Амури і конкури

Галина Невінчана ном і значком, це справляє гнітюче враження. Боляче, сумно й соромно... Особливо, коли на питання, чому, заробляючи гроші лакейством, офіцери не знімають захисної форми і полкових значків, училищ, а іноді і орденів, чуєш цинічну відповідь: «Так більше на чай дають». Здається, їм нема діла до того, що зовсім поряд жменька справжніх офіцерів веде нерівну й героїчну боротьбу з червоним злом, яке широким потоком заливає простори нашої розтерзаної батьківщини!

– Я розумію ваші почуття, але дозвольте спитати, чи маєте ви родину?

– знову втрутилася у розмову Софія.

– Ні, я поки що холостий. Зараз не час заводити сім’ї і прирікати їх на страждання, – не без пафосу відповів юний офіцер.

– Ви ще надто молодий, мій друже, – посміхаючись, промовила Софія.

– Напевне, за тими, хто сидить тишком-нишком і прислуговує по ресторанах, стоять сім’ї. І саме для того, щоб не наражати їх на небезпеку, вони так і поводяться. За умов, що теперішня влада заграє з усіма, окрім більшовиків, все одно навряд чи можна розраховувати на те, що Україна буде незалежною. Хоча… Ось і скінчилося літо. Будь-які сподівання на відновлення навчального процесу знову не виправдалися, хоча подейкують, що деінде школи таки працюють. Можливо, але не у Великих Незгірцях. Що ж, займатимуся зі своїми дітьми. Он Вікторові вже скоро десять, та й навіть Ігореві вже час братися за вивчення шкільних наук. Листопад 1918 року. В Німеччині вибухнула революція. Німецькі війська втекли з Бердичева. При владі тепер ставленики Директорії, які блокувалися, як не дивно, з сіоністами і захопили владу на Правобережжі та на більшій частині Лівобережжя. На Україну вступили частини Червоної Армії. Більшовики розгорнули серед населення широку роз’яснювальну роботу, викриваючи зрадницьку політику нового «так званого уряду». Те, що відбувається, не піддається ніякому аналізу. Це схоже на кінець світу. У Москві створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який при допомозі армії наступає на Україну. Повстанські загони, на чолі яких стоять отамани, переходять то на бік Директорії, то на бік більшовиків. І всіх їх має годувати український селянин. Маю великий сумнів, що хоч хтось із них по-справжньому переймається долею народу. Скоріш за все, народ тут ні до чого.

178