Issuu on Google+


Галина Невінчана

Амури і конкури

Біла Церква «Буква» 2011


ББК 84.4 УКР6 М79 Історичний роман «Зерна і жорна» написаний в жанрі класичної епічної прози. В основу твору покладено реальні факти. Події відбуваються в 40-50 роки 20-го століття. Герої оповіді військовий інженер і студентка медичного технікуму, які стають жертвами існуючого реджиму. За колючим дротом таборів ГУЛАГу розцвітає кожання, яке має пройти жорстокі випробовування. Та навіть у пеклі люди плекають надію, бо вона, як відомо, вмирає останньою…

Редактор Верстка

Володимир Іванців Валерій Панько

В оформленні книги використані акварелі В.Невінчаного, а також фото з сімейного альбому автора.

Формат 60х841/16 ISBN

978-966-8927-44-7

© Невінчана Г.В., 2010. © ВЦ «Просвіта» – Альманах «Біла Церква», 2011.


Галина Невінчана Замість прологу Після двох тижнів затяжних, не по-літньому холодних дощів день видався на диво теплий і погожий, наче на замовлення. Либонь, у небесній канцелярії зглянулися на палкі мольби Галицької відкласти на тижденьдругий дощі і дати їй можливість втілити в життя давню мрію. – Ну, що? Будемо розбирати стіну? – спитав Алекс. – Ні, залишимо як реліквію і молитимемося на неї, – в’їдливо відповіла дружина. – Якщо задумали реконструкцію, то давай по-дорослому. – Ой як войовничо ти налаштована! А ще не так давно побивалася над всохлою яблунею, поїденим шашелем буфетом, щербатою вазою: «Ой! Це ще дідусь садив! Це тато купляв! У цьому буфеті бабуня варення зберігала!..» А може, не будемо валяти? Залишимо, матимеш свою власну Стіну плачу. Будеш приходити сюди і встромляти у шпаринки записочки для Бога. – Добалакаєшся! Дивись, щоб я тобі швайку для прискорення в одне місце не встромила. – Подумай, Лінко, чи змиряться духи твоїх предків з таким зухвалим вчинком якогось зачухи. – Кого, кого? – перепитала, мружачи очі. – Завідувача чужим хазяйством, – розсміявся чоловік. – Отакої! По-перше, ти давно не зачуха, а господар; по-друге, дух моїх предків лише возрадується тому, що ми розвиваємося і розширюємося, а по-третє… По-третє, мені нема коли з тобою тут теревені правити, бо без обіду залишишся. – Молода жінка цмокнула чоловіка у щоку і повернулась до своїх справ. Вже спускаючись сходами з мансарди, вона почула мугикання чоловіка: «…до основанья, а затем мы наш, мы новый дом построим…» «Деякі авантюристи сто років тому вже намагалися це зробити, – посміхнулася не без сарказму Павлина, – так ми й живемо на уламках по цей день. А щодо «кто был никем – тот станет всем», треба визнати, що більшовикам це певною мірою вдалося. Достатньо подивитися на пики тих, хто засів у владних кабінетах. А прізвища які! Походження так і ріжеться… Що не персона, то з хама на пана. Як же старанно ці «пани» шукають в собі шляхетне коріння. Хоч діди їхні, побий мене грім, були явно «комнезамами», «шмондерами», «Поліграф Поліграфовичами»... Ой! Куди це мене занесло, – Павлина обірвала хід своїх думок. – Треба про щось хороше думати». 4


Амури і конкури Щойно взялася за ополоника, як почула волання чоловіка: – Лінко! Мерщій сюди! – Що трапилося? Забився? Поранився? – ополоник так і плюхнув у каструлю, здійнявши фонтан бризок, і вона щодуху, стрибаючи через дві сходинки, помчала на поклик чоловіка. – Де болить? – питала, заглядаючи в очі коханого. – Ніде не болить, курко ти моя заполошна! – його очі весело посміхалися. – Неси калькулятор чи бодай рахівницю. Будемо прибуток рахувати і витрати планувати. – А сказився б ти з твоїми дурними жартами, блазню! – вона замахнулася на чоловіка рушником. – У мене мало серце не вискочило. Павлина збиралася піти геть, коли чоловік спіймав її за поділ спідниці і притяг до себе. – Я скарб знайшов! – прошепотів на вушко. – Пусти! Який скарб? Звідки б йому тут взятися? – Сама подивись. Він присів і витяг зі стіни одну з цеглин. Потім засунув у діру руку і за мить вже здмухував пилюку з невеличкої старезної скриньки. – Зараз, люба, будемо рахувати червінці і приміряти діаманти. – Дай сюди! – простягла руку Павлина. – Ач, яка хитра! – відскочив, сміючись, Алекс. – Я знайшов скарб, тож він по праву належить мені. – Але ж знайшов його на моїй території! – не здавалася Павлина, включившись у гру. – Це будинок ще мій дід будував… Тож скарб мій! Сперечаючись жартома, вони кружляли по горищу. Вона, намагаючись вихопити знахідку з рук чоловіка, він, ухиляючись від неї. Раптом скринька випала з його рук. Від удару кришка відскочила, і по шлаку, яким була вкрита підлога горища, розлетілися пожовклі аркуші й покотився маленький згорток. Ліна кинулася збирати папери. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що це розсипався зшиток, нитки якого зітліли від часу. Очі вихопили кілька речень: «…За мить я відчув, як натяглися ремені портупеї, і я повис на них, мов маріонетка, а потяг поволік мене по землі. Треба ж такому статися, щоб шабля зачепилася за сходинку! Важко сказати, чи довго б я борюкався, намагаючись залізти знову на платформу, яка набирала швидкість, і чи не потрапив би, взагалі, під колеса. Аж раптом натяг ослабнув, і я скотився під укіс…» 5


Галина Невінчана Жінка взяла наступного аркуша і прочитала: «…Мені весь час ввижаються картини, в яких Софія знімає блузу і, залишившись в одному корсеті, розплітає коси, сидячи перед дзеркалом. Потім підводиться з ослінчика, розстібує спідниці, і вони із шурхотом падають їй під ноги. Вона переступає через них і наближається до мене. Її обличчя все ближче, ближче…» Тим часом Алекс підібрав згорток і вже встиг розгорнути його. – Ліно, подивись, – промовив якимсь пригаслим голосом . Вона підвела очі. Чоловік тримав у руках погони з царським вензелем і паку листівок. – Дай сюди, – сказала Павлина, не підіймаючись з колін. Вона розв’язала стрічку, якою були перев’язані листівки. На них стояв штемпель «діюча армія». Серед листівок виявилися і фото. На деяких був зображений офіцер російської армії часів першої світової війни. – Господи, та це ж мій дідусь! – Павлина впізнала в бравому красеніофіцері свого діда. – А ти весь час торочила: «Мій дідусь вчитель. Він п’ятдесят років діточок навчав…» А це що за маскарад? – спитав чоловік. – Це не маскарад, – тихо відповіла Павлина. – Це життя. Точніше, та частина життя, про яку, я так гадаю, не хотілося згадувати, але про яку не можна було забути. Вона підібрала ще один пожовклий аркуш, списаний каліграфічним почерком, і пошепки прочитала: «… Я обережно відсунув портьєру і подивився у вікно. Двоє озброєних гвинтівками чоловіків злізли з брички й направилися у двір. Третій залишився на козлах. Озброєні направилися до чорного ходу моєї квартири. Вони розмовляли досить голосно, і я почув, як один з них сказав: – Візьмемо цього білогвардійця тепленьким, просто з постелі. – Еге ж. Стягнемо прямо з баби, що й підштаники не встигне натягти! – підтримав товариша другий, і вони голосно зареготали». – То це його щоденник? – спитав Сашко. – Гадаю, що так. Кілька вечорів Павлина сортувала пожовклі аркуші, без жодних проблем розбираючи каліграфічний почерк діда, знайомий з дитинства. – Мамусю, що за манускрипти? – спитала донька, заглядаючи матері через плече. – Креслення машини часу, – посміхнулась Павлина. – Якщо хочеш, можемо разом перенестися років на сто назад. 6


Амури і конкури – Це не креслення, а листи якісь, – пирхнула дівчинка та, побачивши фото, зацікавлено спитала: – А хто цей красунчик в еполетах і аксельбантах? – Ад’ютант його превосходительства прапорщик Іван Галицький, – відповіла Павлина. Увечорі того ж дня вона почала читати.

7


Галина Невінчана Парубок Рік 1903 залишився в моїй пам’яті завдяки кільком подіям. Але радість від закінчення школи і новосілля затьмарила смерть мами. Прохворівши всю зиму, вона відійшла навесні, перед самими входинами в нову хату. Батько залишився з нами п’ятьма. Клопоти по господарству взяла на себе дванадцятирічна сестричка Парася, тендітне, цибате створіння. Господь не дав їй вроди, але наділив добрим серцем і залізною волею. Парасі намагається допомагати бабуся, але вона така стара, що сама вже потребує допомоги. Родичі радять батькові оженитися вдруге. Та він боїться, що тоді може збільшиться й без того велика сім’я. Чекає, щоб мені сповнилося сімнадцять. Навіщо? А щоб оженити мене. Каже, що це рано чи пізно все одно має статися. То хай чимшвидше, щоб у хаті з’явилася господиня. Сказати, що дівчата мене не цікавлять, було б неправдою. З Дарцею зустрічаюсь ще з зими. А почалося все на Андрія, коли молодь зібралася у хаті- читальні на вечорниці. Співали, декламували вірші, хлопці кусали калиту… Ми з Даринкою трохи затрималися, тож виходили з будинку останніми. На ґанку і на подвір’ї вже нікого не було. – Ой, а як же я сама додому піду? – розхвилювалася дівчина. – Коли дозволиш, проведу, – несміливо набився я у проводжаті. – Ой, Іванку, дякую, – зраділа Одарка, і ми пішли по рипучому снігу. – Сьогодні дуже морозно, – промовила дівчина, порушуючи мовчанку і розтираючи щоки. 8


Амури і конкури – Може, сховаєшся до мене під кожух, – сказав я і злякався своєї сміливості. – Гаразд, – прошепотіла Одарка і, зніяковівши, опустила очі. Я скинув широкого батькового кожуха, накинув його наопашки, Дарися притулилася до мене. Я мало не зомлів від того, але опанував себе і навіть обійняв її за талію, щоб зручніше було йти. За мить вона вже поклала голову мені на плече. Під кожухом було тепло і приємно! Обійнявшись, ми й причалапали до її хати. Дарця вислизнула з моїх обіймів, і я відчув її уста на своїх губах… Так ми вперше поцілувалися. Отже, зустрічаємося ми від зими, але я не уявляю її в ролі дружини. Яка з неї поки що господиня? Та й себе хазяїном я теж не бачу. Нам обом ще погуляти хочеться, побігти увечорі після роботи на вигін, де на моріжку збирається молодь. Дівчата повсідаються в коло, а ми, хлопці, полягаємо на траві, вклавши голови на коліна своїм симпатіям. Балакаємо, співаємо, потім розходимося по домівках парами. Ото вже націлуємося вночі під вербами!.. А ранком знову на роботу. Корови, свині, коні, вівці – всіх попорати треба, в економії одробити треба, коло своєї землі походити теж треба, а нема кому – лише батько та я. Решта ще малі. А як оженить мене батько, взагалі світа Божого не побачу… Ні, женитися я не хочу! Але не знаю, як про це батькові сказати. Напевно, Господь почув мене і вирішив допомогти. Йдучи з економії, зустрів днями двоюрідного брата по матері, Опанаса Майстренка. Він набагато старший за мене і давно вже залишив батьківську хату. Спочатку навчався у семінарії, а потім почав учителювати десь у сусідньому повіті. Провідати батьків він приїжджає лише на вакації. Мешкаємо ми у різних кінцях села, рідко одною стежкою ходимо. А оце як зустрілися – розбалакалися. Панас послухав та й каже: – Дурний ти, хлопче! Невже погодився женитися? Твій батько ще не старий, трохи вдівцем походить та й сам ожениться. Уяви, що то за пекло буде у вашій хаті при двох господинях? Раджу як братові, тікай поки не пізно. Іди вчитися. Їдь до семінарії, котру я закінчив. Станеш вчителем, будеш паном. Інакше гнутимешся на клапті землі до скону. Після тої розмови кілька ночей не спав, все думав, а що коли Панас діло каже? Чом би не піти у вчителі? Я ж справді не дурень, останніх в школі не пас, кращим учнем був! Хоча спочатку сліз було пролито немало. Зараз, як згадаю, аж смішно робиться, а тоді це була справжня трагедія. 9


Галина Невінчана А все почалося з того, що я домучив бабу з дідом нескінченними «як?», «чому?» та «розкажи!». А вони мені й кажуть, підеш до школи, навчишся читати, тоді про все з книжок дізнаєшся, ще й нам розповіси. Ночами мені снилася школа, де я читаю величезні книжки, більші за попівську Біблію. Як же довго я просив батьків, щоб записали мене до школи! Нарешті вблагав. Йшов мені тоді сьомий рік. Пам’ятаю, як учора це було. Завідувач ніяк не хотів мене приймати через мій маленький зріст. Але батько його умовив, а в неділю поїхав до міста і купив мені букваря, грифель і грифельну дошку. Мама пошила полотняну торбинку, і я, безмежно щасливий, пішов до школи. Та від моєї радості скоро й сліду не залишилося. Навчання на початку звелося до звичайнісінької муштри. Ми за командою мали вставати і сідати, виймати букварі і дошки з торбинки, а потім ховати їх назад. Я виявився найнезграбнішим. Завжди запізнювався. Сидів, коли всі вставали, вставав, коли всі сідали. Одного разу вчитель розсердився, вдарив рукою по моїй дошці і вона розсипалася. Розгнівавшись, я схопив шапку, сумку і побіг додому... – Що трапилося, Івасику? – здивовано спитала мама. Вмиваючись слізьми, розповів, що сталося. Увечері вона про щось довго радилася з батьком, а на ранок татко розбудив мене і каже: – Вставай, сину, ходімо до школи. Він довго розмовляв з учителем, який намагався переконати батька, що я замалий для навчання, та батько стояв на своєму. Нарешті нас почали вчити грамоті. І знову я виявився найдурнішим. Ніяк не міг збагнути шкільну премудрість, чому це коли до «бе» додати «а» буде «ба», а «ве» поєднати з «а» – «ва» і таке інше. Кричить на мене вчитель, обзиває йолопом. Плачу я вдома перед матір’ю. Жаліється мама батькові. – Не переймайся, синку, ти ж у нас найрозумніший. Скажи татові, що саме ти не розумієш, і він допоможе. – Все буде гаразд, синку, – підбадьорив татко. – Завтра підемо до вчителя разом, я у нього дещо візьму, і ти читатимеш краще за всіх. Наступного дня він пішов зі мною до школи, попросив у завідувача розрізну азбуку, а ввечері ми сіли за стіл і почали із літер складати слова. – Синку, ти повинен зрозуміти, що є буква, а що звук. Ось дивись на слово, бачиш, тут тільки чотири літери, отже, тільки чотири звуки. Ану, давай називай їх і тягни, наче співаєш! Так я прочитав перше слово «баба». За кілька вечорів навчання з батьком я здивував не тільки однокласників, а й учителя. 10


Амури і конкури – Оце мале читає, наче паламар у церкві! – сплеснув у долоні завідувач, який прийшов подивитися на диво-хлопчика, тобто на мене. З того дня я став найкращим учнем у школі й залишався ним до останнього дня навчання. Мені дуже подобалося вчитися… А справді, чому б мені не стати вчителем? Вже ж не гірший за інших буду. Принаймні не знущатимуся з дітей. Але для початку треба сходити до завідувача, пана Химочки, попросити у нього поради. Так і зробив. Сходив, розповів йому про задумане, і він схвалив моє рішення. Навіть дав книжки, пояснив, як краще готуватися до іспитів, які документи зібрати, як «прошеніє» до семінарії написати. Тепер щовечора, коли молодь іде на вигін, я сідаю за книжки. Хлопці тягнуть за собою, сміються, питаючи, навіщо мені та наука. А навіщо мені їхні гульки? Молодість промайне, не помітиш, як шия у ярмі опиниться. Я зараз лише одного хочу – зробити щось, щоб жити інакше, ніж батько та дядьки. Батько теж помітив, що я гуляти не ходжу, весь час сиджу над книжками. Сьогодні мав з ним розмову. – Чого це ти, синку, вдома сидиш, гуляти не йдеш. Заслаб чи посварився, бува, з ким? – запитує, а сам хитро примружує очі. – Ні, тату. Дякувати Богові, здоровий. Не хвилюйтесь. І ні з ким не сварився. Просто зустрівся з молодим Майстренком, і він порадив мені спробувати вступити до семінарії. Пан Химочка теж вважає, що в мене все вийде. То, може, мені спробувати? Батько спочатку запротестував, але я не збирався відступати та й кажу: – Чи ж не ви, тату, мене за руку до школи відвели? Чи не ви мене читати навчили? Чи не раділи тому, що ваш син кращий учень у школі? – Гаразд, сину! Поїдеш. Але коли не поступиш, другого разу не пущу, – наткнувшись на мою впертість, мусив погодитися батько. Тепер я з легким серцем, маючи батькове благословення, йду до священика виписувати метрику. – Навіщо вона тобі? – питає. Розповідаю йому все, як людині, а він до мене так зневажливо: – Ото ще мужикові вчитися! Хазяйнував би, як твій дід і батько. – Так нема на чому хазяйнувати, отче, – відповідаю. 11


Галина Невінчана – То ходив би в економію на заробітки, та й жив би собі, як усі, – каже, а сам так недобре посміхається. Я ледь стримався, бо аж кортіло щось різке попові сказати, але прикусив язика. Він такий вередливий, ще впреться й документа не дасть. Тож ввічливо так йому відповідаю: – Панотче, я все ж таки хочу спробувати. А коли не вийде, тоді вже, певно, доведеться послухати вашої поради. Батюшка гмукнув собі в бороду і послав мене до диякона, щоб той метрику виписав. Знову вертаюся з документом до попа. Він підписав, приклав печатку й каже: – Ну, їдь. Побачимо, що з того вийде. Оце так напутив святий отець! Нічого не скажеш. Ну й біс із ним. Обійдуся без його благословення. Будуть знання в голові – буде й удача. Цього ж дня зайшов до економії і попросив відправити рекомендованим листом до семінарії «прошеніє», свідоцтво про закінчення школи і метрику. Сьогодні у мене щасливий день. Повертаємося ми з батьком з поля і не встигли у двір ступити, як біжить до нас Парася, махаючи чимось білим. За нею решта моїх братів і сестер, і всі кричать: – Ваню, братику, тобі лист з печаткою гербовою! Мусив серед двору печатку зламати, вголос прочитати листа. В ньому повідомляли про час вступних іспитів. У неділю їдемо з батьком у Володарку на ярмарок купувати мені костюм і черевики. Невже я поїду вчитися!? Аж не віриться, що все це відбувається зі мною!

12


Амури і конкури Мандрівник

П’ятнадцяте серпня 1903 року. Ми з татом встали раніше за півня, бо треба встигнути у Білу Церкву. Сьогодні їду до семінарії. Я вперше на залізниці, хоча до Білої Церкви приїздив з батьком не раз. Час ранній. Але на вокзалі дуже людно. Хай я на навчання їду. А вони всі куди? – Іване, чого став стовпом, та ще й рота роззявив, – штурхає мене в плече батько, сміючись. – Ходімо до каси квитка брати, адже потім мене поруч не буде. Маєш дорослішати, синку. Узявши квиток, прямуємо на перон, щоб не сидіти у задушливому приміщенні, тим паче, що чекати потяг недовго. Я помітив, як хвилюється тато. Таким я його раніше не бачив. – Івасю, візьми гроші і сховай десь подалі, щоб не загубив, – тицяє мені згорточок, замотаний у хустинку. – Дякую, тату, – тільки й зміг видушити, бо не знав, як висловити свою любов і вдячність батькові. 13


Галина Невінчана Нарешті підійшов потяг. – Пора, синку. Нам сюди, – батько, підхопивши мою валізку, перший пішов до вагона. Черговий по станції вдарив у дзвін, батько рвучко обійняв мене, поцілував у потилицю, побажав успіху і вийшов з вагона, не обертаючись. До Фастова я їхав, не помічаючи навколо себе нікого і нічого, бо й досі не міг повірити, що все це відбувається зі мною. Невідривно дивлюся у вікно, наче сподіваюся побачити за ним своє майбутнє. Потяг зупиняється у Фастові. Тут я маю пересісти на інший, який довезе мене до Кременця. Увійшов до вокзалу. Знову, як і в Білій Церкві, повно людей. Гудуть, метушаться, як бджоли у вулику. Мені аж моторошно стало! Я ж ніколи далеко від дому не відлучався. «У Білій Церкві поруч татко був, а тут я сам-самісінький! Їдь казна куди, та ще й ця клята пересадка! А якщо я пропущу свій потяг?» – думав я, і раптом почув чийсь голос: – Пане черговий, чи не були б ви так люб’язні підказати… Далі я вже й не прислухався, бо, повернувши голову на той голос, побачив чергового по вокзалу – симпатичного дядька з пишними вусами у залізничній формі. «Напевне, він тут саме для того, щоб таким, як я, допомагати», – зрадів я, підвівся і, підійшовши до вусатого залізничника, спитав, чи не підкаже він, що мені робити, коли й на який потяг сідати. Вусань посміхнувся й каже: – Не хвилюйся, хлопче, підкажу. Тепер я спокійно вмостився на лаві. Сиджу, пантрую свою валізу, людей роздивляюся. Аж тут до зали входить вчитель, а з ним чотири хлопці мого віку. Що він вчитель, я здогадався по форменому кашкету й кокарді. Вони влаштувалися поруч зі мною. Прислухаюся до їхньої розмови і чую, що вони їдуть туди ж, куди я. – Перепрошую, ви теж у Великі Дедеркали їдете? – питаю щоб зав’язати розмову. – Так, хлопче, – відповідає вчитель і запитує: – А ти звідки? Я відповів. Познайомилися. Степан Макарович, а саме так звуть учителя, розпитує, чому я надумав їхати у семінарію. Розповідаю. Почувши прізвище мого двоюрідного брата, він скрикнув: – Та це ж мій товариш! Ми з ним разом училися! Тримайся, хлопче, нас. Гуртом веселіше їхати. 14


Амури і конкури Взагалі-то я веселощів не шукав, але пропозиції приєднатися до гурту дуже зрадів, бо страшенно боявся заблукати. Дорога в компанії здалася недовгою, хоча до Кременця верст із триста. Ми встигли розповісти один одному про себе, пообідати, трохи подрімати, знову побалакати. Потяг кілька разів зупинявся на великих станціях, і ми виходили на перон. Чим далі від дому, тим чужішим здавалися і будівлі, і люди. Ось і місто Кременець. Тут наша подорож залізницею закінчується. До Великих Дедеркалів верст із двадцять. Їдемо підводою. Вже геть звечоріло. Серпневе сонце вклалося спати. Нам на сіні м’яко, як у люльці. Коні біжать труськом. Віз гойдається, як човен, а над нашими головами пливе човном тонкий молодик. Натомлені подорожжю, мало не засинаємо. Нарешті дісталися до місця. Фурман запропонував нам ночувати у нього в клуні на сіні, а вже зранку йти до семінарії.

15


Галина Невінчана Семінарист Дедеркали виявилися невеличким провінційним містечком, не більшим за нашу Сквиру чи Володарку, але відрізнялися від них будівлями. Семінарія міститься в центрі містечка поруч з іще якимись адміністративними закладами. Степан Макарович провів нас до канцелярії, де ми залишили свої документи і дізналися, у яких аудиторіях і коли почнуться іспити. Маю цілий день, щоб налаштуватися на випроб. А оскільки першими здаватимемо співи, можу відпочити з чистою совістю. Як добре, що я співав у шкільному хорі! Спасибі пану завідувачу, який, маючи прекрасний бас-октаву, захоплювався співами і долучав до цієї справи учнів школи. Він прослуховував кожного і, почувши мій альт, записав до хору. Там мене з товаришем, Вітьком Бондаренком, який співав дзвінким дискантом, помітив піп. Так ми вперше заспівали вдвох серед церкви у піст: «Да ісправітся молитва моя, яко каділо пред тобою…» З того часу пішло й поїхало. Бувало, як затягнемо вдвох, аж луна йде по церкві, а баби уклякнуть на колінах, піднімуть руки вгору при словах «Воздєяніє руку мою!», і аж сльози у них на очах виступлять. Піп задоволений, наказує старості по проскурці нам винести, ще й по п’ятаку дасть, а сам приказує: – От бачите, як добре, коли вмієш щось? А щоб ще краще співати, треба нотну грамоту вивчати. І я вчив. Пізніше ми співали навіть концерти Бортнянського і їздили з ними по сусідніх повітах. Тож хай який він єхидний, той піп, але завдяки 16


Амури і конкури його прискіпливості до хористів я швидко навчився читати партитуру. А саме тому із спокійним серцем йду знайомитись з Великими Дедеркалами, де сподіваюсь провести наступні три роки. Зблизька містечко мені сподобалося ще більше. Особливо костел і монастир. Та й наша нова церква аж ніяк не гірша. Співи здав на «відмінно». Другий іспит – «Закон Божий». І тут попівська наука придалася. Історію Ветхого і Нового завіту теж здав на «п’ять». Задачі з арифметики розв’язав усі, диктант написав на «відмінно». Мене прийняли у семінарію стипендіатом. Ура! Треба повідомити батькові цю радісну звістку, але трохи зачекаю, поки не з’ясую все. Вже тиждень, як я семінарист, і тепер маю про що написати листа. «Шановний тату, дорогі мої брати і сестри! Пише вам ваш люблячий син і брат Іван. Складання іспитів завершено і тиждень тому нас посвятили у студенти. Після урочистих зборів відбулося поселення у гуртожиток. Всі ми, стипендіати і своєкоштники, будемо жити тут весь термін навчання. Тут, у їдальні при гуртожитку, будемо й харчуватися. Нам, стипендіатам, обіцяли виплачувати стипендію 10 карбованців, а своєкоштники навпаки будуть сплачували семінарії стільки ж. За ці кошти всі учні отримуватимуть харчування. Мені видали формений костюм і черевики. Наступного навчального року видадуть нові. А от шинель мушу носити до кінця навчання. Кожному з нас присвоїли особистий номер. Ним треба помітити свої речі. Мій номер 33. У їдальні годують смачно і ситно чотири рази на день: о восьмій сніданок, о дванадцятій полуденок, о шістнадцятій обід, вечеря о двадцять першій. Виявляється, тут призначають чергових по коморі, кухні і їдальні. Черговий по коморі приймає від постачальників продукти згідно з документом і видає потрібну кількість черговому по кухні. Черговий на кухні стежить за тим, щоб продукти були повністю вкладені у казани. Їжу готує кухар і двоє кухарчуків. Черговий у їдальні розставляє посуд, подає страви, збирає посуд і передає його на посудомийку. У їдальні, класах, кімнаті для занять і навіть у спальнях прибирають прибиральники. Живемо як пани! Дякую Вам, тату, за те, що ростили мене, навчали уму-розуму і повірили в мене. Низький Вам уклін за все. 17


Галина Невінчана Бувайте здорові, бережіть себе і моїх любих братів і сестричок. Кланяйтесь від мого імені родичам. Подякуйте пану Химочці і попові за науку. Ваш люблячий син Іван». Таким був мій перший лист із семінарії. Невдовзі я написав другого листа. «Доброго дня, тату! Доброго дня, мої любі брати і сестрички! Зовсім панувати у семінарії не доводиться. Тепер я знаю, чому семінаристи так добре харчуються. Тут є досить велике підсобне господарство, в якому всі семінаристи мають працювати. Кожному виділяється ділянка городу, кілька дерев і ягідних кущів у садку. Дякую вам, що навчили мене працювати. Вся ваша наука стала мені у пригоді. Мої грядки і ділянка в садку чи не найкращі. За роботу нам ставлять оцінки у табелі, то у мене лише п’ятірки. Дякую також дядькам своїм, що вчили мене молотка і рубанка в руках тримати. У семінарії є прекрасні майстерні, де повно всякого реманенту. Навчають нас різним ремеслам. І по дереву, і по залізу працюємо. А ще тут є пасіка аж на 200 вуликів. На пасіці працюють лише за бажанням. Мені подобається спілкуватися з бджолами. Ви ж, тату, знаєте, що я з дідом завжди біля вуликів ходив. Пасічник помітив, що я на цьому знаюсь. Каже, що я бджолам подобаюсь. Він довірив мені доглядати п’ять роїв. За навчанням і роботою час швидко спливає. Але я за всіма вами дуже сумую. Кланяюсь Вам низько. Ваш син Іван». Літо 1904 року. Хоч як часто я писав додому і хоч як часто отримував листи від батька, все одно ледь дочекався перших канікул. Однак, приїхавши у Пархомівку, вже скоро занудьгував. Кожен день у селі схожий на попередній. Вставання вдосвіта і довгі нудні вечори. Хіба що вийдеш на вигін або на старий цвинтар, де збирається молодь. Та про що з ними балакати? Вони весь час примушують мене розповідати про життя в семінарії або якусь книжку переказувати. Здавалося, лише рік тому я подався з дому, а вже від усього цього відвик. Невже і я таким був, коли вирішив докорінно змінити своє життя? Моє перше кохання, Одарка, вийшла заміж за волосного писаря щойно я поїхав до семінарії. Вона вже встигла народити дитинку і перетворилася на звичайну сільську молодицю. А я, наївний, вважав, що вона надто молода для заміжжя. Скоріше це я ще до сімейного життя не дозрів. 18


Амури і конкури Татко й року не вдовував. Мій двоюрідний брат мав рацію, коли порадив не слухати батька і не женитися у сімнадцять год. Тільки я поїхав з дому, як він знайшов гарну молодицю, і вона вже встигла подарувати йому синочка. Бідній моїй сестричці Парасці легше від батькового шлюбу не стало. Мачусі не до господарства, бо то вона була вагітна, а зараз із немовлям на руках. А як на мене, то вона просто ледача нечепура. А якою ж гарною господинею була покійна мати! Царство їй небесне. Одним словом, як було все на Парасці, так і залишилося. До скону маю дякувати двоюрідному братові за те, що напоумив мене вчитися. На вакації приїхав і Вітько Бондаренко. Він тепер вчиться на регента. Вечорами, коли нам набридають з розпитуваннями односельці, він, торкнувшись струн гітари, каже: – Ну що, друже Іване, заспіваймо, як колись? – Авжеж, тільки не молитов, – сміючись, відповідаю. І ми починаємо на два голоси: Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, Чому я не сокіл? Чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув, за хмари злітав. Мій альт за рік непомітно перетворився на тенор, а його дискант – на баритон. І знову наші голоси звучать так, що дівчата мало не плачуть. І ми співаємо, співаємо, аж доки не заспівають перші півні. Я обожнюю музику. За рік навчання у семінарії опанував домбру, потім гітару, а якось підійшов до фортепіано і досить швидко розібрався, що до чого. Кажуть маю хист до музики. Може, й правда. Хоча я вважаю, що лише бренькаю собі, коли співаю.

19


Галина Невінчана Революціонер

На відміну від навчального року канікули, якими б вони не були нудними, закінчуються дуже швидко. І ось я знову у Великих Дедеркалах. У нас у семінарії цього року з’явився новий вчитель малювання та креслення Станіслав Орестович Білецький. Він дуже молода людина, щойно сам закінчив навчання, тож ми, студенти, з ним швидко здружилися. Вже скоро з’ясувалося, що пан Станіслав соціаліст, захоплюється політикою, тож учить нас не лише малюванню й кресленню, а ще й політиці. Звісно, не всіх і не відкрито. Робиться це потайки і лише з тими семінаристами, в кому він упевнився, що не донесуть керівництву. Я теж нещодавно став гуртківцем. Поки було тепло, ми збиралися десь на природі, а потім на квартирі вчителя. Відвідуючи гурток, я почав писати вірші. Пишуться вони чомусь виключно українською і я дійшов висновку, що українофіл. 20


Амури і конкури «Катерино, вража мати! Що ти наробила?! Зруйнувала Запоріжжя, Нас закріпостила! Заплакали запорожці, Як Січ зруйнували, Боронити ж свою неньку Силоньки не мали. Одурили козаченьків Москалі невірні, Поламали всі умови – Статті договірні, Що за ними пан Хмельницький З’єднався з Москвою. Не гадав він, що з’єднався З лихою бідою…» І вся решта в такому ж дусі, з великою претензією до самодержавства. Певна річ, що пишу я під впливом прочитаного, оточення і подій. Здавалося б, де ми, а де Далекий Схід, але війна з Японією позначилася і на житті українців. Ще у червні почалася мобілізація. Зараз уже грудень, а все ще на збірні пункти викликають чоловіків. Учитель каже, що сотні тисяч українців мобілізували і десятки тисяч коней реквізували в селянських господарствах. А люди на пункти не з’являються. Не хочуть їхати світ за очі і захищати не знати що. Різдвяні канікули провів удома. Геть знудився. Особливо нікуди не підеш, роботи взимку в селі не так уже й багато. Дні схожі один на одного, як близнюки. Тісно мені вдома. Тісно. Скоріше б до гуртожитку, до товаришів! На першій же зустрічі гуртківців після різдвяних канікул Станіслав Орестович розповідав нам про криваві події 9 січня. Про те, як козаками була розстріляна мирна демонстрація робітників на Сенатській площі. Звісно, ніякого іншого почуття, ніж благородний гнів, його розповідь викликати не могла. Наші почуття вчитель підкріпив листівками комітету РСДРП, серед яких була і стаття В.Леніна «Початок революції в Росії», в якій він закликав пролетаріат до боротьби проти царизму. З розповідей вчителя і з нелегальної літератури, яку він приносить на гурток, ми дізнаємося про страйки в різних містах. В листах, що отримують семінаристи з 21


Галина Невінчана дому, все частіше можна прочитати, що у якомусь сусідньому повіті селяни без дозволу вирубують поміщицькі ліси, чи то отруюють корми, знищують панські посіви. А якось дійшла чутка, що трапляються навіть випадки вбивства поміщиків. З кожним днем я відчуваю, як в мені зростає і кріпне революційний дух. Ми, студентська молодь, не можемо стояти осторонь! Літо 1905 року. До Пархомівки я приїхав переконаним революціонером. З’їхалося ще багато студентської молоді, ми утворили товариство, яке цікавилося політикою. Вдень, звісно, кожен працює у батьківських господарствах, бо влітку зайвих рук на селі не буває, а також наймаємося в економію, щоб заробити трохи живих грошей. А ввечері майже щодня збираємося на старому цвинтарі. Читаємо, розмовляємо, мріємо, будуємо соціалізм. Кожен розуміє його по-своєму, тому часто виникають суперечки. Мої політичні настрої не залишилися непоміченими батьком, і це йому не сподобалося. Сьогодні увечері, коли я збирався на цвинтар, між нами відбулася досить різка розмова. – Іване, ти був би обережнішим у своїх балачках, – спинив мене батько вже біля перелазу. – Наша селянська справа – хліб ростити, а не політикою займатися. Слава Богові, є на чому працювати. А щодо рівності, то її ніколи не було і ніколи не буде. Хочеш стати багатшим, треба працювати, а не зазирати на чуже добро і думати, як би його поцупити. Ці ваші революційні балачки нічого, крім горя, не принесуть, тільки проллються ріки крові, як це вже бувало. Не про те, Ваню, думаєш. Ти краще про навчання думай, в ньому твоє майбутнє. – Ой, тату, ну як ви можете так мілко мислити! От і з вас пан три шкури здер за те, що його жеребець нашу кобилу покрив, а ви й терпите! – спалахнув я. – Молодий ти, синку. Я тобі таке скажу: той жеребчик, що його наша Зірочка привела, вже й зараз більший за матір, у слід від його копитця її всі чотири помістяться. А коли він підросте, то сам потягне спареного плуга, тоді як таких як наша, треба в один двоє запрягати. От і зважай. Виявляється, я за ті гроші чотирьох жеребчиків купив. І взагалі, чим тобі наш пан не догодив? Таких, як він, ще пошукати треба. Та що з тобою балакати. Одне слово – революціонер… Батько махнув рукою і пішов поратися біля коней. Так ми й залишилися кожен при своїй думці. Час нас розсудить. Скоріше б закінчувалися канікули. Тоді сяду у потяг і вже знайомою дорогою – до семінарії. Чесно кажучи, дуже скучив за товаришами і радий, що скоро з ними зустрінуся. Це буде наш останній рік у семінарії. 22


Амури і конкури А таки татко мав слушність, коли попереджав, що краще б я більше про навчання думав, ніж про революцію. Успішність моя не знизилася. Як був одним з кращих учнів, таким і залишаюся… Та де там залишаюся! Вилітаю геть з навчального закладу, будучи відмінником… Чому так трапилося? Бо такий закон життя. Мав нагоду на власному досвіді переконатися, що все таємне рано чи пізно стає явним. Перший семестр пройшов як по писаному: все тихо, спокійно, жодних натяків на катастрофу… І ось вам подаруночок на Новий рік, шановний Іване Івановичу! Участь у політичному гуртку вилізла боком всім його учасникам. Спочатку нашого вчителя звільнили з роботи, а наступного дня ще й заарештували. Після арешту Станіслава Орестовича всіх гуртківців викликали до канцелярії і провели нетривалу, але жорстку бесіду. – Для вас, панове студенти, навчання закінчилося, – урочисто-зловтішно повідомив ректор семінарії і додав: – Ви маєте дякувати Богові і уряду за те, що за вашу злочинну діяльність відбудетесь лише виключенням, а не складете компанію своєму вчителю на сибірській каторзі. І треба ж було такому статися, за пів року до закінчення терміну навчання?! Попереджав мене батько, щоб дурниць не робив, а я його не послухав. Як тепер йому в очі дивитися? Теж мені, горе-революціонер! Спочатку думав майнути світ за очі, та в останню мить вирішив, що то буде вже геть не по-людськи. Після такого не буде мені вороття додому. Поїхав таки до Пархомівки. Позичивши в Сірка очі, з’явився на порозі батьківської хати і пошкрібся у двері. Побачивши мене, батько все зрозумів, ні про що не спитав, лише сказав: – Дуже вчасно, синку. Тут якраз робота є для чоловічих рук. Я один не впораюся, то й вже не знав, до кого звертатися. А тут – ти… Я ледь не розревівся від його слів. Як же ж мені стало соромно! Краще б він вилаяв мене, прогнав з хати… Вже майже тиждень вдома. Батько ні про що не розпитує, не дорікає, а мені від того ще гірше, бо не виправдав його сподівань. Стараюся допомагати йому по господарству, взявши найтяжчу роботу на себе. Вдень, коли ми сиділи вдвох і лагодили збрую, він раптом сказав: – Не журись, сину. Головне, що живий-здоровий і вдома, а не в Сибіру. Дасть Бог, все владнається. – Дякую тату, і вибачте, що був необачний, що не слухав вас. – Гаразд. Годі з тим. 23


Галина Невінчана Сиди не сиди, а треба думати, як жити далі. На моє «Прохання» про повернення в семінарію 27 лютого 1906 року отримав повідомлення за №100 про те, що попечитель Київського навчального округу не визнає можливим задовольнити моє «Прохання про відновлення на курсі». Це крах! Катастрофа! Адже тепер мушу повертати стипендію за два з половиною роки! Двісті п’ятдесят рублів! Де взяти такі гроші? У батька нема, а до кінця літа навряд чи встигну заробити. На прохання про повернення до семінарії, відправлене на ім’я прем’єрміністра пана Вітте, відповіді взагалі нема. Знать, така моя доля – гнути спину в полі. Теж мені, у пани зібрався! Цього літа мені не до гулянок. Хапаюся за будь-який заробіток, працюю з ранку до ночі, бо до серпня треба назбирати грошей і повернути стипендію, яку мені держава платила два з половиною роки. На вечорниці не ходжу, бо дуже ніяково почуваюся. А нічого, Ваню, було возноситися. От тебе Бог мордякою у багно й тицьнув, щоб не забував про коріння своє. А то, бач, запанів… Серпень. Таки, з Божою поміччю, грошей нашкріб. Тепер маю їхати до семінарії, щоб повернути державі стипендію, забрати документи і одержати довідку про те, що я два з половиною роки навчався у цьому закладі. На душі погано, бо не знаю, що далі робитиму. Цього разу добре знайома дорога здалася утричі довшою, а затишні Дедеркали – чужими і похмурими. Та, мабуть мені дзвінко світить. У семінарії на мене чекала приємна несподіванка. В канцелярії повідомили, що з міністерства прийшов дозвіл повернути всіх виключених з навчального закладу назад для закінчення повного курсу навчання. Не відкладаючи на потім, написав листа додому, і щоб не витрачати зайвих грошей, їздячи туди-сюди, залишаюся чекати навчального року у Великих Дедеркалах. Працювати буду у підсобному господарстві на пасіці. З голоду не пропаду, а обмундирування казенне. Пізніше, як видасться оказія, сам додому з’їжджу, а може тато до мене приїде. Ось і закінчився ще один рік. Провів я його, сидячи тихо, як миша під віником, сумлінно гризучи граніт науки і роблячи все можливе, щоб не потрапити знову до чорного списку. Іспити склав успішно і в червні 1907 нарешті отримав довгоочікуваний диплом. 24


Амури і конкури Який я щасливий! Мені лише двадцять років, а з вересня має початися моє самостійне життя. Скільки цікавого попереду!!! Літо, звісно, як і завжди, проведу вдома, у батька. Гадаю, це останнє літо в батьківській хаті. Хоч як я люблю його і своїх сестер і братів, та треба йти на свої хліба. А братів у мене за чотири роки навчання додалося. Подарувавши батькові двох хлопчиків, мачуха знову носить під серцем дитя. З ким, з ким, а з нею я точно не зживуся. Весь час порівнюю її з матір’ю і ніяк не второпаю, що в ній батько знайшов? Господиня з неї ніяка. Це дуже впадає в очі тепер, коли Парася вийшла заміж і веде власне господарство. Ну, вже якось літо перетерплю. Треба ж старому допомогти в господарстві, бо хоч і підросли мої брати й сестри, та я найстарший. Не перестаю дякувати Панасу Майстренку за пораду і пишаюся собою, що вистачило духу гайнути з дому до семінарії. Ось лише дочекаюсь призначення – і тільки мене тут бачили.

25


Галина Невінчана Вчитель Серпень. Нарешті отримав повідомлення від інспектора народних училищ Київської губернії про призначення мене на посаду вчителя Шкарівського двокласного сільського училища. Числа двадцятого поїдемо з батьком у те село. Від Пархомівки до Шкарівки верст 25 буде. Щоб не пектися на серпневому сонці, виїхали з батьком вдосвіта. І ще по холодку дісталися села, де розпочинатиму вчителювання. На вигоні я попрощався з батьком, бо він мав ще поїхати до Білої Церкви. Шукаючи школу, роздивився село. Воно доволі велике й гарне. З трьох сторін його обступають ліси, з четвертої – річка Рось. Сільські вулички то збігають на пагорби, то пірнають у глибокі балки. Білі хатки потопають у пишних садах, які зараз виливають п’янкий аромат стиглих яблук і груш, що перебиває решту звичних запахів. Школу знайшов скоро. Вона міститься у великій, але дуже старій і до краю обшарпаній хаті, вкритій соломою. На додачу на її дверях висить величезний замок. Ось тут я й замислився над тим, що поміщик на поміщика не схожий. Наш пан Голубєв для селян не тільки лікарню збудував, а й ремісниче училище, нову школу, бібліотеку і лазню. Але я не вдома. «Оце приїхав! І навіщо батька відпустив щойно доїхали села? Що тепер робити? Де шукати завідувача? Де ніч ночувати?» – побивався я, допоки не побачив у сусідньому дворі дідка, що длубався коло воза. 26


Амури і конкури – Агов, діду, здорові були! – починаю розмову. – Мені б завідувача школи побачити. Не підкажете, де він живе? Я новий вчитель. – Здорові були, паничу. Пан завідувач живе неподалік, але він ще не повернувся з відпустки. Та ви не переймайтеся, я шкільний сторож. Заночуєте у мене, а ранком пошукаєте собі квартиру у селі. – А хіба при школі квартир нема? – питаю в старого. – На жаль, немає, – відповідає дід. – Нема той нема, якось люди, якось я. Дід пригостив мене нехитрою вечерею, а я його пирогами, що напекла сестричка. Побалакали трошки зі старим та й розійшлися спати. Я пішов на сінник, там повітря більше, не так задушливо, як у хаті. Прокинувся з думкою, що почну знайомство з шкарівцями і пошук квартири з відвідин священика. Він має всіх у селі знати, може, щось порадить? Тож після сніданку, не гаючи часу, попрямував до попа. Отець Григорій не сподобався мені з першого погляду. Товстий, мов діжа, червонопикий, похмурий, непривітний. Така ж непривітна і його попадя. Та на відміну від чоловіка вона сухоребра і довгоноса, як та чапля. До чаю мене не запросили, хоча під старою грушею в садку пихтів самовар. Спасибі хоч підказали, де шукати квартиру. Направили до вдови Шелестихи, яка мешкає на сусідній вулиці неподалік річки. Вона ніби має вільну кімнату. Зважаючи на те, що зайняти себе мені поки що нічим, а квартирувати в діда на сіннику й надалі особливого бажання нема, є сенс відразу навідатися до вдови. Від попівського обійстя по витоптаній прихожанами стежці я швидко дістався до нараяної хатини. Секлета Шелест виявилася немолодою жінкою. Вона жила в невеличкій хатині з трьома дітьми. Самі хазяї спали у великій кухні, а кімнатку з глиняною підлогою здавали постояльцям, коли такі траплялися. У такий спосіб бідна жінка намагається хоч якось заробити. Домовився, що платитиму за кімнату, харчування та прання білизни п’ятнадцять карбованців на місяць. Саме стільки мені обіцяли доплачувати до тридцяти карбованців жалування, в разі коли не забезпечать казенним житлом. Поки облаштовувався та ознайомлювався із селом, розпочалися заняття в школі. Мені доручили перший клас, а також викладання російської мови й арифметики в четвертому. Завідувач школи веде другий і третій класи, а також читає історію, географію і природознавство, а «Закон Божий», звичайно, викладає отець Григорій. От і всі педагоги. 27


Галина Невінчана Із завідувачем у мене складаються приємні стосунки. За віком він мені в батьки годиться, любить давати різного роду поради, але робить це дуже тактовно. Я ж, будучи молодшим і за віком, і за посадою, підігрую йому, і всі задоволені. Контакт з дітьми я теж знайшов скоро. Можливо, тому що й досі не забув, який був сам. Побут мене особливо не обтяжує. Точніше, не обтяжує взагалі. Моя квартирна хазяйка справна господиня і чесно відпрацьовує гроші. До речі, про гроші. Отримавши жалування, із здивуванням помітив, що воно залишається майже вся ціле, бо особливих витрат я не маю, тютюну не палю, по шинках не ходжу. Гадаю, можу дозволити собі справити дещо з одягу. Не ходити ж пану вчителю у формі семінариста? Та й білизни пристойної не завадило б молодому парубку прикупити. Треба попитати про це хазяйку, може, щось порадить. Шелестиха порекомендувала мене швачку, яка обшиває місцеве панство і навіть має клієнтів з Білої Церкви. Будинок швачки розташований на цій самій вулиці, що й наш. Тільки ми у низині, а вона нагорі. Ось що про неї розповіла квартирна хазяйка: – Євгенія Юхимівна Печентовська приємна, шляхетна і освічена особа, дочка диякона Юхима Хмельовського. У неї п’ятеро дочок. От тільки живе без чоловіка, сердешна... – зітхнула Секлета Панасівна. – Вона, як і ви, вдова? – спитав я. – Хто знає, хто знає… Давно про Дорофія нічого не чула. – То він що, просто пішов з сім’ї? Чому? – Ой, Іване Івановичу, це така історія, що Боже ж мій і же ж! – Шелестиха пустила очі під лоба і склала на грудях руки. – Слухайте, як було... А було так. Ще зовсім юною дівицею пані Євгенія поїхала якось із батьком, дияконом Хмельовським, до його однокашника у сусідній повіт, де той отримав парафію. Новоспечений батюшка вирішив навести красу у церкві. Закінчивши ремонтні роботи, запросив богомазів розписати стіни. Похвалитися розписом він і покликав свого семінарського товариша. Пішли вони до церкви, а там саме працювали приїжджі майстри. Євгенія роздивлялася образи, її погляд впав на молодого гарного художника. Вона не забарилася відкритися батькові, з яким і досі дуже близька і відверта. Диякон поквапився розпитати у свого товариша якомога більше про богомаза і дуже зрадів, дізнавшись, що він дуже талановитий і дорогий майстер, до того ж неодружений. А радів старий Хмельовський, бо єдина його улюблена доня була дівкою на виданні. Як вже там відбувалися переговори між майбутні28


Амури і конкури ми родичами, я не знаю, але на Меланки Дорофій засватав Євгенію, а невдовзі щаслива Хмельовська пішла під вінець зі своїм художником. Дорофій взяв за молодою пристойне придане. Тесть не поскупився, ще й будинок для молодих купив у центрі Білої Церкви, на Замковій горі. Попервах родина жила добре. У Дорофія не бракувало замовлень, заробляв непогано, Євгенія господиня беручка, ощадлива. Одна за одною народилися у них п’ять дочок. І раптом Дорофія наче підмінили. Напевне, далося взнаки, що він, часто виїжджаючи ��а замовлення, подовгу жив далеко від родини. А їздив він не тільки по Київській губернії! І на південь, і на північ імперії у монастирі його запрошували. А на чужині завжди і компанія знайдеться, і молодиця-соромітниця до гарного чоловіка причепиться. От він і покотився під гору. Його гулянки Євгенія терпіла довго. Може, й досі терпіла б, якби до всіх дорофійових вад не додалася ще одна. Він почав грати в карти на гроші і одного разу, будучи добре напідпитку, програвся вщент і мав підписати векселя. Кредитор виявився людиною непорядною і вписав у вексель суму значно більшу, ніж Дорофій був винен, але проти документа не попреш. Щоб урятувати чоловіка від тюрми, а себе від ганьби, Євгенія Юхимівна продала з аукціону будинок. Майно теж пішло з молотка. Забравши дітей, вона приїхала до батька у Шкарівку і попервах жила в його домі. Потім взяла в оренду це, де мешкає зараз, а згодом викупила його. Дорофію ж дорога сюди була заказана, хоча, незважаючи на це, він робив спроби повернутися до дружини. Останній раз його нагнали дівчата. Сказали, щоб забирався геть і не ганьбив їх перед сусідами. Люди кажуть, що Дорофій подався до Києва, там його слід і загубився. Так і живе одна, хоча до неї не раз сваталися. Та, мабуть, дуже вона того богомаза любила і дуже він їй насолив, що чоловіки їй спротивіли. Хе-хе, – знову зітхнула Шелестиха, та раптом пожвавішала. – А ви підіть до неї, підіть обов’язково, вона прекрасна майстриня. До речі, зараз в домі тільки Софія, Ніна і Люда. Двоє старших, Наталка і Роня, рідко навідуються до матері, бо працюють економками: одна в Бірюках, друга в Томилівці. Пані Євгенія всіх дочок навчили швацькій справі, от тепер молодші їй і допомагають із замовленнями. Дівчатка чудові рукодільниці, справжні панянки, шляхетні і до того ж дуже гарненькі. – Шелестиха посміхнулася і скоса глипнула на мене. Я ж не забарився скористатися порадою хазяйки і попросив її представити мене Печентовським. Сьогодні, познайомившись, переконався, що пані Євгенія справді шляхетна й освічена особа. Вона взялася виконати мої 29


Галина Невінчана замовлення, тож я тепер часто захожу до них. А щоб ті візити продовжити, після сорочок замовив ще й постільну білизну. Шелестиха не збрехала, коли казала про доньок швачки, що вони шляхетні, розумні і гарні. Не панянки, просто лялечки! Суцільні кучерики і мережива, ручки тендітні, білі, ніжки у панчішках, черевички на підборах і з бантиками... З чергового замовника в цьому домі я давно перетворився на бажаного гостя. Вечорами, коли дівчата мережать, вишивають чи в’яжуть, я читаю їм вголос. Буває, по черзі декламуємо вірші, іноді разом співаємо. Панянки захоплюються Сенкевичем і Міцкевичем. Я ж зачитуюсь Старицьким і Шевченком. Через романістів ми частенько сперечаємося щодо історичної правди. Проте вірші Міцкевича мені теж дуже подобаються, особливо коли Ніна читає польською, або співає: Gdzie strumyk płynie z wolna, Rozsiewa zioła maj, Stokrotka rosła polna A nad nią szumiał gaj. Я дивлюся на Ніну і вона мені здається схожою на ту ніжну білу маргаритку у веснянім гаю. Неодмінною частиною вечірніх посиденьок є чаювання. Зазвичай, на стіл подають чудове варення з райських яблучок, які плавають у прозорому рубіновому сиропі, та іноді Євгенія Юхимівна розкладає у вазочки неймовірну смакоту, яку вона називає «варення по-київському», – зацукровані шматочки різних фруктів або кавунових шкоринок. А такої випічки, таких пундиків, як випікають у цьому домі, я ніколи в своєму житті не їв. У нас пекли хіба що пироги та на Різдво струдлі, а на Великдень – паски. По неділях ми з сестрами Печентовськими буваємо в Білій Церкві, і тоді обов’язково відвідуємо кіно чи театр. Знедавна мені здається, що дівчата важать на мене певним чином, а пані Євгенія й поготів. Не буду брехати, мені панянки теж подобаються, навіть важко сказати, котра з них більше. Хоча, все ж таки, напевно, Ніна більше за усіх. Почалася осіння сльота. Я вже встиг пожалкувати, що послухався попа, пішов та найняв першу ліпшу квартиру, яка трапилася. Хай би я ще тиждень у діда-сторожа на сіннику спав! Чим ближче до зими, тим холодніше стає в моєму помешканні. Не кімната, а склеп якийсь! Як же тут воко! Напевне це через те, що будинок стоїть у березі, а в кімнаті долівка застелена очеретом. Почуваюся мерзенно: в горлі дере, з носа капає. Так недовго й на сухоти захворіти. Вже другий тиждень не відвідую Печентовських. 30


Амури і конкури Квартирант Вперше за час хвороби вийшов на люди. Ходив до церкви. Сьогодні у селі храм, і такого дня відсутність учителя на службі Божій помітили б і завідувач, і піп, і селяни. А я маю бути прикладом. – Чом це ви забули про нас, Іване Івановичу? – кинулися мені назустріч дівчата, побачивши в дворі біля церкви. – Перепрошую, але я трохи заслаб. Не міг же я йти до панночок з нежитем? – Де ж ви могли застудитися, пане вчителю? – наперебій стрекотали панянки. – Напевне, у своїй келії убогій. Там сиро і холодно, як у могилі, – не втримався

поскаржитись. – То заходьте до нас на чай погрітися. Будете увечері? Ми мазурку з родзинками спечемо. Домовилися? – Авжеж, перед такою спокусою встояти неможливо, – як для вихованої людини надто поквапився прийняти запрошення, передчуваючи приємний вечір в теплому затишному будинку Печентовських, де подають духмяний трав’яний чай і неперевершену випічку до нього. Ледь дочекався вечора. Після чаю почитав уголос журнал «Навколо світу», дівчата похвалилися обновами, які готують собі до Різдва, потім ми трошки пограли в лото і пташка з дзиґарів своїм десятикратним «ку-ку» нагадала, що кавалеру вже час забиратися додому, щоб не компрометувати чарівних панянок. 31


Галина Невінчана Євгенія Юхимівна зупинила мене в сінях і, подаючи шинель, без зайвих слів запропонувала: – Іване Івановичу, у нас є вільна кімната, велика, світла, з дерев’яною долівкою. Чи не хотіли б оселитися в ній? – Це та, що виходить вікнами в сад? – тільки й знайшов що сказати. – Напевне, хтось з дівчат розповів вам про мої скарги? Звісно, мені ніяково, що жалівся, та я із вдячністю приймаю вашу пропозицію, пані Євгеніє. – В такому разі, Іване Івановичу, зійдемося на тих самих умовах, що й з вашою попередньою хазяйкою, – вона мило посміхалася, зазираючи мені в очі. Я подумав, що заплатив би й більше, аби тільки вибратися з холодної нори, а тут ще й кличуть в дім, про який навіть і мріяти не міг. У кожної медалі є дві сторони. От і мій переїзд до Печентовських не залишився непоміченим. І без того мало привітний отець Григорій чомусь дивиться на мене чортом, ябедничає на мене інспекторові, уряднику. Я розповів про це Євгенії Юхимівні. Вона відразу пояснила причину. Їх виявилося навіть дві: по-перше, Секлета Шелест дальня родичка попа, подруге, батюшка свого часу був з Дорофієм не в злагоді, а це автоматично перенеслося на родину богомаза і на тих, хто до цієї родини наближався. Підтвердженням правоти слів пані Євгенії став несподіваний «візит» урядника. Я читав, сидячи у себе в кімнаті, як почув голос Євгенії Юхимівни: – Доброго дня, пане уряднику. Проходьте, будь ласка. Чому маємо завдячувати? Щось трапилося? – надто голосно розмовляла господиня, що було їй зовсім не притаманне. – Не хвилюйтесь, Євгеніє Юхимівно, нічого не трапилося. Я прийшов познайомитися з вашим пожильцем, паном Галицьким, – відповів урядник. – Чи можу я його побачити? – Авжеж, Петре Степановичу, авжеж, – дріботіла словами Печентовська. – Іване Івановичу, до вас гість, – гукнула у мій бік. Я зрозумів, що вся ця вистава була затіяна задля того, щоб мене не застали зненацька. Візит урядника не викликав у мене позитивних емоцій, бо відразу згадалися події зими 1906 року. Хоча сьогодні за мною не числиться не те що протиправних дій, навіть крамольних думок в голові немає. Від сіней до дверей моєї кімнати гість ішов надто довго. Напевне, хазяйка крутилася весь час перед ним, затримуючи, як могла. Не чекаючи, поки постукають, я вийшов назустріч: 32


Амури і конкури – Вітаю вас у вашій оселі, пане Галицький. Дозволите? – урядник начепив на обличчя удавану посмішку, та очі його залишалися холодними і наче намагалися просвердлити мене наскрізь. – Доброго дня, пане Лебедівський. Прошу до моїх апартаментів, – розшаркувався я, пропускаючи гостя поперед себе. В цю ж мить Євгенія Юхимівна торкнулася моєї руки. Я озирнувся і зустрівся з її усміхненим поглядом. Вона підморгнула мені і прошепотіла: – Не хвилюйтесь, все буде гаразд. – А потім голосно додала: – Іване Івановичу, ви поки побалакайте, а я зараз на стіл зберу. – Дякую, Євгеніє Юхимівно, не варто турбуватися. – Хоч там як, а вже час обідати, – з цими словами вона залишила нас удвох. Я зайшов до кімнати. Урядник, заклавши руки за спину, уважно розглядає мої книжки на поличках. Потім, зсунувши на кінчик носа пенсне, починає ставити каверзні питання. В цю мить після коротенького «тук-тук» до кімнати заходить пані Євгенія і вносить на таці кришталеву карафу і чарки. – Перепрошую. Я зараз вас залишу, оце тільки занесла горобинової настоянки. Вважайте, що це аперитив. Може, по чарочці перед обідом… Поставивши тацю на стіл, вона випарувалася, мов туман. – Петре Степановичу, а може, й справді скуштуймо, а вже потім продовжимо нашу змістовну бесіду? – запитую. – Залюбки, – не відмовився від пригощання непроханий гість. Напевне, гадав за чарочкою вивести мене на слизьке. У двері знову постукали. – Заходьте, – гукаю. На порозі з’явилася пані Євгенія, а за нею й Софія. Обидві з тацями. – Перепрошую. Напевне, перервала вашу бесіду. Вибачте, але обід прохолоне. А все таке смачне, щойно з печі. І пампушки з часничком до борщу, і рогалики з повидлом до чаю… – вона квоктала, розставляючи на столі наїдки. Кімната наповнилася такими ароматами, що аж під ложечкою засмоктало. Урядник з неприхованим зацікавленням став поглядати на стіл. – Будьте ласкаві пообідати зі мною, пане Лебедівський, – запросив. – Відмовитися від такої смакоти над мої сили. Пані Євгенія знаменита господиня. Перемовляючись про різне, ми поглинали витвори кулінарного мистецтва, потроху пригощаючись з різних карафок, що їх принесла Печентовська. Вже за чаєм я не витримав. 33


Галина Невінчана – Петре Степановичу, я вважаю Вас порядною, розумною людиною, яка займає значну посаду і мусить виконувати певні обов’язки. Тож прошу, зізнайтесь чесно, ви прийшли не з візитом ввічливості, а щоб перевірити, чим я дихаю, яких політичних поглядів дотримуюся? Звичайно, це через чийсь донос. Я навіть здогадуюся, чий. Певно, маю дякувати отцю Григорію? Скажіть відверто, «так» чи «ні»? – Ви вгадали, – відповів урядник. – Я не тільки вгадав, але й переконаний, що він ябедничає на мене не тільки вам, а й інспекторові. Та хоч я дуже молода людина, але не настільки дурна, щоб дати привід підтвердитись тим наклепам. Можете бути певні, що ні себе, ні вас, шановний Петре Степановичу, я не підведу. Прощалися ми з урядником майже приятелями.

34


Амури і конкури Бешкетник

Сьогодні в школу з перевіркою приїхав інспектор Кармазин. Я побачив у вікно, як він, зіскочивши з брички, стрімко пройшов до дверей і за хвилину вже заходив до класу, в якому я вів заняття. Я ледь встиг відсахнутися від вікна. «Отже, він не зустрічався із завідувачем, не заходив до учительської, а прожогом влетів до мене в клас, – подумав я. – Таке враження, що він хоче мене на чомусь спіймати. Напевне, це знов робота отця Григорія. Гаразд, мене це не лякає». Весь урок інспектор просидів у класі, уважно спостерігаючи, як я веду заняття, а під кінець вирішив навмання підняти кількох учнів і послухати, як вони декламують програмні вірші. – А тепер ти, – інспектор підіймає з лавки мого улюбленця Василька Мрузя. «…И, шествуя важно, в спокойствии чинном, В больших сапогах, в полушубке овчинном, В больших рукавицях… а сам с ноготок!...» 35


Галина Невінчана Дзвінкий голосок підхопив за своїм товаришем і продовжив декламацію. Гарне дитя: малесеньке, голівонька білесенька, справжнісіньке янголятко. А що вже розумний! Інші діти теж відповідали добре. Ніхто не підвів учителя. Після перерви я вів математику в четвертому класі. Інспектор пішов зі мною. Він знову опитав кількох учнів і залишився задоволеним. На третій урок інспектор пішов у клас до батюшки, де той мав читати «Закон Божий». Треба сказати, що отець Григорій частенько не з’являвся на свої уроки, особливо коли вони стояли першими в розкладі. У таких випадках я чи завідувач давали учням самостійну письмову роботу з будьякого предмету під наглядом чергового учня. Напевне, саме тому діти мали непогані знання з мови, арифметики, природознавства, історії, а от із словом Божим виникали певні проблеми. По закінченню уроків завідувач запросив нас із батюшкою в учительську на нараду. Розглядалося два питання: оцінка рівня навчального процесу і міркування щодо будівництва нового приміщення школи. Завідувач детально доповів про розподіл обов’язків між учителями і розклад занять. Інспектор схвалив і те, і друге, а потім дав оцінку моєї роботи, записавши у візитній книзі: «Учитель І.І.Галицький, хоч і працює лише перший рік, але добре обізнаний з методиками навчання, ставиться до процесу ретельно. Всі учні, з якими він працює, знають програмний матеріал не нижче оцінки «задовільно». Про роботу святого отця він нічого не сказав і нічого не записав. Після обговорення другого питання перейшли до неофіційної частини. Інспектор поцікавився, як я живу, як мені працюється. – Побутові умови у мене чудові, працюю із задоволенням, бо обрану професію люблю. Одне негаразд, пане інспекторе, отець Григорій псує мені спокій своїми причіпками, доносами та надмірною опікою, – промовляючи це, я глянув на попа. Батюшка вкрився червоними плямами і почав хапати ротом повітря, наче риба, викинута з води. Інспектор зробив вигляд, ніби нічого не помітив, і знову звернувся до мене: – Отець Григорій останнього разу писав, що ви, Іване Івановичу, не дуже шанобливо ставитеся до ікон, стоїте перед ними в шапці, не відвідуєте церкви. Чим ви поясните такі звинувачення? – Пане інспекторе, по пункту першому, щодо ікон, нехай краще пан завідувач все розповість. Він був третім учасником того епізоду, який, напевно, має на увазі отець Григорій. – Я звернувся до завідувача: – Прошу, якщо на те ваша ласка. 36


Амури і конкури – Не можу відмовити. Зараз все поясню, – погодився той, напевне, й сам недолюблюючи попа. – Отже, ми втрьох сиділи в учительській і вели розмову про будівництво нової школи та про деякі події в селі, – розпочав він свою розповідь. – Вичерпавши всі теми, ми вже навіть попрощалися. Я і отець Григорій залишалися в учительській чекати бричку, а Іван Іванович зібрався йти додому, тож надів шапку і вже взявся за клямку, як я згадавши одну річ, зупинив його питанням. Він, тримаючись за ручку дверей, став відповідати. У ту ж мить отець Григорій скочив з місця і закричав до нього: «Як ти смієш, безбожнику, стояти перед святими образами в шапці?! Ти й до церкви не ходиш! Мабуть, і Богу не молишся?!» Іван Іванович на це нічого не відповів, зачинив двері і пішов додому». Інспектор, все те уважно слухаючи, злегка підняв брову. – А тепер, пане інспекторе, дозвольте розповісти, чому не відповів на закид отця Григорія щодо мого безбожництва, – взяв я слово. – Гадаю, він хотів мене спровокувати на сварку, мав надію що я зопалу наговорю якихось дурниць при свідках. Але я стримався. З приводу того, що я не ходжу до церкви щонеділі. Це правда. Але чому так? А річ у тому, що я молода людина і молодий вчитель, тому мене тягне до товариства молодих, освічених, культурних людей, щоб обмінятися досвідом, почути щось новеньке. Також мене цікавить кіно, театр, бо я не монах і мирського життя не зрікався. По буднях я зранку поспішаю до школи, де на мене чекають учні, а вечорами маю перевірити зошити, підготуватися до наступних занять. Але не можна сказати, що я взагалі не ходжу до церкви, тим більше немає жодних підстав називати мене безбожником. Певно, отець Григорій має щодо мене якусь особисту, нічим необґрунтовану неприязнь. Можливо, йому не подобається, що я живу в домі людини, з якою він ворогував, а не у його знайомої. Але то моя справа. Ця квартира мене влаштовує більше. Отже, пане інспекторе, прошу Вас при першій же можливості перевести мене в новому навчальному році до іншої школи, подалі від опіки отця Григорія. Піп слухав, кліпаючи поросячими віями. Тоді інспектор звернувся до нього: – А ви, панотець, дещо інакше малювали цю справу, – не без в’їдливості в голосі спитав інспектор. Отець Григорій ні пари з вуст. – Признаюсь, що я й сам частенько вдягаю шапку раніше ніж вийти з кімнати, де висять образи, але не вважаю це за блюзнірство чи неповагу до ікон, – продовжив Кармазин. – По-вашому, я теж єретик? Чи не так? 37


Галина Невінчана Зрозумівши, що його підступність викрито, отець Григорій почав виправдовуватися і підлизуватися до інспектора. – Господь з вами, пане інспекторе! В жодному разі! Та хіба ж я що… Та це… Та ніколи! А може, пообідаєте з нами? Матушка чекає, – бекав і мекав священик. З переляку куди й ділася попівська красномовність. Кармазин на те лише зміряв попа презирливим поглядом і навідріз відмовився, сказавши що дуже поспішає. Піп залишився в дурнях, а я був на сьомому небі! Після візиту інспектора Кармазина пройшло кілька днів, протягом яких мене не покидало бажання натовкти попові пику, щоб боявся не тільки мене, а й тіні моєї. І ось сьогодні трапилася слушна нагода покарати підступного інтригана. У завідувача скінчилися заняття і він поїхав до Білої Церкви. Учні першого класу розійшлися по домівках, решта дітей вибігла на подвір’я. В учительській залишилися тільки я і піп: у мене мав бути урок арифметики в четвертому класі, а у нього Закон Божий. Отже, нас лише двоє. Я зайшов до учительської і щільно причинив двері. Піп, відірвавшись від читання, підняв на мене погляд. Я демонстративно надів кашкет і почав марширувати по кімнаті, насвистуючи: «Отречемся от старого мира…» Піп підхопився зі стільця і кинувся до мене. Я ж зловчився, схопив калошу з під вішалки та ляснув його тією калошею по пиці. Від несподіванки і образи попівські і без того великі булькаті очі полізли на лоба. Потім він почав, як хамелеон, змінювати колір: почервонів, посинів, хапнув кілька разів ротом повітря, немов величезна риба і, раптом якось сполотнівши, знепритомнів. Зізнаюсь, я навіть трохи злякався, тож, швиденько поставивши калошу на місце, мерщій вибіг у двір і став гратися з дітьми, наче нічого й не сталося. Скінчилася перерва, я разом з учнями пішов у клас і вже по закінченні уроку зайшов до учительської, щоб забрати шинель. Там лише сторож порався біля печі. Попа й сліду не було. Від тієї кумедної сцени побиття попа минуло кілька напрочуд спокійних тижнів. Напевне, отець Григорій нікому нічого не розповів про ту подію. Я, між іншим, теж нікому жодним словом не обмовився, а так кортить. От хоч би й панянкам Печентовським. Уявляю, як би ми насміялися. А може, навпаки, вони про мене погано подумали б? Та головне у цій справі те, що піп мене більше не зачіпає, намагається обходити десятою дорогою. Я тому тільки радий. 38


Амури і конкури Наречений Паска 1908-го року видалася дуже ранньою, втім, як і сама весна. Після святкового обіду, коли дівчата на кухні розбиралися з посудом, ми з Євгенією Юхимівною залишилися за столом удвох. Попиваючи чай і смакуючи сирну бабку з родзинками, вона завела цікаву розмову. – Іване Івановичу, зрозумійте мене правильно. Ви вже кілька місяців живете в нашому домі, тісно здружилися з дівчатами і часто буваєте з ними на людях. В селі почалися розмови. Я вважаю, що ви, як порядна людина, маєте зробити певний крок. Адже вам подобаються мої доньки, ну хоча б одна з них? Зізнайтесь! – не без кокетства спитала господиня, намагаючись надати розмові дещо легшого характеру. Від несподіванки я просто отетерів і мало не вдавився бабкою. – Невже жодна? – заглядаючи мені в очі, посміхалась господиня, явно радіючи, що їй вдалося вивести мене з рівноваги. Мені було потрібно хоча б кілька хвилин, щоб опанувати себе. І тут в моїй голові вихором пронеслися події кількох місяців. Я знов опинився у тому часі, коли подумав, що заплатив би й більше, аби тільки вибратися з холодної нори, не те що опинитися в домі, про який навіть і мріяти не міг. «Тож у медалі виявилося навіть не дві сторони. Крім «орла» і «лишки» в неї є ще й реберце, така собі смужечка без початку й без кінця. От та медаль сьогодні ребром і стала, та ще й так, що аж дух забило», – трохи оговтався я, сьорбнув з чашки прохололого чаю і, вдаючи невимушеного, відповів: 39


Галина Невінчана – Як на мене, всі три панночки гарні. Годі й шукати кращих за ваших, але, напевне, більш за всіх мені подобається Ніна. Те, що я почув у відповідь на своє зізнання, приголомшило мене. – Ні, про Ніну забудьте й думати, – Печентовська сказала це таким тихим, спокійним голосом, але мені чомусь зробилося моторошно. – Поки старша заміж не піде, молодші й поготів. Я зустрівся з пані Євгенією поглядами і зрозумів, що вона не жартує. Її очі були холодними і колючими, мов крига. – Придивіться краще до Софії. Вона гарна дівчина. Гадаю, ви погодитесь зі мною? У вас є час подумати. Але раджу прислухатися до моєї поради, – вона посміхнулася самими лише губами, давши зрозуміти, що на сьогодні розмову на цю тему закінчено, і підвелася з-за столу. Я підхопився теж. Вона вийшла з вітальні не озираючись, з виглядом королеви-переможниці. Я залишився стояти, мнучи в руці серветку. З її погляду я зрозумів значно більше, ніж вона сказала. «Ой, Ваню! Попівську опіку тепер маєш сприймати за квіточки. Уявляєш, що може влаштувати тобі мати п’ятьох незаміжніх дочок? Навіть якщо я й утечу з цього дому, на моїй кар’єрі можна буде поставити хрест», – з такими думками я нарешті кинув серветку на стіл і пішов до своєї кімнати. Сьогодні я не мав бажання бачитися будь з ким із Печентовських. Чого тільки я не передумав, лежачи на канапі, втупившись у стелю! Так нічого й не придумавши, вирішив переспати ніч з почутим, а на ранок, дасть Бог, розвидниться. Після нетривалих роздумів я дійшов висновку, що якби був султаном, то женився б на всіх трьох. Але… Раптом я помітив, що Софія, напевне, отримала від матері деякі настанови. Ніна і Люда теж. Ті двоє завжди заклопотані, як тільки я вдома, весь час намагаються уникати зустрічі. Софія ж, навпаки, все біля мене крутиться, наче бджола над квіткою. Придивився до неї уважніше і відзначив, що в неї дуже гарні коси: русяво-попелясті, хвилясті, довгі, густі. І статура, на відміну від сестер, така, що є за що оком зачепитися. Я б не проти не тільки оком, а й руками пройтися по тих опуклостях. А дівчина мене навмисно дражнить. Весь час я з нею стикаюся у тісних закутках. За столом, передаючи один одному прибори чи наїдки, завжди торкаємося руки один одного. Мені аж кортить поправити неслухняне пасмо її волосся, що часто вибивається із зачіски. Я починаю звикати до думки, що Софія – не така вже й погана партія. Чом би й ні? Чекати на частку з батьківського господарства мені не доводиться. Хоча землі немало, 40


Амури і конкури але спадкоємців занадто багато. Як поділити на всіх, то й у малоземельні не потрапимо. Кар’єру я швидше зроблю сімейною людиною. До того ж, за Софією можна взяти непоганий посаг, дід Хмельовський онуку любить, тож на весілля теж грошей підкине. Так тому й бути. Софія то й Софія. Тепер маю привчити себе до того, що це мій власний вибір. Напевне, то весна так діє, що я майже не сплю ночами. Мені все ввижаються картини, в яких Софія знімає блузу і, залишившись в одному корсеті, розплітає коси, сидячи перед дзеркалом. Потім підводиться з ослінчика, розстьобує спідниці, і вони із шурхотом падають їй під ноги. Вона переступає через них і наближається до мене. Її обличчя все ближче, ближче… Аж раптом бачу, що то не Софія, а Ніна. Прокидаюсь у поту, серце шалено калатає, а все тіло ломить. Євгенія Юхимівна вже не раз так єхидненько питає: – Іване Івановичу, чого це ви так змарніли? Не захворіли часом? Чи, може, закохалися? От цікаво б дізнатися, хто вона. Зашлемо сватів та й годі мучитися такому завидному кавалерові! – сміється, а сама уважно заглядає мені в очі. Знає, напевне, в чому річ. Але ж терпляча! Все чекає мого рішення. Спасибі, що не квапить. Бог з нею і з її дочками. Женюся. Аби покінчити з цією маячнею. Потім попрошуся, щоб перевели у іншу школу, подалі від попа, від майбутньої тещі і від Ніни. А там буде видно. Гадаю, далі відкладати нікуди. Подарую їм благу вість у Благовіст! Он який каламбур вийшов! Ось тільки дочекаюся свята, улучу момент, коли залишуся з Софією у вітальні сам на сам. А тоді… Сьогодні я зробив це… Саме так, як і задумав. Щойно стара Печентовська з молодшими доньками заходилися мити посуд, я заступив дорогу Софії, яка збиралася піти з кімнати, картинно впавши перед нею на коліна. Зараз, як згадаю, аж смішно. А на той момент серце так калатало, що мало з грудей не вискочило. Отже, гепнувся я на коліно, схопив Софію за руку, припав до неї губами, а потім, підвівши благальний погляд, із запалом видихнув: «Панно Софіє, прошу вас стати моєю дружиною». Дивно, але вона зовсім не знітилася і без удаваних вагань погодилася. Та що там без вагань. З великою радістю. Потім покликала «маміньку». Стара вдала страшенне здивування і навіть театрально змахнула сльозу, дякуючи Богу за щастя, яке він послав її донечці. Щоправда, подяки Господу висловлювалися 41


Галина Невінчана недовго. Євгенія Юхимівна гукнула дівчатам, щоб несли образи, і швиденько благословила нас. Після цього відразу перейшла до практичних питань. – Отже, Іване Івановичу, – почала тоном, який не передбачав жодних заперечень, – по-перше, наполегливо раджу в маю не вінчатися, щоб у житті не маятися. Пропоную призначити вінчання на зелені свята і бажано у Білій Церкві, у Преображенській церкві. По-друге, невідкладно сповістіть про весілля батька і попросіть його приїхати до Шкарівки, щоб умовитися про деталі. По-третє, починайте складати список гостей, щоб визначитися, чого і скільки треба придбати. Всі її пропозиції і побажання звучали, як наказ до дії. Подалі, подалі від «мами тещі»! Інакше життя не буде. За клопотами, пов’язаними з підготовкою до весілля, непомітно добіг кінця перший рік мого вчителювання. Незабаром канікули! А поки що рання весна пестить нас несподівано спекотним травнем. Та мова не про погоду. Сьогодні таке трапилося! Таке трапилося! Хоча, може, й погода тут зіграла немалу роль. Отже, підходить до мене зранку Софія і каже: – Іване Івановичу, чи не складете мені компанію. – А в чому саме, панно Софіє? – Я йду по зілля… Тобто по лікарські трави… Деякі треба саме до Зелених свят збирати. Отже, чи не маєте бажання скласти мені компанію, – безневинним, лагідним голосочком промурмотіла моя наречена, дивлячись на мене зеленкуватими очима з-під пухнастих вій. Так я зробив для себе відкриття, що Софія прекрасно знається на травах, поквапився погодитись. – З дорогою душею! Страшенно люблю гуляти лісом. Тим паче погода прекрасна, сонечко ще не пече, а ласкаво гріє, – а сам подумав: «Отже, всі чаї, що мені так припали до душі, готувалися з трав, зібраних нею. Може, там було якесь тройзілля, дання якесь? Інакше чому так до їхнього дому прикипів? Чому крім трьох сестер на інших дівчат не дивився? А головне, чому так мучився ночами і через це так швидко погодився на пропозицію старої Печентовської»… В моїй голові одне за одним поставали питання, та я відмахнувся від них, як в’їдливих мух. «Бог з ним, з тим зіллям! Нічого ж поганого зі мною не трапиться. Ось піду й сам подивлюся, що ж вона у кошик кластиме?» Вийшовши за село, ми прямували вузькою стежечкою вздовж берега. Софія у світлій сукні і білому капелюшку йде поперед мене. У цих мереживах вона схожа на метелика. Весь час щось щебече, та я не розбираю її слів, які відносить грайливий вітерець. Я чую лише звук її голосу, шурхіт 42


Амури і конкури крохмалених спідниць і намагаюсь не пропустити момент, коли з-під мережив знову випірне ніжка в білих панчохах і маленькому черевичку. «До речі, якось навіть дивно. Незабаром ми одружимося, а ми й досі на «ви» і по-справжньому ще ні разу не цілувалися»,– ґедзем вжалила думка. Раптом Софія різко зупинилася і обернулася до мене обличчям. Я ледь не збив її з ніг і, щоб утриматися на ногах, міцно обійняв за талію. Вона випустила з рук кошик із зібраними травами, і він покотився по землі. Вмить і її руки обвили мою шию. Вона стала навшпиньки і знайшла губами мої. «Невже прочитала думки? – здивувався. – Та годі дивуватися, лови момент, – сказав я собі. – Будь-якої миті цей метелик може пурхнути з твоїх обіймів, наче й не було». Але метелик і не збирався тікати. Він вже давно дозрів до кохання. За мить я опинився розпростертим на траві. Софія впала на мене зверху, і я відчув на собі приємну важкість її налитого тіла. Ми цілувалися і не могли націлуватися. Мені вже мало було її губ і шиї. Мої руки м’яли її спідниці, шукаючи шлях до ніжного тіла, аж раптом вона зупинила мене: – Годі. Не тепер, – і підвелася з трави. Мені нічого не залишається, як підкоритися їй, адже це лише справа кількох днів. Все одно вона буде моєю «не тепер, то в четвер». Вдома на очах у сестер і матері ми почуваємось ніяково. Лише на природі, залишившись удвох, можемо дати вихід своїм бажанням. Отже, ми знову йдемо по зілля. Цілий день блукаємо лісом. Софія грається зі мною, дражнить. Я відчуваю, що вона лідирує в нашому дуеті. Та хай буде так. Мені навіть подобається підкорятися її бажанням, тим паче, що вони повністю збігаються з моїми. Сьогодні ми знову ходили в гай по трави. Лісова балка вивела нас до берега. Трава добігала до тоненької смужки піску. Софія, підібравши спідниці, торкнулася долонею води. Потім рвучко вирівнялася, скинула капелюшка і жбурнула його на траву. Мить – і вона щільно притискується до мене, обвивши мою шию руками. Вона не опустила сором’язливо вій, ховаючи погляд. Навпаки, вп’явшись у мої губи, невідривно вдивилася мені у вічі, в той час як її вуста терзали мої губи. Я відповів на той пристрасний поцілунок і перехопив ініціативу. Я відчував, як в мені закипає бажання, з яким я не зможу та й не схочу боротися. І ось ми опускаємося на м’який килим конюшини і зливаємося в обіймах, безжально мнучи власний одяг. Мої руки, заблукавши у купі спідниць, із здивуванням виявили лише тонкі світлі панчохи на ме43


Галина Невінчана режаних підв’язках. В траву до капелюшка полетіла її блуза і моя сорочка. Софія виявилася навіть кращою, ніж у моїх видіннях. Принаймні вона була реальною, з плоті і крові, гарячою і пристрасною. Я вже не відрізняв стрекоту цикад від шуму власної крові у скронях, перед очима все пливло чи то від спеки, чи то від нестримного шаленого збудження. Софія не опиралася моїм пестощам, а пристрасно відповідала на них. – Любий! Я кохаю тебе, – почув я її гарячий шепіт і під томний стогін жінки, що лежала піді мною, провалився у солодку безодню. 15 червня 1908 року ми обвінчалися в Білій Церкві у Преображенській церкві. Усі події цього дня злилися в якусь химерну картинку, в якій змішалися пекуче сонце і морок храму, аромат акацій і запах ладану, щебет птахів і голоси півчих, скиглення жебраків і вітання гостей. А над усім цим витав образ моєї нареченої у розкішній весільній сукні. Який же довгий цей обряд вінчання! Ще трохи, і я зовсім втратив би відчуття реальності. А священик усе щось буркоче, а півчі співають, і від ладану ледь не спиняється серце. Хочеться швидше вирватися на вільне повітря. Нарешті під склепіння вознеслося останнє «Алілуя!», і ми робимо крок за поріг храму. В цю саму мить небо вибухає яскравим світлом і потужним передзвоном церковних дзвонів. Зграйка сполоханих птахів зривається з каштанів у небо, і я якимось шостим почуттям відчуваю, що Софія непритомніє. Я встигаю підхопити її на руки і зношу по сходах аж до самої брички. За спиною чую різне. Чийсь захоплений шепіт: «Боже, як романтично!» Чиєсь зміїне шипіння: «Мабуть, наречена в гріху!» І навіть стурбоване: «Води! Води подайте!» Та мені байдуже, хто як на нас подивився. Додому! Софія опритомніла, щойно опинилася за межами церковної брами. Євгенія Юхимівна піднесла їх нюхальної солі, води і на щічках моєї дружини знову заграв рум’янець. Вся процесія вирушила до Шкарівки, де у садку старого Хмельовського на нас чекали накриті столи. Ми з Софією сидимо на чільному місці, як годиться винуватцям урочистої події, спостерігаємо за всім, що відбувається. Більш за все мені хочеться, щоб усі гості пішли геть і ми нарешті залишилися самі. Напевне далися взнаки нервове перенапруження, пов’язане із святковою метушнею, і втома від довгого обряду вінчання. Найприємнішим подарунком на весілля стало обіцяння інспекції про переведення мене в іншу школу, подалі від попа Григорія, тещі і Ніни. 44


Амури і конкури Чоловік Літо. Канікули. Весь час ми проводимо в лісі, віддаючись любощам. Кохатися вдома, де стіни мають вуха і очі, просто неможливо. Здається, три пари очей і стільки ж вух безперервно стежать за нами. А любитися хочеться до нестями. Я вже й забув про Ніну, начебто ніколи на неї й не задивлявся. Напевно, то Софія своєю палкою пристрастю, як вогнем, випалила все і заповнила вивільнений простір до самого краю собою, не залишаючи в моєму серці місця нікому іншому. Сьогодні Івана Купала. Ми гуляли в березі, де зібралося все село. Хлопці, розпаливши багаття, стрибають через вогонь, дівчата водять хороводи, співаючи пісень, пускають по воді вінки із свічечками. Все скидається на казкову феєрію. Вже зовсім споночіло і від води потягло прохолодою. Вирішивши, що Софія змерзла, я став позаду неї, обійнявши за плечі, пригорнув до себе. – Чи не холодно моїй квіточці? – спитав, цілуючи її за вушком. – Дякую, любий, не змерзла. Мені біля тебе завжди тепло, – посміхнулася Софія і, погладивши мене по руці, промовила: – Ваню, а я маю для тебе подарунок. Адже сьогодні твій день ангела. – То де ж він, твій подаруночок? Давай сюди швидше! Чи ти залишила його вдома? – пожартував я. – Ні, він тут, зі мною, – відповіла дружина. – Але я не можу його зараз вручити. – В її голосі почулися якісь загадкові нотки. 45


Галина Невінчана – Щось я не розумію тебе, кохана, – промовив я. – Приготувала для мене подарунок, маєш його при собі, а давати не хочеш. Де ти його сховала? Ось зараз я пошукаю! – і я став обмацувати Софію, яка зайшлася сміхом від лоскоту. – Припини! Зараз же. Здаюся. Сама покажу, де сховала. Дай мені свою руку. – Вона взяла мене за зап’ястя і приклала долоню до свого живота. – Він тут, подаруночок для тебе. Тільки він ще дуже-дуже маленький. – Ти хочеш сказати… – у мене перехопило в горлі і земля попливла під ногами. – Так, я вагітна, – тихенько прошепотіла вона і, повернувши до мене обличчя, цмокнула у щоку. Я не знайшов слів. Я розгубився. Це трапилося так несподівано. І взагалі, я поки що не приміряв до себе ролі батька. Не можу сказати, зрадів я цій звістці, чи вона мене засмутила. Швидше, я був збентежений. Мені потрібен час, щоб осмислити почуте, звикнути. – Чому ти мовчиш, любий? Хіба не радий? – голос дружини повернув мене до дійсності. – Радий. Дуже радий, моє сонечко. Але я надто схвильований. – Я взяв її руку в свої долоні і, піднісши до губ, став цілувати один за одним її пальчики, аби вона не мучила мене зараз балаканиною і запитаннями, на які я не мав відповідей. Щоразу, коли ми кохаємося, я уважно придивляюся до дружини, намагаючись помітити якісь зміни, що свідчили б про зародження нового життя, про плід нашого кохання, який зріє в її лоні, але поки нічого не помічаю. Хіба що вона стала ще гарнішою і значно палкішою. На Петра ми навідалися до батька і сповістили йому, що він має стати дідом. Батько страшенно зрадів. Зраділи й мої брати та сестри. З Софією носяться, як з писаною торбою. Не знають, де всадовити, чим пригостити, як догодити. Надовго у батька не затримаємося, надто вже гнітять мене рейвахи, що розвела їх мачуха в хаті. Та нічого не вдієш. Хай живуть, як знають. Мені тепер є про що думати і про кого піклуватися. На Спаса я нарешті отримав повідомлення про переведення. Поїдемо в Ружин у двокласну школу. Софія з величезним піднесенням пакує скрині. Дуже вже хоче сама хазяйнувати. А як я хочу окремо жити, й передати не можу. 46


Амури і конкури Колись доволі велике місто Ружин, розташоване за 30 верст від Бердичева, тепер перетворилося на невеличке містечко. Занепад почався, напевно, ще в другій половині минулого сторіччя, коли прокладена в цьому регіоні вітка залізниці обійшла його стороною. До найближчої залізничної станції звідси близько восьми верст. Під’їжджаючи, ми побачили залишки язичницького капища, а саме містечко прикрашали кілька синагог, костел та церква св. Параскеви П’��тниці 18-19 сторіччя. Загалом місто має досить жалюгідний вигляд… Радує те, що, розташувавшись на березі мальовничої річки Раставиці, притоці Росі, воно оточене казковими лісами. До того ж, на новому місці служби мене обіцяли забезпечити казенною квартирою. По приїзді нас зустрів завідувач школи, Федір Якович Трач. – Вітаю, шановні. Давно чекав на підкріплення. Нам катастрофічно не вистачає вчителів. Дякувати Богові, діточок в місті багато, тож перший клас цього року дуже великий. – сипав балакучий дідок, якому напевне вже давно перевалило за сімдесят. – Та що ж я такий неуважний! Ви щойно з дороги, а я тут про роботу. Краще покажу вам ваше житло. Ми увійшли у двір і пішли за Федором Івановичем до флігеля, який ховався у садку. – У флігелі дві квартири. Три кімнати і кухню займають, вчителька Ольга Флорівна Богуцька, її дочка Уляна, і небога-вихованка Ганна Брусенцова. Ви оселитесь у трохи меншій квартирі. В ній дві кімнати і кухня. Та думаю, що вам поки вистачить. До речі, хоча парадне у вас спільне, кожна з квартир має окремий чорний хід. Ми з Марією Сергіївною займаємо окремий будиночок по сусідству. Як облаштуєтесь, прошу до нас на обід. Познайомлю з дружиною. Вона так готувалася, так готувалася до вашого приїзду. Дуже вже вона любить нові обличчя. Отже, за дві години чекаємо. А на цьому дозвольте відкланятися, – поцілувавши Софії ручку, завідувач пішов до себе. Дружина пана Трача, Марія Сергіївна, виявилася дуже привітною, приємною жінкою, років так на двадцять молодша за свого чоловіка. Та різниця у віці не стала перешкодою у їхніх стосунках. По всьому видно, що живуть вони щасливо, у любові і злагоді, бо воркують один до одного, як голубочки. За столом познайомилися і з нашими сусідками. Ольга Флорівна Богуцька виявилася малоприємною дамою, схожою на опеньок засушений. Її дочка Уляна, одразу видно, стара дівка, здавалося була сердита на весь білий світ. А от небога-вихованка Ганна Брусенцова справляє яскраве враження. Вона схожа на циганку-ворожку: чорні, як смола, закручені у пружну спіраль кучері, чорні брови врозліт і темні, як ніч, очі… 47


Галина Невінчана Під час обіду Федір Якович увів мене в курс справ. З’ясувалося, що він викладає у четвертому і п’ятому класах, пані Богуцька – в другому і третьому, мені ж знову залишився перший клас. За зиму маю навчити малечу читати, писати, рахувати і розв’язувати задачі. Софія швидко зблизилася з дамами, але по-справжньому затоваришувала лише з Марією Сергіївною. У них склалися дуже довірчі стосунки. Гадаю, Марія Сергіївна певною мірою замінила Софії матір, якої їй бракує, адже вона ще поки не дуже досвідчена господиня, до того ж чекає на першу дитину. Напевне, у неї щодня виникають все нові і нові запитання, на які треба знайти відповідь. Зараз Софії, як ніколи, потрібна допомога й підтримка досвідченої жінки, саме такою і є пані Трач.

48


Амури і конкури Зрадник Поволі осінь затягла небо сірими хмарами і, зірвавши останнє листя з дерев у садку, пролилася нудними холодними дощами. Щоб згаяти вечори, ходимо один до одного в гості. По черзі збираємося то у пана завідуючого, то у Богуцької, то у нас. П’ємо чай, граємо в лото або в преферанс, читаємо вголос. Не обходиться без співів. Де б ми не збиралися, мене завжди примусять взяти в руки гітару чи сісти за фортепіано. А я й не проти. Софії подобається, коли я співаю, а мені подобається робити їй приємне. Знедавна я помітив, що мій спів подобається і молоденькій сусідці Брусенцовій.

А може, їй більше подобається співак? Вчора ввечері я навмисне заспівав один з моїх улюблених романсів: Карії очі, чорнії брови, Темні, як нічка, ясні, як день. Карії очі, очі дівочі, Де ви навчились зводить людей! Чи вас ворожка цьому навчила? Чи вам циганка чарів дала?... Навіть не обертаючись до Ґандзі, потилицею відчуваю погляд її темних, як оливи, очей, які з затаєною тугою дивляться на мене. Від того погляду мені робиться не по собі. До речі, про очі. Вони відразу здалися мені якимись дивними. І лише зараз я зрозумів чому. В них ніколи не відбивається світло, бо вони в тіні густих довгих вій. Будучи жагучою брюнеткою, Ган49


Галина Невінчана на має надто бліду шкіру і на білому, наче мармуровому личку, палають чуттєві яскраві уста. Вона висока і струнка, але в жодному разі не нагадує билинку, скоріше прут верболозу. Взагалі, її зовнішність приваблює і лякає водночас. В ній є щось демонічне. Якою домашньою, затишною в порівнянні з нею здається моя Софія! Її ніжно-рожеве личко у вінку попелястих пухнастих кучериків наче світиться із середини, так само, як і зелено-бурштинові очі. Дивно, але останнім часом я чомусь весь час порівнюю їх. Чому мій погляд все частіше зупиняється на сусідці? Я знаю, що це неправильно, але нічого не можу вдіяти. Сьогоднішній день не віщував нічого особливого, та потім події стали розгортатися дуже непередбачено і стрімко. Спочатку Софія кішечкою підсунулася до мене і промурмотіла: – Іваночку, а що, коли я залишу тебе одного і піду з рукоділлям посидіти до Марії Сергіївни? Нам треба дещо обговорити. Ти не проти? Я здивувався, бо складалося враження, що я геть не дозволяю їй залишати будинок. – В жодному разі. Йди, поспілкуйся, я ж не Синя Борода, щоб тримати тебе під замком, – розсміявся я. – Напевно, тобі нудно весь час сидіти коло мене, особливо, коли переді мною лежить такий величезний стос зошитів? – додав, цілуючи її в щічку. Софія цмокнула мене у відповідь і, підхопивши кошичка з рукоділлям, майнула за поріг. Я залишився сам. У флігелі якось напрочуд тихо. «Здається, сусідки теж кудись подалися ще зранку, – відмітив я. – Чудово. Ніхто не заважатиме працювати». – Задоволено потягнувся, взяв кілька зошитів і вмостився на дивані. Сиджу собі, працюю, аж раптом скрипнули двері парадного входу. «Напевне, Софія повернулася, забувши щось», – подумав, але піднявши голову, із подивом побачив, що до кімнати, мов безтілесна тінь, впливла Ганна. Дівчина підійшла, мовчки сіла поруч і притулилася до мене. Я відсунувся. Тоді вона опустилася переді мною на коліна, схопила за руки і, зазираючи в очі, почала говорити: – Чого сахаєшся від мене? Хіба я бридка? Хіба не подобаюсь? Я не знав, що й казати. – Я тебе кохаю! – видихнула вона палко. – Ти чуєш? Я жадаю твоїх пестощів, ласки! Я підвівся з дивана і підвів її з колін. Тримаючи за руки, промовив: 50


Амури і конкури – Ґандзю, не треба. Схаменись. У мене дружина, яку я кохаю, від якої чекаю дитя. – А що мені до того, коли я тебе кохаю таким як ти є? – вигукнула вона з викликом. – Але ж я не турок і не можу мати двох жінок, – намагався схаменути її я. – Я буду тобі коханкою! – вона вперто стояла на своєму. – Дівчинко, а чи ти розумієш, що від кохання і в тебе може з’явитися дитина? Дружину я не покину. Що тоді буде з твоїм дитям? Як я житиму з цим? – наводив усе нові аргументи. – Не думай про це. То не твоя печаль. – Вона вирвала свої руки з моїх і обвила ними мою шию. – Я кохаю тебе. Я хочу тебе. А там будь що буде! Подаруй мені хоча б один цілунок! – прошепотіла вона і, піднявшись навшпиньки, потяглася устами до моїх губ. Я відхилився, і тут наші погляди зустрілися. «Боже! Вона ж закохана до нестями! – жахнувся я і тут же подумав, – але воно й не дивно. Молода здорова дівчина саме в такому віці, коли пора кохати і бути коханою. А їй, сердешній, доводиться жити поруч з недоброю тіткою і її завидющою донькою, старою дівою. Напевне, вирішила, що дружина не стіна, можна й посунути. До того ж мабуть думає що вагітній Софії зараз не до пестощів. От і вирішила спробувати», – так я малював собі хід її думок, роздивляючись юну звабницю. – Іване, лише один поцілунок, благаю, – вона дивилась на мене божевільними очима, і я розумів: ще мить і з нею почнеться істерика, яка може закінчитися казна чим. – Гаразд, – погодився, боячись, що в інший спосіб без скандалу її не випроводжу. – Тільки один поцілунок, і ти йдеш геть. Домовились? Скоро повернеться Софія, а я не хочу, щоб вона хвилювалася. Ґандзя тільки хитнула головою і жадібно припала до моїх губ, наче спраглий до джерела. О, Боже, я відповів на той шалений цілунок! І мені було приємно цілувати її. Я відчув, як в жилах закипає гаряча кров, як на биття її серця озивається моє! Я відчув, що втрачаю голову і з цим треба щось робити. Зібравши всю волю, ледве відірвав її від себе і, виштовхавши за двері, замкнув їх на ключ, та й знеможено впав на диван. Але мені не сиділося і не лежалося. Я підхопився і почав міряти кроками кімнату, наче тигр клітку. Здавалося, мене зараз порве зсередини. Зціпивши зуби, ледве стримував рик, який зрів десь глибоко всередині мого збудженого єства і рвався назовні. Я кинувся до кухні і, набравши повні легені повітря, всунув голову у 51


Галина Невінчана відро з холодною водою. Випірнув лише тоді, коли відчув, що задихаюся. Схопивши рушника, нашвидку обтерся і повернувся до кімнати. Примусив себе сісти до столу, на якому лежала купа неперевірених учнівських зошитів. «Невже можна кохати двох жінок одразу? А чому ні? Але як бути з наслідками кохання? А може, минеться? – такі й подібні їм думки шалено роїлися в моїй голові. – Ні! Не смій про це думати! Ти маєш встояти перед спокусою. Ти ж клявся Софії у вірності перед ві��арем, – раптом, наче прокинувшись, несміливо подавала голос моя совість. – А що було б, якби нас застала дружина?» Я чесно намагався сконцентруватися на роботі, але ні про яку перевірку диктантів і думати не міг. Я сперечався сам з собою і ніяк не міг дійти згоди. Від цієї суперечки лише голова розболілася. До повернення Софії я ледве впорався зі збудженням, загнавши його глибоко всередину, але саме через це мав тепер такий натомлений, можна сказати, змучений вигляд, що дружина не могла не помітити цього. Щойно зайшовши до кімнати, вона схвильовано спитала: – Що з тобою, коханий? Часом не захворів? – Ні, люба. Напевне, просто трохи втомився, – відповів я, уникаючи її погляду. Вона присіла біля мене і, провівши рукою по волоссі, промовила: – Бідний мій любчику, дай я тебе пожалію. Цього було достатньо, щоб вся енергія, яку я з таким трудом загнав глибоко всередину і яка продовжувала клекотіти в мені, роздираючи на частки, вирвалася назовні. Я рвучко обійняв дружину, і наступної миті вона вже лежала на подушках, а я нахилився над нею. – Ти давно не був таким палким, – зауважила Софія, поправляючи на собі зім’яту сукню. – Тобі робота на користь. Хай би ще зошитів додалося, – вона розсміялася, напевне задоволена тим, що відбулося. І в цей момент мені здалося, що за дверима почувся тихий шерхіт і чиїсь легкі кроки. Я майже напевне знав, що то була Ганна. Вона весь час стояла за дверима, залишаючись третім учасником того, що щойно відбулося у вітальні. Я відчував її присутність, кохаючись із дружиною. Та чи призначалися ці мої пестощі Софії? Відтепер я живу, як на вулкані. Доводиться вживати всіх заходів, аби не залишатися з Ганною на самоті. Я взагалі намагаюся звести зустрічі з нею до мінімуму. Двері, що виходять до парадного, тепер завжди замкнені. Я навіть попросив Софію рідше залишати будинок. 52


Амури і конкури – В твоєму стані небезпечно гуляти без супроводу, а ще я дуже сумую, коли тебе нема поруч, – аргументував своє прохання. – Івасику, ти найкращий, найтурботливіший чоловік, – розчулилася дружина. «Бідна моя Софійка, якби ти тільки знала, що я використовую тебе як щит, як стіну, за якою ховаюся і навіть не від Ганни, а від самого себе. Саме так, від себе самого». Та якщо бути до кінця відвертим, я весь час прислухаюсь, чи не зашурхотять у коридорі шовкові спідниці сусідки і чи не зупиняться за зачиненими дверима її кроки. Ця таємна, гріховна пристрасть, ця солодка отрута навіть приносить мені певну насолоду. Я хочу і боюся зустрічі з Ганною. Сьогодні видався рідкісний день. Богуцька зі своєю донькою щойно пішли до священика в гості, а мешкає він на протилежному кінці села. Отже, скоро не повернуться. Софія кількома хвилинами раніше поїхала з Трачами до Білої Церкви за покупками. Казали, щоб раніше вечері їх не чекав. Отже, я залишився сам... «Сам. Сам? Сам! А де Ганна? Куди ділась вона? – яскравим сполохом розірвало плин думок питання. – Я не бачив, щоб вона кудись виходила. Невже вона залишилася вдома?!» – Лише від самої думки, що ми на цілий день залишені самі у цілому флігелі, мало не здурів. Відчував, знав, що вона тут, і був готовий кинутися в любовну авантюру з головою. Підійшовши до дверей, що вели у передпокої парадного виходу, я із завмиранням серця провернув ключ у замку. В ту саму мить двері прочинилися, і Ганна повиснувши у мене на шиї, почала цілувати. – Іванку, любий, я так чекала цієї миті, коли нам ніхто не заважатиме. Я відповів на її ласки, а потім, підхопивши дівчину на руки, вніс до вітальні і разом з нею повалився на диван. Ми піддавали один одного солодким тортурам, так і не перейшовши межу дозволеного, аж допоки не почули голоси Богуцьких, які поверталися з гостин. Ганна підхопилася з дивана і шаснула на свою половину. Я замкнув двері, вмився холодною водою і силоміць посадив себе до роботи. Невдовзі повернулася і Софія. До ночі я чекати не став, бо просто вмер би, не маючи можливості кохатися. Моя мила, любляча дружина знову була безмежно розчулена. – Іванку, серденько, як же ти мене палко кохаєш, що за кілька годин так скучив! – муркала піді мною задоволена Софія. «Який же ти підступний. Як підло вчиняєш! Обманюєш свою дружину, 53


Галина Невінчана якій присягав перед Богом у вірності! – стиха починала подавати голос моя совість. – А хіба я зрадив її? Я ж не дозволив собі оволодіти іншою жінкою, – озивалось у відповідь чоловіче его. – Так, я голубив її, але ж то були лише безневинні ласки. Хіба ж можна дивитися на страждання бідної дівчини, яка всього тільки й хоче, що трохи пестощів, трохи любові, трохи тепла. Вона ж може просто збожеволіти від невихлюпнутих почуттів». Саме такими дурницями заспокоюю себе, шукаючи виправдання своїм вчинкам, розуміючи, що за великим рахунком я грішник, який дурить голову двом жінкам відразу. І не має значення, перейшли ми з Ганною межу, чи не перейшли. Ми обоє завинили перед Софією. Я розумію це, але нічого не можу з собою вдіяти. Боже, як довго триває це божевілля. Коли я намагаюсь дистанціюватися від Ганни, вона ще сильніше розпалюється. Зустрічатися з нею боюсь, не зустрічатися теж не можу. Вона погрожує розповісти все Софії, якщо відштовхну її. Та здається, це мене навіть збуджує. Щоразу, залишившись у флігелі вдвох з Ганною, ми віддаємося пестощам. Я відчуваю, як закипає кров в моїх жилах, коли вона мліє в моїх обіймах. Ґандзя готова віддатися будь-якої миті, вона плаче і вимагає, щоб я взяв її. Не знаю, що мене стримує, але знаходжу сили випроводити її за двері, а потім мечуся по кімнаті, як поранений звір. Все! З цим треба кінчати. Я вирішив, що більше ніколи не торкнуся Ганни. З початком передріздвяного посту я дав обітницю Богу, що не торкнуся більше Ганни. Їй теж сказав, що у піст грішити не стану, бо й так уже час каятися. Здається, на неї це подіяло. А може, подумала, що це лише невеличка перерва, а потім все почнеться спочатку? Хто знає? Та зараз я маю більше уваги приділяти дружині, у якої наближаються пологи.

54


Амури і конкури Батько Сьогодні вночі Софія не знаходила собі місця. Крутилася, мостилася, потім встала з ліжка і почала тупцяти по кімнаті. Здається, я на якийсь час провалився в сон, та його перервали чиїсь тихі зойки. Від думки, що з дружиною щось трапилося, підхопився, наче й не спав. – Кохана, тобі зле? – спитав, схопивши Софію за руки. – Ваню, здається, почалися перейми, біжи по повитуху. – Софія посміхнулася мені, і в цей же час щосили стиснула мої пальці. – Зараз, серденько, потерпи, я швидко, – з цими словами, вдягаючись на ходу, я вискочив у коридор і наштовхнувся на Богуцьку. – Чом це вам не спиться, Іване Івановичу, – спитала стара, – щось трапилось? – Ні… Так... У Софії почалися перейми. Треба покликати повитуху. – Повертайтесь до дружини. Я зараз підніму дівчат і ми все зробимо. І повитуху покличемо, і води нагріємо. Йдіть до дружини. Я повернувся до кімнати. Софія вже на могла підвестися з ліжка, її зойки почастішали, але вона трималася мужньо. Я сидів біля неї на низенькому ослінчику, гладив по руці, прикладав до спітнілого чола мокрий рушник і спостерігав, як під тоненькою сорочкою на животі то там, то тут випиналися якісь гульки. Напевне, то дитина поверталася, готуючись вийти на волю. Раптом Софія вся напружилася, вигнулася, як лук, і закричала. А повитухи все не було. До переймів додалися потуги і дитина могла народитися щомиті. 55


Галина Невінчана – Де повитуха? Чом не йде? – питала Софія у хвилини відпочинку. – Зараз побіжу з’ясую, – я підхопився з ослінчика. – Ой! Не йди, Івасику! Я боюся. Не залишай мене! – благала Софія, коли знову починалися перейми. – Ні, ні. Не хвилюйся. Я не залишу тебе. Я поруч, – заспокоював її, хоча сам був наляканий, може, й більше за неї. «Де ж ці чортові баби забарилися? Їх тільки за смертю посилати. Не дай Боже, щось піде не так!» – не на жарт розхвилювався я. – А-а-а-! – скрикнула Софія і натужилася. – Ваню, дитина! Здається, дитина зараз народиться! В цей самий момент у кімнату майже вбігла повитуха, вся червона, морозна. Скидаючи на ходу кожуха, скомандувала: – Гарячої води, рушники! Швидко! Відтіснивши мене, вона почала клопотати над Софією. А я так і залишився стояти у кімнаті, не в силі зробити й кроку. Наче крізь якусь завісу почув: – Молодець! Це трошки натужся. Незабаром Софіїне «а-а-а!» злилося з тоненьким, писклявим «у-а». Прихилившись до одвірка, бо ноги стали зовсім ватяними, я мало не зомлів. – Пане вчителю, пане вчителю! Вітаю, у вас син! Я кинувся на той голос і в мої руки перекочував маленький згорточок, з якого стирчала голівка розміром з кулачок, вкрита помаранчево-мідним пушком, а червоно-пом’яте личко кривилося у неймовірно кумедних гримасах. Раптом з пелюшки визирнула крихітна ручка з тоненькими, немов локшина, пальчиками. Я не втримався, поцілував ту маленьку ручку і відчув, що по моїх щоках котяться сльози. – Іване Івановичу, можете привітати дружину, – покликала повитуха. Я підійшов до ліжка, на якому вже встигли поміняли білизну. Софія лежала у мережаній сорочці на високих подушках. Вологі кучерики прилипли до її блідого чола. Вона намагалася посміхнутися мені, але її посмішка була надто втомленою. – Дай мені нашого хлопчика, – слабким голосом промовила Софія. Я поклав дитину їй на груди і припав поцілунком до її спраглих вуст. – Дякую тобі, кохана, за синочка. Я люблю тебе. – І я тебе теж. Це була ніч на Водохрестя, 19 січня 1909 року. Нашого первістка я вирішив назвати Віктором на честь мого шкільного товариша та на знак перемоги розуму над моїми мимоволі почуттями до Ганни. 56


Амури і конкури Ми з Софією безкінечно щасливі, не можемо намилуватися на наше сонечко, а синок насправді має золоте волосся. Ми, як пара голубів воркуємо над своїм дитям. Мені подобається пестити немовля, купати, дивитися, як Софія годує нашого хлопчика. Потім я беру малого на руки, ношу його по кімнаті і співаю колискової: Ой, місяцю, місяченьку, Срібнолиций стороженьку, Що сторожиш ти? Я сторожу цілу нічку Гай і поле, ліс і річку, І сільські хати. Ой, місяцю, місяченьку, Срібнолиций стороженьку, Хто є в тих хатах? Там сплять діти в постілочках, Сон цілує їх по очках, Мріють мрії в снах... Здається, маля прислухається до мого голосу. Жаль тільки, що не можу бути поруч з ними весь час, адже на мене чекають учні. Софія ще квола після пологів. Щоправда, за нею та немовлям доглядають і Марія Сергіївна Трач, і сусідки Богуцькі. Сьогодні був страшний день. Я мало не втратив дружину. Ось як це сталося. Коли прийшов додому, то зіштовхнувся у коридорі зі старою Богуцькою. У неї не було сьогодні уроків, тож ми ще не зустрічалися. Мене дуже здивувало те, що на моє вітання вона сахнулася від мене, як від прокаженого. Нічого не розуміючи, спитав у Софії, чи не трапилося чого, поки я був у школі. – Майже нічого, якщо не брати до уваги, що я могла померти, – відповіла Софія. – Кохана, побійся Бога, навіщо так жартувати? Це не смішно, – обурився я. – Авжеж, не смішно, – вона сумно посміхнулася і щільніше притисла до себе немовля. – Розповідай все по порядку, – наказав я. – Сьогодні мені було зле, і я майже весь день пролежала у ліжку. Вдень, коли годувала маленького, до мене зазирнула стара Богуцька і спитала, чи 57


Галина Невінчана не треба допомогти. Я попросила подати мені води. Коли вона повернулася, несучи воду, я зустрілася з нею поглядом і помітила в ньому щось таке, що мене злякало. Я відсторонила її руку зі склянкою і сказала: «Пані Богуцька! Це ж сулема?» – Господи, люба, що ти таке кажеш? Звідки ти взяла, що то була сулема? – А ти послухай, що було далі, – зупинила мене Софія. – Богуцька випустила склянку з рук, знітилася, почала сумбурно вибачатися, казати що переплутала склянки, і втекла на свою половину. – Софія розридалася. – Іванку, я не розумію, за що? За що вона мене хотіла отруїти? Я ж не заподіяла нікому лиха. Навіщо ж так? Вона і маленького хотіла вбити. Я ж саме годувала його, коли попросила пити. – Сонечко, заспокойся, не думаю, що це зроблено з наміром. Хіба ж ти можеш комусь заважати? Гадаю, бідна стара жінка і справді переплутала склянки. Напевно, на кухні залишився розчин, яким щось обробляли. Самі винні, треба було прослідкувати і вилити вчасно, – втішав я кохану, придумуючи, як реабілітувати сусідку, хоча сам був майже переконаний в її злому намірі. А що мені залишається робити? Що я маю казати дружині? Казати, що у нас за стіною живуть три незадоволені життям, самотні жінки? Чи розповісти про пристрасть Ганни? Про те, що я відповідаю на те божевілля? Що всі ті шалені пестощі, які діставалися їй, моїй дружині, насправді призначалися іншій жінці? Ганна вже котрий день уникає зустрічей зі мною. І слава Богу, бо я й сам не бажаю нікого бачити з їхнього сімейства. Але чому все ж таки вона від мене тікає? Дивно! Це ж не вона сулему підносила. Хоча за великим рахунком мені байдуже, хто з них до цього причетний. Хай краще на очі не показуються. Та якщо вдома запросто можна не бачитися із сусідками віками, то в школі, коли ходимо одним коридором, сидимо в одній учительській, уникнути зустрічей майже неможливо. Для мене це справжня мука. Я ж дивитися у бік Богуцьких не можу, не те щоб вітатися. Так і хочеться придушити її десь у закутку. І це бажання дедалі стає нестерпнішим. «Що робити? Просити перевести до іншої школи? Яку вигадати причину?» – думав я, але поки що не наважувався звернутися до інспекції. Софії я своїх думок не озвучував, щоб не засмучувати. Зайвий раз переконуюся, що у кожного є заступник чи ангел-охоронець, котрий чує наші найпотаємніші бажання і який здатен допомогти у склад58


Амури і конкури них ситуаціях. Моє питання раптом розв’язалося дивним чином. Я несподівано отримав повідомлення про переведення в іншу школу, в село Єрчики. «Ось вам, Іване Івановичу здійснення бажань! Хочете вірте, хочете ні. Ніколи б не подумав, що думки можуть так швидко матеріалізуватися», – здивувався я. А дивуватися і справді є чому. Завідувач школи, інспектор, здавалося, задоволені моєю роботою. Подібних речей взагалі не практикують серед навчального року, хіба щось станеться непередбачене. «Спокійно, пане вчителю, – заспокоюю себе, – ось поїдеш до канцелярії уладнати деякі справи з документами, то, може, з’ясуєш що й до чого». Так воно і сталося. Світло на цю темну справу з переводом пролив інспектор Кармазин. – Вітаю, пане Галицький! Радий вас бачити. Хотів про дещо з вами перемовитися. Давайте десь усамітнимося. – Пропоную зайти кудись і побалувати себе чаєм з пиріжками, – запропонував я, відчуваючи, що обід за мій рахунок того вартий. У трактирі Кармазин розповів мені, що стара відьма Богуцька зустрічалася з ним. Виявляється, вона жалілася інспектору, що її племінниця закохалася в мене. – Отже, Іване Івановичу, це я вирішив перевести вас подалі від гріха. Я знаю вас як людину порядну, доброго сім’янина, але я також знаю, що таке обділені щастям жінки. Тепер я не мав жодних сумнівів, що сулема у склянці опинилася невипадково. Що все то був холоднокровно спланований захід, націлений на те, щоб звести зі світу Софію, тим самим розчистити місце біля молодого гарного вдівця. А тоді отруйницю на сцені змінила б утішниця. У фіналі дійства убитий горем удівець і ніжна утішниця мали б одружитися. Звісна річ, немовлятко до уваги не бралося. За планом у перспективі мало з’явитися інше. Але фокус не вдався. Господь і Пресвята Діва Богородиця захистили мою дружину, врятували від неминучої смерті. – Пане Кармазин, ви не все знаєте про обділених щастям жінок, – сказав я і розповів йому всю історію. – Ваша розповідь зайвий раз переконала мене в тому, що я вчинив правильно, переводячи вас в іншу школу. Їдьте в Єрчики, щоб не трапилося лиха. Хай Бог охороняє вас. Кланяйтесь дружині. Повертаючись додому, я сам себе лаяв: «Ой, Іване, Іване! Будеш знати, як з чорноокими кохатися. Кайся, проси у Бога прощення за свій гріх. Бо ти теж є підступним злочинцем, це ти спровокував тих відьом, сам дав привід. Добре, що невдовзі ми звідси поїдемо». 59


Галина Невінчана Перекотиполе

Березень 1909 року. Ось ми і в Єрчиках. Ружин тепер ми згадуватимемо як столицю світу, бо це село – страшенна діра. Обіцяна начальством двокімнатна квартира зустріла нас полчищем блощиць, тарганів і мишей. Дивує, як ці тварюки вижили у такому холоді. Учительський колектив не набагато тепліший від нашого нового помешкання і не привітніший за блощиць. Завідувач школи пан Хмара цілком відповідає своєму прізвищу, себелюбний, непривітний чоловік. Учителька Троїцька – стара дівка, заздрісна, злобна ябеда. Вона ненавидить всіх: вчителів, їхніх дружин, учнів, їхніх батьків, весь білий світ. Напевне, й себе вона любить раз на рік та й то на Великдень. Здається, кожен новий член цього колективу стає черговою мішенню зловредної інтриганки. Всі, хто працював до мене, рано чи пізно попадали на язик і перо цієї ядовитої особи. Жертви її наклепів спочатку проходили випробовування на виживання, а потім все одно тікали з Єрчиків світ за очі. А оскільки новенькі до Єрчиків давно не приїжджали, то пані Троїцька вже почала нудьгувати. З моєю появою її життя знову набуло сенсу. 60


Амури і конкури Всі свої сили й уміння вона направила на те, щоб вижити мене зі школи. З мого боку геть нерозумно встрявати у боротьбу з такою досвідченою інтриганкою. У даній ситуації краще здатися без бою, поки не отримав смертельних поранень, тим паче, що Єрчики не те місце, за яким доведеться сумувати. Такої неорганізованої роботи, такого недружного гурту, таких невихованих учнів я навіть уявити собі не міг. Школярі пишуть на дверях квартири завідувача і вчителів всякі непристойності. А це взагалі неймовірно для сільської школи, де учителя завжди поважають, вважають найрозумнішою і найшановнішою людиною. Хоча на таке ставлення до себе моїм колегам годі було й розраховувати. Тож нехай собі як знають, а я мучитися тут до скону не збираюсь і не бажаю занапастити в холодному сирому будинку свого первістка. Отже, я написав «прохання» інспектору училищ про чергове переведення. А поки що маю терпіти всі каверзи старої діви і втішатися в обіймах дружини. Після пологів вона розцвіла, як троянда. Коли я дивлюсь, як вона прикладає до своїх пишних білих грудей з ніжними рожевими сосочками нашого сина, мені хочеться теж припасти до них вустами і цілувати, цілувати їх… Мені хочеться кохатися з нею, бо лише так можна забути про всі негаразди. Щойно змикаються наші обійми, як у всьому світі залишаємось тільки ми і наше кохання. З початком весни навіть у цьому Богом забутому місці стало веселіше, тим паче, що я отримав нове призначення. Ура! Щойно закінчиться навчальний рік, ми зможемо залишити ненависні Єрчики! Залишити назавжди. Бо у Васильківське повітове міське училище потрібен учитель. Дякувати Богові, що в канцелярії потрібній людині у потрібний час потрапило на очі моє «прошеніє». Софія повідомила, що знову вагітна. Чомусь я навіть не здивований. А чого дивуватися, коли ми тільки тим і займалися, що кохались довгими вечорами. У тій дірі ми не мали навіть до кого в гості сходити, кого у себе прийняти. Я радий, що моя друга дитина народиться в іншому місці, а не в Богом забутому селі Єрчики, та й Віктору буде веселіше з братиком чи сестричкою. Майже всі канікули проводимо у Шкарівці. Софія дуже скучила за матір’ю і сестрами. Ті у свою чергу не натішаться Віктором. Наш хлопчик вже такий цікавий. Росте і розумнішає не по днях. А який же він гарний! 61


Галина Невінчана Їздили до батька у Пархомівку, показати йому онука. Та там довго не затримались. Софія не може бути в хаті у моєї мачухи. Вона у мене страшна чистьоха. Тож до кінця канікул будемо гостювати у тещі. Там і Софії, і Віктору добре, та й мені є до чого руки докласти, бо зятів у Євгенії Юхимівни поки не додалося. За два тижні до початку нового навчального року у вересні 1910-го ми перебралися до Василькова. Що таке Васильків? Таке собі невеличке містечко. З двох тисяч будинків лише 30 цегляні. Забудова велася скоріше за все без будь-якого плану, і єдиною прикрасою цього населеного пункту є собор святого Феодосія. Хоча ні, є ще кам’яна церква св. Миколая. Обидві збудовані десь у другій половині 18-го століття. З навчальних закладів діють п’ять чоловічих, одна жіноча школи грамоти, і міське двокласне училище, в якому я маю честь викладати. От чого тут багато, то це дрібних торгівців. На дві тисячі дворів майже п’ятдесят шинків і десять трактирів. Найяскравіше враження справляє шкіряний завод Вайсберга, розташований мало не на березі річки Стугна, який псує не тільки повітря, але й води ріки. Але все ж таки це не якісь-там Єрчики! Нехай поганеньке, але, що не кажи, місто, від якого до Києва заледве тридцяти верст. Тож іноді можна й розвіятися, гуляючи Хрещатиком. Завідувач училища, пан Раєвський, людина шанованого віку, шляхетна, поважна. Він прийняв нас привітно і представив колегам. Гурт учителів великий, майже кожен предмет викладає окремий педагог. На відміну від Раєвського, учителі в більшості люди молоді. Тут я зустрів свого давнього товариша Віктора Бондаренка. Він і допоміг мені знайти квартиру. Відсутність квартири при школі – чи не єдиний недолік у теперішньому моєму житті, на який не варто й уваги звертати. У Василькові нам подобається. Все настільки стабільне, що, здається, взагалі нічого не відбувається. Новий день схожий на попередній, але ми щасливі нашим тихим, розміреним життям. Я починаю розуміти французів, які стверджують, що найкращі новини – відсутність будь-яких новин. Найяскравішою подією нашого перебування у Василькові стало народження другого сина. Він з’явився на світ з першою зіркою Святвечіра. Ось який подарунок до Різдва послав нам Господь. Цього разу ім’я вибирає Софія. Нашого хлопчика зватимуть Валентином. Він дуже схожий на свого 62


Амури і конкури старшого братика, який із цікавістю розглядає живу ляльку. Слава Богу, Євгенія Юхимівна знайшла можливість приїхати до нас і побути певний час біля Софії, адже з двома маленькими дітьми їй нелегко, а мені так спокійніше. Зима 1911 року. Ми знову готуємося до переїзду. Дружина сміється: – Я виходила заміж за вчителя, а живу, як дружина військового: усе міняємо гарнізони. Що я можу їй відповісти, крім того, що служба – вона і є служба. Річ у тім, що один з повітів Київської губернії поділився і тепер там започатковують новий навчальний заклад. Опікуватися ним призначили пана Мельникова і він підбирає вчителів для підзвітних йому шкіл. Кармазин комусь пообіцяв місце у Василькові, тому мені запропонував перебратися до Бердичева, запевнивши, що там я маю перспективу кар’єрного росту. Софія вважає, що варто погодитися, незважаючи на те, що у неї на руках двоє крихітних дітей: Віті щойно минув рік, а Валентину лише кілька тижнів. Тепер я розумію, наскільки моя Софія сильна і розсудлива жінка. Не знаю, чи знайшов би я дружину кращу за неї. Від Василькова Бердичів відрізняється хіба тим, що переважну більшість його населення складають євреї, решта, майже у рівних пропорціях, українці і поляки, і ще трошки іншого люду. Інспектор Мельников розповів мені з цього приводу симпатичний анекдот. Зустрічаються два євреї, і один питає: – Абраме, де ти шив цього костюма? У Бердичеві? – Ні, у Парижі. – А це далеко від Бердичева? – Так, майже тисяча триста верст. – Вей мір, яка діра, а як гарно шиють. У цьому містечку і справді всі шевці, чоботарі, цирульники, власники крамничок, рундуків, шинків – євреї. Правда, трапляються іноді поляки. Наш брат, православний Іван, все більше працює на якихось брудних і важких роботах. Весняні відлиги не забарилися продемонструвати всі принади місцевих доріг. Більшість незабрукована і потопає в грязюці. Вечорами темрява огортає місто, бо ліхтарі горять лише в центрі, а сам центр, крім різних майстерень, прикрашають склади сирих шкір, вовни, риби і миловарня. 63


Галина Невінчана Щойно потеплішало, ми відчули, яким надзвичайним амбре наповнюється повітря в місті, і зрозуміли, що кращої назви для місцевої річечки Гнилоп’ять важко й придумати. В її водах замочують шкіри, туди ж скидають відходи виробництва і нечистоти зі всього міста, адже каналізації у Бердичеві не існує, але тут є три невеличкі приватні кінотеатри, чотири бібліотеки і навіть театр! Ми живемо у двокімнатній квартирі при училищі. Пан Ревякин людина освічена і привітна, зумів згуртувати навколо себе прекрасний колектив і створити атмосферу, в якій працюється настільки легко, що й вільний час хочеться проводити з колегами. До нашого гурту приєднався інспектор Мельников з дружиною. Незважаючи на свій статус, вони не гонористі, чуйні. Софія почувається щасливою, бо не відчуває браку в спілкуванні. Вона взагалі стала центром імпровізованого жіночого гуртка, який частенько збирається у нас на квартирі. Молоді вчительки і дружини вчителів бавляться з нашими малими, Софія вчить їх тонкощам вишивання, в’язання гачком і ділиться кулінарними секретами. Рукодільниць, рівних їй, у нашому товаристві нема. Рік у Бердичеві промайнув непомітно. Весна 1912 року подарувала мені кілька приємних сюрпризів. Спочатку Софія благополучно розродилася третьою дитиною і цього разу дівчинкою. Дружина інспектора зголосилася стати хрещеною матір’ю нашій донечці, а під час хрестин інспектор Мельников завів таку розмову. – Іване Івановичу, друже мій, вам, як батькові трьох дітей треба вже якось про кар’єру подумати. Я розумію, що за п’ять років свого вчителювання ви не раз мусили зриватися з насиджених місць, але наполегливо раджу погодитися на мою пропозицію. У Бердичівському повіті в селі Великі Незгірці, за три з половиною версти звідси, відкривається земська двокласна школа. Чом би вам не зайняти посаду завідувача? Це значно підвищить ваш статус і покращить матеріальний стан родини. Як на мене, це непогана нагода піднятися на сходинку. Ну то що, згодні? – Хіба ж я дурний, щоб відмовлятися від подібної пропозиції, пане інспекторе? – відповів я, потискаючи йому руку. – Дякую, друже. – Нема за що. До речі, мало не забув: доведеться тобі, Іване Івановичу, спочатку те училище добудувати, а вже потім ним керувати, – хитро посміхаючись, зізнався інспектор. – Жодних проблем. Будувати то й будувати. 64


Амури і конкури Завідувач

Закінчився навчальний рік. Я викликав до Василькова пані Євгенію, щоб допомагала Софії, а сам поїхав у Великі Незгурці, бо замість відпочинку маю зайнятися будівництвом, адже будівля Великонезгірецького двокласного земського училища, яке я тепер очолюю, так само як і будинок для вчителів, поки що незавершені. Моя робота – наглядати за підрядниками, щоб якісно і в строк закінчили роботи. А ще маю зустрітися з місцевим батюшкою і врегулювати деякі питання. Річ у тім, що до початку будівництва земського училища в селі існувала церковно-приходська однокласна школа, в якій вчителювала сестра попаді. Йдучи на зустріч з місцевим священиком, паном Коханівським, я страшенно переймався тим, щоб через новий навчальний заклад між нами не виникли якісь непорозуміння. Потрапив я до нього в обідню пору. Привітавшись, відрекомендувався. – Радий знайомству, – прогримів у відповідь розкотистий бас сивого здорованя. Його рум’яне обличчя розпливлося у широкій посмішці. – 65


Галина Невінчана Пане завідувачу, ощасливте старого, розділивши з ним скромну трапезу, – запросив він з такою щирістю, що у мене не залишилось жодних сумнівів. – Залюбки. Адже я поки що холостякую, дружина з дітьми перебереться сюди щойно завершиться будівництво. Смакуючи щедрий обід, розмовляли про різне і лише під чай, розслабившись після кількох чарок домашніх наливочок і гарячого борщу, батюшка зізнався, що навіть зацікавлений у відкритті школи. – Скажу відверто, пане Галицький, за викладання Закону Божого платять двадцять п’ять карбованців на місяць, то чому я маю відмовлятися від грошей, які Господь сам дає в руки? – Авжеж, панотче, – поквапливо підтакую я, бо в мене відразу відлягло від серця. – Я сам батько і знаю, що грошей зайвих ніколи не буває. До того ж, хто як не ви, шанована на селі людина, духовний наставник всіх селян, вестиме їхніх дітей до Бога? У вас такий величезний життєвий досвід і таке добре серце! – таким підлабузником я й сам себе не знав, але я так втомився від інтриг, що вирішив трохи помазати єлеєм попа по губах, аби мати запоруку миру і спокійної, плодотворної праці. Звісно, батюшці мої реверанси припали до душі, і він запросив мене заходити на чай по-свійськи. А я був щасливий тим, що батюшка виявився дуже люб’язною, добре освіченою людиною, яка дотримується передових поглядів. 25 серпня 1912 року. Будівництво школи і будинку для вчителів повністю завершено. До мене приїхала Софія, щоб допомогти умеблювати приміщення. Поки що без дітей. З ними залишилася теща і жінчині сестри. Софія організувала селян, робить на подвір’ї школи зразковий порядок. Це дає мені можливість зайнятися комплектуванням класів. Останнє роблю не без допомоги молодих колег Олександра Гордієнка, уродженця цього села, Петра Лук’яненка та Анастасії Іванової, вчорашніх випускників семінарій і курсів. Вони зібралися заздалегідь, і я їх добре розумію, бо це ж найперше місце служби в їхньому житті! Сьогодні я провів нараду, де розподілив навчальні години і визначився з обов’язками щодо урочистостей з нагоди відкриття школи. На нараду запросив батюшку Коханівського як члена педагогічного колективу. Його це дуже зворушило. Я звернувся до нього з проханням відслужити молебень під час освячення приміщень і цим знову-таки потішив його самолюбство. Звісно, я міг би й не просити, бо він і без того відправив би службу. Не 66


Амури і конкури кликати ж попа із сусіднього приходу? Але я покланявся, і від цього мені спина не вломилася, а батюшці радість. Вже котрий день пишемо із Софією листи-запрошення. Добре, що у неї гарний почерк, а то у мене рука відвалилась би від цієї писанини. До речі, вона і текст придумала з такими реверансами, що я і не допетрав би. У листах запрошую на відкриття школи інспектора і земське начальство. Софія не забула про сільську владу та поважних громадян села. Земська управа розщедрилася і виділила на проведення свята аж цілих 25 карбованців! Страшенно великі гроші! Та Софія каже, що заради такої справи не шкода й зі своєї кишені докласти. – Як не крути, Ваню, а ти тепер не пішак якийсь, а завідувач земської двокласної школи! Он у тебе скільки штату: три вчителі, піп, сторож, прибиральник! Просто паном став! – розсміялася Софія. «Ой, як же тобі лестить, кохана, що ти тепер пані завідувачева. Що то значить шляхетська кров!» – посміхнувся і я. – Треба себе гідно показати, Іване Йвановичу, – продовжила дружина і додала, – ми ж не злидні якість там. 30 серпня 1912 року. Десь о десятій ранку стали з’їжджатися гості, посходилися діти з батьками. О дванадцятій панотець почав молебень. Править не кваплячись, урочисто. Потім пішов з причтом обходити класні кімнати, кропити на всі боки святою водою, співати тропарі. Закінчивши, батюшка вийшов на подвір’я, окропивши всіх присутніх, благословив на благе діло. Тепер настала моя черга як завідувача. Я театральним жестом відчинив парадні двері і запросив учнів до школи. Учителі розвели дітей по класах. А там усе новеньке, сяє свіжою фарбою і виглядає по-святковому. Коли діти розсілися за парти, класи обійшли інспектор і представник земської управи, привітали дітей з початком навчального року, побажали їм добре вчитися і кожному вручили цукерки. Вчителі повідомили школярикам, на котру годину приходити на заняття, і відпустили по домівках. З офіційною частиною покінчено. Столи для банкету ми накрили у вітальні завідувача, тобто у мене. Другий акт вистави під назвою «Відкриття школи» затягнувся мало не до ранку. І лише коли поважні гості роз’їхалися, ми всі полегшено зітхнули. 67


Галина Невінчана Навчальний процес в школі йде як по маслу: колектив працьовитий, учні сумлінні. Дуже допомагає школі земство тим, що централізовано забезпечує школи підручниками, зошитами, перами, олівцями. Працюється дуже легко і живеться радісно. Ми з дружиною відчули різницю в заробітній платні учителя сільської школи і завідувача земського училища. Моя люба Софія вже встигла обзавестися господарством, придбавши дві корови, курей, гусей, качок. А оскільки всі вчителі нашої школи холостяки, вона запропонувала їм столуватися разом з нами. За стіл і прання білизни попросила з них по дванадцять карбованців на місяць. А щоб з цим усім упоратися і рук не замочити, найняла двох дівок-галичанок. Одна займається птицею і городом, друга дітьми, прибиранням і приготуванням їжі. Також Софія найняла селянина доглядати за худобою. Нещодавно моя люба дружина придбала пару коней і бричку, щоб було на чому виїжджати у світ. Далося взнаки виховання Євгенії Юхимівни та священицько-шляхетське походження! Сама ж Софія керує дівками, час від часу випікає різні тістечка і печива та помішує ложкою вишукані варення у мідній мисці. Вечорами всі збираються в нашій вітальні. Жінки займаються рукоділлям, я граю на фісгармонії, чоловіки читають уголос журнали, газети, книжки. По прочитаному ведемо розмови, іноді сперечаємося. Це нас дуже зближує, розвиває, робить цікавішим наше життя. Часом виїжджаємо до Бердичева в кіно чи до театру, буваємо з візитами у інспектора. Зима 1913-го. У керованому мною колективі відбулися невеличкі зміни. Спочатку Лук’яненко отримав призначення на посаду завідувача в нову школу, а потім пішов на підвищення і Гордієнко. Замість них під моє начало прийшло дві вчительки – Ніна Назаревська та Ольга Слинько. Дивлячись на останню, я ще раз упевнився, що ми таки із Софією дуже щасливі люди. Чоловік пані Ольги працює рахівником в Бердичівському банку. Він не має квартири в місті, тому живе в квартирі, яку надали дружині-вчительці, і щодня ходить на роботу в місто: чотири кілометри туди, чотири назад. А вона, сердешна, залишивши в люльці немовля без догляду, мусить йти в клас до учнів. Ми всі, як можемо, допомагаємо їй. Але це не життя. Весна. Бог милостивий. Нарешті чоловік пані Ольги вирішив питання з житлом і забрав дружину в місто. Звісно, жаль розлучатися з хорошою лю68


Амури і конкури диною, але нехай хорошій людині буде добре. До нашого колективу приєднався молоденький вчитель Микола Денисюк. Приємний такий хлопчина, співучий. Діти в школі його люблять і наші теж. Софія опікується ним, як мати, а він тому радий, бо дуже сумує за сім’єю. Навчаючись, він жив удома, не в гуртожитку, тому й не звик до самостійного життя. Нічого, швидко подорослішає. Наше з Софією життя стабільне як ніколи. Нестачі в грошах не відчуваємо, діти ростуть здоровими і дуже розумними. Дивна річ: коли починаються канікули, я геть закидаю у дальню шухляду і папір, і перо, навіть читати не тягне. Із задоволенням пораюся по господарству, хоча Софія і кричить, що пану завідувачу не личить з лопатою і вилами на городі копирсатися. А я не можу сидіти без діла. Пасіка займає не так вже й багато часу, коней я обожнюю з дитинства, а тепер, маючи свої власні, як я можу до них не підійти? Не вважаю чищення чи годування коня за таку вже й хлопську роботу. Якщо хочеш на ньому поїздити і бути впевненим, що він тебе не підведе, треба показати коневі, як ти його любиш. Багато часу я провожу у садку, бо дерева і ягідник потребують особливого догляду. Підрізаючи, підв’язуючи, підживлюючи, спілкуюся з садом, думаю про щось своє і, чесно кажучи, відпочиваю від метушні. Канікули промайнуть швидко і знову доведеться крутитися, як білка у колесі, щоб всі навколо були задоволені і не виникало зайвих проблем. Ставши завідувачем, я маю значно більше клопоту, ніж коли був простим учителем. Минув вересень 1913 р. Вчора, на Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, тобто на іменини мамусі, Віктор з Валентином піднесли їй гарний подаруночок. Зранку, будучи у Бердичеві, я отримав зарплату на весь колектив. Частину асигнаціями, а частину у червінцях. Щойно повернувся додому і ще не встиг розібрати саквояжу як до мене прийшов у справах сільський староста. Щоб гроші нікого не спокусили, вкинув їх у шухляду стола в кабінеті. Закінчивши розмову із старостою, вирішив видати вчителям жалування, коли всі зберуться обідати. Поки Софія накривала на стіл, пішов до кабінету, щоб розкласти гроші по конвертах. Висуваю шухляду – паперові гроші лежать, а червінців катма. Я давай в інші шухляди заглядати. Нема. Питаю у Софії, чи не траплялися їй на очі. Каже, що не бачила. «Оце так пригода! Куди ж ділися? Що ж робити? Хто міг взяти? На кого тепер думати?» – аж недобре мені стало. 69


Галина Невінчана Раптом бачу: біжить наш сусід. – Здорові були, Іване Івановичу, – вітається. – Чого зажурилися? Чи не загубили чого часом? – питає, а сам у вуса посміхається. – І ви будьте здорові. А як і ��агубив, то навряд чи ви допоможете знайти, сусіде, – відповідаю. – А чи не це шукаєте? – каже і простягає мені хустинку вузликом зав’язану. – Беріть, беріть. Підставляю руку і відчуваю металеву важкість маленького згорточка. – Рахуйте, чи всі, – каже сусід. Розв’язую хустинку, а там злощасні червінці. – Звідки вони у вас? – Щойно паничі прибігали жеребчика в мене купувати. У мене кобила нещодавно ожеребилася. А ваші вже котрий день прибігають і все просять: «Дядьку, дайте нам лоша!» А я візьми та й скажи: «Як це дайте? От коли у вас будуть гроші, прийдете й купите». А сьогодні вони прибігли і старшенький ваш простягає мені гроші й питає: «Цього вистачить?» Я, як побачив таку купу грошей, мало не зомлів. Кажу: «Авжеж! Давай, синку сюди, а жеребчика я сам до вас у двір заведу, щоб не втік». Оце залишив малих лошам милуватися, а сам мерщій до вас. – Не знаю, як і дякувати вам, сусіде. Дай, Боже, вам здоров’я, – від хвилювання не знаходив потрібних слів. – Та не переймайтесь ви так, пане завідувач. Нема за що дякувати. На моєму місці й ви так само вчинили б. А паничів не карайте. Вони ж козаки, а кінь для козака – це все. Тож я піду. Бувайте здорові. – Дякую. І вам хай щастить. Коли горе-покупці прибігли додому, Софія учинила їм суворий допит, під час якого з’ясувалося, що вони віддали перевагу червінцям лише тому, що прийняли їх за дрібні гроші, відсутність яких буде непомічена. А от до великих асигнацій поставилися, як до чогось значущого. Отже, подорослішали мої хлопчаки, треба їм більше уваги приділяти, щоб потім було менше клопоту.

70


Амури і конкури Курсант 1914 рік. Богу подобається робити нам з Софією подарунки. В нашій родині знову поповнення – четверта дитина і третій синок, такий само руденький, як і його старший братик. Березень. Вчора відзначали мій 27-й день народження. Крім колег, до нас завітав інспектор Мельников. Вибравши момент, коли ми залишилися удвох, він повідомив мені, що канікули цього року я проведу у Херсоні, бо відряджають мене казенним коштом на регентсько-музичні курси. Сказати відверто, я цьому зрадів, бо життя ставало надто одноманітним. Часом здається, що воно взагалі зупинилося і нічого цікавого не відбувається. Може, я старію? Хтозна? Але дружині поки що про відрядження нічого не казатиму, бо поки їхати – вона мене зі світу зживе, а ще, чого доброго, зустрінеться з кумою, дружиною Мельникова, і вони разом умовлять інспектора залишити мене вдома, знайшовши якусь причину. Як не крути, а довелося повідомити Софію про скорий від’їзд. Звісно, вона не в захваті. Розприндилася. Та я досить суворо відповів на її пирхання: – Нашого «хочу-не хочу» ніхто не питає. Тим паче маю коритися, бо посада начальника училища – це далеко не вершина, якої можна прагнути. Тож спишися з матір’ю і сестрами, нехай по черзі відвідають тебе, допоможуть з дітьми. 71


Галина Невінчана 1 червня 1914 року. Завтра я вирушаю до Херсона. Дорога неблизька. Треба подолати верст шістсот та ще й з усілякими вихилясами. Як на мене, це навіть цікавіше. Останнім часом мені нечасто доводиться подорожувати. Поїздка ще й та! З Бердичева на Фастів, звідти до Миронівки. Потім Сміла, Знам’янка, Миколаїв, а вже звідти до Херсона. Паровоз пихкотить, випльовує хмари чорного диму, та все одно пересувається не швидше за коня. На кожній станції довго стоїмо. Пасажири виходять на перон, щоб розім’ятися і подихати повітрям. Дуже спекотно, а ще тільки початок літа. Я виїхав з Бердичева зранку, а на світанку наступного дня вже виходив на перон у Херсоні. Жаль, що Миколаїв проїхали вночі. Херсон – гарне місто! Встиг роздивитися, ще коли шукав потрібну адресу. Широкі вулиці й проспекти, збігаючи до Дніпра, немовби одночасно піднімаються до сонця. Херсон потопає в зелені парків і скверів. Цвітіння акацій напоює міські квартали неповторним ароматом, а крислаті платани надають йому особливої – піднебесної – величі! У місті світло, сонячно, просторо! Розмістили нас у міській школі, переобладнавши її на літо під гуртожиток. На музичні курси з’їхалось чоловік сто. Переважно вчителі з різних куточків Російської Імперії. Хоча серед нас знайшлися й дяки, які раніше вже керували церковними хорами. На першій зустрічі завідувач курсів ознайомив курсантів з програмою. Виявляється, зустрічатимемося ми протягом трьох літніх канікул і за ці три так звані семестри маємо вивчити теорію музики, сольфеджіо, опанувати ази гри на фортепіано, а для початку нас організують у хор. Дехто тяжко зітхнув, уявивши, скільки доведеться працювати, я ж тільки посміхнувся у вуса, бо для мене, як і для дяків, все це давно відоме. Таким чином маю три тримісячні відпустки на півдні за казенний кошт. Зможу відпочити від усього: й від роботи, і від родини. Хай Бог простить мені, але навіть кохана дружина й улюблені дітки іноді втомлюють. Компанія підібралася весела. Всі скоро затоваришували. Вечорами гуляємо містом, розповідаємо анекдоти, жартуємо, а повернувшись до гуртожитку, співаємо. Мені здається, наче я повернувся у свої студентські роки. Добре, що поїхав, трохи розвіюся. Кожні три дні купую листівку з видами Херсона й відсилаю додому. 72


Амури і конкури Сьогодні після вечері дячки затягли басами: Вєчєрній звон, вєчєрній звон, как много дум наводіт он… а я візьми та й вступи своїм тенором: …Про молоді щасливі дні, Що знав я в рідній стороні… Так ми й продовжували співати двома мовами, коли до дортуару увійшов один з наших товаришів з газетою в руках і не дуже інтелігентно перервав наші співи: – А чи хто замислювався над тим, про що співаєте? Вчасно розбемкались. Нема чого й казати. «…Засиплють в ямі, і кінець, Та інший знайдеться співець…» – подумки проговорив я наступний рядок, а вголос спитав: – Що трапилось? – «У результаті замаху в Сараєво вбиті ерцгерцог Австро-Угорщини Фердинанд і його дружина. Вбивство здійснено боснійським сербом Гаврилом Принципом, вісімнадцятирічним студентом, пов’язаним з націоналістичною сербською організацією «Чорна рука», – процитував товариш. – Оце так діла! – присвиснув хтось. – Цікаво, чим все закінчиться. Навряд чи Австро-Угорщина подарує сербам цей злочин. – Невже розв’яжуть війну? – промовив хтось. – Навряд чи подарують пролиття королівської крові… – То нас не обходить. Хай собі чубляться. – Боюсь, що без Росії не обійдеться. Їхній нашому родич. – Та ну на тебе! – сплюнув хтось із дячків. – Поживемо – побачимо. Ми щодня купуємо свіжі газети, щоб відслідковувати розвиток подій. Вже за тиждень стало відомо, що Німеччина обіцяє підтримку АвстроУгорщині у разі конфлікту з Сербією. Ще за два тижні – Австро-Угорщина, підозрюючи Сербію в участі у вбивстві Франца-Фердинанда, виголосила їй ультиматум. Сербія не забарилася звернутися за допомогою до Росії. І ось тепер ми всі захвилювалися не на жарт. А вже наприкінці місяця мали нагоду переконатися в тому, що передчуття нас не підвело: АвстроУгорщина оголосила загальну мобілізацію і почала підтягувати війська до кордону з Росією. 73


Галина Невінчана – Ну, що, браття? Незабаром і руського Івана під «ружжо» поставлять, – буркнув один з наших товаришів. – Як не прикро, ви маєте рацію, друже, – тихо промовив хтось. 30 червня оголосила мобілізацію до війська і Росія. Наступного ж дня Німеччина почала вимагати від Росії призупинити призов до війська. Цікаво, що в той же час Франція, Австро-Угорщина і Німеччина повним ходом продовжували мобілізацію... Звісно, у такій ситуації нам не до музики і не до гулянь, але занять поки що ніхто не відмінив. Тож зранку збираємося в аудиторіях і сумлінно відпрацьовуємо вкладені в нас казенні кошти, а ввечері за традицією, що склалася, йдемо на набережну. В таку спеку в задушливій кімнаті не всидиш. Та й навіщо? Сидінням все одно нічого не зміниш. Як завжди здійснювали вечірній променад по набережній, аж раптом чуємо: – Екстрене повідомлення, екстрене повідомлення! – на всі голоси вигукують хлопчаки-газетярі, – а далі вухо вихоплює лише слово «війна» і чомусь воно перевертає всю душу. Перехопивши одного з хлопців, обмінюю монетку на свіжий номер газети. «Німеччина оголосила війну Росії», – читаю і очам не вірю. Звістка приголомшує. Не змовляючись, повертаємося в гуртожиток і починаємо збиратися додому. Завтра підемо до начальника курсів. Нас усіх розпускають по домівках. Гуртом прямуємо на вокзал. Виявляється, що виїхати з Херсона не так-то просто. Вокзал гуде, як вулик. Народу тьма, всі з купою речей. Дуже багато біженців з міст, що перетворилися на театр бойових дій. Здебільшого це громадяни Російської імперії, які з різних причин перебували за кордоном, а тепер поверталися на батьківщину. Про квитки годі й мріяти. Люди гронами виснуть на вагонах. Я сказав, що спробую добиратися на перекладних. – Зараз піду до річкового вокзалу і подамся до Одеси. – Оце надумав, – сказав мій товариш. – Усі ті біженці, яких бачиш, саме морем і дісталися сюди. Уявляєш, що зараз в порту? – Я просуватимуся проти течії. Кортить хоч одним оком глянути на Чорне море, про яке так багато розповідав дід. Він в молоді літа чумакував. Чи трапиться ще нагода? – Хай щастить, друже. 74


Амури і конкури – І вам хай щастить, панове. На тому ми попроща��ися, і я попрямував до річкового вокзалу. На пристані все вирує. Людей видимо-невидимо. Всі з клумаками, валізами, всі кудись поспішають. В очах читається лише одне – страх перед майбутнім. Проштовхавшись півдня на річковому вокзалі, я тільки пізно увечері зміг потрапити на одну з барж. Місцинку облюбував на кормі. Набагато цікавіше дивитися на воду, ніж бачити зажурені, наполохані, заплакані і сердиті очі супутників. Отже, повернувшись спиною до пасажирів, роздивляюсь хвилі, що розбігаються від корми баржі до обох берегів Дніпра, спостерігаю, як сонце пірнає у теплу воду могутньої ріки, і вона вмить робиться схожою на малинове вино. Ні, скоріше на кров… На душі стало журно. А тим часом на зміну сонцю, яке занурилося у каламутні води Дніпра, на оксамитово-синє небо виплив золотий серпик місяця. Все навкруги стало таким дивовижно казковим, і я несподівано для себе почав тихенько наспівувати: Місяць на небі, зіроньки сяють. Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, А козак чує – серденько мре… За роздумами літня ніч промайнула швидко. І ось вже сонце, яке звечора лягало спати у дніпровські хвилі, на світанку випірнуло вже з неосяжної гладі моря. Так ось яке ти, Чорне море! Надзвичайно гарне і величне! Тільки ж ти зовсім не чорне, а неймовірно синє, та ще й переливаєшся перламутром. Ой, діду, діду, ви мали рацію! Подорож того варта. Одеса. На вокзалі страшенне стовпотворіння. Людей тьма. Сісти на будь-який потяг проблематично. Майже неможливо. І раптом мені спало на думку: «Повернуся я додому днем раніше, днем пізніше – це нічого не змінить. Коли вже я тут, чому не подивитися місто? Хто знає, що на мене чекає завтра?» Два дні я блукав містом і насолоджувався його красою. Та пора й честь знати. Час вибиратися додому. Тож повернувся на станцію. Ситуація не змінилась на краще. Людей стало ще більше. Та мені вдалося таки просочитися в один з вагонів. Мене туди вніс людський потік. Якихось нещасних 300 верст до Вінниці я долав півтори доби. Довгі ешелони «теплушок», на75


Галина Невінчана битих солдатами, як бочки оселедцями. Йдуть однин за одним. Мусимо їх пропускати. Станції, через які ми проїжджаємо, переповнені і зовсім не освітлюються. Усі розмови в вагоні точаться лише навколо війни. Час від часу лунають тривожні сигнали, і тоді розмови у вагонах стихають. Жодного веселого обличчя! Всі приголомшені, похмурі, напружені, нервові. – Ой, шо б ви тільки знали, як то було! – серед голосів моє вухо впіймало одеську говірку. – Він хотів, шоб всьо було по-людськи, по-дружньому. Взяв із собою в поїздку дружину, навіть попросив, щоб війська, які завжди шикуються повздовж вулиці під час імператорського візиту, прибрали подалі… Там була тільки жменька поліцейських... Вейз мір! – Ви так кажете, наче самі були там, – озвався якийсь пан. – А то б я казав, якби не знав, – огризнувся одесит. – Не треба сперечатися, панове! – пискнула сухорлява дама в пенсне. – Кажіть, кажіть, що було далі. Ми ж не знаємо жодних подробиць. – Ну, якщо мадам наполягає… – Так, так! Кажіть. – То на чому я спинився? Ага, згадав. Була лише жменька поліцейських і натовп мав вільний доступ до спадкоємця престолу. Цим і скористалися заколотники. Ой, вей! Шо було! Бомба впала в пелену до дружини Фердинанда, відскочила і впала від колеса іншого автомобіля і розірвалася, поранивши двох офіцерів. – Йой! Який жах! – зойкнула кирпатенька курсистка, яка сиділа поруч з дамою у пенсне. – Ви ще не все знаєте, жах почався потім. Цей мужній чоловік, Франс Фердинанд, царство йому небесне, він таки доїхав до ратуші. Кажуть, там була нарада. Я думаю, вони, як розумні люди, мали б змінити маршрут, бо заколотники явно були кимось добре поінформовані. Не знаю, про що вони радилися, але уявляєте: шофер ерцгерцога поїхав старим маршрутом. Цікаво, той водій мишигене чи зрадник? – «очевидець» зробив довгу театральну паузу. – На старому маршруті ті душогуби їх перестріли. Два постріли – і ми тепер маємо війну. – Думаю, що все це було заздалегідь сплановане не тими, хто здійснював терористичний акт, а значно вищими політичними колами, – вклинився в розмову студент університету, судячи з кокарди на кашкеті. – Австрійці наполягають на тому, що вбивство ерцгерцога було підготовлене у Белграді, що це офіційні особи Сербії вклали в руки вбивць бомбу і пістолет. У Белграді розпустили всі сербські націоналістичні товариства і звільнили зі служби всіх сербських чиновників. 76


Амури і конкури – Ой, вейз мір! Белград так далеко, а ми тут до чого? – хитаючи головою, простогнав «очевидець». – А що мав робити цар-батюшка, коли ці підступні австріяки почали казати про слов’янську загрозу для європейського світу? Ми ж брати, слов’яни, – озвався огрядний пан. «Може, воно й так, але ви, пане, до війська не підете, так само, як і той дядько з пейсами, отже, нема чого одному скиглити, а другому груди випинати. А от тебе, Ваню, можуть і «під ружжо» поставити», – подумав я і, відсторонившись від розмов, несподівано для себе задрімав. Коли прокинувся, побачив, що склад моїх попутників дещо змінився. Місце «очевидця» займав офіцер, який вів бесіду зі студентом. – Навіть по тому, як почалися воєнні дії, вже зрозуміло, що на відміну від Сербії, яка дотримується доктрини «активної оборони», австрійці налаштовані на наступ. Почавши о п’ятій ранку гарматний обстріл Белграда через Дунай, вони продовжували бомбардування протягом дня, незважаючи на білі прапори, що майоріли на дахах багатьох будинків. В боях уже взяли участь російські добровольці. – Щойно повернусь до університету, буду проситися до війська, – промовив студент, не стільки для того, щоб його почув співрозмовник, скільки для того, щоб переконати в чомусь самого себе. Нарешті я дістався Вінниці. Звідси додому можна й пішки дійти, але я зловчився потрапити на відкриту платформу товарняка і в такий спосіб з вітерцем домчав до Бердичева. Й у Вінниці, і в Бердичеві робиться те саме, що й на всьому шляху. Скупчення народу на станціях, розмови про останні події. Ніколи не думав, що так радітиму, обіймаючи дружину і дітей. А ще два місяці тому я радів, що можу од них відпочити.

77


Галина Невінчана Спостерігач

За ті кілька днів, що я добирався додому, російські війська встигли увійти в Східну Пруссію. Австро-Угорщина оголосила війну Росії. Ще за кілька днів Росія обіцяла автономію тій частині Польщі, що входить до складу Російської Імперії, в обмін на допомогу поляків у війні. – Ваню, що це воно буде? Я тебе до війська не пущу! – час від часу повторювала Софія. – Не бійся, поки не покличуть, сам не побіжу. Поживемо – побачимо. А поки готуватимуся до навчального року. Дякувати Богові, до Великих Незгірців війна ще не докотилася і думаю, це станеться не скоро, якщо й станеться взагалі, – заспокоював я дружину, а сам мало вірив у швидке закінчення війни, бо надто стрімко розвиваються події. До військового начальника мене поки що не викликають, тож працюю в школі. Про війну читаємо у газетах: 78


Амури і конкури «Війська російського Південно-Західного фронту (головнокомандувач М.І.Іванов, начальник штабу генерал М.В.Алексєєв) завдали великої поразки айстро-угорським військам, 3 вересня зайняли Львів, четверте по величині місто Австро-Угорщини…» «21 вересня російські війська осадили фортецю Перемишль і, переслідуючи супротивника, 26 вересня вийшли до річки Вислок і передгір’я Карпат…» Слідкуємо за картою, із завмиранням серця пересуваємо на ній шпильки. Переглядаємо інформацію про події в Європі, Азії та Африці. Щоправда, це цікавить значно менше, бо Азія та Африка від нас далеко, а от до Польщі та Австро-Угорщини, як кажуть, рукою подати. Що не день – то нові сюрпризи. Ось уже Росія проголосила війну Туреччині. Згідно з хронікою наші воюють з перемінним успіхом. Так само змінюються і наші настрої. Ми пишаємося, читаючи що «…командування німецької армії, сковуючи атаками з фронту 2-у та 5-у російські армії, намагалося ударом по їхніх флангах силами своєї 9-тої армії оточити і розбити російські війська в районі Лодзі. Російським силам вдалося не тільки встояти під цим ударом, але й відкинути противника…» Хвилюємося, коли «... на Східному фронті австрійські війська завдають удару російській армії близько Лимакови». Радіємо тому, що «… прорвати оборону біля Кракова австрійським військам не вдається...» Страшенно обурюємося, коли дізнаємося, що «4 січня 1915 року. На Західному фронті Німеччина починає використовувати снаряди, наповнені газом». А коли «…на Східному фронті почалася жорстока битва між російськими та австро-угорськими військами в Карпатах…», стає очевидним, що війна набуває затяжного характеру. У війну вже втягнуто тридцять вісім країн з населенням півтора мільярда людей. Сімдесят п’ять відсотків мешканців земної кулі! Чисельність діевих армій перевищила двадцять дев’ять мільйонів, мобілізовано ще сімдесят сім мільйонів осіб. І що цікаво, кожна країна, вступаючи у цю війну, переслідує загарбницькі цілі. Німеччина прагне розгромити Англію, позбавити її морської могутності і перерозподілити французькі, бельгійські та португальські колонії на свою користь, затвердитися в аравійській пр��вінції Туреччини, послабити Росію і відтяти у неї польські губернії, Україну та Прибалтику. Ав79


Галина Невінчана стро-Угорщина розраховує загарбати Сербію та Чорногорію, встановити свою гегемонію на Балканах, відібрати у Росії частину польських губерній, Поділля і Волинь. Туреччина претендує на територію російського Закавказзя. Англія прагне зберегти морську і колоніальну могутність, розбити Німеччину і покласти край її прагненням перерозподілу колоній. До того ж, Англія розраховує загарбати багаті нафтою Месопотамію та Палестину, які належать Туреччині. Франція хоче повернути Ельзас і Лотарингію, які Німеччина відібрала у неї ще 1871 року, захопити Саарський вугільний басейн. Росія домагається вільного виходу Чорноморського флоту через Босфор і Дарданелли, а також приєднання Галичини й нижньої течії Німану. Лише Сербія, що стала об’єктом австро-угорської агресії, відстоювала у війні свою незалежність. Стає помітним розмежування громадських і політичних сил країн, на тих, хто підтримує війну, і тих, хто виступає проти. Весна 1915 року. Спалах патріотизму, який охопив Імперію у липні 1914-го, швидко згас. На фронт пішли лише ті, хто хотів довести любов до Батьківщини не словом, а ділом. Для більшості ж, як подивлюся, військовий закон існує лише для того, щоб його обходити. Дивно, що різного роду намагання обійти закон майже ні у кого не викликають презирства й осуду. Я розумію, що таке війна, але ніхто не знає, що кому на роду написано. Якщо призвуть – піду. За жінчину спідницю ховатися не буду. Війна триває трохи більше пів року й досі залишається найголовнішою темою всіх бесід. У відпустку приїхав наш товариш, інженер Синельников. Звісно, не обійшлося без розпитування, а йому було що розповісти, адже він пішов на фронт ще восени 1914-го. Зібралися у нас. На чай завітали мої колеги Петренко і Михальський, Мефодій Полікарпович, начальник пошти, Броніслав Буржа, керуючий шкіряним заводом, лікар Йосип Феліксович Родзінський і батюшка Коханівський. – Пане інженере, що взагалі відбувається? Ми то переможно наступаємо, то безславно програємо, – спитав мій колега Михальський. – Можу висловлювати лише свою приватну думку. Одна з причин – неправильна стратегія. Не те щоб нашій армії не вистачало голів, навпаки, у неї їх надто багато. Спочатку російська армія отримала відразу трьох головнокомандуючих, пізніше четвертого і п’ятого. Цей неповний рік наші армії виконували водночас два, а то й три плани – Ставки і фронтів. Хоча 80


Амури і конкури іноді кожного з них окремо достатньо для поразки за всіма правилами схоластики. Як казав наш начальник штабу: «Військове мистецтво і військова наука не терплять безкарного над собою знущання і мстять нам за це всю кампанію 1914 року». Щодо наших перемог, то це заслуга батальйонних командирів і героїзму наших солдат. І знову цитую: «Доблесть військ дала нам перемогу в Галіційській битві, могла вивести з ладу Австро-Угорщину і успішно закінчити війну ще у вересні-жовтні. Але для цього треба було переслідувати розбиті армії супротивника, а не перейматися планами облоги нікому не потрібного Перемишля» . Ще Суворов вчив: «У атаці не затримуйся!» Та цей заповіт не для теперішніх генералів. Уявіть собі, маючи 24 дивізії незрівнянної кінноти, вони не затупили списів і шабель об спини ворога, що тікав. Замість того побудували для нього золотий міст… – Дивна річ. У звичайному житті сім місяців – це зовсім незначний термін, але коли йдеться про події, в яких тисячами гинуть люди – це ціла вічність. Ось уже й ми, сидячи тут, у тилу, починаємо відчувати на собі деякі «принади» війни: інфляцію, зростання цін, безробіття і страйки, – після невеличкої паузи промовив пан поштмейстер. – Це неминуче. Порушилися функціональні зв’язки у господарчому організмі. Виробництво мирної продукції впало, от і почали різко підійматися ціни. І хоч би як не зростала заробітна платня, інфляцію не наздогнати. От народ і бунтує. Уряд вдається до деяких спроб врегулювати ситуацію, та навряд чи це подіє, – не перестаючи калатати ложечкою у склянці з чаєм, відповів йому пан Буржа. – Добре, що ми живемо від землі і основні продукти харчування у нас власного виробництва. Без молока і хліба не залишаємось, – вставила Софія і свої п’ять копійок. – Воно то так. Село поки що не відчуває голоду в плані харчів, але от що дивно: відчувається духовний голод, якесь духовне зубожіння, – зітхнув батюшка. – Насмілюсь висловити думку, що саме війна надзвичайно розбестила село. Цар-батюшка надто щедрий. За його указом сім’ї узятих на війну отримують щедру грошову допомогу, що перевищує заробіток «годувальника». Це жахливо, але село, віддаючи Царю своїх синів, саме багатіє... – керуючий заводом зняв пенсне і почав протирати його бездоганно білою хустинкою. – Фронт тоне в крові, тил купається у вині! – досить різко промовив Синельников. – Щодо крові, то її вже пролито надто багато. Європейські армії втрачають цивілізоване обличчя. Полонених піддають тортурам. Тих, хто до 81


Галина Невінчана кінця залишається вірними присязі й відмовляється працювати на ворожу армію, розстрілюють перед фронтом. А найстрашніше, що здійснити страту призначають кадетів – майбутніх офіцерів імператорсько-королівських армій! – булькаті очі старого лікаря стали вологими. – Ви торкнулися дуже болючої теми, пане лікарю, – підхопив Синельников. – Але ще ганебнішим є ставлення нашого уряду до цього. Воно могло б раз і назавжди покласти кінець цим неподобствам. Але наш уряд краще поплачеться на порушення німцями якихось гаагських і женевських папірців, начебто ці жалюгідні лементації можуть хоч трохи полегшати долю російських мучеників. Наші полонені кинуті напризволяще. – Панове, – втрутилася в розмову Софія, – останнім часом ми так рідко бачимось, і хто знає, може, бачитимемось ще рідше, тож давайте хоч на годинку забудемо про війну. Пам’ятаєте, як приємно ми проводили вечори? Співали, грали в лото, читали вірші! – я розумів, що вона намагається вдати веселість, щоб змінити настрій компанії.

82


Амури і конкури Ратник

«...Німецьке командування з військ, перекинутих із Західного фронту, сформувало в Галіції 11-ту армію, яка разом з 4-ю австро-угорською армією під загальним керівництвом німецького генерала А.Макензена 2 травня перейшла в наступ. Маючи велику перевагу в силі та засобах (особливо артилерії), супротивник прорвав оборону 3-ї російської армії в районі Горлиці, що призвело до глибокого відходу військ Південно-Західного фронту…» Після подібних повідомлень у газетах я зрозумів, що війни вистачить на всіх. Канікули цього року обіцяють стати для мене незвичайними, точніше кажучи, їх у мене просто не буде. Ще не закінчилися заняття в школі, як отримав повідомлення про мобілізацію до війська. За тиждень маю прибути до збірного пункту у Бердичів. – Ой, Ваню, а ти казав, що обійдеться! – спробувала розплакатися Софія. – Бачиш, вже й до вчителів черга дійшла! 83


Галина Невінчана – Заспокойся, кохана. Треба, то й треба. Не козацька справа з дітлахами возитися. Нехай цим старі та жінки займаються. Козаки мають вітчизну боронити! – підбадьорював я дружину. У призначений день прибув на збірний пункт у Бердичів. Всіх призовників поділили на команди. Я потрапив у 429 піхотну Полтавську дружину ратником ополчення. Розселили нас у якихось бараках. Серед новобранців багато безвусих хлопців, в очах яких читається запитання: «Чи готовий я нести нелегку солдатську службу? А якщо доведеться йти у бій?» Знайшлися й такі, що, не соромлячись сліз, виливали душу сусідові. Деякі сиділи, зціпивши зуби і втупившись в одну точку. Та думки у кожного були про одне – про солдатську долю. Сьогодні після сніданку нас вишикували на плацу і після переклички повідомили, що відтепер ми будемо навчатися піхотному строю. Ось де почалася справжня муштра! Новобранцям видали навчальні піхотні гвинтівки і фельдфебель ознайомив із внутрішнім розпорядком. Розпочався перший день занять. Кожен з намагався добре виконати команду, той чи інший прийом або дію зі зброєю. Мені чомусь пригадалися мої вправи з торбинкою і грифельною дошкою. Ледь втримався, щоб не розсміятися. Догодити начальству нелегко, а дочекатися похвали й поготів. Як на зло, один з новобранців збився з ноги і взводний затримав усіх на додаткові заняття. Вечеряли пізно, останні. Звісно, що й без того не дуже смачна вечеря прохолола і здавалася геть неїстивною. Враження від першого дня гнітюче. Хотілося швидше влягтися і заснути, а прокинувшись, впевнитися, що то був лише поганий сон. Але , наче відгадавши наші думки, після вечері взводний знову вишикував усіх на плацу. Завтра буде загальна вечірня перекличка, а тому маємо сьогодні навчитися співати державний гімн «Боже, царя храні!» Вивчення тексту і співи тривали до ночі. О шостій ранку ми вже були на ногах. Збіг перший тиждень мого «рекрутства». У неділю думали відпочити, але нас вивели на прибирання плацу і табірного містечка. Це затяглося до обіду, а потім чистили зброю, підганяли солдатську амуніцію, дехто писав листи додому. Нас не попередили, що скаржитися в листах не можна, бо всі вони пройдут�� через цензуру. Серед ратників багато неписьменних, і мені роботи вистачило до ночі. Напевне, комусь здається, що нас навчають мистецтву бою, щоб невдовзі відправити на фронт. Та боюся, вояки з нас ніякі. 84


Амури і конкури Минуло ще два тижні мого перебування у таборі. Сьогодні наш взвод показали ротному. Після огляду підрозділу мене і ще кількох молодих людей, які мали освіту, викликали до командира. – Іван Галицький? – Так точно, ваше благородіє! – відповів я по-військовому. – Відправляєтесь у Житомир до школи прапорщиків. Детальні розпорядження отримаєте через вашого унтер-офіцера. Цього ж дня ми виїхали залізницею до Житомира. – Ви знаєте, друзі, гадаю, що нам дуже поталанило, – сказав один з моїх нових товаришів, відвертаючись од вікна. – І в чому ж наше щастя, друже? – спитав інший. – Принаймні найближчі три місяці нас на фронт не відправлять. А, може, ще й у штаб кудись потрапимо… – мрійливо закінчив свою думку. – Отож, як мед – то й ложкою! – засміялися хлопці. – Не з нашим хлопським щастям, – зітхнув я, – для служби в штабі паничів вистачить. Житомир. Нас розмістили по приватних квартирах. Заняття проводитимуться в приміщеннях місцевого гарнізону. По прибутті на першому ж шикуванні начальство поставило нас до відома: – …наша школа, як і решта їй подібних, готує офіцерів піхоти. Хоча сьогодні вже існують інженерна і козача школи прапорщиків. За три-чотири місяці маєте стати справжніми вояками-командирами. Ви повинні знати, що випускники школи прапорщиків не можуть стати штаб-офіцерськими чинами і після демобілізації будуть звільнені в запас або ополчення... Начальство ще багато говорило про громадянський обов’язок, про непереможність нашої армії, про традиції та ще про багато чого. Про обов’язок я й без нього знав, непереможність сьогодні піддавалася сумніву, з традиціями я познайомлюся в процесі служби, а що станеться з нами після демобілізації, мене взагалі не цікавило, бо я ратник дружини ополчення. І ще. До демобілізації можна й не дожити. Школа прапорщиків укомплектована особами з вищою і середньою освітою, придатними до військової служби, студентами і тими, хто має освіту хоч би в обсязі повітового училища. Трапляються серед нас і грамотні солдати, та унтер-офіцери, які відзначилися на фронті. Тут та сама муштра, що й у таборі на збірному пункті, до якої додалися теоретичні заняття, в ході яких маємо засвоїти методику підготовки бійця. Щоправда нам, майбутнім офіцерам, не прищеплюють навичок людяного 85


Галина Невінчана поводження з солдатами, не вчать зазирати в його душу. Переслідується єдина мета – досягти того, щоб солдат був слухняним автоматом. Гадаю, моя вчительська практика допоможе найти спільну мову з підлеглими. Житомир – досить велике місто, а якщо враховувати, що живемо по квартирах, а не в казармі, тож часто спілкуємося з місцевими мешканцями. Я помітив, що народ поступово звільнюється від шовіністичних настроїв, поширених на початку війни, і все рішучіше виступає проти. Особливо загострили обстановку воєнні поразки російської армії. А тут ще й активну антивоєнну пропаганду розпочали більшовики і ліві групи соціалістичних та соціал-демократичних партій. А почалося із заворушень у Москві. В країні дуже неспокійно. Від перспективи опинитися на передовій я не в захваті, та коли вже склав присягу, маю виконувати свій громадянський та військовий обов’язок. Повідомлення з фронтів не радують. Противник наступає. Наші армії не можуть стримати натиск. Ходять чутки, що наш випуск найближчим часом вирушить безпосередньо на фронт, але на яку ділянку, ніхто не знає. Ось вже й вересень. Мені якось незвично, що зустрічаю його не в колі дітлашні, а у військовому товаристві. Як там мої вихованці? Кого призначили на моє місце? Хоча, за великим рахунком, яке мені до того діло? За два тижні випуск і я відправлюся на фронт. Надалі й загадувати не хочу. На випуск у школу прапорщиків до мене приїхала Софія з донечкою, і я отримав відпустку на одну добу. Дружина дуже схвильована тим, що відбувається в країні, а ще більше тим, що завтра я їду. Моє місце призначення – Могилів-Подільський. Там зараз розміщується штаб 429 піхотної Полтавської дружини. От так за чотири місяці з вчорашніх цивільних зробили прапорщиків і відправили по військових частинах.

86


Амури і конкури Взводний

Потяг годинами простоює на роз’їздах: перекидають на фронт якусь піхотну дивізію. Зустрічним потоком з фронту везуть важкопоранених, і санітарні поїзди також стоять, пропускаючи ешелони на фронт. Чекаючи відправлення, багато пасажирів прогулюється платформою і вступає у спілкування з пораненими. Від них я дізнався багато чого цікавого. Поперше, наші війська дуже погано озброєні, по-друге, годують солдатів препаскудно, по-третє, серед солдатів поширена думка, що у верховному командуванні сидять зрадники, підкуплені німцями. Німецькі соціал-демократи випустили маніфест з вимогами розпочати мирні переговори, яким закидали фронти, і в той же час німецькі та австрійські війська відбивають у російської армії Львів і окуповують частину польських земель, що належать Росії. Почуте гнітить. Ті нещасні двісті верст, які мені довелося подолати, щоб дістатися пункту призначення, надто розтяглися в часі. З’явившись до командира дружини полковника Бітнера з рапортом про прибуття, отримую наказ очолити перший взвод першої роти. Наша 87


Галина Невінчана рота під командуванням капітана Богданенка відряджається до Кам’янцяПодільського. Знову вагони й перони. В ешелоні, яким добиралася наша рота, їде поповнення для гусарського Інкерманського полку, а також везуть близько сотні коней для драгунського полку з усією амуніцією. Щойно потяг зупинився і люди почали виходити з вагонів, пролунав сигнал повітряної тривоги. Для більшості це було вдивовижу. Солдати, позадиравши голови, почали вдивлятися у височінь. Із-за хмар випірнув літакрозвідник противника, покружляв над нами і пішов на захід, скинувши кілька невеликих бомб. Вибухнувши, вони виплюнули своє начиння, яке складалося з гострого залізяччя. Над натовпом пролунали зойки, виникла паніка. Та треба віддати належне офіцерам, які швидко впоралися з ситуацією. Коли люди розійшлися по вагонах, на пероні залишилося лежати кілька вбитих і поранених солдатів. Напевне, тільки після цього кожен з нас зрозумів, що таке насправді війна. Кам’янець-Подільский виявився милим містечком, яке аж ніяк не нагадувало ті місця, звідки я родом. Та роздивлятися ніколи. Тільки й того, що встигли побачити трохи центру, маршируючи до старої фортеці, де розмістився штаб. Лінія фронту, яка ще на початку Карпатської операції проходила недалеко від Кам’янця-Подільського, пересунулася майже впритул до його околиць. Отже, наш підрозділ має рити окопи і споруджувати бліндажі. Ми з капітаном напросилися на квартиру в один з будинків, а роту розмістили у імпровізованому наметовому таборі. Риємо окопи під гуркіт канонади і тріскотню пострілів. Все частіше до нас доходять тривожні звістки. Наші війська зазнають тяжких втрат. Наступ, по суті, захлинувся, і фронт зупинився. З усього видно, що сторони переходять до позиційної війни. Серед солдат росте невдоволення, особливо коли приходять листи з дому, де повідомляється про голод і страшну розруху. Офіцери, які розквартирувалися по хатах, знемагають від нудьги й увесь вільний час проводять за картами і випивкою. Щоб не стати білою вороною, підтримую компанію, адже ніхто за комірець горілку не заливає. А от послухати розповіді бувалих вельми цікаво. 88


Амури і конкури Сьогодні цілий день над нашими головами літали аероплани. Деякі солдати бачили це диво техніки вперше. – Ех-хе-хе! Ти бач, куди сягнула техніка! Ніколи б не подумав, що побачу таке, – похитав головою один із старшин, дебелий чолов’яга, якому перевалило далеко за сорок. – Оце був я влітку під Тернополем, там стояв авіаційний загін, то вже надивився. І з авіаторами був знайомий – справжні герої. Дивакуваті, правда, трохи… – А в чому їхня дивакуватість, дядьку? – запитав молоденький солдатик. – А я зараз вам розповім про один випадок. Ратники покидали лопати і, пороззявлявши роти, налаштувалися слухати. Дядько, запишавшись від такої уваги, неквапно, із знанням справи, почав розповідь. – Отже, щоб ви знали, авіазагони завжди базуються поблизу штабів корпусів і ведуть за їхнім завдання розвідку тилу противника. Вони злітають метрів на 600 і звідти можуть визначати місця дислокації, і в той же час залишатися невразливим для пострілу з рушниці і навіть кулемета. – Оце здорово! – не стримався все той же юнак. – Крім того, – продовжив оповідач, – авіатори здійснюють зв’язок між штабами і великими з’єднаннями військ, головним чином кінноти, яка діє у відриві від головних сил. Так от, раніше вони були озброєні лише карабіном і пістолетом. А цього року на наших аеропланах з’явилися кулемети! Найкращим для цього виявився біплан «Вуазен», на який встановлюється кулемет «Кольт». Такий літак – грізна зброя... – Ну ви й чешете, як по-писаному! – перебив старшину безвусий хлопчина. – Звідки знаєте? Адже самі не літали? – Брехати не буду, не ��ітав. Я обслуговував аеродром. Там різної роботи вистачало. З людьми я балакав. Багато чого від них чув. На те у людини голова на плечах, щоб почуте запам’ятовувати. Та якщо нецікаво, то я можу й не розповідати, – образився дядько. – Не зважайте на нього, кажіть далі! – загули ратники. – Гаразд. Отже, десь у червні льотчик прапорщик Іванов і спостерігач поручик Алексєєв атакували в районі Тернополя австрійський «Альбатрос». Спостерігач австріяка спробував відстрілюватися з карабіна. Алексєєв розповідав, як вони кілька разів сходилися на дистанції в п’ятдесятсто метрів, а в перервах перестрілки обмінювалися вітаннями. – Тю, дурні! На чорта їм ті реверанси? – знову озвався той самий парубок. 89


Галина Невінчана – Так у них заведено. Чим більший ти майстер, тим більше неписаних правил, – вельми розмито пояснив старшина, певне, й сам не маючи відповіді на поставлене питання, і продовжив розповідь. – Потім, як казав Алексєєв, спостерігач австріяків випустив карабін, а потім загорівся їхній аероплан. Пілот, напевне, загинув. Приречений спостерігач спробував узяти управління на себе, та марно – літак, перекидаючись, прямовисно впав на землю, вибухнув і згорів. – І що в тому цікавого? – почувся чийсь голос. – Цікаве сталося потім. Уявляєте, наші авіатори зібрали останки загиблого екіпажу «Альбатроса» і поховали. Та не просто так: могилу прикрасили вінком зі штучних квітів з білою стрічкою на якій написали: «У захопленні від вашої хоробрості – російський авіазагін». – Тю, дурня якась. Не діждали б ті кляті австріяки… Це ж наші вороги! – обурено загуділи солдати. – Та тихіше, хлопці! Я ще не закінчив. – звернувся до слухачів промовець. – Наступного дня наші скинули на австрійський аеродром фотографії і повідомлення, в якому мовилося: «Похорони відбулися зі всіма військовими почестями. Над могилою ми встановили два майже нові пропелери Інтеграл і написали російською: «Австрійським льотчикам, героїчно загиблим в повітряному бою 24 червня 1915 року». – Нема чого нашим панам робити! У лицарі з ворогом грають! Тьху! – знову загомоніли солдати. – Ви неправі, хлопці. Насправді це дуже шляхетно! – не стримався я і додав: – Та навряд чи хтось колись так поведеться щодо наших героїв. Повернувшись із робіт, я зустрів усміхнену квартирну хазяйку, яка не забарилася повідомити, що не мене чекає приємна несподіванка. Знизавши плечима, я поспішив до своєї кімнати. Уявіть, яким було моє здивування, коли побачив Софію! Нічого не скажеш, справжній сюрприз. Я страшенно скучив за нею. Не встигли досхочу наобійматися, як у двері постукали. – Іване Івановичу, вечеря вже на столі, – проспівала господиня. Умившись нашвидку, я перевдягнув сорочку, і ми з Софією приєдналися до господарів, які й не знали, як годити гості. Ми ледь досиділи вечерю з господарями, щоб не видатися геть невихованими, а потім всю ніч віддавалися пестощам. На ранок Софія повідомила, що приїхала до мене надовго. – А як же діти? – питаю. 90


Амури і конкури На що моя кохана відповідає: – Домовилася з матір’ю. Вона погодилася переїхати у Великі Незгірці, щоб наглядати за малими й наймичками. – Золота теща! А яка вже розумна. Бач, як переймається, щоб зять часом од рук не відбився, – розсміявсь я і вже серйозно спитав: – А як тобі взагалі вдалося просочитися у прифронтову зону? А що, як ти шпигунка? – Ваню, любий, я приїхала не одна, а в складі групи представників земміста. – А, одної з незліченних громадських організацій, що стали рятівним притулком для тисяч інтелігентних молодих людей, які не бажають йти на фронт, але полюбляють красуватися напіввійськовою формою. Вони наводнюють собою віддалені тили, а в затишшя і прифронтову зону. Скажу чесно, ці «земгусари» мають на армію величезний вплив, але, на жаль, негативний. Вони розкладають військо. – Чому ти так вважаєш? – Тому що вони, як сороки на хвості, приносять у частини занепадницькі тилові настрої, стають провідниками отруйних пліток. – Ти неправий, земсько-міські організації взяли на себе забезпечення фронту всім необхідним, – обурилася Софія. – Не уявляєш, скільки коштів зібрано Союзами! За ці гроші надається допомога пораненим, організовується постачання фронту. – Невже багнети і гармати – це заслуга «земгусарів»? – Все кепкуєш? А до речі, функції земміста дуже багатогранні. Саме земмісто мобілізувало промисловість для потреб оборони. Щоправда, дрібну, кустарно-ремісницьку. Але вози, похідні кухні, лопати, обмундирування, взуття солдатам потрібні не менше, ніж зброя. І щоб ти знав, земмісто сформувало перев’язочно-харчові загони, заклади з обслуговування біженців… – Знаю, знаю, сонечко, – пішов на мирову. – В основі своїй ідея прекрасна. Батьки-засновники і справді великі патріоти й гідні найвищої похвали, але, на жаль, гадаю, це не голий альтруїзм. Знаєш вислів: «Кому війна, а кому рідня»? На постачанні фронту можна непогано заробити. Це моя власна думка. Ті молодики та панянки, які час од часу прискакують у прифронтову зону, надто багато зайвого ляпають, забивають голову солдатам всілякими революційними ідеями, а потім спробуй поставити їх на місце. Але особисто ти справжня патріотка, – пригорнув дружину до себе і поцілував. 91


Галина Невінчана Софія вже кілька тижнів поруч. За цей час вона перезнайомилася з усіма солдатами нашої роти і допомагає їм писати листи додому. Для багатьох моя дружина стала і сповідальницею, і порадницею, і матір’ю, і сестрою, тож її присутність ні у кого не викликає незадоволення. Софія також допомагає господині кашоварити. Мені приємна її присутність, але сильно задощило, і я наполіг, щоб вона поверталася додому. Сидіння у заллятих осінніми дощами, а тепер засипаних снігом окопах гірше, ніж найзапекліший бій. Офіцери скаржаться, що різко погіршилося матеріально-технічне і продовольче постачання фронту. Здається, Росія не готова до тривалої війни. До нас доходять чутки, що почастішали випадки дезертирства, добровільної здачі в полон, самопоранення, відмови виконувати бойові накази.

92


Амури і конкури Ротний

Грудень і січень для мене минули без особливих подій. Розпочався лютий 1916 року. Мене викликали до штабу дружини. «От і наврочив. Нудився ти, Ваню, без діла, тепер маєш!» – оце й усе, що міг собі сказати. На мою голову звалилося чотири сотні новобранців, яких мав супроводжувати до табору, де вони проходитимуть початкову підготовку. Все б нічого, от тільки табір цей міститься не на протилежному кінці Кам’янця-Подільського, а майже за тисячу верст звідси, біля Катеринослава. Якого дідька туди пертися? Наче не можна їх тут муштрувати? Воюють же на Галичині забайкальські, сибірські дивізії. То чому б наших куди подалі не заслати? Та моє діло хлопське, а начальству видніше. Є наказ, маю виконувати. Поділивши новобранців на взводи, призначив старших із досвідчених солдатів. Потім отримав у штабі документи, скриньку з грішми і повів 93


Галина Невінчана свій загін на вокзал. Новобранців розмістив по «теплушках», а сам зайняв місце у вагоні 3-го класу. Мандрівочка наче не така вже й далека, але у воєнний час поняття часу й простору геть не відповідають міркам мирного життя. Той шлях, що мали б здолати за дві доби, розтягнеться у подорож на тиждень. У маршруті відмічені місця зупинок, де на нас чекатиме гаряче харчування і можливість помитися. Поїхали! Точніше, поповзли. Час у дорозі тягнеться довго, стоянки теж дуже тривалі, бо маємо рухатися саме тим потягом, в який сіли у Кам’янці-Подільському. Мої сусіди по купе – фронтові офіцери: кавалерист, артилерист і залізничник. – Дозвольте відрекомендуватися: прапорщик Галицький Іван Іванович, – назвався я. – Радий знайомству. Дмитро Олександрович Батурин, – зовсім поцивільному простягнув мені руку ротмістр. – А це мій товариш, поручик Оськін. – Микола Матвійович, – привітно посміхнувся залізничник. – Капітан Шитов Василь Олексійович. – Далеко їдете, пане прапорщику? – спитав ротмістр. – Везу новобранців у навчальний табір під Катеринослав. – Ось бачите, Дмитре Олександровичу, – вступив у розмову Оськін, – ще один доказ безглуздості того, що відбувається. Скажіть, заради Бога, навіщо везти цих людей світ за очі? Невже не можна зайнятися їхньою підготовкою десь під Житомиром? Залізниця і так не справляється з перевезеннями. На відміну від європейських держав ми не маємо потужної мережі шляхів, до того ж ті, як маємо, оснащені жахливо. Через брак рухомого складу дуже низька пропускна здатність наших ліній. А чого варте закріплення господарської частини і пересувного складу за фронтами? Спробуйте узгодити якісь дії. Скільки часу на це піде? Отож не дивно, що ми програємо. – Невже все так сумно? Хоча, Миколо Матвійовичу, ви маєте рацію, – підхопив тему ротмістр. – Мені, взагалі, часом здається, що багато чого робиться навмисне. Складається враження, що вище керівництво або некомпетентні люди, або зрадники. От хоча б узяти кавалерію. Кінноти в Росії завжди вистачало і до того ж найвищого ґатунку. Але ж організовують її і керують нею, за рідким винятком, нездари. У мирний час кінні дивізії входили до складу армійських корпусів. Але цей розумний порядок зруйнували, коли кінноту кинули на кордон прикривати стратегічне розгортання військ. А коли роз94


Амури і конкури гортання закінчилося, кавалерію замість того, щоб повернути корпусам, тобто власне військам, так і залишили у підпорядкуванні штабів армії. Уявляєте, наша піхота у безсилій люті дивиться на артилерію, яка бере на передки; на ворожі обози, які тікають геть; на ворожу піхоту поза досяжністю її гранястого багнета, й її надривний крик: «Кінноту! Кінноту даєш!» вмирає, не зустрівши відповіді. А в той же час кіннота, потупцявши весь день за обозами першого розряду, вишикується статутними «шухлядками» і йде на ночівлю за двадцять верст у тил. А штаб дивізії в затишній садибі поміщика пише наказ на завтрашній день, точнісіньке повторення минулого… Прикро, панове, що так безглуздо програємо. Та нашої вини в тому нема. Кожен з нас робить все, на що здатний, і навіть трішечки більше, тому пропоную випити за віру, царя й Вітчизну, а також за наше знайомство. Невідомо звідки взялася пляшка коньяку. Пригощаючись, ми ще довго балакали про різне. З’ясувалося, що мої супутники їдуть додому у короткочасну відпустку. Продовжуючи розмову, ротмістр зачепив Шитова фразою: – Пане капітане, а чи не поясните, чому піхота скаржиться на майстрів гарматної справи? Запевняють, буцімто ви настільки боїтеся втратити гармати, що ховаєтеся за спину «цариці полів», залишивши її без підтримки у найкритичнішу хвилину? Що то за девіз у вас такий: «Гармати – наші знамена! Тож втрачати їх – безчестя». А кинути піхоту гинути на полі бою – це не безчестя?! Ми із залізничником лише перезирнулися, даючи зрозуміти один одному, що готові розборонити наших супутників, бо щойно ротмістр образив честь мундира артилериста. Але Шитов не відреагував на виклик і лише поблажливо посміхнувся. – Боюся втомити довгими роз’ясненнями, але якщо ви готові вислухати екскурс у таємниці «гарматної справи», будь ласка, до ваших послуг. – В жодному разі не хвилюйтесь, що втомите нас. У цьому потязі ні дівчат, ні ресторану, тож, крім балачок, інших розваг не маємо. Ми – сама увага, прошу, пане капітане, просвітіть нас, неосвічених, – ротмістр явно єхидував. – Почну з початку. Артилеристи й справді вважають себе майстрами гарматного цеху, відокремленого од війська, і свою гарматну тактику мислять поза всяким зв’язком із загальновійськовою. Так уже склалося. Офіцер-гармаш, який долучився до цієї загальновійськової тактики в академії Генерального штабу й тим самим розширив свій світогляд, назад в артилерію не приймається. Його вважають відрізаною скибкою і зараховують 95


Галина Невінчана до піхоті, а якщо був кіннотним артилеристом – до кінноти. Через антагонізм між артилерією і Генеральним штабом (в чому винні обидві сторони), антагонізм, який існує ще здавна, в артилерії нема офіцерів з вищою тактичною освітою. На посадах командирів батарей і дивізіонів брак цих знань ще не дається взнаки, а от на рівні командира бригади робиться відчутним, а на посаді інспектора артилерії корпусу й зовсім хворобливим. Від прапорщика до генерал-інспектора артилерії наші гарматники вважають: вся справа у влучній стрільбі. У влучності ми досягли успіхів, але якби ж їй надати тактичних форм! На жаль, в училищах тактику викладають для проформи. Бути вправним їздовим там вважається почеснішим, ніж мати 12 балів з тактики. А я бачив дещо інший підхід до гарматної справи, коли напередодні війни їздив у складі військової місії до Франції. Наші генерали і полковники не придумали нічого цікавішого, як фотографуватися у формі номерів гарматного розрахунку на фоні французької польової мортири. І нікому з них не спало на думку познайомитися з книжкою полковника Файоля «Зосередження вогню», де викладалися оригінальні ідеї про організацію вогневого кулака. Наші командири визнають лише фронтальний вогонь, стріляючи перед собою, діючи тільки «лобовим натиском». Наш вогонь влучний, але у великих з’єднаннях не гнучкий. Німці залишають на фронті незначну кількість батарей, але всіма силами, зібраними в кулак, навалюються на фланг, діють косоприцільно. Краща тактика, перевага в чисельності й необмежене живлення вогневими запасами ставлять німецьку артилерію в найкращий стан, а нашим артилеристам нічого не залишається, як своєю влучністю, кмітливістю і вправністю заповнювати прогалини в тактиці. Наші хлопці не боягузи, а от командування – то суцільні твердолобі бовдури. – Ех, капітане! Вибач, коли образив. Тож вам дісталися такі ж розумні командири, як і нам. От і виходить, що воюємо всяк пан собі, а таки ж не завжди програємо. Панове, давайте ще по чарці за нашу удачу! Мої супутники один по одному залишили вагон. Зупинок дуже багато й вони надто тривалі. Пасажири з радістю виходять з вагонів на перон, щоб розім’яти ноги і подихати повітрям. Вагони, в яких подорожували новобранці, зовсім не пристосовані для перевезення людей. Слава Богу, що в них з’явилися наспіх збиті нари, бо неможливо подолати такий довгий шлях стоячи або сидячи на брудній підлозі. Дивлячись, як тупцяють на снігу мої підопічні, я подумав: «А чому б не використати нагоду і під час стоянок не попрацювати з особовим складом?» 96


Амури і конкури Напевне, далося взнаки, моє вчителювання. – Шикуйсь! – щойно побачивши мене гаркнули унтери і вишикували наших «рекрутів». – Здорові були, молодці! – привітався до них. – Здравжелвашродіє! – відповів безладний хор голосів. – Вільно, хлопці! А зараз послухайте, що я вам скажу. Їхати нам довго. Зупинятися будемо часто, й зупинки будуть довготривалими. Отже, щоб не марнувати часу і не зганьбити себе перед начальством, будемо використовувати зупинки для занять. І повітрям подихаєте, і розімнетеся, і корисного навчитесь. Зрозуміло? – Так точно, вашродіє! – відповіли новобранці хто в ліс, хто по дрова. Заняття почав з шикування, привітання і марширування. Стала у пригоді звичка спілкуватися з дітьми, тож і з новобранцями поводився так само терпляче, але наполегливо гнучи свою лінію. Мені таки вдалося за час подорожі дечому їх навчити. До місця призначення добралися без жодних пригод. І тут до мене дійшло, що це та сама Самара на річці Самарці, де ще за часів Хмельниччини була Старосамарська паланка! Згідно з інструкцією, залишаю команду у військового начальника і вирушаю до навчального табору доповісти про прибуття команди новобранців. Далі маю діяти згідно з наказом. – Пане прапорщику, хоч табір міститься на околиці міста, не варто ноги бити, – зупинив мене унтер-офіцер. – Вертайтесь на залізницю і на будь-якій платформі, що звідти їдуть на схід, зможете дістатися без проблем. Біля табору потяг завжди притишує хід, то просто зіскочите з платформи. Я подякував і поквапився скористатися порадою. Потяг і справді трохи пригальмував, проходячи повз табір. Я стрибнув з платформи і за мить відчув, як натяглися ремені портупеї. Я повис на них, мов маріонетка, а потяг поволік мене по землі. Треба ж такому статися, щоб щабля зачепилася за сходинку! Важко сказати, чи довго б я борюкався, намагаючись залізти знову на платформу потяга, яка набирала швидкість, і чи не потрапив би взагалі під колеса. Аж раптом натяг ослабнув і я скотився під укіс. Оговтавшись, побачив, що порвалася портупея. Потяг мене роззброїв, а сам, випускаючи хмари чорного диму, тікав удалечінь. Кудись поділася шабля. Шукаючи її, я подерся на насип. Там вона, чи поїхала далі? 97


Галина Невінчана Моя зброя лежала біля рейок неушкодженою. Полагодивши портупею, обтрусивши з шинелі бруд, і надавши обличчю бравого вигляду, я попрямував до начальника табору. Генерал дав команду офіцерам прийняти людей, а я повернувся у місто і знайшов свою команду там, де й залишив – на плацу військового присутствія. – Слухай мою команду! У колону, шикуйсь! З піснею кроком руш! Над містечком злетіла у піднебесся пісня: Гей, на горі та й женці жнуть, А попід горою яром долиною Козаки йдуть. Гей, долиною! Гей, широкою! Козаки йдуть! І розкотисте «кар-р-р!» сполоханих круків, які зірвалися з дерев, потонуло у потужному хорі чотирьох сотень голосів. На територію табору ми зайшли організовано, в ногу, але вже з іншою піснею: Солдатушкі, брави рєбятушкі, Кто же ваші жони? Наши жони – пушкі заряжони, Вот кто наши жони. – Рота-а! Стій! Ать-два! – я зупинив молодців на плацу. – Пане генерале, дозвольте відрапортувати? – Доповідайте. – Прапорщик Галицький із ввіреною йому ротою новобранців прибув у ваше розпорядження. – Молодці! – крякнув генерал, підкручуючи пишні вуса. – Раді старатись, ваше превосходительство! – злагоджено відповіли мої козаки. Генерал спитав, чи є хтось незадоволений, але жодних скарг від команди не почув. Перевірка і прийом ратників закінчилися, їх розвели по казармах, а мене запросили до штабу. В розмові з генералом з’ясувалося, що він давній друг полковника Бітнера, тож тепер у своїй планшетці я віз своєму командиру листа від його старого товариша. Вже на вокзалі звернувся до унтерів: – Панове, ми прекрасно впоралися із дорученою справою. Подорож зайняла у нас трохи менше часу, ніж передбачалося. Маю надію, що й зво98


Амури і конкури ротній щлях займе не більше. Маємо час на відвідини сі��ей. Задля цього треба трохи відхилитися од маршруту й розбігтися врозсип, а потім зібратися у призначеному місці у визначений час. Але це не розголошується, бо в разі, коли хтось не повернеться в частину, я матиму великі неприємності. Але я згоден ризикнути. Ну то що скажете? – Пане прапорщику, ми вас не підведемо. Ви ж не якийсь там панок розбещений, а свій. Як один будемо там, де накажете, – загули, як вулик, унтери. – Гаразд. Пунктом збору призначаю Фастів. Це вузлова станція, розташована майже на однаковій відстані від наших домівок. До того ж через Фастів йде сила-силенна транспорту. Проблеми з тим, як добратися до Кам’янця-Подільського, у нас не виникне. Отже, розбігаймося, хлопці. – Дякуємо, пане прапорщику! – До зустрічі у Фастові. Хай щастить. – І вам, Іване Івановичу. На тому ми й розійшлися. У тому, що хлопці не підведуть, я був упевнений.

99


Галина Невінчана Ревнивець

До Бердичева добирався на площадці товарного вагона, кутаючись у шинелю, яка зовсім не рятувала від вологого березневого вітру, і тільки передчуття близької зустрічі з родиною зігрівало мені душу. На станції був близько десятої вечора. Щоб не потрапити на очі військовому патрулю, йшов манівцями. На своєму подвір’ї опинився близько одинадцятої вечора. Всі вікна будинку були темними, світилося лише у вітальні. «Напевне, Софія ще не спить, сидить з рукоділлям, або читає. А може, пише мені листа? – моє серце наповнилося теплом, а губи розтяглися у дурнуватій посмішці. – Зроблю їй сюрприз», – подумав я, вирішивши зайти у будинок з чорного ходу. Взявшись за клямку, зі здивуванням відмітив, що о цій порі двері чомусь незамкнені. Переступив поріг, тихенько пройшов повз кухню, де спала хатня робітниця Марися, і спинився на порозі вітальні. Набравши повні груди повітря, на мить закляк перед дверима, а потім рвучко прочинив їх. Мізансцена, свідком якої несподівано став, породила в моїй душі пога100


Амури і конкури ні підозри, а моя артистична поява виявилася справжнім сюрпризом для присутніх. За столом сидів мій колишній колега Гордієнко, а біля нього обличчям до дверей стояла Софія. Гордієнко тримав руки моєї дружини у своїх долонях. Вони про щось розмовляли й Софія посміхалася йому. Раптом вона підвела голову й побачила мене. Посмішка так і застигла на її губах, а обличчя почало набувати розгубленого виразу. Гордієнко швидше відчув, ніж зрозумів, що щось відбувається. Не випускаючи рук моєї дружини, обернувся до входу й так і закляк. По всьому було видно, що моя поява налякала їх. Все це нагадувало сцену з дешевого водевілю, в якому мені відведена не надто приваблива роль. Присутність гостя в таку пізню годину й безглуздість ситуації, в якій я опинився, розлютили мене вкрай Я втратив контроль над собою. Схопившись за револьвер крикнув: «Уб’ю, гадино!» Їхні руки нарешті роз’єдналися і Софія, відсахнувшись од гостя, кинулася до мене. Я відштовхнув її, вона впала на підлогу. Не знаю, що б сталося, якби я не почув плач меншого сина, який прокинувся, наполоханий криками. В ту ж мить із спальні вибігли старші діти й кинулися до мене, вигукуючи: «Татко! Тато приїхав!» Я відсторонив дружину, яка, чіпляючись за мій одяг, вже підвелася з підлоги. Не випускаючи револьвера, я кинувся обіймати й цілувати дітей, які зайшлися плачем. – Годі, годі, любі! Ми налякали вас. Вибачте. Заспокойтесь. Татко любить вас. Скориставшись моментом, пізній гість зник, випарувався, як туман. Наче його й не було. Софія тихо плакала, сидячи на дивані. Не звертаючи на неї уваги, я повів дітей у спальню. Ми трошки побалакали, як завжди, я розповів їм казку, а потім ще й заспівав колискової. Вони заснули, впевнені в тому, що тато повернувся назавжди і рано прийде їх будити. Я ж напевне знав, що ночувати вдома не буду й заберуся звідси, щойно вони поснуть. Я навіть не знаю, чи повернусь. Швидше за все, не повернуся взагалі. Принаймні, саме так я думав тої миті. Я вийшов до вітальні. Софія зірвалася з дивана і кинулася мені напереріз. Вона намагалася зупинити мене, почала просити, щоб я заспокоївся і вислухав її. – Краще відійди од гріха подалі, – просичав я, навіть не дивлячись на неї. Підхопивши залишені у передпокої речі, залишив будинок і пішов у ніч. На світанку дістався вокзалу і протинявся там з півдня, поки прилов101


Галина Невінчана чився підсісти на потяг, що йшов у потрібному мені напрямку. З вагоном мені поталанило значно більше, ніж з відвідинами родини – потрапив у вагон третього класу. Ним і дістався до Фастова. Звісно, на місце зустрічі прибув значно раніше призначеного часу, але мені зараз краще загубитися на вокзалі у натовпі чужих людей, ніж залишатися під дахом власного будинку поруч із підступною дружиною. Занурений у невеселі думки, дочекався своїх, і ми вирушили до Кам’янця-Подільського. Хлопці стиха перемовлялися між собою, розповідали один одному про те, що застали вдома. Війна вдарила й по тилу, бо всі домочадці скаржилися на підвищення цін на товари першої необхідності, але раділи, що ціни на хліб піднялися. Я слухав їх, і мені робилося тоскно. Яка різниця, в яку ціну хліб! Є важливіші речі: любов і зрада! Отже, хоч як не намагалися втягнути мене в бесіду, це не вдалося. Пославшись на погане самопочуття і насунувши кашкета на обличчя, я удав, що заснув. За час, що були у від’їзді, відбулося багато змін: по-перше, значно потеплішало, по-друге, ситуація дещо пожвавішала. Відчувалася близькість якихось доленосних подій. – З поверненням, Іване Івановичу, – привітався капітан Бондаренко. – Як з’їздили? Як у тилу люди живуть? – Дякую, пане капітане, з’їздив нормально, без пригод. Люди живуть по-різному. Хоча в переважній більшості важко. А що тут на ПівденноЗахідному? Які новини? – Основна – головнокомандувачем Південно-Західним фронтом призначено генерала Брусилова. Про решту двома словами не розкажеш. Ввечері посидимо з хлопцями, вип’ємо за пані Удачу й поговоримо про все. Гаразд? – Гаразд. Вечеря за мною. – А в мене є дещо до вечері. Зібралися на квартирі капітана Бондаренка. До нашого гурту приєдналось ще двоє офіцерів, які вдень прибули до штабу з фронту з якимись дорученнями. Вечеря перетворилася на вечір питань і відповідей. Я розповів про нашу довгу подорож, про пригоду з портупеєю, про табір, а також зліпив докупи інформацію, яку почерпнув із розмов унтерів, і швиденько перевів бесіду в інше русло, до справ фронтових. – Гадаю, стоїмо на порозі великих подій, – дещо патетично розпочав Бондаренко. – По всьому видно, готується грандіозний наступ, бо з таким 102


Амури і конкури розмахом розгорнулися роботи з інженерного забезпечення. – Я вже помітив, що солдати наче кроти риються. – І не просто риються! Австріякам буде непереливки. Вони себе вважають майстрами фортифікації, працювали над своєю системою оборони дев’ять місяців і такого нагородили! А наша розвідка всі їхні секрети розкрила. І ми тепер знаємо, що їхня оборона складається з двох-трьох позицій, віддалених одна від одної на три-п’ять кілометрів. Кожна з них має глибину до чотирьох кілометрів по дві-три лінії окопів повного профілю, підсилені дротяною загорожею, фугасами, бетонованими дотами і сталевими щитами. – Капітан явно осідлав свого коника і його понесло. – Звісно, кулеметів, гармат, мінометів і боєприпасів у них неміряно. І вони впевнені в неприступності своїх укріплень. Ха-ха-ха, – капітан хильнув ще чарку і продовжив: – Спіймали тут одного їхнього офіцера, то він на допиті заявив: «Наші позиції неприступні, прорвати їх неможливо! А якщо вам це вдасться, то нам нічого не залишиться, як виготовити величезну чавунну дошку, встановити її на наших теперішніх позиціях і написати: «Ці позиції були взяті росіянами, заповідаємо всім – ніколи й нікому з ними не воювати». – Га-га-га, – заіржали пани офіцери. – Як дамо цим австріякам перцю, то вони точно таку дошку встановлять. – Так воно й буде, – розвеселився капітан і гукнув: – Наливай! Мій взвод призначили охороняти ділянку залізниці, на якій розташувалися три стратегічні об’єкти: станція Дунаївці, водокачка й міст через притоку Дністра – річку Тернаву. Солдатів я розквартирував у одному з приміщень станції, а собі знайшов окрему кімнату. В мої обов’язки входить розставити дозор на об’єктах і перевіряти караули. Умови, як на дачі. Маю навіть час, щоб познайомитися з містечком. Майже сімдесят відсотків мешканців Дунаївців юдеї, відсотків п’ятнадцять сповідують православ’я, а решта розділилася порівну на католиків та лютеран. Незважаючи на невелику кількість населення – неповні чотирнадцять тисяч душ, тут доволі розвинуте виробництво: два десятки суконних фабрик, два чавунні, два механічних заводи, чотири макаронні фабрики, і з сорок майстерень. У містечку дві лікарні, аптеки, поштово-телеграфна контора, кредитне і споживче товариства, шість постоялих дворів. Та зараз процвітають лише шинки й винниці. Але я туди не ходак. Мені достатньо прогулятися центральними вуличками, які освітлюються гасовими ліхтарями, помилуватися гарними панянками, щоб на якийсь час хоча б у думках перенестись у мирне життя, а потім із зіпсованим настроєм повернутися на 103


Галина Невінчана квартиру. Чому так? А тому, що у моєму цивільному житті була Софія, а зараз я на неї дуже злий. Такий злий, що кидаю у грубу її листи, не читаючи. Я навіть не відповідаю на листи її сестер і улюбленої тещі. Софія, напевне, вже встигла поскаржитись на мене. Цікаво, чи розповіла, що ж саме сталося? Не так багато часу минуло після розмови з інженером-фортифікатором, і я на власні очі зміг оцінити грандіозність підготовки до наступу, який за всіма ознаками має відбутися незабаром. Захисні споруди збудували аналогічно австро-угорським, і тепер особовий склад вчиться їх долати. Піхота тренується захоплювати і утримувати за собою окремі ділянки ворожої оборони, артилерія – мистецтву знищення дротяних загорож, окопів і опорних пунктів. Величезну увагу приділяють відпрацюванню чіткої взаємодії піхоти й артилерії. Широким фронтом ведуться роботи з інженерного забезпечення наступу. Щоб непомітно підвести війська якомога ближче до передової лінії противника, створюються інженерні плацдарми: шість-вісім траншей, розташованих на відстані сімдесяти-ста метрів одна від одної, з’єднаних ходами. У такий спосіб наші вояки наблизять свої окопи до австрійських позицій майже впритул. Як з’ясувалося, зближуються дві армії не лише переходами фортифікаційних споруд. На Великдень, 10 квітня, відбулися масові братання. Старожили нашої частини розповідають, що вперше таке сталося минулого року, теж на Великдень. Подальші спалахи цього явища були досить рідкісні, відбувалися спонтанно, тож про нього майже забули й солдати, й командування. Однак хвиля братання знову нагадала про себе. Головнокомандувач армі104


Амури і конкури ями Південно-Західного фронту генерал від кавалерії Брусилов розіслав по всіх штабах наказ № 643 від 18 квітня 1916 р., в якому не тільки наголосив на тому, що братання є найбільш злісною формою порушення дисципліни, але й вказав на, так би мовити, не лицарську поведінку з боку командування супротивника. У наказі звертається увага на те, що «ворог ще раз, як і слід було чекати, виявив властиве йому віроломство, а в поведінці деяких, на жаль, наших офіцерів і стрільців позначилася неприпустима святкова розбещеність і слов’янська незлобивість, безпечність і добродушність, абсолютно недоречні в бойовій обстановці... Деякі прапорщики, позбавлені належного керівництва, розгубилися, припустилися низки серйозних недоглядів, чим дали можливість противнику безкарно вивести своїх полонених». Цікаво, що в тому ж наказі мовилось, що «командувачу 4-ю стрілецькою дивізією генерал-майору Денікіну за відсутність належного керівництва і вимогливості оголошено догану». Всі останні події ми активно обговорюємо у своєму тісному офіцерському колі. – Не розумію, як взагалі таке явище може мати місце? – обурювався молоденький поручик Іванов. – Мій юний друже, – сумно посміхнувся у вуса Сербин. – Вся біда в тому, що вже в перші місяці війни довоєнна професійна армія зазнала непоправних втрат, особливо її офіцерський і унтер-офіцерський склад. Сьогоднішнє поповнення – головним чином малограмотна сільська молодь, а також робітники необоронних професій, які не проходили до війни служби в армії. В основній масі народ недисциплінований і надто легко піддається будь-якій пропаганді, як революційній, так і антидержавній. До того ж, війна давно вже набула позиційного характеру. Різко погіршало матеріально-технічне й продовольче постачання фронту. Я краще за будь-кого знаюсь на цьому, бо вже не перший рік у інтендантах. Хоча, як на мою думку, в основі такого явища як братання лежать: безпросвітно-нудне сидіння в окопах, звичайна цікавість, а також притаманне слов’янській душі почуття людяності навіть у ставленні до ворога.

105


Галина Невінчана Суддя

Повертаючись з обходу постів, я побачив, як мені назустріч біжить мій денщик Ілля. По всьому було видно, що він чимось схвильований і дуже поспішає. Я теж прискорив ходу, подумавши, що, напевно, завітав на станцію хтось із високого начальства. – Що трапилося? – питаю у нього. – Приїхала якась жінка з дівчинкою, каже, що ваша дружина. Я залишив її на квартирі, а сам пішов сповістити про них, – відповів він. Без сумніву, Софія приїхала миритися, бо після моєї раптової появи вдома я припинив з нею листування. Ні про родину не розпитував, ні про себе не писав. Я увійшов до кімнати. Софія і Галинка кинулися до мене. Відсторонивши дружину, я підхопив на руки дитину, почав її голубити. Софія схлипнула і залилася гіркими сльозами. Галочка злякалась, притислася до моїх грудей і тільки лупала великими синіми оченятами, переводячи їх з тата на маму. Та навіть присутність дитини не зробила мого серця м’якшим. Я залишався безжальним. 106


Амури і конкури – Приїхала гріхи спокутувати? А може, покрити наслідки любові? – холодно спитав, міряючи дружину поглядом. Вона впала на коліна й стала клястися, що між нею і Гордієнком нічого не було. – Він заїжджав до батька і як знайомий зайшов провідати нас, розпитати про тебе. – То це ти так довго розповідала, чи він так пізно зайшов? – у тому ж крижаному тоні не без в’їдливості продовжував я. – Він прийшов, коли було ще видно, але засидівся за розмовою, а мені незручно було його випровадити… – Я бачив, як ти його квапила, аж зі стільця намагалася стягти. Чи то він намагався тебе на коліна до себе всадовити? – Ваню! Побійся Бога! У нього ж дружина, діти! Та й я заміжня жінка, – Софія шукала якихось аргументів, щоб виправдатися, але всі вони здавалися мені непереконливими. – Можна подумати, що твоє заміжжя може стати на заваді. Як на мене, навіть добре, що ти заміжня. Будь-що на чоловіка можна списати. – Господи! Що ти таке кажеш!? Це безглуздя якесь! Він не живе в Незгірцях, приїздить туди раз у сто років! – Софія розридалась, а потім зірвалася на істеричний крик. Перелякана нашою сваркою дитина не витримала і теж зайшлася плачем. – Годі. Встань. Заспокойся. Бачиш, дитину налякала, – криво посміхнувшись, я навіть спробував пожартувати. – А якщо хтось із солдатів зайде? Побачать тебе заплакану та й подумають, що я тебе побив. Вона послухалась, підвелася з колін і присіла на стілець, а я продовжив виплескувати все, що накипіло. – До того випадку я був впевнений у тобі. Вважав порядною жінкою, вірною дружиною, яка пішла за мене по любові. Я й не знав жодної жінки, крім тебе, – театрально вирік і тієї ж миті в голові пронеслося: «Козаче, а як же назвати твої стосунки з Ганною Брусенцовою?» «Йой! Знайшов через що перейматися, – пискнуло моє друге, паскудненьке «Я». – Софія й гадки не має про той шалений роман, а ти, Ваню, на власні очі бачив чужого чоловіка серед ночі у своїй оселі. І за руки вони тримались, і хто знає, що було між ними до твоєї появи або сталося б трохи пізніше, якби ти вчасно не прийшов?» Закінчивши внутрішній діалог, я і справді відчув себе скривдженим. – Тепер знай, що я даю собі волю й дозволятиму собі все, що заманеться. Я наполовину вірю тобі, твоїй клятві, і лише заради дітей готовий 107


Галина Невінчана помиритися. Можливо, колись забуду, але не прощу, а може, прощу, та не забуду, – на цій пафосній ноті я завершив свій монолог. Софія підвела на мене заплакані очі і сумно посміхнулася. Я простягнув їй руку і, піднявши зі стільця, царським жестом притяг до себе в обійми. Я був у захваті від своєї великодушності. Ми обидва розуміли, що кожен залишився при своїй думці, і сцена примирення була розіграна лише заради доньки, яка не забарилася підбігти й міцно обійняти нас за коліна. Вночі я так і не торкнувся Софії, хоч як мені хотілося жінки. Нехай трохи постраждає і відчує, що то є чоловік! Снідали ми як показова родина, виказуючи безмежну люб’язність. – Іване, чи не дозволиш нам з Галочкою залишитися біля тебе хоча б на тиждень? Донечка дуже скучила за тобою… – передаючи мені склянку чаю, спитала Софія і стиха додала: – Я не зможу пояснити їй, чому ми так швидко поїхали від тата. До того ж, було б добре, якби до від’їзду вона забула про нашу сварку. В її зеленавих очах світилася мольба. – А як же наші хлопчики? Хто доглядає за ними? – Домовилася з мамою. Зараз вона біля дітей. Невже ти гадаєш, що я могла їх покинути на Марисю? «Я вже й не знаю, до чого ти можеш додуматися, голубко. Проте зайвого разу переконався, яка ти хитрюща. Спланувала все заздалегідь, напевне, і з матусею порадилася. Розумниці. Нічого не скажеш. Та подивимося, що з того вийде», – подумав я, тримаючи паузу, а потім промовив: – Гаразд. Лишайтеся, поки тут затишшя. Софія так стрімко зірвалася з місця і підлетіла до мене, що я не встиг ухилитися від її поцілунку. Зелені очі, хвилину тому ще сумні й каламутні, зараз сяяли, як смарагди. Донечка, побачивши, що батьки цілуються, залилася дзвінким сміхом і заплескала у долоні. Наші стосунки – це приватна справа. Інтелігентні люди ніколи не роблять їх надбанням широкого загалу, тож хоч би що відбувалося між нами, на людях мусимо тримати марку. Щоб якось розважити своїх нежданих гостей, я вирішив показати їм мальовничі околиці й попросив у начальника станції дозволу скористатися дрезиною, як найбільш підходящим і в той же час досить екзотичним транспортним засобом. 108


Амури і конкури На прогулянку вирушили після обіду. Весняний день видався на диво теплим і тихим. За графіком руху найближчим часом на станції не очікували прибуття жодного потягу. Я підсадив своїх пасажирок на платформу дрезини, і ми вирушили у напрямку мосту. З платформи відкривалися чудові краєвиди. Здавалось, ніщо не могло зруйнувати ідилії, що панувала навкруги. Та коли наблизилися до повороту, я почув свисток паровоза і за мить побачив потяг, що мчав нам назустріч. Рішення прийшло миттєво. Уповільнивши хід дрезини, наказав дружині взяти дочку і стрибати, а потім відходити подалі від колії. Я ж мав зупинити дрезину і скинути її з рейок. Потяг наближався стрімко. Більше за все я боявся, що не подужаю самотужки скинути дрезину, адже вона до біса важелезна. Та якщо цього не зроблю, станеться катастрофа, можуть загинути люди. Напевно, це додало мені сил. Весь змоклий від натуги і хвилювання, я стояв на насипу і дивився, як дрезина покотилася під укіс. Серце шалено калатало в грудях. До мене підбігли перелякані Софія та донечка. Побачивши мене живим і неушкодженим, дружина кинулася з обіймами, і в цей час повз нас прогуркотів потяг. З вікон вагонів виглядали люди. Вони посміхалися, махали нам руками. І навіть не здогадувалися про те, що відбулося. На станцію поверталися пішки. Звісно, я мусив доповісти начальнику станції про подію. Треба віддати належне його шляхетності: вислухав розповідь без будь-яких проявів гніву, поцікавився, чи не постраждали мої дами, щиро радів, що всі цілі й здорові, а потім послав станційних працівників на місце пригоди. Незабаром залізничники повернулися назад на неушкодженій дрезині. – Я так хвилювалася за тебе, за тих людей у вагонах. Ми могли загинути, могла статися катастрофа, але ти виявився справжнім героєм, – шепотіла щаслива Софія, а я посміхався у вуса. «Наївна жінка, а ти, Ваню, дурень-герой. Навіщо було пупа рвати? Яка катастрофа? Та дрезина у порівнянні з потягом – наче Слон і Моська. Полетіла б вона шкарлупкою під укіс, ніхто б і не помітив. Хіба що начальник станції дуже засмутився б через виведений з ладу агрегат». Але це я тепер був таким розумним, а тоді ж здорово злякався. Цієї ночі ми помирилися з Софією. А на ранок дійшов висновку, що не варто псувати стосунки з близькими через якісь безпідставні підозри. Куди я дінусь від своєї родини, від дітей, яких люблю і які люблять мене. Минув тиждень. Софія відмовила мені у близькості через жіночі про109


Галина Невінчана блеми. Від моєї образи не залишилося й сліду. Принаймні, якщо й був на ній гріх, то ніякого знаку не залишив. Хай все, що було, залишиться на совісті кожного. Закінчується травень. Сьогодні відправив Софію з донькою додому, бо нашу частину перекидають на іншу ділянку. Наші війська в ході переможного наступу по всьому фронту відкинули супротивника далеко на захід, а 9-а армія дійшла до Станіслава і взяла під контроль карпатські перевали. Захоплена вся Буковина. Тепер наша рота має охороняти відрізок залізниці від Чернівців до Станіслава.

110


Амури і конкури Ад’ютант На початку червня мене викликали у штаб. Виявляється, звільнилася посада ад’ютанта, яку займав уже немолодий офіцер. Його дружина працювала в госпіталі в Кам’янціПодільському і вже давно клопоталася про те, щоб чоловіка перевели на якусь посаду при госпіталі. Певна річ, у їхньому віці хотілося більш осілого життя. Мені ж вибирати не доводилося. Тож, отримавши наказ і передавши взвод прапорщику Волкову, я приступив до виконання обов’язків штабного ад’ютанта. – Пане ад’ютанте, – зупинив мене начальник штабу на порозі свого кабінету. – маю для вас перше доручення на новій посаді.

Я виструнчився перед начальством. – Візьміть старшого писаря Марченка і старшого обозного Малину і відправляйтеся квартир’єрами до міста Снятин. Знайдіть там приміщення для канцелярії обозу та квартири для офіцерів штабу. Наказ зрозумілий? – Так, пане полковнику. Дозвольте виконувати? – Так, так, голубчику, – відповів полковник, а потім якось подомашньому, по-батьківськи посміхнувся і, махнувши пухкою долонькою, додав. – Йдіть із Богом. Хай щастить, Іване Івановичу. Доручивши свої речі денщику, поїхав виконувати наказ. У Снятин прибули годині об одинадцятій. Спитали у першого зустрічного, де знайти бургомістра. Чоловік, до якого звернулися, порадив шукати міського голову о цій порі вдома і детально пояснив, як пройти до його будинку. 111


Галина Невінчана Виявилося, що заблукати у Снятині неможливо. Збудований за типовим європейським планом, він має чітко визначений центр з ратушною площею, на якій сходяться чотири основні вулиці, такі давні, що ними хтозна скільки століть з’їжджалися до міста купці з усіх кінців світу. Решта вуличок просто з’єднує ці центральні магістралі, тому місто можна оббігти по колу, завжди повертаючись на те саме місце, звіди починав. Місто дуже понівечене війною, але колись шляхетний центр і сьогодні привертає до себе увагу вишуканою архітектурою. Роздивляючись на всі боки, ми невдовзі дісталися будинку, який шукали, і постукали у двері. До нас вийшов літній огрядний чоловік, одягнений по-домашньому, і спитав: – Перепрошую, хто ви й чого вам треба, панове? – Дозвольте відрекомендуватися. Ад’ютант штабу 429 піхотної Полтавської дружини прапорщик Галицький, відряджений у Снятин квартир’єром, – козирнув я і продовжив: – Нам потрібен пан бургомістр. – Прошу, панове. Адам Зелінський, міський голова власною персоною, – дядько гучно розсміявся. – А ви мене, напевно, за когось з челяді прийняли? Га-га-га! Мені стало ніяково, бо бургомістр наче прочитав мої думки, та довго червоніти на порозі він нам не дозволив. – Що ж ми у дверях стоїмо? Прошу, панове офіцери, заходьте. Ми опинились у просторому передпокої, де статок був у повній гармонії зі смаком. – Почекайте в кабінеті, – господар показав нам на одні з дверей. – Вам зараз подадуть каву, а я, вибачте, приведу себе у відповідний вигляд. Бургомістр зник в анфіладі кімнат, а замість нього до кабінету впливла симпатична панянка з тацею, на якій парували чашечки з духмяним напоєм. Щойно ми закінчили кавувати, повернувся господар. При мундирі він мав генеральський вигляд. – Панове, я пропоную поговорити про справи після обіду, а зараз запрошую до столу. – Щиро дякуємо. З великою приємністю. За обідом говорили про різне, і тут пані бургомістрова запитала: – Пане прапорщику, вибачте, але я приємно вражена тим, що офіцер російської армії розмовляє українською. – Нічого дивного. Офіцером я став не так давно. До того вчителював. А народився і виріс в українському селі, предками моїми були січовики, то ж 112


Амури і конкури сам Бог велів не забувати рідної мови. До того ж, пані, якщо володієш кількома мовами, то завжди варто перейти на ту, якою спілкуються господарі. Якби ви заговорили польською, я відповів би тією ж. – А польська звідки? – зробила круглі оченята пані бургомістрові. – Моя дружина полька, от я і навчився. А ще мав практику, поки жив і працював у Бердичеві. Ще трохи поговоривши задля годиться ні про що, я виклав бургомістрові суть нашого візиту. – У місті чимало пустих будинків, – сумно промовив він. – Багато людей кинули все, тікаючи від війни чимдалі. – Не могли б ви вже сьогодні показати нам приміщення. – Авжеж, панове, – він наче стрепенувся і вже іншим тоном відповів: – із приємністю прогуляюся з вами містом. Подякувавши господині за гостинність, ми вийшли на залиту сонцем вулицю і попрямували за паном бургомістром. Простуючи вулицями, я не переставав дивуватися тому, що навіть понівечене війною воно справляло сильне враження. Бургомістр, певно, помітив моє захоплення. – Бачив би пан ад’ютант місто до війни! Якби ви тільки могли собі уявити, яким прекрасним воно було і яким могло би стати сьогодні, якби не війна… Снятин швидко руйнується. Скільки тут трапилося пожеж через необережне користування солдатами грубами. Поки місто переходило з рук в руки, кожна армія вважала своїм обов’язком «чистити» квартири, вигрібаючи звідти все, що було варте уваги. А ті страшні пиятики, які влаштовували солдати, знаходячи вина й горілку у пивницях будинків… – І що, офіцери не припиняли цього безчинства? – Заради всього святого, панове! Коли офіцери дізнавалися про джерело алкоголю, вони забирали його в офіцерське зібрання і напивалися самі. Цілі обози відправили звідси в тил, як австрійський, так і російський… Картини, гравюри, килими, посуд. Просто жах… – Гадаю, награбоване добро не принесе власнику щастя. Але це війна, і в неї свої закони, – вирік Марченко. – Ой, синку, молодий ти ще. Війна – це суцільне беззаконня, – відповів на те Малина. За розмовами швидко дісталися мети. За два квартали від центру пан Зелінський показав нам садибу з великим будинком на вісім кімнат. – Мешканці залишали його поквапно, отож у ньому багато меблів. Гадаю, за своїм плануванням ця споруда якнайкраще підійде для канцелярії. На цій же вулиці є ще один будинок, – сказав пан бургомістр, – пропо113


Галина Невінчана ную поглянути й на нього. Можливо, він підійде для квартир офіцерам? На його подвір’ї є кілька господарчих будівель і флігель, які можна використати для кухні та інших підсобних приміщень. На��іть конюшня є. – А чия ж то садиба така? Певно, великого пана? – Вважайте, що так. Це будинок уніатського священика, який теж евакуювався, щойно до міста наблизився фронт. Ми пройшлися подвір’ям попівської садиби, яка потопала в зелені, й залишилися задоволеними. – Це нас теж влаштовує, але я хотів би оглянути будинок і всередині, – сказав я бургомістрові. – Щоб оглянути його, треба зайти до сусіда, пана Юрника, бо саме у нього зберігаються ключі від будівель, – відповів бургомістр. – Тоді насмілюсь просити вас ще про одну послугу. Допоможіть отримати ключ. – Авжеж, авжеж. До ваших послуг. Ми пішли до сусіднього обійстя. На стук вийшла висока струнка дівчина років дев’ятнадцяти-двадцяти. Руса коса до пояса і блакитні, як небо, очі. Мені дуже сподобалася її відкрита посмішка і те, як ніжним рум’янцем залилося біле личко, коли цей ангел побачив перед собою молодого офіцера, переперезаного портупеями. Бургомістр представив нас, пояснив причину візиту й попросив дівчину, яку звали Ядвігою, показати будинок священика. Оглянувши всі приміщення, включаючи горище й підвал, ми залишилися задоволеними. Я подякував бургомістру за допомогу, попрощався й повернувся до штабу, щоб доповісти про результати експедиції. Тим часом мої супутники мали підготувати приміщення до прибуття офіцерів штабу.

114


Амури і конкури Приборкувач

Розпочався липень. Штаб перебрався до Снятина. Отже, живу в особняку разом із Бондаренком, Новосельським, Івановим та Сербином. Будова не зазнала великих пошкоджень, хоча стіни подзьобані кулями й осколками снарядів. Через місто не раз переходив фронт. З боку окопів шибки були начисто перебиті, але наші господарники засклили вікна які вважали за потрібні, склом, взятим з інших покинутих будинків, решту забили дошками. Збереглися подерті меблі, більш цінні, але дрібні предмети були вивезені господарем або вкрадені мародерами. Я облюбував собі велику кімнату, яка слугувала власникові будинку кабінетом і бібліотекою. На полицях залишилася безліч книжок переважно релігійно-богословського змісту, література з природознавства і трохи белетристики. Мене вразили дуже вишукані видання з мистецтва. Вчора начальник штабу викликав мене до себе. – Я задоволений вашим вибором. Із дорученням впоралися відмінно. А 115


Галина Невінчана зараз тепер час братися за виконання своїх прямих обов’язків. Гадаю, ви не забули про те, що ви ад’ютант штабу? – Аж ніяк. Не забув. – Тоді займіться обмундируванням і не забудьте підшукати гідного скакуна. Вам доведеться багато пересуватися, – посміхнувся полковник Бітнер. – Дозвольте виконувати? – Ідіть, ідіть, голубчику, – махнув рукою полковник, який уже встиг з мене переключитися на якісь папери. На форму, коня, сідло й решту всього, що має мати ад’ютант, я вже давно отримав гроші. До кінця не було залагоджене питання з конем, бо ніяк не міг визначитися у виборі. Допоміг випадок. До нашого обозу прибилася кобилка-триліток. Через надто полохливий і норовистий характер її ні запрягти, ні осідлати ніхто не міг. Всякого, хто наважувався її осідлати, скидала на землю. Здавалося, вона чинила опір, відчуваючи, що зазіхають на її волю. Після таких кульбітів на неї вже ніхто не претендував, а мені вона чомусь дуже припала до душі: сама каштанова, грива і хвіст золоті, розкішні, всі чотири ноги у білих панчохах, а на лобі зірочка. – Чи не можна взяти ту гніду кобилку? – запитав я у начальника господарської частини пана Сербина. – Чому ж ні, – сказав він, – якщо приборкаєш, хай буде твоєю. – Гаразд, – відповів я, і ми вдарили по руках. Як на мою думку, угода виявилася взаємовигідною: трохи заощадив на придбанні коня, а пан Сербин поклав гроші прямісінько собі до кишені, бо кобила не числилась на балансі. Отже, ні він, ні я не в програші. Хоча всі штабні вважають, що я даремно викинув гроші, бо їздити на цій коняці не зможу. Що думає кобилка, не знає ніхто. Потроху привчаю кобилку до себе, адже тепер вона стала моєю власністю. Назвав я її Ласкава. Взагалі, її мають доглядати разом зі своїми кіньми ординарці, які підпорядковуються мені. Та я вирішив, що сам буду годувати, напувати, чистити й виводити її на прогулянку. Щоб швидше затоваришувати, наближаючись до кобилки, я лагідно промовляю до неї або наспівую якусь пісеньку, пригощаю хлібом, цукром і голублю. Спочатку Ласкава трохи нервувала, сахалася від мене, та тепер уже впізнає мою ходу, відрізняє по дзвону шпор і озивається тихим іржанням. В свою чергу я всіляко виказую радість з того, що вона виявляє прихильність до мене. 116


Амури і конкури Ласкава вже звикла до мене, і ми стали друзями. Щойно наближаюсь, вона торкається губами руки, шукаючи в ній гостинець, а потім кладе голову мені на плече. Я із задоволенням гладжу її по оксамитовій щоці. Під час прогулянок весь час із нею розмовляю і за розмовами привчаю до простих команд. Вона швидко розуміє, чого від неї вимагають і охоче виконує команди, напевне, сприймаючи це як гру. Гадаю, настав час привчати Ласкаву до сідла. До попони вона вже звикла. Правда, сьогодні, коли я спробував затягти попругу, вона запротестувала. Тоді я, не знімаючи сідла, пригостив її цукром. Ласкава пом’якшала і великодушно дозволила підтягти попругу. Вже кілька днів воджу її в сідлі, взявши за повід. Напевно, вона зробила з цього висновок, що коли хочеш гуляти, то треба надівати сідло, бо дозволяє осідлати себе без зайвих умовлянь. Тривалість наших прогулянок щоразу збільшується. Всі штабні з цікавістю спостерігають за розвитком наших стосунків, іноді питаючи: – Пане ад’ютанте, то коли хтось когось повезе? Чи й далі будете гуляти з кобилою, наче з дівчиною попід ручку? – Весело сміється той, хто сміється останній, – відповідаю насмішникам і продовжую робити своє. Нарешті Ласкава дозволила вістовому розсідлати себе. Щоправда, спочатку сторожко покосилася на чужу людину, та я заговорив до неї і пригостив сухариком. Вона заспокоїлася і підпустила вістового до себе. Сьогодні ми просунулися ще на крок. Я попросив вістового, щоб засідлав Ласкаву. Знову довелося умовляти, пригощати і пестити мою норовисту красуню, поки вістовий приторочував сідло. Я давно помітив, що у Ласкавої суто жіноча вдача: добрим словом, ласкою, гостинцями її можна вмовити. Ось і настав момент істини. Я дуже хвилювався, збираючись здійснити перший виїзд, бо мій тріумф чи фіаско не залишилися б непоміченими штабними. Але наважився ризикнути. – Гадаю, прийшов час проїхатися верхи, – погладив гриву своєї гнідої. – Ну, то що, красуне? Поїхали? Кобилка лише уважно подивилася на мене своїми темними, кольору стиглої сливи очима і тикнулася губами у долоню. Я дав їй грудочку цукру, 117


Галина Невінчана після чого, підтягнувши міцно попруги, загнуздав. Вона стояла сумирно, наче чекала, що ж буде далі. Під прискіпливими поглядами товаришів по службі я рішуче заклав ногу у стремено і за мить опинився у сідлі. Кобилка затанцювала, спробувала стати дибки, щоб скинути вершника, але я осадив її і направив з двору на дорогу, якою ми щодня гуляли, і лише за ворітьми відпустив повід. Ласкава, відчувши волю, пустилася вскач по вулиці і вилетіла в поле. Я дозволив їй бігти скільки заманеться. Вона носилася, мов вітер, аж поки її атласна шкіра не заблищала від поту. Тоді примусив Ласкаву перейти на крок. Перебираючи стрункими ногами, кобилка стиха пофиркувала, раз по раз повертала голову й косила фіалковим оком, щоб побачити, хто ж це на ній сидить. А я весь час говорив до неї. Нарешті примусив Ласкаву перейти з кроку на рись. Через свій темперамент вона весь час збивалася на галоп, та недаремно ж я вчитель. Знаю, як домогтися свого. Звісно, мені шкода своєї кобилки. Вона втомилася. Але я мав довести, хто з нас головний. – Ну, що? Попрацюймо ще? – звернувся до Ласкавої, побачивши, що вона трохи перепочила. – Гадаю, попрацюємо. Сприйнявши її мовчання за згоду, поганяв її ще трохи. Повернувшись з прогулянки, сам поводив її по подвір’ю, щоб охолола, сам вичистив і нагодував. Тепер щодня вибираємося за місто. Ласкава виявилася дуже кмітливою і вже скоро почала показувати чудеса вишколу. Мені здається, що вона полюбила мене, бо зустрічає радісним іржанням, тягнеться губами до рук, кладе голову на плече, треться щокою об плече. Коли їду верхи, вона не йде, а танцює піді мною. Обожнюю свою красуню і дуже радий, що зміг дику лошицю перетворити на ласкаву й слухняну. Всі дивуються цій метаморфозі й не вірять, що такого можна досягти самою ласкою. Ад’ютантська посада мені до смаку. Моїм робочим місцем знову став стіл, а знаряддям праці – ручка. Під моїм началом всі штабні писарі і вістові. Щоправда, іноді доводиться і самому злітати верхи на Ласкавій з секретним пакетом на передову. Але це й добре, бо якби не ці доручення, то й пороху не понюхав би, сприймав би війну лише на слух, бо надто близько проходить лінія фронту, і його «музику» чути в місті. В мої обов’язки входить переглядати кореспонденцію, звісно, крім тієї, де стоїть гриф «Цілком таємно». Читаючи циркуляри зі Ставки, іноді 118


Амури і конкури просто дивуюся. Здається, що «столоначальники» ніколи не бачили бою і не тямлять строю. Навіть не знаю, чим ще пояснити хо��а б останній документ «Настанова про дії піхоти в бою». Ним рекомендована атака густими масами. Напевне, у Генштабі забули, що супротивник озброєний за останніми досягненнями науки і техніки, і браку в кулеметах не відчуває. Добре, що є молоді офіцери, у яких голова на потрібному місці, тож вони навіть не розпакували ту дурню, а виробили свої статути і настанови, які нерідко писані власною кров’ю. Інакше нашу армію винищили б ущент.

119


Галина Невінчана Звабник Я часто бачуся з гарненькою сусідкою Ядзею, познайомився з її матір’ю. Пані Юрникова запросила завітати до них. Зайшов. Розговорились. Під час розмови дізнався, що їхнього батька мобілізували до австрійської армії, і вони залишилися вчотирьох: мати, Ядзя, її брат-підліток і маленька сестричка. Живуть тим, що збирають з садка і городу, тобто зовсім бідно. Гадаю, що зможу якось допомогти їм. Не можу сказати, чим обумовлена тяга до благодійності, але навряд чи це можна назвати чистим альтруїзмом. Піклуючись про бідну родину, маю привід навідуватися до них, а тим разом бачитися із русявою, блакитноокою красунею. Отже, я частий гість у Юрників. Ніколи не дозволяю собі приходити в гості з порожніми руками, знаючи, що й цукор, і галети тут вважають ласощями. Вечорами розповідаю їм про Київщину, свою школу, дружину, дітей, а вони мені про Галичину, про те, яким безправним є життя хлопа, що має коритися багатьом панам. До мене вже всі звикли, ніби до члена родини, тож я, набравшись сміливості, спитав у господині: – Чи дозволите Ядзі показати мені місто? Взагалі, то я вже й сам чудово його знаю, але мене не влаштовують побачення з дівчиною на очах у всієї родини. – Авжеж, пане офіцере! – поквапилася відповісти мати. – Нехай покаже, розповість щось цікаве, та й сама трохи розважиться. 120


Амури і конкури Ядзя, те слухаючи, зашарілася, але від прогулянок не відмовилася. І ось ми вже прошкуємо вулицею. Та я не стільки слухав розповідь чарівної білявки, скільки насолоджувався самою її присутністю. – Нашому місту вісім століть. Воно виникло як опорний пункт князівських дружин для захисту торгового шляху до місць видобування солі поблизу Коломиї. Вся ця земля колись належала синові князя Ярослава Костянтину. Саме від його імені місто і отримало свою назву. На початку 15 століття Снятин дістав Магдебурзьке право. А наприкінці 18-го – Снятинщину захопила Австрія… – Панянка так добре знає історію свого краю? – не забарився з компліментом на адресу своєї супутниці. – Тато був старостою у церкві. Ми жили поруч зі священиком, людиною освіченою і доброю. Він дуже любив нас з братом і завжди розповідав щось цікавеньке. Використовую будь-яку нагоду, щоб поблукати з Ядзею по Снятину. Ладен знову і знову слухати її розповіді про містечко, його мешканців, дивовижні легенди і байки про сиву давнину. Та хай би що щебетав її приємний голосок, я слухав би його й слухав. А ще з Ядзею я відточую свої знання польської. Вона навчила мене багатьох гарних пісень. Мені подобається співати з нею дуетом: O, jak dobrze nam głęboką nocą Wędrować jasną wstęgą szos. Patrzeć, jak gwiazdy niebo złocą I czekać, co przyniesie los. Минулої прогулянки потрапивши підбором у щілину між каміння бруківки, Ядзя мало не вивихнула ногу. Тому сьогодні я дозволив собі під час прогулянки підтримувати її під ліктик. Жодних заперечень від панянки не почув. Мені це нагадує епопею із Ласкавою. Сьогодні Ядзя вже сама взяла мене під руку. Й того більше, я помітив, що йдучи, вона потроху, наче випадково, пригортається до мене. Я всім тілом відчуваю биття її серця, від чого моє починає шалено калатати, аж поки не прилаштується битися в такт. Здається, я закохався. Так, я закохався і вже напевно знаю, що Ядзя теж закохалася в мене. Мене це зовсім не дивує. Дівчині вже двадцять років, а гідних кавалерів катма. А тут раптом у їхньому містечку, по сусідству з її домом, поселяється двадцятивосьмирічний шляхетний офіцер. 121


Галина Невінчана – Ядзю, серденько, скажіть, чому ваші волошкові оченята спинилися на мені? – питаю напівжартома. – А хіба є ще хтось гідний уваги молодої дівчини? – зашарівшись, відповідає. – Місто повне молодими чоловіками. Від солдата – до генерала. Вибирай! – На жаль, одна половина – бидло, друга – пихате панство. – Вона кокетливо опускає очі. – А я опинився саме посередині. – Просто ви шляхетний, освічений, до того ж гарний молодий чоловік. – Щиро дякую, ясно панянко, – хотів картинно поцілувати її ручку, але в останню мить взяв за обидві руки, повернув їх до себе долоньками й почав вкривати цілунками їй пальчики і зап’ястя. Бідне неціловане дівча завмерло, наче спіймана пташка, і мало не непритомніло, а я насолоджувався тим. Потім одна моя рука перекочувала на струнку талію дівчини. Притиснувши Ядвігу до себе й знайшовши губами ніжні вуста дівчини, припав до них палким поцілунком. Ядзя не вирвалася і не втекла у будинок. Навпаки. Її руки, зметнувшись, як два птахи, обвили мою шию. Розумію, що розпочав небезпечну й не зовсім пристойну гру, але відмовити собі в цьому не можу. Впевнений, що у кожному разі зможу контролювати ситуацію… Маршрути наших прогулянок здебільше пролягають по малолюдних, затишних місцях, де закохана пара може усамітнитися і віддатися безневинним пестощам. Серпень. На медвяного Спаса я отримав сюрприз. Побачивши з вікна, як на подвір’ї з’явилася елегантна пані в модному капелюшку і невеличкою дорожньою валізою, спочатку не повірив своїм очам. Та наступної миті зрозумів, що ця пані – моя дружина і стрімголов вибіг на подвір’я. Поспішав не стільки шаленіючи від радості зустрічі, а швидше для того, щоб запобігти несподіванкам. Софія ж розцінила мій порив по-своєму. – Іване, ти й справді радий, що я приїхала? Як так хотіла тобі зробити приємний сюрприз на свято!.. – Так, люба, дуже радий, – поквапився запевнити її: – А з ким залишилися діти? – Мама і Люда доглядають за ними. Тож за дітей не хвилюйся. А я вирішила трохи погостювати у тебе. Адже ти за мною скучив? Увечері я представив дружину офіцерам штабу. Вона сподобалася їм своєю шляхетністю і разом з тим простотою. 122


Амури і конкури Моя хазяйновита дружина швидко освоїлася на новому місці. Вже кілька днів як вона допомагає кухареві, і це зразу відчули як у офіцерській, так і в солдатській їдальнях. Страви стали смачнішими, різноманітнішими. Офіцери в’ються навколо неї барвінком, та й солдати штабу всіляко намагаються прислужитися. Вона вміє зачаровувати людей! Завжди знайде з ким і про що побалакати. З офіцерством – справжня пані, до солдат – рідна мати: ставиться прихильно, розпитує про домашні справи, про сім’ї, когось заспокоює, когось підбадьорює, допомагає писати листи додому. Це не залишилося поза увагою начальника штабу. Розсипається перед Софією дрібним бісером, не знаючи, як висловити безмежну вдячність за вплив на особовий склад частини. Одному мені не надто комфортно в цій ситуації. Треба терміново знайти у який спосіб познайомити Софію з Ядвігою та її сім’єю, аби, борони Боже, не виникло якихось непорозумінь, бо моя благовірна вирішила затриматися тут надовго. Нарешті слушна нагода трапилася і знайомство жінок відбулося. Як не дивно, але вони сподобалися одна одній і досить швидко здружилися, наскільки взагалі можуть здружитися дві жінки. Ми часто виїжджаємо за місто на кінні прогулянки втрьох. Софія на Ласкавій, Ядвіга на Солдаті, що належить начальнику госпчастини Сербину. Інтендант майже не їздить на жеребці, а його однак треба вигулювати, щоб не застоявся в стійлі. Я ж беру Дзвоника, який належить начальнику штабу, пану Бітнеру, – в його віці, з його здоров’ям та вагою не до гарцювання. Виїхавши за місто, зупиняємося в лісі на великій галявині, яку обступили величезні дуби та буки. Пускаємо коней пастися, а самі всідаємось у затінку і ведемо довгі розмови, потихеньку знищуючи запас наїдків і вина, що їх завжди прихоплюємо з собою. Лежачи в траві і дивлячись у блакитну височінь, я думаю про двох жінок, які зараз поруч. «Це щастя чи нещастя, коли вони обидві мені любі? – запитую сам себе. – Обидві такі гарні, але такі різні. Одна зріла, наче квітуча півонія, що розкрилася у всій красі, друга – ніжний бутон нерозквітлої троянди. Обидві кохають мене і жадають у відповідь моєї любові. Та хіба я можу дати Ядзі те, чого вона так пристрасно бажає? А бажає вона того, що по праву законної дружини отримує Софія. Чи маю я право перейти рубіж у стосунках з Ядзею? Скоріш за все, ні. Та хіба можна примусити серце жити в рамках? Як заборонити кохати?» 123


Галина Невінчана Іноді я втягую жінок у філософські бесіди і поволі підводжу до теми, яка мене хвилює: яке їхнє ставлення до кохання? Софія дотримується вельми консервативних поглядів. – Якщо ми називаємося цивілізованими людьми, то й маємо жити за людськими законами. Чоловік і жінка належать один одному, сімейний союз вічний. Вільних стосунків бути не може, як взагалі не можна бути вільним, живучи у суспільстві. Ми всі так чи інакше залежні, – безапеляційно стверджує вона. – А я вважаю, що найголовніший закон – це закон серця. І кохання має бути вільним, – із запалом відстоює свою думку Ядзя. – Перепрошую, – поцікавилася Софія, – а що робити з дітьми, наслідком вільно��о кохання? Хто має нести відповідальність, ростити їх? Тоді вступаю я. – А може, всі діти мають належати державі і саме вона має виховувати їх? Адже всі діти є громадянами держави, майбутніми її оборонцями, всі вони створюватимуть матеріальні й духовні цінності цієї країни. Тож природно, щоб держава створювала для всіх дітей абсолютно однакові умови для розвитку. Щоб не було ні обділених шматком хліба, ні випещених егоїстів. – Коханий, мені подобаються певні речі з того, що ти сказав. Ну хоча б про рівні умови для розвитку, – вступала в полеміку Софія, – але за таких умов, коли держава опікуватиметься дітьми, шлюб як інститут суспільства взагалі буде майже викорінений. Адже тільки спільне вирощування, виховання дітей пов’язує подружжя тоді, коли почуття прохололи й кохання перетворилося у дружбу, звичку, обов’язок. – Ну то й що, що не буде сім’ї!? Зате буде чисте кохання без матеріальної зацікавленості і залежності, – відстоює свою позицію Ядзя. Софія хитає головою і каже: – Що то молоде! Їй любові, рівності, братерства давай. От коли виносиш, народиш дитя, тоді подумаєш, чи готова віддати його комусь, позбувшись обов’язків дружини, матері. І чи погодишся ділити з кимось батька цієї дитини. Ядзю, Ядзю, яка ти ще зелена і наївна, – з цими словами вона пригортала білявку до себе майже по-материнськи, хоча була старша за Ядзю лиш на якихось років на десять. Коли сонце наближається до обрію, ми повертаємось до міста. Софія як завжди, йде на кухню допомогти кухареві готувати вечерю, а ми з Ядвігою маємо розсідлати коней і завести їх до конюшні. За кущами жимолості й бузку, що стіною обступають конюшні, у деннику ми, як злодії, крадемо один в одного цілунки, знемагаючи від бажання, а потім Ядзя біжить додо124


Амури і конкури му, а я йду до офіцерської їдальні й з нетерпінням чекаю, коли закінчиться вечір. Щойно з Софією переступаємо поріг моєї кімнати, я стискаю її в обіймах і за мить ми падаємо на ліжко. Навіть на роздягання у мене не залишається терпіння. Я просто зриваю одяг з неї і з себе, вкриваючи її тіло поцілунками. Та тільки я й сам не знаю, не усвідомлюю в цю мить, з ким із жінок кохаюсь, з Софією, чи з Ядвігою. І так цілий місяць. Нарешті Софія поїхала додому. Ядзя ж залишається поруч. … От і почалася осінь 1916 року. Вона обіцяє стати важкою для вимучених війною людей: для солдатів, приречених гнити в окопах, і для мирного населення, пограбованого арміями країн, що відвойовують одна в одної їх маленьке містечко. Люди втомилися від війни. Подейкують про зраду на рівні уряду. Багато балачок про Распутіна. Вважають, що це він призначає міністрів на свій розсуд, а государ перебуває під впливом імператриці, до речі, німкені, а вона через хворого спадкоємця престолу – під впливом Распутіна. Ведуться розмови про те, що десь за кулісами готується підписання сепаратного миру. З листів із дому видно, що в тилу скрутно. Можна подумати – на фронті краще. Фронтові офіцери розповідають: « Солдатів годують казна-чим. Переважно чечевицею. У четвертому батальйоні вже кілька разів солдати виливали привезені їм обіди на землю. Кричать: « Це лайно! Яке з’їли, таке і …..» Солонина, що її присилають постачальники, теж недобра, від неї тхне. От солдати, що сидять переважно на хлібі та картоплі, і обносять селянські городи… А обмундирування яке? Ті чоботи, що отримують солдати, носяться тиждень, потім розлазяться. Замість суконних гімнастерок – ватяні фуфайки. Шинелі геть усі з малюскіну. З фуражем теж неподобство. Коні ледь ноги тягають, а про те, щоб тягли поклажу, годі й казати. Щоправда, не можна поскаржитися на брак снарядів. А навіщо вони, коли воювати нема кому. Бойових офіцерів катма. Кращих ще на початку війни перебили. Зараз прапорщиків пачками гонять, так само пачками вертаються вони назад пораненими, контуженими, хворими. Мало того, що нічому не навчені, так ще й зовсім не розвинені. Одна надія на унтерофіцерів, які пройшли навчальну команду чи отримали це звання на фронті. Мав дивну розмову з начальником штабу. Сиджу собі тихенько, передивляюся папери. Полковник Бітнер читає якісь телеграми. Раптом як грюкне по столу і наче сам до себе й каже: 125


Галина Невінчана – Господи, за вікном 1916 рік, а ми й досі живемо минулим сторіччям! – Вибачте, – звертаюсь до нього, – щось трапилося? – Іване Івановичу, трапилося давно, а відгукується зараз. Уявляєте, досі ведеться облік нижніх чинів запасу згідно мілютинського указу 1874 року, де вони діляться на 45 категорій. Існують графи: «пекар», «коваль», «чоботар», «слюсар», «тесля», а от найважливішої графи «унтер-офіцер» немає. За деревами лісу не бачать. Ось вам і якість наших військ. Через цей безглуздий облік та ще й, вибачте, антидержавні пільги «за освітою» і «за сімейним станом» ставимо у стрій старіші строки, ніж супротивник. До того ж при мобілізації старих досвідчених взводних і фельдфебелів їх призначають рядовими і вони гинуть в перших же боях. А тепер, коли хлинув потік молодих солдатів і ратників 2-го розряду, навчати їх нема кому. За великим рахунком мене мало обходять проблеми, якими переймається полковник Бітнер та інші офіцери, бо я – людина абсолютно цивільна і на військовій службі опинився тільки через певні обставини. Мене більше хвилює, як допомогти родині Ядвіги пережити зиму. Напевне, доведеться скористатися дружніми стосунками і попросити Малину, якому я неодноразово допомагав, забезпечити родину Юрників дровами, підкинути борошна та крупів, а як будуть колоти кабана чи різати бичка, щоб виділив сала та м’яса. У виборі товариша я не помилився. Малина насправді виявився людиною чуйною, сердечною, у нього в самого вдома залишилася дружина з дітьми, тож він погодився виконати моє прохання. А я тим самим отримав ще більшу прихильність Ядзиної матері, яка якщо й здогадується про щось, то мовби не бачить. Геть задощило. Штабне життя можна назвати спокійним і одноманітним. Лише нечасті відрядження на передову, листи з дому й зустрічі з Ядвігою підігрівають молодечу кров. Отже, сиджу у Снятині, виконуючи обов’язки ад’ютанта і кохаючись Ядвігою. Хоча насправді це не можна назвати коханням. Скоріш за все це солодка мука, коли на найвищій ноті пристрасті струна обривається окриком «не можна!» І злітає він, як не дивно, не з дівочих уст, а з моїх. Не знаю, де знаходжу в собі сили встояти перед спокусою, але кожного разу, коли вона, стогнучи в моїх обіймах, вимагає близькості, я умовляю її: 126


Амури і конкури – Ядзю, кицю, не треба робити дурниць. Скінчиться війна, і я поїду додому, до своєї родини, буду вчителювати. А ти знайдеш собі пару, вийдеш заміж, матимеш свою сім’ю і забудеш про мене в обіймах коханого чоловіка. Не треба псувати собі життя, дівчинко! У відповідь вона плаче і шепоче: – Я не знаю, як буде далі, а сьогодні я кохаю тебе, я хочу тебе, навіть знаючи, що ти ніколи не будеш моїм. Але я пам’ятатиму ці миті щастя, знатиму, що воно в мене було. Най що там трапиться, ти вільний. Я не повисну тягарем на тобі, не зламаю тобі життя! Я кохаю тебе! – Ядзю, ти не розумієш, що кажеш. Нам не можна робити того, що ти хочеш. Я так не можу. – Тоді навіщо ти приручав мене? Навіщо? – її блакитні, повні сліз очі скидаються на озера. Я мовчу, бо не знаю, що на це казати, і єдине, чого хочу в цю мить – втопитися в тих синіх очах. Ситуація зайшла у глухий кут і у будь-який момент може розв’язатися непередбачено. Я відчував, що ладен здатися на умовляння, і мене вже навіть не хвилювали наслідки, а лише зупиняв вибір місця. Зараз не літо. Ні у Ядзі вдома, ні в моїй кімнаті усамітнитися неможливо. А на природі цього не зробиш. Останнім часом настрій у мене не з кращих. Тут і стосунки з Ядзею, і погода, і настрій в частині, та й, непевно, в країні взагалі. Ось до чого додумався. Знайшов причини поганого настрою. Сміх та й годі. Хоча, насправді не до сміху. Неспокійно якось на душі, особливо коли поспілкуєшся з людьми. У повітрі пахне грозою. Розмовляючи з солдатами під час відряджень на передову, а також із нашими, обозними, помічаю, що вони не горять бажанням «нюхати порох», а все частіше заводять розмови про землю, про мир. Ходять всілякі чутки про страйки в Петрограді, Москві, Києві та інших містах. Все частіше згадують про більшовиків, які ведуть боротьбу проти царя, за мир, за землю і свободу трудового народу. Щоправда, поки що це лише таємні розмови. Незважаючи на те, що я прапорщик, від мене солдати не криються, бо мають за свого, до того ж вважають, що більше розбираюсь у політиці. По правді сказати, я сам мало що розумію в теперішній ситуації, хоча мене, як селянського сина, теж хвилює питання землі, і я теж дуже хочу, щоб війна скоріше скінчилася і всі повернулися до звичного життя. Більш за все я бажав знову увійти до своєї школи, до учнів. 127


Галина Невінчана Затяжні осінні дощі перейшли у лапатий сніг, і в місто прийшла зима. Незабаром скінчиться 1916-ий, другий рік війни. В армії лютує цензура. Ніхто не отримує жодного листа без того, щоб він не був перлюстрований. Так само не відправляється жодного листа без того, щоб його не переглянули. Прапорщик Соломатін, який нещодавно прибув до штабу як цензор, скажу відверто, яскравий представник «охранки», не спра��ляючись з обсягом кореспонденції, долучив до її перегляду писаря. Той іноді зачитує мені фрагменти тих листів. Нічого такого, про що я не знав би, там нема. Солдати скаржаться на погану їжу, на тягар окопного життя, погане обмундирування, неможливість поїхати у відпустку. Деякі листи закінчуються проханням про посилку, в деяких висловлюється надія на легке поранення, яке допоможе потрапити у полон. У листах з тилу пишуть про різні господарські й сімейні справи, про те, що не вистачає хліба, що не в змозі обробити землю, жаліються на дорожнечу. Іноді радять дати хабара, щоб уникнути подальшої служби. Почастішали випадки братання. Зближення відбувається на нейтральній смузі. Зійшовшись, солдати тиснуть один одному руки, обмінюються незрозумілими словами, цигарками, іноді горілкою або якимось іншим напоєм. Найсміливіші зазирають в чужі окопи і розповідають потім дива про життя-буття супротивника. А воно й не дивно, адже в австро-угорській армії служить величезна кількість поляків, чехів, словаків, українців. Вони не бачать у російському солдаті ворога. Нерідко солдати-слов’яни здаються в російський полон. Напевно, велику роль в цьому відіграє те, що царський уряд одною з головних цілей війни проголосив звільнення слов’янських народів від австро-угорського і німецького поневолення. Бібліотеку уніатського священика я всю переглянув, те, що лишилося непрочитаним, мене мало цікавить. Іноді з великими перебоями до нас потрапляють старі газети, і то здебільшого «Московскіє вєдомості», «Раннєє утро», «Русскоє слово». Та якось капітан Бондаренко звідкись почав приносити цілі пачки газет з виступами думських ораторів, а також десь дістав заборонені до публікації промови Мілюкова, Пуришкевича та інших думців. В цих промовах уряд звинувачують у підлості, бездіяльності, таємних зносинах з німцями. Ці промови читають у дуже вузькому колі таємно, але якимось чином вони врешті-решт поширюються і серед солдатів. З’явилося повідомлення про вбивство Распутіна. Офіцери кажуть, що він 128


Амури і конкури злий геній царської родини, і що після його смерті справи підуть на краще. Не впевнений. Але поживемо – побачимо. Несподівано ситуація з Ядвігою, яка вже стала мене обтяжувати, розв’язалася сама собою. Наш штаб має передислокуватися в Окницю. Прийшов час прощатися з Ядвігою. З одного боку розставання було важким, з іншого – я десь в глибині душі навіть радий, що їду. Ми так і не пізнали один одного до кінця, не перейшли рубіж. Я не міг дозволити собі зробити нещасною молоду дівчину, яку щиро полюбив. Вдома на мене чекала родина, яку я не міг кинути. Отже, добре, що їду…

129


Галина Невінчана Збентежений

Штаб нашої дружини розмістився в центрі містечка Окниця, яке розташоване на кордоні з Бесарабією. Воно зовсім молоде, бо засноване на початку 90-их років минулого століття в пункті перетину двох віток Південно-західної залізниці – Новоселицької та Могилівської. Тут є паровозне депо, яке слугує базою могутньої тягової ділянки, цегляні будівлі водокачки й водонапірної башти, церква, школа з двома класами, земство. Розташування Окниці на перетині двох віток зробило її місцевим залізнично-адміністративним центром. Ще до початку війни тут діяли основне депо, майстерні для малого ремонту паровозів і вагонів, знаходилося управління ділянками шляху і тяги. Через Окницю надходили на головну магістраль Південно-західних залізниць і в провінції Австро-Угорщини бессарабські вантажі. Про це я довідався ще першого дня перебування в місті. – Звідки у містечка взялася така чудернацька назва? – спитав за вечерею у господаря квартири, інженера залізниці. 130


Амури і конкури – Одні кажуть, що воно походить від слов’янського слова «вікно». Наприклад, у болгарській мові вікно – «діра», «шахта». А в українській, російській, польській, чеській це слово має ідентичний зміст, – пан інженер відсунув склянку з чаєм, відкинувся на спинку крісла і продовжив лекторським тоном. – Друге пояснення: слово «окніце» утворюється із слів «окне» плюс зменшувальний суфікс «-іце», що означає «отвір в стіні, отвір в огорожі», «глибока яма», «яма з водою», «калюжа на болоті». Якщо брати до уваги, що поблизу Окниці дійсно є багато водоймищ, а кажуть, що один із землевласників на початку століття передав казенним Південно-західним залізницям під покращення водопостачання станції Окниця близько дев’ятисот квадратних саженів землі й ставка, то кращої назви для містечка годі й шукати. – Дякую. Просвітили. Пане інженере, ви дали мені вичерпну відповідь, – поквапився розшаркатись, радіючи, що лекція не затяглася. Початок нового 1917 року нічим не радує. Становище на фронтах погіршується. Окопне сидіння несподівано вивільнило багато часу, який солдати не мають чим заповнити. Неробство народжує крамольні думки. Питання «за що воюємо?», якому не має місця в регулярній армії, набуло першорядної ваги для великої кількості озброєного люду. А цілей війни народ не знає. Днями до штабу прибуло кілька офіцерів з так званого фронту: капітан Висіцький, поручик Богдан і прапорщик Саєнко. Звісно, увечері посиділи. Звісно, випили. Спочатку, як завжди, побалакали про жінок. Потім фронтовики, як годиться, сказали, що нам, тиловикам, таланить, бо у нас завжди жіноцтво під рукою. Висловили бажання помінятися з нами місцями і вже потім, нарешті, почали розповідати про те, що нас цікавило найбільше. Розповідають страшні речі. – Панове, воювати нема з ким, – сказав капітан Висіцький. – Це не армія, це «озброєний народ». Солдати і переважна кількість офіцерів наділи мундири щонайбільше кілька місяців тому, якщо не тижнів. Ні ті, ні другі не мають належної військової освіти і вояцького виховання. Уявляєте, після тритижневого, а в кращому разі щонайбільше – двомісячного курсу навчання в запасному полку солдат потрапляє під команду офіцера, який пройшов таке ж поверхове навчання в школі прапорщиків або на прискореному курсі військового училища. Самі по собі ці люди хоробрі, витривалі й здатні при нагоді на подвиг і самопожертву. Але, вибачте, це абсолютно сира, необроблена маса. На полк залишалися п’ять – шість кадрових 131


Галина Невінчана офіцерів, рідко більше. І то, зазвичай, на посадах командирів батальйонів і завідувачів господарською частиною. Офіцерське середовище строкате по складу, різноманітне за походженням і неоднакове за якістю. Стара полкова сім’я загинула, – він закінчив свій короткий, але пристрасний монолог на патетичній ноті і хлюпнув у склянку нову порцію горілки. – Пане капітане, голубчику, не треба надто згущувати фарби, – заперечив йому поручик Богдан. – Є непогані офіцери з прапорщиків, які брак освіти заповнюють високою свідомістю обов’язку і жертовною відданістю полку, що виховав їх. А офіцери з добровольців?! – Згоден, але це нечисленні категорії офіцерів, і їх майже цілком перебито ще восени 1916 року. Я ж веду мову про прапорщиків прискореного навчання. Щоправда, перші їх випуски дали армії багато чудових бойових офіцерів, які хоч і були поверхово підготовлені, але билися від щирого серця. Це був цвіт російської молоді, захопленої патріотичним поривом початку війни. Однак, погодьтесь, з осені 1915 року якісний склад офіцерського поповнення різко погіршився. Інтелігенція знайшла, у який спосіб уникнути фронту. Нових офіцерів набирали з напівінтелігенції. Студенти університету хіба що у «земгусари» подалися. А у прапорщики хто подався? Ті, хто все одно мав піти в солдати. Колишні випускники міських училищ. – Перепрошую, пане капітане, але серед нас теж є прапорщики, – зупинив його Саєнко. – Про присутніх не йдеться. Я про загальний стан речей. Тож перепрошую, панове, коли когось образив, не бажаючи цього. – Він рвучко підвівся, клацнув шпорами і, схиливши голову додав: – Вибачте. – Заради Бога, пане Висіцький, – я поквапився стати між ними, бо обидва наші гості були добре напідпитку. – Продовжуйте свою думку. – А я продовжу. З’явилися офіцери, в яких нема нічого офіцерського, окрім погонів. Офіцери, що не вміють поводитися ні на службі, ні в товаристві. Саме через них, слово «прапорщик» зробилося «прозивним». Вчорашній гімназист, а то і неук-напівінтелігент у прапорщицьких пагонах командує ротою в півтораста – двісті мужиків у солдатських шинелях! Так, він може повести їх в атаку. Але він не може передати їм військового духу! Не може, бо сам його не має. Е-хе-хе! «Коваль кує меч, а володіє ним молодець». Молодців поки що достатньо, але ковалів не стало. – Він знову перехилив чарку. – Не знаю, панове, до чого ми довоюємося. Зброя в руках народу – це страшно. Не подумайте, що це я сп’яну. Я потомствений офіцер, воював у Маньчжурії, трохи бачив життя і усвідомлюю свої слова… 132


Амури і конкури Після розмови з фронтовими офіцерами минуло кілька днів. Сьогодні полковник Бітнер викликав мене до себе на квартиру. – Іване Івановичу, – звернувся до мене якось по-домашньому. – Я запросив вас для дуже важливої бесіди. Вважайте, що це секретна нарада. І не дивуйтесь. За той час, що ми працюємо разом, я мав можливість переконатися, що ви розумна і порядна людина, якій можна довіряти. – Дякую, пане полковнику. Радий старатися! – виструнчившись перед начальством, взяв під козирок. – Ах, облиште ці церемонії. Не до цього зараз. Ви, мабуть, знаєте, що на фронті і всередині нашої держави неспокійно і що все це може скінчитись революцією? Є відомості, що солдати б’ють і вбивають офіцерів. Скажіть відверто, який настрій у солдат нашої частини. Чи довіряють вони вам? Ви ж ближчий до них, бо вийшли з їхнього середовища. Це важливо, бо маємо знати, чого чекати. Ви ж мене розумієте? – Авжеж. Солдати штабу мені довіряють, бо я поводжуся з ними, як старший товариш. Я офіцер по нещастю, й пам’ятаю, що не так давно був сином хлібороба. Отже, я ставлюсь до них як до рівних, з пошаною, як до годувальників народу, як до захисників батьківщини. Вони це відчувають, тому й відверті зі мною. Також пам’ятають, що я вчитель. Повірте: ні вам, ні решті офіцерів солдати штабу й обозу лиха не заподіють. А от який настрій у людей в ротах, сказати не можу. – Ну, спасибі. Ви мене дещо заспокоїли, адже зараз тікають з фронту дезертири і намовляють солдат до непокори. Напевне, треба по одному викликати ротних і розмовляти з кожним окремо, щоб володіти інформацією, – підсумував розмову начальник штабу. Лютий. До нас докотилася звістка, що відбулася революція і цар Микола ІІ зрікся престолу. Відмовився від престолу і Великий князь Михайло. Утворився тимчасовий уряд під керівництвом Керенського, який начебто взяв владу до скликання Установчих зборів. З фронтів відступають війська. Армія приголомшена революцією, що раптово звалилася на неї. Руйнується весь світогляд офіцера і солдата, спустошується їх душа. Вишикувані темними квадратами на березневому снігу війська похмуро присягають невідомому Тимчасовому уряду. Дивно і дико звучать слова цієї присяги. Я помітив, що місцями в строю мимоволі здригаються рушниці, узяті на караул, і по щоках старих солдатів котяться сльози... Царя не стало... Солдати здивовано дивляться на офіцера. Офіцер розгублено мов133


Галина Невінчана чить і озирається на старшого за званням. А той збентежено торкається погона з царським вензелем і теж мовчить... Хто б міг подумати, що Росія має таке пережити? Проминув перший тиждень березня. Читаючи кореспонденцію чи шифровки, спілкуючись по телефону, полковник Бітнер все частіше хмурніє. Я завжди поруч, він до мене звик і часто ділиться думками, довіряючи мені. – Погані справи на фронтах, Іване Івановичу. Солдат вирішив, що раз царя не стало, то не стало й царської служби, і царській справі – війні – настав кінець... Він із готовністю вмирав за Царя, та він не бажає помирати за «панів», що дійшли влади. Ось і офіцер, що закликає солдата захищати Батьківщину, стає йому підозрілий. Солдати як розмірковують: «Коли вже була оголошена «свобода», то хто має право примушувати його, солдата, проливати свою кров на фронті, коли в тилу робітники проголосили восьмигодинний робочий день, а односельці готуються ділити землю поміщика?» Мені нічого йому на це відповісти, отже, слухаю мовчки. Після перемоги Лютневої революції братання на фронтах набуло лавиноподібного характеру. Чому так відбулося? Напевне, недовіра до Верховного командування, яка нестримно наростала в нижньому ешелоні декілька місяців, які передували катастрофі, в перші тижні після революції вирвалася назовні й призвела до вибуху, підірвавши саму основу дисципліни – довіру солдатів до офіцерів. Отримав від Софії листа. Вона пише, що коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди вітали один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам’ятник Олександру II. В місті навіть проведено демонстрацію за участю військ гарнізону. Від наших друзів, пана поштмейстера і управителя шкіряного заводу, вона дізналася, що створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів, шкіряників, друкарів, будівельників. Вона радіє тому, що мешкає в селі. Хоч до Великих Незгірців лише якихось чотири кілометри, але все ж таки там спокійніше. Селяни інертніші за робітників, до того ж весна, коло землі повно роботи, а працювати нікому… Мені за сім’ю неспокійно. 134


Амури і конкури Країна охоплена революційним чадом. Цей чад, безперешкодно передаючись на фронт, отруює армію. Подібно хворобливому висипу, вся вона наче виразками покрилася комітетами — від фронтових до рот. Солдати покинули службу... Тепер весь час солдата присвячений зборам і мітингам, засіданням і комітетам – якимось цікавим, та абсолютно незрозумілим «пленумам», «кворуму», «платформам» і «резолюціям»... Реформи Гучкова народжуються одна за одною. Услід за введенням комітетів і розгромом командування він розпорядився начисто звільнити нижчих чинів, старіших за сорок три роки, а по тому – всіх старших за сорок років. Ця абсолютно непродумана часткова демобілізація вкінець розладнала роботу залізниці. Протягом всього березня на фронті виникають самочинні комітети. Ставка видала положення про комітети, намагаючись їх регламентувати й створити якусь рівновагу між офіцерським і солдатським складом. Але вже в першій половині квітня Тимчасовий уряд, абсолютно незважаючи на Ставку, передав на фронт через голову верховного командування своє власне «поливанівське» положення, що цілком нівелювало роль офіцерів. Нескінченно триває війна, сенс якої абсолютно втрачений для народу. Народ роздратований і вже озброєний. Кінець квітня. Оголошена «Декларація прав солдата». Згідно з нею військовослужбовці отримують всі політичні права (участь у виборах), можуть вступати в будь-яку з політичних партій, і в більшовицьку також, можуть сповідувати і проповідувати будь-які політичні переконання. Навіть такі, як: «Геть війну!», «Геть офіцерів!» тощо. Тепер у військові частини в тилу й на фронті можуть вільно доставлятися всі без винятку друковані видання, в тому числі анархічні й більшовицькі. Скасували обов’язкове віддання честі, всі дисциплінарні стягнення. Гадаю, регулярній озброєній силі настає кінець.

135


Галина Невінчана Сумний Сьогодні отримав від Софії листа. «Добрий день, любий Івасю! Не знаю, чи отримав ти наші поздоровлення до свята, тож іще раз вітаю тебе. Христос Воскрес! Який жаль, що не можу обійняти тебе і похристосуватися посправжньому! Я страшенно за тобою скучила. Діти теж. Особливо донечка. Вона весь час питає, коли татко повернеться додому? Я кажу, що скоро… У нас все добре. Дякувати Богові, всі живі-здорові, не голодуємо. У господарстві все до ладу. Паску відмітили весело, особливо наші сини. Тож про це розповім докладніше. Віднедавна у Бердичеві розмістився якийсь штаб, а по сусідніх селах розквартирувалися військові. Не минула така доля і нас. На вигоні, де раніше збиралася молодь, тепер влаштували плац, де бравий фельдфебель муштрує сільських дядьків-новобранців. Уся дітлашня проводить там дні. А серед малечі височить, як дзвіниця, дякова дочка Хвенька Горобець, демонструючи пану офіцеру всі свої принади. До речі, йому вона назвалася Фея Воробєєвна, з чого все село сміється. Вибач, трохи відхилилася од теми. Отже, фельдфебель, бачачи таку гарну панну, яка не зводить з нього закоханих очей, радий старатися і вихиляється перед дівкою. Чоботи блищать, вуса стирчать, весь ременями переперезаний, шаблею вимахує, дядьків матюком криє і на Хвеньку зиркає. Звісно, наші козаки теж все це спостерігають. Це поки що приказка. Казка попереду. На Великдень я паски святила ще з ночі, поки діти спали, тож до церкви їх не брала. Вони ж попрокидалися вдосвіта, вирядилися у гімнастерки, 136


Амури і конкури що я їм пошила, підперезалися портупеями, які ти їм передав і, натягнувши формені кашкети з кокардами (теж твій подарунок), помчали з двору. Забула розповісти, що до всього цього обмундирування у них і шабельки є. Сусід дядько Охрім зробив, сказавши, що то подарунок до свята, щоб паничі були геть як батько, офіцерами. Вже увечері завітав до нас батюшка. Я його пригостила, як годиться, а він все не йде, мнеться, наче хоче щось сказати, але не наважується. А потім покашляв у кулачок і от що мені повідав. Прилетіли до нього баби зранку перелякані, наче за ними чорти гналися. Дехто й кошики з пасками погубив. Він їх питає, що трапилося. А вони давай жалітися. Кажуть, що йшли до церкви не дорогою, а стежкою, що повз садибу пана вчителя проходить. Ще туман не розвіявся. Аж раптом з кущів хтось вистрибує, дрючком розмахує і лається добірною лайкою. Певно, ти вже здогадався, що то були наші сини. Віктор з Валентином і малий Ігор. Коли старші кричали розбірливо: «Твою мать!», то той малий дурник підстрибував у своїй картатій сорочечці, розмахуючи бур’яниною і несамовито верещав: «Паймать!» Звісно баби перелякалися, покидали свої кошики, крашанки так і покотилися по землі. Тож, перекліпавши перед батюшкою, ледь дочекалася, поки він піде, і влаштувала тим шибайголовам екзекуцію. Попросила Марисю, щоб відшмагала їх різками. То твій любимчик Віктор, і тут відзначився. Зловчився і вкусив бідну дівчину за стегно, коли вона його голову між ногами затисла, щоб зручніше було лупцювати. Отакі наші справи, любий. Ростуть діти – росте й клопіт... Та ти дуже цим не переймайся. Ми любимо тебе, чекаємо. Бережи себе. Твоя Софія». Не знаю – сміятися чи плакати. Коли увечері прочитав лист товаришам, то їм він видався кумедним. А мені сумно. Якби не війна, то мої хлопчаки такого не встругнули б. Де б їм таке побачити й почути. Не можна хлопцям без батька рости. Добре, що у Софії ще той характер. А то взагалі від рук відбилися б. Думаючи про це, я роздивлявся світлину, на якій виструнчилися мої козаки. Віктор і Валентин у гімнастерках, які їм пошила Софія, підперезані ремінцями, у військових кашкетах, що не падали на очі тільки тому, що зачепилися за вуха, і маленький Ігор у довгій картатій сорочечці. У мене замлоїло серце і підступна сльоза скотилася по щоці. Дуже закортіло додому, в те, колишнє, цивільне життя. Що я тут роблю? 137


Галина Невінчана Кому це потрібно? Чи не вперше я замислився над безглуздістю того, що відбувалося навколо. На фронтах почали розповсюджувати листівки російською і німецькою мовами з текстом «Відозви до солдатів усіх воюючих країн», написаної Леніним, лідером партії більшовиків. В них він заявляє, що братання є одним з найбільш дієвих способів, здатних прискорити припинення війни. Він закликає до проведення мітингів російських і німецьких солдатів через перекладачів, без присутності офіцерів, де треба роз’яснювати погляди більшовицької партії на війну, вказувати на те, що в разі переходу влади у Росії і в Німеччині в руки трудящих буде забезпечений швидкий кінець війни і демократичний мир між всіма воюючими державами. За цими листівками почали з’являтися інші. Цього разу зі статтею Леніна «Значення братання». У ній підкреслювалося, що братання «починає ламати прокляту дисципліну... підпорядкування солдатів «своїм» офіцерам і генералам, своїм капіталістам (бо офіцери й генерали переважно або належать до класу капіталістів, або відстоюють його інтереси)». Звідси ясно, що братання є «одною з ланок в ланцюзі кроків до соціалістичної пролетарської революції». Далі наголошувалося: «щоб братання якомога легше, правильніше, швидше йшло до нашої мети, ми зобов’язані піклуватися про найбільшу організованість і про ясну політичну програму». Ленін вимагав від армійських більшовиків активізувати свою діяльність так, щоб солдати переходили тепер до такого братання, під час якого обговорювалася б ясна політична програма», а солдатів закликав обговорювати «цю програму в своєму середовищі й разом з німецькими солдатами! Таке обговорення допоможе вам знайти правильний, найбільш організований, найбільш близький шлях до припинення війни і до скинення ярма капіталу». Гадаю, у всіх статтях, присвячених братанню, Ленін прагнув надати цьому явищу не стільки антивоєнний, скільки політичний характер. Треба віддати належне, солдати обозу і штабу поки що поводяться сумирно, але ми знаємо, що у частинах вже трапляються арешти офіцерів солдатськими комітетами.

138


Амури і конкури Коханець Отже, тепер службу в Окниці. Мені частенько доводиться їздити на станцію з розпорядженнями начальника штабу. Залізничний вокзал у цьому маленькому містечку є витвором сучасного архітектурного мистецтва. Він вражає красою пропорцій і орнаментом кладки стін. От тільки величезна кількість людей у військовій формі дещо вносить дисонанс у цю застиглу в камені музику. Та нічого не вдієш, зараз війна, а залізниця є стратегічним об’єктом. На станції чергують військові патрулі, бо на поїздах, що проходять повз, повно дезертирів. Дивно, але чомусь лише у цей приїзд на вокзал я звернув увагу на зграйку сестер милосердя. Санітарний поїзд стоїть тут уже довгенько, але панночок у формених сукнях з білими фартушками і червоними хрестами на хустинках я щось раніше не помічав. Господи! Як вони схожі на гімназисточок, які прогулюються пероном, наче бульваром. Де мої сімнадцять?.. Крякнувши, я підкрутив вус, підібрав повід і примусив Ласкаву йти неквапним кроком. Моя гніда кокетка напевне зрозуміла, що ми маємо справити на когось враження. Вона вигнула шию дугою, трішечки нахиливши набік голову, і почала картинно перебирати стрункими ногами у білих носочках, злегка погойдуючи крупом. Я ж тим часом втягнув усе, що можна було втягнути і, розвернувши плечі, випнув колесом груди. Решту зробили погони, аксельбанти, шпори і вусики. Поява такого красеня ад’ютанта не могла залишитись для сестричок непоміченою. Проїжджаю139


Галина Невінчана чи повз них, я майже фізично відчув на собі погляди декількох пар оченят, що з цікавістю розглядали мене, почув щебетання, а потім веселий дівочий сміх. Та жоден м’яз не здригнувся у мене, я не те що голови не повернув, навіть оком не кинув у їхній бік. Не спішуючись, спитав патруля, де знайти ротного Капустіна. В ту ж мить, вже зовсім близько, знову почув: – Пане ад’ютанте, ми залюбки покажемо вам дорогу! – майже в один голос промовили медички. Напевне, почувши моє запитання, вони вирішили скористатися ним, як приводом для знайомства. – Дякую, красуні, не переймайтеся. Сам потраплю куди треба. Дасть Бог, не заблукаю у трьох соснах. Маю честь! – я ввічливо, але холодно козирнув красуням. Непомітно торкнувшись коліном боку Ласкавої, дав їй зрозуміти, що розмова закінчена і ми маємо рушати. Моя розумниця тріпнула гривою, метельнула хвостом і так само, танцюючи, понесла свого вершника геть. – Ти справжній друг, красунечко моя, – похвалив кобилку, щойно ми вимчали з поля зору медичок, і погладив її по шиї. Вона лише задоволено форкнула. Ротного я застав на квартирі. Передав розпорядження полковника, ми перекинулися кількома словами, і я повернувся до штабу, виглядаючи, чи не прогулюються пероном медички. Вже вкотре приїжджаю на вокзал, але зникли не лише медички, а й санітарний поїзд. І чого це мене так хвилює? Поїхав, то й поїхав. Відвідини вокзалу відтепер стали моєю нав’язливою ідеєю. Напевно, це від нудьги. Захотілося якихось пригод. Тож, отримавши доручення полковника, я з радістю скочив на Ласкаву. Кобилка, наче здогадавшись, сама помчала у потрібному напрямку. Щойно під’їхав до станції, як моє серце шалено закалаталося. На рейках стояв потяг, на який я марно чекав кілька днів. Передавши ротмістру пакет, зібрався було вже йти, як він зупинив мене. Чому я дуже зрадів, бо сам не міг знайти приводу, щоб залишитись, а дуже хотілося поговорити про дівчат. – Не поспішай, Іване Івановичу. Ти завжди мене до столу запрошуєш, тож дозволь сьогодні й мені бути гостинним. Не обійди ласкою пообідати зі мною, – з цим він поставив на стіл пляшку й гукнув денщика, щоб той накривав на стіл. – Давай, друже, по чарочці для початку, – запропонував Капустін і, хлюпнувши у склянку трохи рідини з пляшки, долив водою з графина. 140


Амури і конкури – Що це ви, пане ротний, чаклуєте? Хіба то не горілка? Чи будемо пити віскі із содовою, як англійці? – поцікавився я. – На жаль, чи на щастя, ми не англійці, а у пляшці не віскі. Любий друже, це чистий спирт. Мені його поставляють сестрички з госпіталю. – Кілька днів тому я бачив тих щебетух на пероні. – І як вони тобі, пане ад’ютанте? – Сміливі, – відповів я. Закусуючи, ми поговорили про різне і ротний налив ще по чарці. – Заздрю тобі, друже. Маєш цілий гарем, а я живу як чернець, – бовкнув, напевне, під дією алкоголю. – Що правда, то правда! – задоволено посміхаючись, підтвердив ротний. – Живу, як султан. Тільки на котру гляну, вона тут же у моєму ліжку. От тільки одна з них, кароока, ніяк не піддається, – мрійливо і водночас сумно зізнався захмелілий господар і раптом, змінивши настрій, запропонував: – А хочеш, я тебе з тими панянками познайомлю? – Взагалі-то, вони й самі напрошувалися, а втім, познайом, бо я ще не мав справи з медичками, – в унісон настрою ротного й на подив самому собі відповів я. Випивши по третій, ми затягли ремені тугіше і подалися на перон, де прогулювалися дівиці. Наблизившись до їхнього гурту, ротний привітався: – День добрий, панянки! – Доброго дня, пане ротмістре! А хіба ми сьогодні не бачилися? – розсміялися у відповідь медички, а я відчув, що їхні оченята націлені на мене. – Дозвольте відрекомендувати, прапорщик Галицький, Іван Іванович, ад’ютант начальника штабу дружини, тобто полковника Бітнера. Дівчата загомоніли всі разом: – Часом не з князів Галицьких? А то пан ад’ютант такий гордий і так високо несеться, що на нас і уваги не звернув. – А хіба ви вже бачилися? – сміючись, перепитав їх ротмістр. – Ви ж щойно приїхали і він теж. – А ми бачилися до від’їзду. І він нас проігнорував. – Та це, панянки, вам лише здалося! – поквапився переконати їх ротний. – Він людина компанійська. Правда, Іване Івановичу? Я промовчав. Поки дівчата жонглювали з ротмістром словами, я помітив, що лише одна, темно-руда, аж мідна красуня не бере участі в цій грі. Вона відкрито, без зайвого кокетства уважно роздивлялася мене, та погляд її був не грайливим, навпаки, надто сумним. 141


Галина Невінчана – Ну то що, панянки, будемо знайомитись, чи вам не до вподоби пан прапорщик? – загравав до дівчат ротмістр. Дівчата перезирнулись і почали по черзі називатися, простягаючи руки для привітання. Замість того, щоб потиснути їх, я поцілував кожну з цих маленьких ніжних ручок. Останньою була її рука. Наші погляди зустрілися, і я зрозумів, що це знайомство невипадкове і сьогоднішнім вечором не закінчиться. Хтось із дівчат зауважив: – Може, котра з нас у князівни потрапить, причарувавши пана ад’ютанта? – і вони залилися веселим сміхом. – Спізнилися ви, дівчата. Причарований я вже. Маю дружину, трьох синів і донечку, яких люблю і ні на кого в світі не проміняю. Моя репліка прозвучала дещо пафосно і мало відповідала теперішній грайливій ситуації, особливо беручи до уваги, що я планував повеселитися з дівчатами. Та сказане мною їх мало стурбувало. Навпаки, вони ще більше розвеселилися: – Такий молодий, а такий швидкий. Бач, як багато встиг! – Не такий уже й молодий, – заперечив я, – за плечима вже три десятки. – А ми більше двадцяти п’яти не дали б! – Можна давати чи не давати, це залежить від щирості, щедрості та настрою. Але, як не крути, у березні відсвяткував тридцятиріччя. – Панове, а чого ми ось тут стоїмо, як на виставці? Ходімо прогуляймося! – запропонував ротний. І ми пішли дорогою, обсадженою з обох боків волоськими горіхами, що бігла паралельно залізниці. Спочатку йшли всі гуртом, потім якось непомітно розбилися на групи і я опинився в парі з володаркою темно-фіалкових очей. Її звали Ліна. Сьогодні я знову був на вокзалі. Ми з ротмістром знову трохи випили, і я без зайвих викаблучувань дав умовити себе піти на прогулянку з дівчатами. Знову шпацірували горіховою алеєю. І знову я йшов із Ліною. Молов усяку дурню, аби не мовчати. Вона ж слухала, не перебиваючи, лише сумно посміхалася. Пройшовши ще трохи, я озирнувся і побачив, що ми залишилися вдвох. – Ліно, ви помітили, що наші супутники кудись зникли? Ми з вами залишилися самі на цій пустельній дорозі. – А ви вже й злякалися? Запевняю, я не кусаюся, – посміхнулася руденька, але очі її так і залишилися сумними. 142


Амури і конкури – А я й не боюся. От тільки скажіть мені, чому ви така невесела? Чом не смієтесь, як ваші подруги? Звідки такий смуток в очах? – Не знаю, чому журюся, коли всі веселяться. Напевно, не вмію брати в повній мірі радості від життя, яке так швидко спливає! Мені весь час чогось бракує, наче я чогось чекаю… – Можливо, не чогось, а когось? – питаю. – Можливо, бо коли побачила вас верхи на золотогривій красуні, на душі стало солодко і водночас сумно до болю. Чого б це? – Бо ваше серце хоче любові, а тіло прагне палкої ласки, – випалив я і зрозумів, що повів себе як останній нахаба. Але я недовго краяв себе за таку нетактовність. Випита горілка і присутність чарівної дівчини так розігнали кров по тілу, що вона починала закипати і туманити розум. До того ж красуня з сумними очима й сама своїми розмовами провокувала. – Невже така молода і гарна нікого й не спокусила? – продовжував я в тому самому тоні. – Спокусити спокусила, тільки не по любові віддалася, а була взята силою. Мені стало не по собі від такої відвертості, а Ліна продовжувала свою сповідь. – То був старий лікар з нашого госпіталю. Слава Богу, він поїхав звідси. Злякався, що я поскаржусь на нього. Та оприлюднювати своє приниження я не збиралась. Боялася лише, що завагітнію. Хотіла навіть руки на себе накласти. Але минулося. Старий ґвалтівник відібрав лише моє дівоцтво. – Ліна раптом зупинилася, зашарілася. – Ой, що це зі мною. Ми майже не знайомі, а розповідаю такі речі! – Іноді легше відкритися незнайомій людині, з якою більше ніколи не побачишся, – запевнив я дівчину. – Я б не хотіла, щоб ця зустріч була останньою. Мені здається, що я вас знаю давно. Чомусь я вам довіряю. Навіть те, що ви відразу зізналися, що одружений і любите свою дружину, спрацювало на вашу користь. Буду до кінця відвертою, ви мені дуже сподобалися, – сказала вона, підвівши на мене погляд. Я заглянув у ті очі і побачив в них безмежний сум і надію. Мені стало дуже жаль дівчини. Піддавшись пориву, я притис її до грудей і припав до ніжних вуст, які пристрасно відповіли на мій поцілунок. Потім вона обережно звільнилася від моїх обіймів, але не відсахнулася, а поклала голову мені на плече і тихо промовила: 143


Галина Невінчана – Ви чуєте, що наші серця б’ються в унісон? Невже це кохання з першого погляду? Що на нас чекає попереду?.. – замріяно промовила дівчина. – На мене чекають вістовий і Ласкава, – дуже несвоєчасно згадав я вголос і в ту ж мить подумав: «Краще б змовчав, дурню! Повівся, наче Стецько якийсь!» Все вийшло страшенно незграбно. Вибачення в даній ситуації виглядали б геть недоречними, тож я міг лише сердитися сам на себе. Та вона лише посміхнулася і сказала: – Що ж, в такому разі пропоную повернутися на вокзал, щоб ніхто не хвилювався. – Було б через що хвилюватися, – фиркнув я, але вже за кілька хвилин розхвилювався не на жарт. На вокзалі я не знайшов ні вістового, ні Ласкавої. Ми обшукали всю територію. Їх ніде не було. Аж тут я натрапив на ротного. – Що шукаєте, пане ад’ютанте? Вчорашній день? Га-га-га! – заіржав ротмістр. – Вістового і Ласкаву. І нічого смішного в тому не бачу, – буркнув я сердито, бо почувався ніяково перед новою знайомою. – Годі сердитися, друже! – ротмістр обійняв мене за плечі. – Я відправив вістового у штаб ще до нашої прогулянки, наказавши повернутися за вами о десятій годині вечора. Отже, мимохіть я залишився з Ліною, чому вона відверто зраділа. Близько восьмої медички запросили нас із ротним на вечерю до купе санітарного поїзда. До нашого чоловічого гурту приєдналося ще двоє офіцерів. На столику стояла надто розкішна, як для воєнного часу, закуска: парувала картопля в «мундирах», виблискували, випромінюючи часниковий дух, квашені огірки та помідори, рожевіло тонко нарізане сало. – Знаменита закусочка! – потер руки ротмістр, потім жестом фокусника витяг звідкілясь банку тушонки, пляшку коньяку та пачку галет і прибрав на себе обов’язки розпорядника бенкету. – Шановне панство, пропоную по чарочці, за знайомство! Підставляйте склянки. В цю ж мить двері прочинилися і на порозі з’явилася ще одна дівчина з каструлею в руках, від якої йшов божественний аромат. – Ач, які нетерплячі. Я там курчат смажу, а ви без мене коньяк п’єте! Ганьба! Не дам тепер вам ні ніжки, ні крильця. – Йой! Пані Любцю! Де ж ви тих курчат наловили? Може, то взагалі голуби вокзальні, а не курчата?! – зареготав ротмістр, лапнувши панянку нижче спини. 144


Амури і конкури – Ой-ой-ой! Теж мені жартівник знайшовся. Саме для вас, пане ротмістре, я облізлу ворону підсмажила. Ви ж чорнявих полюбляєте, чи не так? – дівчина крутнула стегнами, скидаючи ротмістрову руку. Дівчата залилися веселим сміхом. А дівчина плюхнулася на коліна ротмістру і гепнула каструлю посеред столу. Місця вільного в купе і справді вже не було. Сиділи ми дуже тісно і я всіма частинами тіла відчував теплі й пружні опуклості своїх сусідок. Випили по чарочці за знайомство. Чи то від незвички до алкоголю, чи то від близькості гарної жінки я невдовзі геть захмелів і знахабнів. Присунувся до Ліни щільніше, притис коліно до стегна дівчини, знайшов її руку і став злегка потискувати. Іноді, залишивши її руку, я торкався дівочого стегна, обіймав її за талію. Вона охоче дозволяла мені ці вільності. Тепер її очі просто сяяли від щастя. Я не дуже прислухався до розмов, що точилися за столом, бо аж надто був зайнятий Ліною, але деякі фрази привернули мою увагу. Як я зрозумів, медички ділилися з офіцерами наболілим. – … Авжеж, стоїмо подовгу. Транспорту не вистачає, от і затримується підвезення поранених, санітарних потягів теж катма. А які перебої з перев’язувальними матеріалами й медикаментами, більшість із них ввозять з-за кордону… – Ой, про що ви кажете. У нас все не як у людей. Здається, що у російській армії ніколи не було єдиного погляду на питання санітарної тактики. Це ж треба до такого додуматися, щоб у розпорядженні військового відомства було тільки сорок відсотків ліжок, а шістдесят – у розпорядженні громадських організацій: Червоного Хреста, Союзу міст, земського союзу. На театрі воєнних дій тридцять відсотків ліжкової мережі, в глибокому тилу – сімдесят. В результаті абсолютно невиправдано евакуюємо в глибокий тил поранених і хворих, які не потребують нетривалого лікування. – Надіє, а як тобі думка про те, що раннє хірургічне втручання в польових умовах шкідливіше, ніж евакуація пораненого з первинною пов’язкою? Ти бач, деякі світила від медицини вважають, що етапне лікування не пов’язується з евакуацією. Бачили б вони, в що перетворюються і до чого призводить евакуація з первинною пов’язкою. Поки до тилового госпіталю поранений доїде, півкінцівки вигниє. Тьху на них! – Маєш рацію, подруго. Слава Богу знайшлася розумна людина, професор Опель, який доводить, що пораненому треба надавати хірургічну допомогу там і тоді, коли в ній виникла необхідність, а евакуація проводиться 145


Галина Невінчана на відстань, допустиму станом пораненого. Якби не він з його вченням, то скількох людей ще втратили б по-дурному. – Дівчата, облиште! Ви зараз наших вояків геть налякаєте. Вони подумають, що військова медицина ні на що не здатна. – Господь з вами, голубоньки, такі чарівниці, як ви, і мертвого піднімуть, – реготнув хтось із офіцерів, і хтось з дівчат верескнув. Напевно, від незграбних пестощів сп’янілого вояка. Вістовий з’явився у призначений час. Я вийшов з вагону. Ласкава, побачивши мене, ніжно заіржала. Я гукнув вістовому: – Відпусти повід! Відчувши волю, кобилка підійшла до мене і зупинилась, як вкопана, поклавши голову мені на плече – Скучила? – спитав я, погладивши її по гриві. Вона стиха форкнула і кілька разів помотала головою. – А ну, поцілуй мене, – попросив я. Ласкава торкнулася губами моєї щоки. Я вийняв з кишені грудочку цукру і пригостив кобилку. – Пішли гуляти, дівчинко моя. Ласкава пішла поруч. Всі замилувалися нею, нахвалюючи красу і розум, дивуючись, яка вона ніжна. – Недаремно ж вона зветься Ласкава. Вона, як жінка, ласку любить. Саме ласкою з дикої і норовистої я зробив її такою слухняною і відданою. – Вона насправді дивиться на вас закоханими очима, – застрекотали дівчата. – А очі ж в неї які! Подивіться! Розумні, вогниками горять, і кольору точнісінько такого ж, як у нашої Ліни, – розсміявшись, додала котрась з них. – Ну коли вони так схожі, то треба їх поближче познайомити, – включився я в гру. – Ласкава, поцілуй цю панночку, – звернувся до кобили, вказуючи на Ліну. Не встигла дівчина й отямитись, як Ласкава приклала свої м’які губи до її щоки. Всі засміялись, а Ліна зашарілася. – Це вона зробила замість мене, – сказав я, примушуючи дівчину ще більше почервоніти. Вона подивилася мені в очі й промовила: – Що ж, тоді я відповідь передам теж через неї, – Ліна поклала свої долоньки Ласкавій на щоки і торкнулася губами її носа. – Ваш вірний слуга мав би померти від заздрості, та натомість дуже радий, що ви затоваришували, – весело вигукнув я. – Чи не бажає панна Ліна покататися на Ласкавій? 146


Амури і конкури Всі закричали: – Ліна поїде верхи! Ліна поїде верхи! – Залюбки, – з викликом відповіла дівчина. Я допоміг їй сісти в сідло, взяв Ласкаву за повід, і повів пероном. Щойно з губ моїх злетіло: «Стій!» – кобила зупинилась, як вкопана. Знімаючи Ліну з сідла, я затримав її на мить у своїх обіймах і відчув, що вона схвильована. Я знав напевне, що вона не кількома хвилинами верхової їзди, а короткою миттю близькості. Час повертатися до штабу дружини. Попрощавшись із товариством, я скочив у сідло, приострожив Ласкаву. Минув лише день, а мене нестримно вабить до Ліни. Не маючи ні сил, ні бажання противитися цьому, я знову їду на станцію. Ліну застав на пероні, там, де ми побачилися вперше. Я навіть не встиг спішитися, як вона схвильовано заговорила: – Я відчувала, що ти приїдеш. Я знала, що ми побачимось знову. Я чекала тебе. – Вона схопила мене за руку і прошепотіла, дивлячись очима, повними вогню: – Пішли до мене в купе! – А як же з Ласкавою? Такої дурні я від себе не чекав. Певне, закоханість геть позбавила мене здатності мислити адекватно. – Припни десь біля дерева на травичці та й скажи патрулю, щоб наглядав, – захриплим від збудження голосом промовила Ліна. Не роздумуючи, я скористався її порадою і за мить ми опинилися в темних нетрях вагону. Ліна замкнула двері купе, поправила фіранки на вікні і лише потім увімкнула світло. Ми присіли на дивані. Раптом Ліна рвучко підвелася, дістала відкілясь пляшку вина. – Відкоркуй! – простягнула мені, а сама тим часом поставила на столик два келихи. Я наповнив їх червоним вином. – Вип’ємо за кохання! – промовила вона, підіймаючи келих. Випивши, розлила решту і запропонувала: – Давай ще, нехай пляшка залишається порожньою, а наші почуття повними! Сп’янілі не стільки від вина, скільки від почуттів, що переповнювали нас, ми злилися у пристрасному поцілунку, а тим часом наші руки продовжували жити окремим життям. Мої заплуталися у безлічі крохмальних 147


Галина Невінчана спідниць і мережив, її нетерпляче рвали ремені портупеї і ґудзики кітеля. Із стукотом впали на підлогу кобура, шабля і її черевички, дзенькнули шпори, з важким шурхотом сповзли долу з дивану мій кітель і її формена сукня. В моїх гарячих руках тремтіло і звивалося молоде, пружне тіло, яке жадало кохання. І я дав цьому прекрасному тілу все, чого воно так палко жадало. Нагорода перевищила всі сподівання. Ліна була несамовита в своїх пестощах. Вона припала до мого тіла і катувала його пестощами, яких я ніколи не знав. Кохатися з нею – наче помирати і народжуватися заново. Нам уже несила було терпіти ці солодкі муки, але ми не могли й зупинитися, аж допоки знесиліли геть. Я поїхав від Ліни близько опівночі, і весь цей час моя бідна Ласкава терпляче чекала на свого розпусного хазяїна. Тепер весь мій вільний час присвячений Ліні. День без неї – марно прожитий день. Наші побачення відбуваються то у неї в купе, то у моїй кімнаті.

148


Амури і конкури Захисник

Я кручу амури з Ліною. Росія кипить в котлі революції. Армія розкладається і безладно відступає. У частинах розгорнули роботу солдатські комітети. Як сказали б у Бердичеві: «Суцільний бардак!» І мали слушність. Якось, їдучи потягом, почув розмову двох чоловіків. Один, обурюючись чимось, промовив: «Ніякого порядку! Просто бардак якийсь!» На що наш сусід по купе сумно відповів: «Молодий чоловіче, напевне, ви ніколи не навідувалися до цього закладу. Там якраз порядок, бо завжди є лікар і поліція. А в нашій хворій країні ні лікаря, ні поліції, і мають її хто як хоче і скільки хоче. А мадам від цього – ні грошей, ні задоволення». Йой, пане вчителю, ще трохи і ви станете геть брутальним і таким вас буде страшно до дітей підпускати. Та що вдієш? З таким життям не тільки лаятися почнеш, а й вовком завиєш. З фронтів масово тікають люди. Кудись зник підполковник Сербин, начальник нашої господарчої частини. Хоча я здогадуюсь. Наш інтендант 149


Галина Невінчана просто тихцем втік від гріха подалі. За час війни назбирав і відправив у тил добра цілий обоз і вирішив, що він людина немолода, то навіщо наражатися на небезпеку. От і гайнув додому. Гадаю, що й полковнику Бітнеру теж варто було б заздалегідь потурбуватися про свою безпеку, бо він таки хворий на ядуху, йому й ходити важко, не те щоб тікати в екстреному режимі. Ой, мав рацію пан Сербин! Як вчасно п’ятами накивав. А до нас зранку команда дезертирів нагрянула. Коли вони ввалилися до полковника і стали вимагати нове обмундирування, звісна річ, полковник відмовив дезертирам у їх вимогах. Тоді вони заявили, що візьмуть все потрібне і без його дозволу. Я саме був у штабі і все те чув, тому поквапився вийти через чорний хід непоміченим і попередити про небажаних гостей обозних і писарів. Вони озброїлися гвинтівками і під командою старшого обозного вишикувалися біля цейгауза. Щойно дезертири наблизилися до цехгауза, Малина крикнув: – Всі геть! Будемо стріляти! Команда підняла гвинтівки і взяла нападників під приціл. Секунди, здавалось, тяглися вічність. І тут з’ясувалося, що непрохані гості не мають зброї. Виматюкавшись на нашу адресу, вони відступили. У мене майнула думка: «А що, коли вони пішли добувати собі зброю і невдовзі повернуться?!» Але дезертири більше не прийшли. Саме в цей час ішов якийсь потяг, і вони поквапилися виїхати. У мене відбулася розмова з полковником Бітнером. – Пане полковнику, дозвольте висловити думку? – Авжеж, авжеж, Іване Івановичу! – Гадаю, вам варто бути стриманішим, для своєї ж власної безпеки. Нове обмундирування краще роздати солдатам рот, обозним і писарям. А я підшукаю для вас поношену солдатську форму. На всяк випадок. – Дякую за турботу. Ви маєте рацію. Хоча тікати рядженим для російського офіцера ганебно. – Так, але ви нічого не зможете змінити, а втрачати життя від рук шаленої зграї ні за цапову душу безглуздо. Ви потрібні своїй родині живий. І Вітчизні від того теж буде більше користі. – Хто б міг подумати, що настануть такі часи, коли від непереможної російської армії нічого не залишиться. Найстрашніше, що солдати вже не мають довіри до офіцерів. І це провина офіцерів, бо одні надто зарозумілі і зверхні, інші ж, навпаки, опускаються до панібратства. Службу несуть недбало. А за маленькими недоглядами йдуть все більші. Тільки й чуєш 150


Амури і конкури відмовки: «на війні не час займатися дрібницями». А між іншим, саме з дрібниць складається життя будь-якого організму – людського взагалі і військового зокрема. Вади в дрібницях спричинили вади в цілому. Дисципліни ніякої. У частинах, де тижнями не проводяться ні перевірки, ні переклички, завелося дезертирство. У полках нестройовим дозволялося ходити босоніж! – Полковник підхопився зі стільця, підійшов до вікна і продовжив свій монолог. – Що коїться, що коїться! З військового життя під приводом «воєнного часу» витравлялася вся обрядовість, вся та урочиста краса, що прищеплювала офіцеру і солдату свідомість святості воїнського звання. А яке ж потворне обмундирування! Ви бачили ті шапки штучного сірого баранчика, вухасті монгольські малахаї, ватянки, сіряки і кофти! Це лахміття так і напрошується на неохайне носіння. Армія стала схожою на азіатську орду, на тих «бусурманів», яких з діда-прадіда били російські війська, коли ще були одягнені в мундири... А офіцери! Офіцери шиють собі обмундирування на англійський зразок – так звані «френчі»… Це недопустиме явище в упорядкованій армії! От і виходить, що втрата воїнського вигля��у призводить до втрати воїнського духу. Росія хвора, армія хвора... Я слухав старого вояка, стоячи навитяжку, і навіть боявся дихнути, щоб не образити його. Розумів, як йому боляче спостерігати картину руйнації величної армії, якій він присвятив усе своє життя. – Вибачте, щось невчасно розговорився, – зітхнув полковник. – Дякую, що вислухали. – Дозволите йти? – Так, так. Повертайтесь до справ. Я, клацнув закаблуками, розвернувся на місці і вже біля дверей почув, як полковник важко опустився на стілець. Того ж дня я зустрівся з Малиною і попросив зайнятися маскарадом, але так, щоб солдати про це не дізналися. Невдовзі він з’явився у мене в кімнаті з мішком, з якого витяг дві новенькі солдатські форми для себе і для мене, а також трохи потерту для командира. Сьогодні мав нагоду бути присутнім при розмові солдатів штабу з комітетчиком, який щойно повернувся з Києва, де проходив Всеукраїнський з’їзд. Солдати питають, що ж на з’їзді обговорювалося. А комітетчик з таким поважним виглядом відповідає: – … ставлення українського народу до революції. Петлюра, Винниченко, Обручев, професор Грушевський видали «Універсал», маніфест, у якому 151


Галина Невінчана заявляється про необхідність утворення самостійної України. Тож Всеукраїнський з’їзд обговорював і це питання. – І до чого добалакалися? Буде самостійність, чи ні? Чи правду пишуть в газетах? – спитав мій денщик Ілля. – Російські газети брешуть, ні про яку самостійність українці не думають. Була окрема група самостійників, та їх з’їзд засудив. З’їзд стоїть на точці зору федерації і в першому пункті прийнятого нами «Універсалу» прямо говорить, що розвиток України немислимий без єднання з Росією. Далі він розповів, що в Києві створена спеціальна організація, яка розробляє положення про українські частини. Мається на увазі реорганізація низки українських корпусів Південно-Західного фронту, в яких переважають українці. – Шановний, а для чого ж тоді формувати національні частини? – не втримався я. – Навіщо мати окрему армію для України, коли можна мати одну загальну для Федерації? – А тому, що українці повинні проходити військове навчання рідною мовою. Ось тут і з’явився прапорщик Соломатін. – Не поділяю вашої думки. Вважаю, армія все ж таки повинна бути одна. А то при наших ста народностях в Росії буде сто різних армій. Казнащо вийде! – Так, але іншої такої народності, як українці, в Росії немає. На Україні тридцять мільйонів мешканців. – А куди ж мені подітися? — пожартував Соломатін. – Українцем зробитися чи тікати з полку? — Що ж, можете і українцем зробитися. Ось Іванов – секретар українського комітету, а сам туляк. Потрібно лише мову знати. З кожним днем кількість дезертирів на вокзалі більшає. Поводяться вони жахливо. Чіпляються до станційних працівників, сестер милосердя, провокують офіцерів на конфлікт. Пізно увечері до мене на квартиру прибігла захекана і розпатлана Ліна. – Що трапилося? – спитав я, пропускаючи дівчину до кімнати. – Ой, Івасю! На станції таке робиться! Таке робиться! – вона весь час ойкала, то прикладаючи руки до грудей, то обхоплюючи ними голову. – Господь милосердний, Отець наш Небесний, хай святиться ім’я твоє… – Ліна молилася, плакала, і не могла зупинитися. 152


Амури і конкури Я силоміць всадовив її на стілець і примусив зробити кілька ковтків води. – Заради всього святого, що сталося? – На станції повно дезертирів. Це не люди… Це зграя оскаженілих звірів. Трощать все, що можна. Офіцер патруля намагався їх втихомирити, так вони обеззброїли солдат, а офіцера закололи штиками, а потім ще місили ногами, наче ляльку. Дісталося й залізничникам. Дезертири вимагали, щоб їх потягом відправили в … А потім вони вдерлися до нашого, санітарного… Кричали: якщо не дамо спирту – переб’ють всіх лікарів, а сестер…Ой, лишенько! А-а-а! Ой-йо-йо! – знову зайшлася Ліна. – Вони тобі щось заподіяли? – я опустився на коліна перед дівчиною і, зазираючи в очі, торсав її за плечі. – Кажи! Кажи, люба! – Ні! – вона заперечно затрясла головою, розмазуючи сльози по обличчю. – Я сховалася, а потім непомітно вислизнула. – От і добре. Ти моя розумниця, – я гладив її по голівці, наче малу дитину. – Заспокойся, люба моя. Заспокойся. Навряд чи вони прийдуть сюди. Що їм тут робити? Давай краще повечеряємо, чаю поп’ємо, – з цими словами я допоміг їй підвестися зі стільця. – А може, й чогось гарячішого? – додав голосу грайливих ноток і рвучко притиснув дівчину до себе. – Пусти! У тебе самі жарти на умі. Вона спробувала вирватися з моїх обіймів, але я припав до її вуст пристрасним поцілунком, знаючи, що найкращій спосіб заспокоїти жінку – приласкати її. Поцілунок дещо затягся. Напевне, у Ліни відбулась розрядка, і вона, зовсім заспокоївшись, почала накривати на стіл. Щойно закінчили вечерю й збиралися лягати спати, як хтось почав гупати у вхідні двері. Почувся безладний хор голосів, серед яких я пізнав голос свого денщика Іллі. Підхопившись зі стільця, я принишк біля дверей і став прислухатися до розмов. З почутого зрозумів, що то купка дезертирів вимагала їжі. Ілля дав їм хліба, сала, кип’ятку. Вони стали їсти і розпитувати про різне. Перелякана Ліна забилася в кут. – Не бійся, я поруч, – я витяг револьвера з кобури і вклав його в руку своїй подрузі. – Тримай. Сам же взяв гвинтівку і знову повернувся до дверей. – А хто у тій кімнаті? – питання прозвучало, як постріл. Я весь перетворився у слух, а мої пальці, які стискали гвинтівку, побіліли від напруги. «Без бою не здамся!» – пронеслося в голові. 153


Галина Невінчана – Там прапорщик зі своєю дружиною,– спокійним голосом повідомив Ілля. – Офіцерня проклята! Всіх би власними руками передушив, – верескнув чийсь істеричний голос. – Добре ж вони воюють, коли своїх сучок за собою таскають. Я теж бабу хочу! А ви, хлопці? – він дико заіржав. – Облиш баламутити! Той прапорщик і його дружина не з панів. Такі само, як ми з тобою – сільські. До війни прапорщик працював учителем, а потім його призвали ратником ополчення. Як освіченого, направили до школи прапорщиків. Він геть не схожий на тих пихатих панів-офіцерів, що нас за бидло вважають. До солдат ставиться по-товариськи. У нас його всі поважають. А дружина його тут, бо служить сестрою милосердя. Знаєте, скількох таких, як ви, вона від смерті врятувала?! – роз’яснював гостям ситуацію денщик. Я слухав це, стоячи під дверима із зарядженою гвинтівкою напоготові. – Прапорщик із медичкою, кажеш? А може, ти там пузатого полковника чи генерала ховаєш? Ось я подивлюся! – не вгамовувався істерик. Двері здригнулися від поштовху. Я трохи відступив убік. Стулка дверей прочинилася і у шпаринку зазирнув власник противного голосу. Його обличчя було не більш привабливим за голос, бо нагадувало мордочку тхора. Наштовхнувшись на дуло гвинтівки і мій багатообіцяючий погляд, тхір поквапився позадкувати і спішно зачинив двері. Він щось сказав своїм товаришам і вони, хутенько зібравшись, подалися на станцію. Ліна зовсім втратила контроль над собою. Вона вся тремтіла, її била пропасниця. Не випускаючи гвинтівки з правиці, я пригорнув дівчину до себе і почав нашіптувати: – Заспокойся, кохана. Все позаду. Вони пішли геть. Заспокойся. Раптом вона обвила мою шию руками і розридалась. – Івасю, любий! Як страшно! Як страшно. Вони могли нас убити! Господи, а що вони могли зробити зі мною! – Я б не дозволив. Поки я поруч, тебе ніхто не скривдить, – я нашіптував їй безліч всіляких дурниць, аж допоки не відчув, що вона обм’якла і знесилено повисла на мені. Я дав їй виплакатися, а поки вона плакала, вкривав цілунками її мокре і солоне від сліз обличчя. Нарешті вона затихла. Підхопивши дівчину на руки, я відніс її в ліжко, і замкнув двері. Гвинтівку поставив у закуток біля ліжка, револьвера поклав під подушку, а сам ліг біля Ліни і став її голубити. Вона поклала голову мені на груди й заснула. Я ж ніяк не міг стулити очей. Знову і знову в голові прокручувалися події вечора. 154


Амури і конкури «А що було б, якби дезертири почали бешкетувати? Напевне б, не замислюючись, стріляв», – думав я. Уві сні Ліна здригалася, щось невиразно бурмотіла, жалібно схлипувала. Вже майже на світанку сон зморив і мене, але ненадовго. Вже за дві години я послав Іллю на станцію довідатися, що там відбувається. Денщик повернувся з гарною звісткою: дезертирів не видно, їх підібрав ешелон, що проходив уночі. На рейках стоїть лише санітарний поїзд. Ніхто з медиків не постраждав. Начальнику поїзда вистачило глузду дати дезертирам те, чого вони бажали, і випровадити з богом, поспівчувавши їхній нелегкій долі. Прокинулася Ліна. Ми поснідали і вона попрямувала на залізницю, до свого пересувного госпіталю. Я зазирнув до стайні, щоб привітатися з Ласкавою, і пішов до канцелярії. Там було, як після покійника. Лише у задній кімнаті знайшов наших штабних. Незважаючи на ранню годину, більшість з них були добряче п’яні. Прапорщик Соломатін і поручик Волков й досі сиділи перед величезною пляшкою самогону й натхненно виводили «Молитву офіцера», пісню, яка останнім часом поширилася у офіцерському середовищі: На родіну нашу нам нєту дорогі, Народ наш на нас жє, на нас жє восстал. Для нас он воздвіг погрєбальниє дрогі И грязью нас всєх закідал… Мені стало якось не по собі від цієї жалібної мелодії і тих страшних слів. Та я розумію хлопців. Вони надто далеко заїхали від Тамбова та Саратова, і хто знає коли повернуться туди, враховуючи теперішню ситуацію.

155


Галина Невінчана Трюкач

У обстановці комітетів, з’їздів, мітингів і резолюцій Ставка й штаби фронтів продовжують розробляти плани літнього наступу. Плани ці розроблені до найдрібніших деталей. Невідомо лише головне , чи вдасться вивести війська з окопів, бо навряд чи погодяться російські солдати, скуштувавши всяких «свобод», піти на ворожий дріт. Цього не знає ні Верховний, ні штаби, ні стройові офіцери, ні самі солдати. Затишні Великі Незгірці вже давно не є глибоким тилом. У теперішніх політичних умовах стало неспокійно навіть у Бердичеві. Нещодавно там пройшла масова антивоєнна демонстрація під гаслами: «Геть імперіалістичну війну!», «Мир без анексій і контрибуцій!» Про це розповідали офіцери, які на той час відряджалися до штабу Південно-Західного фронту, що розмістився саме у Бердичеві. У гарнізоні панують антивоєнні настрої, що підігріваються більшовицькими агітаторами, прибулими з Петрограда. Солдати вимагають припинення війни. Про це я довідався з листів Софії. 156


Амури і конкури Все стало з ніг на голову. Буржуазія, захопивши владу, звинувачує у всіх негараздах народу монархію. З підпілля повиходила сила-силенна політичних партій, які називають себе борцями за щастя народу. У країні панує суцільний безлад. По всьому видно, що війні кінець, принаймні тій, яка розпочиналася три роки тому. Залишатися в армії все одно, що вчинити самогубство. Я почав замислюватися, чи не пора повернутися додому, як це зробили деякі старші офіцери. Поділився своєю думкою з ротним, поручиком Волковим. – Пане ад’ютанте, ви маєте рацію. Але гадаю, що варто перечекати місяць, а там дасть Бог, розвидниться, – якось невпевнено підтримав мене Волков. Правду кажуть солдати: «Війна війною, а обід за розкладом». Ось і наш товариш по службі, командир іншої роти ротмістр Ковтун надумав женитися: уподобав собі дівчину-молдаванку. Вчора він запросив нас із Волковим на весілля. – Пане ротмістре, чи можемо ми приїхати зі своїми подругами? – спитав я, маючи на увазі Ліну. – Авжеж, панове. Місця й закусок на всіх вистачить. До того ж, жіноцтво завжди є прикрасою будь-якого товариства. У суботу ввечері я з Ліною і Волков зі своєю подругою верхи вирушили у путь. Теплий липневий день поволі згасав. Сонце, позолотивши край неба, пірнуло спати за ліс, і на високе зоряне небо виплив повний місяць. Він осяяв дивовижним срібним сяйвом і ліс, і луки, й пагорби. Ми їхали неквапом, милуючись краєвидом, обмінюючись враженнями, обговорюючи те, що відбувалося в країні і на фронтах. – Ех! Панове, наче й війни ніякої немає… Це ж треба!? Їдемо на весілля! Як у добрі старі часи… – … добрі старі часи… – луною озвався хтось. – Ох, і обридла ця незрозуміла і нікому не потрібна війна. – Якби знати, заради чого все це потрібно. Бач, до чого країна докотилася. Народ зубожів украй. Голодний, злий, некерований… – І до того всього ще й озброєний до зубів. – Добром все це не закінчиться. Подивіться, що робиться. Солдату й діла нема до своєї країни. Зрештою, для них це надто абстрактне поняття. Вони люблять лише своє село, до якого «німцю все одно не дійти», та й у селі тільки свою хату. Кругом орди дезертирів, які мітингують, братаються з ворогом, б’ють своїх офіцерів і валять з фронту додому ділити землю. Господи, це ж ті самі солдати, що менше року тому крушили австро-німецькі армії. 157


Галина Невінчана – Панове, що ви все про сумне? Ми їдемо на весілля, тож хоча б на кілька годин забудьмо про політику, – дівчата. – Вибачте, панянки, але ж серце болить. І за вас, до речі, теж, – Волков припав до ручки своєї подруги й перевів розмову на інше. Тепер ми теревенили про пейзаж, про погоду й усяку всячину. Приїхали у штаб роти близько десятої вечора. На нас уже чекали. – Вітаю, панове! – вийшов до нас наречений. – Гусарська вечірка вже почалася. Солдати прийняли коней, розсідлали, прив’язали до конов’язі, завдали їм свіжого сіна. Наші скакуни із задоволенням заходилися жувати, незважаючи на те, що перед виїздом з’їли свою порцію вівса. Штаб роти розташувався в будинку лісника, який ще на початку воєнної кампанії передбачливо поїхав звідси. За накритими столами вже сиділи пани-офіцери. Ми привіталися, відрекомендували своїх дам і приєдналися до застілля. Невдовзі залунали пісні. Гуляння затяглося майже до ранку. Вже на світанку всі розбрелися хто куди. Ми з Ліною влаштувалися у садку під навісом для сіна і міцно заснули. Після сніданку невеличкий загін панів-офіцерів вирушив до молодої. Нам всім сподобався вибір ротмістра: дівчина була дуже гарна, до пари жениху. З дому батьків нареченої кавалькада вирушила до церкви. Вінчав молодих уніатський священик. З церкви повернулися знову до садиби молодої, де на нас чекав щедрий святковий стіл. Ми пили, кричали «Гірко!», молоді щиро й охоче цілувалися. Коли вийшли із-за столу, Ковтун запропонував прогулятися лісом верхи. Наша четвірка посідала на коней, до нас приєдналися інші офіцери, і тут Волков згадав, що Ласкава бере перешкоди. Всі почали умовляти мене продемонструвати здібності моєї кобилки. Випите вино і присутність дами серця додала мені куражу. Я не став довго ламатися. Пани-офіцери спішилися на великій галявині. За чверть години хлопці влаштували кілька бар’єрів. Я пересів на Ласкаву і, підкрутивши вуса та підморгнувши Ліні, пришпорив свою золотогриву красуню. Вона зрозуміла, чого від неї вимагають, і граючись, один за одним здолала перешкоди. – То для моєї ластівки дитячі забавки. Не лінуйтеся, панове, влаштуйте справжню перепону! – закинув я офіцерам, які, не гаючи часу, кинулися споруджувати щось неймовірне. Ласкава поблажливо дивилась сумними очима на метушню п’яних людей, а коли я послав її брати бар’єра, слухняно виконала команду. Вона пташкою перелетіла купу хмизу, не зачепивши копитом, ані гілочки. Але я був настільки п’яний, що не втримався в сідлі і з усього маху гепнувся на землю. Приземлення 158


Амури і конкури було невдалим. Гострий біль увійшов у праву руку і на мить затуманив свідомість. Ласкава відчула, що втратила вершника, і повернулася назад. Її м’які теплі губи торкнулися моєї щоки і я розплющив очі. Ласкава з німим докором дивилась на мене своїми сливовими очима і тихенько пофоркувала, не розуміючи, чого це любий хазяїн розлігся на землі. Я почувався кепсько, хоча хміль вивітрився, наче й не пив. Я підвівся, спираючись на ліву руку, і знову відчув сильний біль у правій. Рука справляла дивне враження: на місці ліктьового суглобу з’явилася яма, а замість западинки стирчала величезна гуля. До мене підбігла схвильована Ліна. – Не вставай! Де болить? – заходилася мене обстежувати. Підійшла решта товариства. Я почувався дуже ніяково. – Панно Ліно, то що трапилося з паном ад’ютантом? – спитав хтось з офіцерів. – Нічого страшного, лише вибив руку. Інших ушкоджень я не бачу, – відповіла вона і, посміхаючись промовила до мене: – Ну що, жокею, тримайся. Будемо лікоть вправляти. – А хто це робитиме? Лікаря тут нема? – спитав Волков. – Навіщо нам лікар? Треба добряче смикнути, суглоб сам на місце стане, – промовив з виглядом знавця ротмістр. – Своєму коневі таким чином суглоби вправляйте, пане ротмістре. Якщо він вам це дозволить і не хвицне копитом, – огризнулася Ліна і додала пошепки, – коновал. Я сама з цим впораюсь. Як не є, а дипломована медична сестра та ще й з досвідом роботи у польових умовах. – Пане Волков, ви мені асистуватимете. Давайте допоможемо пану ад’ютанту сісти зручненько. І ви сядьте поруч та притримайте його за плече. Ліна опустилася переді мною на коліна і взяла за руку. – Довірся мені, – промовила, дивлячись у вічі. – А які ж у нас гарні пальчики. Як вправно ворушаться… Добре. Зап’ястя працює. Її пальці спритно обмацували мою руку, злегка покручуючи, трохи підтягуючи, м’яко придушуючи. І весь час вона промовляла до мене, як до дитини: – Яка чудова рука, яка гарна… – і раптом зовсім іншим, командним тоном коротко кинула: – Волков, фіксуйте плече! Мить – і вона, перехопивши мою руку в зап’ястку і лікті, зробила ледь помітний рух, після якого суглоб став на місце. – От і добре. Молодці хлопці. Ваню, притримай руку я зараз зроблю перев’язь. Панове, а ви мені пару дрючків рівненьких нашукайте. З тих гілок, і кількох носовичків вона наклала шину, а потім, стягнувши з плечей шаль, зробила з неї перев’язь. Вони з Волковим допомогли мені підвестися з трави. 159


Галина Невінчана – Ну що ж, тепер можете і на бал вирушати, пане ад’ютанте. – Так. Але тільки разом з вами, адже я конче потребую пильного медичного нагляду. Галантно уклонившись, я поцілував чарівній спасительці ручки. У сідло я здерся не без допомоги товаришів. До будинку, де гуляло весілля, ми вирушили неспішним кроком. Тут вже подавали гарячі страви. – Ваню, рука не болить? Як взагалі почуваєшся? – під час застілля раз у раз перепитувала Ліна. – Спасибі, все гаразд. – Запевняв я, удаючи, що все гаразд. – Тут достатньо знеболюючого, так що не хвилюйся, серденько. – Дивись, щоб після того знеболюючого не відключився. Нам сьогодні вертатися назад. Ще раз з Ласкавої гепнешся, то вже й не знаю, що звернеш, – кепкувала Ліна. Близько одинадцятої вечора ми розпрощалися з товариством і вирушили додому. Їхали поволі, та все одно кожен необережний крок викликав гострий біль в руці, незважаючи на те, що вона покоїлася на майстерно зробленій перев’язі. Але більше за руку боліло серце, яке відчувало неминучу розлуку з коханою. До себе повернулися пізно. Вістовий прийняв коней, а ми поспішили до себе в кімнату. Ліна допомогла мені роздягтися і ми швидко поснули. Та щойно вивітрився хміль, ушкоджена рука далася взнаки. Я тихенько підвівся з ліжка і до світанку люляв її, як дитину. Робота в канцелярії стала для мене важким випробуванням. Коли треба щось писати, я беру лівою рукою праву і вмощую її на стіл, вкладаю у пальці ручку і, зціпивши зуби, поволі виписую літеру за літерою. Писарі стиха посміюються з мене, але жаліють і лише у крайніх випадках залишають писанину для мене. Проте хвора рука аж ніяк не заважає стосункам з Ліною. Вона сміється, кохаючись зі мною: – Добре, що це лише рука, а то що б ми робили, любий. Завдяки професійному догляду і моєму неухильному виконанню рекомендацій Ліни, рука швидко загоюється. Я вже вільно володію нею, хіба що тільки не можу надміру навантажувати. Ліна на це каже: – От і добре. Не будеш брати дурного в голову, а важкого в руки. Принаймні ані рушниці, ані шаблі тобі зараз не втримати, тож на передову не пошлють. А я їй на те: – Коли досі не відправили, то тепер я сам кого хочеш куди треьа пошлю! 160


Амури і конкури Дезертир Сьогодні вночі ми лежали, обійнявшись, і раптом Ліна промовила: – Ваню, на початку вересня госпіталь мають передислокувати кудись, а куди – поки невідомо. Це трапиться зовсім скоро… І мені аж страшно подумати, що ми маємо розлучитися. Але ж рано чи пізно це мало статися. – Кохана, не треба зараз про це, – озвався я. – Завтра буде завтра, а поки що ми разом. Тож не треба передчасно засмучуватися. Я тебе кохаю. Я підвівся на ліктях і за мить, цілуючи, накрив її своїм тілом. Вона щосили притисла мене до себе, обвивши, мов ліана, і нас знову поглинула хвиля пристрасті. Я відчував на своїх губах смак її сліз і ледь стримував свої. Я знав, що все скоро скінчиться, та не міг сказати, що теж хочу поїхати звідси. Поїхати додому. І раптом почув її шепіт: – Івасику, коханий мій! Коли я поїду, їдь і ти. Тікай. Досить з тебе цієї війни. Повертайся додому, до сім’ї. Як же вона мене кохає! Я нічого не відповів, лише міцно стис у обіймах, тамуючи стогін. Здається, в одержимій революційною несамовитістю Росії вже нема діла до останніх її захисників. Від Двіни до Дунаю панує тиша на позиціях і божевілля позаду позицій. Розгублені штаби продовжують жити за інерцією. Офіцерство, роздроблене і обезголовлене, розпорошується і сходить нанівець. Офіцер перетворився на піднаглядного. Служити і навіть жити стає немож161


Галина Невінчана ливо. Країна занурилася в бруд і кров. Розбій, насильства й самосуди панують на всій землі руській, ще за рік до того великій, славетній, могутній... Ситуація в країні змінювалася із карколомною швидкістю. Протягом трьох днів проходили безперервні мітинги, на яких чулися різкі протести проти заколоту, піднятого Корніловим. Подаючи вечерю, Ілля повідомив останні солдатські новини: – В усіх комітетах постановлено – прибрати офіцерів, які проникли в солдатські організації. – Бач, Іллє, як добре, що я свого часу відмовився від посади у комітеті, аргументуючи тим, що офіцер. – А солдати вас не вважають за офіцера, – заперечив мій денщик. – Ви ж наш! – Спасибі, Іллє, за те що своїм вважаєте. Тому хочу з тобою начистоту поговорити. Сідай, за вечерею воно балакається краще. – Дякую, пане прапорщику. – А якщо я свій, то тоді для тебе Іван Іванович. Зрозумів? – Так. – Скажи мені, Ільку, чи не надумав ти часом додому податися? – Пане прапорщику, Іване Івановичу… – Кажи правду, бо я тобі зізнаюся, що мені ця війна набридла. Я хочу додому. Ілько мало не вдавився картоплиною, почувши таке одкровення від свого офіцера. – Ти ж знаєш, я людина суто цивільна, я – вчитель. То, якщо ти збираєшся додому, у мене до тебе буде прохання… – Радий служити, пане… Іване Івановичу. – Служити мені не треба, а от допомогти по-товариськи – інша річ. Ти тікатимеш додому першим. Тобою я хочу передати дещо своїй родині. Я витяг з шафи згорток. – Ось тут гроші, документи і кілька дрібничок для малих. Як маєш сумління – завезеш їх моїй дружині і передаси, що я й сам скоро буду. Коли не заїдеш – воля твоя. Їдь до своєї сім’ї, будь здоровий і живи щасливо. Їдь. Годі воювати. Ілля піднявся із-за столу, взяв згортка і трохи захриплим від хвилювання голосом промовив: – Не хвилюйтесь. Я передам. На тому ми з ним і попрощалися. 162


Амури і конкури Ілля залишив частину. Його відсутність мало кого здивувала. Мені здається, що вже ніхто нічому не дивується взагалі. Кожен переймається своєю долею. От і я готуюся до подорожі додому й до розлуки з Ліною. Для себе я остаточно вирішив, що поїду звідси, лише коли розтане в далечині останній гудок санітарного потягу. Не хочу, щоб Ліна дивилася мені услід заплаканими очима. Принаймні у неї не залишиться відчуття, що я тікаю від неї. Вже відома дата Ліниного від’їзду. І це не початок вересня, а майже його кінець, але все одно надто мало часу нам залишилося бути разом! Здається, ми хочемо насититися один одним на решту життя. Це була остання ніч, яку ми провели з Ліною разом. На ранок її пересувний госпіталь знімається з місця. А за нею і я вирушаю в дорогу. Я вже тиждень не голився. Ліна тремтячи, немов осиковий листок і, ледь стримуючи сльози, гладить мене по неголених щоках. Ще вчора було літо, було тепло. А сьогодні по-осінньому прохолодний ранок. Сіє дрібний дощик. Стан природи відповідає моєму настрою. Душа болить, серце плаче, а я посміхаюсь коханій. Вона теж тримається. Взявшись за руки, ми йдемо на вокзал. На мені солдатська форма, в кишені лежать документи рядового 429 піхотної Полтавської дружини. Ось і перон, місце нашої зустрічі. Як дивно, що саме воно буде і місцем нашого прощання. До вокзалу підійшов состав теплушок. А ось і паровоз санітарного поїзда сповістив, що має рушати. Ми обіймаємося востаннє і завмираємо у довгому поцілунку. Потім Ліна відштовхує мене і біжить до вагона. Скочивши на підніжку, вона озирається. – Будь щаслива! – кричу їй услід. – Прощай! Вона посміхається мені востаннє і зникає у вагоні. Потяг прискорює хід, і ось хвіст його розчиняється в тумані. Здається, все це відбувається не зі мною. Я нікого і нічого навколо себе не бачу і не чую. Аж раптом з туману донісся пронизливий гудок, схожий на крик відчаю. Він наче ножем розпоров липку тишу і вивів мене із заціпеніння. Серце защеміло від нестерпного болю, і я, не стримуючи стогону, сів прямо на рейки. Так я попрощався зі своїм коханням, знаючи, що більше ми ніколи не зустрінемося. Не знаю, скільки я просидів. Мені здавалося, цілу вічність. – Підводься, Анна Кареніна. Біжи на ту колію, там зараз состав з теплушками піде. Може, ще встигнеш під паровоз лягти, – штурхнув мене хлопчина у формі залізничника і, сміючись побіг далі. 163


Галина Невінчана «А й справді мені потрібен состав… Маю кудись їхати… Куди?.. Все одно куди, аби чимдалі звідси», – вирішив я і побіг у вказаному напрямку. Коли підбігав до потяга, він вже рушив і, певно, я залишився б на пероні, якби кілька дужих рук не вхопило мене за шинель і зі словами: «Давай, братішка!» втягли у нетрі смердючої теплушки. Щойно опинившись у вагона, я забився в кут, притулився до стіни і заплющив очі. В ту ж мить свідомість породила образи тих, кого я любив і з ким сьогодні попрощався. Згадав, як на світанку я заходив у стайню до Ласкавої… Бідна кобилка! Вона не знала, що розлучається зі мною назавжди. Як завжди, зраділа моїм гостинцям. Я пестив її, а у самого серце стискалося і клубок підкочував до горла. Що з нею станеться? Мабуть, ще довго кликатиме мене, шукатиме, чекатиме і не розумітиме, чому я не йду до неї. Хто стане її господарем і чи буде любити її так, як я? Чи довго пам’ятатиме вона мене? Що Ліна не забуде ніколи – знаю напевне. І я пам’ятатиму її все життя. Пам’ятатиму усміхненою. Я намагався посміхнутися, та замість цього змусив стиснути зуби, щоб придушити стогін. Надто боляче. Я стягнув з голови кашкета і прикрив ним обличчя, щоб ніхто не побачив сліз, що текли по небритих щоках. Триста п’ятдесят кілометрів дороги додому видалися страшенно довгими і важкими. Дим від самокруток, стійкий перегар, здобрений часником і цибулею, сморід пропотілих онуч і давно немитої плоті паморочать голову. Якби не відсутність так званих дверей, то можна було б вчадіти у переповненій, смердючій теплушці. Пасажири цього сараю на колесах весь час як не сперечаються, то горлають пісень. Намагаюсь не дуже привертати до себе увагу попутників, бо хто знає, що у них на умі. Потяг часто зупиняється і подовгу стоїть на переїздах. Тоді ми залишаємо вагон і розбрідаємося, щоб не привертати увагу патрулів. Іноді вдається сісти в той же вагон, в якому їхав, а інколи доводиться чекати іншого потяга. Подорож розтяглася на три доби. З Шепетівки до Бердичева добирався на відкритій платформі серед якихось контейнерів. Стомився страшенно, сам собі бридкий. Більше за все хочу скинути з себе все, до останньої нитки, вимитися і поголитися. Нарешті побачив стіни добре знайомої станції «Бердичів». Залишилося зовсім трішки. Ноги самі несуть по курному шляху в милі серцю Великі Незгірці. Дім, мій дім! Стрімголов збігаю сходами ганку. Беруся за клямку і зупиняюсь на мить, боячись, що прокинусь і все це розтане, як сон… Смачно пахне борщем... В садку чую голоси дітей. Хтось заплакав. Тупіт маленьких 164


Амури і конкури ніжок і ось вже кілька маленьких рук обнімають мене. – Ігорю, дурнику маленький, не плач, то ж тато повернувся! – заспокоює братика Галинка. Кинувши торбу, падаю перед ними на коліна, обнімаю, цілую, плачу. Скрипнули двері. – Ваню! – скрикнула Софія. – Повернувся! Підвожусь, обнімаю дружину і кілька хвилин ми стоїмо на ганку, злившись в одне ціле: я, Софія, наші четверо дітей... Першою отямилася Софія. – Боже! Який ти брудний! Скидай це лахміття, зараз води нагрію і митися. Митися негайно! Вдома! Нарешті вдома! Серце моє співає від радості, що нарешті завершилися мої військові пригоди. Вже пізно вночі, коли діти поснули, замість очікуваних мною любовних утіх на мене чекала тяжка сцена пояснень. З’ясувалося, що мій денщик таки відвідав Софію, передав гроші і гостинці, але також розповів їй про мою фронтову дружину Ліну. Можливо, я вибрав найрозумнішу тактику, коли не став ні заперечувати, ні виправдовуватися, ні каятися. Я мовчки дав можливість Софії виговоритися. Може, за нею теж був якийсь грішок. А можливо, просто здоровий глузд взяв гору і дружина великодушно простила мені фронтовий роман, бо ж я таки повернувся до неї. Зранку почуваюсь кепсько. В усьому тілі розбитість, сам якийсь пригнічений, хоча після з’ясування стосунків ми з дружиною порозумілися. Дуже болить голова. Ледь примусив себе підвестися з ліжка. Під час сніданку мій стан помітила Софія. – Любий, з тобою все гаразд? – стурбовано запитала. – Так. Просто ще не відпочив, напевне. – Ой, не кажи. Не подобається мені твій вигляд: очі блищать, щоки горять… Дай лоба помацаю. Не підводячись зі стільця, вона простягла через стіл руку і торкнулася мого чола. – Matka boska!! Тебе лихоманить! Не доведи Господи, тиф. Так, мерщій у спальню. Діти, до тата не підходьте, він захворів. Марисю! Бери бричку і хутко до пана Родзінського. Скажи, що Іван Іванович повернувся і що він хворий, – продовжувала роздавати розпорядження Софія, а я відчував, як земля пливе у мене з-під ніг. 165


Галина Невінчана Я бачив схилене над собою обличчя мого приятеля Йосипа Феліксовича Родзинського, нашого старого лікаря. Потім звідкись взялася Ліна, яка клала мені на лоб компрес. Я спробував перехопити її руку і щось сказати, аж раптом зображення попливло і наче з туману намалювалося обличчя Софії. А потім все поглинула пітьма.

166


Амури і конкури Воскреслий

– Ну що, будемо повертатися до життя, мій сплячий красеню? – спитала Софія, гладячи мою руку. – Котра зараз година? – спитав. – Краще б поцікавився, яке сьогодні число, – посміхаючись, відповіла вона. – Що ти хочеш сказати? – Нічого, любий, лише те, що ти проспав два тижні. – Як це так? – Напевне, у теплушці тифозна воша тебе зборола. Ти звалився на другий день по приїзді і весь цей час марив, кликав то мене, то Ліну… – Вибач, і не треба більше про неї. Ми ж домовилися… – Та я ж нічого. Просто мені було смішно, як ти, не пізнаючи мене, хапав за руку і питав: «Ти хто? Ліна чи Софія?» А я відповідала: «І Софія, і Ліна. Я та, кого ти зараз хочеш бачити. Лежи спокійно. Все буде гаразд». Після цього ти втомлено, але щасливо посміхався і знову провалювався у сон. 167


Галина Невінчана – Пробач мені, люба. За все пробач. І спасибі, що ти у мене є, – взяв дружину за руку і підніс до своїх пересохлих вуст. – Добре, що й ти у мене є. Я кохаю тебе, Ваню, – промовила Софія поцілувала мене у чоло й ніжно провела долонею по голові. – Відпочивай, їжачок ти мій оксамитовий... Я підняв руку і поплескав по власній голові. І справді, замість шовковистого чуба долоню залоскотав їжачок стиженого волосся. Авжеж, через тиф мене й «оббовванили». Уявляю, який я зараз кумедний. Бачила б мене Ліна… Стоп, Ваню! Не смій. Все у минулому. Хоча гарячка минула, я ще досить довго був таким кволим, що й повернутися з боку на бік у ліжку без сторонньої допомоги не міг. Пережити таку безпорадність, будучи при тямі, дуже важко. Мені ніяково перед Софією, яка ходить за мною, як за малою дитиною. У мене багато часу, щоб переосмислити все, що відбулося, зробити переоцінку цінностей. Ура! Перша перемога. Я вже можу тримати ложку в руці. У з’явився вовчий апетит, і протерті супчики та каша-розмазня його вже не вгамовують. З яким би задоволенням я зараз розправився з добрим шматком м’яса! Та підступна Софія, виконуючи приписи лікаря, просто невблаганна. Тож випросив у неї книгу, папір і олівець. Вона спитала: «Що писатимеш? Для заповіту – запізно, а скарги у небесній канцелярії тимчасово не розглядаються». Я відповів, що робитиму подання на нагородження Софії Галицької найвищою нагородою за милосердя. Вона посміялася, але прохання моє виконала. Нарешті дітям дозволили заходити до мене в кімнату. Не уявляю, як Софія так довго могла втримати їх на відстані? Коли спитав про це, вона, сміючись, відповіла, що замикала двері на ключ, а ключ вішала на пасок і гриміла цілою в’язкою, наче справжня ключниця. Мені дуже приємно спілкуватися зі своїми дітьми, які, поки тато воював, добряче подорослішали. Та четверо – це забагато на мою ще не досить здорову голову, до того ж вони надто жваві. Добре, що Софія розуміє це і вміло керує процесом відвідин. Крім Софії, дітей і Марисі мене провідує лише лікар Йосип Феліксович. Він дуже задоволений тим, як піклується про мене Софія. Каже, що з неї вийшла б чудова сестра милосердя. Дуже багато сплю і тому час летить швидко. Ось уже й листопад. Почуваюся старезним дідуганом, який «бородою трусить, буряка не вкусить». 168


Амури і конкури Без допомоги навіть всістися на ліжку не можу. Трохи поворушуся і вже захекуюсь. А вже ходити – нічого й балакати. Та нічого, не все зразу. Сторінка за сторінкою перегортаю своє не надто й довге життя. Скільки ж я вже встиг пережити! Із звичайного сільського хлопчика доріс до шанованої людини, став завідувачем земського училища, справжнім паном. Потім війна… Лютнева революція... Весь цей безлад у країні... Сьогодні завітав до нас Мефодій Полікарпович, поштмейстер. Вигляд у нього схвильований. Він про щось довго розмовляв із Софією. А потім вони удвох зайшли до мене. – Вітаю з поверненням, Іване Івановичу! – як завжди з величезним піднесенням привітався він. – Радий бачити, що ви одужуєте. Якби ж Ви знали, як налякали нас всіх своєю гарячкою. А вже бідну пані Софію більш ніж інших. – Дякую, мій друже. Каюся. Почуваюся винним, що змусив хвилюватися дорогих мені людей. Щодо одужання, то ви трохи перебільшуєте. Я досі безпорадний, як немовля. – Боюся здатися вам невихованою людиною, але, можливо, воно й краще, що ви поки що не в досконалій формі… Зараз так неспокійно, що краще відлежатися хворим, поки все якось визначиться… – Зізнаюсь, Мефодію Полікарповичу, ви кажете дивні речі. Поясніть, – попросив я якомога спокійніше, але в душі був дуже збентежений останньою фразою поштмейстера. Він обмінявся з Софією короткими, але красномовними поглядами, і вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди. Поштмейстер витяг носовичка, провів ним по чолу, набрав повні легені повітря і якось несподівано тихо і розгублено промовив: – У Петербурзі революція… – Що ви сказали? – перепитав я, наче не зразу зрозумів, про що йдеться. – Переворот, шановний Іване Івановичу, переворот. – Яка така революція? Що за переворот? Коли це сталося? Який сьогодні день? – Ваню, тобі не можна хвилюватися! – занепокоїлася Софія. – От бачите, пане Моцний, як на нього вплинула ваша звістка. Але Мефодій Полікарпович, здавалося, не чув її, бо відповів на мої питання. – Найсправжнісінька, червона. До влади прийшли більшовики. Тимчасовий уряд заарештовано. Це трапилося 25 жовтня, а зараз добігає кінця листопад. Не уявляю, що тепер буде?! 169


Галина Невінчана – Довгенько ж я спав… Це ж треба, проспав революцію. А відносно того, що тепер буде – боюсь що нічого втішного, – відповів я. – У мене в пам’яті свіжі спогади про лютневі події. Тут втрутилася Софія: – Давайте поп’ємо чаю і про щось інше побалакаємо, бо Іван Іванович ще надто кволий. Йому не можна хвилюватися. А розмови про політику, тим паче революцію, не сприяють одужанню хворих. У такий делікатний спосіб вона хутенько випровадила гостя. Скільки не розпитую Софію про те, як у Бердичеві реагують на звістку про революцію, відповідь одна: «Звідки мені знати, коли я весь час біля тебе». Слава Богу, заїхав пан Буржа. Спитав у нього. І ось що він розповів. – Якщо ви про народ, я маю на увазі робітників та солдатів Бердичівського гарнізону, то вони «з великою радістю зустріли звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді», – не без сарказму промовив мій товариш. – Ось я й газету приніс «Трудова Волинь», не скажу, що дуже свіжа, вона від 27 жовтня, але варто переглянути. А от вранці 30 жовтня я сам став свідком мітингу у Бердичеві. Потім хвиля мітингів прокотилася по всіх підприємствах, військових частинах. Якби ж ви тільки бачили, з яким натхненням виступали промовці! Як палко заявляли про свою солідарність з робітниками Петрограда, Я ніколи не бачив, щоб очі пана Буржи були такими колючими, як під час цієї коротенької промови. Гість уже давно пішов, а моя уява малювала картини того, що відбувається в місті. Дивно, але збудження, здавалося, додало мені сил. Я взагалі не з лежебоків, а тут мені захотілося якнайшвидше повернутися до нормального, активного життя. Але поки єдине, що можу собі дозволити, це думати, думати й думати. Більшовики підіймають народ на боротьбу проти панів, за соціальну рівність. Цікаво, з їхньої точки зору, я пан чи ні? Радіти мені, чи плакати? Не знаю… Щодня вимагаю від Софії та Марисі докладної інформації щодо подій у світі. Хоч як би там було, вони з хати виходять, людей бачать, але від них мало чого доб’єшся. Аж тут завітав батюшка Кохановський. – Де тут наш болящий? – прогуркотів його бас, і за мить огрядна постать затулила собою дверний отвір. – Я бачу, ви вже справжній молодець! – з цими словами священик підкотився до мене й, обійнявши за плечі, поцілував 170


Амури і конкури навхрест. – Досить, досить подушки м’яти! У світі таке робиться! Поки ви тут відлежуєтесь, у Бердичеві з’їзди проходять. – Що ви кажете? Що за з’їзд? Хто бере участь? – Надзвичайний з’їзд представників Південно-Західного фронту. Взяли в ньому участь більшовики, есери, меншовики та представники інших партій. – І про що радилися, про що домовилися? – Одним з основних питань – вихід країни з війни і підписання миру. Вони ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно провів переговори з німецьким командуванням про мир, та про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголосили вищою владою на фронті. А він підпорядковується Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому Криленку. – Ви так добре поінформовані, отче. Самі брали участь у з’їзді, чи сповідальники нашептали? – Ох і їдкий у вас язичок, пане Галицький. Ну, не брав я участі у з’їзді, це ж зрозуміло, але ж я між людей живу. – Гаразд, гаразд, не ображайтесь. Краще розкажіть, а що ж на те діючий штаб фронту? Чи його вже не існує? – Звісно, він ще лишається, але в жодному разі не визнає Радянської влади, а підтягує до міста збройні сили. Це помітно будь-кому. Мало не забув, у Бердичеві розташувалася також Верховна фронтова рада. Гадаю, вони теж забезпечують собі підтримку. А от Військово-революційний Комітет Південно-Західного фронту видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу ВРК забороняється передислокування військових частини. Замість есерівсько-меншовицької газети «Голос фронта» почала виходити більшовицька газета «Ізвєстія», саме в ній 26 листопада повідомили, що у Бердичеві проголошено Радянську владу. Після візиту батюшки минув лише тиждень, а влада знову змінилася. Софія їздила до Бердичева по ліки й привезла нову звістку. В ніч з 2 на 3 грудня у місті вчинили переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому й закрили більшовицьку газету. – Дива, та й годі! – зітхнув я. Тепер мої думки зайняті щойно отриманою інформацією. Я намагаюся зрозуміти, що ж відбувається, визначити своє ставлення до цього, але що в голові, що в душі – суцільна мішанина думок і почуттів... 171


Галина Невінчана Який сьогодні чудовий день! Хоча його початок не обіцяв нічого особливого. Після сніданку, поспілкувавшись трохи з дітьми, я присів біля вікна почитати, та щось не читалося. Я втупився у вікно і не без цікавості став спостерігати за птахами, які вишукували серед снігу собі поживи. – «О чем задумался, дєтіна?..» – проспівала Софія, обійнявши мене за плечі. – Вирішуєш, на чиєму боці воювати? – Ні, я думаю про тебе, моя кохана, – повернувся обличчям до дружини і притис її до себе. Дивна річ, на словах я їй збрехав, але моя плоть змусила її повірити у щирість слів. Вона пригорнулася до мене «Господи! Як же я скучив!» – Як я скучила, – луною обізвалася Софія, наче почувши мене. – Нарешті ти повернувся. Нарешті у мене знову є чоловік. – Ох, ти й пустунка! – розсміявся я і ще тісніше притис жінку до себе. Після цієї ночі життя стало яскравішим. Не можу сказати, що був на висоті, але, як сказала дружина: «Для початку непогано». Ми розмовляли мало не до світанку, і мені було так приємно відчувати тепло її тіла. Ні на чийому боці я не хочу воювати, і це я знаю точно. Більш за все хочу, щоб все було, як колись, до війни, до революції. Які ж ми тоді були щасливі! Ми й самі того тоді не усвідомлювали. Виходити на подвір’я поки що лікар не дозволяє, боїться, щоб я не застудився, бо тиф – хвороба дуже підступна. Потроху долучаюся до хатніх справ. Софія знаходить для мене якісь дрібні завдання, щоб я не нудився. Я запропонував дітям підготуватися до Нового року і Різдва, на що вони радо погодилися. Цілими днями виготовляємо прикраси для ялинки і з підручного матеріалу, вчимо колядки, щедрівки, вірші. Їм це дуже подобається, та й мені теж. Хоч і маленький у мене зараз клас, лише чотири школярики, але я наче повернувся до школи. Невже нарешті я зустрічатиму свято в родинному колі?! З приходом нового 1918 року на Житомирщині знову встановлено радянську владу. Зима лютує, народ воює... Вже й не розбереш, хто друг, а хто ворог. Здається, цьому не буде ні кінця, ні краю. Щоправда, я маю, можливо, не завжди об’єктивну інформацію, бо черпаю її з газет і листівок, що приносять мої друзі, та з їхніх розповідей. Чесно кажучи, стає страшно, коли слухаю про те, що відбувається за стінами мого будинку. Я знаю, що таке війна. Але на тій війні було все зрозуміло – ось ми, а ось наші вороги 172


Амури і конкури – Австро-Угорщина і Німеччина. А зараз брат на брата йде. Цієї крові Бог нікому не простить… Закінчується січень. З черговим оглядом завітав Йосип Феліксович. Таке враження, ніби в нього якесь нещастя. Я не наважився спитати, а от Софія, запросивши його пообідати з нами, таки розговорила старого. Те, що ми почули, перевернуло всю душу. – Кілька днів тому з’їздив до Києва у справах: зустрітися де з ким із колег та придбати деякі ліки. Я знав, що у Києві неспокійно, бо червоноармійці почали наступ на місто. В ніч на 16 січня робітники «Арсеналу» захопили завод. За ними збунтувалися робітники Головних залізничних майстерень, революційні солдати полку ім. Сагайдачного, червоногвардійці Деміївського снарядного заводу та інших підприємств. Усе місто палає. Проти бунтівників Центральна рада кинула свої добірні частини. Щойно їм вдалося придушити бунти, як за кілька днів червоногвардійські загони, розгромивши петлюрівські війська під станцією Крути, вдерлися до Києва і над містом замайоріли червоні знамена. – То, як я зрозумів, влада знов перейшла до червоних? – Так, мій друже. Київ червоний. Але не тільки від знамен, що тріпотять над містом. Весь сніг червоний від людської крові. Я лікар і бачив багато чого на своєму віку, але те, що відбувається в Києві, просто жахливо. Біля огорожі театру, попід парканами Царського і Купецького садів тисячі роздягнених і напівроздягнених трупів, складених місцями в штабелі, а місцями – навалених купою, один на другий. Уявляєте, їм стріляли в потилицю, а потім ще й проколювали багнетами. На їх тілах сліди від тортур. Жахлива, страшна картина: всюди розкидані роздягнені тіла, між якими бродять голодні собаки! У багатьох трупів з рота стирчать «червоні квитки», у декого пальці складені для хресного знамення. Усюди кров, сніг весь насичений кров’ю. Більшість розстрілів проводилася на майдані перед Маріїнським палацом, де міститься штаб Муравйова, і в парку. Кияни кажуть, що розстріли відбувалися і в інших місцях: на валах Київської фортеці, на схилах Царського Саду, в лісі під Дарницею. Тіла знаходять в Анатомічному театрі, в покійницьких лікарень і навіть у підвалах багатьох будинків. Багато тіл лежать там по декілька днів, бо у цих небіжчиків нема в Києві ні родичів, ні близьких… – Matka boska! – сплеснула в долоні Софія, – Це ж справжня бійня, огидна бійня! Як так можна? Це ж не по-християнськи, не по-людськи! – Про яких людей ви говорите, шановна пані? Хіба це люди? Це бидло, яке вирвалося зі стайні і навряд чи колись комусь вдасться його загнати 173


Галина Невінчана назад, – зітхнув лікар. – А зараз ця розлючена зграя без розбору, без суду і слідства розстрілює не тільки офіцерів, але і «буржуїв», і навіть студентів. Я йшов до свого товариша через Володимирську гору і натикався на нові трупи, на розкидані по доріжках свіжі людські мізки, свіжі калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря і на спуску між монастирем і водопровідною баштою. Ті кілька днів у Києві мені здалися суцільним пеклом. Солдати і матроси ходять з будинку в будинок, проводять обшуки, шукають військових, а знайшовши, ведуть до свого штабу. Роздягнені, шиковані в ряд, вони годинами чекають на морозі, ко��и і як більшовикам заманеться їх розстріляти: поодинці чи групами. Вже загинули тисячі молодих офіцерів. Загинуло також багато військових лікарів… – Ваню, Йосифе Феліксовичу, я так боюся за вас, за пана Буржу, пана Моцного та інших наших друзів. Вони ж бо теж у мундирах ходять, а дехто й у війську служив. – Софіє, люба, заспокойся. Коли Бог не попустить, то свиня не вкусить. Все буде гаразд, – пригорнув я до себе дружину і відчув, що вона тремтить, як листок на вітрі. Вночі я не спав. Мені увижалися страшні картини з розповідей пана лікаря. Уява малювала скривавлені тіла, і я з жахом впізнавав серед вбитих своїх товаришів по службі. Де зараз капітан Богданенко, поручик Волков, ротмістр Капустін, ротмістр Ковтун, прапорщик Соломатін? Я знаю, що дехто з офіцерів подався до Петлюри, хтось до Денікіна, а деякі перейшли на бік більшовиків. Страшно навіть уявити, що ті, хто колись служив разом, можуть опинитися по різні боки барикад. Напевне, маю дякувати долі, що вклала мене в ліжко з тяжкою хворобою. Хто знає, де я був би зараз? Не зміг би я, молодий, здоровий чолов’яга, відсиджуватися під жінчиною спідницею. Мусив би зробити свій вибір, на чий бік ставати. А й справді, на чий бік мені ставати? Я вважаю, що нема поганих народів, є окремі погані люди у кожній нації, тож до Петлюри я не ходок. Денікінське військо теж не для мене, бо я українець. Будучи селянином за походженням, здавалося б, моє місце у лавах більшовиків. Але мені не всі їхні лозунги подобаються, а дії тим паче. Так розмірковував я, слухаючи завивання завірюхи і роздивляючись тіні на стелі, аж поки не дійшов висновку, що ні до якого війська не пішов би. І зовсім не тому, що боягуз. Я вчитель, моя професія виховувати і вчити дітей, а не вбивати людей. З цією думкою я нарешті заснув, і мені наснилася школа. 174


Амури і конкури розгублений Лютий 1918 року. Якщо вірити газетам, радянська влада встановлена у більшості міст і сіл губернії. Центральна рада розгромлена і втекла на Волинь. Побачимо, що з того буде... …А далі нічого доброго. Я три роки провів далеко від дому на нікому не потрібній війні лише заради того, щоб війна ніколи не зачепила моєї родини, ніколи не наблизилася до мого будинку. А зараз від пострілів гармат так тремтять шибки, що діти лякаються. Навколо Бердичева точаться запеклі бої. Наше село стало частинкою пекельного кола. І нікуди не втечеш. Тим, хто дуже боїться, раджу ховатися у льосі. Сам туди не полізу. Не хочу застудитися. Кажуть, що то Центральна рада, щоб утримати в своїх руках владу, пішла на відкриту зраду національних інтересів українського народу. Стверджують, що саме вона закликала на Україну австро-німецьких інтервентів. Хто знає, може, воно й так. Політика – справа темна, нам, простим смертним, в ній не розібратися, але коли пани чубляться, чуби тріщать саме у простого люду. Окупаційна влада відновила поміщицьке землеволодіння. Навколо панує жорстокий режим терору й грабежу. В селі інтервенти захоплюють буквально все, що їм потрапляє на очі: худобу, хліб, цукор. За найменший опір розстрілюють на місці, палять майно селян.

175


Галина Невінчана Закінчується березень. Майже вся Житомирщина охоплена повстаннями. Увірвався терпець нашому люду. Певно, німці забрали останній шматок сала у селянина, коли той взявся за зброю. Але вилами і рушницею проти регулярних військ з важкою артилерією, панцирниками та авіацією довго не повоюєш. Окупаційні війська придушили повстання. І мужики взялися за орала, бо весна – це весна. І хто б там не був при владі, для селянина царем і Богом завжди залишається земля. Понад усе їх турбує, як обробити землю і що в неї вкинути, бо діти їсти просять щодня. Нам орати нема чого. Хоча в селі необробленої землі більш ніж достатньо. орачів бракує. Нам би впоратися з городом, бо з дорослих тільки я, Софія і Марися, яка не хоче повертатися в Галичину. Решта наших робітників розбіглися хто куди. Добре, що ми з Софією селянські діти і вміємо робити все. Малеча з великим інтересом допомагає нам. Іноді мені здається, що я схожий на страуса, який засунув голову в пісок і гадає, що коли він не бачитиме небезпеки, то вона його мине. Поділився цими думками з дружиною, на що вона безапеляційно заявила: – Значить так, Аніка-воїн, викинь цю дурню з голови. Навіть якби ти був справжнім вояком, то тобі поки що ні здоров’я, ні я воювати не дозволяємо. Вже навоювався. Маєш четверо дітей, думай, як їх годувати! Окупаційна влада розпустила Центральну раду, реставрувала буржуазно-поміщицьку монархію і 29 квітня проголосила гетьманом всієї України одного з найбагатших поміщиків, царського генерала Петра Скоропадського. За гетьманів я ще не жив. За царя, за Тимчасового уряду, за Совєтів, а от за гетьмана?.. Ось уже й червень. Не знаю, хто переможе в боротьбі за владу, але видно, що більшовики так просто не здадуться. Їздив у справах до Бердичева, то там застрайкували шкіряники заводу Шленкера, а за ними і інші підприємства Бердичева. Все місто закидане різними папірцями. Люди кажуть, що у Бердичеві напевне діє підпільний ревком і то його друкарня друкує листівки та відозви. У тих листівках більшовики викривають «зрадницькі дії українських буржуазних націоналістів», роз’яснюють політику більшовицької партії та Радянської держави. Можливо, після перемоги більшовиків на нас чекає світле майбутнє, та моє минуле важко вважати таким вже й поганим. Так паскудно, як зараз, мені не було ніколи. Невпевнений, що найближчим часом можна розраховувати на повернення 176


Амури і конкури до школи. Звісно, їх ніхто не розпускав, та принаймні у нашій змученій війною місцевості цим питанням зараз ніхто не переймається. Вчителів нема, приміщення напівзруйноване, люди налякані. Ну що ж, коли так, працюватиму на землі. Ходили в гості до батюшки Коханівського і там мали нагоду познайомитися з його племінником, молодим офіцером, вважай, вчорашнім кадетом. Він у якихось справах приїхав до дядька з Києва. – Яким чином вам вдалося уникнути розправ, що вчинили більшовики взимку, і що зараз відбувається у Києві? – На той час я був далеко від Києва, а зараз, коли при владі гетьман, генерал-лейтенант Скоропадський, становище офіцерів змінилося радикальним чином. Якщо не рахувати дій петлюрівських банд, з весни наше становище в Україні відносно безпечне. Київ перетворився на Мекку для всіх, хто, рятуючись від більшовиків, утік з Петрограда, Москви й інших місцевостей Росії. З усіх країв Росії, хто залізницею, хто пішки через кордони більшовицьких військ, щохвилини ризикуючи життям, люди пробиваються на Україну. Офіцери прагнуть досягти того єдиного російського куточка, де сподіваються підняти знов триколірний російський прапор, за честь якого пролито стільки крові їх соратників. Якби ви тільки знали, як жадібно ми ловимо кожну звістку про відродження старих рідних частин! – За що ж живуть всі ці люди, не будучи на службі і не маючи родичів? – По-перше, гетьманом асигновані грошові суми для видачі офіцерам, які перебувають на Україні. До того ж, частина офіцерів пробивається на Дон, їдуть у Добровольчу армію, а є такі, що зараховуються в Українську армію. Гетьманська влада, на відміну від петлюрівської, на ділі не є ні націоналістичною, ні антиросійською. А щодо «самостійної» атрибутики і фразеології, то її використовують лише з потреби. А загалом на гетьманську владу і її армію покладають деякі надії, як на зародок сил, здатних з часом визволити від більшовиків і відновити решту Росії. – А як на це реагує окупаційна влада? – Німецьке командування іноді заарештовує офіцерів, які занадто відверто ведуть вербування в Добровольчу армію, але згодом їх звільняють. Однак є частина офіцерства, яка вважає за краще вичікувати, користуючись тимчасовою безпекою, і деякі поводяться вкрай негідно. – Що ж такого вони роблять? – поцікавилася Софія. – Служать у ресторанах лакеями. На тих, хто любив свою службу, хто бачив у офіцері лицаря, готового на подвиг, хто дорожив кожним орде177


Галина Невінчана ном і значком, це справляє гнітюче враження. Боляче, сумно й соромно... Особливо, коли на питання, чому, заробляючи гроші лакейством, офіцери не знімають захисної форми і полкових значків, училищ, а іноді і орденів, чуєш цинічну відповідь: «Так більше на чай дають». Здається, їм нема діла до того, що зовсім поряд жменька справжніх офіцерів веде нерівну й героїчну боротьбу з червоним злом, яке широким потоком заливає простори нашої розтерзаної батьківщини! – Я розумію ваші почуття, але дозвольте спитати, чи маєте ви родину? – знову втрутилася у розмову Софія. – Ні, я поки що холостий. Зараз не час заводити сім’ї і прирікати їх на страждання, – не без пафосу відповів юний офіцер. – Ви ще надто молодий, мій друже, – посміхаючись, промовила Софія. – Напевне, за тими, хто сидить тишком-нишком і прислуговує по ресторанах, стоять сім’ї. І саме для того, щоб не наражати їх на небезпеку, вони так і поводяться. За умов, що теперішня влада заграє з усіма, окрім більшовиків, все одно навряд чи можна розраховувати на те, що Україна буде незалежною. Хоча… Ось і скінчилося літо. Будь-які сподівання на відновлення навчального процесу знову не виправдалися, хоча подейкують, що деінде школи таки працюють. Можливо, але не у Великих Незгірцях. Що ж, займатимуся зі своїми дітьми. Он Вікторові вже скоро десять, та й навіть Ігореві вже час братися за вивчення шкільних наук. Листопад 1918 року. В Німеччині вибухнула революція. Німецькі війська втекли з Бердичева. При владі тепер ставленики Директорії, які блокувалися, як не дивно, з сіоністами і захопили владу на Правобережжі та на більшій частині Лівобережжя. На Україну вступили частини Червоної Армії. Більшовики розгорнули серед населення широку роз’яснювальну роботу, викриваючи зрадницьку політику нового «так званого уряду». Те, що відбувається, не піддається ніякому аналізу. Це схоже на кінець світу. У Москві створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який при допомозі армії наступає на Україну. Повстанські загони, на чолі яких стоять отамани, переходять то на бік Директорії, то на бік більшовиків. І всіх їх має годувати український селянин. Маю великий сумнів, що хоч хтось із них по-справжньому переймається долею народу. Скоріш за все, народ тут ні до чого. 178


Амури і конкури Навіть не знаю, навіщо беру в руки олівець, бо записи останнього часу нагадують якісь зведення з фронтів. І це найяскравіше, хоча далеко не найкраще, що відбувається в нашому житті. Новий 1919 рік ознаменувався кривавими погромами. Тільки в ніч на 5 січня у Бердичеві петлюрівці вбили 94 людини, багатьох покалічили. Таке враження, що під роздачу потрапляють всі, чиє обличчя не сподобалося. Вже й не знаєш, якою мовою розмовляти, щоб не розсікли шаблюкою навпіл чи не пристрелили, як собаку. Знову лютий і знову «революція». Влада Директорії повалена, створена Рада робітничих та селянських депутатів. На початку березня влада міняється. У Бердичеві знову керують петлюрівці. Протрималися недовго, менше двох тижнів. Більшовики відновили Радянську владу і проголосили боротьбу з контрреволюційними елементами, саботажем і спекуляцією. Маю надію, що ні я, ні моя родина не підпаде ні під одне з цих формулювань. Господи, як вже хочеться якоїсь стабільності! Тим часом Директорія перемістилася з Києва на Рівненщину і скликала новий уряд, який у своїй декларації оголосив, що народ України в небезпеці, і закликав об’єднати всі сили для боротьби з більшовиками (українськими і московськими). У декларації підкреслюють, що Україна не буде просити допомоги з-за кордону. Вочевидь, покладають надію на українських повстанців-селян, які вже діють проти більшовиків у їхніх тилах. У селян реквізують хліб, худобу та інші продукти. Кажуть: «Росія голодує!» То щоб вона не вмерла з голоду, на Україну кинули озброєні робітничі продзагони. Як на мене, це пограбування. Нещодавно потрапив мені до рук «універсал» отамана Григор’єва, яким він закликає до боротьби українських селян. Ось, що він пише: «Народе український! Політичні спекулянти обманули тебе і хитрими способами використали твою довірливість. Замість землі й волі насильно накидають тобі комуну, черезвичайку й комісарів з московської обжорки…» Ти бач, як завернув! Та як добре подумати, слушно! Червень місяць. Бачився з паном Буржею. Він зараз справ не веде, але страшенно радий, що взагалі живий. Більшовики здійснюють націоналізацію підприємств, а по простому – забирають їх у колишніх власників. Вже націоналізовано шкіряний завод, де пан Буржа служив управителем, дру179


Галина Невінчана карню, ряд заводів і фабрик. Хазяїв більшовики прогнали, а от без фахівців їм не впоратися. На цих підприємствах вони створили молодіжні організації. Ця молодь називає себе «комсомольцями», тобто комуністичним союзом молоді. З їх ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді. Може, до вересня все залагодиться, і я таки повернуся до вчителювання… Поки обробляв город і чекав кінця літа, ситуація змінилася докорінно. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках петлюрівців. Після цього більше двох місяців не брав свого зшитка до рук. Чому? Бо руки опустилися. Щойно вирішиш, що життя починає налаштовуватись, як все летить шкереберть. Петлюрівці місяців зо два «господарювали» у місті. Дісталося білим, червоним і жидам, а також усім, хто хоча б трохи був схожий на якусь з вище зазначених категорій. Не думаю, що сам Симон Петлюра людиноненависник, та серед його вояків багато кровожерливих катів, як, між іншим, і серед інших угрупувань. До цієї м’ясорубки додалися частини Червоної Армії, які теж не відрізняються людинолюбством. Вбивають петлюрівців, білих, жидів і тих, хто їм на, їх погляд, співчуває. Місто залите кров’ю. Не уявляю, що має трапитись і чи трапиться таке взагалі, щоб я знову взявся за перо. Навіть думав, що треба спалити всі записи, а разом з ними листи й світлини воєнного періоду і викреслити цю частину життя зі своєї пам’яті. Знову влада змінюється. Тепер червоні взяли гору над Петлюрою і Денікіним й заходилися боротися з бандитизмом і куркульством. Всі, хто має більше десяти десятин землі, тепер вважаються куркулями, ті хто має менше чотирьох – бідняки. Головним своїм завданням сільські комуністи вважають розподіл поміщицьких та церковних земель між безземельними і малоземельними селянами. Навіть у нашому селі створено комбіди (комітети бідноти). Зібралися голота й нероби та влаштували справжнє полювання на хазяїна, який тепер називається куркулем. А ще вони займаються заготівлею продовольства для Червоної Армії. Селяни не в захваті від того, що з їхніх льохів та комор вигрібають все зароблене потом і мозолями. Давно відомо, що щедрість притаманна тим, кому нема чим ділитися, заможні знають ціну своєму добру. Мій дід вчив мого батька, а той мене, що треба жити без позичок. А коли сусіди набридали біганиною за кожною дрібничкою, вони казали: «Бачиш, на одвірку цвяшок? То коли прийдеш до хати, вбий такий само, повісь 180


Амури і конкури на нього решітко і в тебе теж все буде». Чому у Пітері і Москві вважають, що українському селянину достаток з неба падає? Хіба ж легко ростити урожай, коли полями топчуться і німці, і денікінці, і петлюрівці, і червоні, й різного іншого кольору банди? Нашій родині пощастило. Я не остання людина в селі, до того ж сам з селян. Нас комбіди навиворіт не витрусили. Навіть заготівельників відвели від нашого двору. А що з нас витрусиш? Орної землі ми не маємо. Лише садочок та город коло хати. Та якби хто до комори поліз – навіть не уявляю, на що б зважилась Софія! Ось і всі найяскравіші враження кінця 1919 – початку 1920 року. Цього року в лютому не трапилося ні революцій, ні переворотів. З ініціативи профспілок проводяться так звані суботники та недільники, під час яких ремонтують підприємства, житлові будинки. Щоправда, це стосується міст. Від села чекають хіба що дров та їжі, щоб годувати і гріти тих, хто з ентузіазмом відбудовує зруйноване багаторічною війною господарство. Дивно, але тільки зараз зрозумів, що саме змінилося в образі Софії. Моя люба дружина замість колишньої зачіски викладає косу короною і по-сільському пов’язує голову хусткою. Також вона більше не вдягає суконь, які носила раніше, і не тому, що вони стали замалими чи зносилися. Просто капелюшки, локони і різні бантики-оборочки у теперішній ситуації виглядали б недоречними й навіть небезпечними. Мені боляче усвідомлювати, що я не в змозі щось змінити. І тільки вночі, коли вона скидає з себе це вбоге, бабське вбрання, наче Царівна-жаба шкуру, розплітає свою попелясту, пухнасту косу, я бачу ту справжню, колишню Софію… Тоді я повертаюсь у ті часи, коли все було іншим… Боже правий! Коли вже наш багатостраждальний народ нарешті матиме мир? Знову війна. Цього разу на Україну навалою хлинули війська буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня вони окупували Бердичів і сунуть далі. Хто і коли їх зупинить? А ось відповідь. Чекати довелося недовго. В ніч на 8 червня після запеклих боїв Бердичевом оволоділа червона кіннотна дивізія. Знову влада перейшла до рук ревкому. Чомусь я майже впевнений, що цього разу надовго.

181


Галина Невінчана Втікач У Бердичеві почалося полювання на офіцерів і петлюрівців. Чекістів не цікавить, як ти став офіцером: потрапив до війська за призовом чи був кадровим. Також нікого не цікавить, чи ти насправді петлюрівець, чи так комусь здалося. Головне, був би донос. Є документ – до стінки. Ми з дружиною пізно ввечері розмовляли у спальні, не запалюючи світла. Аж раптом я почув, що до нашого двору хтось під’їхав. Обережно відсунувши портьєру, подивився у вікно. Двоє озброєних гвинтівками людей злізли з брички й направилися до чорного ходу моєї квартири. Третій залишався на козлах. Непрохані гості розмовляли досить голосно. – Візьмемо його тепленького, прямо з постелі, – долетіло до мого вуха. – Егеж. Стягнемо білогвардійця з баби, що й підштаники не встигне натягти! – підтримав товариша другий, і вони голосно заіржали. Софія стояла поруч зі мною і теж усе чула. Торкнувшись мого плеча, вона прошепотіла : – Ваню, тікай! Через вікно вітальні! Не гаючи часу, я кинувся до вітальні, тихенько відчинив вікно і вистрибнув надвір, коли «гості» вже грюкали у двері чорного ходу. Я побачив як дружина зачинила за мою вікно і ретельно розправила портьєри. Тепер я стояв у тіні старого куща винограду, причаївшись за виступом стіни. Серце моє гупало так голосно, що здавалося, його чути далеко-далеко. Раптом болюче різнула думка: «Господи! Дружина і діти залишилися у будинку. Їм же 182


Амури і конкури загрожує небезпека!» Я мало не наламав дров, ринувшись до вікна, щоб повернутися до будинку і захистити родину. Та наступної миті опанував себе, і в голові майнула інша думка: «Дітей вони не зачіпатимуть. Софію, гадаю, теж. Вони полюють на мене. Отже, правильно вчинив, що пішов. Якби залишився, то Софія обов’язково втрутилась би, почала чинити опір... Ось тоді вони не зважили б на те, що вона жінка… А діти… Господи! Вони б налякались до смерті! Мені не можна повертатися у будинок… Я маю йти. Тікати чимдалі од них. Тільки цим зможу хай не захистити, то хоч убезпечити найдорожчих для мене людей». Мої сумбурні думки обірвало світло у кухонному вікні. «Отже, вони почали обшук звідти. Нікого, крім хатньої робітниці, там не знайдуть. Бідна Марися!» – подумав я. Деякий час у вікні рухались силуети, і навіть крізь закриті вікна я чув, як чоловіче «бу-бу-бу» перекривав верескливий голос Марисі. Спалахнуло ще одне вікно. Заплакали наполохані діти. «Ці бидлюки попхалися до дитячої кімнати!» – пальці самі зібрались у кулаки від люті, але я примусив себе притиснутися до стіни і не рухатися, хоча страшенно хотілося увірватися до будинку і повикидати звідти непроханих гостей. До мене донеслося: – Кажи, суко, куди ти його сховала! – кричали вони до Софії. – Ми все одно знайдемо твого офіцерика! Певно, вона їм нічого не відповіла, лише голосно покликала Марисю, щоб та заспокоїла дітей. Тепер чекісти перейшли до вітальні. Загорілися наступні два вікна. Пригнувшись, я перейшов до одного з них. Притиснувшись до стіни, став прислухатися. Судячи зі звуків, у кімнаті явно перевертають меблі й вигрібають вміст буфету. «Навіщо бити посуд, шукаючи людину? Невже офіцер може сховатися за сервізом, чи між банками з варенням! Тупі і злостиві недоумки». Після вітальні настала черга кабінету. У його вікна, на жаль, я не міг зазирнути, бо вони виходили на вулицю, і мене міг помітити їздовий, який залишився у бричці. Але через відчинену кватирку я чув розмову Софії с нічними візитерами. – Кажи, кажи, де твій офіцер! – один з візитерів приставив гвинтівку до грудей Софії. – Кажи, білогвардійська суко! – Він не офіцер, а вчитель, – спокійно відповіла дружина. – Пішов у шкільних справах до Бердичева у відділ освіти. Мабуть, заночував у когось із знайомих, бо додому не повернувся. 183


Галина Невінчана – Шкода, що його немає вдома. А то б ми його на місці, отут перед тобою і твоїми щенятами розстріляли. Та ми ще повернемося! Не сумуй. Стоячи у своїй схованці, я бачив, як незвані гості вийшли з будинку, сіли у бричку і подалися геть. Певно, поїхали далі полювати на ворогів народу. Коли нарешті все стихло, я вибрався зі своєї схованки і повернувся до будинку. – Софіє, серденко, з тобою все гаразд? – кинувся до дружини. – Так, любий. Все гаразд. От тільки дітей дуже налякали. Уявляєш, вони зігнали їх з ліжок, перевернули матраци, розкидали подушки. Навіть витягли з колиски маленького Ігоря. А що вони наробили в кабінеті? Повисмикували шухляди з письмового стола, розкидали по підлозі папери, вивалили з шафи книжки… Наче ти міг сховатися у ящику секретеру чи на книжковій полиці за томиком Гоголя… Діти вже не плакали. Вони сиділи на дивані, збившись у купку. Лише маленький Ігор досі схлипував на руках у Марисі. Я підійшов до дівчини, взяв сина на руки і промовив: – Вибач, Марисю. – За що, пане? – За те, що вони тебе налякали. – Я анітрішечки не злякалася. За вас тільки дуже хвилювалася. – Спасибі, Марисю. Ти хороша дівчина. Дай Бог тобі щастя. Спасибі за все. А зараз відпочивати. Сьогодні вони вже не повернуться. Відправивши Марисю, ми з Софією поклали малих спати, а самі сіли думу думати, що його робити далі. – Ваню, йди до батька у Пархомівку. Я поки залишусь тут. Будуть питати про тебе, – казатиму, що не знаю, куди подівся. Скажу, що покинув нас. Кращу знайшов, – посміхнулася Софія. – Знайшла час для жартів, – буркнув я, вдаючи, що обурився. – А я й не жартую. Хіба тобі нема до кого втекти? – Софіє! Здається, ми раз і назавжди закрили цю тему, – я відчув, що починаю гніватися. – Тим більше не треба до неї повертатися зараз. І що в тебе за натура така? Любиш куснути. – Вибач, то я напевне рознервувалася через цю голоту з рушницями, – почала виправдовуватися Софія, відчувши мій настрій, і вже зовсім лагідним тоном додала: – Пізніше хай твій батько приїде та забере нас. – Гаразд. Маєш рацію, – погодився я. – Зараз зберу тобі щось на дорогу, – зірвалася з місця Софія. Поки я вибирав зі скриньки потрібні документи і вдягався, вона повернулася з торбинкою. 184


Амури і конкури – Ось хліб, сало, кілька яблук і… трошки коржиків. Напекла зранку, – промовила тихо. В її очах стояли сльози. Я простягнув до неї руку. Вона подала свою. Мить – і вона в моїх обіймах. – Софійко, Софійко, кохана моя дружино. Не плач. Все буде гаразд. Скоро ти приїдеш до мене й ми заживемо, – я цілував її губи, зеленаві очі, попелясте пухнасте волосся і руки. – І житимемо довго і щасливо. Ось побачиш. Я тобі обіцяю. А зараз маю йти. Ледве звільнившись з обіймів Софії, я вискочив з будинку і, не обертаючись, подався з двору. Місяць тонким серпиком ледь вирізнявся на небі, але ніч не здавалась надто вже темною, бо яскраво світили зорі. Благополучно діставшись околиці села, я вийшов на велику дорогу, що йшла через Ружин на Володарку. Звісно, вночі в полі менше можливостей когось зустріти, але все таки треба бути обережним. Хто знає, кого вночі чорти носять. В окрузі орудують кілька банд. Та й інші зустрічі мені зараз теж ні до чого. Як підтвердження моїх страхів, скоро почув далеке теленькання колокільця. «Отакої. Сам собі наврочив. Треба забиратися від гріха подалі», – і я мерщій звернув з дороги, сховався під полукіпком і причаївся. Дзеленькання наблизилося, гучніше зацокотіли підкови, і я навіть почув, як перемовляються у бричці. На щастя, мене не помітили. Кінна упряжка проїхала повз. Я так і не розібрав, хто то був, та мене це не дуже й цікавило. Проїхали, і Бог з ними. Хоча, гадаю, то були представники нової влади. Ні бандити, ні прості люди із дзвониками тепер не їздять. Всі намагаються тишком-нишком проскочити, не привертаючи до себе зайвої уваги. Коли теленькання розтануло в ночі, я знову вирушив у путь. «Революція не завжди розбирає, ти за, чи проти. Дарма, що мріяв про неї з юності. Та не завжди все відбувається так, як загадувалося», – подумав я. Я йшов цілу ніч і цілий день. Навіть їв на ходу, не зупиняючись і не сідаючи, бо знав, коли сяду – не піднімуся і не зможу йти далі. Щоб не відчувати втоми, я занурився у спогади. Крок за кроком я наближався до місця, звідки пішов сімнадцять років тому. Раптом з подивом помітив, що в голові крутиться: «кто был ничем тот станет всем… » «Чому саме ця пісня? Можливо, тому, що співають її усюди, можливо тому, що вона маршова… – шукав пояснення. – Дурниці! Зовсім не тому, Іване. Її слова безглузді, в них безсовісна брехня! Ось чому! Це сімнадцять років тому ти, Ваню, селянський син, зробив перший крок, щоб стати ки185


Галина Невінчана мось, і за короткий час став таки поважною, заможною, щасливою людиною. А чого б ти ще міг би досягти?! Е-хе-хе. А сьогодні тебе мало не розстріляли у твоєму ж власному будинку. І хто? Голота! Нероби! Представники «робітничо-селянської влади». Тьху на таку владу! Хай їй грець. Тільки й можуть «до основанія…» Хотів би я побачити, що буде «… а затєм…», – злість додала мені сил і я прискорив крок, продовжуючи філософствувати. Продибавши сімдесят п’ять верст, я нарешті дістався рідного села. До батькової хати залишалося ще трошки, але я вже не мав сили йти через все село, тож вирішив скоротити шлях і пішов лугом поза ставом. «Маленьким хлопчиком я пас тут коні… А тут ми збиралися на вечорниці... Як тоді було спокійно, лагідно, любо. Як давно це було… Де ви, молоді літа!? Куди ж ви поділися?! Пролетіли, промайнули…» Ось і стежка, що відділяє батьків город від дядькового. А ось і дядько Тиміш порається на подвір’ї. Побачив мене й пішов назустріч. – Ваню, Івасю! Де ж ти, забарився. Спізнився, сердешний. Три дні, як поховали твого батька. Помер від тифу… Як стояв, так і сів я на обніжку. Дядько ще щось казав, та я погано розумів зміст його слів. Тільки тепер відчув, що смертельно втомився.

186


Амури і конкури …Рік по тому. Серпень 1921 року.

На українську землю прийшов мир. Не без того, що подекуди виникають сутички між владою і тими, хто й досі противиться їй. Як на мою думку, опір той марний, бо невдоволених меншість, і це виключно ті, кому є що втрачати. А вони завжди були, є і, гадаю, залишаться у меншості. Як я ставлюсь до всього, що сталося? На це питання не можу відповісти однозначно. Радіти з більшістю не бачу причин, ставати на бік меншості – не бачу сенсу. Що робити? Гадаю, просто жити. Жити заради своєї родини, своїх дітей. Ми знову разом. Весною у Пархомівку приїхала моя дружина з дітьми. Вона привезла наше майно і привела корову. Другу довелося продати, щоб якось перезимувати. Все моє велике сімейство розмістилося у батьковій клуні, бо хати я так і не збудував. Що я робив весь цей час? Мірошникував, як мій далекий пращур, січовий козак, який придибав у Пархомівку сто сорок років тому. Якось запитав у дядька: – А що там з панським паровим млином? 187


Галина Невінчана – Не працює чогось, хоча був майже справний. Поцікавився, в чому річ. Виявляється, нема кому організувати роботу. Я вирішив за це взятися, щоб не відчувати себе нахлібником. Щоправда, дурно хліба не їв, як міг допомагав дядькові в усьому. Але треба думати, на що родину утримувати. Бо поки з мене годувальник ніякий, а організатор наче й непоганий. Був же я завідувачем! В селі таких, хто тікав від переслідування і відсиджувався у родичів за піччю, немало. Знайшлися серед біженців і інженер, і механік-машиніст, і мірошник, і рахівник. Зібрав усіх їх до купи. Хлопці раді попрацювати. Тоді я домовився з лісничим щодо деревини для ремонту млина. Тепер настав час провести збори громади. Зійшлися люди, і я проголосив, що млин готовий до запуску і буде він громадським, але працівникам млина має бути встановлена тверда платня за роботу. Частина зерна поступатиме у фонд громади й частково може бути використана на утримання школи, в якій припинилися заняття за браком коштів. Громада схвалила пропозицію і призначила мене керувати роботою млина. Млин запрацював. Так я й керував до весни, аж поки млин став державним. Тоді я вирішив, що можу зайнятися тим, чому колись збирався присвятити все своє життя – школою. Переговоривши з учителями і заручившись їхньою згодою, склав навчальний план, зробив штатний розклад, написав заяву, приклав до цього свої документи й вирушив до повіту. З Пархомівки до Білої Церкви йшов пішки, потім до Сквири їхав балагулою. Розпитавши, де знаходиться відділ народної освіти, пройшовши коридором, побачив на дверях аркуш паперу, на якому було написано від руки: «Начальник відділу народної освіти». Постукав. З кімнати відповіли: – Заходьте! Не без хвилювання взявся за ручку дверей, на мить згадавши поважних чиновників, з якими свого часу довелося мати справу, й відчинив двері. Привітався і з подивом помітив, що відповіли мені ноги у стоптаних брудних черевиках і драних онучах, які лежали на столі. І лише прийшовши до тями, я розгледів, що із-за тих ніг виглядало неголене обличчя пом’ятого чоловіка невизначеного віку. Це і був начальник відділу народної освіти…

188


Амури і конкури Замість епілогу Павлина дочитала останню сторінку записів, знайдених на горищі, ще трохи посиділа над розкритою текою в задумі. За вікном глибока ніч, а спати не хочеться. Перед очима спливають картини з прочитаного, наче кадри з кінофільму. Ні, навіть не так – здавалося, що вона сама була учасником тих далеких подій. Але ж не сидіти так до ранку. Вона потяглася, щоб покласти теку на тумбочку й вимкнути нічник. Рипнуло ліжко. – Ну, що? До чого дочиталася? – сонно спитав Алекс, повертаючись з боку на бік. – До початку кінця, любий, – відповіла Павлина. – А це ще як? – перепитав чоловік, відриваючи голову від подушки. – Уявляєш, від першого запису до сьогодні минуло майже сто років. І от що дивно – все погане залишилося незмінним, а багато хорошого зникло без сліду. – Ліночко, ти знову про вічні цінності проти ночі? Дивись, бо так до ранку не заснеш. – Ні, любий, ти не правий. Жодних філософствувань. Це близьке всім і кожному. Алекс зручно всівся в ліжку, підмостивши подушки під спину. – А з цього місця, будь ласка, детальніше. Дуже цікаво, що ж ти там такого дослідила? – Ну, по-перше: ми, як і автор цих нотаток, маємо щастя жити в часи «великих перемін». Ми бачили розквіт, занепад, а потім крах величезної держави. Ми теж йдемо не знати куди і не знаємо, що на нас чекає завтра. У владі зараз такий само безлад, як і перед першою світовою. Ситуація, як у байці про лебедя, рака і щуку… По-друге: переділ земної кулі триває. Світова війна, здається, й не закінчувалася ніколи, просто театр бойових дій і досі на гастролях. Сто років тому було Сараєво, у наш час Косово, Кавказ, Придністров’я… По-третє: то там, то тут спалахують страшні братовбивчі війни. Останнім часом і революції почастішали. Щоправда, у нас вони поки без кровопролиття обходяться. – Паво, сонечко, а про хороше коли? – А ось про хороше. Візьмемо, наприклад, освіту. Можеш собі уявити, щоб вчителю платили стільки, що він міг утримувати родину з п’яти осіб і чотирьох наймитів? – Та ні! Сьогоднішні вчителі самі ладні йти у найми. 189


Галина Невінчана – А ще тодішня влада експлуататорів забезпечувала малих сільських школяриків не тільки зошитами, олівцями і підручниками, але й першого вересня пригощала цукерками. Та багато чого було… Потім прийшли совєти. Погосподарювали років сімдесят … Тепер нова країна, нова влада, а порядку нема… А знаєш чому? – Чому? – Бо свого часу один злий геній підбурив «маси» все зруйнувати «до основанія, а затєм»… А от тільки «затєм» нічого не вийшло – не вистачило ні розуму, ні фантазії новій владі, бо сформувалася вона з людей, у яких половина не має Бога в пузі, а друга – розуму в голові. Всіх інакших, духовних і розумних, викосили під нуль. – Ой, то коли це було?! Маємо не тільки нову владу, а й нову державу… – Але ж, любий, сьогоднішні «правителі» не з Місяця впали. Це ж онуки тих самих комісарів, комнезамів і революційно налаштованих матросиків, що у 17-му панів стріляли, вішали, їхнє майно привласнювали, а маєтки палили. Ось тільки тепер онуки більшовиків прагнуть стати привілейованою меншістю. Вибилися з грязі у князі, а ментальність залишилася. Генетика!!! Хоча, треба віддати належне матросикам з комісарами в тім, що вони були одержимі хоч якоюсь ідеєю, ну, приміром, про світову рівність і братерство. Вони прагнули за будь-яку ціну «ощасливити» людство, винищивши при цьому мільйони тих, хто опирався такому «щастю». Але треба віддати належне, що таки звели на людських кістках свою могутню імперію. А яка ідея окрилює сьогоднішніх? Поклоняються лише золотому тельцю і будують маєтки на чужій, теплішій землі. Свою ж готові полишити і забути, як тільки не буде чого брати. Живуть під гаслом: «Після нас – хоч потоп»… – З твого палкого спічу я зрозумів одне: безлад, який розпочали задовго до нашої появи, дістанеться розгрібати ще й нашим ненародженим онукам та правнукам. А коли це триватиме так довго, то не варто закінчувати день на такій песимістичній ноті. В житті, хоч яким би складним воно було, завжди має знайтися місце для свята. А нам таки є що святкувати… – Який сьогодні день? – Наша річниця. Тож вітаю. Алекс згріб дружину в обійми. – І я тебе теж. …Вона так і заснула в обіймах чоловіка. І снився їй дивний сон. Під красенями-вершниками, переперезаними портупеями і з шаблями на боці, вигравали баскі коні. На сонячній галявині гралися діти. За ними наглядали чарівні пані у білих сукнях і з мереживними парасольками. Їй снилися степ і ліс, море і гори. От тільки війни в тому сні не було. 190


Амури і конкури

ЗМІСТ Замість прологу..................................................................................................................................................................... 5 Парубок.......................................................................................................................................................................................... 9 Мандрівник.............................................................................................................................................................................14 Семінарист ............................................................................................................................................................................17 Революціонер........................................................................................................................................................................21 Вчитель .......................................................................................................................................................................................27 Квартирант..............................................................................................................................................................................32 Бешкетник...............................................................................................................................................................................36 Наречений .............................................................................................................................................................................40 Чоловік ........................................................................................................................................................................................46 Зрадник........................................................................................................................................................................................50 Батько.............................................................................................................................................................................................56 Перекотиполе......................................................................................................................................................................61 Завідувач ...................................................................................................................................................................................66 Курсант ......................................................................................................................................................................................72 Спостерігач..............................................................................................................................................................................79 Ратник .........................................................................................................................................................................................84 Взводний.....................................................................................................................................................................................88 Ротний...........................................................................................................................................................................................94 Ревнивець ............................................................................................................................................................................101 Суддя...........................................................................................................................................................................................107 Ад’ютант.................................................................................................................................................................................112 Приборкувач.....................................................................................................................................................................116 Звабник....................................................................................................................................................................................121 Збентежений.....................................................................................................................................................................131 Сумний.....................................................................................................................................................................................137 Коханець.................................................................................................................................................................................140 Захисник...............................................................................................................................................................................150 Трюкач......................................................................................................................................................................................157 Дезертир ...............................................................................................................................................................................162 Воскреслий...........................................................................................................................................................................168 Розгублений........................................................................................................................................................................176 Втікач..........................................................................................................................................................................................183 …Рік по тому. Серпень 1921 року. .........................................................................................................188 Замість епілогу................................................................................................................................................................190 191


Амури і конкури