Літературний Чернігів № 3 (95), 2021 рік

Page 1



Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 3 (95)

липень-вересень 2021

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2021-2022 роки


ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Дмитро Іванов. «В село, додому, йду полями...» Поезія. . . . . . . . . . . . 3 Марина Дубрівська (Кузьменко). Поет глибокий і неповторний (Післямова) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Олександр Забарний. Сновидіння Васі-Кіборга. Оповідання. . . . . 23 Станіслав Новицький. Воскресіння віт. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Михась Ткач. Коли на твоїй землі війна. Дядько Федір. Це було... Новели.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Пилип Юрик. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Ніна Горбань. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Василь Пабат. Поки летить твоя стріла. Оповідання . . . . . . . . . . . . . 68 Роксолана Стефанишин. Ілюзорність. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79 Ніна Кочубей. Тенета творчості та муза. Оповідання. . . . . . . . . . . . . 89 Надія Седень. Поезія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 Інна Адруг. У Таньки на флету. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104 Михайло Сушко. Мій світе! Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 Віра Козлова. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 МОЛОДІ ГОЛОСИ Катерина Лук’яшко.100 безглуздих побачень . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 Михайло Карпенко. Апартеїди. Етюд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Григорій Самойленко. Про поетичну творчість Анатолія Шкуліпи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 Михайло Василенко. Ясна зоря народного небосхилу Марка Вовчка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 МИСТЕЦТВО Володимир Кузьменко. Троянди і виноград Михайла Кучерова.. . . 153 ЮВІЛЕЇ Владислав Савенок. Лірик, замислений в історію Чернігова . . . . . 162 Олександр Олійник. По цій землі ходив Тарас... . . . . . . . . . . . . . . . . 166 ВІДЛУННЯ ВІЙНИ Людмила Студьонова, Анатолій Збанацький, Ірина Васильєва. Юрій Збанацький: правда і вигадки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 ГУМОР Лариса Ткач. Дитячі курйози. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191 ПАМ’ЯТІ КОЛЕГИ Ростислав Андрійович Мусієнко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197 НА ПЕРШІЙ СТОРІНЦІ ОБКЛАДИНКИ Унікальний Свято-Покровський храм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198


Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI 22 жовтня 2021 року видатному поету, лауреату Шевченківської премії Дмитру Іванову виповнюється 75 років!

dм,2!% Ib`mnb

Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівці Новгородківського району на Кіровоградщині. Закінчивши середню школу імені Дем’яна Бєдного, працював причіплювачем. Перші вірші Дмитро надрукував у районній газеті. Справжній літературний успіх прийшов до нього 1976 року на Ірпінському семінарі молодих літераторів. З 1976 по 1985 рік працював редактором у Чернігівському обласному навчально-методичному центрі культури і мистецтв. А невзабарі у видавництві «Молодь» побачила світ книга поезій Дмитра Іванова «Зерно і любов». Услід за нею у «Веселці» виходить збірка для дітей «Грай, сопілонько моя». Невдовзі вийшли з друку його нові книги «Стремено» та «Маминих слів чорнобривці». Іванов закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працює в обласному Будинку народної творчості, а потім переходить на роботу до редакції газети «Гарт», яку очолює з 1991 року і донині. У 2014 Дмитро Йосипович видав книгу «Родинний вітер». Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, Республіканської премії імені М. Островського, Всеукраїнської премії імені І. Нечуя-Левицького, Міжнародної української премії імені Г. Сковороди, літературної премії імені М. Коцюбинського, обласної літературної премії імені О. Десняка.


Лiтературний Чернiгiв

4

В СЕЛО, ДОДОМУ, ЙДУ ПОЛЯМИ... Монолог з мого дитинства Осінь скиртує тумани... – Я не за себе журюсь: Ноги набрякли у мами, Очі підпухли чомусь. В стрісі добута солома Зовсім не хоче горіть. Дим із лежанки солоний Хмарою став угорі. Холоду я не боюся – Не схолодить все одно. Тільки б зігрітись матусі Під задубілим рядном. Мама до міста носили Татову теплу шинель... Мамо, ви дуже красиві, Гляньте в люстерко лишень. То не синці під очима, То з большака пилюга, Синя, немовби ожина, Вам під повіки лягла. Ох і смачненна ж макуха В місті далекім росте! Мамо, я вас буду слухать, Мамо... ще трішки дасте? Я вже в плиту не залазив В попелі грітись, і сам Хату підмів, і ні разу Босий в дворі не гасав... ...Дим, як ведмідь волохатий, Всівсь на долівку рябу. Мама заснули... А в тата Я вже давненько не був. Скучив за ними страшенно! Я ж їм іще не казав, Як позавчора хрещений


Поезія

5 Хлібом мене частував! На мовчазнім кладовищі Тата відразу знайду – їхня могилка найвища У довжелезнім ряду. А як зненацька заплачу, Щоб не побачили сліз, Шапку насуну, неначе Злізла сама аж на ніс. Поки надворі не смеркло, Треба збиратись скоріш. В маминих чоботях тепло, В татовій шапці – незгірш. Будуть татусь дуже раді, Вчувши веселі слова... ...Прапор червоний з сільради Стежку прудку осява...

Балада повернення В село, додому, йду полями. І що ж тепер туди несу, Де нікому сказати «Мамо!», Де ні з ким розділить сльозу? Де чулась мова колоскова – Там мертва зона залягла, І навіть пісня колискова Бомжує, вигнана з села. Тут люди – наче поторочі, І сум такий (хоч вий!) блука, Й, хатам повибивавши очі, Ганьбища нашого рука Уже святі дерева нищить Могильні. Господи! Прости! І в небесах над кладовищем


Лiтературний Чернiгiв

6 Летять не гуси, а хрести. Хрести з мого села тікають! Хрести новітні і старі... Тут матерів сини вбивають, Синів вбивають матері... ... Іду. Від кроків берег рижий Потоком пісковим стіка В ставок – і жовно хвилі брижить Щоку неголену ставка... Як швидко роки пролетіли! Лягли за вічності гряду. Чому ж тепер, свинцевотілий, Так довго я додому йду?! Уже й пора завечоріла, Довкіл бентежливо снує. Ось наша хата. Постаріла... Мене ж відразу впізнає. Зайду... Постою мовчки... Сяду Перед божницею за стіл... Дивлюсь, як тіні ходять садом, Узятим в чорний частокіл Самотини. Понад обійстям Вже місяць крадеться, мов тать. А зорі на гіллі безлистім – Неначе яблука висять... ...Та хай нещастя вдарить трясця, Щоб з ляку сум зажеліпав –


Поезія

7 Це пам’ять пригорщами щастя Мене до ранку обсипа. Хоч нікому сказати «Мамо!», Нема з ким розділить сльозу, А темінь зблискує словами, А вії струшують росу. І Мати Божа з мли тієї Скорботно з покуття зорить... Горить свіча душі моєї. І день і ніч горить... Горить...

Балада про вину Пекучі ноги б’ються в патерицю, То патериця вдариться об них. Червневим шляхом мати зимолиця Веде за батьком діточок дрібних. Сусідам жах вчепився у волосся, Баби раз по раз пучками трясуть: За батьком діток п’ятеро голосять, Найдужче – син, що на руках несуть. Він так благає підвестися батька, Так рученята до труни здійма, Що навіть дивна, незнайома цяцька Летить в пилюку злякану сторчма. І тільки мати мовчки шкандибає (Немає вже ні голосу, ні сліз), Лише вуста скатовані кусає,


Лiтературний Чернiгiв

8 З яких смаглець кривавий тричі зліз. Вона припала згадкою до ліжка, В якому батько вчора помирав: Стогнало тихо ліжко, і доріжку В палаті хтось поспішно витирав. На грудях батька жевріла сорочка. Він ледве чутно матері хрипів: – Я ж так хотів, щоб ти мені синочка Сьогодні принесла. Я так хотів... Здається, подивився б – і подужчав. І, мовою притомлений, завмер... Та знову стрепенулася подушка: – А як же я вмиратиму тепер? Схилила мати голову осінньо, Метнула згірклу думку до села: «Як розказати батькові, мій сину, Чому тебе до нього не взяла?»

А батько їй зап’ястя тиснув міцно, З останніх сил підвівсь... Востаннє сів: – Землі тримайся. Не тікай до міста. Земля – не дасть пропасти вам усім... Сама ж ти добре знаєш, скільки змалку Я на землі недолі пережив... І ще тебе благаю наостанку: Надію нашу, сина, бережи! Дівчат у тебе виманять дороги.


Поезія

9 А син завжди від напасті схова... Вже холод смерті взяв у батька ноги, Та ще були гарячими слова: – Кріпись. Не плач... Ось бачиш, сиві птиці Злетілись, щоб нести мене в пітьму... ...Я так хотів на сина подивиться! Чому ти не взяла його? Чому?! ...Пекучі ноги жалять патерицю. Пливе труна поранено крізь степ. Він так хотів на сина подивиться! Він так уже й не знатиме про те, Як в сутінки сяйнула гільза-лампа, Зі столу покотившись до дверей, І полум’я потворна, хижа лапа Зловісне потяглася до дітей. Схопилась мати, наче й не лежала, І, поки з полу зносила усіх, Тремтячі ноги полум’я лизало – Знялася шкіра з легкістю панчіх... Чорніє око ями невмируще, Прощання час невблаганий настав. Голосять діти. Син кричить найдужче, Що батько не прокинувся... не встав. Вкипають в землю ноги обгорілі. Зітхають люди: – З дітками?.. Кому?.. І стогне серце матері звугліле: «Чому ти не взяла його? Чому?!»


Лiтературний Чернiгiв

10

Балада про стару вовчицю Вовчиця вилізла із лігва. Худа, кульгава, одноока. Терник праворуч – спить, і зліва Мовчить вільшина кособока. Попереду чутливим листом Вартує тишу осокір. Велика ніч іде над лісом. Ночують сонце, птиця, звір. Та не вона, їй треба їсти. Живіт судомить до виття. І кожен крок по їжу – іспит Важкий на волю, на життя. Цокочуть зуби, часом стерті, На серце лапи страх кладе. Вовчиця не боїться смерті. Боїться вмерти од людей. То – вороги. Страшні. Запеклі. ...Як душу гризла їй печаль, Коли не стало в лігві теплім її найперших дитинчат! Та їхній запах найрідніший Довів до двору у селі. Десь там, в його зловісній тиші, Томились первістки малі. Дощем розмило дух заліза: Не вчула. Рилась під паркан. Але, як тільки в двір залізла, Вчепивсь у ногу їй капкан. До неї кинувшись, дві псини За хвилю корчились в траві.


Поезія

11 В сусідські вікна бив щосили Мужик з мішком на голові. А як привів гучну підмогу, Крикун, одягнений в мішок, То лиш відтяту іклом ногу В капканних щелепах знайшов... За довгий вік вовчишин досвід Криваво множивсь на злобу. Але ніхто з людей і досі У неї шкуру не здобув. ...Вовчиця тихо підповзала До місця, де вода жила. Вода не раз її спасала, Спиняючи вали облав. Тепер, слабу, годує. Часом Померлу рибу викида, Перепада й жабине м’ясо, Як повезе... Горить вода Білявим полум’ям шовкове. А з неї люди молоді Виходять. Бризками навколо їх сміх скипає на воді. Вовчиця однооко стежить. Напнула слуху волосінь. Чуть, як викручує одежу Дівча, сховавшись у лозі. А місяць мружиться блаженно,


Лiтературний Чернiгiв

12 Весь берег взявши на приціл. І заздрить місяцю страшенно Хлопчина з вогником в руці. Пішли... А їй – туди, поближче, Де жаби весело кричать, Що знову той сонько-сомище Заплутавсь вусами в корчах. Спізнилась! Небо зарябіло, Зірок звуглілися ґноти. Хоча б успіть голодне тіло До світу в сховок затягти. О ні! Вона не стане вити... Вовчиця на живіт лягла Й жорстоке щастя вільно жити І вмерти в хащі потягла... *** Ніч втекла від пахущої зваби. Йдуть лугами тумани з Десни, На очах посивіли кульбаби, Б’ють зозулі у дзвони весни. Грають щука з лящем в киці-баби – Ляскотить міжбережжям луна. Мерехтять лугоквіття єдваби... Чом же ти, моя душе, сумна?


Поезія

13 Чи тому, що тепер в цьому лузі Диха стронцієм вічна краса? Чи тому, що вже всіх моїх друзів Постинала нещадна коса?.. ...Аби міг, я б тебе, душе, згоїв. Тільки чим?! Он, з очима як ртуть, З’яничарені внуки героїв У ясир Україну ведуть... Мерехтять лугоквіття єдваби, Йдуть на місто тумани з води... На очах посивіли кульбаби. Б’ють зозулі у дзвони біди...

Зимовий пейзаж з мамою, синицею та ягодами на рушнику Миколі Жулинському Прилітала й прилітала Якась дивакувата синиця Та дзьобала й дзьобала Вишневі ягоди на моєму рушнику, Вишитому мамою ще у дівоцтві їхньому, – Нічогісінько у птахи не виходило. А мама стояли й стояли роздивовані,


Лiтературний Чернiгiв

14

Зорили й зорили крізь вікно на балкон, Де, прикутий морозом диким до мотузки, Бурчав на синицю рушник. От мама взяли та й посіяли через поріг балкон Поживою для синиці під тим буркуном. А пташка прилинала й прилинала та знов Буцькала й буцькала дзьобом ті ягоди, Доки не впала під них. Тоді мама вибігли босі на балкон (За це їм від мене попало добряче), Вгорнули синичку в руку, ланкою покарлючену, Дмухали у дзьобик, пригортали до щоки горьової – Не допомогло ні на крихту. І мама довго-предовго дивились Зомлілими очима на пташину... То була перша синиця У їхній вісімдесятилітній жмені...

*** Ген-ген воркочуть цвітом вишні, Немов злетілись голуби. Блакитний теплий невід тиші Лаштує вечір молодий. Нага ріка в тумані мліє, І там, де м’ята розцвіта, На стежці, втоптаній в шавлію, Двох полонила німота. Обом же снилась ця хвилина. Чому ж тепер від жданих слів Вона русяво відхилилась? І він, в ту ж мить, заціпенів.


Поезія

15 Мовчать, здивовані навзаєм, Неначе хто наворожив. І сумнів холодно вповзає До нього в душу: «Стережи її ламкі, байдужі рухи». А погляд коле, мов їжак. І розпач болем зводить руки: – Не любить! Ні! Чужа! Чужа! Десь пташка скрикнула, мов жінка, А він ковта гірку імлу. Й дарма на шиї в неї жилка Тремтить: – Чого ж ти ждеш?! Цілуй! м. Чернігів


16

Лiтературний Чернiгiв

ПОЕТ ГЛИБОКИЙ І НЕПОВТОРНИЙ Митець із непідробним драматизмом світосприйняття, поет правдивий і чесний, з глибоко своєрідною образною системою, «найорганічніший селянський поет» (Л. Талалай) Д. Іванов увійшов у сучасну українську літературу з болючими й сильними ліричними та ліро- епічними творами про село та людей у ньому, про їхні долі, сконденсувавши в щирих рядках спресовану роками традицію одночасно з органічним новаторством. Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівка Новгородківського району на Кіровоградщині в селянській сім’ї. Через півтора року після його народження помер батько від дев’яти фронтових ран. Мати сама виховувала дітей. П’ятий у сім’ї Дмитро сповна спізнав усі злигодні повоєнного лихоліття, важку селянську працю. У тринадцять років пішов на роботу в колгосп причіплювачем. Закінчивши восьмирічку, навчався в ПТУ і одночасно відвідував вечірню Губівську середню школу. Трудовий гарт, здобутий у рідному селі, допоміг Д. Іванову і в житті, й у творчості. Перші вірші він надрукував у районній газеті. Строкову службу відбував у залізничному полку м. Чернігова, де відвідував засідання обласної літературної студії при редакції газети «Деснянська правда». Після демобілізації працював секретарем комсомольської організації рідного колгоспу, в редакції кіровоградської газети «Зоря комунізму», слюсарем на тепличному комбінаті радгоспу. Заочно закінчив навчання на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т. Шевченка (1980). Справжній літературний успіх прийшов до Д. Іванова в 1976 р. на Ірпінському семінарі молодих літераторів. Робітник теплиці з радгоспу імені Фрунзе Чернігівського району, він вразив присутніх новизною тематики й своєрідністю її художнього втілення. Невдовзі у квітневому числі журналу «Вітчизна» з післямовою І. Драча вийшла чимала добірка його поезій. Це був переконливий дебют. А восени 1977 р., якраз до дня народження автора, у видавництві «Молодь» побачила світ і перша збірка ліричних творів Д. Іванова – «Зерно і любов». «Мені здається, – зауважував І. Драч у передмові до збірки, – що у віршах Д. Іванова, от хоча б таких, як «Іванове поле» чи «Вредна баба», є ота неудавана справ-


Проза

17

жність, яку рідко удень з вогнем знайдеш. В обох ситуаціях – жіноча доля. Конкретизм нашого часу і нашого суспільства аж б’є через край. Пильна увага до долі найскромніших трударів, праці яких зобов’язані всі наші звершення, сяє тут хвилюючим, небуденним світлом». У взаєминах відомого поета з початківцем, старшого з молодшим був значний момент обопільної притягальності, коли митець, що уже визначився, побачив у молодому авторові якісь нереалізовані власні можливості чи потреби або ж реалізовані по-іншому. Якраз такою видається характеристика І. Драчем віршів Д. Іванова у згаданій передмові до першої збірки поета «Зерно і любов» – пошуки драматизму для історії про важку жіночу долю («Іванове поле»), його прагнення мовби синкретизувати різні стильові шари – іронію з сумом. І. Драч помітив, за словами М. Ільницького, «щось у принципі споріднене із своїми ранніми речами, зокрема, піднесенням долі простої людини до рангу загальнолюдського болю у тім-таки «Івановій полі», як то було в Драчевих «Двох сестрах» та в «Ножі у сонці»». Услід за першим виданням у видавництві «Веселка» вийшла збірка для дітей «Грай, сопілонько моя» (1979). Д. Іванов став лауреатом обласної літературної премії імені Олекси Десняка (1979). За книгу «Заповіти мого роду» (1983) його удостоїли Республіканської літературної премії ім. М. Островського (1984). Добірки поезій Д. Іванова з’являлися на сторінках всесоюзної преси. Згодом вони увійшли до збірки «Красный корень», що побачила світ у московському видавництві «Молодая гвардия». Поет брав активну участь у громадському житті, був учасником численних семінарів, декад, форумів, фестивалів літератури, зокрема й міжнародних. Невдовзі вийшли з друку його нові книги «Здрастуйте! Я повернувся!» та художньо-публіцистична повість «Там, де народжуються райдуги» (обидві – в 1981 р.), «Стремено» (1986), «Червоний корінь» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991), «Зорі над Україною» (2005), «Монолог з тридцять третього» (2008), «Село в терновому вінку» (2008), численні переклади з російської, білоруської та інших мов. Плідно працюючи у царині поезії, Д. Іванов при цьому «заробляв на хліб» слюсарем у радгоспі, старшим редактором Чернігівського науковометодичного центру народної творчості, а потім перейшов на роботу до редакції газети «Гарт», яку очолив у 1991 р. Ця молодіжна газета своїми тиражами може конкурувати зі столичними виданнями, вона цікава, жива, різнобічна, не заангажована якоюсь політичною силою, широко відстежує життя Чернігівщини й порушує проблеми, актуальні для кожної людини й усього українського народу. За цей час Д. Іванов став заслуженим журналістом України, лауреатом престижних літературних


18

Лiтературний Чернiгiв

премій: Всеукраїнської премії імені Івана Нечуя-Левицького (1997), Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди (2001), літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2009) і, зрештою, найвищої в Україні – Шевченківської премії за книгу поезій «Село в терновому вінку» (2010). Поява в літературі Д. Іванова була тріумфальною. Перші його поетичні збірки, наснажені «артикуляцією українською» та щирою авторською інтонацією, радо привітали й благословили у світ І. Драч, Б. Олійник. Свій творчий шлях Д. Іванов, як і все його поетичне покоління, починав із проголошення успадкованих високих моральних принципів. Для нього уроки класики були навдивовижу повчальними. Д. Іванов не повторював своїх попередників, а намагався збагачувати навіть «вічні» теми й мотиви, вливаючи в них пульсуючу кров сучасності. Збірка «Зерно і любов». Побачила світ ця книжка 1977 р. Для реалізації почуття внутрішньої гармонії поет шукав гармонійну й довершену форму. І знайшов її в баладі – «епосі нещасливих людських доль» (О. Дей). Д. Іванов звернувся до цієї фольклорної форми в час, коли вона не була в пошані, проте внутрішнє чуття безпомилково підказало йому, що балада органічна для поетичного складу його натури. У творчому доробку Д. Іванова балад найбільше з-поміж інших поетичних жанрів, серед них – «Балада повернення», «Натуралістична балада», «Балада про маминих журавлів», «Балада про нічних танцівників», «Інгульська балада», «Балада про осінь та діда», «Балада про солдатську вдову», «Провесняна балада», «Балада про воскреслу віру», «Балада про білого птаха з чорною ознакою» та десятки інших. У «Баладі про літак, який не може сісти», як і в інших баладах Д. Іванова, – передусім його рідна Україна, долі її простих людей, що з діда-прадіда сіяли хліб, а тепер «на нашій не своїй землі» позбавлені такої можливості. Бо вже й земля, виявляється, не їхня, та й хліб і «до хліба» можновладці закуповують переважно за далекими морями, аби тільки не дати піднятися з колін знедоленим трударям. Через те й болить душа, і біль той нестерпний: «Горить свіча душі моєї. // І день і ніч горить... // Горить...» («Балада повернення»). І все ж поет вірить, що ...Колись одужає Дніпро, На прах розвіється руїна, Колись повернеться ДОБРО І скаже: «Здрастуй, Україно!» («Балада про воскреслу віру»).


Проза

19

Збірка «Село в терновому вінку». Книжка побачила світ у 2008 р. Головним героєм чи не всіх творів поета був і залишається його ліричний герой, причому це не завжди сам автор, а радше узагальнений тип представника його покоління в житті і в мистецтві. Основний же об’єкт зображення від перших віршів Д. Іванова до сьогоднішніх поезій – селяни-земляки та селяни з Придесення, життя яких добре знає автор. Тарасівка Д. Іванова – «село в терновому вінку», як і тисячі напівмертвих, спустошених і знесилених сіл в нинішній Україні: В село, додому, йду полями. І що ж тепер туди несу, Де нікому сказати «Мамо!», Де ні з ким розділить сльозу? Де чулась мова колоскова, – Там мертва зона залягла, І навіть пісня колискова Бомжує, вигнана з села. Тут люди – наче поторочі, І сум такий (хоч вий!) блука, Й, хатам повибивавши очі, Ганьбища нашого рука. («Балада повернення»). В особі Д. Іванова, як зауважив у передмові до збірки «Село в терновому вінку» Л. Талалай, «маємо найорганічнішого селянського поета. Такого не було ні в 60-х роках, ні пізніше». Він вирізняється з-поміж інших поетів тим, що вони писали про село, вже оглядаючись із міста, збагачені досвідом іншого, ніж у селі, життя, і сприймали сільську дійсність крізь призму набутої світової культури. Наприклад, у поемі І. Драча «Ніж у сонці» голова колгоспу висловлює не так свою гірку правду про село, як правду, яку знає і вже осмислив поет. Натомість у баладах Д. Іванова ця правда ще перебуває у стані живої і мінливої реальності. Ліричний герой І. Драча дивиться на село, на хату, яку розмалювали «Сар’яни в спідницях», з рівня «вищих партитур», з коня, що пролітає над Парижем. А прості селяни, з якими ідентифікує себе й ліричний герой Д. Іванова, стоять у глевкому чорноземі, дивляться на світ із вікна хати, яку самі ж розмалювали, навіть гадки не маючи, що «наслідують» якогось невідомого їм Сар’яна. Отже, назвати Д. Іванова «найорганічнішим селянським поетом» Л. Талалай мав усі підстави. Ідеться не про традиційні сільські пейзажі


Лiтературний Чернiгiв

20

в поетичних творах з калиною та солов’ями, – цього ніколи не бракуватиме, – а про відтворення трагедії українського селянства. Ця трагедія більш-менш висвітлена в українській прозі. Поети ж зазвичай боязко її обходили, а якщо й писали про неї, то поверхово, між іншим, з оглядкою. Нікому бути «сільським поетом» не хотілось, адже ще й зараз епітет «сільський» для багатьох звучить, у кращому разі, як «провінційний». «Після колективізації, розкуркулення, голодомору та масової міграції до міста найактивнішої частини сільського населення доля села була вирішена остаточно. Сьогодні воно переживає один із найдраматичніших періодів у своїй історії, літописцем якої можна впевнено назвати Дмитра Іванова» (Л. Талалай). Образ сплюндрованого села як символу всієї України вривається і в інтимну лірику Д. Іванова, і в пейзажну: Сніг лежить, а яблука висять, Із останніх сил вчепившись в гілку, Снігурами угорі горять, А зима на них вже гострить пилку. Холоди обсіли затяжні, Снігу наямливши по коліна. Яблуні завії не страшні. Чи перезимує Україна? («Сніг лежить...»). Однак, попри трагічне зображення «мертвої зони» на місці колишніх українських сіл, у той час як «з’яничарені внуки героїв // У ясир // Україну // ведуть...» («Ніч втекла...»), основна тональність поетичної збірки Д. Іванова «Село в терновому вінку» – життєствердна. Автор вірить у те, що люди всі разом неодмінно відродять українське село – духовну столицю народу, а разом з ним і всю Україну. Для цього треба не так уже й багато:

В собі корчуйте вбожество своє.


Проза

21

І доти буде лихо вас тіпати, Єхидячи лице своє тупе, Аж поки перестанете брехати, Що любите Вкраїну як себе! («Не хоче з нами щастя...»). Упродовж усього свого творчого шляху Д. Іванов розробляв тему Матері, нерозривно пов’язану з темою України. Вимір правдою дає можливість поетові поставити образ матері на рівень найвищого духовного становища в суспільстві. Мати в нього постає як вічний символ людяності, всепрощення: ...Мамо! Так жду журавлів! Тих, що ми з вами стрічали... Хочу повірити й сам В те, що то звістка від мами, Як весняні небеса Знов розцвітуть журавлями... В літо весна поспіша, Сіючи квітом круг себе. Очі спалила душа, Болісно дивлячись в небо. Ходить мій сум по землі. По журавлиному плаче. Мамо! Нема журавлів! Восьму весну їх не бачу! («Балада про маминих журавлів»). Основна тональність «Балади про маминих журавлів» – тужливий щем за найдорожчою людиною – матір’ю, яка вже відійшла у вічність. Від Шевченкового «Там матір добрую мою...» до Тичининого зізнання «Матері забуть не можу...» українська поезія впродовж віків співає величальну пісню Матері. Мати в Д. Іванова – це міра всього доброго й чесного в житті.


Лiтературний Чернiгiв

22 Мамо, присніться мені Та поговорим хоч в сні. Скажете, де Ви спинились, Як Ваша хата нова. Ви вже там з батьком зустрілись? Ви вже тепер не вдова? («Літо за літом минає...»).

У творчому доробку Д. Іванова є також глибоко вистраждана інтимна лірика, теплі пейзажні акварелі, чудові твори для дітей. Митець володіє чутливим зором. Він знаходить цікаве й поетичне там, де іншим бачиться тільки пересічне й буденне. А це ознака справжнього таланту. Марина ДУБРІВСЬКА (КУЗЬМЕНКО), кандидатка філологічних наук, доцент м. Київ


Проза

23

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! g`a`pmhi

Нещодавно ми вітали доцента кафедри української літератури та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександра Вадимовича Забарного із перемогою у обласному конкурсі «Книга року-2020». Це вже п’ята відзнака письменника. Сьогодні увазі читача пропонуємо нове оповідання автора з його майбутньої книги «Багряні терикони».

СНОВИДІННЯ ВАСІ-КІБОРГА Оповідання «Ходімо, брате, до раю.., в пеклі з тобою ми вже були!» З епітафії Сонце котило на захід, оминаючи поодинокі купчасті хмарки, котрі траплялися на його шляху. Спека натомленого дня поступово вщухала, поступаючись тихому надвечір’ю, яке м’яко стелилося від сільського ставу, що наприкінці Білорічиці. Вася-Кіборг непоспіхом запалив цигарку і


24

Лiтературний Чернiгiв

зручно вмостився на лаві, обпершись спиною на дерев’яний паркан. Скоро хлопці повертатимуться з роботи.., буде про що поговорити. Васю у селі любили… Любили отією звичайною любов’ю, яка віддавна прижилася в українському селі і передавалася у спадок з діда-прадіда. Так люблять брата, кума, доброго сусіда.., спокійно, врівноважено, надійно, на подяку за їхнє щире ставлення, готовність завжди прийти на допомогу, підставити власне плече, розділити життєву ношу навпіл… Так люблять тих, хто у будь-яку мить стане на захист Правди, не дасть покривдити слабшого, допоможе старшому. Таку любов від людей треба заслужити, вона не приходить наосліп, не квітне з краси чи вроди.., вона вкорінюється у сільський побут роками і тихо живе у людських серцях. Цю любов від людей Вася отримав ще змалечку, як спадок батька, комбайнера Миколи Прищепи, який загинув у міленіум, рятуючи людський хліб від пожежі… Так і прижилося: «Це ж Василько, Колі Прищепи син…». Щоправда, і сам Василь не цурався ніякої роботи: де за когось череду відпасти, комусь отави вкосити або ж сіна згребти.., нікому не відмовляв. То й заслужив людську шану… А потім прийшла війна. Вона підповзла гадюкою зі Сходу, з території братньої колись держави.., колись.., а чи братньої? Старший сержант Василь Прищепа проходив тоді строкову службу в аеромобільних військах на Житомирщині. Служив, як кажуть «бувалі» : «за городами» від рідного села.., навіть у відпустці встиг побувати. Усе змінилося у березні 2014.., під час трагічних подій на Кримському півострові, саме тоді його бригада була передислокована в Піски і залучена до охорони Донецького аеропорту. А в квітні довелося уже стріляти… До війни старший сержант Прищепа (армійське псевдо «Мамай») ставився як до будь-якої роботи: оволодівши її навичками, працював наполегливо і добросовісно.., «на совість», як кажуть старі люди у Білорічиці. Він улучно стріляв, далеко жбурляв гранату, вправно володів ножем та саперною лопаткою… Одним словом, був тямущим і підготовленим бійцем. Крізь оптичний приціл своєї гвинтівки він бачив кого вбиває, але то були чеченці-найманці, які дивним чином у складі російських військ потрапили в Україну, а тому він убивав їх без жалю, бачачи в кожному з них ворога… У серпні чотирнадцятого їх замінили… Його рота увійшла до складу 81-ї окремої аеромобільної бригади, яка тоді дислокувалася у Костянтинівці і Дружківці. Та перепочинок був коротким… У листопаді знову в бій… Недопалок підсмажив вуса… Василь сахнувся. «Туди твоїй.., чи заснув?


Проза

25

Чи обмарило?» – куйовдилися думки. – «Добре що ніхто не бачив, а то б сміху було… Як дід старий задрімав на сонечку!». Швидко до ладу привів думки, бо помітив, як до його поспішає давній приятель і сусіда Грицько Халімоненко. Сновидіння перше Вони з Грицьком були однолітками. Разом гасали розлогими сільськими левадами, ганяли у футбол та «квача». Разом пішли до школи.., щоправда Грицькові тут підфартило, його посадили за одну парту з Галею Павленко, тихим, милим дівчам з їхньої вулиці. Вона давно запала в серце Василеві.., але що то значить витівки долі, отак усі десять років і просидів за їхніми спинами. А Грицько, він часу не гаяв.., спочатку посмикав Галю за кіски, згодом поніс її портфелика, а там і руку на плече їй поклав.., щоправда вона одразу її струсила. А що Василь? Змовчав.., не давати ж за такі дрібниці товаришеві по писку… Отак усі десять років і проходили вони втрьох, від школи і до домівок. Спочатку Галю доведуть, а потім і до своїх дотеліпають. Лише на випускному вечорі Василь взяв Галину за руку і вже не відпускав до світанку, допоки вони усім класом ходили за село схід сонця зустрічати… Василь тоді міцно тримав Галину руку, але нічого так і не сказав… А що говорити? У такі хвилини будь-які слова зайві. Розмовляли серця… А на Покрову побрали хлопців до війська… Забрали в один день.., Грицьковий батько натягнув на вигоні тента, змайстрував столи і лави, запропонував Василевій матері: – Миколаївно, давай у складчину наших хлопців відбудемо? Росли разом, хай і служать разом… На тому і порішили. Проводжали їх гучно.., а квітку їм Галя обом пов’язала, … тільки Василеві білу, а Грицьку – блакитну. На ранок новобранців відвезли сільрадівським «Газиком» до Прилук, а вже звідти потягом на Чернігів, до облвійськкомату, чекати на «покупців»… Служити б хлопцям удвох, та знову втрутився випадок. Василь дрімав, коли моложавий лейтенант запитав: – Механізатори є? – Є, – відгукнувся тоді Грицько і штурхонув Василя під бока… – Прізвище? – Халімоненко… – Прищепа, – додав Василь у спину лейтенанту, який вже відходив від них. Цікаво, чи почув? Як з’ясувалося не почув…


26

Лiтературний Чернiгiв

За пів години Грицька викликали до кабінету, а згодом зібрали у невеличкій залі. Звідти вже набрану команду відправили до Гончарівська, служити в окремій танковій бригаді… А що Василь? Лишився чекати на свого «покупця»… За ним приїхали лише на третій день. Куди везуть, не говорили, у які війська, також… Чого його базікати.., з цього всього і зробив висновок Василь, що «каша заварюється вкруту»… Так воно і вийшло.., спочатку навчальний центр, а згодом рота спеціального призначення. Саме Гриша Халімоненко приніс у Білорічицю звістку, що Вася Прищепа – кіборг. Ні-ні.., ніяких жартів, у хорошому розумінні… Так у січні 2015-го стали називати захисників Донецького аеропорту… Певно за їхню непоступливість, крицеву міць, незламність… У січні 1 окрему танкову бригаду, у якій служив Григорій Халімоненко, перекинули у Піски для підсилення оборони… Саме тоді Григорій і відписав батькові у Білорічицю: «Мене перевели до Пісок.., це зовсім недалеко від Донецька. На донецькому летовищі, серед кіборгів, служить Вася Прищепа. Сподіваюсь зустрінемось…» Не судилося… А Білорічицею пішло гуляти таке нове і незрозуміле слово «кіборг». І що воно таке? Певно, щось нове, надтаємне… І у цьому надтаємному служить їхній Вася Прищепа. Та коли то було… Нині Гриша Халімоненко поспішав до побратима, як завжди, радо і привітно… Вмостився на лаві поруч, поцікавився здоров’ям, запалили його «столичних», переговорили про все… від новин агрохолдингу, який взявся господарювати на їхніх землях, і до перспектив скорого двобою київських «Динамівців» з донецьким «Шахтарем». Говорили години зо дві, а мо’ й три… Тільки коли зовсім стало темніти, розійшлися… Цієї ночі наснився Василеві сон: буцімто, ще до війни, у золотаву днину ранньої осені, сидять вони з Галею Павленковою за довгим столом. Стіл застелений білою скатертиною… Білою-білою, як Василева квітка, яку Галя пов’язала йому на проводах… Чекають на гостей, а гостей все немає.., лише червоне яблуко хтось поклав скраю столу… Червоне достигле яблуко. Сновидіння друге Ну й насниться таке проти суботи… Дивина якась. І щоб воно оце значило? Василь, ще лежачи у ліжку, потягнувся до новенького ноутбука – подарунка волонтерів, і швидко увійшов у мережу… Непоспіхом набрав у «Соннику»: «довга біла скатертина», «червоне яблуко», «осінь»… Всезнаючий Інтернет швидко видав відповідь : «біла скатертина» – довга


Проза

27

дорога; «яблука сняться» – на смерть; «осінь» – зміни в особистому житті… Ну так воно і є… Спочатку довге розлучення, тривалістю в п’ять років, а потім зустріч зі Смертю, яка холодно дихала в його обличчя, та ще власне й продовжує дихати… А до чого тут зміни в особистому житті? На особистому житті Василь уже давно поставив хреста! Яке особисте життя… Він – кіборг, і цим сказано все! Механічно набрав на клавіатурі слово «кіборг», а за хвилю отримав вже завчене напам’ять визначення: «Кіборг – біологічний організм, що містить механічні або електронні компоненти». Усе правильно.., він не людина, він – біологічний організм, налаштований на війну… Все так і є, і він з цим змирився. Він багато з чим змирився у цьому житті… Спочатку пручався, боровся, навіть хотів померти.., не приймав своєї інвалідності, а згодом призвичаївся, прогнав приреченість і продовжував жити… (у хвилини розпачу він замінював це слово на існувати). Ну що вже поробиш, коли Галя уже не Павленкова, а Хлімоненкова… Яка її вина у тому, що Григорій повернувся восени 2015, а Василь взимку 2018… Три роки микався госпіталями та клініками, від Дніпра та Харкова аж до Берліна та Мюнхена. У Дніпрі, в шпиталі, військові хірурги вставили у його покорчований череп металеву пластину, а потім ще три місяці боролися за життя. У Харкові до ладу привели його відірвану ногу, провели протезування, як кажуть «поставили на ноги». Саме там і застав його Указ Президента, що сержант Василь Миколайович Прищепа за виявлену мужність у боротьбі з ворогом нагороджений другим орденом «За мужність» тепер уже ІІ ступеня. Перший він отримав ще у січні п’ятнадцятого… Саме там, у Харкові, і було прийняте рішення зібрати воїна повністю, направити на лікування до берлінської клініки «Шаріте». Лікування було платним, дороговартісним, а тому рішення приймалося на рівні Міністерства оборони… Та видно таки заслужив цей звичайний вояк із Білорічиці такої шани.., своїм військовим подвигом заслужив! Німці також виявилися людьми тямущими.., ознайомившись з лікувальними картами та військовою біографією сержанта, згодилися провести лікування безкоштовно. Ось там вже, в клініці, і поставили йому протез руки та протезували око… Василь з вдячністю згадує своїх лікарів: найперше тих, хто рятував і боровся за його життя, а згодом і тих, хто повертав його до життя, додавши цьому життю нових фарб і кольорів. Німці таки здорово допомогли. Щоб ви зрозуміли, «Шаріте» – це клінічний комплекс, розміщений у чотирьох районах Берліна. Це найдавніший медичний заклад Європи. Заснований ще у 1710 році, а тому має гарні лікувальні традиції і чудову матеріальну базу. «Шаріте» – це структурний підрозділ медичного факультету Берлінського університету імені Гумбольдта. Звісно в університеті, окрім медичного, є ще і інші


28

Лiтературний Чернiгiв

факультети: мехмат, для прикладу, прикладної електроніки тощо. Вони Василю такий протез руки змайстрували, … диву не надивишся, кожен пальчик правиці працює, неначе й справді живий, а не механічний. Й протез ока вийшов удалим, від здорового не відрізниш… Кожного дня з Василем працював психолог. Розмовляв поганою російською, але нічого – зрозуміти можна було… Щоправда, для Василя ці розмови не дуже й потрібні були… До життя його повертала вродлива санітарочка Марта, найчастіше своєю посмішкою та стрункими ногами із-під коротенького халатика… А потім пів року була ще і реабілітація у медичному центрі Бундесверу. Саме тут, у тренажерному залі, сержант Прищепа відчув міць своїх м’язів на здоровій частині тіла. Коли повернувся до рідного села, його зустріли як героя… Голова сільради машиною примчав аж до самого Борисполя, особисто зустрічав. Привіз спочатку до рідної домівки.., там мама.., сива моя голубко, які ж слова у серці віднайти, щоб вичерпати усю свою любов. Обнялися і довго отак стояли не проронивши ані слова, навіть дихати боялися, щоб не сполохати щастя. А потім уже завітали до клубу… Зібралося чи не все село… шанувати його, Василя Прищепу, захисника України. Він погано пам’ятає цю зустріч, розмилася вона у сльозах його мами, односельців, у скупій сльозі Васі-Кіборга. Пам’ятає, що дякував, дякував за шану, за повагу, за любов… Цього ж вечора до їхньої хати завітала Галина Халімоненко. Василь вже не очікував на гостей, а тому поскидав протези. Галя сіла на ослінчику біля його ліжка, взяла в руки його здорову долоню, притулила до живота. Тихо сказала: – Ось тут, під серцем, я ношу Гришину майбутню дитину, коли вона народиться, обіцяй, що ти станеш її хрещеним батьком. Відмови не прийму… Він звільнив свою долоню з її рук і ствердно кивнув головою… Цієї ночі Василеві наснився дивний сон: серед руїн і звалища бою в аеропорту до нього спустився золотий ангел і, нехтуючи загрозою смерті, тихо сказав: «Ця війна і оборона аеропорту сформувала для України справжнє чоловіче покоління. На тебе чекає ще багато випробувань, пройди їх достойно. Бо ти справжній воїн, бо ти українець!». Що віщував цей сон, Василь уже знав… На наступний день його вбили… Сновидіння третє На наступний день його вбили… Це сталося 20 січня… Так-так.., саме 20-го. Пригадуй… 13 січня обвалилася диспетчерська вежа. 15 січня противник захопив верхні поверхи нового терміналу. Наступного дня відбувся бій на території терміналу та газова атака. 17 січня – бій за пожежну


Проза

29

частину аеропорту. Останні організовані евакуації поранених удалося провести в ніч з 17 на 18 та з 18 на 19 січня. Він, Василь Прищепа, брав участь у цих боях… День 20 січня почався з невдалої спроби прориву до терміналу групи командира 90-го батальйону Олега Кузьміних. До місця призначення доїхала лише одна МТ-ЛБ, де більшість її особового складу героїчно загинула. Та відділення сержанта Прищепи успішно закріпилося на зайнятому рубежі… О 14.56 пролунав другий вибух у новому терміналі. Близько трьох тонн тротилу – три поверхи терміналу перестали існувати. Всередині вижили менше половини захисників з 55, що там залишалося… Серед них був і Василь Прищепа… Він ще чув потужній вибух.., а потім суцільна пітьма. Уже потім, в шпиталі у Дніпрі, його навідав капрал Микола Денисенко, що теж лікувався тут від поранення, і розповів, як комбат, того ж 20 січня, послав групу розвідників до руїн терміналу із завданням: знайти сержанта Прищепу – живого чи мертвого… Тільки під ранок його тіло (скоріш пів тіла) знайшли серед завалів терміналу. Чи живий він, чи мертвий, хлопці не знали – просто виконували наказ… Довічна дяка вам – побратими! До тями він прийшов десь наприкінці березня… У двобої Життя і Смерті – перемогло Життя… А в квітні йому наснився перший кольоровий сон… Не марення, а саме сон! Буцімто іде він достиглими житами, а навколо волошок видимо-невидимо.., він збирає їх до букета, який хоче подарувати мамі, а назустріч дівча біжить: – Дядю, дай мені квіточок для віночка! – Бери, сонечко… – та й віддав цілого букета. Не став він розгадувати цього сновидіння.., не до того було. Але відчув, що поселилося те сонце у його серці.., і світить там, і гріє. Його жовтоблакитне Сонце! Сновидіння четверте Цього року прислали у їхнє село вчительку.., Марту Василівну. Ні-ні, не випускницю… Уже десь працювала на Черкащині. Років під тридцять. Мала сім’ю … і хлопчик є, років семи, Гришею кличуть. Та, певно, не заладилося сімейне життя.., розлучилися, і приїхала вона шукати своєї долі аж сюди, до Білорічиці. Викладала українську мову і літературу, дуже сподобалася білорічицьким дітлахам… Мова у неї красива, чиста українська, не засмічена всілякими чужинськими словами. Пояснює матеріал доступно.., а вже як береться декламувати поезію, слухаєш і не наслухаєшся… Сільрада їй будиночок облаштувала, недалечко від школи.., за садом. Отак і з’явилася у їхньому сільському житті ще одна доля…


30

Лiтературний Чернiгiв

Цей серпень став ювілейним для України… Святкували тридцять років державної Незалежності. Святкували гучно.., від столиці, де пройшов військовий парад, і по містах та селах, де цей день об’єднали з днем завершення жнив… Отож святкування прокотилося Україною, надаючи їй особливого, неповторного шарму.., заквітчалася вона у стрічках та жовтоблакитних знаменах, спалахнула достиглими гронами калини, залунала українською піснею. І Василь, і його мама отримали від громади запрошення: «24 серпня, об 11 годині, у сільському будинку культури відбудуться урочисті збори з нагоди 30-ї річниці Незалежності України. Запрошуємо Вас на святкування». А трохи нижче рівненьким каліграфічним почерком приписка: «Шановний Василю Миколайовичу, дуже просимо Вас одягти бойові нагороди. З повагою…» і нерозбірливий підпис. Дивно.., але чому б і ні.., не вкрав же він їх. Заробив чесно, у бою… Того дня він підвівся зрання.., поголився, увібрався у військовий камуфляж, на якому виблискували ордени «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів та ще й медаль. Начистив до блиску берці… та й сів на лаві чекати на маму, яка ще поралася по господарству. До сільбуду йшли люди, односельці, віталися.., він шанобливо відповідав. Аж ось і мама вийшла з хати.., чепурненька, у білій хустинці. Пішли й вони… У будинку культури уже було людно… Василя зустріли радо, тисли руку, обнімали за плечі.., здебільшого однолітки. А далі почався захід… З вітальним словом виступив голова територіальної громади, далі представник агрохолдингу вручав премії та подарунки.., а далі розпочався концерт. Правління агрохолдингу не поскупилося на кошти, запросили кількох відомих артистів, тож слухали із задоволенням.., співали й свої. Аж ось на сцену вийшла нова вчителька, Марта Василівна. Привітала присутніх зі святом, продекламувала кілька поезій про Україну. Гарно так читала, з почуттям.., у Василя навіть мурахи по тілу пробігли. І раптом вона говорить: – Дорогі друзі, а зараз я хочу запросити на цю сцену дорогу для усіх нас людину, нашого односельця, героя, який відстояв у бою нашу Незалежність.., Василя Миколайовича Прищепу. Зала вибухнула оплесками. Люди почали підводитись із крісел… Василь зніяковіло піднявся на сцену… – Дорогий мій воїне, – вела далі вчителька. – Дозволь мені від усіх жінок України сердечно подякувати тобі за твою мужність і хоробрість, за незламність, за щасливе сьогодення… Цього вірша Василя Симоненка я буду читати лише для тебе:


Проза

31

Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. У Василя перехопило подих, у грудях шалено калатало серце, воно мало ось-ось вискочити із грудей.., а Марта продовжувала: Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи, І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи… А зала рукоплескала, зала вирувала… і серед цього виру людської вдячності вони були лише удвох – Василь і Марта! Непрохана сльоза котилася її щокою… А потім на сцену прибіг її син, Гришуня, і подав букета яскравих жоржин. Вона передала цього букета Василеві, ще й поцілувала у зшрамовану щоку.., від того поцілунку в хлопця запаморочилося у голові, він ледве оволодів собою. Марта взяла його під протезовану руку і через всю залу провела до його крісла… Він був поза часом… Поряд хустинкою витирала очі мама. Цієї ночі Василю привидівся сон… Ніби ідуть вони з Мартою житами, ідуть назустріч Сонцю, що сходить. Попереду Гришатко біжить, щось виспівує.., а над ними жайвір, високо-високо… і чує Василь його пісню, що долинає із небес: «і жити спішити треба, кохати спішити треба.., кохати спішити треба, кохати…». Василь прокинувся.., а сон ще не відпускав.., вабив, манив. Ну а що тут незрозумілого: жито то – життя, достигле жито – хороше життя; спів жайвора – то до любові.., до такої довгоочікуваної любові. Кольнуло у серці.., людському серці.

Серпень, 2021 р., м. Ніжин


Лiтературний Чернiгiв

32

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“л=" mnbh0|jhi

ВОСКРЕСІННЯ ВІТ *** напишу листа і забуду чи сьогодні відправив чи вчора чи минулого року забуду наше перше побачення забуду наш перший березень мені наснився березень той березень з холодним дощем за вікном зі снігом на сільських дорогах березень коли і квітка не посміхається


Поезія

33 коли тінь зими зникає за сільськими тополями Липень 2021, Харків

*** До тихих гір вертаюсь і вертаю усю любов від пам’яті очей прости мені незвідана й забута що згадую про тебе і про нас до тихих гір вертаюсь і вертаю гуцульська ніч карпатська ніч була як голос гір твоїх Карпат і сонця Червень 2021 р., м. Харків

*** Вже так давно не чув твій голос вже так давно не бачив твої очі де твоя усмішка де та весна що сниться молодим вербам біля нашої дороги Я знаю що в цьому світі все минає усе перетворюється на пам’ять але все ж немає нічого кращого ніж


Лiтературний Чернiгiв

34 людська пам’ять в якій я повертаюсь до тебе...

20 червня 2021, Харків

*** Травневий дощ наснилось щось чуже ця ніжність трав ця ніжність трав та сонця між цих акацій заховалась тінь уже чужа але насправді рідна 5 червня 2021 р., Київ

*** Треба напитись мовчання як чистої води з криниці треба напитись дощу для трав та сонця ось роса на долонях сонця ось долоні сонця на білому рушнику неба Треба напитись дощу для неба і сонця

29 квітня 2021, м. Київ


Поезія

35 *** Дивлюсь на інших згадую про тебе не визнаю ні горя ні хули І тільки небо наше біле небо захоче знов морозної зими Але ж була зима моїх доріг моїх стежин окутаних у смуту І скільки треба ще прожити літ щоб випити до дна оцю отруту

*** Хочу напитись води з криниці з криниці твоєї пам’яті пам’ятаєш лютневий вечір пам’ятаєш тепло руки я забути про це не зможу я згадаю про це колись і можливо твоїми вустами я нап’юся води з криниці

*** Впізнати цю мелодію й завмерти бо музика мені насниться знов Я слухаю... І хоч би як відверто ви говорили що жива любов Я знаю вас я бачу ваші очі і більш нічого вже не треба нам Слова чужі таки були пророчі але любов нікому не віддам


Лiтературний Чернiгiв

36 *** так зелено шукаю самоти шукаю час для серця і печалі усе минулось величчю землі усе минулось пам’яттю народа шукаю сон та не знаходжу ночі для спокою для величі душі ці сумніви мені таки пророчі ці люди почужіли назавжди

ВОСКРЕСІННЯ ВІТ Стрілись на воскресіння віт вдягались у цвіт абрикос і поглянули поглядом неба Ось ти йдеш у осінньому саду вже немає ні цвіту ні погляду сонця і тільки осінь між нами як листя між двох тополь

*** Прийду до тебе і чекаючи біля річки знову буду думати що ти йдеш до мене


Поезія

37 Проминаючи ці дерева як літа як морози які вдарили у наші молоді серця знову біля річки знову біля тієї абрикоси де ми прощались з тобою

*** У вересні шукаю теплоти у вересні шукаю потепління хоч знаю що до тебе не дійти хоч знаю що між нами маревіння Але так тихо музика звучить і дощ захоче пробудити спокій а вже між нами тільки мить і мить що не розірвеш те єдине коло У вересні шукаю погляд твій але не можу ні знайти ні втратить у вересні блукаю в самоті шукаю мить... Але немає миті...

*** Коли повертаєшся до рідної криниці криниці дитинства хочеться напитись води щоб вистачило сил на всі свої літа хочеться впасти на коліна перед небом як перед матір’ю я чую криницю я відчуваю солов’їні сльози нашої мови


Лiтературний Чернiгiв

38 *** Березневі сніги як тінь зими як розплата як твоя посмішка над цим зореним полем де крім чорноти і снігу вранішній туман збирає свої сльози березневі сніги як колись як зараз як потім всміхаються твоєю рідною посмішкою Березень 2021

*** Ти важко йдеш. Ти топчеш землю цю ти дивишся в зіниці мов у воду твій дощ сліпий він падає на глицю він падає на землю мов на волю Так важко йти тут треба час і час для величі для витримки для сміху осіннє листя затанцює вальс під цим дощем над двадцять першим віком

*** Вже не почую тієї пісні за селом немає ні пісні ні душі яка пам’ятає її


Поезія

39 але сниться клен біля дідівської хати сниться дитинство а я думаю куди мені подітися від сну від пам’яті від березневих дощів від пам’яті про клен який пам’ятає мене дитиною Березень 2021

*** Так тихо тут ні солов’я ні пісні і дощ мовчить чекаючи весну А я кажу не жди уже запізно літа і дні не перейшли межу

*** мені б доторкнутися до тебе як до весняної квітки побачити твою усмішку як вранішне світло дня ти ж моє сонечко навіть восени чи взимку ти моя душа ти ж моє серце яке відчуває нас обох... Січень 2021


Лiтературний Чернiгiв

40 *** Дивлюсь на інших згадую про тебе не визнаю ні горя ні хули І тільки небо наше біле небо захоче знов морозної зими Але ж була зима моїх доріг моїх стежин окутаних у смуту І скільки треба ще прожити літ щоб випити до дна оцю отруту Січень 2021

*** Почув твій голос через двадцять літ дитячий спомин чистий і печальний Це голосіння серед зим і віт тривожних віт земного воскресіння Почув... Почув... Так ніжно так тривожно мені про тебе вітер говорив Що я подумав так любить не можна що я подумав вітер не мовчить...

*** Думаєш горе як сіль на землі переходячи поле забуваєш про втрати чи про голос самоти чуєш наче дзвін у сільській церкві село чує а далі тиша...


Поезія

41 *** Я бачу тебе крізь осіннє листя крізь осінній попіл втраченої трави Я бачу тебе навіть тоді коли сніг затуляє мої шибки своєю рукою ні я навіть навіть не бачу ні я навіть не чую я відчуваю твою присутність крізь попіл осені крізь зимові вечори які як сон приходять до мене кожен день

м. Харків


Лiтературний Чернiгiв

42

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,.=“ь Šj`)

КОЛИ НА ТВОЇЙ ЗЕМЛІ ВІЙНА Уже другу ніч я на лінії фронту, караулю у бліндажі. Тут, на Сході, небо таке мінливе, глибоке, видається, що у тому безмежжі поодинокі зорі то засвічуються, то гаснуть на мить від раптового спалаху. Щось на відстані гуркоче, стогне і ніби погойдується земля. Не скажу, щоб страшно, але якось тривожно на душі. Весь в очікуванні. Відчуття таке, що ось-ось розпочнеться… – Сергію, ти одружений? – озивається до мене бойовий товариш Денис, що тулиться з автоматом до амбразури. – Ні, – кажу. – А дівчина є? – У музичному коледжі навчається. Бандуристка. Коли прощалися, то плакала. А хочеш, я тобі розповім, як я опинився тут, на передовій. Ранком виходжу на вулицю, було це місяць тому – і такий подив. Така краса надворі! У повітрі сиза імла іскриться, на деревах звисають білі


Проза

43

ковдри, дрімає вітер, падає сніг. Ген на обрії жовтіє небо, там осявається помітний обруч сонця. Я йду до зупинки доволі швидко, бо так звик ходити, і бачу, як обабіч тротуару, поруч школи, дітлахи, розділившись на дві групи, грають у «війну». Цікаво, думаю, хто в них сьогодні умовно за ворога. І враз – сюрприз. – В атаку! Бий москаля! – вигукує чорнявий хлопчина, чимось схожий на мого шкільного товариша Іванка, і жбурляє прямо мені в обличчя добре стиснуту сніжку. – Нічого собі!.. – ніяковію, відтак спиняюсь, і трохи розгублено, приховуючи якусь мить посмішку на вустах, дивлюсь на ту дитячу забаву. І враз серце наповнюється якимось неочікуваним смутком, я ніби п’ю його, вдихаю з холодним повітрям. Діти кидаються сніжками, а я стою заворожено, бо відчуваю, як віддаляюся у минуле... І так зримо бачу себе серед підлітків, таких як і я, на околиці села, де ми граємо в подібну «війну». Босі, обплутані вербовим гіллям, довго ділимося на «наших» і «німців», бо «наші» – це свої, герої, а «німці» – «бандити», то ніхто ворогом не хоче бути, у захваті бігаємо один за одним, ховаємося у верболозах – у руках дрючки, соняшникові стебла, в декого з хлопців іграшкові пістолети, навіть саморобні автомати. «Сергію, падай, падай! Ти убитий...» – ніби чую голос Іванка. І я падаю під кущем у високу траву, бо належу до ворогів, а вони однозначно мають гинути. Лежу в німоті, наді мною високе безхмарне небо і палке серпневе сонце, гудуть комахи, сюрчать у траві коники, поруч чую вигуки хлопців «здавайся», і так мені прикро, що я в ролі «чужинця», що вже «убитий», не можу підвестися і показати свою відвагу, як це робить Іванко, мій сусід. Я дружив з ним, коли ходили до школи. Іванко був палким прибічником всіляких дитячих забав. Рослий, міцний у тілі – не поступався нікому. Верховодив у класі. Після школи пробував поступити у військове училище, але не пройшов, то подався добровольцем на Схід. На мить уявляю його таким, як востаннє бачив. «Він завжди хотів бути героєм – і став ним»… – спадає мені на думку. І чую, як оте «бий москаля!», бентежно відлунює в моїй голові, наче дзвін. «Але чому я «москаль»? – усміхаюсь собі під ніс. – Хіба не помітили, що розмовляю українською. І хлопців підтримую на Сході. Росія для мене ворог. То що я не патріот? Дитячий жарт», – розмірковую. Проте хтось із хлопчаків знову кидає в мене сніжку, я ухиляюся, роблю кілька кроків, нараз чую позад себе дивний шерех снігу, так ніби хтось крадеться услід – і цок-цок. Витівки дітвори, – приходить в голову.


44

Лiтературний Чернiгiв

– Зараз зупинюсь і надеру комусь вуха, – кажу, не оглядаючись. Проте відчуття кроків позад мене не зникає, а посилюється. Повертаю голову – завмираю. Прямо на мене йде, спираючись на ковіньку, юнак в уніформі. Мої очі приковують його груди, де поблискує орден за мужність. Я ніяково відступаюся вбік, і коли юнак рівняється зі мною, трохи хвилюючись, але голосно, кажу: – Слава героям! – Смерть ворогам! – відповідає юнак і йде повз мене далі. А я стою, не можу зрушити з місця. Дивлюсь на бійця, що віддаляється, спираючись на ковіньку, а бачу нашу школу, обличчя Іванка, викарбуване на меморіальній дошці… Від однієї уяви стає неймовірно бентежно, ранок хмурніє, починає ніби хитатися під ногами земля. Поруч уже не дитяче дійство – жахлива війна. Бачу бліндажі, зоране мінами поле, тисячі могил по всій Україні, над якими схиляються синьо-жовті прапори. Чорні хустини, як чорна печаль, на передчасних посивілих головах матерів, сумні погляди жінок – вдів, дітей-сиріт. Заплющую очі, завмираю, бачу війну і тих звірячих потвор, що ціляться в людське серце. Чую, що зі мною діється щось таке, чого ніколи не було. У душі бунт, в ній спалахує вогонь, наростає гнів. Хочеться вигукнути: «Зупиніться, нелюди! Допоки?..» Дивно, що себе не пізнаю. Чую, як змінююся, в моїй свідомості, всупереч волі, моє попереднє життя заходить в якийсь тупик. Усе те, що я робив до цього, чим жив, захоплювався, розважався останні роки – ходив на службу, їв смачний обід в ресторані, відпочивав на морі, в той час, як гинули хлопці від рук ворога, як не дивно, враз стає для мене несуттєвим, за хвилину втратило будь-який смисл. Починаю розуміти, що нині будь-які мої благородні справи не варті доброго слова, якщо я нічого не роблю, навіть тут, у тилу, для боротьби з окупантом. Стає неймовірно прикро (вперше!) за свою досі байдужість до того, що діється на Сході, до тих бід, що чинять там москалі. Як я до цього часу цього не збагнув. Коли війна на твоїй землі – вона священна. Ти мусиш бути там, Сергію, кажу собі. А душу охоплює якесь сум’яття і чую, як б’ється серце. Ця думка не залишає мене, вирує в голові, як бурхлива хвиля, і повір, Денисе, позбутися її вже не можу. Ідея податися добровольцем на фронт утверджується в мені дедалі сильніше, стає важливою і переконливою. Іду поволі тротуаром, діти вже розійшлися, а оте «бий москаля» бринить у моїй душі, як набат. Підводжу очі, дивлюсь на сонце, що червоніє на сході, на постать бійця, що віддаляється, і чую, як у моє


Проза

45

життя вривається щось нове, ще невідоме, не усвідомлене до кінця, але набагато вагоміше і відповідальніше, ніж було до цього. – Ось і вся історія, яка привела мене сюди, – кажу Денисові після короткої мовчанки. Починаю нове життя. Тут романтика, – кажу Денисові. Нараз тамую подих. Чую своєрідний свист і гул, що наростає з боку ворога. Звук пронизливий, відчайдушний. Ніби осьось розколеться навпіл небо. Десь озивається переляканий птах, лунає вибух, спалахує небо. По хвилі стає тихо. «Чи надовго?», – перше, що приходить мені в голову. Відтак довго дивлюсь в чорну безодню неба, де полохливо мерехтять зорі.

ДЯДЬКО ФЕДІР Того разу я повертався з відрядження, вечоріло. Великий диск сонця ніби котився по білому простирадлу поля, фарбуючи його в золотий колір. Небо було безхмарне, чисте, як джерельна вода. Бралося на дужчий мороз. Всю дорогу мене обтяжували різні думки, змінювалися одна на одну, повторювалися, часом зникали, народжувалися нові. Було, то уявляв юне обличчя дівчини, внучки бабусі Марії, в якої я поселився, як приїхав до районного містечка жити, то поставала переді мною засмучена мати біля двору, від чого на душі ставало бентежно: збирався на вихідних поїхати в село, провідати, але так і не зробив цього. Разом з тим непокоїло те, що не вдалося укласти угоду про постачання лісу на будівельну дільницю, де я працював майстром. І чогось удався мені пилорамник дядько Федір – всю дорогу не виходив з голови. В пам’ятку було, що снився цю ніч якось дивно. «Певно, знову не вийшов на роботу…». Така думка з’являлася раз по раз тому, бо з ним було це не раз. Здібний працівник, знає добре свою справу, але біда з ним – потрапив у залежність. Поки тверезий, тижденьдва працює бездоганно, а як тільки вип’є чарку, то вже не може себе стримати. Тоді з ним діється щось таке, що передати тяжко. На роботу не з’являється, п’є день у день доти, поки заслабне так, що ходити не здатний. Якщо грошей немає, то несе щось з дому тайком від дружини, щоб продати. Ледь світ, а він уже вулицями блукає, часом роздягнений, незважаючи на будь-який холод. І такий замучений, жалюгідний – пізнати тяжко. Було, дружина поховає одяг, взуття, щоб нікуди не вийшов з дому. На ранок прокинеться, а його нема. Одягнув її плаття, її чоботи, куртку – і зник. Шеф, було, звільнив його, але знову поновив. Прихо-


46

Лiтературний Чернiгiв

дили молоді хлопці, але в них пилорама більше стояла на ремонті, ніж працювала. А повернувся дядько Федір, походив біля неї, то все стало гаразд. Я не засуджував дядька Федора, а якось співчував йому завжди. Не знаю чому я пройнявся цією людиною, яка годилася мені в батьки. Може, тому, що подібне відбувалося і в моїй родині. Батько, що працював на фермі, де розподіляв корми, ніколи не приходив додому такий, як треба, завжди під чаркою. Голос же мав який! А так себе упослідив. Було, йде вулицею захмелілий і співає так, що у сусідньому селі чути. І що: допився до того, що пішов із життя у свої п’ятдесят. З цими невеселими думками я зайшов до шефа, щоб доповісти про свою поїздку, а від нього відразу поїхав на пилораму. Відчуття таке було, що в дядька Федора знову криза. Але мої побоювання виявилися марними. На причепі лежали дошки, але дуже мало, а біля пилорами тупцював дядько Федір. Чомусь в очі мені впала його засмальцьована фуфайка, обсипана тирсою, шапка, можливо, ще повоєнна – зашкарубіла, шкіряна, з-під якої виглядало біле, як сніг, волосся. «Старіє на очах. І все через ту оковиту…», – подумав. Той, як тільки помітив, що я з’явився біля пилорами, відразу розпрямився, бо саме стояв навколішки і збирав цвяхи на підлозі, запхав молоток за пояс, яким був підперезаний, і ухопився викладати мені все, що в нього накопилося на душі за день. Мав невдоволення від того, що і світло відключалося, і працювати прислали тільки трьох чоловіків, а треба було хоча б п’ять, бо несила їм тягати колоди, і що зимовий день короткий, у чотири години вже темніє. І він час тільки втрачає, нічого не заробить. Далі, нараз, почав вести мову про себе: – Оце, Миколо, – він мене називав завжди тільки по імені, я не йду додому – не хочу їй на очі показуватися. Це що моя доля така – не було де дітися… І тут я відчув, що він уже випив трохи сьогодні. І ця розповідь затягнеться надовго. День не був удома, не їв ще нічого, бо не було часу. Та й справ удосталь – наряди треба писати. Тому стояти і вислуховувати його родинні негаразди, які вже чув не раз, украй не хотілося. А його розмові ні кінця, ні краю. Ото як почне щось розповідати, то хлопці починають розходитися. А він: «Так ось зачекайте – докажу». – Дядьку Федоре, ідіть уже додому, бо пізно, відпочиньте, – порадив йому. А він: – Дек оце так я живу. Сьогодні живу, а завтра знявся – і нема. Корить мене, що я п’яний приходжу. Мовляв, зарплату пропиваю. Ні! Я


Проза

47

ще тільки три роки з нею живу, а на книжці маю трохи грошенят. І що треба, то за мої гроші купуємо. А свої вона, як отримає, то дочці та сину віддасть. А тоді: я тобі їсти не буду готувати. Не готуй! Оце бачите, показав мені Федір комір сорочки – сам прав. Я з десяток сорочок привіз з Херсона – і всі брудні висять. То як не випити чарку з тої досади. Слухати його мені вже ніяк не хотілося, душа рвалася додому, та й не цікаво, бо чув це вже не один раз про те, як він працював у Херсоні, який мав авторитет, про дружину, яка не працювала, а тільки пила та гуляла. Знав я і те, що в нього там лишилося двоє дітей, обоє дорослі, мають свої родини. То кажу «вибачте, я спішу» і йду від нього. – Ви ось тільки не тікайте, – хапає за рукав дядько Федір, йде услід, на ходу виймає з кишені цигарки, запалює і продовжує балакати: – Я приїхав сюди, коли батьки померли, і сестра продала наше дворище… А від дружини раніше пішов… – Дядьку Федоре, все! Завтра прийду до пилорами, то поговоримо, – обірвав його розповідь – і нарешті ми розсталися. У дорозі нараз згадав ще один випадок з Федором. Тоді йшла мова про роботу пилорами, і він ухопився наводити приклади, як у них було в Херсоні. Хлопці уже чули кілька разів, то тільки зрадливо очима водили, а я терпеливо слухав, а точніше очікував, коли він нарешті доведе до кінця. Але його розповідь не мала того кінця, та й не зрозуміло було, що хоче сказати. І я пішов, а він – за мною. І тільки, як всі засміялися, то зупинився. І не один був подібний випадок. Хлопці, що працювали з ним, кепкували з того. А ось сьогоднішня моя зустріч з ним ніяк не потішила, а помітно збентежила. Вдома весь вечір тільки й були думки про дядька Федора. Якось пройнявся долею цієї людини. Відчув, що їй не легко живеться у цьому світі. На душі було прикро, що залишив його, не вислухав до кінця розповідь, не порадив щось. По тому, як він говорив, по очах відчувалося, що він у самотності. То була сповідь. Я ніяк заснути не міг, з нетерпінням чекав ранку. Хотілося виправити свою помилку, зустрітися і поговорити з дядьком Федором. Але наступного дня на роботу він не з’явився. Зі слів дружини, – і не ночував удома. Хтось ніби бачив, як він вдосвіта, незважаючи на великий мороз, блукав вулицями містечка без шапки і начебто босий. У кінці дня таки знайшли його – лежав у снігу на околиці міста…


Лiтературний Чернiгiв

48

ЦЕ БУЛО… Кожна мить мого життя відходить у минуле. Вже вкотре за свої довгі літа я звертаюсь до пам’яті, щоб відшукати в ній ланцюжок яскравих подій, ради яких варто було народитися і жити, відтворити їх хоч на мить, щоб потішити серце, наповнити його відчуттям неперебудної любові. Це так конче потрібно кожній людській душі. Я не живу в минулому – минуле живе в мені. І без нього моє «я» ніщо, порожній звук. Як один подих. Минуле твориться мною, то не тінь, не міражі, то багаж мого життя. Не знаю, чи можна порівняти суть свого існування з кометою, що летить у космосі, горить, залишаючи на мить слід позад себе, адже, вочевидь, вона не наділена пам’яттю і не здатна повернутися в минуле, як я. Сьогодні неділя. Береться під обіди. Липневе сонце після грозового дощу з’явилося поміж хмар, – веселе, золотисте – ніби усміхається, проймає своїм лагідним теплом навколишній простір. Засвічується в кожній краплині дощу, відзеркалює в калюжах, горить на дахах будинків. Воно вже скрізь – на моєму робочому столі, на паперах, у моїх очах. Такий був день і п’ятдесят років тому, ловлю себе на думці. Відсовую папери, кидаю ручку – годі писати. Слова вибачення у дружини, – і я вже на вулиці. Іншого часу може не бути. Це моя мить, це я живу. Йду до річки – йду слідами минулого… І таке піднесення! Дихаю після дощу так легко. Світ обновився, помолодів, і я в ньому молодий. На дорозі ворона видивляється в калюжу. Вода відзеркалює її. Красива! Нахилилась нижче, впала у воду. Купається, підставляє груди сонцю. Воно величне. Все радіє йому, кохається в його любові. Цвітуть липи, наповнюють повітря п’янким запахом квітів, ось каштани, високі й стрункі тополі, мов соромливі дівчата, шепчуться між собою. В їхніх поставах стільки привабливості і цноти. Тихо шелестять осокори. Кожен їхній листочок тягнеться до сонця, тріпоче від подиху вітру, ніби вітається з довколишнім світом. Ось кущ ліщини, мимо нього дві стежки, вимиті дощем, розходяться у густих верболозах, одна з них потаємно біжить слідами пам’яті до гаю, інша – до берега річки, де засмаглі хлопці і дівчата, де синіє широке плесо, гойдаються хвилі, а в них – люди, і сонце замріяне, і небо неосяжне, сакральне, як людська душа. Перед очима Надійка. Стоїть біля верби, що схилилася над водою (то наше місце зустрічі), – така ж тендітна, світло-сяйна, вся у променях сонця. Ось ми поруч. Зелені очі


Проза

49

дівчини тонуть у моїх очах. «Ти така юна, неповторна, як і раніш», – шепчуть мої губи. На небі темна хмара, грім щось собі бурмоче, сонце світить таке ж ласкаве – і дощ. Ми в гаю, на осяйній галяві, тулимося під кущем глоду одне до одного, завмираємо – світ перетворюється в казку. Немає більшої втіхи для душі, як бути у гаю, коли іде дощ. Краплі, що падають з висоти на зелене листя, лопотять, наче птах крильми, шелестять загадково то вдалечині, то поруч, нагадуючи незабутню мелодію твоєї юності. Ці пахощі трав, світлотіні, загадкові звуки птахів і роси в травах, і краплі дощу, що падають з дерев, сльози на очах Надійки, її гарячі вуста неймовірно зворушливі. Таке відчуття, наче ми впали сюди в обійми природи разом з дощем. Серце охоплює невимовна радість. То миттєве, якесь незбагненне щастя. І я тихо шепчу: – Дівчино моя незабутня, обіцяй мені, що ти приходитимеш сюди щоразу, коли зацвітатимуть липи в гаю, озиватимуться громи, будуть зливи і палке сонце, – хоча добре знаю, що поки я живу в цьому світі, поки живе минуле в мені і це незабутнє літо – приходитиме і вона. – А твоя голова, Максиме, стала білою…. – І я кохаю тебе… Надійка тулиться своїм обличчям до мого так, що чую якусь мить її гаряче дихання. Затамовую подих на мить, нараз втрачаю її, все відступає кудись вдалечінь, зникає перед очима – і гай, і річка. Ніби то сон. Ось і все… У вікно заглядає спокійно сонце так, як і кілька хвилин тому. На столі лежать папір, ручка, чую кроки дружини в кімнаті. Сиджу під враженням, моя душа розчулена. Це було… І знову повторилося. м. Чернігів


Лiтературний Чернiгiв

50

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI o,л,C ~phj

ЛІРИКА МАМИН ХЛІБ Підкрадався нишком літній вечір, Підбирав до темряви ключі… Наша мама діставала з печі Житні паляниці й калачі. Веселіла батьківська світлиця, Починала пам'яттю хмеліть: У рум'яних, свіжих паляницях Билися серця тисячоліть. Мамин хліб – як вічний дух євшану – І в черствому серці не згоря… Десь рілля бринить під лемешами Струнами сліпого кобзаря.


Поезія

51 * * * Корів пасем із дядьком Євдокимом. Луг стелеться до ніг столітніх верб. І дихає багаття тихим димом, А ген струмок виблискує, мов серп. Із гір вода поквапливо стікає, Гонима срібним градом та дощем. Ліс Колядин дріма за виднокраєм. Навколо – літа невмолимий щем. Веселка міст будує над ярами До Коханівки, до села, а тут – Я відчуваю: осьде, поруч з нами Нектар червневий соловейки п'ють. Як пахнуть липи! Ще й кують зозулі, Піднявши літа краплю на крило!.. Розповідає дядько про минуле, Яке у серці ще не відцвіло…

* * * Посивіла осінь над полями Тополиним листом опада. І волають чайки до нестями – Їх не віддзеркалює вода. Овдовілі ниви почорніли, Мріють снігу білину вдягти. На небесне посіріле тіло Погляди звели очерети. Згадуються теплі дні колишні, Що буяли, наче зелен-сад. Журавлиним небом відкурликав Мого серця зорелистопад.


Лiтературний Чернiгiв

52 ПРОЩАЙ, ЛЮБОВЕ! Прощай, моя любов! Дні чисті, чарівні Лелеками полинули у вирій. Прошу тебе я знов – за все прости мені, Хай щастям б'ється серце твоє щире.

Злітають пелюстки з похилених троянд, То плачуть квіти – любиш їх, я знаю. В моїй душі таки звучить суворо ямб, Я нашу пісню доспівав до краю. Нехай твоя сльоза востаннє заблищить, Впаде зорею на мої долоні. За небосхил сповза холодний сонця щит, І промінь нас шукає на пероні…

ХЛІБОРОБСЬКЕ ЩАСТЯ Літо – жайвором, нива – колосом, Перевеслиться перший сніп. А на обрії – сонце-колесо Запеклось, як рум’яний хліб. Підпадьомкає рідне полечко Хліборобові про врожай, Калачем ясним – наша долечка, Паляницею – щастя-рай. Гул комбайновий ніжно стелеться По святих пломінких житах... Золоте зерно перемелеться, Пересіється – на життя.


Поезія

53 Ворона рілля аж виблискує, Як зерно – запашна й хмільна. Диво-піснею, мов колискою, Над полями гойда луна. Спілим сонечком український хліб Осяває батьківський стіл. Серед хмурих днів і знаменних діб З другом ділим його навпіл. РЕВНИВИЙ ТРИПТИХ І Я не знаю: здається мені, а чи сон це? Тільки ж боляче все по душі те шкребе: Я ревную тебе до сонця. Я ревную тебе. Сонце ніжно, ласкаво, тендітно голубить, Обціловує всю, пестить очі й вуста. Схаменись! Не одну тебе любить! О, свята простота! ІІ І нехай посміхаються вулиці хитро, Нависає вітрило небес голубе, Я ревную до подиху вітру. Я ревную тебе.

Ти в обіймах його тріпотиш, як в тенетах,


Лiтературний Чернiгiв

54 Пролітають нестерпні захмарені дні, В'януть стомлені квітів букети. Ти – моя ще чи ні? ІІІ

Гомонять чорноклени із вишнями всує. Осінь чіпко спліта павутиння рябе. Я тебе до дощу ревную. Я ревную тебе. Дощ усю обмиває, мов ружі пелюстку, По долонях стікає, спиває красу. Та не вір ти йому! Буде пустка на душі – я спасу! _______

Я ревную тебе до сонця… Я ревную до подиху вітру… Я тебе до дощу ревную…

ВІТРИЛА КОХАННЯ Розгортає кохання вітрила, В береги хвиля радістю б'є. Розповість про любов мені, мила, Море світле, як серце твоє… Линуть хмари – лелечині крила, Із озерця туман воду п'є. Розповість про любов мені, мила, Небо чисте, як серце твоє… Промінь тихий з ромашкою в шлюбі – На тендітних листках виграє. Розповість про любов мені, люба, Сонце тепле, як серце твоє…


Поезія

55 Нічка-віялка зіроньки губить І у морі на дні дістає. Розповість про любов мені, люба, Місяць-красень, як серце твоє…

ПОДІЛЬСЬКИЙ СОЛОВЕЙКО Соловейку подільський, о рідний мій! Як давно твого співу не чув! Повз лісочки, вітрами вколихані, Я до тебе, мій любий, лечу. Заспівай мені, друже, про дівчину, Котра вишила льоном весну, Берегиню, волошками вквітчану, Україну мою осяйну… Заспівай про стрільця сивочолого, Запорожця, що їхав на Січ. Щебечи, соловеєчку-золотко! Калинова твоя тиха річ! Почало красне літо вбиратися – Як віночок, за Серет пливе. Доторкнулося серце до святості, Мов до ґрунту зерно ярове.

ХОРТИЦЬКА ДИРИГЕНТКА І. Г. Ген диригує пані Ірина Пензлем, і фарби густі Ладно виводять пісню-картину – Скіфського часу путі. Подихи вітру, спалахи квітів, Мріяння тисячоліть,


Лiтературний Чернiгiв

56 А на могилі, сонцем обмитій, Сколотська баба стоїть. Там, за курганом, грає камінням Дніпра студений рукав, Хмара вкриває плащиком-тінню Свіжу симфонію трав. Хортиця мліє, степом леліє, Жайвір притишує лет. Мов запорозька квітуча надія, В небо здійнявся бекет. Тучі тікають за обрій невпинно, Чується шепіт віків. То диригує пані Ірина Співами сизих степів.

ДУМА ПРО УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что всё на свете – только песня На украинском языке. Леонид КИСЕЛЁВ Де у танці вишні з яворами Квітнуть навесні, як у раю – Лагідно гойдала пісня мами Лозяну колисоньку мою. Пісне осяйна! Душі озерце! Прилети, прилинь хоча б на мить! Хай же незрадливе кожне серце Ватрою любові пломенить!


Поезія

57 Руку подала мені, як мати, Повела стежками у жита, Вчила шанувати і кохати Українська пісня золота. Доля м'яко не завжди стелила: Часом падав, і тоді одна Підставляла дужі свої крила Щиросердна пісня чарівна. Може, й фаталіст я… Вірю щиро: Відлетять, як ластівки, літа, Проведе колись мене у вирій Пісня вільна, сонячна, свята.

*** Прости, моя кохана, за любов. У хмарах місяць стежку прополов, Буяє теплий вітер навесні – Хай радість принесе тобі й мені! Ти за кохання не суди мене. Забудь усе печальне і сумне, Розлук гнітючих роковий полин… Прости мені і птахою прилинь. За ночі втаємничені пробач. Ухоплять зорі сонячний калач, В печі казковій зрум’яниться він… Лунає віщий великодній дзвін. За тихі ранки, ластівко, прости. Хай розцвітуть світанками сади, Клечаються розбуркані лани, Стають фіалки на рушник весни. Прости мені…


Лiтературний Чернiгiв

58 МІЖ ДОЩЕМ І СНІГОМ Зазирнули сніги лиш на мить, А за ними – дощів каравани. Рідне сонечко вже не блищить, Осідають чорнющі тумани. Навіває неспокій рядки, І по східцях спускаються рими. Повіва вітерець говіркий Про минулі, засніжені зими. Я тебе, синьооку, чекав Так, як ждуть на Святвечорі зірку, Серед висохлих сірих галяв І гаїв, полинами прогірклих. Скоро викує січень-коваль На Дніпрі льодові переходи. А мені серпня нашого жаль І плакучих зірок небозводу.

* * * Кохання зазирнуло у вікно, Осяяло промінням хату вбогу, Сплело з кульбабок сонячний вінок, Посіяло чебрець біля порога. А потім усміхнулось і пішло. Невже назавжди? О, моя надіє! Блакитні травні линуть над селом, Акації про літню спеку мріють… Коротке щастя. Мить було всього. А хата, ніби золотом залита: Його тремтіння і тепло його Зосталися у ній навіки жити.


Поезія

59 СЕЛЯНСЬКИЙ ШЛЯХ В короваї на рушнику Пісню чути дзвінку й легку, Мозолястий селянський шлях Проляга у святих полях. У роздоллі пшеничних нив На колоссях роса бринить, Жайвір кличе в рясні хліба – Моя доля не там хіба? Вдарить сонця весільний шквал В українських степів причал, Хліборобській душі на мить Небеса переллють блакить. Я стежиною діда йду. Чую внука тверду ходу. Скоро й він у своїй душі Лаштуватиме лемеші.

ОСІННІЙ ПОДАРУНОК Дарує клен тобі чудове листя – У маєві бурштиновім воно. Біжать тумани над рікою низько, Мережить жовтень золоте руно. Відтріпотіли крила журавлині. Свічею гасне сонце у степах. І я готовий, мила моя, нині Здолати лебедино срібний шлях. На Хортиці вирує стигла осінь, Антонівкою сонце майорить. Чого, скажи-но, дід Славута просить? Чи смутку, а чи щастя чисту мить?


Лiтературний Чернiгiв

60 А ти така ж, як триста років тому: В очах-озерцях – ніжності блакить, Забула про печалі і про втому. І тільки листя в серці пломенить…

КУПАЛЬСЬКА НІЧ Блискотить свічею перша зірка, А на кленах – роздумів печать. Нічка личко вмила у чар-зіллі, Йде Купальське свято зустрічать. Молодята вбрані, русокосі Над багаттям парами летять, І хори пташині стоголосі Губляться у клечанні латать. Випливають запашні віночки, Поринають верби в ніжну тінь. Розглядає Мавка у лісочку Папороті сивої цвітінь. Виткав місяць рушника на луках, Вигаптував росяні зірки. І шепоче лісовик онукам Про Купала потайні казки.

РІЧКА-ТАНЦЮРИСТКА Річечка долиною танцює, Плескотить веселкою вода. Їй шепочуть сосни, вільхи, туї: – Бистра, гарна, світла, молода!.. – А вона кружляє по долині, А вона співає-виграє. Цвіт калини і кульбаб кофтина – Мовби щастя виткане моє.


Поезія

61 Веселяться верби разом з нею, Вітер гладить коси осоці. І мандрує чистою стернею Босоноге літо навпрямці. Річенько моя, сестрице мила! Хоч вві сні до мене, а прилинь! Юність над тобою пролетіла, Як над літом – журавлиний клин…

* * * Розіб’ю я келих кришталевий Об стіну любові мармурову. З-під хмарин легких сузір’я Лева Супить хижо волохаті брови. Виграє листочками осики Вітерець, немовби на баяні, Виплітає личаки із лика Ніжна мавка в сизому тумані. Як п’янить мене чарівне зілля Й золоті пісні джерел крицевих! Я на материнському Поділлі Собираю роси чебрецеві. А вони – пахучі і рум’яні, Розсипають іскри, мов жар-птиця... І виходить лісовик на ґанок Привітати вранішню зірницю.


Лiтературний Чернiгiв

62 СВЯТИТЬСЯ ХАЙ ІМ’Я ТВОЄ

Тополі нагиналися, в ріллі Шукаючи своє опале листя, А ти ішла босоніж по землі – У сукні вишитій, кораловім намисті… Святиться хай ім'я твоє, Як наші мрії-водограї… Любов жива! Кохання є! У серці пам'ять не згасає. Барвистий вітер коси розплітав, Жмутками листя сонячного кидав, Лилася сріблом широчінь ота, Де ти у тополинім краєвиді. Приснилася, чи я придумав те, Чи, може, чари хтось мені навіяв? А над тобою сяйво золоте, Як у Богині віри і надії.

* * * За тобою серце не боліло, Вірші не присвячував тобі. А душа була як у могилі, А душа страждала у журбі. Сірим жовтнем доленька немила Прірву часу кинула умить. А душа складає срібні крила, А душа зигзицею кричить… Що ж тепер? Скажу тобі: «Не хочу Крізь роки прокласти ветхий міст!» Випитий, ошуканий водночас Я – не квітень вже, а падолист.


Поезія

63 БУДЬ ВЕСНОЮ! Тебе, кохана, в зиму не пущу! Весною будь – п’янкою й гомінкою! Дзвінкі потоки чистого дощу Відлунюють співучою грозою. Тебе, кохана, сяючу, ясну Крізь буйне літо поведу садами. Квітучі весни вже не поверну, Але любов залишиться із нами. Нехай укриє осінь тихі дні Легенькими перинами-хмарками. Йдемо по листю, як по бурштині, Що сяє, золотиться під ногами. Снігів насипле січень досхочу, Та в березні спливуть вони сльозою. Тебе, кохана, в зиму не пущу! Весною будь – п’янкою й гомінкою!

*** Рання зіронька променем косить Зачаровані тихі гаї. Блиском олова стеляться роси – Сонцесяйні, як очі твої. Смокче люльку смарагдовий ранок І на луки туман видиха. Чути іволги щире сопрано, Обнялася з плющем лепеха. Не гадай на ромашці, кохана, Хай на серці розтане печаль. Глянь, липневий ранковий серпанок Тканий золотом день провіща.


Лiтературний Чернiгiв

64 ДІАЛЕКТИ-ДІАМАНТИ

Україна заплітає в коси Діалектів сонячні стрічки – Молода весна і мудра осінь Мовні прокладають стежечки. Діалектів діаманти сяють, Наче у ранкових небесах Зорі, що обабіч обступають Паралель Дніпра – Чумацький Шлях. Вуйко й ґазда – в райдужних Карпатах, Мольоко – в Полтаві золотій. Наша мова і дзвінка, й багата, І жалюча, як бджолиний рій. Водоспадом гуркотить на Тисі, Шепче осокою на Десні, Нас віншує у ллянім Поліссі, Ґратулює – у Галичині… Я в подільську гуличку гузеньку, Наче в давню казку, увійду, З Січеслава кукургузу жменьку В мовну скриню злотом покладу. Повторю повсюди знову й знову: Із найпотаємніших давен Діалекти живлять нашу мову, Як малі струмочки – Борисфен. м. Запоріжжя


Поезія

65

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI mi…= cnpa`m|

Ніна Іванівна Горбань народилася 28 листопада 1965 року в селі Воровського на Прилуччині. У 1987 році закінчила Ніжинський державний педінститут імені Миколи Гоголя і до 2001 року працювала вчителькою російської мови і літератури у своїй рідній школі села Жовтневе (нині Дмитрівка). Від 2003 року працює в Прилуцькій міській центральній бібліотеці імені Любові Забашти. Віршувати почала давно, але ніде не публікувала свої поетичні починання. Інколи свої вірші використовувала при написанні сценаріїв. Уперше публічно виставила свої вірші на власній сторінці соцмережі «Фейсбук». У 2020 році стала лауреаткою міського літературного конкурсу «Місто моє», присвяченого 935-річчю міста Прилуки.

*** Пробач мені, що я тобі не снюся, Такі шалені ці травневі сни. Впізнай мене в вишневій завірюсі, Відчуй у краплях теплої грози. Букетик тиші я нарву у полі, Бузкову повінь в річку переллю. Ти бачив, в небі мерехтіли зорі? То я на двох нам щастя ворожу. Пробач мені, що я тобі не снюся Ні пташкою, ні рибою з води. Я потривожити твій сон боюся, То краще ти в мої на зустрічі прийди.


Лiтературний Чернiгiв

66 *** Десь в полинах, де ще живе барвінок, Тумани босі бродять в споришах, Принишк потрісканий старий одвірок, Що Семистрільну втримав на плечах. Тут довгу тишу догризає шашіль, І на причілку всілись павуки, Забув про смак води засохлий кухоль, Не квітнуть мальви – дишуть бур’яни. Батьківська хата тихо на осонні Гойдає старість, вигріва роки. Сивіють у нитках жар-птиці сонні, Гніздечка їм гойдають рушники.

*** А пташка новиною постукала в вікно, Що вже скупалось сонце, тумани над ставком, Вишневий сад неспіхом скидає іній-цвіт, Зима в ярочку пише сльозливий заповіт. І горобці-солісти погодились на хор, Мелодія була щоб лише у ля мажор. А вітер смску тримає під плащем, Що Дід Мороз програє в двобої із дощем. Стіка зі стріхи крапля, немов зими сльоза, Пір’їнка на порозі – така ось новина. Вдягнуся в щастя – стану під силою Стрільця, З тепла, з аеропорту вже вируша весна. *** Спочиньте, пані, ви стомились. Зніміть намисто із відкритої душі. Дивіться: дерево вже плечі оголило. Весь світ затих в елегії сумній. Спочиньте, пані, буде ранок, І буде день гарячий, як завжди, Поставте стоптане взуття на ґанок – Босоніж правду віддаєш землі. Вчорашню одіж киньте в коси вітру, Нехай цю пелену у даль несе. Зготовте купіль свіжу й ніжну, Нехай освятить душу і лице.


Поезія

67 *** Пролився глід на стомлену траву, Віддав землі розсипані коралі. Вже чути осені мелодію сумну, Та краще б ви мені про це мовчали. Старіє, жухне, золота стерня, Вже сойка роздає свої печалі… І знаю я – давно вже не весна, Та краще б ви мені про це мовчали. Вже сад розвісив павутинки дня, Та кольорові ще у поля шалі. Останній день я в літі прожила… Спасибі, що про осінь ви мовчали. *** Цей день – на двох. Й весна, й оця хвилина, Якою вітер сонце цілував. В повітрі чулось: «Ти – моя єдина!» Але, як завжди, ти лише мовчав. Спокійно так у тихому безслів’ї – На двох і тиша молодо-п’янка. Цвіте жасмин казково на подвір’ї... Під звуки джазу вип’ємо вина. *** Нанизалися місячні диски У яскраве життєве намисто, Роки в упряжі з вітром Все хутчіше летять до ріки. А невидимі коні роси п’ють із долоні, скроні пестять тумани-роки... Десь димлять переправи, десь палають заграви, А десь плаче сопілка – Все по колу і все із нуля. Але місяць у повні Кожен тре своє в жорні. Ми з тобою – в сузірї Стрільця. м. Прилуки


Лiтературний Чернiгiв

68

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b=“,ль o`a`Š

Василь Пабат народився 5 січня 1969 року у м. Тальне на Черкащині, звідки походила родом мати. За кілька місяців сім’я переїхала в Ічню на Чернігівщині, на батькову сторону, де виріс і зараз проживаю. У 1989–1994 роках навчався в Ніжинському державному педагогічному інституті на філологічному факультеті. Був активним членом Ніжинського товариства «Просвіта», Народного руху України, Ніжинського козацького товариства. З 1994 по 1996 рік учителював у Ічнянській гімназії. Через зневажливе ставлення держави до професії вчителя залишив школу і працював у комерційних структурах. Займаюсь творчістю, краєзнавством, дослідив історію ічнянського гончарства, написав статтю про ічнянських волонтерів, відредагував книгу Ігоря Михайлишина «Фуга-119», зробив глибоку літературно-редакторську обробку книги Євгена Зінича «Волонтерські щоденники».

ПОКИ ЛЕТИТЬ ТВОЯ СТРІЛА Старий поглядав у випалену серпневим сонцем степову далечінь. Чекав синів у відпустку. Попоравшись, удруге обходив обійстя, господарським оком вишукуючи недоліки: підправив у паркані дошку, висмикнув бур’янину, граблі на місце поставив, сінце в яслах переворушив. Скільки не ходи, а там-сям діло завжди знайдеться. На цьому й тримається порядок у господарстві, бо за раз усю роботу не переробиш.


Проза

69

Дійшла справа до потріпаних вітром прапорів на брамі, їх теж треба поміняти. Не гоже перед синами за родове обійстя червоніти. З одного боку на башті синьо-жовте легкокриле знамено, з другого – гоноровий пурпуровий стяг з родовим старшинським гербом. Над щитом з перехрещеними стрілами тяжіла в залізних обладунках озброєна мечем правиця. У роду осторонь боротьби ніхто не залишався. Бились з татарами, ляхами, москалями, німцями. Остапові довелось з антимайданівською нечистю зіткнутися, а потім Схід. Тепер жив на хуторі, ні від кого не залежачи. І все було б добре, аж поки не настав час синів у науку віддавати. Довкола на десятки кілометрів жодної душі: села позникали, повимирали – молодь до міста повтікала. Приїхали з міністерства представники переконувати, що дітей треба у місті навчати. Як не упирався Остап, але марно, школу все одно закрили. Ще й жінка, хоч і плакала, але вважала, що хлопців треба віддавати. Мав надію, що вивчаться сини, та й повернуться на батьківський хутір, невісток привезуть. А там, дивись, іншим набридне по містах шастати, виїдуть на свободу, оживуть степи. На тому й тримається хутір. Стоїть притихлий на кручі над рікою, поруч ліси дрімучі, здичавілі яблуневі сади з поламаними гілками. Красиво, але самотньо. А колись тут щодня народ веселився, одних гостей випроводжали, інших зустрічали. Згодом, вважав Остап, хороших людей поменшало. Одні повимирали, другі роз’їхались та й сидять по квартирах під телевізорами. На обрії збурилась хмара куряви і погналась рудим полозом за автомобілем, що потривожив дорожній спокій. Нарешті… – старий відхилив долоню від чола й поспішив додому. Озирнувся, чи добре прилаштував прапори, і втупив погляд у давно не биту колесами гостей дорогу. Темна цятка швидко збільшувалась, зухвало тікала від збуреної сіро-рудої хурделиці. Нарешті позашляховик стишився, вгамовуючи шлейф пилу, і зупинився біля подвір’я. З авто вийшли два здорові хлопці, як дві краплі води схожі на Остапа. – З приїздом, синочки, дайте-но я вас ближче роздивлюсь. П’ять років не бачились, вже й не впізнаю. Це ти, Панасе? – Я, батьку. – А скафандр чому не знімаєш? Тебе ніби не додому відправили, а в Чорнобильську зону? – Майже так і є. За тиждень експедиція на Марс, звикаю до захисного костюма. Його кілька днів збирали, тисячею гвинтиків скручений. Житиму в ньому три роки у будь-якому кліматі, не знімаючи. Стільки триватиме передова місія.


70

Лiтературний Чернiгiв

– І як же ти в ньому почуваєшся? – Уже звик. А що робити? Мушу… – Та як же ми поцілуємось? Знімай це відро, – батько вказав на скафандр. – Мати все одно в дім не пустить, поки не обійме та не поцілує. – Допоможи, – звернувся Панас до меншого брата. – Та чого вже там… давай я, – не відступав батько, нетерпляче стягуючи тонований скляний ковпак. – Тепер хоч сина бачу. Остап запустив долоню в жорстке до болю знайоме рідне волосся. Малими хлоп’ята постійно були під рукою. Зазирнувши в очі, з жалем помітив відсутність колишньої синівської довіри, яка завжди супроводжувала батька. Раніше відчував навіть спиною. Сяйва у погляді не було, холодило зверхньо-відсторонене самоутверджуюче юнацьке відчуження. – Стривай, – підкинув брови, удивляючись у чоло сина, – а що це в тебе на лобі намальовано? – Емблема космічного товариства. Прижмурився, намагаючись угледіти пристойніший, аніж той, що привидівся, зміст: – Дивний символ, ти його бачив? – Рангове звання. – Добре, що хоч не підписали. Змивається? – Це татуювання, батьку. Згідно з договором, який зі мною уклала корпорація. Остап ледь стримався, щоб не відходити недолугого контрактника ременем по тому місцю, де хоч би і було татуювання, та не на видному місці. Але розумів: п’ять років багато змінили. Син ніби є, але не той. Не зберігся зв’язок, який був між ними раніше. Тоді кожне слівце ловив, все за батьком наслідував. А як вони разом у козаків грали… Тепер Остап із жалем картав себе за те, що через постійну зайнятість недостатньо синам часу приділяв. – Ну а ти, Тарасе, членом якого товариства став? Теж татуювання на лобі маєш чи в якому іншому місці? – звернувся до молодшого, заглядаючи в очі. – Ні, батьку, – посміхнувся молодший, – нема в мене татуювань. – От і добре, дякувати Богові. А чому тебе навчали в космічній академії? – Вивчав інопланетні мови. – Перекладачем будеш? – Тіпа таво. – Воно то так, але з рідною в тебе щось не те. Слова якісь чужі вставляєш.


Проза

71

– Батьку, какая разніца. – Одна дівка дає, а інша дразниться… «І цьому б для науки запотиличника дати, – потер руку старий, – чуже вчить, а рідне занедбав». З перших хвилин розмови з синами батько спіткнувся на ріллі непорозуміння. Підбігла жінка, обіймала і заціловувала синів. Вгамувавши перші емоції, вхопила попід руки, потягла до хати: – Ходімо, дорогенькі мої! Які ж ви здорові стали! Остап затримався на ґанку. Вклав до рота люльку, потягнув кілька разів дим самосадного тютюну. Перечікував, поки вгамуються материнські пристрасті. Стільки часу минуло, не було й дня, щоб за ними не плакала. Знічев’я покрутив мушкет, приставлений до стіни, перевірив набій, підправив кресало. Була у Остапа мрія: хотів качку чи, бодай, ворону підстрелити. І щоб неодмінно через димохід, як Мюнхаузен. Тарас визирнув із сіней: – Батьку, мати до столу кличуть. – Іду, синку. Увійшовши до просторої хати, приставив рушницю до орнаментованого зеленими кахлями каміна й сів на головному місці, під іконами. Багатство столу відволікло від розчарувань, котрі згірчили радість зустрічі. Все розставлено по законах гостинності: борщ – поруч сметана, холодець – до нього хрін, м’ясо – заразом і гірчиця, а далі вареники в шкварках, голубці, пампушки, салати та нарізки. Щоб на широкому дубовому столі з’явилось місце для солодощів, необхідно було не те, що поїсти наставлене, а хоча б понадкушувати, щоб був привід прибрати. Посеред обіднього майдану урочисто ейфелила спітніла трилітрова сулія. Горілка – лиш зачепи, дзвеніла прозорим як сльоза намистом. Батько наповнив чарки: – Ну беріть, хлопці! За приїзд та веселі канікули. Випили, Остап перехрумтів солоним огірком пекельну спрагу. Взяв велику дерев’яну ложку, зачерпнув сметани і плюхнув до борщу. Одночасно іншою рукою підсолив-приперчив паруючу страву. Скоса, з-під сивих брів, підглядав за синами, очікуючи таких же дій. Гості, звиклі до казенних страв, виявляли байдужість до домашніх харчів, але, в догоду батькові, повторили сімейний ритуал. З’ївши половину борщу, батько налив по другій: – Ну, хлопці, – витер хусткою вуса, – друга за друга! Завтра на Січ


72

Лiтературний Чернiгiв

махнемо. Місце знатне, хоча вже давно не те… Не те, що колись було… Але дух дідів не вивітрився. – Яка Січ? Діти в дім, а ти їх у поле? – обурилась дружина. – Їм відпочинок потрібен! – Чим це вони втомлені? На ловитву щук, линів поїдемо, юшку зваримо. Твій, Панасе, хрещений Семен, неперевершений кашовар. А твій, Тарасе, хрещений Степан знатний фехтувальник. Постійно запитує, коли ж ти вже приїдеш. Чекає, щоб секретної штуки на шаблі навчити. В житті знадобиться. – Не вийде, батьку, завтра назад повертаємося. – Не підіймаючи очей, промовив Панас, – часу до експедиції зовсім мало залишилось. – На тренування потрібно повертатись, – продовжив молодший, – ми на добу приїхали. Голубець, що плавно прямував до рота Остапа, злетів з виделки і плюхнувся в миску зі сметаною, що розлетілась в усі боки. «І це ще він по столу кулаком не гепнув, – подумала Марія, замінюючи страви». – Та що ж це таке? Хіба ж так батьків після п’яти років відвідують? – Остапе, не заводься, така наша доля, – втрутилась дружина. – Яка наша доля? Ось так самим в рідній домівці як на чужині помирати? – Ми нічого не вдіємо, це їхнє життя, вони його обрали. У цей час хлопці позирали у смартфони. Погляди провалювались у холодне синє сяйво, звідки їх, як з крихкого льоду, хотілось витягти. Батько не здавався, намагаючись зрозуміти, чим вони живуть: – Поясніть мені, старому дурневі, що вас так в інші світи тягне? Там же все чуже, пусте, машини та роботи. – Ну не скажіть, батьку, ми як конкістадори, хочемо нові ідеальні світи заснувати. – Так чому ж на рідній землі цього не робити? Навіщо кидати батьків, щоб десь на когось працювати? – Тут не цікаво. Кожен живе як заманеться. – То хіба ж це погано? Жити як хочеш? – Там все створюється з нуля. На корабель відбирають кращих хлопців та дівчат, створюються ідеальні пари для космічних місій. Заробимо грошей і повернемось. – Поки експедиція закінчиться, так і життя промайне. – Є в цьому якісь недоліки, але над програмою щастя вже працює штучний інтелект. – Все одно не втямлю, – не вгамовувався Остап, – що там такого є, чого немає тут, і чим воно краще?


Проза

73

– Ми віримо в наших лідерів. – А чому ви самі собі не можете бути господарями? – Там є новий закон. Усе починається з чистого аркуша. – Він є й тут, просто живіть по ньому й виконуйте Заповіти Божі та дідівські. – Там залізна дисципліна, і виконання законів обов’язкове для всіх, там легше створити ідеальний світ. Там є покарання для порушників. – Ось! – підняв пальця догори Остап. – Там нема свободи. Ви самі заганяєте себе у ярмо, відмовляєтесь від власних поглядів. Ваш ідеальний світ – це існування в замкнутому середовищі, закритому від щирих стосунків. – На космічних кораблях усього в достатку, на планетах, які ми обживатимемо, усе надається безкоштовно. – Але проблема в тому, що коло ваших інтересів звузиться до мінімуму: їжа, сон, робота. Ви працюватимете за банку консервів та ліжко у каюті космічної станції з видом на зоряний океан. І повірте, не кожному дістануться кращі місця, нерівність ніхто не відміняв. – Таким стає світ, людям не потрібна планета, якій залишився якийсь мільйон років. Потрібно шукати інше житло. – Мені шкода, що заради свободи на землі, за яку пролита кров предків, обираєте космічне рабство. Усе вирішено за вас, ще й змушують виконувати чиїсь накази! – Ніхто нас не змушує. Батьку, – продовжував Тарас, – у кожного є власна думка і власні цінності. Поживемо, побачимо. – А коли побачите, що пізно, що нема вороття, що вдієте? Остапові з трудом удавалося говорити спокійно. Його не чули, хтось змінив синів так, що батьківське слово втратило вагомість. Приховуючи під схиленими на очі бровами розчарування та гнів, намагався боротись до кінця. Колись існувало чорне та біле, війна і мир, зрада і обов’язок, провина і спокута. Тепер усе вимірюється глибиною мізерних компромісних інтересів. Щоб змінити тему, Остап звернувся до старшого сина з несподіваним запитанням: – Панасе, а розкажи, як ти по нужді ходиш у цьому бісовому скафандрі? – Усе просто! Приєднується спеціальний контейнер, і все… Вбирає запах, біде є. – Біде? А це що таке? – Замість туалетного паперу. – Та ти що? А от у наші часи з цією бідою подорожником чи лопухом


74

Лiтературний Чернiгiв

справлялись. Знаєш, якими вони були? Подорожник як лист А4, а лопух – той взагалі розміром в А3. І геморою ні в кого не було… – Та припини ти дурниці за столом базікати, – втрутилася дружина. – Краще про життя в академії розпитуй. – Хто їх тепер зрозуміє? Ось із смартфонів не вилазите, все в стрілялках сидите. Хоч би щось розумне почитали, – обурювався батько. – Я ж забув! Навіщо вам знання? У вас же тепер усе «з нуля», «чистого аркуша»… – Ми тренуємось у наближених до реальності умовах. – Тарасе, мене також батько тренував, умови були настільки реальні, що з мене синці не сходили: на коні скакав, із шаблею вправлявся, з лука стріляв. Але ж я батька слухав! Було, правда, за грамоту мені дорікав. Мовляв, книжок багато читаю… А от цікаво, чим таким ще безглуздішим ваші діти будуть займатися, що ви їм у приклад танчики поставите? Мати не витримала батькових знущань. Махнула рукою в бік чоловіка: – Дай мені поговорити. А дівчата у вас є? Молодший посміхнувся, скоса поглянувши на брата у скафандрі: – Є. На курс старша за мене. Вже в експедицію відбула. – І коли ви зустрінетесь? – Не знаю, її в інший бік Галактики відправили. – І як же ви… того… Спілкуватись плануєте? – Через відеозв’язок. – Дааа…. – задумливо підпер кулаком захмелілу голову батько. – У наш час з цією бідою… – Ти сьогодні вгамуєшся? Що це з тобою? – втомилась від чоловічої прямоти Марія. – Навіщо ти з дітей знущаєшся? Головне, що здорові, при ділі, в пошані. Може, у них життя кращим буде. – А чим життя вдома гірше? Для кого я будинки поставив, для кого господарство тримаю, день і ніч добро дбаю? – Та що ти завівся? Усі так живуть, що вони на твоєму хуторі забули? Остап замовк, випив чарку, не закусуючи. Розмова не ладилась, батько остаточно впевнився, що нічим впертість синів не переламає. Вони на очах занурювались у якесь незрозуміле чуже середовище. Удавано позіхнув: – Скільки там наклацало? – усі разом перевели погляд на стіну. Годинникова зозуля знітилась від загальної уваги й прокувала десять разів. – Піду спати, стомився. – А солодке? – запитала дружина.


Проза

75

– Не хочу. Сон сповз на очі не відразу, але раптово. Не вперше бачить Остап цей дивний сон. Ніби прикували його за бунтарство до четвертувального колеса посеред площі незнайомого міста. Поруч стоїть кат, вирує натовп. Але не страшно козакові. Впевнений, що поруч, серед роззяв, що прийшли на криваве видовище подивитись, зачаїлась сотня затятих друзяк разом з батьком. Ось скаже заповітні слова: «Батьку, чуєш?». І прилетить у відповідь: «Чую, сину, чую…». Товариство вихопить із-під поли шаблі та пістолі, кинеться на сторожу й визволить побратима. Ката на ланцюг посадять, ніби ведмедя водитимуть по шинках та винних погребах. Усе місто на голову поставлять, а поки королівські чи чиї там війська підійдуть, їх і слід прохолоне. Ось і цього разу, щойно кат замахнувся залізною палицею, Остап промовив заповітні слова… А у відповідь тиша і неймовірний біль від удару, хруст роздробленої кістки: «Та де ж ви, батьку, побратими, куме Семене, куме Степане?!» Жодної відповіді, лише закрила сіре небо крива посмішка ката, що з цікавістю та насолодою заглядає через волаючий рот у душу людську. Коли Остап утрачав свідомість, мучитель обливав холодною водою, не дозволяючи перетерпіти біль у забутті: – Слюшай, – промовляв Алібабаєвич, – ти не помирай так скоро. Руки-ноги перебити замовляли, залізом розпеченим припікати наказували. На цьому шоу тобі довго мучитись. – Шоу? Яке шоу? Озирнувся Остап: крізь кров та піт, що заливали очі, розпізнав: стоять хлопці та на смартфони витріщаються, а там його тортури онлайн транслюють… Всі так захопилися, що ніякої уваги до ще живого побратима не виявляють. – А тепер посміхнись, – заселфився кат під задоволене ревище натовпу. Рвонув у відчаю ланцюги і закричав не стільки від болю пекельного, як від втрати надії допроситись допомоги… У холодному поту прокинувся посеред ночі Остап. Серце колотиться, руки тремтять, горло пересохло, ніг не відчуває. Так і пролежав до світанку, невтішні думи одна за одною відганяючи. Як тільки на вулиці почало сіріти, пішов поратись по господарству. Сонце вже високо стояло, коли повернувся. Всі повставали, у дорогу


76

Лiтературний Чернiгiв

збирались. Мати пиріжки, банки з консервацією, перемотуючи газетами, в сумки вкладала. Сини спочатку відмовлялись брати, але, бачачи незламну материнську наполегливість, погодились. Змовились, що десь викинуть. Мовчки поснідали, присіли перед дорогою, попрощались, поїхали. Жінка, втираючи сльозу, пішла в хату, а Остап закам’янів степовим ідолом край дороги. Сумно: і в душі, і куди не кинь оком – пустка. Несподівано підкотив з-за повороту старенький шкільний автобус. З вікна вигулькнула кудлата голова і підлесливо-хриплим голосом запитала: – Вибачте, шановний, чи не це, бува, хутір Остапа Тарасовича Бульби? – Можливо, а тобі навіщо? – підозріло зміряв поглядом прибулого. – Що від мене на цьому світі ще комусь потрібно? – То це ви?! – продовжував підлещуватись. – Дозвольте представитись: інспектор служби Міністерства соцполітики Едуард Мойсейович Шафранський. Мені вас порекомендували як голову порядного сімейства. – Якого сімейства? Того, яке у мене відібрали? Все, заради чого жив, утрачено. – Власне, я з цього приводу й приїхав. Пропоную скористатися програмою всиновлення дітей. – Байстрючат пропонуєш? Не хочу. – Чому? – розтягуючи улесливу посмішку, загундосив представник влади. – Хороше забезпечення. – Не потрібні мені ваші гроші! Полюбиш ту дитину, душу вкладеш, а ви до міста заберете, додатком до смартфону зробите. А потім відправите кудись у Всесвіт, щоб на вас працювали. Досить з мене… – Міністерство визнало помилковість попередньої системи виховання, дітей не забиратимуть. Після настання повноліття вони самі вирішать, як далі жити. – Це ви зараз так кажете. – Подумайте… – улеслива посмішка щирилась з-під нависаючого носа. Ми пропонуємо чесну угоду… Погляньте на мене, як може обманювати такое чесное ліцо? На гомін під двором вийшла Марія. Дізнавшись у чому річ, вичікувально-стверджувально поглянула на чоловіка. Інспектор вловив її намір і продовжував напирати: – Усього три хлопчики… Дитбудинки переповнені, самі розумієте, які зараз дівчата. Народжують і залишають дітей, а самі з чоловіками


Проза

77

в нові експедиції. Хто знає, може, й ваших онуків хтось прихистить. Їм же батьківське тепло потрібно. Відчуваючи жало жінчиного погляду, Остап не прислуховувався до аргументів. Та й сам він у душі вже давно погодився. Йому ж від дітей не убуде? Якщо тільки не заберуть. – Згода, давай! Досить було Едуарду Мойсейовичу прочинити двері, як з автобуса, ніби горох, посипались діти віком від п’яти до дев’яти років. – Три хлопчика й дівчинка, розпишіться! – Чекай, ти ж тільки що про хлопчиків казав, звідки дівчинка? – Звідти, звідки й хлопчики, по матері всі рідні, запевняю, – стривожено забелькотів інспектор. Як же ми їх розділимо? Беріть, не пошкодуєте. Доплатимо… на картку. – От бісова душа, одні гроші в голові. Марія взяла дітей і повела додому. Комівояжер, боячись зміни настрою господаря, швидко підсовував на підпис десятки паперів. – І ось тут іще… – наостанок поклав на портфельчик тремтячими пальцями останній бланк рожевого кольору. – Це що? – Так… формальність… – Дай прочитаю. – Ну… це зобов’язання про повернення… якщо шо… – Яке повернення?! Ану вали звідси, доки я тебе на застрелив! Нікого ви від мене не отримаєте! Ясно? – Ви неправильно зрозуміли… Це не обов’язково… – Ну і все. Щоб я тебе більше не бачив, а то, їй-Богу, гріх на душу візьму… Дітей нікому не віддам. – Я всього лише соціальний працівник, моя справа запропонувати, ваша… як скажете... – Годі вже! – До побачення… – І дорогу сюди забудь. Двері зачинились, випустивши хмару чорного диму, автобус, похитуючись на нерівній дорозі, поповз черепахою під гору аж поки його не закрила курява. Остап супроводжував поглядом транспорт. Переконавшись, що достатньо віддалився, пішов до хати. Випадково ковзнувши поглядом у небо, остовпів – просто над будинком кружляла вороняча зграя. – Це ж треба!? Невже не встигну!? Як же мене все дістало! Помру, а


78

Лiтературний Чернiгiв

мрія не здійсниться. Що за життя? Усім я щось винен, а до мене нікому ніякого діла, – бубнів козак, підтюпцем добігаючи до ґанку. Назустріч прогримів постріл. Остап зомлів, волосся здибилось, аж затріщало. Тримаючи одну руку на серці, а другу на скуйовдженій голові, увірвався в будинок. Пробіг повз закам’янілу над розбитою тарілкою дружину з широко розкритими очима. Біля каміну стояли троє хлоп’ят. Над їхніми головами височіло дуло рушниці, з якої джином тяглася цівка диму. Кімнату заповнив їдкий пороховий чад. Побачивши Остапа, діти розступились. Посеред гурту, ледь утримуючи рушницю, стояла найменша. Біля каміна борсався на підлозі, розтрушуючи сажу з димоходу, підстрелений ворон. Останні кроки долав ватяними ногами. Замість грізного голосу з пошерхлого від сухості горла протиснувся писклявий шепіт: – Ти що накоїла? – Пробачте, таточку, я більше не буду… – дівчинка по-інтернатівськи обмотала рученятами голову, присіла, прикривши колінцями живіт. – Бийте... Відпущена рушниця, втративши рівновагу, бебехнулась Остапові на ногу.


Поезія

79

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI p%*“%л=…= qŠet`mhxhm

Роксолана Стефанишин (нар. 21 січня 1991 року у селі Вижній Березів на Івано-Франківщині) – перекладачка. У 2014 році з відзнакою закінчила магістратуру Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Інститут філології, кафедра теорії та практики перекладу з англійської мови). Відтоді працює над перекладом поеми Г. Лонґфелло. У 2019 році закінчила магістратуру Львівського національного університету ім. Івана Франка (економічний факультет). З 2008 року живе у м. Київ. Працює перекладачкою у інформаційному агентстві «Інтерфакс-Україна». Заміжня, виховує трьох синів.

ІЛЮЗОРНІСТЬ *** Мокра крапля, огорнена забутим теплом і музикою... Кольорів симфонія. Так плаче гірський ельф, ллє краплі на сухі долоні без солі... Містична анімація.


Лiтературний Чернiгiв

80 Інша картина, посипана порохом і сріблом, на ній – я... Стискаю білу лілію.

*** Хтось складає нам долю, сортуючи генетичні пазли: підпасовує, мислить... Чи, бува, й випадково знехтує роллю, а вслід образи, немов медузи, до тіла липнуть, ковтають слово семиразово, доки не крикну... Ви, всепрониклі, пістряві думи, заселюйте іншу планету, нумо! Ядерний спалах, чия естафета... обличчя поблякло, стулило очі горючі і мовчки смеркло – болю́че-болю́че... Нас порятує сумління і врешті весна, що бісером засіває... У пазухах при́квітків зачаті життя. Обличчя оживає і благовісна мама, немов німфа-Флора, трояндами сад утішає...


Поезія

81 А ми яскравіємо, як зірки, що народжені парами, мріємо-тліємо у крихітне диво віримо...

*** Небо у зорях, як у вітрянці, в безсонні лежить… Думки, як космос, невідомі-позасвідомі, близькі-далекі-усиновлені… Дятел не спить. Дивна ця ніч: боязка, аж ковдрою вкрилася, в п’яти лоскочеться і дибки волосся, кудлате як мла… А попід вікнами: солодка й дрібна цвіте матіола… І вперто лікує цю ніч: аромо-, кольороперапія – я у долоні тримаю зорю, у мене безсоння і аритмія, уява фарбує її зéло, як соната Шумана Роберта, мій світ не йде обертом, його стримує м’ята… Як мантія з пліч неба спала, пригадала Сократа, може, він був правий, і боги, схожі на хмари, незримо із ними пливуть? Та чи «шлях білих хмар» увік досконалий?


Лiтературний Чернiгiв

82 Мої спомини-міріади: цей з пуп’янком, а цей – опалий цілує землю… Я в підземелля його відправлю й сама за ним пірну, немов в життя минуле, у ту модерну давнину, де заблукала моя тінь… Та тінь, що з світлом йде за руку й не чує ревних голосінь…

Та, зрештою, вона мене впізнає, бо замість сукні – метафору вдягну, бо я шукаю цінність, не ціну в собі, в тім звабнім світі, що дихає містичним, естетичним, й потік свідомості жене… Хвилі імпресії і лінії життя – дотичні. Моне, Мане Роден, Верлен душі людей з природою єднали, а душі бу́ли без імен…

*** Ти у сонмі богів шукаєш притулку чи відповіту, хто долю тобі заповів. Пливуть перламутрові хмари поміж сонячні поблиски, опісля мелодій чудових чуються оплески... Гра на золотій кіфарі:


Поезія

83 пальці бігають рівнями Всесвіту, шукаючи ноти вдалі... Аполлонові пальці переплітають твої... Посеред танцю випадаєш зі снів: котишся лавиною у свою зиму, минаючи двадцять сім січнів... Струсивши ялину, Заховуєш у долоні сніжинку, себто мільйон крапель води, що не змочили тебе ні на йоту... Сніг заповнює сліди, а ти знаходиш глицю смолистої ялини, вона блищатиме довше на пів хвилини...

*** Тікати від снів зумисно зануритись у воду опівнічну, мов у спогади по той берег і ловити світло потойбічне і плести з празілля обереги… як мурахи залоскочуть тіло загорнутись в зоряну пеленку і крутитись з місяцем за руки поки він зі мною до світанку… і зоріти його звабним світлом поки світ впіймає коси сонця і поділить світло на октави… Там метеликами душі срібнокрилі, ухопивши із небес окрайця, надіп’ють нектару із заграви, нас побачать лиш магічні ельфи, що стулились в ліліях озерних пролепечуть тихе і прекрасне ще й на хвилях крильцями напишуть… такі миті піднімають землю аж до магми черпають, одначе,


Лiтературний Чернiгiв

84 хоч невидимо, зате на рівень вище серце лине сопрано ліричним, а тим паче любить – безголосу тишу знайдену, вколисану, вцілілу що дотиком, одним мізинцем, ген за серпанком, сягає мрію…

*** Потайки чайкою ловитиму тебе по річкових меандрах і зупинятиму шторми граційно білоперими крильми краї зачорнені, мов свічі в канделябрах, мов тло на прапорі чуми... що ті кораблі жахнулись вóди хвилями затрепетали так ще люди бояться тіней і тікають самі від себе крізь покоління, мов від розпеченої лави що доганяє, мстить, минає… Птасі б до неба А небо – свічадо кригою вкрите Де ж твої лебеді, Ладо… Претихо тонуть тонами хмари десь в океанах, а лози твоєї снаги плетуть екібани у лоні землі на узліссі прасвіту хмарою причастись


Поезія

85 краплею меду з вінка первоцвіту а піднебесся потомне колише твоїх пташат на осонні… щоденно мов своїх небожат щемко і потаємно…

*** Буває тишу точить дисонанс вперто, мов серед бескиддя, крізь зойки духів прадубів, ба навіть мамонтів, орлів звуки злітаються в романс нагих скрипальок-сосен чугайстри танчик завели у верхогір’ї етно-сцен де ватра дужає мороз, як синьоокі мавок під стукіт дятлів, скрип смерек змахнув крильми Гіпнос із рогу сипле диво-сни: дрібні макові зерна і склеює повіки ніжний дотик жезла… скотилось сонце у чове́н на варту вийшов місяць сценарій Бог веде здавен і він не застарів ще Розмаїту уяву зродила безвітряна тиша у пантеоні подій губилась моя приналежність однобоко достигла груша і сонцю вдячна. У лузі її світ – безмежність серед секундних ілюзій…


Лiтературний Чернiгiв

86 *** У вересневому тисячобарвному саду горить багаття… а яблуневе тло розспівує його погідно й так розколисує гілля… аж чує спів скляна душа однак велична, що достеменно знає музику садів, як осінь – полум’яні яблука, наосліп душа збирає ноти із ритмічних снів на диво повнозвучних, різнотонних у такт обдзенькують минулі дні той спів, що понад часом живе в тобі-мені, у нашім диханні не тліючи в пекучім оксамиті ватри обожнюю ці слайди… наш сад – оркестрова яма де найліпша акустика пів голосом… вголос… безголосна нестяма…

*** Безмежний жаль стогнав в душі. А я топила у сльозах. Та він був спраглий: випив сльози. І знов стогнав, стогнав... стогнав... Я вже безсила. Колись його топила. Тепер годую і пою собою... Хто я для жалю? Нещасна жертва, яку він п’є і душить. Годі.


Поезія

87 Я запитаю у відваги: «Як сльози стримати, щоб жаль помер від спраги?» *** Мадриґал, присвячений у свято, не зможе загасити дим із табакерки, бо загорілися із тютюном слова мої… Артиніт, принесений у жмені, не викупить прозорість почуттів в мені ще грає музика Еолової арфи...

*** Далекозорість буває чуйна коли очі заплющені, коли глибина сягає висот її осяює аура півкругла тільки-но іній торкнеться дерев сплітає крони в срібні ореоли і подихом з води скульптури ліпить метаморфози урочистих мрев прабог на перст намотує клубки із срібних ниток онімілих душ, що до монад випурхують із тіл, неначе з гнізд до сонця ластівки яке життя сплете косу з тріади серед привілля чутися невільним глядіти розум серед посіпак гріхи ховати поміж виногради


Лiтературний Чернiгiв

88 а зодягнувшись у недільне згинати терен у вінок і жито сіяти в каміння усе марне-живе-манірне…

*** У самопошуках сортуємо слова думки діла обережно сіємо крізь решето розуму почуттів добра і зла… І навколішки молимо мудрості відречення жертви покори убозтва просимо по-всякому голосно подумки рано і ввечері доста вкорінений обов’язок ачи потреба чи на хосен душі чи на прославу неба… м. Київ


Проза

89

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI mi…= jn)raei

ТЕНЕТА ТВОРЧОСТІ ТА МУЗА Відчинилися двері, і поріг переступила … Відразу ж подумав, ні, навіть не подумав, а цілком чітко почув, як внутрішній голос сказав: «Справжня Жінка». Враз зауважив те, чого досі навіть не помічав: немита чашка із залишками кави, поламані недокурки в попільничці, пляма ультрамарину на підлозі, мастихін із залишками охри і павутиння в куточку вікна. І все оте раптом постало геть в іншому світлі, аніж якусь мить до цього. А кілька хвилин тому він підійшов до вікна й на мить зупинився. Поглядом ковзнув по блакитному хитросплетінні візерунка на шибці. Але то тільки на мить. Уся його внутрішня увага була спрямована на полотно. Ще незакінчене, воно не дозволяло відчути повну насолоду й короткотривале полегшення, що наступало завше, коли був зроблений останній мазок. Як тільки брав до рук пензля, перо чи крейду, весь реальний світ, що кипів і вирував проблемами, клопотами, подіями, метушнею і всім іншим, відступав кудись на задній план. Існував тільки як щось таке,


90

Лiтературний Чернiгiв

без чого не міг би існувати він сам, адже був невіддільним від нього, його мікроскопічною частинкою. Рука підкорялася якимось потужним душевним імпульсам, хвилям піднесення, непідробного трепету й злету. Жив зовсім в іншому вимірі простору й часу. Ні! Світ не втрачав своєї сутності, свого матеріального наповнення. Він просто якимось незбагненним чином переміщався в потужний енергетичний згусток. І то вже не він, а його рука, керована чимось чи кимось, чи згустком тієї енергії, творила те, що й сам не міг опісля зрозуміти, як воно все оте відбувається. Коли його мордували сумніви й невпевненість, тоді просив Тетяну подивитися на вже закінчений витвір. Добре знав, ані злукавити, ані сфальшивити дружина не зможе, бо якщо робота була доладна, на її очах виступали сльози. Відразу ж. Спонтанно. І то був найпевніший знак, що його праця чогось таки та варта. Усвідомлення цього давало тимчасове заспокоєння, моральне право на якийсь час зробити паузу й перепочити. А відтак знову муки творчості, невдоволення собою, болісні шарпання душі, зневіра в своїх силах, розпач, знервованість, нетерпимість і вознесіння до блаженних висот. І ось … Раптом все те, що довкола побачив сторонніми очима, очима цієї незнайомки, що ввійшла до майстерні. Оте павутиння! Він аж зіщулився, як від фізичного дискомфорту. Воно було там з учорашнього дня. А втім.., може, й раніше… Спершу його зауважила Тетяна. Те трапилося вчора. Вона час від часу навідувалася до нього, приносила щось поїсти, любила переглянути роботи, а коли бачила, що відволікає, непомітно зникала. Мав затятий характер, навіть, як вона називала, «вибухонебезпечний». Бувало, що дратувався, коли просила показати нові напрацювання, а він саме був на тій хвилі піднесення, що будь-яке втручання ззовні заважає, вибиває із творчого ритму. Проте, зазвичай, і сам виставляв перед нею полотна. І то була мить одкровення й затишного взаєморозуміння. Тетяна любила їх переглядати. І то для неї була не примха, не забаганка, а ніби вже фізична необхідність, що давала задоволення й відпочинок душі. Іноді він міг різко з нею поводитися, проте відчував і сам, що не може без цих показів уже готових своїх витворів саме перед нею. Після цього відчував себе певніше і, та що там гріха таїти, чекав на зауваження дружини. Вони були завжди слушні й давали поштовх творчим злетам, а минулим роботам, немовби, оцінку. Тож він їх бачив уже по-новому. Ба, навіть помічав у них те, чого раніше й не зауважував. А вона жартувала: – Ну, от бачиш, аніскілечки не розумієшся ти на мистецтві. Коли Тетяна зосереджено розглядали полотна, пастелі, графіку, він завжди спостерігав за нею. Робив це непомітно. Намагався вгадати, що


Проза

91

вона думає. Пасмо русявого волосся весь час падало їй на обличчя й заважало дивитися. Воно лоскотало носа, іскрилося золотом від сонячного проміння, що вільно лилося крізь скляний дах майстерні. Вона ж, не відриваючи очей від полотна, смішно здувала його. Здавалося, навіть не усвідомлювала, що можна просто відкинути рукою. Підходила ближче, відтак знову відступала на кілька кроків назад, нахиляла голову то в один, то в другий бік. Ледь мружила очі й тоді вони були вже не синьосірі, а незбагненно темні й глибокі. Не хотів того виказати, та хвилювався завжди, коли подовгу стояла біля якоїсь роботи. Тоді він, затамувавши подих і намагаючись не видати свого неспокою, напружено чекав. Щось собі ніби порпався біля мольберта: витирав пензлі, розмішував фарбу чи зішкрібав суху. Проте кожним нервом відчував її рухи, очікував, що скаже. Вона була найпершим суддею. Але ніколи їй про те не казав. Собі в тому теж не зізнавався. Учора Тетяна також зайшла до майстерні. – Ой! Що це? – вигукнула мимоволі, підійшовши до вікна. – А йдино сюди! Він роздратовано відклав пензля, повільно витер руки і, не відриваючи погляду від роботи, наблизився до неї. – Ну, що там таке? – Та ти поглянь лише! – вона очима показала на вікно. – Оце? Павутиння? – скривився з огидою, кутики рота опустилися вниз, в очах промайнуло роздратування. Він рвучко підняв руку, щоб зняти, але Тетяна його зупинила: – Не поспішай. Ти придивися. Придивись уважніше, – майже пошепки вимовила й додала: – Що може бути досконалішим того, що так розумно й мудро створила природа? Такий маленький павучок, а яка гармонія і вправність у його витворі. Бачиш? А й справді. Він теж уважно подивився на те, що хотів було знищити одним помахом руки. Один рух – і все. Дійсно, яка краса! Симетрія й елегантність. Раціональність і витонченість! Хм… Так, уміє вона «бачити». Намагався нічим не видати себе, та в глибині душі стало прикро. Це мав би зауважити він, художник-професіонал, а не вона. І це вже не вперше. – Ну, то в неї воно так, – у голові промайнула заспокійлива думка, – просто на первинному рівні. Мабуть, і не розуміє до кінця, що воно таке, бачить самими очима як гарну сукню, квітку чи прикрасу. Без усвідомлення глибини, зовсім не так, як він. Проте відчув роздратування пливке, тьмяне, невиразне. Це вона мала здоганяти й підніматися до його рівня. Вона, а не він. І ось зараз усе те видалося таким нікчемним, таким малозначущим.


92

Лiтературний Чернiгiв

Раптом померкло й потьмяніло. Відчинилися двері і… ввійшла незнайомка. Вона була чарівна. Справжня Жінка. Саме таких, очевидно, і називають Музами. *** Вона була особлива. Хіба Таку можливо уявити серед каструль і сковорідок? А в отому вічному поспіху та шаленому прагненні все встигнути? Хай навіть задля того, щоб зробити його життя та життя всіх домашніх комфортним. Але ж як це дратує! Можливо, ще й тому, що десь глибоко-глибоко всередині причаївся негучний, але такий наполегливий докір. Він робив свою справу: тихо й глухо, проте так уїдливо, так дошкульно. От і зараз. Він відчув несправедливість своїх думок. Проте вони вже не корилися розуму. Розум же підказував інше: саме такою й мусить бути жінка. Та, яка надихає, якою захоплюються, милуються, а не відчувають постійні картання. Чому це він мусить їх відчувати і через що? Через те, що Тетяна не реалізовує свої здібності? Вона весь час мріяла про велику сцену, займалася вокалом, могла б багато чого досягти. Коли співала, то… Так, то дійсно було щось особливе. Діапазон її голосу, від глибинно-гортанного, хвилюючого до високого й такого чистого, прозоро-піднесеного, що, здавалося, то щось неземне, дивовижне, космічне, просто зачаровував. Ніколи не говорив цього. Проте кожного разу, коли бачив, як зволожуються очі присутніх, усвідомлював: і сам був на межі неймовірного душевного піднесення. Ледь стримувався, аби не видати хвилювання. Коли несла до нього оту високу осяйність в очах, а разом із нею несміливе запитання: «ну, як?», стримано відповідав: «Нормально». І гасло світло в зіницях. Та знав точно: «Ні, не просто нормально. Божественно». А що з того? Чого досягла? Проте в кого немає бажання, той і дорогу собі не проторує. Where there is a will, there is a way! Значить, не було в неї такого сильного воління, того, що змітає на своєму шляху всі перешкоди. Та навіть докори сумління, якщо на кону висока мета! Треба переступити через них, залишити позаду. Іти тільки вперед! Тобто саме так, як він і навчився це робити. А що коли б розпорошувався на всілякі побутові дрібниці? Вони засмоктали б, спопелили б усі творчі задуми, пустили б їх по вітру, і він не досяг би того, чим зараз може пишатися. Довго й наполегливо йшов до того, що нарешті й сам міг собі зізнатися: так, досяг нарешті того рівня, коли зміст і форма були в повній гармонії. Тепер уже зміст не домінував над формою чи форма над змістом, як це було раніше. Він таки досяг їхньої повної консонанси, осягнув ту глибинну суть, до якої обов’язково йде в своїх пошуках справжній


Проза

93

майстер. Нарешті він на вірній дорозі. Він – митець. Відбувся, як творча особистість. Та от тільки чи можуть це гідно оцінити ті, що його оточують у повсякденному житті? Не там, не на рівні високих журі та професійних конкурсів, а ті, що поруч. Нині у цьому дуже сумнівався. *** – Мені вас рекомендували як гарного художника. Та й сама я про вас чула. – Дякую. – Хотіла б дещо придбати, – сказала. Ось! Нарешті! У душі трепетно й бентежно відгукнулося – сказала, хоче придбати роботу. Вона, в якої такий вишуканий смак. Так! Інакше й бути не може. Адже про це виразно говорить усе – її струнка фігура, бентежна й небезпечно-манлива глибина карих очей, красивий чистий лоб, дороге хутро, що ніжним доторком лоскотнуло руку й запаморочливою хвилею шугнуло в голову – хоче придбати його роботу! Бентежив запах парфумів. Був ледь вловимий, ніжний, аристократичний. – Можна подивитися картини? – пролунало, повертаючи до дійсності. – О, так, так… – заметушився, мимохіть зачепив стілець, коли незграбними раптом руками став наводити лад на столі. Пастелі, живопис, акварелі, графіка… Все те, що роками ховав від стороннього ока, бо був упевнений, не зрозуміють, тепер виставляв на огляд. – Оці зроблені останнім часом, – жестом руки вказав на ті, що на стіні, – а ще можу показати… – не договорив, попрямував до стелажів. Там стояли прихилені одна до одної роботи, серед яких були й ті, що Тетяна просила не продавати. Не раз поривався зробити авторські копії, та все бракувало часу – був захоплений іншими сюжетами. Тепер навіть і не думав про те. Рухався немов уві сні. Прагнув лише одного: аби сподобались, аби почути схвальний відгук, аби не пропустити жодного зі слів, вимовлених цією жінкою. Ніби настав той ключовий момент, ради якого й працював усі ці роки. Він дуже хвилювався. Те хвилювання не було схоже ні на яке попереднє. Раніше кожне було розділене навпіл, а тому ніби вдвічі легше. Це ж, твердо знав, не міг довірити Тетяні, тому був перед ним геть чисто беззахисним. Підсвідомо прагнув такої звичної вже підтримки й опори. Її ж наразі не було.


94

Лiтературний Чернiгiв

Чомусь пригадалося: Будинок художника, переповнена зала, всі охоплені потужним неспокоєм. Ще мить, і вирішиться, відберуть чи не відберуть роботи на виставку. У журі поважні митці. Буде сам N.! Наразі його немає. Чекають, тому огляд не розпочався. – Прийшов, прийшов, – знервованим шерехом котиться залою. Сум’яття наростає. Ось там, за зачиненими дверима зараз стане відомо: візьмуть чи ні. Тонкі пальці судорожно мнуть сигарету. Вона ламається. Гарячково шукає поглядом, куди б викинути. Нервово засовує до кишені. Ніяк не може стримати калатання серця. Навколо такі ж, як і він. Хтось поставив величезне полотно біля стіни, намагається щось підправити пензлем. Для чого? І що це вирішить? Скоріше б уже… А може… А може, те, що виношував і втілював місяцями, нічого не варте? Пусте? Примітив? Нестерпно! О, Господи, як же довго! На плече лягає рука Тетяни. – Та ось не хвилюйся так, – каже тихо. – Твої роботи чудові. Все буде добре. Ось побачиш! Ну! – легенько зі сміхом штовхає його плечем. – Чи хочеш бути схожим на отого труська? – вона вже не стримується і пирхає, а потім задихається сміхом, відходить до вікна і відвертається, щоб не дисонувати зі всіма охопленими єдиним мученицьким і водночас побожним хвилюванням. Він повертає голову в той бік, куди вказала очима. Біля стіни стоїть юнак. Погляд спрямований уперед, широко розплющені очі, губи щось, як заклинання, шепочуть. У руках полотно. На ньому зображений півень: задерикуватий погляд, гордовито випнуті груди. Дитя мегаполісу й представник домашньої птиці? Постава півня чимось схожа на статуру бравого генерала. Його ж автор – пряма протилежність. На обличчі непевність, на ногах – черевики різного кольору. Зустрічається поглядом з Тетяною і теж ледь стримує себе, щоб не розреготатись. Нараз відчуває, як вирівнюється дихання, спадає напруга. Вона ніби лещатами стискала череп і безжалісно туманила розум. Ще мить, і хвилювання переходить у піднесено-урочисте бажання, навіть радість, що роботи зараз потраплять на суд тих, хто вже за життя став легендою. – Талант – то дар Божий, – пригадав слова дружини. – Тобі пощастило, він у тебе є. Звучало дуже переконливо. Тепер ніби піднявся над буденністю. Губи все частіше складалися в недбалу посмішку, яка промовисто говорила про його неординарність і винятковість. Та посмішка ніби приросла, відділяла від усіх земних та посередніх, стала бар’єром між ним і оточенням, другою натурою і


Проза

95

зараз навіть коли й не посміхався, вона блукала десь глибоко в очах і проливалася з його зверхньо-прохолодного погляду. – Ти обдарований, – запевняла Тетяна. І всі сумніви й непевність витісняла тверезо-відсторонена думка: «А хіба це не так?» *** Той витвір павучка, яким вони з Тетяною милувалися й захоплювалися ще вчора, дивувалися його раціональній пропорційності та елегантній тендітності, раптом перетворився на ганебну ознаку неохайності. І не тільки фізичної, а й духовної, якщо подивитися на все те іншим поглядом. Знову внутрішній голос, та тепер уже роздратовано й обурено, мовив: «Естетка знайшлася!» І та фраза, вражаюче несподівана у своїй відвертій брутальності, ніби зірвався важкий камінь і погрозливо без упину, набираючи шаленої швидкості, що не зупинити, покотився вниз, раптом злякала його. Жінка зупинилася біля пейзажу. Тетяна просила, не продавати за жодні гроші. Так, це дійсно був шедевр. І створювався він нелегко. – Як часто те, що є красивим у природі, перетворюється на звичайну банальність, якщо на полотно його переносить невправна рука й байдуже серце, – якось висловилася Тетяна. – Ні, ні, ні, Таню! Так не буде! Він цього не допустить. Пекельновідчайдушні пошуки й безкінечні балансування на межі високого й земного буквально висмоктували сили. Ніби й провалювався в сон, та м’язи руки не відпочивали – подумки виконував звичну роботу. Уява не дозволяла безжурно спати. Вона примушувала кожним нервом відчувати найменший, найлегший, найтендітніший доторк до полотна. Все те було таке крихке й мінливе. Воно безжалісно сіпало душу, бо ніяк не давалося: ось-ось… і вислизало, не дозволяло спіймати себе. Та він теж упертий. Тепер знав точно: воно того варте. Те, що для багатьох буденне, навіть не гідне найменшої уваги, переносив у високе й таке, що бачать тільки оголені, а тому вкрай чутливі нерви. Зауважував, як, проходячи мимо таких вистражданих робіт, відвідувачі раптом зупинялися і вражені не могли зронити ані слова. Були спантеличені, приголомшені, а заздрісники – геть пониклі й розчавлені. Жодні слова були не в змозі передати глибинні почуття від побаченого. – Дивись, яке плесо! Здається, по ньому можна без перепон пройтися і воно витримає, навіть не прогнеться. Але то небезпечна ілюзія. Адже під ним глибина! Відчуваєш? Вона манлива, загрозливо-небезпечна, потайна.


96

Лiтературний Чернiгiв

Так! Він знає, як все те перенести на полотно. Довгі дні, ні, які там дні! Дні, ночі, місяці наполегливої роботи. Постійне й терпляче лесування. Кілька обережних доторків до полотна, й тривале очікування, доки висохне фарба. Потім ще кілька мазків, відтак знову чекання. І так неймовірно довго, терпеливо, безліч разів. І врешті-решт коло замикається. Прозорість і глибина водного плеса – то не міраж, то реальність, захоплююча феєрія світлотіней і сонячних блискіток. У Тетяни на очах з’явилися сльози, а він знав, що зробив усе, що міг, і робота гідно завершена. Тепер її, не вагаючись, можна показувати найсуворішому критику. Він виставляв і виставляв картини, а спиною затуляв те павутиння на вікні. Відчув, як десь із глибини народжується й міцніє роздратування. Тепер потерпає він! Сором який! Упіймав мить, коли незнайомка зупинилася біля чергового полотна, і непомітним помахом руки змахнув павутиння. Полегшено видихнув повітря із грудей. Хух! Нарешті відчув полегшення, немовби після довгоочікуваного звільнення! Проте чому ж бо вона нічого не каже? Невже не подобається? Та ні! Вона переповнена почуттями. Хай. Він розуміє. Навіть без слів. Невимовлені почуття ще вагоміші, вони хвилюючі й приємно-бентежні. Бачить, вона таки зробила правильний вибір. Відразу зрозумів: у неї й справді вишуканий смак. – То що хочете придбати? Здається, ви вже визначились? – запитав несміливо, а душа метнулася на вершину. – Мені подобається ось ця… й оця. Але я вагаюся. Звичайно, вагається, інакше й бути не може. Адже перед нею його найкращі роботи. І кожна з них – то шедевр. Шедевр, який уже не повторити, як не повернути назад час, як не ступити в одну і ту ж воду річки, як не… – Знаєте, мені треба таку, щоб на ній можна було витирати пил під час вологого прибирання. На цій можна? Фарба не злізе? – її елегантний палець із красивим доглянутим нігтем указав на одну з його найкращих робіт. Ошелешено подивився на гарне обличчя жінки, відтак перевів погляд на її елегантне зап’ястя, так доречно прикрашене браслетом тонкої ненав’язливої краси, а затим ніби здалеку почув свій голос: – Не продається. – А ще через мить додав: – Роботи не продаються.

*** Почувся стук у двері. Увійшла Тетяна. – Я на хвилинку. Принесла поїсти, – сказала тихо.


Проза

97

– Ні, ні, не буду. Ніколи мені, – проговорив скоромовкою. – Хочу попрацювати при денному світлі. – Та поїж бо. Знову тільки кава та сигарети. Таке ж? Ось поїж, я старалася. – Ну, гаразд, давай. Тільки швидше, швидше, – поспіхом, не відриваючи погляду від полотна, почав їсти ще гарячі пельмені. – О, тож павутиння таки зняв. Шкода павучка, та, мабуть, правильно. До тебе ж люди різні заходять, воно якось негарно все-таки, – мовила, проходячи й роздивляючись роботи. – Так, заходять. Дуже різні. Хай потім розкажу, які. Вдома, – сказав і через мить посміхнувся, щось пригадавши. – Усе, дякую, – закінчив їсти, нетерпляче додав: – Іди, мені працювати треба. Іди, іди, – додав з притиском: – Не заважай. Уже коли відчинила двері, щоб вийти, окликнув: – Тань! – усміхнувся самими очима й зігрів непідробно-ніжним теплом. – Не ображайся. Добре? Я, й правда, хочу ще попрацювати. – Та знаю, знаю, – усміхнулася у відповідь. – Не засиджуйся тільки довго. – Не буду, – сказав і знову поринув у роботу.


Лiтературний Чернiгiв

98

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI m=дi qedem|

Надія Седень народилася в с. Черниш Чернігівського району. У 1966 році закінчила загальноосвітню с е р е д н ю ш к о л у. 1 9 8 3 р о к у – Львівський обліково-кредитний технікум. Працювала касиром у банку «Україна», бухгалтером у різних установах. До улюблених занять відносить вишивання хрещиком. Вірші пише з юності. Друкувалася в районній, обласній та всеукраїнській пресі. Її вірші, як учасниці літературно-мистецької світлиці «Стежина», увійшли до чотирьох збірок: 2012, 2013, 2016 та 2019 років.

Вічної пам’яті моєї матері Ганни Василівни Льодової

Сила кохання (сонет) Коли він зрадив її вроду, В обійми іншої поринув, То йшов од неї по городу І слід взуття в землі покинув. Немов троянда, кинута у воду, Яку потік води поглинув, Вона з риданням по городу Збирала слід, що він покинув.


Поезія

99 Вона так віддано кохала, Від болю в серці так страждала, Що той відбиток стала цілувати. У відчаї до нього пригорнулась, Немов в уста коханого торкнулась, І стала зустріч уявляти…. 02.03.2014 р.

Світлої пам’яті Івана Митрофановича Клунка, колишнього керівника літературно-мистецької світлиці «Стежина», що діє при Куликівській центральній бібліотеці *** Вчителю мій! Наставнику мій! Спливло вже стільки літ, Як Ви спинили свій політ В країні творчих злетів, Де Ваше слово між поетів Було найпершим. Головним! В «Стежині» нашій – керівним. Ви так навчали непомітно, І ненав’язливо, й привітно, Та щедрі на похвальне слово, Що чути похвалу хотілося ізнову. Ви залюбки хвалили. І заздрити нікому Ви не вміли. В останній раз, Коли ми бачили ще Вас, Чудове свято нас зібрало. Тоді стежинівців вітали Усі, хто любить поетичне слово Й шанує в прозі українську мову. Лунали музика і співи, Читали вірші автори щасливі, І слухали з цікавістю промови Про нашу збірку довгождану нову,


Лiтературний Чернiгiв

100

Яку схотіли «Третій крок» назвати, Що мав до слави шлях свій торувати… …І падав тінню заголовок символічний На крок останній і тому трагічний, Бо книги презентація востаннє Втіху дарувала Вам останню… 2021 рік

*** Люблю Україну – Батьківщину єдину! І дякую Долю (На те Божа воля), Що тут народилась, Зросла-вкоренилась. Тікати й не мріяла. Зроду ж повірила В рідний свій край– Квітучий розмай. В нім ріки і кручі, І землі родючі. Ниви широкі, Льони синьоокі. І море хлібів До самісіньких жнив Золотом хвиль коливались, І красою своєю пишались. Природа – чудова! Мов спів, наша мова. Талантом народ наш багатий. Бо земля наша – мати Джерелом наші душі вмиває І творити красу надихає… Серпень 2020 року


Поезія

101

Фатум Мигтять холодні зорі, Пильнують наші долі. Та ми про це не пам’ятаєм, Коли ж нам боляче, згадаєм. Такі беззахисні під ними, Ми гімн співаємо людині, Хоча нам визначають наперед, Який в житті обрати лет. Ту силу Богом називаєм, А хто над нами, і не знаєм. 24.04.2017

До мого 70-річного ювілею. Учасникам літературно-мистецької світлиці «Стежина» присвячую *** Спасибі Вам, колеги по перу, За свято незабутнє. Хоч я й потроху вже творю Свою історію майбутню. Чи ж довго в світі проживу? – Ця дата ще відсутня. Та риму, подругу мою, Шанує муза ще супутня. Вона кружляє в тім краю, Де є краса ще самобутня… За те й життя своє люблю, Що муза і в мені присутня. Грудень 2018 року


Лiтературний Чернiгiв

102

Сонячна радість (сонет) Стомлене сонце скотилось за гори І в тиші проспало до ранку. Підняло голівку вже аж на світанку. (Його привітали усміхнені зорі, А самі хутенько сховались за гори). І линуло сонце до кожного ґанку, Прохало відкинути з вікон фіранку, Щоб сяяла радість і згинуло горе. Щоб чорнії хмари до нас не вповзали, Щоб відчаю люди навік не спізнали, Щоб щастя буяло у кожному домі… І я той промінчик у руки зловила, І маю віднині для радості крила. І тихо радію і сонцю, і долі. 08.11.2014

Жіночий плач (балада) Схилилися верби плакучі, Вдивляються в річку із кручі… В безодні там дівчина красна, Мов зірка небесна там ясна. Коханням своїм дорожила, З коханим з дитинства дружила, Та ворог напав на Вкраїну – Згубив не одну вже людину.


Поезія

103 І квилила чайкою діва, Од горя зробилася сива, Бо лицар в труні спочивав, Душею у небі літав. На цвинтар до нього ходила, Над річкою довго блудила, Допоки глибока вода В обійми свої затягла… …Силкуються верби плакучі Дістати загиблу з-під кручі, Бо їм споглядати несила Красу, що війна покосила.

Їм горе людське – не водиця, Слізьми залилася криниця. І тужать над річкою верби плакучі – З листочків стікають сльозинки пекучі… 11.12.2015. Доповнено 11.03.2021 смт Куликівка


Лiтературний Чернiгiв

104

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI I……= `dprc

Живе у Чернігові з народження, 1979 року. За освітою педагогиня і психологиня. Довгий час працювала журналісткою на обласному телеканалі. Одна з організаторів фестивалю «Зелена сцена» в Чернігові, влаштовує в місті літературні акції та події, керує читацьким клубом, популяризує читання. Пише коротку прозу й верлібри, есеї та нариси, часом статті для місцевих періодичних видань. Почала писати близько п’яти років тому, після того, як пішла з телебачення, де мусила оповідати історії переважно за допомогою відеоряду. Має публікації в кількох антологіях літературних фестивалів. Любить котів, танець, міста і Хуліо Кортасара. В літературі цінує найперше стиль оповіді, не втомлюється вивчати людську психіку та стосунки, відшукує серед буденності незвичайні історії. Твори друкувалися в антологіях літературних конкурсів та фестивалів.

У ТАНЬКИ НА ФЛЕТУ* – Завтра приїде Вовка, – каже Тім. – Поживе у нас трохи. Але ти не бійся, він добрий, хоч і великий. І додає: – Вовка – байкер. А я вже й не боялася, й не дивувалася нікому. З неформалами поживеш – до всякого звикнеш. Навіть якщо ти – правильна домашня дівчинка. ____________ * Натяк (алюзія до пісні групи «Крематорій»).


Проза

105

Вовка виявився не просто великим, а фундаментальним. Зайшов мовчки до квартири, скинув з плеча спортивну сумку, обдав з голови до ніг колючим поглядом з-під насуплених брів. «Здрастє», – сказав. Тоді повернувся до мене широченною спиною й посунув за Тімом до кімнати. А я ще постояла хвилинку під враженням. Думала, таких лише в коміксах малюють, такий він був з усіх боків квадратний. Ще й стрижений «під площадку», для гармонії, певно. Ми всі тоді жили у Таньки «на флеті», на квартирі тобто. Тільки я займала всю кімнату і платила за неї, а Тім з Іркою, а тепер і Вовка, вписувались в кімнаті у хазяйки. Мене підселила до Таньки тітка, вона з її мамою товаришувала. Я тоді щойно закінчила універ і знайшла роботу в столиці, збиралася закріпитися, як усі провінціали. А що платили мені небагато, могла винайняти лише кімнату. Таньчина ж мама плекала надію, що я справлятиму на малу позитивний вплив, бо та після розлучення батьків пішла жити окремо і невідомо, чим тут займалася. Я впливати, звісно, не бажала, а бажала переважно, щоб мені дали спокій і відпочити після роботи. Але який там спокій? Спочатку ми жили вдвох, я у великій кімнаті з двома ліжками, піаніно і телевізором, вона у своїй маленькій. Ще з нами жили дві Таньчині кішки, спеціальні, чорно-білі. Щоб коли ти в темному одязі, на тобі завжди була біла шерсть, а коли в світлому – то чорна. А потім з’явився Тім. Спочатку прийшов з компанією, що їх Танька до себе водила вечорами, а наступного дня подзвонив у двері – тверезий і з рюкзаком. – Привіт, мене вписали, – каже. А я тоді ще не дуже знала той неформальний сленг, та й питаю: – За що? – За що? Мабуть, за те, що я хороший. Жити тут буду, впусти. – А, – кажу, – жити. А я думала Танька тобі за щось виписала, ну типу по перше число. І ти жалітися прийшов. Поржав тоді з мене. Через тиждень привів жити дівчину – Ірку. Де вони вміщалися в Таньчиній кімнаті, для мене було загадкою. Бо, крім них трьох, там частенько спало ще щонайменше п’ятеро якихось піплів. А тепер от ще і Вовка. А я в тій хіповській комуні вважалася за цивілку. Мало що платила за кімнату сто гривень, так ще й ходила на роботу, носила спідниці й підбори, фарбувалася та мила голову кожен день. Нефори такого не розуміли. Зате розуміли, що до моєї кімнати їм зась і що мене краще не сердити. Одного разу годині десь так о третій ночі Танька припхалася


106

Лiтературний Чернiгiв

з черговою компанією, й хтось із них поткнувся з розгону до мене. То вона аж перепудилась, ти що, зашипіла, туди ніяк не можна, там спить цивільна дівчина. Мені аж приємно стало. Так, думаю, бійтесь мене, бійтесь, я страшна цивільна дівчина, хтозна, чого від мене чекати. Я можу навіть прикрити цю вашу недокомуну, як схочу. Варто тільки розповісти Таньчиній мамі, як тут цікаво. Ранки в мене тоді були наче той біг з перепонами. Я виходила в коридор, переступала через ноги, що стирчали з сусідньої кімнати, йшла до ванної. Якщо мені щастило, у ванній ніхто не спав, і я могла спокійно помитися. Потім ішла до кухні, переступала через ноги тіла, що спало на тахті, розгрібала зі стола пісок і шерсть – привіт від кішок, що ходили гуляти надвір через кватирку. Ставила чайник, робила собі вівсянку й каву і снідала під хропіння незнайомця. Ні, так було не щодня, гріх жалітися. Кілька разів на тиждень. А як з’явився Вовка, то ще рідше. Був вихідний, Танька десь повіялася ще зранку, а я збиралася прогулятись на Контрактову, там обіцяли виставу просто неба. Сусіди мої впали на хвіст, хоч я їх і не запрошувала, ще й Вовку потягли з собою. Влаштували йому екскурсію травневим Києвом, можна сказати, кращими місцями. Бо жили ми на Печерську й ішли до Подолу пішки. Краще витратити гроші на пиво, ніж на метро, сказав Тім. Поки ми гуляли, хлопці на нас не зважали, обговорювали якісь свої актуальні питання в комп’ютерній техніці й мотоциклетній справі. Я собі мовчки йшла, а Ірка тим часом встигла пострибати через калюжі, познайомитись із десятком котів, походити по бордюрах, повисіти на шиї у Тіма, нарвати каштанових свічок і обсипати нас цвітом, видурити в Тіма грошей на пиво й випити його, налякати пса на повідку та нарахувати шість байків, що промчали повз нас. – А де твій байк, Вовко? Ти ж у нас ніби байкер? – Байкер. – То де твій байк? Чому на ньому не приїхав? – У ремонті. Мені потрібні гроші на ремонт байка. А в нашому Мухосранську роботи нема. – Ги-ги, Мухосранськ. Класна назва. Я б хотіла народитися в такому місті й щоб у паспорті в мене було вказано: місце народження – Мухосранськ. І всі би мене питали: а у вас правда там все мухами засране? – Ірка аж заливалася, так її захопила ця назва. – Узагалі-то Дніпродзержинськ, але яка різниця? Все одно там роботи немає.


Проза

107

– А ким ти хочеш тут улаштуватися? – спитала я. – Ну ким. Охоронцем. – І тобі дадуть чорну уніформу й рацію з антенкою. І будеш ти просто божественний, і всі тебе боятимуться, – блазнювала собі далі Ірка. – І крадіжки одразу припиняться, й тобі знову не буде роботи. – Усе, припини. – Тім притяг Ірку до себе й вже не відпускав, щоб більше не стрибала. – Ще Вовка образиться. – Байкера образить може кожний, – задумливо сказав Вовка і не закінчив фрази. До Могилянки ми прийшли, коли вистава вже закінчувалася. Тільки й устигли побачити, що актори були на ходулях і в костюмах зі стрічками, що гарно тріпотіли на вітрі. Ніхто надто не засмутився, що спізнилися. Тільки Іркою заволоділа нова ідея: вона тепер хотіла ходулі. Казала, ви тільки подумайте, як це класно, йти містом на висоті двох метрів над землею, на всіх дивитися згори, плювати з високої дзвіниці так би мовити, а ще ж можна у вікна заглядати й людей у квартирах лякати. Весело! – Добре, зробимо тобі прогулянку на висоті двох метрів над землею, – каже Тім. – Залазь. – І садовить її собі на плечі. – Ну, і ти давай залазь, – несподівано каже мені Вовка. – Розімнуся трохи. Тім був добрячий такий лобуряка, а Ірка в два рази за нього менша, то я за них не переживала. А я була хоч і худенька, але не сорок кілограмів, та Вовка мав вигляд рішучий і впевнений. Тож я здерлася йому на плечі, й ми пішли так гуляти з Контрактової вгору по Андріївському. Спершу Ірка хотіла влаштувати бої вершниць, та коли ледве не полетіла і схопилася Тімові за хвіст, він швидко поклав цьому край і відійшов від нас подалі. Вони там щось між собою щебетали, Ірка намагалась дотягнутися до всього, до чого можна, розхитувалась, дригала ногами, тоді почала співати якусь пісеньку, одним словом всіляко привертала до себе увагу. А Вовка йшов, сопів і мовчав. Ну і я мовчала. Раз сопе людина, значить, їй важко, чого ще її дратувати балачками. Як почався вже підйом на Андріївський, Тім Ірку зсадив і сказав, що неможливо з такою непосидючою наїзницею ходити. Та видно було, що втомився він її тягати. А Вовка все йде і йде, мовчить, сопе і йде. Лише коли порівнялися з музеєм Булгакова, він зупинився, присів і сказав мені злазити. Тоді ще відсапався пару хвилин і рушив далі, так само спокійно і твердо, ніби лайнер, що впевнено йде заданим маршрутом. Ух, подумала, ото сила! Ми ще гуляли вчотирьох, про щось весело розмовляли, хоч Вовка переважно мовчав, спустилися на Хрещатик, знайшли там Таньку в колі біля музикантів, які грали «Агату Крісті», витягли її звідти. Разом з нею


108

Лiтературний Чернiгiв

витяглась ще пара піплів, хлопець і дівчина, майже тверезі й цілком симпатичні. Пішли ми всі разом на тролейбус, бо підніматися знову пішки вже було несила, купили дорогою вина, в тролейбусі голосно сміялися й щось співали, а коли вийшли, помітили, що Танька під пахвою тягне тролейбусне сидіння, й ледь не попадали від сміху. Удома всі разом всілися на підлозі в коридорі, на нейтральній території, передавали по черзі одне одному трофейне сидіння, пили вино, слухали «Крематорій», співали «А у Тані на флету», фантазували, як нам відтворити тут-таки в коридорі тролейбус із сидіннями, поручнями й обов’язково компостерами. Вовка знову переважно мовчав, але усміхався весь час, і від того квадратне його обличчя робилось трапецієвидним, а очі ховалися в зморшках і світили вже не так холодно. Потім я, звісно, забрала ночувати до себе в кімнату Тіма й Ірку, а більше нікого, але все одно на ранок ми всі були такі близькі й раді одне одному, наче старі друзі, їй-Богу. І потім ще якийсь час все було чудово. Поки з моєї кімнати не зник плеєр. – Де мій плеєр? – лютувала я. – Яка тварюка поцупила? Ви ж знаєте, що я терпіти не можу, як беруть мої речі не питаючись! – Ми не брали, – примирливо відповідав Тім. – Ми слухаємо музику на компі, ти ж знаєш. – Бо ми прогресивний неформальний піпл, – додала Ірка. – Це, напевно, Таньчині гості. Була тут компанія, поки ти додому їздила. – То вони що, копирсалися в моїх речах? Може, вони тут і спали? На моєму ліжку? – Хтооо спав на моєму ліжку і все виспав? Хтооо сидів на моєму стільчику й весь висидів? – Смішно тобі, Ірко? Тобі смішно, бо у тебе взагалі немає нормальних речей, які можна цінувати. Ти носиш мотлох, живеш у мотлосі, їси бозна-що, і все тебе влаштовує. А мене ні! – Бо я не прив’язуюсь до матеріальних речей. Усе це минуще. – Ось купиш щось за свої гроші, хай його поцуплять, тоді побачимо, чи воно тобі буде минуще. – Отринь все мирское и снизойдет на тебя нефорская благодать. І станеш ти такою як ми – вільною, щасливою, ні до чого не прив’язаною... – ... Невдахою. – Це дивлячись кого вважати невдахою. Якщо того, у кого немає гарних шмоток, це одне. А якщо того, у кого немає нормальних друзів – то інше.


Проза

109

– Ну вас на хрін! Живіть собі як хочете. А моїх речей не чіпайте, ясно? – Я була така зла, що от-от би заплакала. Друзів нормальних, каже. А вони хіба нормальні? Хіба я винна, що вони такі мені трапились? Я ж лише хотіла, щоб не чіпали моїх речей. Не всі вміють жити в колгоспі. Десь за пів години Тім постукав до мене в кімнату. – Там Вовка вечерю готує. Приходь, їжа поліпшує настрій, – він не любив сваритися. І я пішла, звісно. Вовка на кухні – захопливе видовище. Він десь відкопав фартух у квіточку й припасував собі на пояс, щоб не забруднити джинси. Разом з майкою без рукавів, татухою-черепом на біцепсі й тією його стрижкою виглядало чарівно. Взагалі, на те, як Вовка готує, можна було дивитися годинами. Але він так довго не готував. Закинув до каструлі макарони, порізав дрібненько цибулю, стояв, ліниво помішував її на сковорідці й дивився у вікно, тим часом як Тім розказував йому про якусь нову комп’ютерну іграшку. Незабаром до цибулі пішли яйця й окраєць ковбаси, що вже бозна-скільки валявся в холодильнику. На такі дрібниці, як термін придатності, у нас ніхто не зважав. Взагалі дивно, як ця ковбаса так довго протрималася, бо зазвичай все, що потрапляло до холодильника, знищувалось невідомо ким в найближчу ніч. Тому я там нічого не тримала. Я взагалі готувала собі одну порцію на вечерю й сама її з’їдала. Чим харчуються співмешканці, мене не обходило. Я ж цивілка і жадюга, ніхто не очікував від мене проявів щедрості, і мене це влаштовувало. Але Вовка своїми вечерями для всіх щось зрушив у наших стосунках. Бути самодостатньою особистістю добре, а частиною дружньої сім’ї – приємно. А ми так і виглядали за столом, як дружня сім’я. Ніби ми з Вовкою – суворі батьки, а Тім з Іркою – неслухняні діти. Танька, яка приєднувалась до нас, коли зрідка бувала вдома, скидалася більше на сусідку, що зайшла на вогник: все, що відбувалося в стінах квартири, її майже не цікавило, але їла наші страви залюбки. Заради цих вечерь ми витягали на середину маленької кухні стіл, приносили з кімнат стільці, відчиняли вікно й впускали вечірній гомін Печерська, що так само готувався зустрічати на кухнях своїх пожильців після гарячого літнього робочого дня. Згодом я почала також готувати вечері на всіх, коли вдома не було Вовки. Він влаштувався в охоронну фірму й працював добу через три. Ще трохи згодом Тім почав купувати якісь продукти – сосиски або пельмені, часом варену ковбасу, я ж завжди приносила овочі й робила салат. А якось застала на кухні Ірку, що стояла над мискою з водою й захоплено туди вдивлялася.


110

Лiтературний Чернiгiв

– Диви, вона спливає. – Хто? – не зрозуміла я. – Гречка. Бачиш, я залила її водою, й тепер погані зернинки спливають на поверхню. А я їх збираю. Так у нас залишиться тільки чиста гречка, прикинь? І ми не будемо відпльовуватись. Це мене Вовка навчив, – звела на мене очі, повні дитячого захвату першовідкривача. – Клас, – кажу. – А я ж думала, як то йому вдається така смачна гречка? То, може, варто ще й воду разочок поміняти, щоб бруд змити? – А що, вона може бути брудна? – А ти злий цю воду, побачиш, якого вона кольору. – Ти що, це знала? Ну і нехай. А я от не знала. І мені так подобається, як ці зернинки спливають. До речі, сьогодні вечерю готуємо ми. Приходь за пів години. Якийсь час по тому мені заманулося зробити генеральне прибирання. Зайве говорити, що не прибиралося в нашій квартирі ніколи, хіба що я замітала і витирала пил у себе. Зате на скупчення бруду всі працювали справно: ходили взуті, курили прямо в кімнаті, та ще й кішки допомагали. Тож я дочекалася вихідних, коли всі були в зборі, й оголосила: сьогодні у нас прибирання з миттям вікон. Що тут почалося... Танька сказала, що помиє своє вікно потім, й швидко злиняла. Тім терміново почав тестувати нову програму на компі. Ірка ввімкнула музику, схопила швабру й почала з нею танцювати на ліжку. Вовка дивився на це незворушно, як завжди. Я теж подивилась-подивилась, та й пішла до себе прибирати. І чого я вирішила, що мене послухають? За якийсь час вийшла на кухню й побачила, що там уже підметено, а Вовка стоїть на підвіконні розкритого вікна й готується його мити. – Вовка, – кажу, – ти просто супер! А чи не сходиш зі мною килимок витрусити, бо в мене руки закороткі, щоб самій трусити. – Не питання, – каже. – В мене руки нормальної довжини, сам впораюсь. А ти краще з вікном мені допоможи. – Та не питання, – відповідаю. Я здерлася на підвіконня й звідти дивилась, як він елегантно, майже двома пальцями тримає килимок і трусить його так, ніби це легесенька шовкова хустинка. Задивилася аж. Не те, що я – тримала між ногами один кінець, поки трусила другий, потім міняла, потім впускала на землю, й знову все спочатку. Аж он воно як можна – одним витонченим рухом. І раптом мені закортіло утнути щось у стилі Ірки. Не така вже я зануда, що не здатна придумати гарного жарту. Ось вони побачать зараз.


Проза

111

Я почекала, коли Вовка підніметься сходами до під’їзду, й вилізла на карниз. Ми жили на першому поверсі сталінки, який був насправді на рівні другого, бо будинок стояв на схилі, й усі під’їзди розташувались на різній висоті. Наш – найвище. Щоб зайти, треба було подолати два прольоти сходів. Вікно нашої кухні, найближче до цих сходів, сполучалось із ними карнизом. Два кроки – і ти вже на перилах. Падати не страшно, під тобою клумба. І от я вилізла на той карниз, перелізла через поручні, зайшла до під’їзду, й саме коли Вовка зачиняв двері, подзвонила. Мені здалося, він нарешті здивувався. – Ти з вікна випала чи що? А чого тоді така радісна? – Бо ти суперово витрусив мій килимок. Дякую! – А... ну, будь ласка. І все, більше жодних емоцій. Скеля. Моноліт. Вікна ми тоді таки помили. Навіть підлогу помили. Навіть Ірка нам допомагала трохи, хоч більше зчиняла метушні. Та що там казати, навіть Тім зрештою виліз з-за компа й пішов до ванної прати свої футболки, що вже з тиждень відмокали, тобто смерділи в мисці. І, зрештою, в нас прибрано стало всюди, окрім Таньчиної кімнати, де ми змогли тільки трохи підмести, стільки там всього було наставлено-накладено. Ліжко, шафа, письмовий стіл, матраци на підлозі, стільці, ще бозна-що, і це на шести квадратних метрах. Ну і ясно, що до вікна, пожовтілого від паління, ні в кого вже руки не дійшли. Бо ввечері в нашу свіжоприбрану квартиру Танька притягла нових чуваків. Якщо чесно, чуваки були стрьомні, й навіть я, стовідсоткова цивілка, одразу зрозуміла, що до всіх тих хіпанів, панків і металістів, з якими Танька завжди водилася, вони мали такий самий стосунок, як бомжі до богеми. Гопники, – сказав згодом Тім. На одному з них були спортивні штани, зачіски в обох під машинку, шкіра смаглява, руки брудні, а очі весь час бігали. Ми саме вечеряли, як вони втрьох завалилися до квартири – веселі й п’яні. Сіли до нас за стіл, Танька на коліна тому, що в спортивках, познайомила нас мимохідь і стала з ним лизатися, ні на кого не зважаючи. Той другий поглядав голодними очима то на них, то на мене, то на Ірку, то на бутерброди з вареною ковбасою й врешті зупинився на бутербродах. А Танька з чорнявим у спортивках пішли скоро до кімнати й там зачинилися. Ми якось всі замовкли. Бачу, що не лише я напружилась, Вовка став ще більш зосередженим, Тім насупив брови, а Ірка не розуміла, що відбувається і як реагувати, тому почала мугикати собі під ніс пісеньку.


112

Лiтературний Чернiгiв

– Давай, – кажу, – Ірко, швиденько помиємо посуд і підемо до мене кіно дивитися. – А ти, Тіме, чи не сходив би за пивом разом з нашим гостем? – питає Вовка. Гопничок щось був заскиглив, що втомився, та краще б він нам тут допоміг і все таке, але Вовка різко його перебив: – Я, – каже, – дівчатам допоможу. А ви сходіть, сходіть. І закуски якої візьміть іще. На щастя, нам не довелося пити пиво разом з тим чуваком. Ми з Іркою пішли до моєї кімнати й ввімкнули телевізор, Вовка залишився на кухні чекати хлопців з пивом. А як повернулися, вони з Тімом перетягли з маленької кімнати матрац до мене, і всілися на ньому дивитися кіно. – Усе, – каже Тім, – хай що хочуть там, те і роблять. Ми сьогодні ночуємо тут. – Ясно, що тут, – кажу, – навіть не обговорюється. Ми встигли подивитися два фільми, поки в сусідній кімнаті стало нарешті тихо. Парочка як завше зайняла друге ліжко, а Вовка вмостився майже біля входу, так що, коли б захотілося кому вийти, довелося б через нього переступати. Сказав, жарко йому, а з-під дверей вітерець тягне. Ну але ми нікуди й не ходили тієї ночі. Десь після полудня, коли ми сиділи на кухні, пили чай і читали кожен своє, до нас виповзла заспана й щаслива Танька разом з гопником у спортивках. Виявилось, його товариш уже давно забрався. – Я вас знайомила вчора? – питає. – Це Саша. – Угу, знайомила, – буркнув Тім і знову втупився у книжку. Танька нічого не помітила, заходилася варити каву. А той гопник протиснувся за нею до плити, обійняв ззаду й так і стояв, спиною до всіх. Ми перезирнулися та й вийшли звідти. І коли він пішов, всі нарешті розслабились, повернулися до свого лігва, а Танька лягла спати. Ніхто не чекав, що той прийде знову. Серед Таньчиних гостей були і друзі, і нові знайомі. Так ось, друзі, звісно, поверталися час від часу, а новенькі – ніколи. Я навіть думаю, вона вела записи, щоб ніколи не повторюватися, може, це був такий принцип у неї. Принаймні я бачила, як вона після тих гулянок щось пише у себе в кишеньковому блокноті. Тому коли наступного вечора Саша знову прийшов, цього разу сам, ми були заскочені. Вони з Танькою зачинилися, і вже це було дивно, адже раніше її не турбувало, скільки ще людей в кімнаті. Вона тягла когось до себе на ліжко, накривалася ковдрою та й по всьому. А тут... Хлопці не розуміли, що їм тепер робити. Переселятися до мене чи


Проза

113

чекати, коли він піде. До мене начебто не можна, і до них теж начебто не бажано. Вирішили, що поживуть кілька днів у мене, ніхто не вірив, що він довго протримається. Але він протримався тиждень. Витривалий виявився волоцюга, приходив щовечора, зачинявся з Танькою на всю ніч, вранці пив каву, яку вона йому варила, і йшов. Ні з ким, крім Таньки, не розмовляв, та й з ним ніхто не хотів розмовляти. А вона потім сиділа на кухні, стомлена і розгублена, роздивлялася свої руки, торкалася червоних плям на шиї, повільно пила свою каву, а тоді йшла досипати. Під кінець тижня Тім вирішив розставити все по місцях. Усім хотілося знати, чи вони далі тут живуть, чи мусять уже шукати вписку деінде. Завів про це розмову вранці на кухні, коли залишились тільки свої. – Хто цей Саша? – запитав рішучим таким тоном. – Чому він приходить щодня? – Він приходить, бо я так хочу, – Танька замріяно дивилася в чашку й повільно розмішувала цукор вже хвилин десять. – І скільки він ще приходитиме? – Скільки я захочу. – А нам тоді що робити? – Що хочете. – Але, – встрягла Ірка, – але ж він навіть не неформал! Він носить спортивки, ти бачила? У тебе ж принцип зустрічатися тільки з нефорами, чи ти забула? – Він хороший... – і Танька, як завше, пішла досипати, залишивши на столі невипиту каву. Наближалися вихідні, тож поки ситуація не прояснилася, всі вирішили звалити на кілька днів з квартири. Тім поїхав до себе в Суми, Ірка пішла до батьків, у Вовки в суботу починалася робоча зміна, а Таньку мама відпровадила до батька, якого та дуже рідко бачила. Тільки я не збиралася їхати додому, тож вийшло так, що залишилась в квартирі одна. Ну і добре, думаю, відпочину від усього цього дурдому, посиджу в тиші, почитаю книгу. У суботу ще сходила в гості до тітки, повернулася пізно, одразу лягла спати. А в неділю розкошувала сама в хаті. Прибирала, готувала улюблену їжу, годувала котів делікатесами, підбирала одяг на наступний тиждень. А тільки всілася читати, як у двері подзвонили. Навіщо було відкривати? За дверима стояв добряче п’яний Саша. – Слухай, Таньки немає. Вона ж казала тобі, що поїхала до батька?


114

Лiтературний Чернiгiв

– А можна я зайду? – Таньки немає, ти чув? – Так ти є. – Е, ні, мене теж немає. Все, пока. І швиденько замкнула двері. Ну от де була моя голова? Ясно ж, що ніхто свій не прийде сьогодні. А той гопник почав дзвонити в двері. Дзвонити і кричати: «Красавіца, відкрий. Я не хочу Таньку, хочу тебе. Чуєш, красавіца? Відкрий, я тебе не ображу. Не бійся мене. Хочеш, масаж тобі зроблю? Я класно роблю масаж, ось побачиш, тобі сподобається. Ну відкрий мені! Відчини! Відкрий! Ну красавіца...» І так майже годину. Боже, який треш, думала я собі, це ж треба було в таку халепу втрапити, сама в квартирі, за дверима п’яний волоцюга, всі по домівках, ніхто до мене не прийде, навіть міліція не захоче приїздити недільного вечора. Дурепа, дурепа, дурепа. Ну добре, двері він не виб’є, цей чахлик. Добре, рано чи пізно йому це набридне і він піде. Ну гаразд, навіть якщо він всю ніч тут стовбичитиме, я всю ніч не спатиму. А раптом якось відімкне замок, вистрибну у вікно, другий поверх, внизу клумба, падати не страшно. Добре, що ми на другому поверсі. Добре? Чорт! За дверима стало тихо. Тільки б він не додумався лізти у вікно. Я прибігла на кухню й вимкнула світло, щоб можна було побачити, що діється на вулиці. І побачила, що він таки додумався, й уже примірявся перелазити через перила на карниз. Чорт! Чорт! Чорт! Що робити? Дзвонити в міліцію чи тікати через двері? Чи дзвонити в міліцію й тікати через двері? Тікати вже зараз чи почекати, поки він розіб’є вікно? А, може, він не втримається і впаде? А, може, він не розбиватиме вікна? Чи бігти до сусідів по допомогу? А як вони не відкриють? А я потім не зможу повернутися в квартиру. Дзвонити в міліцію точно! І я побігла в кімнату, де стояв телефон. Але перед тим, як набрати 02, визирнула у вікно, перевірити, що там діється, і побачила на сходах знайому квадратну постать. Мені аж рука зі слухавкою зависла. Вовка потягнувся через бильця, схопив гопничка за ремінь штанів і легко стягнув з карниза. Тоді струсонув разочок, наче той килимок, і ніби ненароком впустив на землю. Той навіть закричати не встиг, а я навіть не встигла опустити слухавку на апарат. І ось уже в двері дзвонить Вовка. Я, виявляється, забула, що його зміна закінчується в неділю. – Знаєш, – каже Вовка, – я, мабуть, теж з’їжджу додому на пару днів. А тоді шукатиму собі іншу квартиру. Бо хто його знає, як тут буде.


Проза

115

– Да ну, чого ти? Все буде як раніше. – Подивимось... Ми сиділи на моєму ліжку й дивилися новий фільм з Джонні Деппом – про кокаїн, випивку, секс, вечірки й інші нестримні веселощі. І так це було схоже на наше життя тут, на цьому хіповському флеті, а з іншого боку все наше життя тут скидалось на невдалу пародію тієї американської мрії. Та як би Танька не старалася, їй ніколи не досягти такого розмаху, немає у неї для цього ні хисту, ні грошей, та й кокаїну, на щастя, немає. І я зрозуміла, що скоро цей розгул закінчиться, можливо навіть, що вже закінчився. І врешті всім доведеться звідси з’їхати, й мені теж. – Але ти повертайся, – кажу. – Ми можемо всі разом знімати квартиру. Якщо Тім знайде роботу, грошей вистачить. І житимемо своєю маленькою хіповською комуною, і пускатимем до себе тільки перевірених ідейних піплів. – Та ти, дивлюсь, неформалкою вже стала, он як заговорила. – З вами поживеш – позеленієш. – Знаєш, – каже по паузі Вовка, – а я також із Танькою трахався, ще в той перший вечір. Всі поснули, а вона мене затягла до себе на ліжко. Ніхто й не знав, здається. – Ну, ти був новенький. Вона зі всіма новенькими трахається. – Але це було лише один раз. Більше я б не схотів, навіть якби вона знову мене покликала. – Тобі так не сподобалось? – Не в тому справа. У мене так усе життя. Якісь квартири, якісь дівчата, що я їх наступного дня й не пам’ятаю. Ще ніколи в мене не було нормальної дівчини. Розумієш? Не було такого, щоб я бодай місяць із кимось зустрічався. – Вовка, – кажу, – це взагалі не проблема. Ти такий крутий, та ми на раз знайдемо тобі дівчину, найкращу. У Тіма тут ого-го скільки знайомих, майже вся нефорська тусовка. Кого хочеш тобі знайдемо. – Та ні, я не про те. Я про те, що, мабуть, ніколи в мене не буде такої, ну, порядної дівчини, чи що. Такої, як... Такої, з якою захочеться одружитися, розумієш? – Ну що ти, звісно буде. Звісно буде, якщо ти захочеш. – Ось я хочу, і що? Ти б, наприклад, стала зі мною зустрічатися? – Я? А чому я?.. Якось я не думала... – Отож-бо. Добре, піду я спати вже. На добраніч. – На добраніч. – Вовка! Він обернувся і застиг, тільки очі дивно світилися на квадратному


116

Лiтературний Чернiгiв

його обличчі. Таким, знаєте, світлом, що пробирає тебе до кісток, але ти не можеш зрозуміти, що ж це світло несе і що воно в тобі збурює, теж не розумієш. Тільки бачиш ніби спалах фотоапарата, і цей кадр пропікається на твоїй сітківці, й відтепер, якщо заплющити очі і сказати «Вовка», ти завжди бачитимеш саме цю картину: напівобернена могутня постать, черепуха на правому біцепсі, квадратна стрижка і незрозумілий погляд. – Ти так круто струсив гопника з карнизу сьогодні... – Та пусте. – І зачинив за собою двері. Зранку, як я прокинулась, Вовки вже не було, не було і його спортивної сумки, тільки у ванній на трубі висіли труси, сірі боксерки і натякали, що він ще повернеться. Ввечері з’явилась Танька, незвично рано, як для неї. Нічого ні про кого не питала, але я все ж розказала, що Вовка поїхав на кілька днів додому, залишив у ванній труси, а Тім має вже скоро повернутися. Про Сашу мовчала, та й вона чомусь не цікавилась. І зрештою все стало як і раніше, але не надовго. Повернулися Тім з Іркою, повернулися нічні гулянки і спільні вечері, й прогулянки пішки. Тільки Вовка не повернувся. Його боксерки ще тижнів зо два шкірились із труби як брехливий кандидат з політичної реклами, поки нарешті хтось їх викинув. Так закінчилось літо, у вересні я взяла відпустку й поїхала додому, а потім знайшла собі недорогу квартиру й переїхала туди. Хіпани мої теж знайшли окрему квартиру на іншому кінці Києва. Танька вступила до універу, і до неї очікувано переїхала мама, контролювати навчальний процес. Іноді ми всі зустрічались у Трубі, поки ще було можна і майдан не заполонили намети, пили пиво, згадували наше веселе літо. Тім передавав вітання від Вовки, він там у себе знайшов нормальну роботу й ремонтує байк, обіцяє приїхати, щойно відремонтує, вже по-людськи, тобто по-байкерськи. Я не те щоб чекала цього моменту, та й згадувала Вовку не часто. Але часом уявляла собі, як біля моєї роботи зупиняється блискучий байк, Харлей, не менше, і сигналить, і всі підходять до вікон подивитися, хто там, а я вибігаю на вулицю, Вовка знімає шолом, і всі бачать його чудову квадратну стрижку, і я застрибую на нього просто з ногами, така я рада його бачити, а він і не ворухнеться, такий сильний, і всі, звісно, вражені, й з такого приводу відпускають мене з роботи, я сідаю на заднє сидіння мотоцикла, й ми від’їжджаємо, залишаючи по собі ревіння мотора без глушника й дим з вихлопної труби. м. Чернігів


Поезія

117

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l,.=Lл% qrxjn

МІЙ СВІТЕ! *** Манить синє безкрає бездоння, Блиском чарують сонячні промені, Хмаринка-пір’їнка над жагучим осонням Мене притіняє від гарячого ко́мена. Поряд ріка вихиляється, Маревом хвиль усміхається, Манить в прозору, холодну глибінь, Щедра верба дарує всім тінь. І тиша.., – ласкава і грізна Серце тривожить, наливає теплом, Душа розкриває обценьки залізні І впускає до себе благодатний псалом.


Лiтературний Чернiгiв

118 Чи Богом Всевишнім ти створений? А для кого – Євангеліє, рече, Хоч ним же й спотворений, Як свої скособочені плечі.

Мій Світе, чарівний, могучий. І сенс у тому – зрозуміти його суть. Лиш від gomo залежить чи буде він квітучим, Чи взагалі йому буть! Грудень 2019, березень 2020

ЖИТТЯ

Купол небесний високий до болю в очах, Ні хмаринки, прозорий і променистий, Видохся день і згасає,– промінь зачах. Засяяло в темному небі зірок намисто. Так і життя – невеликий відрізок часу: З живота – на коліна, з колін на весь зріст, Щастя дитинства хвилина, буття терпкий зміст, Не хочеш, та вже виглядаєш «баби» косу. Розчинилися друзі в швидкоплинному часі, Дехто нові вже визорює сни, Інший шукає нові іпостасі І в останнє чекає весни. Купол небесний вже навис над тобою, Сірі хмари сіють холодним дощем, В душу і серце крадеться щем, Але ти не здавайся без бою. Згадай про кохання і радісних друзів, Про красу у саду, на річці й у лузі, Сині волошки і запахи квіт, – Тоді і сьогодні прекрасний наш світ.


Поезія

119 Не розкисай і не скигли, угамуйся, На радість поглянь на світу гойдалках і на сміх дітвори, У м’які мокасини із лику узуйся, Ходи, приглядайся, радій, що живеш, і твори. Лютий 2020 ПРО ЩАСТЯ І ДОЛЮ

Занадто щастя не буває, Кривої долі зовсім – теж. Воно то є, то шкутильгає, У долі теж багато меж. Сонце зійшло – і ми щасливі, Красивий вечір – щасливі теж, Завела доля в широке поле, – У душі дяка святості веж. Буває дощ весь час періщить Чи не здолав ти перелаз, – Сльота в душі, і вітер свище, А потім ясно стане враз. Тож скільки щастя нам потрібно І куди доля щоб вела,– Вирішуй сам, одноосібно, Не чекай сходу пів села. Розкрий душу для любові, У серці посели добро – Хай промінь ранку й вечорові Із голови виженуть зло. Повісь замок на всі юдолі, Незгоди й ями обійди, Ти сам творець своєї долі, Свого щастя і біди. 2019 рік


Лiтературний Чернiгiв

120 ЛИХОМАНКА

У суспільстві лихоманка, Жар палає, холод б’є, Трясе з вечора й до ранку, Бо не розділять, де чиє. Одного трясе застуда, У другого жар пала, А ще один – такий зануда – Краде нишком спроквола. Гарячково й хворобливо Урядовці гають час, У парламенті крикливі Начебто думають про нас. Та і ми електорат Заблукали в цьому світі: Сват не сват і брат не брат Перелаялись і квиті. Квітень 2020

СПРАГА

Зів’яла весна від жари, Зболіла душа розчарована, Бо нема на лугах косарів, Без роси і дощу трава ізгорьована. Бува, загримить зомліла блакить, Та не пахне жаданим дощем. Все спить спекотою сповите, Щем і біль у прив’ялого жита. І тиша. Глуха і тривожна, Змотана й зжата в клубок. Більше чекати не можна, – Відкрийся небесний лоток!


Поезія

121 Залий, намочи белебень, І грім не мовчи – гуркочи Уночі й весь день, – Благають уста: «Про-мо-чи!» Оновилась земля, напилось все живе, Небеса уславляють пташки́, Знов по небу Ярило пливе, Селяни готують на збіжжя мішки Травень 2020 ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Стогне земля і палають ліси, Вирують торнадо й цунамі, У душах людських вже немає краси, Ще хаосом створена, а, може, Богами. Вже гомо доріс до небес І рветься в незнані світи, Не вірить у те, що могильний прогрес Не дозволить у Царство Небесне дійти. Глобальне гряде потепління, Згубою стане парниковий ефект, Не встигне уже молоде покоління Здійснити зірколета проєкт. Навколо Землі уже зло накопичене Не дає позитиву із Всесвіту йти, А наука гріхом спантеличена Вже не може іншу матір знайти. Зупиніться! Нувориші і крахобори, «Золотого батона» не втиснеш в труну, Вас не схоронять високі забори, Як народ оголосить війну. Листопад 2020


Лiтературний Чернiгiв

122

ОСИЛИТЬ ІДУЩИЙ…

Очисти душу від печалі, У серце влий святу любов, Що засвітили й обікрали Під сатанинський хтивий зов. Все починалося з малого: Трішки заздрив і брехав, Штовхав друзів із дороги, Добру навчали – позіхав. Махлював у цьому світі, Того, що стукав, не впускав, Плював на все, що у Завіті У скрижалі Всевишній вклав. Зносившись в часі від утіх, Побачив неба світлу даль, Та перейшов дорогу гріх, А на узбіччі плач і і жаль. Очистись сам від зла і скверни, Манну небесну не чекай, Любов насильно не повернеш, Печаль не пустить тебе в рай. Квітень 2020 м. Чернігів


Поезія

123

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI bi!= jngknb`

Віра Козлова народилася в смт Сосниця. Живе в Чернігові. Її твори друкувалися в «Антології сучасної новелістики та лірики України», літературному альманасі «Скіфія», віснику міжнародного конкурсу гумористичного твору «Що робить папірець…», альманахах «Первоцвіт», «Мандрівні вірші», «Цвіт папороті», журналах «Літературний Чернігів» та інших збірках Херсона, Києва, Сум. Брала участь у конкурсі «Чатує в століттях Чернеча гора». Нагороджена дипломами за участь у І, ІІ, ІІІ та ІV Всеукраїнських поетичних фестивалях «Дотиком душі». Лауреатка V Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (диплом ІІІ ступеня у номінації «Проза» – добірки). Членкиня Чернігівської обласної літературної студії «Гарт», творчого клубу «Натхнення» при ЧОУНБ імені В. Г. Короленка, творчої ГО «Білі ворони».

***** Давайте помолимось, мамо,– Ми тут, а Ви там за нас, Як знаєм, своїми словами, Такий, мамо, нині час. В краю, де веселі лелеки Стрічали весняний спів, Їх зранений болісний клекіт Тримається берегів.


Лiтературний Чернiгiв

124 Пульсують гарячі заграви У сутінках знов і знов. Давайте помолимось, мамо, Перемагає ж любов?..

***** А літо пахне, пахне літо, По вінця сонячним налите Теплом, і на світанку квіти, Що невибагливі, розкриті. А літо ллється дзвінко й громом Докочується аж до Бога, І громову оту розмову Підслухують старі діброви. А літо сонно йде за обрій, Туди, де сонця мелють жорна, Перетирають зле та чорне, Щоб вилитись у чисті грона. А літо тихо примостилось На плечі сивої хмарини – Гойдає зорі жовті, сині, Гойдає час, що по хвилині Відміряв Всесвіту годинник.

***** Все про осінь та про осінь… Зиму Зустрічаю ранком знов сама. А вона неначе зрозуміла – Лагідною стала ця зима. Сіро-сизе листя – от в чім штука – Не пече, не крає, не болить, Тільки все шукає порятунку На щоці гірка, солона мить.


Поезія

125 Заглядаю у шпаринку серця: Чи воно там дихає? Живе? А у грудях вічна птаха б’ється… «Все мине, – кажу їй, – все мине…»

***** Запали смолоскип – Хай всі привиди щезнуть колишні. Що було-відбуло – Не чіпляйся за морок туги: Проростуть у снігах І фіалки, і радісні вишні, Ще впаде зорепадом Кохання в пахучі стоги! Те минуле твоє Невпокорену мучило пам’ять, Як сліпі бур’яни, Закриваючи неба тепло... Проростай матіолою, Проліском, соняхом – навіть, Коли сонця нема І натомлене впало крило! Хай полин самоти Вже не ллється в подушку сльозою. На дорогу весна Материнським впаде рушником! Заколисаний біль Ти тихенько пусти за водою.., А у серці залиш Чорнобривці за теплим вікном.


Лiтературний Чернiгiв

126

***** А ти поклич мене, де сонячні сніги, А небо жмуриться від сяйва одкровення. Іще малесенькій сніжиночці у жмені Сміятися й радіти до снаги. Туги Жбурне, можливо, у лице ще завірюха. Та де їй знати, що для когось – то краса. І як мороз той не лякав би, не кусав, Ти віднайди мене по крові чи по духу. Послухай Старих вітрів, що відгуляли вже своє І на дротах повисли гомоном відлуння. Коли стрічаються на перехресті бурі, Опісля сонце з попелу встає, Бо є Любов. ***** Запитує небо синє: Де тебе, доле, носило? Вже павутину сиву Літо сплело для нас. Розгортує осінь зошит – Що не листочок, то кожний Дивом-дизайном motion Радість малює час. Пречиста сторінка біла: Ще тільки виросли крила. Снігом займеться срібним Розсип жаданих слів. Квітує веселий квітень, Сонячним сяйвом налитий, І яблуневим цвітом Щастя п’янкий розлив.


Поезія

127 ***** Іде весна, запахло верболозом – Аж доторкнутись хочеться, та ні – Ще зрідка повертаються з морозом, Як щупальця, зими холодні дні. Іде весна, невпинно і невтомно Несе проміння сонця під плащем, Рожевощока і ще трохи сонна, Довкола розлива солодкий щем. Іде весна, в повітрі дивний трепіт: То кров вирує кленів і беріз. Вже скоро оживить лелечий клекіт Кошлаті шапки присадибних гнізд. Іде весна, шумить, стукоче, ллється, На повні груди дихає земля. Збігає з кришталевого відерця Весела просинь осяйного дня. Іде весна, незаймана, незнана, Як молоде дівча, що прагне жить, І хай там що, нестримно, невблаганно Вона собою світ заполонить!

***** Наснилась мати: жебонить відерце, А ми, як ті веселі горобці, Злетілися до маминого серця, Де цілий світ у лагідній руці. Вона висока, молода, вродлива, Задумливо плете з бузку вінки Усім: і нам, і Лєйовій Марії, І дітям іншим із чужих кутків. Буяє травень, видно, нині свято. Ослінчик, на осонні кицька спить,


Лiтературний Чернiгiв

128 А у садку співає тихо мати, І сестри вдвох мене повчають: «Цить!» Мені, малій, була незрозуміла Тоді вся та жура, а в ній слова. У сонячнім садочку, білім-білім, Нам мати із бузку любов плела.

***** Промені сонця розбризкують ночі уламки, День зашарілий, ще сонний в обіймах несуть. А у покосах збирають утомлено мавки Зорі останні, що впали в тремтливу росу. День, наче птиця, розкидує сонячні крила, Не зупинити цю ніч, лиш світлішає путь. Десь у гущавині зір вона тихо згоріла, Наче кохання, якого вже не вернуть. ***** Синім птахом твоє життя У джерелах веселку п’є. Я до тебе – хоч вже не та – Відшліфована під твоє. Туго-туго сповитий біль, Заколисане дитинча. Я до тебе – а ти не мій, Не в моїх уже у ночах. Чорним золотом – вір не вір – Попід небо сягає сум. Я до тебе – ще теплих мрій Навизбирую, принесу. Боронила твою любов. Чи була вона? От біда. Я до тебе – а ти пішов, Впало листя… ти й не згадав.


Поезія

129 ***** Покраяно давно вже осокою Те наше літо в сонячнім вінку, А я живу і досі ще тобою І стежечку навідую в’юнку. По ній ходили ми щасливим ранком – Ще зорі берегли сріблисті сни, Веселий плюскіт біг безперестанку В обійми пишнокосої трави. Мовчать байдужі хмари… Тихо верби Колишуть спомин, як мале дитя… Іще чекають яблука на тебе І Германові свічечка свята.

***** Це так просто – до тебе торкнутись мріями, Там, де сонце пливе кораблем до сну. Я у гості покличу травневу віхолу, У обіймах до тебе її несу. Це так круто, коли ясночола райдуга Вибудовує в небі святі мости, І у тиші святково родяться яблука, Там, де мрії крилаті мої і ти.

***** Цей сонцем умитий день… Я щаслива в ньому, А там, де кричить сова, – Не моє і все! Тут солодко п’є росу Наше рідне слово, І пісня живе, Де Галя воду несе.


Лiтературний Чернiгiв

130 Десь там холодні міста У глянцевім блиску, А поряд шовк із трави Нескорених Крут. Тримаю серцем, держу Тонесеньку нитку – Коріння моє, Моя Батьківщина тут. Там люди інші, у них І лиця щасливі, А я на бідних наших Дивлюсь сіромах. Тут мати моя жила, Тут її могила, І батько мене чекав У стомлених снах…

***** Щастя родини… То що воно значить для мене? Це коли квіти й узимку у хаті зелені. Це коли радісно падає сонце на лиця І зачерпнути ще теплої пінки з дійниці. Це коли ждеш – не діждешся святої вечері. І на городі гороху вусища веселі… Мати дістане із запічку теплу гладишку – І до сусідки, де діти в куточку принишкли… У сінокоси летіть на ошпарених конях І повертати, гойдаючи верби й тополі… Це коли ждуть опівночі маленьке телятко, В хату заносять (не холодно – матері жалько!). Це коли батько, бувало, ні з того ні з сього Раптом сховає сльозу і озветься до Бога, Перехрестившись, подякує, вставши з-за столу, І за поріг, щоб не згаять і хвильки ніколи. Це коли пахне гроза і пів неба не видно, З перестороги налякане вимкнуте світло, Ваблять калюжі, і дощ-трудолюб не стихає. Трійко дівчаток. Бабуся… Молитва лунає… м. Чернігів


Молоді голоси

131

Літературний

Молодi голоси

×ÅÐÍIÃIÂ

ПОШУКИ «Я» У СЛОВІ «Літературний Чернігів» публікує ряд творів молодих літераторів Чернігівщини, аби підтримати їхні прагнення шукати себе в українському слові. Не всі твори досконалі. Не всі відповідають критеріям нашого часопису. Але це той поштовх, який допоможе молодим літераторам повірити в свої сили, знайти свій неповторний стиль, спираючись на кращі твори майстрів минулого і сучасності. Сподіваємося, що через багато років наші автори візьмуть до рук часопис «Літературний Чернігів», переглянуть ці твори і побачать: наскільки вони зміцніли у літературній майстерності від часу перших публікацій…

Редколегія «Літературного Чернігова»

j=2е!,…= krj’“xjn Народилась в селищі Ріпки на Чернігівщині. Там же закінчила Ріпкинську гімназію. Вивчала культурологію в Київському національному університеті культури і мистецтв. Отримала спеціальність журналістки в Національному авіаційному університеті. Почала трудовий шлях в районній газеті «Життя Полісся». Далі міське видання «Сім днів». Пізніше очолила відділ «Новини» в журналі «Країна». Писала колонки для сайту «Gazeta.ua». Висвітлювала теми культури та політики в «Газеті по-українськи». Вела власну програму «Світські хроніки WEEKEND» на телеканалі «Київ». Життєвий досвід, осмислений і трансформований, переплавляє в новели.

100 БЕЗГЛУЗДИХ ПОБАЧЕНЬ РОЗЧАРУВАННЯ ЧОТИРНАДЦЯТЕ Боже, який же він був гарний ще у ті часи, коли я геть не мала смаку на чоловіків. Голубоокий блондин з атлетичним тілом, ще й десятикласник – пік недосяжного бажання для семикласниці з поседньою зовнішністю.


132

Лiтературний Чернiгiв

Герой казок у широких штанах кольору хакі, з купою кишень, по моді тих часів, величаво пропливав повз дівчат, що рядочком притиснулись до стінки на шкільній дискотеці. Про нього мріяла кожна друга, а кожна перша малювала біля його імені сердечко між сторінок зошита в клітинку на уроці геометрії. – На кого задивилася? – влізла в мої хмаринкові марення подруга Зоя. І тут гостро постало запитання, чи казати їй, що мені вже третю ніч сниться головний Апполон селища, що у віці 13 років майже прирівнюється до серйозних і довготривалих стосунків. Зоя не стала б конкуренткою. Хоч і славилась дівчина жагою до нових пригод. Та я списувала це на занадто круті вигини, що і так не дали б змоги пліткаркам думати інакше. – Та.., бачиш, он... біленький такий.., – почала потроху колотися. – Діма? Серйозно? Оце ти даєш, подруго. Глянь, який у нього вибір. Поки до тебе дійде черга, уже матимеш двійню і хату на кінці села. Зоя мала рацію, в сіренькому светрі з русявим, майже мишачим волоссям шансів привернути увагу цього селезня у мене зовсім не лишалося. Дискотека закінчилася, ми чимчикували додому, та слова подруги все ще крутилися в голові. – Ти правда думаєш, що в мене жодного шансу? – наважилась перепитати. – Нуууу, – провела довгим поглядом від п’ят аж до маківки Зоя, – може, як трохи попрацюєш над крутістю. Ти бачила його колишню? Їй 15, а вже їздить на мотоциклі, п’є, як старші хлопці і курить тонкі ментолові цигарки. Від неї пацани очі не відводять. У нічній безодні ніжився сріблясто-жовтий молодик, поки у голові однієї малої дурепи народжувався план перемоги. Вже наступної суботи золотою медалькою «за відвагу» в районі грудей мав повиснути перший і єдиний полонений. Тактичні заходи були готові. НЕДІЛЯ Нашкребши на дві коробки блонду від найдешевшої «Рябіни», я взялася за діло. Поки парафенілендіамін виїдав рештки мого мишиного кольору, я уявляла себе Мерлін Монро й примірялась, де намалюю родимку. ПОНЕДІЛОК – Мавпа рижа, – волала на мене в класі одна з учительок ще тих часів, коли людина була лише гвинтиком великої радянської машини. Блонд на русяве волосся дав дещо неочікуваний ефект. Але заходячи в зоопорівняльне поле, я би обрала курчатко, жовте і сонячне.


Молоді голоси

133

На жаль, асоціативний ряд в свідомості не вельми творчої вчительки теж формувався у ті часи, коли еволюція не досягла своєї вищої позначки. ВІВТОРОК Щоб полонити серце нового героя, треба було вивчити його підспідок. Добре, що у мене була Зоя. Шляхом неважких маніпуляцій я виявила, що він з небагатої багатодітної сім’ї. Що трохи додало мені шансів. Значить не розбалуваний. Має старшу сестру і дуже її слухається. Значить до дівчини має бути чемний. СЕРЕДА Слава Богу десь за рік до того в життя підлітків увірвалися соціальні мережі. І найпопулярніша в той час була російська «ВКонтакті». Лишилося лише перевірити, чи залишив він там свій електронний слід. У маленькому й душному комп’ютерному клубі малі хлопці кричали незнайомі слова, на кшталт «фф», «даблкіл», «офнись». Та розбиратися в значенні цих дивних лексем не було часу. Бо переді мною на округлому моніторі мерехтіла його сторінка. Посередньої якості фото магнетично приклеїло до екрана. Схаменулася, коли до кінця мого часу залишалося зовсім трохи, а ще трьох гривень не було, щоб його продовжити. Усе, що встигла дізнатися – він любить хлопчачі пости про пацанів і двір. Виписала собі кілька, щоб завчити. От мій топ 3: «* Если жить, то красиво. Если взгляд, то четкий. Если надеяться, то только на себя. Если любить, то всем сердцем. * Друзей выбираем мы сами, но лучших оставляет время. * Есть люди, которым можно дать и десятый шанс, а есть те, для кого и первый был явно лишним…». Виписати більше мені не дав суворий адміністратор клубу, що вже запрошував на вихід. ЧЕТВЕР Дізналася його номер. Довго жмакала телефон у руках, дзвонити було не варіант. Лишалося лише написати СМС. Довго і виважено я підбирала слова у вервечку чутливих зізнань, та у конвертику з екрана полетіло тільки тривіальне «привіт». «Перший постріл – попереджувальний», – подумала я, і трохи заспокоїлася. Але відповіді до самого вечора так і не було. «В повітря», – підсумувала я.


134

Лiтературний Чернiгiв

П’ЯТНИЦЯ З 10 ранку я подорожувала від однієї холодної картонки до іншої. В базарний день треба було підібрати найелегантніший образ, який тільки міг запропонувати місцевий ринок. Мені не подобалося все: занадто тьмяне, занадто сіре, занадто ніяке. Аж ось у палатці жіночки з червоним носом і посоловілим поглядом я знайшла її. О, це була найгарніша туніка в світі. Червона, довга і з шовковою стрічкою на пузі. А під неї новенькі джинси з заниженою талією. Мама видобула із гаманця останні гроші, і омріяний лук тихенько осів у чорному пакеті BMW. Підозрюю, що на булочку в обід мамі вже не було, але вона чомусь дуже щиро раділа зі мною. СУБОТА Після ночі на бігудях і тижня без твердої їжі я була готова брати наступом міста, куди там втриматись якомусь легкоатлету. Із Зоєю ми зустрілись о сьомій. За годину мала розпочатися дискотека і заодно вирішальна битва за серце мелірованого принца. – О, то ти підготувалася. Тепер дуже схожа на його колишню, – почала Зоя. – На майбутню, – виправила я. – Ну не знаю. Він за нею досі сохне, то тобі б ще трохи від неї набратися. Та не переймайся, я про тебе подбала, – заявила Зоя і полізла шурхотіти у кишені. – Ось, – видобула звідти пачку цигарок. – Це найдешевші, але інших не було. План такий: зараз закуримо по одній, щоб зрозуміти, що і як, і потім не опозоритись. А коли він вийде на перекур, підемо за ним. Там закуриш, й буде нагода познайомитись. Зоя звучала переконливо. Недаремно про її успіхи серед чоловіків уже з третього класу ходили легенди. Вона підкурила цигарку і сильно затягнулася, потім передала мені. Легені роздирав кашель, хотілося блювати. Але Зоя кидала, мовляв продовжуй. – Воно попустить, – пирснула сміхом вона. – А чого воно так смердить? – затушувала бичок. – Так я ж казала – найдешевші. Не переживай, він не помітить. Сам курець, – переконувала Зоя. – Дівчата, маєте запальничку? – пролунав голос десь над вухом. Це був він. Тут і зараз. Часу на розкачку вже не було. Пора діяти попри мурах, що поповзли навіть під коліном.


Молоді голоси

135

– Тримай, – потягнулася Зоя, – а що це ти так рано? – Так я ж діджей сьогодні. Маю підготуватись. Та й на пацанів чекаю, – затягнувся він. Слово на букву «П» бахнуло трігером. – Друзей выбираем мы сами, но лучших оставляет время, – випалила я. Він обвів мене поглядом, потім затушив цигарку і поплескав мене по плечу: – Десь так, мала. Постріл виявився вдалим. Треба було набирати оберти. – А сам як? – бовкнула Зоя поперед мене. Я перевела погляд, повний шалу, на небажану учасницю діалогу. – Та наче все добре, – сказав він. – Если жить, то красиво. Если взгляд, то четкий. Если надеяться, то только на себя. Если любить, то всем сердцем, – вирвалося у мене. – А ти смішна. Добре, дівчата, маю йти. Гарного вечора. Після останнього слова я, здавалось, не дихала цілу вічність. Боже, що він про мене подумав. Та відступати було нікуди, позаду тиждень підготовки і ніч на бігудях. У спортзалі по стінах ліниво повзали вогники, а зі стіни звисав відірваний шматочок дощику. «Холодное сердце согреешь руками И я буду рядом ночами, и днями. Но мне помешают минуты прощания Мне встреча с тобою нужна, как дыхание», – захрипіло з колонок «Союз». Дівчата, за традицією, пробилися до стінки, щоб гордовито очікувати на своїх принців у татових шкарах. Зоя потягнула мене доповнити їхні стрункі ряди. Ні, він мене не запросить. Випалене волосся смерділо горілим полем, а в голові крутилися дурнуваті цитати. – Ти вільна? – знову залунав голос над моєю головою. Він тут, неймовірно. Хлопець не став чекати на відповідь. Узяв за руку і повів на центр танцполу. Збоку я виглядала баранчиком на повідку, але в середині відчувала себе Наполеоном після битви при Монтенотте. Перша серйозна перемога на моєму рахунку лягла його руками на талію. – Як тебе звуть? – прошепотів на вухо. – А як ти хочеш мене називати? – намагалась додати таємничості. – Мала, – засміявся він. Та не встиг Джиган завершити другий куплет, як якийсь поц щось крик-


136

Лiтературний Чернiгiв

нув на вухо моєму танцювальному партнеру, і той поспішив відкланятись. Решта часу на дискотеці пройшла, як у тумані. Для мене зала спорожніла, а музика затихла зовсім. Лише сраний дощик теліпався на протязі. За кілька годин ми з Зоєю місили багнюку по дорозі додому. Він так і не повернувся. Подруга втомилася мене втішати. Мій погляд спорожнів, коли телефон видав СМС. «Юлю, я знаю, що це ти. Не відповів на твій «привіт», бо не знав що. А зараз випив з хлопцями і зрозумів. Я не можу без тебе. Не шифруйся більше, подзвони зі свого номера, я готовий поговорити». – Зою, а хто така Юля? – Я знаю тільки одну. Це колишня твого Діми. А що? – Нічого, – відвернулась я і почала набирати текст. «Есть люди, которым можно дать и десятый шанс, а есть те, для кого и первый был явно лишним…». Відправити.


Молоді голоси

137

l,.=Lл% j`poemjn Михайло Карпенко (пс. Михаль Полин), 17 років, родом із міста Чернігів. За невеликий час створив три віршових збірки: «Сумління думок» (2019), «Громовиця родючая» (2020) та «Блакитна кіннота» (2021) – видані у форматі саморобних книжок. Прозові твори: п’єса «Чумацький шлях» (2020), оповідання «Мальви пахнуть, як дим фарисейства», «Діобелія», «Оссуаґрі», «Апартеїди» (2021). Ряд сценаріїв короткого метру: «150-річчя Лесі Українки», «The king of clubs». Михайло також є засновником журналу молодіжної творчости «ҐРІМ» (2021), який також має свою інстаґрам сторінку @grim_journal. Знімав пару короткометражок: «150-річчя Лесі Українки» та «День довіри».

АПАРТЕЇДИ (вітрина перша) Десь на периферії сьомого та восьмого поверхів зупинилося його юнацьке застереження всього небезпечного, а отже – жіночного. Він довго не брав її за руку того вечора, бо мало що вдавалося збагнути. Лише таборові танці, близькопритиснені талії медляків, потаємні поцілунки, кожен з яких його власна ініціатива, переступання через себе – тяжче зсередини, але приємне у фіналі. Потаємні коридори, довгі та темні радянські катакомби Бердянського санаторію. Ці дешеві наклеєні фрески по-своєму романтичні пізно ввечері, коли в гучномовець з іншого корпусу кричить вожата, що пора в люлю. А ви все стоїте, тобі видно лише освітлені розлитою ніжною вуаллю губи, очі, карі. Таким буває карим молодий клен, яких ти в дитинстві нарубав на не одне століття мук у пеклі, або якою карою буває шерсть коня, проте з кінською шерстю в цих очей більше спільного. Торкатися їх так само незвично й приємно. І от ви вже чуєте важкі кроки вожатої, а, можливо, наступної пари охочих полизатися у цих совдепівських уламках. Ви виникаєте з тієї глибини напурханим


138

Лiтературний Чернiгiв

голуб’ятником, дитячою наївністю й тупою, як продавчиня соків, булочок та іншого (вже) не закордонного їства, на першому поверсі цього ж санаторію, пристрастю, котра ламає вам голови, тобі так точно. Як ти не збагнув уже тоді, відлипаючи від тих упевнених і ціпких губ, що вміють кусати так ніжно, що жінка така ж неідеальна. Здавалося б, така проста річ. Але роки зростання нарізно, відсутність розуміння жіночого в хлопчика змалечку, виховання дівчат встановленою нормою, а хлопців певною своєю дають плоди. Чоловік, а скоріше – пацан, бачить певний надуманий образ. Він, розпалений перехідним віком, вродженою незграбністю, підсилює цей міф настільки, що іноді не здатен розвіяти його вже отримавши бажане. От і він зайшов до її квартири. Чи міг уявити, що опиниться тут, у цій розбещеній і покаліченій столиці. По-регіональному голодний, із рівною сумою, якої вистачить тільки на квиток додому, в кишені? Він пірнув у цю незвідану досі матерію цього приміщення, воно було таким холодним і не своїм, але впевненість не збиралася нікуди тікати, і їй було лячно від того шляху, що вона, десь неглибоко всередині, проїхала в цьому дивному парубку. Пам’ятав метро: знав, як ітиме зранку цими бетонними масштабами, де зверне, де захоче трохи загубитися, де не почує ні єдиного запаху омріяної столиці, яких так багато чув у дитинстві. Столиця також жінка, також переромантизована в його дитячих очах. Але зараз столиця реальна. Реальна, мов з вікна плацкарту, така ж різна, з такими ж пухлинами простоти, заспаними очима, скуйовдженим волоссям, мов з-поза ранку. І її ти або приймаєш всю, або далі женешся за вигаданим ідеалом, який може де й існує, але твоє передбажання виявиться сильнішим за отриману насолоду, як і завжди. Мов би наркотик, залежність від самозадоволення. Самозакоханість. І ось твої руки вже на її зав’язі. Її спина тепла, як тепло гріє зсередини джерело гіркуватого еспресо, її руки трохи невмілі, проте ніжні, її дихання поки що рівне. Ти питаєш ще раз, навчений багатьма не своїми досвідами, чи хоче вона цього точно, й спокійно приймаєш чи то холодне, чи то залите пристрастю «так». Речі, мов у тих фільмах, летять на підлогу, слова з покинутого вами ноутбука втрачають спочатку гармонійність, потім і чіткість, і сенс, і безповоротність набирає обертів, і совість кудись злітає. Вертається, щоб ніжно поцілувати, й тікає в глибину тебе самого. І місяць сьогодні зовсім не романтичний, він утомлений, як і всі ми, він просто не хоче, щоб його знову сіпали мільйони очей, сліпих очей, які звикли робити


Молоді голоси

139

з нього прекрасне, божественне. І вода, десь у глибині цього помістя, крапає посекундно. І ваші руки все сплітаються в незрозумілі абстракції, й то ви грецькі скульптури, то герої картин Рембрандта, то поетично затерті часом фігури на старовинних іконах Костніці Седліца. Не так приємно, як ти думав, ця теплота дуже контрастує із холодом атмосфери, ти в певному чистилищі, коли ні власне задоволення не сягає раю, ні розчарування зносять твою статуру в глибини пекла. Досі не дуже приємно згадувати її, а як ти тікав зранку, щоб швидше сказати наодинці з собою, що не повернешся в той дім ніколи більше. Мов би згідно з усіма канонами романтично-комедійних муві. От така твоя душа? Настільки ти холодний, що, отримуючи бажане, лише покриваєшся інеєм, бо верхній шар твоєї вічної мерзлоти трохи розтанув. Настільки ти беземоційний і нелюдяний, щоб не почути в цьому тілі прекрасного. Ніякої насолоди, настільки черствий, щоб впивати ці соки крізь переступання, крізь опальні зойки задоволення з її уст, думати, як тобі зараз погано. От таким ти, мабуть, і був, друже. Скажи собі в дзеркало, і ти кажеш: «Я приймаю своє мудодзвонство». І ці прохожі станцій метро починають загравати з твоїми роздумами про велике, і грають вони хокейною ключкою з футбольним м’ячем. Всі ці персони – твоє відображення у воді, у водах Дніпра, який постійно рухливий і живий чи скоріше атрофований у своєму русі, як буває після сильної втоми, коли йти ти вже не можеш, але рефлекси все одно несуть тебе крок за кроком. Ці люди пряме уявлення твого самобачення, наскільки ти не певен в собі, настільки й їхні очі з’їдатимуть твою матерію як стерв’ятники.


Лiтературний Чернiгiв

140

Літературний

Лiтературознавство ×ÅÐÍIÃI c!,г%!iL q`lnikemjn,

доктор філологічних наук, професор, зав. кафедри слов’янської філології, компаративістики та перекладу Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

ПРО ПОЕТИЧНУ ТВОРЧІСТЬ АНАТОЛІЯ ШКУЛІПИ Творчість Анатолія Шкуліпи багатопланова і різножанрова, а ще, якщо уточнити, що протягом десятиліть він шукав і вдосконалював себе, як творчу особистість, не лише як поет, прозаїк, драматург, публіцист, а і як активний журналіст зі своїми майже щономеровими виходами до читача, то картина з профілем автора вималюється і справді досить приваблива: романи прозою і у віршах, балади, елегії, посвяти, поеми, лірика, драма, комедія, статті, репортажі, кореспонденції, рецензії, гуморески, усмішки, етюди, памфлети, фейлетони, есе, притчі, замітки, нариси… І все це – досить аргументовано, привабливо, проникливо, доказово, адресовано читачеві. Тож не випадково, що його окремі твори були в центрі уваги критики. Це, зокрема, статті Олександра Забарного, Петра Дробота, Павла Сердюка, Володимира Сапона, Володимира Іващенка та ін. Мета нашої розвідки розкрити основні етапи всієї творчості знаного в Україні письменника, звернути увагу на його творчі пошуки, оригінальні знахідки, тематичне багатство і актуальність проблем, які піднімає і висвічує художник слова, зокрема в його останньому збірнику «Навпроти». Народився Анатолій Шкуліпа на Срібнянщині, на батьківщині славетного кобзаря Остапа Вересая в селі Калюжинці, а виріс і сформувався в маленькому хуторі Пручаї, закінчив, як і всі інші юнаки, сільську восьмирічну школу, а потім Козелецький зооветеринарний технікум. Але любов до літератури привела його після служби в Групі радянських військ у Німеччині на навчання на філологічному факультеті Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя (1972–1976).


Літературознавство

141

Знаю Анатолія Григоровича з юних студентських літ, коли він уперше пробував свої сили в літературі. Це були знамениті роки, коли інститут шумів голосами молоді і коли літературна студія під пильним і доскіпливим оком її керівника, доцента, відомого критика П. О. Сердюка набирала сили, бо поруч з А. Шкуліпою звучали голоси поетів Анатолія Мойсієнка, Таїсії Шаповаленко, Любові Пономаренко, Олександра Самійленка, Володимира Сапона, Василя Струтинського, Івана Просяника, Володимира Сенцовського (Ященка), Миколи Луговика, Олександра Петькуна, Олександра Забарного та багатьох інших, які стали членами Спілки письменників України і добре знані в літературному житті митці художнього слова. Поезія Анатолія Шкуліпи вражала цікавими знахідками, тематичними незвичними поворотами, якоюсь особливою чистотою, мудрістю і теплотою. Пам’ятаю його один із віршів, присвячених місту студентської юності – Ніжину: Із глибини обпалених століть Явився нам із сонця і роси Унєнєж-сад у чарах верховіть, Наш ніжний град у золоті краси. Понад Остром, де верби в синій млі І тишина промінить береги, Як діамант поліської землі, Іскриться рідний Ніжин навкруги. Із наших душ, із нашого тепла, Із наших рук голубкою зрина У височінь, щоб вищою була, Як наша честь, завжди на всі одна. Праця в газетах на різних посадах, довгий час і головним редактором, давала можливість відточувати свою майстерність Анатолію Шкуліпі, розширювати тематику, збагачувати образну систему, поглиблювати проблематику, загострювати своє перо проти всього, що заважає нам просуватися вперед на шляху розвитку. Поезія приваблювала читачів, ставала для них близькою. Куратором групи Анатолія була відома «націоналістка» Леся Коцюба, яку виїли з інституту, а потім – і з життя: за нашумілу працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Творчі наради в Ірпені, перші публікації у республіканській періодиці, обговорення поетичного доробку в Спілці письменників України вивели Анатолія на новий, відповідальніший, рівень письма. Поява друком першої книжки молодого поета «Звернення до радості» (Київ, вид. «Радянський письменник», 1883) не залишилась поза увагою літературних критиків. У передмові Павло Сердюк підкреслив, «що в невеликій


142

Лiтературний Чернiгiв

віршовій площі (типовій для поетичних первісток) автор прагне до художньої об’ємності думки, наповнення тематичного і жанрового, суголосся мотивів громадянської й інтимної поезії, традиційної відґраненості ритмомелодики вірша, конкретної, предметно зримої образності. Нерідко ця конкретика, введена у сферу ліричного роздуму, своєрідно поєднує публіцистичні й асоціативні грані образу, наділяючи змістовністю поетичного символу, скажімо, звичайний криничний журавель, що живе покликанням напувати спраглих, дерева, що «вростають у сонце», озорену світанням постать орача, котрому, «щоб лягти ріллею, вся планета котиться навстріч». Наступні збірки «Право на взаємність» («Український письменник», 1990), а особливо третя «Зірки над хрестами» («Український письменник», 1993), ліричний збірник «Релігія кохання» («Дніпро», 2002), а також вибрані «Навскрізь» («Український письменник», 1993) засвідчили, що в літературу ввійшов талановитий поет, зі своїм творчим обличчям, своїм специфічним словом, проникнутим ліризмом, багатогранною образністю і їдким сатиричним підтекстом. Ці збірники отримали високу оцінку знаних у літературі художників слова, таких як Олександр Астаф’єв, Михайло Слабошпицький, Ігор Качуровський, Леонід Горлач, Микола Турківський, Володимир Забаштанський, Борис Степанюк та ін. Вся поезія поета Анатолія Шкуліпи проникнута глибокою любов’ю його до України, до її героїчної історії і не менш складної сучасності. Деякі із них відзначені преміями М. Коцюбинського та Л. Глібова й іншими відзнаками і пройшли вже через сувору читацьку аудиторію і отримали немало схвальних відгуків критиків і читачів. Анатолій Шкуліпа не лише автор багатожанрових поетичних творів, але і прекрасний автор епічних полотен, про що свідчать його романи «Будемо живі» («Український письменник», 2004), «Берест» (Київ. Вид-во «Рада», 2012), драматична поема-легенда «І знов являється княжна» («Український письменник», 2005). Про останню Леонід Горлач писав: «Справжня поезія – це завжди несподівана метафора, символ, який викликає у вдумливого читача зворотний зв’язок. Драматична поема багата на подібні прийоми. Скажімо, вдало обіграно образи чорних і білих лебедів, спредковічних виразників подружньої вірності. Лук у руках княжни Чорни стає врешті-решт знаряддям справедливої помсти… Усе це активно працює на розвиток основної ідеї твору: тільки єдність усіх руських земель, тільки рішучість державних дій здатні оборонити землю… На жаль, у житті все складається далеко не так, як хотілось би. Надто – тим, хто безмежно любить». До обрію людства іти нелегко, та Анатолій Шкуліпа, на радість читачам, не збавляє швидкість. Бо так же хочеться роздивитися, як Накинувши бурку на плечі Блискучу, мов крила хруща,


Літературознавство

143

Ущерть натомившися, вечір На ледь виглядає з куща. Воістину, поезія це завжди неповторність, як писала Ліна Костенко. Хочеться особливо звернути увагу на останню книжку А. Шкуліпи «Навпроти» (Ніжин, 2021), яка творилася у різні пори року, а виходить ось зараз, навесні, коли все квітує навколо, коли по-особливому гріє сонечко і духмянить різними відтінками запахів вітерець, і душа наповнюється новими почуттями прийдешнього. Тож, беручи до рук книжку поета, хотілося б знайти те, що відповідало твоїм настроям, твоїм інтересам, твоєму сокровенному. Думаю, що кожний із читачів знайде щось таке, що стривожить його душу і дасть поштовх до роздумів. Що ж нового демонструє нова книжка поета «Навпроти», де зібрані вірші та поеми останніх років? І в анотації автор настроює читачів на сприйняття його творів, заявляючи, що в центрі уваги буде йти мова про Україну і людину в ній, Людину і Україну: «що глибше? Що проникливіше? І головне: хто для кого більше?» Щоб дати зрозуміти читачеві це філософське завдання, поет пропонує прочитати його найрізноманітніші вірші за жанровою специфікою, бо тут знаходимо і чисту публіцистику, лірику, сонети, балади, поеми, сатиричні замальовки тощо. Тобто вибір кожному на смак. Але головне, автор не забуває про свій філософський намір. А це він вирішує в основному на прикладах сучасного життя, хоча й не забуває важливого в історичному минулому. Одні із них – це роздуми про сучасність, інші – це миттєва реакція на побачене, треті викликають огиду до тих, хто, переступаючи через все святе, дереться до влади, щоб збагатитися. Але, якщо повертатися до філософського поетового твердження, то тема України у творах А. Шкуліпи цього збірника весь час присутня. Вона не виділена в окремий цикл, а постійно то там, то там з’являється і дає можливість поету на роздуми про долю Батьківщини. Для автора збірки «Україна – божественне поле і безмежно гостинні столи». Вірш «Тільки білі вогні, що біжать в далину…» – це глибоке, проникливе слово любові до Вітчизни. Поезію пронизує чітка і строга рима, яка відповідає почуттям автора, робить твір епохальним. Поет не відділяє своє життя від життя Батьківщини, бо він її рідний і навіки із нею. В цім – і сила моя… В цім – і вічність моя… Щемний подих ріллі на весняному вітрі. Перед нами двома пронесли повні відра. Отже, щастя зоря нам віки осія. До цієї теми примикає лірико-філософська поема «Даждь». В основу твору


144

Лiтературний Чернiгiв

взята біблійна історія, яка жила у свідомості слов’ян ще з давніх часів про уявлений Даждь Бог, син Сварога і бог Сонця, який оберігав Русь-Україну і своїх онуків-українців. Як свідчить легенда, він був богом достатку, приносив у кожну сім’ю добро, щастя, добробут. В той же час, як Син Божий дарував людям бачення світла і розуміння добра, він учив, як жити на світі. Весною шанували слов’яни свого бога і, зустрічаючись, говорили: «Дай Боже!» Анатолій Шкуліпа, використавши цей матеріал, розкриває образ Даждя в поєднанні з образом народу, бо саме він сприяє тому, щоб народ дбав про мир, добробут, гарні стосунки між людьми. Спостерігаючи за людьми, Даждь в поемі з кожною новою сторінкою стає твердішим по відношенню до них, бо він бачить і відчуває, що людям у житті потрібна допомога в укріпленні їхньої співдружності, адже від цього буде залежати і доля суспільства. І автор поеми уміло розкриває перехід від земного до божественного. І цим світлом Даждь освітлює людям дорогу до кращого майбутнього, до щастя. В монолозі, який виголошує Даждь, звучить ствердження того, що він все дав людям і вони повинні скористатися цим і своєю працею, загальними зусиллями зробити забезпечене життя. Але воно складне, висуває різні випробування. І коли люди жили для себе, для Вітчизни, то знали, як його збагачувати, як покращувати. І коли з’явилися зовнішні зваби, то значна частина людей почала хапатися за них, забувати, яке в них справжнє призначення, і що це зовнішнє може призвести до загину свого рідного, національного. Людина втратить коріння національної гордості. Даждь говорить: «Запам’ятайте нарешті!.. / Їхня догідливість – це бич, / який безпощадно б’є / по самому собі. / І вбиває. / Точніше – робить живим трупом. / Це друга половина вашого єства /. Проте вона легко / може заволодіти першою! / І тоді ви з творців / перетворитесь в ніщо!». Автор поеми вкладає в уста Даждю думку, яка співзвучна і нашому часові і є пересторогою теперішнім можновладцям та і всім людям. Поет устами свого героя застерігає, що лише віра дає можливість жити і розвиватися, і коли вона зникає, то народ залишається на роздоріжжі. А ми… Як на хресті, підвішені конаєм. І манни із небес ждемо, коли впаде… У кінці твору автор переходить від історичного минулого до сучасного. Читаючи текст від ліричного початку, уже у читача поступово з’являються нові почуття, якийсь особливий прилив енергії, зацікавленості в тому, про що пише поет, що він стверджує. І кінцівка вражає відчуттям того, наскільки протягом усього тексту зростає і сам поет, відчуваєш чіткість і твердість його слова, зміну і тональність тексту. Завершення поеми – це своєрідний гімн українцю, який, пройшовши свій


Літературознавство

145

шлях утвердження, і це можна з впевненістю говорити, знайде ту правильну дорогу, яка дасть можливість Україні озолотитись добром достатку, бо «золотий колос хліба народжується від звитяжної праці». У збірці «Навпроти» слід звернути увагу і на цикл віршів «Ніжинські сузір’я над Донбасом», в якому автор створює галерею образів ніжинців, які були красиві душевно і творчо і віддали своє життя за Україну: Сергій Баран, Тахір Баширов, Олег Биков, Ігор Горбенко, Сергій Коворотний, Яніс Лупікс, Віктор Македон, Леонід Москотин, Віктор Орленко, Сергій Петрик, Сергій Рябуха, Руслан Ткаченко, Олексій Шепелюк, Денис Яковенко. Всі присвяти проникнуті глибокою повагою і тривогою, сумом про тих, хто загинув від кулі сьогоднішніх ворогів України. Для кожного із них поет знайшов характерний словесний образ, штрих, щоб глибше розкрити ту велику трагедію, яка торкнулася не лише окремої сім’ї, Ніжина, а й України. Не можна без щему в серці читати про материнський біль утрати сина Тахіра Баширова, зранене серце якого зупинилося на Донбасі за місяць до тридцятиріччя, і матері Руслана Ткаченка, у якої «ні онуків не лишилося від сина… Чорним вороном – лиш звістка, що загинув мій єдиний». Це пісніплачі, які не можна дочитати до кінця, щоб не з’явилися сльози. «Чую твій голос… Тріщить телефон… Певно то бій покороблює хвилі… Знову мурахи деруться на трон. І, збентежившись, що на могилі. Бачу я рухи красиві твої, Ні, так ніхто більш не вміє любити» – це вже з грудей виривається зойк болю дружини Олега Бикова. «У нього душа навесні – як фіалка, А влітку – ромашкою в нього душа» – це вже про танкіста Сергія Коворотного. Поет гнівно говорить про тих, хто розв’язав цю криваву війну, та й «Якби так донбасівці любили Донбас, хіба б створили для Путіна нужник?», – з болем говорить поет. «З-під Кремля – лиш лайно, бо нема більш нічого… Ні самі, а ні предки не дбали про честь…». «Яке ж воно братство нікчемне!», коли летять снаряди і свистять кулі, коли ллється кров. У збірці багато віршів про сучасність. Їй присвячений і розділ «За рожевими гардинами». Тут читач знайде те, що, можливо, близьке не лише авторові, а й йому. Анатолій Шкуліпа вмістив і вірші-присвяти своїм творчим побратимам: великому художникові слова Максимові Рильському, поету-шестидесятнику Іванові Драчу, прекрасному вихователю музичної молоді Сергієві Голубу, нашому землякові Леонідові Горлачу, поету з рідних країв Болеславові Степанюку, художникові-ніжинцю Валерію Огієнку, музиканту, чудовому гармоністу Іванові Синиці та іншим. Це не просто слова вдячності, а це життєві роздуми про кожного із них і ширше про життя, творчість і безсмертя. Чимало у збірці і поезій про пережите, вистраждане, радісне і сумне, овіяне трагічними вітрами війни та різного роду напастями, які вривалися в життя українського народу.


146

Лiтературний Чернiгiв

Поет часто з болем виголошує істини, які народжуються під впливом сьогодення: «яка без мови Україна?.. Шпаківня, а чи будка?», «Вінцем російським увінчавшись, Вкраїна наша гине!», «Ніколи ніжності не бути / Од тих, хто убиває… Вони живуть, щоб грабонути, / А ми – з добром навзаєм». «Вінки не на тих одягаєм лаврові, тому і темніє знеславлена вись», «Одні лиш тіні від реформи». У публіцистичних та сатиричних віршах часто зустрічаєш яскраву, влучну метафору. Багато в книзі і лірики. Це й філософські роздуми про буття, цікаві описи природи різних часів року: Заховалося сонце за обрій, Прихопивши і день принагідно… Рання осінь – багата і добра, Запізніла – тужлива і бідна. Дикі гуси знялися у вирій, І хмарини – мов перша пороша… Скільки хоч у розлуку не віруй, Нагадає однак листоноша. І, звичайно, автор не може без теми кохання. Думки про нього проникають у вірші. Як і в житті воно різне: то палке, то недолюблене, бо на одній дорозі зустрілися двоє непізнаних, що опинилися на різних берегах спільного життя. Боляче, каже поет, але краще не мучити одне одного, а дати можливість оцінити минуле і знайти шлях до нового життя. У деяких віршах любов – це споріднення душ, яке допомагає не просто жити, а й виживати у складних умовах, бо, маючи віру в те, що тебе люблять, прибавляються сили жити, переборювати труднощі. Ліричністю, теплотою овіяні невеличкі поезії. В них є щось особливо трепетне, що притягує до себе читача. Вражає у збірнику різноманітна методика віршів, їхня ритміка, різна форма викладу матеріалу. І ця зміна тональності, різноманітності поетичних форм дає можливість переключатися від звичайного, більш знайомого з шкільних років до глибшого філософського, соціального осмислення, яке потребує строгої, чіткої форми. Звичайно, як і кожен поетичний збірник, який насичений великою кількістю творів, може містити і менш значні, написані автором під певними враженнями чи настроями. Але кожний вірш – це авторська позиція, демонстрація того, чим він живе, про що думає і мріє. А найголовніше те, що філософською проблематикою – людина і Україна, Україна і людина– проникнуті всі твори автора. Тож до нових приємних зустрічей, поете!


Літературознавство

147

Література: 1. Біляцька В. Історична пам’ять і конфлікти «пам’яті» у романі у віршах Анатолія Шкуліпи «Берест» / В. Біляцька // Філологічний дискурс: Зб. наук. праць. 2020. Вип. 10. С. 10-18. 2. Головко Д. Добояновими стежками / Д. Головко // Літературний Чернігів : Щоквартальний мистецький журнал літературної спілки «Чернігів». 2006. N1 (33). С. 184-186. Рец. на кн.: Шкуліпа А. І знов являється княжна. 3. Горлач, Л. Громом свавільно розп`яті… / Леонід Горлач // Отчий поріг : видання товариства «Чернігівське земляцтво». 2020. № 9. С. 12 Анотація: Досягнення ніжинського поета А. Шкуліпи. 4. Забарний Олександр Вадимович. Під знаком «Білої плями» : художньо-публіцистична повість О. В. Забарний. Київ : Рада, 2012. 344 с. 5. Забарний Олександр Вадимович. Стрепенулась незрадлива висота : рецензія на роман у віршах Анатолія Шкуліпи «Берест» / О. В. Забарний // Літературний Чернігів. 2012. N 1(57). С. 161-169. 6. Забарний Олександр. Де гуляв козак Пручай / О. Забарний // Літературний Чернігів. 2020. N 3. С. 169-174. 7. Іващенко Володимир. Без чорної безпросвітності : [про нову книгу поезій А. Шкуліпи «Озноб»] / В. Іващенко // Ніжинський вісник : міськрайонна газета. 2021. N 10 (19 березня). – С. 5. 8. Іващенко В. Вірність життю : [до 65-річчя А.Г. Шкуліпи – письменника і поета з Ніжина, лауреата премії ім. М. Коцюбинського] / Володимир Іващенко // Отчий поріг : видання товариства «Чернігівське земляцтво». 2015. № 9. С. 12. 9. Костюченко Ірина. До Пантеону своїх героїв : [рецензія на книгу А. Шкуліпи «Берест»] / І. Костюченко // Ніжинський вісник : міськрайонна газета. – 2013. – N 83 (9 листопада). С. 3. 10. Кузьменко Володимир. «Дороги стримують вірші...» : до 70-ліття Анатолія Шкуліпи / В. Кузьменко // Літературний Чернігів. 2020. N 3. С. 133-140. 11. Миколаєнко В. Дума про Береста / Володимир Миколаєнко // Гарт. 2011. 24 листоп. (№ 47) . С. 11. 12. Нестеренко Петро. Рейхстаг Береста. Взятий ним і відібраний у нього / П. Нестеренко // Деснянська правда : Чернігівська обласна газета. 2012. N 19 (21 лютого). С. 3. 13. Олійник О. Завдяки любові: 2 вересня виповнилося 70 років Анатолію Шкуліпі / Олександр Олійник // Світ-інфо: Чернігівська обласна інформаційно-аналітична газета. 2020. 3 верес. (№ 182). С. 15. 14. Самойленко Г. В. Шкуліпа Анатолій Григорович // Самойленко Г. В., Самойленко О. Г. Ніжинська вища школа в життєвих та творчих долях її випускників. Т. 2. (2020). Ніжин. 2020. С. 331-342. 15. Сапон В. Згадаймо Береста / Володимир Сапон // Деснянська правда. 2011. 15 жовт. (№ 114). С. 4. 16. Сидоренко Тетяна. Чисті очі у свободи... / Т. Сидоренко // Літературний Чернігів. 2021. N 2. – С. 179-182. Рец. на кн.: Шкуліпа А. Озноб : вірші, поеми / А. Шкуліпа. Ніжин : Орхідея. 2019. 453 с. 17. Миколаєнко В. Дума про Береста / Володимир Миколаєнко // Гарт. 2011. 24 листоп. (№ 47) . – С. 11. м. Ніжин


Лiтературний Чернiгiв

148

l,.=Lл% b`qhkemjn,

член НСПУ, НСЖУ, канд. наук із соціальних комунікацій

Шедеври української класики

ЯСНА ЗОРЯ НАРОДНОГО НЕБОСХИЛУ МАРКА ВОВЧКА Вілінська Марія Олександрівна, таке справжнє прізвище, ім’я і по батькові великої української письменниці Марко Вовчок, яка народилася 22 (10) 12. 1833 року в селі Єкатеринівка Єлецького повіту Орловської губернії. Померла 10. 8. 1907 (Нальчик, Кабардинська республіка). Славетну українську письменницю, авторку таких шедеврів характеризують оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Горпина» («Панська воля»), «Знай, ляше!» («Отець Андрій»), «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Два сини», «Ледащиця», «Не до пари». І казок «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя». Ще класична повість «Інститутка», присвячена Т. Г. Шевченку (січень-лютий 1859, Немирів...). А Тарас Шевченко називав її донечкою та присвятив їй вірш «На пам'ять 24 січня 1859 р.», написаним 7. 1. 1859 в день знайомства з Марією Вілінською, тобто Марком Вовчком: «Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу,


Літературознавство

149

І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову». Тарас Шевченко давно знав і високо цінував її «вдохновенную книгу» – «Народні оповідання». А ще присвятив їй вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»). На «Кобзарі», переданого їй за кордон, написав: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович – і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Кобзаревий вплив позначився на народних оповіданнях письменниці, зокрема і повісті «Іститутка». Відомий московський письменник І. Тургенєв спитав нашого Кобзаря: якого автора йому варто читати, щоб швидко вивчити українську мову? І почув від Т. Шевченка: «Марка Вовчка. Вона одна володіє нашою мовою» (Тургенєв. І. Собр. соч. у 12 т, т. 11, М.1956, с. 264). Марко Вовчок в «Інститутці», де оповідачка є головним персонажем і сповідачем, найповніше і найглибше розкриває найтонші нюанси народної української психології. Героїня тут у типових обставинах закріпаченого українського села. Описи побуту, народних звичаїв надзвичайно лаконічні. Мова селян мудра, образна, життєва, правдива. Відомий історик, письменник і громадсько-політичний діяч Микола Костомаров порівнював народні оповідання авторки з античними зразками художньої літератури. Порівнював також Іван Франко письменницю з «ясною зорею», з яскравою «кометою», яка несподівано з'явилася на духовному обрії української спільноти. Її твори поставили її в перші лави борців за народну волю, за людські права пригноблених і упосліджених. А вперше повість «Інститутка» видрукувана була в «Отечественных записках» (1860, №1) у перекладі І. Тургенєва із значними цензурними скороченнями. Повніший текст українською мовою оприлюднено в журналі «Основа» у березні 1862. Це – своєрідна повість, глибоко народна, правдива, образна, багата. «У петербурзьких болотах, у московській пилюці не ростуть такі дібровні квіти», – зізнавався відомий публіцист і громадський діяч Олександр Герцен (Собр. соч. у 30 т., т. 14, с. 270-271). Проникнення письменниці в глибини народного життя, відображення селянських настроїв протесту проти кріпацтва – головна ідея цього твору. Тут широка й розмаїта галерея народних образів, яскраві типи і характери селян. Так І. Тургенєв писав І. В. Павлову: «Пані Маркович дуже славна, оригінальна і саморідна натура (їй років 25); цими днями мені прочитали її досить


150

Лiтературний Чернiгiв

велику повість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було – і все це росте само із землі, як деревце» (Тургенєв І. ПСС в 28 т., т. 3, с. 366). Пізніше він оцінив повість «як річ капітальну». Ми звикли оцінювати рідну культуру чи літературу за мірками й оцінками чужинців, щоб не було упереджень до власне українських шедеврів, щоб не казали, що кожен кулик своє болото хвалить. Але про творчість Марка Вовчка висловилося багато діячів культури західноєвропейських письменників, про що говорить солідне монографічне дослідження Олекси Засенка «Марко Вовчок і зарубіжні літератури». Марія Вілінська багато працює за кордоном, багато перекладає і співробітничає в часописах Німеччини і Франції, була в центрі загальної уваги, як відзначали багато критиків, дослідників її безцінної творчості в українському народному дусі. У Парижі Марко Вовчок пише повість «Маруся» про мужню українську дівчинку, яка в період тяжкого лихоліття рідної землі самовіддано виконує свій патріотичний обов’язок і трагічно гине від ворожої кулі. Видавець і письменник П.-Ж. Сталь (Етцель) на вимогу французьких читачів дописав історію української героїні. Повість перекладена була англійською, італійською й німецькою мовами та мала в Європі значний успіх. У перекладацькій діяльності Марка Вовчка займала саме французька класика, що була співзвучна з її власною творчістю. Великий Каменяр Іван Франко, який чи найглибше з українських і світових критиків, маючи аналітичний розум, міцно утвердив славу повісті «Інститутка», що проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття» і належить «до найкращих перел нашої літератури». Та й хто ліпше й осяжніше міг сказати про свою і світову літературу як той же Іван Франко, захоплюючись його талантом проникнення в суть твору, казав видатний новеліст також світового рівня Василь Стефаник. Письменниця ж наслідувала шевченківські ідейно-художні традиції й активно вбирала в себе великий досвід української й світової, західноєвропейської літератури й критики. Марко Вовчок виразно висвітлювала залежність характеру і поведінки персонажів від соціальних обставин, вельми талановито зуміла розкрити об'єктивні закономірності, що визначають долю героїнь. Творам Марка Вовчка не властиво моралізаторство і дидактизм. Все це пластично випливає з авторської розповіді. Так, І. Франко писав у посмертній згадці про велику письменницю: «Оповідання Марка Вовчка найясніше і найпростіше зазначають емансипаційну тенденцію – не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактів життя, від якого тільки по довшім вчитуванні морозиться кров у жилах» (Франко І. Зібр. тв. у 50-и т., т. 37, с. 279).


Літературознавство

151

Головна героїня Устя, від особи якої ведеться оповідь у повісті «Інститутка», – життєрадісна, бадьора, спроможна здолати тяжкі випробування. Вона жвава і спостережлива, палко співчуває чужому горю і разом із тим миттєво відгукується на події, сподівається на ліпше майбуття. У першому ряду повісті змальовано образи молодого селянського покоління: Устя, Назар, Прокіп, які не хочуть більше терпіти і коритися панам-поневолювачам. В образах двох останніх розпізнаємо риси бунтарів. Непримиренних протестантів проти знущань і панського насилля. Гнівно й обурливо сприймає Прокіп песимістичну, пристосовницьку проповідь москаля: «Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув. – Воли в ярмі та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав...». «Не така в мене вдача! – каже Прокіп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!». Він мужній і запальний, сміливо захищає Устю від панських побоїв, за що його загнано на багаторічну московську муштру-каторгу. Та він радіє, що його дружина вийде на волю, бо що може бути кращим? Прокіп ладен накласти головою, аби лишень позбутися кріпосницького рабства. Марко Вовчок виразно змальовує в повісті й образ іншого протестанта-бунтаря – чорнявого, білозубого панського кучера Назара. Переживши тяжку трагедію внаслідок панської сваволі, він тікає від поміщика на далекі степи. Ось такі народні герої стикаються в непримиренному двобої. У повісті «Інститутка» є і злі та жорстокі пани, і сердешні ліберали, старе та молоде покоління дворянства. Тут вирізняється детально розроблений образ панночки, яка вихована в модному інституті шляхетних дівчат, звідки виносить жалюгідні уривки знань, дещо вміє жерготати по-французькому й танцювати. Вона морально зіпсута оточенням, «інститутка» навіть почуття поваги й любови підкоряє меркантильним грошовим розрахункам і міркуванням про власну вигоду. Дуже реалістично й повчально, як на нинішній час. А необмежена влада над кріпаками ще дужче спотворює її душу. Надто вередлива й жорстока, вона мучить їх із якимось особливим пристрасним садизмом, з лютістю і злобою. «Прийду було її вбирати, – розповідає Устя, – то вже якої наруги я од неї не натерплюсь... Заплітаю коси – не так. Знов розплітаю та заплітаю, – знов не так. Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штурхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!». А ось, на перший погляд, окремо в поміщицькому середовищі стоїть суперечлива постать лікаря – «доброго пана». У нього є й певна освіта, і природна м'якість, схильність до співчуття поневоленим людям. Проте він виявляється безсилим перед своїм оточенням і постійно пристосовується до


152

Лiтературний Чернiгiв

жорстоких вимог «інститутки». Цю безвільність і нікчемність пана проникливо помічає Устя і влучно характеризує сумовито-іронічною приказкою: «Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нічим і не дбає». Таких ось «добрих» поміщиків у повісті показує Марко Вовчок як порочність суспільного соціального ладу, водночас і в характерах та моралі певних осіб. Та, незважаючи на сумну, часом трагічну долю народних героїв, повість Марка Вовчка «Інститутка» надихає історичним оптимізмом, вірою в народні сили. Наприкінці розповіді з'являються нові мотиви, що їх письменниця порушувала в інших оповіданнях, наприклад, «Сестра». Устина, звільнилась від неволі, та стає залежною від власників. «Служу, наймаюся, заробляю, – говорить молода селянка. – Що наша копійка? Кров'ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, – зараз і покину ту службу вільно. Подумаю такеньки – і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв'язані руки мої. Це лихо одночасне, не вічне! – думаю». Отже, Марко Вовчок показувала, що визволення з кріпацтва полегшить життя людям і що було основною вимогою того часу, накладаючись певними радикальними сторонами і на наше складне сьогодення. Письменниця вловила провідні тенденції епохи і відобразила їх у реалістичних образах, художній досконалості, багатстві і мудрості української народної мови, слова, що принесло їй визнання передової європейської критики. Недарма Т. Шевченко високо цінив «Інститутку» і ставив Марка Вовчка вище за творчість Жорж Занд. Відома своїми новаторськими високохудожніми творами буковинка Ольга Кобилянська вважала великою заслугою Марка Вовчка те, «що вона підняла прапор за нещасних невільників… Її твори відзначаються реалістичною правдою, простим, глибоко захоплюючим способом зображення, силою почуття і мистецькою красою форми і мови: вони з повним правом можуть бути поставлені поряд з найкращими творами світової літератури про селянство». На думку «буковинської орлиці» Ольги Кобилянської, яка переклала деякі оповідання німецькою мовою, «твори Марії Маркович зайняли незаперечне, самостійне місце в літературі, особливо ж у літературі українській вони становлять найоригінальніше явище» («Марко Вовчок та її оповідання». [15.06.1903] Кобилянська О. Твори у 5-и т., т. 5, с. 171). Ольга Кобилянська також зазначала: «Її твори відзначаються реалістичною правдою, простим, глибоко захоплюючим способом зображення, силою почуття і мистецькою красою форми і мови; вони з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство».


Мистецтво

153

Літературний

Мистецтво ×ÅÐÍIÃI b%л%д,м,! jrg|lemjn,

доктор філологічних наук, професор

ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД МИХАЙЛА КУЧЕРОВА Свого часу відомий педагог, психолог, публіцист і письменник Симон Соловейчик у книзі «Навчання із захопленням» («Учение с увлечением», 1976) поділився своїми роздумами з учнівською молоддю про те, як полюбити навчання загалом і шкільне зокрема, як уникнути поразок у житті, як завжди бути в злагоді зі своєю працею. «Ми всі учні, дарма, що у когось за плечима чотири класи початкової школи, а у когось університет, – зауважував автор. – А якщо вміти спиратися на міць свого внутрішнього світу, розкріпаченого від лінощів, суму, байдужості, то спротив обставинам – лише привід для радісного відчуття нової перемоги». На момент виходу в світ згаданого видання – «першого підручника для учнів» – Михайло Кучеров уже успішно закінчив Седнівську середню школу, що на Чернігівщині. Втім, і без «роману» С. Соловейчика (на титулі книжки автор саме так позначив її жанр, адже хороший підручник із педагогіки, по суті, і мусить бути романом) юнак любив і вмів учитися. Народився Михайло Федорович Кучеров 3 вересня 1959 року в сім’ї хліборобів Федора Михайловича та Марії Мойсеївни у старовинному мальовничому селі Клочків Чернігівського району. Село існувало ще за литовської доби і вперше згадане в «Пам’яті» 1527 р. (20 «димів»). У ХХ столітті воно найбільше постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного більшовицькою владою в 1932–1933 рр. Разом з іншими 12-ма населеними пунктами Чернігівського району Клочків був занесений радянськими можновладцями на так звану «чорну дошку», що означало припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих раніше кре-


154

Лiтературний Чернiгiв

дитів, кадрову чистку та інші репресивні заходи. Односельці тоді пережили драматичні й трагічні випробування, масові смерті від інфекційних хвороб та голодного шоку. І все ж витримали і не скорилися долі. Зокрема, й батько Михайла, який був майстром на всі руки і все своє життя віддав молохові тоталітарного режиму, за трудодні, а згодом за копійки щодня відробляв колгоспну «панщину». Однак непересічний майстербудівельник, відомий не лише в Клочкові, а й в усьому районі, вже після смерті Йосипа Джугашвілі-Сталіна відмовився виконувати примусову роботу. Взяв із собою інструменти та й почав споруджувати людям будинки. Таких у них іще ніколи не було – ні до війни, ні після пережитої німецької окупації. Голова колгоспу спершу вмовляв повернутися в колектив, потім погрожував арештом. На щастя, минулося: вже настали інші часи – хрущовська «відлига». Оцей неупокорений більшовиками та чужинцями-окупантами волелюбний характер батька, як і його нахил до будівельного ремесла, материнська віра у всеперемагаючу силу добра, любов до природи, до рідного обійстя стали основою для формування світогляду Михайла. Після закінчення місцевої восьмирічки хлопець у 9-10 класах навчався в сусідній Седнівській середній школі, на уроки щодня ходив пішки за 3 кілометри від Клочкова. Отож, акцентую ще раз, Михайло Кучеров і без «підручника для учнів» охоче навчався у шкільні роки і прагнув здобути вищу освіту. З вибором майбутньої професії довго не вагався. 1976 року юнак вступив на навчання до Київського будівельного інституту на архітектурний факультет. Уже тоді захопився малярством, тим більше, що слухав лекції професорів кафедри малюнка і живопису, учився у них майстерності композиції, техніці живопису. Божа іскра таланту, любов до природи, до прекрасного спонукали Михайла взяти до рук пензля, якого не полишає й нині. Працював архітектором і в Тростянці, і в Прип’яті, на новобудовах Києва та інших міст. Однак у вільні від роботи дні та під час відпусток незмінним його супутником був мольберт. Найбільше у творчому доробку митця пейзажів, адже «часом можна висловить пейзажем те, для чого слів нема людських» (М. Рильський). Причому, малярські краєвиди у Михайла Кучерова переважно національні, якщо взяти до уваги типологію пейзажів М. Епштейна (див.: Эпштейн М. «Природа, мир, тайник вселенной»: Система пейзажных образов в русской поэзии». Москва. 1990). Незважаючи на те, що митець побував у багатьох європейських та азійських країнах, неодноразово відвідував США, Канаду та країни Південної Америки, кожний елемент полотен М. Кучерова так чи інакше ідентифікує власне красу рідної природи, її велич, довершеність, родинне щастя, гармонію людини з довкіллям. У таких полотнах як «Снов», «Повінь на Снові»,


Мистецтво

155

«Тростянець» (див. на 2-й стор. обкладинки), «Альтанка», «Човен», «Човни», «На Дніпрі» та інших ви не побачите позанаціональних романтичних «красивостей»: журавлів, що відлітають у вирій; ранкової чи вечірньої зорі невідомо у чиєму небі; розбурханої чи зачарованої стихії водойми – чи то річки або озера, чи навіть моря, відтворених фарбами безвідносно до країни та її народу. Пейзажі Михайла Кучерова насамперед прикметні зображенням українських ландшафтів, точністю малюнка, його документальністю.

М. Кучеров. Снов. Полотно, олія. 2016 р. Наскрізним образом полотен маляра є голубоока річечка Снов, на берегах якої він зростав: села Клочків і Седнів розкинулися серед зелені садів на правому її березі. Ось, скажімо, полотно «Снов». Цю світлицю серця художника – річку дитинства та юності автора не сплутаєш із жодною іншою водною артерією в світі. Це про неї натхненно написав відомий прозаїк Михась Ткач, який теж народився і виріс на її берегах у селі Сахнівка, розташованому трохи вище Клочкова проти течії ріки на лівому її березі. У повісті «Пахне любисток і м’ята» читаємо: «річечка Снов – найчарівніша, як мені видається, з усіх, які тільки знав. І озерця довкола неї, і всі стежки до тих незабутніх берегів так багато разів сходжені мною, не стерлися в пам’яті, не зникли безслідно, а досі бачаться такими ж замріяними і привабливими».


156

Лiтературний Чернiгiв

На картині М. Кучерова правий берег річки крутий, як і в реальній дійсності, а лівий пологий. Обидва «незабутні». На крутому березі в глибині полотна змальовані підлітки, які, ймовірно, стрибатимуть у воду, один із них стоїть у річці під кручею і спостерігає за своїми товаришами. Інший уже переплив Снов і також чекає на приятелів. Зображення постатей не деталізовано, втім для митця найважливіше – показати присутність людини як частки природи. Спеку літнього дня передано завдяки трактуванню неба. Лінія горизонту опущена майже до середини картини. Стихія неба, його колір, обриси та масивність хмар, віддзеркалених у воді, світлові ефекти – все сприяє звеличенню правічної ріки. Відзначу також автентичність полотна стосовно збереження специфіки українського ландшафту, який подано з натури, і по зображенню можна впізнати місце дії. Маляр краєвидів М. Кучеров реалістично відтворив також піщані коси та мілини річки Снов: хлопчина стоїть по пояс у воді далеко від лівого берега. Іншу пору року – весну на Придесенні мовою фарб поетизує картина «Повінь на Снові». Якщо вдатися до типології краєвидів за емоційною шкалою, то на цьому полотні М. Кучерова, за М. Епштейном, ідеальний пейзаж. На перше місце виступає в ньому гра світлотіні, переливи тонів, мереживо блакитного, зеленого, синього, світлого, жовтого (сонячного) і темних відтінків. Це апофеоз повноводдю річки Снов, своєрідний гімн надії та молодості нашого народу. «На скільки життів людських, на скільки віків стачить ще у ній води!..» (В. Чухліб). Не можна залишити поза увагою роботу майстра «Альтанка». Це відтворений олійними фарбами на полотні один із наймальовничіших краєвидів Седнева, що відкриваються з альтанки, побудованої на високій горі (збереглася донині як «альтанка Глібова»). Саме тут український поет написав ліричний твір «Стоїть гора високая…» («Журба»). Завдяки глибокій життєвості змісту, яскравій емоційній виразності, мелодійності звучання, композитор М. Лисенко створив до вірша настроєво-задумливу музику, що відзначається м’якою елегантністю та українським національним колоритом. Пісня облетіла всю Україну, добре засвоїлась народом і таким чином знайшла довге життя в усній пісенній традиції. Зберігаючи до нашого часу свою художню цінність, вона входить до золотого фонду вітчизняної фольклорної класики. Порівняємо поезію Л. Глібова з пейзажем М. Кучерова «Альтанка». Спочатку в ліричному творі подано літній краєвид, чарівну картину сільської природи: Стоїть гора високая, Попід горою гай. Зелений гай густесенький, Неначе справді рай.


Мистецтво

157 Під гаєм в’ється річенька, Як скло вона блищить, Долиною зеленою Кудись вона біжить.

М. Кучеров. Альтанка. Полотно, олія. 2020 р. М. Кучеров зумів адекватно передати фарбами на полотні мальовничі краєвиди, що відкриваються з альтанки. Його картина відзначається високохудожнім композиційним вирішенням, вдало обраним кутом огляду, чіткою розробкою просторових планів, світлових та кольорових акцентів. Таким чином, перед глядачем постає і сама альтанка, і тиха річка Снов, і зелені луки, які розкинулися далеко за нею. Як і в часи українського байкаря і піснетворця, невеличкі хвилі спливають над тихою річкою й біжать удалечінь. Глядач спостерігає, що над притокою Десни і сьогодні ростуть похилені верби, а над ними високе й чисте, голубе небо. Пейзаж, окремі його складові є своєрідною зображувальною експозицією, психологізованим фоном, змальованим Л. Глібовим з особливою зворушливістю: Стоїть гора високая, Зелений гай шумить, Співають пташки голосно, І річечка блищить…


158

Лiтературний Чернiгiв

Поезія сповнена роздумів про швидкоплинність молодості, її неповторність. Лірик урівноважено осмислює життя людини у зіставленні з природою, і тому його твір стверджує життя: Як хороше, як весело На білім світі жить! Ця життєстверджуюча інвектива Леоніда Глібова дуже вдало, на мій погляд, відтворена також і на полотні олійними фарбами. Пейзаж М. Кучерова зафіксував прекрасну мить – настрій постійного руху й оновлення довкілля, як і людського життя, віру в безсмертя народу. На прикладі картини «Альтанка» можна констатувати пошуки митцем найоптимальнішої композиції твору, аби за допомогою вдалого кута зору, переходу одного тону в інший передати простір. Пейзажиста хвилювало, як написати глибину неба, безкінечність ріки, що ховається вдалині. Полотно «Тростянець» зафіксувало перебування М. Кучерова одразу після закінчення архітектурного факультету Київського будівельного інституту (нині Київський національний університет будівництва і архітектури) у 1982 році в містечку Тростянець Сумської області. Кілька років молода сім’я Кучерових з двома маленькими дітьми Оксанкою та Сашком мешкала в «окремій» кімнаті, яку до того ж доводилось опалювати в міжсезоння та взимку дровами. Однак митець як людина надзвичайно позитивна й сонячна залишився оптимістом і в цій роботі. На цій картині художник відтворив чистими й дзвінкими кольорами пам’ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. У пейзажах, виконаних в останні роки, виявляється тяжіння митця до розв’язання світлотіньових завдань, уміння знаходити й виражати красу багатобарвною чи обмеженою палітрою кольорів. Такими є картини «Зима», «Осінній пейзаж» та інші. У ХІХ столітті художники-пейзажисти нарікали на те, що сприйняття майстра стомлене, обдурене рецепцією образів, уже побачених у музеях. «Ми більше не відчуваємо природи: ми спостерігаємо знову картини. А хотілося б бачити творіння Бога!» – зауважував Поль Сезанн. Мистецтвознавці стверджують, що оце «творіння Бога» вперше побачив Олександр Іванов, який вивчав живопис у музеях Італії. Однак після музеїв маляр ішов перевіряти одержані знання на природу. Розпочавши малювати під відкритим небом, він зумів забути музеї і побачити природу в її первозданній свіжості. Якщо абстрагуватися від класики і перейти до полотен нашого сучасника, можна стверджувати, що малярські роботи М. Кучерова відтворюють природу з безпосередністю дитини й мудрістю справжнього майстра.


Мистецтво

159

М. Кучеров. Зима. Полотно, олія. 2018 р. Зустрічаємо в мистецькому доробку українського художника також і екзотичний пейзаж (за класифікацією М. Епштейна). Це, зокрема, «На березі океану» (див. на 3-й стор. обкладинки), «Маямі», «Лондон» та інші. Пейзаж «На березі океану» присвячено фіксації вражень від перебування на узбережжі Атлантичного океану. На мій погляд, у цьому напрочуд ліричному творі проступають уже неореалістичні тенденції митця. М. Кучеров експериментує з одношаровою та багатошаровою технікою живопису з вкрапленнями неоімпресіоністичних мазків. Новаторська за технікою виконання робота випромінює радість закоханих молодих людей від спілкування з океанською стихією, справжнє людське щастя від того, що вони живуть на планеті Земля. Полотно «Маямі» відтворює враження нашого співвітчизника від міста в США, в якому проживає його донька Оксана, відома українська тележурналістка та продюсерка. Місто розташоване на узбережжі Атлантичного океану на південному сході штату Флорида в окрузі Маямі-Дейд. Це найбільше місто у Флориді та найбільший мегаполіс на південному сході США. Картина «Маямі» виконана у контексті європейського урбаністичного пейзажу, як, зрештою, і полотно «Лондон». Остання робота вирізняється графічною чіткістю контуру, стриманістю в тонуванні архітектурних форм і живописністю. У мистецькому доробку художника Михайла Кучерова можна зустріти


160

Лiтературний Чернiгiв

М. Кучеров. Маямі. Полотно, олія. 2021 р.

М. Кучеров. Лондон. Полотно, олія. 2018 р.


Мистецтво

161

й непоодинокі зразки жанру портрета («На Дніпрі») (портрет А. Дьячкова), «Річчі» (зображення улюбленого песика) та інші. Вдається митець подеколи й до жанру натюрморта: «Кавун», «Маки», «Натюрморт з кавуном» тощо. «Натюрморт з кавуном» (див. на 3-й стор. обкладинки) нетрадиційний. Художник поєднав не лише фрукти і ягоди з квітами, що вже багато разів зустрічалося в роботах інших митців, а й з вишитим матір’ю рушником. Це чернігівська вишивка «червоними і чорними нитками». Український рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, а був обличчям кожної оселі. По тому, скільки і які були рушники, судили про жінку-господиню, її дочку. Отже, вишитий рушник на полотні майстра створює радісний настрій, він є взірцем людської працьовитості. А виноград, кулястий кавун, груші та яблука, гранат символізують заслужену винагороду за щоденну працю. Троянди, звісно, уособлюють красу. У творі «Натюрморт з кавуном» щирість почуття і юність серця гармонійно поєдналися з мудрістю зрілої людини-гуманіста, як і людська праця з красою, а краса з працею. У поетичному шедеврі зі збірки «Троянди й виноград» М. Рильський через символічні образи цих розкішних квітів і стиглих ягід глибоко розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показав, у чому полягає смисл, глибина її щастя: Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград – красиве і корисне. м. Київ


Лiтературний Чернiгiв

162

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃI До 70-річчя від дня народження Володимира Сапона

ЛІРИК, ЗАМИСЛЕНИЙ В ІСТОРІЮ ЧЕРНІГОВА Володимир Сапону 20 липня 2021-го виповнилося б 70 років. У Музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського відбувся захід, присвячений пам’яті поета і краєзнавця. Фото зроблені саме там. Добре про нього сказала Ганна Арсенич-Баран у передмові до хрестоматії «Література рідного краю. Чернігівщина»: «Творчість Володимира Сапона – це вірші, проза, краєзнавчі розвідки, щоденникові записи, публіцистичні твори. Володимир Миколайович зробив багато для популяризації історії Чернігівщини, її літератури й культури. Уміщені в хрестоматії есе-спогади з дитинства і юности, згадки про друзів, які вже відійшли в засвіти, замальовки з історії рідного краю є зразками високої літератури, свідченням непересічного таланту їх автора». Перу Володимира Сапона належать поетичні збірки «Замкова гора», «Зірка на пілотці», «Мама Ніна із Ніневії», «Моя Шевченкіана», «Вулиці старого Чернігова». Він – упорядник антологій «Толока» і «Чернігівська Шевченкіана», лауреат премій імені Михайла Коцюбинського, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Олекси Десняка, Василя Блакитного та Івана Кошелівця. На зустрічі в музеї дружина Володимира – Діна Сапон разом із сином Ярославом презентували і подарували сигнальні примірники підготованої ними книжки «Чернігівська старовина від Володимира Сапона», яка побачила світ завдяки Дмитру Іванову. Спогадами про поета, прозаїка, краєзнавця, заслуженого журналіста України, члена редколегії «Літературного Чернігова» поділилися його колеги, друзі, найближчі.


Ювілеї

163

Головний редактор «Літературного Чернігова», письменник Михайло Ткач: – З Володею Сапоном я познайомився десь на початку сімдесятих років минулого століття. І з перших днів я пройнявся симпатією до нього. Саме прізвище «Сапон» налаштовувало на теплі стосунки, інтригувало. Адже моя рідна бабуся по матері теж мала дівоче прізвище «Сапон» і народилася, як і Володя, у с. Рудка. Відчувалось щось споріднене – у мові, поведінці. Закрадалася думка: чи не родичі. І ці наші передчуття пізніше підтвердилися. Творчість Володимира Сапона світоглядно близька мені. Писав він гарні вірші, в яких можна було відчути подих старовини. Потім заявив себе як удумливий дослідник історії рідного краю. Написав чимало історико-краєзнавчих етюдів, есеїв, розповідей про перебування Т. Шевченка на Чернігівщині, які вийшли окремими книжками. В останні роки писав короткі, світлі, часом ностальгійні новели – спогади з омріяного дитинства. Вони читаються з насолодою, зачіпають невидимі струни душі, хвилюють. Усі ці роки ми активно, творчо працювали, підтримуючи один одного. Він писав на мої твори рецензії, є редактором багатьох моїх книжок, упорядником книги критичних статей про мою творчість «Від любові до болю». Людина талановита, надто скромна і чуйна. Шкода, що так рано пішов із життя.

Голова Чернігівської організації Національної спілки письменників України Олена Конечна: – Пощастило з ним працювати у газеті «Деснянська правда». Володимир Сапон був чудовим літературним редактором, завжди допомагав порадою, підказував, як написати краще саме для газети. Завжди з цікавістю читала його історичні публікації і дізнавалася більше про Чернігів. Мені приємно бачити, що сім’я Володимира Миколайовича причетна до його справи та підготувала і випустила нову книжку «Чернігівська старовина від Володимира Сапона».


Лiтературний Чернiгiв

164

Головний редактор газети «Гарт», поет Дмитро Іванов прочитав кілька поезій Володимира Сапона: – Він був навдивовижу органічною людиною. Я ніколи не чув від нього нехорошого слова. Ніколи не чув розмови на підвищених тонах. Хоч його намагалися ображати деякі заздрісники із наших колег. Його книжки, його вірші підтверджують, що він живий і буде жити поміж нас. І добре, що поруч із ним завжди була дружина Діна, яка підтримувала і добрим словом, і серцем своїм прекрасним. І він її любив безмежно. І я за це Діні Іванівні аплодую.

Історик, науковець Тамара Демченко: – Мене захоплює незмінна любов Володимира Миколайовича до рідного краю. Його уміння яскравою, переконливою і в той же час доступною для розуміння мовою розповісти про, дуже давніх і не дуже, героїв нашої малої батьківщини. А з неї, як відомо, виростає велика батьківщина – іншого не дано. Думаю, що публікацій Володимира Сапона на краєзнавчий том матеріалів назбирається.

Поетка, педагогиня Надія Галковська: – Він був надзвичайно світлою людиною. Знаю його із 70-х років. Він завжди викликав симпатію, спокійний, привітний, з гарними манерами. Відчувалася внутрішня культура творчої людини. Це був поет. Душею він був українець і переживав усі події, які відбувалися у нашій країні. Він був своєю людиною, яка ніколи не підведе. Бездоганно відредагував мою книжку поезій. Ми перетиналися з ним і в краєзнавчій роботі у Чернігівському районі. Адже він любив приїжджати до батьків у рідне село Рудку.


Ювілеї

165 Журналістка, колега по газеті «Деснянська правда» Лідія Кузьменко: – Думаю, що Бог любив Володю і обдарував його багатьма життєвими чеснотами. Мені пощастило працювати з Володимиром Миколайовичем в одному колективі. Спасибі тим газетам, які зараз друкують його історичні розвідки. Це іще раз доводить, що Володимир живий. Син Ярослав та дружина Володимира Діна Сапон розповіли про роботу над книжкою «Чернігівська старовина від Володимира Сапона».

Дружина Діна Сапон: – Мені приємно, що ви всі його пам’ятаєте. Володя розповідав, яким складним був його шлях в літературу. Як він спочатку приїздив із села у Чернігів на літстудію, яка відбувалася ввечері. Бувало, його знайомі брали заночувати, а було – 18 кілометрів пізно вночі добирався пішки до села. Я щаслива, що він був моїм чоловіком. Ми любили у неділю гуляти у Чернігові, і він розповідав про вулиці і будинки міста. Він усе знав, бо багато працював в архівах. Володя, як дитина, любив дні народження і запитував: що ти мені подаруєш. На 70-річчя ми вирішили, що найкращим подарунком буде книжка. Працюючи із сином Ярославом над книжкою «Чернігівська старовина від Володимира Сапона», зрозуміла, що Володимир наче добував золото, просіюючи тонни піску. Він перечитував багато інформації, щоб знайти найважливіше і розповісти це людям. День ушанування пам’яті Володимира Сапона видався напрочуд теплим та атмосферним, адже зібрав коло найближчих людей.

Владислав САВЕНОК


Лiтературний Чернiгiв

166

ПО ЦІЙ ЗЕМЛІ ХОДИВ ТАРАС... Нечасто після того, як почуєш поетичні рядки, запам’ятовуєш їх без повтору. Ще рідше пам’ять зберігає почуте на роки. Але буває... «Варвинська земля» назвав я свій вірш, який народився під час польоту від Чернігова до Варви. Десь над Малою Дівицею завершив», – так почав свій виступ перед варвинцями в районному Будинку культури Кузьма Журба на Дні поезії 22 жовтня 1961 року. У жодній збірці Кузьми Тимофійовича я цього вірша не знайшов, тож не виключаю, що якесь слово мимоволі поміняв на синонім. Автор на двадцятому році після того дня через трагічний випадок відійшов у вічність. Не певен, що вірш той і районна газета «Перемога соціалізму», яка тоді виходила у Варві, вставила у звіт про неординарну для райцентру подію. Не вдалося мені знайти потрібне число цього часопису. Так само, як і всеукраїнську газету «Молодь України», яка опублікувала мою кореспонденцію «День поезії в райцентрі». Отож довіряюся пам’яті: По цій землі ходив Тарас І супив брови од печалі, Бо в селах бачив (і не раз): Брати його в ярмі стогнали. В боях, в трудах пройшли роки, І нині край цей не впізнати, – Не тільки гречку й буряки Дає земля, як щедра мати. Дерзанням повні наші дні – Скоряють варвинці природу: Дістали нафту з глибини На благо рідного народу. Земля гордиться тут людьми: Петро В’юницький, Чиж Марія... А дігтярівські килими – Вони прекрасні, наче мрії... В останній же строфі, яку не ризикую надто перекрутити, поет висловив здравицю Варвинщині «під небом рідної Вітчизни».


Ювілеї

167

За шість десятиліть після згаданого Дня поезії багато відбулося змін. Уже в роки незалежної України відзначали варвинці 85-річчя Героя Соціалістичної Праці Петра В’юницького. Свою нагороду він отримав за високі врожаї гречки, якої тепер не знаю чи хоч гектар на всій Чернігівщині знайдеш. Чомусь смакуємо китайську крупу з цієї традиційно української культури. Сам Петро Якович ще до того, як став знаменитим гречкосієм, брав участь у Другій світовій. Нині ж споглядає рідну землю з небесної високості. Не вдалося відслідкувати подальшої долі Марії Чиж, яка в час народження вірша Кузьми Журби славилася як ланкова молодіжної ланки з вирощування кукурудзи. А до чого тут дігтярівські килими? Таке запитання природно може виникнути у молодих читачів, які не заглиблювалися у вивчення історії адміністративно-територіального устрою Чернігівської області. Дігтярі – то селище міського типу Срібнянської громади. А ось протягом 1959 – 1962 років воно було у складі Варвинського району. Як і вся нинішня Срібнянська громада, звідки у Варву того жовтневого дня приїхали два представники: із Сокиринців Микола Харченко, а із Лебединців Микола Хоменко. Вірші двох Микол неодноразово публікувала протягом 1961 року згадана «Перемога соціалізму». Як і поетичні твори педагогів Володимира Зорки із села Журавка та Віталія Пригоровського із Варви, бухгалтера редакції райгазети Петра Жулая. Усіх учасників Дня поезії було згадано у звіті про ту подію в газеті «Деснянська правда» 27 жовтня того року. Звіт був названий поетично «Сонце сяє весняне». Ось його перший абзац: «Золота, чудесна осінь стоїть на Поліссі в ці дні, коли трудящі нашої області, як і все людство, з такою увагою слідкують за роботою історичного ХХІІ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. У природі нині стільки цвіту і барв, що і весна позаздрила б такому багатству. А в серцях людей радість. Радість за сьогоднішні успіхи нашого народу, за світлі перспективи на майбутнє». Певна річ, той звіт належав перу Кузьми Журби, який працював у редакції «Деснянської правди». Але підпису свого під матеріалом не поставив. Мабуть, не захотів перед читачами соромитися за надмірні дифірамби на адресу компартії. А без тих дифірамбів тоді матеріал навряд чи зміг би світ побачити, адже навіть День поезії, як було написано в замітці, «присвячений ХХІІ з’їздові КПРС», а «зі сцени лунало палке поетичне слово про Комуністичну партію». Кращі вірші колгоспного муляра Миколи Харченка, виявляється, «присвячені партійному з’їзду». За них «щедрими оплесками нагородили його присутні». З наступного абзацу читачі довідалися, що «порадував любителів поезії і Микола Хоменко – колгоспник із Лебединців. Натхненно прозвучав його вірш «На з’їзд». Частину його автор звіту навіть процитував. У всіх поезіях, що прозвучали того дня зі сцени, «оспівується творча праця радянських лю-


168

Лiтературний Чернiгiв

дей, прославляється Комуністична партія». І навіть «з новими піснями, присвяченими ХХІІ з’їздові КПРС, виступив хоровий колектив Карпилівського сільського клубу». Коли встигли ті пісні народитися, а учасники художньої самодіяльності розучити їх, якщо з’їзд тільки розпочався? Зупинятися на цих деталях вважаю за потрібне, аби нинішнім поетам, багато з яких народилися в часи, коли компартійне славослів’я зосталося на пожовклих аркушах старих газет, нагадати про «творчу атмосферу» не надто далекого минулого. Та, попри всі негаразди, творчі люди кожен у міру свого таланту виливали почуття у вірші, прозі. І свою збірку лірики «Дорога до щастя» Кузьма Журба авторові цих рядків подарував «з побажанням, щоб у Варві рясніше розцвітав чудесний сад Поезії». Саме так – з великої літери закінчив автограф Кузьма Тимофійович, зазначивши перед підписом дату – 22 жовтня 1961-го. Сад творчості квітнув на Варвинщині вже і на час згаданого побажання. Найстарший із учасників Дня поезії Володимир Зорка був одним із авторів літературно-художнього альманаху «Десна», який виходив у Чернігові. Причому 1957 року виступив у ньому як поет з віршем «Партія» (куди ж без неї!), а 1958 –як прозаїк, видрукувавши оповідання з партизанського життя часів Другої світової «Названа дочка». Віталій Пригоровський з часом перекваліфікувався з педагога в журналіста. Закінчив свій творчий і життєвий шлях редактором міськрайонної газети в Ніжині. А перед тим устиг, працюючи в музеї Олександра Довженка в Сосниці, упорядкувати книжку віршів, присвячених цьому видатному митцеві «Землі і людства полум’яний син». Вона видана «Українським письменником» 1993 року – напередодні 100-річчя від дня народження О. Довженка, яке за рішенням ЮНЕСКО відзначалося в усьому світі. Поміняв колгоспні будні на журналістські і Микола Хоменко: працював у районній газеті в Срібному. Щоправда, в останні роки життя від поезії відійшов. Петро Жулай так і не встиг помилуватися власною збіркою. Але у Варві діє клуб любителів поезії «Первоцвіт», який випустив кілька збірок віршів місцевих авторів та вихідців із Варвинщини. Там поезіям Петра Кириловича завжди знаходиться місце. Микола Іванович Харченко народився і відійшов у вічність у селі Сокиринці. Учасник війни з Фінляндією та Другої світової, під час якої потрапив у полон. Тільки за це після звільнення був засуджений і відбував десятирічне ув’язнення на Колимі. Повернувшись у Сокиринці, працював у колгоспі муляром. Вечорами робив скульптури з дерева, пластиліну, глини, бетону, писав вірші, які публікувалися в місцевій пресі. 2006 року упорядкована за дорученням Президента України Віктора Ющенка киянкою Наталією Позняк-Хоменко вийшла збірка Миколи Харченка «Сокиринські сонети». 27 квітня 2007-го добірка віршів з неї прозвучала в ефірі обласного радіожурналу «Сонячні кларнети». Не можна втриматись,


Ювілеї

169

щоб не процитувати кілька перших рядків із цих віршів. Ось вони: «Я син полів і син родючих нив», «Тут Лев Жемчужников Остапа малював», «Ось той ставок, де верби я садив», «Мій рідний край – це щирий лісостеп», «Мов тіні дум, що знову не збулись», «Шумить, бринить листків клавіатура», «Над сизим бором ліг лимонний вечір», «Живу простий, як та цеглина»... Скажіть, чи зможе так говорити не поет? 8 липня 1978 року в Сокиринцях відзначалося 175-річчя від дня народження Остапа Вересая. Тоді був відкритий пам’ятник на його могилі. А в парку уже за сім років до того постав пам’ятник цьому співцеві, створений Миколою Харченком. У парку, що розкинув казкові шати біля палацу Григорія Галагана, у якого свого часу гостював Тарас Шевченко. Перша із наведених тут світлин зроблена фотокором Володимиром Зимою саме у той липневий день 1978-го. На ній (зліва направо) стоять керівник обласної письменницької організації Станіслав Реп’ях, автор цих рядків, водій з обласного будинку народної творчості, директор цього закладу Володимир Авраменко, журналіст Олександр Каранда, заступниця начальника обласного

управління культури Алла Лохвицька, директор обласної бібліотеки імені В. Короленка Лесь Мазур, співробітниця Чернігівського музею Михайла Коцюбинського Таїсія Немирівська, чернігівський композитор Іван Зажитько. А сидить Микола Харченко. По цій землі ходив Тарас... Крім Сокиринців і Дігтярів, у «Шевченківсько-


170

Лiтературний Чернiгiв

му словнику» знайшлося місце для села Журавка, що за десяток кілометрів від Варви на берегах Удаю. Отож цитую: «Шевченко, мабуть, їздив сюди 1843 і виконав тут Лукомського Родіона Івановича портрет». Науковці – люди обережні. Якщо немає точної вказівки на перебування особи в конкретному населеному пункті, вони використовують слово «можливо». А де ж був виконаний портрет журавського поміщика, як не в його маєтку, поблизу якого під час своєї першої поїздки Україною 1843 року мандрував Шевченко? Та залишимо припущення для пошуків істини дослідникам. Ми ж про безперечне. На другій світлині (зліва направо) зафіксовані учасники Дня поезії Микола Хоменко, Микола Харченко, Володимир Зорка, Олександр Олійник, Кузьма Журба, Віталій Пригоровський, Петро Жулай, а також двоє з організаторів поетичного дійства Олексій Чеберда та Василь Бойко.

Насамкінець не зайве нагадати, що День поезії у Варві, шість десятиліть від часу проведення якого минуло, проходив у рамках загальноукраїнських заходів з нагоди 100-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Авторові пам’ятника Остапові Вересаю Миколі Харченку тоді якраз виповнилося 40 років. Отже, цьогоріч від дня його народження минуло рівно сто. Такий ось збіг. Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів


Відлуння війни

171

Літературний

Відлуння війни ×ÅÐÍIÃI Спростування

ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ: ПРАВДА І ВИГАДКИ (сторінками однієї книги) У 1948 році Юрій Збанацький неначе вихор увірвався в українську літературу, коли у журналі «Дніпро» було опубліковано його повість для юнацтва «Таємниця Соколиного бору», яку прочитали без перебільшення мільйони школярів у всьому Радянському Союзі. Директор Інституту літератури та віце-прем’єр уряду України Микола Жулинський у листі до Юрія Збанацького, який щойно переніс інфаркт, писав: «Дорогий Юрію Олефіровичу, глибоко вразила мене вістка про те, що Ви захворіли. Останнім часом багато думав про Вас – писав передмову до 3-го тому «Антології української літератури для дітей та юнацтва», в якій описав, як з Вашою «Таємницею Соколиного бору» перебирав сиру, пророслу картоплю в льосі – зачитувався пригодами юних розвідників. Щиро, від усієї душі бажаю Вам якнайшвидше виздоровіти, стати на ноги, знову писати.... Хай буде прихильною до Вас доля!». Пізніше вже дорослий читач був уражений повістю Юрія Збанацького «Єдина» і романом «Хвилі». Письменник Юрій Бедзик писав так про ці твори: «Популярність «Єдиної» була величезна. Вузько, за сюжетом, в ній ідеться про страдницьку долю героя-партизана Дибченка, про його матір, зокрема про те, як ця українська жінка по суті віддала свого сина на олтар боротьби проти фашистів. Але, вчитуючись у повість, схоплюєш іншу думку і розумієш інший, вищий зміст її – герой повісті піднімається на смертельний бій за єдину свою долю, за єдину свою Вітчизну, за свою Україну»1. А чого варті лишень слова класика української літератури Олеся Гончара, записані ним у щоденнику, який побачив світ у 3-х томах уже після його смерті у 2002–2004 рр.: «Справжній самородок народний... А його «Єдина» зробила б честь любій літературі». Патріарх української літератури, Герой України Юрій Мушкетик в останньому прижиттєвому інтерв’ю в 2020 р. на питання: «А кого ще з радянської епохи варто перевидавати, крім названих?», відповів так: «Чудовий письменник був Іван Сенченко. Юрій Збанацький, – його найкращий 1 Бедзик Ю. Во славу людини / Юрій Бедзик // Література та культура Полісся. Ніжин, 2004. Вип.26. Із творчої спадщини Ю. О. Збанацького : (до 90-річя від дня народження). С.10-22.


172

Лiтературний Чернiгiв

твір «Єдина»…»2. Роман «Хвилі» був відзначений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка. Про життя і творчість Юрія Збанацького написані книги і статті і недарма3. Письменник не потребує особливих рекомендацій. Це визнаний майстер художнього слова і його літературний спадок – помітне явище в усій українській літературі. І він точно не дитячий письменник, як про нього пише «літературознавець» Михайло Жирохов. Хоча кажуть, що для дітей потрібно писати так само добре, як і для дорослих, тільки значно краще. А тепер про те, якою він був людиною. Наводимо думки відомих особистостей, які дещо зробили у своєму житті і відомі у суспільстві трохи більше ніж Жирохов, персонаж з великими амбіціями і апломбом. Не будучи професійним дослідником (без наукового ступеня), він фактично є аматором, але робить категоричні висновки про те, хто є справжній, а хто фальшивий. І що ще гірше – намагається нав’язати це читачеві. Особливо обурює його наїзд на сліпого підпільника Якова Батюка. Можна тільки уявити собі силу духу цієї людини, яка, маючи таку серйозну ваду, змогла піднятися на боротьбу з ворогом. Але мова зараз не про нього. Багато з тих, хто особисто знав Ю. Збанацького, відзначали його людяність. Через що відповідним було ставлення і до нього з боку переважної більшості колег по роботі. Вже згаданий голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик про багатолітню працю зі Збанацьким говорив так: «Не можу не подивувати його далекоглядності, розважливості, вмінню залагодити стосунки між людьми. Звести до нуля конфлікт...». Схожу думку висловлював і відомий письменник Анатолій Дімаров: «Я не знаю випадку, коли б він відвернувся від когось, хто потрапив у біду, байдуже пройшов мимо», додавши, що «у нього доброта не «душа нарозпашку», з очима блакитними, з обіймами рожевими, а глибока, прихована іноді за похмурим виразом обличчя...». Що ще можна додати до думок цих поважних людей, які знали Збанацького не одне десятиліття? І так думали не тільки колеги-літератори, а й люди, з якими Збанацького звела колись доля. У родині Збанацьких зберігається поштова листівка – привітання з Новим 1989 роком. У посланні невідомого сім’ї земляка Юрія Олефіровича, який тоді 2

Мушкетик Ю. «Чому б в Україні не прийняти закон про податок на багатих» [Електронний ресурс] / Юрій Мушкетик; зап. Р. Новакович. – 2019. – 31 трав. Режим доступу: https://zn.ua/ukr/ART/ 3 Бондарчук С.А., Дзюба Є.Г. Збанацький Юрій Олефірович (1.01.1914– 25.04.1994). Герой Радянського Союзу / С.Бондарчук, Є.Дзюба // Герої – освітяни і науковці України. 2-е вид., доп. К., 2012. С.375-377; Збанацький А. Заграва над Десною : (партизанський командир і письменник Юрій Збанацький очима сина) / Анатолій Збанацький. Київ: «Профінформ» ФПУ, 2008. 140 с., іл. (Б-ка музею історії міста Києва); Горлач Л. Мудрість його доброти : [спогади про Юрія Збанацького] / Леонід Горлач // Літ. Україна. 2009. 5 лют. С.1,8; Стогнут О. Юрій Збанацький : літ. портр. / Олександр Стогнут. Київ: Дніпро, 1968. 119 с. та інші.


Відлуння війни

173

жив у Москві, після традиційних побажань здоров’я писалося: «Годы идут и накопилось их у меня немало. А память о родном Остре, о юности, наполненной заботами, радостями и трудностями тех лет, о друзьях и товарищах, среди которых ты, Юра, уже тогда, выделялся своей необычностью и душевной добротой, не только не меркнет, но принимает все более отчетливые и осмысленные очертания. Многое было и после. Особенно в период войны. Говорить тебе об этом не надо, если подумать об испытаниях, выпавших на твою долю, которые ты героически перенес. Однако все, что связано с Родиной, остается сокровенным и дорогим. Очень хочется повидаться, поговорить с тобой. Ведь ты остался единственным близким мне из остерских ребят нашего поколения, украсившим его своими героическими подвигами и ярким талантом писателя. Бувай здоров, гони от себя все хворобы, пиши, обнимаю». Людям зі сторони все добре видно. Такі слова ще треба заслужити і їх скажуть далеко не кожному. Якщо про довоєнну біографію та літературні здобутки Юрія Збанацького відомо досить багато, то про воєнний період життя письменника знають значно менше, і це дає привід декому поширювати різні чутки і інсинуації. Хоча сам Юрій Олефірович про ті часи розповів немало у своїх книгах. А було це так. На початку війни йому доручили сформувати партизанський загін у складі 30 чоловік, але в складних умовах перших місяців окупації він так і не розпочав свою діяльність. Згодом Збанацького заарештувала остерська поліція і відправила до Чернігівської тюрми, де довелося просидіти близько восьми місяців. Восени 1943 р. йому вдалося втекти з Яцевського концтабору разом з учителем Юрієм Кулідою. Повернувшись у остерські ліси, він очолив боротьбу з ворогом. Спочатку Збанацький був командиром партизанського загону імені Миколи Щорса, який у серпні 1943 року перетворився у з’єднання. Вирішальну роль тут відіграла зустріч Збанацького з Кузьмою Гнідашем (конспіративне ім’я «Кім»). У книзі «Наш позивний – свобода» начальник УШПР генерал Т. Строкач писав: «Уперше я почув про Юрія Збанацького від командира розвідувальної групи Кузьми Савелійовича Гнідаша, який був посланий у ворожий тил Генеральним Штабом Червоної Армії, і який перебував у з’єднанні Збанацького. Гнідаш передав про дії партизанів і їхнього командира в ГРУ, через яке УШПР і налагодив радіозв’язок з Збанацьким. Потім ми відрядили Збанацькому радиста, і з тої пори у нас був міцний і надійний зв’язок». За успішні дії Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року Юрій Олефірович Збанацький був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В його нагородному листі написано: «В связи с приближением частей Красной Армии к рекам Десна и Днепр Украинским штабом партизанского движения командиру соединения партизанских отрядов Черниговской области тов. Збанацкому была поставлена задача – до подхода частей Красной Армии овладеть существующими переправами на реках Десна и Днепр, соорудить новые переправы, удерживать их до подхода частей Красной Армии с тем, чтобы дать возможность частям Красной Армии с марша переправиться


174

Лiтературний Чернiгiв

на правый берег и занять плацдарм. Тов. Збанацкий принял решение овладеть переправами в районе сел Гнилуша, Максим и Смолин на реке Десна и в районе сел Сорокошичи, Сивки и Навозы на реке Днепр. 11-12 сентября соединение партизанских отрядов под командованием тов. Збанацкого приняло бой с немецким батальоном, стремившимся занять переправы в указанных пунктах. Несмотря на численное превосходство (немцы имели четыре средних танка, две танкетки, три бронемашины), соединение не только сдержало переправы, но и построило новые, при этом было уничтожено два средних танка, одна бронемашина. 15 сентября подошли передовые части Красной Армии и беспрепятственно переправились на правый берег Десны, а затем Днепра. В районе р. Днепр соединением для быстрейшей переправы и занятия плацдарма для частей Красной Армии было построено два больших парома, большое количество лодок, кроме того, были построены плоты для большого груза. Партизаны, заняв оборону на правом берегу р. Десны, обеспечивали прикрытие частей Красной Армии. Первым переправился стрелковый полк тов. Харланова (322 дивизии 60 армии). За выдающиеся заслуги в деле развития партизанского движения на Украине, выполнение задач по овладению переправами на реках Десна и Днепр, что обеспечило переправу частей Красной Армии на правый берег, тов. Збанацкий Г. О. достоин присвоения звания Героя Советского Союза. Секретарь Центрального Комитета КП (б) Украины (подпись) <1943» 4. Як бачимо, все досить прозоро. Проте «історику» і журналісту Михайлові Жирохову так не здалося, і він почав шукати і знайшов матеріали, які, на його думку, спростовують багато що у біографії Ю. Збанацького періоду німецької окупації. І де це все він знайшов? У архівах НКВС, цієї зловісної організації, яка зробила дуже багато для заповнення таборів ГУЛАГу, у своїй більшості невинними людьми. Зважаючи на це, кожна притомна людина повинна була б розуміти, що таким джерелам не можна сліпо довіряти, а треба підходити до них украй обережно і критично. Натомість Жирохов зробив все з точністю до навпаки, він буквально вихлюпнув знайдені нашвидкуруч факти на сторінки своєї «книжки», додавши до них свої недолугі і поверхові коментарі та увінчавши свій твір сенсаційною і провокативною назвою «Юрій Збанацький: фальшивий герой із радянського дитинства» (Чернігів, 2021). Якщо йти за книгою Жирохова, то Ю. Збанацький винен у всьому і завжди: зреченні від власного імені; дезертирстві; дружбі з начальником Остерської поліції Дрюмою; підписанні угоди про співпрацю з СД під час тюремного 4

Литературное наследство. М., 1966. Т.78. Кн. 2. С.519-522.


Відлуння війни

175

ув’язнення; втечі з Яцевського концтабору, що могло коштувати життя іншим бранцям; вбивстві вагітної жінки, начебто його коханки Ольги Янко; у створені «причесаної» післявоєнної версії його партизанського минулого; у сумнівному присвоєнні звання Героя Радянського Союзу. (На жаль, не було його тоді поряд з Хрущовим, він би підказав). І не важливо, що жоден з цих фактів ніколи і ніким не був доведений, незважаючи на неодноразові спроби. Але про все по порядку. Жирохов вважає, що Збанацький зрікся імені, даного йому при народженні. Якщо б він уважніше подивився на запис у метричній книзі, фотокопію якої сам же і наводить у своєму творі, то звернув би увагу на грубі помилки у написанні як прізвища, так і імені батька (Єлевферій Євфимович Сбонацький), що свідчить лише про низький освітній рівень того, хто робив цей запис. Його батьки малограмотні люди ще менше розумілися на цих тонкощах. Дитина отримала при хрещенні ім’я Григорій. Але все життя, починаючи від народження, рідні завжди називали хлопця лише Юрком, помилково вважаючи, що Григорій і Юрій одне і те саме ім’я. Сам Збанацький писав про них наступне: «Моїми батьками були прості малоземельні селяни, які знали одні клопоти – якнайстаранніше обробити землю і виростити такий урожай, щоб вистачило його до нового. Це їм вдавалося рідко… <…> Батьки пішли з життя рано, отець не витримав поранень та хвороб, здобутих на війні, а маму мою вже в Вітчизняну війну убили фашисти. В пам’яті моїй вони живуть завжди, я знаю, що саме в них я запозичив усе те найкраще, що робить людину Людиною» 5. Але Жирохов навіть тут угледів крамолу і почав «шити діло». Тепер щодо, начебто, дезертирства Збанацького, тут Жирохов посилається на звіт секретаря Остерського підпільного райкому партії Василя Йосиповича Глушка від 15 червня 1946 року, в якому він звинуватив Збанацького в тому, що той у 1941 році розпустив людей свого загону по домівках, а сам повернувся до Борсукова на легальне становище. Начебто, вільно гуляв по Остру, пиячив з начальником поліції Дрюмою, ходив на реєстрацію до німецької комендатури*. Треба зазначити що на початку ворожої окупації багато хто розгубився і діяв не зовсім так, як було потрібно. Це стосується і самого Глушка. Зрештою, він після чотиримісячної діяльності в 1941 році вивів підпільний райком з району, залишивши там групу людей, начебто, для створення підпілля і партизанського загону. І лише в липні 1943 року, через 2 Збанацький Ю. Автобіографія / Юрій Збанацький // Література та культура Полісся. Ніжин, 2004. Вип. 26. С.23. * За наказом нової влади комуністи, працівники НКВС, командири Червоної Армії, євреї мали стати на облік зовсім не в німецькій комендатурі, а в адміністративному відділі міської управи. Для цього надавався обмежений строк. Так, у Чернігові акція проводилася з 29 вересня до 5 жовтня 1941 року. Деякі законослухняні громадяни виконали наказ і за це заплатили життям. Якщо б Збанацький був серед них, ми б сьогодні навряд чи говорили про нього як про партизанського командира. 5


176

Лiтературний Чернiгiв

роки від початку війни, було затверджено новий склад Остерського підпільного райкому партії 6. Це дуже схоже на тривалу бездіяльність без поважних причин, яку пізніше, після повернення радянської влади, потрібно було якось пояснювати і виправдовувати себе, а іноді намагатися переводити стрілки на когось іншого. Що він і робив. Звісно, рішення Глушка залишити район немає підстав засуджувати. Він діяв так, як дозволяла конкретна ситуація. До середини вересня 1941 року окупованими виявилися всі села Остерського району. Партійні організації і комітети, залишені перед відходом для підпільної роботи, були частково розгромлені і в Острі та Моровську. Ворогу вдалося паралізувати дії партизанів, діяльність яких тоді була ще на зародковому етапі. Межиріччя, яке починається біля Києва, де зливаються Дніпро і Десна, і тягнеться на північ, здавалося мертвим. Так було не лише на Остерщині. Ворог тоді багатьом здавався нездоланним, і умови для партизанського руху ще не визріли. Як показало життя, це сталося значно пізніше. Потенціальні партизани Збанацького також розсіялися. Хтось загинув, хтось відступив з частинами Червоної Армії, хтось повернувся до рідних домівок. Партизанські землянки у лісі з найпотрібнішим були пограбовані місцевими селянами. За цих умов Збанацькому нічого не залишалося, як повернутися до рідного Борсукова, де він намагався встановлювати нові зв’язки з іншими патріотами і був прикро вражений, коли дізнався, що дехто з колишніх колег-освітян став колаборантом. 6 червня 1976 року вже згаданий В. Глушко написав спогади з новою версією подій, яка відрізнялася від попередніх (мова оригіналу): «В декабре 1941 года мы получили такие разведданные, что нач. полиции Дрюма поехал на машине в Борсуков хутор, привез в Остер тов. Збанацкого. Целую ночь у нач. полиции на квартире была пьянка, обработка Збанацкого, чтобы он пошел работать с ними. Утром Збанацкого отвезли к себе домой, якобы дали ему время обдумать и дать ответ на предложение полиции. А потом Збанацкий Ю. О. был арестован вместе со своим другом Добрицким Я. и отправлен в Черниговскую тюрьму» 7. Виглядає якось не переконливо. Начебто дав згоду співпрацювати з новою владою, а вона його за це до в’язниці. Чи, може, все-таки відмовився? Що більш логічно. Отже, за Глушком, Збанацький опинився у в’язниці тому, що не пройшов обробку своїми колишніми підлеглими з довоєнного відділу народної освіти. Але схоже, що це лише особиста думка Глушка, який міг і не знати всього достеменно, а тільки припускав. Аби підтвердити тезу про те, що Юрію Збанацькому жилося непогано й у в’язниці, Жирохов цитує пояснювальну записку до Чернігівського обкому партії, датовану 8 березня 1945 року, за підписом якогось Федора Федоро6 Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941–1943 гг.) : сб. док. и материалов. Киев, 1978. С.155. 7 Архів ГДА України. Справа №99619 (електронна копія. 110.jpg).


Відлуння війни

177

вича Кириченка (мова оригіналу): «Я был арестован полицией и направлен в Черниговскую тюрьму, где и просидел до 14-15 мая 1942 г. Обвиняли меня в принадлежности к партизанам и в том, что я член партии. …у меня завязалась связь с Збанацким. …через полицейского передавали друг другу хлеб и сухари. Например, приходит в мою камеру полицейский и говорит: «Кто тут Кириченко? Збанацкий просит хлеба. Ну, я и передавал». (Так могла сказати тільки людина абсолютно не знайома з порядками, які існували в цій тюрмі. Прямо санаторій якийсь). Для початку потрібно з’ясувати, хто такий цей Кириченко. Не дуже віриться в те, що тюремники виконували дрібні доручення в’язнів у плані покращення їхнього побуту. Не той це був об’єкт, але зрозуміло, що кожен арештант якось прагнув пом’якшити нестерпні умови існування. За словами Кириченка, Збанацькому двічі на тиждень приносила їжу і забирала його брудну білизну для прання сестра дружини Феонія Іванівна Левданська. Згодом вона розповіла Кириченку, що її родича одного разу сильно побили. Він сидів у камері №13 чи 11, потім його перевели до другої камери. Міг передавати їй записки. Дуже дивно і не дуже переконливо. До слова, тюремний побут, порядки наглядачів добре описав Збанацький у повісті «Єдина». Герой твору (читай, сам письменник) спочатку перебував у камері № 8 – так званій слідчій камері. Сиділи тут в’язні, якими «опікувалася» слідча поліція. Потім їм надавали інше «житло». Чернігівська тюрма працювала за правилами внутрішнього розпорядку для в’язнів нацистських тюрем, запровадженими в грудні 1941 року. Заборонялося вільне пересування, будь-яке сполучення між в’язнями. Вони повинні були дотримуватися певних правил поведінки із наглядачами, коли ті гукали їх через віконце для спостереження 8. Із процитованого витягу з пояснювальної записки Кириченка не ясно, в якому відділенні в’язниці утримувалися він і Збанацький. Чи сиділи вони разом в одній камері? Щоб з’ясувати, як насправді жилося в’язням у цій тюрмі, звернемося до книги відомих українських істориків Тамари Вронської та Олександра Лисенка «Тюремний мартиролог…»: «У перші дні окупації Чернігова у місцевій в’язниці, що підпорядковувалася спочатку місцевій управі та ортскомендатурі, а пізніше – СД, утримувалися 600-700 арештантів: партизанів, підпільників, цивільних громадян, підозрюваних в нелояльності до нацистського режиму. Вже у грудні 1942 р. число арештантів перевищило 2000 осіб. Тюрма складалася з семи відділень: у першому утримувалися ті, хто перебували під слідством, другому – особи, які працювали в СД та в інших окупаційних органах, третьому – засуджені на невеликі терміни, четвертому – смертники, п’ятому – військовополонені, шостому – особи, які підлягали відправленню до Німеччини, сьомому – поліцейські, які порушили існуючі для них німецькі приписи. Більшості в’язнів з числа опозиційних до режиму взагалі 8 Вронська Т., Лисенко О. Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів : (наук. – док. вид.) // Тамара Вронська, Олександр Лисенко. Харків, 2014. С.167-168.


178

Лiтературний Чернiгiв

НЕ ВИДАВАЛИ ХЛІБА, годували неочищеною картоплею, варивом із залишків овочів. Люди спали на голій підлозі, на прогулянки не виводилися» 9. Все це абсолютно спростовує версію Кириченка і доводить, що його розповідь є суцільною брехнею. Колишній в’язень Віктор Гребєнніков 15 липня 1944 року розповів представникам Чернігівської комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників та їхніх поплічників про умови утримання у Чернігівській тюрмі наступне. Арештантів годували вкрай погано. Раз на день давали рідину, схожу на картопляний суп без солі, та іноді по 150 г сурогатного хліба. (Про який хліб для Збанацького від Кириченка могла йти мова?). Жодних прогулянок не було. Виводили на збиральний двір на розстріл або для прибирання трупів. Передач в’язням не давали, тюремники забирали їх собі. 10 Збанацький виявляється був на привілейованому становищі, йому дозволяли передавати хліб та брали прати білизну. Мабуть, через якісь послуги. Але це прямо йде у розріз із інструкцією СД, яка вимагала ставитися навіть до завербованих агентів так само, як до інших в’язнів, що б їх не вирахували і не знищили співкамерники. Отже, те, що говорили такі свідки, як Кириченко, не могло бути правдою. Інакше кажучи, це була стопроцентна брехня. Про умови утримання заарештованих ідеться і у витягу з показань слідчому держбезпеки на допиті колишнього фельдшера Чернігівської в’язниці Семена Загаби від 4 січня 1944 року (мова оригіналу): «Все не врученные передачи разделялись в складе по сортам продуктов. Из этого количества в первую очередь жировые продукты забирало руководство тюрьмы, как-то переводчица и начальство. В том числе много получалось в неделю сверх пайка примерно хлеба около 2–3 килограмм или сухарей, а также молоко – до литра. Второй сорт продуктов брал батальонный и руководство СД, как-то также жиры, молоко и хлеб. В третью очередь раздавались среди надзирательского состава сухари и молоко. В четвертую очередь продукты выдавались мне для фельдшерского пункта. По выдаче этих продуктов больным заключенным, получал для этого сухари, хлеб, кашу, картошку и другие приготовленные продукты. В пятую очередь выдавались продукты на общий котел для приготовления пищи для заключенных, как-то сухари и хлеб, и IV-му отделу заключенным передачи не оставалось и не вручалось. Вся выдача продуктов и чистка передач осуществлялась по списку, составленному начальником тюрьмы Носенко. Все продукты выдавались бесплатно и деньги за них не взимались. Дальше продукты получали надзиратели, как-то: Жук, Аникеенко, Савченко-Бельский. В основном эти продукты получал весь тюремный состав, но только не в одно время, а в разное время и в разные очереди времени» 11. Отже, все їстівне за9

Там само, с.23-24. Насильство над цивільним населенням. Чернігівська область. Документи органів держбезпеки. 1941-1943. Київ, 2019. С.304,305. 11 Там само, с.306. 10


Відлуння війни

179

бирали собі тюремні мародери, а арештанти пухли з голоду. Блюзнірство цієї людини неймовірне. За показаннями свідків, Семен Загаба давав в’язням, які просили у нього медичної допомоги, випити отруту. Начальству доповідав, що всі ці люди хворіли на тиф. За тюремними правилами такі в’язні підлягали негайному розстрілу. Тому у подальшому ніхто із арештантів не горів бажанням звертатися до «лікаря» Загаби ні за яких обставин. Отож сухарі, хліб, каша, картопля, які потрапляли до фельдшерського пункту, ставали його здобиччю, а не потрапляли до тих, кому призначалися – хворим. Якісний хліб і сухарі для харчоблоку – нахабна вигадка Загаби. Військовий трибунал виніс справедливий вирок цьому катюзі – вищу міру покарання, тобто розстріл. Виникає закономірне питання: а як Федір Кириченко добував хліб і сухарі? Він писав, що був заарештований за членство в партії і за приналежність до партизанів. Справжній опозиціонер німецькій владі. За це, по суті, Кириченка мали утримувати у четвертому відділенні для смертників. Але є підстави для сумніву – чи був він у тюрмі взагалі. Як комуніст, він повинен був установити контакт з Чернігівським обкомом партії. Тому він написав те, що потрібно було написати, намагаючись знайти виправдання собі. У 1976 році на прохання групи колишніх підпільників Чернігова управління КДБ при РМ УРСР по Чернігівській області провело перевірку щодо причетності до підпільної діяльності як керівника Феодосія Миколайовича Бєляєва. Було встановлено, що ця особа з підпіллям Чернігова не була пов'язана взагалі. Серед названих ним членів насправді неіснуючої підпільної групи фігурував і вже знайомий нам Кириченко, який насправді виявився «фальшивим» підпільником. З’ясувалося, що він познайомився з Бєляєвим лише після війни. Але, запевняв, що під час окупації на свій страх і ризик, працюючи на заводі з обробки шкір, зіпсував 4-5 тонн дубильних речовин. Про своє перебування у в’язниці за ці саботажні дії Кириченко – ані пари з вуст 12. Наступним «вбивчим» аргументом Жирохова є витяг з допиту начальника тюрми Олексія Носенка. На початку літа 1944 року він добровільно з’явився в органи держбезпеки. На допитах Носенко ладен був розповідати, що завгодно, аби врятувати своє життя. Проте це йому не допомогло. 5 квітня 1945 року Військовий трибунал військ НКВС Чернігівської області засудив його до вищої міри покарання 13. Він показав, що добре пам'ятає ЗБОНАЦЬКОГО, який прибув до ввіреного йому тюремного замку в червні 1942 року. Його помістили до четвертого відділення смертників. Тобто, Збанацький опинився у звільненій камері відділення після розстрілу її в’язнів, який стався наприкінці травня 1942 року. Тоді поблизу катанінової фабрики розстріляли близько 400 людей, вивезених з тюрми. З настанням липня 1942 року було вивезено і розстріляно ще 1000 чоловік. Тоді ж повністю звільнили ізолятор для хворих, де перебувало 12 пацієнтів. Збанацький, як бранець відділення 12 13

Архів ГДА України. Справа №99619 (електронна копія. 110 jpg). Вронська Т., Лисенко О. Тюремний мартиролог.., с.137-138.


180

Лiтературний Чернiгiв

смертників, мав би бути розстріляний разом з усіма у липні 1942 року. Однак, за словами колишнього начальника в’язниці, він, імовірно, прийняв пропозицію шефа тюрми Курта і підписав згоду на співробітництво з СД *. Це, начебто, сталося у присутності кількох осіб, у тому числі і Носенка, що суворо заборонялося робити в присутності свідків, аби уникнути провалу. Це було грубим порушенням інструкції вербування агентів, чого німці-педанти ніколи собі не дозволяли. Після цього, за словами Носенка, Збанацький опинився у першому відділенні для військовополонених (?!). Але там утримувалися ті, хто перебували під слідством! Коли ж після війни органи НКВС влаштували очну ставку, Носенко не впізнав Збанацького, хоча був упевнений у тому, що може це зробити, бо переконував, що добре його знає. Зрозуміло, що і не міг цього зробити, бо описував його як блондина, хоча насправді Збанацький був брюнет. (І де ж тут «пощастило» за Жироховим?). Посібник ворога, потрапивши у безвихідну ситуацію, робив відчайдушні спроби себе врятувати, доводячи те, що начебто допомагав в’язням. Саме він показав, що Збанацький вийшов на свободу. Насправді ж з тюрми його відправили до Яцевського концтабору. Знову дивна логіка, людина пішла на вербування, а її запроторили до концтабору, де користі від неї було мало. Перебування в Яцевському таборі і втеча звідти – ще один гріх Збанацького, за Жироховим. Звернемося до наказу міжрайонної управи Чернігівщини районним управам про утворення концентраційних таборів від 23 січня 1942 року: «Остаточний термін утворення таборів по м. Чернігову 1. 02. 42 року, по районах 10 лютого 1942 року» 14. Першими табірними поселенцями стали тюремні в’язні і не лише військовополонені, а й ті, хто ухилявся від трудової повинності. Арештанти мали обробляти землю, вигодовувати худобу для потреб Німеччини. Їх використовували на сільгоспроботах в селах Яцево і Бобровиці, де знаходилися господарства СД і німецької комендатури. Серед перших був і Юрій Збанацький. Та зумів утекти. Втечі там відбувалися і раніше. Після його втечі окупанти розстріляли в’язнів як заручників. У загибелі людей виявляється винен Збанацький, а не кривавий гітлерівський окупаційний режим, який прийшов на нашу землю вбивати і руйнувати... За такою логікою можна було б врятувати всі 27 млн радянських громадян, які загинули у війні. Потрібно було лише вже 22 червня 1941 року усім підняти руки вгору і припинити опір агресору. Але нічого з цього б не *

Чернігівською тюрмою керувало СД в особі кількох співробітників 4-го відділення : Обергереца, Штрасена (його вбили партизани у Кувечичах Чернігівського району) і Курта. Тюремним слідчим був Краузе. Вказівки щодо розстрілу в’язнів за конкретними прізвищами надходили з 4-го відділення СД на ім’я О. Ф. Носенка через тюремну перекладачку О. Є. Анищенко. Див.: Насильство над цивільним населенням. Чернігівська область. Документи органів держбезпеки. 1941-1943. Київ, 2019. С.300. 14 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні : зб. док. і матеріалів. К., 1963. С.80.


Відлуння війни

181

вийшло, бо Гітлер говорив про СРСР: «Ми повинні стерти з поверхні землі цю країну і знищити її народ»14а. Теж саме можна зробити і зараз на Донбасі. Нехай ворог торжествує і суне далі. Життя в таборі було жахливе. Розстріли відбувалися практично кожного ранку. Так розважався начальник табору Бакирс/Бакус. Він відбирав найслабшого бранця, знущався з нього, а потім розстрілював на очах інших в’язнів. Опинившись на свободі, Юрій Збанацький у листопаді 1942 року почав вести «Щоденник партизанського загону імені Миколи Щорса». Записував простим олівцем у зошиті в клітиночку, схожому на довоєнний блокнот агітатора. Сторінки пожовтіли від часу. Однак це повною мірою читабельний документ. На першій сторінці читаємо: «Позаду лишилося багато: рік і 5 місяців війни, рік і 3 місяці життя у фашистському тилу. За цей час багатьом з нас довелося пережити багато: фашистську тюрму, втечу з-під розстрілу, голод, холод і щоденно чекати смерті. Нас поки не багато, але буде багато». Нині цей документ зберігається в одному з київських музеїв. Проте найбільший гріх Збанацького за Жироховим – вбивство молодої вагітної жінки, начебто, його коханки Ольги, дочки борсуківського старости Федора Янка. Показання свідків проти Збанацького суперечливі: то він утопив обох, то вбив, то забрав їх до партизанського загону. Навіть якщо повірити у цю версію, що була якась особиста любовна історія, то питається, яка була потреба її вбивати? Чого він боявся? Небажаного одруження чи необхідності платити аліменти? На жаль, наше життя далеке від досконалості. Різні історії в житті бувають – люди одружуються чи не одружуються, народжують дітей у шлюбі або поза ним. Це особиста справа кожного. Ще Гебельс говорив, що чим більша брехня, тим швидше в неї повірять. І дехто повірив у цю нісенітницю і базікав, розносячи плітки. Особливо ті, хто хотів чимось дошкулити Збанацькому. Так що ж все-таки сталося насправді? Відповідь знаходимо в документі на ім’я начальника УШПР, комісара державної безпеки тов. Строкача під назвою «Отчетный доклад «О состоянии работы разведотдела соединений партизанских отрядов Збанацкого», складений і підписаний заступником командира з’єднання з розвідки капітаном державної безпеки Павлом Марковичем Піскуном 22 жовтня 1943 року. Читаємо: «Также Остерской жандармерией был завербован с террористическим заданием бургомистр с. Борсуков Федор Янко. Перед этим создана легенда его ареста за связь с партизанами и, чувствуя угрозу ареста, последний сбежал с семьей в отряд. Однако, не выполнив своего задания, был разоблачен»15. На жаль, капітан Піскун не повідомив, чим для Федора Янка завершилося розкриття цього злочину і що сталося з його Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя. Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941–1944) / Анатолій Кентій, Володимир Лозицький. Київ, 2005. С.19. 15 Один примірник звіту П. М. Піскуна з резолюцією «3 экз. В дело Таранущенко» зберігається у родині Збанацьких. 14а


182

Лiтературний Чернiгiв

сім’єю. Але не важко здогадатися. З німецькими агентами, засланими у загін, розмова у партизанів була коротка. Але до чого тут Збанацький? Далі більше. Жирохов чомусь вважає, що партизанське минуле Юрія Збанацького «причесана» післявоєнна версія. Посилається на архівний документ за підписом Кабакова від 25 грудня 1944 року «Заметки для доклада секретарю Обкома КП(б)У тов. Кузнецову М. Г. по делу Героя Советского Союза Збанацкого Г. О.». У нотатках Кабакова йдеться про те, що особливих дій проти німців загін не проводив. Боролися партизани лише з поліцейськими станами «с целью политического эффекта и авторитета». Збанацький пиячив і водився з націоналістами. І головний аргумент: «Партизанское соединение Збанацкого помощи Красной Армии в форсировании Днепра никакой не оказывало, тем самым не выполнило Приказ УШПД и телеграммы Н. С. Хрущева». Відразу звертається увага на цей абзац як на такий, що суперечить нагородному листу, який нами вже процитований. Що тут сказати? Подання цього документа є вершиною непрофесіоналізму і невігластва Жирохова. Хто такий товариш Кабаков? Зрозуміло, що це дрібний партійний функціонер чернігівського обласного масштабу. І він наважився заперечувати документи, підписані найвищим командуванням 1-го Українського фронту (генералами Пуховим та Черняховським) та партійним керівництвом України на чолі з Микитою Хрущовим. Кабаков, не розуміючи, що до чого, вихопився зі своєю доповіддю як «Пилип з конопель». Думається, що, якби ця людина знала про існування згаданих документів, то скоріше б у нього відсохла рука, ніж вона це зробила. А Жирохов його цитує, вважаючи істиною в останній інстанції. Отже, виходить – Хрущов вважав, що Збанацький виконав його завдання, а Кабаков категорично не погоджувався з цим. Чи можна собі таке уявити? Ймовірно, Кабаков або був не в своєму розумі, або мало інформований про дійсний стан речей, або кимось запрограмований, бо тяжко пояснити, чому він готував документи, які йшли у розріз з лінією вищого військового та партійного керівництва республіки. Тепер до того, що загін Збанацького воював лише з поліцаями. Цю брехню Кабакова легко спростовують архівні документи. Один з них за підписом Строкача: «Уничтожен немецкий гарнизон в районном центре Пирнов Киевской области, при этом истреблено 500 немецких солдат и офицеров, в том числе гебитскомиссар г. Борисполь». (ЦДАГО, фонд 62, опис 5). На початку березня 1943 року створений німецькими спецслужбами з військовополонених уродженців Дону і Кубані і дислокований у Янові 121-й козачий батальйон під проводом капітана Петра Леонтьєва, здійснив заздалегідь підготовлене повстання з метою знищення німецького командування і переходу на бік партизанів. Втікаючи від німців, козаки дійшли до Карпилівського лісництва, місця дислокації загону Збанацького. Тоді партизанський


Відлуння війни

183

командир, за спогадами бійця цього батальйону Якова Расторгуєва, носив характерну примітну борідку. Один з його товаришів сказав, що за неї німці дають багато карбованців і 25 пудів муки. По слідах козаків рухалися карателі. Карпилівське лісництво оточив моторизований полк есесівців. Його супроводжували мотоциклісти і літак-розвідник, який кидав ракети у розташування батальйону. Козаки і партизани зайняли кругову оборону. Збанацький з автоматом у руках нарівні з іншими бійцями піднімався в атаку, як робив це й багато разів раніше. Німців удалося відігнати. Загін козаків залишив лісництво і рушив з партизанами Збанацького в глиб лісу. Незабаром колишній 121-й козацький батальйон став партизанським загоном імені Будьонного і діяв скоординовано з партизанами Збанацького. У травні 1943 року німці кинули проти партизанів Збанацького мадярську охоронну дивізію, яка чисельно переважала партизанів у десять разів, але знищити їх не змогла. Проте, і надалі робилося все можливе, щоб нашкодити партизанам. Німці регулярно засилали до них агентів та шпигунів, щоб отруїти бійців, скомпрометувати партизанів загону в очах місцевого населення (грабуючи його під виглядом партизанів загону імені Щорса), без підтримки якого партизанські дії були б неможливими. І знаходилися розумники, які ловилися на цю вудку. Конкретний приклад діяльність двоюрідних братів Івана та Андрія Симоненків. Вони були завербовані чернігівським відділенням «Зондерштабу-Р», стали розвідниками фальшивого партизанського загону, що дислокувався в лісі неподалік Ріпок і складався з місцевих жителів. Слідчим Чернігівського УНКДБ УРСР на допиті у вересні 1943 р. брати зізналися що протягом трьох днів ходили по селах і у місцевих жителів збирали відомості про загін Збанацького, який перебував у лісі неподалік села Короп’є, тоді Остерського району. Про кількість та озброєння партизанів вони доповіли інформатору СД Губко в Острі. У вересні 1943 року Збанацький надіслав до центру наступну шифротелеграму: «З’єднання організувало в районі сіл Сивки і Навози переправу для Червоної Армії через Дніпро. Переправа обороняється. Ведемо бої з німецькою армією. Боєприпасів майже нема. Ждемо вказівок. Збанацький». І далі: «Для продвижения частей Красной Армии наше соединение организовало две переправы в районе Окуниново (25 км западнее г. Остер) и Навозы (50 км с-з Остер). Переправы хорошо охраняются и обеспечены отлично. О Таранущенко сведений нет. Дополнительных указаний по выполнению приказа № 008480 не имеется. Слева действует Бовкун. №5872 от 25.9.43 года. Збанацкий». (ЦДАГО, фонд 62, справа 1427). Командир 8-ї стрілецької дивізії 13-ї армії генерала Пухова Герой Радянського Союзу Порфирій Ґудзь так доповідав своєму командуванню: «За час з 17 по 28 вересня 1943 року партизанські загони імені Щорса [Збанацького], імені Коцюбинського, «Перемога», імені Будьонного та імені Ворошилова допомогли стрілецькій дивізії форсувати Десну, Дніпро, і Прип’ять…». (ЦДАГО, фонд 62).


184

Лiтературний Чернiгiв

Шпигуни та зрадники робили свою чорну справу – окупанти були достатньо добре обізнані про ситуацію на Остерщині. Ось що говорить німецька «Довідка щодо ситуації з бандитизмом (Bandenlage)»: «Перед початком операції «Nasses Dreieck» («Мокрий трикутник») чисельність банди Науменка сягала 800-1000 озброєних бандитів. Вони тероризували місцеве населення, яке працювало на німців. 24 квітня 1943 р. вони здійснили напад на німецьку роту та поліцейський стан у селищі Пірнове, вбивши 23 особи та поранивши 30 осіб. На даний момент опитування полонених дало наступні дані: банда Науменка налічує близько 300 осіб, озброєних гвинтівками, 6 станковими та 15 ручними кулеметами, 4 мінометами та приблизно 30 автоматами. Члени банди походять з навколишніх сіл. Пізніше Науменко примусом набрав до своєї банди жителів села Жукин та інших сіл району. Ще однією бандою з приблизно 250 осіб керує брат або сестра Науменка. На берегах Десни в районі сіл Виповзів та Карпилівка під керівництвом капітана Спенацького [так вони називали Збанацького] діє загін чисельністю близько 250 осіб, озброєний станковими та ручними кулеметами, автоматичними та «російськими» гвинтівками. Відомо, що цей загін брав участь у нападі на селище Пірнове 24 квітня. Ще одним підрозділом, що діє в цьому районі, є 121-й козачий батальйон, який перебував на службі в німців, але наразі його дії незрозумілі. Ватажком ще однієї бандитської групи є старший лейтенант Кім, який був надісланий Москвою. Відомо, що Кім середньої статури, вік 35 років. Переважно перебуває в таборі Науменка. Він оголосив себе комісаром Вищедубечанського району. Через свою діяльність він не визнає німецьку владу. Наразі невідомо чи підтримує Науменко зв’язок з іншими бандитами або з Ковпаком. Науменко вбачає себе народним героєм та володарем південного Межиріччя. Він користується повагою та авторитетом».1716 17

У книзі Жирохова наводиться і «Справка о фактах преувеличения результатов при проведении операций по отряду им. Щорса п/отр. тов. Збанацкого» у вигляді таблиці. Її автор Микола Григорович Демченко – після визволення області завідувач військового відділу Чернігівського обкому компартії. І хто ж такий цей Демченко? Микола Попудренко у щоденнику 20 вересня 1941 року зробив такий запис: «Демченко Н. Г. отпустил с отряда. Все время хныкал». Перед тим він звільнив Демченка з посади начальника штабу. 17

Джерело: Philip W. Blood. Bandenbekämpfung: Nazi occupation security in Eastern Europe and Soviet Russia 1942-45. Cranfield University, 2001 p. S.280. Боротьба з бандитизмом: окупаційна безпека нацистської Німеччини у Східній Європі та Радянській Росії в 1942-1945 р. / пер.: Філіп В. Блад. – Університет Кренфілда, 2001. С. 280. Німецький документ, на основі якого писалась глава книги: BA-MA, RL 20/302, Kriegstagebuch 3 Kdr. Fl. Bau 4/XIII, Oberst Altermann, anlage 4 (document 9-16), Kampfgruppe Römer, abschrift (report dated 18.5.1943), Unternehmen Nasses Dreieck’ vom 5.5. bis 16. 5. 1943.


Відлуння війни

185

Ще одна не дуже «лестива» характеристика Демченка. 5 червня 1943 року Михайло Стратілат через двох зв’язкових відправив Попудренку невеликий звіт про діяльність керованого ним загону «За Батьківщину», дислокованого в Носівських лісах. Зокрема, він повідомив наступне: «т. Демченко был у меня в отряде с первой половины осени до 15 января 1942 року. Потом пошел домой и сидел дома больше, чем 1 год и 3 месяца. Недавно пришел в отряд, где находится и сейчас. Из членов обкома здесь находятся я и Демченко»18. Ось так завзято бився з ворогом цей принциповий персонаж, до думки якого так прислухається Жирохов. Уже у 1986 році на сторінках книги Олексія Федорова «Підпільний обком діє» (вкотре перевиданої і доповненої) вперше з’явився діалог між Федоровим і Попудренком з приводу Демченка, де перший роздратовано взяв під свій захист Демченка, давши зрозуміти, що це його людина. Викликав безліч розмов розділ цієї книги за назвою «Із післявоєнних розповідей партизанів», що відкривається саме спогадами Демченка, у яких останній проспівав дифірамби Федорову і не пошкодував чорних барв, описуючи діяльність Попудренка 19. Зрозуміло, що це була його помста. Питається, на яку об’єктивність можна сподіватися від такої людини, що плазувала перед Федоровим через те, що він прикрив її гріхи? Після того, як партизанське з’єднання імені М. Щорса було розформовано, Юрій Збанацький отримав роботу в УШПР на посаді заступника начальника відділу інформації. Згодом він розповідав: «Робота мені випала цікава, і я пірнув у неї, як мовиться, з головою. Вивчав я з групою товаришів звіти тих партизанських формувань, що виходили в радянський тил, а було їх багато, особливо в час, коли розгорнулись наступальні бойові дії Радянської Армії в 1944 році. <…> Партизанські звіти стали для багатьох надійною опорою в час своєрідного полювання партійних та слідчих органів на «відьом». На біду багатьох, і ці конкретні свідчення не посприяли в їхньому становищі, багатьом партійність з тих чи інших причин не була підтверджена, хоч ці товариші і проявили чудеса хоробрості та самовідданості, а багатьом довелося й потрапити в «краї віддалені» на різні строки. Навіть Герої Радянського Союзу І. М. Бовкун, П. О. Брайко, командири великих партизанських з’єднань І. О. Хитриченко, К. К. Гриб потрапили за ґрати. Не обминула та гірка доля і мене особисто, хоч і не дійшло до тюрем, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно. Спочатку на мене кинув тінь начальник Чернігівської тюрми Носенко, якого після падіння фашистської машини було витягнуто з схрону і притягнуто до відповідальності за підлу зраду і слугування фашизму. В своє виправдання він доказував, що як начальник тюрми не лише не мордував в’язнів, а й багатьох радянських людей нібито хитроумно випустив із тюрми на волю. 18 19

Архів ГДА України. Справа №99619 (електронна копія. 110 jpg). Федоров А. Ф. Подпольный обком действует. К., 1986. С. 204-206.


186

Лiтературний Чернiгiв

Серед тих «щасливців» він назвав і моє ім’я. Була встановлена очна ставка» 20. Необхідно згадати наказ НКВС СРСР «Про розшук німецької агентури, завербованої з осіб, які утримувалися в тюрмах на території, визволеній від німецько-фашистських військ» від 31 березня 1945 року за підписом Л. П. Берії 21. Пізніше, 25 квітня 1977 року, у довідці за підписом начальника 6 відділу КДБ при РМ УРСР полковника А. Матвєєва та інспектора цього відділу майора С. Артамонова зазначено, що КДБ республіки розробляв Юрія Збанацького з січня 1945 і по жовтень 1952 року. Деяка інформація частково підтвердилась. Яка саме, укладачі документа не конкретизують. Але вірогідно не суттєва, оскільки не потягла за собою серйозних наслідків. Компромат на Збанацького неодноразово (востаннє в серпні 1975 року) розглядався парткомісією ЦК Компартії України 22. І знову звинувачення залишились бездоказовими. Збанацький пройшов через таке сито перевірок, що приховати бодай якусь дрібницю було неможливо. І на цьому було остаточно поставлено крапку. Проте через десятки років після подій Жирохов знову намагається ворушити старе. Питається, чому розгляд цієї справи тривав так довго, з постійними поверненнями до неї? У сучасних істориків Олександра Білоуса та Віктора Зінченка є пояснення, чому на початку 1970-х рр. була зроблена нова спроба: «Головування Олексія Федорова [в Комісії у справах колишніх партизанів і підпільників при Верховній Раді УРСР] запам’яталося ще одним тривалим протистоянням – проти Юрія Збанацького, колишнього командира партизанського з’єднання ім. М. О. Щорса Чернігівської області. Юрій Збанацький відомий як автор повісті «Ми – не з легенди». Письменник Юрій Бедзик у передмові до цього твору висловився так: «Людські настрої, велика драма характерів – ось що змушує простежувати за кожним поворотом авторської думки. Чи ба, навіть прочитувати деякі речі поміж рядками… Багато чого не знав сам автор-командир, про деякі речі він мусив мовчати, не все могло називатися своїми іменами…». Нині твір видається нам прорадянським, а в 1972 р., коли він побачив світ, викликав величезне обурення тодішнього голови Комісії у справах колишніх партизанів (О. Федорова). Ю. О. Збанацького звинуватили в неправдивому висвітленні славного партизанського минулого» 23. На цьому небосхилі мав сяяти, мов сонце, лише образ єдиного незрівняного партизанського ватажка Олексія Федорова, який був занадто жадібний до слави. Отже, весь час ці негативні настрої проти Збанацького підігрівала 20 Збанацький Ю. Спогади про світлі дні / Юрій Збанацький // Література і культура Полісся. Ніжин, 2004. Вип. 26. С.24-28. 21 Вронська Т., Лисенко О. Тюремний мартиролог.., с.344-346. 22 Архів ГДА України. Справа №99619 (електронна копія. 164. jpg). 23 Білоус О., Зінченко В. Міфологізація радянського руху Опору в Україні (1960–1980-ті рр.) / Олександр Білоус, Віктор Зінченко // Військово-історичний меридіан (електрон. наук. фах. журн.). Київ, 2017. Вип. 4. С.8-9.


Відлуння війни

187

саме ця людина. Тривалий час «Ми – не з легенди» не могла вийти, адже там не згадувався О. Федоров через те, що описані події відбувалися без його участі. Тому і писати було нічого. Зрештою, щоб книга побачила світ, автор, покрививши душею, був змушений вставити до тексту згадку про Федорова і його «чуйне» партійне керівництво загоном Збанацького. Це була епоха, коли дехто з письменників замовк або його змусили замовкнути, і, за словами Юрія Мушкетика, «почав писати «в шухляду». Літературні критики Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба та поет Василь Стус взагалі потрапили до тюрми. Морально пресуючи, «На гачку почали тримати найбільш ідейних (Юрій Збанацький)» 24. Жирохов пише, що Збанацький мав стосунок до історії, що розгорнулася навколо І. Дзюби і його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це дійсно так. За постановою ЦК КПУ в лютому 1972 року була створена комісія під головуванням секретаря ЦК та академіка Андрія Скаби, до складу якої було включено і Юрія Збанацького як голову Київської письменницької організації, Василя Козаченка (письменник), Володимира Євдокименка (філософ), Людмилу Нагорну (етнополітолог), Петра Недбайла (правознавець), Миколу Шамоту (літературознавець), Володимира Чирка (дослідник історії КПРС), Павла Ящука (філолог, доцент). Саме ці люди мали розглянути листа Івана Дзюби до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста та голови РМ УРСР Володимира Щербицького. Ну, звісно, й працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тут останнє слово було за Андрієм Скабою. У пам'яті української творчої інтелігенції він залишився людиною партійно віруючою, ортодоксом, догматиком, палким прихильником утопічних комуністичних постулатів, принаймні таких, які існували в СРСР. Так що пізніші письменницькі збори, на яких формально Дзюбу виключали зі Спілки письменників України, були лише проформою (профанацією). Збори відбувались у березні 1972 р. під головуванням Василя Козаченка – члена ЦК КПУ і першого секретаря правління Спілки письменників України. Присутніми були Микола Бажан, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, інші відомі письменники. На порядок денний винесли три питання. Розгляд персональної справи Дзюби – третій пункт. На зборах серед інших доповідачів був і Збанацький. Що саме він тоді сказав, зберегла стенограма, проте Жирохов її не цитує, аби не зруйнувати концепцію, яку він вибудував і нав’язує читачу. На відміну від своїх колег, Збанацький не звинувачував Івана Михайловича в тому, що його праця просякнута націоналістичним духом, що від неї ленінізмом та комуністичними ідеями і не пахне. І не засуджував Дзюбу за, так звані, наклепницькі звинувачення на адресу партії й уряду. Хоча міг би. Але судіть самі. Ось витяг з протоколу №7 засідання президії Спілки письНаєнко М. За заповітом: мемуари Юрія Мушкетика надрукували після його смерті / Михайло Наєнко // Україна молода. 2021. 14 квіт. 24


188

Лiтературний Чернiгiв

менників України від 2 березня 1972 року: «Ю. Збанацький: На жаль, нічого нового про свою позицію, як і про своє ставлення до своєї основної праці, І. Дзюба нам не сказав. Те, що він каже нам тут, кажуть і наші вороги. Я згоден, що, походивши по Києву, можна багато чого знайти нехорошого, такого, що вимагає виправлення, удосконалення тощо. У зв'язку з цим мені пригадався один епізод із партизанського життя. Був у нашому загоні один хлопець. Він вигадав таку «хитру» міну і так замінував об'єкт, що, крім нього, ніхто не міг її розмінувати. А тим часом ситуація змінилась, і треба було той об'єкт розмінувати, бо коли б ми зірвали його, то завдали б собі великої шкоди. Між тим, пройшов певний час і всі дротики та інші пристрої цієї саморобної міни поржавіли, і розмінування вимагало великого ризику, а, може, й ціни самого життя. І він, цей хлопець, пішов розміновувати... Іван Дзюба також поставив «міну», але коли стало питання про «розмінування», сам і пальцем не ворухнув, не спробував якщо й не зняти зовсім (бо це вже неможливо), то хоча б знешкодити її, давши відповідну оцінку й відмовитись від її суті, зняти прізвища. Про це, на жаль, І. Дзюба не сказав нічого. Він каже, що йому треба багато часу, щоб написати гарну статтю, що він дуже поволі пише. А от цю роботу(автор : написав цілу книгу), для виконання якої треба посадити цілу Академію, та ще й не на один місяць, він виконав сам, один, і час, як бачимо, знайшовся, і сили. Про виїзд І. Дзюби до котроїсь республіки на певний час, в даному разі – до Вірменії, він справді говорив зі мною, але я вважаю, що людина не може втекти сама від себе, і тому ми тоді не дійшли згоди» 25. Таке враження, що цей монолог Юрій Збанацький виголосив, навіть дещо компліментарно, для І. Дзюби. Дав усім зрозуміти, що виконана ним робота настільки грандіозна, що може бути під силу лише Академії наук, а Дзюба здійснив її сам. І якщо підкладав такого ґатунку міну, то повинен був би знати про неможливість її «розмінування» у разі необхідності. Наскільки Збанацькому хотілося це робити, свідчить те, що жодного глумливого слова на адресу Дзюби сказано не було. Тоді Івана Дзюбу виключили із Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу [Електронний ресурс] / Леонід Бойко. Режим доступу: http://litopys.org.ua/idzuba/dz22htm. 25


Відлуння війни

189

членів Спілки письменників. Рішення президії підписали перший заступник голови правління Спілки письменників України Василь Козаченко та відповідальний секретар правління Іван Солдатенко (полковник КДБ). Івана Михайловича засудили на п’ять років ув’язнення і на п’ять років заслання. А випустили достроково з тюрми лише тому, що він написав покаянного листа, де визнав свої помилки, не бажаючи змарнувати життя за тюремними мурами. Тоді були такі реалії, на які доводилося зважати усім. Що з позицій сьогодення зрозуміти тяжко. Майже десятиріччя Юрій Збанацький очолював Київську міську письменницьку організацію. Він нікому не відмовляв у допомозі. У скрутну хвилину підтримав письменника-дисидента Миколу Руденка. Пізніше той згадував, як під час партійних зборів у журналі «Вітчизна» його одноголосно виключили з партії, що передувало арешту. На засіданні парткому Спілки затвердили це рішення. «Ніхто, крім Юрія Збанацького, – писав Микола Руденко, – який доволі виразно проголосував проти мого виключення з партії. Так і порахував Чалий: проти один, усі інші – за виключення. Цілком зрозуміло, як я був вдячний Юрію Олефіровичу. Збанацький мав тоді немалий авторитет, це вплинуло на членів парткому»26. Колишній головний редактор видавництва «Здоров’я», письменник Сергій Пильненький був звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Юрій Збанацький не дав його на поталу донощикам. Зробив усе, щоб не виключили з письменницьких лав і Григора Тютюнника 27. Коли Юрій Олефірович досяг сімдесятирічного віку, йому довелося вийти у відставку з керівної посади у Спілці письменників України. Письменник Віктор Положій згадував про той день: «Навіть на банкет прощальний із великими світу свого не захотів залишитися… І машину свою службову – востаннє подану! – відпустив, а попросився в авто з молодими хлопцями – прозаїками – благо, по дорозі жили. Дорогою в салоні висіла важка тиша. Усі розуміли старого. Мовчали й кілька хвилин по тому, як машина зупинилася навпроти помешкання Збанацького. Нарешті колишній вершитель доль обернувся і сумно сказав: «Молоді ви хлопці й талановиті. Кращі, ніж ми. Далеко підете. Але запам’ятайте: візьмуть із вас усе, що можна й не можна, а станете непотрібними – викинуть, як вижатий лимон…»28. Не дуже заглиблюючись у суть справи, Жирохов визначив Юрія Збанацького як фальшивого героя із радянського дитинства. Адже для нього 26 Руденко М. Найбільше диво – життя : спогади / Микола Руденко. Київ, 1974. С. 482-485. 27 Горлач Л. Доброе «дедово» сердце : невыдуманная история / Леонид Горлач // Зеркало недели. 2000. №42 (28 окт. – 3 нояб.). 28 Положій В. Сила мистецтва : пройшло – як не було [Електронний ресурс] / Віктор Положій. Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/library/viktor_polozhiy/ sila_mistetstva (Книгарня Андрія Кокотюхи).


190

Лiтературний Чернiгiв

важлива не істина, а бажання заробити нашвидку руку дешеву популярність. Ще й з зиском для себе. Зараз в Інтернеті продається близько 40 опусів Жирохова на різноманітну тематику, які він ліпить, наче вареники. Ціною від 60 до 220 гривень, наклади деяких книжок мають 2200 екземплярів, що дуже багато в наші часи. Це потребує чималих фінансових витрат. Звідки такі кошти у нього – велике питання. Хто його спонсор і з якою метою? Непоганий побічний бізнес для музейного працівника. Його тактика не нова – вкинути компромат на відому людину і таким чином зробити собі рекламу і стати відомим. Так зробив свого часу пан Кичигін, написавши величезну статтю-пасквіль на видатного хірурга Миколу Амосова, а згодом і покійний Олесь Бузина, автор скандального твору «Вурдалак Тарас Шевченко». А всім іншим не завадило б пам’ятати, що на творах Юрія Збанацького зростали цілі покоління людей. Минуть роки, і наступні дослідники звертатимуться до його книг, як до літературного першоджерела з історії становлення партизанського руху на Чернігівщині в роки Другої світової війни. Але й сьогодні твори письменника важливі для тих, хто має потяг до літературного слова. Достатньо зайти на сайти наукової бібліотеки Національного університету водного господарства та природокористування міста Рівне, Кагарлицького навчально-виховного комплексу Київської області, Чернігівської обласної бібліотеки для дітей та інших, аби в цьому переконатися. На думку літературознавців, в історію української радянської літератури взагалі, і дитячої зокрема, Юрій Збанацький увійшов як літописець партизанської героїки, життя дітей і молоді, як майстер шкільної повісті, чудовий знавець дитячої психології і природжений педагог. Людмила СТУДЬОНОВА, бібліографиня, заслужена працівниця культури України, лауреатка літературної премії імені Л. Глібова, м. Чернігів; Анатолій ЗБАНАЦЬКИЙ, історик, у 2007–2012 рр. заступник директора Музею історії Києва з наукової роботи, нагороджений ювілейною медаллю «25 років Незалежності України» як завідувач відділу цього Музею, син Ю. О. Збанацького, м. Київ; Ірина ВАСИЛЬЄВА, до травня 2021 р. – завідувачка науково-експозиційного відділу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років», заслужена працівниця культури України, м. Київ


Гумор

191

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃI k=!,“= Šj`) ДИТЯЧІ КУРЙОЗИ *** Дідусь вийшов із Мар’яном в обід прогулятись, Вдихнуть свіжого повітря і сили набратись. Лиш звернули за ріг школи, як дідусь помітив, Поміж вуличних людей йде назустріч вчитель. – Ну ховайся, любий внучку, – рукою штовхнув. – День сьогодні прогуляв ти, у школі не був. – Ні, ховатися, дідусю, мусиш ти тепер. Вчора вчителю сказав я, що ти в нас помер. *** – Вже уроки більш не будеш, тату, ти за мене вчити, Бо сміються з мене друзі – двійки соромно носити. Лиш одне хочу спитати, ти вже, тату, вибачай, Це вже, думаю, ти знаєш, де знаходиться Китай.


Лiтературний Чернiгiв

192 – Та Китай десь недалеко, шеф-китаєць в нас щодня, Приїжджає самокатом, хай спитаю в нього я.

*** – Чим, Маркусю, смакував, як ходив в їдальню, Не голодний хоч лишивсь? – мовить мама далі. – Не було в мене за що навіть чай попити, Сидів в класі всю перерву, поки їли діти. Третій день ходжу голодний, кишки марша грають, Ледь додому повернувся, сили покидають. – Ну для чого ти говориш, Маркусю, дурниці, Я тобі кладу в кишеню щодня по п’ятірці. Тож куди діваєш гроші, берегти не вмієш, Тобі скільки не давай, як полову сієш. – Та не бачив я тих грошей, хоч чим поклянуся. Як не віриш, то дивися, ось перехрещуся. Ні до чого мені, мамо, твоя поговірка, Ти заший краще мені у кишені дірку.


Гумор

193 *** Добігає день кінця, сонечко сідає. Притомивсь Орест малий, сів, відпочиває. Примостився біля нього і Мар’ян край лавки: – Не вмивався, мабуть, друже, ти сьогодні зранку. Он патьоки на щоках, їжа кругом рота, Навіть можу відгадати, пообідав що ти. – Ну ж, скажи, – Орест йому, – коли все ти знаєш, Віддам дві свої цукерки, коли відгадаєш. – Відгадаю. Їв яєчню, бо і ніс мурзатий. Отож тобі тепер треба цукерки віддати. – Не вгадав, – Орест йому, – я борщем обідав. А яєчнею то вчора зранку іще снідав.

*** Подарунки дістає Дід Мороз з торбини, Урочисто подає малій Магдалині: – Це від зайчика тобі, пробігав вухатий. Шоколаду і зефір просив передати. Поділися, моя люба, з бабусею й дідом. А мені пора в дорогу, далі я поїду,


Лiтературний Чернiгiв

194 Привітати треба ще Назара й Ореста, Подарунки під ялинку, щоб вчасно принести. – Поділюся з дідусем, – каже Магдалина, – Все, що є в мене, віддам – щедра я дитина. Бо дідусь взяти смачненьке у мене не згодиться. Потримає у руках, а потім відмовиться. А бабуся поки що потерпіти мусить, Бо як буду пригощати, то вона відкусить.

*** Вже давненько бабця Оля, тижнів десь чотири, Не бачила своїх внуків, зайшла до квартири. Перше, що упало в око, то шибка розбита. Тож Назара та Ореста ну хутчіш сварити. – Признавайтесь, котрий з вас по кімнаті бігав, Хто робив батут з дивана і хто шибку вибив? – То сварилась наша мама, ми смирно сиділи, Що під руку попадало, у татка летіло. І не ми розбили шибку, – діти до бабусі, – Мама кинула тарілку, а тато пригнувся.


Гумор

195 *** У Мар’яна вихідний, з Орестом гуляє. – Сходи, синку, в магазин, – мама посилає. Гаманець кладе йому на дно у торбину, – Купиш літру молока і одну хлібину. Чек і здачу не забудь, порахуєш гроші, Будь уважним, пильним будь, синку мій хороший. Помічник росте синок – і радіє мама. Зустрічає з магазину згодом вже Мар’яна. – Полічив я здачу, – каже, – і на решту грошей Ще купив, мамо, для тебе, аж двоє морозив. Заглядає мама в торбу: – Лише одне бачу. Ну, а де оте ще друге, що купив на здачу? – То ж і є, матусю, друге, що тобі купив. Перше ж, з дозволу твого, по дорозі з’їв.

*** Повернулися додому Марко із Назаром. – Це в дворі так довго грались, – їх питає мама. – Та ми трохи, – їй Назар, – у м’яча пограли, Потім в гості до Мар’яна із ним завітали.


Лiтературний Чернiгiв

196 – Чом без дозволу пішли, що ви там робили? Непристойно в гості йти, коли не просили. Невдоволена, мабуть, Мар’янова мама, Ось такого я від вас навіть не чекала. – Не хвилюйся, – їй Назар, – вона нам зраділа. Говорила, що за день навіть не присіла. Відчинила двері, каже: «Вас тільки й чекала! Лише вас мені оце тут не вистачало!». *** Пропустив Марко урок, в клас зайшов хутенько, Виклав зошити й книжки на столик швиденько. Вчитель став проти Марка: – Де оце тинявся, Запізнився чому ти, чом не привітався? Опустив очі школяр: – Як би то сказати, На зупинці довелось трохи зачекати. Бо прийшла іще туди жіночка солідна, Та й сто доларів тоді загубила бідна. – То ти що знайти поміг?.. там же шукать ніде. На грошах я тих стояв, чекав поки піде. м. Чернігів


Пам’яті колеги

197

Ростислав Андрійович Мусієнко З сумом сповіщаємо, що на 66 році життя помер відомий журналіст і письменник Ростислав Андрійович Мусієнко. Ростислав Мусієнко народився 24 грудня 1955 року. В 1977 році закінчив з відзнакою фізичний факультет Чернігівського педінституту ім. Т. Г. Шевченка. В армії виконував обов’язки офіцера-кореспондента дивізійної газети. Далі працював переважно в системі Держтелерадіо України – редактором Чернігівського облтелерадіокомітету (з 1981 року), власним кореспондентом Українського радіо (1986–2000 роки), Першого Національного каналу телебачення. В 2007–2010 роках – політичний оглядач Національної радіокомпанії України, автор і ведучий передач «ЛІФТ» («Література – фактори творення») та «На перехрестях історичних паралелей». Потім – редактор обласної газети «Чернігівщина», редактор Чернігівської філії ПАТ НСТ України. Представник журналу «Современная Европа» (видання РАН, Москва, РФ) в Україні з 2010 до 2014 року. Друкувався в журналах «Знання та праця» (1979), «Дніпро» (1986), Всесоюзному збірнику фантастики «Ветер над яром» (1988, перевиданий у Москві 2012 року). Опублікував прозові книги «2004» (2007), «Стація безодні» (2008), «Хроніки Марнії» (2014), «Завихрений час» (2016), поетичні збірки «У перехресті двох століть» (2012) та «Де перетнулись паралелі» (2013) з перекладами відомих російських авторів, зокрема, Марини Цвєтаєвої. Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2008) за роман «Віч-на-віч», Всеукраїнського конкурсу «Смарагдова ліра» (2014), премії ім. Михайла Коцюбинського (2018). Автор проєкту і перший упорядник журналу «СКІФ» (Спецслужби. Кримінал. Історія. Фантастика), що видавався в Чернігові на початку третього тисячоліття. Член Національної спілки журналістів України з 1983 року, член літературної спілки «Чернігів» з 2002 року, Національної спілки письменників України з 2012 року. Низка публікацій в німецькому російськомовному журналі «Партнер», вітчизняних газетах «Сільські вісті», «Україна молода», «Слово Просвіти». Постійний автор регіональних ЗМІ. Автор романів «2004» (2007), «Стація безодні» (2008), «Хроніки Марнії» (2014), «Завихрений час» (2016), поет. зб. «У перехресті двох століть» (2012) та «Де перетнулись паралелі» (2013). Виступав у жанрі химерної літератури: наукової фантастики, антиутопії тощо. Літературна спілка «Чернігів», редколегія журналу «Літературний Чернігів»


198

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

На першій сторінці обкладинки ×ÅÐÍIÃI ÓÍIÊÀËÜÍÈÉ ÑÂßÒÎ-ÏÎÊÐÎÂÑÜÊÈÉ ÕÐÀÌ

Покровська церква – єдиний з пам’ятників архітектури національного значення XX соліття, що збереглися на Чернігівщині. Розташована у селі Жукля. Побудована на місці згорілої дерев’яної церкви у 1911 році за рахунок колишнього власника села – шведа Комстадіуса. Раніше інтер’єр храму прикрашали оригінальні розписи. На жаль, до наших днів вони не збереглися. У радянський період уся штукатурка усередині відпала через надмірну вогкість. Наразі це діючий храм громади Чернігівської єпархії Православної церкви України. У липні 2011 року в селі Жукля Корюківського району відбулися святкові заходи, присвячені 100-літньому ювілею Свято-Покровського храму, який є окрасою і візитівкою села. Там же відбулося освячення пам’ятного хреста, який установлений на місці церкви Різдва Пресвятої Богородиці, збудованої у 1728 році гетьманом Данилом Апостолом. З благословення єпископа Чернігівського і Ніжинського Іларіона чин освячення очолив секретар Чернігівського єпархіального управління протоієрей Роман Кіник, якому співслужили настоятель храму святих мучеників Чернігівських Михаїла і Федора протоієрей Олег Сіренко та духовенство Корюківського благочиння. А перший жуклянський храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці проіснував рівно два століття від 1728 до 1927 року, бо був знищений. Цього ж дня на сільському кладовищі була звершена загальна панахида за всіх від віку усопших жителів села. Відбулася і урочиста архієрейська Літургія, яку очолив єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон. Його преосвященству співслужили: секретар єпархії протоієрей Роман Кіник, благочинний Корюківського району протоієрей Тарасій Баїк та настоятель храму священик Роман Моджук. Під час Божественної літургії антифонно співали два хори: архієрейський та місцевий. За Малим входом до дня свята єпископ Іларіон нагородив протоієрея Романа Кіника правом носіння хреста з прикрасами та настоятеля СвятоПокровського храму священика Романа Моджука наперсним хрестом. Помолитись цього дня до храму прибули представники обласної дер-


На першій сторінці обкладинки

199

жавної адміністрації, Корюківської райдержадміністрації, численні вихідці з Жуклі, гості та паломники.

Після Літургії з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета було нагороджено керівника Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво», уродженця Жуклі, ініціатора свята Василя Устименка – орденом святого Архистратига Михаїла. Також благословенними патріаршими і архієрейськими грамотами були нагороджені активні парафіяни, які прикладають багато зусиль для відновлення храму. Тоді ж було презентовано подарункову книгу з історії церкви-ювілярки «Зведи свій храм», яку підготував і видав Василь Устименко. Книжка розповідає про історію і сьогодення Свято-Покровського трипрестольного храму с. Жукля. Кожен з присутніх мав можливість отримати це унікальне видання. Богослужіння завершилося хресним ходом навколо храму і святковою трапезою. У приміщенні церкви працювали фотовиставки ікон Свято-Покровського храму, які нині зберігаються у Чернігівському художньому музеї, та з життя храму і його парафіян, виставки артефактів села (вишивки, рушники, плахти, дерев’яні вироби) та дитячих малюнків, присвячених ювілею церкви. Цього ж дня у церкві відбувся концерт української духовної музики, який виконав архієрейський хор кафедрального собору святої великомучениці Катерини під керівництвом заслуженого працівника культури України Миколи Борща. Нагадаємо, що Свято-Покровська парафія – це перша парафія на Чернігівщині, яка в 2009 році перейшла з юрисдикції УПЦ Московського Патріархату до Української Православної Церкви Київського Патріархату.


Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 3 (95) 2021 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Свято-Покровський храм у селі Жукля Корюківського району Чернігівської області Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 20.09.2021 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,5. Обл. вид. арк. 12,5 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0023. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661




Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.