Page 1

Галина Невінчана

Амури і конкури

Біла Церква «Буква» 2011


Галина Невінчана Наречений Паска 1908-го року видалася дуже ранньою, втім, як і сама весна. Після святкового обіду, коли дівчата на кухні розбиралися з посудом, ми з Євгенією Юхимівною залишилися за столом удвох. Попиваючи чай і смакуючи сирну бабку з родзинками, вона завела цікаву розмову. – Іване Івановичу, зрозумійте мене правильно. Ви вже кілька місяців живете в нашому домі, тісно здружилися з дівчатами і часто буваєте з ними на людях. В селі почалися розмови. Я вважаю, що ви, як порядна людина, маєте зробити певний крок. Адже вам подобаються мої доньки, ну хоча б одна з них? Зізнайтесь! – не без кокетства спитала господиня, намагаючись надати розмові дещо легшого характеру. Від несподіванки я просто отетерів і мало не вдавився бабкою. – Невже жодна? – заглядаючи мені в очі, посміхалась господиня, явно радіючи, що їй вдалося вивести мене з рівноваги. Мені було потрібно хоча б кілька хвилин, щоб опанувати себе. І тут в моїй голові вихором пронеслися події кількох місяців. Я знов опинився у тому часі, коли подумав, що заплатив би й більше, аби тільки вибратися з холодної нори, не те що опинитися в домі, про який навіть і мріяти не міг. «Тож у медалі виявилося навіть не дві сторони. Крім «орла» і «лишки» в неї є ще й реберце, така собі смужечка без початку й без кінця. От та медаль сьогодні ребром і стала, та ще й так, що аж дух забило», – трохи оговтався я, сьорбнув з чашки прохололого чаю і, вдаючи невимушеного, відповів: 2


Амури і конкури – Як на мене, всі три панночки гарні. Годі й шукати кращих за ваших, але, напевне, більш за всіх мені подобається Ніна. Те, що я почув у відповідь на своє зізнання, приголомшило мене. – Ні, про Ніну забудьте й думати, – Печентовська сказала це таким тихим, спокійним голосом, але мені чомусь зробилося моторошно. – Поки старша заміж не піде, молодші й поготів. Я зустрівся з пані Євгенією поглядами і зрозумів, що вона не жартує. Її очі були холодними і колючими, мов крига. – Придивіться краще до Софії. Вона гарна дівчина. Гадаю, ви погодитесь зі мною? У вас є час подумати. Але раджу прислухатися до моєї поради, – вона посміхнулася самими лише губами, давши зрозуміти, що на сьогодні розмову на цю тему закінчено, і підвелася з-за столу. Я підхопився теж. Вона вийшла з вітальні не озираючись, з виглядом королеви-переможниці. Я залишився стояти, мнучи в руці серветку. З її погляду я зрозумів значно більше, ніж вона сказала. «Ой, Ваню! Попівську опіку тепер маєш сприймати за квіточки. Уявляєш, що може влаштувати тобі мати п’ятьох незаміжніх дочок? Навіть якщо я й утечу з цього дому, на моїй кар’єрі можна буде поставити хрест», – з такими думками я нарешті кинув серветку на стіл і пішов до своєї кімнати. Сьогодні я не мав бажання бачитися будь з ким із Печентовських. Чого тільки я не передумав, лежачи на канапі, втупившись у стелю! Так нічого й не придумавши, вирішив переспати ніч з почутим, а на ранок, дасть Бог, розвидниться. Після нетривалих роздумів я дійшов висновку, що якби був султаном, то женився б на всіх трьох. Але… Раптом я помітив, що Софія, напевне, отримала від матері деякі настанови. Ніна і Люда теж. Ті двоє завжди заклопотані, як тільки я вдома, весь час намагаються уникати зустрічі. Софія ж, навпаки, все біля мене крутиться, наче бджола над квіткою. Придивився до неї уважніше і відзначив, що в неї дуже гарні коси: русяво-попелясті, хвилясті, довгі, густі. І статура, на відміну від сестер, така, що є за що оком зачепитися. Я б не проти не тільки оком, а й руками пройтися по тих опуклостях. А дівчина мене навмисно дражнить. Весь час я з нею стикаюся у тісних закутках. За столом, передаючи один одному прибори чи наїдки, завжди торкаємося руки один одного. Мені аж кортить поправити неслухняне пасмо її волосся, що часто вибивається із зачіски. Я починаю звикати до думки, що Софія – не така вже й погана партія. Чом би й ні? Чекати на частку з батьківського господарства мені не доводиться. Хоча землі немало, 3


Галина Невінчана але спадкоємців занадто багато. Як поділити на всіх, то й у малоземельні не потрапимо. Кар’єру я швидше зроблю сімейною людиною. До того ж, за Софією можна взяти непоганий посаг, дід Хмельовський онуку любить, тож на весілля теж грошей підкине. Так тому й бути. Софія то й Софія. Тепер маю привчити себе до того, що це мій власний вибір. Напевне, то весна так діє, що я майже не сплю ночами. Мені все ввижаються картини, в яких Софія знімає блузу і, залишившись в одному корсеті, розплітає коси, сидячи перед дзеркалом. Потім підводиться з ослінчика, розстьобує спідниці, і вони із шурхотом падають їй під ноги. Вона переступає через них і наближається до мене. Її обличчя все ближче, ближче… Аж раптом бачу, що то не Софія, а Ніна. Прокидаюсь у поту, серце шалено калатає, а все тіло ломить. Євгенія Юхимівна вже не раз так єхидненько питає: – Іване Івановичу, чого це ви так змарніли? Не захворіли часом? Чи, може, закохалися? От цікаво б дізнатися, хто вона. Зашлемо сватів та й годі мучитися такому завидному кавалерові! – сміється, а сама уважно заглядає мені в очі. Знає, напевне, в чому річ. Але ж терпляча! Все чекає мого рішення. Спасибі, що не квапить. Бог з нею і з її дочками. Женюся. Аби покінчити з цією маячнею. Потім попрошуся, щоб перевели у іншу школу, подалі від попа, від майбутньої тещі і від Ніни. А там буде видно. Гадаю, далі відкладати нікуди. Подарую їм благу вість у Благовіст! Он який каламбур вийшов! Ось тільки дочекаюся свята, улучу момент, коли залишуся з Софією у вітальні сам на сам. А тоді… Сьогодні я зробив це… Саме так, як і задумав. Щойно стара Печентовська з молодшими доньками заходилися мити посуд, я заступив дорогу Софії, яка збиралася піти з кімнати, картинно впавши перед нею на коліна. Зараз, як згадаю, аж смішно. А на той момент серце так калатало, що мало з грудей не вискочило. Отже, гепнувся я на коліно, схопив Софію за руку, припав до неї губами, а потім, підвівши благальний погляд, із запалом видихнув: «Панно Софіє, прошу вас стати моєю дружиною». Дивно, але вона зовсім не знітилася і без удаваних вагань погодилася. Та що там без вагань. З великою радістю. Потім покликала «маміньку». Стара вдала страшенне здивування і навіть театрально змахнула сльозу, дякуючи Богу за щастя, яке він послав її донечці. Щоправда, подяки Господу висловлювалися 4


Амури і конкури недовго. Євгенія Юхимівна гукнула дівчатам, щоб несли образи, і швиденько благословила нас. Після цього відразу перейшла до практичних питань. – Отже, Іване Івановичу, – почала тоном, який не передбачав жодних заперечень, – по-перше, наполегливо раджу в маю не вінчатися, щоб у житті не маятися. Пропоную призначити вінчання на зелені свята і бажано у Білій Церкві, у Преображенській церкві. По-друге, невідкладно сповістіть про весілля батька і попросіть його приїхати до Шкарівки, щоб умовитися про деталі. По-третє, починайте складати список гостей, щоб визначитися, чого і скільки треба придбати. Всі її пропозиції і побажання звучали, як наказ до дії. Подалі, подалі від «мами тещі»! Інакше життя не буде. За клопотами, пов’язаними з підготовкою до весілля, непомітно добіг кінця перший рік мого вчителювання. Незабаром канікули! А поки що рання весна пестить нас несподівано спекотним травнем. Та мова не про погоду. Сьогодні таке трапилося! Таке трапилося! Хоча, може, й погода тут зіграла немалу роль. Отже, підходить до мене зранку Софія і каже: – Іване Івановичу, чи не складете мені компанію. – А в чому саме, панно Софіє? – Я йду по зілля… Тобто по лікарські трави… Деякі треба саме до Зелених свят збирати. Отже, чи не маєте бажання скласти мені компанію, – безневинним, лагідним голосочком промурмотіла моя наречена, дивлячись на мене зеленкуватими очима з-під пухнастих вій. Так я зробив для себе відкриття, що Софія прекрасно знається на травах, поквапився погодитись. – З дорогою душею! Страшенно люблю гуляти лісом. Тим паче погода прекрасна, сонечко ще не пече, а ласкаво гріє, – а сам подумав: «Отже, всі чаї, що мені так припали до душі, готувалися з трав, зібраних нею. Може, там було якесь тройзілля, дання якесь? Інакше чому так до їхнього дому прикипів? Чому крім трьох сестер на інших дівчат не дивився? А головне, чому так мучився ночами і через це так швидко погодився на пропозицію старої Печентовської»… В моїй голові одне за одним поставали питання, та я відмахнувся від них, як в’їдливих мух. «Бог з ним, з тим зіллям! Нічого ж поганого зі мною не трапиться. Ось піду й сам подивлюся, що ж вона у кошик кластиме?» Вийшовши за село, ми прямували вузькою стежечкою вздовж берега. Софія у світлій сукні і білому капелюшку йде поперед мене. У цих мереживах вона схожа на метелика. Весь час щось щебече, та я не розбираю її слів, які відносить грайливий вітерець. Я чую лише звук її голосу, шурхіт 5


Галина Невінчана крохмалених спідниць і намагаюсь не пропустити момент, коли з-під мережив знову випірне ніжка в білих панчохах і маленькому черевичку. «До речі, якось навіть дивно. Незабаром ми одружимося, а ми й досі на «ви» і по-справжньому ще ні разу не цілувалися»,– ґедзем вжалила думка. Раптом Софія різко зупинилася і обернулася до мене обличчям. Я ледь не збив її з ніг і, щоб утриматися на ногах, міцно обійняв за талію. Вона випустила з рук кошик із зібраними травами, і він покотився по землі. Вмить і її руки обвили мою шию. Вона стала навшпиньки і знайшла губами мої. «Невже прочитала думки? – здивувався. – Та годі дивуватися, лови момент, – сказав я собі. – Будь-якої миті цей метелик може пурхнути з твоїх обіймів, наче й не було». Але метелик і не збирався тікати. Він вже давно дозрів до кохання. За мить я опинився розпростертим на траві. Софія впала на мене зверху, і я відчув на собі приємну важкість її налитого тіла. Ми цілувалися і не могли націлуватися. Мені вже мало було її губ і шиї. Мої руки м’яли її спідниці, шукаючи шлях до ніжного тіла, аж раптом вона зупинила мене: – Годі. Не тепер, – і підвелася з трави. Мені нічого не залишається, як підкоритися їй, адже це лише справа кількох днів. Все одно вона буде моєю «не тепер, то в четвер». Вдома на очах у сестер і матері ми почуваємось ніяково. Лише на природі, залишившись удвох, можемо дати вихід своїм бажанням. Отже, ми знову йдемо по зілля. Цілий день блукаємо лісом. Софія грається зі мною, дражнить. Я відчуваю, що вона лідирує в нашому дуеті. Та хай буде так. Мені навіть подобається підкорятися її бажанням, тим паче, що вони повністю збігаються з моїми. Сьогодні ми знову ходили в гай по трави. Лісова балка вивела нас до берега. Трава добігала до тоненької смужки піску. Софія, підібравши спідниці, торкнулася долонею води. Потім рвучко вирівнялася, скинула капелюшка і жбурнула його на траву. Мить – і вона щільно притискується до мене, обвивши мою шию руками. Вона не опустила сором’язливо вій, ховаючи погляд. Навпаки, вп’явшись у мої губи, невідривно вдивилася мені у вічі, в той час як її вуста терзали мої губи. Я відповів на той пристрасний поцілунок і перехопив ініціативу. Я відчував, як в мені закипає бажання, з яким я не зможу та й не схочу боротися. І ось ми опускаємося на м’який килим конюшини і зливаємося в обіймах, безжально мнучи власний одяг. Мої руки, заблукавши у купі спідниць, із здивуванням виявили лише тонкі світлі панчохи на ме6


Амури і конкури режаних підв’язках. В траву до капелюшка полетіла її блуза і моя сорочка. Софія виявилася навіть кращою, ніж у моїх видіннях. Принаймні вона була реальною, з плоті і крові, гарячою і пристрасною. Я вже не відрізняв стрекоту цикад від шуму власної крові у скронях, перед очима все пливло чи то від спеки, чи то від нестримного шаленого збудження. Софія не опиралася моїм пестощам, а пристрасно відповідала на них. – Любий! Я кохаю тебе, – почув я її гарячий шепіт і під томний стогін жінки, що лежала піді мною, провалився у солодку безодню. 15 червня 1908 року ми обвінчалися в Білій Церкві у Преображенській церкві. Усі події цього дня злилися в якусь химерну картинку, в якій змішалися пекуче сонце і морок храму, аромат акацій і запах ладану, щебет птахів і голоси півчих, скиглення жебраків і вітання гостей. А над усім цим витав образ моєї нареченої у розкішній весільній сукні. Який же довгий цей обряд вінчання! Ще трохи, і я зовсім втратив би відчуття реальності. А священик усе щось буркоче, а півчі співають, і від ладану ледь не спиняється серце. Хочеться швидше вирватися на вільне повітря. Нарешті під склепіння вознеслося останнє «Алілуя!», і ми робимо крок за поріг храму. В цю саму мить небо вибухає яскравим світлом і потужним передзвоном церковних дзвонів. Зграйка сполоханих птахів зривається з каштанів у небо, і я якимось шостим почуттям відчуваю, що Софія непритомніє. Я встигаю підхопити її на руки і зношу по сходах аж до самої брички. За спиною чую різне. Чийсь захоплений шепіт: «Боже, як романтично!» Чиєсь зміїне шипіння: «Мабуть, наречена в гріху!» І навіть стурбоване: «Води! Води подайте!» Та мені байдуже, хто як на нас подивився. Додому! Софія опритомніла, щойно опинилася за межами церковної брами. Євгенія Юхимівна піднесла їх нюхальної солі, води і на щічках моєї дружини знову заграв рум’янець. Вся процесія вирушила до Шкарівки, де у садку старого Хмельовського на нас чекали накриті столи. Ми з Софією сидимо на чільному місці, як годиться винуватцям урочистої події, спостерігаємо за всім, що відбувається. Більш за все мені хочеться, щоб усі гості пішли геть і ми нарешті залишилися самі. Напевне далися взнаки нервове перенапруження, пов’язане із святковою метушнею, і втома від довгого обряду вінчання. Найприємнішим подарунком на весілля стало обіцяння інспекції про переведення мене в іншу школу, подалі від попа Григорія, тещі і Ніни. 7


Галина Невінчана Дезертир Сьогодні вночі ми лежали, обійнявшись, і раптом Ліна промовила: – Ваню, на початку вересня госпіталь мають передислокувати кудись, а куди – поки невідомо. Це трапиться зовсім скоро… І мені аж страшно подумати, що ми маємо розлучитися. Але ж рано чи пізно це мало статися. – Кохана, не треба зараз про це, – озвався я. – Завтра буде завтра, а поки що ми разом. Тож не треба передчасно засмучуватися. Я тебе кохаю. Я підвівся на ліктях і за мить, цілуючи, накрив її своїм тілом. Вона щосили притисла мене до себе, обвивши, мов ліана, і нас знову поглинула хвиля пристрасті. Я відчував на своїх губах смак її сліз і ледь стримував свої. Я знав, що все скоро скінчиться, та не міг сказати, що теж хочу поїхати звідси. Поїхати додому. І раптом почув її шепіт: – Івасику, коханий мій! Коли я поїду, їдь і ти. Тікай. Досить з тебе цієї війни. Повертайся додому, до сім’ї. Як же вона мене кохає! Я нічого не відповів, лише міцно стис у обіймах, тамуючи стогін. Здається, в одержимій революційною несамовитістю Росії вже нема діла до останніх її захисників. Від Двіни до Дунаю панує тиша на позиціях і божевілля позаду позицій. Розгублені штаби продовжують жити за інерцією. Офіцерство, роздроблене і обезголовлене, розпорошується і сходить нанівець. Офіцер перетворився на піднаглядного. Служити і навіть жити стає неможливо. Країна 8


Амури і конкури занурилася в бруд і кров. Розбій, насильства й самосуди панують на всій землі руській, ще за рік до того великій, славетній, могутній... Ситуація в країні змінювалася із карколомною швидкістю. Протягом трьох днів проходили безперервні мітинги, на яких чулися різкі протести проти заколоту, піднятого Корніловим. Подаючи вечерю, Ілля повідомив останні солдатські новини: – В усіх комітетах постановлено – прибрати офіцерів, які проникли в солдатські організації. – Бач, Іллє, як добре, що я свого часу відмовився від посади у комітеті, аргументуючи тим, що офіцер. – А солдати вас не вважають за офіцера, – заперечив мій денщик. – Ви ж наш! – Спасибі, Іллє, за те що своїм вважаєте. Тому хочу з тобою начистоту поговорити. Сідай, за вечерею воно балакається краще. – Дякую, пане прапорщику. – А якщо я свій, то тоді для тебе Іван Іванович. Зрозумів? – Так. – Скажи мені, Ільку, чи не надумав ти часом додому податися? – Пане прапорщику, Іване Івановичу… – Кажи правду, бо я тобі зізнаюся, що мені ця війна набридла. Я хочу додому. Ілько мало не вдавився картоплиною, почувши таке одкровення від свого офіцера. – Ти ж знаєш, я людина суто цивільна, я – вчитель. То, якщо ти збираєшся додому, у мене до тебе буде прохання… – Радий служити, пане… Іване Івановичу. – Служити мені не треба, а от допомогти по-товариськи – інша річ. Ти тікатимеш додому першим. Тобою я хочу передати дещо своїй родині. Я витяг з шафи згорток. – Ось тут гроші, документи і кілька дрібничок для малих. Як маєш сумління – завезеш їх моїй дружині і передаси, що я й сам скоро буду. Коли не заїдеш – воля твоя. Їдь до своєї сім’ї, будь здоровий і живи щасливо. Їдь. Годі воювати. Ілля піднявся із-за столу, взяв згортка і трохи захриплим від хвилювання голосом промовив: – Не хвилюйтесь. Я передам. На тому ми з ним і попрощалися. Ілля залишив частину. Його відсутність мало кого здивувала. Мені здається, що вже ніхто нічому не дивується взагалі. Кожен переймається своєю долею. От і я готуюся до подорожі додому й до розлуки з Ліною. Для себе я остаточно 9


Галина Невінчана вирішив, що поїду звідси, лише коли розтане в далечині останній гудок санітарного потягу. Не хочу, щоб Ліна дивилася мені услід заплаканими очима. Принаймні у неї не залишиться відчуття, що я тікаю від неї. Вже відома дата Ліниного від’їзду. І це не початок вересня, а майже його кінець, але все одно надто мало часу нам залишилося бути разом! Здається, ми хочемо насититися один одним на решту життя. Це була остання ніч, яку ми провели з Ліною разом. На ранок її пересувний госпіталь знімається з місця. А за нею і я вирушаю в дорогу. Я вже тиждень не голився. Ліна тремтячи, немов осиковий листок і, ледь стримуючи сльози, гладить мене по неголених щоках. Ще вчора було літо, було тепло. А сьогодні по-осінньому прохолодний ранок. Сіє дрібний дощик. Стан природи відповідає моєму настрою. Душа болить, серце плаче, а я посміхаюсь коханій. Вона теж тримається. Взявшись за руки, ми йдемо на вокзал. На мені солдатська форма, в кишені лежать документи рядового 429 піхотної Полтавської дружини. Ось і перон, місце нашої зустрічі. Як дивно, що саме воно буде і місцем нашого прощання. До вокзалу підійшов состав теплушок. А ось і паровоз санітарного поїзда сповістив, що має рушати. Ми обіймаємося востаннє і завмираємо у довгому поцілунку. Потім Ліна відштовхує мене і біжить до вагона. Скочивши на підніжку, вона озирається. – Будь щаслива! – кричу їй услід. – Прощай! Вона посміхається мені востаннє і зникає у вагоні. Потяг прискорює хід, і ось хвіст його розчиняється в тумані. Здається, все це відбувається не зі мною. Я нікого і нічого навколо себе не бачу і не чую. Аж раптом з туману донісся пронизливий гудок, схожий на крик відчаю. Він наче ножем розпоров липку тишу і вивів мене із заціпеніння. Серце защеміло від нестерпного болю, і я, не стримуючи стогону, сів прямо на рейки. Так я попрощався зі своїм коханням, знаючи, що більше ми ніколи не зустрінемося. Не знаю, скільки я просидів. Мені здавалося, цілу вічність. – Підводься, Анна Кареніна. Біжи на ту колію, там зараз состав з теплушками піде. Може, ще встигнеш під паровоз лягти, – штурхнув мене хлопчина у формі залізничника і, сміючись побіг далі. «А й справді мені потрібен состав… Маю кудись їхати… Куди?.. Все одно куди, аби чимдалі звідси», – вирішив я і побіг у вказаному напрямку. Коли підбігав до потяга, він вже рушив і, певно, я залишився б на пероні, якби кілька дужих рук не вхопило мене за шинель і зі словами: «Давай, братіш10


Амури і конкури ка!» втягли у нетрі смердючої теплушки. Щойно опинившись у вагона, я забився в кут, притулився до стіни і заплющив очі. В ту ж мить свідомість породила образи тих, кого я любив і з ким сьогодні попрощався. Згадав, як на світанку я заходив у стайню до Ласкавої… Бідна кобилка! Вона не знала, що розлучається зі мною назавжди. Як завжди, зраділа моїм гостинцям. Я пестив її, а у самого серце стискалося і клубок підкочував до горла. Що з нею станеться? Мабуть, ще довго кликатиме мене, шукатиме, чекатиме і не розумітиме, чому я не йду до неї. Хто стане її господарем і чи буде любити її так, як я? Чи довго пам’ятатиме вона мене? Що Ліна не забуде ніколи – знаю напевне. І я пам’ятатиму її все життя. Пам’ятатиму усміхненою. Я намагався посміхнутися, та замість цього змусив стиснути зуби, щоб придушити стогін. Надто боляче. Я стягнув з голови кашкета і прикрив ним обличчя, щоб ніхто не побачив сліз, що текли по небритих щоках. Триста п’ятдесят кілометрів дороги додому видалися страшенно довгими і важкими. Дим від самокруток, стійкий перегар, здобрений часником і цибулею, сморід пропотілих онуч і давно немитої плоті паморочать голову. Якби не відсутність так званих дверей, то можна було б вчадіти у переповненій, смердючій теплушці. Пасажири цього сараю на колесах весь час як не сперечаються, то горлають пісень. Намагаюсь не дуже привертати до себе увагу попутників, бо хто знає, що у них на умі. Потяг часто зупиняється і подовгу стоїть на переїздах. Тоді ми залишаємо вагон і розбрідаємося, щоб не привертати увагу патрулів. Іноді вдається сісти в той же вагон, в якому їхав, а інколи доводиться чекати іншого потяга. Подорож розтяглася на три доби. З Шепетівки до Бердичева добирався на відкритій платформі серед якихось контейнерів. Стомився страшенно, сам собі бридкий. Більше за все хочу скинути з себе все, до останньої нитки, вимитися і поголитися. Нарешті побачив стіни добре знайомої станції «Бердичів». Залишилося зовсім трішки. Ноги самі несуть по курному шляху в милі серцю Великі Незгірці. Дім, мій дім! Стрімголов збігаю сходами ганку. Беруся за клямку і зупиняюсь на мить, боячись, що прокинусь і все це розтане, як сон… Смачно пахне борщем... В садку чую голоси дітей. Хтось заплакав. Тупіт маленьких ніжок і ось вже кілька маленьких рук обнімають мене. – Ігорю, дурнику маленький, не плач, то ж тато повернувся! – заспокоює братика Галинка. Кинувши торбу, падаю перед ними на коліна, обнімаю, цілую, плачу. Скрипнули двері. 11


Галина Невінчана – Ваню! – скрикнула Софія. – Повернувся! Підвожусь, обнімаю дружину і кілька хвилин ми стоїмо на ганку, злившись в одне ціле: я, Софія, наші четверо дітей... Першою отямилася Софія. – Боже! Який ти брудний! Скидай це лахміття, зараз води нагрію і митися. Митися негайно! Вдома! Нарешті вдома! Серце моє співає від радості, що нарешті завершилися мої військові пригоди. Вже пізно вночі, коли діти поснули, замість очікуваних мною любовних утіх на мене чекала тяжка сцена пояснень. З’ясувалося, що мій денщик таки відвідав Софію, передав гроші і гостинці, але також розповів їй про мою фронтову дружину Ліну. Можливо, я вибрав найрозумнішу тактику, коли не став ні заперечувати, ні виправдовуватися, ні каятися. Я мовчки дав можливість Софії виговоритися. Може, за нею теж був якийсь грішок. А можливо, просто здоровий глузд взяв гору і дружина великодушно простила мені фронтовий роман, бо ж я таки повернувся до неї. Зранку почуваюсь кепсько. В усьому тілі розбитість, сам якийсь пригнічений, хоча після з’ясування стосунків ми з дружиною порозумілися. Дуже болить голова. Ледь примусив себе підвестися з ліжка. Під час сніданку мій стан помітила Софія. – Любий, з тобою все гаразд? – стурбовано запитала. – Так. Просто ще не відпочив, напевне. – Ой, не кажи. Не подобається мені твій вигляд: очі блищать, щоки горять… Дай лоба помацаю. Не підводячись зі стільця, вона простягла через стіл руку і торкнулася мого чола. – Matka boska!! Тебе лихоманить! Не доведи Господи, тиф. Так, мерщій у спальню. Діти, до тата не підходьте, він захворів. Марисю! Бери бричку і хутко до пана Родзінського. Скажи, що Іван Іванович повернувся і що він хворий, – продовжувала роздавати розпорядження Софія, а я відчував, як земля пливе у мене з-під ніг. Я бачив схилене над собою обличчя мого приятеля Йосипа Феліксовича Родзинського, нашого старого лікаря. Потім звідкись взялася Ліна, яка клала мені на лоб компрес. Я спробував перехопити її руку і щось сказати, аж раптом зображення попливло і наче з туману намалювалося обличчя Софії. А потім все поглинула пітьма. 12

Амуры и конкуры. Укр  

«Амури і конкури». Історичний роман Несподівано одержані недавні нотатки дідуся переносять авторку в його сповнену романтичних пригод молоді...