Page 1


Галина Невінчана

а н к і в і ж Чу оповідання

Видавництво «Буква» 2012


ББК 224(4укр)6–44 Н95

Дизайн обкладинки і малюнки Г.Невінчана Невінчана Г.В.

Н95 Чужі вікна. Оповідання. – Біла Церква. – «Буква», 2012. – 160 с. 978-966-7195-85-4

Картинки нехитрих сюжетів з буденної круговерті життя спонукають до роздумів, викликають велику гаму почуттів. Чужі вікна – за ними по обидва боки одвічна боротьба добра і зла, світла і тіні, людських якостей, які щоразу мають нагадувати нам, що ми все ж – ЛЮДИ. Оповідання охоплюють чималий відрізок часу на зламі двох століть, по суті двох епох. Відбулася зміна формацій, а значить, мають змінюватись і люди. От чи на краще? Для широкого кола шанувальників художньої прози.

© Видавництво «Буква», 2012 © Г.Невінчана, 2012


Чужі вікна Вікно – то не скло і звичайна рама, Воно, як погляд людських очей, На тлі – силует, як фатальна дама, Свіча самотня німих ночей... За їхнім склом Картини, що вам і не снились, Добро і зло Немовби у вічнім двобої зчепились. А з рами вікна такий портрет визирає, Якого навіть у Рембрандта немає! Та є ще сімейки З картини такої, Де безсилі Ван Дейки, А врятує гротескність Гойї. Є профіль гордий, Є овал з дитячою чистотою, А ще є морди, Позначені тупістю самою. За кожним вікном Не просто сусіди чиїсь проживають, Там все одно Герої людських комедій грають. Здається, звичайна рама, Та за склом її дивна квартира, В ній трагедія або драма Ще шукають свого Шекспіра... Немов у кіно – У кожного роль особиста, За кожним вікном Досвідчені грають артисти. Та вогні всіх вікон Для всіх однаково світять, Мовчать довіку І ніколи й нізащо в світі Не порушать свого мовчання, Хоч знають про перше кохання, І про надії, і про образи, І про ненависть, і про відразу. Про ніжність і глум, Про радість і сум... Таїна Краєвська


Чужі вікна

Бандероль – Софійко, доню, збирайся. Дідусь уже чекає в машині! – гукаю до онуки і вкотре перевіряю, чи всі речі зібрали. – Зараз! Вже йду, – озивається вона з найдальшої кімнати. «Певно, якусь іграшку забула», – відмічаю і знову кваплю малу. Ось уже маленьке слоненятко тупотить сходами, за мить цілує мене й сідає в автомобіль. Помахавши їй рукою біля хвіртки, я повернулася до своїх справ, яких накопичилося більше ніж треба. Невдовзі зателефонував чоловік і доповів, що автобус на Київ рушив. Так, хоча нашій дівчинці лише вісім, вона вже не вперше їде сама зі столиці до нас, а потім у зворотному напрямку. За часів тотальної мобільної телефонізації це не є проблемою. У пункті «А» малу посадили до автобуса, сказали водієві, де випустити, й зателефонували до пункту «В», озвучивши державний номер, марку і колір транспорту, час прибуття і номер телефону водія. Під’їжджаючи до місця призначення, мала й сама телефонує тому, хто має її зустріти. Така собі жива бандероль. Отже, я спокійно займаюсь буденними справами, аж раптом дзвінок. Але то був не мій мобільник. У дитячій кімнаті, посеред купи іграшкових песиків, співав… Софійчин!!! «Ой, леле! Дитина залишилася без зв’язку!» Від цієї думки мене наче окропом обварило, та я заспокоїла себе тим, що і водій, і дитина, і її батьки знають місце зустрічі. Однак не довго тішилася цією думкою. Знову дзвінок, і цього разу на мій номер. – Ой, мамо! Як таке сталося! Як ти могла… – ридала у трубку дочка, і я не знала, що казати. – Я поїхала


Галина Невінчана

6


Чужі вікна

її зустрічати на вокзал, як домовилися, а водій каже, що висадив під мостом, біля «Магелана»… – Господи, це ж казна-де! – сплеснула я в долоні. – Отож-бо, мамо! Де її шукати? Ти уявляєш, коли я туди доїду через увесь Київ? А чи вона дочекається?! Уявляєш, вона стоїть під мостом, а нас нема… А раптом щось… Мамо, мамо, як ти могла… – захлинаючись сльозами, дочка перервала зв’язок. У мене земля пішла з-під ніг. У голові закружляли сюжети з телепрограми «Розшук дітей», і почало трясти, як у пропасниці. Але тут повернувся чоловік і враз перетворився на винуватого. І байдуже, що він казав і які аргументи наводив. Я лаялась, плакала, била його кулаками в груди, обіймала, плакала на плечі, аж поки йому все це не набридло. – Я не знаю, чому вона вийшла раніше, і не знаю, чому водій послухав її, а не мене. Та так уже сталося. Що я маю робити? Їхати до Києва? – Не варто, – абсолютно спокійно відповіла, чомусь раптом заспокоївшись. – Треба комусь телефонувати… – Кому? – До столичної міліції. Нехай туди якась патрульна машина ДАІ чи ППС під’їде… І знову задзвонив телефон. Цього разу чоловіковий. – Дякую, що зателефонував. Ти молодець, – відповів він, дослухавши співбесідника, а потім промовив до мене: – Дитина вже з батьками. – Як вони її знайшли? – А вона нікуди й не дівалася. Стояла там, де вийшла, і чекала. – А кого і за що ти хвалив? – Зять наш молодець. Недаремно книжки читає. Швидко зорієнтувався. Дізнавшись, що мала вийшла 7


Галина Невінчана

не на тій зупинці, одразу зателефонував до служби охорони супермаркету «Магелан» і розповів ситуацію. Один з охоронців тієї ж миті побіг до зупинки. А тим часом друзі наших дітей вирушили на своїх автівках до злощасного мосту. Підбігаючи до зупинки, охоронець побачив, як мале дівча з червоною валізочкою сідало у білу машину. Він записав номер автівки і зателефонував батькові дитини. Не хвилюйся, першою до місця дісталася наша сваха, – то була її машина. За тиждень онука знову приїхала до нас на гостини. – А скажи мені, Софійко, чому ти не послухала дідуся, маму і вийшла не на тій зупинці? – запитала ніби між іншим, коли ми складали величезний пазл. – Тому що зазвичай я повертаюсь до Києва у неділю, і батьки їдуть зустрічати мене з дому, а до «Магелана» їм ближче і зручніше. От я й подумала, що дідусь помилився, назвавши вокзал. Я забула, що того разу я їхала у робочий день. А з офісу, звісна річ, ближче до вокзалу, – спокійно пояснювало дівча, зосереджено шукаючи потрібний фрагмент пазла. – Сталася прикра помилка, яка коштувала моїй родині здоров’я… – додала Софійка і вставила знайдений фрагмент на місце. – А тобі не було страшно, коли час ішов, а мама з татом не з’являлися? – Ні. Хіба що тільки трішечки... – А що збиралась робити далі? – Спочатку я трішечки поплакала. Потім зрозуміла, що це не допоможе, і вирішила, що треба шукати міліціонерів. Я дивилась, дивилась, але їх ніде не було. А піти з зупинки я не могла. – Чому, побоялася? 8


Чужі вікна

– Ні. А раптом за мною приїхали б, а мене нема?.. Вони ж рано чи пізно дізналися б у водія, де він мене висадив. Я тобі іноді дивуюсь. Наче розумна, а таких речей не розумієш… – промовила мала і подивилась на мене так, що я зніяковіла. – А що було далі, коли ти не знайшла міліціонерів? – Потім на мене стали звертати увагу люди і питати: «Кого ти чекаєш, дівчинко?» «Куди ти їдеш?» «Може, тобі допомогти?»… – А ти? – А я всім казала, що зараз підійде моя мама, і вони відставали від мене. Потім, коли вже багато часу пройшло, подумала, що треба найняти таксі. Я ж адресу нашу знаю. Біля зупинки весь час було декілька машин, і я стала вибирати водія, який би сподобався мені найбільше. – Певно, наймолодшого і найгарнішого, – спровокувала я дитину обґрунтувати вибір. – Та ти що? Хіба я дурна! Молоді можуть бути несерйозними або цими… маніяками. Я шукала схожого на дідуся… – Гадаєш, серед старих не буває придурків? – Звісно, бувають. Та я покладалася на інтуїцію. – На що ти покладалася?! – На серце. Воно б мені підказало. – Вибрала? – Майже, але не зовсім. Не встигла. За мною приїхала бабуся… І знаєш що… Коли я сідала до неї в машину, всі таксисти повискакували і давай запитувати: «Жіночко, ви хто?» «Дівчинко, ти знаєш цю жінку?»… Заспокоїлися тільки, коли я сказала, що то моя бабуся. Вислухавши розповідь головної героїні пригоди, яка мало не довела до інфаркту всю нашу родину, я 9


Галина Невінчана

заспокоїлася, зрозумівши, наскільки наша дитина розважлива і здатна приймати доволі розумні, дорослі рішення. Проте перед черговою посилкою «бандеролі» вирішила взяти на власний жорсткий контроль і рахунок, і зарядку акумулятора, а головне – обов’язкову наявність телефону в дитини.

Блондинка за кермом Моя подруга – косметолог, тому послугами інших я не користуюсь. А чому треба давати заробляти чужим, а не своїм? До того ж не люблю по салонах ходити. Мені більш до вподоби домашня атмосфера. Отож приходжу я до Ольги, вона береться до роботи, між тим теревенимо про різне. Тут її мати приводить з прогулянки маленького Мишка. Я обожнюю цього трирічного хлопчика. Він теж симпатизує мені, бо завжди просить у мами дозволу нанести на моє обличчя крем чи маску. От і цього разу підбіг, але побачив, що спізнився. Постояв трохи і раптом несподівано запитує: – А ти знаєш, що моя мама тепер шофер?! Тільки нанесена маска, яка вже встигла підсохнути на обличчі, утримала мої брови на місці, бо від здивування вони вилізли б на лоба. Треба знати Олю, аби зрозуміти, що вона і керування автомобілем – речі несумісні. Вона висококваліфікований фахівець і просто чарівна жінка, але, потрапивши у незнайоме місце, стає абсолютно безпомічною. Може заблукати у трьох соснах і на Сенатській площі, а тут – вона і автомобіль. 10


Чужі вікна

– Олю, як це зрозуміти? – запитую у подруги. – Я не стала казати раніше… Мені чоловік подарував на річницю авто і змусив записатися на курси. А нещодавно я отримала посвідчення водія… – Оце так здивувала! – Я сама себе здивувала… – зітхнула Оля. – Ні, я на такий героїзм не здатна. Навряд чи коли найду в собі мужність сісти за кермо. Це так страшно… – Ой, облиш! Страшніше за все заблукати! – відмахнулася Оля. – Але я і з цим упоралась. Їжджу потроху. Та що там я! Послухай, розповім тобі про свою колегу. Дама – унікум! Якщо вже вона за кермо сіла, то тобі сам Бог велів! – І чим таким вона примітна? – Аллочка – прекрасний кардіолог, лікар вищої категорії, завідує відділенням. Її татусь займає високу посаду в одній з держструктур. Він купив донечці квартиру в Києві, круту «тачку». Не знаю, як вона здавала на права, але їздить. Питання, як? Нещодавно, закінчивши прийом хворих, ми з дівчатами вийшли з поліклініки, а надворі дощ. Парасольок ні в кого нема. Аж тут Аллочка дістає ключі від своєї «RАF-4». Ми зраділи і запитуємо: – Подруго, може, підкинеш до найближчої станції метро? – І вона з вітерцем прокотила вас вулицями вечірнього Києва! – висловлюю припущення. – Ага! Як би не так, – посміхнулась Ольга. – Винувато кліпаючи нафарбованими віями, Аллочка відповіла: «Ні, не можу». – Чому?! Вона кудись поспішала чи просто натура така капосна? – Господь з тобою! Аллочка – наймиліше створіння! – То в чому ж річ? Вона хоч пояснила свою відмову?


Галина Невінчана

12


Чужі вікна

– Авжеж. – Ну і?.. – Уявляєш, каже: «Дівчатка, я б з дорогою душею, але зовсім не орієнтуюся на місцевості. Вже рік за кермом, а їжджу тільки одним маршрутом «дім-роботадім». Якщо треба в інше місце – до супермаркету, в гості чи на концерт – беру таксі. Одного разу повернула не на тому світлофорі й мусила зупинитися. Залишила машину, записала адресу і на таксі поїхала за нашим хірургом. З ним на тому самому таксі повернулася до машини, і він вивів мене на мій маршрут». – Здається, у цього явища є діагноз «просторовий кретинізм», тож не варто ображатись на хворого. А Аллочку вашу шкода. Важко їй у цих бетонних нетрях… – підбила я підсумок і почала збиратися додому. – Так, – погодилась Оля. – Натуральна блондинка… Що з неї взяти? Взуваючись у прихожій, я зазирнула у дзеркало. На мене дивилася кароока дівчина з темним каштановим волоссям і темними бровами. Я посміхнулася своєму відображенню: «Аж ніяк не блондинка. Тож доведеться переглянути своє ставлення до союзу «я і автомобіль». А й перегляну! Нехай тільки автомобіль з’явиться на обрії».

Ворожіння на кавовій гущі Оксана приїхала до Пітера на світанку, але поки дісталася однієї з його окраїн, де мешкала подруга, та вже збиралася на роботу. 13


Галина Невінчана

– Будеш відсипатись, або?.. – спитала Ірка. – Або, – відповіла гостя. – Тоді по каві з бутербродом і розбіжимося до вечора хто куди. Без мене впораєшся? Не загубишся? – Не хвилюйся, я тут не вперше. Подруги поснідали і поквапилися до найближчої станції метро. Оксанка купила у кіоску цукерок і чомусь поїхала на Василівський острів. Ноги самі принесли на Смоленське кладовище. Дивне місце для прогулянки, особливо, коли на вулиці зимно, сніжно, волого і холодно. І кого вона збиралася тут провідати? Розчищеною алейкою дійшла до маленької каплички. «Во имя Отца и Сына и Святого Духа. В сей часовне погребена раба Божия Блаженная Ксения Григорьева, жена певчего Андрея Федоровича. Оставшись после мужа 26 лет, странствовала 45 лет. Звалась во вдовстве именем мужа: Андрей Федорович. Всего жития ея было на земле 71 год. В 1794—1796 году принимала участие в построении Смоленской церкви, тайно по ночам таская на своих плечах кирпичи для строящейся церкви». «Кто меня знал, да помянет мою душу для спасения своей души. Аминь», – прочитала напис на мармуровій плиті. – Правильно зробила, дитинко, що прийшла сюди. Вона багатьом допомогла: кому заміж вдало вийти, кому дитя народити… Помолись за її душу, попроси, і станеться диво, – прошамкав за Оксанчиною спиною беззубий рот. Дівчина озирнулась і побачила стару черницю з квітами в руках. – Сьогодні, 6 лютого – її день. Тут із самісінького 14


Чужі вікна

ранку вже багато людей побувало. Молись, проси. Все збудеться. Черниця поклала квіти, перехрестилася і стала шепотіти молитву. Оксана мовчки постояла поруч. Молитов вона не знала. Так само не знала, про що просити. Чоловік у неї є, дитина теж. Не грошей же у блаженної просити? Аж раптом до неї дійшло, що вони зі святою носять одне ім’я! «От якби й я могла якісь дива робити, людям допомагати…» Від таких думок їй стало трохи соромно. А ще від того, що нічого не принесла для тезки. Та вчасно згадала про пакет із цукерками. Поклала жменю в капличці, пригостила черницю. Решту роздала стрічним, приказуючи: «На спомин душі раби Божої Ксенії». Хтось брав, а хтось сахався, як від прокаженої. Повернулася додому, коли було вже геть темно. На неї чекала не лише однокласниця, а й дві її найближчі подружки-сусідки. Дівчата похрумали салатиками, клюкнули «клюківки», «шліфонули» все це кавою, і, несподівано для себе, Оксана промовила: – Давайте поворожимо на каві? Сказала й сама здивувалась. Ніколи нічим подібним раніше не займалась. Іринка поквапилась накрити свою чашку долонею. – Дякую, мені не треба. Нещодавно ходила до ворожки. Часто сіпати завісу часу і заглядати в майбутнє небезпечно. – Не питання, – погодилась Оксана. – А ви, дівчата? Сусідки не тільки не відмовились, а й виявили неабияку зацікавленість. Оксана пожвавішала і, напустивши на себе таємничості, почала керувати процесом. – Візьміть чашечку в праву руку, переверніть її на блюдечко і поставте на стіл, – промовляла, а сама подумала: «Навіщо почала ці ігри? Й сама не знаю. Та


Галина Невінчана

відступати пізно. Нічого, зараз якоїсь локшини їм на вуха навішаю – проковтнуть». Вона взяла одну з чашок і почала говорити: – У вашій родині незабаром буде поповнення. Ти народиш дитя. Здається, то буде гарненька дівчинка.

16


Чужі вікна

На мить їй здалося, що вона лише повторює чиїсь слова, а не читає малюнок, створений кавою. Три пари очей з непідробною цікавістю і жахом дивились на неї. Вона ж намагалася тримати марку і взяла до рук наступну чашку. – А ти, бачу, заміж зібралася? Та боюся, що з цього нічого путнього не вийде. Тобто весілля ви справите, але життя не складеться. Твій обранець перебуває під впливом якоїсь жінки. Швидше за все, це його матір. А сам він якийсь безголовий. – Як це? – тремтячим голосом спитала сусідка, чию чашку роздивлялась Оксана. – Живе чужим розумом. Хоча чого ще чекати від матусиного синка, який до сорока років холостякував? Оксана відірвала погляд від чашки, в якій нічого, крім кавового осаду, не бачила. Обидві жінки обдарували її спопеляючими поглядами і залишили квартиру, навіть не попрощавшись. Проте дверима грюкнути вони не забули. – Що це з ними? – запитала у подруги. – Не з ними, а з тобою. Не встигла приїхати, як посварила з сусідками. Це ж треба такого людям наговорити! – налетіла на подругу господиня. – Тільки те, що побачила, – розвела руками гостя. – Правда?! – насідала господиня. – Кривда! – огризнулась Оксана. – А в чому річ? – У тому, що Людочка вісім років заміжня, а дітей як не було, так і нема. Лікарі кажуть, що й не буде. – Не факт, – не погодилась Оксана, постукуючи пальцями по столу. – А що ти Тетяні наплела?! – не відступала Ірка. – Вона нарешті заміж виходить. Їй щойно запропонували одружитися. Ну і що з того, що наречений і справді старий парубок?! Хоч і має сорок років, та жодного 17


Галина Невінчана

разу у шлюбі не був. Проте ніяких колишніх дружин і покинутих дітей. – Але ж таки старий парубок, як я й казала… – «Я казала…» – перекривила Іринка. – Нострадамус доморощений! Краще не ворожи нікому більше. – Домовились, не буду! – Оксанка підняла руки вгору на знак капітуляції. – Принаймні твоїм друзям, – погодилась, аби тільки закрити тему. Наступного дня Оксана вирішила піти до найближчого храму і з’ясувати все про Ксенію Петербурзьку. Священик вислухав дівчину, підвів до образу святої і почав розповідати: – Зайшовши якось до знайомої сім’ї Голубєвих, юродива налякала їхню незаміжню дочку словами: «Ой, дівчино, ти ось тут сидиш, панчоху плетеш, а твій чоловік зараз на Охтинському кладовищі свою половину ховає та гірко плаче! Біжи швидше на цвинтар!» Перелякана дівчина не посміла ослухатися святу і разом з матір’ю побігла туди, куди наказала блаженна. Саме в той час молодий лікар, який щойно поховав дружину, померлу від пологів, лежав непритомний на її могилі. Мати і дочка підняли його, привели до тями і провели до будинку... Невдовзі Ксенія благословляла на щастя молоду наречену лікаря. …Повернувшись в Україну, Оксанка не раз дивувала своїм ворожінням рідних і знайомих. Сама ж вона з подивом відмічала, що ніколи не бачила нічого поганого, лише позитив. Хоча одного разу їй без усякої кави привиділась неприємна ситуація з її другом. Товариш поділився з нею планами на літо. Сказав, що поїде до Криму з подружкою на машині свого то18


Чужі вікна

вариша. Оксана встала дибки: – Не здумай! Трапиться біда... – Що з нами може статися? – посміхнувся молодий чоловік. – Вляпаєшся у великі неприємності. – З чого ти взяла? – Я це бачу. – І що ти бачиш? – Ви потрапите в аварію. Всі залишаться живі й неушкоджені, але з вас вимагатимуть великі гроші. А станеться все через твою пасію. – Здається, ти ревнуєш? – Думай, як хочеш, – буркнула сердито Ксеня, бо товариш таки мав рацію. – Тільки запам’ятай одне: у старих подружок є чоловіки, які мають зв’язки. Саме до старої подружки ти прибіжиш по допомогу. – Не прибіжу! – кинув хлопець і грюкнув дверима. То було на початку квітня. А побачились вони вже у червні, коли засмаглий, худий, неголений і наляканий мандрівник з’явився на її подвір’ї. – Ти – відьма! – Дякую. Бачу, ти таки був у Криму. Засмаг, підсушився… – Все сталось, як ти казала. Наших замкнено бандюками на дачі. Вони навмисно нам підставились. Тепер вимагають за пом’яте авто великі гроші. Мене відпустили зібрати необхідну суму. У батьків просити не можу. Ти казала, твій чоловік має знайомства у певних колах. Може, допоможе? – Може. Ти поки мийся, голись, а я на стіл накрию. Чоловік повернеться – поговорите. Конфлікт уладнали завдяки знайомствам Оксан19


Галина Невінчана

чиного чоловіка. Після того випадку до її слів почали прислухатися. Скінчилось літо. За господарськими клопотами швидко збіг вересень. Розпочався жовтень, її найулюбленіший місяць. Можливо тому, що у жовтні вона святкувала день народження. Задзвонив телефон. – Привіт, імениннице! – почула голос пітерської подруги Ірки. – Будь здорова і щаслива. – Дякую, – відповіла, щиро радіючи подрузі. – Ксюхо, сідай, бо впадеш. – Що трапилось? Кажи! Не муч. – Людмилка дівчинку народила. Трохи недоношену, але гарненьку, як лялечка. – Брешеш! – Ні. Правда. А Тетяна сходила заміж і вже й розлучитися встигла. Твоя правда, геть безголовим мужик виявився, справжній матусин синочок. Жодного рішення без мами не міг прийняти. Замучилася з ним Тетяна. – Отакої! – розгублено промовила Оксанка. – Хто б міг подумати?.. – Ксеню, дівчата приєднуються до вітань і просять пробачення за те, що розсердилися, замість того щоб дякувати. – Нема за що. Я ж нічого не зробила, лише розповіла про те, що бачила. – Як це нічого не зробила? Наступного разу, коли приїдеш, поворожиш і мені.

20


Чужі вікна

З життя автівки Як страшно жити! Як страшно!!! Зайвий раз у цьому переконалася за останні півтори доби. Але – все по порядку. Учора весь день якось не задався. Ще зранку мій хазяїн виявив неабияку активність, і мені довелося добряче побігати. Надвечір тиск зашкалював, мотор захлинався, а про збиті об асфальт і бруківку підошви, що горіли вогнем, вже й казати нічого. Вночі відпочити теж не вийшло. Замість того, щоб залишити мене, відповідно статусу, в гідному оточенні під наглядом охоронця в гарній уніформі на платній стоянці, хазяїн кинув мене біля під’їзду свого будинку. Ось вони, чоловіча любов і вдячність! Звісно, я всю ніч очей не стулила. До того ж і двір ще якийсь прохідний! Увесь час хтось вештається. Тож я сахалася на кожен шурхіт. І нічого дивного! У мене дуже тонка, чутлива нервова система… Задрімала лише на світанку, коли охолонули мотор і резина. Потім збадьорилася, вмившись ранковою росою, й зібралася ще трішечки поніжитися під променями липневого сонця, коли скрипнули двері під’їзду. Я стрепенулася, думала, хазяїн іде… Та то був не він. То з’явилася хазяйка бувалого «Шевроле», який теж мешкає у нашому подвір’ї. Ми з ним знайомі і частенько чекаємо на своїх господарів, стоячи поруч, але, якщо чесно, я трішки побоююсь цього «американця». Надто багато «бойових відміток» на його тілі… А я дівчина з пристойної родини… Хоча, за великим рахунком, мені «американця» навіть трохи шкода… Ой! Щось я відхилилася від теми. Мова зараз не про нього. Так от, дама робить кілька кроків у бік стоянки, і 21


Галина Невінчана

я відчуваю страшенний удар якимось тупим твердим предметом. Водночас моє натерте воском тіло пропорюють чимось гострим, здираючи не лише віск, а й лак із фарбою. Я здійняла страшенний лемент і раптом бачу, як щось, падаючи на мене, відсахнулося, злякавшись мого галасу. У цьому «щось» я впізнала хазяйку «Шевроле» . Зазираючи в мої затемнені вікна, як у дзеркала, вона потерла свого абсолютно неушкодженого лоба і швиденько дременула з місця пригоди. На мої крики про допомогу нарешті з’явився хазяїн. Як же він обурювався, побачивши на моєму тілі вм’ятину і глибокі подряпини! О, якби ви чули його погрози на адресу моїх кривдників! Потім він ніжно протер мене м’якою серветкою і пообіцяв найближчим часом одвести до «лікаря». Наступного ранку я знову чекала його біля під’їзду, коли з’явилася вона, моя кривдниця, в оточенні якихось людей. Побачивши мене, вона почала тицяти у мій бік пальцем і щось розповідати. Я прислухалася. – Це вона! Та сама крута тачка! – радісно вигукувала пані. – Вчора я наділа нові брюки, а вони, гади, такі широчезні… – До чого тут штани? – здивувався молодий чоловік, що йшов поруч із нею. – А до того, що калоша зачепилася за носок туфля, і я, наче стриножений кінь, втратила рівновагу. Розуміючи, що за відчуттям невагомості і вільного ширяння на мене чекає жорстке приземлення, я інстинктивно виставила вперед руки. Спочатку був гучний удар тупого предмета об тверду поверхню, потім скрегіт скла по залізу, несамовите виття автосигналізації і повне затемнення сонця. Щоправда, швидко минулося. Я зрозуміла, що тупий предмет – моя голова, тверда поверхня – чужа іномарка, і мої накладні нігті скреготіли по її 22


Чужі вікна

кузову. І, що цікаво, у мене ні синця, ні гулі й нігті цілі, а їй не пощастило. Ось, дивіться, то від моєї голови! І тут у мене мало не відключилися всі системи. Вона кинулася до мене з наміром потикати пальцями в мої рани. Якби її не зупинив молодий чоловік і не потягнув од гріха подалі, я б заволала на увесь двір. Нарешті вийшов мій хазяїн. Я намагалась вказати йому на кривдницю, але як не пирхала, як не підморгувала усіма лампочками панелі, не мітелила щітками «двірників», він мене не зрозумів. Так прикро, так прикро! Та що поробиш…

Інверсія1 Кажуть, що пекло має тринадцять кіл. Якщо це так, то останнього року Ірина пройшла щонайменше половину з них. А як же ж гарно цей рік починався! Коли до їхньої фірми прийшов новий програміст, вона одразу зрозуміла, що нарешті зустріла чоловіка своєї мрії. А коли з-поміж величезної кількості незаміжніх дівчат офісу вподобав саме її, Іринчиному щастю не було меж. От тільки виявилось воно надто куценьким. Любов минула й «зів’яли помідори», щойно Макс дізнався про її вагітність. Ще вчора галантний кавалер вмить перетворився на брутального хама. Одразу нагадав про те, що на п’ять років молодший, і перспектива завести «спиногриза» його не приваблює. На запитання: «То що ж робити?» відпо1

Інверсія – логічна операція в графічному редакторі Adobe Photoshop, результатом якої є зміна значення на протилежне попередньому.

23


Галина Невінчана

вів: «Ти доросла тітка, мала про це завчасно потурбуватися. Можу дати грошей на аборт і познайомити з хорошим лікарем. На більше не розраховуй». За тиждень він уже завів нову пасію. Нею стала офісна секретарка. Була то випадковість чи він вчинив так навмисне, Ірину не цікавило. Хоч так хоч сяк – все одно боляче. Не подумайте, що Ірочка повна дурепа, яка не знає, звідки діти беруться і ніколи не чула про протизаплідні. Просто кілька років тому лікар запевнив, що вона навряд чи колись стане матір’ю через гормональний розлад. На той момент перспектива заміжжя навіть не маячіла на горизонті, тож дівчина не стала бити на сполох, робити додаткові обстеження і, тим паче, сідати на таблетки. Тепер Ірина не знала – радіти чи плакати. У тридцять наче вже й хочеться дітей, та як наважитись народити їх без батька? Думала-думала і надумала позбутися дитя. Пішла до лікаря, а той каже: – У вашому віці та при такому діагнозі – це просто диво. Припуститесь помилки – жалкуватимете все життя. У вас є кілька днів на прийняття рішення. Думала з тиждень. За день рішення змінювала сто разів, та врешті-решт дійшла згоди сама з собою. Пішла на черговий прийом до консультації, сказавши лікарю, що народжуватиме. Справді, чом би й ні? У неї є і робота, і квартира. Коли дитятко заворушилось, Іра навіть уявити не могла, що кілька місяців тому готова була його вбити. Вона йшла на ультразвукове обстеження, як на свято. Сьогодні нарешті дізнається, кого носить під серцем: хлопчика чи дівчинку. А ще отримає комп’ютерну роздруківку, яку вклеїть в альбом як перше фото дитини. – На жаль, плід має вроджену ваду, – наче грім серед ясного неба пролунали слова лікаря. – Хлопчик 24


Чужі вікна

приречений. Треба переривати вагітність. Але для аборту запізно, а для штучних пологів – рано. Будемо носити до шести місяців. Додаткове обстеження виявило, що причиною аномалії розвитку плоду стало не надто поширене захворювання – токсоплазмоз. Іра й гадки не мала, де його підчепила. Адже жодних контактів з тваринами вона не мала. Ті півтора місяці стали для неї найчорнішими днями. Вона весь час плакала, розмовляючи зі своїм не народженим синочком, просила у нього пробачення і потай сподівалась, що лікарі припустилися помилки, як і тоді, коли визнали її безплідною. Але цього разу дива не сталося. Пологи були складними. Попри запевнення лікарів, малюк народився живим і прожив цілих дві доби. Він і справді був потворним: крихітне кістляве тільце з непомірно великою головою, схожою на роздуту кульку. Але ж то був її хлопчик, якому вона ще півтора місяці тому обрала ім’я. Страшно і гірко було усвідомлювати, що він помирає. Щойно її янголятко предстало перед Господом, – Ірина звалилася з високою температурою через ендометрит. У порожню квартиру вона повернулася виснажена хворобою й абсолютно спустошена. Закінчився термін лікарняного. Треба виходити на роботу і щодня спостерігати, як Макс залицяється до секретарки на її очах. На роботі вона ще якось трималася, а вечорами в порожній квартирі не знаходила собі місця. Могла годинами сидіти у кухні на маленькому диванчику, закутавшись у плед, і плакати. Не хотіла нікого бачити. Не хотіла жити. Саме такого плаксиво-дощового вечора задзвонив


Галина Невінчана

телефон. Ірина з неохотою взяла слухавку: раптом це батьки? – Здоров була! – почула голос колишньої однокурсниці. – Привіт, – відповіла, витираючи мокрі від сліз щоки.

26


Чужі вікна

– Якщо не проти, я до тебе в неділю забіжу. Ми так давно не бачились. Я скучила. – Заходь. Буду рада. – Тоді до зустрічі. Ірина і справді зраділа, що в неділю прийматиме гостей. Треба ж якось виходити з депресії, інакше збожеволієш. Всю суботу провела на кухні, виготовляючи різну смакоту, а в неділю, причепурившись з самого ранку, влаштувалася біля вікна, чекаючи на подругу. Нарешті на доріжці, що вела до під’їзду, побачила однокурсницю у супроводі незнайомого чоловіка. «Могла б попередити, що прийде не сама. Невже веде на оглядини кавалера? Цього мені ще бракувало. Велика радість дивитися на чуже щастя!» Настрій ураз зіпсувався, але не впустити людей до квартири вона не могла. – Ірусю! – кинулася з обіймами і поцілунками подруга, щойно переступивши поріг. – Знайомся – це мій кузен. – Андрій, – промовив чоловік і вручив господині букет троянд. – Дуже приємно, – привітно посміхнулась Іра, бо від почутого і квітів їй насправді стало приємно. – Чудові квіти. – Андрій приїхав з Владивостока на сесію, він заочно навчається в університеті. Уявляєш, має дві вищі освіти, а йому все мало. Третю здобуває, – щебетала подружка. – Вибач, що не попередила. В останню мить потягла за собою. Не хотіла, щоб нудьгував сам. Невдовзі всі троє вели жваву бесіду, і Андрій вже не здавався зайвим. Трохи вайлуватий і на перший погляд непоказний, він приваблював своєю дотепністю, безпосередністю і щирістю. Завдяки балакучості 27


Галина Невінчана

подружки Ірина дізналася, що Андрія покинула красуня-дружина. І не просто пішла, а втекла з його найкращим другом, який мав товстіший гаманець. От і вся любов. Отже, Андрій пережив подвійну зраду, що вдвічі тяжче. Про свої нещастя Ірина вирішила не згадувати. Гості пішли, а вона ще довго не могла заснути, але цього разу не через сльози. Чи не вперше за останні місяці молода жінка забула про свою біду. Вона думала про нового знайомого. Наступного вечора знову хтось подзвонив у двері. Іра нікого не чекала, але пішла відчиняти. Може, сусідка по сіль прийшла, а може ще хтось. Як на неї, то краще непроханий гість, ніж самотній вечір. Перше, що вона побачила – був величезний букет, а вже потім із-за нього визирнув… Андрій. – Вибачте, що без запрошення. – Заходьте, коли вже прийшли. Просиділи вечір за чаєм, доїдаючи вчорашні пироги. Назавтра побачились знову. Зустрічалися щодня, гуляли містом, ходили у музеї, каталися на катері. І так аж до самого його від’їзду додому. Потім було листування, нічні дзвінки, а за кілька місяців Андрій знову приїхав до Пітера, на захист диплома. У день захисту він із здивуванням побачив серед присутніх Іру з квітами. «Обмивати» диплом вирішили вдома. А там на Андрія чекав ще один сюрприз: величезна яскрава стіннівка з поздоровленнями, накритий на двох стіл з шампанським і свічками. – Ти найчарівніша жінка у світі, – промовив розчулений Андрій, цілуючи руки подруги. – Для мене ніхто ніколи нічого подібного не робив. За кілька днів він поїхав. І знову листи, дзвінки… 28


Чужі вікна

А невдовзі Ірина зрозуміла, що східний гість залишив їй подарунок. Вона не мала жодних сумнівів, що залишить цю дитинку, та Андрієві й словом не обмовилась, боялась почути щось таке, що її розчарує. Минуло ще трохи часу, і у телефонній розмові Андрій спитав: – Ти на Далекому Сході колись була? – Ні. – Тоді складай валізу. Я на тебе чекаю. Гроші на квиток в обидва кінці уже відіслав. Попередь заздалегідь про рейс. – Я подумаю. – Жодних відмов не приймаю. Зустріну в аеропорту. Іра думала недовго, збиралася ще швидше. Чом би й не злітати? Андрій зустрів, як і обіцяв, мало не біля трапа літака. Приїхав не сам, з батьками. Після вечері спитав: – Беручи до уваги, що ти прилетіла, – паспорт з тобою? – Авжеж. Чому запитуєш? – Аби переконатись. Отже, діставай з валізи святкову сукню і готуйся забруднити паспорт печаткою. – Навіщо? Якою? – До РАГСу підемо, кохана. Чи ти проти? – Дивне освідчення, – розгубилася Ірина. – Ми ще й заяви не писали. – Я сприймаю це як згоду. Ходи до мене! – він розкрив обійми. – Так! – Ірочка сплела пальці на шиї Андрія. – Звісно, так! Вони стояли обійнявшись. Він гладив її попелясте волосся, цілував чоло, очі, щічки, вушка. – А як ти це влаштуєш? – спитала Ірочка у перерві між поцілунками. – Мамина подруга – завідувачка РАГСом. Заяву 29


Галина Невінчана

давно написано, дату призначено. Всі чекали наречену. Ой, мало не забув! Дай мені свою руку… Ірочка простягла долоньку, і за мить на її пальчику вже виблискувала вишукана каблучка. – Я теж маю для тебе подарунок, – промовила дівчина. – У нас буде дитина. Він мовчки пригорнув кохану до себе, бо від почутого забракло слів. Йому хотілося плакати і сміятися водночас. Опанувавши себе, Андрій промовив захриплим голосом: – Ти навіть не можеш собі уявити, який я щасливий...

Коровай Я працюю в ректораті університету. Якось довелося допомагати секретарці прибирати у кабінеті ректора: квіти полити, пилюку змахнути, букети поміняти. Посеред столу, на тарелі, стояв величезний, гарний коровай. Щойно взяла його, щоб переставити в інше місце, як у ніс вдарило не запашним хлібно-ванільним ароматом, а цвіллю. Потицяла пальцем – каменюка. Заглянула під спід – а він усередині геть процвів. – Лоро, – кажу секретарці, – ти б пояснила шефові, що з хлібом так поводитись не можна. Коли вже сам їсти не хоче, то нехай людям роздасть. Хліб має бути з’їдений до останньої крихти. Це ж гріх у сміття його викидати. І ми з дівчатами з машбюро не відмовимося пригоститися шматочком до чаю або кави. І шефові кави подамо... Вже наступного тижня Лорка урочисто занесла до 30


Чужі вікна

машбюро тацю з рум’яною паляницею, що пахтіла на всю кімнату, а вийшла з чашкою запашного чаю, розеткою варення і шматочком короваю на білому блюдечку для ректора. З того часу, почувши запах свіжоспеченого хліба, ми знали, що можна заощадити на буфеті. От і тієї п’ятниці в університет зранку завітали гості. Вони вручили ректору пишний, прикрашений колоссям і трояндами коровай. До зарплати залишалося ще кілька днів, тому в наших гаманцях було негусто. Пошкребли, як кажуть, по засіках, знайшли півбанки полуничного варення. Скинулися – вистачило на пакет молока. Хліб вирішили не купляти. Навіщо, коли на нас чекає пекарське диво! Ось тільки дочекаймося закінчення засідання керівництва… Тринадцята нуль-нуль, а двері ректорського кабінету все ще зачинені. Ніхто не вийшов. Минає ще півгодини. Лорка з жаданим короваєм так і не з’являється. Збігло ще тридцять хвилин. Ситуація не змінилася. Посьорбавши з варенням хто чаю, хто молока, ми повернулися до роботи. Нарешті двері машбюро відчинилися. Наші пожадливі погляди, спрямовані у бік дверей, застигли у здивуванні. На порозі стояла Лора і тримала в руках зовсім порожню тацю, злегка припорошену дрібнюсінькими крихтами. – Засідання керівництва плавно перетекло в наукову нараду. На обід засідателі не розходилися. Зголодніла професура переломила хліб на шматки і зжувала всухом’ятку… – зі скорботним виразом обличчя виголосила Лариса. – Еге ж… – зітхнула старша машиністка. – Ось вам, дівчата, й сувора правда життя, що демонструє всю глибину народної мудрості... – Про що це ти? – запитала наймолодша дівчинадрукарка. 31


Галина Невінчана

– На чужий коровай рота не роззявляй! – відповіла старша і люто затарабанила по клавішах старенької «Ятрані».

Крилата незабудка Його принесли напередодні Нового року в подарунок моїй доньці до дня народження. Небесно-блакитний хвилястий папуга принишк у літровій банці. Він був уже третій. Перший, зажадавши волі, випурхнув з клітки ще влітку. Другий, слабенький від народження, помер через застуду. – Хто приніс у дім цей жмуток фарбованого пір’я? – сердито гримнув чоловік. – Досить сліз через цих горобців! Хай несуть туди, де брали. Звісно, ніхто нікого нікуди не відніс. Пташка оселилася у нас. А далі все відбувалося за стандартним сценарієм: звірину дарують дітям, а опікуються нею мами. От я й носила за собою клітку і розмовляла з Карлушою. Він був моїм єдиним співрозмовником протягом дня, бо діти йшли до школи, а дорослі на роботу. Тому, коли чоловік приїжджав на обід, клітка завжди стояла на столі. Папужка, радіючи новому обличчю, весело стріпував крильцями, і пір’я з половою феєрверком летіло в тарілку з борщем. – Прибери цю гидоту! – гаркав чоловік. Та ні мене, ні Карлушу не можна було відучити від цієї звички, і кожного дня історія повторювалась. Навесні мені випало відчути себе Миколою Островським: відмовили ноги і лежала як поліно. Пташка 32


Чужі вікна

«прописалася» на стільчику, біля мого ліжка. Поки я читала, мій блакитний компаньйон весело цвірінькав і вертів головою навсібіч, а коли зверталась до нього, весь перетворювався на слух. – Карлуша – хлопчик, хороший хлопчик, – приказувала я, а оченятка-намистинки уважно дивилися мені в рот. Почувши гуркіт нашого автомобіля і стук вхідних дверей, казала папужці: – Хто прийшов? Тато Саша прийшов, тато Саша. Карлуша мружив очі, слухав і… мовчав. Так ми спілкувалися зо три тижні. Нарешті я спромоглася підвестися з ліжка. Але одужанням це назвати було важко, оскільки пересуватися могла, лише наколовши знеболюючого і обперезавшись ортопедичним поясом. Та я так навідпочивалася, що героїчно намагалась потроху долучатися до господарських справ. Я знову зустрічала чоловіка з роботи, а Карлуша, знову-таки, сидів у клітці на обідньому столі. – Ну скільки можна! Я ж просив не ставити цей хлів на стіл, принаймні поки я їм. Суп із половою і чай з пір’ям мені не до смаку, – вже не обурювався, а втомлено благав чоловік. Я хапала клітку і виносила з кухні, а повернувшись, винувато посміхалась і починала змітати зі столу сміття. Наступного дня все повторювалося. І раптом... «Хто прийшов? Тато Саша хор-роший хлопчик…» – бадьорим голосом весело промовив папуга. Чоловік від несподіванки випустив ложку з рук. Похмуре чоло розгладилося і губи розтяглися у посмішці. – Ти чула? Це він про мене сказав!? Він каже «тато Саша»! – чоловік радів, як мала дитина, і відтоді 33


Галина Невінчана

його ставлення до блакитного «горобця» змінилося докорінно. А мені все не легшало. Спина так само боліла, і я мусила багато відпочивати. От і вирішила всерйоз взятися за навчання свого крилатого друга. Він виявився здібним учнем і справжнім поліглотом. У його репертуарі швидко з’являлися нові слова, спочатку українські, російські. За тиждень тренувань його улюбленою пісенькою стала «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний...». Згодом я навчила його кільком німецьким, французьким, англійським і навіть іспанським фразам. Лагідний, веселий птах дарував усім гарний настрій і став загальним улюбленцем. Та якось я помітила, що мій Карлуша наїжачився, сидить, підібгавши ліву лапку, стиха розгойдуючись, і, що найстрашніше, навіть не цвірінькає. Обдзвонивши всіх знайомих, я отримала довжелезний список «айболитів», але жоден з них не міг визначитися з діагнозом, а тому і з лікуванням. Хтось вважав, що у птаха інсульт, дехто припускав, що то наслідки протягу. Тому один радив накапати папужці горілки, другий – вітаміну В, третій – хлористого кальцію. Одне заспокоювало – Карлуша поки не втрачав апетиту і, як завжди, із задоволенням випурхував з клітки, щоб розім’яти крильця. Але з лапкою справи були кепські.

34


Чужі вікна

...Того дня ми купили для Карлуші нову яскраву поїлку. Доки прилаштовували обнову, він вилетів розім’яти крильця. Хотів, як зазвичай, вмоститися на картині й подзьобати багетну раму, але не долетів. Спікірувавши, вдарився грудьми об клітку і впав на килим. На лиху годину крізь непричинені двері до кімнати сірою тінню прослизнула кицька Анфіска. Я спробувала її перехопити, але через клятий біль у спині відмовили ноги. Мить, і папуга опинився в зубах у кішки. Добре, що я хоч зловчилася вхопити мисливицю за хвіст і не дала їй втекти із здобиччю. На допомогу прибігла донька, і лише вдвох ми зуміли визволити бідолашну пташку з котячої пащі. Переляканий папужка вп’явся дзьобом у мою руку й заціпенів. Я шепотіла своєму «горобчику» ніжні слова, зігріваючи диханням. Нарешті він відтанув, обм’як і розтулив дзьобика. Я поклала його у клітку. Нещасне створіння! Стояти Карлуша не міг через паралізовану лапку. Спурхнути на жердину також був не в змозі через пом’яте крило. Він лежав на дні клітки, мов синьо-блакитна пелюстка, а ми, безпорадні, нічим не могли йому допомогти. Я вийшла з кімнати. Несила було дивитися, як життя покидає маленьке тільце. За декілька хвилин до мене підійшла донька і тихо промовила: – Мамо, Карлуші більше нема! Ми поховали нашого улюбленця в садку під квітучою вишнею. На тому місці я посадила білі стокротки, аби ніхто не топтався на могилі птаха. І лише коли притоптувала руками землю біля квітів, зрозуміла, що вперше за тривалий час вільно рухаюся: присідаю, нахиляюсь… За кілька днів до мене завітав давній друг і спитав: – А де твоя крилата незабудка? 35


Галина Невінчана

– На небі, – відповіла я і повідала сумну історію. – Співчуваю, – промовив друг і раптом спитав: – Ти начебто за гороскопом Півень? – Так. Ну і що з цього? – Пусте. Але, якщо мені не зраджує пам’ять, ти терпіти не можеш пір’я? Та, незважаючи на це, у вас удома один за одним з’являються птахи… А почалось це тоді, коли ти захворіла… – розмірковував мій гість уголос. – Почалося! Заради Бога, не мудруй! – А я й не мудрую. Просто згадав про тотемних звірів. – Отакої, – пхикнула я. – Добалакались! – Нічого смішного. Хіба не чула про біоенергоінформаційну взаємодію людини з тотемною твариною? А древні були не дурні! Мій приятель зробив розумне обличчя і підняв палець угору. – От уже й древніх приплів, філософ доморощений. – Гаразд. Поясню. Хто займався птахом: годував, розмовляв із ним? Ти. Хто на той час був найслабший, найхворіший? Ти! От твій папуга і «увімкнувся» в твоє енергетичне поле одразу в кількох іпостасях як «акумуляторна батарея», енергетичний щит і «запобіжник». Між вами виник постійний потужний обмін тонкими енергіями, корисний для людини і не завжди для тварини. – До чого ти ведеш? Хочеш звинуватити мене у вампіризмі? То, виявляється, я висмоктала енергію з нещасної пташки? Мій товариш тільки й чекав, щоб я втяглась у полеміку. Йому хліба не треба – дай пофілософствувати. – Не зовсім так, – тоном лектора він почав викладати свою думку. – Твій папуга теж дещо отримав. Тварини дають нам фізичну енергію, а ми їм – духовну. А духовність цінується у Всесвіті дуже високо! При 36


Чужі вікна

спілкуванні з людьми домашні вихованці персоніфікуються, стають особистостями. Підключившись до духу конкретної людини, вони допомагають своєму хазяїну йти дорогою долі. Так відбувається еволюція душі цієї тварини. – Ти хочеш сказати, що у наступному житті він буде вже не папугою, а, можливо, людиною? – не без скептицизму запитала я. – Хтозна… Одне можу сказати з певністю: прив’язаність твого птаха до тебе взяла гору над інстинктом самозбереження. Намагаючись допомогти тобі, він віддав себе всього... До останньої краплі. Оце так любов! Справжній лицар! Від захоплення очі мого приятеля, такі само яскраво-блакитні, як мій Карлуша, спалахнули, і здалося, від їхнього сяйва посвітлішало чи то в кімнаті, чи то в мене на душі. Я дивилась у ці небесно-блакитні очі, згадувала свого крилатого компаньйона і думала про те, що можна вірити, а можна не вірити в існування енергетичного зв’язку між людиною і його домашнім улюбленцем. Але чим тоді пояснити те, що відбулося зі мною і маленькою блакитною пташкою?

Крізь вогонь і воду Така в мене робота, що час від часу кличе у путь. Маю збирати валізу й їхати. Ось і того грудневого вечора вмостився на верхній полиці купе потягу «КиївЛьвів» і намірився перед сном ще раз переглянути документи справи, в якій виїхав у дорогу. Щойно потяг 37


Галина Невінчана

рушив, троє немолодих чоловіків, моїх попутників, розпакували свої «сидори» і накрили «поляну». – Може, приєднаєтесь до нас? – запросили мене. – Щиро дякую, та, пробачте, мушу відмовитись. Почуваюсь недобре, тиск зависокий, – згрішив я, вигадавши собі болячку, аби відчепилися. – Ні, то й ні, – відповіли сусіди, не надто переймаючись відмовою, і почали вечеряти. Я заглибився у читання, пропускаючи повз вуха їхні балачки. Аж раптом одна фраза привернула мою увагу, і я прислухався. – …Уявляєте, всього три штуки баксів – і посвідчення ліквідатора першої категорії в кишені. – Щось не пам’ятаю, щоб ти ближче, ніж на сто кілометрів, наближався до Чорнобиля, – гмикнув його співрозмовник. – А кого це цікавить, якщо знаєш кому платити?– втрутився третій. – Отож. Один раз заплачу, за рік «одіб’ю бабки» і до кінця життя доїтиму державу. А якщо до цього додати лікування, оздоровлення, безкоштовний проїзд у громадському транспорті, мінус п’ятдесят відсотків оплати за комунальні послуги…– перераховував пільги «ліквідатор». – Круто! Ну, дай Боже тобі довгих років, щоби встиг насолодитись усіма благами. Не все ж державі нас використовувати... Як кажуть, зі стриженої вівці… Вип’ємо за тих, хто вміє користатися моментом! – Будьмо! – За тебе, друже! Чоловіки підняли пластикові стаканчики і випили. Читати перехотілося. Я заплющив очі, вдаючи ніби сплю, але сон не йшов. Колеса потягу стукали по стиках рейок, відмотуючи назад дні, тижні, місяці і 38


Чужі вікна

роки. Наче в кіно, у мозку один за одним поставали кадри з мого власного життя. Кадр перший. Море Безкрає море пшениці випліскується за обрій, де, напевно, зустрічається з високим синім небом. Я, малий, пірнаю у високі хліба і уявляю, що то морські хвилі. Розгрібаю руками стебла пшениці, ніби хащі химерних водоростей, а квіти маків і волошок здаються мені дивовижними рибками. Я ще не знаю, що колись побачу справжнє море і навіть пройдуся дном океану, й сріблясті рибки битимуться метеликами у скло мого шолома. А ось я вже випускник медичного училища, спеціалізованої фельдшерської групи. Нас готували до служби в армії, тому всі мої одногрупники хлопцімолодці, як на підбір, фізично здорові, спортивні, на зріст не менше метра вісімдесят. Разом з дипломами ми отримали повістки, і хто куди, а я у морфлот. Такої далекої подорожі у мене ще ніколи не було. Я перетнув усю неозору Батьківщину, користуючись майже всіма видами транспорту, поки дістався пункту призначення – бухти Слов’янка, що на Далекому Сході. Ми, молоденькі матросики, розвантажуємо баржі. Неподалік тренуються військові спортсмени-плавці. Якоїсь миті я забуваю про те, що на службі, й піддаюся спокусі позмагатися. Мені ж лише вісімнадцять! Від пірса, з якого стрибаю, до місця старту плавців метрів п’ятнадцять. Дистанція запливу п’ятдесят метрів. Я не лише наздоганяю спортсменів, а ще й фінішую першим. Так захопився, що розгубився, побачивши над собою військового з чотирма зірками на погонах і нашивками на рукаві. 39


Галина Невінчана

– Прізвище? – запитує капітан-лейтенант. «Все, – думаю. – Вляпався. Ховатися нікуди, форма з номером ось тутечки». Звісно, відповідаю по уставу. А через два-три дні мене викликають до начальника. І тут я ніс до носа зустрічаюся з тим самим офіцером. – Отже, матросе, забирай речі з рундука і прощайся з братками, – виголосив він, посміхаючись. А мені тоді було не до посмішок. Так тоскно зробилося: мало того, що до рідного дому одинадцять тисяч кілометрів, так тепер ще й із земляками розлучають! Але накази не обговорюються. Служба є служба. Як же довго ми теліпали трамваєм через увесь Владивосток! Потім ще довше йшли пішки, аж поки опинилися в бухті Горностай. Тут розташувалась база підводних човнів. Ми піднялися на борт військового катера, і він узяв курс на схід. Куди не поглянь – скрізь вода. Нарешті з туманної імли нашим очам відкрився острів Руський. Офіцер пояснив, що це найважливіша стратегічна точка у затоці Петра Великого. «Раби, вас привезли в школу Батісти! Тут вас навчать битися, володіти зброєю», – чомусь саме ця фраза із «Спартака» першою спала на думку, коли я зрозумів, що опинився в школі бойових плавців, у закладі, де плекають еліту флоту – людей-жаб, які роблять «погоду» на флоті, здійснюючи розвідку, охорону і диверсії. Здоров’ям Бог мене не обділив, нерви сталеві, дякуючи батькам, до роботи привчений, тож підводну справу опанував швидко. Я став тринадцятим членом загону тихоокеанських водолазів-глибоководниківуніверсалів з допуском до спуску на сто метрів. Ось де почалося життя, сповнене випробувань, пригод і незабутніх вражень! 40


Чужі вікна

Тихий океан, Індійський, Атлантика, моря всіх кольорів, острови Фіджі, Куба, Філіппіни… Я двічі перетинав екватор. За бортом день і ніч хлюпотіла вода, а ночами снилось рідне село. Єдина цивільна людина, яку можна було побачити за п’ять-шість місяців походу, – це старпом, котрий інколи вдягав сорочку без погонів. І тільки один офіцер «особіст» на судні знав, з яким завданням я спускатимусь під воду. Я охороняв кабель зв’язку «Америка – Європа», що пролягав під водою на глибині шістдесят метрів. У цій місії брали участь двадцять держав, поділивши відстань на меридіани. В одному з походів борт, на якому я служив, зайшов у порт Нагасакі. Ми відвідали меморіал жертвам бомбардування і Всесвітній інститут з вивчення променевої хвороби. До глибини душі мене вразили маленькі діти, від народження хворі на променеву хворобу… Минув перший рік моєї служби, а потім було Жовте море... …Повний штиль. Я готуюсь до чергового заглиблення. На мені гідрокостюм, чобітки по пуду на кожну ногу, необхідне знаряддя, рукавички. Хлопці востаннє перевіряють герметичність шолома, і я повільно занурююсь у воду. З поверхнею мене з’єднують тільки кисневий шланг, трос та кабель зв’язку. В усі боки бризками розлітаються дрібні рибки. Після п’ятнадцяти метрів з дна починає підступати зелений морок. Проходжу відмітки 30, 50, 80 метрів. У роті стає сухо, бо на глибині ста метрів, де на кожний квадратний сантиметр тиснуть десять тонн води, водолази дихають не киснем, а сумішшю газів. І раптом бачу, як згори змією, наче в уповільненому кіно, сповзає трос… «Він потрапив під гвинти, і його зрізало, – майнула думка, і прийшло розуміння, що по кабелю зв’язку 41


Галина Невінчана

хлопцям мене не витягти. – Маю розраховувати лише на власні сили і на Бога». Сто десять кілограмів лаштування страшенно ускладнюють мої рухи. Будь що маю звільнитися від чобіт. Правий зловчився скинути, а лівий ніяк. Насилу зігнувшись, просто зрізав його ножем, і у ту ж мить шолом переважив і перевернув мене догори ногами. На такій глибині це смертельно небезпечний номер! Шанси на порятунок мізерні. Сценарій відомий: спочатку почнеться розлад дихання, підніметься легеневий тиск, розірвуться судини… Інфаркт і... З тієї пори минуло багато років, але й зараз, лежачи на другій полиці купе, я відчув, як шалено калатає серце, залізні лещата стискають голову і мені бракує повітря. Але, як і того дня, я опановую себе і наказую: – Спокійно! Помирати рано. І ось я знову бачу себе на глибині. Повітря більше не стравлюю. Нехай роздуває костюм, тоді мене викине на поверхню, як кульку. Підйом настільки стрімкий, що дихати не встигаю. У роті відчуваю смак крові... Болю немає, тільки холод у лівій нозі. До поверхні метрів п’ятнадцять-двадцять… Знову сюрприз. Стрімкий підйом зриває свинцевий нагрудник. Рух припиняється, і я зависаю, як буйок. Останнє, що бачу – це тіні, які спускаються мені назустріч. …Камера декомпресії на боті, базове судно «Спасатєль», протичовновий корабель, гідролітак, і за шість годин я опиняюсь у барокамері центрального госпіталю. Діагноз: баротравма, розрив верхівки правої легені, кесонна хвороба. Думав, що моїм пірнанням кінець, та Господь розпорядився по-своєму. Я находив під водою ще шістсот годин і «дембельнувся» у свій термін, рівно після трьох років служби на флоті. 42


Чужі вікна

Кадр другий. Північ Цивільним життям я насолоджувався недовго. Як члену КПРС, медику і старшині запасу мені запропонували роботу в системі МВС. Погодився, чом би й ні. Місцем призначення стала колонія посиленого режиму на Черкащині, неподалік мого рідного села. Посада начальника медичної частини давала можливість здобути другу освіту. Цього разу я обрав юрфак. Все б нічого, але після морських просторів і флотського братерства важко пристосовуватися до нових умов: колючого дроту і неба в клітинку. А найважче – зрозуміти психологію підопічних. Та я медик і передусім повинен лікувати. Кожен день починається з огляду ув’язнених перед виведенням на роботу, вдень – прийом хворих, увечері, перед відбоєм, знову огляд. І так чотирнадцять годин щодня. За законом СРСР, найбільшим строком покарання на той час було п’ятнадцять років. Рівно стільки ж, від дзвінка до дзвінка, я відпрацював у таборах, надаючи медичну допомогу і в’язням, і охоронцям. Наостанок, певно, для повноти відчуттів, потрапив на Північ. 1985 рік, Заполяр’я. Сезон літнього сонцестояння пересидіти в тундрі людині майже неможливо. Всі, хто може, – тікають поближче до Європи. Не кожен здатен, як хант, намаститися товстим шаром жиру, щоб москіти, гнус і комарі до тіла не добралися. Від їхніх укусів обличчя перестає бути схожим на людське. Саме в такому стані я й потрапив на очі інспектору – «першому зятеві країни» Чурбанову. – Ти што, напілся, капітан? – Ні. Я не п’ю. Це алергія, – відповідаю. Зав’язалася коротка розмова. На прощання «перший зять» запитує:


Галина Невінчана

44


Чужі вікна

– Чєво хочєшь, капітан? – Хочу повернутись в Україну. Чурбанов виявився справжньою «золотою рибкою», і мене перевели на Київщину. Тепер (уже майор) я очолив підрозділ охорони громадського правопорядку. Нарешті цивілізовані умови. Здавалося б, живи і радій… Кадр третій. Вогонь Квітень 1986-го вніс суворі корективи у життя багатьох людей. В тому числі і в моє. Білі стіни, біла стеля, білі халати, штативи, трубочки, тиша, запах спирту й ефіру. Відчуваю, як потужними поштовхами серце жене кров по жилах, примушуючи її бігти далі по прозорих трубках. На сусідньому столі блідий чоловік. Його повіки ледь здригаються. Це до нього біжить тоненький струмочок моєї крові. Я навіть імені його не знаю. Знаю тільки те, що він повернувся «звідти», з самого пекла, хапнувши чималу дозу випромінювання, і тепер помирає. Я можу, я мушу йому допомогти! Скільки ж їх у палатах інституту гематології! Червоний струмочок біжить вініловою трубочкою, а в голові лише одна думка, одне бажання: «Ти тільки живи, друже! Тільки живи!» Сто, двісті, триста, чотириста грамів крові. Одна людина, друга, третя, четверта… Скільки ж я здав крові? Здається, понад п’ятдесят літрів… Аж раптом виклик до Києва. У наказі чорним по білому написано: «Призначається командиром одного з підрозділів охорони Чорнобильської АЕС». Після першої ж 15-денної вахти приходжу на станцію переливання крові: – Дівчата, викреслюйте мене зі списків. Як донор я «спікся». 45


Галина Невінчана

– І кому спало на думку зарізати дійну корову! От що значить український менталітет: «мені погано, тобі погано, давай зробимо, щоб і йому стало погано». Де ж я такого донора знайду? – побивався головлікар. Що я міг на те відповісти? Для мене почалася круговерть вахтової служби. Вісім днів там, шість – удома. Район інспектування – десятикілометрова зона, де ґрунт зрізаний на два метри. Чим тільки не займався: патрулював територію, відстрілював диких тварин для досліджень на вміст радіонуклідів, відловлював мародерів, які вивозили цінності, забруднені радіацією… Там я познайомився з цікавими людьми, два роки провів безпосередньо у саркофазі пліч-о-пліч із вченими-ядерниками з Росії, Німеччини, Швеції, США, Японії. Що я там робив? Вважається, що щось охороняв. То був південно-західний бік саркофагу, машинний зал, 8000 одиниць розпаду на годину. Величезна маса радіоактивного залізобетону, 180 тонн урану. Тридцять секунд перебування в таких умовах – і ти труп. Зазвичай тут працюють роботи, створені науковцями «Арсеналу», вирізують, конвертують і виносять смертоносний вантаж. Людям це не під силу. Через комп’ютери вони здійснюють управління і контроль за роботами, на яких встановлені датчики, що ведуть заміри тепла, вологості, радіаційного рівня. Трапляється, що техніка підводить, і тоді я або хтось інший ноги в руки і вперед. Долаєш дистанцію у п’ятдесятшістдесят метрів і проводиш заміну датчика... Колеса потягу розмірено вистукують по рейках. Коридором увесь час хтось швендяє туди-сюди. Мої супутники хроплять на три голоси, а під стелею зібрався важкий дух перегару і часнику. У шпаринки 46


Чужі вікна

потягує тютюновим димом з тамбура. Нема чим дихати. Виходжу на коридор і стаю біля вікна. За склом темно, як на дні океану. Що я там хочу побачити? Крім власного обличчя, нічого не видно. Посміхаюсь сам до себе, пригадавши слова одного знайомого: «Якийсь ти неправильний. Все життя зі смертю загравав, а ні Зірки Героя, ні звання почесного донора, ні посвідчення ліквідатора у тебе нема. За своє треба боротися!» Тоді я йому відповів: «Я просто жив, працював, робив те, що вмів і мусив…» А може, я й справді неправильний?

Лісовичка Коли більшість Маринчиних однокласників роз’їхалися по морях, вона пішла влаштовуватися на роботу. Місце, яке облюбувала, було не з «хлібних». Та дівчина й не шукала заробітку. Мріяла стати лікарем, тому вирішила скористатися порадою батька і переконатися, що медицина справжнє її покликання. Тітка Маша, сусідка, допомогла влаштуватися санітаркою у дитяче відділення пологового будинку, де працювала старшою медичною сестрою. Зі шваброю у правій руці, цеберком у лівій, білому халаті й хустинці на голові Маринка розпочала свій трудовий шлях. Миттям підлоги коло її обов’язків не обмежувалося. Мала ще заносити до пральні брудну білизну й забирати звідти чисту. Таскати на стерилізацію і назад величезні бікси, такі залізні коробки з дірочками. А ще виконувати купу дрібних доручень ледачкува47


Галина Невінчана

того старшого медичного персоналу відділення. Встигала скрізь. От і зараз вона приперла на горбу мішок з біксами й помітила у відділенні надзвичайне пожвавлення та надмірне скупчення людей. Звідусіль чулося: «ліс», «у лісі», «з лісу»… – Маріє Петрівно, що відбувається? – запитала сусідку. – Породіллю привезли. – Ну то й що? На те й пологовий будинок! – Так-то воно так, але привезли з лісу. – А що вона там перед пологами робила? – Хтозна? Щось не так у неї пішло, от вона галасу й наробила. Неподалік хлопчики корів пасли, вони й покликали на допомогу. Слава Богу, що все добре скінчилося. – А дитинка як? – Віра Марківна каже, що немовля здорове. Та воно й так видно. Я сама дівчинку купала. Така гарненька, як лялечка! Кіски руденькі, тільце рожеве, чистеньке, от тільки вся в листочках, травинках і пелюсточках була. Справжнісінька мавка-лісовичка, – із захватом розповідала медсестра. – Сама побачиш. Скоро на годування дітлахів розносити. Маринка взяла одне дитя на ліву руку, друге на праву, стегном штовхнула двері боксу, де лежали малюки, і понесла пискляву ношу до мамок на вечерю. Дійшла до палати породіль і зі здивуванням помітила, що двері відчиняються з порушенням норм пожежної безпеки. Це вона така розумна, бо татко працює інженером з технагляду. Хай там як, але у даному випадку порушення було Маринці на руку, бо обидві руки зайняті й, крім стегна, знову нема чим 48


Чужі вікна

відчиняти. Дівча повернулося до дверей спиною і пхнуло їх пухкенькими сідничками. – Привіт, матусі! – вигукнула бадьорим голосом. – Надягаймо масочки, хусточки і зустрічаймо своїх зголоднілих горобчиків! Першою підхопилася матуся, яка лежала під вікном. За мить вона вже прикладала до грудей свого малюка. Новенька, рудоволоса жінка, певно, саме та, яку привезли сьогодні, заметушилася, зав’язуючи хустку, і попросила: – Покладіть на ліжко, – показала на місце біля себе. – Я лише маску вдягну. – Гаразд, – погодилася Маринка. Вона поклала дитину біля матері, сказала всім «Зараз повернуся» й вийшла. Але щойно причинила двері, як якесь шосте почуття примусило її увірватися знову до палати. А далі – як у кіно! Рука породіллі спихає маленький живий згорток з ліжка, Маринка виставляє руки вперед, наче футбольний воротар, у стрибку «бере м’яч» і відступає до дверей. Чорнява жінка з ліжка навпроти рудої підхоплюється і хапає її за волосся. Ще одна мамка кинулася рознімати їх. Жіночка з-під вікна забилася у кут, прикриваючи собою свою дитину. Крики, вереск і дитячий плач наповнили невеличку палату. Вискакуючи з палати із немовлям на руках, Маринка потрапила у міцні обійми лікарів-інтернів. – Чого ганяєш, як навіжена? – запитали парубки. – Там жінки б’ються! – тільки й вимовила дівчина. Та інтерни вже й самі зрозуміли, що до чого, і за мить до жіночого вереску додалася брутальна чоловіча лайка. – Віро Марківно! – мало не плакала юна санітарочка. – Я знаю, що немовля треба передавати з рук у


Галина Невінчана

руки. Та хіба ж я могла подумати, що мати може заподіяти зло своїй дитинці?! – Нормальна мати – ні. Але ж не всі матері однакові. На жаль, – відповіла лікарка. – Погано, що ти порушила інструкцію, але цього разу то на краще. Принаймні тепер точно знатимемо, що цій дитя не потрібне. Я значно більше винна, ніж ти. Мала б замислитися над тим, чому породілля не ставала на облік, чому пішла до лісу, а не до лікарні… Звісно, так легше позбутися немовляти. Іди, Мариночко, працюй. Не хвилюйся. Все вже позаду. Коли дівчина понесла дітей на нічне годування, рудої в палаті вже не було. Її перевели в інший корпус до абортарію. Чорнява лежала обличчям до стіни, двоє жінок під вікном стиха перемовлялися. – Хустинки, маски і розбирайте їдців, – гукнула з порога Маринка.

50


Чужі вікна

Жінки припинили розмови й підійшли до санітарки. Чорнява навіть не поворухнулася. – А чому жіночка з четвертої палати така засмучена? Де її дитинка? Чому не носимо годувати? – спитала Марина у чергової медсестри. – Помер її хлопчик. Сьогодні вночі, на третій день після народження. Четвертий. – У неї вже є троє діточок? – Ні, у неї лише три горбки на цвинтарі є. Перша вагітність – викидень на пізньому терміні. Друга – мертвонароджене дитя. Третій помер, проживши дві доби. І цього разу дитя прожило лише добу, – сумно повідомила медсестра і додала: – Це був її останній шанс. – Як шкода! Бідолашна жінка! – шморгнула носом Маринка. – Отож. А тут ще ця сука з лісу!.. – вилаялась медсестра і пішла займатися справами. – Це несправедливо! – вигукнула дівчина. – Несправедливо. Хоча… На все воля Божа, – відповіла жінка, яка багато чого бачила на своєму віку. Заходячи до корпусу, Маринка помітила в закапелку під сходами жінку в лікарняному халаті, яка розмовляла з чоловіком. Жінка тулилася до нього, а він пестив її, як дитину, щось шепотів, заспокоюючи. Дівчину така сцена здивувала, бо зазвичай до відділення сторонніх не пускали. А за два дні тітка Марія сказала: – Пішли зі мною на виписку. Допоможеш торти й цукерки до відділення занести. Медсестра підхопила рожеву атласну «цукерочку», перев’язану величезними червоними бантами, і пішла на вихід. Маринка слідом за нею. З кімнатки, 51


Галина Невінчана

де перевдягаються мамочки перед випискою, вийшла чорнява жінка з четвертої палати. Їй назустріч кинувся рудий чолов’яга. А потім відбулось дещо дивне. Марія Петрівна вручила рожевий згорток цьому здорованю. Грубезними пальцями чоловік обережно трохи посунув чепчик на голівці дитини, широко посміхнувся і промовив: – Ти диви! Точно така само руда, як я! – Марь Петрівно, що відбувається? – спитала Маринка. – Що, що? Воля Божа здійснюється. «Лісовичка» батьків знайшла, а батьки дитинку. Бач, як на татка схожа? Ніхто й не докопається. Благослови вас Господи! – промовила жінка, осіняючи хресним знаменням ще вчора нещасних щасливців.

Лотерея Ми з Мілдою давні подруги. Колись навчались у консерваторії. Потім роз’їхалися по домівках. То було ще за часів Союзу, а тепер виходить, що живемо у різних країнах. Тож, аби побачитися, користуємося будь-якою нагодою. – Анхель, бери ноги в руки і не примушуй мене чекати. І ще, не забудь прихопити свого фірмового варення, – горлала у слухавку Мілда, яка цього разу везла групу своїх вихованців на вокальний конкурс до Криму. – Абрикосове з горіхами? – перепитала я. – Саме так, і перчик з медом теж прихопи. Все. Цілую. Чекаю. 52


Чужі вікна

Вона поклала слухавку, а я ще трохи постояла, слухаючи короткі «пі-пі-пі», приголомшена несподіванкою. Купити квитки до Сімферополя наприкінці квітня не проблема. За ними я попросила з’їздити свого помічника. Одним рипом він мав перетворити одну американську купюру на декілька вітчизняних і, виконавши завдання, чекати мене на вокзалі. Сама ж, не гаючи часу, заходилася збирати речі, наспівуючи пісеньку Пепіти з оперети «Вільний вітер». Найперше, ретельно упакувала банки з варенням і перцем. Розмінюватися на дрібниці не стала – взяла дволітрові. Поклала фотоапарат і пошкодувала, що не маю відеокамери. А вже після того почала складати речі, – необхідний мінімум шляхетної пані, яка планує тиждень відпочити в Криму навесні. З’ясувалося, що валіза не в змозі «проковтнути» заплановане. Тоді я вирішила частину гардеробу везти на собі. В останній момент згадала про скриньку з сімейними коштовностями. Залишати їх у порожньому будинку не ризикнула, обвішалася браслетами і ланцюгами, як східна жінка. У чорній брючній трійці, до якої входили светр з горловиною «хомут» і кардиган, у нових туфлях на височезній шпильці я дотягла валізу до хвіртки, де вже чекало таксі. Запихаючи валізочку до багажника, таксист кинув на мене оком і посміхнувся. Я проігнорувала його скептичну посмішку і, брязкаючи благородним металом, умостилася на задньому сидінні. Водій увімкнув приймач, і ми поїхали. Шлягери лунали один за одним, зливаючись у суцільне какофонічне полотно. З моєю консерваторською освітою і вишуканим музичним смаком це було нестерпною мукою. Я спробувала відсторонитися від звукового подразника, коли до мого вуха почали до53


Галина Невінчана

літати уривки рекламного тексту, ключовим словом якого було «відеокамера». За півгодини, що ми їхали містом, це слово прозвучало багато разів. Водій залишив мене з валізою на вокзальній площі. Час до відправлення потягу спливав, а помічник із грошима і білетами так і не з’являвся. Нервуючи, я почала крутити головою на всі боки, і мій погляд наштовхнувся на бігборд нового магазину побутової техніки та електроніки. Серед пропонованих товарів мою увагу привернула надсучасна відеокамера, і я почала подумки прикидати, де б розжитися необхідною сумою на її придбання. З роздумів мене вивів помічник. – Де так забарився? – гримнула на нього задля годиться. – Довелося розбиратися з «мінялами». Вони мене «кинули», то я звернувся до наших друзів з міліції. – Розібралися? – Так, але не без втрат. – Багато? – Півсотні за послуги, хлопцям на могорич. – Гаразд. Це дрібниці. Хапай речі, – скомандувала я. Помічник, сопучи, попер мою валізу до купе, а я насолоджувалася його муками, особливо, коли він намагався запхати її під полицю. Виїжджаючи вранці з Херсона, почувалася вельми комфортно у трикотажній трійці. Але коли о пів на п’яту після полудня вивалилася на перон у Сімферополі, то зрозуміла, що погарячкувала. А на мене ще чекала поїздка тролейбусом до Ялти … Із тролейбуса я виповзла вся мокра. Макіяж потік, локони перетворились на пацьорки, а зачіска з’їхала набік. Подальшу відстань вирішила долати на таксі, бо сил моїх вже не було. Назвавши адресу пансіона54


Чужі вікна

ту, де на мене чекала подруга, я знесилено впала на сидіння. І знову ефір ряснів магічним словом «відеокамери»… Можливо, на таксиста теж вплинула спека або ж я була недостатньо конкретною, але автомобіль зупинився не біля нижніх, а біля верхніх воріт парку. Замість того щоб попросити водія довезти мене до потрібного місця, чомусь вийшла з авто. Проклинаючи південне сонце, важку валізу, високі підбори і власну дурість, увійшла під арку. Разом з чарівним ароматом магнолій, що лоскотав ніздрі, моїх вух знову досягло чарівне слово «відео…», і якийсь молодий парубок тицьнув мені мало не під ніс яскравого папірця, котрий я автоматично взяла. За десять метрів мене зупинив голос. – Ви щойно отримали листівку про розпродаж аудіо- і відеотехніки! – промовила кодове слово миловидна дівчина, і я, прошепотівши «відеокамера», зупинилась перед нею. Через промені сонця, що заплуталися в її світлому волоссі, вона була схожа на ангела з німбом над головою. – Маючи листівку, ви можете взяти участь у розіграші відеоапаратури! – соловейком щебетала вона, а я стояла і дивилася їй у рот, як зачарована. – Покажіть мені свою листівку. Так, звіримо номер… Вітаю! Ви виграли приз! Не встигла я повірити своєму щастю, як до нас підійшов якийсь парубок і показав дівчині такий самий квиток. – О! Ще один претендент на той самий подарунок, – констатувала дівчина. – А як же це?.. – здивувався парубок. Дівчина й рота не встигла у відповідь відкрити, як з’явився якийсь чоловік і промовив:


Галина Невінчана

56


Чужі вікна

– За хорошу техніку варто й поборотися. Ви ж хочете придбати прекрасний фотоапарат? – запитав, дивлячись на мене. – Відеокамеру… – виправила його я, не зводячи очей з дівчини. – Ой, вибачте. У вашому випадку й справді відеокамера. То ви готові до маленького аукціону? Перша ставка п’ятдесят гривень. Хто більше? Я озирнулась і угледіла на лавочці, біля якої ми стояли, яскраві коробки від апаратури. «Ось вона, моя мрія! На відстані простягнутої руки. Невже пошкодую якихось п’ятдесят гривень?» – подумала я і вступила у гру. Невідомо звідки набігла купа людей і оточила нас, спостерігаючи за торгами. Скільки б я не викладала грошей, хлопець давав більше. Невдовзі мій гаманець полегшав на кругленьку суму, але я настільки увійшла в раж, що здаватись не хотіла. Коли скінчилися гривні, в хід пішла валюта, але й вона швидко закінчилася. Знайшовся якийсь жалісливий парубок, який запропонував взяти у нього в борг. – А як я вам його повертатиму? – спитала. – У вас тут є якісь знайомі чи родичі? – Є подруга. Зараз їй зателефоную, – вчепилась я за пропозицію доброго «самаритянина» і почала судорожно тицяти пальцями у кнопки мобільника. Молодий чоловік стояв поруч зі мною і терпляче чекав. Раптом я побачила наряд пепеесників, які наближалися у наш бік. Чомусь їхній вигляд справив на мене протверезну дію. «Дурепа! Яка ж я дурепа! – майнуло в голові. – Як я могла купитися на таке? Доросла, освічена і досвідчена тітка! Ідіотка!!! Усі свої гроші протринькала, та ще й у борг вирішила взяти…» 57


Галина Невінчана

– Ну, чого ви зволікаєте? Ви можете втратити приз, – занервував хлопець. – Ви, молодий чоловіче, можете втратити набагато більше... і телефонувати я нікуди не буду. Не спокушайтесь, що розвели заїжджу «курку». Бачите тих молодців у формі? Вони тут не з доброго дива прогулюються. І сумочка у мене не проста. В ній прихована камера. Усю вашу злочинну групу ми «пасемо» давно. Потрібні були лише докази. Усю вашу «виставу» з дійовими особами і виконавцями було знято, і тепер усіх фігурантів ми знаємо в обличчя… Отетерілий від метаморфоз, що сталися зі мною, парубок нарешті второпав, що відбувається, підхопився з місця і рвонув до білявого «ангела». А вже через хвилину «торговці щастям» розчинились поміж квітучих магнолій. – Анхель! Геля! Ангеліно!!! – волала у слухавку Мілда. – Ти де? Що трапилося?! Не мовчи!!! Виявляється, я все ж таки набрала номер подруги. Вона чула мій голос і, нічого не розуміючи, весь цей час намагалася докричатись до мене. – Мілдо, заспокойся. Все добре. Я гуляю у парку. – Щоб ти була здорова, стара швабро! Вона гуляє!!! А валіза прогулянці не заважає? Я тебе чекаю, чекаю… Всі жданики поїла… А прогулянка заповідником у мене запланована на завтра. І не просто так, а з відеокамерою. Я розреготілася у слухавку, ледь вимовивши «Вже йду!», взяла валізу і подибала алеєю, компостуючи ненависними шпильками гравійне покриття доріжки…

58


Чужі вікна

Мандарини Напередодні Нового року з примусу долі, а вірніше, випускового редактора телевізійного каналу, я опинився на центральному пляжі. Річ у тім, що я телеоператор і сьогодні мав знімати відкриття турніру з вільної боротьби для новин. Турнір відбуватиметься в залі спорткомплексу «Авангард», що за два кроки від річки. У мене більш ніж півгодини вільного часу. Звісно, можна пошвендяти спортивним комплексом, попити кави, поспілкуватися з колегами і спортсменами. Та мені набридли і ті й інші. Можна послухати музику, сидячи в машині. Але ж холодно. Доведеться топити пічку й переводити і без того дороге пальне… Чухаючи потилицю, я підвів погляд і раптом зрозумів, де я проведу ці півгодини. Он у тому маленькому флігелі, над дахом якого майорить линялий прапор ДТСААФ, а по обидва боки від дверей красуються облізлі рятувальні круги. Це рятувальна станція, а працюють там хлопці, з якими я неодноразово ходив у походи. Правда, востаннє ми бачились давненько. Під моїми черевиками порипує морозний сніжок. Сьогодні зранку він просипався на тонкий шар криги, мов цукор на льодяник. Під льодяником щербаті бетонні сходинки, що збігають високо нагору до самого мосту, перекинутого через річку. Але мені не треба дертися слизькими сходами так високо. Маю пройти лише третину. Майданчик перед рятувальною станцією розчищений і навіть посипаний піском. Від мети мене відділяють лише шість хитких дерев’яних сходинок, що загрозливо риплять під ногами. Ще два кроки, і я без стуку ввалююсь у приміщення.

59


Галина Невінчана

З морозу повітря здається гарячим і вологим, як у лазні. Воно насичене надзвичайно сильним цитрусовим духом, який перебиває запах давності. Моїм очам відкривається картина, гідна пензля автора «Дівчинки з персиком». Уявіть собі: навколо столу, на якому мальовничо підноситься помаранчева гірка невід’ємних атрибутів новорічних свят, тобто мандаринів, сидить кілька рожевощоких «качків». Перед кожним із них трохи менші гірки зі шкуринок субтропічного фрукта. Якби Сєров побачив, написав би полотно «Хлопчики з мандаринами». Починаю гучно обтупувати сніг із замшевих черевиків. «Хлопчики» дружно повернули рожеві обличчя у бік вхідних дверей. – Здорові були, орли! – вітаюсь. – Привіт, – мукають у відповідь «качки», не припиняючи працювати щелепами. – Приєднуйся. Вітаміни. Дурний я чекати повторного запрошення! Скидаючи на ходу куртку, приєднуюсь до кола і вже за хвилину майстерно патраю цитрусові й напихаю рот ніжними часточками. – Як справи? Чим займаєтесь? Що цікавого? – запитую, мало не захлинаючись соком і мружачись від задоволення. Фраза виходить не надто розбірливою, більше схожою на мукання, яким мене зустріли хлопці. Але вони розуміють. – Усе ок’. Дурня клеїмо. Зима… – відповідають так само нерозбірливо, не припиняючи процес поїдання мандаринів. – Сьогодні, правда, трохи розім’ялися. Якийсь чувачок під лід пішов. Ополонку льодком затягло, сніжком присипало, от він у неї й потрапив. – Знайшли? 60


Чужі вікна

– Знайшли. – А як? – По анучці з мандаринами тільки й визначили. Якби не вона, нашого жмурика знайшли б лише навесні, всього об’їденого раками, – повідав один з хлопців, проковтнувши чергову порцію сонцеподібних фруктів. – По анучці з мандаринами? – уточнюю, не вірячи своїм вухам. – Ага. – Оцими самими? – перепитую, простягаючи на тремтячій долоні мандаринку. – Саме цими. Я відчуваю, як спазм стискає шлунок і до горла підкочується клубок. Затуляю рота рукою і зриваюсь зі стільця. – Ти куди? – наздоганяє мене питання, сповнене нерозуміння. Клубок уже перемістився до рота, тому замість пояснення я лише махаю вільною рукою і вискакую за двері. Деякий час зависаю ганчіркою на огорожі тераси. На свіжому повітрі мені полегшало. Згрібаю жменею сніг і обтираю обличчя. Раптом на плече лягає чиясь рука, і я чую за спиною голос одного з хлопців-рятувальників – Ну, ти й даєш! Ми ж пожартували… – Ідіть до дідька, жартівники. Все свято зіпсували. Я тепер ще довго не зможу не те що їсти, а й дивитися на мандарини…

61


Галина Невінчана

Маркус Спочатку в моєму будинку озвався телефон, і незнайомий голос уточнив, чи справді то я. Потім був другий дзвінок. І тепер я вже почула знайомий, але трохи забутий голос жінки, з якою колись ми працювали. Кілька місяців спілкування через Інтернет, і ось я вже пакую валізи. Після цілої доби в комфортабельному автобусі «Автоклубу» випадаю в обійми подруги на віденському вокзалі. Ще три години, і авто зупиняється біля великого будинку, що загубився серед гір і лісів Нижньої Австрії. Нарешті я познайомилася з її маленьким сином Маркусом, чарівним янголятком, з яким вже з півроку ми спілкувалися по скайпу. У свої неповні чотири рочки малий однаково добре розмовляв українською і німецькою мовами. Святковий обід на мою честь, обмін подарунками та люб’язностями – і всі розповзаються по кімнатах: господар дивитися телевізор, янголятко дирчати іграшковими автівками, його старша сестра «зависати» в Інтернеті, а ми з подругою «мити кістки» спільним знайомим. Ідилію зруйнував несподіваний напад, що звалив подругу. Ще хвилину тому весела, здорова й життєрадісна, вона впала на підлогу і корчилася в судомах. – Потурбуйся, будь ласка, про сина, доки я буду в лікарні, – попросила вона, стискаючи мою руку холодними як лід пальцями. – Не хвилюйся, – намагалась я заспокоїти подругу, сидячи поруч і чекаючи на «швидку». Медики завантажили ноші з хворою до машини швидкої допомоги, і, блимаючи мигалками і завива62


Чужі вікна

ючи сиреною, вона виїхала з подвір’я. Навздогін помчали на «Пежо» господар з дочкою, а я залишилася в чужому будинку на хазяйстві. Маленький хлопчик не закотив істерики з приводу від’їзду родичів і не рознюнявся. Натомість якось одразу подорослішав і почав вводити мене в курс справ. Пояснив, що слід робити з двома собаками і чим годувати котів, і показав, де той корм знаходиться. Потім попросив, щоб я його погодувала вечерею, навчив користуватися посудомийкою і машиною для приготування кави. Після вечері поділився зі мною улюбленими іграшками, і ми грали за його сценарієм у дивовижні ігри про сільське життя. Близько десятої я умовила його помитися і готуватися до відпочинку. Спати у дитячій кімнаті хлопчик відмовився навідріз, улігся біля мене і, пообіймавшись із чужою тіткою, заснув у мене під боком. Протягом чотирьох днів я виконувала роль господині у великому чужому домі: готувала їжу, гуляла з песиками і підтримувала порядок, аби не налякалась господиня, коли повернеться додому. В усіх справах мені допомагав чотирирічний господар. А ввечері батько родини садовив нас у «Пежо», заїжджав за донькою, і всі разом ми їхали провідувати маму. Час відвідин закінчувався, синок цілував мамусю, простягав мені маленьку долоньку і слухняно залишав палату. Нарешті на п‘ятий день радісний гавкіт собак оповістив про повернення хазяйки додому. Змучена неефективним і досить виснажливим обстеженням та лікуванням невідомої хвороби, подруга мимохідь оцінила порядок у домі і піднялася до себе у спальню. Малий пішов за нею і невдовзі повернувся, повідомивши, що мама лягла відпочивати, увімкнув телевізор і почав бавитися іграшками, наспівуючи пісень разом з героями якоїсь дитячої програми. 63


Галина Невінчана

Не знаючи чим себе зайняти, я вирішила погортати журнал «Русская Вена» за чашечкою кави. Та щойно підійшла до кафе-машини, як до кухні шулікою влетів Маркус. Сердито блискаючи карими очима, він почав лупцювати мене маленькими кулачками, відштовхуючи від кавоварки, і голосно кричати: – Berühren Sie nicht die Kaffeemaschine! Das ist meiner Mutter Kaffeemaschine!2 Сторопівши від несподіванки, я відступила від столу і хотіла сісти на стілець, та маленький демон ухопився за спинку стільця і почав його трясти, намагаючись мене зіштовхнути. Бризкаючи слиною, він знову закричав: – Sie kennen nicht sitzen! Stehen Sie gerade weg. Das ist meiner Mutter Stuhl!3 – Що тут відбувається? – запитала подруга, яка спустилася, почувши галас. – Синку, ти чого репетуєш? Хіба ж можна так розмовляти з дорослими? – Berühren Sie nicht unsere Sachen!4 – верещав малий, виштовхуючи мене з кухні. – Припини! – нагримала на нього мати. – Заспокойся, – звернулась я до подруги, торкнувшись її руки. – Тобі не варто хвилюватися. Йди відпочивати, ми самі розберемось. Усе буде добре. Знизавши плечима, подруга залишила нас удвох. Я покірно підвелася зі стільця. Задоволений малюк повернувся до іграшок, а я так і стояла посеред кухні, мов новорічна ялинка. «Але ж не стояти мені отак до Нового року!» – подумала і зробила спробу присісти на диван у вітальні поруч із хлопчиком, аби поліпшити свій рівень німецької, переглядаючи з ним мультики. Та не так Не чіпай кафе-машину! Це мамина кафе-машина! Не можна сідати! Встань зараз же! Це мамин стілець! 4 Не чіпай наших речей! 2

3

64


Чужі вікна

сталося, як гадалося! Мене знову гнали геть, заявляючи, що тут усе мамине. На дитину я не сердилася, бо було б нерозумно, але намагалася зрозуміти, чим викликані подібні метаморфози в його поведінці. Стояти соляним стовпом було нецікаво і стомливо, до того ж страшенно хотілося кави. І я наважилася на експеримент. Дочекавшись, коли малий захопиться грою, зробила сумне обличчя і жалісливим голосом покликала: – Marcus, komm zu mir!5 – Was ist los?6 – зиркнувши на мене, спитав хлопчик. – Я хочу кави, – відповіла я німецькою, бо встигла помітити, що малий цього дня не промовив жодного слова українською. Ефект був несподівано приголомшуючий. Маркус посміхнувся своєю чарівною посмішкою, облишив іграшки і зі словами «еin Moment» вибіг на кухню. – Sitzen!7 – вказав мені на стілець. – А можна? – невпевнено переступаючи з ноги на ногу, перепитала я перед тим, як сісти. – Ja! Ja!8 – ствердно захитав головою малий і метнувся по коробочку з таблетками кави. – Was wollen Sie? Gold? – спитав, затискуючи у тендітних пальчиках золоту таблетку. – Так! – радісно вигукнула я. Через кілька хвилин він ніс до столу свіжозаварену каву. Його слабенькі рученята злегка тремтіли, і чашка з ложечкою, б’ючись одна об одну, подзвонювали. Це було так зворушливо. – Дякую, – промовила я. Маркус, іди до мене! Що трапилося? 7 Сідай! 8 Так! Так! 5

6

65


Галина Невінчана

– Bitte9, – відповів Маркус і раптом поцікавився: – Willst du essen? – Так, хочу, – здивувалась я. – Wurst, Käse, Brot und Butter10… – перелічував малюк, викладаючи з холодильника на стіл продукти. Спорудивши для мене кілька бутербродів, він повернувся до гри. А я, закінчивши трапезу, заходилася було прибрати у посудомийку посуд, який ще з самого сніданку горою вивершувався у мийці. Але за ініціативу була «нагороджена» градом ударів маленьких кулачків. – Wage es nicht, berühren Sie den Spülmaschine! Das ist meiner Mutter Spülmaschine!11 – аж волав янгол, який знову перетворився на демона. – Без проблем, – відповіла я і на знак капітуляції підняла руки вгору. Більше мене зі стільця ніхто не проганяв, журналів із рук не видирав. Певно, його мати не була фанаткою «Русской Вены». В холі захвилювалися собаки. Глянувши на годинник, я зрозуміла, що вже час їх вигулювати. «Я повела песиків на прогулянку», – гукнула Маркусові й пішла подихати свіжим повітрям, а заодно й поміркувати про переміни у поведінці дитини. Та поки що на думку нічого не спадало. Зрозуміло було одне: у нього на те є причини, які мені поки що не відомі. Коли я повернулася, малий весело наспівував якихось пісень, маршируючи перед телевізором. Після марш-кидка альпійськими стежками знову захотілося кави, та я не стала займатися самодіяльністю, щоби знов не отримати духопеликів. До того ж хотілося перевірити свої здогадки. Будь ласка Ковбаса, сир, хліб з маслом… 11 Не чіпай посудомийку! Це мамина посудомийка! 9

10

66


Чужі вікна

– Marcus, ich will Kaffeе. І знову мене обслужили по вищому розряду. Трохи пізніше песики, незважаючи на те, що недавно були на прогулянці, «помітили» кути, і на молочно-білих кахлях розтеклися золотаві калюжки. Я не стала хапатися за ганчірку і прибирати. Покликала Маркуса, знаючи, що він любить собак і дуже переймається, коли мати свариться на них за подібні речі. Схопивши пачку господарських серветок, малий промокнув калюжі й побіг гратися. До вечора я ще кілька разів відволікала його від цікавих занять, примушуючи задовольняти мої прохання. Аж тут його терпець увірвався, і на чергове моє: «Marcus, komm zu mir!» він вибіг з кімнати і запитав українською: – Що треба? – Хочу чаю. – А руки в тебе є? – Є, аж дві, – відповіла, підіймаючи їх угору. – Чого ти їх мені показуєш? Якщо руки є, то бери і сама роби собі чай. Ти мене втомила, і я тобі не прислуга! Відчитавши мене українською, маленький господар пішов. Уночі мені не спалося: я все думала про дивну поведінку свого нового друга. Яким же було моє здивування, коли вранці, зустрівшись за сніданком, він привітав мене, як і в усі попередні дні, поцілунком. Ми з його матір’ю тільки перезирнулися, а коли залишилися самі, подруга промовила: – Не розумію, що з ним учора трапилося? Даремно ти не дозволила його покарати. – А я, здається, зрозуміла. І в жодному разі його не можна було сварити, – він захищав свій дім. – Як це «захищав»? Від кого? Не кажи дурниць! 67


Галина Невінчана

– Ніякі це не дурниці. Лише уяви, що він пережив, коли вранці вдома з’явилася чужа тітка, вдень зникла мама і протягом п’яти днів усі її функції на себе перебрала незнайомка. Йому вистачило розуміння, що сили нерівні, отож опір чинити марно. Розумніше скоритися і чекати. – А чому ж він потім наче сказився? – Тому що повернулася мама, і він відчув підтримку. Ось тепер він уже міг мені показати, хто в домі хазяїн. – Скажеш таке, хазяїн! – посміхнулась подруга. – Так, хазяїн. Мужній, справжній чоловік. Тільки уяви, яка буря вирувала в його душі! Він пережив справжню трагедію. Він терпів мене і не дозволив собі пролити хоча б сльозинку в той час, коли його маленьке серце розривалося від страху і туги за тобою. Ти повернулась, і він зрозумів – біда минула. Тому він знов усіх любить. Хороший у тебе син. Справжній чоловік. – Хороший, – погодилася подруга і поглянула у бік вітальні. Крізь відчинені двері було добре видно хлопчика, який грався на килимі перед телевізором. Вкладаючи спати своїх іграшкових корівок, коників і овечок разом із 68


Чужі вікна

купою тракторців і комбайнів, він неголосно наспівував їм колискову: Schlaf, Kindlein, schlaf! Der Vater hаt’ die Schaf, Die Mutter schеttelt ‘s Bаumelein, Da fеllt herab ein Trеumelein. Schlaf, Kindlein, schlaf!12

«Медсестра» Повертаюсь нещодавно з роботи додому, як з під’їзду вилітає якась незнайома пані й мало не збиває мене з ніг. Через неї мій пакет прорвався й усі яблука розсипалися по асфальту. А вона хоча б вибачилась. Здиміла, наче й не було. Вилаявшись їй услід, я почала збирати свій «джонатан» по всьому подвір’ї. Геть розлютилася, бо й без того була страшенно втомлена. А тут ще пертись на свій четвертий поверх. Будинок у нас п’ятиповерховий, без ліфта. Дісталась третього й мусила зупинитися. Зовсім не для перепочинку, сил у мене поки вистачає. Просто мою увагу привернули двері квартири Петренків, які чомусь були не причинені. А це дуже дивно. Старі Петренки – люди самотні, але далеко не бідні, тож замикаються завжди на сто замків та ще й на ланцюжок. А тут раптом таке. Напевно, склероз підкрався непомітно. Дай, думаю, зайду та скажу про двері. Потім передумала і виріши12 Спи, дитинко, спи! Татко пасе овечок. Мама пішла по сон, На дереві спить він, Спи, дитинко, спи!

69


Галина Невінчана

ла спочатку подзвонити, щоб не налякати господарів. Натискаю кнопку дзвінка. Він дзеленчить так, що на вулиці чутно, а до мене ніхто не виходить. Дивина! Пхнула я двері, а там!.. У прихожій на підлозі, притулившись до стіни, сидить непритомна Марія Іванівна. Руки вздовж тулуба висять, мов мотузки, ноги в різні боки розкидані, голова до плеча схилилася, а обличчя бліде-бліде. Ну справжнісінький мрець! Звісна річ, рваний пакет від переляку я з рук випустила, яблука знову розсипалися. Чого правду приховувати – розгубилась попервах. А як почала яблука збирати, второпала, що треба викликати «підкріплення». Потицявши неслухняними пальцями у кнопки мобільника, набрала номер подруги Ганьки. Її квартира на другому поверсі. Попросила піднятися до мене. – Ой, лишенько! – сплеснула в долоні Ганнуся, сунувши свою рожевощоку фізіономію у сусідські двері. – А вона дихає?.. – Не знаю. Тому тебе й покликала, – відповіла я. – Що робитимемо? – Треба викликати міліцію, «швидку»... Самим не можна заходити до квартири. Раптом щось… – І то правда. Міліція і «швидка» приїхали майже водночас і взяли нас в оборудку. – Хто такі? Як тут опинилися? Що бачили? З переляку ми забекали, мов дві вівці: – Сусідки ми. Проходили поруч… Двері не причинені… – Гаразд. Потім докладно все опишете. Нікуди не йдіть. Залишайтесь на місці. Під ногами не крутіться. – Ага, зрозуміло, – поквапилися погодитись ми і для переконливості закивали головами. 70


Чужі вікна

Доки медики клопотали над Марією Іванівною, ми просочилися за міліцією в квартиру. А там ще один сюрприз. Посеред кімнати лежить Степан Семенович. Старого, певно, знудило, бо у невеличкій калюжці я побачила капсули від ліків. – Товаришу слідчий, дивіться сюди, – я смикнула одного з міліціянтів за рукав, щоб привернути увагу до яскравих оболонок. А він замість «дякую» як гримне: – Я сказав сидіти у кутку і не затоптувати сліди зловмисників! Звісно, я образилась, надула губи і всілася на дивані поруч із Ганькою. Та відпочивала недовго. Щойно лікарі привели Степана Семеновича і Марію Іванівну до тями, слідчий вже з питаннями на них насідає: «Що трапилося? Як? Коли?» А ми з Ганькою вуха нагострили. Цікаво ж! А Марія Іванівна розповідає: вдень до них приходила медсестра з поліклініки. Сказала, що буде ними опікуватися. Така нібито нова послуга для ветеранів з’явилась. Вислухала скарги на здоров’я, поміряла тиск, дала якісь пігулки… – Зрозуміло, – промовила лікарка «швидкої». – Нагодувала вона вас якимось снодійним. Слідчий зробив запис у нотатнику і запитав: – А подивіться, чи не пропало часом що? Спираючись на руку того ж слідчого, Марія Іванівна почалапала до шафи, відчинила секретер і сплеснула у долоні: – Скринька пропала! Старовинна скринька. Я там гроші і коштовності зберігала. – Чи не ця? – молодесенький сержант тицьнув у розцяцьковану скриньку на столику в прихожій. – Вона! – зраділа старенька. 71


Галина Невінчана

Та раділа вона передчасно. Скринька виявилась порожньою. Старих на всяк випадок повезли до лікарні, міліціянти у відділок поїхали, а нам з Ганькою доручили прибрати і наглядати за квартирою. Минуло кілька днів. Я поїхала провідати свою маму, яка мешкає окремо в старому центрі міста. Щоб не турбувати матусю, відчинила двері своїм ключем. Заходжу до кімнати, а біля мами клопочеться якась молодиця. У мене мати гіпертонік, і до неї частенько приходить патронажна медсестра. Закінчивши робити ін’єкцію, жінка прибрала за собою і шприц, і ампулу, порадила не забувати приймати ліки, сказала, що на неї чекають інші хворі, й швиденько пішла. Я з мамою і поговорити не встигла, як вона на півслові відключилась і заснула. Наступного тижня мене відправили до Києва у відрядження. Стою на зупинці, чекаю маршрутку. Мою увагу привернула жінка в червоному пальті: «Десь я цю гарну білявку вже бачила. От тільки де? Не можу пригадати!» Вже всі пасажири повсідалися на місцях. Білявка теж зайшла до маршрутки. Я біля водія влаштувалася, люблю за дорогою слідкувати. А молодичка майже у кінець салону пройшла. «Де ж я її бачила? Де?» – свербить у голові. І раптом майнула думка: «Це ж та сама жінка, що штовхнула мене у під’їзді! Здається, саме вона й була у квартирі моєї матері... Матінко рідна! Та вона ж повністю підпадає під опис псевдомедсестри, яка приходила до Петренків!.. Що ж робити?» Мозок напружено перебирав варіанти, а серце шалено калатало. «Без сторонньої допомоги не впорати72


Чужі вікна

ся. А раптом зловмисниця впізнає мене? Запідозрить щось? Зійде на наступній зупинці?» Дістаю з пуляресика дзеркальце, роблю вигляд, що підправляю макіяж, сама ж пильную за молодицею. А вона спокійнісінько роздивляється у вікно, жуючи яблуко. Присуваюсь ближче до водія і шепочу: – Я вам дещо скажу, тільки це секрет... Водій поглянув на мене, як на пришелепувату. Може, подумав, що до нього заграю, але посміхнувся і підіграв: – Красуне, я – могила. – Мені не до жартів. У салоні злочинниця. Білявка, що ззаді сидить. Її треба затримати, а я не знаю, як це зробити. – А то, часом, не коханка твого чоловіка, якій хочеш помститися і накапостити? – посміхнувся водій. – Ні. То аферистка. Вона людей труїть і обкрадає. Мою маму мало не отруїла … – гаряче шепотіла я. Тепер водій чомусь мені повірив. – Не проблема. Я заїжджатиму на заправку. Коли піду розраховуватися – зателефоную в органи. Влаштовує? – Так. Дякую. Попереду заблимала прикрашена до Нового року різнокольоровими вогниками заправка. Водій увімкнув поворотники, ввернув під автомат з дизельним паливом, вставив пістолет у бак, а сам пішов платити за пальне. Звичайна ситуація, на яку пасажири ніколи не звертають уваги. За хвилину «бусик» задоволено муркнув і викотив на трасу. Проте котилися ми недовго. На КПП водій голосно вилаявся. Я сиділа спереду, тому одразу побачила, що це через даішників. Водій неохоче виповз із-за керма і пішов до машини ДАІ. Пасажири, як по коман73


Галина Невінчана

ді, повернули голови ліворуч і з цікавістю почали спостерігати за розвитком подій. Тому ніхто з них, включаючи мене, не помітив, як з правого боку до маршрутки підступили люди у камуфляжі і масках і увірвалися до салону. За мить, під здивовані погляди пасажирів, омонівці вивели попід руки білявку. Як вона не пручалася, як не лаялася, вони запхали її до машини з мигалками. До автобуса підійшов водій у супроводі чоловіка у цивільному. – Ось наша героїня, – водій показав на мене. – Пані, щиро дякую за допомогу в затриманні небезпечного злочинця. Цю «медсестричку» ми давно розшукували. Залиште свої координати, щоб ми могли зв’язатися з вами. Ось моя візитка. Почуття переповнювали мене. Я почувалася суперагентом, зіркою бойовика і не знала, як дочекаюсь вечора, щоб розповісти в деталях про свою пригоду чоловікові й сину.

«Міняли» Олімпіада Варфоломіївна отримала лист, із Вітебська, в якому брат запрошував відсвяткувати разом з ним його сімдесятиріччя. Останнього разу вона їздила так далеко років з десять тому. До кінця дня весь під’їзд багатоповерхівки з першого по дев’ятий поверх знав, що Олімпіада Варфоломіївна збирається до Білорусі. І потяглися до квартири номер сімдесят сім ходоки. 74


Чужі вікна

– А чи не привезли б ви мені дещо для синочка? – попросила сусідка з квартири ліворуч. – А мені для донечки? – приєдналася друга, з верхнього поверху. – Авжеж, мені не важко. От тільки «зайчиків» у мене нема. – То не біда, – заспокоїв сусід з нижнього поверху. – Дамо вам у гривнях, а ви обміняєте. Зараз обмінних пунктів безліч. Навіть на вокзалі їх більше, ніж лотків з пиріжками. До речі, вигідніше тут у долари поміняти, а вже там на їхні «зайчики». Сусіди написали довжелезний список замовлень, додали до нього грошей. Опинившись на київському вокзалі, Олімпіада Варфоломіївна затиснула у кулаку злощасні гривні й попрямувала до одного з обмінників. – Доню, – звернулася до розфарбованої кралі, – поміняєш гривні на долари? – Доларів нема, – промовило розмальоване дівчисько, не відриваючись від глянцевого журналу. Те саме пані Олімпіада почула і в решті обмінних пунктів. Її, ніби м’ячик, футболили від віконця до віконця. – Вам допомогти? – почула за спиною юнацький голос. – Скільки обміняти? Пані Олімпіада перелякано сахнулась убік. – Ні, ні, спасибі, нічого не треба! – поквапилась відповісти і швиденько задріботіла геть. Парубок не відставав ні на крок. – Не бійтеся, я ж бачив, як ви шукали обмін. Фальшивих у мене нема. Хочете, в обміннику перевіримо? Чи то він володів гіпнозом, чи навів незаперечні аргументи, але Олімпіада Варфоломіївна погодилася на операцію обміну. Молодик тицьнув пачку доларів у віконечко обмінника. 75


Галина Невінчана

– Все гаразд. Вам у якій валюті видати? – запитала дівчина. – Дякую, я просто хотів переконатися в тому, що фальшивок нема, – відповів молодик і, схопивши тітку за рукав, потягнув за ріг будинку. – Ну що, тьотю? Впевнилися, що все в порядку? Рахуйте свої гривні. Пані Олімпіада тремтячими руками почала перекладати десятки й двадцятки. Щойно купка грошей перевалила за половину, як до них підбіг якийсь хлопець. – Ось ти де! Я тебе скрізь шукаю. На тебе люди чекають. Швидше біжи! – звернувся до міняйла. – Блін, а я й забув! – сполошився парубок. – Тьотю, я бачу у вас все гаразд. Давайте гривні, тримайте долари! – мить, і Олімпіада Варфоломіївна залишилася стояти посеред вокзальної площі сама, стискаючи у побілілих пальцях тендітну пачечку «зелених». Вона розсунула купюри віялом. Між першою і останньою – звичайний папір. В очах потемніло, ноги зробилися ватяними… – А-а-а-а! Ой-ой-ой! Рятуйте! – вирвався крик з грудей. Туди-сюди снували заклопотані люди. Здавалось, вони не помічали нещасної, не чули її крику. Раптом хтось схопив Олімпіаду за плечі і почав тормосити. – Що трапилося? – спитала незнайома жіночка. Мало що зрозумівши з ридань старої, вона про всяк випадок відвела жертву шахрайства до опорного пункту міліції. – Що сталося, громадянко? – втомлено спитав пом’ятий страж порядку. – А-а-а-а! Ой-ой-ой! – знову зарепетувала потерпіла. – Припиніть! Зараз же! – гримнув міліціонер. – Докладайте ситуацію! Заїкуючись, збиваючись і плутаючись, нещасна жінка розповіла про своє горе. 76


Чужі вікна

– Сидіть тут, – наказав «центуріон», підіймаючи зі стільця своє кремезне тіло. – Ні з місця! Зрозуміли? – з цими словами він вийшов за двері. Олімпіада скочила зі стільця й побігла за ним. – Стояти! – гримнув міліціонер, а потім розлючено прошепотів: – Я ж наказав залишатися у кімнаті?! – Та ви ж не знаєте, у який бік той хлопець побіг. І як ви його без мене впізнаєте? – Стійте тут! – тупнув ногою міліціонер. Щойно він вийшов за двері, пані кинулася йому навздогін і знов зарепетувала: – Ой, ви ж не туди повернули! – Ані руш! – загорлав геть озвірілий страж закону. Жіночка з переляку заклякла на місці. Так соляним стовпом і простояла, аж поки міліціонер не повернувся назад. – Ваші? – тицьнув їй під ніс пачку купюр. – Наче мої, – не вірила очам нещасна. – Тримайте. Вона взяла гроші і почала перераховувати. – Геть здуріла баба! Семафорить грошима посеред вокзальної площі! Заховайте зараз же. Рахувати будете у зачиненій кабінці туалету, а ще краще у власній квартирі, – з цими словами рятівник пішов до опорного пункту. Напівмертва від переляку, Олімпіада Варфоломіївна дочалапала до зали очікування й опустилася у вільне крісло. – Пані, вам зле? – нахилилася до неї дама з сусіднього сидіння. – Щось трапилося? Потрібна допомога? Варфоломіївна щиросердно розповіла про своє горе. – Як же мені все ж таки гроші обміняти? – Тільки в обміннику, – впевнено порадила сусідка. – Та ж вони кажуть, що нема чим.


Галина Невінчана

– А ви потроху міняйте. Шапку свою хутряну зніміть, закутайтеся шарфом, щоб не впізнали. Подякувавши за підказку, Олімпіада залишила на сусідку свої сумки і пішла до обмінника. За хвилину пачка різнокольорових фантиків із зображеннями видатних українців перетворилась на кілька стриманозелених папірців з портретами американських президентів. Стара жінка почала зацікавлено розглядати іноземні купюри. Раптом якийсь хлопчисько налетів на неї, як вітер, вихопив гроші й розтанув у натовпі.

78


Чужі вікна

– Ой, лишенько! Рятуйте! – злетів над вокзальною площею крик, перекриваючи гудки тепловозів. – Ойой-ой! Бідолашна жінка впала на коліна. Цього разу ніхто не поспішав кидатися їй на допомогу. Заклопотані люди бігли у своїх справах, не помічаючи чужого горя. Дивно, але це спрацювало як протверезіння і примусило діяти. Варфоломіївна підхопилася з колін і стрімголов помчала до опорного пункту. – Знову ви? – наче корок із пляшки вискочив з-за столу вокзальний коп. – Що цього разу? Вислухавши нову історію, він мовчки залишив кабінет і за кілька хвилин повернувся з «лінкольнами». – Де ваші речі? – У залі очікування. – На кого ви їх покинули? – На одну жіночку… – Точно хвора на голову… – наче сам до себе промовив міліціонер і, схопивши постраждалу під лікоть, поволік до зали очікування. Колишня співрозмовниця Олімпіади сиділа на тому ж місці, пантруючи свої й чужі валізи. – Ви куди їдете? – запитав міліціонер. – До Білорусі, – відповіла жінка. – От і добре, – він стер піт із чола. – Сідайте тут, – наказав своїй підопічній, а потім промовив до іншої дами: – Не зводьте з неї очей. Навіть не відпускайте до туалету. Нехай хоч обмочиться. – І знов до Олімпіади: – А ви нарешті зрозумійте, що вас тут уже «пасуть» і просто так звідси не випустять. Обдеруть як липку, роздягнуть до останньої нитки. І щоб я вас більше не бачив! – ці слова прозвучали замість побажання щасливої дороги. Київ залишився далеко позаду. Колеса потяга мо79


Галина Невінчана

нотонно відлічували вже не перший десяток кілометрів, коли Олімпіада Варфоломіївна звернулася до своєї попутниці, благально заглядаючи в очі: – Перепрошую, а чи не можна вже вийти до дамської кімнати?..

Морозиво Це сталося років із двадцять тому. Ірка, однокласниця моєї дружини Оксани, запросила нас до себе в гості у Ленінград. Ми бачили місто взимку, ранньої весни, восени, але жодного разу влітку. Помилуватися білими ночами – пропозиція вельми приваблива. А тут ще й Іра взяла для нас профспілкові квитки на екскурсії до Павловського, Царського Села, Гатчини, Петергофа. Отже, жодних черг під касами і стовідсоткове потрапляння до всіх тамтешніх музеїв. За планом нашої щільної культурної програми відвідини Петергофа припали на неділю. Ірка пообіцяла скласти нам компанію, та вранці настрій у неї змінився. До того абсолютно здорова, раптом зробилася хворою і залишилась удома. Особисто мені байдуже. Я навіть зрадів, що побуду з коханою жінкою у романтичному місці вдвох. А от моя Оксанка чомусь засмутилась. День лише розпочався, а вже спекотно: тридцять градусів вище нуля при вологості повітря дев’яносто відсотків плюс повний штиль. Нема чим дихати. Через це всі дратівливі. Ми з Ксюхою мало не посварилися через таку дурню, як вибір транспорту. 80


Чужі вікна

– Їхати до Петергофа електричкою – самогубство, – безапеляційно виголосила дружина. – І які є пропозиції? – обережно запитав. – Катер, – ні на мить не замислившись, відповіла моя красуня. – Тебе ж закачує? – в’їдливо зауважую, пригадавши її розповіді про морські прогулянки. – Хай краще почнеться морська хвороба, ніж я помру від теплового удару і зварюся у власному сиропі. Їдемо катером! – аж тупнуло ніжкою моє кохання. – Я так вирішила. Сперечатися марно. Здаюся без бою. Та вже скоро мушу визнати, що вона мала рацію, бо, доки дісталися Невської набережної, від поту став липкий і сам собі гидкий. Річковий причал не зрівняти з підземкою, що смердить гумою! А коли нас загойдали легкі хвилі Неви, я просто насолоджувався краєвидами і свіжим повітрям. До того ж під час подорожі затокою з Оксанкою не трапилося ніякої морської хвороби. З води Петергоф виглядає неперевершено! Він справляє приголомшливе враження, особливо, коли увімкнені фонтани. Ми подивились «Марлі», «Маленький Ермітаж», «Монплезір», і за розкладом у нас оплачений обід по талонах. Пішли шукати їдальню, що розмістилася у флігелі побудови початку ХІХ сторіччя. Звісно, це не палац, але за профспілкові кошти поїли смачно і, взявши по пачці морозива, сіли в холодку. Треба ж якось згаяти час до наступної екскурсії Петропалацом. Сидимо на лавочці, милуємось невеличким фонтанчиком посередині круглої клумби, лизькаємо морозиво. Раптом бачу, в компанії якогось підтоптаного кавалера йде Ірина! Штовхаю дружину в бік: – Поглянь, чи то не твоя подружка? Бач яка! З 81


Галина Невінчана

нами йти – вона хвора, а з цим старпером прогулюватись – здорова. – Нічого не розумію. Невже це справді Ірка? – здивовано промовила Оксанка і так і заклякла, невідривним поглядом супроводжуючи пару, допоки та не зникла за фонтаном. Морозиво тане у неї в руці, починає витікати через дірочку у вафельному стаканчику, та вона цього не помічає. Сидить, мов зачарована. – Отямся! – торкаюсь плеча дружини. – Звісно, вона. Яка брехуха! І чим це її не влаштовувало наше товариство? Якщо несподівано намалювалось побачення – то так би й сказала. Хіба ж ми не люди? Оксанка промовчала. Та я помітив, що вона не лише засмутилась, а й образилась. Тим часом парочка знову потрапила у поле зору. – Чуєш, Васю! А ти помітив, що вона їсть морозиво? – змовницьким шепотом запитала Оксанка. – Ну то й що? Зараз усі їдять морозиво. Он яка спека! Ми з тобою теж їмо. Хіба це злочин? – Ні, не злочин. Та річ у тім, що Ірка взагалі не вживає молочних продуктів. Жодних! Абсолютно! Її від них нудить. Ми це не раз перевіряли. Один ковток молочного – і починає блювати. Я її з семи років знаю. Вона ніколи морозива не лизала. – А тепер лиже. Час іде, все змінюється. – Час іде… – перекривила дружина. – Сам іди! – промовила сердито, підвелася і пішла стежити за об’єктом, ховаючись поза кущами. – Ну й піду! – буркнув їй навздогін, викинув недоїдене розтале морозиво в урну і пішов шукати, де б помити липкі руки. За кілька хвилин ми з дружиною зустрілись на тій самій лавочці. 82


Чужі вікна

– Васю, це не вона, – вже досить миролюбно промовила моя благовірна. – А хто? Її голограма? Ні, стривай, фантом! – Тю на тебе, дурнику. Кажу ж тобі – це не вона. Це її двійник! – Кохана, – обіймаю дружину за плечі, – ти перегрілась. З чого такі висновки? – У цієї нема золотих зубів, – поглядом ображеної дитини Ксеня зазирнула мені у вічі. – До чого тут зуби? – У Ірки спереду дві фікси. Хіба не бачив? – Ну, бачив. То що? – Як це, «то що»? Вчора були, а сьогодні кудись поділись? – Зняла. – Авжеж, у неділю вранці, а потім гуляти поїхала. Я відчув, що моя половинка знову завелася, і відповів якомога лагідніше, демонструючи готовність до «капітуляції»: – Гаразд, сонечко. Не нервуй. Повернемося додому – розберемось. Доки ми сперечалися, об’єкт спостереження зник. Під час екскурсії залами Петропалацу ми не стільки насолоджувалися красою і розкішшю, скільки обговорювали зустріч біля фонтану. Понад усе хотілося якнайшвидше повернутися в квартиру на Московському шосе і все з’ясувати. На кнопку дзвінка довелося тиснути тричі й подовгу. – Бачиш, її ще нема, – підштрикнув я дружину. Відповісти вона не встигла, бо двері нарешті відчинилися і на порозі стояла заспана Ірка. Вона пригладила біляве скуйовджене волосся, потерла очі й


Галина Невінчана

посміхнулася, продемонструвавши золоті фікси. – Як погуляли? Задоволені? Вибачте, що примусила довго чекати під дверима. Не чула дзвінка. Півдня прибирала, потім ліпила пельмені. Лягла телевізор подивитися і не помітила, як заснула. Ірка зніяковіло кліпнула своїми величезними сірими очима. – Погуляли класно. Все супер! А якщо пригостиш пельменями, – розповімо тобі цікаву історію, що з нами трапилась сьогодні, – защебетала моя Оксаночка. – А на десерт з’їмо пломбір! – додав я.

84


Чужі вікна

– Фе, – скривилася подруга. – Терпіти не можу молочне. Від одного вигляду нудить. Морозиво – це без мене. Вам же більше залишиться. Й Ірка знову блиснула золотозубою посмішкою.

Одноокий лицар – Ой, там Інга… Біжіть швидше дивитися… Біля вахтерки! Здуріти можна! Лінко, а ти його бачила?! – тріщали наввипередки подружки-колеги, повернувшись з обідньої перерви. – Та не всі одразу! – гримнула на них Ліна і схвильовано спитала: – Щось із моєю сестрою? Не дочекавшись чіткої відповіді, зірвалася з місця і, підтримуючи руками кругленький животик, помчала сходами у вестибюль. Крізь скло дверей побачила живу і здорову, але надто збуджену сестру, яка щось пояснювала колегам. Розчинивши двері, Павлина вивалилась у вестибюль і на мить зупинилася, сторопівши від побаченого. Поруч з Інгою стояв красень доберман у сестриному шарфі на шиї. – Який гарненький! – вискнула Лінка і присіла перед псом навпочіпки носом до носа. – Бубусічка!.. – Обережно! – скрикнула сестра, збліднувши від переляку. А вражений Ліниним нахабством пес гепнувся на п’яту точку і почав з подивом розглядати вельми екзальтовану особу. – Ти ненормальна! – похитала головою Інга. – Він мені руку прокомпостував, коли я його зловила, а ти до нього з обіймами лізеш! 85


Галина Невінчана

– Та він же такий гарний! Такий благородний! – промовляла Павлина і, не звертаючи уваги на лемент сестри, продовжувала гладити атласне тіло собаки. А коли очманілий пес лизнув її в обличчя, розсміялася: – Дивіться! Я йому сподобалася! Так відбулося їхнє знайомство. Через відсутність правого ока пес отримав ім’я Флінт і оселився в їхньому будинку. За три тижні Лінка пішла «у декрет», а сестра з подругою поїхала у відпустку. Інга була не лише проектувальником, а й у позаробочий час як інструктор-кінолог проводила тренування з загального курсу дресирування і захисно-караульної служби, тож потурбувалася і про сестру, і про собаку. Вона доручила їх обох сусідському хлопцеві, своєму учню. Так утрьох вони й гуляли: вагітна жінка, худорлявий підліток і красень пес. Якогось дня хлопчина не зміг провідати своїх підопічних, і Павлина вирішила вивести собаку на прогулянку сама. Флінт, який зазвичай тягав на повідку кожного, хто брався за інший кінець ремінця, повівся на диво спокійно. Здавалося, він розумів, що його супутниця потребує до себе виключно делікатного ставлення. Пес дріботів поруч, наче пришитий, час від часу зазираючи в обличчя жінки, а вона, посміхаючись, підбадьорювала його. Прогулянка за звичним маршрутом: вниз до річки, по пляжу до скверу і паралельною вулицею поверталися додому. Обоє насолоджувалися теплою осінньою дниною, загрібаючи золоте листя, – вона ногами, він лапами. Аж раптом звідкілясь вискочила маленька кудлата шавка. Прилаштувавшись Флінтові слід у слід, вона залилась істеричним гавкотом і намагалась кусонути його за задні лапи. Попереджаючи, пес почав порикувати на стервозне створіння, та кудлата не відступала. Ліна 86


Чужі вікна

спробувала відігнати собача, але раптом почула: – Не зачіпай маленької! Жінка озирнулася і побачила трьох парубків. – А це ваша собачка? – спитала у них. – Вгамуйте її, будь ласка. Парубки п’яно зареготали, а один, показуючи пальцем на її живіт, вигукнув: – Дивіться, дивіться! Он яке пузо він їй надув! Цікаво, хто кого на прогулянку вивів: кобель суку чи сука кобеля?! Від цих слів, як від ляпаса, Лінка на мить розгубилась, і тут пес, розлючений нахабністю кудлатої шавки, зловчився і зімкнув свої міцні щелепи на її шиї. Собачка вискнула, а її шерсть зі світло-пісочної стала перетворюватись на рожеву. – Ах ти, суко! – заволав один з молодиків і кинувся до жінки, замахуючись для удару. З таким животом годі було розраховувати на те, що їй вдасться вивернутися і втекти. Лінка відступила назад, притислася до паркану і від страху замружила очі, прикриваючи руками живіт. Та гарчання пса і зойк, що вирвався з горла нападника, змусили її розплющити очі. Флінт якимось чином вивернувся зі строгого нашийника і повиснув на руці, занесеній над його хазяйкою. – Прибери собаку, дурепо! – волали на два горла товариші нападника. – Фу! Флінт, фу! – скомандувала жінка, та пес лише скосив на хазяйку єдине око, але руку жертви не випустив. – Відпусти, Бубуся... Заспокойся, – тихо і лагідно додала Павлина, із жахом дивлячись на порожевілу від людської крові піну на морді собаки. Пес зітхнув і слухняно, хоча й з неохотою, розі-


Галина Невінчана

мкнув щелепи. Парубки швиденько підхопили попід руки зблідлого від болю і жаху товариша по чарці. Рукава його куртки, светра і сорочки, як і м’язи руки, були розпороті до ліктя. – Ах ти!.. – прошипів хтось із парубків.

88


Чужі вікна

– Гр-р-р-р-р! – обірвав його на півслові пес. Ліна перехопила собаку за ошийник і, відчуваючи надійний захист, посміливішала: – Забирайте свого друга і бігом у «швидку». І шавку свою теж не забудьте забрати. Та зробіть собі і їй щеплення від сказу! Вивергуючи прокльони, хулігани поквапилися у напрямку «швидкої», а Павлина лишилася стояти, притулившись спиною до паркану, а потім знесилено присіла навпочіпки, бо ноги відмовлялися тримати. Флінт лизнув її кілька разів в обличчя і зайняв оборону, озираючись на всі боки. – Ну що, Флінтику-Бантику, підемо додому, мій захисник? – промовила Ліна, важко підводячись на ноги. Чотириногий лицар не забарився лизнути їй руку, а вона нахилилась і цмокнула його у вологий, прохолодний ніс. Пес задоволено завихляв задом, і вони пішли осінньою вулицею крізь сквер: вона – обережно несучи свій кругленький животик, а він, гордовитий, – свою аристократичну, горбоносу морду.

Ожеледиця «Нарешті я зможу вигуляти свої обнови: чобітки, шубку, шапочку... В цьому вбранні як справжня Снігурка!» – раділа я, підфарбовуючи губи перед виходом на вулицю. Радощів поменшало, коли я залишила подвір’я, почищене від снігу турботливими руками нашого двірника. Тротуари за межами подвір’я з часів остан89


Галина Невінчана

нього снігопаду і наступної за ним відлиги з лопатою явно не зустрічалися. А після морозу, що вдарив цієї ночі, щільно втоптаний сніг перетворився на блискучу слизьку глазур. Ноги роз’їжджалися, хоч мотузкою зв’язуй, навіть гострі підбори не допомагали, бо не могли простромити твердого «льодяника». Тяжіння землі для п’ятої точки ставало непереборним. Австрійські чобітки вже не здавалися такими елегантними, як при покупці, шубка виявилася надто важкою, а клята шапочка весь час то зіслизала на потилицю, то наїжджала на очі. Я з останніх сил намагалася зберігати рівновагу, щоб не бути схожою на корову на льоду. Спробувала відволіктися, – кажуть, це допомагає зняти напруження. І тут мені на очі потрапив поважний чоловік із лотком яєць, що дисонувало з його зовнішністю. Він був одягнений у шикарну дублянку, норкову шапку і дорогі черевики. «У такому прикиді яйця в лотках вулицями не носять, – подумала я, – може, на нього десь поблизу чекає авто?» Але чоловік обережно почимчикував вулицею донизу. Я забула про себе. Усі мої думки були про те, що ж буде, коли він послизнеться. Усього на мить відволіклася на якийсь звук, та коли повернулась до об’єкта спостереження, побачила його горілиць на тротуарі. Норкова шапка валялася неподалік, а її господар даремно намагався підвестися. Ризикуючи опинитися в його ж становищі, я поспішила на допомогу. – Мужчина, а як ваші яйця? – запитала, допомагаючи йому підвестися. – Дякую. Начебто при мені… А що з ними повинно було трапитись? – здивувався чоловік. – Взагалі-то, я головою дуже вдарився. 90


Чужі вікна

Розуміючи, що сказала дурницю, і згораючи від сорому, я щось пробурмотіла і зібралася швиденько щезнути, але зупинилась як вкопана. Кількома метрами нижче місця події продовжував шлях мій «об’єкт спостереження», несучи на напівзігнутій руці лоток білих яєць, які у променях зимового сонця ізсередини світилися ніжно-рожевим світлом…

Парубки А як усе гарно починалося! Велика зала. Аншлаг. Вишукана публіка. На сцені поважні люди, талановита молодь… «Шосте» питання вирішили «розглянути» в офісі вузьким колом друзів. У теплій компанії час спливає швидко, а рахунок випитим чаркам втрачається непомітно. Але у кожної інтелігентної людини є свій власний внутрішній дозатор, коли вмикається червоний вогник і звучить сигнал «Стоп!» Особисто я завжди відчуваю межу своїх можливостей і вмію розрахувати сили так, щоб здолати шлях додому без сторонньої допомоги, не привертаючи до себе уваги. Та цього разу я мав виконати дружній обов’язок перед товаришем, який не розрахував сил і зійшов з дистанції після чергової, вочевидь зайвої чарки. Підхопивши товариша під руку, я попрямував до виходу, і тут на мене чекало перше випробування – він ледве тримався на ногах. А це означало, що крім нього, мені доведеться тягти ще й його концертний баян, який разом з футляром важив кілограмів со91


Галина Невінчана

рок. Щоправда, в мене ще жевріла надія, що прохолода осіннього вечора підбадьорить нас обох. Благополучно здолавши спуск крутими, хиткими ще й рипучими сходами, ми виповзли на свіже повітря. Виблискуючи неоном реклам, вулиця була схожа на європейську. Та вся схожість закінчилася, щойно ми ступили на тротуар, не ремонтований з часів останньої п’ятирічки періоду розвиненого соціалізму. – Ну й задача – ох-ох-ох! Покохав я чотирьох… – затягнув товариш сиплуватим тенорком, і мені ледве вдалося його вгамувати. Діставшись тролейбусної зупинки, він навідріз відмовився їхати, а силоміць запхати його до салону я не подужав. – Треба провітритися, аби дружина не помітила, що ми пили, і не сварилася! – навів він найвагоміший аргумент, і я здуру погодився. Кажуть, що між зупинками громадського транспорту відстань плюс-мінус п’ятсот метрів. Брешуть! Особисто мені так здалося, бо ой як важко долав я ті півкілометра з товаришем на одному плечі і з його баяном – на другому. На підході до чергової зупинки нам підморгнув червоними вогниками тролейбус, що віддалявся, а потім обігнала маршрутка. Можливо, мені вдалося б усадити мого друга на лавку й умовити почекати наступного транспорту, якби побачене не підкинуло у мою захмелілу голову свіжу ідею. А побачив я двох молоденьких, гарненьких панянок, що нудьгували у скверику поблизу зупинки. – Дівчата, а чи не допоможете двом джентльменам дістатися додому? – бовкнув з доброго дива. – А чом би й ні? Втомилися нудитись, а так хоч розважимося та ще й добру справу зробимо, – сміючись, 92


Чужі вікна

незнайомки підхопили під руки мого товариша, я баян, і ми рушили далі. – Хоч і лисину я маю, та козак я – хоч куди! – заспівав товариш, і, що цікаво, ноги у нього запліталися, а язик анітрохи. – Хі-хі-хі, ха-ха-ха! – ще дужче залилися дзвінким сміхом дівчата. – Ох, і гарно ж у вас виходить! Підбадьорений похвалою юних німф, мій товариш заливався соловейком. Я вирішив не відставати і, підкрутивши вуса, підтримав його тенор своїм баском: …Чотирьох в селі кохаю і не відаю біди! За піснями і жартами не помітили, як дісталися місця призначення. Я не мав бажання потрапляти на очі дружині товариша й вислуховувати її докори, тому залишив його провітрюватися на лавочці біля під’їзду і пішов з дівчатами до зупинки. – А давайте з нагоди знайомства вип’ємо шампанського?! – запропонувала одна з дівчат. – Я залюбки, – підтримала її подружка і запитала мене. – А ви, дядьку? – Завжди готовий! – погодився я, але висловив сумнів щодо того, де ж його взяти, коли вже за північ. – Знайдемо! Я місця знаю, – запевнила перша. – Гайда за мною! У товаристві двох яскравих красунь я облазив усі закапелки мікрорайону в пошуках цілодобового магазину. Втомившись від марних пошуків, ми вирішили повернутися на бульвар і вже там думати, що робити далі. – Ой, як я могла забути про готель?! – сплеснула в долоні одна з дівчат. – Дядьку, давайте гроші. Я зганяю по шампанське, а ви посидите й відпочинете. Я простягнув кралі двадцять гривень. – Та ви що? Де це ви за такі гроші шампанське купите, та ще й уночі!


Галина Невінчана

Я поклав двадцятку до кишені і витяг звідти банкноту в п’ятдесят гривень. – Цього хоч вистачить? – Оце вже інша справа! – грайливо посміхнулася панянка, двома пальчиками з хижим, яскравим ма-

94


Чужі вікна

нікюром вихопила купюру і поцокотіла тоненькими підборами до сяючого вогнями готелю. Ми з її подружкою залишилися сидіти на лавочці у сквері. Дівчина дістала цигарки і запалила. Час збігав, а з ним танули й ілюзії не тільки щодо шампанського, а й щодо того, чи повернеться наш гонець. Разом з димом від чергової цигарки нічної супутниці вивітрився й хміль з моєї голови. «Старий дурень! Що ти робиш у товаристві нічних метеликів? Іди додому! На тебе чекають дружина, діти, онуки», – майнула думка. – Чуєш, доню, – звернувся до дівчини, – твоя подружка, напевно, про нас забула і не повернеться. Хочеш – чекай, а я піду додому. Піднявшись з лавки, приготувався галантно розкланятися, але дівчина мене зупинила. – Дядьку, то ви так і підете, нічого мені не заплативши? – запитала, надувши губки. – Я ж допомогла провести вашого друга, витратила на вас стільки часу… Довелося лізти до кишені й діставати останню двадцятку. – Сподіваюсь, вистачить? Все одно більше нема. – І на тому спасибі, – відповіла незнайомка і, пославши мені повітряний поцілунок, пішла у ніч. – Оце так погуляв! Хіба не кумедно? – промовив я, звертаючись до пам’ятника, під яким просидів останню годину. Не дочекавшись від бронзової голови відповіді, почалапав бульваром. «Хоч і лисину я маю… – пригадалися слова з пісеньки, і я розсміявся. – Лисину маєш, а як щодо розуму?.. За ті гроші, що на вітер пустив, можна було відвезти товариша додому, об’їхати все місто по колу, щоб нічого не снилося, і давно відпочивати у ліжку, а не швендяти нічними вулицями. Це ж треба було дожити до таких 95


Галина Невінчана

років, щоб заплатити повіям за ескорт!.. Ніколи в житті з повіями діла не мав… Отож тепер маю… Уявляю, як потішатимуться дівчата, чекаючи на клієнта і розповідаючи подружкам про двох дідуганів». Мені знову зробилося смішно. Я подивився на темне оксамитове небо, щедро всипане зірками. Згори до мене посміхався повний місяць, єдиний свідок і співрозмовник цієї пізньої, чи то-пак ранньої пори... Піднявши комір плаща, я сховав руки у кишені і неквапом, як колись у молоді літа, попрямував бульваром, насолоджуючись тишею та свіжістю ночі…

По той бік паркану У мене завжди не складалося з ворожками, екстрасенсами й віщунами: ворожити відмовлялися навідріз, а під час масових сеансів просили ще й залишити приміщення. Можливо, це відбувалося тому, що я надто скептично ставлюсь до них, і вони це відчувають. Та останнім часом наші шляхи перетинаються все частіше. Ось і товариш мій, чудовий лікар, раптом запропонував подивитись на заїждже чудо в одному з будинків культури. Він знав про деякі мої проблеми зі здоров’ям і клявся-божився, що екстрасенс, який виступатиме там перед публікою, дуже допоміг його дочці. Я довго опиралася, та, взявши до уваги, як серйозно ставиться він до здоров’я власної дитини, вирішила сходити. Домовились зустрітися у фойє десь за півгодини до початку. Я марно прочекала знайомого, і, подумки поба96


Чужі вікна

жавши йому доброго здоров’я, купила-таки квиток. Влаштувалася десь посередині першого ряду. До речі, обдивляючись залу, я не побачила знайомих місяцеподібних облич, доволі екзотичних як для середньостатистичного українського міста. Світло в залі пригасили, і на сцені з’явився ВІН, «великий маг і чарівник». – Сядьте рівнесенько… Покладіть руки на коліна… Опустіть повіки… Дихайте спокійно…На рахунок «десять» ви зануритесь у сон… Один, два, три… Я з цікавістю спостерігала за чорнявим красунчиком, який з граційністю танцюриста фламенко розігрував моновиставу. Ручки мої чомусь не складалися у потрібну фігуру, очки не затулялися, мозок не розслаблявся, зате рот увесь час розтягувався до вух. Видно, моя «чарівна посмішка єхидни» не залишилася непоміченою і була нагороджена спопеляючим поглядом чорних як ніч очей. Шоу закінчилося, але я не поспішала залишити залу, все ще плекаючи надію, що підійде мій знайомий і промовить: «Салам алейкум», а я відповім: «Де тебе шайтан носив». Та раптом «чорний демон» граційно збіг сходинками зі сцени і вмостився біля мене у крісло під номером 13. – Ви прийшли, аби зірвати сеанс? – запитав замість привітання. – В жодному разі. Я не диверсантка. – Цього я не казав. Мало того, мені відомо, хто ви насправді. – Та ви що! Ану, кажіть, цікаво буде дізнатися про себе щось новеньке… – І не намагайтеся вдавати з себе клоунесу. Ви – художник. – Оце так! Начебто розчинником від мене не відгонить, та й обличчя не забруднене фарбою… Дива… 97


Галина Невінчана

– Ви справді маєте чарівний вигляд, і парфум у вас приємний. Річ у тім, що я вже відчував вашу енергетику в одній оселі, яку нещодавно очищав. Там висить ваша картина. – Який жах! І саме вона – найбрудніша річ у тій оселі! Сподіваюсь, ви порадили господарям чимшвидше її позбутися. А тепер варто вбити художника, щоб не тиражував негативну енергію! – Вам не личить блюзнірство. Я насварив господарів за те, що подарована дитині на день народження картина висить не над її ліжком, а у вітальні. А картина випромінює шалену позитивну енергію… Саме таку випромінюєте і ви. Я не знайшла слів, аби хоч щось відповісти на це, бо й справді намалювала для донечки приятеля лебедине озеро. Майнула думка, що екстрасенс упізнав мене по фото, але вчасно згадала, що нема у нього моєї фотографії, та й навряд чи з-поміж п’яти сотень облич він міг одразу впізнати моє. Екстрасенс витримав паузу, доки я оговталась, а потім назвав діагноз, що не давав мені спокою. Я промовчала, але знову заговорив він. – Усі проблеми вам лише здаються проблемами і вирішуються. Проблема в тім, що ви таке собі «маленьке сонце для домашнього вжитку», світлом і теплом якого безсоромно користуються всі, кому потрібні світло і тепло. Всі беруть… Та от біда – «батарея сідає», і ви відчуваєте себе знесиленою і довго не можете відновитися. А чому? Бо не вмієте ані захищатися, ані підживлюватись за рахунок інших. І тут він був правий. Мене завжди оточувало багато людей, і я люблю людей. Та після спілкування з деякими почуваюся висмоктаним лимоном. – Скажіть, що допомагає вам відновлювати сили? – спитав екстрасенс. 98


Чужі вікна

– Ну, я не знаю… – Я знаю. Прогулянка на природі, усамітнення або товариство молодих чоловіків, – він зазирнув мені в очі й усміхнувся. – Усі три способи чудові. А ще краще було б усамітнитись на природі з молодим чоловіком. – То, виходить, я вампір? – В жодному разі. Ви ні з кого не п’єте енергію. Між чоловіком і жінкою відбувається обмін, взаємна підзарядка. Залишається розібратися із захистом. – Кращий захист – ні з ким не спілкуватися, бо місто кишить вампірами… – Не будемо про все місто, вам вистачає найближчого оточення. – Родина?! – Боронь Боже! Сусіди. – Сусіди?.. – Так. З одного боку – має, та не вміє, з іншого – має і вміє. Та це не страшно. Засихало з вашого боку, тепер всохне на їхньому... Мене ніби обухом по голові вдарили. Те, що він сказав, було зрозумілим лише мені або комусь із моєї родини. Звідки він міг знати, що протягом багатьох років та метрова смужка землі біля паркану залишалася мертвою? Спочатку всохло кілька фруктових дерев, потім ягідні кущі. Там навіть бур’яни не ростуть. – На прощання хочу зробити вам подарунок, – екстрасенс легенько торкнувся моєї руки. – Виходячи з дому, подумки накресліть білою крейдою коло, всередині якого опинитесь ви. Коли будете малювати, приказуйте: «Навколо мене – коло. Малювала його не я, а Богородиця сама. Амінь». Після того можете сміливо йти куди вам треба, нікого і нічого не боячись. – Дякую, – тихо промовила я, соромлячись своєї зухвалої поведінки. 99


Галина Невінчана

– Радий був допомогти. А зараз дозвольте попрощатися, на мене чекають люди. Все у вас буде гаразд. І не намагайтесь заощаджувати енергію. Даруйте щедро і пам’ятайте: щоб колодязь не висох, з нього треба черпати воду. Він пішов у бік гримерок, я – на вихід. Це було 25 липня. А 24 серпня ми дізналися, що дочка сусідки потрапила до пульмонологічного центру. Дивно… Проблеми з легенями були в її чоловіка, весь час кашляла і харкала під ноги стара. Її ж дочка на здоров’я не скаржилася. У вересні сусідська дочка знову з’явилася на подвір’ї: дуже схудла, зблідла, змарніла і постарішала. Закутавшись у плед, вона сиділа на лавці і мружила короткозорі очі на осіннє сонечко. А на початку жовтня сорокарічна жінка пішла з життя. І тільки коли та, яку на кутку вважали відьмою, плакала над труною дочки, я пригадала слова екстрасенса: «Всихало з вашого боку, тепер всохне на їхньому…» А ще згадала, як того літа ми почали будуватися. Все було тихо-мирно, доки муляри не почали зводити стіни другого поверху. Стара сусідка металася вздовж паркану, вимагаючи зупинити будівництво і проклинаючи всіх нас до сьомого коліна. «Ви мені сонце затулили! Щоб ви всі повиздихали!» – кричала вона. На щастя, ніхто з нашої родини не зчепився з нею. Молоду сусідку було дуже шкода. Стару теж… Вона не розуміла чи не хотіла розуміти, що робить. Минула зима. Зі старою ми майже не зустрічалися. А навесні, коли кожна з нас мусила щось робити у садку, доводилося бачитись. На наші вітання вона не відповідала, а мені важко було робити вигляд, що не бачу людину, яку знаю від самого народження. А ще я помітила: щоразу, коли ми зустрічалися, я підвер100


Чужі вікна

тала ногу або просто перечіплялася на рівному місці. Аж раптом згадала пораду екстрасенса і вирішила випробувати на практиці. Якось уранці, щойно вийшла на поріг, я знову побачила сусідку, що греблася в землі біля самісінького паркану. Вона мене не помітила, бо я причаїлась за рогом гаража. Подумки накресливши коло і промовивши потрібні слова, я зробила крок уперед. Сусідка рвучко підвела голову, глипнула у мій бік, а потім її так хитнуло, що вона тюкнулася лобом у паркан, підхопилася, озирнулася навсібіч і здиміла. З того дня вона й близько не підходила до паркану. У травні в «мертвій зоні» вперше зацвіли квіти, а у сусідському подвір’ї засох виноград і кущ сімейної троянди…

Подарунок на тисячу «баксів» Зі своєю дружиною Віктор Дмитрович прожив у любові та злагоді тридцять п’ять щасливих років. І ось вона залишила його: раптово померла, майже не хворіючи. Чоловік почувався страшенно самотнім і нещасним. І якось одразу здоров’я почало підводити: то там кольне, то тут штрикне… Завжди активний і підтягнутий, він перетворився на якусь розвалюху й не впізнавав себе. Син з невісткою наполягли на обстеженні. Вердикт лікарів був безжальним, і ключовим стало слово «рак». Строку відпустили небагато, від шести місяців до трьох років. Помирати у шістдесят з гаком не хотілось. Тому з притаманним йому пе101


Галина Невінчана

дантизмом і оптимізмом він пройшов не одну хіміотерапію і здивував лікарів стійкою ремісією. Залишивши стіни лікарні, вирішив шукати альтернативних рішень проблеми. Ось уже й перевалив за сімдесятирічний рубіж і почав рік за роком розмінювати восьмий десяток, чим не переставав дивувати лікарів. Незмінним пунктом у боротьбі за здоровий спосіб життя у Віктора Дмитровича була щоденна прогулянка, під час якої пенсіонер намотував кілька кілометрів. Він прошкував своїм звичним маршрутом: від свого будинку на Літєйному проспекті вулицею Фурштатською до Німецького консульства і назад. Нещодавно тут з’явилася чудернацька скульптура ведмедя. – Перепрошую, чи не скажете, що б це могло означати? – звернулась до нього симпатична пані в капелюшку. – Наскільки мені відомо, німці вважають цього звіра своїм символом, – відповів він. Розговорились. Познайомились і пішли гуляти разом. Наступного дня зустрілись на тому самому місці. Відтоді мало не щодня бульваром прогулювалася імпозантна пара: високий, сивий, сухорлявий чоловік у довгому пальті і білому кашне. В одній руці він завжди тримав палицю червоного дерева зі срібним набалдашником, а другою підтримував під лікоть елегантну пані в манто, капелюшку і черевичках на високих підборах. Людмила Михайлівна, саме так звали нову знайому Віктора Дмитровича, овдовіла кілька років тому. Аби не нудитись у порожньому будинку в Полтаві, вона часто приїздить до дітей у Пітер. Отже, поки Людмила Михайлівна гостювала у дітей, зустрічалась з Віктором Дмитровичем щодня, а коли їхала до Полтави – вони листувалися. 102


Чужі вікна

Свій 80-й день народження закоханий, як хлопчисько, Віктор Дмитрович святкував у колі родини, але, на жаль, без Людмили Михайлівни, яка мусила повернутися в Україну у справах. – Любий тату, – урочисто розпочав син, тримаючи в одній руці фужер із шампанським, а в другій – великий конверт. – Ми всі тебе дуже любимо, зичимо тобі здоров’я і довгих років життя… – Дякую, синку, дякую… – розчулений старий змахнув сльозу. – Ні, татку, це ми маємо тобі дякувати за все. Від імені нашої родини дозволь вручити тобі скромний подарунок. Син підійшов до батька, обійняв його за плечі і поклав на стіл великий конверт. – Спасибі, спасибі, рідненький, – старий накрив своєю долонею руку сина і потис її. – Нема за що, тату, – відповів той, поплескавши батька по плечу. Віктор Дмитрович розпечатав конверта і підхопився зі стільця. – Що це?.. Обличчя його було блідим, а руки, що тримали якісь папери, тремтіли. – Це подарунок на тисячу «баксів», тату. Місце на кладовищі. Саме там, де ти хотів, – біля мами і твоїх батьків, – здивований такою реакцією батька відповів син. Хтозна, як би впорався з емоціями іменинник, якби, на мить стуливши повіки, не побачив миле обличчя своєї подруги. Карі, кольору гречаного меду очі Людмили Михайлівни дивились на нього, підбадьорюючи, а губи шепотіли: «Тримайся, мій друже!» Вона посміхнулась, і на щоках з’явилися ямочки, які робили її схожою на 103


Галина Невінчана

дівчинку. Віктор Дмитрович зітхнув, розплющив очі і подивився на сина холодним поглядом. – Хотів. Але з деяких пір мої бажання змінилися. Дозвольте повідомити – я одружуюсь! У кімнаті на деякий час зависла тиша. Потім онука вигукнула: – Вау! Син з невісткою заметушилися і поквапливо зібралися геть, тягнучи за собою дочку. Відтоді вони ще рідше стали навідуватися до батька і навіть не дуже часто телефонували. Тільки онука не забувала діда. А незабаром з України прибула Людмила Михайлівна. Віктор Дмитрович зустрічав її на вокзалі і прямо на пероні, взявши за руки свою подругу, промовив: – А чи не здається вам, шановна Людмило Михайлівно, що ми обкрадаємо самих себе? – Що ви маєте на увазі, мій друже? – Хто знає, скільки нам залишилось, а ми отак неощадливо розкидаємось щасливими днями, які могли б проводити разом. Вас не було цілу вічність!!! – Лише місяць, – виправила Людмила Михайлівна. – Ви ж знаєте, що я маю час від часу повертатися додому. Я тут іноземка! – і вона розсміялася своїм дзвінким сміхом. – Це легко вирішити, мій друже, – промовив Віктор Дмитрович, цілуючи руку, затягнуту в лайкову рукавичку. – Я прошу вас стати моєю дружиною. Чи я вам не надто подобаюсь? – Подобаєтесь, дуже. От тільки боюсь, що це геть не сподобається нашим дітям. – Нехай переймаються вибором своїх дітей. Ми з вами повнолітні і поки що дієздатні. То якою буде ваша відповідь? 104


Чужі вікна

105


Галина Невінчана

Він витяг з нагрудної кишені маленьку оксамитову коробочку і відкрив її. На білому атласі лежала каблучка з діамантом. Жінка подивилась на нього довгим поглядом, опустила вії і мовчки простягла відкриту долоню. Минуло три роки. Молоде подружжя старих голубків живуть, як справжні дворяни. Літо проводять у Полтаві, як каже Віктор Дмитрович, «у власному маєтку». Взимку повертаються до Санкт-Петербурга і занурюються у культурне життя Північної Пальміри. Вони навіть дісталися Еллади, де вже давно мешкає сестра Людмили Михайлівни зі своїм греком. А от у дітей Віктора Дмитровича справи кепські: у сина лікарі визначили рак горла, а в невістки відмовляють нирки. Кажуть же люди, що передчасно купувати візок і пелюшки для немовляти – погана прикмета. Може, так само погана прикмета і наперед куплене для когось місце на кладовищі?

Про цінності Цінність речей – поняття умовне. На Острові Голодних діаманти не мають ціни, там і за скоринку хліба віддаси торбину золота. Але хто ж тобі продасть?! Віктор Міняйло Було це давно, в ту пору, коли DVD-диски були в дивовижу, а про вільне ширяння у всесвітній мережі


Чужі вікна

Інтернет більшість українців могли лише мріяти. Показником добробуту і технічної просунутості на той час був касетний плеєр. Забігаю я до куми помилуватися на її нову колекцію гіацинтів, що тої весни розцвіли вперше. – Привіт, – бадьоро вітаюся з її меншеньким. – Доброго дня, – стримано буркнув завжди привітний і багатослівний хлопчик і пішов до своєї кімнати. – Що це з малим трапилось? Двійку отримав чи не з тої ноги вранці встав? – І не питайте, кумонько, – зітхнула подруга. – Горе у нього. – І яке ж таке горе? – цікавлюсь. – Він ще з Нового року почав збирати гроші. Баби надарували, трохи наколядував, нащедрував і все в скарбничку складав... – А скарбничку хтось поцупив? Чи це ви забрали, бо на комунальні послуги не вистачало? – підштрикую куму. – Якби ж то. Вчора він придбав на ті гроші у сусідського хлопчика касету із записами гумористів. Ви ж знаєте, що він обожнює розмовний жанр. – А касета виявилася пожованою? Чи на ній лекції з квантової фізики? – я висунула свою версію. – Облиште насміхатися. Не до сміху. Все набагато гірше. Щойно приходила сусідка із своїм синочком і вимагала, щоб моя дитина повернула їхню касету. Я їй кажу, що Вовчик заплатив за касету, і питаю: «Може, замало дав?» А вона мені: «Достатньо. Але не в тому справа. Я не дозволяю своєму синові виносити речі з дому. Сьогодні він без дозволу касету продасть, завтра таткову машину. Ось ваші гроші – поверніть нашу касету». Я зрозуміла, що розмови марні. Віддала ту кляту 107


Галина Невінчана

касету й випровадила гостей з двору. Малий дуже засмутився. Так гірко плакав, що ми всією родиною його заспокоювали. Де там… Батько каже: «Синочку, зараз підемо купимо цукерок чи шоколадку – найдорожчу, найсмачнішу…» А малий аж під стелю підскочив, наче його ґедзь ужалив, і як заверещить: «Ви нічого не розумієте! Як можна порівнювати касету з якимись цукерками?! Я що, шоколадок ніколи не бачив?» Тут малий почервонів як рак, пальці розчепірив, кричить, аж тіпається. Ми з батьком з переляку так і заклякли. А він репетує: – Та зрозумійте ви врешті-решт! Що таке цукерка? Зжер – і все. Лише фантик, алергія і карієс залишились. А касета – це річ. Дістав з кишені, поставив у плеєр, слухаєш, насолоджуєшся. Потім вийняв з плеєра, сховав у кишеню і ось вона, тут. На цих словах він себе по грудях кулачком постукав. По серцю. Ми з батьком тільки очима кліпаємо, не знаємо що робити: сміятись чи плакати… – Сподіваюсь, що не розсміялись дитині в обличчя. Ви маєте радіти, пишатися ним. Таке мале, лише дев’ять років, а шкалу цінностей має правильну. Моя вам порада – сходіть і купіть йому не одну, а кілька касет.

Різдвяний хлопчик Ольга Іванівна заступила на чергування увечері 6 січня. У свята вона часто підміняла колег, які мали родини, хоча й сама була заміжня. Паличкою-виру108


Чужі вікна

чалочкою для товаришів по службі був і її чоловік. Подружжя не розлюбило одне одного, навпаки, їхні почуття стали навіть міцнішими, ніж двадцять років тому, коли молоденький лейтенант і випускниця медичного інституту вирішили поєднати свої долі. Річ у тім, що їхні колеги чекали на свята дітей, а хтось навіть онуків. Полковник і лікар-педіатр не чекали нікого, бо чомусь Бог не дав їм діток. Січнева хурделиця втомилася щедрувати під вікнами, жбурляючи у шибки снігом і, кілька разів зітхнувши наостанок, вгомонилася. Небо очистилося від хмар, і тепер у вікна зазирали величезні різдвяні зорі, чи то шукаючи оселю, яка готова надати притулок для диво-дитини і її матері, чи то саму диво-дитину. У той самий час у протилежному кінці міста двоє парубків, уже відсвяткувавши народження Месії, їхали на мотоциклі і шукали місце, щоб справити нужду. Пошуки привели їх до дерев’яної будівлі на кшталт шпаківні на одному з будівельних майданчиків. Заглушивши двигун свого залізного коня, вони зупинилися біля будиночка з віконечком-сердечком на дверях. Пасажир першим рвонув усередину, та, щойно переступивши поріг, вискочив назад. – Ти чого? Купи лайна злякався? – зареготав водій. – Там… Там… Присвіти, – хлопчина тицяв пальцем у темряву. З двома запальничками парубки нахилилися над вкритою нечистотами підлогою вбиральні: на дошці лежало… немовля! Переборюючи страх, один з юнаків доторкнувся до крихітного голого тільця. Воно було ще тепле. – Живий! – вигукнув радісно пасажир і спробував узяти малюка, але відчув, що шкіра дитини ніби припаяна до дошки кригою. 109


Галина Невінчана

– Треба одривати дошку, у нього така ніжна шкіра… – промовив товариш. За допомогою знайденого неподалік обрізка арматури парубки відірвали дошку, на якій лежала дитина. Пасажир скинув з себе куртку і, ні миті не вагаючись, закутав у неї знахідку. Самотній мотоцикл гнав святковим бульваром через усе місто, а двоє молодих парубків, видихаючи залишки хмелю, молилися, щоб у святу ніч Господь явив диво і знайдений ними хлопчик вижив. Ольга Іванівна сиділа в ординаторській і заповнювала картки новонароджених. Аж раптом хтось постукав у вікно. Від несподіванки лікарка впустила авторучку. Та у вікно грюкали знов і знов. У супроводі чергової медсестри вона пішла з’ясовувати, хто і чому порушує спокій дитячого відділення. – Молоді люди, що сталося? – суворо запитала розхристаних, напіводягнених у такий мороз парубків, від яких одгонило алкоголем і ще чимось знайомим і мерзенним. – Ось!.. – в один голос відповіли парубки і розгорнули згорток. Бувалі медички мало не зомліли, але швидко отямилися і взялися за справу. А рано-вранці об’єднана бригада медиків і міліції влаштувала облаву в робітничих бараках поблизу масштабного будівництва, де знайшли немовля. Огляду піддавали жінок дітородного віку, які працювали на будівництві. Довго шукати не довелося. Чудовиськом, що прирекло дитя на мученицьку смерть, виявилася не дівчинка-підліток, яка боїться гніву батьків, а здорове сорокарічне бабище, мати чотирьох дітей. Подальша доля цього монстра Ользі Іванівні була нецікава, вона боролася за життя крихітки, в якої шанси на виживання були 110


Чужі вікна

мізерні через двостороннє запалення легенів і сильні обмороження. А навесні Ольга Іванівна несподівано для всіх звільнилася. Сказала, що чоловіка переводять на інше місце служби. … На засніженій галявинці перед будинком немолода жінка і хлопчик років чотирьох ліпили сніговика. Біля них гралося цуценя. Раптом песик радісно загавкав і помчав до хвіртки. Подвір’ям прошкував військовий. – Олюню! – покликав він.

111


Галина Невінчана

– Тато приїхав! – радісно застрибав хлопчик і побіг назустріч. – Іди до мене, мій різдвяний хлопчику! З днем народження! – промовив чоловік і підхопив дитину на руки. У вікна будинку зазирали величезні різдвяні зорі, а у великій кімнаті, біля ялинки, маленький хлопчик співав: Ой, сивая тая зозулечка. Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на здоров’я! За столом сиділи двоє немолодих людей і слухали його, лагідно посміхаючись, а в їхніх щасливих очах бриніли сльози.

Сємки Серпневий вечір. Приватна садиба. Альтанка, оповита виноградом. Пахне антонівкою. Десь у кінці садка дзюрчить струмок. Під його акомпанемент стрекочуть і кумкають жаби. Навколо ліхтаря, що висить над столом, виграють метелики. За столом гурт людей, потягуючи пиво, ліниво відмахується від армади комарів. Кровососи, попри застосування проти них багатющого арсеналу інсектицидів, не поспішають відступати. Здається, що новомодні засоби, покликані знищувати, навпаки, приваблюють їх. На столі з’являється незмінний атрибут посиденьок – насіння. Компанія вмить перетворюється на лускунчиків, і лише один з присутніх, чорнявий, так і не доторкнувся до місцевого «наркотику», продовжуючи ма-


Чужі вікна

ленькими ковточками потягувати пиво. – Чого не лузаєш? – штовхнувши приятеля у бік, спитав рудий. – У нього зубів нема! Ги-ги! – заіржав, мов кінь, рябий. – Можна пальцями лускати зернятка, – кліпаючи пухнастими віями, пропищала білявка. – Дякую за пораду, з зубами у мене все гаразд. Просто не до смаку мені ці ласощі, – стримано відповів чорнявий. – А може, боїшся засмітити шлунок, чи віриш у байки про зв’язок між насінням і апендиксом? – зареготав рудий, змахуючи з губи довжелезну низку лушпайок. Чорнявий промовчав. – Облиште його, хлопці! Не хоче – нам більше дістанеться, – вступила у розмову стрижена. – А я згадав, чому він насіння не їсть! – радісно вигукнув рябий. – Це після того випадку в дитинстві, вгадав? – штурхонув чорнявого в плече так, що той облився пивом. – От дурна мавпа! Відчепись! – незлобливо огризнувся чорнявий, витираючись серветкою. – А що тоді трапилось? Розкажи! – пожвавішали дівчата. – Не треба, – спробував зупинити рудого чорнявий. – Не слухай його, розповідай, – дружно волала компанія. – Тю на вас, – здався чорнявий, запалив цигарку і пішов стежкою в кінець саду. – Давай! Розповідай, – нетерпляче вискнула білявка. – Слухайте, – рябий підсунувся ближче до столу і, не знижуючи темпу лускання, повів свою оповідь. – Нам тоді було років по дванадцять-тринадцять. Ци113


Галина Невінчана

гарок ми не палили, пива не пили, дівчат не мацали… – Ги-ги-ги! – зареготав рудий. – Ні першого, ні другого, ні третього нам по малолітству не перепадало. – Замовкни, бовдуре! – обірвав його рябий. – Ще раз хтось переб’є, розповідати не буду. Зрозуміли? – спитав і, не чекаючи відповіді, повів далі. – Отже, збирались ми вечорами на автобусній зупинці, неподалік від мого будинку, слухали музику, розповідали різні небилиці, лузали насіння. Якось зустрілись, а розмова не клеїться – нема теми, тобто насіння у кишенях. А надворі вже темно. Куди його в біса йти? Аж раптом один з наших каже: – Хлопці, гайда за мною. Я знаю, де мешкає бабця, в якої ми завжди беремо смачнюще насіння. Це тут близенько. – А чи не пізно? – захвилювався хтось. – Та ні, вона завжди рада копійчину заробити. І ми пішли до бабці. Хвилин із десять провідник вів нас хитросплетінням вуличок і провулків старого центру міста. У цьому кварталі споконвіку селилися євреї, але чомусь у народі його називали «Грузією». – Тут, – провідник тицьнув пальцем у бік кособокої халупки з підсліпуватими віконцями, ступив на хитку сходинку і загупав в облупані двері. – І хто там?.. – спитав старечий голос. Не обтяжуючи себе відповіддю, наш провідник смикнув за клямку і ввалився всередину. Ми за ним. У тісній кухні-веранді в ніс ударив запах свіжосмаженого насіння і часнику. – Добрий вечір. Ми… – почав він та й закляк на місці, не договоривши фразу. На табуреті, зануривши ноги в чималенький мішок із насінням, сиділа баба Рива. Вона пила чай, слухаючи радіоприймач. 114


Чужі вікна

– Щас, щас, дєточкі!– посміхнулася стара, змахуючи з вусиків у кутках рота крихти. Підібравши поли засмальцьованого халата, вона почала витягати з мішка покручені подагрою мозолясті ноги й обтрушувати з них прилипле насіння.

115


Галина Невінчана

– У баби Риви ніжки болять… Лікарі радять прогрівати сухим теплом. Щас наміряю. Скільки будете брати?.. Звісно, ми нічого не стали купляти й здиміли, не забувши грюкнути спересердя дверима. Ось такий стався випадок, – закінчив оповідь рябий і знову змахнув з губи лушпайки. – Сподіваюсь, це воно не з того мішка? – запитала стрижена, висипаючи насіння з долоні. – Не з того, але хтозна, що в ньому вигрівали, – відповів рудий і вкинув до рота чергове зернятко соняшника.

Сила бажання У житті є години і хвилини, що, як дзеркало, відбивають наші слова і навіть потаємні думки. «У добру годину сказати, а в лиху промовчати» – то не пусті слова. Все, що сказане, про що лише подумали, залишається у просторі. Коли ж до тих слів і думок додати сильних емоцій – відбудеться запуск механізму матеріалізації. Не вірите? *** У понеділок, сідаючи у маршрутку, Маринка помітила на зупинці знайоме обличчя. Їй стало соромно, що надто давно не зустрічалася з Тамілою, і навіть не пам’ятала, коли востаннє телефонувала їй. Вирішила виправитися того ж вечора, та захопилась домашніми справами і втратила відчуття часу. Телефонувати опівночі було б верхом невихованості. Тиждень ви116


Чужі вікна

дався дуже напруженим, і серед буденної метушні вона забула про зустріч. Згадала лише в неділю. Набрала знайомий номер і привіталася бадьорим голосом. У відповідь почула не надто бадьоре «привіт». – Як справи? – спитала. – Давно не бачились. Може, якось зустрінемось? Приходь у гості. – Не сьогодні. Можливо. Колись, – телетайпним текстом, без ентузіазму відповіла подруга. – Вибач. Певно, я невчасно. До зв’язку. Бувай здорова, – знітившись, промовила Марися і поклала слухавку. «Дивно. Наче й не сварилися... Чому вона так холодно зі мною розмовляла? Можливо, була не сама... – розмірковувала Марина. – Ні, навряд чи. Голос надто сумний. Напевно, щось трапилось, і говорити вона про це або не хоче, або не може». Такі думки роїлись в її голові весь вечір і навіть уночі заважали спати... Ще й не світало, коли задзвонив телефон. – Мені потрібна твоя допомога, – не промовив, а прошелестів у слухавці жіночий голос. Лише з окремих інтонацій Марина впізнала Тамілу. – Звісно, допоможу. Що сталося? – Одвези мене до лікарні... Треба аналізи здати, а сил нема навіть по квартирі пересуватись. – Зараз буду. Не хвилюйся. Марина намагалася заспокоїти подругу, а в самої почали тремтіти руки. Ранок видався похмурий. Мокрий сніг, щойно торкнувшись землі, перетворювався на брудну кашу. Марина, ховаючи обличчя в шарф від вітру і снігу, чекала, доки чоловік вижене машину з гаража. На душі було так само незатишно, як і на вулиці. 117


Галина Невінчана

За півгодини вони з чоловіком заходили до під’їзду багатоповерхівки. У жінці, котра відчинила двері, важко було впізнати ту Тамілу, яку Марина бачила ще тиждень тому на зупинці. Фарфорове личко білявки спотворили глибокі тіні, блакитні очі ввалилися, на щоках вигравав хворобливий рум’янець, губи висохли і почорніли. Вона ледь трималася на ногах. Добре, що до ліфта два кроки! А от до машини жінку майже тягли на собі. Дорогою до лікарні Марина намагалася з’ясувати, що ж трапилось. – Минулого понеділка я дуже змерзла і застудилася, – розповідала Таміла. – Вночі піднялася висока температура. Викликала дільничного. У п’ятницю мала йти на прийом, але мені погіршало. Знову викликала лікаря додому. Він виписав направлення на аналізи… Мені важко дихати. У грудях болить, – поскаржилася подруга. – Нічого. Зараз все з’ясуємо. Може, у тебе запалення легенів? Тоді не страшно. Це сьогодні лікується. Навіть улітку, незважаючи на уквітчані газони і доглянуті дерева, лікарняний комплекс не викликав у Марини надто веселих почуттів. А зараз потемнілі від надмірної вологи цегляні корпуси в оточенні голих, чорних дерев, що благально тягли до неба гілкируки, справляли гнітюче враження. У коридорі лабораторного корпусу народу – не проштовхнутись. Нема чого дивуватися – переддень зими. Не питаючи, хто останній, Марина потягла Тамілу під самісінькі двері кабінету. Як не дивно, їх ніхто не зупинив. Напевно тому, що жінки мали дуже красномовний вигляд: скуйовджено-налякана тягне на собі напівнепритомну. Щойно вони вписалися у дверний отвір, – медсестра підхопилася й поквапилася підсуну118


Чужі вікна

ти Тамілі стілець. Всадовивши подругу, Марина залишилася притримувати її за плечі, аби та не впала. – Ви ким їй доводитесь? – запитала лаборантка, коли у шприці замість крові запінилася рідина морквяного кольору. – Сестрою, – відповіла, не замислюючись, аби уникнути зайвих питань. – Справи кепські. Я зараз напишу записку для лікаря-гематолога. Аналізи будуть за півгодини. Їх занесуть у відділення. Кілька метрів від лабораторії до стаціонару, а потім сходження на третій поверх видалися надто складним випробуванням. Таміла на ходу непритомніла. – Роздягніть її, – скомандував лікар. Від побаченого Марина мало не зомліла. Все тіло подруги вкривали синці, наче її добряче побили! – Ви не подумайте… Вона пристойна людина… – намагалась захистити репутацію подруги. – Не переймайтесь. То синці не від ударів, – промовив лікар. – Це один із симптомів. Отже, так. Зараз я напишу направлення до обласної лікарні. Тут ми її не піднімемо. Їхати треба негайно. Час працює проти нас. Розбризкуючи грязюку, авто тепер гнало розбитою дорогою у зворотному напрямку: з лікарні до помешкання хворої. Щойно діставшись квартири, Таміла поточилася на диван, і Марині самій довелося господарювати в чужій оселі, яку господиня залишає надовго. Якнайшвидше зібрали речі і вирушили в дорогу. Таміла заснула на задньому сидінні, а Марина почала обдзвонювати її родичів і близьких. Потім дістала з сумочки амбулаторну картку і ліки, які вона приймала за призначенням дільничного лікаря протягом останніх днів. 119


Галина Невінчана

«… не застосовувати при порушенні кровотворної функції...» – прочитала на одному з вкладишів. У лікарняному стояв такий, на перший погляд, безневинний діагноз «ГРЗ», а в направленні гематолога страшний вирок – «гострий лейкоз». – Чому? Чому молода, здорова жінка за тиждень змінилась до невпізнанності і геть знесиліла? – спитала чи то у чоловіка, чи то у себе, а потім вирішила: «Треба зателефонувати ще одній людині. Колись ми працювали на кандидата у депутати. Він здавався людиною порядною і людяною. А нам зараз потрібні гроші, зв’язки…» – і набрала потрібний номер. – Зрозумів. Виїжджаю, – почула знайомий голос.– Запиши номер мого друга. Він лікар у тій лікарні. Зв’яжешся, якщо дістанетесь швидше за мене. Про гроші не турбуйся, я привезу. У лікарняних холах людно і незатишно. Повітря насичене запахами ліків, страху, болю і відчаю. – Гострий лейкоз, – підтвердив діагноз консиліум після додаткових обстежень. – Шанси є? – запитала Марина з неприхованою мольбою в очах. – Шанси є завжди. Але багато залежить від настрою хворого, від його бажання одужати. Ось список необхідних препаратів. А ще потрібна кров. Багато крові... – промовив ординатор і поквапився до наступного пацієнта. – Таміло, скажи мені, ти хочеш одужати? – запитувала Марина, зігріваючи у своїх долонях холодні пальці блідої, знекровленої руки подруги. – Так, – слабким голосом відповідала Таміла. – Я вимагаю повної відповіді. Зараз усе залежить тільки від тебе. Скажи, ти хочеш жити?! – Так. Дуже втомилася. Дайте відпочити, – вона зне120


Чужі вікна

силено стулила повіки, і по її щоках потекли сльози. – Гаразд. Ти тільки не здавайся. Я з тобою. І без бою не здамся, чуєш?

А бій, в який ув’язалася Марина, виявився жорстоким. І в тому бою новими гранями відкривалися люди. Першими «здалися» батьки Таміли, в яких вона була єдиною дитиною. – Де ж узяти такі гроші? Та й чи допоможе щось? На все воля Божа, – почула від них після відвідин дочки, і поїхали додому, залишивши її сам на сам із бідою. – І що я маю робити в такому разі? – цинічно запитав начальник установи, де Таміла працювала керівником одного з відділів, коли Марина прийшла до нього на прийом просити про допомогу. Тоді вона звернулася до людини, яку Таміла назвала своїм єдиним другом. Нещасна була впевнена, що він обов’язково допоможе грошима. Але успішний 121


Галина Невінчана

бізнесмен порадив переказати хворій, щоби та звернулася до духовної літератури і, змірявши Марину поглядом, з почуттям виконаної місії пішов геть. Передзвонивши по всіх номерах, забитих у Тамілин мобільний, вона таки знайшла кілька небайдужих, готових допомогти. І закрутилась карусель. Вже три тижні Марина з чоловіком моталися по колу: донори, аптеки, дистриб’ютори, лікарня, знову донори... Того дня до палати реанімації впустили лише священика, який приїздив на прохання Таміли для обряду соборування, а потім Марину. Вона гладила волосся подруги, торкаючись пальців її холодних рук, а хвора ловила той погляд і висхлими губами шепотіла: «Я хочу жити!» Марина ж чомусь не вірила тим словам. І раптом пригадала їхню першу зустріч. Тоді вона працювала у редакції місцевої газети і мала зробити матеріал, інформацію для якого могла надати саме Таміла. Зустрілися у Таміли в кабінеті наприкінці робочого дня. Марина вже збиралася йти, коли звернула увагу, що її співрозмовниця торкнулася портрета на своєму робочому столі. З фотографії посміхався молодий красень. – Чоловік? – Так. Це мій Руслан, – відповіла Таміла надто сумним як для щасливої дружини голосом. – На жаль, зараз він не зі мною. Був льотчиком і загинув рік тому. Мені здається, що мене поховали разом з ним. Дітей Господь нам не дав, тож ніщо і ніхто не тримає мене на цьому світі. Я хочу до нього і прошу у Бога смерті… – Так не можна! Ви молода, гарна жінка і маєте жити за двох. Може, ще зустрінете когось, народите хлопчика, назвете його Русланчиком... 122


Чужі вікна

– Ні! Ви не зрозумієте... Я не хочу жити! Вона промовила це так пристрасно, що Марині стало страшно. … У новій, купленій незадовго до хвороби святковій сукні, яку вона жодного разу не встигла вдягти, Таміла нарешті вирушила на побачення зі своїм коханням, і тепер уже вдвох вони споглядали за купкою людей, котрі метушились у поховальних турботах, пили горілку, заїдаючи борщем і галушками, а потім сварилися за спадок небіжчиці...

Син нашого сина – Чому вона весь час така сумна? Наче й дитятко нівроку, здорове, гарне… Ага. А ви помітили, що саме коли маленького приносять, вона геть слізьми заливається? Так недовго й молока позбутися. Чим тоді хлопчика годуватиме? Певно, сльозами! – перешіптувалися між собою породіллі, коли Надія залишала палату. Вона знала, що вони шепочуться, та жодна з жінок не наважилася запитати відкрито, у чому справа. А навіть якби хтось і запитав, Надія не стала б вивертати душу назовні перед людьми, з якими навряд чи колись зустрінеться. Все одно не зможуть нічим зарадити… Тоді навіщо сповідуватися? Аби не чути того шепоту і не ловити на собі зацікавлені погляди, вона за будь-якої можливості тікала у кінець довжелезного коридора й подовгу стояла біля вікна, розмірковуючи над своїм зовсім не довгим, але таким нещасливим життям. 123


Галина Невінчана

Про своє походження вона не знала нічого: ні місця, ні дати, а виходячи з того, й імені батьків. Місцем народження записали райцентр, де знайшли підкидька, датою – день народження директора дитячого будинку, а місяць лікарка визначила на око. Прізвище дали гарне – Ромашина, бо на столі у кабінеті директорки стояв букет цих квітів. Нарекли знайду Надією, напевне, сподіваючись, що тоді доля буде до дівчинки прихильнішою… Протягом шістнадцяти років дитячий будинок був її домівкою, а його мешканці – родиною. Вчилася Надя добре і саме тому її направили навчатися не на штукатура до будівельного ПТУ, як усіх вихованців дитячого будинку, а до вельми елітного закладу, де навчали на радіо- і телемайстрів, наладчиків контрольно-вимірювальних приладів та зв’язківців. Так вона стала телефоністкою. І це вже було везінням. А ще більшим везінням стало те, що майстер з виробничої практики допомогла дівчині влаштуватися на таку роботу, де її забезпечили пристойною зарплатнею, місцем у гуртожитку, харчуванням і навіть обмундируванням. Надія Ромашина підписала контракт і стала сержантом-зв’язківцем з позивними «Ромашка». У військовій частині дівчина почувалася вельми комфортно. По-перше, змалечку звикла до дисципліни, по-друге, безпосереднє начальство опікувалося сиротою, як рідною донькою, тому нікому й на думку не спадало образити дівчину. Та не було й за що. А потім у її житті з’явився він! Він – це Сашко, новий водій начальника частини. Він їй одразу сподобався. Згадуючи про Сашка, Надія починала плакати. Сльози котилися по щоках і скапували з підборіддя, та вона їх не витирала. Навіщо? Їх не зупинити. 124


Чужі вікна

А перед очима поставало кохане обличчя: смагляве, з тонким носом, по-дитячому трохи пухкими губами і синіми, як небо, очима, що дивилися з-попід чорних густих вій. Їхній роман закрутився несподівано і розвивався стрімко. Сашко ще на початку знайомства заявив про серйозність своїх намірів, а коли дізнався, що стане батьком, дуже зрадів. А ще більше радів тому, що на «дембель» йому йти у травні, а пологи планувалися лише у серпні, тож вони встигали справити весілля до народження дитини. Того дня, майже одразу після ранкового шикування, Сашко постукав у вікно зв’язківців. Знявши навушники, Надя вибігла на ганок. – Усе! Я – вільний! – вигукнув Сашко і, підхопивши її на руки, закружляв довкола себе. – Ура! – вискнула Надійка і спитала: – Сьогодні додому поїдеш? – Так. Нічним потягом. Щойно приїду – скажу батькам, нехай готуються зустрічати майбутню невістку. – А до вечора що робитимеш? Речі будеш збирати? – поцікавилася вона. – Ні. Вже все зібрано. Командир просив змотатися в аеропорт за його тещею. – А крім тебе більше нема кому поїхати? – спитала здивовано. – Нема кому, кохана. Я швиденько. Не хвилюйся. – Гаразд. Але обіцяй, що будеш уважним і обережним. – Обіцяю, – відповів, ставлячи її на ноги, і цілуючи додав: – Я завжди уважний і обережний. А вдень раптом пішов дощ. Їй завжди подобало125


Галина Невінчана

ся прислухатися до шелестіння молодого листя, що, вмиваючись теплим травневим дощем, ставало не тільки яскравішим, а й виростало на очах. Весняний дощик завжди викликав у неї радість, бо після нього знову з’являлося сонце і небо розквітало веселкою. Та сьогодні їй було чомусь невесело. Весь час з голови не йшов Сашко, і на душі було незатишно. Дитя під серцем занепокоїлося і билося наче птах у клітці. Вона спробувала заспокоїти себе тим, що там, де зараз Сашко, погожа днина. Адже це цілих 120 кілометрів!.. А потім був дзвінок... Вона сама переключала його на начальника частини. «Державний номер КХ 77… ГАЗ… 101 кілометр траси №… Не впорався з керуванням… Пасажирів не було… Травми несумісні з життям…» Отямилася у лікарняній палаті. Попрощатися з Сашком її не відпустили, бо існувала загроза передчасних пологів, небезпечних як для немовляти, так і для неї. Проте вона й не намагалася нікуди бігти, бо не мала сил навіть підвестися з ліжка. Так промайнуло кілька тижнів. На роботу Надія більше не вийшла, бо настав час декретної відпустки, яку теж провела у лікарні. До самих пологів вона чекала на Сашка. Не могла повірити, що його більше нема, адже не бачила його в труні. Він залишався для неї живим. І лише коли на світ з’явилась їхня кровиночка, його плоть і кров, Надія зрозуміла, що Сашко не прийде по них до пологового будинку, ніколи не візьме на руки свого сина і хлопчик ніколи не побачить свого батька… А ще вона плакала через те, що їй нікуди нести свою дитину, нема за що жити і нема від кого чекати допомоги. У військовому гуртожитку малюкові не місце, а завтра виписка… 126


Чужі вікна

Витерши сльози, дівчина рішуче смикнула за ручку двері й увійшла до кабінету завідувачки дитячим відділенням. – Ось! – поклала перед лікаркою трохи зім’ятий, у мокрих розводах аркуш паперу. – Що це, Ромашина? – здивовано підняла брови завідувачка. – Відмова від дитини, – відповіла на диво спокійно. – Ви добре подумали? – Так. – Чим зумовлене ваше рішення? – спитала лікарка, уважно вдивляючись у вічі молодої жінки, і Надія вперше вирішила поділитися своєю бідою. – Я не можу повірити в те, що ти готова розлучитися із своїм дитям назавжди, – промовила лікарка. – Або я геть не знаюсь на людях. – Ви праві. Я не хочу загубити його. Але я не знаю, як жити далі. – Я подумаю і спробую тобі допомогти. Завтра тебе виписують, але твою дитину я можу затримати у відділенні на місяць. Маю таке право до передачі у будинок малюка. Ти будеш вирішувати свої справи: оформлювати відпустку, отримувати гроші… Але щодня тричі на день ти приходитимеш сюди і годуватимеш свого сина. Зрозуміла?! А там побачимо. Тієї ночі вона не стулила повік, – все думала, що ж вигадає лікарка, аби допомогти їй з сином. Вже майже місяць Надія щодня приходить до пологового будинку: годує свого хлопчика, перевдягає і переповиває. Завідувачка навіть дозволила виносити його надвір і гуляти у садку. А потім її з синочком завезли до будинку немовляти, що розташований


Галина Невінчана

128


Чужі вікна

у сосновому лісі, неподалік від Києва. Її взяли туди санітаркою, і тепер молода мама живе в маленькому боксі, отримує зарплату і має змогу бути поруч із сином. Коли малому виповниться рік, вона віддасть його до садочка і повернеться на роботу. Милуючись своїм хлопчиком, вона більше не плаче, бо знає: вони з маленьким мають жити і за себе, і за Сашка. Надія домивала підлогу у вестибюлі, але раптом побачила перед собою спочатку ноги: чоловічі – у добротних, але трохи притрушених пилюкою черевиках, і жіночі, у гарних замшевих з бантиком. Розігнувшись, опинилась віч-на-віч з незнайомцями. За всіма ознаками це було подружжя. І він і вона були ще зовсім не старі, але здавались чи то дуже втомленими, чи засмученими. – Нам би директора побачити, доню. Не проведеш? – спитав чоловік, сумно посміхаючись самими губами, бо його сині очі залишалися сумними. – Проведу. Чому ж ні? – відповіла. Двері директорського кабінету зачинилися за гостями, та за мить відчинилися знову: – Ромашина! Кидай усе і заходь. Це до тебе. Серце шалено закалатало в грудях, у скронях застукало, ноги чомусь зробилися ватяними, і вона впала б, мабуть, прямо на мокру підлогу, якби не підхопили міцні чоловічі руки. – Ну що ж ти, голубонько… – шепотів жіночий голос і хтось гладив її волосся. Вона розтулила повіки і зрозуміла, що сидить на диванчику, а поруч, обійнявши її за плечі, та сама власниця замшевих туфель, а навпочіпки перед ними – синьоокий чоловік і схвильовано заглядає в обличчя. 129


Галина Невінчана

– Слава Богу, отямилася? Ой, і налякала ти нас, дитино! – Ви хто? Навіщо я вам? – запитувала. – Ми за тобою. Збирай речі. Додому поїдемо. І, заради Бога, швидше покажи нам нашого хлопчика. – Ви батьки Сашка?! А як ви мене знайшли? Звідки довідалися? – Син писав… Потім прийшов лист від лікарки… – почав пояснювати чоловік. – Був у нас синок… Єдиний… – промовила жінка, і горло їй здушили сльози, але вона опанувала себе і, зробивши вдих, закінчила думку: – Тепер у нас буде дочка. Ти ж не проти? На кілька секунд зависла пауза, яка всім трьом учасникам розмови видалася цілою вічністю. – Не роби нас сиротами! – з благанням у голосі промовив чоловік, все так само сидячи навпочіпки і тримаючи руку Надії у своїх долонях. – Ти не невісткою, дочкою увійдеш до нашого дому, матір’ю сина нашого сина.

Скарб Хай живе Всесвітня мережа! Слава творцям сайту «Однокласники.ру»! І це абсолютно серйозно. Просто за останній рік я отримала можливість спілкуватися з людьми, з якими попрощалась років із 30 тому, і, здавалось, безповоротно. Ні, вони не померли. Вони просто поїхали за море щастя шукати, а за часів СРСР це було все одно, що померти. Листування з емігран130


Чужі вікна

тами, зрадниками Батьківщини, могло коштувати зіпсованої кар’єри і купи інших, не зовсім дрібних неприємностей. Так от, сиджу я за компом, аж раптом бачу – зірочки мерехтять на нижній панелі. Значить, прийшло повідомлення. Заходжу на сайт. Матір Божа! Нінуля! Тридцять один рік не бачилися! Вмить обмінялися ніками у скайпі й перейшли на гучний зв’язок. Вона у Джексонвілі, я у Білій Церкві! Коли б це таке могло бути?! Звісно, почала вона мене про знайомих розпитувати, про місто, свій будинок. Я розповідаю. Аж раптом вона просить: «Сфотографуй мені будинок бабусі». – А де це? Нагадай. Здається, на площі Леніна, правда, тепер вона Торговою зветься. Наче поруч з водолікарнею. Так? – уточнюю. – Так! – зраділа однокласниця. Я починаю з’ясовувати, який саме будинок, і, перебравши всі на вулиці Театральній від площі Гординського до теперішньої Ярослава Мудрого (а їх не так вже й багато), розумію, що буду змушена засмутити подругу. – Бабуся мешкала прямісінько напроти медичного училища, за адресою Театральна, 5, квартира 5, – видала точні координати подруга. – Це такий з жилим напівпідвалом? За магазином «Мисливець»? – Так! – Пробач, але цього будинку вже нема. Нещодавно знесли… – Шкода… – сумно промовила вона і раптом розсміялася. – Ти чого? – здивувалась я. – Так. Згадала одну історію. У сусідній квартирі №4 мешкало подружжя – дядько Сергій і тітка Фаї131


Галина Невінчана

на. Якось надумали вони робити ремонт у своїй малесенькій спальні. Коли сусід зірвав стару підлогу, то побачив якийсь люк. Наступного дня він поділився цією новиною з моїм батьком і сказав, що йому самому лізти туди якось лячно. Батько мій, на той час ще молодий чолов’яга, який у 15 років пішов на фронт і дійшов до Берліна, відповів, що після передової його якимось льохом не налякати. А потім вирішив блиснути ерудицією і додав, що навколо БРУМу до революції селилися купці. І цей будинок належав явно не найбіднішому з них. Після таких слів дядько Сергій замислився, а подумавши, сказав, що не хоче ризикувати ні своїм життям, ні тим паче життям молодого сусіда. І скільки батько, який обожнював пригоди, його не умовляв, дядько Сергій не погоджувався. Минуло небагато часу. Наші сусіди, жаліючись, що немає коштів, щоби привести до ладу всю квартиру, нарешті перестелили підлогу в спальні. А кілька місяців потому вони спочатку придбали холодильник, потім телевізор, за ним нові меблі, килими… Батько без будь-якої задньої думки спитав сусіда: «Дядьку Сергію, ти що, сам у підземелля спускався? Невже скарб розкопав?» На що сусід відповів: «Та ти що, синку! Я – з моїм радикулітом і артритом? То тітка Фаїна трохи грошей підзібрала». Уявляєш, манікюрниця наприкінці 60-х назбирала на повний фарш для квартири? – закінчила свою розповідь однокласниця і розсміялася. Наступного дня я взяла фотокамеру і таки пішла до місця описаних подій. Між синьою двоповерхівкою, що за свої 150 років існування була і гостинним двором, і борделем, і робітничим гуртожитком, та двома «шедеврами» хрущовської епохи, підпираючи зад 132


Чужі вікна

малесенькому купецькому особнячку, де колись містився магазин «Мисливець-риболов», розгорнулося будівництво. Аж раптом, наче привид, перед моїми очима виник жовтенький будиночок з маленьким подвір’ячком, де кожної весни зацвітали старезні яблуні. На медичне училище він поглядав двома рядами вікон, а на Торгову площу позирав вікнами напівпідвалу і через це нагадував людину, яка підморгує. А він таки точно знав, що зберігалось у його підземеллі! На жаль, сфотографувати привид мені не вдалося. Навряд чи зберігся цей будинок десь на світлинах, та й де ті світлини шукати… Доведеться поритися у закапелках своєї пам’яті й намалювати для американської подруги картину «Фантазія на тему дитинства».

Собача дружба Якось ранньої осені мені довелося відпочивати в австрійських Альпах: давня знайома запросила на гостини. Вона вийшла заміж за місцевого «феодала», власника вісімдесяти гектарів землі, стада м’ясних корів і величезного будинку. Природно, що у благополучному домі, де є діти, мешкає і дрібна звірина – такі собі живі іграшки. Повновладними господарями тут почуваються двоє котів і двоє песиків. Ледачі муркотуни вночі слугували мені живими грілками, а вдень, періодично прикладаючись до своїх тарілочок, жили абсолютно самостійним життям, нікого не напружуючи. А пси… Про них, власне, і піде мова. Отже, Вінні – трирічний білосніжний шпіц, а Піп133


Галина Невінчана

сі – однорічна біленька французька болонка. Обидва песики сплять в одному кошику, їдять з однієї миски і турботливо вилизують одне одного. Я була дуже розчулена такою ніжною, зворушливою дружбою. Та господиня дому зауважила, що іноді ці «янголи» поводяться дещо інакше, і попросила, в разі її відсутності, за кілька хвилин до одинадцятої ранку обов’язково розвести собак по різних кутках холу, а краще – по різних кімнатах. На моє запитання навіщо, відповіла, що о цій порі приїздить листоноша. Знизавши плечима, я пообіцяла дотримуватись інструкцій і не стала заглиблюватись у деталі. Так, то й так. У кожного свої химери. Та вже на другий день у цій гостинній оселі я залишилася сам на сам з чарівними тваринками і мала нагоду спостерігати сцену під назвою «ранкова пошта». А заодно й переконатися, що господиня мала рацію.

134


Чужі вікна

Допиваючи каву, я поглянула на годинник і зрозуміла, що наближається година «Ч». Вибігаючи з кухні, перечепилася через котів, які вирішили вкотре попоїсти, і через це втратила кілька секунд на подолання відстані до сходів. Саме до балясин цього теслярського шедевру, аби захистити кімнати від зайвої шерсті на меблях, були й прив’язані довгими повідками Вінні і Піпсі. Раптом знадвору долинув гуркіт автомобіля, що наближався до будинку. «Білосніжки», які щойно мирно сопіли в кошику, стрепенулися й ошелешено втупилися одне в одного, ніби питаючи: «Ти хто?» Мить – і вони сплелись у клубок, який люто гарчав і вищав, а у повітрі вже літала шерсть. Ухопивши собак за нашийники, я безуспішно намагалася розтягти їх, ламаючи місяцями вирощуваний манікюр. Шерсть на шиї болонки стала помітно рожевою. Вирячивши й без того лупаті очі, Піпсі аж хрипів, дриґаючи лапками, а Вінні, зіщуливши свої розкосі оченята, гарчав і, смикаючи губою, все сильніше стискав зуби. Та тільки-но листоноша вкинув до скриньки кореспонденцію і поїхав з двору, Вінні розтулив щелепи, а знесилений, переляканий Піпсі гепнувся на подушку. «Янголи» знов милувалися: Вінні опустився поруч із Піпсі і, скиглячи, почав з неймовірною ніжністю і ретельністю зализувати рани на тілі друга, нанесені ним же. … Хай їм грець! Я сіла на сходинку, спостерігаючи за цими метаморфозами, і навіть на деякий час зовсім забула і про нестерпний біль у пальцях, і про обламані й зірвані нігті.

135


Галина Невінчана

Струнний квартет Лілька і Оксанка, дві подружки з українського провінційного міста, отримавши запрошення своєї однокласниці, яка після закінчення інституту так і залишилася у Пітері, не стали зволікати й зібралися у путь. По прибутті вирішили: якщо вже потрапили до Північної Пальміри – треба «черпати культуру» столовою ложкою. Висолопивши язики, вони обгасали центр і тепер методично знайомилися з передмістям. Приїхавши до Павловського палацового комплексу, побачили біля каси афішу «Класична музика у виконанні струнного квартету». – Давай послухаємо! – почала вмовляти подругу Ліля. – Скрипки терпіти не можу ще з часів навчання у музичній школі. У мене від них зуби боліти починають. Не хочу! Не піду! – вперлася рогом Оксана. – Як ти можеш таке казати? Паганіні, Вівальді, Мендельсон, Рубінштейн… Хіба можна не любити класику? – канючила Лілька. – Ну заради мене, Оксаночко! Ти ж культурна дівчинка! Ну, будь ласочка... – Гаразд. Від тебе ж не відчепишся. Тільки за умови, що завтра буде так, як я скажу! Ощасливлена Лілька цмокнула подругу в щоку: – Все зроблю! Заради музики навіть на футбол піду. Я тебе люблю. – Я тебе теж, – відповіла Оксанка, сердито блимнула і витерлась. Поклавши до сумочки квитки, подруги пішли знайомитись з архітектурно-історичним комплексом. Оббігши увесь палац і прилеглі території, натомлені до нестями дівчата повернулися на вихідні пози136


Чужі вікна

ції, тобто пришкандибали до Грецької зали. Стільці вже були розставлені, тож меломанки поквапилися зайняти місця у першому ряду, простягли свої натомлені ніжки на всю їхню чималу довжину і з полегшенням зітхнули. – Я вся в передчутті божественної музики, – пускаючи очі під лоба, промуркотіла Лілька. – Чого не можу сказати про себе, – позіхнула Оксанка. – Але чому б і не послухати? Може, подрімаю трохи. Сиди тихо. Дай розслабитись. Оксана вмостилася зручніше і заплющила очі. Крізь напівдрімоту вона чула, як, човгаючи тапочками по паркету, тихо перемовляючись і поскрипуючи стільцями, публіка поволі займала свої місця. І ось, постукуючи підборами по тому ж паркету і шурхочучи шовком плаття, до зали увійшли музиканти. Оксанка розплющила очі. Побачивши тендітну дівчину і трьох статних чоловіків, несподівано для себе захихотіла. – Ти чого? – прошепотіла Лілька. – Прикинь, прикольно виходить: чим більший музикант, тим менший у нього інструмент. – Тю на тебе! Завжди у твоїй голові усіляка дурня крутиться. Оксанка не стала втручатись у перепалку з подругою, бо музиканти вже розсілися по місцях точнісінько напроти подруг. Опустивши повіки, дівчата налаштувалися зануритись у світ музики. Струнні звучали й справді божественно! От тільки якийсь сторонній звук час від часу дисонуючою нотою вривався у бездоганно вибудувану гармонію квартету. І це страшенно дратувало Оксану. Вона спробувала, не надто привертаючи до себе увагу, уважно оглядітись навколо. Нічого підозрілого не помітила. Най137


Галина Невінчана

ближчі сусіди з розчуленим виглядом з останніх сил боролися зі сном. Кілька справжніх цінителів музики, затамувавши подих, ловили кожну ноту. Здавалося, ніщо не заважає їм насолоджуватись музикою. Оксана перевела погляд на двері, потім на вікна. Все зачинено. Отже, протяги можна виключити, так само, як будь-які звуки іззовні. «Дідько з ним, з тим дисонансом!» – подумала дівчина, знову прикриваючи очі. Струнні схлипнули на чотири голоси, заплакали, заскиглили, заспівали… Словом, все у кращих традиціях жанру. Аж раптом… Від свого відкриття Оксанка мало не впала зі стільця. Виявилося, ті звуки видавав кремезний дядько, керівник ансамблю. Спати Оксані враз розхотілося. Їй стало дуже весело. Тепер вона не зводила очей з музиканта, спостерігаючи, як гарний здоровань, щоразу змахуючи смичком над своєю крихітною скрипочкою, роздував ніздрі, набирав повні легені повітря, а під час виконання пасажу випускав його у той же спосіб. Оксанка була зачарована тим сопінням так, що вже й музики не чула. З відстані двох метрів вона не могла не бачити, що скрипаль її помітив і що вона його явно дратує. Хтозна, чим би все скінчилось, якби не антракт... Музиканти підвелися на поклон. Скрипаль метнув у Оксанку гнівний багатообіцяючий погляд. Аплодисменти публіки стихли. Квартет уже зібрався йти за куліси, тобто за двері, коли у повній тиші Лілька пронявчала: – Як мені сподобалася ця дівчина з контрабасом!.. Шокована таким невіглаством віолончелістка випустила з рук інструмент, і, ображений до глибини душі, він здивовано зойкнув. Приголомшена публіка обурено айкнула. Оксанка розлючено зашипіла: 138


Чужі вікна

– Це віолончель, дурепо! – Та невже? – зробила круглі оченята шанувальниця скрипкової музики і, безтурботно посміхаючись, відповіла: – Хоча, яка різниця? Мені все одно контрабас сподобався більше.

139


Галина Невінчана

Талісман Оксана клопотала, готуючись до зустрічі Нового року. Сьогодні за столом має зібратися вся велика родина. До кухні увійшов Василь. Від нього пахло морозом і ще чимось, не дуже звичним для зими. Він поцілував дружину і промовив: – Ксюхо, у мене для тебе сюрприз! З виглядом фокусника невідомо звідки дістав і поклав на стіл велику шорстку диню. – Де взяв? – Купив. – І справді, дурно спитала. Сьогодні ж це не проблема. Динями, суницями і підсніжниками серед зими вже нікого не здивуєш. Були б гроші. Тепер тільки вони у дефіциті. Оксана взяла диню, щоб перекласти в інше місце, і раптом пригадала Новий 1986 рік. …Зимовий Ленінград зустрів молоду пару з української провінції легким морозцем і хурделицею. До Нового року залишалося кілька днів. Потім музеї закриються на вихідні, а коли відкриються – треба буде їхати додому. А так багато хочеться побачити! Саме тому, залишивши гостинну оселю подруги, молоде подружжя зранку пірнає у метро і їде до центру. 31 грудня не стало винятком. Щойно двері переповненого вагона зачинилися, Оксана відчула надзвичайно приємний, дуже знайомий, але абсолютно не притаманний зимовій пітерській підземці запах. За мить почула, як її чоловік звернувся до когось незвичним вітанням: – Салам алейкум! 140


Чужі вікна

– Алейкум ас салам! – відповів високий смаглявий брюнет, здивовано дивлячись на незнайомця. – Звідки будеш, ашна? – запитав чоловік. – Корші, – відповів смаглявий. – Це біля Ханабаду? – Так! – зрадів узбек. – Звідки знаєш? – Служив там два роки, – відповів Оксанин чоловік. – Ай, дарагой, наче земляка зустрів, – зрадів незнайомець. Чоловіки ще про щось поговорили, щедро пересипаючи розмову узбецькими словами. На черговій зупинці узбек залишив вагон, помахавши Василю рукою. А коли настав час і нашій парочці виходити, Оксана побачила в руках у чоловіка величезну диню, обперезану мотузкою, скрученою чи то з кукурудзяного листя, чи то з якоїсь соломи. «Так от звідки йшов запах», – подумала і запитала у чоловіка, де він узяв. – Купив, – відповів, посміхаючись. – Не виходячи з вагона? Просто фокусник якийсь, чарівник! – Узбека бачила? – Бачила. – От у нього й виторгував. – І тепер будемо цю «бомбу» тягати містом до вечора? Дивись, руки не обірви, – чомусь невдоволено пробурчала Оксана. – Своя ноша не обтяжує. І взагалі, не тобі ж носити. Зате тепер маємо чудовий гостинець до новорічного столу! Чоловік явно радів своєму «улову». А от дружина чомусь усіляко демонструвала невдоволення. Може, тому, що не надто полюбляла диню, а може, тому, що необачно взула для прогулянки чобітки на високих 141


Галина Невінчана

підборах і тепер почувалася, наче корова на льоду. …Сніг усе сипав і сипав, притрушуючи тоненьку кірку льоду на тротуарах, які здавались на диво малолюдними у передсвятковий день. Крізь хурделицю чимчикувала дещо екзотична пара: молодий чоловік з гривою темного хвилястого волосся і величезною динею в руках, а на півкроку за ним дріботіла тендітна жіночка, низько нахиливши голову і ховаючи обличчя у хустку. Поодинокі перехожі проводжали їх поглядами. Дехто навіть зупиняв запитанням: «Де купили диню?» Були й такі, що просили продати екзотичний «фрукт», пропонуючи чималі гроші. Василь тільки посміхався і навідріз відмовлявся від спокусливих пропозицій. – От і дурень! За ті гроші, що за цю «бомбу» дають, можна цілу купу смакоти купити.

142


Чужі вікна

– Якої і де? За пристойною ковбасою черги… Магазини майже порожні. А такої диньки, як у нас, нема ні в кого. І взагалі, вона нам ще щастя принесе. От побачиш, – Василь тихенько пхнув дружину ліктем під бік і несподівано вигукнув: – Дивись – будиночок Меншикова! Оксана глянула туди, куди показував чоловік, і побачила чималенький особняк. – Зайдемо? – Ага, – не без в’їдливості посміхнулась Оксана. – Так тебе там і чекають. Лорка казала, що пітерці вже котрий місяць потрапити не можуть! Бажаючих стільки, що й квитків не купити. – А ми спробуємо. – Нам твоя чарівна динька допоможе? – куснула чоловіка молодиця. – Як же я тебе кохаю, серденько! – чоловік обійняв дружину. – То, може, спробуємо? Чи підемо далі? – Як скажеш, – без ентузіазму погодилась Оксана, бо перспектива й далі місити снігову кашу шпильками її не влаштовувала. На дверях красувалась табличка: «Усі квитки на сьогодні продані». Ту саму фразу повторила й касирка. Але засніжена парочка не поспішала залишати приміщення. Вони втомились, змерзли і тому вирішили, якщо не подивитися експозицію, то хоча б трохи зігрітися у вестибюлі. – Жодного квитка? – спитав Василь, аби потягти час. – Жодного. – Шкода, – зітхнув він у розпачі. Натомлена і сердита Оксана зберігала мовчання. Стояла, ховаючись за чоловіка і не відриваючи погляду від підлоги. 143


Галина Невінчана

Сніг танув на їхньому взутті і одязі, утворюючи невеличкі калюжки на кахлях. Відігріта теплом диня поволі наповнювала неповторним ароматом усе приміщення. Гардеробник і касирка почали принюхуватися, шукаючи джерело божественного аромату. – Певно, здалеку приїхали? – спитав гардеробник, уважно розглядаючи не так дивакувату пару, як їхню ношу. – Здалеку. З Узбекистану. Привіз дружину місто подивитися. Я тут служив… – відповів Василь. – Диньку з дому везли чи десь тут купили? – спитала касирка. – З дому. Другові на гостинець. У нього Новий рік зустрічатимемо. – Надовго в Пітер? – поцікавився гардеробник. – Післязавтра назад, додому. Гардеробник обмінявся поглядом з касиркою і промовив: – Мань, невже ніяк не можна? Коли ще молодята до Пітера приїдуть? – Можна, Петровичу, можна. Купуйте, діти, квитки. Зараз піде група, я вас із ними запущу. Буде вам що згадати. Напевно, у вас весільна подорож? Диньку теж здавайте у гардероб. Ми хоча б понюхаємо. – От спасибі. Я багато хорошого чув про корінних пітерців. Приємно, що так воно і є. – Василь розплився у широкій вдячній посмішці. – А ти казала, навіщо диня? Онука добиралася вже до половини запашної дині, розмазуючи по рожевих щічках солодкий сік. З телевізора Президент вітав свій народ з Новим роком, обіцяючи, що жити стане краще. Зять розливав по фужерах шампанське, а у вікно заглядала ніч, споді144


Чужі вікна

ваючись, що і їй щось перепаде зі святкового столу. Оксана дивилася на свою велику родину і відчувала себе найщасливішою жінкою у світі. – А ти питала, навіщо диня? На щастя, люба, на удачу, – прошепотів на вушко чоловік, ніжно обіймаючи дружину, як колись, взимку 1986-го.

Татусі Під час чергової поїздки до Києва я викроїла час, щоб зустрітися з давніми подругами, які вже не перший рік заробляли на хліб насущний, продаючи на Андріївському узвозі власні мистецькі витвори. Олена спеціалізувалася на оберегах, Наріне плела пухове мереживо, тобто шалі, хустки і паланкіни, а Жанка за тридцять хвилин і десять доларів малювала пастеллю портрети. – Привіт, богемо! – гукнула ще здалеку. – Як торгівля? – Привіт. Дякуючи вашим молитвам, доволі жвавенько, – відповіли дівчата хором. – От і добре. Показуйте, що новенького. – Новенька тільки сусідка, – Наріне тицьнула мундштуком у бік симпатичної руденької молодички років тридцяти п’яти. Щойно я рипнулась підійти до новенької поближче, щоб роздивитись її крам і познайомитись, як мене випередив молодесенький лейтенантик. Вони кинулися одне до одного з обіймами і почали цілуватися. – Отакої! – не втрималась я і перейшла на шепіт. – 145


Галина Невінчана

Звісно, вона виглядає круто. Але, як на мою думку, кавалер занадто молодий. Як мінімум, між ними років десять різниці. – Більше… – так само пошепки відповіла Олена. – Ще краще! Ну й часи. – Розслабся. Ніякий він не кавалер. То її син, – поквапилася заспокоїти мене Жанка, теж пошепки. – Син?! Брешете! Йому ж має бути, як мінімум, років двадцять два, – не здавалась я. – Двадцять три, – виправила Олена. – Тю на вас! Знущаєтесь, чи що? – Боронь Боже! – побожились дівчата. – То скільки ж років руденькій? – Тридцять вісім з хвостичком, – випускаючи кільце диму, повідомила Наріне. – Здуріти можна! – голосно вигукнула я, сплескуючи в долоні. – Можна, але не треба. Коли є бажання, можу розповісти дещо, варте уваги. Хочеш? – примруживши око, поцікавилась Наріне. – А де ти бачила журналіста, який не хоче історій? – Тоді біжи по морозиво. – Гаразд. Мухою злітаю, не встигнете занудьгувати, – і я з прискоком побігла за обіцяним. За кілька хвилин ми вже вмостилися у затінку, доручивши руденькій наглянути за товаром. Так, тій самій жінці, якій зібралися перемивати кістки. – Ну, слухай, – почала Олена, злизнувши джем з ріжка. – Руденьку звуть Валюшкою. Коли вона закохалась у свого сусіда Миколку, вони обидва були у віці шекспірівських Ромео і Джульєтти. Стосунки розвивалися дуже бурхливо. Валька швидко завагітніла. А чого ще можна чекати від підлітків? У чотирнадцять ні розуму, ні досвіду. Та й «Ромео» у свої сімнадцять 146


Чужі вікна

недалеко пішов. Правда, треба віддати належне: щойно дізнавшись про вагітність подружки, заявив, що одружиться після випускного. От тільки матуся синового вибору не схвалила і лицарського пориву не підтримала. Що вже вона йому говорила, які частини тіла затискала дверима, та хлопець «увімкнув задню передачу»: відмовився і від дівчини, і від ще ненародженої дитини. Матуся власноруч благословила свого єдиного синочка на службу в армії: краще два роки у війську, ніж усе життя в ярмі... – Ситуація, гірше не придумаєш, – зітхнула я і скрушно похитала головою. – Могла б бути ще гіршою. Слава Богу, її матері вистачило мужності й здорового глузду, а головне, материнської любові, щоб не дозволити дочці взяти гріх на душу і позбутися дитини. І Господь благословив їх. – Чим? Дитям? – не втримавшись, пхикнула я. – Та не перебивай, – шикнула на мене Наріне. – Починається найцікавіше. Щойно Микола дременув з міста, до Валюхи підкотився його найкращий друг Петько. Він давно заглядався на дівчину, але перейти дорогу товаришеві не наважувався. А коли той «самоусунувся», вирішив пошукати щастя, незважаючи на кругленький животик обраниці. І знайшов. Валя погодилася на шлюб, бо не хотіла, щоб дитя росло безбатченком. За два роки повернувся й Микола. Він трохи подорослішав і тепер жалкував, що послухався матусю, та було вже пізно. Валюшка – чужа дружина, а його хлопчик уже не його. Залишатися у рідному місті для нього було нестерпно, тож Микола завербувався кудись на Крайню Північ. Поїхати поїхав, але від сина свого не відмовився. Потай від матусі регулярно став надсилати гроші для малого. То жодного татуся, то тут їх уже двійко. 147


Галина Невінчана

– А що бабця, так і не признала онука? – запитала я, згораючи від нетерплячки. – Бабця впритул не бачила онука і, проходячи повз малого, одвертала мармизу. Слухай далі… Минав час. Щось там у Валентини з Петром не склалося. Вони тихенько полюбовно розійшлись, але зуміли зберегти дружні стосунки. Для малого Петро як був, так і залишився люблячим татком. Самотньою Валя була недовго. Не знаю, де вона того підстаркуватого єврея зустріла, але невдовзі вони побралися. Новий чоловік виявився людиною не бідною, щедрою і доброю. А головне, жодних колишніх дружин і дітей. Хлопця полюбив, як свого. Саме він і підштовхнув малого у виборі професії, влаштувавши до кадетського училища. А це непросто зробити без грошей і зв’язків. Жили б вони довго і щасливо, якби не захотілося Йосі на «зємлю обєтованную», тобто емігрувати до Ізраїлю. І просив він дружину, і молив, та вона рогом уперлась. Не поїду і все. А Йося теж від своєї мрії відмовлятись не хоче. Валя попросила розлучення і з легким серцем, без образ, відпустила чоловіка на землю предків. Поїхавши за тридев’ять земель, Йося не забув ані дружину, ані єдиного синочка: допомагав грошима, передавав посилки, сам відвідував, до себе запрошував. Він і дотепер про родину дбає. – Я так зрозуміла, що нині татусів троє? Чи перші два про хлопця забули? – Не забули. – Так не буває. – Буває ще й не так. Слухай. Після другого розлучення у житті Валентини знову з’являється чоловік. Років на п’ять молодший за нашу героїню красень-холостяк. Максим кілька років провів за кордоном, де опановував вершини ювелірної майстерності. Коли набув досвіду і назбирав грошей, – повернувся додому. 148


Чужі вікна

Викупив будиночок у центрі міста, маленький двоповерховий особнячок. На першому поверсі влаштував майстерню з крамничкою, на другому оселився сам. Майстер він талановитий, тому швидко напрацював клієнтуру і заробляв не лише на хліб із маслом, а ще й на кав’яр зверху. На нього полювало півміста дівчат, а зачарувала наша золотокоса красуня. – А тепер скажіть, що він став четвертим татусем, який «полюбив хлопчика, як власного»? – не без в’їдливості поцікавилась я. – Уяви собі, саме так. У теперішнього лейтенантика мама красуня і чотири турботливих татусі. Усіх їх він татками називає, всіх любить, шанує і «доїть». – А що стара? – Стара, як у казці: залишилася біля розбитого корита. Єдиний синочок так і не влаштував свого життя. Залишився бурлакою. Було кохання – не зберіг, а нового так і не знайшов. Та й навряд чи знайде, бо «повінчався» з оковитою. Єдиний онук не пробачив бабі відмови від нього. Доживає вона вік самотня й безпорадна, бо ж нема чого вже від життя чекати.

Tere, Eesti13 Група туристів, подякувавши екскурсоводу за цікаву розповідь про Старий Таллінн, розбрелася блукати вузенькими, покрученими вуличками міста. Вони прочесали безліч крамничок і тепер влаштувались за столиками затишної кав’ярні. Здрастуй, Естоніє.

13


Галина Невінчана

150


Чужі вікна

– Tere! – зігнувся у напівпоклоні офіціант. – Доброго вечора! – привітались україночки. – Mida sa tahad?14 – запитав, вдаючи надпривітність. – Вибачте, ми не розмовляємо естонською, – відповіла одна з дівчат. – Ізвінітє, – поганою російською почав естонець. – Ві рускі? – Ні, українки. – А! – багатозначно промовив ест, явно не розуміючи, про що мова. – А ві рускі гаваріть? – Так, так, – заторохкотіли наче з кулемета дівчата. – Понімать і говоріть. – Tanan tеid15. Спасібо! Што будєтє заказать? Сміючись, мов дурносмішки, дівчата почали робити замовлення, часом збиваючись на українську. Бідний офіціант, поставивши біляві брівки хатинкою, зазирав їм в обличчя, намагаючись зрозуміти незрозуміле. Нарешті пустунки припинили мучити хлопця, і він, щасливий, понісся до кухні зі швидкістю, абсолютно не притаманною «гарячим» естонським і фінським парубкам. Невдовзі офіціант з’явився з тацею наїдків і, посміхаючись на всі тридцять два, почав розставляти їх на столику, примовляючи: – Palun head isu16. – Бачили, як старається?! – промовила пані середнього віку, звертаючись до молоденьких сусідок по столику. – Молодець! От тільки цікаво, де він російської навчився? На вигляд хлопцеві не більше двадцяти п’яти. Союз розвалився двадцять років тому. Не впевнена, що російська протягом цих років була дуже популярною в Естонії. Тут і за совєтів до росій Чого бажаєте? Дякую. 16 Будь ласка, смачного. 14

15

151


Галина Невінчана

ської не надто прихильно ставилися, як, утім, і до її носіїв. З цього приводу мені пригадалася моя перша подорож до Естонії. – Розкажіть, будь ласка! – в один голос попросили дівчата. – То був кінець 80-х – золотий час розквіту розвиненого соціалізму, як тоді казали, – почала свою розповідь пані. – Європа для пересічного радянського громадянина все ще залишалась закритою. Та й навіщо вона йому? Туди-сюди швендяти, дивитися, як «загниває» той Захід, а потім, заразившись, страждати? Проте майже кожен радянський громадянин, який сумлінно працював, не зловживав оковитою і вмів затягувати паска, міг дозволити собі відпочинок у будьякому куточку неосяжної Батьківщини. У ті часи кіношники у Львові знімали Францію, в Прибалтиці – Німеччину, на Кавказі – Туреччину, в Азії – Іран. Я багато де побувала, багато чого побачила, от тільки Прибалтика лишалася незвіданою землею. Тож чергової відпустки з подружкою Лількою вирушила маршрутом «Київ-Ленінград-Таллінн-Рига-Київ». В усіх пунктах зупинки були друзі, готові зустріти, нагодувати і спати вкласти. Відпускних на квитки, харчування і різні дрібнички вистачало з головою. Присвятивши тиждень милуванню красотами міста на Неві, нічним потягом вирушили до естонської столиці. Сказати, що вона нас вразила – не сказати нічого. Ми почувалися «дуньками в Європі»: вивіски латиницею, незрозуміла мова, незвична архітектура! А головне, та сама Blumenstraβe, якою крокував професор Плейшнер, середньовічні стіни Піріти, знайомі з фільму «Остання реліквія», і, звісно, черепичні дахи, де біля високого димаря мешкає кумедний Карлсон! Ми не могли повірити, що це нам не наснилося. 152


Чужі вікна

Так тривало три дні, поки нас супроводжував місцевий мешканець, друг нашого друга. Та от настав час першої самостійної прогулянки. Забагнулося нам повечеряти у дуже модному на той час ресторанчику, і ми стали у хвіст довжелезної черги. Нарешті від довгоочікуваної мети нас відділяв лише огрядний швейцар. Та замість того щоб, галантно вклонившись і люб’язно посміхнувшись двом чарівним дівчаткам, запросити їх увійти, дядько рукою, наче шлагбаумом, загородив нам прохід і пропустив пару, що стояла за нами. Ми подумали, що то його знайомі, й вирішили ще почекати. Та коли все повторилося, Лільку прорвало: – В чьом дєло? Сєйчас наша очєрєдь! – обурилася вона. – Дєло в том, что в прілічном завєдєніі русскім б… нє мєсто, – спокійно, гарною російською промовив швейцар і відвернув свою мармизу. – Да как ви?! Как вам!!! – вибухнула Ліля. Я схопила її за руку і потягла геть од гріха подалі під дружний регіт і улюлюкання черги. Звісно, настрій був зіпсований. Аби заспокоїти подружку, я почала вмовляти її вранці поїхати до Тарту. – Там колись знімали фільм «Солом’яний капелюшок». Пам’ятаєш, весільний кортеж протягом двох серій крутився на ратушній площі? – Гаразд, – погодилася Ліля. – Певно, варто змінити декорації. У чистенькому вагончику дизельного потягу їхати було приємно, тому подорож здалася недовгою. Щоб швидше дістатися історичного центру, ми скористалися автобусом. Галопом промчавши набережною, вклонившись пам’ятнику Барклаю-де-Толлі, тричі оббігши навколо ратуші і вимірявши кроками біль153


Галина Невінчана

шість алей університетського парку, вирішили підкріпитися в одній з численних їдалень самообслуговування. Я пішла шукати вільний столик, а подруга займати чергу. Місце знайшла біля вікна. Раз по раз кидаючи погляд у бік черги, де нудилась подруга, поверталася до споглядання життя за вітринним склом. Від спостереження за зграйкою голубів, що влаштували жорстоку бійку через кимось зронений шматок булочки, мене відволік галас біля роздачі. Придивилась і зрозуміла, що центром скандалу була моя Лілі! – Пачєму мєня нє абслуживают? – противним голосом, акаючи на московський штиб, нявчала вона. Тітка на роздачі залишалася незворушною і, не звертаючи уваги на оскаженілу Лільку, з привітною посмішкою обслуговувала наступного клієнта. «Почалося, – подумала я. – Це просто якесь дежавю!» А пристрасті біля роздачі розпалювалися. Подружка здаватися не збиралась і продовжувала наскакувати на тітку з ополоником. Черга наїжачилася і стала на захист працівниць їдальні. Кілька молодиків у формених кашкетах університету пішли у наступ на Лільку. «Дідько! Третя світова! Національно-визвольний рух проти окупантів. Треба брати на себе миротворчу місію» , – подумала я і, маневруючи поміж столиків, пішла виручати подружку. Мовчки, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, відтягла її вбік. – Я етого так нє оставлю! – пручалася Лілька. – Стули пельку і шуруй за столик, – прошипіла я на вухо подружці і зайняла місце у кінці черги. Невдовзі я вже стояла перед такою омріяною ві154


Чужі вікна

триною з їжею. На запитання роздавальниці відповіла красномовним жестом, торкнувшись рукою свого вуха, губ, серця, зніяковіло посміхнулась. Тітка з ополоником, скрушно хитаючи головою, запитально поглянула мені у вічі. Я почала тицяти на страви і показувати їй два пальці. Тітка швидко накидала мені на тацю повний обід на двох. Далі я вигребла з кишені жменю грошей, простягла їх касирці на розкритій долоні, даючи можливість самій відрахувати потрібну суму. Отримавши решту, пішла до столика, де на мене чекала голодна і сердита Лілька. – А ти винахідлива, – почула, проходячи поміж столів. Озирнулась. То був міліціонер. – Скажи подрузі, нехай менше рота розтуляє. Вони не люблять росіян. Я подякувала йому кивком голови. – Добре, що все так мирно скінчилось, – зітхнули юні слухачки. – О, ні. То була не остання пригода того дня, – посміхнулась оповідачка. – Далі було ще цікавіше. – Розкажете? А ми ще кави і тістечок замовимо, – благали дівчата. – Скажімо, на каву і тістечка у мене грошей вистачає, а таких вдячних слухачів важко знайти. Тож слухайте, що було далі. Отже, день котився до вечора. Розраховувати на гостинність мешканців міста ми не ризикнули і вирішили повернутися у хай не надто привітний, але вже трохи звичний Таллінн. Причалапали до автобусної зупинки і побачили, що на майданчику стоїть три автобуси під номером п’ять, але написані ті номери різними фарбами: чорною, червоною і синьою. 155


Галина Невінчана

– Лілі, ми на чорній чи червоній «п’ятірці» приїхали? – запитала подружку. – Яка тобі різниця? – відмахнулася вона. – Боюсь, що велика. – Навряд чи. – А чому ж тоді різний колір? – не вгамовувалась я. – Дідько їх знає. Яка була, такою й написали. – Ой, ні! Давай спитаємо. – Хочеш – питай! – огризнулася Лілька. І я пішла шукати відповіді. Зупинила юнака, на вигляд студента. Він обдарував мене крижаним поглядом, щось буркнув естонською, судячи з інтонації, лайливе і пішов своєю дорогою. – От зараза! Нацист недобитий! – вилаялась я і пішла ловити когось іншого. Цього разу зупинила свій вибір на парі пенсіонерів інтелігентного вигляду. – Па-рускі нє понімать, – прошипів дідуган крізь вставні щелепи. – Можна подумати, – буркнула я і замислилася, що ж робити далі. – Спитай у дитини, – подала голос Лілька. – Вони безпосередні, чисті, незаангажовані… – Мальчік, а, мальчік, – подруга гукнула хлопчика років одинадцяти. Маленький білявчик послужливо, в деталях все нам пояснив, побажав щасливої дороги і зник у сквері. Ми застрибнули в автобус з цифрою потрібного кольору і поїхали. Та невдовзі я помітила, що краєвиди за вікном зовсім не знайомі. Під ложечкою засмоктало відчуття, що нас надурили. – Виходь, – скомандувала на першій зупинці і мало не в шию випхала Лільку з автобуса. – Пачєму? – По качану! Ти завжди відрізнялася топографіч156


Чужі вікна

ним кретинізмом. Бачиш тут хоч щось знайоме?! – Ні-і! – Отож! Сволота твій піонер! – гавкнула я спересердя. Сутінки погустішали, настрій погіршав. Час до відправлення останнього на сьогодні дизеля спливав катастрофічно швидко. Побачивши автомобіль з шашечками на даху, я кинулася йому навперейми, махаючи обома руками. – Божевільна! – вилаявся таксист, зупинившись. Певно, з переляку він забув, що знаходиться в Естонії, і заговорив рідною мовою. Українською!!! – Слава Богу, свій. Не ест! – вирвалося у мене. – Куди їдемо, землячки? – спитав таксист. – Якщо ваша ласка, на вокзал. – На який? Їх тут три: залізничний, морський і повітряний. – Дідько! Ось чому три кольори! – не стрималась я. – Що? – перепитав чоловік. – Ізвінітє. На жеде вакзал, – пронявчала Лілі. – Ось так було двадцять п’ять років тому, – промовила жінка, закінчуючи розповідь. – Зараз усе поіншому… – Чому? – запитала одна з дівчат. – Річ у тім, що весь Радянський Союз був великою комунальною квартирою, і Росія поводилася як господар у всіх «кімнатах» своїх сусідів. За великим рахунком я естонців розумію. І тоді не ображалася. А як іще можна ставитися до того, хто прийшов у твій дім без запрошення, живе в ньому десятки років, нехтуючи мовою і звичаями твоєї родини? Тепер сусіди з «комуналки» роз’їхалися по власних «квартирах». Двері встановили броньовані. Без


Галина Невінчана

запрошення в гості не зайдеш. А зайшовши, – маєш поводитися чемно, бо надають духопеликів і довго ще в гості не потрапиш. Отож якщо будеш ввічливим та ще й при грошах, – Tere tulemast Eеstі17. Власне, так тепер усюди. Всі стали терпимі й намагаються шукати з гостями спільну мову, бо на туристах можна непогано заробляти.

Ласкаво просимо до Естонії.

17

158


ЗМІСТ Бандероль...................................................................4 Блондинка за кермом...................................................9 Ворожіння на кавовій гущі......................................... 12 З життя автівки......................................................... 20 Інверсія.................................................................... 22 Коровай.................................................................... 29 Крилата незабудка..................................................... 31 Крізь вогонь і воду..................................................... 36 Лісовичка................................................................. 46 Лотерея.................................................................... 51 Мандарини............................................................... 58 Маркус..................................................................... 61 «Медсестра».............................................................. 68 «Міняли»................................................................. 73 Морозиво.................................................................. 79 Одноокий лицар........................................................ 84 Ожеледиця............................................................... 88 Парубки................................................................... 90 По той бік паркану..................................................... 95 Подарунок на тисячу «баксів»................................... 100 Про цінності............................................................ 105 Різдвяний хлопчик.................................................. 107 Сємки.................................................................... 111 Сила бажання.......................................................... 115 Син нашого сина...................................................... 122 Скарб..................................................................... 129 Собача дружба......................................................... 132 Струнний квартет.................................................... 135 Талісман................................................................. 139 Татусі..................................................................... 144 Tere, Eesti............................................................... 148


незабаром побачить світ «Містечковий бомонд», Галина Невінчана іронічний роман про життя в провінційному місті Дитячі мрії тільки здаються мріями, насправді дитина бачить своє призначення. Ось і в житті головної героїні несподівано для неї самої мрії починають здійснюватися. Однак не все так просто. Десь це нагорода за завзятість та цілеспрямованість, десь – просто вдалий збіг обставин. Та життя є життя, а тому в ньому є місце і радощам, і печалям, і любові, і зневазі. Ось тільки розпачу в житті не повинно бути місця.

читайте вже зараз інші книги автора

Півень у фристайлі. К. – «Гамазин», 2008. Героїня роману, провінційна художницяоформлювачка має півнячі наскоки за єдиний спосіб порятунку, а інколи і самоствердження в цьому безглуздому світі. Вся історія – гра в богему, часом кумедна, часом драматична, а в цілому – просто зворушлива. Одним словом – півень у вільному польоті.

Зерна і жорна. Біла Церква. – «Буква», 2011 В основі твору – реальні події 40-50-х років ХХ ст. Герої оповіді військовий інженер і студентка медичного технікуму, які стають жертвами існуючого режиму. За колючим дротом таборів ГУЛАГу розцвітає кохання, яке має пройти жорстокі випробовування. Та навіть у пеклі люди плекають надію, бо вона, як відомо, вмирає останньою…

Амури і конкури. С-Пб. – «Люмен», 2011. Несподівано одержані нотатки дідуся переносять авторку в його сповнену романтичних пригод молодість і дають можливість співпережити буремні події першої чверті минулого сторіччя та дати їм оцінку безпосереднім учасником, який уже усвідомлює їх трагічність, але не передбачає жахливості наслідків.


Літературно-художнє видання

Невінчана Галина Вікторівна Чужі вікна Оповідання Редактор Г.Гай Технічний редактор О.Радзієвська Комп’ютерна верстка В.Панько Коректор Л.Чернікова Малюнки автора Дизайн обкладинки Г.Невінчана Підписано до друку 18.08.2012 Формат 84 х 1081/32 Гарнітура SchoolBook. Папір і друк офсетний. Ум. друк. арк. Зам.

МП Видавництво «Буква»: вул. Підвальна, 28-А м. Біла Церква Київської обл., 09117 Тел./факс (04563) 6-20-92


Чужі вікна  

Чужі вікна

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you