. Subsequently, this venue hosted my exhibition in cooperation with Andriy Sahaydakovsky, which was titled Diamonds and curated by Yuriy Onuh and which was wellreceived. Did you put your experience of growing up into the creation of the DOCUDAYS UA award? This award is very much related to my daily life. My workshop in Kyiv is a shared space in a semi basement, which hosts the workshops of six different artists (and not only artists). One of these is a silk-screen workshop for graffiti artists. When we were thinking about the storyline for the video featuring the pedestal, we came up with the idea that it should be vandalised after filming. Therefore, it was natural to turn to ‘our’ graffiti artists, whom we knew well. For me, it’s a state of freedom and romance, which is absolutely relevant to the festival’s theme. The award weighs 2.5 kilos. Were you planning for it to be so heavy from the beginning? No, we simply chose the right size. We had to find the arithmetic mean of shape and weight. As a matter of principle, we used some granite from Korostyshiv and preserved the real proportions of the pedestal near Beresteyska station, where the video was filmed. It was important, since it’s a documentary festival. It was also crucial to involve real graffiti artists. Five of them tagged the awards the same way they tag city walls. How important is weight in art? Currently, I am presenting the Market project in New York. It’s a project about artworks being sold by weight and it only takes part in art fairs, places where art sells. This time, I’m selling sweets and cakes made from found pieces of buildings, concrete, and ceramic tiles. There are also objects cut in the shape of champagne bottles from Korostyshiv quarry. They are labeled with real labels of Ukrainian sparkling wines. Due to the ongoing de-Communisation process, one cannot write the word ‘Soviet’ on them anymore. Factories deal with this issue in different ways. For example, the Kyiv Plant of Sparkling Wines uses the label ‘Sovietovskoye’, Odesa produces ‘Sovietoskoye’, and others sell ‘Svetskoye’, but all of them keep the Soviet design. In a way, I am exporting Ukrainian de- Communisation. When I tell this story to the stand’s visitors, they are surprised that a word can be an enemy.

Interview by Alex Malyshenko

DOCUDAYS UA

CLOSING FILM / ФІЛЬМ-ЗАКРИТТЯ

20–29/03 2020

СМЕРТЬ ЇЙ ЛИЧИТЬ: ЩО ПОКАЖУТЬ НА ЗАКРИТТІ ФЕСТИВАЛЮ Цьогорічний фільм-закриття ставить крапку у будь-якій темі. Головна героїня стрічки «Хороша смерть» Жанетт зважується на евтаназію. Словацький режисер Томаш Крупа займається виключно документалістикою і не тримається якоїсь одної теми. У 2012-му він зняв фільм «Випускники» про те, як молоді люди після вишів шукають роботу і влаштовують життя. Через три роки він створив серію з довгочасного телевізійного серіалу «13 палата» про словацького актора і політика Мілана Княжко. Той роком раніше брав участь у президентських виборах як кандидат. Останній на сьогодні фільм Томаша, «Хороша смерть», починається з того, що літня жінка прокидається на квітчастих простирадлах у просторому будинку. У неї гарні дерев’яні меблі, безліч світлин на комоді, хатня робітниця, яка пилососить килими, а будівля оточена садом з альтанками і теплицями. Але 72-річна Жанетт готується полишити свій будинок. У неї невиліковна хвороба, яка змушує жінку пересуватися на милицях до поштової скриньки у дворі, а потім шкандибати назад із газетою в зубах. Жанетт пам’ятає, як довго і болісно помирала її мати від недіагностованої тоді м’язової дистрофії, і прийняла для себе рішення: вона більше не страждатиме в очікуванні, поки сили покинуть її. Трагічна історія має, втім, і терапевтичний ефект: режисер показує вольову людину, яка добровільно розлучається з життям, і на екрані це не виглядає травматично. Дії Жанетт настільки раціональні, вона так впевнена у своєму рішенні піти, що трагедія сама по собі нівелюється. Час від часу документальний кінематограф наближається до смерті, і зокрема можна згадати картину «Пані Фан» китайського режисера Ван Біна. Однак останній стежив за реакцією рідних і близьких вмираючої. А Томаш Крупа зобразив свободу вибору в екзистенціальній площині. І можна скільки завгодно розмірковувати про моральність евтаназії (з грецької «хороша смерть»), але кожна людина, напевно, гідна піти з цього світу у спокої.

DEATH SUITS HER: THE FESTIVAL’S CLOSING FILM This year’s closing film will put an end to any topic. Janette, the protagonist of The Good Death, decides to opt for euthanasia. The Slovak film director Tomáš Krupa only makes documentaries, but he doesn’t focus on one specific topic. In 2012, he shot Graduates, a film about young college graduates starting to look for jobs and build their lives. Three years later, he created an episode about Slovak actor and politician Milan Kňažko for the long-running TV show 13. komnata. The latter participated in the presidential elections a year earlier. Tomáš’s last film to date, The Good Death, begins with an elderly woman waking up on the flower-patterned bedsheets in a spacious house. She has good wooden furniture, a lot of framed photos on the dresser, a house maid who vacuums the carpets, and a garden with gazebos and greenhouses. Janette, aged 72, is getting ready to leave it all. Her incurable illness forces her to use crutches to get to the mailbox and limp back, holding the newspaper with her teeth. Janette remembers her mother’s slow and painful death of thenundiagnosed muscular dystrophy. She has made her decision: she is not going to suffer while waiting for the weakness to take over. Although the story is tragic, there is a therapeutic effect to it as well. The director shows us a person with the willpower to end her life, and it does not look traumatic on screen. Janette’s actions are so rational, and she is so sure of her wish to leave, that it offsets the whole tragedy. There are times when documentary films come near death: for instance, Mrs. Fang by the Chinese director Wang Bing. Here, the director followed the reaction of the protagonist’s close friends and relatives. Tomáš Krupa, on the other hand, has depicted freedom of choice from the existential perspective. We can speculate about the morality of euthanasia (‘good death’ in Greek) all we want, but surely everyone deserves to leave this world in peace.

Наталя Серебрякова

Natalya Serebriakova

20–29/03 2020

ТІН СПІРІТ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Концепція дитинства як окремого періоду життя людини існує в Європі приблизно 500 років. Концепції тинейджерства – як вузького та небезпечного містка між дитинством і дорослим життям – не виповнилося ще й сотні. Така хронологія розвитку суспільства, де ставало менше фіксованих ідентичностей, але більше змоги вибирати та формувати свою належність. Програма Teen Spirit присвячена саме цим виборам і демонструє розмаїття та неоднорідність того, що у різних куточках світу може означати дорослішання: від заздалегідь відомого місця в ієрархічній системі сучасної Росії до втечі від вибору у цифровий світ.

The notion of childhood as a particular stage of human life has existed in Europe for about 500 years. The notion of adolescence as a narrow and dangerous bridge between childhood and adult life is less than a hundred years old. This is the chronology of the formation of a society with fewer fixed identities and more opportunities to choose and develop one’s own sense of belonging. The Teen Spirit programme is dedicated to these choices, demonstrating the diversity and heterogeneity of the meaning of becoming an adult in different parts of the world: from a predefined place in the hierarchical system of contemporary Russia, to escape from the choice into the digital world.

Сергій Ксаверов

Serhiy Ksaverov

«ПІДБОРІДДЯ», реж. Лайза Менделуп Скільки у вас фоловерів? У 16-річного Остіна Тестера їх 20 тисяч. Він живе у невеличкому місті в Теннессі та заробляє у соцмережах декілька десятків доларів щомісяця. Він прагне більшого. «Підборіддя» Лайзи Менделуп не прагне пояснити, як працюють сучасні соцмережі та культура інфлюєнсерів. Стрічка демонструє розрив між найнижчим рівнем, як у Остіна, коли можна сподіватися на більше, та бізнес-моделлю, за якою в інстаграмі заробляють справжні гроші. За фінансову успішність відповідає компанія, що промотує цілу групу хлопців, які дарують фанам себе віртуальних щодня і трохи реальніших – у турах. Може здатися, що «Підборіддя» дещо глузує зі своїх героїв, але точно не намагається викликати подив світом інстаграму, давно перетравленим документалістикою. Соцмережна екосистема вивчається тут як бізнес, який вимагає щоденної роботи. Авторці навіть не треба докладати зусиль, щоб показати героїв однаковими, інста-м’ясом, період свіжості якого триває недовго, – бо так воно і є. Та все ж вона знаходить місце для людяності у життєвій траєкторії 16-річного хлопця з провінції, коли віртуальне та реальне зустрічаються та породжують особисту трагедію.

«БЕЗСМЕРТНИЙ», реж. Ксенія Охапкіна Назву цьому фільмові, повільному та невпинному, як айсберг, що насувається на «Титанік», дала сама реальність – дивна, змерзла повсякденність населеного пункту в Мурманській області. У фокусі стрічки заняття хлопчиків у місцевому підрозділі військовопатріотичної «Юнармії» та приготування дівчат, які будуть танцювати на урочистому прийнятті гуртківців у лави майбутніх зомбі-воїнів режиму. Режисерка фільмує середовище, у якому всі ролі – соціальні, гендерні тощо, – вже прибито цвяхами норм суспільства, яке понад усе опікується своєю однорідністю. Це майстерно скерована та дуже політична робота, далека від панегірика єдності російського суспільства. Фільм одразу ж, першим інтертитром, змушує сприймати його як споглядання за механікою постгулагівської ієрархічної системи, якою виглядає це навмисно залишене безіменним містечко. Свавілля та незчисленні порушення прав людини тут нікуди не ділися, просто контроль над населенням став усеохопним і тепер починається з народження. «Безсмертний» – фільм про те, як із людей будується мур із колючим дротом зверху. Кожен – цеглина та кожен – безсмертний, тому що його персональні життя та смерть не мають ніякого значення і їх легко можна замінити.

JAWLINE, dir. Liza Mandelup How many followers do you have? 16-yearold Austyn Tester has twenty thousand. He lives in a small town in Tennessee and earns a few dozen dollars every month from social media. Yet he thrives for more. Jawline by Liza Mandelup does not seek to explain how contemporary social media and the culture of influencers work. The film demonstrates the gap between those on the lowest level, like Austyn, who are always hoping for more, and the business model which allows some people to earn real money on Instagram. The company responsible for financial success promotes a whole bunch of boys who present their virtual selves to the fans on the Internet and slightly more real versions of themselves on tours. Jawline may mock its characters a little, but it does not try to surprise the viewer with the Instagram world, which has long been digested by film documentaries. The ecosystem of the social media appears here as a day-to-day business requiring persistent work. The filmmaker does not have to make an effort to portray the characters as homogeneous insta-meat with an expiration date, because this is the reality. Still, she finds a place for humanism in the life trajectory of a 16-year-old provincial boy, when the virtual and real worlds collide, resulting in a personal tragedy.

IMMORTAL, dir. Ksenia Okhapkina This film, as slow and unstoppable as the iceberg approaching the Titanic, derives its name from the strange, frozen everyday reality of a town in the Murmansk region of northern Russia. The film focuses on the training of a group of young boys in a local division of the military-patriotic Young Army and the preparations of the girls who will be dancing at the ceremony dedicated to these boys into the ranks of the future zombie warriors of the regime. The filmmaker captures an environment where all the social and gender roles are already nailed down by the norms of a society which is most of all concerned with its own heterogeneity. The skilfully directed and highly political work is anything but a eulogy for the unity of Russian society. With its very first intertitle, this film positions itself as a contemplation of the mechanics of the post-gulag hierarchical system inherent in this deliberately nameless town. Impunity and human rights violations have never disappeared – it’s just that the population control is now all-encompassing and starts from birth. Immortal is a film about the construction of a barbed-wired fence out of human beings. Everyone is a brick, and everyone is immortal, because his or her personal life and death are meaningless and everyone is easily replaceable.

«У ПОШУКАХ ЄВИ», реж. Піа Гелленталь «У пошуках Єви» – нелінійний колаж, присвячений Єві Колле – секс-робітниці, моделі, блогерці, поетесі та феміністці. Точніше, це серія портретів справжньої химери, яка не бажає бути частиною будь-якої системи, уникає визначеності й не має приватного життя. Її життя – мережний перфоманс, який продовжується майже 10 років. Фільм дає героїні право розповідати про себе та дає повну свободу висловлювання. І це майже обов’язкова умова для стрічки, що змальовує персону, яка у багатьох сенсах є втіленням жаху та краси нашого часу. Єва, може, стає більш зрозумілою протягом фільму, але не стає ближчою. Вона є лінзою, яка пропускає крізь себе сучасне життя. І чи це втеча від дорослішання, приречена закінчитися трагічно або комічно, чи це на всіх нас чекає таке майбутнє – вирішувати глядачу.

SEARCHING EVA, dir. Pia Hellenthal Searching Eva is a non-linear collage dedicated to the sex worker, model, blogger, poet, and feminist Eva Colle. It is a series of portraits of a real-life chimera who refuses to be a part of any system, avoids certainty, and has no private life. Her entire life is a network performance which has now lasted for almost 10 years. The film allows the protagonist to speak for herself, giving her full freedom of expression. This is a necessary prerequisite for a film portraying a person who, in many senses, embodies the beauty and horror of our time. Eva may become more understandable throughout the film, even as she fails to get any closer. She is the lens, transmitting contemporary life through herself. It is up to the viewer to decide whether this is an escape from growing up, which is bound to end in a tragic or comic way, or the future which is awaiting us all.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

TEEN SPIRIT

20–29/03 2020

ОСОБИСТІСТЬ У ПОШУКАХ ВЛАСНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ A PERSONALITY IN SEARCH OF IDENTITY «БУДДА В АФРИЦІ», реж. Ніколь Шефер Ця картина ставить одвічне питання: чим є освітня та культурна допомога багатих країн бідним – експансією, використанням людських ресурсів чи розвитком? Йдеться про цілий комплекс для сиріт в одній із найзлиденніших африканських держав Малаві. Тутешніх учнів навчають ґунфу та китайської мови, їм прищеплюють буддизм та незнайомі цінності. Усе це спонсорує міжнародна організація Amitofo Care Centre, яка зізнається, що пропагує китайську культуру, але водночас наполягає, що в її основі – допомога безпорадним. Місцеве населення, хоча й вважає, що «китайці їдять людей», охоче віддає їм своїх «сиріт» задля їхньої кращої долі. Одним із таких дітей є малавійський підліток, перед яким скоро постане вибір: їхати навчатись до університету в Тайвані чи залишитись. У нього два імені, китайське Алу та малавійське – Енок, він не почувається вдома серед рідних, але й, звісно, не став за роки навчання китайцем. Фільм «Будда в Африці» – вочевидь дуже наочна історія про ідентичність, над якою героя змушують замислюватися умови його існування, проте роблять це різко і рано.

«ПАНКИ», реж. Масья Омс «Панки» розповідає про декількох нідерландських підлітків, таврованих проблемними. Вони перевиховуються на фермі–десь у Франції. З ними постійно психологиня, яка намагається вирішувати як поточні проблеми, так і глобальні, через які підлітки потрапили на ферму. Раз на декілька тижнів до мешканців ферми приїжджають батьки на заздалегідь марні побачення. Це, мабуть, той фільм програми TEEN SPIRIT, який потребує найбільшої уваги та пильності глядача. У кінороботі Масьї Омс майже все, що має значення, відбувається поза кадром. На екрані ж спокійна повсякденність ферми, яка ховає лють замкнених разом фрустрованих підлітків. Про інциденти та конфлікти ми дізнаємося, тільки коли їх намагається вирішити єдина доросла тут людина. Стрічка не дозволяє відчути, як це – бути молодою людиною, але згодом дає зрозуміти, наскільки дорослішання саме в цьому часі, місці та обставинах – процес не індивідуальний. Він вбирає в себе родинне та суспільне: звички, конфлікти, норми та, нарешті, травми – і постулює, що не треба ізолювати та залишати дітей наодинці, бо сутність їхніх проблем – не в них самих.

«АВРОРА», реж. Стіан Сервосс, Беньямін Ланґелен У 16 років Аврора стала знаменитістю. Відео, як вона виконує у школі пісню власного авторства, стало віральним. У 19 виходить її перший студійний альбом і дівчина вирушає у концертний тур. Після майже двох років життя у дорозі співачка приступає до запису другого, «складного», як наголошує титр фільму, альбому. Творча криза в картині є похідною від особистісної, адже ми маємо справу з двома Аврорами. Перша – Аврора Акснес, дівчинка з норвезького села, якій природа набагато ближча за людей. Друга – AURORA, зірка, образ якої побудований за всіма сучасними правилами підліткових ідолів. Пошуки ідентичності та творчої самостійності, однак, не перетворюють фільм на психологічний портрет. Його створено як шоу, яке дає змогу візуально продемонструвати саму сутність кризи та змушує пройти шлях самопізнання разом із героїнею.

BUDDHA IN AFRICA, dir. Nicole Schafer This film raises the timeless question: is the educational and cultural help from rich to poor countries a kind of expansion, an exploitation of human resources, or a resource for development? The film is about an orphanage complex in Malawi, one of the poorest countries in Africa. Local students study kung-fu and Chinese while being imbued with Buddhism and unfamiliar values. All this is financed by the international Amitofo Care Centre organisation, which admits it is promoting Chinese culture, yet insists that it primarily assists deprived people. The local population willingly entrusts their ‘orphans’ to the Chinese, despite a popular belief that “the Chinese eat people”. One of these children is a Malawian teen who will soon face a choice: to go to university in Taiwan or stay. He has two names, Alu in Chinese and Enok in his own language. He does not feel at home among his relatives, but the years of studies have not turned him into a Chinese person either. Buddha in Africa is a very illustrative story of an identity formation; the protagonist has to reflect upon it very early due to his circumstances.

PUNKS, dir. Maasja Ooms Punks tells about several Dutch teens who have been labelled problematic. They are being re-socialised at a farm somewhere in France. A counsellor, who is trying to solve both the current and the global issues that caused the teens to end up on the farm, constantly accompanies them. The parents come to the farm once every few weeks for pointless visits. Of the TEEN SPIRIT programme, this film requires the most attention and concentration from the viewer. Almost everything meaningful in Maasja Ooms’ cinematic work happens offscreen. On the screen, we see the peaceful daily life on the farm, which conceals the anger of the frustrated teens locked there together. We learn about the incidents and conflicts from the only adult who tries to deal with them. The film does not allow the viewer to feel like a teen, but it makes clear that becoming an adult in a given time, place, and circumstances is not an individual process. It encompasses family and social habits, conflicts, norms, and traumas, while postulating that children should not be isolated and left alone, since they are not the root of their problems.

AURORA, dir. Stian Servoss, Benjamin Langeland Aurora became famous at 16. The video of her performing her own song at school went viral. At 19, she releases her first studio album and goes on tour. Having spent almost two years on the road, the singer starts recording her ‘difficult second album’, as the film’s title suggests. The creative block in the film derives from a personal crisis, since there are two Auroras. The first one is Aurora Aksnes, a girl from a Norwegian village who is more familiar with nature than people. The second one is AURORA, the star whose image has been constructed according to the rules of contemporary teen idols. The search for identity and artistic independence does not turn the film into a psychological portrait. It is a show, which visually demonstrates the core of the crisis and makes the viewers follow the path of selfdiscovery along with the protagonist.

20–29/03 2020

DOCU/KIDS / DOCU/ДІТИ

DOCUDAYS UA

ПРОСТО JUST ДІТИ: KIDS: «АНБЕССА» реж. Мо Скарпеллі | ANBESSA dir. Mo Scarpelli

«КОЛІР ШКІРИ» реж. Лівія Періні | SKIN COLOR dir. Livia Perini

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ІСТОРІЇ ДОРОСЛІШАННЯ ЗІ ВСЬОГО СВІТУ

Сучасні діти змінюють світ. Вони ставляться до нього як до цікавої гри, і бачать життя крізь свою оптику: дивуються, обурюються, співчувають і приймають. Дитячий погляд дозволяє розгледіти актуальні проблеми з нового боку. Інколи дещо наївного і прямолінійного, але завжди безкорисного і відкритого, спроможного вказати на несподівані шляхи розвитку. Які – розповідають стрічки з програми DOCU/ДІТИ для дітей і дорослих.

Nowadays, kids are changing the world. They treat it as an exciting game, and see life through their own lens, becoming surprised, outraged, compassionate and accepting. The children’s viewpoint offers us a new perspective on today’s pressing problems. While it can be somewhat naive and straightforward, it is always selfless, open and able to point out unexpected ways to develop. The films in the DOCU/KIDS programme for children and adults will show them to you.

Ольга Сидорушкіна

Olga Sydorushkina

Повнометражна стрічка «Анбесса» італійської режисерки Мо Скарпеллі – це поетичне документальне кіно про Асаліфа, жвавого 10-річного хлопчика, який живе неподалік від міста Аддис-Абеба, Ефіопія, у «сірій зоні». Невеличка халупа Асаліфа розташована на кордоні між типовими дешевими новобудовами та лісом, звідки лунає виття гієн. Асаліф і його мати – одні з небагатьох фермерів, які колись жили на забудованих нині землях. Вони продовжують звичне життя, але все більше нагадують зникому натуру, втрачену ланку між гармонійним світом дикої природи та глобалізацією, яка замикає людей у бетонну клітку. У мріях Асаліф перетворюється на хороброго лева (саме так перекладається «анбесса» з амхарської мови), що захищає рідний дім від гієн, однак ці фантазії конфліктують з іншою реальністю: із незнайомим, блискучим і манливим районом, де люди живуть у квартирах з електроенергією та телевізорами.

The feature-length film Anbessa by the Italian director Mo Scarpelli is a poetic documentary about Asalif, a lively 10-yearold. He lives in a grey zone near Addis Ababa, Ethiopia. Asalif’s small hut stands on the border between cheap generic newly-built apartment blocks and a forest where hyenas howl. Asalif and his mother are some of the last farmers inhabiting the land that is now being developed. They go on with their usual life, which more and more resembles the vanishing nature, the lost link between the harmony of wild nature and globalisation that locks people up in concrete cages. In his dreams, Asalif turns into a brave lion (this is what anbessa means in Amharic) protecting his house from hyenas. But these fantasies conflict with another reality – the unfamiliar, bright and magnetic district where people live in apartments with electricity and television.

«Колір шкіри» – короткометражний фільм про дотепного, спритного і незвичайного хлопця Кауана. Йому 11 років, він живе у Бразилії, і він альбінос. Але це ще не все: у нього три темношкірі брати та дві сестри-альбіноски. Непосидющий Кауан із захопленням розповідає про повсякденне життя у містечку біля моря, ніби глядач – це гість у його домі і після оповіді вони підуть стрибати на батуті. Його життя сповнене правил та обмежень, оскільки він кожного дня має використовувати сонцезахисний крем, не може довго гуляти, йому складніше порозумітися з хлопцями, які грають на вулиці у футбол. Та Кауан не переймається і з незмінною усмішкою радіє життю. Для нього все можливо, головне – використовувати сонцезахисний крем!

«КА РЛ А І НО РДАЛ» реж. Елізабет Аспелін | KA R LA AND NORDAHL dir. Elisabeth Aspelin

«ХВИЛІ СВІТЛА» реж. Самуель Н. Шварц | DEAR DARKNESS dir. Samuel N. Schwarz

«Я молодша сестра, але ніби одночасно і старша», – говорить шестирічна Карла. Вона головна героїня стрічки «Карла і Нордал» норвезької режисерки й мами Елізабет Аспелін. Це інтимна історія взаємин дівчинки та її старшого брата, у якого епілепсія та труднощі з навчанням. Нордал невимовно ніжний, постійно обіймається, грає та підтримує сестричку. Але водночас він потребує особливої уваги, дещо нав’язливий і не розуміє багато з того, що шестирічна Карла вже переросла. Сповнена любові до брата, вона розмірковує про його майбутнє й іноді мріє про старшу сестру. «Карла і Нордал» – це історія про прийняття, близькість і підтримку між дітьми, яка може стати прикладом для дорослих. Героїня стрічки «Хвилі світла» Фріда бачить лише розмиті кольори й обриси предметів. Іноді вона втомлюється від сонячного світла, оскільки для неї воно надто інтенсивне та заважає занурюватись у думки. Попри порушення зору, Фріда активно досліджує те, що її оточує: вона торкається скульптур у музеї, плаває в басейні та вдихає запах осіннього листя у парку. Фріда показує, як можна навчитися жити з власною інвалідністю, винаходячи в цьому досвіді унікальні та цінні сторони. Сімон Леренґ Вільмонт відомий українським глядач(к)ам завдяки фільму «Віддалений гавкіт собак» про життя 10-річного хлопчика Олега на лінії фронту на Донбасі. У 2018 році ця стрічка отримала приз студентського журі DOCUDAYS UA, а вже наступного року ввійшла у короткий список «Оскара» в номінації «Найкраща повнометражна документальна стрічка».

«ЛОВЕЦЬ ПТАШОК» реж. Сімон Леренґ Вільмонт | BIRD BOY dir. Simon Lereng Wilmont

COMING-OF-AGE STORIES FROM ALL OVER THE WORLD

Тепер на фестивалі представлена нова короткометражна робота Сімона «Ловець пташок» – про підлітка на ім’я Решат, який живе в азербайджанському селі біля нафтородовища. Птахи – його справжнє захоплення, він відчайдушно прагне навчитись їх тренувати. Для юнака це не лише пошук улюбленої справи, а й пам’ять про померлого батька. Захоплення зводить Решата з місцевим птаховодом, який говорить, що голубам треба підрізати крила. Чи погодиться на це юнак? Складнощам вибору та вмінню берегти пам’ять і присвячено «Ловець пташок».

Skin Color is a short film about a clever, energetic and unusual boy named Kauan. He is an 11-year-old who lives in Brazil – and he is an albino. But there is more: he has three black brothers and two albino sisters. Lively Kauan describes his everyday life in a town by the sea as if the viewer were a guest in his house, and they were all going to jump on the trampoline when the story ends. His life is full of rules and restrictions because he has to use sunscreen every day, cannot go outside for long, and has difficulties communicating with the boys who play football on the street. Despite all this, Kauan does not dwell on these things and enjoys life. Everything is possible as long as he wears the sunscreen! “I am the little sister, but the big sister at the same time,” 6-year-old Karla explains. She is the protagonist of Karla and Nordahl, a film by Elisabeth Aspelin, her mother, and a film director from the Norway. This is an intimate story about the relationship between the girl and her older brother, who has epilepsy and learning difficulties. Nordahl is incredibly sweet, he loves cuddles, playing and supporting his sister. At the same time, he requires special attention, is a bit needy and doesn’t understand many things which his 6-year-old sister has already grown out of. Filled with love for her brother, Karla thinks about his future and sometimes wishes she had an older sister. Karla and Nordahl is a story about acceptance, intimacy and support between children that could serve as an example for adults. Dear Darkness’s main character Frida can only see blurry colours and shapes of objects. Sometimes she gets tired of the sunlight because it’s too intense and hinders her reflection. Despite her disabilities, Frida explores the world actively: she touches the sculptures at a museum, swims in the pool and smells the autumn leaves in a park. Frida shows us how one can learn to live with a disability by finding the unique and interesting sides of this experience. Simon Lereng Wilmont is known among Ukrainian viewers for his film The Distant Barking of Dogs, a story about the life of a 10-year-old boy on the front line in the Donbas. In 2018, the film won the award from the DOCUDAYS UA Student Jury. Next year, it was shortlisted for the Oscars in the nomination for the Best Documentary Feature. The festival presents a new short film by Simon: Bird Boy, a story about Reshat, a teenager living in a village near an oil field in Azerbaijan. Birds are his true passion and he desperately wants to learn how to train them. For him, this is not only about looking for something he likes to do, but a way of remembering his late father. Reshat’s passion brings him to a local poultry owner who says that the pigeons need to have their wings clipped. Will the boy agree to this? Bird Boy is dedicated to the problem of choice and the ability to preserve memory.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

TEEN SPIRIT/ТІН СПІРІТ

20–29/03 2020

«Я НЕ ХОЧУ, “I DON’T WANT АБИ СИСТЕМА THE SYSTEM МЕНЕ ВИЗНАВАЛА» TO RECOGNISE ME” Розмову вела Оксана Семенік Єві 25 років, з її розповідей відомо, що вона поетеса, секс-працівниця, феміністка, анархістка і модель, яка бореться з наркозалежністю. У фільмі «У пошуках Єви» вона розказує про своє життя так само відверто, як і в соціальних мережах. Вона нічого не приховує від своїх підписників, батьків чи від самої себе. У 14 років вона зрозуміла, що гендерна чи будь-яка інша ідентичність тільки породжують насилля та обмеження. «Я знала, що буду секспрацівницею. Система й так нас ґвалтує. Нехай я хоч отримуватиму це за гроші», – говорить вона у фільмі. Тепер Єва просить називати себе Адамом, говорить про себе «він», але не бажає ідентифікуватися з жодним із гендерів. Ми поговорили з Адамом про відвертість у соціальних мережах, деконструювання ідентичності та свободу. Я почав документувати своє життя відтоді, як навчився тримати ручку в руках. Спочатку це були малюнки, а згодом написані історії. Я ріс у реабілітаційних центрах, бо мої батьки були наркозалежними. Вони довго лікувались і вже не вживають наркотиків. Кожного вечора у рехабі батьки мали написати про те, як пройшов їхній день. Я почав робити це з ними, дивлячись на всіх цих дорослих, які виконували «домашнє завдання» щовечора. Інтернет з’явився у мене у 15 років, що було доволі пізно, порівняно з моїми однолітками. Виявилось, що там люди теж пишуть про свій день, почуття і життя. Я подумав, що вже це роблю і можу переносити все з паперу в онлайн. Блог допомагає структурувати думки. Можливо, в цьому є щось терапевтичне. Але найважливіше для мене – зв’язок із людьми. Розуміти, що вони переживають схожі історії, почуття. Коли я відчуваю себе безпорадно – дуже допомагає розуміння, що травматичні речі стаються не тільки зі мною. Я критично ставлюсь до соціальних мереж і новітніх технологій. Вони були створені нібито, щоб покращити життя людей. Насправді це просто ще одне породження капіталізму. Нам здається, що соціальні мережі зближують нас, але ми тільки споживаємо і продукуємо контент.

Interview by Oksana Semenyk Я не вірю, що соціальні мережі, інтернет і віртуальні спільноти можуть якось впливати на феміністичний рух або інші правозахисні рухи. Усі революційні, креативні та нові ідеї просто губляться ще до того, як їх помітять. «У пошуках Єви» не задумувався як фільм про мене. Я у ньому – відображення інших людей, які прагнуть деконструювати ідентичність. Спочатку на постері до картини мала бути фраза: «Фільм про “дівчину” в процесі самоусунення». Насправді, я боявся, що врешті-решт кіно зробить з мене якусь ікону. Одразу після виходу фільму на екрани я почав почувати себе неймовірно некомфортно, бо там мене представили як «жінку». Я став сприйматися лише у цій ролі, тому зробив камін- аут і заявив, що хочу стати трансгендером. Я б хотів, аби люди перестали сприймати поняття ідентичності як щось монолітне, постійне, щось, що ти побудував одного разу і залишився з ним назавжди. Ідентичність весь час трансформується. Ще з п’яти років я змінюю імена на ті, які мені більше підходять у той чи інший період життя. Гендерна ідентичність – це теж про постійну зміну. Я не думаю, що «жіноча стать» або «чоловіча» повністю можуть описати гендер і відчуття людини. Іноді я зустрічаю людей, які називають мене Франческою, тобто іменем, яке дали батьки. Це засмучує, тому що говорить про те, що більшість людей вважають, ніби знають мене краще, ніж я сам себе. Я не хочу, щоб система мене визнавала. Я хочу, щоб система була демонтована. Не хочу третьої статі в паспорті, не хочу, щоб гендер взагалі був вказаний у документах, не хочу ні гендеру, ні паспорта, ні кордонів. Я змінював житло та міста все своє життя. Цього грудня я купив будинок в Афінах. Сподіваюсь, він стане моїм місцем комфорту та безпеки. Насправді я не вірю, що існує таке місце, де ти можеш відчувати себе у повній безпеці. Але приємно знати, що тебе ніхто не вижене з дому. Я часто з таким стикався через мою психічну хворобу або тому, що не міг платити за оренду.

Eva is 25. She describes herself as a poet, a sex worker, a feminist, an anarchist and a model battling drug addiction. In Searching Eva, she talks about her life just as openly as she does on social media. She does not hide anything from her subscribers, her parents or herself. She was 14 when she realised that gender or any other identity only leads to violence and restrictions. “I didn’t know I’d become a sex worker. The system rapes us already. This way I will at least get paid for it”, she says in the film. Now Eva wants people to call him Adam, and use the pronoun ‘him’. He doesn’t want to identify with any gender. We talked with Adam about being open on social media, deconstructing identities and freedom.

revolutionary, creative and new ideas get lost before they get noticed.

I started documenting my life since I learned how to hold a pen. Drawings were first; then I started writing stories. I grew up at rehabilitation centres because my parents were drug addicts. They have been under treatment for a long time and don’t use drugs any more. In rehab, my parents had to write about their day every evening. I started doing this with them, looking at all these grown-ups doing their ‘homework’ every evening. I didn’t have internet until I was 15, which is quite late for people my age. It turned out that people online wrote about their days, feelings and lives as well. I thought: since I was doing it already, why not transfer it online from paper?

I would like people to stop perceiving identity as something solid and permanent, something you’d build once and stay forever with. Identity is ever-transforming. Since I was five, I have been changing names to those that suited me in a given life period. Gender identity is also about constant change. I don’t believe that ‘female sex’ or ‘male sex’ can fully describe a person’s gender or feelings. Sometimes I meet people who call me Francesca, the name my parents gave me. It upsets me because it shows that most people think they know me better than myself.

A blog helps you structure your thoughts. There might be something therapeutic about it. But for me, connecting with people is more important – understanding that they too experience similar stories and feelings. When I feel helpless, what truly helps is understanding that I am not the only one with traumatic experiences. I approach social media and modern technologies critically. They seem to have been created to make people’s lives better. But really they are just another product of capitalism. It seems like they bring us closer together, but what we do is just consume and produce content. I don’t believe that social media, internet and virtual communities can influence the feminist or any other human rights movements. All the

Searching Eva wasn’t intended as a film about me. In this film, I am just a reflection of other people who seek to deconstruct identity. At first, the movie poster was supposed to have a phrase “A film about a ‘girl’ during a process of self-abolition”. I really feared that the film would make some sort of an idol out of me. Just after the film’s release, I started feeling really uncomfortable because I was presented there as a ‘woman’. I noticed I was being perceived only in this role, which is why I came out and declared that I wanted to be transgender.

I don’t want the system to recognise me. I want the system to be dismantled. I don’t want a third sex in passport, don’t want a gender, a passport, borders. I’ve been changing homes and cities my whole life. This December, I bought a house in Athens. I hope it will become my place of comfort and safety. Though I don’t really believe that a place where you can feel completely safe even exists. But it is nice to know that no one can evict you. It has happened to me before because of my mental disorder and inability to pay rent.

20–29/03 2020

РЕТРОСПЕКТИВА КЛЕР СІМОН

DOCUDAYS UA

КЛЕР СІМОН: «ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО ЗНЕВАЖАЮТЬ ЯК ПРОЛЕТАРСЬКЕ» За основною освітою ви – етнологиня. Розкажіть, як це вплинуло на ваш режисерський почерк. Усі кінематографісти трохи антропологи. Я дуже мало навчалася на етнології і так ніколи й не довчилася до того етапу, де починається робота «в полі». Завжди здавалося, що «поле» у Франції цікавіше, ніж за кордоном. Було відчуття, що інакше в цьому буде щось неоколоніальне. Ваші розмови з героями «Лісів, з яких зроблені мрії» дуже людяні, підкреслюють безумовну вартісність їхнього досвіду. До кожного з героїв ви підбираєте власний, емпатичний підхід. Як вам вдалося випрацювати таку техніку діалогу? Інакше немає сенсу знімати фільм. Люди наділені досвідами, які мене цікавлять. І через ці досвіди вони можуть розповісти про щось… Наприклад, про місце. Мені в голову приходить таке порівняння: якби я була письменницею-романісткою, я б говорила з людьми так, щоб їхнє єство і їхні слова складалися у роман, який я сама прочитала б. Чи складно було знайти всіх цих людей та переконати їх знятися? Так, непросто. Особливо складно було вмовити на зйомки секс-працівниць. Вони не хотіли «світитися» в кадрі. Але потім ми познайомилися зі Стефані. У цей момент вона вважала, що скоро покине цю роботу. Тож у неї було бажання говорити. Секс-працівниці рідко погоджуються на зйомки, бо бояться, що їх побачать люди, які не знають про їхню професію. Але Венсанський ліс асоціюється з секс-працівницями і без них неможливо зробити фільм. З іншими героями було простіше. Вони розуміли, про що мій проєкт. Адже цей красивий ліс наближає нас до рідної країни у вигнанні; тут є щось сексуальне; тут займаються спортом. Ліс – це щось ритуальне, щось добре для кожного. Цьогорічний фестиваль присвячений темі дорослішання, як і половина обраних для вашої ретроспективи фільмів. Що для вас, як для документалістки, важливо, коли йдеться про фільмування дитинства та юності? Діти і підлітки – це майбутнє, правда майбутнього. З того, що вони кажуть та що відчувають, можна зробити висновки про те, яким воно буде. Думаю, вони знають все, що знаю я, і трішки більше. І мене цікавить саме це «трішки більше». Дітей і підлітків цікаво знімати з суто кінематографічного боку. З прадавніх часів, із часів єгипетських пірамід, герої та фараони були підлітками: майже всім їм було менш ніж 16.

«СЕЛО», 2019 Показ «Села» – це унікальна подія фестивалю DOCUDAYS UA. Протягом двох днів, по п’ять годин щодня відбуватимуться перегляди цього документального серіалу, magnum opus Клер Сімон. У тривалій історії режисерка розповідає про ініціативи, близькі всім, хто тим чи іншим чином долучався до культурної сфери. Крок за кроком герої долають труднощі, переходячи від івент-менеджменту до діджиталізації та сучасних стрімінгів. За сюжетом, жителі селища Люсса, відомого виноградарством, об’єднують зусилля, щоб зробити свою місцевість центром для документалістів/-ок всього світу. Почавши із заснування кінофестивалю, вони невдовзі запускають онлайн-платформу зі спеціалізацією на документалістиці та роблять усе можливе, аби поєднати аграрні роботи з виробництвом та промоцією якісного кіно. Серіал Клер Сімон поступово втягує глядачів/-ок у процеси, що відбуваються на екрані, а вже наприкінці шоу ви станете повноцінним мешканцем/-кою Люсса. І, разом з іншими селян(к) ами, долучитесь до втілення такої непростої, але досяжної утопії.

THE VILLAGE, 2019 This screening of The Village is a unique event at DOCUDAYS UA. This magnum opus by Claire Simon will be screened for two days, five hours a day. In her extended documentary series, the filmmaker discusses initiatives which are close to anyone who is somehow related to the cultural sphere. Step by step, the characters overcome difficulties, moving from event management to digitisation and streaming. The residents of the village of Lussas, known for its viticulture, are working together to turn their area into a hub for documentary filmmakers from around the world the world. Starting with the founding of a film festival, they subsequently launch an online platform specialising in documentaries, while doing their best to combine agricultural work with the production and promotion of quality cinema. The Claire Simon series gradually involves its viewers in the processes taking place on the screen. By the end of the show, they will also become residents of Lussas and, along with the countryfolk, join in with the realisation of this difficult and yet achievable utopia.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Цьогоріч у рамках DOCUDAYS UA відбудеться ретроспектива французької режисерки Клер Сімон. У документалістику вона прийшла з бекграундом етнологині і продовжила власні дослідження вже у кіно. Її стиль використовує методологію «сінема веріте», а роботи майже не зазнають стороннього впливу. У більшості фільмів Клер одразу виконує роль режисерки, операторки і монтажерки. Авторка вперше завітає до Києва презентувати власні фільми, а також як членкиня фестивального журі судитиме стрічки міжнародного конкурсу DOCU/СВІТ.

Їхня історія ще не написана – ось що в молодості цікаве з формального погляду. Складніше знімати старших людей, чия історія вже визначена. Як відбувався процес вашого зближення з героями «Перших самотностей»? Від початку ми займалися у кіномайстерні. Я мала зробити з ними короткий метр, у якому герої мали б грати і з яким вони мені технічно допомагали б. Щоб це зробити, я сказала: «Мені треба пізнати вас трошки краще, бо інакше нічого не вийде». Я зробила день інтерв’ю. Герої приходили до мене одне за одним, двоє допомагали з камерою. Я раптово зрозуміла, що з цього вийде щось інакше. Ми відштовхнулися від однієї фрази: «Розкажіть про ваш досвід самотності». Виявилося, що всім є що сказати. І це було так сильно, я зрозуміла, що тут є те, про що вони справді хотіли б говорити. Ви одразу вирішили знімати «Село» у форматі документального серіалу? Чи ця ідея прийшла до вас потім? Спочатку я думала, що сценарій йтиме від цифрового (створення платформи Tënk) до бетонного (спорудження Будівлі для документального кіно). Це передбачало моє залучення у процес упродовж якогось часу. Коли я почала знімати, то зрозуміла, що структура серіалу буде релевантнішою, бо все розвивалося маленькими кроками, як у самому селі, так і відносно кінопроєктів та проєктів сільського господарства в ньому. Мене дуже зворушила можливість зняти щось, що неминуче трансформується. Це видно у серіалі. І, нарешті, я вірю, що село – це мікрокосм і що воно є ідеальною локацією для серіалу. Тут всі одне одного знають! Якою є головна причина того, що жителям Люсса вдалося створити це унікальне суспільство, зайняте водночас кіно та сільським господарством? Це – диво, створене спільністю пристрастей, зокрема Жана- Марі Барба та мера, які вирішили тримати високу планку для свого села замість того, щоб залишити його та поїхати втілювати свої мрії деінде. Це їхній альянс і їхнє бажання думати, що село не на околиці всього, а навпаки – в центрі, в якому можна мріяти та втілювати. На противагу паризькій елітаристській чи, навпаки, посередній культурі, Жан-Марі Барб завжди думав, що життя мешканців села призначене для документального кіно,

кіно народного. Публіка фестивалю у Люсса дуже молода, і фестивальники вважають, що документальне кіно радикально сучасне, доступне та вільніше, ніж ігрове. Підхід мера до сільського господарства досить традиційний, і він завжди виступав за те, щоб фермерські землі залишалися всередині спільноти. Але Патріс, якого ми бачимо у серіалі, або Маню мають сучасніші підходи. Один із них займається торгівлею, а інший виготовляє натуральне вино без добрив та сульфітів. Це дуже схоже на документалістику. Документальне кіно чи сільське господарство – обидва не можуть творитися без пристрасті. Як вам вдавалося зафільмувати дітей у «Шкільних перервах» так, що здається, наче вони вас зовсім не помічають? Вони помічають мене, але я пояснила їм, що не збираюся їх навчати, а буду просто спостерігати, як відбуваються ігри у дворі під час перерви. Я не казатиму: «Ти маєш рацію, ти помиляєшся. Припини» тощо. І вони зрозуміли, що я кажу правду і не спинятиму їх. Ви маєте великий викладацький досвід, зокрема працювали у престижній кіношколі La Fémis. Чи є якийсь важливий меседж, який ви передусім передаєте майбутнім режисерам? Як казав Фредерік Вайзмен: «Для меседжів існує пошта». Мені цікаво вести діалоги зі студентами. Іноді я щиро ними захоплююся, інколи розчарована. Як би ви охарактеризували спільноту документалістів у сьогоднішній Франції? Останні кілька років все ще дуже важливими є теми транс-, ЛГБТК+ тощо. Мабуть, актуальний автобіографізм: розглядати себе, певна нарцисичність. Кіно в найширшому сенсі часто колонізується журналістикою. Вона може бути непоганою, але у них немає нічого спільного: журналістика та кіно, як і журналістика та роман, – це не одне і те ж. Документальне кіно зневажають як пролетарське. Вважають, що воно бідне; дуже амбітне, але бідне. І це сумно, бо, безсумнівно, за ним майбутнє: дуже часто тренди з’являються передусім у документалістиці.

Розмову вела Ольга Куровець

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

«ЛІСИ, З ЯКИХ ЗРОБЛЕНІ МРІЇ», 2015 Фільм для медитативного споглядання та емпатичного слухання. Режисерка занурюється у цілорічне спостереження за життям людей, які в той чи інший спосіб пов’язали своє життя із Венсанським лісом поруч із Парижем. Тут знаходять притулок відлюдники і ті, хто віднаходять свої спільноти. Тілесні практики, спорт, наукові дослідження, етнофестивалі та тіні великих філософських ідей – усе це зачаровує режисерку та змушує її приходити в ліс знову і знову, протягом чотирьох пір року.

THE WOODS DREAMS ARE MADE OF, 2015 A film for meditative contemplation and empathetic listening. The filmmaker immerses the audience into a year-round observation of the lives of people who have in one way or another connected their lives with the Bois de Vincennes in Paris. Asylum and community seekers find shelter here. Physical practices, sports, research, ethno-festivals, and the shadows of great philosophical ideas – all this fascinates the director, making her return to the woods throughout the four seasons.

«ПЕРШІ САМОТНОСТІ», 2018 Семеро старшокласниць і старшокласників з передмістя Парижа ведуть між собою діалоги про особисте. Це щемкі одкровення про досвід життя в сім’ях, які розпадаються, та стосунки, сповнені тривог та бурхливих емоцій. Сильні, відкриті та співчутливі до болю інших, вони міркують про власне майбутнє та намагаються повірити у кохання у світі, де не так і просто знайти докази його існування.

YOUNG SOLITUDE, 2018 Seven high-schoolers from the Paris suburbs talk about personal issues. These are nagging confessions about the experience of life in families that are falling apart, and relationships filled with anxiety and turbulent emotions. These strong, openhearted and empathetic teenagers reflect on their own future and try to believe in love in a world that does not provide much evidence of its existence.

This year’s DOCUDAYS UA will host a retrospective of the work of French filmmaker Claire Simon. She came to documentary filmmaking from ethnology, continuing her research with cinematic methods. Her style uses the ‘cinema verite’ method, and her works are almost free of external influence. Claire is the filmmaker, cinematographer, and editor of most of her films. The filmmaker will visit Kyiv for the first time to present her own films and to judge the DOCU/WORLD international competition as a member of the international jury.

You majored in ethnology. Please tell us how this influenced your filmmaking style. All filmmakers are also anthropologists. I have spent little time studying ethnology, and I’ve never reached the fieldwork point. It always seemed to me that the ‘field’ in France is more interesting than abroad. I had a feeling that there would be something neocolonial about it otherwise. Your conversations with the characters in The Woods Dreams Are Made Of are very humane, underlining the unconditional value of their experiences. You find a personal, empathetic approach to every character. How did you develop this dialogue technique? There is no point making a film otherwise. People have experiences that interest me. Through these experiences, they can tell us about something… For instance, some place. If I were a novelist, I would have talked to people in a way that would turn their words and characters into a novel I would’ve been happy to read myself. Was it hard to find all these people and convince them to become part of the film? It wasn’t easy. The prostitutes were especially hard to convince, since they did not want to appear on screen. But then we met Stephanie. At that moment, she thought she would quit this job soon. This is why she was willing to talk. Prostitutes rarely agree to be filmed because they are afraid of being seen by people who don’t know about their profession. Still, the Bois de Vincennes is associated with prostitutes, so it’s impossible to make a film without them. With the other characters, things were easier. They understood what my project is about. This beautiful forest brings us closer to our homeland in exile; there is something sexual about it; it is a sports location. The woods are something ritualistic, something good for everyone. This year’s festival, as well as half of the films in your retrospective, is dedicated to the theme of growing up. What is important to you as a documentary filmmaker when filming about childhood and youth? Children and teenagers are the truth, the truth of the future. Their words and feelings provide conclusions about what the future will be like. I think they know everything I know and a little more. ‘A little more’ is precisely what interests me. Children and teenagers are cinematographically interesting. Ever since the times of the Egyptian pyramids, the pharaohs and

RETROSPECTIVE OF CLAIRE SIMON

20–29/03 2020

«ШКІЛЬНІ ПЕРЕРВИ», 1992 Фільм – антропологічне спостереження, що має за «поле» двір паризької школи-садочка. Як і будь-який соціум, цей має власні правила та уклад життя. Тут можуть запросто посадити у в’язницю, зробити майстром будь-якої професії, принизити, підвищити чи навчити новій необхідній навичці, як-то стрибкам через ринву. Режисерка займає місце спостерігачки та безпристрасно фіксує світ чотирирічок, у якому жорстокість та експлуатація перемішуються у рівних пропорціях із ніжністю, розумінням і тендітною підтримкою.

RÉCRÉATIONS, 1992 This film is an anthropological observation in the field of a kindergarten in Paris. Like any society, it has its own rules and lifestyle. Here, one can go to prison, master any profession, be humiliated, promoted, or learn a necessary new skill, such as jumping over a gutter. The director observes and impartially captures the world of the four-year-olds, in which cruelty and exploitation are mixed in equal proportions with tenderness, understanding, and delicate support.

CLAIRE SIMON: “DOCUMENTARY CINEMA IS DESPISED AS PROLETARIAN”

the heroes were teenagers: almost all of them were younger than 16. Their unwritten stories are the most formally interesting thing about their youth. It is harder to film older people, whose stories are already defined. Tell us about the process of becoming closer to the characters of Young Solitude. In the beginning, we worked at a film workshop. I was supposed to create a short film, and they were meant to assist me technically. In order to do this, I said: “I have to know you better, because otherwise it won’t work”. I spent an entire day conducting interviews. The characters came to me one by one, and two people were helping with the camera. Suddenly, I realised that this would result in something different. We started from one phrase: “Tell me about your experience of solitude.” It turned out that everyone had something to say. It was so powerful that I realised: they really want to talk about this. Were you planning to shoot The Village as a documentary series, or did you come up with this idea later? At first, I was thinking the script would go from digital (creating the Tënk platform) to concrete (constructing the Documentary House). This implied that I would be involved in the process for some time. When I started shooting, I realised that the structure of the series would be more relevant, because everything was developing in small steps – both the village itself and the film and agriculture projects in it. I was very moved by the opportunity to shoot something that would inevitably transform. This can be seen in the series. Ultimately, I believe that the village is a microcosm and the perfect location for the series. In it, everyone knows each other! What was the main reason why the inhabitants of Lussas were able to create this unique cinematic and agricultural society? It’s a miracle created by a community of passions, including those of Jean-Marie Barbe and the mayor, who decided to uphold the bar for their village instead of leaving it and going to fulfil their dreams elsewhere. It is all about their alliance and their desire to think that their village is not on the outskirts of everything. On the contrary, it is a centre where one can dream and make one’s dreams come true. Contrary to the Parisian elitist culture, or conversely, the culture of the mediocre, Jean-Marie Barbe has always thought that the life of the villagers was intended for the documentary, for folk cinema.

The audience at Lussas is very young, and the festival visitors believe that documentary cinema is radically modern, accessible, and freer than fiction. The mayor’s approach to agriculture is quite traditional, as he has always advocated that the farmland should remain within the community. But Patrice and Manu, whom we see in the series, have more contemporary approaches. One of them is engaged in commerce, and the other produces natural wine without fertilisers or sulphates. It’s very much like documentary. Both documentary and agriculture are impossible without passion. How did you manage to film the kids in Récréations as if they didn’t notice you at all? They noticed me, but I explained that I wasn’t going to teach them: I would just watch them playing in the yard at school break. I wouldn’t say: “You are right, and you are wrong. Stop doing that,” etc. They understood that I was telling the truth, and I wouldn’t stop them. You have a vast experience in teaching; for instance, you have worked at the prestigious La Fémis film school. Is there a crucial message you want to pass on to future filmmakers? Frederick Weisman said: “For messages, there is the mail.” I am interested in dialogues with students. Sometimes I genuinely admire them, and sometimes they disappoint me. How would you characterise the documentary community in contemporary France? In recent years, the themes of trans and LGBTQ+ people are still important. A certain narcissism, autobiographical narratives, and self-reflection are also en vogue. Cinema in its broadest sense is often colonised by journalism. This journalism can be good, but the two things have nothing in common: journalism and cinema are not the same, just like journalism and novels. Documentary cinema is despised as proletarian. It is considered very ambitious but poor. This is very sad, because it is undoubtedly the future of the film: trends often first appear in documentary cinema.

Interview by Olga Kurovets

DOCU/АРТ

20–29/03 2020

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

МІРА БЕРТ-ВІНТОНІК: «НІХТО НЕ БАЧИВ КАДРИ УТОПІЇ, АЛЕ ЇЇ ПОШУК ЗДАВАВСЯ МЕТАФОРОЮ ЖИТТЯ БАТЬКА ЯК МИТЦЯ» MIRA BURT-WINTONICK: “NO ONE HAS SEEN THE FOOTAGE OF HIS UTOPIA, BUT THE SEARCH FOR IT SEEMED LIKE A METAPHOR FOR MY FATHER’S ARTISTIC LIFE” реж. Міра Берт-Вінтонік | dir. Mira Burt-Wintonick

«Вінтопія» – фільм канадської режисерки Міри Берт-Вінтонік. Міра – дочка відомого документаліста Пітера Вінтоніка, який помер від раку в 2013-му році у віці 60 років. Вінтонікстарший починав із того, що змонтував передвиборчий ролик прем’єр-міністра П’єра Еліота Трюдо. На початку 80-х він створив декілька картин про американську богему, зокрема Аллена Ґінзберґа та Чарльза Буковскі (ці уривки є у «Вінтопії»). У 90-ті та нульові був власне режисером і продюсером. Найвідоміша його робота – «Виробництво згоди: Ноам Хомський і мас-медіа». У кінці життя Пітера Вінтоніка турбувала утопія як феномен, як міфічна земля, у якій всі щасливі; він хотів створити кіно з такою назвою, але не встиг. Міра Берт-Вінтонік зібрала відзнятий батьком матеріал, додала сімейну хроніку, численні мейли і листівки, які їй надсилав «тато Піт». Вийшло ностальгійне щоденникове кіно, дуже миле, спокійне і дещо утішне. Про нього, а також про батька з Мірою Берт-Вінтонік поговорила Наталя Серебрякова. Фільм починається з чудової цитати вашого батька: «The glass is half full and half fool» (укр.: келих наполовину повний і наполовину дурень). Що це, по-вашому, означає? Мені подобається ця цитата, тому що це така ж загадка, як дзен-коан. Моя інтерпретація така: це його відповідь на ідею, що бути оптимістом – нерозумно або наївно. Батько також натякає, що бачити склянку наполовину порожньою – це дурість, бо так можна потрапити в пастку песимізму і відкинути силу надії. Коли і як у вас з’явилася ідея закінчити фільм Пітера «Утопія»? Передсмертне бажання мого тата було зробити стрічку про нього та його життєву працю. Над кіно про утопію він працював роками, але кінець кінцем йому довелося відмовитися від нього, щоб зняти інші фільми. Ніхто не бачив кадри утопії, але її пошук здавався метафорою життя батька як митця. Тож я вирішила зібрати плівки і створити його портрет, та зобразити наші стосунки через цей незавершений фільм. Які ваші найперші спогади дитинства про батька, пов’язані з його роботою? Пам’ятаю, коли мені було шість років, він попросив мене зійти на сцену для його стрічки «Виробництво згоди: Ноам Хомський і масмедіа». Тоді я не знала і мене не хвилювало, ким був Ноам Хомський, але тато підкупив мене печивом. Звичайно, зараз я думаю, що картина геніальна. Крім цього, я пам’ятаю, як отримувала листівки з далеких місць, коли він мандрував. Я думала, що в нього крутіша робота, ніж у тат моїх шкільних друзів, але я також сумувала за ним, поки його не було. Ви бачили всі його фільми? Який ваш улюблений і чому? Я дивилася всі фільми, режисером яких він був, але не думаю, що я бачила всі фільми, над якими він працював чи на які впливав, тому що їх буквально тисячі. «Виробництво згоди» – це шедевр і досі актуальна робота з боку формування громадської думки у ЗМІ. «Бачити – це вірити» – ще одна злободенна картина про те, як доступ до портативних відеокамер (а тепер і всюдисущих мобільних телефонів) дозволив громадянам та активістам документувати несправедливості та порушення прав людини по всьому світу. Чи можете ви розповісти більше про його незавершений проєкт «Утопія»? Що він мав на увазі під цим словом? Слово «утопія» означає ідеальне місце, якого не існує. Я думаю, що мій тато був заворожений

цією загадкою, завданням пошуку або побудови ідеального світу. Він провів 15 років, відвідуючи екоселища, комуни, кооперативні фабрики, зустрічаючись з людьми, які намагалися створити мікросуспільство, де все може бути кращим для всіх, а не лише для влади. Він вважав, що фільм про утопію вмістить картини можливих світів і що уявити кращий світ – це перший крок у його втіленні. Чи є щоденникове кіно вашим стилем? Я люблю особисті документальні фільми. Зробити себе вразливою та дозволити аудиторії увійти у своє емоційне переживання – це дуже потужно та зворушливо, і дозволяє людям глибоко співпереживати історії, яку ви намагаєтесь розповісти. Який ваш улюблений щоденниковий фільм? Мені подобається «Марш Шермана» Росса МакЕлві за гумор і грайливість. Він починається як кіно про генерала громадянської війни, а потім стає найособистішим фільмом про любовне життя режисера. Ваш фільм вийшов дуже теплим, інтимним, зрозуміло, що ви вклали в нього багато любові. Як його сприйняли кінокритики та глядачі? У «Вінтопії» був дуже теплий прийом. Мій фільм – це історія батька і дочки, що торкається загальних тем втрати та туги. Думаю, люди цінують те, що емоції в картині щирі, і це змушує їх замислюватися над власним життям і стосунками. Ваш батько хотів, щоб ви були режисеркою? За його словами, всі режисери-документалісти мають прийняти «обітницю бідності». Він хотів, щоб я була архітектором чи музикантом. Урештірешт, думаю, він би пишався тим, що я пішла його стопами. Що було найважче у роботі над «Вінтопією»? Творчий процес створення фільму був переплетений із жалобою за татом. У чомусь корисно мати проєкт, який стосується мого горя, але це також дуже гірко. Місяцями і місяцями я сиділа в темній кімнаті, монтуючи фільм, і дивилась кадри з померлим батьком. У мене пішло два роки на стрічку, бо потрібно було трохи відстані та часу, щоб обробити свої почуття, перш ніж знову вирушати в подорож.

Розмову вела Наталя Серебрякова

Wintopia is a film by the Canadian director Mira Burt-Wintonick. Mira is the daughter of Peter Wintonick, a well-known documentary filmmaker who died of cancer in 2013, aged 60. The elder Wintonick started by editing an election campaign video for Prime Minister Pierre Trudeau. In the early 1980s, he created several films about American bohemia, including profiles of Allen Ginsberg and Charles Bukowski (these fragments were included into Wintopia). Throughout the 1990s and 2000s, he was involved in directing and producing. His most famous work is Manufacturing Consent: Noam Chomsky and the Media. Towards the end of his life, Peter Wintonick was drawn to the phenomenon of utopia – the mythical land of happiness. He wanted to make a movie with this title but wasn’t able to finish it. Mira BurtWintonick gathered the materials shot by her father, added family chronicles, numerous emails and postcards sent to her by ‘daddy Pete’. It turned out as a diary film – very sweet, calm and quite consoling. Natalya Serebriakova talked with Mira Burt-Wintonick about her film and her father. The film begins with a wonderful quote from your father: “The glass is half full and half fool”. What do you think it means? I like this quote because it’s a riddle similar to Zen koans. Here is my interpretation: this is an answer to an idea that being an optimist is unwise and naive. My father hints that seeing the glass as half-empty is foolish. This way, one can easily fall into the trap of pessimism and reject the power of hope. How did the idea to finish Peter’s utopia emerge? Before he died, my father wanted to make a movie about himself and his life’s work. He had been working on the utopia film for years, but in the end had to give it up to make other films. No one has seen the footage of his utopia, but the search for it seemed to form a metaphor for my father’s artistic life. Then I decided to gather the tapes and portray him and our relationship through this unfinished film. What were your first memories of your father related to his work? I remember when I was six, he asked me to walk up on stage for his film Manufacturing Consent: Noam Chomsky and the Media. Back then I didn’t know or care about who Noam Chomsky was. My father simply bribed me with a cookie. Of course, now I consider the film a masterpiece. I also remember receiving postcards from places far away when he was travelling. I thought he had a cooler job than the fathers of my school friends, although I missed him while he was gone. Did you see all his films? What is your favourite and why? I saw all the films he directed. But I don’t think I have seen every film he worked on or had influence on because there are literally thousands of them. Manufacturing Consent is a masterpiece which is still relevant in the perspective of shaping public opinion through mass media. Seeing is Believing is another acute film about how access to portable cameras (and nowadays, the omnipresent smartphones) allowed citizens and activists to document injustice and human rights violations around the world. Can you tell more about his unfinished project Utopia? What did he mean by this word? The word ‘utopia’ means a perfect place that does not exist. I think my father was enchanted by this mystery of searching for and building a perfect world. He spent 15 years visiting eco-settlements, communes and cooperative industries, meeting people who were trying to create a microsociety where everything could

be better for everyone, not just those in power. He thought that a film about utopia would encapsulate all the pictures of the possible worlds, and that imagining a better world is the first step towards its realisation. Are diary films your style? I like personal documentary films. Making yourself vulnerable and opening your emotional experience to the audience is a very powerful and moving step. It allows people to empathise deeply with the story you are trying to tell. What is your favourite diary film? I like Sherman’s March by Ross McElwee for its humour and playfulness. It begins as a film about a Civil War general and turns into the most personal film about the director’s love life. Your film turned out very warm and intimate. Clearly, you put a lot of love into it. How has it been received by the film critics and the audiences? Wintopia was received with a lot of warmth. My film is a story of a father and a daughter, touching upon general topics of loss and grief. I think people value the fact that the emotions in the film are sincere, and it makes them reflect on their own lives and relationships. Did your father want you to become a film director? AAccording to him, all the documentary filmmakers have to take the ‘vow of poverty’. He wanted me to become an architect or a musician. In the end, I think he would have been proud that I followed his steps. What was the most difficult part of working on Wintopia? The creative process, intertwined with grief for dad. It is useful in some way to have a project related to grief, but very bitter at the same time. I spent months and months sitting in a dark room, editing the film and watching the footage of my dead father. It took me two years to finish the film because I needed some distance and time to process my feelings before I could set out on a journey again.

Interview by Natalya Serebriakova

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

DOCU/ART

Олександр Телюк

НАШІ МАШИНИ ПАМ’ЯТІ

20–29/03 2020

«Вінтопії» з милими дефектами у вигляді діагонального горизонту чи відсутності фокусу лише додають цій розповіді теплих інтимних мотивів. Пітер Вінтонік виглядає подекуди «лицарем сумного образу», проте його доньці-режисерці вдається змусити глядача повірити, що вітряки, з якими він змагається, – насправді страшні велети. Просякнуті жагою до життя автопортрети тата Міра перетворює на зізнання в любові вільному кочовому стилю життя. Утопія Пітера Вінтоніка – Вінтопія – це не конкретне місце на мапі, а сама втеча від передбачуваності буднів. А пошук утопії виявляється пошуком самого себе. «Наша машина часу» С. Лео Чана та Ян Суня – ще один фільм програми, який фокусується на стосунках із батьком за допомогою творчості. Розпочата з цитат Герберта Веллса про те, що кожен має власну машину часу – нашу пам’ять, стрічка розповідає історію художника Малеонна (Ма Ляна) та його батька, що страждає на хворобу Альцгеймера. У добу китайської «культурної революції» той був художнім керівником Шанхайської опери, а нині – у свої 82 – ледь впізнає сина. Амбіцією Малеонна стає спроба повернути рідній людині пам’ять через театральну постановку за сюжетом його життя. Для цього художник працює над химерними антропоморфними ляльками. Разом з асистентами вирізає вінтажні елементи на кшталт старомодних сабо або труби грамофона, що мають слугувати деталями сценічної машини часу. Реконструюючи для театру напівзабуті фрагменти життя Ма- старшого, Малеонн вимушено повертається у власне дитинство. А через переживання тендітних спогадів йому вдається подолати кризу середнього віку. Іграшкова винахідливість Малеонна та його стімпанковий мистецький стиль задають настрій усій картині. Створена

художником «машина часу» нагадує декорації до ранніх стрічок Жан-П’єра Жене чи Террі Ґілліама. Розлога оповідь від першої особи і витончені анімаційні елементи надають фільмові суб’єктивності та сентиментальності, хоча й позбавляють його загадковості та конфліктності. Персонажем третього учасника програми, «Чисте мистецтво» Максима Шведа, став молодий білоруський художник Захар Кудін. Його творчість показана як дивний синтез партисипативного стріт-арту й абстрактного експресіонізму а-ля Віллем де Кунінг. Пікантності ситуації надає те, що дія фільму розгортається в добу пізнього «лукашенізму» з його законсервованою радянськістю. Кудін ходить вечірнім Мінськом із величезним підрамником у фірмовій помаранчевій жилетці працівника ЖЕКу. На своє полотно художник перемальовує (інколи за участю випадкових перехожих) сірі прямокутники, якими комунальники замальовують графіті на стінах. Так Кудін вступає в діалог з офіційною політикою стерильності міського простору, яка у контексті Білорусі має імітувати благополуччя, проте радше символізує політичний застій. Його тихий мистецький бунт чудово розкриває важку політичну атмосферу країни, де, за словами одного з персонажів, «будь-які прояви свободи мають бути узгоджені». Однак у випадку «Чистого мистецтва», крім історії, показаної на екрані, є, на жаль, ще й інша. Незадовго після прем’єри стрічки Захар Кудін загинув за трагічних обставин. Цей сумний факт посилює значення кінороботи, дивує документальною інтуїцією режисера, перетворює замальовки з життя Кудіна на гіркий маніфест покоління.

«ВІНТОПІЯ» реж. Міра Берт-Вінтонік | WINTOPIA dir. Mira Berth-Wintonick

«НАША МАШИНА ЧАСУ» реж. Ян Сунь, С. Лео Чан | OUR TIME MACHINE dir. Yang Sun, S. Leo Chiang

«ЧИСТЕ МИСТЕЦТВО» реж. Максим Швед | PURE ART dir. Maksim Shved

The DOCU/ART programme is dedicated to the art of cinema in its widest sense. This year’s section focuses on a Canadian essay film about an adventurous filmmaker, a Chinese film about a futuristic puppet master, and a Polish-Belarusian film about a street artist in the times of dictatorship. While setting the background of the creative process, these films portray art as a way to overcome certain loss; they carefully and melancholically reveal the themes of memory, relationships with parents, and freedom in the public space.

Peter Wintonick sometimes resembles the ‘knight of the doleful countenance’, and yet his daughter makes the viewer believe that the windmills he fights really are terrifying giants. Mira turns her father’s self-portraits, which are full of passion for life, into a confession of love for the free nomadic lifestyle. Peter Wintonick’s utopia – Wintopia – is his escape from predictable routine rather than a particular place on the map. The search for utopia turns out to be the search for oneself. Our Time Machine by S. Leo Chiang and Yang Sun is another film from the programme which focuses on the relationship with a father through art. It opens with a quote from H. G. Wells, stating that everyone has their own time machine – their memory. The film tells the story of the artist Maleonn (Ma Liang) and his father, who is suffering from Alzheimer’s disease. During the Chinese Cultural Revolution, he was the artistic director of the Shanghai Opera; now he is 82 years old and barely recognises his son. Maleonn’s ambition is to try and bring back his father’s memory with a theatrical production of the story of his life. In order to do this, the artist works on bizarre anthropomorphic dolls. Together with his assistants, he cuts out vintage elements like old-fashioned clogs or gramophone horns that serve as details of a time machine on stage. While reconstructing the almost-forgotten fragments of the elder Ma’s life, Maleonn is forced to return to his own childhood. These tender memories help him overcome his mid-life crisis. Maleonn’s ingenuity with the toys and his steampunk creative style set the mood for the entire film. The artist’s ‘time machine’ resembles the sets for the early films of Jean- Pierre Jeunet or Terry Gilliam. The prolonged firstperson narrative and sophisticated animated elements add subjectivity and sentimentality, even as they deprive the film of mysteriousness and conflicts.

The protagonist of the third film on this programme, Pure Art by Maksim Shved, is a young Belarusian artist, Zakhar Kudin. His creative works are depicted as a striking synthesis of participatory street art and abstract expressionism à la Willem de Kooning. The events of the film unfold in the period of late ‘Lukashenkism’ with its stabilised Sovietness, which makes the situation even more interesting. Kudin walks Minsk in the evening, carrying a huge stretcher and wearing the orange vest of the communal utilities worker. On his canvas, the artist (sometimes with help from an occasional passerby) paints grey rectangles resembling the ones that cover graffiti on the city walls. In this way, Kudin enters into dialogue with the official policy of sterile city space that, in the context of Belarus, is supposed to imitate well-being, but rather symbolises political stagnation. His silent artistic rebellion reveals the unbearable political atmosphere in the country where, as one of the characters puts it, “any manifestations of freedom should be approved”. Apart from the events Pure Art features on the screen, there is another unfortunate story. Shortly after the film premiere, Zakhar Kudin died under tragic circumstances. This sad fact enhances the importance of the film, amazes the audience with the filmmaker’s documentary intuition, and turns the sketches from Kudin’s life into a bitter manifesto of a whole generation.

Програма DOCU/АРТ присвячена кіно про мистецтво в широкому значенні слова. У фокусі цьогорічної секції канадський кіноесей про режисера-авантюриста; китайська стрічка про футуристичного лялькаря; польсько-білоруська картина про вуличного художника часів диктатури. Фіксуючи кухню творчого процесу, ці фільми показують мистецтво як форму подолання тієї чи іншої втрати, уважно і меланхолійно розкривають теми пам’яті, відносин із батьками і свободи в публічному просторі.

Найпромовистіша робота програми – «Вінтопія». Це делікатна розповідь про канадського документаліста Пітера Вінтоніка. Його донька, Міра Берт-Вінтонік, після смерті батька відкрила для себе понад три сотні відеокасет, знятих ним під час численних подорожей. Касети були складені в коробку з написом «Утопія» – саме таку назву мав незавершений magnum opus Вінтоніка. Пітер Вінтонік був представником канадського інтелектуального неігрового кіно. Він зняв фільм про філософалінгвіста Ноама Хомського; монтував стрічку за участю Чарльза Буковскі; співпрацював з оскарівським лауреатом Пітером Воткінсом. Інша сторона життя Вінтоніка – пристрасть до подорожей. Спільним мотивом його географічних пригод була власна версія пошуку утопії. Рухаючись слідами Дон Кіхота, Томаса Мора, Карла Маркса, режисер із дитячою грайливістю фільмував різноманітні міста та ландшафти. Звертаючись до батькових плівок, Міра Берт-Вінтонік робить спробу завершити його утопічний проєкт. Утім, режисерка виводить на перший план історію сімейних взаємин і переживання факту його смерті. Естетика домашнього відео

The most eloquent piece in the program is Wintopia. This is a delicate story about the Canadian documentary filmmaker Peter Wintonick. After her father died, his daughter Mira Berth- Wintonick discovers more than three thousand videotapes that he recorded during his numerous journeys. The videotapes were in a box labeled ‘Utopia’ – this is the name of Wintonick’s unfinished magnum opus. Peter Wintonick represented intelligent Canadian non-fiction cinema. He made a film about the philosopher and linguist Noam Chomsky, edited a film featuring Charles Bukowski, and cooperated with the Oscar laureate Peter Watkins. Passion for travel was another aspect of Wintonick’s life. His geographical adventures were all related to his personal version of the search for utopia. Following in the paths of Don Quixote, Thomas More, and Karl Marx, the filmmaker captured various cities and landscapes with childlike playfulness. Turning to her father’s tapes, Mira attempts to complete his utopian project. However, the filmmaker focuses on the history of her family relationships and living through the fact of his death. Wintopia’s home video aesthetic, with charming defects like a diagonal angle or lack of focus, adds warm and intimate motifs to the story.

Oleksandr Telyuk

20–29/03 2020

«Не хвилюйся, двері відчиняться», реж. Оксана Карпович

Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму? У 90-х електрички були значною частиною реальності й основним транспортним засобом моїх батьків, як і більшості звичайних українцівробітників у провінції. Ці потяги залишили сильні тактильно-звукові спогади, які почали виринати після мого переїзду за кордон. Електричка приваблює мене своєю жалюгідністю і водночас красою; це простір багатьох суперечностей і згусток абсурду, яким наповнене повсякденне життя в Україні. Дивним чином, далеко від дому, він став цікавим і цінним для розуміння моєї пострадянської ідентичності й ідентичності моєї країни. Скільки тривало створення картини? Я почала працювати з електричками у 2016 році, ще не розуміючи, що з цієї ідеї може вийти фільм. Того ж року несподівано для себе я знайшла продюсерку. У 2017-му я провела два місяці, катаючися приміськими електричками, спілкуючись із людьми та збираючи різноманітний матеріал. Основні зйомки відбулися влітку 2018 року, ще рік тривав монтаж і постпродукція. Як просувалася робота над вашою картиною? Доволі весело. Одні й ті самі люди на початку процесу відсилали мене і мою камеру в далекий неприємний Мордор, у кінці – накривали імпровізований стіл на лавках електрички на честь мого приїзду бутербродами та коньяком. Усі ці чотири роки найскладнішим було просто продовжувати вірити, що моя робота має сенс. За що глядачі можуть полюбити ваше кіно? За його неосудливий, сповнений розуміння погляд на суспільство і реальність, яка часто є несправедливою і жорстокою. За любов і повагу до людини, що не втрачає гідності й самоіронії тоді, коли створені всі можливі умови, щоб вона їх втратила. За увагу та близькість, з якою все це спортретовано. Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях? Отримувати радість від процесу, адже він може стати несподівано довгим. Сьогодні знаком успішності неминуче вважається постійна продуктивність. Але я раджу не квапитися: тривалість – це рідкісна і цінна якість. Працювати з людьми, для яких проєкт означає трохи більше, ніж робота, і які вам довіряють. Такі люди підтримають вас тоді, коли здаватиметься, що все безнадійно.

DOCU/УКРАЇНА

DOCUDAYS UA

До національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА увійшли п’ять стрічок, що фіксують усе різноманіття української реальності. Усі вони є повнометражними дебютами: разом з їхніми автор(к)ами ми спостерігаємо за повсякденням українських електричок, подорожуємо в часі в кінопоемі про Держпром, вирушаємо в паломництво до Зарваниці, знайомимося з родиною з Красногорівки у «червоній зоні» Донбасу, а через особисті відеозаписи українських солдат трохи більше дізнаємося про їхні будні. Ми попросили режисерів/-ок більше розказати про їхні роботи. Парижа. Стало зрозуміло, що 45 хвилин не вистачить. Паралельно створювалися інші фільми, відбувалися переїзди, Майдан, народження дітей... Влітку 2018 року Матільда і я знову сіли за монтажний стіл, перебуваючи в різних містах. Восени 2019-го картина була закінчена як дипломна робота. Як просувалася робота над вашою картиною? Т. К.: Ми не хотіли давати свою концепцію світу, натомість були відкритими до того, що прийде до нас. Від початку ми вирішили не вибудовувати одну лінійну розповідь, а бачили себе «ганчірниками» (кажучи словами Вальтера Беньяміна), які збирають клаптики пам’яті, зшивають їх в одне гетерогенне полотно як за структурою, так і за висловлюванням. Нам було важливо мати різні перспективи на будівлю на рівні часу та матерії. Усі люди, які беруть участь у фільмі, самі вирішили бути його частиною. Тут відображено другий важливий момент: ця робота була колективною, у нас не було ієрархії «режисер, оператор, асистент». За що глядачі можуть полюбити ваше кіно? Т. К.: У кіно з любов’ю ще складніше, ніж у житті. Ми думаємо, що це вільний акт вираження наших емоцій, але кіно – це така хитра маніпулятивна штука. І маніпулює вона саме емоціями. Сподіваюся, фільм знайде своїх глядачів, які так само, як і я, полюбляють спостерігати за обличчями, жестами, рухами, світлом і протіканням життя. Які полюбляють, коли право інтерпретації залишають за ними, і готові до того, що у просторі кіночасу з’явиться більше питань, ніж відповідей стосовно того, що ми називаємо реальністю. Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях? Т. К.: Минулого року я познайомилася з Крісті Пую (автор стрічок «Смерть пана Лазареску», «Сьєраневада» та ін. – Ред.). Його фільми дуже близькі мені, але я не очікувала, що їх режисер настільки неймовірна людина. Він обурювався, що всі картини, які він дивиться, – це не кіно, а якась пропаганда. Мені це відгукувалося. У школах кіно вчать, як треба технічно імітувати відчуття реальності, але мало хто вчить, що правда і реальність – це складні поняття і кінематографічні роздуми передусім стосуються конструкції «реальність». Тому, мабуть, можу порадити лише те, що я повторюю собі: не спокушатися на гарні картинки та не ховатися за технічно досконалими фільмами. Кіно – це не про красу відображення.

«Зарваниця», реж. Роман Хімей, Ярема Малащук

«Будинок», реж. Тетяна Кононенко, Матільда Местер Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму? Тетяна Кононенко: Подорож до Харкова і роман Андрєя Бєлого «Петербург». Скільки тривало створення картини? Т. К.: Спочатку фільм задумувався як 45-хвилинний навчальний. Зйомки відбулись у 2012–2013 роках, були прочитані книги, проведені дискусії та інтерв’ю, велась робота в різних архівах: Києва, Харкова, Москви,

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму? Ми виросли у місті Коломия, яке щосили намагається зберегти свій аристократичний статус, будучи доволі провінційним. Там ми зіткнулися з багатьма парадоксами, які хотілося репрезентувати. Якось Роман запропонував піти на «полювання» за такими парадоксами в паломницький похід до Зарваниці. Переважно парафіяни греко-католицької церкви люблять оприявнювати свою релігійну культуру в побутовому житті. Документальна оптика часто баналізує подібні речі, змушуючи режисера, а потім і глядача зробити однозначний висновок щодо побаченого. Як автори, ми поставили собі завдання перенести на екран саморепрезентації героїв без етичних коректив із нашого боку. Корективи

МОЛОДІ ТА ПРЕКРАСНІ: YOUNG AND BEAUTIFUL:

могли вноситися хіба що самими героями в момент зйомки.

за сюрреалізм абсолютно реальних речей і відчуття цінності життя.

Скільки тривало створення картини? Ідея знімати фільм виникла ще у 2016- му, тоді ми пішли в похід із паломниками на чотири дні та знімали без конкретної ідеї те, що нас цікавило. З тих замальовок ми зробили тизер, а Валерія Сочивець, наша продюсерка, запропонувала написати сценарій і податися на пітчинг Держкіно. Після отримання фінансування ми ввійшли в офіційне виробництво. На зйомки ми виїжджали двічі по десять днів у 2017 та 2018 роках. А монтаж тривав приблизно рік.

Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях? Єдине, що я можу виділити з власного досвіду роботи над фільмом – це звертати увагу на перше враження. Бо за п’ять років праці над цим матеріалом я зрештою повернувся до ідей, які були сформульовані в перші місяці проєкту.

Як просувалася робота над вашою картиною? Ті образи й ідеї, які ми закладали у фільм, ніколи не мали чіткої артикульованої форми, вони незручно балансували між наративним і естетичним. Щоб усе це скласти на монтажі, знадобилося багато часу й сил. А от знімальний процес і розробка сценарію дались нам, навпаки, досить легко. За що глядачі можуть полюбити ваше кіно? За необ’єктивізований погляд на Західну Україну та її жителів. Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях? Щоб знімати кіно, потрібно цікавитися не лише кіно. А бажання зняти фільм не має бути вищим за цікавість до теми, про яку ти знімаєш.

«Земля блакитна, ніби апельсин», реж. Ірина Цілик

Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму? Я, боягузка, роками не могла наважитися на повнометражний дебют. І тут раптом мені телефонує Аня (продюсерка), яку я ледь знала, і каже, що є цікавий проєкт, з яким її компанія має пітчингувати за тиждень, але з нього на етапі розробки ідеї раптом пішла режисерка, тож чи не хочу я часом взятися за все це. Ми поговорили, я почула два ключових слова «Донбас» і «діти» й погодилася, не дуже розуміючи, на що саме. Скільки тривало створення картини? Зйомки в Красногорівці тривали рік: весна, літо, осінь, зима і ще раз весна. Загалом нам знадобилися два з половиною роки на всі пошуки, розробку сценарію, поїздки на професійні маркети, участь у майстернях для документалістів і так далі.

WAR NOTE, реж. Роман Любий Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму? Фільм знятий особисто військовими та добровольцями на їхні телефони, планшети, GoPro. Перші подібні записи опинилися в архівах «Вавилону’13» на початку 2015 року різними шляхами. Це були записи Романа Базенка (позивний Кіно), Олексія Болдирєва (позивний Малиш) і Вадима Наумова. Записи Вадима були передані «Чорним тюльпаном», організацією, яка займається пошуком та евакуацією тіл українських солдатів. У мене виникла ідея збирати такий матеріал і оформити у повнометражне кіно. Я створив трейлер і розмістив на сторінці «Вавилону’13» із проханням виходити на зв’язок тих, хто має фронтові записи чи знайомий з їхніми авторами. За п’ять років було лише декілька звернень. Улітку 2015-го мені подзвонив Малиш, Олексій Болдирєв. Я дуже подякував і сказав, що в нас вже є його записи. А 9 грудня того ж року Олексій загинув у підірваному на міні БМП. Він дуже хотів поділитися своїми відео, своїм досвідом. Коли він розмовляє з камерою, він наче розмовляє з тобою. Скільки тривало створення картини? Монтаж ішов досить важко, попри те, що в нас безліч приголомшливого матеріалу. Ще один фактор: є тисячі годин записів, окрім тих, що ми отримали. Всі, хто мали при собі телефон на фронті, зробили хоч один запис. Тож завжди є відчуття, що ти знайдеш той шматочок пазла, який завершить картину. Але це безкінечний процес. Крім того, хочу зазначити, що цей фільм – це лише початок чогось більшого. Проєкт WAR NOTE продовжить збирати подібний матеріал, бо це як мінімум дуже цінні згадки для історії, які з часом загубляться на вінчестерах ветеранів. Проєкт має архівувати такий матеріал і створювати наступні фільми/д оксеріал. За що глядачі можуть полюбити ваше кіно? Думаю, що можна полюбити цей фільм

Як просувалася робота над вашою картиною? Створення фільму – це одіссея, де на шляху до омріяного фіналу доводиться помилятися і виправляти помилки, занепадати духом і воскресати, а ще обходити десятою дорогою сирен, що манять тебе своїми солодкими голосами: «Відпочинь! Забий! Скільки можна себе мучити цим фільмом?!». Мені дуже пощастило з командою: без них я б не догребла «додому». А ще пощастило з героями. Той факт, що вони самі люблять кіно і знають багато чого про кінопроцес, зіграв нам на руку. За що глядачі можуть полюбити ваше кіно? Наша історія про «маленьких людей», невидимих для великого світу, яким, однак, доводиться бути дуже сміливими й виживати під час війни, у дещо несподіваний спосіб намагаючись зберегти в собі людяність і любов до життя. І хоча далеко не всі глядачі у світі знають, що таке війна, більшості з нас зрозуміло, що означає жити в непрості часи та як важливо те, щоби було на що спертися. Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях? По-перше, дуже важливо правильно обрати членів команди, адже це ті люди, з якими доведеться довго плисти разом, спати поруч на вузьких полицях плацкарти чи у спальниках у розбитих війною будівлях (ну або ваш варіант), багато сміятися разом (це обов’язково) і відчувати, що вони – саме ті люди, які розуміють, що таке етика щодо героїв. Одне слово, команда – це друзі та сім’я, інакше все це не працює. По-друге, якщо знімаєш фільм-портрет, дуже важливо якомога більше часу провести з героями поруч. Ще один момент – для когось це очевидно, а для мене був новий досвід: майбутньою долею фільму слід займатися ще тоді, коли до фіналу далеко. Це дратує і виснажує, але це працює.

Розмову вів Алекс Малишенко

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

DOCU/UKRAINE

20–29/03 2020

5 QUESTIONS TO UKRAINIAN DIRECTORS In the autumn of 2019, the film was finished as a thesis work.

Don’t Worry, the Doors Will Open, dir. Oksana Karpovych What inspired you to make your film? In the 1990s, suburban electric trains were a significant part of reality and the main means of transportation for my parents, just like the majority of ordinary Ukrainian workers in the regions. These trains left strong tactile and audial memories, which started to come to the surface after I moved abroad. A suburban train attracts me with its simultaneous wretchedness and beauty; it’s a space of many contradictions and a bundle of absurdity which fills our daily life in Ukraine. Strangely enough, when I was far from home, this space became interesting and valuable for me to understand my post-Soviet identity and the identity of my country. How long did it take for you to create the film? I started to work with suburban trains in 2016, back when I didn’t even understand that this idea could grow into a film. The same year, I unexpectedly (even to myself) found a producer. In 2017, I spent two months riding suburban trains, talking to people and collecting various materials. The main shooting took place in the summer of 2018, the editing and post-production took another year. How did the work on your film go? It was quite fun. The same people who at the beginning of the process tried to send me and my camera to a remote and unpleasant Mordor later laid out a makeshift table with sandwiches and brandy on the train benches to honour my arrival. In all these four years, the most difficult thing was just to continue believing that my work has a meaning. What can make the audience love your film? Its non-judgemental, understanding view of a society and reality which is often unfair and harsh. Its love and respect for a human being who doesn’t lose their dignity and self-irony when all the possible conditions have been created to make them lose it. Its attentiveness and intimacy in portraying it all. This is your first feature. What would your advice be for future filmmakers who are also going to try and follow the same path as you? Enjoy the process, because it can unexpectedly become very long. Today, constant productivity is inevitably seen as a sign of success. But I recommend not being in a hurry: perseverance is a rare and valuable quality. Work with people for whom the project means something more than work, and who trust you. These people will support you when it seems that everything is hopeless.

How did the work on your film go? T. K.: We didn’t want to impose our own concept of the world; instead, we were open to what would come to us. From the very beginning, we decided not to construct one linear story; instead, we saw ourselves as ragpickers (in Walter Benjamin’s term) who collect fragments of memory and sew them together into one heterogenous fabric, both in terms of structure and in terms of message. It was important for us to have different perspectives on the building, at the level of time and matter. All the people who participated in the film decided to become part of it on their own. Another important moment is reflected here: this work was collective, we didn’t have the director, cinematographer, assistant hierarchy. What can make the audience love your film? T. K.: In cinema, love is even more complicated than in real life. We think of it as an act of the free expression of our emotions, but cinema is a crafty manipulative thing. And what it manipulates are emotions. I hope the film will find its audience who, just like me, like to watch faces, gestures, movements, light and the flow of life; who like when the right to interpretation is left to them; and who are prepared to see, in the space of the film, more questions than answers about what we call reality. This is your first feature. What would your advice be for future filmmakers who are also going to try and follow the same path as you? T. K.: Last year, I met Cristi Puiu (the author of the films The Death of Mr. Lazarescu, Sieranevada and others – Ed.). His films really resonate with me, but I didn’t expect their director to be such an incredible person. He commented with outrage that all the films he watched were not cinema but some kind of propaganda. I also felt that. In film schools, they teach you how to technically imitate the feeling of reality, but rarely do they teach that truth and reality are complex concepts, and cinematic thinking is primarily concerned with the construct of reality. That is why I can probably only give the advice which I keep repeating to myself: don’t get tempted by pretty pictures, and don’t hide behind technically perfect films. Film is not about the beauty of reflection.

New Jerusalem, dir. Roman Himey, Yarema Malashchuk

What inspired you to make your film? Tatjana Kononenko: A trip to Kharkiv and Andrei Bely’s novel Petersburg.

What inspired you to make your film? We grew up in the town of Kolomyya, which tries very hard to preserve its aristocratic status, even though it’s quite provincial. We encountered many paradoxes there which we wanted to represent. Roman once offered to go ‘hunting’ for such paradoxes on a pilgrimage to Zarvanytsia. The congregation of the Greek Catholic Church mostly like to show their religious culture in their everyday life. The optics of documentary often trivialises these things, forcing the filmmaker, and then the audience as well, to draw an unambiguous conclusion about what they have seen. We as authors set out to transfer the self-representations of the protagonists to the screen without any ethical corrections from us. Corrections could only be introduced by the characters themselves at the moment of filming.

How long did it take for you to create the film? T. K.: At first, it was conceived as a 45-minutelong educational film. The shooting was done in 2012–2013, we read some books, conducted discussions and interviews, we worked in various archives in Kyiv, Kharkiv, Moscow and Paris And soon we realised that 45 minutes would not be enough. Meanwhile, we worked on other films, moved house, there was the Maidan, children were born… In the summer of 2018, Matilda and I sat at the editing desk again, working from different cities.

How long did it take for you to create the film? We had the idea to make the film back in 2016; we went on a pilgrimage together with the pilgrims for four days and filmed without any specific concept whatever we were interested in. We made a teaser out of those sketches, and Valeria Sochyvets, our producer, offered us to write a script and submit it for pitching to the State Film Agency. When we got the funding, we started the official production. We traveled to do the shooting twice, for ten days each time, in 2017 and 2018. And the editing took another year.

The Building, dir. Tatjana Kononenko, Matilda Mester

Interview by Alex Malyshenko

5 ПИТАНЬ УКРАЇНСЬКИМ РЕЖИСЕРАМ І РЕЖИСЕРКАМ

Five films capturing the diversity of Ukrainian reality have been selected for the DOCU/ UKRAINE national competition. All of them are feature-length debuts. Together with their authors, we follow the everyday life of commuter trains, travel through time in a cinematic poem about Derzhprom, set out for a pilgrimage to Zarvanytsia, meet a family from Krasnohorivka in the Donbas’ ‘red zone’, and learn a bit more about the everyday life of Ukrainian soldiers through their personal videos. We asked the directors to tell us more about their works. How did the work on your film go? The images and ideas we incorporated in the film never had a clearly articulated form; they were awkwardly balanced between narrative and aesthetic.We had to invest a lot of time and effort into putting it all together during editing. But the shooting and the script development, on the contrary, came quite easy to us. What can make the audience love your film? The non-objectivised perspective on Western Ukraine and its residents. This is your first feature. What would your advice be for future filmmakers who are also going to try and follow the same path as you? To make films, you must be interested in things other than films, too. Your desire to make a film should not be more important than your interest in the topic you’re making a film about.

WAR NOTE, dir. Roman Liubyi

What inspired you to make your film? The film was filmed by the military and volunteer soldiers themselves, using their own phones, tablets, GoPros. The first footage of this kind ended up in the Babylon’13 archives in early 2015, taking various paths to get there. These were recordings by Roman Bazenko (callsign ‘Kino’), Oleksii Boldyrev (callsign ‘Malysh’) and Vadym Naumov. Vadym’s footage was passed on by the Black Tulip, the organisation that works to search for and evacuate the bodies of Ukrainian soldiers. I got the idea to collect this kind of material and shape it into a feature-length film. I made a trailer and published it on the Babylon’13 page with a request for those who have frontline footage or know people who’ve got some to contact us. Over five years, we were only contacted by a few people. In the summer of 2015, I got a call from Malysh, Oleksii Boldyrev. I thanked him and told him we already had his footage. And on 9 December the same year, Oleksii died in an IFV which was blown up by a mine. He really wanted to share his videos, his experience. When he talks to the camera, it’s as if he talks to you. How did the work on your film go? The editing was quite hard, even though we had lots of stunning material. Another factor was that there are thousands of hours of footage in addition to those we got. Everyone who had a phone with them at the front made at least one video. So you always have a feeling that you’re gonna find that one piece of the puzzle which will complete the picture. But it’s an endless process. In addition, I want to note that this film is only the beginning of something bigger. The WAR NOTE project will continue to collect these materials, because at the very least these are very valuable memories for history, which over time will get lost on the veterans’ hard drives. The project should archive these materials and create more films or a documentary series. What can make the audience love your film? I think one can love this film for the surrealism of absolutely real things and the feeling of the value of life. This is your first feature. What would your advice be for future filmmakers who are also going to try and follow the same path as you? The only thing I can point out from my own experience of working on the film is that you should pay attention to your first impressions,

because after five years of working on this material, in the end I returned to the ideas which had been formulated in the first months of the project.

The Earth Is Blue As an Orange, dir. Iryna Tsilyk What inspired you to make your film? For years, I couldn’t dare to make a feature debut, I was scared. And then suddenly I got a call from Anna (the producer), whom I barely knew. She told me that there’s an interesting project which her company was about to pitch in a week, but its director had suddenly left at the stage of idea development, so did I maybe want to take it up? We talked, I heard the two keywords – Donbas and Children – and agreed, without fully understanding what I was agreeing to. How long did it take for you to create the film? The shooting in Krasnohorivka took a year: spring, summer, autumn, winter and spring again. In total, it took us two and a half years to do all the research, script development, trips to professional markets, participation in documentary workshops and so on. How did the work on your film go? Creating a film is an odyssey where on your way to the finish you have to make mistakes and fix them, despair and resurrect, and avoid the sirens who tempt you with their sweet voices, singing “Take a break! Give up! How long can you torture yourself with this film?” I was very lucky to have my team. Without them, I wouldn’t have been able to reach ‘home’. I was also lucky to have protagonists like the ones I had. The fact that they loved cinema themselves and knew a lot about the film process was very advantageous to us. What can make the audience love your film? Our story is about little people invisible to the big world, who nevertheless have to be very brave and have to survive during the war, trying to preserve their humanity and love of life in a somewhat unexpected way. And although very few viewers around the world know what war is, the majority of us understand what it means to live in a difficult time and how important it is to have something to rely on. This is your first feature. What would your advice be for future filmmakers who are also going to try and follow the same path as you? First of all, it’s very important to pick your team members correctly, because these are the people with whom you’ll have to sail together for a long time, sleep next to each other on the narrow train couches or in sleeping bags in buildings destroyed by the war (or wherever you happen to shoot), laugh together a lot (this is mandatory) and feel that they are the people who understand what your ethical approach towards your protagonists is. In short, your team are your friends and family; otherwise all of this wouldn’t work. Second, if you’re making a portrait film, it’s very important to spend as much time as possible around your protagonists. Another moment – this is obvious for some people, but for me it was a new experience – you should take care of your film’s future way before you reach the finish line. This is annoying and exhausting, but it works.

20–29/03 2020

DOCU/ХІТИ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ПРО ПРИРОДУ, ТРАВМУ, ПРАЦЮ, ВТЕЧУ І ВСЕОХОПНИЙ КИТАЙ Цьогорічна програма DOCU/ХІТИ зібрала двічі «оскарівського» номінанта, переможців/- иць «Санденсу» та учасників/-ниць Венеційського і Локарнського кінофестивалів. Це не лише зріз трендів та можливостей документального кіно, а і проблематика, якою переймається світ. У цих фільмах діти знаходяться на другому плані, але події, які відбуваються на екрані, мають до них пряме відношення. Якщо не сьогодні, то у найближчому майбутньому, або у не такому вже і віддаленому минулому.

«КРАЇНА ОДНІЄЇ ДИТИНИ» реж. Нанфу Ван, Цзялін Чжан | ONE CHILD NATION dir. Nangfu Wang, Jianling Zhang

Сергій Васильєв «Медова земля» Тамари Котевської та Любомира Стефанова спостерігає за самотньою пасічницею, яка живе у покинутому селі у Північній Македонії, збирає дикий мед і доглядає немічну 85-річну матір. Одного дня до села прибуває багатодітна сім’я, що вирішує облаштувати тут господарство. Потоваришувавши із героїнею, яка охоче ділиться знаннями, вони й собі беруться займатися бджільництвом. Однак у гонитві за прибутками не дотримуються правил гармонійного співіснування з природою. Автори майстерно схоплюють красу та мудрість надзвичайно важкого життя пасічниці, відображаючи зміни, що відбуваються у ньому з появою сусідів: завдяки характеру зйомки, що стає більш імпульсивною, умілому розширенню звукової палітри (однією з ознак «цивілізації» виявляється тріскуча радіоточка), а передусім – влучному монтажу. Із величезної кількості відзнятого матеріалу вони формують настільки драматургічно виструнчену, структуровану, промовисту та внутрішньо узгоджену історію, що вона починає нагадувати ігрове кіно і, певною мірою, кидати йому виклик. Прогнозованість, яку можна закинути «Медовій землі», пов’язана з тим, що стрічка є не просто актуальною метафорою ставлення сучасної людини до природи, яке призводить до масштабних екологічних криз, але своєрідною притчею, що зі старозавітною жорсткістю демонструє невтішні та неминучі наслідки такого підходу до взаємодії з навколишнім світом. Фаталізм, характерний для «Медової землі», присутній і у фільмі Роберто Мінервіні «Що ти будеш робити, коли світ у вогні?», який, оминаючи увагою природу, споглядає за «кам’яними джунглями» – буттям афроамериканської громади невеликого містечка на Півдні США і тими конфліктами, яким вона щоденно має давати раду. Чорно-біле зображення посилює виразно контрастний характер історії, герої якої – політичні активісти, власниця та відвідувачі місцевого бару – по-різному намагаються вирватися з жахливої життєвої спіралі, що покоління за поколінням робить афроамериканців жертвами, осмислюють власний травматичний досвід і підтримують одне одного. У монологах, що часом нагадують проповіді, герої визначають зовнішні обставини – причини своїх нещасть, акцентуючи на невитравленій спадщині рабовласництва й ганебному расизмі, що нікуди не зник (і жахливі злочини, що струшують громаду, дають їм підстави стверджувати це). Та зрештою, проникливо розкривають і внутрішні чинники власних проблем, такі як безбатьківство, сексуальне насильство, наркоманія тощо. Протягом двох годин накопичуючи спостереження, кожне з яких розширює сприйняття досліджуваного явища, а не політично спрощує його, особливу увагу Роберто Мінервіні зосереджує на вчинках двох малих братів, що блукають містом у пошуках розваг, а переважно старшого з них – підлітка, якому вже проторено криву стежку, але який ще має шанс і внутрішню волю уникнути її. Героїнями стрічки «За кордоном» Сон-А Юн є філіппінські жінки, що готуються на два роки відправитися в іншу країну працювати покоївками. Фільм знято здебільшого статичними кадрами, що представляють їхнє навчання, в якому поруч з інструктажем і практичними вправами важливу роль відіграє психологічна підготовка. Жінок вчать бути сильними і боротися зі стресом, ніколи не плакати перед роботодавцем (філіппінці не плачуть), вміти долати конфлікти, припиняти сексуальні домагання та постійно нагадувати собі, навіщо вони взялися за важку працю, бачачи у кожному відмитому туалеті долари на підтримку сім’ї. Неприховано постановний характер більшості сцен виправдано тим, що героїні дійсно

«МЕДОВА ЗЕМЛЯ» реж. Тамара Котевська, Любомир Стефанов | HONEYLAND dir. Tamara Kotevska and Ljubomir Stefanov

багато грають, перебуваючи у своєрідному навчальному театрі та представляючи одна одній виробничі ситуації, які раніше пережили за кордоном, щоб морально налаштуватися на випробування, що невдовзі очікуватимуть на них. Розкривають себе вони і в неформальних бесідах, і в монологах, де їхнім співрозмовником є камера та, фактично, глядачі. Тим гучнішим стає їхнє промовисте мовчання, з яким вони, покинувши сім’ї, відправляються на заробітки. Фільм «Опівнічний мандрівник», навпаки, починається з виїзду за межі батьківщини. Афганський режисер Хассан Фазілі, яким активно «цікавиться» «Талібан», рятуючи життя, змушений разом із сім’єю втекти до Таджикістану. Коли ж знайти прихисток там не вдається, він відправляється шукати притулку в ЄС. Починаючи подорож, Хассан Фазілі вирішує знімати її на мобільний телефон, фіксуючи не лише етапи складного маршруту, на якому повсякчас виникають перешкоди і тривалі затримки, а й спостерігаючи за своєю дружиною і, зокрема, двома доньками, які нудяться, мерзнуть, захоплено дивляться на море, танцюють під музику Майкла Джексона і налякано реагують на численні загрози біженцям-нелегалам. Таким чином стрічка перетворюється на самобутнє «домашнє відео» людей, у яких вже немає дому, один зі способів, що допомагає їм вистояти, не втративши себе. Матеріал цінний не лише тим, що він розголошує непомічений досвід (можливо, найдраматичніші епізоди Хассан Фазілі не фіксує, і то свідомо), а й завдяки «кінооку» режисера, що, мріючи про інше життя, знаходить красу навіть у заґратованому таборі, де немає що знімати, крім неба, обрамленого колючим дротом. Фільмом, у якому самобутньо поєднано провідні теми решти стрічок цьогорічної добірки DOCU/ХІТИ, є «Країна однієї дитини» Нанфу Ван (у співрежисурі із Цзялін Чжан), що комплексно розглядає багаторічну китайську політику «Одна родина – одна дитина», її жорстоке запровадження та особливо її наслідки – яскраву ілюстрацію тези про те, що жодна ініціатива влади з силуваного «вдосконалення» соціального світу ніколи не досягає оголошеної мети, тим паче якщо будь-яку критику такої ініціативи заборонено. Нанфу Ван вдається поєднати глибоко особисте висловлювання, засноване на власному досвіді, та відкриття (нерідко одночасно і для себе, і для глядачів) жахливих подробиць «однодитинного» минулого її родини, із багатошаровим розслідуванням наслідків насильницької політики регулювання народжуваності. Політики, що на практиці створила монстра, сполучивши партійну програму з традиційними китайськими цінностями, через які батьки віддають перевагу синам; з економікою, що зробила небажаних новонароджених доньок експортним товаром; з пропагандою та цензурою, що сформували викривлене сприйняття дійсності та замовчали правду (ті, хто її говорять, мають втікати з країни). Історії примусових абортів і насильницьких стерилізацій, залишених помирати і переданих на закордонне всиновлення немовлят накочують хвилями страждання завдяки інтерв’ю, які бере режисерка у зазвичай обережних співрозмовників, та завдяки її закадровим відвертим (бо вона вповні усвідомлює, що вже сталося) коментарям. Прагнучи зберегти пам’ять про події, не дати їм стати жертвою державної пропагандистської машини, що повсякчас переписує історію, Нанфу Ван концентрується на артикуляції змісту свого повідомлення, а не на його формі, не переймаючись тим, що неодноразово потрапляє із камерою у кадр. Та все ж знаходить також і доречні художні прийоми та влучні деталі, що дозволяють глядачам відчути загальнокитайський масштаб явища, помноживши біль героїв стрічки у десятки мільйонів разів.

«ЩО ТИ БУДЕШ РОБИТИ, КОЛИ СВІТ У ВОГНІ?» реж. Роберто Мінервіні | WHAT YOU GONNA DO WHEN THE WORLD’S ON FIRE? dir. Roberto Minervini

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

DOCU/BEST

20–29/03 2020

«ЗА КОРДОНОМ» реж. Сон-А Юн | OVERSEAS dir. Sung-A Yoon

This year’s DOCU/BEST programme includes a two-time Oscar nominee, Sundance winners, and participants of the Venice and Locarno Film Festivals. It highlights not only the trends and capabilities of documentary cinema, but also the issues that preoccupy the world. Children play secondary roles in these films, but the events on the screen concern them directly – if not now, then in the near future, or in the not too distant past.

ON NATURE, TRAUMA, LABOUR, ESCAPE, AND CHINA THE OMNIPRESENT

Serhiy Vasyliev Honeyland by Tamara Kotevska and Ljubomir Stefanov follows a lone beekeeper who lives in a deserted village in Northern Macedonia, collecting wild honey and looking after her 85- year- old mother. One day, a large family arrives in the village and decides to set up their household here. They become friends with the main character, who is willing to share her knowledge, and attempt to engage in beekeeping themselves. However, the family members’ pursuit of profit prevents them from winning a harmonious coexistence with nature. The filmmakers skilfully grasp the beauty and wisdom of the beekeeper’s extremely hard life, reflecting the changes that the newcomers bring to it with more impulsive cinematographic work, a masterful expansion of the sound palette (the crackling radio is one of ‘civilisation’s’ blueprints), and first and foremost, precise editing. They turn a huge amount of footage into a dramaturgically aligned, structured, eloquent, and internally consistent story which resembles, and to some extent challenges, the cinema of fiction. Predictability, which can be seen as one of the weaknesses of Honeyland, relates to the fact that the film is not only a metaphor for the contemporary human attitude to nature, which leads to large-scale environmental crises, but also a parable demonstrating the inevitable and unpromising outcomes of this mode of interaction with the environment in a severe, Old-Testament style. The fatalism which is characteristic of Honeyland is also present in Roberto Minervini’s What You Gonna Do When the World’s On Fire? Ignoring nature, it concentrates instead on the ‘concrete jungle’ – the existence of the African-American community in a small town of the US South and the conflicts it copes with on a daily basis. The black-and-white image reinforces the strikingly contrasting nature of the story, whose characters – political activists, the owner of a bar and its habitués – try to break free from the horrible spiral of life which turns African-Americans into victims generation by generation. They reflect on their own traumatic experiences and support each other. In their monologues, which sometimes resemble sermons, the characters identify the external circumstances that have caused their misfortunes. They emphasise the persistent legacy of slavery and shameful racism that has never disappeared (the terrible crimes shaking the community give them reasons to say so). Finally, they touchingly reveal the internal causes of their personal problems, such as fatherlessness, sexual violence, drug addiction, etc. By accumulating two hours of observations and extending the perception of the phenomena rather than simplifying it, Roberto Minervini focuses on the actions of two little brothers who roam the city in search of entertainment. The older teenage brother is already on the wrong path, but he still has a chance and the inner will to avoid it.

Thus, the film turns into a unique ‘home video’ by people who no longer have a home, and helps them survive without losing themselves. The footage is valuable not only because it exposes unseen experiences (Hassan deliberately does not capture the most dramatic moments), but also due to the filmmaker’s ‘cine-eye’, which dreams of a different life and finds beauty even in the camp, where there’s nothing to shoot except from the sky framed by barbed wire. One Child Nation by Nanfu Wang and Jianling Zhang uniquely combines the main themes of the other films from this year’s DOCU/BEST collection. The film comprehensively reviews the longstanding Chinese One Family One Child policy, with its cruel imposition and consequences, and clearly demonstrating that the government’s efforts to ‘improve’ society by force never reaches its goal, especially since any criticism of this initiative is forbidden. Nanfu Wang combines a profoundly personal expression based on her personal experience with the discovery (for herself and the viewers) of horrifying details from her family’s ‘one-child’ past and the multi-layered investigation of the effects of the forced birth-control policy. This policy has created a monster by combining the Party programme with traditional Chinese values that give preference to sons; with an economy that has turned unwanted daughters into export goods; and with propaganda and censorship which have formed a distorted perception of reality and silenced the truth. The stories of forced abortions and sterilisations, of the infants left to die or transferred abroad for adoption, roll like waves of pain through the filmmaker’s interviews with her mostly cautious respondents and her overt, fully aware off-screen commentaries. Working to preserve the memory of the events and prevent them from being overwritten by the state propaganda machine, Nanfu Wang concentrates on articulating the content of her message rather than its form, without worrying about her repeated appearances on screen. Yet she also finds relevant techniques and striking details that allow the viewers to experience the pan-Chinese scale of the phenomenon by multiplying the pain of the film’s characters by tens of millions of times.

The main characters of Sung-A Yoon’s Overseas are Filipino women preparing to go abroad for two years and work as maids. The film mostly consists of static frames featuring their studying process, which includes psychological training along with practical instructions and exercises. The women are taught to be strong, cope with stress, never cry in front of the employer (‘Filipinos don’t cry’), deal with conflicts, stop sexual harassment, and constantly remind themselves why they are working so hard, viewing every toilet they clean as a source of money for their family. Most scenes are clearly staged, which is justified by the fact that the characters do act a lot in this instructional theatre, showcasing the workplace situations they’ve already experienced abroad in order to prepare for more upcoming trials. They reveal themselves in informal conversations and monologues addressed to the camera, and by extension the viewers. Louder is the eloquent silence which accompanies them as they leave the families to earn money. Midnight Traveller, in contrast, begins with the character leaving his homeland. The Afghan filmmaker Hassan Fazili draws the attention of the Taliban and has to flee to Tajikistan with his family. Having failed in finding asylum, he departs for the EU. Beginning his journey, Hassan Fazili decides to shoot it with his phone camera, capturing not only the stages of his difficult route with its constant obstacles and long delays, but also his wife and two daughters as they feel bored, freeze, contemplate the sea, dance to Michael Jackson, and are frightened by numerous threats against illegal refugees. «ОПІВНІЧНИЙ МАНДРІВНИК» реж. Хассан Фазілі | MIDNIGHT TRAVELLER dir. Hassan Fazili

20–29/03 2020

ВИБАЧТЕ. ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ENCOUNTERS, DREAMS, AND MEMORIES ЗУСТРІЧІ, МРІЇ І СПОГАДИ

Цьогоріч ми впроваджуємо програму ВИБАЧТЕ. ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ. Вона присвячена документальному есею, його розвиткові, новим і класичним зразкам. Глядачів очікує цікава подорож від експериментів Жан- Люка Ґодара до монументального дослідження Томаса Гайзе. Наталя Серебрякова This year, we are introducing a new programme NO IMAGE AVAILABLE. It is dedicated to the development of the documentary essay, as well as new and classic examples of the form. The viewers are invited to go on an interesting journey from the experiments by Jean-Luc Godard to the monumental research by Thomas Heise. Natalya Serebryakova

«БЕЗ СОНЦЯ», реж. Кріс Маркер, 1983 Це кіно вважають вершиною жанру фільму-есею. На початку картини закадровий голос говорить глядачам: «Я об’їздив навколо світу кілька разів, і тепер мене цікавить лише банальність». «Без сонця» – подорож у вільній формі, з Африки до Японії. Закадровий голос пояснює, що ці два географічні полюси зближує архаїчна віра у духовність всього на світі. Сам Кріс Маркер – французький режисер, фотограф, письменник, реформатор документального кіно. Розроблена ним модель кіноесеїстики виявилася затребуваною документалістами наступних поколінь, особливо американськими, такими як Еррол Морріс і Майкл Мур.

SANS SOLEIL, dir. Chris Marker, 1983 This film is considered the pinnacle of the essay film genre. In the beginning, a voiceover tells thе viewers: “I’ve travelled around the world several times; banality is all that interests me now”. Sans Soleil is a random journey from Africa to Japan. The voiceover explains that these two geographical poles are brought together by the archaic belief in the spirituality of everything in this world. Chris Marker was a French filmmaker, photographer, author, and reformer of documentary cinema. The film essay model which he developed was popular among subsequent generations of filmmakers, especially the Americans Errol Morris and Michael Moore.

«ЛІНЬ», реж. Шанталь Акерман, 1986 У 2015 році видатна бельгійська режисерка Шанталь Акерман наклала на себе руки, але вона назавжди залишиться в історії світового кінематографа завдяки своїм роботам. Для жителів пострадянського простору знаковою є картина «Зі сходу» про подорож із Німеччини, через Польщу й Україну в Москву (зокрема, тут грає музика «Братів Гадюкіних»). «Лінь» – це частина омнібуса «Сім жінок, сім гріхів», кумедний портрет режисерки, яка намагається подолати власні лінощі (тобто вибратися з ліжка до обіду), щоб зняти фільм, поки її партнерка Соня Відер-Атертон старанно працює. Звідси родом відома цитата Акерман: «Щоб зробити кіно, потрібно встати з ліжка».

SLOTH, dir. Chantal Akerman, 1986 In 2015, the famous Belgian director Chantal Akerman committed suicide, but she will forever remain a part of the history of world cinema due to her works. Residents of the post-Soviet countries consider iconic her film D’Est about traveling from Germany to Moscow via Poland and Ukraine (the film even features some music by the Ukrainian band Braty Gadyukiny). Sloth is part of the omnibus Seven Women, Seven Sins, a funny portrait of a filmmaker trying to overcome her own laziness (that is, getting out of bed before lunch) to shoot a film while her partner Sonia Wieder-Atherton works hard. This is where Akerman’s famous quote “You need to get out of bed to make a film” comes from.

«САЛЮТ, КУБИНЦІ», реж. Аньєс Варда, 1963 «Бабуся французької нової хвилі» Аньєс Варда пішла з життя минулого року, залишивши багату спадщину ігрового і документального кіно. У її творчості чимало есеїв, серед них і «Салют, кубинці». Через чотири роки після приходу Фіделя Кастро до влади Аньєс Варда побувала на Кубі, звідки привезла 1800 фотографій. Із цього матеріалу вона зробила освітній і в той же час розважальний документальний фільм. Наприклад, ми бачимо на екрані жіночі силуети в тісних сукнях і чоловіків, які збирають урожай тростини, соціалістичний побут і ча-ча-ча.

SALUT LES CUBAINS, Agnès Varda, 1963 The ‘granny of the French new wave’ Agnès Varda passed away last year, leaving a vast legacy of fiction and documentary films. Among her numerous film essays there is Salut les Cubains. Four years after Fidel Castro came to power, Agnès visited Cuba and returned with 1800 photos. This material resulted in an educational and at the same time entertaining documentary. On the screen, we see silhouettes of women in tight dresses, men harvesting the cane crop, the Socialist lifestyle, and the cha-cha-cha.

«УНІВЕРСАЛЬНИЙ ГРОМАДЯНИН», реж. Пітер Томпсон, 1987 Пітера Томпсона зазвичай описують як «найкращого режисера з Чикаго, про котрого ви ніколи не чули». «Універсальний громадянин» – друга частина диптиха, об’єднаного героями та локаціями (першою є «Готель Universal»). Ця картина – тривала подорож, що приводить нас до готелю Universal у Гватемалі і до громадської площі в Сієні, що з’являється на початку другого фільму. У центрі роботи – закадрові зустрічі Томпсона з лівійським євреєм – колишнім ув’язненим Дахау, а нині контрабандистом у Гватемалі, який відмовляється з’являтися перед камерою.

UNIVERSAL CITIZEN, dir. Peter Thompson, 1987 Peter Thompson is usually described as ‘the best Chicago filmmaker you’ve never heard of’. Universal Citizen is the second part of a diptych with common characters and locations (the first part was Universal Hotel). This film is a prolonged journey leading us to the Universal Hotel in Guatemala and the public square in Sienna, which is shown in the beginning of the second film. The film is focused on Thompson’s off-screen meetings with a Libyan Jew, a former prisoner in Dachau who is now a smuggler in Guatemala, and refuses to appear on screen.

*ЕСЕЙ: ІНСТРУКЦІЯ З ЕКСПЛУАТАЦІЇ *ESSAY: A USER’S GUIDE «Фільми у жанрі есею, мабуть, є найінноваційнішою та найпопулярнішою формою кіномистецтва, починаючи з 1990-х», – писав Тімоті Корріган у книзі «Фільм-есей» (2011). Що ж являє собою цей жанр? Це документальна або неігрова картина, яка висвітлює реальність, використовуючи слова, зображення та звуки для передачі повідомлення. Що робить есей особливо виразним? Насамперед особистісний вимір і стиль режисера. У кінокритиці термін «фільм-есей» вживається для опису саморефлексивного та самореференційного документального кіно, що розмиває межі між художньою вигадкою та нонфікшеном. Такі твори з’явилися невдовзі після того, як брати Люм’єр створили свої перші стрічки. Однак теоретики одноголосно погоджуються з тим, що вперше наведене визначення використав художник, авангардист і режисер-експериментатор Ганс Ріхтер у 1940 році. Пізніше есеїстичною формою зацікавився Андре Базен, проаналізувавши «Лист із Сибіру» (1957) Кріса Маркера – екранний нарис про реальність минулого та сучасного Сибіру. І саме Кріс Маркер вважається засновником жанру есеїв у кінематографі. Французька «нова хвиля» популяризувала короткометражні есеї, а німецьке «нове кіно» відродилося через них завдяки широкому інтересу до вивчення національної історії. Фільмиесеї мають літературну генеалогію і можуть бути, наприклад, пропагандистськими (Дзиґа Вертов), дослідницькими (Шанталь Акерман) або щоденниковими (Йонас Мекас). Серед сучасних режисерів-есеїстів найвідоміші – Джем Коен, Брюс Бейлі, Пітер Гаттон. Вони використовують кадри так, як письменники використовують речення, і за допомогою монтажу створюють смислові зв’язки, вибудовуючи з матеріалу певне повідомлення, а кожний витвір автора є передусім зображенням його особистості.

“Essay films are arguably the most innovative and popular forms of filmmaking since the 1990s”, Timothy Corrigan wrote in his book The Essay Film (2011). This genre comprises documentary or nonfiction films that reflect reality by using speech, images and sounds to transmit a message. The personal dimension and the filmmaker’s style make an essay remarkable. In film criticism, the term ‘essay film’ describes the self-reflective and self-referential area of documentary cinema that blurs the boundaries between fiction and non-fiction. Cinematic pieces of this type appeared soon after the Lumière brothers had created their first films. However, the scholars agree that this definition was first used in 1940 by the avant-garde artist and experimental filmmaker Hans Richter. Subsequently, André Bazin also developed interest in the essayistic form and analysed Chris Marker’s Letter from Siberia (1957) – a screen essay about the reality of past and contemporary Siberia. Chris Marker is considered the founder of the genre of cinematic essays. The French ‘new wave’ popularised short essays, and the German ‘new cinema’ was revived through them thanks to the widespread interest in national history studies. Film essays also have a literary genealogy; for instance, they can be propagandist (Dziga Vertov), research work (Chantal Akerman), or diary film essays (Jonas Mekas). Among the most renowned contemporary essay filmmakers are Jem Cohen, Bruce Bailey and Peter Hutton. They use film frames in a manner that resembles literary authors’ use of sentences, creating links between meanings and constructing certain messages from the material; each filmmaker’s piece is, first and foremost, an image of their personality.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

«СПОГАДИ ПРО ПОДОРОЖ ДО ЛИТВИ», реж. Йонас Мекас, 1972 «Спогади про подорож до Литви» – дорожні замальовки з поїздки Мекаса в село Семенішкяй, де він народився і куди вирішив навідатися після 27-річної відсутності. Це друга щоденникова робота режисера, тут багато особистих кадрів, змонтованих у характерній для автора манері «швидкого» монтажу («під Вертова»). Йонас Мекас пішов з життя понад рік тому. Він був одним із лідерів «нового американського кіно», «хрещеним батьком нью- йоркського кіноавангарду», а також лавреатом Національної премії Литви у галузі літератури і мистецтва. Мекас – автор декількох десятків експериментальних фільмів та основоположник жанру щоденникового кіно. Він дружив і співпрацював із низкою митців, серед яких Сальвадор Далі, Енді Воргол, Йозеф Бойс, Джон Леннон, Йоко Оно та ін.

«Я ВАС ВІТАЮ, САРАЄВО», реж. Жан-Люк Ґодар, 1993 Короткий кіноесей фокусується на фотографії Рона Гавіва. Гавів зробив її у Сараєво під час облоги міста сербською армією. Цим знімком зацікавився Жан-Люк Ґодар, який розбив його на 19 частин і деталізує кожний з обраних фрагментів. За дві хвилини режисер розповідає нам про всі жахіття війни і змушує значно більше часу присвятити осмисленню побаченого, аніж перегляду.

JE VOUS SALUE, SARAJEVO, dir. Jean-Luc Godard, 1993 This short film essay is focused on a photo by Ron Haviv captured in Sarajevo during the Serbian army’s siege of the city. The photo drew the attention of Jean-Luc Godard, who divided it into 19 parts and details each of these fragments. In two minutes, the filmmaker tells us about all the horrors of war, making one spend much more time comprehending the film than watching it.

DOCUDAYS UA

REMINISCENCES OF A JOURNEY TO LITHUANIA, dir. Jonas Mekas, 1972 Reminiscences of a Journey to Lithuania is Mekas’ road sketches from his trip to the village of Semeniskiai, where he was born and where he decided to travel after 27 years of absence. This is the filmmaker’s second diary work, which includes many personal frames edited in the author’s characteristic manner of fast editing à la Vertov. Jonas Mekas passed away more than a year ago. He was one of the leaders of the new American cinema, ‘the godfather of the New York cinema avant-garde’, as well as a laureate of the Lithuanian National Prize in Literature and Arts. Mekas created dozens of experimental films and founded the genre of diary films. He collaborated with a number of artists including Salvador Dalí, Andy Warhol, Joseph Beuys, John Lennon, Yoko Ono and others.

«БАТЬКІВЩИНА – ЦЕ ПРОСТІР У ЧАСІ», реж. Томас Гайзе, 2019 63-річний німецький режисер і драматург Томас Гайзе створив епічний майже чотиригодинний фільм-есей, у якому розмірковує про Німеччину і власну сімейну історію, сувору і жорстоку. Використовуючи листи і щоденники батьків, бабусь і дідусів (тато Гайзе був філософом й академіком, а дідусь – літературним критиком і вчителем), він розповідає про болісний досвід єврейського походження, антисемітизм в нацистську епоху і знущання з боку комуністів у Східній Німеччині. Гайзе зачитує різні документи невиразним монотонним голосом, тоді як його камера фіксує статичні монохромні поля, ліси, зруйновані будівлі і залізничні колії.

HEIMAT IS A SPACE IN TIME, dir. Thomas Heise, 2019 63-year-old German director and playwright Thomas Heise has created an epic, almost four-hour-long film essay in which he reflects on Germany and his own severe and cruel family history. Using letters and diaries from his parents and grandparents (Heise’s father was a philosopher and academic, and his grandfather a literary critic and teacher), he recounts the painful experience of being Jewish and anti-Semitism in the Nazi era, as well as the Communists’ abuse in Eastern Germany. Heise reads various documents in an expressionless monotonous voice, while his camera captures static monochrome fields, forests, dilapidated buildings, and railway tracks.

NO IMAGE AVAILABLE

«САМОРОБНИЙ (ДЛЯ МЕКАСА)», реж. Джем Коен, 2019 Джем Коен відомий усім кіноманам, які цікавляться кіноесеями. Коен родом із Нью-Йорка, але має українське коріння. Він починав із того, що продавав морозиво з фургона, а згодом прославився портретами міських пейзажів, поєднанням медіаформатів і співпрацею з музикантами (він робив відео для Патті Сміт, Cat Power і R.E.M.). Його документальні фільми – медитативні, з неяскраво вираженою політичною антиглобалістською позицією, довгими кадрами. Їх часто називають «поетичними». Сам же Коен схильний характеризувати свої роботи як «ліричні». Остання його стрічка – 7-хвилинний короткий метр, присвячений Йонасу Мекасу. Класик авангарду тут аж сяє, у старечому ластовинні і картузі, посміхається, п’є пиво. Далі – випадковий набір кадрів: метро, квіти, дощ, ніч. Коен змонтував матеріал з одного особливого дня влітку, в день зустрічі з Мекасом в Нью-Йорку, пізніше додавши кадри з Вільнюса, зроблені в 2018 році в арттаборі.

20–29/03 2020

MAKESHIFT (FOR MEKAS), dir. Jem Cohen, 2019 Jem Cohen is familiar to all cinema lovers interested in film essays. Cohen is originally from New York, but has Ukrainian roots. He started his career by selling ice cream from a van; subsequently, he became famous for his urban landscapes, mixtures of various media formats, and collaborations with musicians (he made videos for Patti Smith, Cat Power and R.E.M.). His documentaries are meditative, with a vague political anti-globalist stance, and long shots that are often defined as ‘poetic’. Cohen himself tends to characterise his works as ‘lyrical’. His latest film is a 7-minute short dedicated to Jonas Mekas. Here, the avant-garde master looks lively, covered with freckles and wearing a cap. He is smiling and drinking beer. Next – a random set of frames: subway, flowers, rain, night. Cohen edited the footage from a special summer day when he met Mekas in New York, and subsequently added some frames from the 2018 art camp in Vilnius.

«Я ЧАСТО ДУМАЮ ПРО ГАВАЇ», реж. Елфі Мікеш, 1978

«МАМО МАМО МАМО», реж. Люсія Маргарита Бауер, 2019

У своєму другому фільмі австрійськонімецька режисерка Елфі Мікеш розповідає про світ дівчини-підлітка зі Східного Берліна, яка мріє про Кариби і Гаваї, розкішне життя і «велике кохання». Кармен 16 років, вона живе зі своєю матір’ю Рут і братом Тіто на околиці міста. Її батько, пуерто-ріканський солдат, кинув сім’ю, і все, що залишилося від нього – кілька екзотичних листівок та колекція карибських і гавайських музичних записів. Ці спогади змушують Кармен мріяти про кращу долю, відмінну від життя робітничого класу Німеччини у 1976 році.

Гарний короткий метр Люсії Маргарити Бауер, присвячений її бабусі. Раз на рік вся сім’я Люсії збирається у старовинному французькому маєтку, де жили до цього 15 поколінь. Квітчасті шпалери, капелюхи, незаправлені ліжка, бабусі, тітоньки, дівчата, які приміряють окуляри, молоді люди з альбомами фотографій. Під час зйомок бабуся вмирає, її кладуть у труну, фарбують, наряджають, згодом вона здійснює довгу подорож на кладовище у чорному лімузині. Це все знято на 8-міліметрову плівку і цифру. Фільм, що був у програмі Вієннале і Роттердама, виглядає так, ніби це документальний Вес Андерсон.

I OFTEN THINK OF HAWAII, dir. Elfi Mikesch, 1978 In her second film, Austro-German filmmaker Elfi Mikesch tells about the world of a teenage girl from East Berlin who dreams of the Caribbean and Hawaii, a life of luxury and a great love. 16-year-old Carmen lives on the city outskirts with her mother Ruth and brother Tito. Her father was a Puerto Rican soldier who has left the family, and all that remains of him are several exotic postcards and a collection of Caribbean and Hawaiian music records. These memories make Carmen dream of a better fortune, which is different from working-class life in 1976 in Germany.

MAMAN MAMAN MAMAN, dir. Lucia Margarita Bauer, 2019 A beautiful short film by Lucia Margarita Bauer dedicated to her grandmother. Once a year, Lucia’s entire family gathers in the ancient French estate where they have lived for 15 generations. Flowers, hats, unmade beds, grannies, aunts, girls who are trying on glasses, and young men with photo albums. In the course of the film, the grandmother dies, is put in a coffin, dressed, and taken on a long trip to the cemetery in a black limousine. It’s all filmed on 8mm film and a digital camera. The film, which was entered in the programmes of the Viennale and Rotterdam festivals, resembles a documentary by Wes Anderson.

20–29/03 2020

JURI/ЖУРІ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

XOSÉ-RAMÓN “MON” RIVAS: “I DO NOT THINK WE CAN TALK ABOUT A ‘SCHOOL’ OF SCOTTISH CINEMA” ХОСЕ-РАМОН «МОН» РІВАС: «НЕ ДУМАЮ, ЩО МИ МОЖЕМО ГОВОРИТИ ПРО “ШКОЛУ” ШОТЛАНДСЬКОГО КІНО»

співкуратор Хосе-Рамон «Мон» Рівас | co-curator Xosé-Ramón “Mon” Rivas

ЗНАХОДЖЕННЯ: ШОТЛАНДІЯ У ФОКУСІ – спеціальна програма цьогорічного DOCUDAYS UA. В її рамках досліджується та перевідкривається кінематографія, яка знаходиться у тіні впливового британського кіномистецтва загалом, але з боєм торує власний шлях. Про особливості і проблеми шотландського документального кіно та критерії відбору фільмів програми ми поговорили із членом журі та співкуратором секції ЗНАХОДЖЕННЯ: ШОТЛАНДІЯ У ФОКУСІ Хосе-Рамоном «Мон» Рівасом. Ви виступили співкуратором програми шотландської документалістики для DOCUDAYS UA. Що для вас було важливим при відборі стрічок? Коли ми обговорювали програму, то були зацікавлені у фільмах, здатних зобразити життя Шотландії водночас у селах та містах. У цьому сенсі обрані фільми створюють цілий калейдоскоп історій, надають голос як новим талантам, так і майстрам на кшталт новаторки Маргарет Тейт. Які загальні критерії відбору фільмів ви визначаєте для себе як незалежного програмера? Спершу, я довіряю власному смаку. Я також частина авдиторії, тож моя реакція – це перша інстанція. Для мене жанр не є чимось важливим для складання програм. Я люблю фільми, які розмивають межу між фактом та вигадкою, складні, які змушують глядачів збентежено гадати: щойно побачене – правда чи ні. Також дуже важливо знати публіку, для якої ви створюєте програму, чи готова вона сприймати експерименти чи ні. Я намагаюсь брати різноманітні теми та різні географічні зони світу, але уникаю традиційних підходів, таких як балакучі голови і фільми, схожі на журналістські розслідування. Я люблю картини креативні та кінематографічні, створені для перегляду на великому екрані, з сильними історіями і сильними характерами. Також надаю перевагу стрічкам, які складно знайти у комерційних колах, які зроблені новими авторами, початківцями, які надають голос персонажам та історіям, недостатньо представленим у кінотеатрах та на фестивалях. Як би ви охарактеризували шотландську документалістику? Що цікавить її авторів? Що ж, дискусія про національний кінематограф надто складна, щоб узагальнювати. Не дуже вірю, що можна знайти спільні риси, притаманні всім режисерам, але я відчуваю, що є теми, поширені серед тих, хто працює у шотландському кіновиробництві. Це відносини із землею, зв’язок із сільською місцевістю та природою.

У програмі Docudays UA багато шотландського соціального кіно, яке говорить до глядача із серйозною інтонацією. Як виникла традиція такого соціально-критичного кінематографа? У цього аспекту є історичні та політичні причини. Шотландія – передова країна, але постійно перебуває у тіні більшого та впливовішого сусуда – Англії. Було чимало зіткнень, які зробили Шотландію бойовою, такою, що постійно бореться за соціальну справедливість та рівність для себе всередині Сполученого Королівства. Достатньо поглянути на одного з найзнаніших шотландських сценаристів драми, Пола Лаверті (автор, найбільш відомий сценаріями для фільмів Кена Лоуча. – Ред.), щоб зрозуміти, про що я говорю. Чи доречно буде говорити про «школу» шотландського кіно? Чи існують якісь об’єднання кінематографістів? Не думаю, що ми можемо говорити про «школу» шотландського кіно. Місцева кіноіндустрія нестабільна і не може похвалитися великим числом продакшенів. У незалежному секторі є успішні кінематографісти, здебільшого експериментального та мистецького кіно, але вони не мають широкого комерційного результату. Також обмежена інфраструктура призводить до міграції талантів: вони переїжджають, наприклад, до Лондона. У цьому контексті Шотландський інститут документалістики став тією ініціативою, яка змінила правила гри для тутешніх режисерів. Створений у 2004 році в Единбурзі, він позиціонує себе як «хаб для кінематографістів з міжнародною репутацією для створення інноваційних документальних фільмів». Інститут працює у багатьох напрямах, які стосуються документалістики, і я вірю, що його навчальна програма «Подолання розривів» справді змінить вигляд шотландського доку і виховає нові таланти. Зверну увагу, що команди та проєкти тут мають потужну жіночу складову! Як фінансується шотландське кіно? Гроші надходять від грантової програми «Національна лотерея», яка є головним джерелом фінансування британського кіно взагалі. Ці гранти розподіляються через агентство «Креативна Шотландія». Інші джерела – це Британський кіноінститут, система податкових пільг для кіновиробників або мовники на кшталт BBC чи Film4. Як шотландська документалістика переживає Брекзит? Що для неї зміниться? Знаєте, це сторінка, яка ще пишеться. Все навколо Брекзиту матиме поганий вплив на індустрію. Я думаю, це відобразиться на дистрибуції, подорожах митців тощо, але давайте, мабуть, трохи почекаємо і вже невдовзі, на жаль, дізнаємося відповіді.

Розмову вів Алекс Малишенко

LOST FILM FOUND: SCOTLAND IN FOCUS is this year’s DOCUDAYS UA special programme. It explores and reinvents a cinema which is fighting its own way through the shadows of the influencial British cinema art. We discussed the peculiarities and issues of Scottish documentaries and the criteria for selecting the films for this programme with Xosé- Ramón “Mon” Rivas, a jury member and co-curator of the LOST FILM FOUND: SCOTLAND IN FOCUS section. You are co-curator of the Scottish Documentary Film Programme. What was important in the selection? When discussing the programme with the DOCUDAYS UA team, we were interested in films that were able to portrait life in Scotland, both in rural and urban spaces. In this sense, the selected films make a diverse kaleidoscope of stories giving voice to young new talent, as well as reviewing master directors such as the pioneer Margaret Tait. What criteria in the selection of films in general do you define for yourself, as an independent programmer? First of all, I trust my taste. I am part of the audience too, so I really rely upon my reaction to a film in the first instance. For me ‘genre’ is not really something important at the time of programming. I like films that blur the lines between fact and fiction, that are complex, leaving the audience to wonder if what they have seen on screen is actually real or not. It is also very important to know the audience for whom you are programming, if they are receptive to experimentation or not. I try to cover diverse topics and different geographic areas of the world, but avoiding conventional approaches like ‘talking heads’ and those closer to investigative journalism. I like films that are creative and cinematic, that are suitable for the big screen experience, and above all, that are challenging, with strong stories and strong characters. I also tend to prioritise films that are hard to find on the commercial exhibition circuit, and those from new and emerging filmmakers who give voice to characters and stories which are underrepresented in our cinemas and festivals. How can you characterise the Scottish documentary? What interests authors of this direction? Well, the discussion about national cinema is quite complex to summarise here. I don’t really believe we can find characteristics that are common to filmmakers across Scotland, but I do feel that there are some topics shared by those who work on the Scottish filmmaking sector, and it is something related to the land, the connection to the countryside, nature.

The DOCUDAYS UA programme has a lot of Scottish social cinema, with a serious tone. How has the tradition of such socially critical cinema developed? There are historical and political reasons behind that aspect of Scottish cinema. Scotland is a forward-thinking country, but one that has always been in the shadow of the bigger and more influential neighbour which is England. In this aspect, many collisions have happened that have shaped Scotland as a combative country, fighting continuously for its appropriate place within the United Kingdom from a perspective of social justice and equality. We have to only look at one of the most renowned Scottish drama screenwriters, Paul Laverty (a screenwriter best known for his screenplays for films directed by Ken Loach – Ed.), to understand what I am saying. Is it correct to talk about a ‘school’ of Scottish cinema? Are there any associations among the filmmakers? I do not think we can talk about a ‘school’ of Scottish cinema. The film industry in Scotland is not stable and the number of productions is low. In the independent sector, there are a number of successful filmmakers working on more experimental or arty films, but overall it lacks a broader commercial success. There is also a limited infrastructure, and the talent tends to move to other centralised areas such as London. But in all this context there is an initiative working in the documentary field that is changing the rules for local filmmaking, and this is the Scottish Documentary Institute. Established in 2004 in Edinburgh, it defines itself as a ‘hub for filmmakers with an international reputation for producing innovative documentary’. With many areas of work around documentary films, I believe that the Bridging the Gap training programme is actually changing the look of Scottish documentaries with regard to nurturing new talent. It is also worth noting the fact that the team behind and their projects have a strong female component, which is actually appreciated! What are the sources of finance for Scottish cinema? The money coming from the National Lottery is of course one of the main sources for financing British cinema in general, which is distributed in Scotland via the Creative Scotland agency. Other sources of funding are the BFI, the Film Production Tax Relief, or broadcasters such as the BBC or Film4. How will Scottish documentary survive Brexit? What will change? Well, this is still a page to be written. Everything around Brexit will have a negative impact on the industry. I believe it will impact distribution, artists’ travel and so on, but perhaps let’s wait a bit as we will see the answers very soon, unfortunately!

Interview by Alex Malyshenko

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

LOST FILM FOUND: SCOTLAND IN FOCUS

DOCUDAYS UA

20–29/03 2020

ОДНОГО РАЗУ ONCE UPON A TIME В ШОТЛАНДІЇ IN SCOTLAND «Моє серце в верховині», – тепер українські глядачі і глядачки можуть наспівувати слова Роберта Бернза у перервах між сеансами фестивалю. Поетова батьківщина у програмі ЗНАХОДЖЕННЯ: ШОТЛАНДІЯ У ФОКУСІ, щоправда, зовсім не схожа на оспівану ним землю. Це країна із численними проблемами, деякі з яких болюче схожі на українські, а деякі настільки ж болюче – ні. Мабуть, серцем усієї добірки є фільм «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін. Протягом декількох років авторки знімають життя Джемми – дівчини з колишньої сталевої столиці Шотландії Мотервелла. Місто, де більше немає важкої індустрії, досі не може оговтатися від цієї втрати. Джемма та інші підлітки зі стрічки мешкають у соціальному житлі. Програма соціального житла у Шотландії має понад сторічну історію і є дуже важливою для регіону. Проте таке помешкання все одно асоціюється переважно зі злочинністю та бідністю, яка породжує кримінал. Картина не оминає увагою подібне середовище: знімали там, де у юної дівчини, за словами Джемми, є вибір між тим, щоб «залетіти у тюрму чи просто залетіти». Але це кіно не є ані «порно бідності», ані документацією безвихідності. Хоча головну героїню таки чекає один із означених виборів, ця історія дорослішання переконує, що життя пропонує більше. Короткометражні шотландські фільми з програми DOCUDAYS UA порушують досить популярні для європейської документалістики проблеми. «Де ми зараз» Люсі Рейчел розповідає про зміни у стосунках між донькою і татом після того, як останній зізнався, що є трансгендером. У «Відборі» Вілми Сміт демонструється життя родини у вирішальну для 13-річного головного героя мить. Наближається час щорічного оцінювання, за результатами якого хлопчика, що грає за місцевий футбольний клуб, можуть зарахувати до лав професіоналів. «Фільм Александра» відомого шотландського документаліста Марка Казінса («Історія кіно: Одіссея», «Очі Орсона Веллса») поєднує класичний док про природу (здається, тут є навіть кадри з робіт Жана Пенлеве) із хронікою дорослішання хлопчика, що страждає на рідкісну хворобу. Та перш за все стрічка є портретом батьків Александра, які щиро й емоційно згадують те, як змінилося їх життя, коли вони дізналися про недугу сина. Справжньою окрасою секції є «Третій тато» Терези Моерман Іб – зворушлива історія про те, як режисерка намагається знайти могилу батька, щоб відвідати її на день його народження. Це фільм-загадка та фільм-сповідь. Міксуючи сучасні й аматорські зйомки з родинного архіву, Моерман Іб із маленької історії робить велику картину. Назва відсилає до знаменитого нуару Керола Ріда «Третя людина», який починається приїздом головного героя на зустріч із уже мертвим другом: він встигає тільки на його похорон. Паралелі між «Третім татом» і британською класикою на цьому не закінчуються (навіть музика нагадує видатний саундтрек Антона Караса) і не є просто декоративними. Показом «Там, де я – це тут: 100 років Маргарет Тейт» фестиваль відзначає століття з народження однієї з найвизначніших шотландських режисерок Маргарет Тейт (1918–1999). У блоці шість її творів, які охоплюють період 1951–1976 років. Це невелика частина її доробку з-понад 30 документальних та одної ігрової картини. Кіно в житті Тейт поступалося лише створенню поезії – свої стрічки вона навіть називала кіновіршами. «Три портретні скетчі» (1951) – перший фільм Тейт, знятий у Римі, де режисерка навчалася в Експериментальному центрі кінематографії. Його назва повністю відповідає суті – це три портрети друзів Маргарет по кіношколі. Та сама кінематографічна форма є головною і в найвідомішій її роботі «Портрет Ґа» (1952), присвяченій її матері. Знята вона була на батьківщині Тейт у Керкволлі на Оркнейських островах. Пізніша творчість шотландки стає різноманітнішою у техніках та образах. «Там, де я – це тут» (1964) працює з повторами, цікавими авторськими втручаннями у документальне середовище та анімацією, намальованою прямо на плівці. Твір «Кольорові поеми» (1974) складається з дев’яти фільмів, поєднаних в одно ціле, й нагадує словесні образи, перенесені у візуальне середовище. «Ефемерний» (1974) – невеличкий кіновірш про чотири стихії – мабуть, одна з найдосконаліших робіт Маргарет Тейт, у якій поетика режисерки є лаконічною та дуже виразною. Останній фільм добірки «Закінчення» (1976) показує, як Тейт звільняє родинний будинок, який довго був місцем її життя, роботи та натхнення. Це прощання з особливим для всесвіту авторки місцем, який глядачі/-ки під кінець сеансу вже впізнаватимуть за попередніми стрічками з програми. І це ідеальна фінальна кода знайомства зі спадщиною Маргарет Тейт.

IN SCOTLAND IN SCOTLAND IN SCOTLAND IN SCOTLAND IN SCOTLAND

«ГОЛУБКИ З ПЕРЕДМІСТЯ» реж. Еллен Фіске, Еллінор Халлін | SCHEME BIRDS dir. Ellen Fiske, Ellinor Hallin

«ДЕ МИ ЗАРАЗ» реж. Люсі Рейчел | WHERE WE ARE NOW dir. Lucie Rachel

«ВІДБIР» реж. Вілма Сміт | T HE R EVIEW dir. Wilma Smith

«ФІЛЬМ АЛЕКСАНДРА» реж. Марк Казінс | ALEXANDER’S FILM dir. Mark Cousins

“My heart’s in the Highlands, my heart is not here” – now Ukrainian viewers can recite Robert Burns’ lyrics during the breaks between festival events. However, the poet’s homeland as depicted in the LOST FILM FOUND: SCOTLAND IN FOCUS programme doesn’t quite look like the one he praises in his poems. This is a country with numerous problems. Some of them are painfully similar to Ukrainian ones, while others are – equally painfully – very different. The heart of the whole selection is probably Scheme Birds, a film by Ellen Fiske and Ellinor Hallin. For several years, the authors have been following the life of Gemma, a girl living in Scotland’s former steel capital Motherwell. The steel industry is gone and the city hasn’t been able to recover from the loss until today. Gemma and other teens from the film live in social housing. The Scottish social housing programme is over a century old and is very important for the region. Nevertheless this housing is mostly associated with poverty and the crime induced by it. The film does not overlook this kind of environment: it was shot where, according to Gemma, “you either get knocked up or locked up”. But this is not ‘poverty porn’ nor a documentation of despair. Although one of the above-mentioned alternatives still awaits the protagonist, this coming-of-age story assures us that life can offer more. Scottish short films within the DOCUDAYS UA programme touch upon problems popular among European documentary cinema. Where We Are Now by Lucie Rachel is about the changing relationship between a daughter and her father after he comes out as transgender. The Review by Wilma Smith depicts family life during a decisive moment for the 13-year-old protagonist. The boy plays in a local football team and his annual review is coming up. Its results may allow him to enrol in the ranks of the professionals. Alexander’s Film by the well-known Scottish documentary maker Mark Cousins (The Story of Film: An Odyssey, The Eyes of Orson Welles) combines classic nature documentaries (the film even seems to include fragments of Jean Painlevé’s works) with the coming-of-age chronicles of a boy with a rare genetic disorder. But first of all, this film is a portrait of Alexander’s parents, who reflect sincerely and emotionally on the way their lives have changed since they found out about their son’s condition. A true jewel of the section is The Third Dad by Theresa Moerman Ib, a touching story about a filmmaker who sets out to find the grave of her father in order to visit him on his birthday. This is a memory film and a confession film. Mixing contemporary cinematography with family archives, Moerman creates a big picture from a small story. The film title is a reference to The Third Man, Carol Reed’s famous noir film that begins with the protagonist arriving to meet his already-dead friend: he only makes it to the funeral. The parallels between The Third Dad and the British classics don’t stop here (even the music recalls Anton Karas’s outstanding soundtrack) and aren’t merely aesthetic. The festival will celebrate the 100th anniversary of Margaret Tait’s birth with a screening of Where I Am Is Here: 100 Years of Margaret Tait. The block includes six films made by the outstanding Scottish filmmaker, covering the period from 1951 to 1976. This is only a small part of her legacy of over 30 documentaries and a feature film. In Tait’s life, cinema was surpassed only by poetry. Tait even called her creations ‘film poems’. Three Portrait Sketches (1951) is Tait’s first film, shot in Rome where the filmmaker studied at the Experimental Film Centre. The film’s title matches its essence completely: these are three portraits of Margaret’s friends from the film school. The same cinematic form is predominant in her most famous work, Portrait of Ga (1952), dedicated to her mother. It was shot in Margaret’s hometown of Kirkwall on the Orkney Islands. The filmmaker’s later works become more diverse in technique and imagery. Where I Am Is Here (1964) works with replays, the author’s curious interventions in the documentary environment, and animation drawn directly on the film itself. Colour Poems (1974) consists of 9 films put together, resembling verbal imagery transferred into a visual environment. Aerial (1974) is a small film poem about the four natural elements; it is perhaps one of Margaret’s most perfect works with striking and concise poetics. The last film in the selection, Tailpiece (1976), shows Tait preparing to leave her family house, the place where she had long lived, worked and found her inspiration. Watching this farewell film about a special place in the author’s universe, the viewers will already recognise the house from the previous films in the programme. This is a perfect final coda to an introduction to Margaret Tait’s legacy.

«ТРЕТІЙ ТАТО» реж. Тереза Моерман Іб | THE THIRD DAD dir. Theresa Moerman Ib

Сергій Ксаверов

Serhiy Ksaverov

20–29/03 2020

С П Е Ц І А Л Ь Н І П ОД І Ї

ДІСТАЄМО ПОДВІЙНІ АРКУШІ: МИСТЕЦТВО, ЯКОГО ВИ НЕ ЗНАЄТЕ

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

TAKE OUT DOUBLE PAPER SHEETS: THE ART YOU DO NOT KNOW

Так склалося, що вітчизняне мистецтво в уяві широкої авдиторії оповите безліччю стереотипів: воно буцімто вторинне, нецікаве, концептуально слабке, нібито у ньому немає нічого проривного та революційного, такого, чим варто пишатися. Повальна декомунізація не допомагає розвіювати ці міфи, лише додатково стигматизує доробок радянської доби. Відчайдушний пошук ідентичності останніх років і системні зусилля культурних менеджерів/-ок і кураторів/-ок покращили становище: сьогодні значна частина українців вже знає, що українське мистецтво – це Казимир Малевич, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук і ще чимало першорядних імен. Але для більшості воно і досі лишається незнаним і неусвідомленим. Значний внесок у перевідкриття українських мистецьких практик вніс Національний художній музей. Знайомий багатьом киянам із дитинства будинок із левами на Грушевського – не просто рідкісна пам’ятка архітектури, а й перший загальнодоступний публічний музей Києва, створений силами міської інтелігенції (так, Україна має тяглу в часі традицію меценатства). За понад століття існування музей пережив революції, війни, зміни режимів; прорив митців українського авангарду, відкат до соцреалізму, «заборонені» роботи і авторів/-ок, безліч творів, загорнутих «на вали» (що означало заборону експонування і довічне забуття), а згодом – довге і непросте відновлення знання про власну історію і культуру. Під час Революції гідності музей фактично опинився на передовій – за кількадесят метрів від лінії зіткнення протестувальників і «Беркуту». Доки палали шини, колекцію екстрено евакуювали до підвалів. Тоді музей, як і вся країна, встояв, жоден експонат не постраждав від випадкового «коктейлю Молотова». Сьогодні Національний художній музей – одна з ключових вітчизняних інституцій, що є не лише місцем системної репрезентації українського мистецтва, але і майданчиком для осмислення його розвитку. Заповнення білих плям – наріжна тема для діяльності музею, а також для фільму Андрія Загданського «Національний музей». Глядач, безперечно, відчує ефект зазирання в шпарину,

стаючи свідком того, чого відвідувачі і відвідувачки ніколи не бачать: як працює музейний механізм поза виставковими залами, як плануються проєкти, як міліметр за міліметром відновлюються в руках реставраторів/-ок твори мистецтва, як музей змінюється паралельно з транформацією країни і суспільства. Ці зміни зачіпають усі сфери людського життя: від політичного устрою до політик пам’яті (недарма кіно починається з кадрів, на яких робітники символічно виносять з музею скульптуру Леніна). Виставкові проєкти, моменти підготовки яких потрапили до стрічки, унікальні. Наприклад, «Явлення. Пам’ятки Братського монастиря» – винятковий приклад відтворення знищеного радянським режимом. Братський Богоявленський монастир, заснований на початку XVII століття Київським братством, з приходом радянської влади було спершу зачинено, а в 1935 році – зруйновано разом зі ще кількома міськими храмами. Із церквами зникли і рідкісні сакральні цінності. Це могла б бути одна з безлічі сумних оповідей про винищення української ідентичності, але далі починається не драма, а детектив. У 1999 році одна з ікон Братського монастиря була віднайдена у колекції Національного художнього музею, а за кілька років знайшлися ще три. Після двадцяти років досліджень, у 2009-му, була ідентифікована унікальна ікона Богоматері Братської. Результатом низки неймовірних досліджень та знахідок і став проєкт «Явлення». Поринаючи у її споглядання у фільмі Загданського складно не спіймати себе на думці, скільки ж ми ще не знаємо про свою історію. Також у центрі уваги цього кіно – підготовка експозиції «Олександр Богомазов: творча лабораторія». Для виставки «українського Пікассо», яку в музеї готували понад п’ять років, зібрали найбільший зріз його робіт із музейних та приватних колекцій, а також понад три роки відновлювали один із програмних творів Богомазова – полотно «Пилярі». Його випадок теж гостросюжетний: створений у самому кінці 20-х, яскравий та новаторський твір справив враження бомби, що розірвалася, і вирушив на Венеційську бієнале, а згодом кілька років подорожував світом. На момент повернення до України робота вже потребувала реставрації, однак замість неї потрапила до так званого спецфонду (куди на хвилі репресій 1937-го відправляли все заборонене мистецтво). Саме там «Пилярі» провели понад шістдесят років. Ще три роки тривала кропітка праця над їхньою реставрацією. Момент, коли відновлена картина посідає центральне місце на виставці, – найзворушливіший у стрічці.

National Museum by Andrei Zagdansky is a film about love and self-consciousness, about the rare skill of recognising the things that matter and the ability to preserve them through time. It shows that you’re missing out on a lot without knowing the incredible, at times dramatic and wonderful history of Ukrainian art. Historically, Ukrainian art has been associated with numerous stereotypes in public consciousness: supposedly derivative, uninteresting and conceptually weak, having nothing groundbreaking or revolutionary to it, it gave us nothing to be proud of. The massive programme of de-Communisation did not help debunk these myths, but only added new stigmas to the heritage of the Soviet age. The desperate search for identity of recent years combined with the systemic efforts of cultural managers and curators have brought improvements: today, quite a lot of Ukrainians know that Ukrainian art is Kazimir Malevich, Oleksandra Ekster, Oleksandr Bohomazov, Mykhailo Boychuk and many other first-rank names. But it still remains unknown to most people. The National Art Museum of Ukraine has made a significant contribution in the rediscovery of Ukrainian art. Familiar to many Kyiv natives since childhood, the building with the lions on Hrushevskoho street is not just an architectural landmark, but the first public museum in Kyiv, founded thanks to efforts of the local intellectuals (Ukraine has an established tradition of patronage). For over a century of its existence, the museum has survived revolutions, wars and changes of political regimes; the breakthrough of the Ukrainian avant-garde, the setback to socialist realism, the ‘banned’ paintings and artists, a lot of ‘wrapped-up’ artworks (this meant prohibition to exhibit,

and thus eternal oblivion), and afterwards the long and difficult process of recovering the knowledge about our own history and culture. During the Revolution of Dignity, the museum was virtually on the front line: the confrontation between the protesters and the Berkut special forces took place only a few dozen meters away from the entrance. While the tyres were burning, the museum collection was urgently being evacuated to the basements. But just like the country, the museum stood proud. None of the artworks were damaged by any accidental Molotov cocktails. Today, the National Art Museum is a key institution which not only systemically represents Ukrainian art, but provides a platform for reflection and development. Filling the blind spots is one of the cornerstones of the museum’s activity, as it is in Andrei Zagdansky’s film National Museum. Viewers will glimpse behind the scenes, witnessing things hidden from the regular visitors. They will see how the museum mechanism works outside the exhibition halls, how the projects are planned, how the restoration is carried out millimetre by millimetre, how the museum changes along with the transforming country and society. These changes affect every area of human life, from the political system to the memory policies (there is a reason why the film begins with the workers symbolically removing the Lenin monument from the museum). The film shows how the museum’s unique exhibition projects come to life. For instance, REVELATION. Masterpieces of Brotherhood monastery is an unprecedented case of reconstruction of artifacts destroyed by the Soviet regime. The Kyiv-Bratsk Epiphany Monastery, founded by the Kyiv Brotherhood in the seventeenth century, was closed when the Soviets came to power, and was

«Національний музей» Андрія Загданського – це фільм про любов, про самоусвідомлення, про рідкісне вміння відділяти цінне від невартого і зберігати його крізь час. І про те, що, не знаючи карколомної, часом драматичної і дивовижної історії українського мистецтва, ви справді багато втрачаєте.

Анастасія Платонова Anastasia Platonova

destroyed later in 1935 along with several other churches in the city. Many rare and sacred artifacts disappeared during that time. This could have been one of the many sad stories about the destruction of the national identity, but it continued as a detective story, not a tragedy. In 1999, one of the icons from Kyiv-Bratsk Epiphany Monastery was discovered in the National Museum’s collection. A few years later, three more pieces were found. In 2009, after 20 years of research, a unique icon of Kyiv-Bratsk Mother of God was identified. A series of incredible research efforts and findings resulted in the project REVELATION. Contemplating it in Zagdansky’s film, the viewer can find themselves wondering how much we still don’t know about our own history. The film also focuses on the preparation for Oleksandr Bohomazov: Creative laboratory exhibition. The museum worked on this exhibition of the ‘Ukrainian Picasso’ for over five years. The fullest selection of his artworks was gathered from museums and private collections , and the restoration of one of Bohomazov’s key works, Stropping the Saws, took more than three years. In this case, there was also drama involved. Created at the end of the 1920s, this bright and innovative art piece caused a bombshell effect, was exhibited at the Venice Biennale and travelled the world for several years after. Upon the painting’s return to Ukraine, it already needed restoration, but instead it went straight to the so-called ‘special funds’ (this is where all banned art was sent during the wave of repressions in 1937). Stropping the Saws spent over 60 years there. The painstaking restoration lasted another three years. The moment when the restored painting becomes the centrepiece of the exhibition is probably the most moving in the film.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

SPECIAL EVENTS

20–29/03 2020

СИЛЬВЕСТРОВ. ТОЧКИ ОПОРИ СИЛЬВЕСТРОВ. ТОЧКИ ОПОРИ 24 березня, 19:30 Сцена 6 Національний центр Олександра Довженка вул. Васильківська, 1

SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING

SILVESTROV. POINTS OF BEARING 24 March, 7:30 p.m. Stage 6 Oleksandr Dovzhenko National Centre Vasylkivska St, 1

У рамках DOCUDAYS UA відбудеться світова прем’єра фільму Сергія Буковського «В. Сильвестров». Це майже тригодинне полотно про одного з найвідоміших у світі представників Київського авангарду. Сам композитор у розмові з режисером охарактеризував його так: «Ви створили симфонію». Доповнюючи процес вивчення і, можливо, відкриття для широкої авдиторії особистості Сильвестрова, Kyiv Contemporary Music Days, спільно з піаністом Антонієм Баришевським і композитором Олексієм Войтенко, проведуть лекцію-концерт Сильвестров. Точки опори. Аби повною мірою зрозуміти людину зі стрічки Буковського, необхідно відкрити для себе Сильвестрова-композитора. По-перше, знайти ті точки опори, які допоможуть познайомитися з середовищем Київського авангарду 1950–60-х, що сформувало музиканта. Діячі цієї неформальної групи існували в умовах тотальної радянської цензури й диктатури соцреалізму в мистецтві. Вони тишком вивчали творчість колег-сучасників по той бік залізної завіси (Ігор Стравінський, Едґар Варез, Джон Кейдж, Яніс Ксенакіс, Вітольд Лютославський, Лучано Беріо) і шукали свій голос у маловідомому для радянського слухача світовому контексті. Серед київських авангардистів були Леонід Грабовський, Володимир Загорцев, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Євген Станкович і, звісно ж, Валентин Сильвестров: усі вони учні батька сучасної української музики Бориса Лятошинського. Кожен композитор середовища сформувався як індивідуальність із неповторним, сміливим стилем, що й досі залишається актуальним як для української, так і для світової музичної спільноти. У рамках лекції-концерту Олексій Войтенко розповість про Сильвестрова, його музику і контекст, в якому композитор сформувався. По-друге, необхідно окреслити елементи стилю Валентина Сильвестрова і періоди його творчості. Адже в різні часи свого життя композитор пережив захоплення сучасним авангардом, постмодернізмом і, врешті-решт, духовною музикою. По-третє, познайомитися зі спадщиною, справжнім голосом композитора – його музикою. Впродовж понад шістдесяти років композиторської роботи Сильвестров еволюціонував від звернення до традиційних технік європейського авангарду (серійна техніка, пуантилізм, алеаторика, сонористика) до так званого стилю «метамузики» (метафоричної музики), якому властиві медитативні, споглядальні настрої, рефлексія до музичного минулого як самого композитора, так і всієї історії класичної музики. Зараз автор у своїй творчості здебільшого звертається до таких жанрів, як багателі (музичні вірші без слів), псалми і постлюдії. Саме останні твори Валентина Сильвестрова перебувають у фокусі уваги фільму Сергія Буковського. На концерті Антонія Баришевського прозвучать його ранні, вже класичні твори: «Кітч-музика» (1977) і Соната № 2 для фортепіано (1975). Ці композиції належать до зрілого періоду, що зробив Сильвестрова та його музику явищем, що виходить далеко за кордони одної лише радянської України. Сильвестров. Точки опори – спільний проєкт Kyiv Contemporary Music Days, DOCUDAYS UA і Національного Центру Олександра Довженка – це омаж не стільки Сильвестрову, скільки нам з вами: тим, хто увійшов у галасливі, не до кінця зрозумілі й місцями лячні 20-ті роки XXI століття. Омаж, покликаний дати можливість пройти шлях громадянина-художника, одного з архітекторів української композиторської школи, свідка репресій Радянського Союзу та складних часів сучасної України. Омаж, що покликаний дати точку опори нам – тим, хто й сьогодні дихає одним повітрям із Сильвестровим. Альберт Саприкін

V. Silvestrov by Serhiy Bukovsky will premiere as part of this year’s DOCUDAYS UA. This is an almost three-hour long artwork about one of the world’s most famous representatives of the Kyiv avant-garde. In a conversation with the director, the composer himself described the film as follows: “You created a symphony”. Complementing the process of exploration or perhaps even the discovery of Valentin Silvestrov’s personality by a wider audience, Kyiv Contemporary Music Days together with pianist Antonii Baryshevskyi and composer Oleksii Voitenko will hold a concert lecture called Silvestrov. Points of Bearing. To get a good idea of Silvestrov’s personality from Bukovskiy’s film, one needs to discover him as a composer. First of all to find the footholds that will help us learn about the environment of the 1950–60s Kyiv avant-garde that shaped him as a composer. The composers of this period worked under conditions of total Soviet censorship and the dictatorship of Socialist realism in art. In secret, they studied the works of their colleagues from the other side of the Iron Curtain (Igor Stravinsky, Edgard Varèse, John Cage, Iannis Xenakis, Witold Lutosławski, Luciano Berio), seeking to find their own voice in the global context, almost unknown to the Soviet listener. Among the Kyiv avant-gardists were Leonid Grabowsky, Volodymyr Zagortsev, Vitaly Godziatsky, Volodymyr Guba, Eugene Stankovych and, of course, Valentin Silvestrov. All of them were students of Boris Lyatoshinsky, the father of contemporary Ukrainian music. Every composer in the scene developed as an individual with a unique and bold style, still relevant to the Ukrainian and the global music community. During the concert lecture, Oleksii Voitenko will go into more detail about Silvestrov, his music and context in which he was formed. Second, it is necessary to outline the stylistic elements characteristic to Valentin Silvestrov’s music during his various creative phases. Throughout different time periods, the composer has been interested in contemporary avant-garde, postmodernism, and finally spiritual music. Third, we are offered a chance to learn about the heritage, the true voice of the composer – his music. In his 60 years of composition, Silvestrov has moved from the traditional techniques of the European avant-garde (serial technique, pointillism, aleatoricism, sonorism) to so-called ‘metamusic’ (metaphorical music). Some of the latter’s characteristic traits are meditative and contemplative moods, reflections on the musical past of the composer himself as well as the history of classical music in general. Today, the author is mainly drawn to the genre of bagatelle (musical poetry without words), psalms and postludes. Valentin Silvestrov’s latest works are the main focus of Bukovsky’s film. The concert of Antonii Baryshevskyi will include some of the composer’s earlier works which are already considered classics: Kitsch-Music (1977) and Piano Sonata №2 (1975). These compositions belong to the mature period that made Silvestrov’s music a phenomenon, which reached well beyond the borders of the Soviet Ukraine. Silvestrov. Points of Bearing is a joint project between Kyiv Contemporary Music Days, DOCUDAYS UA and the Oleksandr Dovzhenko National Centre. The project is an homage not only to Silvestrov, but to us – those who have entered the loud, unclear and sometimes fearsome 2020s. An homage intended to give anyone an opportunity to walk the path of a citizen artist, one of the architects of the Ukrainian school of composition, a witness to the repressions of the Soviet Union and the difficult times in contemporary Ukrainian history. An homage intended to give us – those who breathe the same air as Silvestrov – the points of bearing.

Albert Saprykin

SILVESTROV. POINTS OF BE

SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING SILVESTROV. POINTS BEARING SILVESTROV. POINTS OF OF BEARING SILVESTROV. POINTS OF BEARING

20–29/03 2020

SENSOR/СЕНСОР

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Відчути проєкти програми СЕНСОР можна з 21 по 26 березня об 11:00 - 20:00 у креативному просторі IZONE, 2-й поверх. Вхід вільний.

ПЕРШОМУ ГРАВЦЮ ПРИГОТУВАТИСЯ: 6 VR ТА AR ПРОЄКТІВ ФЕСТИВАЛЮ READY, PLAYER ONE! THE 6 VR AND AR FESTIVAL’S PROJECTS

You can experience SENSOR projects on 21–26 March from 11 a.m. to 8 p.m. at the IZONE creative space, 1st floor. Entrance is free.

У документалістиці завжди існувало безліч технічних та етичних обмежень для оповіді. Очевидно, найкраща можливість для розширення тем – це винайдення таких підходів до історій, які інакше було б важче або неможливо розповісти. Цьогорічна програма СЕНСОР, створена у колаборації з New Cave Media, наочно покаже використання AR/VR технологій у шести різних роботах. Білоруський проєкт «Непаралельна реальність» Міті Соркіна звертає увагу на проблему домашнього насильства, яке зазвичай залишається за зачиненими дверима. Ми буквально проходимо крізь стіни та стикаємося з шістьма реально зареєстрованими випадками насилля віч-на-віч. Із притаманним трилеру дискомфортом ми спостерігаємо за ситуаціями, візуалізованими у техніці Tilt Brush. Один зі способів використання документальної анімації демонструє «Звинувачений №2: Волтер Сісулу» Ніколя Шампо і Жіля Порта. Проєкт візуалізує суд над Волтером Сісулу, борцем з режимом апартеїду в ПАР. Документальну основу забезпечують аудіозаписи дискусій Волтера та судді, тоді як суворий чорно-білий візуальний ряд переносить нас на 50 років назад, залучаючи до спостереження та участі у процесі. Аргентинський фільм «4 фути: побачення наосліп» Марії Белен Понсіо звертається до проблем інклюзивності та толерантності у сучасному суспільстві. Картина використовує для цього прийоми ігрового кіно, але особливості ті ж, що і в згаданих вище роботах: ми не просто спостерігаємо за пригодами молодої дівчини на візку, що має довести побачення до першого сексу, ми буквально проживаємо цей день поряд із нею. Інтерактивні VR-проєкти можуть піти ще далі, і на додачу до ефекту присутності і причетності (а отже – й емпатії) дають змогу стати головним героєм чи героїнею – як говорять англійці, «пройтися у його або її черевиках». Такий досвід дає мінімалістичний проєкт «Записки про сліпоту: в темряву» Арно Колінара, Аморі Ла Бюрта, Пітера Міддлтона і Джеймса Спінні. У ньому ми від першої особи потрапляємо у ситуації з життя людини, що невідворотно втрачає зір та ретельно записує свої відчуття на диктофон (ще один приклад використання документального аудіо в імерсивному сторітелінгу). У «Cпільних цінностях» Даррена Емерсона застосовані дещо інші технології. Тут поєднані 360° відеозйомка з архівними кресленнями, документами, фотограмметрією, 3D-моделюванням і навіть елементами гейміфікації. Усе заради того, щоб комплексно розповісти історію підйому та занепаду лондонського «Ейлсбері» – свого часу найбільшого комплексу соціального житла у Європі. Ще один досвід програми СЕНСОР – «Перебираючи в шафі» Роба Іґла. Це інтимний і технічно незвичний проєкт, який пропонує глядачам одягнути AR-окуляри та відчути себе людиною, яка виходить за межі звичних бінарних гендерних ролей. Цілком матеріальна інсталяція дозволяє взаємодіяти з елементами кімнати та вбрання. Водночас грайливі кольорові AR- анімації й аудіоінтерв’ю заохочують учасників до міркувань про те, як їхній вибір одягу виражає гендерну ідентичність.

Documentary films have always faced a lot of technical and ethical restrictions in storybuilding. The best way to broaden the topics is, of course, by developing new approaches to stories that would otherwise be more difficult or impossible to tell. This year’s SENSOR programme created in collaboration with New Cave Media. It will demonstrate six projects based on AR/VR technologies. The Belarusian project Nonparallel Reality by Mitya Sorkin focuses on the problem of domestic violence, which usually remains behind closed doors. We literally pass through walls to face six cases of domestic violence as they are recorded live. With a ‘thriller-like’ discomfort, we witness the situations visualised through the Tilt Brush technique. One of the methods to use documentary animation is demonstrated in Accused #2: Walter Sisulu by Nicolas Champeaux and Gilles Porte. The project visualises the trial of Walter Sisulu, an anti-apartheid activist in the Republic of South Africa. The documentary basis of the film is audio recordings of the discussions between Walter and the judge. Sharp black-and-white visuals take us 50 years back in time, allowing us to witness and engage in the court process. The Argentinian film 4 Feet: Blind Date by Maria Belen Poncio addresses the problems of inclusivity and tolerance in modern society. The work uses feature film techniques with traits similar to the previous films: we aren’t just following the adventures of a girl in a wheelchair who wants to have her first sex on a date, but we literally live this day side by side with her. Interactive VR-projects can go even further. Feeling present and involved (and therefore empathetic) is complemented by an opportunity to become the protagonist – something the English call “walking in someone else’s shoes”. Notes on Blindness: Into Darkness, a minimalist project by Arnaud Colinart, Amaury La Burthe, Peter Middleton & James Spinney, provides such an experience. Here, we find ourselves in life situations as experienced by someone whose sight is irrevocably deteriorating, and who meticulously records their feelings using an audio recorder (here is another example of using documentary audio in immersive storytelling). Common Ground by Darren Emerson uses somewhat different technologies. Here, 360° video is mixed with archive blueprints, documents, photogrammetry, 3D modelling, and even elements of gamification. All of this tells a complex story of the rise and decline of London’s Aylesbury Estate, the biggest social housing project of its time in Europe. Another experience in the SENSOR programme is Through the Wardrobe by Rob Eagle. This is an intimate and technically unusual project that invites viewers to put the AR glasses on and feel like someone who is transcending the boundaries of the usual binary gender models. This completely material installation allows interactions with the room interior and the clothing you choose. At the same time, you experience playful and colourful AR-animations, and audio interviews encourage the participants to reflect on the way their choice of clothes expresses their gender identity.

Сергій Полежака, співкуратор програми СЕНСОР

Serhiy Polezhaka, co-curator of SENSOR

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

RIGHTS RIGHTS NOW! NOW!

R I G H T S N OW! / П РА В О З А Х И С Н А П Р О Г РА М А

20–29/03 2020

ДОРОСЛІШАННЯ У КІНО ТА НАЯВУ: ДОЛАЄМО ВИКЛИКИ GROWING UP IN FILMS AND IN REALITY: OVERCOMING THE CHALLENGES

Цьогоріч у рамках правозахисної програми RIGHTS NOW! ми сфокусуємося на проблемах дорослішання. Будемо дізнаватися про те, як рости без зайвих травм, позбутися стереотипів, навчати без дискримінації і будувати довірливі стосунки вдома та в школі. Протягом 21–25 березня з 17:30 можна відвідати ключові панельні дискусії. Кожний день присвячений конкретній темі. У перший день – тема «Кібербулінг»: будемо говорити із фахівцями та фахівчинями з громадського та державного сектору про кібербулінг. У другий – «Сім’я» – про те, як подолати насильство в родині. У третій – «Активізм» – про молодіжний активізм. Тему порушення прав дітей на тимчасово окупованих територіях обговоримо у четвертий день – «Війна». А на завершення, у день «Рівність», розглянемо розповсюджені стереотипи і проблеми, із якими стикаються ВІЛ-позитивні діти. У всіх дискусіях братимуть участь підлітки, які поділяться власним досвідом. 21 БЕРЕЗНЯ Іноді, щоб подолати якусь проблему, дитині важливо почути, як з нею впоралися інші. Тому в програмі RIGHTS NOW! ми звертатимемося до прикладу тих, хто вже пережив той чи інший досвід. Одна з таких подій – презентація онлайнплатформи «Історії, які зворушують», що розпочнеться о 13:30. Це розповіді підлітків, які зіштовхнулися з різними проявами дискримінації: ненавистю, упередженнями, булінгом. Одразу після презентації, о 15:30 можна бути послухати про комікс «Я тобі не кицька: маленька книжка для дівчат про власні кордони». Про кібербулінг говоримо о 17:30 на панельній дискусії «Кампанія проти кібербулінгу: історії успішної протидії». На ній експерт(к)и Всеукраїнської кампанії проти кібербулінгу DOCUDAYS UA презентують нове аналітичне дослідження про попередження та протидію цькувань в інтернеті, яку доповнять три документальні анімаційні ролики. Також у дискусії візьмуть участь громадські активіст(к)и з Кіровоградської та Запорізької областей, які успішно провели кампанію у своїх містах. Зокрема вони показували документальний фільм американського режисера Лі Гірша «Булер», який порушує проблематику, винесену в назву фільму. Про те, як на картину реагували вчителі, батьки і підлітки, спілкуємося о 19:30, а після – дивимося кіно. 22 БЕРЕЗНЯ Цей день ми присвячуємо безпеці дітей та сім’ї. Автор(к)и проєкту «Шерифи для нових громад» о 10:30 проведуть круглий стіл «Дітям потрібен шериф». Вони розкажуть, як організація безпечного середовища в громадах впливає на дотримання прав дітей. Одразу після можна буде пройти тест на довіру. Його для дорослих та дітей проведуть на воркшопі «Щеплення від підліткових халеп: воркшоп про знання та довіру». А ще розкажуть про те, як використати результати у повсякденному житті. Наступний захід буде присвячений правам дітей, прописаним у відповідній Конвенції ООН. Ми предметно поговоримо про їхнє практичне застосування у житті. Починаємо тренінг «Про права дітей простою мовою» о 15:30. Бонус заходу – серія ілюстрацій про права дітей з популярним інтернет-мемом Гусь. 23 БЕРЕЗНЯ Декілька років тому напади на активістів/- ок носили масовий характер. Вони вчинялися по всій території країни, а особливою прикметою часу стала абсолютна безкарність як нападників, так і замовників. О 13:30 говоритимемо про

нинішню ситуацію з нападами на активістів/- ок в Україні та вчергове ставитимемо питання: «Коли замовники вбивства Катерини Гандзюк потраплять за ґрати?». Усе це у рамках дискусії «Напади на активістів: як добитися розслідування? Досвід ініціативи “Хто замовив Катерину Гандзюк?”». 24 БЕРЕЗНЯ Анексія Криму триває вже 6 років. У вересні цього року до школи підуть діти, які були народжені у рік захоплення Росією півострова. Яка поточна ситуація з їхніми правами? О 15:00 на дискусії «Дитинство в окупованому Криму: зі зброєю в руках та без права бути українцем» говоритимемо про порушення прав дітей у Криму та шляхи протидії. 25 БЕРЕЗНЯ Торік в Україні стартував пілотний проєкт «Програма відновлення для неповнолітніх, які є підозрюваними у вчиненні злочину». За перший рік роботи ініціативи з кримінального процесу вивели 50 дітей. А це – 50 врятованих життів. О 13:00 у рамках заходу «Mama I’M a Criminal: як відновне правосуддя дає дітям другий шанс» ви зможете почути їхні історії та дізнатись, як врятувати більше дітей. Програму RIGHTS NOW! доповнять покази документальних фільмів. Стрічки допоможуть глибше зануритись у проблематику дорослішання, побачити інші аспекти запропонованих тем панельних дискусій, нададуть їм об’єму. Зокрема ми покажемо документальні картини з головної кінопрограми ТІН СПІРІТ та DOCU/KIDS. Вже традиційно щодня з 21–26 березня о 10:30 ми запрошуємо вас випити кави з правозахисниками/-цями й активіст(к) ами. Під час зустрічей у форматі «Кава з правозахисниками» говоритимемо про права дитини і те, як їх дотримується українська бізнес-спільнота, про освітні можливості для дітей в інтернатах, сексуальну освіту, дамо практичні поради тим, хто опинився у ситуації кібербулінгу, на досвіді DOCU/КЛУБІВ розкажемо, як документальне кіно допомагає у вирішенні конкретних проблем у суспільстві та подискутуємо, що реально можна зробити для людей у Криму. Ще одна подія правозахисної програми – «Жива бібліотека». Тут ви зможете обрати людину-«книгу» з цікавим життєвим досвідом і поставити їй питання, які хвилюють. Усі заходи пройдуть у креативному просторі IZONE та у кінотеатрі «Жовтень». Вхід на події вільний.

Ірина Сидоренко

This year’s human rights programme RIGHTS NOW! focuses on the issues of growing up. We will learn how to grow up without unnecessary trauma, get rid of stereotypes, teach without discrimination, and build trustful relationships at home and at school. From 21 until 25 March, the key panel discussions will be open to visitors from 5:30 p.m. Each day is dedicated to a specific topic. During the first day, Cyberbullying, we will discuss cyberbullying with experts from the public and government sectors. The second day, Family, is about overcoming domestic violence. The third day, Activism, is dedicated to youth activism. The violations of children’s rights will be discussed during the fourth day, War. During the final day, Equality, we will review the widespread stereotypes and issues faced by HIV-positive children. During all the discussions, teenagers will share their personal experiences. 21 MARCH In order to overcome an issue, a child sometimes needs to hear how others have coped with it. The RIGHTS NOW! programme will address examples of people who’ve already had a particular experience. One of the events is the presentation of the online platform Stories that Move, which will open at 1:30 p.m. It includes stories from teenagers who have experienced various forms of discrimination: hatred, prejudice, and bullying. After the presentation, at 3.30 p.m., visitors will learn about the comic book I’m Not Your Pussy: A Little Book for Girls about Their Own Boundaries. We will discuss cyberbullying at 5:30 p.m. during the panel discussion Campaign against Cyberbullying: Stories of Successful Counteraction. Experts from the DOCUDAYS UA All-Ukrainian Campaign against Cyberbullying will present new research on preventing and counteracting bullying on the internet, supplemented with three documentary animation videos. Civic activists from the Kirovohrad and Zaporizhzhya regions, where the campaign has already been successfully conducted, will also take part in the discussion. The series of events they’ve organised features Bully by American filmmaker Lee Hirsch, which raises the issue reflected in the film’s title. At 7:30 p.m. we will discuss the teachers’, parents’, and teenagers’ reactions to the film and watch it. 22 MARCH We dedicate this day to the children and family safety. Authors of the project Sheriffs for New Communities will conduct the Children Need a Sheriff round table at 10:30 a.m. They will explain how organising a safe environment in communities affects children’s rights. Immediately after this, the visitors will be able to pass a trust test. It will be held for adults and children at the workshop Vaccination for Teenage Troubles: Workshop on Knowledge and Trust. The results are applicable to everyday life. The next event will be dedicated to the rights of the child as guaranteed by the relevant UN Convention. We will talk in detail about their practical application in life. The training Children’s Rights Explained Simply begins at 3:30 p.m. A bonus to the event is a series of illustrations about children’s rights from the popular internet meme Goose. 23 MARCH Several years ago, attacks on activists were widespread throughout the country, and a characteristic feature of the time was the absolute impunity of both the attackers and those who ordered assaults. At 1:30 p.m., we will talk about the current situation with attacks on activists in Ukraine, and once again ask the

question: “When will those who ordered Kateryna Handziuk’s murder go to prison?” This will take place during the discussion Attacks on Activists: How to Investigate? Experience of the ‘Who killed Kateryna Handziuk?’ Initiative. 24 MARCH The annexation of Crimea has lasted for 6 years already. This September, the children born in the year the peninsula was seized by Russia will go to school. What is the current situation with their rights? At 3 p.m., we will talk about the violation of children’s rights in Crimea and the ways of counteracting it during the discussion Childhood in Occupied Crimea: With Weapons in Hands and No Right to be Ukrainian. 25 MARCH Last year, a pilot project called ‘Restorative programme for juveniles suspected of committing a crime’ was launched in Ukraine. During the first year of this initiative, 50 children were prevented from undergoing criminal trials. These are 50 rescued lives. Visitors will hear their stories and learn about the ways to save more children at 1 p.m., at the event called Mama, I’M a Criminal: How Restorative Justice Gives Children a Second Chance. Screenings of documentary films will accompany the RIGHTS NOW! programme. These films will help viewers to immerse themselves in the problems of growing up and seeing more aspects of the topics of the panel discussions. For instance, we will screen documentaries from the main TEEN SPIRIT film programme and the DOCU/KIDS section. As is usual, every day from 21 to 26 March at 10:30 a.m., we invite you for a coffee with human rights activists and defenders. During the ‘Coffee with human rights advocates’ meetings, we will be discussing the rights of the child and the degree to which the Ukrainian business community adheres to them, educational opportunities for children from orphanages, and sex education. We will also give practical advice to people in the situation of cyberbullying, discuss the role of documentary films in solving specific social problems along the lines discussed in DOCU/ CLUBs, and discuss what can be really done for the people of Crimea. The Living Library is another event of the human rights programme. Here, one may choose a human ‘book’ with an interesting life experience and ask him or her the most important questions. All these events will take place at the IZONE creative space and the Zhovten cinema. Admission to the events is free.

Iryna Sydorenko

20–29/03 2020

С П Е Ц І А Л Ь Н І П ОД І Ї

DOCUDAYS UA

ПРИМАРНА СУБ’ЄКТНІСТЬ PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY фотограф Крістофер Нанн | photographer Christopher Nunn

Портрети дітей, підлітків і молоді Донбасу, шахтарських містечок та селищ уздовж фронтової лінії. У фокус уваги Крістофера Нанна потрапляє звичайне життя, що заповнює пляжі посеред промислового міста, придорожній бар та кухні невеликих квартир. Світлини зроблені протягом подорожей на Схід 2014–2018 років.

«Фотографії не існує», вираз, що приписують відомому досліднику Джону Теґґу. Він сам вважає його хибною інтерпретацією твердження: «фотографії як медійного засобу не існує» (див. есей Джона Теґґа «Все і ніщо: значення, смисл і виконання у фотоархіві»). Цю фразу можна радше розуміти як відсутність якоїсь специфічної ідентичності, таємничої мистецької природи, чи то «сутності», які приписує світлині модернізм.

Натомість, якщо можна говорити про особливість, це буде надмір фотографічного значення, або перевага над усіма можливими інтерпретаціями (про це зокрема говорить Олена Петровська у книзі «Обурення знаку. Культура проти трансценденції»). Теґґ також впевнений: будь-яке дискурсивне поле, незалежно від того це «політика» чи «мистецтво», не в змозі остаточно зупинити «невтомне виробництво повноти фотографічного значення». Утім, лише ці зупинки ми можемо вважати подією, де відбувається сенс цього медіуму. Сенси незакінченої серії Крістофера Нанна, яку фотограф знімав протягом 2014–2018 років у шахтарських містечках і селищах Донбасу, розгортаються між публіцистикою, антропологічними розвідками та галерейним простором. У самій назві «Молодь Донбасу» мерехтить водночас і періодика, радянських і пострадянських часів, і згадується громадська організація – одиниця сучасної демократії, яка відсилає до певної множинності чи принаймні наміру її представити. Серія портретів, героїв і героїнь, у їхньому звичному середовищі, змушує згадати про палке й дещо невловиме соціально-антропологічне бажання фотографії різних періодів (таких як проєкти Августа Зандера та Зоф’ї Ридет). Від цього бажання один крок до мистецького архіву – суперечливого «нового чорного» українського мистецтвознавства, який, здається, серйозно намагається видати себе за «неупереджений та чистий інструмент».

Якщо продовжувати говорити в термінах бажання, наша глядацька інтенція буде спрямована на щось, чого ми ще не знаємо про молодь на портретах. На щось, що вони поки самі про себе не знають. Це невловиме «щось» має відкрити інші траєкторії, які обіцяють нові смислові зв’язки та подолання вже знайомих і невідворотних дихотомій.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ Portraits of the Donbas’s kids, teens and youth in the mining towns and villages along the front line. Christopher Nunn’s focus catches everyday life, from beaches in the middle of an industrial town, a road bar, to the kitchens of small apartments. The photographs were taken during his journeys to the east from 2014 to 2018. The photo exbition will be open for the visitors 21–26 March at IZONE Creative Community. “Photographs do not exist” is a quote attributed to the well-known researcher John Tagg. He himself thinks that this is an incorrect interpretation of his statement that “photographs do not exist as a coherent medium” (see ‘Everything and Nothing: Meaning, Sense and Execution in the Archive’ by John Tagg). This phrase can be more accurately interpreted as an absence of a specific identity, a mysterious artistic nature or ‘essence’ attributed to photographs by modernism. If we can name a characteristic trait instead, it should rather be an excess of photographic meaning or a priority over any possible interpretation (Elena Petrovskaya, Indignation sign. Culture vs. Transcendence). Tagg is also convinced that no discourse field, whether ‘political’ or ‘artistic’, is capable of stopping the “tireless production of the photographic meaning in its fullness”. At the same time, only these stops can be regarded as events where this medium’s meaning takes place. The sessions of an unfinished series by Nunn, shot through 2014–2018 in the mining towns and villages of the Donbas, unfold somewhere in between journalism, anthropological exploration and a gallery space. The title itself – The Donbas Youth – is reminiscent of the Soviet and post-Soviet press, or a civic organisation, a unit of contemporary democracy referring to a multitude, or at least intending to represent it. A series portraying people in their everyday environment makes us remember the passionate and somewhat unattainable socio-anthropologic desire of photography throughout various time periods (such as the projects of August Sander and Zofia Rydet). This wish is only a step away from an archive – the controversial ‘new black’ of Ukrainian art studies seeming to pose seriously as an “unbiased and clear instrument”. As we continue to talk in terms of desire, our viewing intention will be directed at something we don’t know about the young people in the portraits. At something they don’t know about themselves yet. This elusive ‘something’ should open up new trajectories, promising new semantic links and the elimination of common and unavoidable dichotomies. Any project about Eastern Europe by a Western European photographer will arouse suspicions of a colonialist view. True, many cannot move beyond this kind of perception, continually exoticising Eastern European countries (for example, the discussion around the Calvert 22 foundation which has appropriated the representation of the post-Soviets by narrowing it to Russian). Christopher Nunn, on the contrary, does not seem to be hunting for the trademarks of the post-Soviet space such as typical apartment buildings and elements of domestic life. He shoots miners and ‘ultras’, young people wearing Ukrainian military uniforms and those in uniforms of the self-proclaimed republics, a rave party, his artist friend, the people he knows and his life at home. However, coming from within the Ukrainian context, we ourselves are very aware of another problem related to representations of the Donbas: stigmatisation and social racism. Although numerous programmes aiming to resolve this problem are already in place, the field of art is where the transformation processes are most visible. In a curator’s note to one of Nunn’s British exhibitions, Ukraine is presented as a territory on the border, with a destabilised political system and beset by war. The photographer is trying to humanise it by noticing everyday life. This almost-universal description of images depicting the population living near places of conflict can really make sense. Nowadays, the representative capacities of photography are entering into a dialogue with less explored instruments: the systems of deep machine learning, automatic video monitoring and face recognition, and many other ‘sensory automations’ that will change – actually, are already changing – the way the human eye works. The camera, as Tagg rightly points out, has always been indifferent to anything human. But as long as there are people on either side of it, photography can be considered one of the bulwarks of subjectivity – a subjectivity which is nevertheless becoming vaguer and vaguer. Oleksandra Nabieva, curator of Christopher Nunn’s exhibition The Donbas Youth

PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY PHANTOM SUBJECTIVITY

Навколо будь-якого проєкту про східну Європу, зробленого західноєвропейським фотографом, виринає тінь підозри у колоніальності погляду. Дійсно, багато хто не може вийти за межі такого сприйняття, екзотизуючи східноєвропейські країни (показовою може бути також дискусія навколо організації Сalvert 22, що узурпувала репрезентацію пострадянського російським).

Проте Крістофер Нанн ніби не полює за характерними прикметами пострадянського простору: типовими забудовами або побутовими деталями. Він знімає шахтарів і ультрасів, юнаків в українській військовій формі та у військовій формі самопроголошених республік, рейверську вечірку, свого товариша-художника, його знайомих і його побут. З іншого боку, нам самим, зсередини українського контексту, добре відома інша проблема репрезентації Донбасу – стигматизація та соціальний расизм. І, попри безліч програм, що працюють над подоланням цієї проблеми, саме на території мистецтва відбуваються найпомітніші процеси трансформації. У кураторській експлікації однієї з британських виставок Крістофера Нанна Україна постає територією на кордоні, з дестабілізованою політичною системою та війною, куди фотограф намагається привнести людяність, звертаючи увагу на звичайне життя. У такому майже універсальному описі для зображень мирного населення поблизу чи в місцях військових дій насправді можна розгледіти сенс. Нині репрезентаційні можливості фотографії вступають у діалог з менш вивченими засобами: з системами глибинного машинного навчання, автоматичного відеомоніторингу та розпізнавання облич, а також із багатьма іншими «сенсорними автоматами», які мають змінити, власне вже змінюють, роботу людського ока. Камера, як справедливо зазначає Теґґ, завжди була байдужа до людського. Однак поки по той та по інший бік камери лишається людина, фотографію можна вважати одним з бастіонів суб’єктності, яка, менше з тим, стає все примарнішою та примарнішою. Олександра Набієва, кураторка виставки Крістофера Нанна «Молодь Донбасу»

Фотовиставку «Молодь Донбасу» можна буде побачити з 21 по 26 березня у просторі IZONE. The photoexhibition The Donbas Youth will be held from March 21 to 26 March in IZONE.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

SPECIAL EVENTS

20–29/03 2020

ОБРАЗИ НАСИЛЛЯ ЯК СПОСІБ ПРОТИСТОЯННЯ IMAGES OF VIOLENCE AS A MEANS OF COUNTERACTION Однією з цьогорічних спеціальних подій стане показ фільму «Воєнний фотограф» режисера Крістіана Фрая. Картина розповідає про Джеймса Нахтвея, відомого американського фотокореспондента, нагородженого золотою медаллю Роберта Капи, а також двома відзнаками World Press Photo. 1 Історія документальної фотографії тісно пов’язана з репрезентацією насилля. Для дослідниці цього медіуму Сьюзен Зонтаґ репортажна фотографія взагалі починається з військової пропаганди, безпосередньо з державного замовлення на героїчно-патріотичні світлини, де цією ж державою була розв’язана війна. Описуючи репрезентацію насильства, Зонтаґ наголошує на тому, що фотографія використовує ті ж інструменти виразності та художні засоби, що і живопис: ракурс, композиція, кольори, світлотінь тощо. Цим арсеналом фотографія естетизує людські страждання. Через те, що ми давно споживаємо медійні образи жорстокості у величезних дозах, звикаючи та втрачаючи чутливість до такого видовища, муки інших мають естетизуватися щоразу з новою силою. Зонтаґ підвищує градус етичних питань до документальних знімків із гарячих точок і зон лиха та катастроф. Однак сама ж влучно відповідає на них: фотографія, що естетизує чужі страждання, все одно лишається способом дізнатися про горе та лихо, що коїться у світі. А тому і примарною надією його зупинити. 2 Фільм «Воєнний фотограф» починається з цитати Роберта Капи: «Якщо ваші фотографії недостатньо переконливі, отже, ви були недостатньо близько». Скорочуючи цю формулу: справжність забезпечується близькістю. До джерела небезпеки, до епіцентру дій, до людей, які з’являються в кадрі. Джеймс Нахтвей говорить, що ті, хто є на його світлинах, самі підпускають його так близько, аби лишити свідчення про свої страждання. 3 Режисер Крістіан Фрай будує класичний документальний наратив. Однак він зміщує фокус історії ближче до героя, дає йому можливість поставити авдиторію у позицію людини, що знімає. Він застосовує винахідливий для свого часу технічний прийом та оприявнює суб’єкта за суб’єктивною камерою. Наголошуючи на тому, що за фотоапаратом стоїть людина, яка опікується не тільки фізичним результатом, готовою світлиною, але й ризикує і так само потерпає. 4 Дивовижно, але сам практик Джеймс Нахтвей вторить теоретикині Сьюзен Зонтаґ, закидаючи собі та власній професії цілий комплекс етичних питань. Він скаржиться, що важко позбутися думки про те, що він користується чужим болем. Єдиний спосіб примиритися із цією роллю – поважати тих, хто страждає. 5 Безумовно, нейтральність візуальної інформації – утопічна ілюзія. Часто саме військові репортажі використовуються для того, аби долити пальне в полум’я ненависті та ворожнечі. Один зі способів ескалації конфлікту – створення образу ворога. Дегуманізованого, деперсоналізованого та позбавленого не лише людської подоби, але й взагалі ознак живого. Це підміна понять, у результаті якої саме ворог є причиною розв’язання та підтримання військового конфлікту. Тому важко не погодитися з самонастановами Нахтвея. Імовірно, найкращий результат, якого може досягти військовий фотограф-документаліст – ненависть та відраза до війни як такої.

One of this year’s special events is the screening of War Photographer by Christian Frei. This is a film about James Nachtwey, a renowned American photographer who received the Robert Cup gold medal and two World Press Photo awards. 1 The history of documentary photography is closely linked to the representation of violence. According to Susan Sontag, reportage photography is a reflection of military propaganda. It is generated in response to the State’s need for heroic and patriotic imagery which is often comes from a place where the war was initiated by this State in the first place. Describing the representation of violence, Sontag points out that photography uses the same tools of expression as painting: angles, composition, colors, chiaroscuro, etc. Using this arsenal, photography aesthetises human suffering. Since we’ve been consuming media depictions of violence in huge doses and for a long time, we’ve became less sensitive to this spectacle, and every time the pain of others must be aesthetised even more. Documentary photography portraying hot spots and disaster areas raises difficult ethical questions that Sontag aptly answers: photography that aesthetises the pain of others is still a way to learn about the grief and evil that is happening in the world. Thus, there is a vague hope of stopping it. 2 War Photographer begins with a quote by Robert Capa: “If your pictures aren’t good enough, you’re not close enough”. In other words, it is closeness to the source of danger, to the epicentre of events and the people in the frame that provide authenticity. James Nachtwey says that the people in his photos let him come so close because they want to testify their suffering. 3 The director Christian Frei constructs a classic documentary narrative. However, he shifts the focus of the story closer to the protagonist, allowing him to immerse the audience into the situation of the person behind the camera. He applies an ingenious technique for his time, a technique that exposes the subject behind the subjective camera. The director emphasises that the person behind the camera is a live human being who not only captures photographs, but also risks their life and experiences pain. 4 Surprisingly, the practitioner James Nachtwey echoes the theorist Susan Sontag and raises aset of ethical questions adressed both to himself and his peers. He complains that getting rid of the thought that he is enjoying others’ suffering is rather hard. The only way to reconcile himself with this role is to respect those who are in pain. 5 Obviously, the neutrality of visual information is a utopian illusion. On the contraty, military reports are often used to fuel hatred and animosity. One way of escalating a conflict is to create an image of the enemy who is dehumanised, depersonalised, and deprived not only of human likeness, but of the general characteristics of the living. This results in turning the enemy into the cause of the outbreak and the continuation of the armed conflict. Thus, it is hard to disagree with Nachtwey’s guidelines to himself. Probably what a war documentary photographer should try to achieve is hatred and aversion to war as such.

Олександра Набієва

Oleksandra Nabieva

DOCU/CITIZEN ЯК СПОСІБ ПІДТРИМАТИ УЛЮБЛЕНИЙ ФЕСТИВАЛЬ

DOCU/CITIZEN AS A MEANS OF SUPPORTING YOUR FAVOURITE FESTIVAL

DOCUDAYS UA створює клуб меценатів DOCU/CITIZEN. Клуб надає можливість стати співтворцем фестивалю й об‘єднатися з людьми, які люблять і постійно відвідують DOCUDAYS UA. Про те, як працюватиме DOCU/CITIZEN та на які потреби фестивалю підуть зібрані кошти, розповідає директорка комунікаційного департаменту Дар’я Аверченко. Навіщо фестивалю клуб друзів? За гарний фільм нам часто доводиться змагатися з іншими фестивалями, торгуватися з агентами за право його показу, перекладати й виготовляти українські субтитри, орендувати кінотеатри, запрошувати модераторів для обговорення, привозити в Україну авторів і виконувати багато інших недешевих і часозатратних операцій. І нам здається доречним запропонувати людям, які розуміють усю складність процесу та цінують результат, долучитися фінансово і творчо. Наразі ми пропонуємо дві опції: DOCU/ CITIZEN (2 500 грн) і HONORARY CITIZEN (25 000 грн). Вартість членського квитка «громадянина» практично дорівнює вартості сеансів, які можна відвідати за абонементом, і нашої сувенірної продукції, яка входить у пакет. Також є приємні бонуси, наприклад, відвідування вечірки закриття чи місця у виділеному ряді. Пропозиція HONORARY CITIZEN уже передбачає запрошення на церемонії та вечірки, куди можуть потрапити лише наші багаторічні партнери й фундатори, та багато інших ексклюзивних фішок. Розмову вела Інна Правденко

Чому глядачі та глядачки мають приєднатися до клубу? Це супернагода дізнатись, як працює фестиваль, познайомитися з командою, яка його створює, долучитися до розвитку культурної ініціативи. Після завершення DOCUDAYS UA ми зустрінемося на кавування з почесними членами клубу й обговоримо, що було добре, що і як можна вдосконалити, а також разом переглянемо один з улюблених фільмів команди. Якщо такі зустрічі будуть продуктивними, то повторюватимемо їх протягом року. Подібні спільноти однодумців існують на різних фестивалях світу: в Їглаві вона називається DOC.MAN, на IDFA – FRIENDS OF IDFA та CLUB IDFA. Не тільки фестивалі шукають свою групу підтримки. Це дуже популярна практика серед музеїв: наприклад, є асоціації друзів MоMA у Нью-Йорку і Tate Modern у Лондоні. Навіть в Україні вже є подібні кейси – Київський художній музей теж збирає друзів за принципом членських внесків. Як будуть використовуватися клубні внески? Отримані внески ми плануємо витрачати на проєкти фестивалю, робити його ще якіснішим, інноваційним, інклюзивнішим. Із цих питань ми охоче радитимемося з нашими Citizens. А наприкінці року ми публікуємо фінансовий звіт, де будуть відображені внески і їхній позитивний вклад у роботу DOCUDAYS UA.

DOCUDAYS UA is launching the DOCU/CITIZEN patron club. The club provides an opportunity to become a co-creator in the festival and connect with DOCUDAYS UA fans and regular visitors. Darya Averchenko, the head of the DOCUDAYS UA communication department, tells us about DOCU/CITIZEN and the festival’s needs. Why create the Festival’s Friends Club? We often have to compete for good films with other festivals, negotiate with agents for the rights to screening, translate and create Ukrainian subtitles, rent cinemas, invite moderators to the discussions, invite filmmakers to Ukraine, and carry out numerous other expensive and time-consuming operations. We feel it’s appropriate to seek financial and creative support from the people who understand the complexity of this process and appreciate its results. Presently, we offer two options: DOCU/ CITIZEN (2,500 hryvnia) and HONORARY CITIZEN (25,000 hryvnia). The cost of a citizen’s subscription ticket almost equals the price of the festival pass and the souvenir merchandise included in the package. There are also some nice bonuses, such as invitations to the closing party or the seats in a dedicated row. The HONORARY CITIZEN offer includes invitations to the ceremonies & parties for our long-term partners and founders, as well as many other exclusive features.

Interview by Inna Pravdenko

Why should the viewers join the club? It is a great opportunity to learn about how the festival functions, to meet its organising team and become involved in the development of this cultural initiative. After DOCUDAYS UA closes, we will meet the honorary club members for a coffee, discuss the festival’s successes and points for improvement, and watch one of the team’s favourite films. If such meetings prove productive, we will repeat them throughout the year. Various festivals around the world have similar projects for like-minded communities. The Jihlava Festival has DOC.MAN, and the IDFA features FRIENDS OF IDFA and CLUB IDFA. It’s not just festivals which require such support. This is a popular practice among museums: for instance, there are associations of the MоMA friends in New York and the Tate Modern membership scheme in London. Ukraine also has similar cases: the National Art Museum of Ukraine also offers opportunities to donate membership fees. How will the club fees be used? We intend to spend the contributions on the festival’s projects, so that it will become better, more innovative, and more inclusive. We appreciate all advice from our citizens regarding these matters. By the end of the year, we will publish a financial statement with all the contributions and their positive influence on DOCUDAYS UA.

20–29/03 2020

DOCU/PRO

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCU/ПРО: «ПОЗАКЛАСНА» ОСВІТА ДЛЯ ІНДУСТРІЇ DOCU/PRO: EXTRA-CURRICULAR EDUCATION FOR INDUSTRY Індустрійна платформа DOCU/ПРО вже не один рік промотує українську документалістику та налагоджує зв’язки з іноземними експерт(к) ами зі світу документалістики. У рамках платформи проводяться пітчинги і тренінги, фільми знаходять додаткове фінансування чи партнерів, у тому числі міжнародних. Ключова подія цього року – партнерський проєкт DOCUDAYS UA та Українського інституту UKRANIAN DOC PREVIEW. Він передбачає презентацію 6 відібраних кінопроєктів, по 15 хвилин монтажного матеріалу до кожного. Усі з них мають шанс отримати від партнерів фестивалю фінансову підтримку, а також можливості участі в різних індустрійних програмах.

як платформа East Doc, або за допомогою East Silver Market. Ми були б раді розширити нашу підтримку та допомогти одному проєкту дістатися міжнародної авдиторії. Переможець отримає один рік фестивальної підтримки, ми разом працюватимемо над фестивальною стратегією, рекомендуватимемо фільм відбірникам з усього світу та безкоштовно подаватимемо картину. Для статистики: фільми East Silver Caravan були відібрані на 194 кінофестивалі у всьому світі.

Access to all events for Industry and Festival Pass holders

Вхід на всі події за індустрійною або фестивальною акредитацією

UKRAINIAN DOC PREVIEW

UKRAINIAN DOC PREVIEW 21 БЕРЕЗНЯ У рамках події презентують 6 українських проєктів, які оцінюватимуть відбірники/- ці світових фестивалів, представники/-ці міжнародних фондів, мовників та сейлзкомпаній. Учасники мають змогу отримати 150 тис. грн на промоцію та дистрибуцію майбутнього фільму від Українського інституту, шанс презентувати свій проєкт на кіноринку Каннського кінофестивалю та взяти участь в індустрійній секції фестивалю Beldocs, $2000 від телевізійної платформи Current Time, а також підтримку з розповсюдження стрічки на міжнародних кінофестивалях протягом одного року від East Silver Caravan Award.

21 MARCH Наталья Аршавська, редакторка каналу Current Time TV Natalia Arshavskaya, commissioning editor, Current Time TV За три роки партнерства ми встигли переконатися у тому, що ніхто краще DOCUDAYS UA не збирає на своєму майданчику найцікавіші та найактуальніші українські документальні стрічки. Тому Current Time як найбільший телеканал, який демонструє документалістику, було важливо стати частиною програми UKRANIAN DOC PREVIEW. Current Time вже підтримував такі фільми, як «Домашні игри» Аліси Коваленко, «Співає Івано-франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик. Це дуже різні проєкти, але їх об’єднує тонке сприйняття навколишнього світу і талановитий переклад його мовою кіно. MEET PROFESSIONALS 22–23 БЕРЕЗНЯ

Ольга Бірзул, керівниця сектору кіно Українського інституту Olha Birzul, head of film programmes at the Ukrainian Institute Шоукейси українського кіно для міжнародних експертів – одна з магістральних програм Українського інституту. Цей ефективний формат не лише залучає зовнішню фахову експертизу до аналізу потенціалу кінопроєктів, а й посилює видимість українських фільмів на міжнародних форумах у майбутньому. Саме за цією логікою разом із командою DOCUDAYS UA ми вибудували стратегію просування документального кіно у 2020 році. Спочатку шоукейс Ukrainian Doc Preview відбудеться на найкращому фаховому фестивалі в Україні, а потім – у Каннах, на одному з найпотужніших кінофестивалів у світі.

The industrial platform DOCU/PRO has been promoting Ukrainian documentaries for several years now, establishing connections with international experts from the documentary world. The platform includes training and pitching; projects can find additional funding or partners here – including international ones. This year’s key event UKRAINIAN DOC PREVIEW is a joint project of DOCUDAYS UA and the Ukrainian Institute. Each of six selected projects will present 15 minutes of edited material. These projects have a chance to receive financial support from the festival partners, as well as an opportunity to participate in other industry programmes.

Нетворкінгова подія, яка надає можливість записатися на індивідуальні зустрічі з міжнародними експерт(к)ами документального кіно. 22 БЕРЕЗНЯ «B2B Doc: Продюсери зустрічають продюсерів» уже втретє відбудеться на DOCUDAYS UA. На події презентують відібрані проєкти з країн Східної та Центральної Європи. Алекс Ширяєв, менеджер проєктів B2B Doc Цьогоріч B2B Doc презентує 15 документальних проєктів, які ми готували до пітчингу перед міжнародними десіжнмейкерами. Ми запросили представників європейських копродукційних ринків і пітчинг-сесій, які, сподіваємось, оберуть деякі з наших проєктів B2B Doс для участі на їхніх подіях. Також ми запросили багатьох відомих продюсерів документального кіно, які можуть бути зацікавлені у копродукції. SERBIAN DOCS IN PROGRESS

Six Ukrainian projects will be presented at the event. They will be evaluated by selectors from world festivals, representatives of international foundations, sales companies and broadcasters. The participants have an opportunity to receive 150,000 hryvnia from the Ukrainian Institute to promote and distribute the future film, a chance to present their project at the Cannes Film Festival market, to participate in the Beldocs festival’s industrial section, win $2000 from the Current Time television platform, and get one year of support in distribution at international film festivals from the East Silver Caravan Award. Olha Birzul, head of film programmes at the Ukrainian Institute Our showcases of Ukrainian films for international experts are one of the Ukrainian Institute’s main programmes. This efficient format involves external professional expertise to analyse the film projects’ potential, and contributes to the future visibility of Ukrainian films at international forums. This is precisely the logic we applied while developing a strategy for documentary film promotion in 2020 with the DOCUDAYS UA team. First, the Ukrainian Doc Preview showcase will take place at the best professional festival in Ukraine, and then in Cannes, at one of the world’s most powerful film festivals. Darya Bassel, director of DOCU/PRO Industry Platform We introduce new Ukrainian names to the international community. t gives Ukrainian directors an opportunity to acquire an international outreach while literally ‘staying home’.

better than them at selecting the most interesting and relevant Ukrainian documentary films to present at their platform. It was important for Current Time as the biggest TV channel broadcasting documentaries in Eastern Europe to become part of the UKRAINIAN DOC PREVIEW programme. Current Time has already supported films such as Home Games by Alisa Kovalenko, Heat Singers by Nadia Parfan and The Earth Is Blue as an Orange by Iryna Tsilyk. These are very different projects, united by a subtle perception of the world and its talented translation into film language. MEET PROFESSIONALS 22–23 MARCH A networking event that offers the chance to arrange a face-to-face meeting with international documentary film experts. 22 MARCH This is the third time when B2B Doc: Producers meet Producers takes place at DOCUDAYS UA. Selected projects from Eastern and Central Europe will be presented within the programme.

Алекс Ширяєв, менеджер проєктів B2B Doc Alex Shiriaieff, project manager B2B Doc This year B2B Doc will present 15 documentary projects that we have been developing and which are now ready to be pitched to international decision-makers. We have invited representatives from serious co-production markets and pitching sessions in Europe. Hopefully they will select and invite some projects from B2B Doc to attend their markets and events. We have also invited many established documentary producers from Europe to come and see the projects for possible coproductions. SERBIAN DOCS IN PROGRESS 22 MARCH The Beldocs International Documentary Film Festival, together with DOCUDAYS UA, will present three feature-length Serbian documentary projects at different production stages.

Зденек Блага, менеджер напрямку East Silver Zdenek Blaha, manager, East Silver

22 БЕРЕЗНЯ Дар’я Бассель, директорка індустрійної платформи DOCU/ПРО Darya Bassel, head of DOCU/PRO industry platform Ми презентуємо міжнародній спільноті нові українські імена. Надаємо нашим режисерам і режисеркам можливість розвитку своїх проєктів на міжнародному рівні «не виходячи з дому». Зденек Блага, менеджер напрямку East Silver Інститут документального кіно протягом багатьох років підтримував українські документальні фільми або через нашу майстерню Ex Oriente у рамках таких заходів,

Міжнародний фестиваль документального кіно Beldocs спільно з DOCUDAYS UA презентує три сербські повнометражні документальні проєкти на різних етапах виробництва. Єва Ґоба, голова індустрійної платформи Beldocs Ми оберемо один український проєкт для участі в програмі Beldocs in Progress, що пройде у травні 2020 року під час Міжнародного фестивалю документального кіно Beldocs. У рамках програми відбуваються презентації документальних фільмів із Західних Балкан, країн Балтії, України, Грузії і Молдови. Наша мета – це підтримка виробництва, постпродакшену, дистрибуції та видимості документальних фільмів із цих країн.

Алекс Малишенко

The Institute of Documentary Film has supported many Ukrainian documentaries over the years, through our Ex Oriente film workshop, through networking events such as the East Doc Platform, or by the means of East Silver Market. We would love to extend our support and help one project to reach an international audience. The winning title will receive one year of festival support when we will collaborate on the festival strategy, recommend the film to festival selectors around the world, and do all the festival submissions for free. East Silver Caravan titles are currently being submitted to 194 film festivals worldwide. Natalia Arshavskaya, commissioning editor, Current Time TV In our three years of partnership with DOCUDAYS UA we have seen that no one is

Єва Ґоба, голова індустрійної платформи Beldocs Ieva Goba, head of Industry Beldocs IDFF Ieva will choose one Ukrainian project to participate in the Beldocs in Progress programme which will take place in May 2020 during the Beldocs International Documentary Film Festival. Beldocs in Progress is a platform to present in-progress documentary film projects from Western Balkan countries, the Baltic states, Ukraine, Georgia and Moldova to international industry representatives. The aim is to support the production, post-production, distribution, and visibility of documentaries from these countries. Alex Malyshenko

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

DOCU/CLASS / ДОКУ/КЛАС

20–29/03 2020

DOCS EDUCATION DOCS EDUCATION DOCS EDUCATION

Просування документального кіно, експериментальні підходи у жанрі документального есею, фестивальна стратегія та дистрибуція фільму – ці питання у фокусі уваги цьогорічної програми DOCU/КЛАС. У її рамках проходитимуть відкриті дискусії, воркшопи та лекції. Спікери – гості фестивалю, фахівці та фахівчині з індустрії документального кіно. Детальніше про програму розповідає кураторка DOCU/КЛАС Юлія Коваленко. Вхід на всі події вільний. 21 БЕРЕЗНЯ, СУБОТА

12:00 Візуальний сторітелінг як спосіб подолання поляризації. Презентація проєкту «Поза Сходом і Заходом» Лондонська школа економіки і hromadske представлять спільний дослідницький проєкт «Поза Сходом і Заходом». Під час презентації Пітер Померанцев і Наталя Гуменюк розкажуть про дослідження реакцій українців на історичні події країни і світу, а також про можливості, які відкриває візуальний сторітелінг у цьому контексті. 15:00 Поза емпатією: пошук людяності та радості в імерсивному сторітелінгу. До програми СЕНСОР Однією зі спеціальних програм цьогорічного DOCUDAYS UA є СЕНСОР – підбірка фільмів 360 + VR, тобто кіно, яке надає відчуття занурення у свій простір. Втім, імерсивні медіа надто часто зводяться до клішованого зв’язку з емоційним впливом заради появи емпатії в аудиторії. Продюсер та режисер Роб Іґл і співкуратор програми СЕНСОР Олексій Фурман дискутуватимуть про те, як імерсивний сторітелінг може повернути задоволення від наших почуттів та будувати зв’язки з людьми різних бекґраундів по всьому світу.

про методи й особливості їхніх робіт, про взаємини між режисеркою, геро(їн)ями і глядач(к)ами, про зв’язок форматів кіно і фестивалів. 23 БЕРЕЗНЯ, ПОНЕДІЛОК

12:00 Стратегії потрапляння до міжнародного ринку: панельна дискусія з дистрибуції документального кіно Як і де ефективніше промотувати документальне кіно? Як потрапити до міжнародного ринку, навіть не маючи великого бюджету? Про це говоритимуть продюсери Сєрґєй Трофімов та Ове Рісхой Єнсен, програмер Мартейн те Пас, дистриб’юторка Маріна Діас-Кабрера і сейлз-агентка Маель Ґенеґ. Модератор: Ілля Гладштейн Подія організована спільно з B2B Doc – Baltic to Black Sea Documentary Network. 15:00 Документальне кіно і ТБ: практики (ко)продукції. Панельна дискусія з представниками Al Jazeera, Current Time TV, Суспільного Які можливості пропонують телеканали і якими критеріями при відборі кінопроєктів вони керуються? Про це говоритимуть під час панельної дискусії Анас Хелаві, старший продюсер виробничого департаменту в Al Jazeera Documentary Channel (Катар); Кенан Алієв, виконавчий директор Current Time TV (США); Ярослав Лодигін, генеральний продюсер Суспільного (Україна) Модераторка: Бріджид О’Ші 24 БЕРЕЗНЯ, ВІВТОРОК

15:00 Розмова з Сергієм Буковським Спеціальною подією 17-го DOCUDAYS UA стане прем’єра документального фільму «В. Сильвестров» режисера Сергія Буковського. Про нове полотно, про кіно, погляди й особистість ітиметься у розмові з режисером Сергієм Буковським. Модераторка: Ангеліна Карякіна

15:00 «Мамо мамо мамо»: бесіда Люсії Маргарити Бауер і Тетяни Кононенко. До жанру документального есею Документальний есей «Мамо мамо мамо» німецькофранцузької режисерки Люсії Маргарити Бауер брав участь у німецькому Тижні критики, МКФ у Роттердамі та низці інших кінофестивалів. Про природу документального кіно й експерименти розкажуть Люсія Маргарита Бауер і кураторка секції ВИБАЧТЕ. ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ Тетяна Кононенко під час відкритої бесіди.

17:00 Клер Сімон і Антельм Відо: публічна розмова Видатна режисерка незалежного французького кіно Клер Сімон і програмний директор Одеського міжнародного кінофестивалю Антельм Відо проведуть публічну розмову

17:00 Шлях до інклюзивної кіноподії: кроки і помилки. Презентації від One World IHRDFF і ГО «Боротьба за права» Як зробити культурну подію інклюзивною? Як забезпечити доступність кіно для незрячих і нечуючих людей? Про базові

Promotion of documentary films, experimental approaches to the film essay genre, festival strategies and film distribution are the focus of this year’s DOCU/CLASS programme. It includes open discussions, workshops, and lectures. Our festival’s guests and documentary industry experts are the speakers. DOCU/CLASS curator Yulia Kovalenko tells more about the programme.

relationship between the director, the characters and the viewers, and the link between film formats and festivals.

22 БЕРЕЗНЯ, НЕДІЛЯ

кроки і помилки, про власні розробки і досвід створення інклюзивних кіноподій розкажуть у своїх презентаціях спеціалістка з доступності празького Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини One World Маріана Хитілова і співзасновниці проєкту «Доступне Кіно» громадської організації «Боротьба за права» Вікторія Лучка і Юлія Сачук. 25 БЕРЕЗНЯ, СЕРЕДА

15:00 «Батьківщина – це простір у часі»: публічна розмова Штефана Нойберґера і Тетяни Кононенко. До жанру документального есею «Батьківщина – це простір у часі» – це вражаюче кінодослідження історії крізь клаптики особистої біографії. Фільм поєднує закадрове читання старих сімейних листів і щоденників із документуванням актуальних міських ландшафтів і занедбаних територій. Про роботу над фільмом і пошуки візуальних рішень у документальному есеї розкажуть під час публічної розмови оператор фільму «Батьківщина – це простір у часі» Штефан Нойберґер і кураторка секції ВИБАЧТЕ. ЗОБРАЖЕННЯ ВІДСУТНЄ Тетяна Кононенко. 18:00 Презентація Гільдії неігрового кіно України: відповідь на виклики перед документальною спільнотою Гільдія неігрового кіно України – об’єднання спільноти кінопрофесіоналів, що займаються створенням та розповсюдженням документального кіно. На презентації обговоримо цілі та задачі, які ставить перед собою Гільдія, і проаналізуємо іноземний досвід. 26 БЕРЕЗНЯ, ЧЕТВЕР 14:00 DOCU/УКРАЇНА: відкритий брифінг з режисер(к)ами і кінокритик_инями Втретє DOCUDAYS UA зібрав українські повнометражні стрічки у національній конкурсній програмі DOCU/УКРАЇНА. І вже традиційно запрошує на зустріч із режисер(к)ами Оксаною Карпович, Тетяною Кононенко, Іриною Цілик, Романом Хімеєм і Яремою Малащук та кінокритик_инями Сергієм Ксаверовим, Ганною Дацюк і Олександром Гусєвим. Модераторка: Дарія Бадьйор

DOCS EDUCATION

Admission to all the events is free. 21 MARCH, SATURDAY 12 p.m. Visual storytelling as a way to overcome polarisation. A presentation of the Beyond East and West project The London School of Economics and Hromadske will present their joint research project Beyond East and West. At the presentation, Peter Pomerantsev and Natalia Humeniuk will talk about their study of Ukrainian people’s reactions to the historic events in their country and the world, and about the opportunities opened up by visual storytelling in this context. 3 p.m. Beyond empathy: finding humanity and joy in immersive storytelling. On SENSOR programme One of the special programmes of this year’s DOCUDAYS UA issue is SENSOR – a compilation of films 360 + VR, cinema that gives immersive experience. However, immersive media far too often falls into a cliched reliance on emotional impact to elicit empathy in the audience. A producer/director of documentary film Rob Eagle and co-curator of SENSOR Alexey Furman will discuss how immersive storytelling can remind us of the joy of our senses and how that can connect us to stories of people from different backgrounds around the world. 22 MARCH, SUNDAY 3 p.m. Public talk with Serhiy Bukovsky The premiere of V. Silvestrov, a documentary by the filmmaker Serhiy Bukovsky, is a special event at the 17th Docudays UA. The conversation with Serhiy Bukovsky will touch upon his new film, as well as the topics of cinema, views and personality. Moderated by Anhelina Kariakina

23 MARCH, MONDAY 12 p.m. Strategies for entering the international market: a panel discussion on distributing documentary films How and where can we promote documentary films more effectively? How can we enter the international market without a huge budget? Producers Sergey Trofimov and Ove Rishøy Jensen, programmer Martijn te Pas, distributor Marina Díaz Cabrera and sales agent Maëlle Guenegues will speak about these issues during a panel discussion. Moderated by Illia Gladstein This event is organised in cooperation with B2B Doc – Baltic to Black Sea Documentary Network. 3 p.m. Documentary film and television: (co)production practices. Panel discussion with representatives of al-Jazeera, Current Time TV and Suspilne Which opportunities do TV channels offer and which criteria do they use while selecting film projects? These questions will be debated during the panel discussion by Anas Helawi, senior producer of the production department at al-Jazeera Documentary Channel (Qatar); Kenan Aliyev, executive editor of Current Time TV (US); and Yaroslav Lodyhin, chief producer of Suspilne (Ukraine). Moderated by Brigid O’Shea 24 MARCH, TUESDAY 3 p.m. Maman Maman Maman: a public talk by Lucia Margarita Bauer and Tatjana Kononenko. On the genre of documentary essay The documentary essay Maman Maman Maman by the GermanFrench filmmaker Lucia Margarita Bauer was entered in Woche der Kritik, IFF Rotterdam and other film festivals. Lucia Margarita Bauer and NO IMAGE AVAILABLE curator Tatjana Kononenko will discuss the nature of documentary film and experiments during an open public talk.

Юлія Коваленко

from One World IHRDFF, and Viktoriya Luchka & Yuliya Sachuk, the co-founders of the Accessible Cinema project of the Fight for Right NGO, will present the basic steps and the mistakes, and discuss their own developments and experience in the creation of inclusive film events. 25 MARCH, WEDNESDAY

3 p.m. Heimat Is a Space in Time: a public talk between Stefan Neuberger and Tatjana Kononenko. Towards a genre of documentary essay. Heimat is a Space in Time is an impressive film research in history executed through fragments of personal biography. The film combines a voiceover reading old family letters and diaries with documentation of the relevant city landscapes and neglected territories. During the public talk, the film’s cinematographer Stefan Neuberger and NO IMAGE AVAILABLE curator Tatjana Kononenko will talk about the process behind the film and the search for visual solutions in documentary essay. 6 p.m. Presentation of the Ukrainian Non-Fiction Cinema Guild: an answer to the challenges of the documentary community The Ukrainian Non-Fiction Cinema Guild is an association representing those film professionals who create and distribute documentary films. At the presentation, we will discuss the objectives and goals of the Guild and analyse their international experience. 26 MARCH, THURSDAY 2 p.m. DOCU/UKRAINE: press briefing with directors and film critics This is the third time that DOCUDAYS UA has a DOCU/ UKRAINE section for feature-length Ukrainian documentaries. As is now traditional, we invite everyone to meet the filmmakers Oksana Karpovych, Tetyana Kononenko, Iryna Tsilyk, Roman Himei and Yarema Malashchuk and film critics Serhiy Ksaverov, Hanna Datsiuk and Oleksandr Husiev. Moderated by Daria Badior

DOCS EDUCATION

5 p.m. Claire Simon and Anthelme Vidaud: a public talk Claire Simon, an outstanding director of French independent films, and Anthelme Vidaud, programme director for the Odesa International Film Festival, will talk in public about their jobs, the

5 p.m. Journey towards an inclusive film-event: to-do lists and mistakes. Presentations by One World IHRDFF and the Fight for Right NGO How can we create an inclusive cultural event? How can we ensure the accessibility of cinema for people with vision and hearing impairments? Mariana Chytilová, an accessibility specialist

Yulia Kovalenko