Галина Невінчана
Павлина розстібнула ґудзики блузки. – Яка у вас гарна білизна! – притискаючи фонендоскоп до грудей пацієнтки однією рукою й обнімаючи її за талію другою, промурмотів голосом березневого кота Казанова у білому халаті. Павлині здалося, що зараз його слина капне їй у пазуху. – А що це у нас тут тріпоче, наче пташка? – грайливо запитав ескулап. – Ви мене боїтеся? – Ні, я на вас серджусь! – відрізала Галицька. – До того ж насправді дуже погано почуваюся. Я втомилася. – Вона відсторонилася від лікаря і, присівши на тапчан, почала застібати блузу. – Знаєте, дорогенька, вам треба нерви лікувати. Моя вам порада – зверніться до психоневропатолога. – Дякую, обов`язково скористаюся вашою порадою. – Що сказав лікар? – спитав чоловік, щойно вона переступила поріг. – Уявляєш, Алексе, твою дружину вважають психічно неврівноваженою особою. Він мене до божевільні направив. – Я цьому козлу пику натовчу! – Авжеж, любий! Нехай і тебе психом визнають. Одного ж на родину замало! А я все-таки сходжу до психушки. Гадаю, у «шизики» мене не пошиють. Не відкладаючи на «потім», вона таки наважилася проконсультуватися у психіатра. За столом, ніби купа дріжджового тіста, розпливлася дама невизначеного віку. Справжніми у неї залишалися тільки руки, пухкі, як ватрушки, з пальчиками, схожими на круасани. Всю цю «здобу» вінчала маска персонажа японського театру. На заґрунтованому пудрою обличчі, високо, аж під самісіньку шапочку, злітали намальовані чорним олівцем брови, схожі на крила фантастичного птаха. В’ялі повіки зеленіли смарагдом тіней, наче жаб`яче пузо. 10