Дослідники української самобутності

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ

Дослідники української самобутності День спеціаліста до Дня етнографа

2023

Програма проведення Дня спеціаліста № з/п 1.

2.

3.

4

5.

6.

7.

Назва заходу. Місце проведення

Відповідальні

Форма проведення День етнографа лекція Професія етнографа інформаційна година Вовк (Волков) Федір Кіндратович наукове знайомство Чубинський Павло Платонович наукове знайомство О анас аркович наукове знайомство Філарет Колесса наукове знайомство

Дослідники української самобутності – резентація рекомендаційного с иску літератури

ЦБ ВБ

О. Дачковська О. Дачковська

ВБ О. Дачковська

ВБ

О. Дачковська

ВБ

О. Дачковська

ВБ

О. Дачковська

Бібліографія

О. Дачковська

День етнографа в Україні відзначають щороку 17 липня. Свято впроваджене в честь Миклухо Маклая відомого мандрівника та етнографа. Народився він 17 липня 1846 року. А також цього дня але у 1871 році народився ще один відомий етнограф – Філарет Колесса. Вдало обраний час, середина літа, додало популярності цьому дню. Адже саме влітку організовується найбільша кількість етнографічних експедицій і заходів. Варто сказати, що День етнографа досить різноманітне свято. У кожній організації існують свої традиції відзначення цього дня. Етнографічні музеї проводять безкоштовні виставки та екскурсії. Дитячі організації влаштовують заходи для підростаючого покоління, тим самим залучаючи і зацікавлюючи їх унікальною дисципліною – етнографією. Навчальні заклади, які спеціалізуються в цій галузі, запрошують знаменитих гостей, проводять семінари, майстеркласи. Етнографічні експедиції часто стартують саме в цей день з розрахунком на неодмінний успіх. У безлічі варіантів святкувань незмінними залишаються теплі слова пам'яті в адресу Миколи Миклухо-Маклая, великого вченого і практика, без праць якого, можливо, сучасний світ і не мав би науки етнографії, розвиненої на такому високому рівні.

Професія Етнограф Етнограф досліджує та описує зникаючі форми народної культури, визначає культурну самобутність різних етнічних спільнот. Захищає, культивує та популяризує народне мистецтво: літературу, музику, звичаї, обряди та мистецтво, проводить науково-дослідну діяльність. 

Професійні обов’язки проведення наукових досліджень культури народів на різних етапах історичного розвитку;



створення описів зникаючих, традиційних форм народної культури: літературних творів, пісень, музики, танців, звичаїв, обрядів, народної мудрості;



перевірка теорій щодо міграційних процесів та поширення культур різних націй з використанням історичного та порівняльного методів;



придбання етнографічних пам’яток різних культур з усіх континентів: побутові вироби, літературні, музичні та художні твори;



збирання колекції етнографічних пам’яток з конкретного континенту, країни чи регіону;



оцінка вартості походження;



інвентаризація етнографічних музеях, галереях;



збереження етнографічних пам’яток або контроль за їх зберіганням;



створення етнографічних музейних колекцій;



організація постійно діючих та тимчасових етнографічних виставок;

етнографічних

пам’яток,

пам’яток

у

їх

віку

та

заповідниках,



підготовка каталогів до цих виставок;



розвиток відділів етнографічних видань у бібліотеках та читальних залах;



співпраця з установами, що виготовляють вироби народного мистецтва;



допомога народним майстрам порадами і рекомендаціями, наданням візерунків для виготовлення виробів народної творчості;



керування народними пісенними ансамблями;



проведення етнографії;



публікація наукових досліджень у галузі етнографії;



популяризація знань про народну культуру в засобах масової інформації.



науково-дослідницької

діяльності

Додаткові професійні завдання оцінка цінності виробів та предметів мистецтва в галереях і музеях. Необхідні якості, якими має мати етнограф:            

відповідальність; витривалість; комунікабельність; скрупульозність; ввічливість; чудова пам'ять; вміння аналізувати; терплячість; допитливість; пунктуальність; посидючість; емоційна стійкість;

в

галузі

етнографічного



передбачливість.

Щоб стати етнографом, необхідно здобути вищу гуманітарну освіту за однією зі спеціальностей: культурологія, журналістика, філологія чи історія.

Вовк (Волков) Федір Кіндратович Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1871 р.), визначний антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури. Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по

його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні. Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду. З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне – вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові. Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором. Навчався Ф.К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І.І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання «Кобзаря» Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у

підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф.К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф.К. Вовк був офіційно прийнятий до «Громади». Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф.К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільнополітичної, так і наукової діяльності. У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат «Ґави». Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії. Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільнополітичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також «Кобзаря» Т.Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці. Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру – Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», підготовлена на

широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

1901 р. Ф. Вовк написав, а 1903 р. надрукував докторську дисертацію. За досягнення у сфері антропологічних досліджень він одержав річну премію Годара. Проте, не будучи громадянином Франції, захистив дисертацію «Скелетні видозміни ступні у приматів і людських расах» лише 1905 р. Йому було присвоєно звання доктора природничих наук Паризького університету. Він активно працює у секції Паризького антропологічного товариства, виступив організатором етнографічної та археологічної виставки. На ній було представлено карту України Г. Величка, серію фотографій нових знахідок В. Хвойки у Трипіллі, а також багато етнографічних знімків з життя і побуту українського народу.

1901 р. Ф.К. Вовк одержав велику медаль П. Брока від Паризького антропологічного товариства за антропологічні дослідження. У грудні 1905 р. Федір Вовк приїхав до Петербурга; тут він прожив до кінця свого життя, виїжджаючи, звичайно, з науковою метою до різних європейських країн, а також в Україну. У С.-Петербурзі Ф. Вовк 12 років (з 1905-го по 1917 рр.) був хранителем російського музею.

1906 р. Ф. Вовк створив на громадських засадах Вільну вищу школу ім. Лесгафта, у якій викладав по 1917 р., та Педагогічну академію ліги «Освіти» в Петербурзі, де працював з 1907-го по 1912 р. З 1907 р. він - приват-доцент, а потім доцент кафедри географії С. Петербурзького університету, голова Антропологічного товариства, дійсний член російських Археологічного та Географічного товариств. Саме тоді він досліджує населення України. Ф. Вовк – автор фундаментальних досліджень: «Антропологічні особливості українського народу» та «Етнографічні особливості українського народу» (1916), які й донині зберігають свою неперевершену наукову цінність. Ним

написано розділ про антропологічні та етнографічні особливості українців у двотомній колективній праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем», що вийшла у Петрограді (1914-1916) з ініціативи й за участі М. Грушевського. Найважливішим здобутком ученого став висновок про те, що українці - це окремий, відмінний від інших слов'янських народів, антропологічний тип, який має цілком оригінальні антропологічні особливості.

1908 р. Ф. Вовк побував у с. Мізин (на Чернігівщині), де виявив палеолітичну стоянку. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з'їзді.

19 листопада 1916 р. французький уряд нагородив Ф.К. Вовка орденом Почесного легіону, бажаючи підкреслити цим значення наукових зв'язків між Францією та російською імперією. Учений залишив по собі вагомий доробок в галузі історії літератури, архітектури, мистецтва й публіцистики. Він глибоко розумівся на науковому шевченкознавстві, брав активну участь у виданні у Празі та Женеві «Кобзаря» Тараса Шевченка.

29 жовтня 1917 р. вчена рада Київського університету обрала Ф.К. Вовка завідувачем кафедри географії й етнографії. Та визнання заслуг ученого виявилося надто запізнілим. Він так і не зміг посісти запропоновану посаду. 29 червня у Жлобині під Гомелем дорогою до Києва Федір Кіндратович захворів на запалення легенів і на 72-му році життя помер. Похований у Жлобині.

Опанас Маркович Опанас Маркович Опанас Маркович (27 січня (8лютого) 1822 Кулажинці 20 серпня (1вересня)1867, Чернігів) – український фольклорист-етнограф та громадський діяч. Член КирилоМефодіївського Братства. Перший чоловік письменниці Марії Вілінської (Марко Вовчок), значно вплинув на її літературну діяльність. Частина літературознавців (зокрема, Пантелеймон Куліш) вважають, що Маркевич був співавтором magnum opus дружини «Народні оповідання» Народився в селі Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). Був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича та домогосподарки Олена Керстен. 1836 року закінчив Пирятинське 4-х класне міське училище. У 1836 році батько відправив Опанаса до 2-ї Київської гімназії, при Київському університету св. Володимира, де ректорував їхній близький родич Михайло Максимович. Викладали в гімназії університетські професори, а родич Максимовичів, Михайло Максимович, читав історію і словесність. У 1842 році Опанас Маркович закінчив 2-гу Київську гімназію при Київському університеті св. Володимира й

поступив до Київського університету св. Володимира. В університеті Опанас Маркович став улюбленцем професора російської літератури Івана Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази українських історій, почутих хлопчиною у кріпацьких друзів в Кулажинцях. За дорученням проф. Краськовського Опанас став записувати всі українські народні перекази, казки, прислів'я й приказки та пісні, що чув від селян. У 1846 році Маркович закінчив навчання в Київському університеті св. Володимира. Після закінчення навчання в Київському університету св. Володимира, Опанас Маркович залишився в Києві і розпочав активну громадську діяльність, зокрема й як член Кирило-Мефодіївського Братства. В травнічервні 1847 року за участь у діяльності КирилоМефодіївського Братства був заарештований російською владою та засланий до російського міста Орел, де став працював в канцелярії військового губернатора. У Орлі він познайомився з майбутньою дружиною Марією Вілінською.

1851 року Маркович повернувся в Україну із заслання в Орлі. У другій половині січня 1851 року Маркович та Вілінська одружилися. Повернувшись з Орла наприкінці 1851 року (звідки Маркевич забрав і Вілінську), вони переїжджають до Чернігова, де Опанас Маркович улаштовується в видавництво газети Чернігівські губернські відомості (рос. Черниговские губернские ведомости). На початку 1852 року в Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Згодом родина переїжджає до Києва, де Маркович починає працювати в Київській палаті державного майна. 27 травня 1853 року в родини народився син Богдан. 24 серпня 1855 року Опанас Маркович був призначений на посаду молодшого вчителя географії Немирівської гімназії. На початку 1859 року Вілінська з сином переїжджає до Санкт-Петербурга. 11 травня 1859 року Опанас Маркович, одержавши закордонну відпустку, виїжджає за кордон до Санкт-Петербурга слідом за

дружиною, яка разом з сином виїхала туди на пів місяця раніше. У 1860-1861 роках Маркович та Вілінська жили у Санкт-Петербурзі. У цей час Маркович брав активну участь у літературному житті української громади Санкт-Петербургу, зокрема у виданні українського діаспорського журналу «Основа». В середині 1861 року він переїздить з Санкт-Петербурга назад в Чернігівську губернію, де на початку 1862 року він одержав посаду акцизного наглядача в Новгород-Сіверську.

1862 року Опанас Маркович писав у листі до Олександра Лазаревського: «Я коло пословиць мордуюсь і вже мов би й начисто йде. Як скінчу, за музику пісень візьмусь». Згодом Опанас Маркович передав своїй дружині в Париж зібрані ним українські пісні з мотивами, що там їх можна буде з меншими труднощами видати. Вілінська видала частину їх у 1866 році у ляйпціґсько-вінтертурському видавництві Ріттера Бідерманна без згадки імені Опанаса Марковича, назвавши збірник «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок».

11 серпня 1866 року Опанаса Марковича через захворювання на туберкульоз переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). У червні 1867 року хвороба його посилилась і Марковича переведено до міста Чернігова. 1 вересня 1867 року Опанас Васильович помер у Чернігівській лікарні. Друзі Опанаса Марковича та сім'я тодішнього Чернігівського губернатора князя С. П. Голіцина зібрали грошей, щоб поховати його на кладовищі в Болдиних горах Чернігова. Незадовго до смерті Опанас Маркович та Марія Вілінська де-факто розлучилися. Єдине передсмертне прохання Опанаса Марковича до Марії Вілінської, щоб та привезла сина в Україну до Чернігова, аби батько побачив сина востаннє перед смертю, не було справджено.

Чубинський Павло Платонович Чубинський Павло Платонович (15. (27) 1.1839 – 14. (26) 1.1884) – визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч. Народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині (тепер у складі м. Борисполя Київської обл.). Навчався у Другій Київській гімназії. У 1861 закінчив юридичний факультет Петербурзького унту. Влітку 1861 Чубинський повернувся до Києва, де працював учителем. У 1861-70-х роках активно співпрацював у журналі «Основа» та київській «Старій громаді». Один із засновників та активних членів київської «Старої громади». Разом з іншими членами Громади займався активною пропагандистською діяльністю серед селянства, працював у недільних школах. У 1862 написав вірш, який став українським національним гімном, – «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 за участь в українському національному русі був заарештований, звинувачений у приналежності до

таємного товариства, метою якого було повалення революційним шляхом існуючого в імперії порядку, і висланий у селище Пінега Архангельської губ. Через рік Чубинського перевели в Архангельськ. На засланні багато займався статистичними та етнографічними дослідженнями півночі Росії. Після звільнення у 1869 з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. У березні 1860 обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого у 1869-70 очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові. Вивчав побут, звичаї, фольклор, говірки і народні вірування українців. У 1872-79 за редакцією Чубинського було опубліковано матеріали цих досліджень: «Праці етнографічностатистичної експедиції в Західно-Руський край» (т. 1-7; т. 1 вірування, народні забобони, приказки, загадки й чари; т. 2 казки й анекдоти; т. З - народний календар; веснянки, обжинки, колядки; т. 4-родини, хрестини, весілля й похорон; т. 5 - народні пісні; т. 6 - юридичні звичаї; т. 7 - відомості про народності, що живуть в Україні). Поруч з науковою діяльністю Чубинський знову активно включився в український суспільно-політичний рух. Разом з М. Драгомановим, М. Зібером, Ф. Вовком, М. Лисенком був членом редколегії газети «Киевский телеграф» – органу українського патріотичного руху. З М. Драгомановим брав активну участь у підготовці опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», постановка якої в 1873 стала визначною подією в українському культурному житті Києва. У 1873 виступив одним з ініціаторів створення у Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в 1873-76 керував його діяльністю. У 1874 став одним з організаторів III Археологічного з'їзду у Києві. Після Емського указу 1876. Чубинського було вислано з України. У 1877-79 працював у Петербурзі. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873), Міжнародного етнографічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської премії (1879).

Навесні 1879 повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер. Чубинський зробив фундаментальний внесок у вивчення українського звичаєвого права. Виводив норми традиційного українського права з сильного розвитку особистості, її суспільної значимості, що, на думку Чубинського, становило корінну рису українського народу. Головні праці: «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» (1869); «Труды этнографическостатистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные действительным членом П. П. Чубинским в семи томах» (1872-79). Чубинський відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка Павлуся» (1871).

Філарет Колесса 1871, 17 липня в селі Татарське (нині Піщане) на Львівщині в сім’ї священика народився відомий український музикознавець, композитор, фольклорист Філарет Колесса. Родина Колесс була знаною і шанованою на Галичині – і досить обдарованою як у творчому плані, так і в схильності до науки. Двоюрідним дідом Філарета був відомий український однин із фундаторів галицької композиторської школи священик Іван Лаврівський, автор багатьох пісень і музики до театральних вистав. А оперний співак світової слави Модест Менцинський – двоюрідним братом. Відомими людьми стали і два брата Філарета – Іван Михайлович, будучи військовим лікарем, упорядкував збірник українських народних пісень і мелодій села Ходовичі, а Олександр Михайлович лишив помітний слід у мовознавстві та літературознавстві. Музикантами стали і діти Філарета, син Микола та донька Дарина, а племінниця Любка Колесса – знаменитою піаністкою. Коли Філарету виповнилося сім років, під час пологів помирає його мама. Батько лишився сам з п’ятьма дітьми на

руках. Попри невеликі статки сільського священика, він зробив усе, щоб усім дітям дати добру освіту. Філарет закінчив Стрийську гімназію, а після цього ще рік студіював різні науки у Відні: теологію у духовній семінарії, гармонію у відомого композитора Антона Брукнера в університеті. Крім цього, диригував хором при грекокатолицькій церкві Святої Варвари та не упускав найменшої нагоди відвідати оперний театр чи концерт. У 1892 році Філарет вступає на філософський факультет Львівського університету. Після його закінчення понад 30 років викладає у гімназіях Стрия, Самбора, Львова, поєднуючи педагогічну працю з наукою. Ще під час навчання в гімназії захоплюється збиранням та дослідженням фольклору, публікуючи свої записи в часописі «Народ» за 1890 рік. На той час він знайомиться з роботами Миколи Лисенка в цьому напрямку і в 1896 році наважується надіслати свої обробки українських пісень, щедрівок. Отримавши схвальну оцінку, ще більше утверджується в необхідності композиторської роботи в цьому напрямку. У 1898 році вийшла монографія «Людові вірування на Підгір’ї в селі Ходовичах Стрийського повіту», передмову до якої написав Іван Франко. Ця робота засвідчила появу в українській етнографії цікавої, оригінальної особистості. Того самого року вийшла двотомна збірка обробок обжинкових пісень, яку автор присвятив Миколі Лисенку. Поступово композиторський інтерес до фольклору переріс у суто науковий. Від 1902 року як музичний етнограф здійснив низку фольклорних експедицій на окраїнні українські землі (Бойківщину, Лемківщину, Закарпаття, Полісся), виступаючи і як транскриптор (поклавши на папір кількасот народних вокальних та інструментальних мелодій) та редактор, укладач численних класичних народномузичних збірників. Роботи Філарета Колесси мали неабияке значення для науки. Його дослідження «Огляд українсько-руської народної поезії»,

яке побачило світ у 1905 році, довело єдність української культури, розділеної кордонами двох імперій. Упродовж багатьох років підтримував тісні творчі зв’язки й активно співпрацював з плеядою однодумців і друзів, серед яких – Іван Франко, Микола Лисенко, Володимир Гнатюк, Климент Квітка, Леся Українка, Станіслав Людкевич, Осип Роздольський, а також численні закордонні колеги: Ільмарі Крон, Роберт Лях, Матіаш Мурко, Ласло Лайт… Саме на запрошення Климента Квітки та Лесі Українки, яка фінансувала експедицію, здійснив у 1908 році поїздку на Полтавщину для запису на фонографічні валики українських народних дум. Поклавши записане (робив це особисто, а також миргородський художник Опанас Сластіон, Леся Українка та Климент Квітка) на папір, уклав у двотомник «Мелодії українських народних дум» (1911, 1913). Леся Українка, ознайомившись із роботою дослідника, писала: «Незвичайно втішно було мені бачити сю велику працю викінченою і доведеною до ладу Вашим високоосвіченим старанням. Тепер уже справді можна сказати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!». Честь Вам і дяка за Ваші труди!».

1918 року Філарет Колесса став доктором філології у Віденському університеті. Пізніше викладав українську словесність у Львові і Українському таємному університеті. У 1938 році публікує фундаментальну працю «Українська усна словесність» – фактично перший посібник з історії українського фольклору. Радянська влада, прийшовши на Галичину у 1939 році, зробила вченого одним із об’єктів своєї пропаганди – він стає професором Львівського університету, очолює кафедру фольклору та етнографії у Львівському університеті, а пізніше – Львівську філію Інституту українського фольклору та Львівський етнографічний музей. Його навіть обирають народним депутатом УРСР. Щоправда, за це доводиться виконувати певні специфічні замовлення партії – у 1945 році

Колесса стає упорядником збірки «Фольклор Вітчизняної війни», де оспівується Червона армія, партизани і Сталін. Помер 3 березня 1947 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі. Пропонуємо ознайомитися з літературою на дану тематику Булашев, Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях : космогонічні українські народні погляди та вірування / Г. О. Булашев ; пер. з рос. Г. О. Буряка. – Київ : Довipа, 1993. – 414 с. Грица С. Філарет Михайлович Колесса / С. Грица. – Київ, 1962. – 112 с. Енциклопедія українознавства : загальна частина / Iн-т укp. археографiї акад. наук Укpаїни, Наук. тов-во iм. Т. Шевченка у Саpселi, Фундацiя енцiклопедiї Укpаїни в Тоpонто. – перевид. в Україні, репринт відтвор. вид. 1949 р. – Київ : Вiпол, 1994. – Т. 1. – 400 с. Етнографія України : навч. посіб. / С. А. Макарчук [та ін.] ; за ред. С. А. Макарчука. – Львiв : Освiта, 1994. – 520 с. Етнонаціональна історія України в документах та матеріалах / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Нац. акад. наук України ; упоряд.: В. Ф. Панібудьласка, І. О. Кресіна, О. В. Кресін. – Київ : [б. в.], 1997. – Вип. 1. –166 с. Колесса Ф. Історія української етнографії / Ф. Колесса. – Київ, 2005. – 367 с.

Колесса Ф. Народні пісні з галицької Лемківщини : тексти й мелодії / Ф. Колесса. – Львів, 1929. – 469 с. Колесса Ф. Українська усна словесність : загальний огляд (із портретиками українських етнографів та народних співців) : вибір творів із поясненнями та нотами / Ф. Колесса ; т-во «Просвіта». – Львів: [б.в.], 1938. – 643, [2] с. – (Науково-популярна бібліотека Товариства «Просвіта»). Колесса Ф. Українські народні думи : перше повне вид. з розвідкою, поясненнями, нотами і знімками кобзарів / Ф. Колесса ; т-во «Просвіта». – Львів : Просвіта, 1920. – 160, VIII с., [7] арк. фот. : ноти. – (Загальна бібліотека «Просвіти» ; ч. 3). Міфи України : за кн. Георгія Булашева «Укр. народ у своїх легендах, реліг. поглядах та віруваннях» / пер. з рос Ю. Буряка. – Київ : Довipа, 2003. – 382 с. Пономарьов, А. П. Українська етнографія : курс лекцій : навч. посіб. / А. П. Пономарьов ; гол. ред. С. Головко. – Київ : Либiдь, 1994. - 318 с. Сумцов, М. Ф. Слобожане : іст.-етногр. розвідка / М. Ф. Сумцов ; ред., авт. вст. сл., авт. приміт. Л. В. Ушкалов. – Харків : Вид. Рожко С. Г., 2017. – 255 с. Українське народознавство: навч. посіб. / за ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львiв : Фенiкс, 1997. – 608 с. Українські приказки, прислів'я, і таке інше : зб. О. В. Марковича та ін. / уклад. М. Номис ; упоряд., приміт. та всуп. ст. М. М. Пазяка. – Київ : Либiдь, 1993. – 766 с.

Українські традиції / упоряд. О. В. Ковалевський. – Харків : Фоліо, 2004. – 571 с. Статті з періодичних видань Грица С. Листи Миколи Колесси з приводу видання спадщини його батька – Філарета Колесси / С. Грица // Народна творчість та етнографія. – 2011. – № 1. – С. 118– 125; № 4. – С. 50–60 Данюк Г. «Я маю нещастя любити малоросію як місце моєї батьківщини…» : [до 175-річчя від дня народж. Олександра Русова – етнографа, фольклориста] / Г. Данюк // Слово Просвіти. – 2022. – 24 лют. – 2 берез. – С. 6-7. Мелешко В. Талановитий і щирий етнограф та фольклорист : [до 200-річчя від дня народж. Опанаса Марковича] / Мелешко // Слово Просвіти. – 2022. – 17-23 лют. – С. 13. Пилипчук Д. Ця унікальна Галина Лозко : [філософ, релігієзнавець, публіцист, етнологиня] / Д. Пилипчук // Слово Просвіти. – 2022. – 10-16 лют. – С. 10-11. Чепурний В. Чоловік фатальної жінки : [до 200-ліття Опанаса Марковича – фольклориста, етнографа] / В. Чепурний // Голос України. – 2022. – 5 лют. Черемшинська Р. Володимир Гнатюк – дослідник лемківщини : [український етнограф] / Р. Черемшинська // Культура і життя. – 2020. – 14 серп. – С. 14. Вчений, що прагнув прославити Україну :[172 роки від дня народж. етнографа, археолога Федора Вовка] // Позакл. час. – 2019. – №2. – С. 22-25.

Засновник української етнографії : [139 років від дня народж. укр. музикознавця-фольклориста Климента Квітки] // Позакл. час. – 2019. – № 1. – С. 9-10. Міллер Н. В. «Куліша знав як друга дитинства…» : [до 200-ліття від дня народж. П.О.Чуйкевича – педагога, етнографа, фольклориста] / Н. В. Міллер // Культура і життя. – 2018. – 28 груд. – С. 10. Твардовська Г. Мій дух із тобою волинський куточок : [етнографічна діяльність Олени Пчілки] / Г. Твардовська // Слово Просвіти. – 2018. – 7-13 черв. – С. 7. Васильків В. Головний бойко України : [Петро Косачевич – бойківський етнос] / В. Васильків // Культура і життя. – 2018. – 2 лют. – С. 11.