Українська революція 1917 1920 рр день інформації

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи

Героїчна Україна: 100-річчя початку Української революції та створення Української Центральної Ради День інформації до року Української Революції 1917-1921 років

2017

Матеріал підібрала і надрукувала бібліограф центральної міської бібліотеки імені Костя Солухи О. Дачковська

Програма проведення Дня інформації № п/п

2.

Назва заходу Форма проведення «Мужність творить перемогу, єдність творить непереможених» – вступ «Україна : початок нової доби» – виставка-презентація

3.

«Зоря відродження» – історична година

1.

4.

7.

«Україна у вирі Революції» – історичні читання «Сто років державності» – презентація рекомендаційного списку літератури

Місце проведення

Відповідальні

Читальний зал

Т. М. Дашко О. В. Дачковська

Читальний зал

Л. Черковська

Читальний зал

Л. Черковська

Читальний зал Відділ краєзнавства

С. В. Білик Т. О. Дутченко

Методикобібліографічний відділ

О. В. Дачковська

Національно-визвольні змагання українців 1917-1921 рр.

(100-річчя подій Української революції 1917—1921 років) Якщо оглянути весь час революції 1917-1921 рр., то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином: До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні. Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами. Найбільшої сили набрав третій конфлікт – прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську

революцію. У перші ж дні після перемоги лютневої революції українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху: - запровадження національно-територіальної автономії для України; - призначення українців на керівні пости в Україні, - утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому Уряді; - введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо.

17 березня 1917 р. з представників різних політичних, громадських і культурних організацій була утворена Центральна Рада як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога "широкої національнотериторіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі". Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації українського суспільства. Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Якщо спробувати проаналізувати історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у XX ст., то можна виокремити:

- у політичній сфері - закладання основ національного самовизначення, самостійного управління, самоврядування, проголошення автономії, а згодом суверенітету, згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів, запровадження української символіки тощо; - у правовій сфері - творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів, гарантування громадянських прав, заборона смертної кари, проголошення незалежності судової влади, затвердження Конституції УНР; - у соціально-економічній сфері - розв'язання національного питання на демократичних засадах, скасування приватної власності на землю, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю за виробництвом, спроба боротьби з безробіттям; - у військовій сфері – формування українізованих військових частин, загонів «Вільного козацтва». Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати свою владу. 19-21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес проголосив УЦР верховною національною владою.

23 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, в якому проголошувалося: «Однині самі будемо творити наше щасливе життя». Для виконання рішень УЦР було створено уряд - Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи: секретар військових справ Симон Петлюра, Ї секретар земельних справ Борис Мартос та ін. Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового

уряду спершу ії була поміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 р. він закликав українців почекати Установчих зборів. Проте конфлікт все ж стався і для його врегулювання у липні до Києва виїхала : делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду – Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі і Олександра Керенського. Переговори з Грушевським, Винниченком та Петлюрою 15 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання) Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального Секретаріату й згода на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнутий компроміс була відмова від проголошення національно-територіальної автономії. Юрисдикція української влади уточнювалася «Тимчасовою інструкцією», згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хоча був фактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національнополітичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів. Третій універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної Російської Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національноперсональну автономію тощо.

Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган – Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла «Закон про національно-персональну автономію». Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.

Війна Радянської Росії проти УНР (кінець 1917- початок 1918 рр.)

7-8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. Новий орган влади – Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на

поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала О. Каледіна про взаємний пропуск військових частин. 4-5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В. Леніним та Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією. Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії. З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України.За рішенням ЦК РСДРП(б) фракція більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11-12 грудня. Було створено радянський уряд України.

10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під

Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва – Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків. Брестський мирний договір Брестська угода – підписана низка документів міжнародноправового характеру, УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана офіційним представником України. Українська делегація вимагала - з Україною возз'єднати Галичину, Буковину та Закарпаття, або створити автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. Проте, домагання були відкинуті. Під час другого туру переговорів (після проголошення Четвертого універсалу) – 27 січня 1918 р. українська делегація підписала мирний договір. За умовами договору УНР забов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центральноєвропейськими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики - багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й

фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії. Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня австронімецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим.

Центральна Рада увійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подиву гідним є те, що незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, УЦР

вдалося досягти чималих успіхів. Проіснувавши 13,5 місяців з 17 березня 1917 р. до І29 квітня 1918 р. вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію – від підданства – через автономію – до незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, добилася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона добилася, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси. Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі і УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського 29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі св.Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. І її голова проф.М.Грушевський оселився у віллі «Виноградний сад» коло Києва як приватна особа.

Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський. У ніч на ЗО квітня П.Скоропадський видав маніфест – «Грамоту до всього українського народу», в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпускаються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, поновлюється право приватної власності тощо. Одночасно вийшли закони «Про тимчасовий державний устрій України». Замість назви УНР постала назва «Українська держава». Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д.Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф.Лизогуб, О.Рогоза, А.Ржепецький. У своїх діях П.Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом. Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані

фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром), стала конвертованою. Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки. Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись – формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії. Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. в Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським. За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією,

скандинавськими країнами, а з осені 1918 р. Францією, Англією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України. Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В.Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнський земський союз, який очолив С. Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А.Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних куточках України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію. Директорія У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, був утворений надзвичайний орган влади - Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, якому належать слова: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Членами нового органу влади стали соціал-демократ СЛетлюра, член УПСР Ф. Швець, соціаліст-самостійник П. Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко. Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. її військові сили очолив С. Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і

Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців.

19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі «поміщиків і капіталістів». Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення – аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників – всіх, без кого нормальне існування держави Неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська. 3 метою

подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси. Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти,добровольчі війська А.Денікіна. Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю.Мазуренка, т.зв. «незалежники», які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н.Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав. Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську. Західно-українська

народна

республіка

(ЗУНР)

Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К.Левицький, Л.Цегельський, О.Назарук. Своїм першим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що розпадалась. На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів. Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне державотворення. 9 листопада був сформований уряд –

Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі – Західно-Українська Народна Республіка. Після захоплення поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, а згодом - до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, іа їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами. Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського і Д.Левицького поїхати у Київ для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Перед-вступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення: 1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) Обидва Іуряди мають подбати про виконання цього; 3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і Подержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання справа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав бути чинним. Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих І зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР - Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція – т.зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили

відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР. До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польськоукраїнську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали. Громадянська війна в Україні Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням. У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм», і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарногрошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики «воєнного комунізму» включали в себе: - націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства; - ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; - встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Після провалу окупації України військами Антанти

антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки. Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву «Україна» - замість неї вживалась назва – «Юг России». У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля. У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії – 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України.

7 травня українські і польські війська зайняли Київ. Симон Летлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українськопольську угоду, а галичани розцінили її як зраду. Радянські війська закріпилися на лінії Бровари - Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові.

З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919 р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною – з другого. Цей кордон дістав назву «лінії Керзона». У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польшу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави. Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями – війна з П.Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе. Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького і М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. Симон Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя. Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: «Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу.

Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі».

Сто років державності книги Боберський І. Щоденник 1918–1919 рр. / І. Боберський ; упоряд. Ю. Мицик. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2003.

– 260 с. Винниченко В. Відродження нації : історія української революції (марець 1917 р. – грудень 1919) / В. Винниченко . – Київ : Політвидав України, 1990. – Ч. 3. – 542 с. Воззєднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / відпов. ред. Ю. Ю. Сливка. – Київ : Наукова думка, 1989. – 482 с. Гамалій С. У боротьбі за українську державу : спогади / С. Гамалій. – Львів, 2003. – 463 с. Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 / М. Грушевський . – Київ : Либідь, 1992. – 42 с. Донцов Д. Рік 1918, Київ / Д. Донцов ; упоряд К. Галушко. – Київ : Темпора, 2002. – 208 с. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д. Дорошенко ; упоряд. К. Ю. Галушко. – Київ : Темпора, 2002.

– Т. 2 : Українська Гетьманська Держава 1918 року. – 352 с. Єфремов С. Початок нової доби (березень– серпень 1917 ) : радянська публіцистика / С. Єфремов ; упоряд. М. Цимбалюк.

– Київ : Просвіта, 2011. – 382 с. Лозовий В. Внутрішня та зовнішня політика Директорії Української Народної Республіки (Кам’янецька доба) / В. Лозовий. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2005. – 224 с. Лозоввий В. Правосвідомість селянства в період української революції 1917-1920 рр.: історичний аспект : монографія / В. Лозовий. – Кам’янець-Подільський, 2001. – 112 с.

Микулинський І. М. Під проводом Української Центральної Ради / І. М. Микулинський. – Чернівці : Прут, 2013.

– 704 с. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – Київ : Укр. письменник, 1994. – 413 с. Нариси історії української радянської революції 19171921 рр. : у 2-х кн. – Київ : Наукова думка, 2012. – Кн. 2. – 463 с. Проблеми вивчення історії української революції 1917– 1921 рр. / ред. В. Ф. Верстюк. – Київ, 2007. – 260 с. Солдатенко В. Проект «Україна» 1917–11920 рр. Постатті / В. Солдатенко. – Кіровоград : Імекс, 2013. – 511 с. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу : іст. есехроніки : у 4-х т. Т. 1 : Рік 1917 / В. Ф. Солдатенко. – Харків : Прапор, 2008. – 560 с. Солдатенко В. У вирі революції і громадянської війни : актуальні аспекти вивчення 1917–1920 рр. в Україні / В. Солдатенко. – Київ, 2012. – 272 с. Українська революція 1917–1921 рр.: подвиг Героїв Крут : матеріали наукових читань (24 січня 2008 р. ) / ред. В. Ф. Верстюк. – Київ, 2008. – 174 с. Формування та діяльність українських національних урядів періоду української революції 1917–1921 рр. : матеріали всеукраїнської наукової конференції / ред. кол. : В. А. Смолій, О. М. Завальнюк. – Кам’янець–Подільський : Оіюм, 2008. – 336 с.

Буремний час України публікації з періодичних видань Галаган А. «Якби не було тієї держави, не було б і цієї…» : [до 100-річчя Української революції] / А. Галан // Голос України. – 2017. – 24 берез. – С. 10. Звернення Президента Українського народу з нагоди відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921’ рр. // Слово Просвіти. – 2017. – 23–29 берез. – С. 2.

Топчий А. Грушевский и Винниченко противились созданию вооруженных сил для восстановления украинской государственности : [100 лет назад в Киеве появились первые украинские добровольческие отряды] / А. Топчий // Факты. – 2017. – 22 марта. – С. 10. Музиченко Я. Сто років державності : [про Українську революцію та її вплив на ХХ століття й наше сьогодення] / Я. Музиченко // Україна молода. – 2017. – 21 берез. – С. 7. Мужність творить перемогу, єдність творить непереможених : [звернення Президента до українського народу з нагоди відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 рр.] // Уряд. кур’єр. – 2017. – 18 берез. – С. 2. Коваленко С. Вивчити уроки історії, щоб не повторювати трагічних помилок : [до 100-річчя Української революції] / С. Коваленко // Голос України. – 2017. – 18 берез. – С. 4. Виступ Голови Верховної Ради України Андрія Парубія під час урочистого засідання парламенту з нагоди 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. // Голос України. – 2017. – 18 берез. – С. 2. Сміян Н. Подія, над якою час не має влади : [до 100-річчя Української революції] / Н. Сміян // Голос України. – 2017. – 18 берез. Вєтров О. 100-річчю подій Української революції 1917– 1921 років і 25-річчю Незалежності України присвячується : [уривки з іст. докум. Роману «На скрижалях долі»] / О. Вєтров // Слово Просвіти. – 2017. – 9–15 берез. – С. 7. Головко О. Українська революція і через 100 років не закінчена / О. Головко // Уряд. кур’єр. – 2017. – 14 берез. – С. 2. Могутньою рукою твори своє життя : [100-річчя Української революції] // Голос України. – 2017. – 4 берез. – С. 14. Галух А. У Києві «Велика безкровна» революція набула гротескних форм : [революція 1917 року] / А. Галух // Факты. – 2017. – 24 февраля. – С. 23.

Чорна С. З братами не воюють, або Чому російськоукраїнські війни не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння : [війна 1917-1921 рр. ] / С. Чорна // Голос України. – 2016. – 27 лип. – С. 14. Бойко І. Боротьба українського народу за державну незалежність у 1917-1921 рр.: [уроки для сучасної України] / І. Бойко // Право України. – 2016. – № 1. – С. 182–191. Пиріг Р. Урядовий корабель Федора Лизогуба : [95 років тому функціонувала Українська держава, відома як Гетьманат Павла Скоропадського] / Р. Пиріг // Уряд. кур’єр. – 2013. – 14 верес. – С. 20. Дубов В. Буремний час України : [95 років тому відбулась Люьнева Революція в Російській імперії] / В. Дубов // Уряд. кур’єр. – 2012. – 22 лют. – С. 18. Буремний 1918 рік : уроки політичної боротьби в Україні // Уряд. курєр. – 2008. – 11 лип. – С. 18. Кульчицький С. Становлення держави : уряди України з 1917 рік по 2007 / С. Кульчицький, М. Палій // Уряд. кур’єр. – 2007. – С. 6–7. Верстюк В. Ф. Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р. / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2003. – № 3. – С. 63. Будков Д. Міжнародна інформаційна діяльність за часів української держави гетьмана П. Скоропадського / Д. Будков // Пам'ять століть. – 2003. – № 2. – С. 64–71. Центральна Рада Шпак В. А про господарів забули : [100-річчя створення Центральної Ради] / В. Шпак // Уряд. кур’єр. – 2017. – 11 берез. – С. 10. Осипчук И. Поначалу депутаты украинской Центральной Рады не получали зарплату : [100 лет назад в Киеве создана Центральная Рада] / И. Осипчук // Факты. – 2017. – 10 марта. – С. 22.

Здоровило Т. Старт новітнього парламенту : [100 років тому було сформовано Центральну Раду] / Т. Здоровило // Україна молода. – 2017. – 10–11 берез. – С. 5. Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні : ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради 1917–1918 рр. : монографія / В. Лозовий . – КамянецьПодільський, 2008. – 480 с. Чорний В. Століття перемог і поразок. Від села до держав : [29 квітня 1918 року німці розігнали Центральну Раду] / В. Чорний // Літ. Україна. – 2016. – 29 груд. – С. 5. Кучеренко М. Дах Грушевських : про долю родин – мешканців київського дому голови української Центральної Ради / М. Кучеренко // Україна молода. – 2015. – 10 листоп. – С. 11. Дубов В. Очолив уряд у лиху годину : [новий уряд Центральної Ради на чолі із Всеволодом Голубовичем] / В. Дубов // Уряд. кур’єр. – 2015. – 19 лют. – С. 8. Вінцковський Т. С. Вільне місто Одеса в добу Центральної Ради : революційна інтерпретація політичного сепаратизму / Т. С. Вінцковський // Укр. іст. журн. – 2013. – № 1.

– С. 80–91. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада й українізація військових частин Російської армії : [до 95-річчя початку української революції 1917–1921 рр.] / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2012. – № 3. – С. 4–27. Устименко В. М. Формування правничої бази для регулювання міжетнічних відносин у період української Центральної Ради / В. М. Устименко // Укр. іст. журн. – 2012. – № 1. – С. 79–88. Бевз Т. А. Фракція українських есерів у Центральній Раді і Генеральному секретаріаті : між конструктивністю й опозиційністю / Т. А. Бевз // Укр. іст. журн. – 2009. – № 2. – С. 110–123. Універсали Української Центральної Ради : етапи державотворення // Позакл. час. – 2008. – № 6. – С. 43–54.

Скальський В. В. Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі української революції / В. В. Скальський // Укр. іст. журн. – 2008. – № 1. – С. 46–58. Бойко О. Д. Проблема визначення кордонів України в період Центральної Ради (1917–1918 рр.) / О. Д. Бойко // Укр. іст. журн. – 2008. – № 1. – С. 31–46. Турченко Ф. Г. Утворення української Центральної Ради : джерела та їх інтерпретації / Ф. Г. Турченко // Укр. іст. журн. – 2007. – № 2. – С. 63–77. Верстюк В. Українська Центральна Рада : період становлення / В. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2007. – № 2. – С. 23–46. Директорія Боженко Л. Однією білою плямою в історії стало менше : [Кримська проблема в діяльності УНР періоду Директорії] / Л. Боженко // Уряд. кур’єр. – 2013. – 16 лют. – С. 20. Директорія, громадянська війна та більшовики / П. Р. Магочій Україна : історія її земель та народів. – Ужгород, 2012. – С. 477–487. Дацків І. Б. Дипломатичні стосунки Директорії із радянськими урядами Росії та України / І. Б. Дацків // Укр. іст. журн. – 2009. – № 3. – С. 108–122. Шевченко В. Українізація за часів Директорії : сучасні уроки давніх подій / В. Шевченко // День. – 2008. – 19 груд. – С. 8. Литвин С. Той не брат, хто в біді не допоміг : Директорія і уряд УНР фінансували Уряд Галичини і УГА : 1917–1921 рр. : документи / С. Литвин // Віче. – 1999. – № 11. – С. 120. Гошуляк А. Український військовий революційний комітет перших тижнів діяльності Директорії / А. Гошуляк // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. 61–64. Лозовий В. Аграрна політика Директорії УНР / В. Лозовий // Укр. іст. журн. – 1997. – № 2. – С. 68.

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія : уривки із споминів / М. Шаповал // Вітчизна. – 1995. - № 11–12. – С. 132. Яблонський В. Директорія УНР : від влади п’яти до диктатури одного // Наук. праці іст. факультету. – Кам’янецьПодільський, 1995. – Т. 1. – С. 251. УНР Бахін С. Армія УНР / С. Бахін // Культура і життя. – 2017.

– 3 берез. – С. 13. Дубов В. Щирий українець. Свята за вдачею людина : [140 років із дня народження голови першого уряду УНР доби Директорії Володимира Чехівського] / В. Дубов // Уряд. кур’єр.

– 2016. – 19 лип. – С. 7. Кудлай О. Б. Олександр Жуковський : [сторінки біографії військового міністра УНР] / О. Б. Кудлай // Укр. іст. журн. – 2014. – № 5. – С. 75–88. Шпак В. Поразка, що стала перемогою : початок зимового походу армії УНР / В. Шпак // Уряд. кур’єр. – 2014. – 29 листоп. Левицька Л. Сучасники знатимуть про героїв УНР / Л. Левицька // Голос України. – 2013. – 31 січ. – С. 19. Файзулін Я. Говорить на украинском языке стало опасно : війна 1918 року більшовиків з УНР / Я. Файзулін // Країна. – 2013. – № 4. – С. 52–57. Верстюк В. Ф. Політична боротьба за владу в УНР в перші місяці її проголошення / В. Ф. Верстюк // Укр. іст. журн. – 2008. – № 1. – С. 4–31. Кучерук О. Нескорена Україна : уряд УНР / О. Кучерук // Наука і суспільство. – 2007. – № 9–10. – С. 32–34.

Наша адреса: Україна 32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Кн. Коріатовичів, 3 Тел.: (03849) 2-44-52 Е-mail: k-pmcbs@ukr.net