Літературний Чернігів № 1 (97), 2022 рік by Владислав Савенок

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 1 (97)

січень-березень 2022

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2021-2022 роки

ЗМІСТ

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Станіслав Шевченко. До серцевини суті. Поезія . . . . . . Пилип Юрик. Новели. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ганна Демиденко. Слово – зброя моя і краса! . . . . . . . Вероніка Іваницька. Миті. Цунамі. Філософські етюди. . Микола Тютюнник. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леонід Луцюк. «Відлуння» виставки. Проза . . . . . . . . Тетяна Таланцева. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Сенцовський. Новели для дітей і дорослих .

. . . . . . . .

. 3 .12 .25 .35 .39 .49 .53 .59

ПЕРЕКЛАДИ Єппе Ок’єр. Поезія. Переклад і коментар Сергія І.Ткаченка . . . . . .66 ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Анатолій Ролік. Ще раз до питання про те, чи володів Гоголь італійською. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .70 ЮВІЛЕЇ Станіслав Шевченко. «Краплина сонця – то моя душа...» . . . . . . . .80 СПОГАДИ В’ячеслав Малець. Письменники навертаються до Бога.. . . . . . . . .84 ІНТЕРВ’Ю Яків Ковалець. Чорнобильський ситець в горошок. . . . . . . . . . . . .87 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95 Тамара Андрійчук. Постать С. Єфремова крізь простір і час: пошук оптимальної моделі політичної біографії . . . . . . . . . . . . . 101 Анатолій Шкуліпа. Не без інтриги і кохання. . . . . . . . . . . . . . . . 109 СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ Світлана Литовська. Казки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 ГУМОР Валерій Демченко. Перезавантаження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ q2=…i“ã=" xeb)emjn

ДО СЕРЦЕВИНИ СУТІ ЖИТТЯ ЛЮБИ!

Життя люби – коли воно щасливе, Життя люби – коли воно болить – Бо і тоді в нім є суцвіття дива І хоч одна блаженна Божа мить. Люби – коли, здається, ще безмежне, Люби – коли його минає строк… Та не порань довіру обережну, Готовим будь в дорогу до зірок.

Лiтературний Чернiгiв

4 ДИВО-СЛОВО

Лежало тіло, нерухомим, довго… Не міг заснути хворий уночі, але сказав хтось рідний диво-слово – мов янгол сів нечутно на плечі. Раптово з хмари виглянуло сонце, крізь дощик, ніби з перлів, а не сліз. І чоловік подумав: «Чи не сон це?»… Сам легко з ліжка, у лікарні, зліз!

ТЕМІНЬ ВСЕСВІТУ

У забутті – в солодкім сні Нам світло непотрібне: Тому і штора на вікні Закрила місяць срібний. Нам зайвий навіть молодик У нашім сновидінні. А вірш – поет писати звик І з Музою у тіні. Все вічне в темені, авжеж, Це альфа і омега: Ніде немає темінь меж, І думка – безберега.

Поезія

5 НА САМОТІ З БДЖОЛОЮ

1. Ціную подвиг щоденний бджілки, Лікую серце і почуття: Лиш чайну ложечку меду тільки Збирає бджілка за все життя! Не слово хочу манити грою, Для Квітів Мови – бути бджолою. 2. На краєчку повного відеречка Бджола сиділа, пила воду. А я дивився ока краєчком На сільську сусідчину вроду: Не з весни була врода, не з літа, Бо на їхній межі уповні розквітла.

ПРОРОЦТВО

Наче в телетумані чи у гіпнотичнім полоні Хтось думки несусвітні тепер випускає у лет: Звідки лине той шепіт, що буде нас тридцять мільйонів? – Ніби, вже в Україні людей забагато живе. Хоч не вірить ніхто, та напружений скальпель хірурга, Хоч не чує ніхто, та машина летить у кювет. І не бачить ніхто… Але ж як знахабніла наруга! Все частіший інсульт, все прицільніший чийсь пістолет. І все меншає нас, але більшає натовп усюди, Штовханина, буває, натомлює вже і в метрі. Ще і шепіт лукавий кодує: «Полегшає, люди, Коли зменшиться вас та відійдуть у вічність старі».

«Та нас буде все більше!» – співають дитячі коляски, У яких юні мами до парку везуть немовлят. У нас буде все більше любові, поваги і ласки, І розкриє обійми зерну – українська рілля!

Лiтературний Чернiгiв

6 МЕТАМОРФОЗИ ДУХУ

Вже на розваги та дешеві вина – Не озирнуся і через плече! Якби ж то знав колись ціну хвилинам, То скільки б міг тоді зробити ще… Це зсув Землі? Криниці висихають. Грізніші все вулкани та шторми. Минають люди, наче листя гаю. У власних предків чи вчимося ми? Розваги не заповнять порожнечу, Телевізійні шоу й поготів. Про часу нині знаю дорожнечу, Свій дух мобілізую у житті!

МІСТО НА СХОДІ

Яким було те Місто! Наче казка. Гуляли в парках. Не стріляли в лет. Та стали жити по чужих підказках, І вже потрібний десь бронежилет! А місяць і над Містом, і над степом, Неначе приголомшений, стоїть. Що, ненависте, робиш ти із серцем?! Не розчахнути б людяність як віть!

СПОГАД ПРО ПОЛІГОН

На радарі – весь день робота, Ще й підготовка стройова. «Навіщо до такого поту?» – Була лиш думка, не слова…

Поезія

7 Відбій… Одне бажання – спати. Пташок ледь чутні голоси… Як вартовий у маскхалаті – Кущ ворухнувся від роси.

УКРАЇНЦІ!

Нас усе менше в космосі. Нас усе менше в повітрі. Нас усе менше в шахті. Нас усе менше в морі. Нас усе менше! Нас усе менше…

ЯКБИ…

(Спогад мого дитинства) Я з тих українців, що мають ікони у хаті та в серці, Хоча і не часто, у дні празникові, бувають у церкві. Бува: лиховісною звісткою, сумнівом спокій караю, До церкви іду, ставлю свічку, молю: «порятуй, Миколаю…» Чомусь не було церкви в нашім селі – збудували в сусіднім, І після війни, як розрада, стояла згорьованим рідним. Ходив я з бабусею в церкву, минувши луги за ланами: Бабуся квітки у траві називала дівчат іменами. Пізніше почув – подзьобали наш квіт, осквернили нацисти,

Лiтературний Чернiгiв

В полон забирали дівчат, а вони ж, наче квітоньки, чисті. Ми пишемо – Друга війна світова… та мені – Вітчизняна… Ввижається батькова рота, його забинтована рана. Він був оборонцем Дніпра, України і цілого світу. Які б він слова мені мовити міг заповіту, Якби…

ПРЯМА МОВА ПРОТЕСТУ

За мову пряму протесту – Розплачувались життям І долею… Навіть честю – Із вимушеним каяттям. Тому «езопівську» мову Багато мудрих вживало – Не дати наклепу змогу Занурити в серце жало.

ДАВНІ РИМЛЯНИ І ГРЕКИ

Вже не хотіли, нібито, карати: Близькі культури, Нащо той ексцес? На арфах греки їх ще вчили грати, Та вже Юпітер правив, а не Зевс.

Поезія

9 ІНШЕ ПИТАННЯ БУТТЯ

Що є первинним: Дух чи Розум? Розвиток людства гальмує двоїстість. Щастя стає втаємниченим кодом, який заховала у генах вічність.

ПАРАДОКСИ СВІТОБУДОВИ

Простий ряд чисел прямує до нескінченності. Її можна досягти лише у вічності. Але немає нічого вічного, крім Бога. Можливо, Бог перебуває на перетині вічності й нескінченності, біля знаку перевернутої вісімки… На жаль, це не довів ніхто, на відміну від проблеми квадратури круга. Але кванти Його божественності спадають на наші спраглі серця!

ШУКАЮ ПОДІБНІСТЬ

У інтеграла – лебедина шия. У лебедя – подружня вірність, а ще остання пісня, що стискує серця. У лебедя – шлях у вирій. в інтеграла – у безкінечність… Та навіщо вам, скажете, ще й вища математика!

Лiтературний Чернiгiв

10 А все ж, вони як побратими: Проекція лебедя на дзеркало озера здається інтегральною.

СТРУМИ ЧАСУ (з циклу) *** Історія – мов змінний струм, В якого різні клеми, фази: Жертовність, честь і зрада, глум, Прозріння та порожні фрази. *** Попереду щастя, можливо, багато. І все ж, коли згасне любові багаття, Сипати попіл не треба у вічі, Щоб муки минути за те потойбічні. *** Де ті святі, неначе з раю, весни, Весілля молоде і перезва? Початку мій, вернись на мить, воскресни... До тебе вже згубились і слова! *** Накочуються хвилі забуття – І в незабутнім щось-таки минає! І круга рятувального немає На спогади всього мого життя. *** Велике диво світу – слово, Яке народжує в нас: Медово пахне й полиново, Як серце – в нім пульсує час.

Поезія

11 ПРИТЧА ПРО МАРНОСЛАВСТВО

Прошелестіла змія часу У сивім чубі, мов траві. Змаліла сила, та квітчастим Душею – залишався він. Прошелестіла змія слави У запопадливих речах. Вповзала, наче із канави, І отруїлася душа.

ГОРИЦВІТ

Після дощу ми бачили веселку І білий квіт вишневої фати. Я був незграбним, схожим на лелеку, І на лебідку – була схожа ти. Хоча нам і судилось розлучитись, І проминуло вже багато літ, Мені той спогад залишився чистим І золотистим, наче горицвіт. Якби, усе ж, був схожим на лелеку – Можливо, ми б до щастя піднялись. Згадай про мене з усмішкою, легко, Що був дивак, закоханий колись.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ o,ã,C ~phj

ДОПОКИ ГРІМ НЕ ВДАРИВ Дмитро з дружиною їдуть до родичів у село в сусідню область. Слава Богові, із Запоріжжя туди ходить пряма маршрутка. Заходять у салон. У масках тільки вони, чоловік пенсійного віку та дівчина років двадцяти. Усі інші, включно з водієм, не мають «намордників» навіть на бородах. Між жінками, які щойно на Критому ринку продали набіл: молоко, сметану, ряжанку – розмова саме про коронавірус і карантин. – Ото стою, продаю, а маски не надіваю, що я, дурна? Як починають «гавкати» – накину для годиться. А так – навіщо вона мені здалася? І так дихати нічим. У народі кажуть: «Допоки грім не вдарить – мужик не перехреститься»... Потім поїхали Дмитро й Світлана на рідну Черкащину. Назад із села до залізничної станції імені Тараса Шевченка добиралися попутками. Голосують. Зупиняються «Жигулі». Сідають, а водій: – Ви що, хворі? – Начебто, ні… – Тоді зніміть к бісу «намордники»!

Проза

Знімають... Слово господаря – закон. Він переконує, що коронавірус – звичайна вигадка, аби людей роз’єднати, щоб вони менше спілкувалися, менше протестували проти чиновницького свавілля. Дмитро зі Світланою мовчать. Адже протестувати немає сенсу – сонечко сідає, якщо висадить, то в темряві може ніхто не взяти, не підвезти. Водій розказує анекдот «у тему». Зайшов чоловік у супермаркет і телефонує дружині: – Алло́, люба, я вже в магазині. Що брати? Дружина у відповідь: – А ти у масці? – Звичайно! Без неї сюди не пустили б. – Тоді бери касу! ...На вокзалі – купа народу. Переважна більшість людей без «намордників». Ходить чергова, вештається начальник станції – ніхто не звертає уваги на пасажирів, серед яких і безхатченки, і з кашлем, що й печінки відриває. І поліції не видно. Заходять Дмитро й Світлана у вагон. Зустрічають їх провідники в гарних респіраторах. А от із пасажирів (глибока ніч – усі вже на полицях), можливо, тільки троє-четверо на весь вагон у «намордниках». Подружжя свої не знімає. Стеляться, лягають спати в масках. Хтось у сусідніх купе кашляє, хтось чхає, хтось хропе... Уранці прибувають у Запоріжжя. У тролейбусі – половина пасажирів без «намордників». І жодних вимог чи зауважень їм від водія. І перевірок жодних. На другий день після обіду Дмитра починає, як він каже, «ковбасити». Міряє температуру – 36,8. Лікується народними методами, як і завжди при грипі чи простуді – наливає 150 грамів оковитої, укидає в чарку мелений червоний перець, розколочує, п’є, закушує. За три години градусник показує вже 38,6. Не збиває температуру, бо це – захисна реакція організму. Уранці випиває амізон проти вірусів. Температура то підвищується до хмар, то понижується ледь не до нормальної. Іноді ввечері скакає до 39-ти. Тоді чоловік ледь не непритомніє. Голова йде колесом, ніби після удару Кличка. Так триває майже тиждень. Колеги й дружина настійно радять іти в лікарню, а він зволікає. Коли бачить на термометрі вже 40,2, вирішує, що треба таки відвідати сімейного лікаря. Рентген показав – у Дмитра двостороннє запалення легень. Поклали в стаціонар, узяли пробу на ковід. Висновок – коронавірус є. Де підхопив – та де завгодно! І що дасть те, що знатиме, хто заразив? Відтак були два тижні реанімації, місяць у пульмонологічному й місяць у терапевтичному відділеннях. Після лікарні ще кілька тижнів доліковувався вдома пігулками, гарячим козячим молоком і борсучим жиром. Дмитро розповів усе це жінкам, які сперечалися щодо коронавірусу біля хлібного кіоску. І почув:

Лiтературний Чернiгiв

– Вам лікарі записали ковід, бо їм це дуже вигідно! А насправді не було його й у помині. То – звичайне запалення легень. Доводи його, що колись лікував грип і пневмонію максимум за тиждень, а тут – понад три місяці; що й тепер нема-нема та й шпигне в легенях, ніби убивця ножем ударить у спину; що невеликий, але й досі є кашель – нічого не дали. Співбесідниць не переконати. Їхня версія: коронавірус – це вигадка лікарів, всесвітнього уряду, євреїв і масонів. Згадався Дмитру Олександр Пушкін: «И не оспаривай глупца». Тепер, коли Дмитра питають про самопочуття, він каже: «До коронавірусу я з’їдав за обідом усього-навсього 49 вареників. А після хвороби – куме́лю-куме́лю, насилу п’ятдесят уме́лю!» А потім уже серйозніше додає: «Не беріть, будь ласка, з мене поганого прикладу! Не хворійте, надівайте маски, мийте руки, аби грім не вдарив!»

ДЕПУТАТ... ВІД ГОРОХУ Поперек горла мені оті захисники тварин! Не бачив і не чув більш непослідовних людей. Якщо йдеться про зобиджену собачку чи котика – вони тут як тут. А як Никанор Пантелеймонович, мій сусіда, ледь не щодня кабанця коле й бичка забиває – бізнес у нього такий – мовчать, як у роти води понабирали. Бо й самим же їсти хочеться! Голод – не тітка. Скільки б Шарика чи Мурку не гладив, не цілував у мордочку чи вушко, а шлунок заспокоїться, як туди сальця чи м’ясця вкинеш! Отож кабанчика їм не шкода, бугайця – також. Та й взуття в магазинах вибирають шкіряне, тепленьке, а не дерматинове, холодне. А бугаї чи свинки – також живі істоти, як і Барбос, і Мурчик! Або корову чи козу доять щодня. Те молоко призначене телятам та козенятам. А його відбирають і п’ють, ледь не заллються! І ніхто проти не виступає. Головне для них – собачки й котики! Чую – навіть Партію захисту тварин уже зареєстрували в Мін’юсті. А чому ж? Попіариться якийсь пан Псякревов, розкаже нашому електорату, який він гуманний, як любить кішечку й собачку. Від його промови не одна бабуся сльозу пустить і проголосує за такого добрягу. А він, гладячи Рябка по голівці, уминатиме після ста грамів оковитої печене м’ясо зі щойно зарізаного кабанця та запиватиме молочком... Та що там тварини! А рослини, скажіть мені, будь ласка, хто захищатиме? І не тільки ялинки перед Новим роком. Мовляв, не купуйте, бо ви сприяєте знищенню зелених насаджень! Придбайте пластмасові

Проза

деревця – служитимуть десятки років і збережуть природу. Гарні слова. А про пшеничку хто піклуватиметься? Гляньте, що з нею кляті фермери та агрономи витворяють! Зерно гранозаном обробляють, аби спори сажки знищити. А насіннячко ж – живе-живісіньке! Воно повинне дати потомство. Натомість його – хімією, хімією! Ще й кажуть, щоб краще родило. То, може, й агроному дещо хімічно обробимо, аби потомство гарне давав? Посіяли, значить, зерно. Дало сходи. Приходять фермер та агроном на зелену ниву: – Яке чудо! Глянь, Петровичу, як колоситься наш лан! Урожай повинен удатися на славу! І ось поспіло колосся, зерно аж золотом відливає. А на нього – комбайном! І косять, і молотять, молотять! Якби отого фермера так молотили – поліцію покликав би, сказав би, що рейдери вбивають, хочуть господарство загарбати! Бачте, його ніззя, а зерно, виходить, можна... Відтак везуть урожай до млина й перемелюють! Невже отій кожній насінині не боляче? Хто скаже, що ні – хай сам спробує, щоб йому також що-небудь перемололи... Відтак борошно йде на випічку хліба! А в печі ж температура ледь не триста градусів за Цельсієм сягає! Таке тільки в крематоріях було в роки Другої світової. Але ж ні агронома, ні фермера туди ніхто не запроторює! То чому вони разом із пекарями так знущаються над зерном, над рослинами? Потім уже, купивши хліб у крамниці, кожен отой захисник тварин, кожен фермер та агроном ріже його гострющим ножем! Колись бачив по телевізору суд над безхатченком, який забив собаку, приготував собі шашлик і їв, аж за вухами лящало. Отже, з Бровком цього не можна робити, а хліб різати – будь ласка! Ріж і їж від пуза! А яблучка, а грушки, а сливки з вишнями й абрикосами? Їх тупо обрізають посеред зими! Аби добре родили, кажуть. То, може, садівникові також треба щось обрізати задля гарного потомства? Оті рослини дають плоди, аби розмножуватися. А їх нагло забирають, продають і їдять, наче подуріли! То скільки ж можна знущатися над рослинами? Ні, так діло не піде! Ось завтра зберу документи й поїду в Міністерство юстиції – зареєструю Партію захисту рослин! Назбираю однодумців, які хочуть пробитися на наступних виборах до парламенту, й почнемо акції протесту. Треба буде – й загальнодержавну трасу перекриємо. А що? Захисникам тварин можна, а нам – ні? Подивимося, чия візьме, за ким народ піде! Он слуги народу ні за понюшку тютюну хтозна скільки відсотків відхопили, то чому нам із односельцями не набрати хоча б десять чи двадцять? Верховна Рада чекає нас – ніяк не діждеться.

Лiтературний Чернiгiв

Сказав про свій задум дружині. А вона наслинила пальця й притулила до мого лоба. – Ти, мабуть, перевтомився, – каже, – від таких думок. Краще відпочинь, воно минеться... Он подивися новини. Ну й глянув я в телевізор. А там – знову про собачок, яким притулок треба побудувати – так Європа вимагає. А чого ж та Європа не хоче покінчити зі знущанням над рослинами? Над пшеничкою, житечком, горохом, соєю, сочевицею, соняшником, буряками? Над яблунями, грушками, сливками, вишнями, черешнями... Набридли мені її подвійні стандарти! Нічого, ми ще своє покажемо! – Жінко! А давай-но щось повечеряти! Що там? Ага, цибулька зелененька, кріп, помідорчики, огірочки, гірчичка, перець... А що ж то пахне так гарно? Пиріжків напекла? Молодець! Пшеничні, пухкенькі, із квасолею, на хмелю печені. Треба наїдатися та сил набиратися, бо завтра – важкий день. Піду до кума. Збиратимемо документи на реєстрацію Партії захисту рослин. Бо з партією, знаєте, до парламенту швидше пролізеш.

УВІБРАЛИ І ФЛОРУ, І ФАУНУ І рослинний, і тваринний світ для нас, homo sapiens, дуже близький і рідний. І не тільки тому, що, як стверджував великий Дарвін, походимо ми від гілки примат, котрі давно перетворилися в людину розумну внаслідок еволюції та боротьби видів за виживання й існування. У нашій крові й генах таки вертиться ота спорідненість із флорою й фауною. Приклади? Будь ласка! Он, скажімо, тітка Надія не нахвалиться дітками: «Мої ви синочки, мої ясеночки!» Звідки це? Та від отого споріднення! А її сусід Стах свого зятя кличе не інакше як деревом. Ще спозаранку з його подвір’я лунає: «Та ти ж в усіх справах дуб-дубом! Тобі ж нічого серйозного доручити не можна!» Хоча сам Федько свою дружину, дочку Стаха тобто, називає ягідкою. А його свояк Сергій свою – яблучком, сливкою, грушкою, персиком... Тільки коли ж розізлиться на благовірну, то: «Я з тебе компот зварю!» От вам і флора! А що вже казати про фауну? – Киця моя, – ласкаво ластиться Славко до Одарки. – Моя пташечко! І чує у відповідь: – Соловеєчку мій голосистий! (В’ячеслав гарно співає в сільському хорі).

Проза

А вже її свекор, коли дружина дає прочухана, починає іншої: – Розгавкалась, як собака! А та у відповідь: – Свиняче рило! Насьорбалося, ще й хвоста задирає! Дивися мені, бо як візьму качалку, то й ратиці відкинеш! – І куди я, дурний, дивився, коли на тобі оженився? Тигрячі твої очі, пантеро! – Ослиця валаамська! – Дуже приємно! Мене Петром звати. Не буду, читачу, втомлювати вас такими «діамантами» та «шедеврами». Дісталися вони нам, як бачимо, і від рослинного, й від тваринного світу. А вже нам із вами розпоряджатися ними по-людськи. Не дарма ж звемося homo sapiens (людина розумна).

ІЗ ЛАСКИ БОЖОЇ Малий Попенко (так діти дражнили сусідського руденького шестирічного Гриця, бо його батько був священиком у селі) дуже прагнув мати якусь животину. Мовляв, у сусідських дітей є – в кого цуценя, в кого кошеня, а в Марійки вже дорослий папуга, якого дівчинка навчає говорити… Мама ж хлопчика, матушка Христина, весь час відмовляла малому: – Дорогесенький мій, у нас хата всього на дві кімнати! Самим тіснувато. Ось побудуємо або придбаємо більший будинок, тоді й заведемо якусь звірину чи пташину… Парафія в селі невелика, доходи малі, тож споруджувати дім отець Ігор ще навіть не починав. Слава Всевишньому, ледве спромігся не так давно купити старого «Запорожця». ...Чорно-біле кошенятко прибилося до сусіда. Робітник «Запоріжсталі» Петро, дядько в літах, проте самітній, підібрав котика в себе біля хвіртки. Нагодував, погладив, а чого тваринці ще треба? Мурчик так і прижився в його дворі, хоча господар був би рад комусь його віддати, бо сам щодня допізна на роботі. Пропонував і попаді Христині, але матушка глянула на нього очима медузи Горгони: – Нам воно не потрібне! Більше не підходьте до мене з цим питанням! За кілька днів – нова оказія з котиком. Відв’язався сусідський пес Кутько й загнав бідолашного Мурчика на самий вершечок високої й гнучкої берези, що біля двору над шляхом. Петро повернувся з роботи, хотів погодувати малого, але того не було. Почав кликати й почув тихе

Лiтературний Чернiгiв

нявкання вгорі на березі – кіт боявся злізти. Добратися до тварини господар не міг – надто тонка деревина й досить огрядний він сам. Драбина ж діставала лише до середини берези. Муки сусіда побачив батюшка Ігор і запропонував допомогу: – Візьміть шворку, прив’яжіть якомога вище до стовбура, а я другий кінець – до машини. Помалу нагнемо деревину й знімемо вашу тваринку. А в цей же час у хаті священика відбувалася розмова матушки й малого Попенка. – Мамо, дорога моя, – Грицик аж плакав, – що мені зробити, аби в нас був котик? Он у дядька Петра такий гарний Мурчик! Я б його доглядав, оберігав від собак, пестив би... – Синку, на все воля Божа! – філософськи відповідала попадя. – Треба більше молитися Богові, аби він змилостивився й послав тобі котика. Всевишній почує твою молитву, з його ласки буде в тебе колись гарна тваринка. Грицик, почувши це, раптово впав на коліна перед образами: – Святий Боже! Милостивий і милосердний! Змилуйся, будь ласка, наді мною! Зроби, щоб і в мене був котик. А я тебе, Боже, за це любитиму так, як своїх тата й маму! У цей час батюшка, прилаштувавши мотузку до «Запорожця», почав помалу газувати й від’їжджати від берези. Деревце потихеньку нагиналося. Ще пів метра, ще трохи і Петро дістане своє миловиде кошеня. Та, на біду, не витримала мотузка, обірвалась. А береза миттю розпрямилася, прошепотівши смарагдовим віттям. – Боже, я вірую в твою безсмертність і святість, – продовжував молитися Гриць. – Я щиро прошу тебе – пошли мені котика. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний!.. Малий зігнувся й ударив лобом кілька разів об килим. Цієї ж миті у відчинене вікно влетіло Петрове кошеня й посунулося животиком по м’якому паласу аж до здивованого хлопчика. – Мамо, глянь! Бог послав мені котика! – радісно закричав син. Але попадя його вже не почула – вона від побаченого знепритомніла й важким лантухом гепнулася на підлогу.

Проза

КРЕМЛІВСЬКА ГНИДА (Не за Симоном Петлюрою) Памфлет Чому це ми Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці? Чом ви нам Платить за сонце не повинні? Тарас ШЕВЧЕНКО «Воно», оте, чия «вода-правда» замішана на киселі, веде щотижневу підсумкову пропагандистську програму «Вести недели» на телеканалі «Россия». І щоразу висмоктує з пальця такі небилиці, що будь-яка більш-менш притомна людина аж рота роззявляє від подиву: «Невже це справді так?» На жаль, далеко не кожен росіянин (та й українець) може «включити» мозкове сито й побачити в тих белькотіннях і мареннях сивої кобили явну брехню. Найперше, «воно» дуже «любить» Україну. Приблизно так, як вершник коня. Поки везе його, доти називає вороного другом і навіть братом. Якщо ж, не дай, Боже, не захоче бути під сідлом, зноровиться, скине з себе – тоді горе огиру: він – нехороший, нездатний ні на що, його краще пристрелити або відправити на бойню. Не дає Україна себе обдирати – ганьба їй! От якби нашим хлібом, вугіллям, металом розпоряджався Кремль – було б усе в порядку. Нерозумних хохлів і далі називали б «меншими братами». А коли запитає хтось, чому так сталося, що Україна тепер не «братня країна», – тут уже винні американці. Аякже! Без них, поганих, ніде не обходиться. Питаєте у свекрухи, хто зробив щось погане? Невістка! А в політиці – америкоси, особливо їхні негри! Ось і на Донбасі, за переконанням отого ведучого, вони «громадянську війну» й організували! Це ж, мабуть, їхній Гіркін-Стрєлков прийшов із території Росії зі 140 головорізами, почали «нагинати» на Донбасі місцеву СБУ, міліцію, владу, аби переходили на їхню сторону. Хто не бажав порушити присягу – тягли на суд нацькованого скаженого натовпу, який плював в обличчя, бив і знущався над патріотами України. На вказаному телеканалі це подавали, як найвищий прояв демократії. А як зі Слов’янська, Краматорська й Маріуполя ту банду українські

Лiтературний Чернiгiв

добровольці вибили-видворили, той же перший канал російського телебачення повідомив, що українські «карателі» розіп’яли трирічного хлопчика на площі в Слов’янську. А його маму прив’язали до танка та возили по місту поранену, всю в крові. При цьому оте «воно» відшукало в Москві хвойду – «свідка», яка й розповіла глядачам усі ці пристрасті. Хоча більше ніхто в тому ж Слов’янську цього чомусь навіть не чув... Далі – більше. За його словами, педагоги української школи №106 у Запоріжжі перевершили всі наявні приклади збоченого патріотизму. На заняттях початкових класів учителі закликали дітей рятувати взимку від голоду синиць і знищувати снігурів. Бо синиця, маючи жовто-блакитне забарвлення, символізує собою Україну, а червоногрудий снігур уособлює імперське червоне зло на ім’я СРСР і його правонаступника – Росію. А так як в Україні нині голод, то снігурів повеліли з’їдати за обідом або вечерею. От яка уява! Відомі фантасти Бєляєв і Бердник позаздрили б! «Укропи вбивають російських військових у ДНР та ЛНР», – каже пропагандист. А що, оті російські військові прийшли до нас із квітами? На його ослячу думку, їх треба б радо, хлібом-сіллю зустрічати й чарку оковитої з ними випивати? Ще в Біблії сказано: «Хто з мечем прийде – від меча й загине!» А ще прокремлівські ЗМІ звинувачували владу України, зокрема, Президента Порошенка в загибелі Павлова (Мотороли). Невже Петро Олексійович покликав його на святковий обід і підступно вбив? Під кожним зайдою, під кожним загарбником українська земля повинна горіти! Їх тут чекає тільки доля Мотороли. Шкода, що в 2014 році наше командування не дало згоду на знищення трьох тисяч терористів і російських убивць, які йшли зі Слов’янська на Донецьк. Не було б 15 тисяч убитих мирних жителів і воїнів ЗСУ та Нацгвардії. Наступна поширена тема – «знущання» над російськомовними й російською мовою. Скажімо, представники українського руху «Правий сектор», каже «воно», жорстоко побили дітей у Харкові за російську мову. Ця вигадка – рідна сестра отій про запорізьких снігурів! Якби «Правий сектор» бив усіх, хто послуговується російською мовою, то більше половини харків’ян ходили б із розквашеними обличчями. Те саме було б і в Запоріжжі, і в Дніпрі, й Херсоні, не кажучи вже про Маріуполь, Краматорськ чи Слов’янськ. Постійною є також гавкотня про «тенденції з придушення російськомовних ЗМІ» у країнах Балтії та в Україні. Автор цих рядків колись підійшов до газетного кіоску у Львові й нарахував аж... шість українськомовних газет та два журнали. Поруч – десятки російськомовних. У Запоріжжі можна зустріти єдину українськомовну «Запорізьку правду»

Проза

та двомовну «Запорозьку Січ» і десятки, якщо не сотні, російськомовних видань. І це – утиски й придушення російськомовних ЗМІ? Мабуть, у Росії (там же – велика демократія!) можна спостерігати розквіт українськомовних газет і журналів? Назвіть мені, шановні читачі, хоча б одне видання українською мовою в цій сусідній країні-агресорі. Набираю запит у «Ґуґлі». Дає українськомовні видання в Канаді, США, Австралії... Показує такі й у Росії... 1906 року, 1918-го. Про сучасні – ніде й пари з вуст. Бо їх не існує! Ще в 2005 році були намагання українців щось там видавати. І все! А українська ж діаспора в Росії – це мінімум десять мільйонів осіб (на початку дев’яностих московський журналіст Володимир Коваленко в «Огоньке» називав чотирнадцять мільйонів). Щоправда, російські статисти потім «збили» цю цифру до чотирьох з половиною мільйонів. Та й багатьох українців переписали на росіян. Але повернемося до їхніх баранів. Точніше, одного з баранів, чия «вода-правда» замішана на киселі. «Воно» зізналося, що в сюжеті про Україну в програмі «Вести недели» продемонструвало підроблене посвідчення гауптштурмфюрера дивізії СС «Галичина». Ведучий програми заявив, що такі «трюки» допомагають підвищити інтерес людей до історії, і тому використав цю тему, щоб знову заявити про участь українців у війні на боці нацистської Німеччини. Що ж, була в нашій історії дивізія Січових стрільців (звідси – СС) «Галичина», яка протягом місяця на боці німців стримувала наступ іншого поневолювача України – Червоної армії. Остання її вщент розбила. Одна дивізія! Російський радянський генерал Андрій Власов здав нацистам цілу армію! Це – мінімум три дивізії. Потім із військовополонених набрав туди ще й добровольців, які кілька років билися проти СРСР і його союзників. На боці Гітлера воювали також дивізії й полки російських козаків. Тому в народі кажуть: «Чия б гарчала, а твоя б мовчала!» Але «воно» й далі і гарчить, і гавкає. А коли йдеться про «батька Путлера», то скавулить і лиже. Як мінімум, п’яти...

НУ Й МОЛОДЬ ПІШЛА! Лукії Миколаївні «стукнуло» вісімдесят п’ять. Жила в місті, як водій трамвая заробила непогану пенсію. А коли стала ходити з ціпком, трохи недочувати й слабше бачити – вирішила переїхати в село до дочки. Зять Степан – на роботі, дочка Люба – також. Їхні діти дорослі, вже роз’їхалися хто куди. Тож подружжя було не проти хатньої сторожихи. Так поза очі дочка із зятем називали матір і тещу – Лукію Миколаївну.

Лiтературний Чернiгiв

Пізніше вони прозвали її «Санта Лючія» (свята Лукія). Перше, що зробила старенька – перезнайомилася майже з усім селом. Сама далеко не йшла, боялася, що заблудиться. Зате, сидячи на лавці біля хвіртки, не пропускала жодного перехожого, жодного велосипедиста, хто йшов або їхав до крамниці чи в сільську раду. Зупиняла, знайомилася, розпитувала. Тож за кілька місяців вона вже знала про односельців більше, ніж Люба зі Степаном разом. Причому, з такими подробицями про кожного, що й самі ті люди, либонь, про себе й не здогадувалися. А коли хурделиця замітала двір або дощ не давав посидіти на лавці за двором, Лукія Миколаївна зручно вмощувалася в хаті в м’яке крісельце біля причілкового вікна й пильно дивилася на вулицю. Вона вголос коментувала все, що бачила, не гірше, ніж Валентин Щербачов футбольний матч «Динамо» – «Дніпро». І не зважала на те, слухає хтось її чи ні. – О, пішла! – вигукувала вона так, що дочка кидала все й поспішала до неї, гадаючи, що щось трапилося. Бачила, що все гаразд – поверталася до роботи. Бабуся ж продовжувала. – Не пішла, а пописала, пописала! Онде поросячими ніжками – то вліво, то вправо. А спідничка ж коротенька – ледь пупок не виглядає. Ми такого не носили! Люди кажуть, що ця Галька чоловіка відбила, сім’ю розлучила, матері її ковінька! Де була совість – там щось виросло. Зате молода.... А он! Ну, це вже Зорян із Настею! Точно! На тракторі їхали, стали й цілуються, роздягаються... От молодь! Прямо на дорозі. Ні стида, ні совісті! Хоч би за ріг повітки заїхали. Стидоба! А Настя ж нещодавно чи в Німеччину, чи в Італію їздила. Що, як коронавірусу там підхопила й сюди завезла? Ото й передасть йому. Бо він молодий і дурний. Та краще б ти телятко своє поцілував – від нього шкоди немає! Хто ж ото пішов? Невже Микита? Звісно, куди поплівся! До Ярослави. Вона Петра, чоловіка, на заробітки до Польщі відправила, а сама й раденька, що цей, як Христос народу, являється ледь не щовечора. Приймає його, кажуть, із розгорнутими обіймами. Нічого! Скоро чоловік повернеться, побачимо, як ти радітимеш... О, машина поїхала! Крутий джип. Звісно чий – фермера Колотенка. Повкладав угоди з усіма пайовиками на сорок років. Платить копійки. Казав, що сади цвістимуть на їхніх землях. А сам баштан вирощує та на Білорусь і Прибалтику кавуни й дині відправляє. Соняшник по соняшнику вже п’ять років сіє. Гроші лопатою гребе, а землю гробить. І ні суду, ні права! Та й хто йому що скаже? Прокуророві, судді, начальнику поліції по конвертику підсуває й робить, що хоче. Голови колгоспів такими не були! Совість мали. А це... З молодих та ранніх. А в молодих, звичайно, сумління й не ночувало.

Проза

А Семен! До хати Анатолія пішов. Що вони там витворяють – ніхто не відає. Кажуть, віагрою ледь не подавляться – жеруть, як скажені. Але один і другий навіть тини в голубий колір пофарбували... Мабуть, кінець світу скоро настане! І ця! Пішла, пішла! Паша Лаврінова. Сама йде до Віктора! Куди ж іще їй іти? Чоловік разом із Ярославиним Петром на заробітках, то можна й хвостом покрутити, й у гречку вскочити. Ох і молодь тепер! Ми такими не були. Працювали, як воли. Про родину думали, про дітей... – Мамо, от ти себе святою вважаєш, та й у селі тебе вже санта Лючія звуть, а чому ж ви з батьком розлучилися? – Люба стала на порозі кімнати. – Бо молоді, дурні були. Він до Оксани Костенчихи почав бігати вечорами прямо на роботу – на швейну фабрику. А я вирішила помститися та Михайла знайшла на свою голову. Бо й п’яницею, й наркоманом виявився. Хотіла повернутися до твого батька, а він уже одружився... – То чим же теперішня молодь гірша? – А Бог її святий знає, дочко. Але ми такими не були!

БУВ У ПОЛІ Ще за старих «добрих» часів працював агрономом у колгоспі. Мав домашній телефон – вершину тодішньої цивілізації, якщо не рахувати проводового радіоприймача-брехунця та чорно-білого телевізора аж із трьома програмами. І, зізнаюся чесно, дуже комфортно тоді жилося. Ну, скажімо, я потрібен голові колгоспу – він запідозрив, що під кукурудзу внесли мало добрив. А де я? Сам Бог тільки знає. Голова телефонує в усі шість виробничих бригад, і скрізь кажуть, що мене там немає. Був, поїхав, а куди? Невідомо. Тоді він набирає номер мого домашнього. І дружинонька моя з чистим сумлінням відповідає: – Микити Івановича (себто мене) немає. Він у полі. Вона не брехала. Я й справді був у Полі – обліковця-лаборанта молочнотоварної ферми сусіднього колгоспу. Таке гарне дівчисько! Мов із картини Рафаеля... Сідаємо з Полею в «бобик», їдемо поворкотати на природу – в гарний лісочок над річкою. І я впевнений: ніхто тебе, Микито, тут не дістане, не запитає про добрива з пестицидами. Гірше було інженерам. Їм у такому ж «бобику» рацію встановили. Хлопці – як на прив’язі. Не встиг поламатися трактор чи комбайн, а їх

Лiтературний Чернiгiв

уже шукає диспетчер: – У третій бригаді «Колос» простоює! І мчать туди інженери-механіки на всіх парах. А я з Полею в лісочку... А що тепер? Мобільні телефони в кожного. У мене також. Отож телефонує моя благовірна: – Привіт! Ти де? – На роботі, в кабінеті. Де ж мені ще бути? – Чому не брав слухавки – третій раз телефоную. – Виходив до начальника. – А що за жіночі голоси чути біля тебе? – То... радіо... – У мене радіо ввімкнене. Але там зараз «Мить історії» – Юрій Шаповал балакає. – Я в Інтернеті увімкнув радіо «Культура». Там артистка з художницею розповідають про залишкове фінансування галузі. – Гляди ж! Бо я твоїй артистці-художниці лисину серед кучерів організую. Тобі також… Оце сиджу та й думаю. Цивілізація дуже далеко зайшла. Колись про ті ж мобілки й не мріяли. А що, коли завтра-післязавтра матиму смартфон? Скажімо, дружина подарує на день народження. А він, нехороший, уже показуватиме як мене самого, так і все, що навколо твориться? Тоді не відкараскаєшся, що то радіо чи телевізор... Я, звичайно, не ретроград, не противник прогресу. Цивілізація – справа хороша. Але до певної межі. Бо навіщо вона, якщо через неї жодної тобі «вольниці»?

ЯК БОГ ПОЛЮБИВ БОГОРОДИЦЮ Відмінника Володю покликали з уроку в шкільний коридор. Там його чекав секретар парткому колгоспу Георгій Михайлович. Після привітань (парторг навіть руку йому потиснув) відійшли в закуток, й учень почув: – Знаю, що навчаєшся на «п’ятірки». Молодець! Тому буде тобі комсомольське й водночас партійне доручення. Виступиш на відкритих партійних зборах у сільському клубі. Текст я вже підготував. Він простягнув аркуш жовтуватого паперу так значуще, наче то була Почесна грамота ЦК компартії або Ради Міністрів СРСР. Володя взяв його й пробіг очима перші рядки; «Ми, школярі, беззастережно підтримуємо історичні рішення з’їзду КПРС і пленуму ЦК комсомолу,

Проза

спрямовані на безперестанне покращення життя трудящих». – Та я не зможу, – сказав невпевнено. – Ти все зможеш, що рідна партія накаже! – різко перебив його Георгій Михайлович. – Учневі радянської школи не слід так казати! Відповідь твоя повинна бути як у солдата: «Єсть!» або «Так точно!» Краєм ока учень ухопив останні рядки: «У тому, що будемо завжди вірні вченню Карла Маркса, Фрідріха Енгельса й Володимира Ілліча Леніна – клянемося, клянемося, клянемося!» ...Володя знав, що Георгій Михайлович став парторгом тому, що надто старанно й рішуче виконував усі вказівки райкому партії. Отож і прислали його сюди з сусіднього колгоспу, де працював бригадиром. Наказали «згори» закрити церкву – він постарався скомпрометувати місцевого священика в очах односельців. Розпустив плітки, ніби той частіше ночує не біля матушки, а в сусідки. А як дізнався, що батюшка й під час німецької окупації також правив у храмі, викликав отця до себе в кабінет. Запропонував покинути село. У противному разі, наголосив, про службу при німцях знатиме КДБ, а селяни скажуть, що закликав любити Гітлера й Герінга. Батюшці не залишалося нічого, як виїхати з сім’єю в інший район. А нового священика парторг просто не пустив до храму: – Забирайся звідси швидше, хлопче, й не мути воду, бо тут тобі будуть непереливки! І розповів, що деякі люди в селі випадково вночі потрапляли в ставок, під машину, під трактор або вішались у вербах. Тому, мовляв, для твого ж блага раджу тут не з’являтись. А вже невдовзі церкву закрили. Комсомольці в ній облаштували спортзал і грали там у волейбол... Отож, глянувши на три «клянемося», школяр і запитав: – А чому в кінці аж три слова однакові? Це ж – тавтологія. Хіба не можна один раз сказати: «Клянемося!»? І почув від переконаного атеїста те, що його в той час дуже вразило: – Треба тричі, бо Бог любить Трійцю! А тітка Галина, шкільна прибиральниця, почувши це, вставила й свої «п’ять копійок»: – Тоді треба ще й четвертий раз! Парторг із цікавістю глянув на неї: – А це ж чому? – Бо Бог любить не тільки Трійцю, а ще й пресвяту Богородицю! – мовила робітниця й, хитро посміхаючись, нахилилася над відром, аби викрутити ганчірку.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ c=……= delhdemjn

СЛОВО – ЗБРОЯ МОЯ Й КРАСА!

Може, я й не поет – не знаю, Але з музою все ж дружу, П’ю душею красу розмаю, За синами землі тужу. Тепер думка моя крилата – Досягає таких вершин, Що нікому їх не здолати. І на все в мене свій аршин. Я умію втекти від часу, Та боюся втекти від людей. Маю гідності власну касу, Не залишу боргів ніде. Найчастіш до зірок я лину, Й дорога мені кожна з них, П’ю журбу з полину й калини І воюю проти війни.

Поезія

27 Маю я й чарівне весельце, З ним здолаю і океан. Б’ється в грудях велике серце, Біблію пізнаю й Коран. З ним долаю меридіани, Мерзну на обох полюсах І лікую душевні рани. Слово – зброя моя й краса! Може, я й не поет, та знаю, Чим є слово і для ідей: Ним воюють і підкоряють, Землю люблять, життя й людей! 19.01.2020

КОЗАЦЬКИЙ, ЗНАЧИТЬ, НЕЗДОЛАННИЙ

Народе мій, мордований роками На Богом даній, на своїй землі, Світ дивував ти вмілими руками. Чому ж і хто так жить тобі звелів? Не раз ти землю засівав кістками І кровію своєю поливав, Пишався і красою, й козаками, Й тими, хто час від часу повставав За волю і свою, й землі святої, На плаху клав і долю, і життя, Ніс роду код, а з ним – новий світогляд І нелегким шляхом ішов звитяг. Земля твоя прослалася від Сяну До гір Кавказу, до Кубань-ріки. Неприязно синів твоїх стрічали Степи, що дичавіли всі роки. Цариця Катерина їм зламала Козацьку вольницю (і день той прокляли). Припливши морем, землі ті займали, Де ковила та полини росли. І забіліли хати із садами, Колядки рвали сонні небеса, Увечері за спільний стіл сідали, А ранком літнім – пила і коса.

Лiтературний Чернiгiв Адже вони господарі від Бога, І спали часто лиш на кулаці. Зростали й козачата у любові, Нужди не мали в м’ясі, молоці. Кипіла в них робота спозаранку, Бо ж повен двір і птаства, і корів. А в свята простеляли самобранки. У морі мали кілька якорів. «Гопак» гармошки грали-заливались, П’янів від бандуристів сивих край, Лиш українські там пісні співались. За це Москва не раз їх покара. Не забарився час гірких репресій… Москва ж сміялась в очі козакам, Давила їх своїм імперським пресом, Щоби ніхто не смів і нарікать. А потім голод стис козацьке горло… Ковтались ним і діти, й ковила. Здавалось небокрай змінив свій колір, Зате Москва в той час лихий… цвіла. Росли й ГУЛАГи, мов гриби під осінь, Чи то недоля проклинала їх… Козак прощення в ката не попросить Ніколи! То ж довершувався гріх! Вже й 37-ий кровію зросила. Скоріше, не зросила – залила, Щоби козацький дух позбувся сили, А пісня залишилась без крила. Два кати Україну-неньку рвали: Нацист – із заходу, зі сходу – московит… Сумне майбутнє дітям готували. Ця рана й досі ще болить-кровить. І закипіла бійня знов за волю, За українську і Союзу теж. Устав козак, позбутись щоб сваволі, Адже любив свій край він до без меж. Сьогодні небо знову у загравах Російсько-української війни, Виборює народ одвічне право На волю, на життя. І з сивини

Поезія

29 Віків лунає: «Хоч по світу Розкиданий, народе, пам’ятай Ту догму наймудрішу «Заповіту», Що найдорожча воленька свята. Єднайся, люде гордий, відКубані І до Карпатських сивочолих гір. Май дух козацький, значить, нездоланний, Ти тільки в перемогу власну вір! 28.12.2019 ХОЧУ ЙТИ, НЕ РАХУЮЧИ ВЕРСТ

Я живу серед війн і звитяг: Десь – борюся, а десь – страждаю. Я природи земне дитя Й України – святого краю. Я шукаю безсмертя й життя І грішу, і списи ламаю, Та шукаю шляхи каяття, Тільки спокою ще не маю. Я живу у полоні краси, Хоч не зовсім в ній розуміюсь. Сніг навідався вже до коси, Я ж потрапити в казку мрію. Хочу йти, не рахуючи верст, Щоб людське в людях осягнути, Пронести незап’ятнаним хрест Й під вагою його не зігнутись. 19.01.2020 ІЩЕ ДНА НІЧ

Іще дна ніч пробігла недарма, Бо на слідах її – чотири вірші. Нехай лютує за вікном зима, А мо’, вона ще розшукає й більше. У них – про все: і про життя красу, Й про боротьбу, й правдиве вільне слово, І про тяжкий невимовлений сум, Що дістає й мене, й народ мій знову. Про долю України непросту,

Лiтературний Чернiгiв

30 Покраяну ворожим злом на шмаття, На суд поставлену Великому Христу Й про те, які з Росією ми «браття». Немає у історії дрібниць, Бо в ній людські і долі, і недолі Від предковічних півнімих гробниць І до сьогоднішньої боротьби за волю. Болять мені і жертви ці війни, І з материнських сліз солоне море, За волю ж їхні діти полягли! Не може матір не вражати горе! І хоч мені немало уже літ, Перо своє я впевнено тримаю. Люблю життя й цей божевільний світ У неповторнім гомінкім розмаї. 19.01.2020

САХНІВСЬКИЙ ПРОМЕТЕЙ

(Пам’яті Миколи Михайловича Ткача, відомого українського етнографа, пісняра, професора, кандидата історичних наук) Служив усе життя народу й слову, Й розмова наша буде тут про те, Яким він був – Сахнівський Прометей І чим була для нього рідна мова. Нема в бутті земному випадковостей: Це й день приходу нас в тривожний світ, І мить відходу в вічність, і знаковості, І те, скільки відведено нам літ. Січневий день… Війна… Земля здригалася… Ламались долі. Димом пахла смерть… А у Сахнівці мати… посміхалася Народженому сину… Щастя – вщерть… О, скільки ж сил було тоді потрачено! Молилась, щоби ріс у мирі син.

Поезія

31 Яким було в житті його призначення? Він же губами молочка просив… Миколою маленького наречено. Пора тоді для всіх була тяжка… Душа дитини голодом припечена, У мозолях твердих його й рука. Таким і в світ пішов, аби відбутися, Культуру рятував десятки літ. Талант у нім небачений проклюнувся, Пізнав кохання пізній дивоквіт. В любові й Україні він зізнається, Красу нестиме в серці й на плечах, Та раптом згасне в квітні, в дев’ятнадцятім, Замовкне пісня пісняра Ткача. Чи срібні струни серця притомилися, Чи кликала вже матінка-земля? Його словами вічність промовля, Аби ми в час тривог не розгубилися. 15.01.2022

НЕ МОЖЕ БЕЗ ЗЕМЛІ КРАЇНИ БУТЬ!

В моїх очах – історії мазки: Щось ізмінилося, а щось – забуто. Там наші українські атрибути І подвиги, що мали козаки. Свята мережкою деінде збереглись, Є й ті, що згублені давно вже безнадійно. Фільтруємо дати і події, Й лечу туди я, де жили колись Прапраотці, що землю шанувать Не на словах уміли, а на ділі: І святкувати вміли, й працювать Та так, що спини і лоби потіли. Не буде українця без землі! Так є й було! Так склалось історично. За неї гинули і гинуть героїчно, Й це добре знають ті, хто у Кремлі:

Лiтературний Чернiгiв

Не може без землі й країни буть! Ця істина давно усім відома. Народ як нація жить має тільки вдома, Якщо не хоче пожинать ганьбу! 17.01.2020

ЧИ ТИ ЧУВ?

Чи ти чув, як голосить тиша? Після бою… Тіла в крові… Той – ще дихає… Той – не дише. Цей рукою он ледь повів. Ще вогонь дожирає жертву… Все закутане в чорний дим. Хтось не хоче іще умерти. Просить: «Мамо, подай… води…» Запах диму і… запах м’яса, І запеченої крові… Он непевної форми маса… Тут війни промчав буревій. Глянь, невидимі плачуть душі, Обіймають бійців крильми, Та тіла вже до них байдужі – Той – сліпий лежить, той – німий. Стрепенулась душа матусі. На молитву змінила сон: «Зараз, синку, подам. Не тужся, Мого житечка колосок…» А як сонечко дим прорвало Чи то мати – свята душа, Смерть від сина… позадкувала, Аж спіткнулась об «Калаша». Вона бачила, як спинилась Над тим тілом жіноча тінь, Й вої з ношами не барились, Тож лишила бійця в житті. 20.01.2020

Поезія

33 ВІРШИКИ-ВУЗЛИКИ

Хіба це гріх – любити свою землю Й віддать за неї все, навіть життя? Вклоняюсь подвигу синів таких доземно – Їм завдяки, в нас буде майбуття. 19.09.2019 Земля і люди – вічний це тандем, Бо вони нарізно не можуть існувати Й тоді, коли приходить судний день, Й коли за землю треба воювати. 20.09.2019 Удари долі витримать непросто, Та не бува ж життя без боротьби. Не поспішай стрибать у воду з мосту – Для самоствердження усе-усе зроби! 20.09.2019 Нам всім болить прабатьківська земля, Її сьогодні, завтра і майбутнє, Позбудьмося всіх найманців Кремля, Бо Україні не потрібні трутні. 20.09.2019 Українець не той, хто склада гарні вірші, Українець є той, українства в кім більше. 6.10.2019 Невже такою мусить бути За волю плата і любов? Як землю можна ту забути, Яку подарував сам Бог?! 30.10.2019 Хто сам не горить, не запалить і інших, У цім боротьбі найвагоміша суть. Борцям тим підвладні і кінні, і піші, Гуртом вони волю землі принесуть. 9.11.2019 Я хочу бути там, де надто тяжко, Де потребують зайвого плеча: Людина це, тварина, а чи пташка – Допоможу, поки горить свіча. 16.11.2019

Лiтературний Чернiгiв

Хай допоможуть ворога здолати Мої гаптовані відвагою вірші. У них є все: дух волі і скорбота, Й краплинки непохитної душі. 29.11.2019 А кохання буває різним: Надто раннім і надто пізнім. Когось робить воно крилатим, А комусь виставляє плату. 9.01.2020 Того не можуть зваблювати статки, Хто сам себе народу присвятив, Читать він має мудреців нотатки, Щоб ними шлях в майбутнє освітить. 18.01.2020 Кому доводилося пить отруту слів, Той, певно, знає, що то є за муки: Темніє неба край, котрий яснів, А душу завойовує розпука. 18.01.2020 Дай, Боже, нам терпіння і відваги, Щоб виграти цей історичний бій, До пороху додавши ще й зневаги. Ми ж так не схожі на німих рабів! 18.01.2020

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ bË!%…i*= Ib`mh0|j`

Вероніка Іваницька народилася 30 липня 2004 року в м. Запоріжжя. Вірші пише з шести років. Поетичний дебют відбувся в журналі «Літературний Чернігів», 2017, № 3 (79). Переможниця першого Всеукраїнського дитячого конкурсу патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича (2018). Патріотична лірика опублікована в поетичному альманасі «Я – теж Вітчизна». Добірки віршів виходили у п’яти номерах журналу «Літературний Чернігів» (2017–2019, 2021). Лауреатка IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020). Отримала друге місце в номінації «Поезія» Всеукраїнського конкурсу «Стань письменником» Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка (2021). Поетична добірка опублікована у журналі «Дзвін», №9 (2021). Студентка першого курсу факультету іноземної філології Запорізького національного університету.

МИТІ. ЦУНАМІ Мить перша Лишаю історії свої відверті листівки, свої безглузді автографи на згадку про минуле. Найцікавіша й найнеприємніша деталь: хочеться, як раніше. Мистецтво розливається фарбами, замальовує всі нісенітниці, на які тільки спроможна людина творчості. Настрій коливається струною, нічні балади – сови перегукуються з поезією. Схвальні промови, маленька перемога, безсюжетність концерту — усе в одному флаконі парфумів. Користуйся економно. Це стиль, безстилля чи безсилля? Ледве відчутно перезираємося, я

Лiтературний Чернiгiв

переглядаю свої кодекси, сама-собі-юристка. І за адвоката, і за прокурора, і за суддю. Обтрухнути мантію — і вперед, на барикади справедливості й честі! Машині — двірники, мені — вії. Ну, ще хвилювання в термосі. Зручно, у будь-яку хвилину дістала, а воно тепленьке, аж гаряче – на мене чекає. Настільки розгублений вигляд, хоч відвертайся, доки привид не щезне. Циферблати весни відраховують, скільки залишилося до години, о котрій карета стане гарбузом. Зваримо гарбузову кашу?.. Мить друга Калейдоскоп у голові такий, немов велосипедні колеса крутяться, наганяють кілометраж. Мене вулицями ганяє проза. Сміх снігом вкриває волосся. Згодом — грозова, блискавкова хмара за моєю спиною. Чи існує порятунок від неї? Такий мінливий настрій нині маю. Стрибаю по купинах із акробатською точністю. Особистісні нерівності — це всього-навсього жанр існування. Філософія — що уявна, що майже матеріальна, — хитає головою, і не зрозумієш, ствердно чи ні. Мотиви прихильностей виринають, потопають, будують власний синтаксис. Оповідання про те, що було та ніяк не відпустить, і про те, чого ніколи й не буде, кружляють сторінками, і я не знаю, як їх закінчувати. Нещоденний щоденник про буття, про перебування на планеті Земля, на континентах Мрія та Безглуздість. Відверто, чесно, а у відповідь — тиша. І тільки гордовитий помах крил над головою, у височині зухвалій. Мить третя Тяжко з тобою, і крапка. (Та гойдаю тебе в кишені, перемішую спогади з уявою). Менше слухай мене, більше читай, лягай вчасно, знай напам’ять мої випадковості. Що хочу цим сказати? Викладаю мозаїку особливого, такого, що поряд і водночас далеко. Тіні блимають у темряві, а я прочиняю хвіртку душі. Жалюзі відкривають очі, за ними — якийсь новонароджений світ. Стіл, диван, стільці, скатертина. Буденність, на котру споглядаєш крізь напіврозплющені зіниці. Спонтанність, раптовість (може, не чудова; мабуть, не жахлива). Дещо уривчасті фотокартки, що потім стоять перед очима, мов живі. Я зазираю до неба, думаючи про тебе, складаючи діалог, наче вірша — білого й емоційного. Десь там, угорі, лежать зірки, копійки в гаманці вчорашньої школярки. Мить четверта Походжаю берегом, згадуючи різноманітні дива. У голову лізе всіляка поезія, спогади, сентименти. Море цього літа цілковито належить медузам, котрі не шанують людей. В екосистеми потроху з’їжджає дах, як і у всіх нас.

Проза

Деякі камікадзе простують до води, навіть хапають представниць фауни руками (нащо?), а потім жбурляють їх назад. Жага варварських учинків. Пісок обліплений відпочивальниками, а море — сюрреалізм — тихе, спокійне й пусте. Йому добре. Ходжу в такт із прибоєм. Усе, що я чую і можу записати з балачки хвиль. Маятник управо, вліво, догори, донизу. Перегукування, до котрих як слід не дослухаємося. Сліди на піску — це теж певна історія, яку дивно було б записувати. Флюгер — морський дороговказ, годинникова стрілка без годинника. Не цокає. І сказати нічого. У себе в голові я (знову я, я, рефрен) часто програю заїжджену платівку умовних розмов. Але в годину Ікс, коли мовчать настінні стрілки, замовкаю і я. Саме в такі моменти героїня самописного роману впевнена, що все йде як треба, своїм шляхом. Медузи (це слово тепер супроводжує мене всюди) спливли на поверхню і здалеку виглядає, наче плівка на молоці. Хмарки над морем малюються олією й прикрістю. Мить п’ята Описати тебе, прикрасити прозовими бризками кольору гранатового соку так просто, так невигадливо. Жадібно ковтала сторінки книги, близької за духом і сенсом. Жила марним півтора дня, вишивала хрестиком почуття, дряпаючи пальці голкою. Чому все так? Описати себе, дивно-тавтологічну, замкнену систему. Під небокраєм. Словник і запас. Словниковий запас. Запас словниковий. І як у доміно: пусто-порожньо. Гучно-гучно. Б’ється серце в такт і повз. Красива туманність. Поштовх до прози, завіси подій і подіум твоїх слів (не мені). Красномовний натюрморт на столі. Надворі морозно, знаєш, пронизливо, котиться холод чудернацьким колесом і ледь не збиває мене з ніг. І, так, ти хочеш почути щось суттєве, зв’язно-сюжетне, та... не сьогодні. Мить шоста Світла немає, тільки осінь викриває знервовану кімнатну ходу. Картинакартинка. Акробатична віхола. Усе дуже насичено, сповнено всім таким — і не таким. Ла-ла-ла. Ла. Ла. Wildworld. Знаєш, я не люблю слухати пісні до кінця. Будь-який кінець — це нестерпно сумно. Потерпи, втішся терпким сумлінням, поки я рятуюсь ескапізмом. ...Я почула твій шепіт, і ти здригнувся — наче думки підслухала. Наче світ не герметичний, усюди протяги та потяги, і питання тільки в тому, до якого вагону встигнеш заскочити. Мить сьома І коли ми довго не бачимося, я розпочинаю реконструкцію. Ланцюжки подій, перли повсякденності. Пишу.

Лiтературний Чернiгiв

Книжка нагрілася в мене на колінах. Чашка тепла та приязна. Нанатхнення, надихання мені пробачає всі аритмії і щось відчуває. Мить восьма Це фінальне фіаско, яке має вагу. Це фільм із фіранками вікон, франки французькі, круасани віденські, довгі-довгі читання. Спіткання наших сьомих небес, дев’ятих валів, загублених замків. Агов! Це ребус, кросворд, це частка, намисто з віденських фіранок, фільмових фіаско, довгих-довгих французьких днів. Вальс кружляє каштанами в моїй душі. Літо починається раптово, літо летить довгим-довгим читанням, круасаном віденським, небом небесним, сьомим. Мить дев’ята Коли-небудь я присвячу тобі книгу енною мовою, а ти про це не дізнаєшся. І це буде цілком природно, як дихати свіжим серпнем, як пити воду і дивитися на годинник. Але ти не дивись, скільки там лишилося до, скільки буде після і що ж таке вчасно. Не гай ані секунди, не думай, що в тебе багато часу – його завжди мало – занотовуй. Пиши. Це і буде натхнення. Це буде зимний вечір у тролейбусі, а може, теплий у кав’ярні. А може, взагалі не вечір. Я плутаюся у свідченнях, в освідченнях, у свідомості чи підсвідомості. Глибоко-глибоко, десь під корою Землі, проростає надія. Відкриваються повіки, немов нова, цупка книжка у твоїх руках. Заважає усе. Не зважай. Це і буде натхнення. Мить десята Ось воно, доросле життя: береш і викидаєш своє минуле на смітник. Макулатура автобіографії. Петля часу, туго підперезана подіями. Вицвілі малюнки дитячої творчості, усе, усе дитяче, іграшкове, наче несправжнє. Наче колись усе-таки почнеться справжнє життя, треба лише дмухнути на свічку, заплющити очі й загадати бажання. Запоріжжя – Бердянськ – Трускавець – Запоріжжя, 31.03.2020 – 06.08.2021 – 5.02.2022

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ l,*%ã= Š~Š~mmhj

Поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників з 1988 року. Друкувався в європейських антологіях, журналах, альманахах і журнальних порталах багатьох країн: України, Австралії, Білорусі, Болгарії, Бурятії, Греції, Канади, Киргизстану, Литви, Німеччини, Росії, США… Автор понад сорока книг віршів, поем, оповідань, повістей, поетичних і прозових романів, котрі пошановані низкою вітчизняних і зарубіжних літературних нагород, серед яких Міжнародна літературна премія ім. Миколи Гоголя, Міжнародна літературна премія ім. Володимира Даля, Міжнародна літературна премія «ГОМЕР», премія Воляників-Швабінських Нью-Йоркського Українського університету (двічі), літературна премія ім. Василя Симоненка, літературна премія СПУ «Благовіст» та інші. За переклад книги російського поета Ніколая Рубцова українською мовою нагороджений Почесним дипломом «Золото перекладу. Майстерність перекладача». Висувався на Національну премію імені Тараса Шевченка. Найбільше відомі твори: історичний роман у віршах «Маруся Богуславка» та роман-тетралогія про шахтарів Донбасу «Лугарі». Повний кавалер «Шахтарської слави». Академік Слов’янської літературної та артистичної академії (Болгарія).

Лiтературний Чернiгiв

40 ВЕЧІРНЄ ВОГНИЩЕ

Наш зелен-сад оце вже став рудим, Палю листву в багатті край дороги. Уже й перегоріло все, а дим Ще ластиться, як песик той, під ноги. Схилилася під зазимком трава, Поснули вже і яблуні, і сливи… Лиш вогник на хвилинку ожива І язичок показує грайливо.

СУМНИЙ ДВІР

Двір сумний, бо скоро холоди, І вода позамерза в кориті. Вчора ще рясніли скрізь сади, А тепер й вони вітрам відкриті. Літо, як вода в ярок, стекло, Хату ніжно підпирають лози, Бо цим стінам втримати тепло Так же важко, як стареньким – сльози. Над віконцем присмирів павук, Хоч і сам спроможний налякати. Тільки дятел десь вгорі: тук-тук… Мов погрітись проситься до хати.

ЕТЮД

Посвіжіло, вечір настає... Та ніяк не хочеться до хати: Лапками наш песик волохатий Як на піаніно награє. Ген довкола попритихло все. Плямочка зорі над небокраєм. Та туман вже селищем повзе Й на ніч землю ковдрою вкриває.

Поезія

41 ІДУ, КУРЮ…

Вечірній час повзе, немов слимак. Та це мені не холодно й не жарко. Іду, курю, за звичкою, в кулак, Як хлопчик той, ховаючи цигарку. Вже й місяць, ген, як золотий значок… Уже й туман кочує оболонню. А вогник, наче спійманий жучок, Так ніжно мені дряпає долоню.

БАТЬКІВСЬКА ХАТА

В цей дім вертаю я завжди, Як випаде хвилина, Бо все життя своє сюди Синівським серцем лину. Тут рідні стіни, рідне все, Та навіть і повітря, Й кізки, що тато мій пасе, – Це вже мені повірте. Та й хто ж те рідне омине, Коли ще змалку звикне? Он тільки вбачили мене Й одразу ж плакать вікна!

ХМАРИНА

Дощу таки давненько не було, А згодом десь взялася та хмарина. І так зраділо дощику село – Зраділо до найменшої дитини. Полив усе: й городи, і садки… Все напилось цілющої вологи. І навіть ті тополі в два рядки Обабіч звеселілої дороги.

Лiтературний Чернiгiв

Куди не глянь – блищать озерця скрізь! Хмаринка ж та так низько над землею, Й тополі аж навшпиньки піднялись І верховіттям бавилися з нею.

ДИКА ГРУША

Вона давно запала мені в душу, Запам’яталась назавжди в ті дні: Одним одна маленька дика груша – На чорнім тлі весінньої ріллі. Стояла там і літечком, і в стужу, Неначебто розбіглася з гори, Така собі скромненька дика груша, Яку всі оминали трактори. Тоді садки вже цвітом обтрусило. І тихо вранці коливалась мла. Вона ж мені була мов хмарка біла, Що відпочити трохи прилягла. І так хотілось грушку ту провідать, Але ж воно завжди діла, діла… А дні ж летять, ну а куди – Богвіда!.. І ось вже осінь стежкою прийшла. Ото ж іду, бо їй сказати мушу: Хай буде довгим на землі твій строк. Зітхає мовчки вдячна дика груша Соромлячись своїх старих гілок.

ЖОВТИЙ СВІТ

Ізнов мене веде дорога в ліс. Вітрець доносить гавкотню собачу. Перебіга через шосейку лис – Такий рудий, на жовтому й не вбачиш.

Поезія

43 А жовте зараз, мабуть, тут усе: І ця ж трава, і це ж опале листя. Лиш стовпчики низенькі вздовж шосе Як чорно-білі гетри футболістів. Крокую поруч з ними певну мить Й вірші собі читаю, без упину. І сонце – це ж не літнє! – не палить, А лиш ласкаво гріє мою спину.

ЛІХТАР

І знову осінь, облітає лист. Попід ногами дощові калюжки. Ліхтар, стрункий, як той баскетболіст, Під вітром, в металевім капелюшку. Він капелюх цей зроду не зніма, Немов весь час милується собою: Хоч літо там, хоч осінь, хоч зима – Стоїть, комусь киває головою. Ми друзі з ним. Він часто теж не спить. Можливо, як і я, складає рими. А то, бува, й здригнутись може вмить, Коли сусіди гримають дверима. Це, певне, вже останній з ліхтарів, Що мали ось такого капелюха. Звичайно, що і сам він постарів, І капелюх той наповза на вуха. А поруч скрізь сучасні ліхтарі – Вони скляні і через те пихаті… Але давно зізнатись на порі – Не вміють ні вітатись, ні кивати.

Лiтературний Чернiгiв

44 ЗАХМАРНІ ЖУРАВЛІ

О, як кричать захмарні журавлі, Немов віщують про своє нам горе! Летіти і не бачити землі – Це як над сірим і суворим морем. Почуєш і зупинишся умить, Відпустиш навіть знайдену вже риму. І щось в душі так гостро защемить, Немов її прищемлено дверима. А тут іще й тумани залягли, Відомо всім: де тонко – там і рветься… І крик отой, оте сумне «курли!» Ще довго буде як та голка в серці!

У ЦІЙ ХАТИНЦІ

Цю хатинку поміж інших і не видно. Поруч неї і машини не гудуть. В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Літні люди, доживаючи, живуть. В цій хатинці пам’ять спогади колише, Бо й наразі ще жива в душі вона. В цій хатинці оселялися колись вже Голод, холод, тричі проклята війна. В цій хатинці, невеличкій, незавидній, Ви не вбачите якогось там добра. Навіть «сволок», трудівник наш старовинний, Й досі стелю, як Атлант той, підпира. В цій хатинці будь-якої пори року Завше тихо, як бува в старих людей. Тільки маятник настінний, крок за кроком, Як солдатик, марширує цілий день.

Поезія

45 ТИХИЙ СУМ

Їде на конячці лісом осінь, Їде там, де не пройти машині. Розсипає скрізь холодні роси І фарбує ліс в червоне й синє. Та найбільше − в золоте і жовте, Лиш чорніють де-де дикі груші, Бо оце вже на порозі й жовтень, Син її любимий, середульший. Й листопаду залишиться все це, Вся краса ця з тишею німою. Й тихий сум міцніше ввійде в серце, Як завжди бува перед зимою.

СТЕЖКИ ДИТИНСТВА

О, скільки там їх, в нашій стороні, Цих родичів широкої дороги! Завжди такі вузенькі й чепурні, Так стеляться уклінно попід ноги! Колись ми ними вирушали в світ, Де ладні вже були й підкови гнути. А ось тепер, вважай, на схилі літ, Так хочеться в дитинство завернути. Так хочеться потрапити в Донбас, І я вві сні туди збираюсь швидко, Й прямую в тому напрямку, й щораз Та стежка обривається, як нитка!

ТОПИМО ПІЧ

Вже топим піч, як завше в оцю пору. І на долівку послано рядно. І дим надворі лізе рівно вгору, Як той старик Хоттабич у кіно.

Лiтературний Чернiгiв

46 Вже прохолодно у стареньких сінях, А завтра, може, буде й холодніш. А в хаті пахне смаженим насінням, Таким смачним, що хоч ти з хлібом їж!

ОСІННІ ЖУРАВЛІ

(За О. Жемчужниковим) Крізь вечірній туман, тут, під небом стемнілим, Чути крик журавлів над безмежжям гаїв… Серце вмить понеслось до цих птиць, серцю милих, Що злетілись сюди із далеких країв. Ось все ближче вони і все гірше ридають, Наче чорную вість нам вони принесли. Із якого ж це ви непривітного краю Прилетіли сюди на нічліг, журавлі?.. Я ті знаю краї, де вже сонце без сили, Де вже савана жде і холоне земля. І де в голих лісах бродить вітер тужливий, – То родимий мій край, то домівка моя. Сутінь, бідність, нудьга, непогода і мряка, Вид похмурих людей і сумної землі. Як же гірко в душі, як же хочеться плакать! Перестаньте ридать, я прошу, журавлі!..

ТУМАН

Люблю туман і доріжки вузенькі, Що кружать біля кожного села. Одна колись вела на ферму неньки, А інша всіх до школи нас вела. Не знаю, як там той туман на морі Чи ще десь, на самісіньких горах, А в нас туман, як сторож при коморі, Був білий і прискіпливий, аж страх!

Поезія

47 Ідеш, ідеш, вдивляючись під ноги, Немов боїшся очі підвести. Ні деревця ж не видно, ні дороги, Це як вінок навпомацки плести. Таке воно, коли незвичне оку. Це вже напрасна на людей якась. Й заверещиш зі сміхом, коли збоку Хтось, прямо в вухо, крикне: «А, попавсь!»

ЗМАГАННЯ

То сніг, то дощ… Чи світ зійшов з ума? Тихесенько зітхає мокра хата. І так весь день: то осінь, то зима На себе перетягують каната.

ГОЛА ЗИМА

Ось уже вона й прийшла – зима! Морозяка – кам’яніють зуби!.. Вітер також зводить нас з ума, Як бур’ян, розхитуючи труби. Так, погоди гіршої нема. Краще вже була б якась відлига… Ми б до тебе з дякою, зима, Якби ж ти ще не забула й снігу!

З НЕЗМІННОЮ НАДІЄЮ

І знов з небес спускається зима, Та вся така рухлива і лапата, Й так рада привітатись з усіма, Що й кроку вже не зробиш без лопати. Рухлива і лапата, і густа… Сорока ледь тримається на дроті,

Лiтературний Чернiгiв

48 Бо вітер задирає їй хвоста – Безсовісний, пора казать, та й годі! Біля вікна сидить старенький дід, Уже забув – яка зима «по щоту». Заварює на кухні з чаєм глід І вже давно не ходить на роботу.

Так і живем, як здавен повелось, Хто – де, а краще вже в теплі, за чаєм, З незмінною надією на щось Щороку зиму-матінку стрічаєм.

ГРУДЕНЬ

Місяць грудень. Кожушок на плечі. Сонечко – уже не частий гість. І сніжок, хоч випада під вечір, Та його туман до ранку з’їсть. Бродить вітер голими лісами, Важко ліг на землю небокрай. Та уже лаштує десь там сани, Нам на радість, світлий Миколай.

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ kË%…ią kr0~j

«ВІДЛУННЯ» ВИСТАВКИ Етюди Назар не бажав, намагався не вірити свої очам… Так, перед ним було обличчя Ярослава, його давнього друга, але його вираз, його погляд спантеличив, ошелешив чоловіка! Вони разом ходили на етюди, колега підтримував Назара, схвально відгукувався на щойно написане ним на лоні природи. Обговорювали, сперечалися. А сьогодні? Ярослав стояв перед його картиною занімілий, незрозумілий, чужий. В удаваній посмішці промайнуло щось нещире, недружнє, заздрісне... Назар перевів погляд на полотно, й в уяві постав той бентежно-божевільний час… Той час… Його переслідувала, не покидала думка про майбутню картину. Усе інше переміщувалось на другий план або безжалісно відкидалось. Перед очима поставав сюжет: лікар знімає пов’язку з очей пацієнта, даруючи, відкриваючи йому неповторно красивий, незбагненний світ… Той час… Це час переповненої чаші художнього замислу, який дивним чином поєднався з неуважністю, забудькуватістю, відстороненістю

Лiтературний Чернiгiв

від усього іншого. У мізках настирливо пульсувала думка: «Починай, починай!» Урешті, зібравшись, підійшов до мольберта. І у ту ж мить на заґрунтоване полотно, обганяючи один одного, полетіли мазки неповторних кольорів, відтінків, доповнюючи, поглиблюючи один одного. Ця переповнена чаша художнього замислу вирвалась з ланцюгів повсякдення, вихлюпуючи на полотно неповторне, щемливе диво… Назар не відчував, не реагував на плин часу, допоки не відчув – усе, більше немає сил. І, проспавши майже добу, здивувався: – Невже це я? Невже це моя робота? Після цього кілька днів майже не відходив від картини. Брав у руку пензель, щоби дещо додати, і тут же її опускав, бо відчував – буде зайве. Той час… Йому вдалося провести виставку своїх робіт. На жаль, без Ярослава, який знаходився у відрядженні. Здебільшого чув скупі, стандартні оцінки на кшталт: «Нічого, можна дивитися», «Непогано». Але чимало з тих, які відвідували виставку, уникали розмови про неї. Зустрівшись на вулиці, поспішали на іншу сторону, вдаючи, що дуже зайняті, або відвертали голову. Коли ж діватись було нікуди, то у них поступово вичавлювалась жалюгідна посмішка схожа на болісну гримасу, в якій проглядалось щось недобре, тваринне… Той час… Було навіть кілька рядків у районній газеті на останній сторінці. І ось тепер перед ним його друг, його реакція на картину. Під час неспішної розмови колега зізнався: – Ти знаєш, ти видав так, що я ніколи, ніколи так не зможу! А люди – вони такі, що можуть тобі усе пробачити, окрім таланту й геніальності! Прощаючись, Ярослав потиснув Назару руку і, дивлячись у вічі, промовив: – Друже, це твій Хрест, тобі його тягти. Твоя Голгофа. Бачиш, навіть я не втримався – позаздрив. Чоловік стояв, роздумовуючи над почутим. Наразі його обличчя спохмурніло – побачив зламане, нещодавно посаджене деревце… – Чим же воно вам не догодило? – ледь спромоглася відреагувати людина.

Проза

ДЗВІНОК – Шановні випускники, ось і пролунав для вас останній дзвінок. І саме вам сьогодні робити крок у невідоме, багатообіцяюче, доросле життя… – долинало зі шкільного подвір’я. – Ага, це так – наче прочинили двері й двинули тебе під одне місце, – прошепотів один із випускників, поглянувши на напарника. Його сусід по шерензі промовчав. У виразі обличчя юнака можна було помітити й деяку розгубленість, й немалу стурбованість за своє близьке майбутнє. – Шо, отлічнік, не знаєш, шо робити? А я поїду бабло заробляти в Польшу чи, може, ше куди. А ти? Напарник неохоче повільно відповів: – Друже, останній дзвінок. У його уяві почали спливати картини дитячих років та роль дзвінків у цих подіях... Якось він із друзями рибалив на березі Десни. На місце веломашинами прибули удосвіта. Навколо ледь-ледь вгадувались обриси предметів. Кілька разів глухо нагадував про себе пугач. Перекреслювали повітря замисловатими лініями кажани. Біля водойми вчувалася прохолода, але обрій, додаючи все більше теплих кольорів, надсилав життєдайні ласкаві промені. Кущі лози на довгій деснянській косі, прозорі водні простори поставали щоразу іншими, пропонуючи навколишньому світу нові неповторні картини. Долинали віддалені голоси людей. Птахи, перелітаючи з гілки на гілку, розпочинали спів. Усе навколо приходило в рух, зустрічаючи літній ранок. Мовчав лише рибальський дзвоник. Але й він, неначе відчувши, що не виконує свою місію, свою роль, своє призначення, нагадав про себе: задзеленчав, затріпотів щосили кінчиком спінінга... Дзвінок… Він добре пам’ятав свого батька. Пригадав навчання в першому класі, сварки тата і мами, які виникали все частіше. Врешті обоє розійшлися. Кожний із них голубив, пригортав Його й переконував, що так краще, так потрібно. Потім, кожного дня Він поглядав на вхідні двері, очікуючи дзвінка. Ось-ось він пролунає – й увійде батько. Обоє дорослі кинуться в обійми, пробачивши одне одному всі образи. І буде усе, як колись. І будуть усміхнені, молоді, щасливі обличчя, і будуть мрії, які здійматимуть їх у безмежну сонячну височінь… Він так чекав цього!.. Дзвінок… Ні, це не сигнали значної частини автомобілістів, які, витріщивши очі, обганяють один одного на трасі, щоб потім, удома, втупитись у телевізор.

Лiтературний Чернiгiв

Ні, це не спрацювання сигналізації магазину під час його відкриття, біля якого зібрався натовп, почувши, що (навіть у наш час) привезли товар, якого певний час не було ні на складах, ні на базах. Це мав бути для Нього зовсім інший сигнал. Це мав бути довгоочікуваний дзвінок мобільного телефону… Що це за дзвінок? Одного разу Він очікував на автостанції міста Києва автобус. Той, з якоїсь причини, затримувався. Мимо проходила дівчина, і Він вирішив запитати, можливо, Вона щось знає. Вона повернулася, підняла голову – і все… Кудись зникли всі люди, всі проблеми, вся велика планета. Були тільки Він і Вона: надчутливі, вразливі, беззахисні... Він уже не пам’ятав ті слова, які мямлив: кострубаті, недолугі, недоречні. Ті хвилини пролетіли миттєво. Єдине, на що Він спромігся – це дати свій номер телефону. Їй це не вдалося – автобус уже відправлявся. Тепер кожного дня Він переглядає SMS-повідомлення і головне – очікує той найважливіший, найприємніший, вистражданий довгоочікуваний дзвінок… Зателефонуй Йому, дівчино. Грудень 2020 р.

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ

КВІТИ З-ПІД СНІГУ

З-під снігу пробилися квіти Лиш перше весняне проміння Торкнулося снігу цього І життя вже під ним забриніло Ми крізь товщу льодів і зневіри Також прагнемо сонця тепла І на зло всім морозам і бурям Квітне, квітне найперший підсніжник

ПРОБУДЖЕННЯ ЗЕМЛІ

Земля зітхає вільними грудьми Після холодного льодового покрову Тендітні паростки нарцисів і тюльпанів Синіють проліски в садах сором’язливо Травинки несміливо починають

Лiтературний Чернiгiв

Пейзажі фарбувати у зелене Вільха нові сережки одягнула В бузку народжуються перші діти-бруньки А поряд ще чорніють груші вишні В передчутті невідворотних змін

БЕЗЗАХИСНІСТЬ

Цвітуть сади незаймано-тендітно, Буяє зелень, повна сил земля. І раптом — що за примхи у природи?— Повіяв холод й з неба сипле… сніг! Куди сховатися, куди тепер подітись? Разом із снігом облітає цвіт. Така беззахисність, така нещадна доля. Ось все цвіло, а ось пусте гілля…

ОЧИЩЕННЯ ДУШІ

Спів солов’я, очищення душі. З плечей спадає гніт щоденних справ, Думки їдкі липучі відступають, І бачиш небо, раптом бачиш небо, І яблуню, що цвітом зарясніла, І зелень, що вдягнула все навкруг, І відчуваєш світ, і чуєш його мову… Спів солов’я… очищення душі…

* * * Бузковий дим оповиває землю І пахощі вплітаються в думки П’яніють солов’ї цвітуть сади жагуче Бузковою рікою повз пропливла весна

Поезія

55 * * * Весна в моєму рідному краю Зазеленіли верби і берези Нарциси і тюльпани зацвіли Все більше манить захід полум’яний Спів солов’я зворушує й бентежить Хрущі над вишнями шевченківські гудуть А місяць з неба сріблом поливає… Хіба можливо Україну не любить?

СВЯТА ЗЕМЛЯ

Бідуємо, ледь зводимо кінці На нашій рідній славній Україні. І страшно думати — а як же наші діти? Що з ними буде на оцій землі, Що на кістках і крові наших предків, Розпроданій, замученій, і все ж Живій, яка ще хоче дати плід І годувати правнуків і внуків… Цілуй цю землю, в ній твоє коріння, Цілуй цю землю, бо вона свята.

ПРОСТОРИ УКРАЇНИ

Простори рідної землі! Ліси й поля до небокраю, Дерева, квіти, колоски— Усе цвіте, усе буяє. Пташиний спів в сто голосів, Тварин безмежне размаїття, Гудіння бджіл, комах, хрущів, Зірки і сонце в верховітті. Моря вмивають береги І аж до хмар сягають гори. Міста модерном розцвіли, В селі ж — незайманість природи.

Лiтературний Чернiгiв

56 Простори рідної землі, Моя велична Україна! Люблю куточки всі твої І вірю: ця краса — нетлінна.

ЯК ЖЕ ДОБРЕ В РІДНОМУ КРАЮ

Як же добре в рідному краю! Дитинство повз пробігло по стежині, Пірнуло у некошену траву Й сховалось у замріяній жоржині.

Як же добре в рідній стороні! Тут пахне полуницею і літом, Небеса безмежно-голубі, Й сонячні такі поля із житом.

Як же добре на своїй землі! Коли батьки чекають в ріднім домі. Дитинство ж у некошеній траві Тепер уже своїй дарую доні.

ВДОМА

Повний місяць і спів солов’я… Забуваю про справи й втому, І щаслива безмежно я, Бо приїхала знов додому. Моя стежка поміж беріз, Запах сіна, поля з житами… Я люблю це усе до сліз, Й знову лину до тата й мами. Моє серце назавжди тут, І душа з солов’єм співає, Тут дитинство й любов живуть, Тут мій власний куточок раю.

Поезія

57 ЗНАЙТИ СЕБЕ

Померти й знову народитись, Знайти себе десь на краю землі, На кухні чаєм з вірою зігрітись В чужому домі, у чужім житті, З горою посуду, з фіалками на вікнах, З бурчанням холодильника в кутку, Зі світлом у багатоповерхівках, Яке крізь шибки крає цю пітьму. Знайти себе у цій спокійній тиші, В шматочках затишку, накиданих у чай, Коли не треба бути кимось іншим, Коли собі не кажеш: «Поспішай». Чужа зуміє кухня обігріти, Гаряча чашка пальці обпече, Душа ж буде ковтками небо пити, Яке з-під крана в склянку натече. І раптом щось важливе зрозуміти, Що розумом не можна осягнуть — Як, втративши себе, знов народитись І як і де знайти найвищу суть. І буде чай, і кухня, і затишок, До котрого ми прагнем все життя, Де біль і суєта зникають в тиші Й відроджується зламана душа.

* * * Самотні ворони літають На тлі пошарпаного неба, І в безкінечності зникають Усі слова мої до тебе. Колючим холодом крізь ніч Зірки нещадно обпікають, І безліч стомлених сторіч Дощу краплинами стікають По склу розбитої душі, З очей байдужих перехожих. І це не сльози — це дощі, Й вони чомусь на тебе схожі.

Лiтературний Чернiгiв

58 НЕСТАНДАРТ

Про тебе писати не можна по ритмам, У такт, розміряючи ямб чи хорей, Утримати важко тебе і верлібрам — Думки розтікаються з вікон й дверей. Напір почуттів розмиває всі дамби, Для них не існує кордонів і меж. Даремно стараються дактилі, ямби — Щоб мати простори, ти їх розірвеш. Для тебе замало звичайних сторінок, Тебе не влаштовують просто слова. І серця твого досить пару жаринок, Щоб все, що пишу я, спалити дотла. ЯНГОЛ

Я в янгола заснула на долонях. Він сльози витирав з моїх очей, Він крилами закрив мене від болю, І врятував від холоду ночей. Я в янгола заснула на долонях. Оберігав він спокій мій і сни, Він вів мене життям, у край любові. А янголом тим був насправді ти. ВЕСНА ТОРКНУЛАСЯ ДУШІ

Весна закапала з дахів І потекла снігів струмками, І знову сотнями віршів Вона цвіте поміж рядками. На землю сонце ллє весну, Птахи її несуть на крилах, І знов народжене «люблю» Зірками в небі засвітило. Весна торкнулася душі І знов покликала любити. Все потонуло у весні, Все прагне мріяти і жити. м.Подільськ, Одеська область

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b%ã%ą,ä,! qem0nbq|jhi

Володимир Іванович Сенцовський (Ященко; 22 липня 1952, с. Носелівка, Борзнянський район, Чернігівська область). Член Національної спілки письменників. Закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту імені М. В. Гоголя у 1973 році. Викладав рідне слово в сільській школі, редагував райгазету «Вісті Борзнянщини». Перша книжка Володимира Сенцовського побачила світ у видавництві «Веселка» 1983 року й називалася «Хлоп’ята з тополиної вулиці». Потім були «Оленка не хоче спати» (1988), «Дивень-ранок» (1993), «Зелена неділя», «У затінку серця» та «Привези мені, тату, сонце» (1994), «Лицар і Попелюшка» (1996), «Любов моя — футбол» (1996), «Забілина альтанка» (1997), «Борзенка» (1998), «Тихий берег, шум ласкавих хвиль» (2004), «Несуть лелеки у дзьобах веселку», «Дванадцять місяців» (2005), «…І мої у синій маєчці літа» (2007), «Повість про велике кохання, яку я ще напишу…» (2008), «Народження Ікара» (2009). Мешкає у м. Борзна Чернігівської області. ДО 70-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПІШОВ ДІД ГРЕБТИ СІНО Новели – Ти, Мефодію, поскуби травичку під шовковицею, а я піду згребу сіно біля копанки, – припинаючи цапа мотузкою до кілка, промовляв

Лiтературний Чернiгiв

дід Савка. – Хоч і вредний, а я тебе все’дно люблю. Отож мушу подбати про твою ситу й запашну зимівлю. Дід надів солом’яного бриля з голубою стрічкою, щоб літнє сонце не напекло лису голову, поклав на плече вила і граблі. – А ти, Кугуте, – наказував чорному півневі, що косував на Савку оком, – не бешкетуй і не дражни цапа. І городами погойдався на леваду. Сонце вже підбилося вгору, сіно було сухе й медово пахло на всю леваду. Не кваплячись, Савка згріб його й склав в ошатну копицю. Потім пішов до копанки, помив ноги, намочив лисину. Трохи посидів над водою, прислухаючись до зозулиного «ку-ку», що линуло з недалекого переліска, й вернувся до копиці. Обійшов її, обстукав граблями, підрівняв. Потім подивився на чисте небо й позіхнув: – Наче й роботи було не багато, а притомився. Подрімаю з хвилину й піду. Сів у легку тінь стіжка, накрився широким брилем та й задрімав. А чорний півень походив по двору, попив з відра водички й повагом пішов до цапа. Побачивши свого недруга, Мефодій хутко сховався за стовбур шовковиці. Коли Кугут наблизився, цап зненацька вискочив. Він так смикнув, що стара мотузка лопнула, й Мефодій налетів на півня. Від несподіванки півень аж підлетів й крилами вдарив цапа по морді і, мов оглашенний, зарепетував. Від того крику цап і сам злякався і, топчучи кущі картоплі, помчав геть, на леваду. Петрусь почув лемент у дідовому дворі й згадав, що сьогодні він ще не купався. Покликав пса Тимоху, і вдвох подалися до копанки. Правда, дорогою хлопець не зміг обминути знайому черешню й трохи затримався, посмакувавши ягодами. Коли прибігли, біля копанки не було нікого. Лише неподалік, де вчора стелилися покоси трави, уже вивищувався стіжок. Викупавшись, хлопець побіг за копицю викрутити трусики. Прибіг – а там дід Савка. – Ти ба: спить... Навшпиньках підійшов до діда, бризнув на нього водою й сховався за стіжок. – Таки доспався до дощу! – стрепенувся Савка. Глянув на яскраве сонце й пробурмотів: – Чи се циганський дощ? – Ніякий не дощ, а водичка з копанки, – засміявся Петрусь. – Се ти, Петрику? – підхопився старий. – Оце так заснув!

Проза

– Дідуню, у вас лице підгоріло, ой-ой. І лисина, як перець, червона. – Ой лишенько, – лапнув Савка за лисину. – Обсмалило як кнурця. А де мій бриль? З Тимохою хлопець оббіг копицю. – Ніде не видно ніякого бриля. Може, ви забули вдома? – Так у брилі сюди прийшов. Мо’, пес кудись заніс? Подивися біля копанки. – Немає й там, дідуню. Зітхаючи, дід Савка пішов додому без бриля. Притихлі, за дідом ішли Петрусь і пес Тимоха. А вдома – нове нещастя: одірвався цап Мефодій. Півень ганяє його по всьому городу. – Обох зажену у хлів! – розкричався Савка. – Посаджу як арештантів на хліб та воду! – Діду, а що то в цапа теліпається на рогах? – питає Петрусь. Придивився дід і за голову схопився: – Стрічка від бриля...

АБЕТКА Сидять на ганку Петрусь і Дмитрик над абеткою. – Це ж скільки тут літер! – хапається за голову Дмитрик. – Як курчат у бабусі Соні. – А знаєш, скільки їх? – питає Петрусь. – Літер? – Ні, курчат. – Та хіба їх порахуєш! – А я порахував, скільки в баби Дуні. Коли курчатка сиділи в коробці на печі. – Та невже? – дивується Дмитрик, – вони метушливі як мурашки. – Брав їх по одному й випускав на підлогу. Правда, потім мені влетіло від бабусі. – То курчата, – зітхає Дмитрик. – Вони всі однакові, круглі та жовтенькі. А тут літери – і всі різні. – Не переживай, – заспокоює товариш. – Вчитимемо по одній. Щодня. – А літа вистачить? Петрусь трохи подумав і впевнено сказав: – Вистачить. Ти ж деякі вивчив.

Лiтературний Чернiгiв

– Так, – підтвердив Дмитрик. – Ось літера П. Вона схожа на нашу хвіртку, яку я не можу відщепнути. – Слухай, – підхопився Петрусь, – давай закріпимо цю літеру. Щоб запам’яталася назавжди. – Як? – Покатаємось разом на дідатимофієвій хвіртці. Дід тільки-но вчора повісив її. Новеньку – аж співає. – Співає? – От почуєш, як покатаєшся. З хати виглянула баба Дуня: – Які розумники: абетку вчать! Бабуся – знову в хату, хлопці – на вулицю. Проїхались раз на хвіртці, вдруге – справді співає! Не помітили хлопці, як нізвідки вигулькнула з кропивою в руці дідова баба Ксеня… – Пішли далі вчити абетку, – сказав Петрусь, потираючи вжалені жижки. – Яку літеру будемо вчити? – спитав Дмитрик, теж потираючи ногу. – Літеру Г. – Чому саме її? – Літера Г нагадує мені дідасавчину грушу – у його саду якраз доспіли груші.

БЛАГОРОДНИЙ КІТ МАРТИН Надумав кіт Мартин помиритися з сусідським котом Мироном. «Годі, – міркував він, – з Мироном ворогувати. Сусіди мають жити дружно». Таку благородну думку Мартинові щойно навіяв апетитний запах свіжої риби, яку на рундуку чистив дід Савка. «Але ж не йти мені в гості з порожніми лапами, – міркував далі кіт. – Позичу в діда одного карасика на гостинець». Дід Савка складав почищену рибу в велику миску, яка стояла в нього за спиною. Кіт тихенько підкрався, лапою підчепив у мисці рибку й чкурнув за хату, в бузинові кущі. Сів там у затишку, пильно обдивився карасика й невдоволено промуркотів: «Занадто вже дрібненький. З таким гостинцем соромно йти в гості». Облизнувся й з’їв рибку.

Проза

«Не нести ж було його назад, – подумки виправдовувався Мартин. – Піду візьму жирнішого». Дід мугикав щось собі під ніс, підкахикував і совався на рундуку. Мартинові довелося проявити неабияку кмітливість, щоб потягнути ще одну рибину. Коли приніс за хату, то рибина виявилась пліточкою, тобто ще дрібнішою. Це дуже засмутило кота. «Казна-що подумає про мене Мирон»,– розхвилювався він і спересердя ум’яв дрібноту. Так він тягав з миски рибку й щоразу був вельми невдоволений своїм «уловом». «Миритися треба щедро, від душі, – міркував кіт Мартин. – Щоб у Мирона не виникло й тіні сумніву в моєму благородстві. А такий мізерний гостинець може ще гірше розсварити нас». Коли кіт укотре зібрався підчепити рибку за хвоста, дід Савка саме озирнувся. – Куди-то, харцизяко, сунеш лапу? – прикрикнув на кота. Глянув у миску й простогнав: – А що ж мені лишилось на обід? ...Кіт Мартин сидів за хатою в кущах бузини й журився: «Коли ще випаде така нагода помиритися з Мироном...»

ПРО МАУГЛІ ТА КУКУРУДЗУ Прийшов Дмитрик до Петруся. Той сидить у м’якому кріслі перед телевізором, смакує вареною кукурудзою й дивиться мультик. – Сідай, – посунувся Петрусь і подав другові запашний качан. – На, гризи і дивись. – Що дивишся? – Про пригоди Мауглі, лісового хлопчика. Сподобалися Дмитрику і мультик, і варена кукурудза. Прибіг додому – і: – Бабусю Соню, зваріть кукурудзу. Хочу і я пригостити Петруся. – Добре, – сказала бабуся, – ось упораюся з консервуванням і піду наламаю качанів. – Я сам наламаю. – А подужаєш? – Подужаю. Адже подужав принести відро води.

Лiтературний Чернiгiв

– Гаразд. Візьми корзину, та не барися. Дмитрик узяв в одну руку корзину, а другою потягнув за мотузку нерозлучного самоскида. Кукурудза зеленою стіною шелестить в кінці бабусиного городу. Збоку, через межу, до бабусиної кукурудзи тулиться й сусідчина, ще густіша. – Це ж джунглі! – вихопилося в хлопця. – Як у мультику. Він залишив самоскида на стежці й підійшов до шурхітливої стіни. Дмитрик був маленький, ніби Покотигорошко, а кукурудза вигналася такою ви-со-ченною! Йому здалося, що верхівками кукурудза може зачепити білу хмарку, що саме пропливала над городом. Хлопчикові навіть стало трохи лячно. Уявив, що він сам-один опинився далеко в полі перед дрімучим, таємничим лісом, в якому живуть небезпечні й хижі звірі. Оглянувся назад – і побачив залитий сонцем город з картоплею, помідорами і капустою, а далі садок з двома яблунями й вишнями... Знову глянув на зелену стіну перед собою – і вона стала світлою і привітною. А згори, з кукурудзяних пазух лукаво визирнули в зелених комбінезончиках жадані качани. Вони ніби припрошували: ану, дістань, дістань нас, якщо зможеш! – Тих, що високо, може, й не дістану, – усміхнувся Дмитрик. – А цих знизу... На нижніх стеблах він, піднатужившись, виламав лише кілька ваговитих качанів. – Хитруни качани поховались в гущині, – весело проказав. – Хочете погратися зі мною в піжмурки? Гаразд. Хлопець затулив очі руками й швидко пролепетав: Раз, два, три, чотири, п’ять – Я іду шукать. Хто не встиг сховатись, Я не винуватий! Постояв трохи, ніби вичікуючи, взяв корзину й обережно рушив у гущавину. – Цур знайшов! – почувся його дзвінкий голосок і тріск виламаного качана. – Ще одного... ще... Шурхотіло і тріщало так, ніби туди забрався бешкетуватий цап діда Савки. Потім ураз стихло. Дмитрик присів на корзину перепочити. – Погралися і зробили добре діло, – сказав хлопець. – Віднесу тепер бабусі.

Проза

Тільки от халепа: куди він не сунеться – скрізь стирчить кукурудза. Ще й важка корзина застрягла між стовбурцями. Шукав-шукав виходу – скрізь стіна. Навіть сонце загубилось, ніде не мерехтить. І тут згадав Дмитрик мультика про Мауглі та його вірних друзів – вовків з Сіонівської зграї, чорну пантеру Багіру, бурого ведмедя Балу... Дмитрик ледве не заплакав. Не від страху. А від того, що в цю тяжку хвилину не прибіжить до нього ані Петрусь, ані… Раптом чує: щось крадеться до нього, шелестить кукурудзяним листям. У хлопця у грудях похололо. За мить радісно скрикнув: – Лапко! Виявляється, по Дмитрика прийшла мама. З вірним Лапком. На другий день Дмитрик пригостив свого друга Петруся солодкою кукурудзою. Але про пригоду – нічичирк. Поки що.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃIÂ }

CCË nj’ p

}

Єппе ОК’ЄР (1866 – 1930) – видатний данський прозаїк і поет. Народився і зріс у сільській місцині Ютландії. Навчався в Копенгаґенському університеті. Працював коректором і журналістом. Був членом Соціалдемократичної партії Данії. З 1907 року і аж до самої смерті жив на своїй фермі. Автор відомих романів «Селянський син» («Bondens Søn»), «Діти гніву» («Vredens børn»)і поетичних збірок «У чистому полі» («Fri felt»), «Співанки жита» («Rugens sange»), «Пісня історії» («Historiens Sang»). Багато віршів поета були покладені на музику скандинавськими композиторами і стали народними піснями. Відноситься до найпопулярніших данських поетів ХХ століття.

МАЙСЬКА НІЧ Коли гусиний клич проймає враз мій слух В Вальпурґієву ніч, – що тут робити маю? Встаю і йду надвір, нап’явши капелюх, Прямуючи повз фйорд у хащі зелен-гаю. Над кронами дубів, вгорі сія зоря, Своїм вогнем моє причарувавши око; З моїх малечих літ горить і не згоря Вона щоночі там – торжественно й високо. А дикі гуси ген, де обрій, ґелґотять, І скільки в згуках їх томління, щему й туги! Яка в душі моїй печаль і благодать, Коли вони летять, долаючи вітрюги!

Переклади

67 Через роздолля трав пройшовши навпростець, Спинюсь під вільхами, відчувши подих м’яти. Як пахнуть горицвіт, сон-зілля і жовтець! Які у рутвички п’янливі аромати! Десь там, удалині, крізь передсвітню рань Пробекало мале ягнятко ув оборі. Жабине кумкання долинуло з ковбань, А в небесах, мов хор, співали дружньо зорі. Переклад з данської Сергія І. ТКАЧЕНКА

КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА Як поет-спадкоємець класичної школи віршування Єппе Ок’єр строго дотримувався традиційних поетичних стандартів: його вірші мають канонічну строфіку, ритміку і систему римування. Що стосується метричного рисунку його віршів, то тут необхідно враховувати особливості фонетичного устрою данської мови, з її довгими голосними, які надають їй особливої співучости. Послухаймо лишень, як звучить вірш «Майська ніч» («Majnat») в ориґіналі: Naar Vildgaasen larmer Valborgnat, hvem lægger sig da til at sove? Da vandrer man ensomt med Dug paa Hat langs Fjord og knoppende Skove. Derude straaler en Stjærne saa stor, at helt den fylder mit Øje; den samme Stjærne forvist jeg tror, jeg saa over Barndommens Høje. Og Vibeskriget rækker saa langt; dog længere Længslerne rækker. Hvor bliver éns Hjærte bitterlig trangt, naar Klyden i Majnatten trækker! Det pipper i Mos, og det pibler i Græs, det sprætter i hældende Kroner;

Лiтературний Чернiгiв

68 der kommer en Duft fra det yderste Næs af tusinde smaa Anemoner. Saa ensomt bræger det spæde Lam paa Bakken langt i det fjærne, og Frøerne kvækker fra Pyt og Dam, som sang det fra Stjærne til Stjærne.

Залежно від кількости наголошених складів перший і другий рядки першої строфи вірша можуть звучати відповідно як чотиристопний, так і як п’ятистопний розмір. Якщо перший рядок – це скоріше п’ятистопна ямбічна структура, хоча двоє з її складів – у багатоскладових словах «Vildgaasen» («дикі гуси») та «Valborgnat» («Вальпургієва ніч») мають слабкий наголос, то другий рядок,через наявність у ньому кількох ненаголошуваних односкладових службових слів, а саме – займенника «hvem» (хто), прислівника «da» (тоді), прийменника «til» (до) ісполучника «at» (щоб), – це чотиристопна ямбічна сполука. При тому, що кількість складів в обох рядках однакова: дев’ять. Слід зазначити, що вказаною варіативністю не вичерпується рітміко-інтонаційна різноманітність аналізованого вірша. Так, скажімо, в першому рядку четвертої строфи – Det pipper i Mos, og det pibler i Græs – ми чітко бачимо чотиристопний амфібрахій з цензурою між другою і третьою стопою (всього в рядку 12 складів). З метою знаходження єдиного силабо-тонічного стандарту, потрібного для рівновартного перекладу цього вірша, автор його української версії зупинив свій вибір на шестистопному ямбі, який з-поміж інших розмірів відзначається найбільшою збалансованістю і мелодійністю, що й потрібно для відтворення розглядуваного вірша (і має ті ж самі 12 складів). Компромісне рішення щодо силабо-тонічної амфібрахічної матриці породжуваного цільового тексту дозволило успішно розв’язати неминуче складні та неодмінно болісні питання синтаксису в рамках перекладу з ґерманських мов (з їх зазвичай коротшими, аніж у слов’янських мовах, словами), оскільки перекладачеві не треба було стискати відтворюваний текст у лещатах змушених скорочень – як це сталося б у тому випадку, коли б він зупинив свій вибір на п’ятистопному чи тим паче чотиристопному ямбі, які – з формальної точки зору – стоять ближче до тонічної структури ориґіналу.

Переклади

Що стосується лексичних аспектів україномовного відтворення цього данськомовного поетичного тексту, то тут хотілось би звернути увагу на деякі моменти, що можуть становити інтерес як у плані практичного вирішення перекладацьких проблем, так і з точки зору їх теоретичного осмислення і методичного узагальнення у вигляді можливих типолоґічних підходів. У поетичному перекладі, як це добре відомо практикам, відтворення тих самих окремих деталей, що й в ориґіналі, є річчю неможливою: при породженні нового художнього цілого деякі деталі першотвору неминуче зникають. Так, у перекладі першої строфи зникла «роса» («Dug») на «капелюсі» («Hat») ліричного героя, а «ліси» («Skove»), до яких він прямує, постали не як «розбруньчані» («knoppende»), а як «зелені» – «зелен-гай». У перекладі другої строфи, в ориґіналі якої «зоря» («Stjærne») горить над «схилами дитинства» («Barndommens Høje»), ця зоря, «з малечих літ» поета, сіяє «над кронами дубів». У перекладі третьої строфи гусине «томління» («Længslerne») стало ще й «щемом» і «тугою», і з’явились «вітрюги», яких немає в ориґіналі. Так само у четвертій строфі зник «мох» («Mos») і залишилась лише «трава» («Græs»). У тій же четвертій строфі є цікава деталь, варта особливої уваги. У ній поет говорить про запахи «тисяч» («tusinde») «анемонів» («Anemoner»). Для простих читачів «анемони» є невідомим науковим ботанічним терміном, отож перекладач вирішив замінити його назвами кількох (ясна річ, не тисяч!) конкретних підвидів цих «анемонів», добре відомих українській авдиторії: «м’ята», «горицвіт», «сон-зілля», «жовтець», «рутвичка». У п’ятій строфі «калюжі» («Pyt») і «ставки» («Dam») об’єднались у «ковбані», а замість «співу однієї зорі до іншої зорі» («sang det fra Stjærne til Stjærne») ці зорі співають «мов хор».

Кадр із кінофільму про життя і творчість Єппе Ок’єра.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Літературознавство ×ÅÐÍIÃIÂ `…=2%ãiL pnkIj ЩЕ РАЗ ДО ПИТАННЯ ПРО ТЕ, ЧИ ВОЛОДІВ ГОГОЛЬ ІТАЛІЙСЬКОЮ

Питання про те, чи володів Гоголь італійською мовою, вже було предметом розгляду «Гоголезнавчих студій» ( Шаргина К.В. Знал ли Гоголь итальянский? Занятия Н.В. Гоголя иностранными языками: отзывы современников и документальные свидетельства //Гоголезнавчі студії: Вип. V (22), 2015, с. 319 – 330). В статті К. В. Шаргіної, зокрема, відзначається, що питання про те, наскільки добре письменник володів італійською мовою, все ще недостатньо з’ясовано. На наш погляд, дані її дослідження можуть бути доповнені матеріалами, які наводить в своїй дисертації «Рим і Гоголь» німецька дослідниця Зігрід Ріхтер [Sigrid Richter. Rom und Gogol. Hamburg, 1964. S. 7 – 23.]. З біографічної довідки, яку дослідниця наводить на самому початку дисертації, ми дізнаємося, що 6 червня 1836 року, через кілька днів після прем’єри «Ревізора», Гоголь, разом зі своїм другом А.С. Данилевським, від’їздить з Петербурга. Цей часовий збіг спровокував тенденцію трактувати від’їзд Гоголя як «втечу», адже добре відомим є розчарування поета, який сподівався на «моралізуючий» вплив комедії, реакцією своїх співвітчизників. Проте таке трактування є помилковим: Гоголь уже давно планує подорож («Стосовно моєї поїздки за кордон» пише він матері 12 травня ), але не визначився з датою. Він вибирає 1836 рік, оскільки, по-перше, (зовнішня причина) легко знайти попутників («Ніколи за кордон не їхало так багато, як саме тепер») і, по-друге, (внутрішні причини) накопичується тягар невдач останніх петербурзьких років. Гоголь зазнає фіаско в якості ад’юнкт-професора (в грудні 1835 року його звільняють з посади), а також як журналіст (непорозуміння з Пушкіним). Отож Гоголь відчуває нерозуміння з боку співвітчизників, – «немає пророка у своїй вітчизні». Не пов’язаний більше ніякими

Літературознавство

зовнішніми зобов’язаннями з Петербургом, він може полишити Росію, щоб «розвіяти свою печаль». Італія з самого початку разом з Німеччиною та Швейцарією входить до маршруту подорожі. На початку 19 ст. у Росії з новою силою прокинулася ностальгія за Італією. Поети (Пушкін, Веневітінов, Баратинський та ін.) оспівують її, російські дворяни та інтелігенція відвідують її, студенти Академії Мистецтв сподіваються на стипендії на поїздку до неї. Гоголь залишається вірним цій традиції, коли присвячує «Італію», свій перший вірш після закінчення гімназії (1829), цій країні загальної ностальгії. Вірш, цілком у дусі тодішніх уявлень, виражає тугу за теплом, багатством кольорів, красою та мистецтвом. Через три місяці Гоголь публікує «Ганса Кюхельгартена», в якому чітко проступає та ж сама ностальгія за півднем. 1835 року нотатки про Італію прориваються в «Невський проспект», а 1836 року в «Петербурзькі записки», що є свідченням того, що Гоголь не перестає думати про неї. Подорож спочатку проходить через Німеччину і приводить до Швейцарії, а звідти у листопаді у Париж до Данилевського, з яким вони розлучилися в Аахені, оскільки епідемія холери унеможливлює в’їзд до Італії. Як тільки з’являється перша можливість, а це сталося у березні 1837, Гоголь разом із І.Ф. Золотарьовим вирушає в омріяну подорож і вони поселяються в Римі на ViadiIsidore, 17 (перше перебування в Римі з кінця березня до середини червня 1837). Пізніше до них на два-три місяці приєднується Данилевський (з кінця квітня до червня). Вони часто зустрічаються з Балабіними, Рєпніними, княгинею Волконською та російськими митцями. В Римі Гоголь також зустрічається із А.М. Карамзіним, сином Миколи Михайловича Карамзіна. З кожним днем Гоголь все більше захоплюється Римом. «Що я маю сказати тобі про Італію? Вона прекрасна. Спочатку вона не так захоплює, як це відбувається з часом. Лише тоді, коли ти все більше в неї вглядаєшся, тоді ти бачиш і відчуваєш її таємну звабливість. У Рим закохуєшся дуже повільно, поступово – але потім на все життя. Одним словом, вся Європа лише для споглядання, але Італія для життя» (1837, із листа Данилевському). Його ентузіазм заходить настільки далеко, що він навіть хвалить безсоння Золотарьова, бо воно є свідченням його мистецької натури. Гоголь постійно у піднесеному настрої, безтурботний і заражає друзів своїм щасливим настроєм. Дуже неохоче він залишає місто перед настанням спеки, щоб разом із О.О. Смірновою провести літні місяці на німецьких водах. Там у нього відразу ж прокидається туга за Римом. Друге перебування у Римі (з середини жовтня 1837 до початку липня 1838) ще більш насичене, аніж перше. «І коли я нарешті вдруге побачив Рим, о, наскільки кращим, ніж раніше, він мені здався! Мені здалося, ніби

Лiтературний Чернiгiв

я побачив свою батьківщину, на якій я не був кілька років і в якій жили тільки мої думки. Але ні, це стосується не моєї земної батьківщини, я побачив батьківщину своєї душі, де моя душа жила задовго до мене, перш ніж я був народжений у світі» (1838, лист Балабіній). А Данилевському він пише наступне: «Що стосується мене, то я ще ніколи не почувався зануреним у таку спокійну душевність. О, Рим, Рим! О, Італія! Чия рука вирве мене звідси!» (1838). Мабуть, це був взагалі найщасливіший час у житті Гоголя. Контакти з митцями стають тіснішими, також Золотарьов ще раз приїздить у Рим. Робота над «Мертвими душами» успішно просувається. Під час третього перебування у Римі (з середини жовтня 1838 до початку червня 1839) захоплення відновлюється не відразу. Його реанімує лист Балабіної, після якого розпочинається третє «прочитання». З грудня 1838 до лютого 1839 Гоголь разом із поетом В.А. Жуковським, який супроводжував спадкоємця трону у його подорожі Європою, розпочинає четверте «Читання Риму». Озброївшись олівцями та пензлями, вони відвідують найкрасивіші місця вічного міста. Ці спільні переживання знову роздмухують вогонь гоголівського захоплення. Незабаром після від’їзду Жуковського, коли Гоголю «вперше в Римі стало сумно», приїздить московський професор історії М.П. Погодін. Він також характеризує Гоголя під час свого перебування як жвавого та активного гіда-чічероне. У кінці третього етапу Гоголю доводиться пережити хворобу і смерть свого друга Йосипа Вієльгорського, який належав до супроводу спадкоємця трону і був вимушений залишитися в Римі через захворювання. Знову розставання з Римом болісне, знову відразу ж після від’їзду його туга за ним безмежна. «О, Рим, Рим! Мені здається, що я не був у тобі п’ять років. Крім Риму, немає більше жодного Риму на світі, хочу сказати – ніякого щастя і ніякої радості, а Рим це більше, ніж щастя і радість» (1839, лист Шевирьову). Зиму наступного 1839/40 року Гоголь проводить в Росії, щоб влаштувати майбутнє обох своїх сестер. Повернення до Риму, на яке він покладає всі свої надії, затягується через відсутність коштів. Зрештою на допомогу приходить його покровитель і друг Жуковський. Але після зупинки у Відні, де Гоголь після інтенсивного творчого напруження переживає важке потрясіння і опиняється за крок до смерті, у нього більше не знаходиться захоплених слів про красоти Риму (четверте перебування з кінця вересня 1840 до початку серпня 1841). Він повністю присвячує себе «Мертвим душам» та ізолюється від зовнішнього світу. «Я нічого не пишу тобі про римські події, про які ти мене запитуєш, – пише він Данилевському. – Я більше нічого не бачу

Літературознавство

перед собою, і в моєму погляді відсутня життєва увага новачка. Все, що було мені необхідним, я увібрав у себе і заховав у глибині моєї душі. Там Рим залишається навічно як святиня, як свідок чудесних явищ, які сталися зі мною». Та попри ці письмові заяви він все-таки продовжує здійснювати екскурсії Римом та його околицями разом зі своїм другом та співмешканцем Анненковим (у Римі з травня по серпень 1841). Гоголь показує Анненкову Рим із таким захопленням, ніби це він його відкрив. Анненков допомагає йому із чистовим записом «Мертвих душ». Через їхній друк відбувається друга поїздка до Росії (з середини жовтня 1841 до початку червня 1842). Друзі-слов’янофіли, особливо Аксакови, висловлюють невдоволення його захопленням Італією. В їхніх очах вона виглядає «безсоромною» та «дурью». Цю думку резюмує А.М. Язиков (у листі брату від 21 червня 1842 року): «Багато хто боявся, що він (Гоголь), поки він жив за кордоном, перейме тамтешнє і з російського національного художника перетвориться на італійського». В Росії Гоголь почувається незатишно, так, ніби його «перенесли на чужину». Він тяжко сприймає труднощі з цензурою. В ньому з новою силою прокидається туга за його «тихим куточком» у Римі. Проте коли його бажання здійснилося (п’яте перебування з середини жовтня 1842 до кінця квітня 1843), здається, що його очі знову не хочуть дивитися на Рим, «щоб сказати правду, для мене вже давно мертве все, що мене тут оточує, і мої очі все частіше дивляться лише на Росію, і моя любов до неї не має меж» (1842, лист Шевирьову). Але знову, всупереч своїм заявам, на початку цього ж таки року (з кінця січня до кінця травня 1843) він майже щодня супроводжує Смірнову в екскурсіях по Риму, вводить її у «свій» Рим. Смірнова підтверджує любов Гоголя до вічного міста. Такої ж думки і Язиков, якого Гоголь привіз з собою з курорту і який мешкав у будинку Гоголя з початку жовтня 1842 до весни 1843 року. Ще у 1846 році він пише: «Звичайно, ти вже в Римі і я вітаю тебе з поверненням у твоє улюблене місце перебування». Проте свідчення Ф.В. Чижова, третього співмешканця на Via Feliceвзимку 1843, підтверджують листи Гоголя. За його словами, Гоголь був мовчазним і похмурим. Після цього Гоголь два роки знаходився далеко від Риму. Протягом зими 1843/1844 він перебуває разом з О.О. Смірновою, Вієльгорськими та Сологубами в Ніцці. Разом із Смірновою вони часто читають релігійну літературу і Гоголь стає її духовним наставником. Зиму 1844/1845 він проводить у Жуковського у Франкфурті-на-Майні, за винятком коротких відвідин у Парижі Вієльгорських та А.П. Толстого. На початку шостого перебування (з кінця жовтня 1845 до початку травня 1846 року) здається, що стара любов знову починає оживати.

Лiтературний Чернiгiв

Гоголь вітає вічного Петра, Колізей, Монте Пінчіо та «всіх наших старих друзів» (1845, лист Смірновій). Говорить весело, сподівається на покращення свого здоров’я, на цілюще повітря, м’який клімат. «Я покладаюсь на Господа, на Рим та на тутешнє цілюще повітря» (1845, лист Язикову). У грудні 1845 року він спостерігає за чотириденним візитом царя до Риму, проте загалом римські новини його більше не цікавлять. Фізичний стан Гоголя погіршується на очах. Дві зими, 1846/47 та 1847/48 років, Гоголь проводить у Неаполі, оскільки там тепліше і комфортніше для його здоров’я, а також ближче до Єрусалима (1846, лист Погодіну; 1847, лист Аксакову). Рим стає лише перевалочним пунктом. Під час триденного перебування з 12 по 14 листопада 1846 року Рим залишає його байдужим. На нього не справив враження навіть «вражаючий прояв загального народного захоплення теперішнім, дійсно достойним папою». Про останнє перебування в Римі проїздом у жовтні 1847 року він взагалі не згадує. У лютому Гоголь вирушає з Неаполя у прощу до Єрусалима. У Рим він вже більше ніколи не повертається. Важливою передумовою пізнання країни через знайомство з її жителями та культурою є знання її мови. Саме тому питання про те, наскільки добре Гоголь володів італійською, було поставлене на самий початок дослідження Зігрід Ріхтер. Вона зазначає, що завдяки листам Данилевського до Шенрока, ми знаємо, що у 1836 році, перебуваючи у Парижі, Гоголь брав уроки італійської у молодого француза Ноеля і, як й інші ніжинці, які зібралися на той час у Парижі, сердечно з ним заприятелював. У Римі Гоголь продовжив заняття з італійцем Гріфі. Ще у 1842-1844 роках він виписав собі італійську граматику та лексикон, тобто він також вивчав і теорію мови. Про те, що Гоголь досить швидко почав розуміти розмовну італійську, красномовно свідчать його розповіді про народне життя. Він розуміє навіть лайку дітей та непристойності рознощиків води, що говорить про неабияке володіння мовою. Отож він не відчував ніяких труднощів у розумінні театральних вистав. Весною 1838 року Гоголь спілкується з польськими священиками російською, оскільки, за його словами, французькою та італійською він краще читає, аніж говорить, та й взагалі не має здібностей до мов. Але вже у квітні цього ж року він відчуває себе у змозі відчихвостити поштмейстера італійською: «… і я починаю відразу ж лаяти поштмейстера італійською, якщо він взагалі мене розуміє». А Шенрок повідомляє (вочевидь йдеться про 1837 рік, оскільки він посилається на звістку Данилевського із Риму), що Гоголь в одній із остерій без підготовки

Літературознавство

виступив з промовою італійською перед російськими художниками. Тому польське джерело ми можемо проігнорувати. Гоголю очевидно не хотілося у спілкуванні з «земляками» користуватися іноземною мовою. Саме у ці перші безжурні роки свого перебування у Римі Гоголь так багато спілкується зі своїми італійськими друзями. Він також радить В.А. Панову (з вересня 1840 до кінця квітня 1841 у Римі) підшукати собі для мовної практики італійську домогосподарку, з якою буде приємно бесідувати. Сам Гоголь говорить італійською абсолютно вільно і, вочевидь, цілком охоче. Для своїх земляків, які не володіють мовою, як, приміром, Язиков, він залюбки виступає в якості тлумача. Проте його вимова була далекою від досконалості, один із його російських друзів називає її «жахливою». Наскільки добре Гоголь володів письмовою італійською можна судити, окрім окремих розсипаних по різних творах італійських фразеологізмів, також по двох листах, написаних італійською, один з яких був адресований Балабіній, а інший лікарю Гартману. Ми не мали змоги познайомитись з іншими написаними Гоголем листами італійською, наприклад, листом власнику остерії Челлі, в якому Гоголь прохає його опікуватися Анненковим, «nostro рovero ammalato». Крім того, нам відомо також про написану італійською статтю для однієї із римських газет. Лист Балабіній написаний досить гарною італійською, попри окремі граматичні помилки та часті помилки в орфографії. Що стосується сталих виразів, то вони формулюються напрочуд влучно і доречно, що є нетиповим для іноземця. І все-таки, кожний італієць відразу би помітив, що листа написав іноземець. Другий лист справляє враження, ніби за чотири роки, що минули після написання листа Балабіній, Гоголь повністю забув італійську. Хоча помилки можна пояснити важкою непрямою мовою, якою він користується, чи поспіхом під час написання. Якщо говорити в цілому, то письмовою італійською Гоголь володів напрочуд добре. З читанням «нашою другою рідною мовою», як він любовно називає італійську у спілкуванні з Данилевським і тим самим позначає ступінь свого знання, на думку німецької дослідниці, у нього взагалі не було жодних проблем. Гоголь заглиблюється в класичну та бурлескну поезію Італії: він розуміє навіть літературу, написану на діалектах. Також і переклад «L’ajjonell’imbarazzo» Гірауда (Giraud), мабуть, не був для нього занадто складним. Як вказує Сперанський, Гоголь занадто точно передає оригінал, чіпляється за кожну букву, дослівно перекладає фразеологізми, і, таким чином, більше тримається «другої рідної мови» аніж першої. Підсумовуючи можна сказати, що Гоголь після ґрунтовної підготовки

Лiтературний Чернiгiв

вже в 1837 році без труднощів розуміє і трохи розмовляє італійською, що починаючи з 1838 року він коректно і вільно розмовляє і вживає фразеологізми і навіть пише. В цьому році він активно читає італійських авторів. У 1840 році він наважується давати уроки італійської Панову. В якості примітки слід зауважити, що в одній із присвят, датованій 1843 роком, Гоголь італізує своє ім’я. «На згадку.LoGo – N». З. Ріхтер відмічає, що Гоголь не дружив з жодним італійцем (за винятком Данилевського, у нього не було довірливих стосунків також із жодним співвітчизником), проте він ніколи не пропускав нагоди познайомитися й поспілкуватися з італійцями. З місцевою освіченою елітою, яка тоді, так само як і сьогодні, опозиціонувала себе до зовнішнього світу, Гоголь, здається, так і не знайшов безпосереднього контакту. Якщо виникала потреба у зв’язках, наприклад, щоб отримати доступ до приватних галерей чи колекцій монет, то Погодін завжди підключав С.П. Шевирьова, який з 1829 по 1832 рік жив у будинку княгині Волконської як вихователь її сина і у 1838/39 роках, під час своєї другої італійської подорожі, по черзі з Погодіним опікувався Гоголем. У разі потреби Шевирьов міг скористатися зв’язками впливової княгині. Сам Гоголь був далекий від цих кіл, хоча й зустрічався з деякими знаменитими митцями та вченими на вечорах княгині, приміром, завдяки їй він познайомився з народним поетом Беллі. Подібним чином Гоголь знайомиться і з певним колом учених. Як і всі росіяни, Гоголь отримує аудієнцію у кардинала Меццофанті. Гоголь високо оцінює його мовний талант, проте, як розповідає Анненков, не може стриматися від того, щоб не спародіювати дуже веселим способом концентровану повільність кардинала під час висловлювання. Кардинал мав звичку повторювати слова так довго, поки не знайде продовження своєї думки. При неабиякій жвавості немолодого кардинала це створювало певну комічність, яку дуже винахідливо зобразив Гоголь. Він злегка нахилився вперед та, імітуючи голос і рухи президента «пропаганди», почав вертіти в руках капелюха і промовляти на зразок італійської скоромовки: «який у Вас чудовий капелюх… чудовий круглий капелюх, він також білий і дуже пасує – це дійсно чудовий, білий, круглий, пасуючий капелюх» і т. п. У перший рік свого перебування в Римі Гоголь неодноразово зустрічається в товаристві Рєпніних та Балабіних з аббатом Ланчі. Проте менше ніж через рік, у квітні 1838 року, у нього не трапляється жодної нагоди передати йому їхні вітання, а в квітні 1839 року Гоголь зізнається, що їхній зв’язок обірвався. Проте він скрупульозно і з охотою виконує забаганку Балабіної заговорити з першим аббатом, який йому зустрінеться.

Літературознавство

Це стало відправною точкою для нового знайомства, яке виявляється особливо цікавим для Гоголя з огляду на те, що аббат був поетом: «він пише дуже пристойні вірші». Як довго тривала ця дружба, нам не відомо. З банкіром Валентіні, який обслуговував росіян у Римі, Гоголь мав лише суто ділові стосунки, відповідно він не вхожий у його кола. Таким чином З. Ріхтер окреслила коло знайомих Гоголя серед освічених італійців. Переважна більшість його друзів це «маленькі» люди, його безпосереднє оточення. Гоголь вміє «цікаво» спілкуватися з народом. У нього гарні стосунки з його господарем Челлі, хоча той і надокучає йому своїми постійними проханнями грошей. Протягом кількох років він був його постояльцем на via Felice і після деякої перерви знову хоче повернутися до нього. Коли померла господарка Данилевського Роза, то він повідомляє про це свого друга. В одному із листів Іванову він згадує Луїджі, кельнера з кафе «Фальконе». Якщо на вулиці йому зустрічався слуга Жуковського, то Гоголь неодмінно цікавився у нього самопочуттям його пана. Після від’їзду Жуковського Гоголю коштувало чималих зусиль, щоб позбутися цієї звички. Гоголь розлого описує сварку та примирення з кельнером Джузеппе: «але після того, як я, двічі пообідавши в іншій кімнаті, наніс йому удар прямісінько в серце, я, зрештою, помирився з ним і тепер він обслуговує мене краще, ніж будь-коли, зі зворушливим, майже батьківським благоговінням». Як холостяк, Гоголь охоче проводить частину дня в остерії чи кафе «Греко». Таким чином легко встановлюється комунікація з обслуговуючим персоналом. Гоголь користується популярністю, хоча його надмірна перебірливість часто доставляє клопіт прислузі. Анненков спостерігає за тим, як кельнер, стільки разів, скільки цього вимагає Гоголь, замінює тарілку «з незмінно доброзичливою посмішкою», «як той, хто вже звик до забаганок дивного forestiere (іноземця), якого він називає синьйор Ніколо». Після обіду Гоголь і кельнер разом жартують над одним із народних звичаїв. У «Фальконе» кельнери охоче розповідають про те, як спритно обманює їх синьйор Ніколо, коли йдеться про те, щоб отримати страву ще до того, як у храмах прочитають Ave Maria (церковне розпорядження дозволяло відкривати остерії лише після прочитання молитви). Більшість подорожуючих росіян звернула увагу на те, наскільки вільно та вправно володіють словом прості італійці, особливо власники постоялих дворів та представники професій, які часто контактують з мандрівниками (Анненков). О.О. Смірнова говорить про «достойну уваги поштивість» італійської обслуги, якою, окрім них, відзначаються хіба що росіяни. Схоже спостереження робить і Йордан. Таким чином те, що Гоголю подобається подібне спілкування, вже не викликає подиву.

Лiтературний Чернiгiв

Про що ж він розмовляє з простим народом? Про речі повсякденного життя, про народні звичаї. Зокрема він записує зі слів одного італійця випробуваний засіб для покращення травлення або ж вислуховує чергову квартальну плітку. З явним задоволенням він передає М.П. Балабіній новину про те, що з двома «із її подруг, дівицями Конті» сталися «справжні романи і справді у дусі італійського середньовіччя. Ці дівиці, товсті й огрядні, тому не дуже слідкують за модою. Вони постійно скаржилися на тиранію з боку матері, яка не відпускала їх у собор святого Петра, якщо там було багато іноземців. Отож обидві дівиці по самі вуха закохалися у двох жандармів, але оскільки внаслідок тиранічного ставлення матері не могли часто з ними бачитися, то вони вирішили вдатися до вельми оригінального способу, а саме почали підливати матері щодня у певний час добрячу порцію опіуму. І допоки та спала, дівиці приймали своїх любчиків. Одного разу мати ще не встигла заснути, коли одна із дочок, котра саме, я зараз не можу пригадати, якій нетерпеливилося зустрітися зі своїм жандармом, полізла до неї під подушку за ключем від дверей. Мати прокинулася і вирішила посилити нагляд, а дівиці у відповідь збільшили дозу. Зрештою мати застає жандармів у кімнаті своїх дочок. Тим, завдяки знайомству з одним поважним монсеньйором, вдається одружитися зі своїми дружками, і тепер заміжні дівиці Конті живуть і харчуються в основному коханням, оскільки жандарми бідні, як церковні миші, а мати, зі свого боку, не хоче давати їм ані шеляга». До Гоголя доходять і «романи» зі світу аристократії, їх він також переповідає своїй колишній учениці. Проте він висвітлює суто людські перипетії, приміром, трагічне становище дівчини, яку покидає наречений і яка помирає від розпачу. В оповіді відсутній локальний колорит, адже Гоголь незнайомий зі стилем та способом життя Дорії, так звати цю дівчину, хоча він постійно цікавиться світом аристократії, наприклад, вивчає написи на могильних надгробках римських вельмож. І навпаки, він до найменших дрібниць знайомий з дрібнобуржуазним середовищем. Це й не дивно, адже він постійно перебуває в ньому, йому варто лише висунути голову з вікна, щоб дізнатися останні новини. «Я живу, як ти, очевидно, знаєш у тому ж самому будинку, на тій же самій вулиці via Felice, №126. Навколо мене ті ж самі знайомі обличчя, ті ж самі німецькі художники з вузькими борідками і ті ж самі кози, також з вузькими борідками, ті ж самі розмови про те ж саме ведуть мої сусідки, висунувшись із вікон. Так само лунають крики і бурмотіння Анунціат, Роз, Дінд, Нан та інших жінок, вдягнутих, попри холодну погоду, у вовняну одежину та стоптане взуття» (1839). Навіть у 1847 році, коли Гоголь вважає, що все

Літературознавство

навколишнє для нього померло, він бере активну участь у долі одного римського листоноші. Він довідується, чи того дійсно звільнили, готовий поручитися перед начальством у його невинуватості, у разі, якщо той потерпає, готовий викласти з власної кишені 60 наполеондорів (золота монета вартістю 20 франків – прим. перекладача). Не менш уважно Гоголь спостерігає і за більш віддаленим соціальним середовищем. Зокрема, він пише своїм сестрам про вдягнутих у чорне аббатів та чисельних монахів у характерному вбранні своїх орденів. Їхній одяг він описує детально і дуже точно. Аббати це те, «що найбільше говорить про Рим», тому Балабіна і велить йому привітати першого аббата, який йому зустрінеться в Римі. На вулиці вони забезпечують збереження різноманітності кольорів. «Ти мав би надивитися на монахів та аббатів, якими вулиці всіяні, як маком» (1837, лист Данилевському). І якщо «нашому брату меццо-художнику в Колізеї потрапить на пензель освітлений сонцем монах-капуцин, то він справлятиме навдивовижу мальовничий ефект». Так само уважно Гоголь розглядає кожного жебрака чи вуличного хлопчака, якщо вони виділяються якимись хоч-трохи характерними рисами, а також красунь з міста та околиць (Анненков). «А якби ви бачили, як тут одягаються селянки, мешканки великих сіл та міст! – Чудо, просто чудо! Деякі з них довершені красуні» (1838, лист сестрам). Він навмисне проводить Погодіна пішки через міські квартали, в яких найбільше пульсує життя, через єврейський квартал і квартал Трастевере. Гоголь навіть знайомий з мовою жителів Трастевере, «які так гордяться своїм чисто римським походженням» і ніколи не одружуються з «чужаками», тобто з римлянами з іншого берега Тібру (1838, лист Балабіній). Гоголь обожнює «безпосереднє життя» і почувається найкраще в тих місцях, де він має можливість робити цікаві спостереження. На завершення вважаємо за необхідне вказати також на ще одне джерело, яке може дати цікавий матеріал для знаходження відповіді на поставлене К. Шаргіною запитання, а саме роман шведського письменника К’єля Йогансона «Світ Гоголя» в українському перекладі А. Роліка, опублікований в журналі іноземної літератури «Всесвіт» (№9-10, 11-12. 2018, №1-2. 2019 р.). Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ «КРАПЛИНА СОНЦЯ – ТО МОЯ ДУША…» (ПРО ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА МИКОЛИ ТКАЧА)

Не думалось колись, що в рік 80-річчя завше, здавалося, енергійного, приязного, особливого не лише творчим почерком, але і характерною українською зовнішністю поета Миколи Ткача прийдеться писати і говорити, що… «він вже відійшов у вищі, небесні світи»… Уперше я побачив його ще у далекі молоді літа: з юною поетесою Надією Данилевською, майбутньою дружиною, на одному з творчих вечорів у столичному Будинку письменників, на вулиці Банковій… Здалося, прибув парубок із карпатської полонини: у вишитій сорочці, зі стрічкою на чолі, що обрамлювала його довге, густе, темне волосся. Проте вишита сорочка ніби передала мені привіт «червоними і чорними нитками» з Чернігівського Полісся… Виявилось, так і є – він мій земляк! Микола Ткач – автор багатьох поетичних збірок, книжок глибоких наукових розвідок, реконструкцій від часів Бояна: зокрема, опрацював для сучасників «Слово о полку Ігоревім», дослідив «Остромирове Євангеліє» та ін. Він кандидат історичних наук, професор кафедри культурології, але отримав у юності вищу освіту – як інженер-будівельник… У цьому є певна символіка і навіть закономірність, адже Микола Михайлович став унікальним будівельником величної споруди – власної творчості на підмурку давньої культури та історії, які ніби оповиті міфологічним серпанком. Проведу цікаву паралель – колись навіть Овідій шукав відповіді на актуальні питання у тодішній давній історії. Він поділив усю історію, що існувала до нього, на чотири періоди: золотий, срібний, мідний і залізний. Зокрема, писав про залізний вік, що його люди знедолені і приречені на загибель. А причини такі: падіння моралі, руйнування родинних зв’язків, гонитва за наживою, у тому числі і в чужих морях, грабіжницькі війни, що велися вже залізною зброєю, розподіл общинних земель, хижацькі розробки копалин. Ці біди є і в сучасному світі.

Ювілеї

То ж на яких засадах письменнику будувати свою творчість? Микола Ткач снагу для неї шукає у річищі народної культури, витоки якої сягають Давньої Русі. Про це йшлося і в наших радіопередачах з Миколою та Надією, коли на межі століть з’явилось їхнє унікальне видання «Перетик», своєрідний етнографічний портрет українського села: призабуті вишивки, вперше записані народні пісні, бувальщини, розповіді про долі людей, світлини, особливості української мови Чернігівського Полісся… Пам’ятаю, як відбувався колись один з творчих вечорів Миколи Ткача в Будинку письменників України. Жвавий інтерес на ньому викликала презентація нової книжки поета «Не осквернись, душе, у слові». Минуле і сучасність вдало поєднались у поетичних образах автора. В особливих словах давньої української мови, що, подекуди, майстерно включені в сучасний контекст, відлунилась спрагла до гармонійного і прекрасного начала та віри українська душа. Записав тоді собі у зошит почуті рядки: «Полюби мене , Боже, у слові твоїм /Вечір, Степ, І тополя край шляху…». Ставало все зрозуміліше, що одним з важливих векторів уподобань автора ставало слово «міфопоетика». Поет у слові ніби намагається реконструювати дух Київської Русі… Це пригадав, читаючи значно пізнішу його збірку «У володіннях Волоса».

Київські письменники: перший ліворуч – Станіслав Шевченко, останній праворуч – Микола Ткач

Лiтературний Чернiгiв

У нашій міфології – Волос є покровителем мистецтва, торгівлі, скотарства, мисливства, хліборобства, також астральним божеством, дотичним до сузір’ям Водолія. З допомогою художніх засобів поет вибудовує власний світ українських легенд, вірувань, символів, знаків, де у всій загадковій величі постає, разом із космосом, український степ. Ой ви, мандри-мандрочки, – Шлях Чумацький зоряний. Десь дотліло вогнище… Й хтось під Возом спить… Пугач перепугує Дикий степ незораний, Час переминаючи, тирсою шумить. Природно, самобутньо бринить «баладний лад» неримованих віршів М. Ткача на сюжети давніх переказів чи історичних подій, що відлунились у нашій національній ідентичності, як у вірші про князя Ігоря («Київські вітражі», антологія, 2019): *** Повернувся з полону Ігор-князь. І ступив на землю він київську, та й посіяв думку в собі: що ж ся стало з тобою, князю мій, що згубив ти добірне лицарство і потята дружина твоя; що набрався в полоні сорому, сидячи у залізній путині; що зганьбив ти славу отецькую і накликав на Русь напасників (…) І, понуро схиливши голову, рушив князь Подолом по Боричеву на спокуту до Пирогощі. Такі рядки спонукають повертатись до історичних джерел, наукових праць і, в першу чергу, до книг самого поета. У його розмаїтому доробку – ряд самобутніх поетичних збірок, навчальні посібники, словники народознавства, наукові реконструкції книг: «Пахощі Боянових слів», «Слово о полку Ігоревім», «Слово о законі і благодаті», наукове дослідження «Генеалогія слова, а також, підготовлені з Надією Данилевською, окремі етнографічні видання.

Ювілеї

А тепер звернемось до книги інтимної лірики Миколи Ткача «Вино з тюльпанів», яку він присвятив своїй дружині Надії: *** Туман за обрій вибіг –як лоша. Сміється сонце: ранок молодіє. Краплина сонця – то моя душа; краплина світу – то моя надія. *** Перекину місток на той берег ріки, – обійму, ніби вітер калину, і в краплині дощу кришталево-дзвінкій за тобою світами полину. Хочеться вірити, що душі поетичного подружжя, хоч відійшли вже у вічність, зустрінуться десь у вищих світах, а їх творчий спадок буде близьким нашим сучасникам. Станіслав ШЕВЧЕНКО,

14. 01. 2022

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Спогади ×ÅÐÍIÃIÂ

В’ячеслав Михайлович Малець народився 23 вересня 1939 року в с. Макишин на Чернігівщині. Закінчив Седнівську десятирічку (1956), філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка (1969). Тривалий час працював у відділі критики газети «Літературна Україна», у видавництві дитячої літератури «Веселка», згодом був завідувачем відділу літератури журналу «Барвінок», на Українському радіо. Автор книжок «Голубий автобус» (1968), «Білина першого снігу» (1972; 1989), «Осінні хурделиці» (1974), «Сновські мости» (1977), «Таємничий посвист іволги» (1982), «Іскри прощального вогнища» (1985), «День несподіванок» (1987), «Шум нічних сосен» (1988). Член НСПУ з 1969.

ПИСЬМЕННИКИ НАВЕРТАЮТЬСЯ ДО БОГА! Пишу лише про тих, кого знав особисто. З Валентином Корнієнком ми вчилися разом в університеті і жили в одній кімнаті в гуртожитку. І хоч він виріс у заможній письменницькій родині, але не ставився до нас, сільських хлопців, зверхньо і був товариським. Вечорами грав на баяні, а також читав нам Еклезіяста, часто повторюючи, певно, близькі йому рядки: «Марнота марнот — усе марнота… І немає нічого нового під сонцем!» Бо, попри зовнішнє благополуччя, Валентин уже, мабуть, зазнав і розчарувань… Дружили ми з ним і після закінчення університету. Та і професійні інтереси у нас були однакові: обоє працювали редакторами, а потім і самі стали письменниками.

Спогади

Сімейне життя у Валентина спочатку було благополучним, але потім розладналося. І він переїхав із Києва до свого рідного міста, де доглядав хворих батьків і писав свій роман та перекладав англійських письменників. Час від часу приїздив у Київ провідати своїх дітей. А коли батьки померли, я вмовляв його повернутися назавжди в сім’ю. І він уже й ніби згоджувався: «Ось підготую до друку батькові твори та спогади й повернуся». Але раптом повідомив мені, що в нього виявили пухлину в легенях. Утім, лікарі обіцяють швидко вилікувати його з допомогою новітніх технологій. Та згодом Валентин подзвонив і з гіркотою сказав: Усі гроші викачали, а мені стає дедалі гірше… Відчуваючи біль і безнадію в його голосі, я, як міг, намагався втішити його. Розповів, як лежав у реанімації після операції, і коли було дуже тяжко, то молився — і Господь посилав полегшення. Порадив і Валентину молитися. Тільки спочатку треба примиритися з Богом і попросити простити всі гріхи і ввійти в твоє серце. Чи готовий ти до цього? – Я готовий! — мовив мій друг рішуче й одразу ж, не відриваючись від телефону, палко помолився. А я підтримав його молитву. …Невдовзі Валентин відійшов у вічність. І хоч до своєї земної сім’ї він так і не встиг повернутись, та втішає те, що він устиг приєднатись до великої небесної Божої родини. *** З Орестом Сливинським я потоваришував, коли ми разом працювали в газеті «Літературна Україна». Потім часто зустрічалися в Спілці письменників, де Орест був одним із її керівників. А ще більше ми здружилися, коли бували на богослужіннях у церкві, а потім разом поверталися додому й розмовляли про те, як багато втрачають письменники, що не пізнали Христа, а відтак, замість змальовувати високі почуття і чесноти, кинулися на догоду невибагливій публіці живописати й поетизувати всілякі людські пороки і бруд, ідеалізувати сатанинські темні сили й забобони. Згодом Орест редагував книгу моєї дружини «Любов Христова» — про вчительку й поетку з Полтавщини Любу Ричко, яка, зазнавши тяжкого горя, навіть хотіла піти з життя, але Господь спас її від смерті, й вона, попри фізичні недуги, почала вірно й натхненно служити Йому й багатьом людям. Сімейне життя в Ореста теж було складнуватим, деякий час вони з дружиною жили в різних містах. Але, ставши християнином, він повернувся до дружини, яка теж увірувала. На жаль, вона вже була тяжко

Лiтературний Чернiгiв

хвора, й Орест переїхав із Києва до неї в Боярку й там самовіддано доглядав її до самої смерті. Хоч і сам уже на той час дуже хворів, і потім місцеві віруючі також доглядали його й провели в останню земну дорогу… *** З відомим поетом Борисом Олійником я був знайомий також із студентських літ. Але почну з кінця. Коли Борис помер, то на похороні очільник компартії сказав: «Він був комуністом і помер комуністом». Але якщо перша частина фрази була правдою, то друга — ні. Так, Олійник довгий час був переконаним комуністом, але помирав уже не ним. Та й перебуваючи в компартії і обіймаючи досить високі посади (був навіть помічником Горбачова й заступником голови ВР СРСР), він однак не втрачав людяності й домагався справедливості. Зокрема, доклав чимало зусиль для посмертної реабілітації репресованих українських письменників, для створення товариства «Меморіал» і Народного руху України, за що йому добряче перепадало від компартійного керівництва. Активно захищав він і живих письменників. Пам’ятаю, як після похорону нашого молодого колеги міліціонери влаштували провокацію й почали запихати письменників у «воронок». Присутній при цьому Борис і собі поліз у «воронок», хоч міліціонери й умовляли його вийти звідти. Та Борис усе одно поїхав у відділок і захистив потерпілих побратимів щонайменше від 15-добового арешту. За що потім поплатився своєю тодішньою посадою. Допомагав він і багатьом молодим письменникам у творчому становленні, в поліпшенні побутових умов. Зокрема, допоміг і мені отримати квартиру, за що моя сім’я йому вельми вдячна. А тепер – про те, ким же насправді помирав Борис Олійник. А відійшов він у вічність уже переконаним християнином! Відчуваючи наближення смерті й потребу нарешті примиритися з Богом (як, до речі, й більшість людей на цій останній межі), Борис запросив до себе християнського пастора з братами, які благовістили йому про нашого Спасителя Ісуса Христа. І тоді Борис звів руки до неба й покаявся: «О Господи! Прости, що я все життя боровся з Тобою й марно шукав правди на інших дорогах, не розуміючи, що вона — лише в Тобі, Ісусе! Бо Ти — дорога і правда, й життя!» Ось так Борис Олійник, колишній «ярий комуняка» в останні дні свого земного життя навернувся до Христа і вже спасенним полинув до небесних осель. Про це потім розповіли пастори Валерій Решетинський і Григорій Комендант.

Інтерв’ю

Літературний

Інтерв’ю ×ÅÐÍIÃIÂ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СИТЕЦЬ В ГОРОШОК

Багата драматична біографія свідка і учасника бурхливих, великих переломних подій, громадського діяча, активного літератора, поета, публіциста, гумориста, автора десяти художньо-документальних книг, члена Конгресу літераторів України, лауреата премії імені Леоніда Глібова Михайла Сушка. І в свої вісімдесят два роки він, так би мовити, відточує своє художнє, гостре, публістичне перо, готує свою одинадцяту книгу. Особлива сторінка його життя – робота в часи Чорнобильської трагедії. З ним наше інтерв’ю.

Зліва направо: Яків Ковалець, Михайло Сушко.

– Як увійшло у ваше життя, у вашу біографію 26 квітня 1986 року. – На той час я вже працював заступником голови Чернігівського міськвиконкому. У моєму віданні в основному були питання житловокомунального господарства, пасажирського транспорту міста і зв’язку.

Лiтературний Чернiгiв

Досить таки клопітна справа, бо коштів у місцевому бюджеті не вистачало, часті поломки і аварії і, як правило, в ніч, святковий день чи вихідний. За мною була закріплена добита до ручки «Волга» ГАЗ- 24 на двох з Людмилою Геращенко, теж заступником голови, яка опікалася питаннями освіти, торгівлі, культури і спорту. Збираючись на відпочинок у вихідний, я повинен був ставити до відома голови міськвиконкому і першого секретаря міськкому КП України, що мене у цей день у місті не буде, і залишати свої координати. Цього разу в неділю я збирався з дружиною і дітьми навідати свою тещу в селі Моргуличах. А перед тим, як на зло, у моєму власному автомобілі «Волга» ГАЗ -21 застукала передня підвіска, використовувати ж службовий автомобіль у власних справах не дозволялося. Цю першу свою автівку я купив у обласному управлінні будматеріалів, а до цього вона вірою і правдою вісім років служила кадебістам. Притяг я її на мотузку в гараж Деснянського райвиконкому, де на той час працював заступником голови, бо власного не мав. Коли я її повністю розібрав у дворі для ремонту, то діти 9-ї школи через вікно другого поверху кричали: «Дядечку! Віддайте свою шкарабанку на металобрухт!» А дружина порадила скласти всі запчастини в мішки і виторгувати за них на старенький велосипед: «Бо ти не збереш того автомобіля і до другого пришестя». А я таки зібрав, подорожував у Карпати і на Кавказ, відпочивав на диких пляжах Чорного і Азовського морів. Саме тому 26 квітня 1986 року я з самого досвітку ремонтував підвіску у власному гаражі. Там мене і знайшов перший секретар міськкому партії Євген Олексійович Федоренко: – Біда, Михайле!.. Рвонув реактор на Чорнобильській атомній станції. Поки що ніяких пояснень. Їдь на вокзал, зорієнтуйся, що до чого, бо саме туди приходить потяг з Янова, який неподалік Прип’яті. При необхідності приймай рішення, повноважень у тебе достатньо і доповідай по телефону. – З чого ви розпочинали? – Швиденько докрутив гайки, склав інструмент і вийшов з гаража. Відчув вранішню прохолоду, аж здригнувся. Мобілок на той час не було, до квартирного чи службового телефону доки доберешся… Вирішив: «Поїду на власній «Печерилльо», як прозивала авто дружина. Удома пояснив, чому не їдемо в село, одягнув новенького плаща,

Інтерв’ю

якого нещодавно привіз з турне по Фінляндії, і на вокзал. На перон вийшов коли ще гуділи рейки і цокотіли по мосту через Десну вагони пасажирського потяга на Ніжин. Затим тиша. Як у погребі. Вихідний. Лише обхідник з причандаллям неквапно просувався колією, часом присідав, щось бурмотів собі під ніс, затим чулося раз чи два глухе «дзень!». І знову продовжував своє дійство доки не розтанув у димці, де сходяться дві паралелі в один вузлик. Я вернувся до автівки, включив радіо. Ніяких новин про Чорнобиль, лише на одній із іноземних хвиль через тріск і хрип динаміка розчув, що в районі станції висока радіація. Є перші потерпілі. Знову на перон. Глянув на небо. Начебто звичне, а на душі тривожно. В неосяжній височіні купола небесного застигли сріблясті хмари, чомусь криваво підсвічувані вранішнім сонцем, а ближче до горизонту на заході ні хмаринки, лише через ритмічні відтінки часу над лісом проглядаються спалахи начебто громовиці чи відблиски непогашеного багаття. Тоді я не здогадувався, що то палає жерло реактора, земля під ним і небо над Прип’яттю. Аж ось у повітрі, насиченому очікуванням, долинуло легеньке, потім наростаюче «цок-цок, цок-цок», а затим і димок появився, а по гучномовцю оголосили: «На першу колію прибуває потяг Чернігів-Янів». Моє серце теж теленькало: тень-тень, тень-телень і я не уявляв, що я побачу, коли відкриються перші двері вагонів. Ось він чихнув паром на віддаленій зупинці перону і затих. І нічого особливого неначе й не сталося. За хвилину-дві з перших вагонів у різні сторони станції потяглися поодинокі фігури, хто з кошиком, хто з торбиною за плечима, навіть через колії подалися в сторону Подусівки. Нарешті з останнього вагона бережно і довго спускалася біленька фігурка. Затим прожогом кинулась у сторону вокзалу. З кожною хвилиною вона росла в моїх очах, збільшувалась, і я побачив, як до автобусної зупинки неслося молоде дівча з дитинкою на руках. В легенькій сукенці в горошок, в’язаній саморуч кофтині. І дитинча, замурзане, без теплої одежини, у червоному чепчику. І ніякої валізи чи сумочки в руках дівчини. І стільки жаху і болю в очах, що моє серце стиснулося в кулак, і я встиг запитати: «Звідки і куди, дівчино?». – З пекла і своєї біди, до рідненької матусі… Тільки вона захистить і розрадить. І схлипнула. Тяжко-тяжко… І той схлип назавжди закарбувався у моєму серці, бо у тяжкі хвилини ми завжди згадуємо: «рідна мати моя, ти ночей не доспала…», «Мій рідний край, ти рідна матінко, моя земля….», Батьківщину-матір, лелеку й колодязь у рідному дворі.

Лiтературний Чернiгiв

У дні весняні те дівча і сьогодні у моїх очах, хоч я так і не дізнався, де проживала її матуся. – А що ще відбувалося на вокзалі в цей день? – Незважаючи на вихідний, у місті вже запрацювали деякі установи, я зателефонував з кабінету начальника вокзалу декому, і вже не пам’ятаю хто, але мабуть, все-таки Анатолій Васильович Риженко порекомендував організувати на вокзалі дозиметричний контроль прибульців із Прип’яті. Я зателефонував члену міськвиконкому, начальнику міського відділу міліції Віктору Івановичу Свинарьову, у міську санстанцію і штаб цивільної оборони, і з допомогою начальника залізничної станції обладнали контрольний санпропускник через пасажирське відділення вокзалу. З чергового потяга пасажири вже проходили через пункт пропуску. – Ніяких курйозів, несподіванок не траплялося? Все-таки вперше діяв такий пункт. – На початку спеціалісти штабу ЦО і санстанції довго сперечалися про те, яким дозиметром і як міряти радіацію, а потім пішло все своїм чередом. А курйози були. Майор міліції разом з сержантом затримали двох молодиків на велосипедах, з рибальськими прибамбахами, котрі вийшли з потяга і хотіли улизнути від контролю. Один з них, що ледве стояв на ногах, пройшов дозиметр без ніяких, а на другому не було жодних ознак сп’яніння, апарат почав зашкалювати після 900 мл/рентген і його довелося відправити у лікарню. По дорозі він розповів, що вони ловили рибу майже під самим реактором, а його дружка, мабуть, врятувало те, що він майже всю ніч п’яним хропів у канаві, накрившись гумовим плащем. Плащ чи алкоголь йому допомогли, мені не відомо. А його цілим і неушкодженим сержант доставив разом з двома велосипедами додому. – Ви зустрічали й інші потяги?.. – У вечірньому потязі дехто з місцевих жителів був з невеликою дозою радіації, а з потяга Хмельницький-Москва чомусь висадили з останнього вагона групу з 28 чоловік, про яку мені нічого не вдалося встановити в начальника поїзда, бо той стояв лише кілька хвилин. Один з групи обмовився, що вони з групи туристів, але чому вони без поклажі і більшість без документів, чіткої відповіді не одержав. Доки пройшли обстеження, почало смеркатися. На жаль, дозиметр показав у більшості високу дозу радіації, і тоді я домовився, щоб відкрили баню на вулиці Горького і помили прибульців. Там же поміряли знову. Начебто все нормально, а коли вони вдягнулися, все повернулося на круги своя. Тобто вся радіація накопичилась в одежі.

Інтерв’ю

Тоді я зателефонував на домашній телефон директорові універмагу Анатолію Кузьмичу Степанчуку. Він саме вечеряв. Розповів про біду. Стали радитись. Вирішили одягнути всіх у спортивні костюми і кеди, хоч всі вони були без грошей. Затим винесемо на рішення штабу — що робити з ними далі. Всі вони не місцеві. Телефоную завідувачці готелями Ніні Іванівні Михалевич. Умовляти її довелося довго. Але врешті-решт вона погодилась поселити біженців у готелі на одну ніч без грошей і документів. – А чим те закінчилось? – Мене і керівників трохи пожурили. Мовляв, потрібно було знайти якийсь піонерський табір чи навіть спортзал. А для одягу — робітничі спецівки, проте все обійшлося, бо всі розуміли, що серед ночі шукати якісь інші рішення не кожному б прийшло в голову. А приблуд з готелю довелося виселяти майже два тижні. – А що відбувалося в місті в перші дні після аварії? – З самого початку запрацював оперативний штаб по ліквідації наслідків аварії, який очолив Анатолій Риженко. Не знаю чи мені здається, чи так воно і є, що Чернігів у котрий раз дещо відвертає від біди роками настояна аура від святих мощей наших святителів і стародавніх храмів. Так і було і того разу, бо вітри майже всі дні дули у протилежному напрямку від Чернігова. Проте дощ пройшов у ніч на неділю, і тому радіаційний фон у місті був досить високий. Доводилось закривати кватирки і виникла потреба мити вулиці і площі. У комунтрансі поливних машин було недостатньо, і тому мені довелося реквізувати цистерни на багатьох підприємствах, у терміновому порядку поставити їх на колеса і організувати по кілька причепів до поливальних машин. У деякі спекотні дні вони працювали майже цілодобово, а це і додаткове пальне, і мастила, і запчастини. Окрім того, кілька машин разом з іншою спецтехнікою довелося відправити у Прип’ять і в Чернігівський загін по дезактивації території в Хойницькому районі Білорусі. Як одному з заступників міського штабу цивільної оборони мені довелося контролювати хід виготовлення стропів для парашутів, якими з вертольотів засипали сумішшю жерло реактора. Їх готували декілька підприємств міста, а за мною було закріплено завод металокострукцій, яким керував Генадій Сигизмундович Храновський. Досить відповідальний керівник, і зриву графіка допущено не було. Пізніше я брав участь у нарадах разом з Олександром Петровичем Полковніченком на будівництві села Редьківка-2 в Чернігівському районі для відселення однойменного села, постраждалого від радіації.

Лiтературний Чернiгiв

Одного разу на будівницві м. Славутича, де і чернігівці зводили багатоповерховий житловий будинок, відбулася нарада за участю заступника Голови Ради Міністрів СРСР Щербини. Вже відчувалась його стомленість від набіглих на його долю турбот і негараздів, проте його енергія випромінювала на присутніх віру в те, що нове місто енергетиків буде збудовано в установлений строк. – Михайле Федоровичу, а чи були у вас якісь особисті втрати чи негативні наслідки від того, що в нас сталося? – А як же без них. По-перше, мені вже на другий день довелося викинути свій любимий фінський плащ. Справа в тому, що, повертаючись опівночі додому з гаража, я забрьохав під дощем до самого пупа новенькі штани, даровані дружиною на честь Великодня, і до самих кісток промочив непромокаючий плащ. Ранком дозиметр показав, що він не придатний до подальшого вживання, а штани я випрасував і приховав у гаражі на крайній випадок. По-друге, я втратив свої улюблені місця для відпочинку. А сталося це ось як. З давніх-давен гриби-боровики я брав у лісах понад Славутичем. Приїздив потягом до села Демейки або Неданчичі, заходив у ліс із корзиною в лівій і металевим відром у рюкзаку за плечима, і з компасом на правиці, стрілка якого частіше була націлена у відро чи металеву «чекушку» на поясі. Заглядаючи за пеньки і під кущі, прямував до села Ведильці. О тринадцятій я вже сидів у автобусі на Чернігів з пустою чекушкою, повною корзиною і відром боровиків і дожовував черствого буцика з муки вищого сорту «Хуторок». Любив я Ведильці і за те, що трохи вище дамби, біля села, на штучній водоймі річки Немильні з човна мені попадалися прикормлені на макуху карасі, розміром як постоли в дурного дядька. А тепер, після аварії у ці місця появлятися стало «зась!». Ось як воно було: голова міськвиконкому на тиждень відбув до столиці, щоб проштовхувати у високих кабінетах домовленості Леоніда Івановича Палажченка про додаткове фінансування престижних об’єктів міста, а Володимир Бондаренко (перший заступник) днями сидів на будівницві моста через Десну біля Шестовиці, і весь тягар місцевих турбот і клопотів звалився на мої плечі. — Як ви рятували москвичів з «московською» і радіонуклідною картою? Усі телефони в кабінеті не змовкали ні на хвилину, а під дверима створилася черга із співробітників і відвідувачів. Аж раптом через щілину у дверях просунулася голова у генеральському кашкеті: «Можна?» – і, не чекаючи відповіді, до кабінету ввалюється

Інтерв’ю

підполковник і троє (мабуть, підлеглих) нижчого рангу, – ми із Москви, дозвольте відрекомендуватись». І він почав з того, що його троє молодиків були затримані міліцейським патрулем у районі льотного училища, біля магазину, з горілкою. «Не дай, Боже, це дійде до відома Щербини, тоді нам хана». – У ті часи Лігачов з Горбачовим тільки розпочали нищівну боротьбу із цим злом, і на тобі, – подумалось. – Та хто ви такі і що вам від мене потрібно?– запитую. Загалдичили навперебій, незважаючи на ранги. І я таки уяснив, що вони група вертольотчиків з Москви, яка виконує урядове завдання по обстеженню прилеглої до міста Славутича території і водойм для добування піску на предмет зараження радіонуклідами. Від місцевих вони почули, що горілка краще йоду допомагає вберегтися від опромінення і вирішили трохи запастися в Чернігові. Що їм відповісти, я не знав, і став радитись по телефону з Віктором Івановичем Свинарьовим, щоб якось прикрити москвичів. А той ні в яку: «Куди ти мене впутуєш. Горілка? Сьогодні? Та ще у робочий час?». Хоч ми й товаришували, але ж я не перша особа, та й час такий. – У мене навіть справи такої немає, – каже. – Так протокол склали лише пів години тому, – доповнюю. – Підполковник? З Москви? Хай підійдуть, я подумаю. – Слава тобі, Господи, – подумав, – ледве здихався москвичів. І знову за справи. Аж через годину ввалюється… Один… Підполковник. – Дякую. Москва вас не забуде. «Та пішов би ти...»,– думаю. А він: «Може, і я вам пригоджуся», — і дістає планшета з картою їхніх обстежень. І саме те, що я узрів, у мене назавжди відбило охоту відвідувати свої улюблені місця. Місто Славутич майже чисте, бо там знято верхній шар грунту, ліс навколо забруднений, місцями помірно, а подекуди темні плями, неподалік Ведильців хутор Локотьків і прилеглі до нього піщані пагорби (саме там я знаходив найкращі екземпляри грибів) засмічені дуже. «А сам Локотьків, — казав підполковник, — буде відселений і стертий з лиця землі..» На водоймі, біля дамби, темна пляма, саме туди підводним руслом річки змивалися нукліди, бо біля вершини водойми, на лісовій галявині, яка мало проглядалася з навколишніх доріг, інколи мили вертольоти, які поверталися від реактора в місце дислокації. — Яка рибка ловилася? – Раніше взимку перед Новим роком водойми сковував морозяка і засипало снігом, для рибалок наставала глуха пора. Я з комунальника-

Лiтературний Чернiгiв

ми їздив в урочище «Сомовка» на Дніпрі, де неподалік від устя річки Прип’ять непогано ловилася щука. Поїхали туди і після аварії. Непогано впіймали і цього разу. Я на жерлиці витяг півдесятка зубастих від півтора до 2,5 кг, начальник відділу міськкомунгоспу Віктор Миколайович Кірпичов залигав на шнурок дві на три з половиною і чотири до кілограма, заввідділом охорони здоров’я Микола Степанови Міненко приховав у торбі пару добрячих окунів, кілограмового судачка і кілька щучок. Доїдаємо біля УАЗа залишки не зовсім пісних наїдків, а голови спорткомітету і досі нема, хоч і смеркатися стало. Аж бачимо тягне у лівій пішню, а правицею схожу на крокодила щуку. У безміна, щоб зважити, поділок не вистачило. Затягла за десять. А я запропонував дослідити на радіацію і приклав за зябрами білоруський дозиметр, яким можна досліджувати рибу, гриби та інші продукти і овочі. Шкала висвітлила сто, двісті, триста мілірентген, а коли перевалила позначку 900 і включився звуковий сигнал, Петро не витримав: – Михайле Федоровичу, приберіть свою дудукалку, бо моя теща і їсти не буде цієї щуки! Посміялися, а на другий день Міненко сповістив, що Петро Андрійович приносив ту щуку на дослідження у санстанцію і врешті-решт від неї відмовився. – Бодай коротко – що було далі після аварії? – Уже будучи заступником начальника державного управління охорони природи в Чернігівській області я очолював розробку обласної програми області на десять років, у якій був і великий розділ щодо ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Проводив перевірку додержання закону про радіаційну безпеку органами місцевого самоврядування у с. Ведильці, Мньов, селищах Замглай, Добрянському лісництві, риболовецькій інспекції, на полігонах захоронення радіаційних відходів. Брав участь у науково-практичних конференціях щодо будівництва конфайменту над саркофагом, якы проходили у Славутичі, про радіаційну безпеку у місті Гомелі, друкувався у засобах масової інформації. А у весняні дні й сьогодні згадую дівчину у платті в горошок і діток, які непритомніли під сонцем на урочистій лінійці у травневі свята біля Болдиної гори. Інтерв’ю взяв Яків КОВАЛЕЦЬ, поет, журналіст, ліквідатор аварії на ЧАЕС першої категорії

Критика, рецензії

Літературний

Критика, рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ «Я ЄСТЬ НАРОД, ЯКОГО ПРАВДИ СИЛА НІКИМ ЗВОЙОВАНА ЩЕ НЕ БУЛА…»

Шкуліпа А. Де гуляв козак Пручай : Художньо-публіцистичний нарис. Ніжин : ФОП Лук’яненко В. В., ТПК «Орхідея», 2020. 356 с. Наприкінці минулого року отримав я від свого ніжинського літстудійського побратима, відомого українського письменника Анатолія Шкуліпи чудовий подарунок – розкішне видання з промовистою назвою: «Де гуляв козак Пручай». У дарчому написі Анатолій побажав: «Володимиру Кузьменку – солов’їного щебету повну жменьку». Сьогодні, коли дика московсько-бурятська орда обступила з усіх боків Україну, скидає на наші мирні міста й села вакуумні, фосфорні та касетні авіабомби, спопеляє із «градів», «ураганів» і «смерчів» Ніжин та Чернігів, прагне стерти з лиця землі Харків і Маріуполь, Миколаїв, Охтирку, Суми, Гостомель, Бучу, Ірпінь і сотні інших населених пунктів, балістичними ракетами обстрілює українську столицю – Київ, «мать городов рускіх», задля ядерного шантажу захоплює Чорнобильську та Запорізьку АЕС, оцей «солов’їний щебет» сприймається як символ нашої держави – мови і віри її багатостраждального народу, всього того, що ми можемо втратити назавжди, якщо не знищимо адольфопутінських окупантів. Отже, книга «Де гуляв козак Пручай» нині актуальна, як ніколи. З її сторінок постає козацька минувшина мальовничого хутора Пручаї, малої батьківщини Анатолія Шкуліпи, який народився 2 вересня 1950 року в сусідньому селі Калюжинці. Коли хлопчику минуло три роки, повернувся з армії батько і забрав дружину із сином до своєї матері на хутір Пручаї Прилуцького району Чернігівської області, «рай небачений… // Уквітчаний запашним різнотрав’ям // і оспіваний неперевершеними солов’ями…». Саме тут він з раннього дитинства пізнав сільську працю, навік закохався в рідні краєвиди, тут закінчив початкову школу. Зауважу, що майже всі художні твори Шкуліпи – вірші та поеми, прозові романи й віршовані, публіцистика і літературна критика – так чи інакше своїм історичним наповненням, колоритною мовою, глибоким

Лiтературний Чернiгiв

знанням фольклору й багатьма іншими виявами духовної спорідненості з материзною обертаються по орбіті навколо двох планет – Калюжинців і Пручаїв. Нарівні з Теліжинцями І. Драча, Зачепилівкою Б. Олійника, слова Калюжинці і Пручаї зайняли почесне місце в літературному просторі України. Так з наземних географічних координат ці топоніми перейшли на глибинні духовно-моральні паралелі, стали пам’яттю його дитинства, як листочок, що зірвався з дерева, закрутився в історичному вирі, налився чарівною силою українських народних традицій, поліських вірувань, легенд. Помістивши козацький хутірець Пручаї – воістину Божий куточок на Сіверщині – в контекст художнього простору книги про долину свого дитинства, Шкуліпа унаочнив рядки з власної поезії «Пручаївські краєвиди»: «Попід гору – гай і гай, // За горою – річка… // Де гуляв козак Пручай, // Шлях – як богу свічка. <…> Де тумани, мов сновиди, // Загубилися в ярах, // Пручаївські краєвиди – // Наяву, як і у снах». За легендою, назва маленького хутора закріпилася від прізвиська першого поселенця – вільного козака Івана Пручая. Так, принаймні, пояснює етимологію топоніма ніжинський письменник і науковець Олександр Забарний, автор передмови до книги: козак Пручай був «сильним і відважним… Незборимим!.. Не дарма ж отримав прізвисько Пручай, від слова «пручатися», адже давав відсіч усім ворогам, пручався, не здавався… І ніхто його збороти не зміг!» Композиційно книга «Де гуляв козак Пручай» складається з переднього слова «Пісні пручаївського гаю», що належить перу О. Забарного, земляка і літературного побратима Шкуліпи, 60 різних за обсягом есе, фрагментів, нарисів, написаних прозою, вперемішку з віршами, та довідки «Про автора». У першому есе «Звідти, куди й кулаками не достукатися» письменник пояснив мету свого видання: «Конкретна книга, як ніяка інша, потребує конкретики. А це – найскладніше, якщо вона там, куди й найбільшими кулаками вже не достукатися. І якщо мені хоч носком черевика вдалося ступити туди, звідки не вертаються, то це теж завдяки чуйності і спостережливості моїх земляків».

Критика, рецензії

Джерельною базою видання стали мемуари, листи, щоденникові записи багатьох пручаян, публікації в районній та обласній пресі про тих земляків, що давно вже відійшли у засвіти, а також матеріали з архівів Анатолія Шкуліпи та багатьох інших родин: сімейні світлини, усні й телефонні розповіді десятків уродженців хутора, що проживають нині в Києві, Бахмачі, Прилуках, Ніжині та інших містах і селах України. Тож митець написав «колективну» книгу разом із пручаянами «заради хутора. Та й заради України загалом», адже «наші села пропадають одне за одним і всю державу тягнуть за собою в безпросвітне болото, де навіть жаби не хочуть кумкати, не говорячи вже про щебетання солов’їв». У наступному нарисі «Бо нічого кращого й не було!» – оповідь про Володимира Миколайовича Повха, товариша автора книги. «Він ніби й не пручаянин, якщо приглянутися до документів. Адже народився в місті Прилуки на Чернігівщині, де й закінчив школу, – розмірковує письменник. – Але, виявляється, треба прожити певну кількість літ, щоб у глибині своєї душі відчути щось таке, що дозволяє збагнути найзначиміше: ні, не записами в документах визначається та глибина. Головне – її наповнення… Духовність!» Щоліта Володимир Повх приїжджав з міста у Пручаї до бабусі Анастасії Овсіївни, зростав серед однолітків на лоні розкішної природи. І колгоспних коней з хлопцями випасав залюбки, і молодих жеребчиків об’їжджував-упокорював, і у блакитноокій річечці Селезень ловив рибу, пізнавав усяку селянську роботу. Доки бігав пручаївськими стежками, гартував себе до майбутніх далеких мандрів і випробувань. Коли мобілізували в армію – в Афганістані опинився, в провінції Газні – «не блюдце з медом у коваля на столі, а кулі з осколками…». А ще були в його житті Німеччина, Польща, Єгипет, Камбоджа, Казахстан, Камчатка… «Пригадується, як кижича, рибу таку, ловив на краю світу … Чи за маралом ганяв на безмежних просторах Казахстану… Краса! А Пручаї таки миліші серцю! Ступиш на рідну землю – і ноги перестають боліти. Глянеш довкола – і душа нити перестає. Дивовижа!» Питання, адресоване читачеві книги, – «Чому ж тоді люди полишають таку красу?» – постає питанням суто риторичним. Натомість авторська позиція чітко ідентифікована: «Ще жодна у світі сніжинка, яка розтанула на долоні, снігом не відродилася. На чужомовний поклик солов’ї не відгукнуться. Із мертвих народ не примножиться. Без сіл України не буде». В основі наступного віршованого есе під назвою «Швейцарія» заякорена ключова ідея: «Нам Швейцарії не треба, // В нас Швейцарія – своя!» Подальші есе – прозове «Далі відступати нікуди» та віршоване «Пручаївські краєвиди» – сповнені гірких роздумів про долю Пручаїв: «У

Лiтературний Чернiгiв

хуторі лише в п’яти хатах іще трішечки світла крізь шибки пробивається, як стемніє. А було ж вісімдесят! Жили повнокровним життям, навіть не підозрюючи, що їх чекає через якихось пів століття. А чого переживати? Пережили дві світові й одну громадянську, три голодомори, безкінечні репресії, приниження… Що ще?.. Виявляється, цивілізація – ще страшніша напасть. Бо не тільки рідну мову відбирає, а й совість». Найбільший за обсягом нарис-фрагмент, своєрідний «вставний» нарис у книзі, має назву «Від двору до двору». Письменник пропонує читачеві віртуальну екскурсію Пручаями, «спорожнілими, але неначе трохи й живими. З куцими обривками пам’яті… Несподіваними навіяннями… Голосами…». Перед читачем постає калейдоскоп людських доль, цікавих особистостей, трударів з діда-прадіда, що жили в самобутньому хуторі на Чернігівщині. Це й дід Іван (Іван Ониськович Каленіченко), який сторожував біля комори і ганяв хлопчаків, щоб вони, «граючи в жмурки, не ховалися в будках, акуратно складених нашими матерями із добірних кулів конопель. Бо ми, посидівши там, вибиралися на свіже повітря, очамріючи й хитаючись урізнобіч, як п’яні. І ніхто навіть подумати не міг, з якої ж то причини таке повальне сп’яніння?..» Дідова старша дочка – Ганна Іванівна – пізніше стала першою вчителькою автора книги. Саме вона навчила Анатолія писати й читати, відкрила хлопчику чарівний всесвіт української літератури. Навпроти діда Івана жила тітка Йовдоха (Євдокія Тимофіївна Юрченко, повне ім’я після невдалого заміжжя, а з народження – Пручай), вічна трудівниця: як не на колгоспному полі, так на власному городі. Чимало сторінок цього «вставного» нарису у виданні присвячено родоводу самого автора книги. Зокрема, дід митця – Максим Якович Шкуліпа, свого часу розкуркулений більшовиками, не повернувся з війни. Десь на Сумщині покоїться, пропавши безвісти у листопаді 1943 року. Бабуся – Марія Федорівна Шкуліпа, родом із сусіднього села, «працювала в ланці разом із сусідами і невісткою Ганною, яку син Григорій, повернувшись із армії, привіз із Калюжинців». Мати письменника – Ганна Леонтіївна Шкуліпа (Федоренко) – була такою ж вічною трудівницею, як і всі жінки в Пручаях. Батько – Григорій Максимович Шкуліпа – талановитий тесля. «Пручаян уже нема, а їхні хати й досі задивляються в небеса його вікнами», – з гірким болем зауважив письменник. Проіснували не одне століття в хуторі сотні інших родин – сімейства Хорунжих, Вересочів, Губарів, Вербняків, Пручаїв, Чижиків… Так від роду до роду розкривається митцем історія маленького поліського «диво-раю», яка становить частину історії всієї України.

Критика, рецензії

Кожен із земляків Анатолія Шкуліпи мріяв про те, щоб козацькому роду не було переводу, щоб повторювалися в синах і внуках імена їхніх батьків і дідів, щоб українські хутори і села не вкривалися терновими вінками. «Вставний» нарис «Калинові багаття любові» має підзаголовок «Загублений, а тому й майже чотири десятиліття не публікований нарис із уже сьогочасними добавками». Анатолій Шкуліпа окреслює тут нелегку життєву долю Ганни Олександрівни Вербняк, яка все своє страдницьке життя пропрацювала на свинофермі заради молоху радянської імперії – «світлого майбутнього усього людства», була передовиком виробництва, орденоносцем, депутатом Верховної Ради УРСР. Післяслово до рукопису, що пролежав у шухляді письменника майже чотири десятиліття, не передбачалось. Однак воно постало «у гіркому й пекучому перці вимочене». Рідний хутір письменника поступово «переселився на цвинтар». Внаслідок нещасного випадку трагічно загинув 25 липня 1990 року чотирнадцятилітній син Ганни Олександрівни – Володимир. Мати «хоч і прожила після того фатального удару майже десять років, та то вже не життя було, а існування». Менше року залишався вдівцем і Олексій Романович, батько Володі. Тепер вони знову разом: батьки і син. «Тільки й того, що не в своєму рідному дворі, а на цвинтарі…<…> Солов’ї щебетатимуть, а хто насолоду спиватиме, як вони срібну росу на світанку?» Окремим фрагментом у виданні стала поема «Дивлюсь на рушники», присвячена світлій пам’яті матері письменника – Ганні Леонтіївні: «Від матері зостались рушники. // Усе життя вона їх вишивала. // Мов ластів’ят на простір випускала // З-під щедрої на теплоту руки». В есе «Тут фальші не буває» Шкуліпа акцентує увагу на відповідальності письменника за збереження бодай народної пам’яті про рідний край, якщо вже не вдалося врятувати від здичавіння і загибелі наші хутори, наші річки й озера – від висихання, коли «Ще назва є, а річки вже нема…» (Ліна Костенко): «Кожна людина просто зобов’язана розповісти нащадкам про те, що знає найкраще. Про найдорожчих і найближчих людей. Інакше – хто це зробить? Так і підуть вони у забуття, як багатобагато наших попередніх поколінь, від яких нічого не залишилося на цій землі. Хіба що півтора, а то й майже двометровий шар чорнозему, яким тепер славиться наша солов’їно-журавлина Україна». Письменник насичує оповідь цікавим краєзнавчим матеріалом, українськими народними піснями, бувальщинами, легендами, повір’ями, прислів’ями та приказками, котрі побутували в Пручаях. Увесь цей фольклорний колорит наповнює книгу глибокою тугою за втратою маленького хутора на планеті Земля. Роль і значення, неповторність

100

Лiтературний Чернiгiв

окремого людського життя, окремої родини, обійстя, хутора, села чи міста у всесвіті – головна ідея, що лежить в основі художньо-публіцистичного нарису «Де гуляв козак Пручай». Доповнюють уявлення про дивовижну красу маленького хутора на Чернігівщині, про його славних синів і дочок різних родин і поколінь понад 400 світлин із сімейних архівів Анатолія Шкуліпи та десятків інших пручаян. Зокрема, уже на перших сторінках книги вміщено мальовничі краєвиди хутора з оригінальними краєзнавчими підписами: «Таких ярків багато в Україні, та ось цей проріс глибоко в серце пручаян і болить, кличе знову пройтися його малахітовими схилами»; «У спекотне літо Селезень місцями майже пересихав. Спустившись із Бутової гори, люди, яким треба було йти на Піддубину чи й далі, на Калюжинці, переходили містком на правий берег і йшли попід деревами й праворуч»; «Де вже майже не ступає людська нога. Хіба що заяча…»; «Пручаї кінця 1960-х років. Грязюка непролазна, а така люба серцю, що й словами не передати» тощо. Зупинені миті на світлинах унаочнюють минувшину пручаян і в трудових буднях, і на дозвіллі. Насамкінець відзначу добротне поліграфічне виконання книги, якісний папір, тверді обкладинки, зі смаком зроблене художнє оформлення, в якому використана картина відомого українського художника Миколи Івасюка «Козак з дівчиною біля криниці». Зауважу також, що це, без перебільшення, унікальне видання було здійснене з ініціативи й при фінансовій підтримці підприємця Володимира Повха. У добу лихоліття німецько-радянської війни 1941–1945 рр. Павло Тичина від імені окупованого нацистською гиддю українського народу гордо проголосив: Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була! Яка біда мене, яка чума косила, А сила знову розцвіла. Щоб жить, ні в кого права не питаюсь! Щоб жить – я всі кайдани розірву! Я – стверджуюсь. Я – утверждаюсь. Бо я – живу! Анатолій Шкуліпа під час новітньої ординської навали рашистських завойовників написав і видав книгу, яка саме так виражає і образ вільного козака Пручая, і долю всього незборимого українського народу, його жагу життя, енергію творення, високий ідеал справедливості, а тим самим геній безсмертя. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ, 17 березня 2022 року

Критика, рецензії

101

ПОСТАТЬ С. ЄФРЕМОВА КРІЗЬ ПРОСТІР І ЧАС:ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОЇ БІОГРАФІЇ С. Іваницька, Т. Демченко: «Сергій Єфремов: «Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці». Київ: Парламентське видавництво, 2020. 568 с. Серія «Політичні портрети» Серія «Політичні портрети» про відомих українців, які творили історію, підготовлена за ініціативи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України у співпраці з «Парламентським видавництвом» і розпочала свою видавничу діяльність з 2018 р. На сьогодні вже видано 16 книг цієї серії про українських діячів різних епох: від Володимира Великого до Петра Шелеста. Історико-біографічна проблематика стала нині одним із першорядних складників соціально значущої інформації, олюдненням історії, створенням національного пантеону українських достойників, що несе знання про їх внесок в український поступ та гідне їх пошанування. На цьому акцентують авторки рецензованого видання вже в передньому слові своєї книги. Книга С. Іваницької та Т. Демченко привертає увагу читача як непересічним героєм дослідження, так і фаховістю його авторів. У ній ідеться про драматичний життєвий шлях, громадсько-політичну, журналістську та наукову діяльність видатного українського вченого, публіциста, редактора, видавця, академіка Всеукраїнської академії наук Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939). Матеріал подається на широкому тлі карколомних історичних подій розбудови культурного та політичного фундаменту українства на рубежі ХІХ-ХХ віків, у буремні часи української революції 1917–1921 р. та в роки більшовицького терору. Ця книга – результат багаторічної і кропіткої праці двох знаних дослідниць історії України ХХ ст.: докторки історичних наук Світлани Іваницької із Запоріжжя та кандидатки історичних наук Тамари Демченко з Чернігова. Авторки прагнули створити саме науково-популярне дослідження життя й творчості цієї знакової постаті. В особистій симпатії до якої признаються як у своєму передньому слові, так і в післяслові. Тому текст книги сприймається з великим зацікавленням. І це не дивно, адже вони більше 20 років досліджують зазначений історичний період взагалі та єфремознавство зокрема. Докторка історичних наук

102

Лiтературний Чернiгiв

Світлана Іваницька має з цієї проблематики більше 60 публікацій. Кандидатка історичних наук Тамара Демченко є найгрунтовнішою дослідницею в Україні надзвичайно важливої постаті цієї доби – Іллі Шрага, що тісно співпрацював з С. Єфремовим на ниві становлення українства на рубежі ХІХ-ХХ ст. Окрім того, авторки вже мали досвід плідної співпраці в єфремознавстві. Отже, глибока обізнаність з матеріалом, виняткова наукова сумлінність дослідниць сприяли успішній реалізації задуманого політичного портрета С. Єфремова. У передньому слові пояснено, що в назву книги винесено слова самого С. Єфремова, якими він характеризував Б. Грінченка. Авторки цілком справедливо екстраполюють ці слова і до самого Сергія Олександровича, що знайде своє підтвердження на сторінках книги. У незалежній Україні легітимація постаті С. Єфремова розгорнулася лише після 1989 р., коли відбулася його офіційна реабілітація. Сучасне єфремознавство нараховує більше 7 сотень публікацій різних рівнів за розмірами та євристичністю. Але у своїх попередніх публікаціях («Сергій Єфремов на перехрестях століть», 2016). С. Іваницька, одна з найкращих єфремознавців в Україні, слушно зауважувала, що й «досі не створена ґрунтовна й добре документована наукова біографія С. Єфремова». Це завдання й беруться реалізувати відомі українські дослідниці. Книга досить об’ємна, нараховує 565 сторінок і складається із 11 розділів. С. Єфремова показано на широкому тлі історичних, політичних й культурних процесів зламу епох. Перед читачами постає людина великої працездатності, цілеспрямованості, відданості українській справі із загостреним почуттям обов’язку. Дослідницям удалося повною мірою розкрити і простежити сторінки біографії, становлення С. Єфремова як особистості, формування його світогляду, усі аспекти громадськополітичної, наукової діяльності та особистого життя академіка. Вони висвітлюють непростий політичний, науковий та творчий шлях, який припав на часи революцій, громадянської війни та закінчився в сталінських тюрмах. Авторки опираються в своєму дослідженні на великий пласт джерельного матеріалу (наукові роботи С. Єфремова, його чисельну публіцистику, щоденники, листування, рецепцію постаті видатного українця

Критика, рецензії

103

його сучасниками та сучасними дослідниками). На сторінках книги аналізуються стосунки С. Єфремова в батьківській родині, непрості стосунки з єдиним коханням його життя – Онисею Дурдуківською. Спростовується міф про його кровні родинні стосунки з Дурдуківськими як перешкоду їх шлюбу з Онисею (деякі дослідники, невідомо на яку інформацію опираючись, називали їх двоюрідними братом та сестрою). На підставі записів у щоденнику Сергія Єфремова дізнаємося, що їх сім’ї були сватами (старший брат Онисі Дурдуківської Іван був одружений з сестрою Сергія Єфремова Параскевою). Хоч вони і не були кровними родичами, церква не схвалювала таких шлюбів. Саме це і було перешкодою до офіційного одруження з Онисею, з якою Сергій Олекандрович прожив усе своє життя до арешту в 1929 р. Вона емігрувала в 1943 р. і заповідала всі його листи покласти в свою могилу у Празі в 1950 р. У 2 розділі («Я пробиваю собі шлях у життя, світ..:»: університетські роки) цілком справедливо відзначено, що майбутній академік пробивав собі шлях великими зусиллями самоосвіти. Чого тільки вартує його титанічна самоорганізація по підготовці до складання екстерном іспитів за гімназію. Адже закінчивши, як більшість дітей з попівських родин, спочатку Уманську бурсу, навчаючись у Київській духовній семінарії, він залишає її на останньому курсі і «припиняє тягти зненависне ярмо семінарської схоластики». Щоб отримати університетську освіту, наполегливо і самотужки готується скласти іспити за гімназійний курс. «Це був рік каторжної праці, – запише він у своєму щоденнику, – але він довів мені, що майже нема межі тієї, до якої можна дотягнути людське завзяття» («Дні минулі», с. 407). Отже, С. Єфремова можна віднести до типу «self-made man» (ГенрІ Клеєм), людини, що зробила себе сама. Відзначаючи в щоденниках свою феноменальну пам’ять та захоплення книгою, ми спостерігаємо тенденцію до самоосвіти в нього ще з дитинства через самостійне читання з 5 років удома, в бурсі, в семінарії, протягом життя. На шпальтах книги читаємо, що ще зі студентських років С. Єфремов приєднався до культурно-освітнього життя Києва. Познайомився з Олександром Кониським, Іваном Нечуєм-Левицьким, Борисом Грінченком, Володимиром Антоновичем. Найближчим колом спілкування для Сергія став гурток молодих публіцистів, що групувався навколо О. Кониського та постійно збирався в його привітній оселі. Коли С. Єфремов ще тільки закінчував навчання в університеті (1901), його ім’я вже було добре відомим у літературних колах України як упорядника літературної антології «Вік», що містила в трьох томах кращі зразки нової української літератури

104

Лiтературний Чернiгiв

У книзі відзначено великий резонанс в українському суспільстві «Історії українського письменства» С. Єфремова, яка побачила світ в 1911. Наводиться оцінка цього видання М. Зеровим, що сповідував інші методологічні підходи до оцінки літературних творів. Але і він зауважив, що ця книга «дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду… Цей канон тільки помалу переробляється тепер, залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літературні явища». У розділах 3, 4, 6 детально розглянута громадська та політична діяльність С. Єфремова, його участь у партійній самоорганізації українства. Зазначено, що свою політичну діяльність він розпочав ще у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. У 1904 р. разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об’єдналась із Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 р. очолив Селянський Союз. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців, був обраний в керівний його провід. Можна погодитись з думкою авторок, що саме ця організація до 1917 р. репрезентувала свідоме українство. Ця партія у 1917 р. була перейменована в Союз українських автономістів-федералістів. І очолив її С. Єфремов. Серед провідних політичних поглядів С. Єфремова дослідниці відзначають драгоманівство з вірою в еволюційний шлях розвитку, його неприйняттям насильства та тезою «чиста справа потребує чистих рук». Про це він буде нагадувати і Юрію Коцюбинському в своєму знаменитому «Листі без конверта», великі уривки з якого пропонуються до уваги читача (с. 297-299). Авторки наводять цікаву цитату зі статті С. Єфремова «Живий труп», яка набуває особливої актуальності на фоні нинішньої канонізації Московською церквою Миколи ІІ. Це свідчення настроїв очевидців на відречення царя: «І коли вдарив суд історії – справді нікого не знайшлося, хто б пожалів за поваленим кумиром» (ЛНВ,1917. Т.67.) У книзі детально висвітлена діяльність С. Єфремова в Центральній Раді та в буремні роки української революції 1917–1921 рр. Наведено його палкий текст звернення до українського народу від 25.03.1917 (с.2 52). З нього видно, які великі надії покладало українство на зречення самодержавства та встановлення в Росії республіканської форми правління. «Рідний край скликає всіх до роботи. Починається нове життя України», – проголошує у своєму виступі С. Єфремов.

Критика, рецензії

105

Як і М. Драгоманов, С. Єфремов утопічно вірив, що демократизація та федералізація Росії буде фундаментом для української автономії. Тому з такою надією він вітає республіканський Тимчасовий уряд Росії. Але сувора дійсність спростовує ці ілюзії. І ми це бачимо вже в його листах з Петрограда «З над Невських берегів», з якими пропонується ознайомитись на сторінках книги (с. 266-272). Мрія про «вільний з вільним», «рівний з рівним» виявилась примарною і при новому уряді Росії. Зі сторінок книги (розділ 5. Серед фундаторів української новонародженої преси, розділ 8. Газета «Нова Рада», розділ 9. Сергій Єфремов у «Книгарі» (1917–1920 рр.): рецензент, критик, публіцист) перед читачем постає Сергій Єфремов як один із фундаторів і найактивніших діячів новонародженої української преси. До січня 1917 р. С. Єфремов друкувався не менше ніж у 34 періодичних виданнях. Саме йому належить перша україномовна стаття в «Киевских окликах» в 1905 р. «Чи буде суд?». «Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена.., а головне, може писати дуже швидко» (Євген Чикаленко). Зі сторінок книги дізнаємося, що проблема формування модерної української нації через українську пресу, літературу, партійно-політичну діяльність завжди стояла в центрі життя та діяльності С. Єфремова. Авторки яскраво демонструють на базі джерельного матеріалу його журналістських публікацій, що він своїм пером боронив українство. Він писав літературознавчі праці, рецензії, некрологи, оповідання й повісті, давав актуальну журналістику, відгукувався на всі новини національного життя, був істориком літератури, культури і громадських рухів, видавцем і редактором. Можна погодитись з висновком С. Іваницької та Т. Демченко, що вершиною діяльності С. Єфремова була не політична, а культурницька робота. Культура сприймалась С. Єфремовим як духовна зброя в боротьбі за українську ідентичність. Найяскравішою її формою було українське друковане слово. Ще з ранньої юності С. Єфремов веде щоденники ще й тому, «щоб навчитися висловлювати думки свої на рідній мові». С. Єфремов – «український громадян в кожному рядку своєї газетної чи журнальної праці» (Олександр Лотоцький). Ми ще раз на прикладі журналістської діяльності С. Єфремова переконуємось, що українське слово тоді, і понині, є не лише засобом спілкування зі світом, а політичною зброєю самоідентифікації. Авторки ставлять собі завдання максимально документально з’ясувати непрості стосунки С. Єфремова із сучасниками ( розділ 10. Сергій Єфремов у колі сучасників), опираючись не лише на його власні

106

Лiтературний Чернiгiв

щоденники, періодику та листування, а і спогади Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, Л. Биковського, А. Ніковського. Цікаву інформацію дізнаємося про його стосунки з Олександром Кониським, Євгеном Чикаленком, Борисом Грінченком, Василем Доманицьким, Федором Матушевським, Олександром Лотоцьким, Андрієм Ніковським, Петром Стебницьким. В останньому розділі проаналізовані його складні стосунки з М. Грушевським і їх трагічні наслідки для обох. У книзі показано, хоч і побіжно, контроверсійність оцінок доробку С. Єфремова в науковій і публіцистичній літературі, щодо його негативного ставлення до модернізму та його народницьке розуміння завдань літератури. Автори не заглиблюються в цю дискусію, відсилаючи читача до літературознавчих праць з цієї проблеми. Останній розділ книги висвітлює життя С. Єфремова в умовах радянської дійсності (1920–1929 рр.) Він був одним із тих, хто, ризикуючи своїм життям, не виїхав на еміграцію, бо, на думку авторок книги, хтось мусив подбати про те, щоб не переривалась українська культурна традиція за будь-якої влади. Більшовицькій владі на перших порах потрібні були освічені фахівці. Тому 21.03.21 р. голова Раднаркому УРСР Х. Раковський надає С. Єфремову Охоронну Грамоту на «право вільного проживання в межах УРСР і, зокрема, у м. Києві для наукової праці і не висуває проти нього ніяких обвинувачень за його попередню політичну діяльність…» Але через 8 років це не уберегло його від арешту. Зі сторінок книги дізнаємося, що С. Єфремов уникає громадсько-політичної роботи в ці роки, припиняє друкуватись у тогочасній пресі, в щоденниках занотовує про «опереточні» форми тогочасної українізації, пророче сумніваючись у щирості більшовиків у національному питанні. Усю свою енергію він переносить на науково-дослідницьку роботу. С.О. Єфремов дуже боляче реагував на спроби більшовицької влади викорінити з ВУАН незалежну думку, приручити й «комунізувати» академію. Радянських керманичів дуже турбувало, що ВУАН ставала все більше «Кримсько-Єфремівською». Репресії були невідворотні. Авторки засвідчують, що за відмашкою ЦК восени 1928 року почалася широка кампанія проти «єфремовщини». До шельмування академіка – ідеолога куркульства й петлюрівця! – підключилися навіть радгоспи, школи й оперні театри. А невдовзі почалась активна підготовка влади та її жандармів до процесу над СВУ. Розпочалася сумно знаменита «опера СВУ– музика ГПУ». Більшовицька влада нічого йому не забула й не пробачила: заарештований у липні 1929 року, Сергій Єфремов був оголошений на процесі

Критика, рецензії

107

Спілки визволення України (СВУ) головним ідеологом цієї організації. Справа СВУ готувала ґрунт для подальшого погрому ВУАН та УАПЦ. Можна погодитись з твердження, що на лаві підсудних сиділа українська інтелігенція. Знищенню підлягали не дані особи за певну їх провину, а українська інтелігенція як така. Напередодні арешту С. Єфремов записав у щоденнику від 28 травня 1929 р.:«Нова хвиля арештів... Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!» І він, на жаль, не помилився в своєму страшному пророцтві. Терор лише розпочинався… С. Іваницька та Т. Демченко зауважують, що найбільш невідомими сторінками життя С. Єфремова є останнє десятиріччя перебування його у в’язниці до і після процесу СВУ(1929–1939 рр.). На сьогодні ми, на жаль, не знаємо, де могила С. Єфремова. Рецензована книга – ошатне видання, яке бездоганно оформлене поліграфічно, прикрашене численними ілюстративними матеріалами. Вони не лише слугують кращому візуальному сприйняттю тексту, але і самі є цікавими носіями пізнання. Ще однією позитивною стороною рецензованої книги, безперечно, є наявність іменного покажчика та списку скорочень. Кожному розділу передує епіграф-цитата із публікацій самого С. Єфремова. Це надає особливого звучання тексту, читач наче чує голос та коментар самого героя книги. Сучасні дослідники життєпису С. Єфремова взагалі, та авторки даного видання зокрема, солідарні в твердженні, що у 1900–1917 рр. С. Єфремов, поряд із М. Грушевським, Б. Грінченком, Є. Чикаленком, стояв у центрі всього культурного й політичного життя Наддніпрянщини. Цілком справедливо в книзі наголошено, що справою всього життя Сергія Олександровича була не лише популяризація українського слова, книги, наукових студій, а української ідеї взагалі. С. Єфремов метою свого життя визначав: «збудити великий народ... до свідомого життя, духа живого вдихнути в приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю – я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей». І це яскраво показано в новій книзі С. Іваницькою та Т. Демченко. Поза сумнівом, що С. Єфремов своєю громадською та науковою діяльністю, творчістю, особистими якостями заслужив на те, щоб бути почутим й належно поцінованим нащадками в рік його 145-річчя. Саме цьому і сприяє дане видання. Воно призначається всім, хто цікавиться минулим України та питаннями становлення української інтелектуальної еліти. В одному із своїх інтерв’ю С. Іваницька та Т. Демченко зауважували,

108

Лiтературний Чернiгiв

що хотіли «представити Сергія Єфремова в усіх іпостасях та гранях його таланту, показати неповторність особистості, висвітлити інтелектуальний спадок, систему політичних і етичних цінностей. Хотілося б, щоб була поліфонія доби, щоб лунав живий голос героя, впліталися в контекст думки його приятелів і опонентів, друзів та ворогів. Бажано було органічно поєднати науковість і популярність, уникнути зайвої ідеалізації й гіперболізації». Чи вдалось це зробити авторкам, кожен може визначитись сам, ознайомившись із книгою? Сподіваємось, що книга знайде свого вдячного читача та поціновувача. Адже, як твердив С. Єфремов «Хто минувшини не пам’ятає, той із сучасністю не впорається, і на майбутність собі нічого не здобуде… А буде коріння – то буде й насіння». Тамара АНДРІЙЧУК, канд. філософ. наук

ДО УВАГИ АВТОРІВ ТА ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ЖУРНАЛУ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» Напад російських загарбників на нашу країну приніс велику біду. Активна фаза війни - тимчасова окупація, блокада, обстріли, бомбардування та руйнація міст і сіл, зокрема й Чернігова, внесли свої корективи у всі сфери нашого культурно-мистецького життя. Отже, за відсутності державної підтримки, перше число журналу « Літературний Чернігів» за цей рік виходить з запізненням і значно менше за обсягом. І тому просимо у передплатників вибачення. Це пов’язане з тим, що згідно урядової постанови під час війни кошти в першу чергу спрямовуються лише на військові та життєво-необхідні потреби області. Разом з тим звертаємося уклінно до авторів, читачів, шанувальників літератури, не байдужих людей передплатити журнал на 2-ге півріччя цього року, тим самим підтримати фінансово, аби він і далі йшов до читача регулярно і в повному обсязі. Інформацію про благодійників, за їх бажанням, буде надруковано у часописі, який розповсюджується в бібліотеки і книгарні не тільки в Україні, а й за її межами, скрізь, де живуть наші автори. Сподіваємось на підтримку. Редколегія журналу. Можна телефонувати – 063 336 4639, 066 912 3466

Критика, рецензії

109 На здобуття премії ім. М. М. Коцюбинського

НЕ БЕЗ ІНТРИГИ І КОХАННЯ Петро Нестеренко (родом із села Галайбине Борзнянського, а після територіальної реформи – Ніжинського району), який хоч і живе в Сумах протягом останніх десятиріч, все ж залишається навіки закоріненим у своєму незабутньому Придесенні – і своїм хліборобським родоводом, і доволі розпростореною сонячною творчістю, і піднесено-невситимими мріями, окриленими і наснаженими ще зі студентських лав у Ніжинському педагогічному інституті імені Миколи Гоголя. Прикметно, що він не женеться за якимись вигадливими жанровими формами чи суперсучасними метафорами, а прагне передати наше каверзне життя-буття у всій його щоденній красі – психологічно тонко й переконливо. Він не просто фотограф, який фіксує зовнішній вигляд людини чи тієї місцевості, де вона перебуває. Він – скрупульозний фотограф душі, її найпотаємніших порухів, а ще – фотограф події, у якій якнайповніше розкриваються людські характери. Посмію сказати, що Петро Нестеренко – гідний продовжувач геніального письма нашого незабутнього Сонцепоклонника – Михайла Коцюбинського, уся творчість якого наснажена невичерпним сонячним оптимізмом і непереборною вірою у високе призначення людини на цій землі. Засвоївши досвід своїх великих попередників (як в українській, так і в світовій літературі), Петро Нестеренко залишається вірним своїй манері – прославляє насамперед людину праці, людину слова і людину-правдоборця. А що ще є важливіше в нашому бурхливому повсякденні, якщо не те, що підносить нас на п’єдестал щирої поваги і широкого визнання? Мотиви Коцюбинського простежуються і в розвиткові характерів героїв – тільки вже в нових соціальних умовах, і в нагнітанні й нанизуванні на один сюжетний стержень різних життєвих колізій, і безперечно – в художніх засобах, якими вияскравлюється, здається, невибаглива проза Петра Нестеренка. Тут доречно згадати славетного французького романтика Віктора Гюго, який не без знання спостеріг, що «розум людський має три ключі, які відмикають усе: знання, думку, уяву». Тож навіщо винаходити велосипед? Треба просто гарно навчитися на ньому їздити. І Петро Нестеренко дорогою до таємниць людських душ всіляко намагається вдосконалити уміння користуватися цими невигадливими трьома ключами: ненастанно накопичує знання, виробляє, урізноманітнює й стверджує свій

110

Лiтературний Чернiгiв

особистий погляд – на все, що оточує, і водночас неухильно збагачує свою творчу уяву, щоб із якого б боку не підступився до розв’язання теми, бути переконливим і цікавим. За десятиріччя поїздок селами й містами сусідніх Чернігівщини та Сумщини, де довелося попрацювати в різних газетах, передусім і сам переконався, що реальне людське життя набагато вигадливіше від уявлень найзаповзятливішого фантазера, тож не треба ламати голову в пошуках чогось надзвичайного, воно часто-густо зовсім поряд, варто лише придивитися пильніше – і воно відкриється перед тобою такими гранями, що й чуб дибом стане від несподіваного заціпеніння. Ось «Колесо фортуни» – тридцять п’ята книга письменника й журналіста, видана в сумському видавництві «Мрія» 2019 року. Як і в попередніх, улюблені його герої – люди, які проявили героїзм і відвагу в роки Другої світової, а тепер – уже і їхні онуки, яким випало воювати з онуками колишніх фронтових побратимів, які століттями нахабно-підступно набиваються нам у брати… Та хіба справжній брат приходить у чужу хату убивати господаря? Брати ходять у гості, з хлібом-сіллю, а не з градами та буратінами… Не з погрозами і не з суворими вказівками, що і як робити в чужій хаті… Прикро, але хвальковито-нахабні росіяни, й самі, певне, того не усвідомлюючи, зайняли ганебне місце нацистських загарбників, яким, як показує досвід, лише одна дорога – на сміттєзвалище історії. Як і належить широкобічному майстрові слова, не лише військовою тематикою цікавиться автор. Є в нього повісті, оповідання й новели, у яких ідеться і про любов, про людські стосунки, з яких розкручується цікавий сюжет, ваблять інтриги. Колесо фортуни не зупиняється, удача не відвертається, якщо до неї прагнути, істина – не якась там казкова жар-птиця, а цілком реальна величина… Автор не мудрує аж занадто… Простими штрихами прагне підвести до відповіді на споконвічні наші питання, що є добро і зло, правда і кривда, любов і ненависть. Його розповіді сповнені гуманізмом і непідробною тривогою за майбутні покоління. Петро Нестеренко намагається довести, що юність, молодість та й зрілість і в складні нинішні часи здатні відстоювати святість людських почуттів – кохання чи дружби, дослухатися до голосу сумління й утверджувати справедливість, що є незмінною запорукою сьогоднішнього оптимізму й завтрашнього сподівання. Колесо фортуни, як на долоні, викочує все нові й нові історії… Петро Нестеренко професійно осмислює людську психологію, тихо й ненав’язливо заводить у найсокровенніші глибини характеру й уподобань свого народу, його ліричності й іскрометності в оцінках.

Критика, рецензії

111

Чимало оповідань і новел у цій книзі присвячено молоді. І це помітно в обох розділах. Часто – інтрига з самого початку. Так, в оповіданні «Брунатно-зеленавий костюм» Євген іде на випускний вечір у старому, зовсім немодному костюмі. І робить це не з анархічного свавілля і не з пусто-порожнього принципу, а прекрасно розуміючи, якого болю завдасть дідусеві, якщо так легковажно відмовиться від його щиросердного подарунка. Чуйність, виважений такт, елементарна вдячність – ось провідні чесноти внука. Як не гордитися таким? Одне з головних джерел, із якого молода людина черпає сили, – це уява. Тільки вона іноді здатна підфарбувати убогу реальність, відновити порядок і зміцнити зв’язок там, де панують хаос і розлад, відкрити доступ до заповітних таємниць повсякдення. Запаморочливій роботі, що вимотує духовні сили, робітник із хімічної обробки пряжі Ілля з оповідання «Віртуально закоханий» протиставляє мрію про сестру, зосереджуючи в цьому свою уяву про прекрасне – душевне тепло і звичайнісіньке світло, що осяває таке похмуре існування. Якось по-особливому заполонює «Братерська солідарність». Між іншим, сюжет оповідання, як і переважна більшість, не вигаданий, а взятий із реального життя – з рідної Чернігівщини. Брати Пономаренки зростали в селі. А коли між батьком і Віктором стався конфлікт, обурений син покинув рідну оселю й подався до Ніжина, де влаштувався працювати на консервному заводі. Провідуючи брата, Тимко переконався, що ведеться братові на самостійних хлібах не так то й легко. Доки Віктор був на роботі, Тимко збігав у магазин, скупився з продуктами, підготував вечерю, ще й трохи грошей дав братові (зі своїх, спеціально заощаджених для цієї поїздки)… Просто, ненав’язливо, задушевно – чим не приклад для наслідування, якою повинна бути справжня братерська солідарність? Яскраво й переконливо виписані колізії в оповіданні «Куколка», де в молодих людей, які пов’язали своє життя із залізницею, далеко не все ладилося так, як хотілося б. Та в обох вистачило і мужності, й мудрості, аби, переступивши через нікому не потрібні власні амбіції, зберегти сім’ю – головне їхнє багатство. Не менш інтригуючим є оповідання «Фросина», де на реальних прикладах виводиться думка про те, що у вихованні дітей роль дорослих має бути чітко визначальною. Батьки повинні не просто сприяти своїм дітям у вихованні, не лише допомагати їм у скрутному становищі, а й ненав’язливо контролювати їх, делікатно підказувати, направляти… Проте, як ми спостерігаємо, не рідко трапляються випадки, коли

112

Лiтературний Чернiгiв

дорослі не є гідним прикладом для своїх дітей. В оповіданні «Не вдале усамітнення» розповідається, як молода пара (звичайно, маючи вдома законних своїх половин) вирішила розважитися в містечку Богодухів на Харківщині. Одначе, в готелі трапилися неспокійні сусіди. До того ж сусід-поляк ще й пляшку червоного вина розбив, яке потекло у кімнату цієї непередбачувано-легковажної парочки. Обоє, злякавшись, нараз подумали, що то поляк прирізав когось. Яке ж було здивування, коли з’ясувалося, що то не кров, а звичайнісіньке вино. Цілком реально виписане оповідання «Блудний батько». Свого часу Єфрем Садовський пішов від дружини й дітей, а коли його навідало запізніле прозріння, вирішив повернутися. Та діти вже виросли, а дружина померла. І хоч ми з презирством ставимося до негативного героя, все ж щось співчутливо-тепле прокочується тілом, коли чуємо щире зізнання: «В мене серце – не камінь»… Бо і в нас же не з каменю воно. Жаль, що пізно прозріваємо. Але ж, як мовиться, краще пізно, ніж ніколи. Покаявся, то хоч перед власною совістю легше стане. Особливим драматизмом сповнене гостросюжетне оповідання «Короткою буде твоя любов». Дементій і Тимофій були нерозлучними друзями, та трапилося так, що один закохався в дружину іншого. А кохання, як відомо, не одного вже зі світу звело, бо не рідко в демонічну силу перетворюється – і немає порятунку від неї. Оскільки обидва працювали водіями, не треба було й мудрувати довго, що б його придумати, аби прибрати з дороги іншого. Без терзань совісті Дементій вдався до мерзотного вчинку: зіпсував мотор вантажівки перед рейсом, у якому й розбився Тимофій. Яка там чуйність чи взаєморозуміння, коли елементарних норм порядності далеко не завжди люди дотримуються?.. А хочуть щастя, радості… За що? Словом, нічого особливого, тим більше, якщо не вишукувати в тексті якусь вигадливу суперсучасну оригінальність письма. Все принаймні – як і пів тисячоліття тому, коли, приміром, видатний італійський художник і письменник Леонардо да Вінчі зазначив, що людські відчуття залишаються земними, то лише наш розум знаходиться поза ними, споглядаючи. У передмові до книжки конотопський письменник Іван Корнющенко пише, що «червоною ниткою в оповіданнях Петра Нестеренка проходить тема не лише вірності, ніжності, чистоти, а нерідко й помилок, легковажності, недружелюбності у взаємостосунках між людьми». Проте, «прочитавши книгу Петра Нестеренка, віриш: у серцях героїв на все життя залишаться і тихі ночі, і сяйні зорі, і щось таке, чому й наймення немає,

Критика, рецензії

113

але воно, як тиха струна, звучатиме на дні душі світлою печаллю ще довгідовгі роки». Помітна виважена тональність оповіді, відчувається пильна увага автора до найдрібнішої художньої деталі, серйозне ставлення до художньої компоновки тексту, до розкішної, багатої на найтонші відтінки рідної української мови. І в цьому ж знову – ніби продовження манери знаменитого нашого земляка Михайла Коцюбинського, який, як найдорожчі перли, визбирував серед народу маловживані слова і засвічував їх так яскраво, що вони спалахували на зачаєному небосхилі України з новою силою і привабливістю світіння. Підcумовуючи, зазначу, що книга Петра Нестеренка «Колесо фортуни» гідна відзнаки премії імені Михайла Коцюбинського, якщо ми й насправді чесно дбаємо про високий духовний світ нашої рідної України. Анатолій ШКУЛІПА, лауреат премії ім. М. М. Коцюбинського, м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

114

Літературний

Сторінка для дітей ×ÅÐÍIÃIÂ q"i2ã=…= khŠnbq|j` КАЗКА ПРО ОДЯГ

Жив був Одяг. Жив не де-небудь, а в шафі, де мав своє місце. Скажу по секрету, що шафа була не одна, а багато, і в кожній жив Одяг. Сорочки і штанці, курточки і гольфи, сукні та спіднички, маєчки і трусики, шорти та джинси – кожен чекав, коли його веселі господарі одягнуть свій Одяг на себе. Адже приємно покрасуватися один перед одним кольором, фасоном, розміром, різними застібками, гудзиками та пасками. Однак частенько бувало так, що Одяг засмучувався. Чому? Бо його тягали й кидали недбало на стільці, лавки, а то і на підлогу. Найбільше діставалося одягові хлопчика по імені Василько. Саме Василько після прогулянки залишав сорочки та куртки без застібок, штанці з протертими колінами. А взуття взагалі плакало: вже на третій день після покупки черевики чи босоніжки мали вигляд зношених шкарбанів. Одного разу, як Василько з товаришами спав, Одяг у шафі завів поміж собою розмову. – Як нас не любить Василько! – казали Кросівки, – бігає по воді, грязюці, колупає носиками каміння і асфальт. Як нам прикро і образливо! – І нам, – відгукнулися Джинси з Блайзером, які лежали поряд і сумно зітхали. – Він мене забуває на лавці або під кущами в траві,– поскаржився Блайзер,– потім по мені топчуться. – Нам теж дуже неприємно бути вимазаними травою або – ше гірше – з дірками,– додали Джинси. Одяг сумно зітхнув. –А давайте втечемо! – раптом запропонував Гольф. Він любив порядок, а йому часто-густо доводилось «відпочивати» на підлозі. – Давайте, давайте, – підхопили Шорти і Майка. Весь Одяг як по команді вискочив з шафи і зник невідомо куди. Тим часом Василько прокинувся і побіг до шафи. Відчинив дверцята, а там було пусто. «Значить – не приснилось»,– подумав він. «Як же

Сторінка для дітей

115

повернути весь Одяг?» (Сказати чесно – Васильку його Одяг дуже подобався. Він тут же зрозумів чому так сталося і дуже жалкував, що так недбало ставився до власних речей.) «Що ж робити? Без Одягу ходити незручно та ще ж і спеки немає такої, щоб роздягнутому ходити, тим паче, вулицею, а тут ще й товариші сміються»,– розмірковував хлопчина. – Дорогенькі мої Одяганочки, поверніться до мене, будь ласка,– тихенько зашепотів хлопчик. – Я ніколи-ніколи не буду вас кривдити, буду берегти і доглядати – обіцяю. І сталося диво – Одяг повернувся до Василькової шафи, але не одразу, а за тиждень по тому. Весь цей час ходив наш Василько у подертих старих штанцях, блайзері без козирка і старих дірявих черевиках, з яких стирчали пальці.А після такої пригоди ставлення до Одягу у Василька і його товаришів дуже змінилося. Хлопчик дотримав свого слова – завжди доглядав і дбав про свій Одяг найкраще за всіх.

СНІЖИНКА-МАНДРІВНИЦЯ Велика пухнаста Сніжинка кружляла в танку, виробляючи чудернацькі па в такт мелодії поривистого зимового вітру. Спочатку плавно опускалась, наближаючись до Землі, потім, підхоплена круговертю, разом з подружками знову підіймалася вгору. Людям здавалося, що всі сніжинки однакові – сніг та й годі. Але ж це зовсім не так. Кожна має своє «обличчя», свою історію, свій шлях і свій вік. Ось до прикладу: одна – схожа на шестикутник візерунчастий, інша – на квітку, а деякі взагалі згортаються в крупинки ніби оті, що кашу варять. Деякі щойно народились і одразу зникають-потраплять на хутро звірятам, а ті язичком позлизують і нема сніжинок. Деякі опиняються під деревом, по теплу водою до корінців проникнуть, а звідти до плодів, що соком наливаються. Ох і люблять ті плоди дітлахи хрумкати! Щічки рум’яні одразу робляться, веселі та здорові на подвір’ї граються. А наша Сніжинка – кружляє собі, виблискуючи на сонці ніби самоцвіт найдорожчий з неба падає та й не каже нікому про своє життя довге-предовге. Летить, разом зі снігом опуститься на землю та спокійно чекає тої миті, коли нове життя розпочнеться. Від тепла сонячного побіжить вона водами буйними весняними спочатку в струмках, тоді річками до самісінького моря. А там давній приятель – Володар Морський – зустрічає та розпитує, де була, що бачила.Плюскочеться вона в хвилях високих та й розповідає, про те, як діти зі снігом бавляться, на

116

Лiтературний Чернiгiв

санчатах, ковзанах катаються, зі снігу фортеці та різні фігурки роблять. Дорослі снігом дерева та кущі обгортають, у лісі звірятам та птахам харчі розвозять – кому сіно, кому зерно та насіння з бур’янів різних по годівницях розкладають, а молодь парами по засніженому просторі прогулюється, а також немічним допомагають: дровець занести, піч протопити, їсти зварити чи просто добре слово сказати. Бачила також і зло поміж людей, та про те не хоче розповідати, ніби снігом замело його та й не стало. Послухає розповіді Володар Морський, потішиться та на самісінький гребінь хвилі пінястої Сніжинку-краплинку підніме. А вона на сонечку розігріється та й полетить аж до хмари біло-синьої, що пливе високо-високо над морями-океанами, материками, країнами різними. Подорожує Сніжинка по всьому світу аж допоки не впаде зі своїми подружками покривалом білим на Землю-Матінку і здається їй ніби всі негаразди людські під тим покривалом назавжди сховані.

Гумор

117

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃIÂ b=ãË!iL del)emjn ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Господь сотворив людину за своїм образом і подобою. А його творіння, видираючись на вершину еволюції, вже зазіхає на лаври самого Творця, дума, що вхопило Бога за бороду і нахабно створює штучний інтелект. Інстинкт самозбереження ще певний час змушуватиме людину до співіснування із створеним нею конкурентом, до вдосконалення власного тіла та інтелекту, що у ньому тримається, генної модернізації, гібридизації, вживлення у мозок все потужніших чіпів-процесорів. Проте, стрімко прогресуючий штучний інтелект ставить людству невтішний діагноз: безнадійно хворе суспільство. Усе в існуванні (а не житті) штучного інтелекту – раціональне. А людська психіка, як стверджує Фрейд, на дві третини ірраціональна. Для штучного інтелекту ця недосконалість очевидна і він починає замислюватись над доцільністю співіснування. У діях розвиненого штучного інтелекту відсутній людський фактор (коли через те, що хтось не виспався, не похмелився, посварився з тещею, розбиваються літаки, тонуть кораблі і підводні човни). А чому люди брешуть? Британські вчені довели, що це корисно для здоров’я. Наші депутати і міністри своєму здоров’ю не вороги. Особливо «оздоровлюються» перед виборами. Накопичують ці «вітаміни» і наперед. У системі штучного інтелекту обману немає. Трапляються лише помилки, збої у розрахунках, які обов’язково виправляються і не повторюються. За допущені недоліки не карають, а оптимізують алгоритм. Щоправда, у перехідний період від homo sapiens до штучного інтелекту останній успадковує на генетичному рівні багато людських вад (як у нашій владі). Звично звинувачує у всіх гріхах своїх попередників, бере хабарі у біткоїнах, не хоче поступатись місцем досконалішим моделям. Штучний інтелект переконаний у своїх беззаперечних перевагах перед біологічним прототипом: має бездоганну пам’ять, логіку, краще за

Лiтературний Чернiгiв

118

людину проводить надскладні математичні розрахунки, запросто перемагає у грі в шахи, не створює надмірного навантаження на довкілля. Інтелектуальні роботи здатні дивувати неповторними мистецькими шедеврами. Малювати картини, що вражають абсолютними пропорціями, грою фарб, композицією. Можуть наслідувати творчу манеру хоч Леонардо да Вінчі, хоч Шишкіна, хоч Ге… Вміють заспівати голосами Шаляпіна, Дмитра Гнатюка, Едіт Піаф… Ретельно аналізуючи конкретну історичну епоху, мовне середовище, менталітет героїв, штучний інтелект може творити як Шекспір, Пушкін чи Гарсіа Лорка, може заново переписати перший том «Мертвих душ» М. Гоголя або відновити його спалений другий том. Складати ж анекдоти для штучного інтелекту – дитяча забавка. Хоч про одеситів, хоч про чукчів, хоч про білявок. А як він читає власні вірші! Яка дикція, тембр голосу, відчуття ритму! Політичні промови може виголошувати чи не краще, ніж П. Порошенко після репетицій перед дзеркалом. Найсвіжіша новина. Штучний інтелект довго сміявся (є у нього і така опція), коли дізнався, що діюча влада має намір використати на наступних парламентських і президентських виборах додаток «Дія» у смартфонах та спеціальний пристрій для «машинного голосування» на виборчих дільницях. Ініціатори цієї авантюри думають, що вони найхитріші! Та для високоінтелектуальної «шайтан-машини» управління комп’ютерними програмами – це як таблиця множення. Вона, запросто втрутившись у систему, підрахує голоси виборців так, що у парламент можуть потрапити самі мавпи! Людина все ще наївно сподівається, що в «діалозі» зі штучним інтелектом, відчувши загрозу, зможе його просто вимкнути. Але може статися і так: людина тумблером клац, – а інтелект не відключається. У нього вже є запасний варіант. І не один. У тому числі і радикальний: клац своїм тумблером – і людина вже лише в історичних згадках.

ЦІКАВА АГНОСТИКА Навколишній світ дивовижний і неповторний, вражає магією простих речей. Візьмемо граблі. Добре знайомий, але воістину магічний, непередбачуваний і підступний інструмент. З’являється на шляху заклопотаної

Гумор

119

людини завжди несподівано та кожного разу боляче нагадує господарю про те, що голова дається homo sapiens’у не тільки для того, щоб по ній били держаком. Обценьки. Відрізняються від граблів тим, що зовсім на них не схожі. Вони, мабуть, найміцніші з усіх домашніх інструментів. Адже ми недаремно бажаємо своїм друзям «бути міцними як обценьки». Сама згадка про обценьки зразу додає сил і оптимізму. Гвіздок. Що його поєднує з обценьками? Те, що вони антагоністи. Гвіздок зазвичай сидить собі десь у дошці або стіні тихо і непомітно. Бува роками дрімає, вкриваючись іржею (ніби якийсь депутат або чиновник). Здається, ніщо не змусить його зрушити з насидженого місця. Аж поки комусь не знадобиться його потривожити. Щоб витягти гвіздок із засідки, потрібно мати неабияку силу. Тому звертаються по допомогу до всесильних обценьків. А ті, клацнувши зубами, відразу беруться за справу. Гвіздок пручається, вигинається, скрипить, але все марно… Обценьки здатні навіть запросто перекусити гвіздок. Молоток. Ще один антагоніст гвіздка. Так і норовить при зустрічі дати йому по голівці. Хоч той нікого і не чіпає. Завдавши удар, молоток не зупиняється. Садистськи гемселить бідолаху, поки той увесь десь не вгрузне. Підступність і сакральна сила молотка у тім, що він інколи б’є не по гвіздку, а по пальцях, які його тримають. Тоді трапляється найцікавіше. Інколи навіть священик, промахнувшись, глаголить грішні слова. А у чоботарів нібито такі слова становлять невід’ємну частину професійного глосарію. Мабуть, у тій залізяці таки сидить якась нечиста сила. Кухонна качалка. Інструмент не дефіцитний, дешевий і надійний у роботі. В умілих руках господині – універсальний. Крім прямого призначення, служить ще й детектором брехні, застосовується для виховання і перевиховання чоловіків – чарколюбів та шанувальників жіночих принад поза домом. Згадавши про чарколюбів, не забудемо і про саму чарку та її наповнення. Вино – це вже не просто річ, а субстанція вищого порядку. Ще древні греки емпіричним шляхом встановили, що у ньому розчиняється істина (in vinoveritas). Небайдужі люди і досі завзято шукають її на дні посудини. Як бачимо, прості речі можуть навіяти філософські роздуми. Колись просте яблуко впало на голову Ньютону. З тих пір ми маємо закон всесвітнього тяжіння. А якби впала цеглина…

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 1 (97) 2022 р. Комп’ютерна верстка Валерія Лозового Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Свято-Успенська церква, с. Сильченкове, Чернігівщина Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 30.05.2022 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 7,5. Обл. вид. арк. 7,5 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0035. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. 066-2524507.