Проза
93
– Прогуляємось? – запропонувала. Куди там! Антон витріщився, як баран на нові ворота. Дівчина з хлопцем устали й ішли прямо на нас. Рухались вони якось повільно, наче уві сні. – Не заговорить же він з ними просто так, – майнула думка, – в Англії такий етикет... Дівчина порівнялась з нами. І тут у неї з руки вислизнула програмка і білим крилом упала на килимову доріжку. «Колись так придворні дами губили хустинки, щоб заговорити з лицарем», – згадалось мені. Антон підхопив програмку. Але не віддав. Почав її гортати і щось недоладно верзти своєю ламаною англійською про виставу та про акторів. Потім відрекомендувався, чим немало здивував хлопця. Дівчину теж, хоча програмку вона впустила явно з умислом. І дивилась на Антона безцеремонно. Погляд важкий, затуманений. – Ми брат і сестра, – сказала лише, не звернувши уваги на простягнуту Антоном руку, від чого він почервонів, як хлопчак. Голос ніжний, солодкий. А в мене – мороз по шкірі. Неквапно рушили. Проходжались по фойє, мляво обмінювались враженнями від спектаклю. Біля дзеркал дівчина зупинялась. Поправляла зачіску й усміхалась Антону. Продзвенів дзвінок. Ми знову повернулись на свої місця. Перебіг подій на сцені повністю захопив мене, і я вже забула про недавнє знайомство. Але Антон... Не міг дочекатись кінця вистави. Завіса ще не встигла опуститись, як він прожогом кинувся до брата з сестрою і вихопив у них номерки. Далі помчав до гардеробу, продираючись крізь захоплено аплодуючих глядачів. Повернувся весь захеканий. Невластива йому запопадливість неприємно вразила мене. – Старайся, старайся, – поглузувала, – аякже, дочекаєшся від них вдячності. Однак все сталось інакше. Коли ми вийшли на вулицю, то періщив дощ. І, як на біду, жодного таксі. Все ж Антон упіймав авто. Вчотирьох ми ледве втиснулись в тіснуватий салон. Це викликало сміх і жарти. Мій настрій покращав. – Куди їдемо? – запитав Антон. – До нас, – солодко прощебетала дівчина, – трохи посидимо, поп’ємо чаю. І давайте на ти: мене зовуть Вівіан, а його Лаурі. Я скоса глянула на дівчину і була вражена переміною в її обличчі. Воно порожевіло, пожвавішало. Немовби Антонове тіло передало їй частку свого життя. Машина зупинилась. Антон поспішив розплатитись. Я тим часом роздивлялась навкруги. Скрізь шеренгами стояли будинки. Однакові як