долі
№ 74 (258) 11 серпня 2011, четвер
http://dponline.cn.ua
5
Зустріч через життя.
І півтори тисячі кілометрів Голос у корюківки Катерини Левченко дуже схвильований. Вона радісно повідомляє: – Приїздіть до нас на вулицю Колгоспну, до старої батьківської садиби. Племінниця їде з Астрахані, донька найстаршої нашої сестри по батьку – Тамари. Ми її ніколи не бачили. Три роки тому знайшли...
рі своєму законному чоловікові. Двох доньок йому народила – Валю й Зіну. Жили, бо треба було дітей ростити, але не зміг колишній фронтовик простити дружині її гріх. Дошкуляв, а вона терпіла. До смерті образ Миколи Кузьменка був перед очима: високий, статний, у білому кожусі. Нікому слова поганого не скаже, освідчений, розумний!.. Я хочу припасти до могили дідуся. Завтра підемо? – Та що ми про гірке?! Давайте про радісне і перейшли на інше. Пісні завели. І російські, й українські...
Сестри Наталя, Катерина і Тамара Кузьменки з гостею – племінницею Вірою Вакуленко
Хто шукає – той знаходить
О
сь він, будинок Миколи Денисовича і Мотрони Єгорівни Кузьменків. Вулиця Колгоспна, 51. Машини біля палісадника. У дворі повно людей. У хаті теж багато. Немає старих господарів уже на світі. Тепер тут хазяйнує онука Наталя... Де ж тут гостя?.. Усі балакають, веселі. Телевізор працює. Повненька жіночка в окулярах по-російськи коментує те, що показують по відеомагнітофону: – Знімали у 1998 році. Мамі тоді виповнилося 55 років. Літо, 1 червня. Зійшлися рідні, сусіди, друзі. Ану, вгадаєте свою кров?.. Кузьменкові доньки, які давно вже змінили прізвища, очей не зводять із телеекрана. Наталія, Катя і Тамара шукають рідне обличчя. Де їхня сестричка?.. – Наша! Кузьменкова! – вигукують сестри. – На мене схожа, – робить висновок Наталя. – А я – на батька... Була б їхня російська сестра жива, обов’язково приїхала. Не стало її ще у 2002-му році після тяжкої хвороби. Донька Тамари Віра привезла в Корюківку відео, як святкували мамин ювілей, останній у житті: – Не могла до вас не приїхати, – мовить Віра. – За матір це зробила... Обіймаються, плачуть, говорять і не наговоряться. Як же сталося, що в Миколи Кузьменка аж дві доньки з однаковим іменем – найстарша – астраханська, а найменша – корюківська? Тутешню всі знають, а про далеку й не чули. – Війна тому причина, – кажуть сестри, але найбільше – Тамара, молодша: – У мене завжди була якась тривога на серці, десь далеко в Росії живе сестра з таким же іменем... Яка вона? Чи щаслива доля?.. Минали роки, у мене вже онуки. Живу із сім’єю на Хмельниччині. Нарешті вирішила звернутися до програми «Жди меня», не лише від себе, а й від усіх своїх сестер із Корюківки. Було це три роки тому. І сподівалася й ні. Та раптом телефонний дзвінок із Астрахані: – Я – Віра Павлівна Вакуленко, донька вашої сестри Тамари... Відтоді вони всі жили мрією зустрітися. – Мама Тамара, як була жива, дивилася передачу «Жди меня» й чекала, що її хтось шукатиме, – каже Віра, – потім це передалося мені. У 2008-му
я попросила сина подивитися на сайті «Жди меня» чи не шукає хто Тамару Миколаївну Кузьменко. Лічені хвилини – і результат: «Шукає!» Відтоді у нас життя змінилося... Ми вирішили зібратися й поїхати до Корюківки. Та завжди щось заважало, нарешті – в дорогу! За кермом легковика по черзі були чоловік Віри Сергій і старший син Олексій. – Ми придбали навігатор і за його вказівкою їхали на Україну. Запрограмували навіть вулицю, куди їхати. Але в Корюківці потрапили трохи не туди, попитали в людей і, нарешті, постукали у двері Каті Кузьменко, Левченко тепер вона. Обнялися по-рідному, – продовжує Віра. – Так! – додає Катя. – Я побачила племінницю і мене ніби на крилах підняло... 1579 кілометрів були позаду.
Залишився Микола Кузьменко там, де врятували його від кулі. В Удачному обрали його, 22-річного, головою колгоспу. Стрілася Миколі гарненька жіночка – Фрося Воїнова, колгоспний бригадир. Звела їх доля, вона ж і розлучила. Вже донечка Тамара в них росла, коли покликав Миколу додому, в Корюківку, батько. Наші війська вже звільнили Чернігівщину.
Під виноградом
У
Кузьменковім дворі, біля веранди, під виноградними лозами довгі столи. Велика родина! Всім місця вистачило. Вакуленкам з Астрахані – найпочесніше. Поруч – увесь Кузьменків рід. Наталя зі своїм Іваном Конотопцем та дітьми Оксаною й Оленою, Юрком і Василем, онуками Ванею, Дашею, Женею, Дмитриком. Катерина разом із чоловіком Юрієм Левченком, донькою Наталею, сином Олександром, невісткою Оленою, зятем Володимиром, онуками. Тамара з Хмельниччини теж свого благовірного привезла – високого й чорнявого Віктора та трьох онуків Сашка, Василька і Владика... Весело, гамірно, рідно! Згадували пережите, батьків, але найбільше розпитували у Віри Вакуленко про Астраханський край, далеку рідню. Гостя дістала з невеликої валізи якісь папери, фото: – Ось свідоцтво про народження моєї матері – Тамари Миколаївни. Народилася 1 червня 1943 року, село Удачне. Мати – Єфросинія Дмитрівна Воїнова, росіянка. Батько – Микола Денисович Кузьменко теж росіянин. Росіянин? Доньки дивуються. Він же українець! Так записали. А потім згадали, що дід Денис російською розмовляв. Як же опинився український юнак на Астраханській землі? Влітку 1941-го пішов на фронт, отримав тяжке поранення й лікувався далеко від місць, де йшли бої. Після тривалого лікування у бойову частину не повернувся.
Микола Кузьменко
– Приїдь, допоможи. Корюківку спалили і матір вбили. Я ледве врятувався. У нашім домі 18 людей вбили й спалили. Матір у мене на руках померла. Вдалося втекти від фашистської розправи лише племіннику Сашкові. Батька його вбили на війні, матір – тут. Сирота він. А у мене ноги віднялися, кому я потрібен?!. Зібрався Микола їхати на рідну землю, обняв Фросю і донечку: – Я повернуся й заберу вас. Але не так сталося, як гадалося. Батька доглянути треба, хату якусь будувати також потрібно. – Клич свою Фросю сюди, нам без жіночих рук не впоратися, – просить старий Денис. – Не скривдимо! Микола листи пише, кличе Фросю, а вона не їде. Мати їй каже: «Що ти, доню, на чужині не бачила? Якщо хоче – хай приїздить і забирає тебе, а саму не пущу!» А Микола не поїхав. Ні за що було їхати. Ні зайвого хліба, ні грошей. Ще й тато прикутий до ліжка... – Не край себе, сину, женися тут. Бог тебе простить... Приглянулася Миколі скромна й працьовита Мотя: – Підеш за мене?
– Ні, у мене чоловік на фронті. Ми одружилися, аби нас у Німеччину не вивезли. Я не люблю його... Так сталося. – Як же ти з нелюбом житимеш?.. – Не знаю... Молодого Кузьменка забрали ще на фронт, до кінця війни, а Мотя чекала. Коли повернувся, повів до сільради: – Розпишіть нас! Не хотіли, адже Мотя заміжня. Та яке то в неї було заміжжя? Примус!.. Розписали таки!.. У 46-му народилася Наталя. Але тут Мотин чоловік із фронту повернувся, прийшов до Кузьменків забирати жінку. Микола не лаявся, сказав лише: – Вирішуй сама!.. Ні, не залишила вона свого Кузьменка! У 48-му в Кузьменків народилася Катя, ще через п’ять років – третя донечка. На сімейній раді вирішили назвати її Танею. Пішов батько документи на неї оформляти і записав... Тамарою. Мабуть, багато думав про ту, далеку доньку Тамару з Удачного. – У нашій родині дуже рідко чомусь згадували минуле, пов’язане з Астраханню. Мабуть, щоб не травмувати маму, – кажуть сестри Кузьменки за столом. – Правда, якось мати висловилася: «Якщо Тамарі там погано, нехай їде сюди. Де троє, там і четверо...» Та ні, п’ятеро. З нами ще й сирота Сашко ріс. Слухає всіх Віра Вакуленко та й розповідає про своїх. – У нашім домі теж мало згадували про Миколу Кузьменка. Я про все дізналася вже дорослою. Бабуся приїхала до мене в Астрахань, коли я мала народжувати другого сина. Лише тоді душу розкрила!.. Треба сказати, що Фрося Воїнова стріла Миколу після того, як їй прийшло повідомлення, що чоловік її, Олексій Воїнов, пропав без вісти. А він, виявляється, живий. Утік із полону. Партизанив у Білорусії. Про Фросю нічого не знав. І про дитину її також. Радянські війська звільнили Білорусію, і Воїнов написав Фросі листа, мовляв, живий, чекай, приїду. – А вона відписує: «Не треба тобі їхати. Я ж повідомлення отримала, що тебе немає. В мене донечка від іншого, – розповідає гостя. За столом тихо-тихо, лише вітерець гойдає виноградні листочки. – Але Воїнов не здавався: «Дитина – не біда. Будемо ростити вдвох. Ми з тобою, Фросю, в церкві вінчані, ти – моя жона перед Богом». – Що залишалося моїй бабусі? – продовжує далі Віра. – Відчинила вона две-
Український коровай
К
оли в Корюківці чекали на астраханців, три сестри Наталія, Катерина і Тамара пекли святковий хліб – коровай. Одна замішувала, друга – прикрашала колосками, третя – у піч ставила. За головного пекаря була Тамара. Вона тривалий час працювала технологом і завідувачкою виробництвом хлібозаводу. Коровай вийняли пахучий, пухкий, аж золотий. Гості з машини – їм одразу це диво в руки. – Мені мої тітоньки надарували всього. Та найдорожче – коровай. Повезу його в рідний край, зберу рідню і всім по шматочку відріжу, – з теплотою мовила Віра Вакуленко. Вона поспішала додому, тільки ніч переночувала в Корюківці. На роботу треба, вона – педагог, працює з дітьми з уродженими вадами. Чоловік Сергій – електрик, теж зайнятий, хороший спеціаліст, замінити нікому. Олексій працює в банку, а там дисципліна!.. Віра розповідала, що її мама Тамара теж уміла гарний хліб пекти – кондитером працювала. Всі хвалили її вироби. Вакуленки й самі дарів навезли. Нічого не жаліли! Отже зустріч на українській землі засвідчила: вони ніби все життя були разом. Фотографувалися у квітах, біля винограду, на дідусевій могилі. Добре, що зустрілися. – Я не звинувачую батька, що так у нього життя склалося. Він для нас найкращий у світі. Жили вони з мамою у взаєморозумінні, не сварилися. Тато гарно співав, ходив у батьківський хор міської школи №1, – розповідає Катерина, середня Кузьменкова дочка. – Прикро лише, що пізно почали ми шукати Тамару. Якби раніше – зустрілися б із живою... Де й коли вони ще зустрінуться? Мабуть, наступного року. Віра, племінниця, збирається на Житомирщину, до своєї подруги, котра виїхала з Астрахані. Не мине й Корюківку, Хмельниччину. Може, й Кузьменки коли-небудь в Астрахань виберуться?.. Як не старші, то молодші... Віра повезла в хустині жменьку української землі з дідової могили. Що то, здавалося б, земля! Аж ні! Дорожча вона за золото. Матері висиплю на могилу. Нехай гріє її... Попереду було понад 1500 кілометрів. Хіба це далеко для рідних сердець?.. Зоя ШМАТОК Фото автора
м. Корюківка
http://dponline.cn.ua