Page 1


Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 2 (94)

квітень-червень 2021

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР

Заснований у 1992 р.

Дмитро IВАНОВ Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Олена КОНЕЧНА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2021-2022 роки


ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Василь Буденний. Народе мій – моя кровинка. Цикл. Поезія . . . . . . . 3 Надія Петренко. Планида – зірка півночі. Сторінки історикопригодницької повісті.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Микола Романюк. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Владислав Савенок. П’ятниця мудрості. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . 60 Пилип Юрик. Байки з книги «Городні дебати». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 Володимир Пащенко. Владика Негод. Повість. Закінчення. (Початок у першому числі за 2021 рік) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Євген Юхниця. «Садок розтане в білому мереживі...» Поезія. . . . . . 88 Віра Козлова. Троянди зі стрічкою... Етюд.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 Микита Рижих. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Олександра Мілашевська. Змій. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 Ольга Правдивець. Сьогодні тільки я і тільки ти. Поезія. . . . . . . . . . 112 ПЕРЕКЛАДИ Оксана Данильчик. Коронована весна. Поезія. (переклад з білоруської Дмитра Чередниченка) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Тамара Демченко. Любов і ненависть. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 УКРАЇНОЗНАВСТВО Микола Ткач. Мотиви українських народних звичаїв, вірувань та повір’їв у творчості Тараса Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 ІСТОРІЯ Світлана Половнікова, Наталія Самохіна. Відомі чернігівці – батькові Тарасу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 ЮВІЛЕЇ Анатолій Шкуліпа. Не дай, дорого, нам сумної смерті. . . . . . . . . . . . . 156 Олександр Олійник. Доповнення до енциклопедії. . . . . . . . . . . . . . . . 160 Василь Бондар. Сергій Ткаченко: Кінець історії проголошувати ще рано . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .163 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. Поетичний майстер-клас Олександра Гадзінського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173 Тетяна Сидоренко. Чисті очі у свободи... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Ігор Фарина. Пилип Юрик запрошує на «Городні дебати» . . . . . . . . 182 Анатолій Шкуліпа. В обіймах спогадів, як світ, зелених... . . . . . . . . . 185 Станіслав Зінченко. Вдалі переклади.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190 СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ. Олександр Штань. Хлопчик-характерник. Казка. . . . . . . . . . . . . . . . . 193 ГУМОР Валерій Демченко. Ну що б, здавалося, слова… . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197 ПАМ’ЯТІ КОЛЕГИ Ганна Василівна Арсенич-Баран . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199


Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI b=“,ль ardemmhi

НАРОДЕ МІЙ – МОЯ КРОВИНКА (цикл) І Такі вже ми, напевне, від природи, Така вже в нас розпроклятуща суть, Кому не лінь, усі нас при нагоді З погордою зневажливо товчуть. А ми мовчим та підставляєм шию. Ще й голову (якщо вона в нас є), Згинаємось, бо це ми добре вмієм. Та вболіваєм – кожен за своє. Слова правдиві ставимо під сумнів Тому, що можновладці так велять. І ти, Тарасе, бачу, призадумавсь, В граніті почорнівши від проклять.


Лiтературний Чернiгiв

4

А я уже, їй-бо, й не проклинаю (Що ж як холуйство й рабство у крові). У ріднім краї гноблені до краю, Та ще й кричим, що ми, либонь, живі. Але в житті однак буває мертвим Народ чи збрід, що не встає з колін, Які уже аж до кісток протерті, Так і повзем за кимось навздогін... ...Твій біль в мені, бо я ж твоя кровинка, Клітиночка жива – не самоїд. Не куплений й не проданий на ринку, А той, що переходить з роду в рід. То як же бути далі нам, народе?! З надією на Бога піднімайсь, З байдужжя прокидайся вже сьогодні. Сам з мертвих оживай і оживи свій край. II В мені всякчасно так щемить душа, Так боляче мені і так важезно, А чи не замінить її протезом: Він хоч скрипить, та жить не заважа. Мільйони ж спротезованих довкіль Поскрипують собі отим байдужжям. Та тілеса викупують в калюжах – Не мучить їх ні совість, а ні біль... – Бач, що надумав, скажеш отаке, – Й мене ще більше в саме серце коле, Дивись, мовляв, на українську долю, На свій народ й життя його гірке. Такого ж не було і по війні: Занепад та розруха, та гендлярство.


Поезія

5 Ну чом тобі не сатанинське царство. Що не присниться і в страшному сні. Лиш на олімпі купка шахраїв, Що аж лосняться від людського лиха: Жирійте та жируйте, доки тихо, Та поки вас ваш батечко пригрів.

Не суд людський, а Божий прийде суд, Не так і довго вже його чекати: За все заплатять нелюди прокляті, А поки що їм весело отут.

III Немов ягня те на закланні, Отак народ убогий мій. Перетерпи.., бодай востаннє Із тебе роблять перегній. Віками жалили, як змії, Тебе і турки, й татарва, Тевтони, ляхи... та й Росія, А ти, неначе ще жива. Тепер свої, ті, що при владі, В законі злодії оті, Яким вже не звикать до зради, Бо то ж їх матір у житті. Все замішали на омані, На здирстві (навіть з жебраків). Не так чужі – свої поганять Вже не світлицю – темний хлів, В якому топчеться худоба, Що мала б вже народом стать. Не знаю витримаєш пробу, Чи здичавієш від проклять.


Лiтературний Чернiгiв

6 IV За всі народи я молюсь. Єдиним сонцем всі ж зігріті, Одного Бога всі ми діти, Однак найбільш прошу за Русь. Прокинсь, оговтайсь, подивись Й побач, хто світом заправляє, Й хто хоче, щоби в нашім краї Чинилось гірше, ніж колись. Вкраїни милої сини, Сини Росії й Білорусі, Допоки житимем в задусі, В страшних обіймах сатани. Допоки наш здоровий глузд Труїти будуть наші чвари. Самі ж себе кладем на мари, Серця й ті дробимо на друз. Відкиньмо ж те амбітне «я», Згадаймо – ми ж таки слов’яни, Ще й православні християни. І Русь – єдине в нас ім’я.

V Прийди, мій Боже, й подивись Та й запалися від страждання Твоїх рабів, що у чеканні На Твій прихід зоріють ввись. Невже забув, ба ні, – грядеш В Своєму гніві, силі й славі, Щоб покарать цей рід лукавий, Що в звірствах вже не має меж.


Поезія

7 Жадоба, ненависть, обман, Перелюб, заздрість правлять світом. Сліпцям був час уже ж прозріти, Хто ж як прозрів із нас – поглянь! _____________________ P. S. С. З. Іс. 46: 12-13 «Почуйте Мене, твердосерді, далекі від справедливості: Я Свою справедливість наблизив, – вона недалеко,..» VI Усе, що є, від Бога то усе – І ви також, поводирі-нездари, Що свій народ поклали вже на мари, Ось тільки хто на цвинтар понесе?! Америка чи Захід, чи Сіон, Чи мо’ рідня з сусідньої Росії, Що з горя ближніх так як ми радіє, Та ходить гордо, хоч і на поклон. А ми уже і не встаєм з колін. Так легше п’ятки панству цілувати... Та все кричим: – Не вмерла наша мати, Хоча від неї сновига лиш тінь. На світ вже ж не народжує дітей, Бо нічим отих діток годувати, Понаплодилось упирів багато, Що й крівцю висисають із грудей. Хвала ж вам, можновладці, на віки, Хай обмина хоч вас лиха година. Точіть із упирями кров з невинних Й слізьми їх похмеляйтесь залюбки.


Лiтературний Чернiгiв

8

А нам вже не звикатись до незгод, Мовчим, ввібравши голову у плечі, Чекаючи, а мо’ прийдуть Предтечі, Щоб нагадать, що ми ж таки народ... Ось так нас випробовує Господь!..

VII А мій народ із місця ані руш, Лобами в землю вперсь отетеріло Без мислі, що вже вирита могила Йому й не для народжених ще душ. Прокинся ж бо, кровиночко моя, Згадай, що в тебе голова па плечах, Хай оживуть в тобі твої Предтечі І врешті зійде і твоя Зоря.

*** Уже й мені гукають срібні дзвони, Мовляв, пора збиратися у путь... Заіндив фініш клятих перегонів, Куди на плечах всіх нас віднесуть... Зболіле тіло знов землею стане, А дух мій, вірю, злине до небес У світ, допоки нами ще не знаний, Але він в Божій іпостасі єсть... Від Нього – все і лине все до Нього. Суть, що мій дух в собі Йому несе: Добро ж чи зло мого життя земного, – Там на Суді дам відповідь за все. Тому, щоб духом там не почорніти Й пекельним не зайнятися вогнем, Допоки я живу на цьому світі, Дай, Боже, в спеку буть мені дощем.


Поезія

9 Дай, Боже, оцю землю не образить І всіх і вся, що в ній і що на ній, Щоб стало менше всяких негараздів І в дусі, і в матерії живій. *** Новий розкішний Вавилон, Болото в кришталевих шатах, Посмів аж до небес піднятись, Щоб взяти й Боже у полон. Бовван на глиняних ногах, Де головує тельбушиння, Набите золотом розтлінним, Що сіє гріх в людських серцях. Речеш, що всіх найвище ти, Із думкою, що світом правиш, Мовляв, на все я маю право: Створить людину чи звести... Одначе – вищий Божий суд: Він вже гряде, не за горами, Від Нього не закриєш брами, Бо Він всього живого суть. Від Нього й лине крізь віки Пророче слово Даниїла, Що царства всі Господь осилить – Своє ж поставить на віки. ____________________ P. S. «А за днів тих царів Небесний Бог поставить Царство, що повік не зруйнується. І те Царство не буде віддано іншому народові. Він потовче і понищить всі ті царства, а саме буде стояти на віки». С. З. Дан. 2:44.


Лiтературний Чернiгiв

10 *** С. З. Дн. 12:1

«І повстане того часу Михаїл, Великий той князь, що стоїть при синах Твого народу, і буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу. І того часу буде врятований з народу твого кожен, хто буде знайденим записаним у книзі». Народе мій, волом довготерплячим Тебе недарма визнано давно: І лоб вола, і шия теж воляча – Якраз по ній підігнане ярмо. Погоничі поґейкують про «волес» (Так як про «демос» в радах далебі). І, гладячи твої реберця голі, Везуть собі все на твоїм горбі. А ти мовчиш, уже й не ремигаєш, Бо що твоє напівголодне «Му...» Нагодували закордонним раєм Крізь куці вуха голову німу. Німуй і далі та диви з-під лоба, Як ті, в законі, з тебе точать кров, Бо для багатих ти як є – худоба: В новім минуле повертає знов. Мій добрий люде, скинь волячу шкіру, Себе ж таки людиною яви. Гріх завеликий кликать до сокири, Як далі животіть, ти сам диви. Одна порада – покладись на Бога, Не спокушайся злом, перетерпи... Тобі й важка хоч випала дорога, Та славу скласти Господу – тобі! м. Чернігів


Проза

11

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI m=дi oeŠpemjn

ПЛАНИДА – ЗІРКА ПІВНОЧІ Історико-пригодницька повість Землякам рідної Сіверщини присвячую АНОТАЦІЯ Про героя цієї повісті достеменно відомо тільки те, що записане в «Генеральном следствии о маєтностях Черниговского полка 1729-1730 рр.»: «Деревня Каруковка поселена також на свободном грунте некоторим козаком Омеляном Карукою при гетманстве Хмельницького, которою сперва ведали бившие сотники Киселювские Тихон, Герман и другие…» На мапі україни тисячі сіл, селиш і хуторів, заснованих «некоторимі» козаками, позначених іменами, родовід яких неможливо відшукати у глибині віків. Буремні події першої половини ХУІІ століття дають багатий простір для авторської фантазії. Моя рідна Сіверщина активно заселялася о тій порі, вливала свої фізичні і духовні сили у визвольну


Лiтературний Чернiгiв

12

боротьбу козацтва і усього народу. Змалку осиротілого Омеляна, який не пам’ятає своїх рідних батьків, тогочасні події на десятиліття мимохіть затягують у вир цієї боротьби. ПРОЛОГ

Над Корсунем світало. Обсипане різдвяним снігом місто ледь голубіло у ще невиразних сутінках, віщувало сонячний день. Урочисто дзвонили дзвони в усіх церквах, тільки на околиці міста у церкві Святого Миколая поруч з радістю – Христос народився! – панував жаль, бо тут уже кілька днів чекав, спочиваючи вічним сном на прикрашеному катафалку, наказний гетьман Війська Запорозького, полковник Ніжинського полку, свояк гетьмана Богдана Хмельницького Іван Золотаренко, який загинув від поранення в бою з ляхами за волю козацьку і людську, за українську землю у далекій, зовсім невідомій тут Білій Русі. Після молебня, що його мали відправити священики ніжинські з протопопом своїм Максимом, ігуменом і двома дияконами, тіло Золотаренка хотіли перевезти до церкви Рождества Христового, збудованої його ж таки коштом, а вже звідти урочисто поховати на рідній йому землі. Тож найбільше людей стікалося саме до церкви Святого Миколая: хто з поваги до небіжчика, хто з простої цікавості, бо не часто у тихому місті трапляються такі небуденні події. Велика церква була забита народом вщерть. Коли Омелько, на прізвисько Карука, і його друг і побратим Сень Стренада підійшли до неї, втовпитися всередину не було ніякої змоги. З широко розчинених єдиних дверей храму тягнуло, наче легким димком, парою від дихання кількох сотень людей. Стояли тихо, але жодного слова з тієї жалобної і хвалебної служби не було чути. Кричали ворони, летячи чорною зграєю кудись у своїх справах; пофоркували на недалекій конов’язі коні тих, хто приїхав на службу здалеку, і десь валували розтривожені людською суєтою пси. Над димарями здіймалися у безвітрі синьо-сиві стовпи диму. – Холодно, – сказав Сень. – Мо’, підемо десь погріємось трохи. Все одно нічого не видно і не чути. Омелько, притупуючи уже замерзлими ногами, ладен був з ним погодитись, коли раптом побачив гетьмана Хмельницького, який звідкілясь поспішав у супроводі почту, серед якого був і їхній курінний отаман – головний начальник полкової козацької охорони, яка супроводжувала покійного наказного гетьмана Івана Золотаренка у його довгій, холодній,


Проза

13

останній дорозі від самісінького білоруського города Старого Бихова, через Ніжин – сюди. Той начальник, тепер уже геть постарілий, але з таким же гострим поглядом, як і літа їхнього першого знайомства, був колись добрим наставником для юного Омелька і в його пам’яті назавжди залишився як «просто Іван». – Глянь, – штовхнув Омелько Сеня, – наш курінний з самим гетьманом Богданом… І в цю мить сотнями відчайдушних голосів затужило: – Господи! Горимо! Рятуйтеся! Люди, що товпилися біля дверей, не бачили ніякого вогню, але хотіли побачити, затуляли вихід для тих, охоплених панікою молільників, у середині церкви. У дверях створилося стовписько. Крик сотень приречених на страшну смерть утратив подобу людських голосів і злився у могутній, ніби навіть звірячий, рик. І вже не парок дихання, а справжнісінький ядучий чорний дим виривався клубами з дверей понад стиснутими у тугий вузол людськими тілами. Нарешті той вузол прорвало, і люди, що тиснулися у гирлі дверей, вирвалися на волю і, розпачливо голосячи захриплими від диму і переляку голосами, кинулися урозтіч подалі від тільки-но пережитого жаху. А двері знов захлупли десятками нових тіл, не здатних чинити якихось усвідомлених дій, окрім одної – рятуватися. Усе ж кілька сміливіших, а серед них і Омелько з Сенем, кинулись витягувати застряглих. Хапали за що могли: за одежу, за руки чи ноги або й за поперек, якщо вдавалося протиснути між тілами долоні. Врятованих просто кидали на сніг, навіть не озираючись, чи вони там приходять до тями. І їм уже не було холодно, уже попітніли під жупанами спини, уже й шапки заважали мокрим головам, та Омелько, як тільки вглядів, що друг-побратим свою баранячу кучму засовує за пояс, одразу кинувся його сварити: чи ти здурів – з гарячою головою на морозі? Втім скоро натиск на двері ослаб: хто ще не згорів, задихнувся від диму, та й полум’я уже рвалося крізь вікна і стелю догори і проковзувало поміж димом крізь двері. Даремно трохи вже отямлені люди хлюпали на пожарище відра холодної води – церква горіла… Омелько обійняв натомленого Сеня: – Іди швиденько у заїзд, друже, відпочинь там, просохни трохи та готуй коней. І не дивись так. Ми й справді їдемо звідси по обіді. Удвох. Додому. Я потім тобі поясню. І сам скоро буду. Якщо знайду отамана нашого, то скажу, що ми від’їжджаємо, якщо ні – нам Бог простить, бо усе, що могли, ми зробили.


14

Лiтературний Чернiгiв

Курінного Омелько не знайшов. Навколо вогняного пекла, яке ще пахкало сполохами уже стихаючого вогню, панувало таке сум’яття, що годі було роздивитися потрібну людину, тому козак відчув себе вільним. Наймав його за підказкою «просто Івана» нині покійний наказний гетьман, а тоді ще просто ніжинський полковник Золотаренко на службу досить незвичайну, і він же його ніби звільняв, уже самою своєю смертю. Не реєстровий козак і не схильний до насильства, Омелян Карука повертав на новий для себе шлях, не відаючи, що там на нього чекає.

Однак скоро зібратися в дорогу козакам не вдалося. Усі дорослі чоловіки – і господарі, і обслуга заїзду – були на пожежі. На господарстві залишилася стара мати господаря та дві жінки-служниці при ній; ось вони суто материнськими віковими інстинктами співчували постояльцям, що так нагально зривалися в дорогу, ще не відійшовши до ладу від тільки-но пережитих жахів. Тож Омелька з Сенем спочатку нагодували, почистили снігом їхню закіптюжену і забруднену одежу, висушили наскільки могли геть промоклі взуванки, щоб їх можна було б взяти хоча б у тороки: довга і нелегка служба навчила мати про всяк випадок запасне взуття. Зібрали дещо й на дорогу, хоча козаки твердили, мовляв, до ночі дістануться якогось притулку. – Е, – сказала на те мудра бабуся, – у дорозі так: збираєшся на день, запасайся на тиждень, а збираєшся на тиждень, запасайся хоча б на два. А ми вас навіть на тиждень не запасуєм – півхлібини та шматок сала, дивись, і пригодяться. За таку турботу козаки щиро подякували і щедро заплатили. Було чим, бо ще в Ніжині видали на руки подорожні, аби цими клопотами не відволікатися у Корсуні від сумних урочистостей – у жалобному кортежі не було тих, хто мав до покійного якісь претензії чи антипатію. Виїхали, коли сонце уже схилилося до заходу і дужчав мороз. Добре, що хоч вітру не було. Розгойдавши пожежу, він, мабуть, стомився і вмостився десь за лісами ночувати. Відпочилі і добре нагодовані коні одразу взяли чвалом, і уже за якусь годину наші мандрівники опинилися у глухому лісі, крізь який, мало не понад самісіньким берегом Росі, біліла добре втрамбованим снігом неширока просіка-дорога, та сама, якою вони прибули до Корсуня. Так вони і їхали – то у присмерку, то поночі, то під світлом місяця, який здійнявся над лісом, аж поки Омелько не звернув з путівця на малопомітну стежину.


Проза

15

Тоді тільки Сень обірвав довге мовчання: – І куди це ми, пане-товаришу? – Заночуємо у добрих людей. Дорога нам ще далека. І себе треба берегти, і коней. Сеневі зажди було невтямки, звідки Омелько дізнається про ось такі несподівані прикмети дороги. Адже він, Сень, нічого не помітив, хоча, здається, їхав з товаришем стремено до стремена. – А звідки ти знаєш, що там заїзд? – А там і не заїзд. Там мисливська хижа. Може, в ній хтось ночує, а може, й порожня, бо ж сьогодні усі околиці у Корсунь з’їхалися та зійшлися. Але ж нам байдуже чуже товариство, аби була якась піч та захисток для коней. За кілька хвилин були уже й перед високою хвірткою у густому частоколі. Завалували собаки. – Бач, які тут хороми, а ти казав – хижа. Диви, ще й не впустять нас, сприймуть за розбійників. Омелько постукав пужалном у хвіртку, але тут заржав десь у хазяйському хліві кінь, жеребець Омелька радісно відгукнувся. Омелько голосно зареготав: – Приймуть нас тут, Сенику, і нагодують, і спати покладуть, бо у них, якщо ти ще не здогадався, кобила в охоті, а мій песиголовець, бачиш, уже й почув. Кінь під Омельком закрутився, висловлюючи таким чином своє обурення господаревим нерозумінням його природних бажань. Та хтось уже заспокоїв собак неголосним, але дуже рішучим окликом. Собаки замовкли. Почувши голос хазяїна, ніби заспокоїлася й кобила. Під чиїмись неквапливими кроками зарипів сніг. Нарешті густий голос обізвався: – Кому це там серед ночі не спиться? – Подорожні. З Корсуня до перевозу їдемо, притомилися, то просимо, дай Бог здоров’я вашій милості, прихистку до ранку. Сень аж рота роззявив від несподіванки, почувши від товариша те підлабузницьке «вашій милості», але широка хвіртка уже розчинялася, а за нею стояв непоказний дідок, який виявився, коли хлопці спішилися, на голову нижчий кожного з них. – Заходьте вже, гостями будете та розкажете, що воно там у Корсуні твориться. Чи пана нашого Золотаренка уже поховали? Та те потім. Розсупонюйте коней. Я зараз кобилу випущу, а котрий з ваших до неї обзивався, той хай з нею і грається, а другого у стайню заведу і усе буде гаразд. Не хвилюйтеся, жеребець до світанку буде готовий в дорогу. Я


16

Лiтературний Чернiгiв

прослідкую. На столі хліб і молоко, вечеряйте і лягайте на лавах; поки я тут з худобою впораюсь, то ви вже й поснете. Усе ще дивуючись густому голосові маленького дідка, Омелько зауважив, що коней з дороги треба б напоїти і добре обтерти. – Та все зроблю, не хвилюйся. І вода в стайні, щоб не примерзала, і віхтя знайдемо, та твоєму грайливому зараз зовсім іншого хочеться. Усе буде як слід. Але хлопці, поскладавши сідла, де показав дідок, наскубли соломи тут же у засторонку і добре потерли коням спини і боки, хоча Омельків Гнідий нетерпляче крутився і навіть намагався дістатися зубами Омелькового плеча. Нарешті усе необхідне було зроблене. Можна й на відпочинок. Уже заходячи у двері, Омелько озирнувся і побачив, як його кінь, обнявши своєю шиєю шию білої кобили, вів її по широкому колу двора. Собаки поховалися в буди, а маленький дідок ніби вкляк біля воріт стайні: справжній лісовик – у кожусі, з бородою і у волохатій шапці з зимового вовчого хутра. Друзі вечеряли мовчки, хіба що Сень похитував головою, таким чином замість слів заохочуючи товариша до розмови. Та Омелько мовчав, поки не закінчив нехитру вечерю, не подякував за хліб-сіль богоданий, перехрестившись на темні, мабуть, старовинні образи. Аж тоді, коли уже й Сень закінчив скромну трапезу, він запитав, вмощуючись на широкій лаві під вікном, а другові пропонуючи, ніби затишнішу, у закутку біля печі: – Тобі дуже муляє дізнатися, чому це ми так несподівано рушаємо до свого кутка, не чекаємо, поки і чим закінчиться ця страшна пригода із згорілою церквою? Сень помовчав, ніби зважуючи важливість моменту, а тоді таки погодився: – Муляє, Омельку, муляє, наче заштрипка на онучі, хоча я, звісно, вірю, що ти маєш серйозні причини, аби вчинити саме так. – Гадаю, що це навіть не причини, а неодмінна необхідність, якщо ми з тобою не хочемо потрапити у яку-небудь несподівану халепу. Наприклад, при розпитах про ту пожежу. Звісно, ми не маємо дотику до її причин, але час на розмови та перемови буде втрачений даремне. А я гадаю, що ми свою службу наказному гетьманові Івану Золотаренку відслужили сповна і можемо з честю виходити з гри, яка стає усе більш незрозумілою і небезпечною.


Проза

17

– Це тобі так здається? – Здається, товаришу, здається. Це ж тільки два роки, як ми під московською владою, ніби навпіл діленою з гетьманом, а життя не кращає, з війни не виходимо. Народ по селах і городах уже просто знемагає, а просвітку не видно. Не знаю, як ти, а я не збираюся повертатися до куреня. Не маю жодного хисту до бойовиська. Мені краще ту шаблю викувати, ніж нею вимахувати. Ні, я розумію, що ляхи споконвічні вороги і людям нашим, і вірі, але де ти хоча б раз за ці роки побачив, щоб козацьке старшинство по-справжньому попіклувалося хоча б про тих посполитих, які годують їхнє військо і дають у своїх убогих селах їм прихисток у негоду і в біді. Іноді покинуть знесиленого чи пораненого коня, але заберуть, не дуже питаючи, у кращому разі овечку, а охочіше – бичка або телицю. Не кажу, що зі зла, а щоб хоч зрідка досхочу наїстися. Війна туди-сюди хитається, людям хочеться спокою, а його нема. І вибір залишається не великий. Як на мене – або зовсім відцуратися війська і перейти у стан тих, хто його годує, одягає, взуває і озброює, або податися на Запорожжя, де ще, можливо, правлять інші – вільні – порядки. Поки наш наказний гетьман Іван Золотаренко тримав усю Сіверщину у своїх руках, був там хоч якийсь лад. А що тепер буде? Пересваряться знов за гетьманство, підуть один проти одного на людську біду. То ще добре, що Золотаренки гетьману Хмельницькому свояки, а не дай Бог Хмеля не буде? – Де ж він подінеться? – наївно вихопилося у Сеня, на якого трохи задовга промова побратима наганяла сон. – Усі ми смертні, – махнув у темряві рукою Омелько, бо зрозумів, що Сень уже не здатний втямити суть його невеселих міркувань. – Давай спати. Дорога далека, ще наговоримось. Товариш скоро заснув, стиха попихкуючи напіввідкритим ротом, певне, йому трохи заклало носа від сухого повітря добре натопленої хати. А Омелько ще довго крутився, вмощуючись на незручній лаві, слухав тупіт збуджених коней у дворі, спостерігав, як місячний промінь, пролізши крізь маленьке вікно, скрадливо рухався по підлозі, а на той його рух нанизувався голос самотнього цвіркуна звідкілясь з підпіччя. І саме цей промінь і цей цвіркун розбудили раптом такі щемкі і такі яскраві спогади, що він так і не міг визначити, у думках вони чи у сні…


Лiтературний Чернiгiв

18 Частина перша

ХЛОПЕЦЬ З СОБАКОЮ ЗНАЙДА Напрочуд тепле і ясне осіннє сонце «бабиного літа» тільки-но повернуло з полудня, коли сивовусий візник зупинив пару пристаркуватих запилюжених волів, запряжених теж у далеко не нову чумацьку мажу. Літній, років під шістдесят, чоловік, якого звали дядьком або й дідом Нецьком, покректуючи, бо від довгого сидіння затерпло усеньке тіло, зліз із високого, покритого добре почухраним кожухом сідала, потупцяв трохи, розминаючи ноги, і звернувся до своїх круторогих помічників, підбадьорюючи: – Ну ось, хлопці, скоро вже й вдома будемо, оддихнем за хорошим їдлом та м’яким спанням. А тепер почекайте трохи, поки я опеньочків Онисці на сушіння назбираю. Тут, на вирубці, тих опеньків… тільки бери. Нецько поплескав ближчого волика по схудлому за довгу дорогу стегні, зняв з мажі місткого лозового козуба і уже зовсім бадьоро попрямував до лісу. За якихось двісті кроків і справді виявилася трохи прижухла від перших легких приморозків вирубка. Густа, поруділа, не чепана косою трава та молоденький різнопорідний підлісок ховали помертвілі пеньки. Опеньки обсіли притухлі залишки колишньої краси так щедро, що сонце й тіні як слід повернути не встигло, а козуб старого наповнився добірними, один до одного, грибочками. Серед опеньків траплялися й припізнілі обабки, яким Нецько радів щиро: – Ох і вечеря буде! Саме пантруючи за обабками, він дістався краю вирубки, де стояв, відсторонившись від лісу, старий розложистий дуб, який ще ніби й не збирався скидати свого забронзовілого листя. Нечутний, легенький вітерець шурхотів тим листям, та зрідка, немов важкі краплі, падали на землю достиглі жолуді. Старий Нецько бачив цього дуба не раз за роки своїх постчумацьких мандрівок за крейдою аж у новгородські краї, тож звернув на нього мало уваги. Тільки глянув, ніби вітаючись, та й повернувся іти. Коли це за його спиною щось важко гупнуло, ніби кинули додолу куль зі збіжжям. На мить сторопівши, Нецько швидко обернувся. Під дубом, мов неживе, лежало щось схоже на маленьку людину у страшному дранті.


Проза

19

– Господи, спаси і помилуй, – перехрестився Нецько. Перед ним, зіщулене від страху і болю, лежало дитя, може, у безпам’ятті, але живе, бо міцно стулені повіки очей ледь помітно тремтіли. – Оце тобі грибок! – прошепотів старий, щоб не налякати голосом несподіваного знайду. – Грибок так грибок! Він полишив свого козуба і підняв на руки дитину. Худесеньке тільце розгорнулося, величезні на змарнілому личку очі глянули перелякано і знову знесилено заплющилися. Коли Нецько прилаштував знайду на заповненій крейдою мажі, дитя знову розплющило очі і ледь чутно прошелестіло: – Ви хто? – Дід, – відповів одразу Нецько. – А ти хто? – Малюк. – Отже, ти хлопець. І як же тебе звати? – Малюк. – Нехай буде Малюк. Ти чогось хочеш? – Пити. Нецько націдив у коновочку води з маленької бочечки, дав малому напитися, підтримуючи за знесилені плечі. І поки той на диво обережно ковтав прозору рідину, міркував, що далі робити. Власне, він не стояв перед вибором. Знайда – це ясно – дар Божий. Такого не зрікаються. Але ж дитина явно хвора, з останніх сил тримається – довезти б живого. Тим часом хлопчик вдовольнив спрагу і знову обм’як на Нецькових руках. Його б погодувати, але ніяких харчів у Нецька не було, бо він вважав, що засвітла дістанеться додому, до свого лісового хутора, де баба Онися уже днів зо два чекає на його повернення, тримаючи наготові і їдло, і питво. Втім хлопчик уже знову стулив повіки. Чи знетямився, чи заснув, Нецько не знав, але опустив знесилену патлату голівку дитини, укрив малого старим кожухом, а сам швидко попрошкував до дуба за своїм грибним козубом. Не залишати ж добро. Воли, відчуваючи домівку, йшли бадьоро, не потребуючи понукань. Дитина спала. Нецько міркував про майбутнє, а день тим часом хилився до вечора. Нарешті з битого шляху звернули на вузьку, погано второвану лісову дорогу. Воли, незважаючи на те, що котити мажу стало важче, пішли хутчіше.


20

Лiтературний Чернiгiв

Унизу вже набирали силу сутінки, а понад деревами небо було ясним, блідо-блакитним, і по ньому раптом проплив, курликаючи, журавлиний ключ. – Мабуть, останні, – подумав Нецько, розпалюючи куценьку люлькуносогрійку. – Може, за ними прийдуть справжні осінні холоди-негоди. Добре, що я уже прибився до свого берега та ще й з таким подарунком. Зрадіє баба Онися дитині як рідній. Та й усі зрадіють, бо дитячий сміх у Липах за Нецькової пам’яті не дзвенів ніколи. Не було там дітей. У лісі вже геть споночіло, але укоткована цією ж таки мажею дорога вела й потемки навпростець до омріяного спочинку. Скоро потягло димком вільхового вогнища, а потім і полум’я зблиснуло поміж стовбурами чорних нічних дерев. І ось уже й сам хутір, обнесений високим частоколом зі сторони дороги. Три інші боки його складають господарські споруди – хата на високих дубових підвалинах, комора, хліви, клуня з повіткою, стайня для коней і волівня, дух якої спонукає сивих з усіх сил прискорювати ходу. Вогнище розпалене за межами хутора на галявині, за якою, відділене невеличким гайком старих і старезних лип, починається уже здавна відвойоване у лісу поле. Як і все, крім самого лісу, воно тут обмежене – два дні волячої оранки, обгороджене де воринням, а де й тином від напасті лісових підсусідків. На щастя, вепри облюбували собі місце подалі від людського житла, у пониззі озерного берега, у густих комишах і верболозах, де неподалік вдосталь дубів з їхніми поживними жолудями. Збіжжя з такого поля на ситий прожиток не вистачало, доводилось докуповувати на ярмарках та базарах. Ось і Нецько – проти зими з крейдою, проти літа – з личаками, вершами, корзинами та кошелями для тих, хто або сам не ладен, або за іншими клопотами не має коли. Біля вогнища клопотався глухуватий і трохи кульгавий, єдиний постійний робітник хутора – колишній козацький побратим Нецька, неборака, що не мав на білому світі іншого пристанку. Їх з Нецьком поранили у одному бою, а як оклигали, Нецько і покликав Маривона з собою. Разом і відроджували запущений хутір, який дістався Нецькові як посаг за Онисею, племінницею-сиротою курінного отамана, тутешнього уродженця. Заклопотаний роботою глухуватий Маривон не чув наближення мажі, зате гостровуха Онися уже вибігла з воріт Нецькові назустріч, а з нею і Маривонова дочка Христя, і друг-товариш Миколай Мокрий – старий гультяй, що побродивши світами і ніде не звивши гнізда, пристав на старості до товаришів по козаччині, але й тут хотів мати волю. Тож


Проза

21

схалабудив собі житло на піщаному окрайці біля самісінького озера, кроків за триста від хутора, жив з риболовлі та лісового промислу, за потреби допомагав липовцям у гарячу пору, але більше любив самоту. Високий, худий, геть лисий, зате з густющими і довгими вусами, завжди з повним козацьким обладунком за шкіряним чересом, у якому, правду сказати, грошей майже ніколи не водилося. Миколай був скрізь бажаним гостем, бо коли вже діставався товариства та ще під чаркою, охоче розповідав про свої житейські пригоди. Не одна вдовиця намагалася приручити Миколая, та він, приночувавши нічку-другу, поласувавши борщем і варениками досхочу, повертався щораз до своєї халабуди, і вже на селі бачили його не скоро. Проте цього дня Миколай, як і весь хутір, нетерпляче чекав на повернення товариша, сподіваючись почути новини з усіх тих країв, через які проїхала Нецькова мажа. Ось вони вступили уже в коло, освітлене вогнищем, ось домашні приступилися до мажі, голосно вітаючи Нецька, і враз замовкли, побачивши вкриту кожушиною дитину. – Це хто? – першою обережно і тихо запитала баба Онися. – Малюк. Знайда, – так само обережно і тихо відповів Нецько. – Дар Божий. Упав мені мало не на спину з високого дуба аж у Косогірному лісі. Усі мовчали, обмірковували новину. – Він хворий, – уточнив, як особливе значення, Нецько. – Хворий і голодний. – Так, – озвалася першою Онися. – Дар Божий треба приймати, який би він не був, із вдячністю. Вона перехрестилася, потім перехрестила хлопчика, що так і не прокинувся. Усі присутні і собі перехрестилися, але ніхто не сказав ні слова. Онися таки була господинею в домі, бо й далі звикло розпоряджалася: – Що ж, ласкаво просимо, пана-хазяїна до двору. Заїжджайте, розпрягайте воли, а малого перенесіть у хату на лавку. Христе, запали світло у хаті та налаштуй великі ночви – треба того зайду помити-постригти, та знайди якусь сорочину – найменшу серед тих, що колись сама носила та ще старцям не встигла віддати. Мажа у супроводі Нецька, Христі і Миколая охоче покотилася у розчинені ворота. Залишився тільки Маривон: за будь-яких обставин вогнище треба доглядати. У великому – «куріневому» – казані уже закипала вода. Її готували Нецькові для купелі після далекої дороги.


22

Лiтературний Чернiгiв

– Череди запаримо, – сказала Онися. – Що кажеш? – недочув Маривон. – Кажу, щоб гасив вогонь. Зараз череду принесу – запаримо. – Нащо череду? – не зрозумів Маривон. – От, лишенько моє! Та ж дитину відпарити треба, мо’ там вошви нелічено. – Ага, затямив. Тільки, скажи мені, хто ту вошву лічив? Онися засміялася: – Та ну тебе! І пішла до комори з травами, вибирати череду, а Маривон залізним гаком почав витягувати з вогнища не прогорілі поліна. Вони пручалися і шипіли, потрапивши у холодні обійми зарошеної нічної трави. Жар збивався, вода у казані ліниво кипіла, зітхаючи, ніби й собі хотіла заснути, ухилитися від призначеної роботи. Тим часом над поляною зійшов повний місяць. Ліс вітав його тихим шелестом, хоча вітру ніби й зовсім не було. Збагнувши, що гарячої води для Нецькової купелі тепер буде менше, Маривон набрав її з широкої низької балії у залізний цебер, присунув його до самого жару, щоб вода підігрілася. Якраз нагодилася Онися з доброю пучкою череди і похвалою: – Молодець, Маривоне. Я про це й не подумала. Похвалу Маривон пропустив повз вуха. Онися кинула череду у воду, і вони в чотири руки насунули на казан дерев’яну кришку, щоб надовше зберегти парке тепло, оскільки вогнище уже дотлівало. Христя вийшла сказати, що хлопчик так і не прокинувся, хоча для купелі вона усе, що треба, приготувала, навіть мило дігтярне дістала, воно ж проти корости і проти іншої напасті теж. Прийшов і Нецько. Він уже попорав волів, закотив з допомогою Миколая мажу у повітку, та вже готовий і «вола з’їсти». – Вола проти ночі не годиться, – зауважила на те баба Онися, – та гарбузова каша досі добре упріла в печі. І хліб свіжий, сьогодні пекла, і узвар настояний, ожиною свіжою приправлений. – А я опеньок кошіль привіз, – вдав розчарованого Нецько. – І обабки є. – Ніде до завтрього не подінуться ні опеньки, ні обабки, ні розмови понічні. Купання – на сьогодні остання робота. Та що перше – митися чи їсти? – Митися, митися, – запевнив Нецько, – бо, як наїмся, так і засну одразу. Доки їхав, то ніби й нічого, а тепер, бач, дойняло.


Проза

23

– Я зараз, – вигукнула Христя і гайнула до хати по чисту одежу і витиральне ряденце. – Тобі не буде зимно? – затурбувалася Онися. – Мо’ запону зробити? – Не буде. Вітру ж немає, од вугілля тягне теплом. Та й я недовго. Маривон заходився розводити воду. З казана зсунули кришку, і одразу запахло розпареним зіллям. Запах, з дитинства знайомий кожному селюкові, лоскотав передчуттям чистоти. Христя принесла чисту одежу, ряднину і довгу теплу кирею, щоб не остигнути після миття, а також невеликий ослінчик, на якому усе це й розіклала. Казан з рештою гарячої запареної води знову закрили кришкою, і жінки пішли до хати, клопотатися вечерею і зайдою, а Маривон ладнав ликову мочалку, щоб потерти Нецькові спину. Уже закінчували вечеряти, коли з лавки попід дальнім вікном почувся стогін і зляканий вигук. Онися, що саме взяла рогача, щоб витягнути з печі горщик з теплою водою для миття посуду, тицнула його назад у кочерги і кинулася до дитини. На неї злякано дивилися темні – у півсутіні слабо освітленої кімнати, величезні на худенькому личку очі. – Не бійся, – баба трохи силувано усміхнулася дитині. – Тут ніхто не зобидить. Зараз тебе помиємо, погодуємо, постелимо на теплому черені, і усе буде гаразд. Хлопчик мовчав. – Він не глухий, – обернулася Онися до Нецька. – Не глухий, просто наляканий. – Може, тобі з ним легше договоритись? – Спробую. Нецько схилився над своїм Божим даром і сказав серйозно, наче дорослому: – Малюче, ми вдома. Розумієш? Тут тепло і тихо. Є їжа. Є люди, які будуть тебе любити. А ти будеш нам за сина чи за онука – як захочеш. Бачиш, поки ти спав, я й помився, і повечеряв. Тепер твоя черга. Там, біля теплої печі, ночви, зараз принесемо купільної води. Ти ж послухаєшся? Дитина тільки зітхнула. А ночви уже й з водою. Нецько викутує знайду зі своєї старої кожушини, знімає з лякливо тремтячого тільця брудне дрантя, яке одразу ж забирає Маривон, щоб спалити на роздмуханому вугіллі нещодавнього вогнища. Нецько обережно кладе дитину у теплу пахучу купіль. Хлопчик схлипує, але через мить блаженно заплющує свої злякані оченята.


24

Лiтературний Чернiгiв

Тепер до справи береться Онися. Ласкаві, чутливі руки її зовсім заспокоюють Малюка. Його миють не ликовою мочалкою, а великим рядняним віхтем. Вода від напару череди темна, і не видно скільки-то бруду зібрало на тілі дитини його безпритульне кочове життя. Потім Малюка витирають старим м’якеньким ряденцем досуха, і Христина під гребінку обстригає іще мокру заплутану кучму. Хлопчина усе терпить мовчки, тільки зрідка тихо схлипує, тамуючи плач. Він почуває себе безпорадним у чужій владі і ніяк не може визначитися доброю буде ця влада чи поганою. Онися тим часом розводить трохи гарбузової каші пряженим молоком, ставить миску на стіл перед хлопчиком, кладе дерев’яну ложку. І ніби вибачається: – Це не тому, що каші жалько. Ти довго голодував, одразу багато не можна. Ось уранці вже як слід наїсися. Утім уранці Малюк не схотів їсти нічого. Попереднє життя, яке прирікало його на смерть, обрушилось на знесилене тіло усією вагою. Хлопця била пропасниця, мучили марви, у короткі проміжки отямлення ледь вдавалося напоїти трав’яними відварами з медом, курячою юшкою на капусті та моркві, крутим узваром з лісових грушок на липовому цвіті. Баба Онися читала над ним заговори, змащувала тіло борсуковим жиром, парила у печі гречаним паром, обтирала, рятуючи від жару, холодною водою. Ні вдень, ні вночі Онися з Христею не відходили від дитини, виконуючи тільки найнеобхідніші хатні роботи, але таки вирвали Малюка з хижих лап передчасної смерті. Давно вже облетіло останнє листя з дерев, і білі мухи не раз навідувались на хутір, віщуючи скорі холоди, аж поки Малюк остаточно не зборов недугу. Якраз на Покрову баба Онися особисто поїхала у Мену до церкви, щоб замовити молебень за здравіє Малюка-Знайди, християнське ймення якого їй невідоме, і попросити заступництва у Матері Божої. – Не дозволь, Мати Божа, покровителька наша і дітей наших, померти дитяті невинному у лихій долі, що спіткала його, благослови наше щире бажання дати тому дитяті і хліб, і любов нашу. Прошу і молю тебе як Матір, хоча самій мені і не дане щастя материнства, прикипіла я серцем до цієї дитини – безродної і безплемінної. Але хіба є у цьому її вина?.. Онися ще довго молилася, поставила перед образом Богородиці найтовщу зі свічок, які сама ж і зробила, поклала у дароносицю цілого злотого і, хрестячись, виходила з церкви, усе ще б’ючи поклони перед усіма святими, що дивилися на неї зі стін і з ікон. Мабуть, щирі молитви Онисьчині були почуті, бо саме у той час, коли


Проза

25

вона на якусь мить затнулася на церковному порозі, Малюк розплющив очі, побачив над собою ласкаве обличчя Христі і чітко, навіть дзвінко, сказав: – Хочу їсти. Тоді уже, як перші радощі і перші турботи були завершені, коли зовсім ослаблий Малюк уперто намагався втримати ложку власною рукою, коли зраділа Онися вдосталь наплакалася, сховавшись від усіх у комірчині з травами, тоді просто щасливий Нецько сказав своєму знайді: – Щитай, що оце тепер, на Покрову, ти вдруге народився на світ. Пресвята Діва Марія, Матір Божа тепер назавжди буде твоєю заступницею. Молися їй і, як прийдеться важко, проси у неї поради. Знайдений у лісі безіменний хлопчик Малюк починав нове життя. Зима того року почалася рання. З середини листопада вдарили морози, а початок різдвяного посту був позначений заметілями. І за кілька днів хутір так засипало снігами, що невеличкому гуртові людей, що ховалися від негоди у теплій хаті, здавалося, ніби вони взагалі єдині на білому світі. Навіть Миколай Мокрий перебрався зі своєї плетеної хижки до великої хати. Піч у хаті була простора, повернута до східнього вікна, а до неї ще й притулилася груба з лежанкою. Від лежанки аж до другої стіни настелений був піл з грубих дощок, що на ніч покривалися товстими очеретяними матами, а поверх них уже стелилися рядна. У голови клалися пір’яні подушки. У холодніші ночі укривалися поверх ряден кожухами, бо кожух або кожушанка були неодмінною зимовою одежею хуторян. Малюк з бабою Онисею ділили на двох теплий, хоч і мулький, черінь печі. Христя спала на лежанці. Маривон з Нецьком розкошували на широкому полу, а Миколай Мокрий надавав перевагу широкій лавці, до якої приставляв ще й ослін, щоб кожух уночі не сповзав додолу. Піч топилася вранці довго, бо готували не тільки сніданок та обід, а й гріли воду, щоб теплою поїти худобу, розводили пійло для корів і свиней, щосуботи жінки пекли хліб з житнього або житньо-ячмінного борошна, а на свята ще й пироги з маком, з калиною, з капустою або й гарбузом. Зранку чоловіки йшли розчищати від снігу подвір’я, прокладати стежки, порати худобу, жінки клопоталися біля печі, а Малюк, що не мав теплої одежини і взуття, лежав на печі або на лежанці і спостерігав за хатніми роботами. Переївши, як казала баба Онися, черв’ячка, хлопчина швидко видужував. Абияк пострижені Христею кучері відросли і вирівнялися,


Лiтературний Чернiгiв

26

на худих щічках, хоча й зрідка, спалахував рум’янець, і при усій своїй худорбі він уже не здавався немічним, мав рівні, добре розвинуті плечі і гарні пропорції усього невеличкого тільця. На вигляд хлопчикові було не більше восьми-дев’яти років. А скільки насправді, він не знав. Найцікавішими для Малюка були, звичайно, вечори. Що коротшав день, то довшими вони ставали. Коли у хаті вже зовсім поночіло, а надвірні роботи були закінчені, розпалювали у грубі вогонь, на столі однісіньку свічку, і у колі цього неяскравого освітлення починалася вечірня робота. Баба Онися пряла на прялці тонку пряжу з льону, а Христя – на веретено – грубшу з конопель або вовни. Мужики плели корзини з лози, кошелі з лика, вирізували з м’якої липової деревини ложки, гребені. А під ту роботу велися прецікаві розмови. Оскільки новин на хуторі ніяких і бути не могло, розмови живилися спогадами. Маривон, Нецько і Миколай Мокрий згадували своє козакування, чумакування, пригоди, у які потрапляли самі, були свідками або й чули уже бозна з яких за чергою уст. Незабаром Христя пошила Малюкові полотняну сорочку і такі ж штанці, хоча звичайно сільські хлопчаки його віку про справжні штанці могли тільки мріяти. Але на хуторі були свої закони. Нецько сплів йому міцні гарненькі личаки, і він міг, обгорнувши ноги товстими онучами, хоч ненадовго вискакувати надвір. Утім Нецько обіцяв йому на першому ж базарі придбати чобітки. Знайшовся для хлопця і старий Христин кожушок, трохи завеликий. Але хіба то біда? ЙОРДАНЬ Перед Різдвом Христовим хуторами та займиськами Сіверщини ходив добряче підтоптаний чернець, за його словами, з Чергінівської печерської обителі Святої Богородиці, проповідував Слово Боже. У Липах він з’явився уже геть застуджений. Бухикав так, що й слова не розібрати. Баба Онися одразу взялася лікувати божого чоловіка трав’яними настоями на медах, кушкала поперек добре вичиненою борсуковою шкурою, а шию – кусючою хусткою з грубої вовни. Аж усю ніч не спали під чернецеве бухикання. Тоді баба Онися, витопивши піч, запарила у боденці гречаної соломи, встелила нею під печі, і веліла чернецеві, роздягнувшись догола, лізти у те вологе, гаряче пекло. Малюк зацікавлено спостерігав усю процесію, адже й сам колись у такій печі парився, підбадьорював нещасливця чомусь півшепотом: – Не бійтеся, це не страшно. Перехрестившись, чернець слухняно поліз уперед ногами, згорнувся


Проза

27

калачиком, бо на його, хоч і невисокий, зріст глибини печі не вистачало. Голова і руки лежали на припічку, на якому дбайлива лікарка завбачливо намостила ще якогось пахучого зілля. По тій метушні одразу все затихло. Дід Нецько пішов поратися по господарству, баба Онися сіла до прялки, а Малюк принишк на гарячому черені, усім своїм єством відчуваючи, як воно там чернецеві дістається. Постогнував хворий. Ледь чутно порипувала прялка. Обізвався несміливо цвіркун, але, збагнувши, мабуть, що його пісня не дочасна, замовк. Малюкові хотілося злізти з печі, податися надвір до діда, але якось не випадало ламати пахучу, ніби зачаровану, тишу. Він задрімав. Крізь дрімоту почув, як рипнули двері, увійшов, обтрушуючи з валянок сніг, дід Нецько. І все. І зламалася тиша, і щезли чари. І баба Онися почала збирати обід з холодної юхи, з якої вийняла шматки чималенької щуки, та закутаної у кожух – піч же зайнята – гречаної каші, приправленої конопляною олією. Глиняний мальований глечик з узваром прикрашав дерев’яний, нічим не прикритий, стіл. Хворому дали напою, що сходив гіркуватим духом калини. Потім баба Онися дбайливо, щоб не напустити до печі холоду, закрила припічок полотниною, а сама вийшла у сіни і там, прочинивши сінешні двері, погукала: – Гей, гей, обідати! І ось усі пожильці одновірного хутора Липи зібралися за столом. Помолились Господові за дарований хліб та сіль і трапезували, як заведено, мовчки. Бабине лікування пішло хворому на користь. Кашель його уже не душив, і в попереку не стріляло. Однак, чернеця заселили на піч, потіснивши Малюка, і тепер він розохотився поговорити. У темряві, бо вже зайшла ніч, освітлена тільки масляною лампадою під образами, розумував чернець про гріхи людські і спокуту. – Бач, – казав, – варто мені було забутися, хильнути чарку у корчмі придорожній – звабився на дармове пригощення, – як одразу й покарання. Бог милосердний порятував, привівши на ваш хутірець, хоч як я на нього натрапив, не пам’ятаю. – Де вже було пам’ятати, – озвався з полу дід Нецько, – розгарячився ти, святий отче, не по погоді.


28

Лiтературний Чернiгiв

– Я ж і кажу, гріх, – погодився одразу чернець. – А в цій печі паритися – благослови, Боже, рабу твою Онисю – був мій порятунок і покарання. На Йордані хресту поклонюся та свяченої води наберу. З собою носитиму, доки усієї покути не виконаю та не повернуся до обителі. – А чим прошпетився? – поцікавився дід. – Про те лише на сповіді зізнався. Петимію на мене наклали: аж до святого дня Воскресіння Христового ходити по краю і віру християнську проповідувати. – А що воно таке Йордань? – Малюк зі смаком вимовив незнайоме слово. – О! – урочисто озвався чернець. – Йордань – то найвища міра хрещення. На Йордані Ісус Христос хрестився. І тоді злетів на нього білим голубом Дух Божий і Його благословення… «Визнаю, – сказав з неба Бог-отець, – тебе за сина свойого і посилаю поміж люди навчати їх віри Божої і любові». Чернець зітхнув, наче схлипнув: – Гріхи людські взяв на себе Спаситель. А Йордань – річка така у далеких Палестинах… Під довгу розповідь про Іоанна Хрестителя Малюк заснув. Прокинувся він з півнями на світанку. Баба Онися уже топила піч, готуючи сніданок. Дід Нецько десь господарював. А святий отець сидів, укрившись старим кожухом на покуті й стиха викладав зацікавленій Онисі своє бачення хрещення Малюка. Він твердив, що має право хрестити дітей, яким далеко або ніяк дістатися до церкви, що у нього є й хрестики – срібні і мідні, і коштують вони недорого. Вода ж на хуторі джерельна, чиста. Він і сам може наносити скільки треба у велику балію, яка б слугувала хлопцеві за купіль. Остаточно прокинувшись, Малюк шугнув з печі на піл і рішуче заявив: – Я не хочу хреститися у балії, хочу – у Йордані. – Боже милосердний, – перехрестилася Онися. – Що ти таке говориш? У наших Йорданах дітей не хрестять. Та й які там у тебе гріхи, щоб змивати їх у йорданському прорубі? Малий зіскочив тепер уже на холоднючу долівку босоніж і, хоча дріж пробрав його одразу аж до кісток, твердо запевнив: – Я не боюся холоду. Я хреститимусь у Йордані. – Добре, добре, – заспокоїла Онися, – хай і в Йордані, тільки зараз узуйся, бо, доки те хрещення, застудишся та й помреш не хрещений. Малюк, тамуючи радість, гулькнув на піч за теплими онучами.


Проза

29

Різдво Хористове, закаламучене густим снігопадом, відсвяткували своїм хутором. Нецько прочитав з пам’яті молитву. І хоч святій вечері бракувало витонченості, на столі були і кутя з медом, і риба, і капуста, тушкована з грибами, і узвар з сушених лісових грушок-дичок та ягід. Дорослі пили вівсяну на хмелі бражку, а Малюкові вистачало й узвару. Зате до Йордані їхали аж у Мену на двох санях з плетеними лозовими кошівками, запряженими кіньми. Коні, хоча й привчені до упряжі, але не дуже перетруджені, йшли бадьорим скоком. Малюк, закутаний у важкий, з валяної вовни чекмінь, хвилювався, уявляючи собі, яким-то воно буде – хрещення у Йордані. Приїхали, коли у церкві, що тулилася на околиці Слободи, уже розпочалася служба. Людей було повнісінько, і липів’яни притулилися біля самісінького входу. З-під зачинених широких дверей тягнуло в ноги холодом. Малюкові те було байдуже. Дід Нецько купив йому на осінньому ярмарку приношені, але цілком придатні юхтові чобітки на виріст. Колись густо змащені дьогтем, вони й сьогодні приємно пахли, а що вміщали грубувату онучу з виношеної ряднини, то й холод до ніг не приставав. Що там виголошував високим голосом батюшка, хлопець не розбирав, та й не дослухався. Коли усі клали на груди хреста, хрестився й він, а думки клубилися навколо одного: як воно буде там, на Йордані? Аж ось уже й служба скінчилася. Люди вийшли на сліпучо-біле від снігу церковне подвір’я. Низьке зимове сонце іскрило на сніжинках, і тому усе довкіл здавалося урочисто-святковим. Так воно, власне, й було. Дід Нецько пішов домовлятися до священика про хрещення, прихопивши дзбанок з медом. Малюк тримався баби Онисі, до якої тяглися для перемовин святково вбрані жінки. Було гамірно, як завжди на велелюдді. Нарешті усе встаткувалося. Церковні служки почали лаштувати хресну ходу. Винесли корогви – старі, з суворими ликами святих. Ще одна коротка молитва. Нарешті рушили. Можливо, від холоду врізнобій співала півча. Малюк ішов серед людей, тримаючись за полу Онисьчиної кожушанки. Почувався від того не дуже зручно – наче маленький! – але одірватися не був годен, бо його аж трусило від якоїсь смутньої невизначеності. Ні, він не боявся, просто хвилювався, що зробить щось не так і осоромиться привселюдно, та ще й осоромить своїх покровителів. Йому аж голова заболіла, тож тримався за бабу Онисю як за поводиря, не дуже тямлячи чималеньку дорогу. Отямився, коли хресний хід дійшов до річки і став. Люди


30

Лiтературний Чернiгiв

розступилися, охоплюючи широким півколом сріблясто-сіру глибінь вирізаної в льоду у формі чималого хреста ополонки, у «головах» якої іскрився червоною буряковою фарбою іще один хрест, змайстрований з витягнутого з ополонки льоду. Он воно яка Йордань! Сонце уже зійшло з полудня, довшали тіні. Вздовж річки тягнуло колючим вітерцем, але мороз був не сильний. Голубіло чисте, без єдиної хмарочки небо. Батюшка знову читав якусь молитву, до якої Малюк до дослухався, спостерігаючи, як з обережною почерговістю спускаються з берега на лід запряги і займають вільне півколо – саньми до хреста, а кіньми зовні. Саней було п’ятеро і серед них – діда Нецька з лозяною широкою кошівкою. На кожних санях купами лежали чекмені, кожухи, шуби. Малюк раптом збагнув, що ці сани для тих, хто прийматиме йорданську купіль. Молитва скінчилася. Заспівала півча. Батюшка, обережно ступаючи, підійшов до ополонки і, взявши з рук служки великого, блискучого хреста, опустив його у воду. Люди хрестилися, хтось ставав на коліна. Священик вийняв з води хреста, знов прочитав коротку молитву і благословив тим хрестом людність на усі чотири боки. Перша частина йорданського дійства скінчилася. Усі одразу загомоніли і поважно, хрестячись, почали підходити зі своїми посудинами, щоб набрати тепер уже святої йорданської води. Тим часом біля саней зібралися купальники. Підійшов сюди і священик зі своїм почтом. Домовлялися про черговість купелі. Троє молодиків збиралися, як завесніє, в далеку дорогу аж на Січ, просили благословення. Четвертий – уже немолодий і дуже зажурений чоловік, прагнув змити якісь гріхи, але про них він довірився тільки на сповіді… Малюк слухав ці перемовини упіввуха. Він дивився на червоний льодяний хрест. Сонячні промені ламалися в ньому, іскрили, відбивалися прозорою блакиттю там, де фарба залишала патьоки. Під тим блиском і, водночас, під тамованим острахом випробування хлопцеві раптом впливло в пам’ять ясне, мов на іконі Богородиці, видиво. Його, зовсім малого, тримає на руках вродлива жінка – матінка, притискає обіруч до себе і наказує: «Тікай, Омелечку, від біди, біжи до річки, в очерет, там тебе лиходії не знайдуть». І Омелько біжить крізь високе жито навстріч західному сонцю, на ще зелених верхівочках колосків міниться червоне проміння… – Не передумав у Йордані хреститися, – одірвав хлопця від спогадів трохи суворий голос священика.


Проза

31

– Не передумав. – То яке тобі ім’я із наших святців прибрати? Хто там у нас найближчий? – Омелько, – якось відчужено, ніби й не він, але чітко сказав Малюк. – Омелько? Чому Омелько? – здивувалися в один голос священик і дід Нецько. – Мене так матінка звала. Я згадав. – Отепер згадав? – Отепер. – Що ж, нехай буде Омелько. Як мати назвала. Може, це й справді знак Божий… Першим приймали йорданське благословення дорослі. Майбутні січовики підходили до батюшки, цілували срібного хреста, хрестилися і хвацько стрибали в ополонку. Райдужні бризки летіли навсібіч, осідали на снігу прозорими кульками. Парубки тричі пірнали у темну, розтривожену воду і, хвацько вихопившись з ополонки, хрестилися поспіхом на ікону Божої Матері і мчали до своїх саней, де вже чекали їх приятелі чи родичі з чарками міцної горілки і широкими хутряними дохами. Старіший чоловік, поцілувавши хреста, довго читав якусь молитву, потім, перехрестившись до льодяного йорданського хреста, розвів руки теж хрестом – ніби проти нього, і упав на ополонку ниць, аж біла сорочка його випнулася над водою високим пухирем. Чоловік так полежав трохи. Тиха течія несла його до краю ополонки, і, тільки торкнувшись головою льодяної забереги, чоловік скинувся, наче величезна риба, відштовхнувшись руками, тричі підпірнув і аж тоді виліз з Йордані такий же зажурений, як і до того. До своїх саней пішов він непоспіхом, сорочка на ньому дубіла під морозяним вітром. На санях його чекали двоє ще старіших людей з сухим теплим одягом і взуттям. Над Йорданом завмерла сторожка тиша. Замислений своїм, Малюк того не бачив. І ось він уже в білій льолі, тендітний, мов янголятко, Нецько пропускає йому попід руки ковзку петлю з міцного ремінця – про всяк випадок осторога. Баба Онися туго згортає, щоб не прочахла, його одежу, лаштує кожуха і цупкого рушника, щоб потім розтерти дитину. Хлопець такий напружений, що ноги навіть не відчувають снігового холоду. Нецько за руку веде його під благословення. – Хреститься цією Йорданню раб божий Омелян… Уже не Малюк, уже Омелько, розкинувши руки, мов крила, падає у


Лiтературний Чернiгiв

32

сиво-чорну купіль прорубу. Його вмить опікає лютим холодом, з горла рветься крик, але Омелько пам’ятає, що розтулювати рота не можна. Стискає щільніше уста, тамує дихання. Важка вода тягне донизу, і на якусь мить хлопець піддається їй. Рятівний ремінець натягується і повертає його до дійсності. Омелько змахує уже трохи закляклими руками, виринає на поверхню. Хапає розтуленим ротом повітря, що не здається надто холодним, і швидко ще двічі опускає під воду голову. Робить усе так, як навчав його дід Миколай Мокрий, який колись і сам купався в Йордані. Ремінець у міцній руці Нецька утримує хлопчину біля поверхні. І ось уже він тягне його нагору. У якомусь півмороці хрещеник Йордані біжить до саней у дбайливі руки Онисі та ще якихось жінок. З нього стягують мокру сорочину, загортають у сухе рядно і довго, як йому здається, розтирають худеньке тіло, виганяючи холод. В усьому сухому, у теплому кожусі і хутряній дідовій шапці, з-під якої тільки очі збуджено зблискують, Омелько одержує ще одне благословення від церкви і срібного хрестика – від тепер уже хрещених його батьків Нецька і Онисі. Онися тоненьким ремінцем прив’язує хрестика до Омелькового зап’ястя, щоб не загубився. Вдома вона засилить його на провосковану нитку з льону і повісить на шию – оберіг, благословення, знак любові.

ЗАБАВКИ І НАУКИ Йорданська купіль і справді пішла Омелькові на користь. Скоро він почувався дужим. На щічках грали рум’янці – від морозу і вітру, від теплого вогню з вечірньої грубки, від старання, з яким хлопчик брався до всього, що б йому не доручили зробити: голова у нього виявилася кмітливою, а руки беручкими і майстровитими. До весни ще ледь мітилося сонцестоєм, що після Стрітення щодень вищав, а Омелько уже умів сплести з лика ошатного козубка, правильно складати очеретяні снопки, якими щозими у Липах запасалися і про всяк випадок, і на продаж, повільно, але старанно, вирізував з м’якого липового полінця великі ложки, що ними зручно помішувати вариво у великих казанах, і товкачики до ковганок, у яких господині розтирають сало з часником – заправку до борщу і юшки, і самі ковганки, з якими було досить мороки, бо малі хлопчикові руки не могли як слід втримувати грубуватий урізок деревини. А ще дід Миколай Мокрий навчив Омелька ловити рибу з ополонки, правильно ходити по озерному


Проза

33

і річковому льоду, бо добре знав джерельні місця, на яких крига завжди буває тоншою. Христя жартами-смішками навчила в’язати дерев’яним гачком пряме полотно з грубуватих вовняних ниток, підманюючи тим, що саме так в’яжуть лицарські кольчуги. Дарма, що кольчуги мідні або залізні. Омелько щиро вірив їй, бо ж сам ніколи тієї кольчуги не бачив, як, до речі, і сама Христина, тільки чув про неї від діда Миколая Мокрого з його оповідок про козацьке життя і військові походи. Діди тільки пересміювалися, слухаючи Христині настанови, та ще й підохочували хлопця: – Учись, Омельку. Наука плечей не тягне. Дивись, колись та й згодиться. – І я що – кольчуги в’язатиму? – запалювався малий. – Правда? – Хто зна, – заспокоював дід Нецько, – життя покаже. Та все ж, як гапликом орудуєш, то ятір там чи топтуху змайструєш точно. Як підростеш. Омелько просто купався у літеплі загальної уваги і любові. Усе єство його просочувалося почуттям вдячності доброти. Він прекрасно розумів, як йому поталанило, що потрапив до цих людей, які ревно сповідували усі заповіді Христові і його вчили такої ж пошани до слова, до справи, до самоповаги і поваги до інших. Він так жодного разу не почув на хуторі грубого окрику або лайки. Але найкращими були празникові вечори, коли грубої роботи не робили, а сідали за святкову вечерю – пісну або скоромну, в залежності від свят. Баба Онися приносила з погрібника товсту сулію з медовухою, націджувала в начищений до блиску мідний ківш точну вечірню долю, потім ховала сулію до наступного свята, а з ківшика наливав у чарки уже дід Нецько як господар. Медовуху пили не поспіхом, заїдаючи печенимсмаженим, а вже як прибирали зі столу, починалося найцікавіше: старі козаки згадували минуле. Неперевершеним оповідачем був дід Миколай Мокрий. Розслаблений легким хмелем, він уже вкотре, але щоразу трохи по-іншому розповідав про гетьмана Петра Конашевича, Сагайдачного, у війську якого він служив під час Хотинської кампанії 1621 року. Там, під Хотином, Миколаю Мокрому випало бути серед козаків, що рятували гетьманові свободу і життя. – Воно, конєшно, – розумував прихмелілий дід Миколай, – якби поляки не були такими підступними, а турки не такими беручкими, то й не дійшлося б до того лиха. А так що? Втратили такого гетьмана, за чужі гріхи помолившись, та й залишилися без доброї голови на своє горе. Бо Петро Конашевич, скажу вам, був славним лицарем – до ворога лютим, а до козаків справедливим.


34

Лiтературний Чернiгiв

У такому дусі дід Миколай міг теревенити довго, тому Омелькові – найбільш нетерплячому слухачеві, надавалося право повернути дідову розповідь у цікавіше русло. Як тільки Миколай уривав мову, щоб пахкнути люлькою, Омелько дзвінким, але вкрадливим голосом докидав: – А як там, діду, в очеретах було? Як ви через них пробиралися? – Та то ж, знаєш, як було? Король Сигізмунд затявся битися з турецьким султаном Османом. Султаном, значить. А мо’, Осман із Сигізмундом. Хто там їх розбере. Хто б з ким не воював, а народові лихо. Ну, спочатку поляки комизилися, думали, що самі турків здолають. А як побачили, що османів – як тучі, то кинулися до гетьмана Сагайдачного допомоги просити. Ну, гетьман, значить, подумав, що й наш народ турки кривдять, грабують і утискають, і у ясир гонять, села та хутори розоряють. То він подумав, що треба тим туркам доброго прочухана дати, нехай у своїй Туреції сидять. Зібрав він нас кільканадцять тисяч та й послав навстріч туркам, а сам до короля – домовлятися про козацький кошт і вольності. А тим часом турки уже поляків побили. Король уже про те лихо знав, то з Конашевичем спорить не став. Одразу на все согласився і велів козаків на Хотин завертати. Та поки гетьман до нас добирався, турки уже й тих козаків, що до поляків ближче були, побили-порубали. Нікого у полон не взяли. Тільки одного послали до гетьманської старшини, щоб передав Османові обіцянки. Мовляв, як одвернеться від поляків, матиме досхочу усілякого добра. Сагайдачний, звісно, від Османових обіцянок відмовився, бо знав, що тим нехристям вірити не можна. Хоча полякам – теж. Але узявся за гуж, не кажи, що недуж. Ось і поїхав наш гетьман поспіхом шукати своє військо козацьке. А я саме у тій сотні, що його супроводила, служив. Ми так поспішали, що й на ніч не зупинялися. Аж перед світанком побачили вогні табору, зраділи, що дісталися до своїх, аж там – турки. Повернули коней, а ті бусурмани уже нас побачили та в погоню. Вони на свіжих конях, а наші геть потомлені. Тоді гетьман вирішив стати до бою і з боєм відходити під захист лісу. І перший загін турецький ми таки перемогли, та їм наспіла допомога. Гетьману Сагайдачному руку стрілою прострелило, коней уже ноги не тримають, та й нас поменшало – полягли у бою. Тоді саме, як гетьмана поцілено, нас кількоро з осавулом до нього пробилося. Я сам чув, як Сагайдачний наказав коней покинути і пішими йти через ліси, та не усім гуртом, а купками, щоб погоню зі сліду збити. Тоді наш осавул Овдій Пряділько і взявся охороняти гетьмана. Було нас чоловік з п’ятнадцять. Йшли сторожко густими чагарями. Як трохи одірвалися, поранену руку гетьманові козацьким способом полікували.


Проза

35

– А як це? – прохопився Омелько. – Ну як... як у поході – шаблю розпекли на вогні, рану присмалили, порохом і табакою присипали та кріпко перев’язали. Боліла рука, але гетьман тримався. Мене приставили – міцний тоді був! – допомагати пораненому. Місця горбкуваті, ходити і здоровому не легко, а ми майже не зупинялися. Уночі вів нас гетьман по зорях, і таки дісталися ми до козацького табору. І як став гетьман Конашевич-Сагайдачний керувати козацьким військом, так і перемогли ми османів. Подякував мені гетьман за допомогу, подарував кілька злотих. Та й усе знайомство. У строї ми з ним далеко стояли. Та то таке... А воювали – у-ух-х! Бо та ж битва з бусурманами ще тільки починалася. Ось нехай хлопці скажуть. Бо там, під Хотином, ми і познайомилися усі троє, і здружилися, і за Нецьком у Липи приїхали. Дарма, що у різний час. Таке діло, Малюче, про усе одразу не розповіси. Малюкові не снилися козацькі походи, бо він досі навіть строю козацького по-справжньому не бачив. А ось тупіт кінської лави іноді лякав його уві сні. Тепер Омелько розумів, що то від турецьких загарбників рятувала його, посилаючи у плавні, ненька, пам’ятав її ніжний дотик, але імені пригадати так і не зміг. Йому здавалося, що матінка була схожою чимось на бабу Ониську, тільки була такою молодою як Христина. Уже, як спали лютневі морози, Нецько брав хлопця з собою на мисливське навчання. Змайстрував йому маленького лука з тятивою з волових жил, навчав стріляти. Стріли, на Омельків жаль, були несправжні – загострені стебла молодої ліщини, але все одно цікаво було цілити ними снігові грудки, що їх Нецько прилаштовував у розвилках гілок на різній висоті. Оскільки Омелькові стріли не мали оперення, потрапити у таку своєрідну мішень було ще складніше. Зате яка радість, коли прохромлена наскрізь грудка падала під дерево і там розсипалася, зливалася з настом, уперто не випускаючи з снігового полону стрілупереможницю. – Хто ж кого переміг? – дивувався Малюк, збираючи до берестяної саковки розкидані стріли. – Та ніхто нікого! – пояснював Нецько. – Це ж просто гра та ще наука лучницька, мисливська. Ось на ту зиму, як ти підростеш і зміцнієш, підемо удвох на справжнє полювання. Навчу тебе сильця на зайців ставити, а на лисиць – капкана. Видру і куницю полювати не будемо, бо їхнє хутро не про нашу честь. А з заячих шкурок тобі шапку пошиємо або з лисиці чисто татарський малахай з хвостом.


36

Лiтературний Чернiгiв

– А що таке малахай? – Ну шапка така гостроверха, лисячим хутром обгорнута, а з неї рудий хвіст звисає. Омелько замислюється, пробує уявити собі той малахай з хвостом, але йому бракує уяви. – Ні, не хочу малахая з хвостом. Краще просто шапку, як ото у діда Миколая Мокрого. – Як краще, то й краще. До тої зими і до тої шапки ще дожити треба. Ще мо’, й зайченята ті не народилися... А тепер скажи мені, чий то слід від старого пенька петляє? – Таж біляк побіг. Діду, я вже тих зайців уві сні бачу. Або лисичин. Вони там, довкіл нашого курника, густі, наче Христинина мережка. – Ти бач, який орел! – перебільшено дивується Нецько. – А я й недогледів, бо ж ця хвойда Рудася за усю ніч і не гавкнула. Певне, знову на гульки у ліс подалася. Дограється колись, що ревнива вовчиця глотку перегризе. – Таж вовки уже паровані! – старує, демонструючи засвоєну мисливську науку, Омелько. – Паровані. Але комусь, може, пари не знайшлося, та й молодь не проти погратися. Рудася хвостом махає, а мені потім вовченят топити доводиться. – Навіщо їх топити? – дивується Малюк. – Хіба не гріх живу душу губить? – Це тобі Онися про живу душу набалакала. Не знаю, чи є вона у вовків і собак, а що тих покручів зоставляти не можна, знаю напевне. Дуже вже люті вдаються. А як така сука зграю водить, то лиха по селах і хуторах не дорахуєшся. Такі діла, хлопче. Рудасю мені кум подарував. З якогось ярмарку трьох цуценят привіз. Кобелів собі залишив, а сучечку – у Липи, май, Нецьку, клопіт. Візьми, каже, руденьку, гарна сторожа буде. – Хіба ні? – заступився за Рудасю хлопець. – Та гарна, гарна. Була б ще кращою, якби на гульки не бігала. Я б і на цеп її посадив, але тоді сірих кавалерів не здихаєшся. Нагуляються, а тоді злодіяти почнуть. Нехай буде вже, як є. А предмет їхніх міркувань рудим волохатим клубком викотився з-серед дерев просто під ноги. Рудася була чималенькою патлатою особиною невідомої породи. Рудизну мала не лисячу, світлу, а теплу, майже каштанову. Од неї тхнуло глухим духом лісових нетрів. Рудася лащилася то до старого, то до малого, ніби вибачалася за вчинену провину, але ніхто не погладив її по крутолобій голові з розумно-


Проза

37

лукавими рудими очицями. Тоді «ох ця псина» показала й собі характер: крутнулася й подалася до хутора, покинувши господарів наодинці з лісовими таємницями. Прийшов строк, і дід Нецько приніс показати Омелькові ще зовсім крихітне руденьке цуценя. – Троє чисто вовченята були. А цей, бач, вроді собака. Рудасик. Рудь. Рука не піднялася втопити такого красеня. Виросте тобі, Омельку, товариш. – Який же гарнісінький! І Малюк уже на дідовій шиї повис. Коли вже марець добре розтопив сніги і сани були сховані аж до наступного снігу, старий Нецько викотив свою мажу, завантажену з осені крейдою і налаштовану на торговисько цим ходовим навесні товаром – домовиті господарі лаштувалися білити свої садиби до Великодніх свят. Омелько упросився хоч трохи поїздити з дідом і таки домігся здійснення своїх бажань. До того ж він прагнув мати ще й власний зиск – затіяв продавати свої власні роботи. Отож поверх грудок крейди, прикритої від дощу прожиреною рядниною, поставили чималенький козуб з виробами юного майстра. Було тут кілька ошатних козубків, придатні на збирання ягід у літню пору, дерев’яні ложки-мішалки, товкачики до ковганок і самі ковганки, щітки з лика для біління стін, щоправда, зроблені з допомогою Христини – хлопцеві ніяк не вдавалося зв’язати щітку настільки туго, щоб вона не розпадалася, намокнувши під час роботи. Як цілком окремий крам, Омелько змайстрував кілька власної вигадки дитячих іграшок: смішні ляльки з соломи і бузинові пищики. Їх було небагато, та Омелько особливо пишався цією роботою. Пищики майструвати його навчив кульгавий Маривон, а ляльки колись бачив у своїх уже трохи призабутих мандрах. Отак зібралися наші торговельники, прихопили корзину з приготованими бабою Онисею харчами-подорожниками і – гей-цабе, сиві волики! Застоялися небораки за довгу зиму, треба розім’ятися, щоб до плуга нових сил набратися. Сіна для волів не везли з собою, вважали, що на кожному торжищі та й у кожному селі оберемок сіна для круторогих не буде такою вже проблемою. Торгівля вдалася. Крейду розкуплювали добре. У більших селах корчмарі брали по кілька мішків, щоб погендлювати потім, коли комусь знадобиться крейда терміново, а до наступної весни привозу вже не буде. Омелько старанно допомагав Нецькові, пильно приглядаючись, як дід гарно ладнає з покупцями. Піджартовує, підохочує, то збиває ціну,


38

Лiтературний Чернiгiв

то збільшує – добре таки знає кожного, вірніше, кожну, бо крейдою цікавились здебільшого жінки. Скоро хлопець ухопив якісь ази торговельної науки і як тільки біля мажі з’являлася під доглядом старших малеча, одразу діставав свій крам: – А купіть, тітонько, донечці ляльку, гляньте, яка весела, з житньої соломки зроблена. А синочкові купіть свищика. Послухайте, як сюрчить, наче музика. Копійчані Омелькові іграшки, як на диво, купували охоче по селах і хуторах, а дерев’яні ложки, товкачики і козубки він виставив на торг тільки на недільному базарі у Мені. – Тямущий з тебе козак виросте, – похвалював Нецько свого вихованця, – головне тут – міри дотримуватись. Не дорожись надто, але й про заробіток не забувай. Тобі ж ніщо дарма не дістається, навіть, щоб виростити солому, он скільки праці треба докласти. Виори, посій, зрости, збери, змолоти... А уже тоді чи лялька, чи віхоть, чи перевесло або й кульок колоту на дах. Омелько дідову науку як воду пив, приглядався, прислухався, а як чогось не розумів, розпитувати не соромився. Пам’ятав уже сказане: науку за плечима не носити. Однієї неділі побачив він на базарі веселого чорнобрового цигана, що з двома невеличкими собачками тішив базарувальників біля конов’язі. За наказом хазяїна, якого Омелькові ніяк не вдавалося почути, собачки одна по одній або обидві зразу, танцювали на задніх ногах, лягали і вставали, гавкали і підвивали-співали, як циган насвистував якусь свою циганську пісеньку. Собачки подавали бажаючим привітатися лапу, знаходили сховані серед публіки речі і збирали платню за виставу, носячи по колу цікавих невеличкі солом’яні брилики, спеціально сплетені для такої справи. Великого бриля ця дрібнота нізащо б не потягнула. З того базару, добре поторгувавши, дід Нецько і Омелько їхали у доброму гуморі. Старий терпляче вислуховував захоплені вигуки малого про ту собачу виставу, якої дідові побачити не довелося. – Ось я кажу йому, собаці: «Здоров будь», а він мені лапу подає, вітається, значить. А хіба пси людську мову розуміють? – Щось таки розуміють, – утішає Омелька старий, – вони ж не глухі. І не тільки собаки. Ось і воли розуміють, коли цоб-цабе, а коли тільки цоб. Навіть кури збігаються, як тільки покличеш. – Ні, діду, я думаю, щоб розуміли, їх іще навчити треба. – Авжеж. Навчити треба. Людину теж навчають чомусь змалечку. Та й далі без науки не обійдешся. Вік живи – вік учись. Звісно, якщо розумний і не ледачий.


Проза

39

Омелько про своє: – Знаєте, діду, я Рудя навчу усьому, що ото у цигана бачив. І лапу подавати, і лягати-вставати, і гавкати під свищик, і брати будь-який слід, а не тільки звірячий. Ось побачите. – Та вірю, вірю. Ти завзятий, собака молодий, усе буде, як ти схочеш, аби тільки терпіння вистачило. – Вистачить. Він мене й так слухається, Рудь і як у лісі ходимо, і як у схованки граємося, а ще ж малий зовсім. Правда? – Правда, малий. А до осені буде уже справжній собака. І сторож, і захисник. Відколи Омелько почав навчати Рудя більш ніж собачим наукам, час для нього летів, мов на ластів’їнім крилі. Ось прилетіли – ось уже й відлітають. – До весни, ластівочки! А Рудь і собі: – Гав, гав. Голос подав без дозволу, але Омелько його не лає. Настрій такий – прощальний. І хлопця, і собаку не впізнати – виросли, зміцніли, обидва привітні і насторожені – лісівники.

РУСАЛЧИНІ ВЕСІЛЛЯ Минуло два роки найщасливішого, як він пізніше згадував, Омелькового життя. З ледь живого охлялого Малюка виріс міцненький підпарубійко з густими русявими кучерями і ясними очима. Навчений добру й терпінню, він, тим не менш, був самостійним і непоступливим, коли йшлося про досягнення будь-якої поставленої перед собою мети. Цікавий до всього хлопець став удатним мисливцем, непоганим травознавцем з бабиної Онисиної науки, добре їздив верхи і охляп, і у сідлі, управляв волами; орати йому ще не доручали, зате він майже самотужки змайстрував першу у Липах плетену борону. Дід Нецько, можна сказати, був у нього в помічниках, бо Омелькових рук на увесь об’єм робіт не вистачало. Омелько сплів свою борону... з лози. Довго вистругував кілочки з міцних дубових пагонів, потім тугенько вплітав їх у лозове полотно кількома пасмугами, а тоді єднав їх, збільшуючи ширину захвату, щоб воднораз захоплювати більшу площу поля і менше топтати його ногами і копитами. Щоб легкі борінки не ковзали по грубій ріллі, Омелько


40

Лiтературний Чернiгiв

з допомогою міцних петельок прилаштував на них важкенькі дубові колодки, і борінки вгрузали в грунт достатньо, аби поле після роботи ставало рівним з акуратними слідами зубців. Погамувати невтомну Омелькову цікавість було просто неможливо. Іноді від вдовольнявся скоро, іноді довго морочився зі справою, яка одразу не вдавалася, і обов’язково досягав свого. Він знав ліс так само добре, як дід Нецько; умів доглядати худобу, як кульгавий Маривон, ловив рибу не гірше діда Миколая Мокрого; юшку варив не згірш баби Онисі. Звісно, на вогнищі, а не в печі, і з голкою вправлявся добре, бо Христина переконала його, що усяке в житті буває, не ходити ж обідраним. З конопляних ниток або навіть з цупких стебел трави Омелько вмів зсукати міцний мотузок, а з кінського волосу – петлю для сильця; лазив по деревах наче руда вивірка, плавав як риба. Одним словом, за два роки Омелько добре засвоїв найважливіші закони виживання. Найголовніший з них: за будь-яких обставин найперше покладайся на себе, тож тепер при ньому завжди були, як годиться козакові або чумакові, кремінь і трут, довгий гострий ніж у шкіряній ножівні за поясом, міцна досить довга мотузка, а у мандрах по лісу ще й добрячий, хоч і невеликий, але по-справжньому змайстрований лук і оперні як слід стріли у заплічному сагайдаці. Липи тепер здавалися Омелькові рідним гніздом. Страшне минуле лихоліття ніби й забулося, а що чекало його попереду, хлопець не знав, як взагалі ніхто про це знати не може. Далекі світи, правду кажучи, не дуже вабили хлопця: у підсвідомості ще тримався острах перед невідомістю чужини, але розповіді дідів про далекі краї, про Дніпро-Славуту, пороги і Запорозьку Січ, про козацькі пригоди і чумацькі мандри таки будили його уяву, а вона не спроможна була відтворити навіть дніпровський поріг, бо не бачив він ніколи скель і велетенських каменів теж. Утім, і Нецько, і Варивон, і Миколай Мокрий за молодості бували на Січі, воювали і з турками, і з татарами, і з ляхами-панами, яких тепер розселилося по усьому світові. Липи тим полякам теж платили чималу данину, як і усі довколишні малі і великі села, містечка і хутори. Старі козаки розповідали, особливо під чаркою, про Байду-Вишневецького, про Северина Наливайка, а найбільше – про Петра Сагайдачного, гетьмана славного козацького, і його хатинську перемогу, учасниками якої вони були, нехай навіть цей похід і став для них останнім. Не можна сказати, що Омелько марив козацькими бойовими подвигами. Він мав дуже мирну вдачу і хоча умів гідно себе захистити, не любив ні сварок, ні бійок. Він цілком поділяв мудру думку баби Онисі,


Проза

41

що дурна сила не додає розуму, а ось розумом таку силу завжди можна перемогти. І знову згадувалось, як під Хотином козацьким розумом здолали татарську силу. Омелько, немов губка, вбирав у себе все, що дарував навколишній світ. Навіть Христина, яка уже задівочилась, мимохіть давала йому зовсім несподівані знання. На хуторі не було для неї товаришок та й парубків не було, серед яких могла б хазяйновита і лагідна, зовсім не погана на вроду дівчина натрапити собі нареченого. Як не скрутно було б на хуторі без Христини, але позбавити її родинного щастя ніхто не хотів. Христину відпускали на вечорниці у недалеке село. Нехай воно теж було невелике, але туди збиралися на свята та по неділях молодь з околишніх хуторів. Гуляли-жартували, але й весілля грали з веселими музиками і красивими обрядами. Якось на такому весіллі довелося побувати й Омелькові, коли Нецькові куми віддавали заміж котрусь зі своїх онук. Правда, це було аж у Мені, де у одній із слобід мав свою господу Нецьків кум – колишній товариш по чумакуванню. Весілля Омелькові дуже сподобалося – по-осінньому багате, барвисте і веселе. Хлопцеві хотілося, щоб і у Христини воно було колись не гірше, тому охоче супроводжував свою названу сестру на вечірні і денні розваги до молодіжного гурту. Саму дівчину відпускати з дому старші липівчани відмовлялися. Омелько ж – хоч якийсь, а усе ж захист. Їздили верхи на уже підстаркуватому сліпому коні. Омелько за керманича, Христина за його спиною. Підмощували добре вичищену попону, щоб не зіпсувати празникового одягу. Одяг той, правда, був дуже скромний, хоч і гарно вишитий, але з простого полотна, навіть корсетка на Христині була дуже гарно обшита вправними руками дівчини, але плисова. Мала вона й черевики – дешеві, без підборів, а Омелько у літню пору взагалі ходив на гулі в личаках власного виробу. Білі цупкі онучі перевивалися червоними вовняними мотузками, а сорочка підперезана таким же червоним поясом. За тим поясом, як годиться, хлопець мав увесь лицарський опорядок. Хлопчаки-ровесники, у товаристві яких Омелько крутився поміж дорослими, трохи заздрили його ошатності, бо вони, домашні, до парубкування не доросли і вихідного одягу їм вдягати не дозволяли. Омелько ж був гостем. Парубки підсміювалися, але по-справжньому хлопця не ображали. Христина товариству подобалася, отож і товариша її сприймали за свого.


42

Лiтературний Чернiгiв

Третім у компанії завжди був Рудь. Він виріс у великого дужого пса рудої масті, з густою волохатою шерстю, яку Омелько старанно розчісував щодня кінським скребком, щоб не збивалася ковтуном і не заводились паразити. Взагалі своєму псові хлопець приділяв уваги більше, ніж собі самому. І Рудь був відданий господареві і другові безмежно. Він не тільки слухався навіть тихого слова, а умів уловити Омелькове бажання ще раніше, ніж воно було висловлене. Від татуся-вовка Рудь успадкував гострі нашорошені вуха і жовто-зелені очі, що світилися у темряві, та мовчазну вдачу. Пес ніколи не гавкав, на ймовірного ворога нападав мовчки й одразу, але ніколи не завдавав шкоди, якщо Омелько не подавав знаку. Але найцікавішим було, мабуть, те, що Рудь дуже любив полювати й усе впольоване неодмінно приносив господареві, навіть якщо той не виходив з двору. Життя ішло своєю чергою, і нікому з липівчан на думку спасти не могло, що для Омелька і Рудя це останнє літо на хуторі. Навіть не літо, а самісінький початок його – Трійця, зелені свята. Великдень видався холодний, березневий, тож Трійцю чекали у сподіванні справжнього тепла. Воно так і сталося. Якось одразу зазеленіли ліси і поля, на оксамитово-зелених луках погордливо походжали чорногузи, обережно, ніби прислухаючись до самих себе, озивалися при дні зозулі, а вечорами солов’ї. Лісові галявини вкривалися весняним цвітом. Підсніжники уже відійшли, зате барвисті куртини рясту тішили око білими, рожевими, бузковими і червоно-синіми озерцями запашного цвіту. Поспіхом набирала духмяного цвіту черемха, жовтіли личка підбілу і ранньої кульбаби. Над квітами впереліт трудилися домашні і дикі бджоли, прокидалися хрущі, зовсім не так, як узимку, стукотів невтомний дятел; перелітні птахи, прямуючи у північні краї, сідали відпочити на високі заплави Десни, на озеро. Вода стояла ще високо, і плетена з лози мазанка Миколая Мокрого опинилася за якихось десять кроків до урізу озерного плеса. Взимку очерет на озері скошували, але тут, у вотчині діда Миколая, він ріс майже вільно, засторожуючи хибару з боку озера, тільки перед самісіньким порогом щороку очищалося невеличке плесо, на якому якорився човен-довбанка, а саме о порі, про яку зараз ідеться, ще й невеликий, але любовно змайстрований плотик з лісового сухостою, обладнаний навіть щоглою, до якої можна було кріпити не вітрило, як би ви думали, а сплетений з лози засторонок від вітру. Тут же лежав і якірець – важка хоч і невелика, колодина з топляка. Дід Миколай Мокрий уже кілька років мріяв упіймати великого


Проза

43

сома. Невеличкі сомики йому траплялися, тішили самолюбство старого, але відтоді, як менський кум похвалився, що виловив у якійсь там Мені пудового сомюгу, дід Миколай хотів перевершити кума і вхопити за довгі вуса ні менше, ні більше, як самого озерного короля. Звісно ж, Омелько, як тільки міг, допомагав старому. Плотик цілком витримував двох дорослих, тож при худому дідові і малому хлопцеві для майбутнього вилову ще залишалося місце. Втім, на випадок удачі, вони й не збиралися витягувати велетня-сома з води, сподівалися завести його на мілину у протоці, а там уже вполювати. Як тільки потепліло і були закінчені усі невідкладні польові роботи, рибалки почали висліджувати омріяного велетня. І у місячні ночі, і на світанку, і при вечірній зорі виходили вони на озеро то човном, то на плотику, іноді бачили, як сплескувала велика рибина, але, як тільки наближалися, та риба зникала. Занотовували усі місця, де доводилося бачити такі сплески, вигрібали туди уже плотом, кидали наживку на великих гачках – нічого! Наживку об’їдала річкова дрібнота. У кращому разі ловилася зажерлива стара і таки чимала щука, якою можна було б похвалитися. Але Миколаєві з Омельком потрібен був сом. Зелені свята внесли до мисливсько-рибальського азарту Омелька новий штрих. Йому закортіло подивитися, як у місячну ніч перед Духовим днем русалки виходять з води і танцюють, і співають сумних пісень, і гойдаються на вербових гілках над водою. Якраз Зеленої Неділі усім хутором побували у церкві у Мені. Після служби старші повернулися у Липи, а Христина з Омельком залишилися у ближчому селі на гуляння. Там, над берегом ще широко розлитої Десни, варили у великому казані гуртову кулешу, запікали рибу, буряки і ріпу. Поки парубки виконували цю козацьку роботу, дівчата поприносили з дому гречаних млинців, перепічок, глечики з узваром, повбиралися у вінки з барвистого рясту, заквітчали стрічками чи не наймолодшу берізку-дівчину з-серед того березового гаю, у якому щорік відбувалися троїчні гуляння, і завели хороводи. Поведемо русалочку до бору. А самі повернемось додому. Та й будемо вінки вить, На капустиночку ложить, Щоб капустиночка росла Та в качання в’язалась...


Лiтературний Чернiгiв

44

По кожному рядку дівчата підгукували «Гу!», ляскали у долоні і оберталися довкіл себе. Мабуть, думав Омелько, так повинне обертатися довкруг качана капустяне листя. А вони вже другої: На ржі, на межі, на крутій березі, Там сиділа русалка. Просила русалка у дівочок сорочки: – Ви дівочки, подружки, Та дайте мені сорочку, Хоч старенькую аби біленькую, Хоч не біленькую, але тоненькую. І чийсь високий голос так жалібно просив ту сорочечку на русалоччине тіло, що аж мороз поза шкірою біг. У цю мить і забаглося Омелькові побачити тих русалок. Чи й справді у них дівочі подаровані сорочки? І на вербах гойдаються? Не зчувся, як запитав те уголос, а Проць, уже звичний сільський товариш, відгукнувся: – А хто був такий цікавий, того русалки залоскотали, у воду до себе затягли, тому ніхто й не знає насправді, де ті русалки збираються і які вони. – А я дізнаюся, – запевнив Омелько не так Проця, як самого себе. А ось уже й до обіду кличуть. Смакота – не обід! Парубки і бідовіші дівчата п’ють горілку з дерев’яних кухликів-михайликів. Але до питва, хоч і припрошують, нікого не силують. Не хочете горілки – узвару досить. Сміх. Жарти. Уже й переспіви почалися. Ось красуня Горпина Сироїдка. За нею усі хлопці довкільні, а вона перебирає... Хоча, кажуть, один менський козак збирається на осінь сватів засилати. Тим часом Горпина, мов квітка красна – сорочка вишита червоною гладдю, а запаска і корсетка із зеленого шовку – теж. Коса – до пояса, свіжий вінок – коли й встигла? – із золотої кульбаби. Червоні черевики на підборах, хоч і грузнуть у землю, зате – краса! Стоїть Горпина, сама схожа на гожий день літа, блискає білими зубами. Руки в боки і – Зеленая рутонька, жовтий цвіт, Загадаю козаченькам на весь світ: Хто коней має – годуйте, А хто не має – купуйте Да на войну готуйте...


Проза

45

А проти Горпини стає, наче на посміх, куцуватий на зріст Миронмлинар, чорнющий, наче циган, уже з довгим вусом, але стрижений «під макітру». Вишиванка на ньому – достойна суперниця Горпининій. Сестра вишивала, майстриня, хоч іще й молода. Он ховається у гурті така ж чорнокоса, як і брат, тільки сором’язлива. Хоч штани на Миронові з синього сукна, а чоботи сап’янові, не красень Мирон, ні, зате голос – ніби тебе по вухах оксамитовою стрічкою ласкаво водять, а ось на добро чи на лихо, хто зна. У мене коня немає, Тільки дівка гуляє, Заставлю я дівку у заставу, А коника виведу на славу. Горпина йому: Ой, був козак морквяний, коник буряковий, На нім шапка з пастернаку, жупан лопуховий, А чоботи з білої ріпи, підв’язки з гарбуза, А сідельце капустяне, стремена з берези, Пістоля із качана, добрий порох із пшона… Мирон у відповідь: Подивися, глянься, який же я вдався, Хіба даси пів таляра, щоб поженихався. Горпина своєї: Усі кури на сідалі, Півень на острішку, Усі хлопці воли пасуть, А мій милий кішку. Не переспівує Мирон Горпини, кидаються йому на поміч друзі. І вже хором: Співали дівочки, співали, В решето пісні складали Да й поставили на вербі.


Лiтературний Чернiгiв

46 Да налетіли вороб’ї – Скинули решето додолу, Час вам, дівочки, додому. Уже й дівчата хором: Ой вийду я на юлицю, Аж юлиця грязька. Я ж думала, що то милий – Аж соломи в’язка…

Довго дзвеніли пісні і сміх. Христина з Омельком під охороною Рудя ішли лісовою дорогою до хутора. Ніч опускалася тиха, ясна, пахло молодою зеленню і вологою землею. Несміливо озивався самотній соловей. Ліс швидко набирав темноти, але Рудь був справним поводирем. Хлопець і дівчина йшли мовчки, сповнені вражень від прожитого святкового дня. Правда, Омелькові на язиці крутилися аж он які запитання – про русалок, але знав, що ніхто його цікавості не вдовольнить, бо тих русалок не тільки ніколи не бачили, але й не намагалися побачити. А сьогодні ж остання ніч, коли русалки виходять з води. І він точно знав, де зможе їх побачити. Там, де озеро зливається з протокою, що веде до Десни, там є піщана обмілина, заросла вербами. Весняна вода уже зійшла звідти, і де ж, як не там – у затінку і у затишку – гратися русалкам. Як усі поснуть на хуторі, він, добре що ночує тепер на сіннику над стодолою, візьме плотика і попливе ним, тримаючись берега, щоб таки побачити русалок. А щоб вони його, боронь Боже, не залоскотали, з ним буде вірний Рудь. На хуторі, зустрічаючи літо, вперше вечеряли не в хаті, а на подвір’ї, де на вкопаних дубових стовпцях був облаштований стіл під старою липою, що єдина збереглася на подвір’ї. Липа була височенна і розлога, розгалужувалася так високо, що уже й цвіту з неї не збирали, зате бджолам там був справжнісінький рай. Кілька вуликів-довбанок тримав під своїм доглядом дід Маривон. Але тепер липа ледь почала розправляти бруньки, бджоли літали на квітучі галявини, а над столом крізь темні гілки ясніло іще світле небо. Десь сходив місяць, але за деревами його не було видно. У затишному прохолодному присмерку і вечеряли. Коли Христина з Омельком підійшли до двору, хуторяни уже й з-за столу вставали. Баба Онися припросила: – Сідайте вечеряти.


Проза

47

Дівчина чемно примостилася на лавці, а Омелько сказав, що не голодний. – Не пожалкуєш? – поцікавився Нецько. – Коли вже той обід троїцький був, та й дорога чимала, а тут бабині пироги з грибами. – З грибами? – здивувався Омелько. – Та баба знає, де печериці ростуть для празникових пирогів і назбирала, молодою зеленню приправлена. Ох, і пироги! Але Омелькові, якому в голові сиділа думка про нічну подорож до русалок, не хотілося навіть пирогів з грибами. Щоб не ображати бабиної гостинності, він сказав: – Я ось діда Миколая проведу, а тоді уже й з’їм, якщо залишите. – У макітрі на столі й стоятимуть. А ти вже свитку накинь, бо від води холодом тягне. Так воно вже велося, що останні години на любому хуторі Омелько провів у суцільних турботах про його благополуччя. Але по-справжньому розлуки ніхто не відчував. Омелько з Маривоном уже від першого тепла спали у сіннику над стодолою, але у різних кутках, бо Маривон іноді хропів уві сні, тоді чуткий на сон хлопець не міг заснути. Нині ж це було йому у пригоді: доки Омелько повернеться, старий уже спатиме так міцно, що й громом не розбудиш. Побажали взаємно доброї ночі та й розійшлися. Дід Миколай Мокрий і Омелько, супроводжувані Рудем, не поспіхом простували добре знайомою стежкою до берега, де дідова мазанка з очеретяною лежанкою, вмощеною соломою і осокою, застеленою цупким рядном, з пір’яною подушкою під голову і сукняною попоною замість ковдри, чекала на господаря, уся пройнята солодкуватим духом лепехи, якою на Трійцю встелили земляну долівку. Під мазанкою притулилася широка зручна для роботи і відпочинку лавка, на якій хлопець і старий трохи посиділи, міркуючи про ще не використані способи полювання за великим сомом. – Завтра, як усе буде гаразд, поплаваєм, поміркуєм, де ж він може ховатися, – сказав дід Миколай прощаючись. – Я й плотик аж за очерети під берег підігнав, щоб зайвого часу не втрачати. У Омелька аж серце тьохнуло: усе складається для його подорожі якнайкраще. А на сході, коли русалки уже поховаються чи у озері, чи в Десні, він тихо поверне плотик на місце. На столі під липою біля макітри з пирогами лежала турботливо покладена Христиною щоденна Омелькова одежа. До сорочки і штанів дівчина додала ще й в’язану безрукавку, пошиту з його ж таки в’язання


48

Лiтературний Чернiгiв

два роки тому. Була вона вже трохи малувата, зсілася від прання, та й виріс хлопець, зате гріла добряче і під нічну прохолоду була саме якраз. Омелько перевдягнувся, але засупонюватись поясом не став, обережно піднявся драбиною до сіновалу і тільки коли почув Маривонове спокійне хропіння, повернувся, щоб остаточно зібратися на північну пригоду. Затягнувся поясом, перевірив, чи на місці трут і кресало, ніж і мотузка. Личаки не знімав, тільки перемотав онучі, заправивши під них холоші щоденних полотняних штанів, сподівався, що ноги не замочить, коли швидко перебіжить піщаним осипом, з якого уже зійшла паводкова вода. Хлопець трохи подумав і вирішив, що пироги з грибами будуть йому не зайвими, якщо русалок доведеться чекати довго. На кілочку сохла торбина, у яку баба Онися збирала трави, Омелько вирішив скористатися нею і склав туди аж чотири чималенькі пироги – усі, що були йому залишені. І йому, і Рудю. Аж ось уже й пліт. І місяць підбився. Жовті стежини побігли кудись через спокійне темне озерне плесо. Омелько подумав, що на глибину випливати не буде, то й весло йому не потрібне. Він залишив весло на березі і, відштовхуючись жердиною, яка завжди була при плотику, обережно повів свій легкий плавзасіб вздовж берега, спочатку озерного, а потім протокою, тим її краєм, що розлився лукою і мав туге трав’янисте дно. Коли до вербової обмілини, на його думку, було вже недалеко, Омелько зупинив пліт, заякорив його, щоб не втрачати маневреності, тією ж жердиною, а щоб замаскувати свою присутність, підняв лозяний засторонок з повітряного боку і, притулившись до теплого боку Рудя, який міцно спав, бо на воді не мав чого берегтися, почав чекати на появу незнаних створінь. Але русалки не з’являлися. Місяць уже почав хилитися до заходу, над водою піднімався легкий туманець, і стояла така тиша, що Омелькові здавалося, ніби він чує, як б’ється його власне серце. Зрідка скидалася риба, і хлопцеві, якого вже хилило на сон, хотілося вірити, що то хлюпочуть русалки, пливучи до вербового берега. Та щоразу це було обманом зору. Аж ось у тумані проявилися легкі тіні. Вони усе ближче й ближче до Омелькового плоту. Чому мовчить Рудь? Ага, тому, що русалки не мають запаху, вони ж з води і водою пахнуть. Ось вродливі прозорі личка схиляються над Омельком, його щоки гладять обережними вологими руками. Але русалки не лоскочуть його, ні, вони тільки гойдають пліт, танцюючи навкруг нього свій нечутний повітряний танок. Омелькові здається, що він чує тихеньку, схожу на колискову, пісню.


Проза

49

Котик сірий, котик білий, Не ходи по хаті, не буди дитяти. Ну й нехай буде котик, думає уві сні Омелько, аби вони тільки співали і колисали так затишно і тихо. Йому здається, що простягає руку, щоб доторкнутися хоч до однієї з тих блакитно-сірих туманних постатей, але вони ухиляються, сильніше гойдають пліт і крізь колискову пісню питають пошепки: – А ти знаєш, Омельку, шо се наша свайба сьогодні? А ти на ній не жених і не дружка, ти на ній свідок, якому пощасливилось побачити русалчине весілля і залишитися живим. Як там живі дівчата співають? Сиділа русалочка при березі. Гойдалася русалочка на березі, Гойдалася, журилася – Не з тим парнєм одружилася. Поведем русалочку до бору, А самі повернімось додому… Чується Омелькові ніби то Горпинин голос, але тихий-тихий, наче очерет шелестить або вербове гілля під вітром. – Прощавай, Омелечку, світанок скоро, а нам пора у підводне царство повертатися, де королює той великий сом, якого дід Миколай марно силкується впіймати. І усе стихло. Туман піднімається вище і густішає. Місяць ховається за ліс. Пліт хитається на хвильках уже посеред Десни, і течія, підсилена паводковими водами, несе його усе далі й далі від доброго хутора Липи. На широченному плесі розливної ріки малесенький, мов шкаралупина горіха, плотик майже не помітний. На ньому, укрившись свитиною, міцно сплять хлопець і пес. І не знає Омелько, що цієї празникової ночі примарним русалчиним весіллям закінчилося його дитинство. Відійшли у вічність найщасливіші роки життя. Хоча, можливо, колись він спізнає іншого щастя. Живий? Живий. Радуйся. м. Київ


Лiтературний Чернiгiв

50

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l,*%л= pnl`m~j

Микола Романюк народився в смт Молодіжне Кіровоградської обл. Проживає в м. Долинська. Поезією захопився в студентські роки. Має збірку віршів «Відверта поезія. Сходження». Друкувався в «Антології майданівської поезії», журналах «Дзвін», «Всесвіт», «Дніпро», «Мистецькі грані», «Золота пектораль», «Саксагань», «Літературний Чернігів», «Вежа», в газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Дебют-газета». Учасник аматорського творчого колективу «Сузір'я Долинщини». Учасник СТМу (семінару творчої молоді в Ірпені) в 2017 р. та КУСТа (арт-семінару в Рівному) в 2019 р., онлайн фестивалю «Віршень» в 2021 р. З 2008 по 2017 працював учителем історії та географії в Іванівській школі (Долинський район). З 2017 по 2020 перебував у Польщі.

*** Така імла... до ранку не заснеш, Вдивляється у вікна подорожній, Тривожний час, як моляться безбожні, На чай привезений з цейлонських узбереж... Гуде ліхтар, дзижчить самотня ніч, Їй самота навіки виколола очі, Хлюпоче небо... Де ти, сивий Отче? Свідомо зшитий з тисячі облич... Конає час... чекання в сорок днів,


Поезія

51 ІМЛИ не спинить, не скінчиться струсом, Затисло світ, мов дошку в чорнім стуслі, Молюсь на чай... Причмокую вві сні...

* * * Здригнулась земля, то упали Дажбог і Перун, Що холодними лунками вклякли на День Весни, Хтось розсипав намисто над Бугом безмовних рун, Як Почайна, казали древні цей світ тісний... Наче чорна бездушна пісня – царградська ніч, Щекавиця колискою стала, там спить дитя, Теплі хвилі Дніпра лижуть щічки німих облич, Збруцьких ідолів Русь – два камінних серцебиття... Ходить Чильчик – Василь і Маланка, й маленький Ісус, По землі, що здригнулась... і землю оцю сиру, Сірим воликом оре глибокий народний струс, А над воликом ворони кру та кру...

* * * Механічно, немов за молитву, я тримаюсь коріння свого, Ще не програна мною битва, хоч і програно все кругом, І летять шкереберть ікони, і плюються на нас боги, Це коріння в мені до скону, хоч би що там було навкруги... В моїх венах гудуть тополі, в моїх жилах дзвенять дуби, Україно моя, ніколи я не здамся без боротьби, Хай січуть мене, ріжуть, палять, хай корчують, топчуть сліди, Я коріння твоє... я пам'ять... І ніщо без твоєї води...

*** Михайлу Чернишу Йшов поет, читав свої вірші Спасівським дідам про наболіле, І ніхто не знав, що в нього на душі, І ніхто не відав слова його силу... Він у зливи сонцем день вітав, Він писав про грози в літню спеку,


Лiтературний Чернiгiв

52 Стиглою пшеницею літа Колосилися, мов шлях з варяг у греки, Запах кмину предківських хлібів В'ївся пережитим у чорнило, Чорної, мов ніч глуха, доби, У яку лише три горлички біліли... (Синім небом селищних надій, Квітнуть весни, лізуть спориші, І не зна ніхто, що вічно молодий, Йде поет, чита свої вірші...)

*** Цей світ зійшовся клином в АТБ, Немовби хтось вловив на цап-цабе, І стукає лозинкою хребець, Купи собі водички і хлібець... Сивіє вечір, ломляться столи В погоничів, що в стійло привели, Лунає пісня, тільки не твоя, Свою ти в стійлі вчора простояв... Стрижеться шерсть, всміхаються ткачі, Гуде життя, а ти стоїш – мовчиш, Хоча не зовсім... зрідка тягнеш: «бе-е-е», Цей світ тебе вловив на цап-цабе...

*** Грудка землі не затримає кров, рани на грудях, Янгол, що збився з дороги, уже на плечі, Бог тебе з лона виводив колись у люди, Час тебе зміцнював, світ тебе всьому вчив... Битва за Рай провокує породження пекла, Поле солоне у сурми вдихає війну, Рана твоя запечеться, як бій запеклий, Встанеш і підеш... Не встанеш, на вік прокляну... Грудку землі до хустини візьму і вийду Так, як вилазять з палаючих танків живі В темінь нічну, коли сонцю подітись ніде, З тіла твого, мов краплинка твоєї крові.


Поезія

53

*** Їхали – тікали, білокурі Ганси та Хелени в Дикий степ, І здіймалась курява і бурі від возів і гуркоту щелеп, І вставали Йозефсталь й Грунау, Розенфельд, Остгейм і Вассеррайх, Німці тут були колись панами в українських сонячних краях, Їм синіло неба синє море, їм шуміло листя золоте, І були в них повними комори і зерно добірне та густе... Їм лунали дзвони гучно з кірхи, їм співали в березі млини, Їхали – тікали, тільки лихо стерло їх із дому – чужини...

*** Осмалені сонцем женці з золотими руками, Здіймали колосся, неначе хоругви степів, Вони безіменні, їх звали просто дядьками, Коли попід їхніми косами степ горів... Івани, Миколи, Петри, Богдани, Павли, Дем'яни, Кіндрати, Остапи, Тараси, Юрки, Були імена.., та обсипались і зів'яли, Лишивши на стінах холодних сліпі дірки... Вас матір забула, вас діти не знають, поле... І те відцуралося пам'яті ваших рук, Вас звали дядьками або й не було ніколи, Отак, як бува після довгих років розлук...

*** Ще б виднілись села років двісті, Може, тисячу чи кілька тисяч літ, Та колись припхались комуністи, І затьмаривсь український світ. Вивели конячку і корову, Витовкли зерно і буряки, Вперли до колгоспу... Будь здоровий... Жменька споришевої муки, Вклякла на городі сірим травнем Чорна грудка черствої землі, Стала домом мертвому Іванку, І живому батькові Іллі... Десь душа пішла густим надоєм,


Лiтературний Чернiгiв

54 На кістках заводи і цехи, Не міста, а села тут – герої, Що зійшли з трипільської сохи... *** Люди ділять землю на гектари, Ріжуть люди землю на паї, Скоро переорять тротуари Пішохідних древніх україн... Підуть пішоходи по узбіччю Щерблених новісіньких доріг, Рік за два, а два уже, як вічність, Людоземлегроше – кругобіг... Там, де всім нажертись наостанок, Змалечку привите, мов святе, Де нема ні Бога, ні Осанни, Серце унітазнозолоте... Б'ється в грудях вічних хліборобів, Хлібокрадів, хлібошахраїв, Люди ділять землю, так немовби, В Рай Петро пускає за паї... *** Знаю, ти безжальна, мов шипучка, Наче «Юппі» юної пори, Де усе давалося поштучно, Де усе писалося згори... Де згорали, тесані із каменю, Очі молодіжненських мадонн, Я тебе любив іще недавно, Свіжою шипучкою з ДЕПО... Вивітрились бульбашки бараків, Запахи бузкові степових, Теплий подих вицвілої балки, Снів моїх мрійливих і дзвінких... Став тепер, стою на роздоріжжі, Пам'яті грунтового шоссе, Де зринає часто Молодіжне, Там, де вже нічого і усе...


Поезія

55 *** «І наша бідність від багатств, багатша, й неволя вільнодумніша од воль» Ірина Жиленко Сонця диск в блакитному зеніті, Неба синь в очах «ахурамазд», Українці – діти волі й вітру, Значить буде все, Григорович, гаразд... Стане білим все потріскане і чорне, І по воду знов підуть до джерела, Подивись, Григорович, на море, Край пшеничного і людного села... Це воно лише шепоче нам: «радійте», На діла воно гукає і зове, Смійтеся, Григорович, не бійтесь, «Як не вмерла, то уже не вмре»... Пісня післяжнивна, надвечірня, Хай лунає степом, хай кричить, Сонця диск, блакить високогірна, Значить будемо, Григоровичу, жить... (Хай боїться всесвіт наше слово, Хай стоїть за правду і святе, Очі в вас, Григорович – бузкові, Серце в вас, як в сонця – золоте...) «Давня пісня Долинського краю» Плаче пісню тужливу козацький зимівник, То Сова на Березівці, коло могил, Своє горе, неначе за царський срібник, Взяв до келиха і розлив... Де яруги і балки, неначе шрами, Темний ліс розпластався воронячих згуб, Там козак, розцяцькований канчуками, Чашу взяв й притулив до губ... І пішла давня пісня в широке горло, Виє вітер протяжно в німому степу, Де козак наодинці із диким горем Виграв бій та програв війну... (Плаче пісню тужливу земля по Сові, Гріє сонце камінний хрест)


Лiтературний Чернiгiв

56 *** Знову в тихих завулках селищних днів, Там, де тіні блукають гіганта-заводу, Де навіки замовкли старі прохідні, Біжимо по газовану воду... Сонце зблискує нам, б'є у вікна ДЕПО, Йдуть дядьки з чергової зміни, Як зіницю, в руці бережу – купон, В серці цукру гіркого торбину... Відспівалося там, відраділося... знов, Весни квітнуть, буяють травні, Хай навіки у серці живе любов До Вітчизни в вечірній заграві...

*** Колеса возу спаює лиш вісь, Гудуть гарби, горланить древня балка, Колись вони ракетами неслись, Земля-земля... Прийом... Чумацька валка. Із глини «байконурів» білих хат, Під стріхами ревіли космодроми, На волику галактик «чуманавт», Підкорювач божественних огромів, Розсипав сіль... солоні небеса... Ведуть тепер «тарасиків» ізмалку, Неначе хтось нам долю написав, Земля-земля... Прийом... Чумацька валка.

*** Люди пропахли весною, людям іде, Сніг березневий завтра останнім впаде, Світло на виріст, темінь за ліве плече, Сонце не гріє, сонце ще не пече... Мерзлим калюжам всміхаються горобці, Сіра синичка шкребеться в моїй руці, Тихо лелеки летять в небесах навскоси, Боже помилуй, Господи нас спаси... Тих, що забулися віри в ім'я твоє,


Поезія

57 Сніг березневий на вулиці розстає, Миррою пахнуть шиби похилених хат, Миру немає... Говерла – Олімп – Арарат... Горе горі... грузне грудьми гарба, Першим під воду піде серце раба, Гілля принишклих дерев до землі гуде, Якщо Бога немає в нас, то нема ніде...

*** Погроззя гудить хмари степові, Чумацький Шлях, мов димом затягнуло, Життя, мов дощ, пішло рясним загулом, А як гуде, то значить ще живі... Співає сурмами весняний вітерець, Пожовклі трави спрагло дудлять воду, Колись з веснянками ішла в таку погоду Вродлива дівчина, неначе під вінець... Давно ті звичаї пошамкали міста, Кому врожай, кому лиш скибка хліба, Де падала із неба свіжа риба, Несе народ дубового хреста... Росте озима, сходять колоски, Протяжно плаче вичавлене поле, А хмари все стоять на видноколі І серце роздирають на куски... *** Цим криком не розбудиш черствих душ, Цим зойком не розріжеш мертву тишу У світі халамидництва й чинуш, Де вітерець тебе із часом заколише... Заснеш як Вій і горло не спасе, Дарма на нього тиснути не варто, Кудись тебе цей вітер принесе, Студеним протягом старенького плацкарту, Зійдеш мов дим на станції... агов! Мовчить перон, дрімають паровози, Цей крик в тобі вже намертво схолов, Мов березня малесенькі морози...


Лiтературний Чернiгiв

58 *** Гортаю дні, мов тріски у горнилі, Шумить вода, шепоче парове, Ніхто мене давно уже не зве, Та і озватися нема вже в мене сили... Лежу, мов камінь.., де воно взялось? Хто кинув тут при щербленій дорозі Того, хто вже піднятися не в змозі, Хтось кинув на удачу... не збулось... Гортаю дні, гуркочуть валуни, Не знаю... може... був колись горою, І люди урочисто клялись мною, Вертаючись з химерної війни... Шумить вода, шепоче парове, Лишилось по мені лиш праве діло, Озватися нема вже в мене сили, Та і ніхто мене направду вже не зве...

*** Мідні дзвіночки, шиї синочків, ніч, Тихо розкурюють злодії мертву піч, В цинкових трубах знову гуде війна, Хтось її кляту вкотре розпеленав... Грається коржиком, наче життям – дитя, Там, де побило вирвами каяття, Чорні очиська вугільних пірамід, Втомленим спинам лишають на пам'ять слід... Стрибають коники серед німої трави, Мідні дзвіночки, шиї на дві голови, Гріються руки, вариться день, тріскотить, Моляться люди... людям хочеться жить... *** Дзеленчала весело весна Поміж цвіту вишні і бузку, Ти всього лиш навсього одна, Перша і єдина на віку... Птахою ти виросла з ребра, Небом стала синім, і мені Впали з неба три твоїх пера, Пелюстками на суцільній бистрині... Крила люди мають, не сховать,


Поезія

59 З рук твоїх окрилений стою, Весело весною дзеленчать Пташенята в сонному гаю... Здавна всіх нас манить висота, Сонця гул... нехай собі гуде, Ти всього лиш навсього ота, Від якої – листя молоде... *** Колись у вічність вірили боги, Колись жували пашу динозаври, Хтось час укотре вивів на торги, Сьогодні знов воює з черствим завтра. Ревуть потоки стишених річок, Сільський мужик на плесі ловить ряску, Колись заможність кількістю качок Вимірював обком... неначе гасло, Вогонь життя усе те спопелив, Камінних ідолів лоскочуть сині хвилі, Хтось ніс у чаші вічність і розлив, Де ніч за днем біжить на небосхилі... Ковтає поспіхом суха, як пил, земля Усе, як мовиться, що підійшло до горла, Колись те все взялось нізвідкіля, Колись мине і дим його огорне... *** Мов перших квітів – аромат весни, Мов теплий слід вподобаної Єви, Буває прилетить в солодкі сни Величне слово, свіже і приємне... Або ж як зараз, вкотре наяву, Не звеш, не ждеш... саме прийде і стане, І враз, мов буйний вітер, зареву, А в другий раз заплачу безталанним... У третій раз я піснею озвусь, Летіть думки, мов зерня в добрі душі, Поезія – це те, на що молюсь, І те, чого в мені ніхто не зрушить... м. Долинська. Кіровоградська область


Лiтературний Чернiгiв

60

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI bл=д,“л=" q`bemnj

П’ЯТНИЦЯ МУДРОСТІ Відтепер побачення призначатиму у соборі. Одружений же. І нема шансів ні на що. Просто подивитися в очі. Помилуватися витвором природи у вигляді хмільного перевернутого келиха. Під дзвінким куполом, біля панахидного столика зі свічками. І бачити, як полум’я грає почуттями у розумних очах. І не віддзеркалюється у твого сина-школяра, якого прихопила на честь п’ятниці і клятого ковіду та неголосно просиш запалити і поставити сквічку. Ти – головоломка, яку не можу прочитати. Лише милуюся характером і красою. Відчуваю аромат тіла, залюблений у вишукані парфуми, рівноцінні посаді і статусу у нашій державі. Вистачило мудрості бодай не злякати і поки утримати в ще слабенькій орбіті. Тільки б зазирати в очі і прикипати поглядом до вуст, наче вони джерело вічної енергії. Уже дві зустрічі відчуваю твою нестримну ауру. Люди не можуть говорити те, що думають і відчувають. Чому? Різні


Проза

61

за віком і статусом. Опинилися в зоні притягнення, як комети. Але космічна мить може тривати на землі століття. Чи розлетимося назавжди? О, небо, дай мудрості… – Той француз нахабно чіпляється, аби ми залишилися з ним наодинці і помацати, – поскаржилася Мирослава. Узяв її легенько під руку, чого вона б не дозволила в нашому місті. Тут, у Франції, під час відрядження, яке подарували небеса, можна було вдавати з себе хоч сімейну пару. Наші душі уже закипали від пісень, які передують шлюбним іграм. – Я демонструю цьому П’єру, що ми закохані українці і відірвати нас одне від одного неможливо без хірургічного втручання. Хай спробує. Вріжу так, що Наполеону ікнеться. Ми розсміялися. – Тільки не будь критським биком, будь мудрим! – і Мирослава уперше на людях прихилилася головою. Чужа країна – усе можна. Але раюючи у Франції, ми не розуміли, що нас чекає. Метелики в животі залоскотали мудрість… … Не забуду, як бабуся мене, 4-річного, завела у таємничу кімнату діда. На стінних полицях стояли велетенські шоколадки і кольорові цукерки. Дідусь за столом гортав пальцем ці шоколадки і пробував на смак. Поки не закінчувався чай у прозорій склянці. Так дідусь читав книги. Бабуся сказала: – Любчику, коли навчишся добре читати – знайдеш тут книгу мудрості. Вона допоможе виконати будь-яке бажання. – Бабусю, а щоб знайти книгу мудрості, треба всі книжки перепробувати пальчиком на смак? – запитав я. Бабуся розсміялася, сіла на м’яке крісло, де згодом мені дозволили мовчечки сидіти в кімнаті дідуся, і закрила очі рукою. Вона сміялася… ….Коли ти поруч ставила свічки, відчув, що ближчої жінки не існує. Ти не роздавала доручення помічникам і підлеглим владної вертикалі. У червоній косинці, накинутій на голову, поруч дихала жінка. Коли б не син, сполохав би твою руку, щоб побачити здивований погляд. – Я просто підведу тебе до зображення Івана Мазепи. Кілька століть його ніхто не впізнає, крім кількох дослідників. Один із них – мій приятель. Не сказав так. Наблизився на відстань, з якої можна вкрасти поцілунок. Зупиняєш неповторним поглядом. Його достатньо, аби закохатися навіки. Правду казав улюблений людинознавець з українським корінням


62

Лiтературний Чернiгiв

з іще нашого Таганрога: вічного щастя нема. Буває ми щаслививі 5 хвилин, годину, рік… І я сказав магічним очам: – Підемо, покажу вам єдине в Україні прижиттєве зображення Мазепи. Цей розумник 70-річним кохав 18-річну хресницю Мотрю. До речі, не без взаємності. І я пустив бісиків із-під іще жагучих ребер. Сяюча усмішка за потужністю могла елементарно зігріти прохолодний квітневий собор. Але я увібрав її всю у конденсатор кохання. А примружений і грайливий погляд надихнув: – Розкажіть мені про це. – Прошу. Кохання завжди приходить, як метафора. Красива несподіванка, яка миттю запам’ятовується і розтікається по тілу, як ін’єкція. Так сталося і з Іваном Мазепою… … Француз не зводив очей з Мирослави. Але раптом зник. Місцеві покликали нас різатися у волейбол. Дали форму. Мирослава перевдягнулася і збуджувала наших і чужих гідною осанкою, напруженими грудьми і голими бездоганними ногами. Мій погляд залипав на неї більше, ніж на м’яч над сіткою. Проте ми все ж перемогли! Як-ніяк волейбол – командна забавка. Радіючи, ми з Мирославою почали стрибати і зависали в повітрі, як уві сні. Я показав, що можу втерти носа молодим і пролетів над майданчиком, зробивши кілька потужних гребків у повітрі. Французи дивилися на нас з острахом і перемовлялися. Один із них підійшов і повідомив, що у Мирослави немає відмітки про щеплення. Я все збагнув. Це привід. П’єр, якому вона відмовила в забаганках, захотів оглянути непокірну жінку. Дусту! Сам не бачив і нахабі не дам! Французи наполягають – щеплення обов’язкове і доводять мене до сказу... …Біля розпису із зашифрованим Мазепою щось говорю про відкриття дослідників і крадькома зиркаю на неї. Молода. Жіночна. Звичайна. Близька. І така доступна в кросівках, штанях, які безуспішно намагаються приховати фігуру поки що вдягнутої Афродіти. П’янить близькістю. Замовкаю на пів слові. Повертає голову і все розуміє. Їй-то не знати, як чоловіки біля неї перетворюються на хроніків з тремтячими руками! У мене ж пересохло тільки горло. Про Мазепу іншим разом. Красуня пошепки кличе сина. Його звати, як мого найріднішого брата. Одні метафори!..


Проза

63

… Затявся нікому не розказувати про одруження. Я живу з вулканом. Гарячим усередині і непередбачуваним . Не знаю, коли він задимить чи вибухне. Лавою потечуть потоки жовчі та образ. Вулкани зазвичай гарно виглядають. Ними захоплено милуються. З ними комфортно спати від внутрішнього тепла. Але виверження – це катастрофа. І чим більше років вулкану, тим нестримніший він і мінливіший. Якось син сказав мені: – Татку, як ти можеш жити з нею? На біса ці приниження, крики через безглузді дрібниці? – Твоя правда. Вона стає нестерпною, усіх повчає. Така мудра, бо не прочитала жодної книжки з дідової бібліотеки. За що мене Всевишній карає? Мабуть, прагне, аби я став мудрецем. Ти ж не хочеш, щоб я її кинув? – Ні, звісно,– син зам’явся. – Не бачу виходу. Дурість і впертість – отруйна суміш. Людина розплачується здоров’ям, своїм і оточуючих. Нервомотальниця. Попереду підморгувала п’ятниця. Багатообіцяюча і жадана. День, за яким приходять вільні роздуми і читання дідової бібліотеки. Або прогулянки за Десну. Щоб не трапилося, мудрість дарує привілей почуватися щасливим за будь-яких обставин… …Француз насполягає на уколі вакцини в живіт. Наче від сказу. Сам, напевне, сказився. Ідіот. Не дозволю. У медкабінеті хапаю дерев’яний стільчик, гепаю ним об підлогу. Розлітається на друзки! – Уколу не буде! Старший лікар дивиться, як на божевільного. Я вгамовуюсь, заходжу до маніпуляційного кабінету і розумію, що уколу не уникнути. Щеплення невідворотне. Мирослава уже вся в білому. Маніпулятори готові до уколу, як до операції. Демонструють, що досягнуть свого. Раптом кімнату наповнює газ, і лікарі схиляються над моєю міфічною дружиною – Мирославою. Напружую очі, щоб не втратити свідомість, але вона полишає мене… … На виході з храму красуня купила проскурок у паперовий пакетик. Дивився на неї й не міг збагнути: чому ця жінка стала близькою так швидко? Ми прямували до її міністерської машини. Можна простягнути руку до жінки і запропонувати: «Давай станемо друзями». Вона б відкинула неслухняне волосся, прострелила поглядом, усміхнулася б і відповіла б: «Ну, давай».


64

Лiтературний Чернiгiв

Так не буде. Ми забігаємо наперед, дивлячись карту бойових дій і не знаємо намірів супротивника. Маєш десять хвилин на щастя – насолоджуйся! А якщо випадає ціла п’ятниця, значить будь і не вимагай більшого. Вона молода і красива. Шкоди я не замислив. Хоча неприємності в житті накривають незалежно від того – йдеш назустріч їм, тікаєш чи взагалі нічого не робиш. З хорошими намірами хочу потрапити на її орбіту. Хоча… Благими намірами… устелена дорога до міністерської машини. Вона поступилася місцем біля водія, а сама з сином на задньому дістала проскурки. – Зголодніла, – усміхнулася і почала наминати, простягнувши й мені… Взяв і подумав: посади, і міністерські, мають жахливий недолік – мусиш шалено працювати й витрачати нерви на те, чим би найменше хотілося займатися. Але працюй – станеш мудрішою і зрозумієш, якою фігнею довелося займатися через гроші та інші слабкості людської натури… …Отямився за письмовим столом, між темних стін, на які виходило вікно. Наче в чорному колодязі. Це не Париж, а моє місто. Виявляється, захистив Мирославу, з якою так нічого і не було, окрім туркотіння про любов і почуття. Не судилося. Може, колись і заживемо, як чоловік і жінка. А зараз просто любимо. Хоча бовкнув їй здуру, що вона мене не цікавить, як жінка. Збрехав. Щоб не злякати. Просто, коли любиш, то навіть не очікуєш стільки ніжності з тебе може вийти у кінчики пальців. Але до цього не доходить, і ти не можеш показати, як умієш лагідно і дбайливо любити. Втім «Все украдено до нас». А кого з прекрасного жіноцтва ще не вкрали, ті не вірять у можливості любові розумних чоловіків… …Проскурку спробував наступного дня. Вона була свіжою і смачною. Навіть здивувався, бо у дитинстві пригощали наче каменюкою. Хоча існує твердження, що освячене в церкві: проскурки, погляди, почуття – усе під патронатом Всевишнього. Стоп, навіть не маю її телефону. Значить, не потрапив на її орбіту. Уявив, як наберу номер помічника, відомого бабія. Ні, краще не думати. Мо’ колись вигулькну перед нею на якійсь виставці – очі в очі. Якщо вона уже не буде міністеркою, а чарівною жінкою з великими очима, то вибачить зухвалість.


Поезія

65

Любов приходить з часом. Коли радієш поступовому зближенню з коханою жінкою. До речі, сон про Францію і Мирославу побачив після потрясіння в соборі. Красуня приховує не тільки телефон, а й вік і все особисте. Думаю, на шляху до міністерки вона наробила достатньо дурниць, щоб минуле, як кощій безсмертний під сімома замками. Кохання для мудрої людини – це натхнення і щастя. Мудрість – це привілей бути задоволеним будь-яким розвитком подій і нічому не дивуватися. Бо лише дурні переконані, що все знають і розуміють. Дідусева бібліотека тепер моя. Книги мудрості у ній не знайшов, а ще накупив і перепробував, як він, тисячі великих шоколадок і цукерок зі склянкою чаю. А однією з перших у дідусевому духовному спадку підлітком натрапив на «Книгу веселої мудрості». Прийшов до бабусі і запитав: чи це та, яку мав знайти і прочитати? Бабуся і дідусь не відповіли. Фотографії на стіні не говорять. Дружина кличе обідати. На чому тримається сім’я? На любові та потязі (чух-чух ту-ту-у) чи тяжінні, яке невідпорно приземляє нас у ліжку. Основа. Земля. Все ж інше – астероїди, які збуджують атмосферу. Невже читання дідусевих мудрих книжок вивихнуло правильний хід думок? І чому посилюється тяжіння принадної, вольової і розумної Мирослави? Доживемо до наступної п’ятниці… Чернігів, червень 2021


Лiтературний Чернiгiв

66

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI o%л …-o,л,C ~phj

Полян-Пилип Юрик закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум (1975), Дніпропетровський сільгоспінститут, нині — Дніпропетровський державний аграрний університет (1983), відділення журналістики Київської вищої партійної школи (1989). Працював обліковцем рільничої бригади, агрономом, заввиробничим відділком колгоспу, журналістом районної газети (смт Томаківка), обласної молодіжки «Прапор юності» (Дніпропетровськ), обласного радіо (Запоріжжя), міської газети «Запорозька Січ». Останнє місце роботи — редактор відділу соціальних проблем обласної газети «Запорізька правда». Нині – позаштатний кореспондент журналу «Перець. Весела республіка». Автор багатьох книжок гумору, сатири, поезії, перекладів, фольклору.

БАЙКИ З КНИГИ «ГОРОДНІ ДЕБАТИ» Усі ми – Годованці Езопа! Павло ГЛАЗОВИЙ МИТЦІ Й ШАКАЛИ Шакал почув Зозулі спів у гаї І трелі солов’їні чарівні Промовив: – От шкода! Вони літають. Ніколи не дістануться мені...


Поезія

67 _________________ Митцю літати треба якнайвище У спеку і в мороз, і якщо вітер свище, І в день ясний, і коли сонця мало… Щоб не дістали навісні шакали. ОБРІЗАННЯ Картину отаку в друкарні Доводилось спостерігать: Друкар брошури мемуарні Кладе у різальний верстат, Педальку потім натискає, Ніж аж скрипить, і книжечки Усі однакові виймає, Немов водички крапельки. А все, що в рамки «не вписалось», Що визирало через край – Техпрацівниця підмітала Й несла на смітник за сарай... _____ Отак і нас колись «рівняли», Як тих брошурок сторінки: Голів з плечей знесли чимало В так звані «світлії» роки – За те, що в рамки «не вписались», За те, що мозку більше мали, Ніж можновладні павуки.

ЗАЯЧІ ДУМКИ Заєць рюмсає, втирає Слізоньки гарячі. – Що стряслося, – Кріт питає, – Чом, бідняго, плачеш? – Рік, як Лев помер у лісі... –


Лiтературний Чернiгiв

68 Кріт йому сердито: – Він же нищив вас, зайчиськів, Мов несамовитий! Ну ж, за ким жалкуєш, рево? – Відчепись, бандите! Не тобі, сліпому, Лева І мене судити! Ми при ньому до нестями Наїдались в луках. Тур тепер керує нами – Почалася мука: Малувато трав під осінь, Бо, мабуть, багато Розвелось косуль і лосів, Та і нас, вухатих... Кажуть, що з тайги прибуде Тигр з жоною й сином – Отоді вже вдосталь буде І трави, і сіна!.. – А якщо тебе впіймають Тигру на вечерю? – Як мене? За що? Н-не знаю... Це – якась химера... ____ Є у нас і тьоті, й дяді, Що очікують кремлядів. Дуже-дуже забажали Куль, снарядів і завалів, Бомбосховищ і підвалів... І, як Заєць, мають плани, Що війна їх не дістане.

НЕ ЗМОВЧАВ! На фермі Кінь хворів – Не міг піднятись. І чулось між Корів: – А був же він завзятий!


Поезія

69 Робив за трьох. – Тут Фермер підоспів І каже так, що чує вся худоба: – Ветлікарю дзвонив у Львів, А той запевнив – це якась хвороба. Якщо не встане вранці цей достойник – Велю везти його на бойню. – Баран, почувши, – притьмом до Коня: – Вставай-но, друже! Онде біготня Зчинилася. Тебе здадуть на м’ясо, Не глянуть, що ти – красень! – Кінь з усіх сил засмикався і встав. Прийшов і Фермер – як дитя радіє: – Мене жалі стискали, мов удав! Підвівся, Коню! Ти – моя надія! Прилити треба радість отаку! – Побачив Барана... – Скуштуєм... шашлику! _____ Хтось каже, що Баран дурний, Та висновок інакший мій: Як Фермер вирішив – почули всі, Але мовчали, ніби карасі. А не вагався відчаюга – Баран – він попередив друга І поплатився головою. Це притаманно лиш герою!

КРАЙНЯ БІЛОЧКА У лісі Вовк, Шакал, Куниця, Кабан і Рись, Тхір і Лисиця Смітили, як хотіли. Валялись купи кісточок І пір’я, й пуху, й шкурочок... Ведмідь-чинуша якось лісом Ішов, задерши хижий писок.


Лiтературний Чернiгiв

70 – І хто ж оце таке творить? – Він став суворо говорить Ослу-секретареві, Що розглядав дерева. У цю хвилину спритна Білка Скакала з гілочки на гілку, Спочити сіла трішки Й полускати горішки. Донизу впала шкаралупа – Якраз на сміття добру купу. Ведмідь сердито вгору глянув: – Ці смітники твої, погана?! – Одразу в лісі новина: «Це Вивірка смітить! Вона!» І тільки Білка де з’являлась – Усі на неї накидались: – Ганьба тобі! Нехлюя ти! Смітиш, паразитуєш ти! – Даремно Вивірка божилась, Що ті об’їдки – не її: – Кістками цапа і кобили Вовки засмічують гаї, А птахів ловлять Тхір й Лисиця – У них завжди у пір’ї лиця... Я ж їм горішки і пирій! – Але ніхто не вірив їй. ______ Таке буває всюди: На кого Бог – на того й люди.

І НАШИЙНИК, І ЛАНЦЮГ Безпритульний пес забіг У село Байраки – Поживитись, далебі, Думав неборака. Пес-гавкунчик гарний був – Білий і пухнастий,


Поезія

71 Язичок – через губу, Сам, як лев, гривастий. Собайло той на цепку Не сидів ні разу – То лежав у холодку, То по місту лазив, Зрідка на котів брехав – Лунко й галасливо, Сторожам допомагав – Мав за це поживу. Раптом чує від Щура: – У селі собаки Як в раю живуть, пора І тобі, друзяко, Раювати – ковбаси, Шинки попоїсти. Хай дурні позаздрять пси, Що лишаться в місті. – У селі поміж тинів Псину ґазда вглядів, Ковбасою поманив, По хребту погладив. Собайлюка сам не зчувсь, Як йому наділи І нашийник, і ланцюг – Намертво, уміло. А тепер щоночі він, Галайда-приблуда, Про свободу, сучий син, Згадує, сканудить. ______ Ти про волю не забудь, Друже мій, будь ласка, В час, коли тобі сують Грошенят, ковбаску...


Лiтературний Чернiгiв

72 ЗА СТАРАННІСТЬ Як тiльки повара Івася Надвiр чогось виносив бiс – Рябко чимдуж iз цепу рвався, Брехав, аж пiною давивсь. Коли ж ішов «крутий» господар, Жона його або синок – Сприймав це пес, як нагороду – Стрибав, раденький, мов цапок. За вiрнiсть, старанність, завзяття Рябка лелiяли пани. Тож привезли йому на свято Ланцюг новесенький вони. ______ Ми й пресу маємо таку, Яка сидить на ланцюжку... СОБАЧА ЗАЗДРІСТЬ Пес Бровко з цепка зірвався І побіг уздовж хатин. Цвітом-садом чарувався, Ногу задирав на тин... По дворах – собачий лемент. Валували всі підряд: – Гав! На волі цей нікчема?! – Розривавсь бульдог Пірат. – Як посмів ланцюг порвати?! – Шавка голос подала. – В кліть його! Мерщій за ґрати! – Завелась вівчарка зла. – Гав! Ганьба! – гнівилась Лайка. – Хам він! – рявкнув дог Фідель. – Ловелас! Джиґун! Гуляйко! – Підпрягався спанієль… Досі гавкіт цей лунає. _____ Та не тільки псяча рать Всіх, хто волю здобуває, Ладна в шмаття розідрать.


Поезія

73 ОСЕЛ І ПОЕТ Кричав Осел: – Поет – п’яниця! Та він мені в підківки не годиться! Хоча і видатний, лауреат, І хвалиться, що чорт йому не брат – Частенько горе топить у вині. Додому ж, звісно, їде на мені! Бо я завжди тверезий і надійний, Такий же, як і предок мій покійний. Скажіть, кому тепер потрібні вірші? Якби Ослів та Ішаків побільше – Не існувало б транспортних проблем! Я все життя про це кричу. Але... _____ Ще не минув той час, коли Митців оцінюють... осли.

ОСЛЯЧЕ ТРІО Осел, почувши, що кує зозуля Й витьохкує у гаю соловей, Задер хвоста, мов пістолета дуло, «І-а-а!» безумне вичавив з грудей. А потім гусакові похвалявся: – Чудове тріо ми створить змогли! Як заспівали – качур прислухався, Зачарувались вівці і воли, Корови ремиґати перестали, І півень заздрив – ледь не очманів!.. ____ Цю байку написав я, бо чимало Є і на сцені сірих хвастунів.


Лiтературний Чернiгiв

74 ПОЕТ І ПОСАДА Як настали дні погожі і ясні – На калині Соловей співав пісні. Заслухалися дерева й озерце. Та потрапив бідолаха у сильце. Посадили в гарну клітку співака, Годували і поїли, мов бика. Від дармового хлібця й комбікормів Потихеньку Соловейко розповнів, Що не може й підлетіти неборак. Якось все-таки згадав, що він – співак. Тож поглянув у вікно, у далечінь, «Тьох» – хотів, а заспівалося – «цвірінь». Так сердега дні і ночі цвіріньчав, Що охрип і навіть каркати почав. _____ І поета видатного знаю я, У якого сталось все, як в Солов’я: Лиш дали йому посаду і печать – Став одразу ж по-лакейськи цвіріньчать.

ДИКЕ ПЛЕМ’Я Хочеться мило і гарно Баєчку цю розпочать: В лісі закінчила Сарна Школу шляхетних дівчат. Потім зайчаток навчала, Білок, єнотів, цапів – Курси культури читала В тінях крислатих дубів. Звірі естетику вчили – Мали уроки щодня. Раптом із виводком цілим В гай притаскалась... Свиня.


Поезія

75 – Входьте, сідайте, будь ласка. Вчитись ніколи не зле. Діткам повідаю казку, – Сарна сказала. Але... Рити взялася кирпата Корені дуба тверді. А пустуни Поросята Жерли в цей час жолуді. Потім прибув тупорилий Лютий чинуша Кнурець: – Мнєніє єсть, щоб закрили Школу оцю, накінець! Бо покалєчім, в натурє, Душі звірячі колись Національной культурой! Бистро усім розійтись! _____ Дикого плем’я неситих Представники – не чужі: Нищать культуру й освіту Наші державні мужі.


Лiтературний Чернiгiв

76

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b%л%д,м,! o`yemjn

Володимир Пащенко – український учений, письменник і художник. Народився в 1950 р. в селі Мала Дівиця Чернігівської області. Закінчив географічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1972) та аспірантуру Сектору географії АН України (1977). Доктор географічних наук (1992), професор (2002). Ландшафтознавець-польовик, теоретик, методолог науки, наукознавець. У 2000–2007 рр. – головний науковий співробітник Інституту географії НАН України. В 1999–2013 рр.– голова Київського відділу Українського географічного товариства. Із 2007 р. – на викладацькій, з 2014 р. – на творчій роботі. Автор багатьох наукових монографій. Засновник і редактор «Київського географічного щорічника», серій книг «Українські достойники», «Рідні місця українців». Має низку літературно-художніх видань. У Національній спілці письменників України з 1999 р. За поему «Українські достойники. Степові орли понадальпійські» відзначений літературною премією імені Миколи Куліша (2013). Мешкає і працює в Україні та Чорногорії.

ВЛАДИКА НЕГОШ Повість (Закінчення. Початок у першому числі за 2021 рік).

ДУХОВНИЙ БАТЬКО НАЦІЇ Вікіпедія: «Чорногорську автокефальну православну церкву було засновано 1766-го… Під час керування нею митрополитом Петаром І (1781–1830) Синод Російської православної церкви визнав її автокефальною».


Проза

77 1992 рік. Росія, патріархат РПЦ.

Сербська православна церква автокефальної помісної церкви Чорногорії не хоче і не визнає. На звернення Чорногорсько-Приморського митрополита Сербської церкви Амфілохія у Москві написали листа. Там зазначено: хіротонія «Петра ІІ Петровича Негоша» в Санкт-Петербурзі не означала визнання його главою чорногорської автокефальної помісної церкви. Хіротонія Цетінського єпископа була з боку РПЦ «актом любові до сестри Сербської православної церкви», яка тоді не мала патріархату.1 Початок жовтня 2015 року. Чорногорія, місто Бар. – Можна тут сісти? (Далі українсько-чорногорський діалог літніх однодумців, без мовних перепон порозуміння). – Молім! Саме починається священний місяць Рамазан, відзначимо разом святковий день. Я мусульманин. – Вітаю вас! Я православний, з України. Тут дуже гарно, я приїжджаю сюди працювати. Робота в мене творча. – В таку ясну погоду на виду всі головні вершини Румії. Там видно й церкву на маківці найвищої вершини. – Чорногорці люблять будувати церкви високо в горах. Я бачив це на Голім Верху над красотами Свєті-Стефана. – На вершину Румії принесли готову церкву – металеву, вертольотом. Прямо із Сербії до нас у Чорногорію. Я мусульманин, та що мають сербські священики до нас і наших гір? Ми вже окрема держава – і таке вторгнення! Це не простий клір, це політикани. – Так московські попи щось мають до українських вірян і приходів, а вожді Кремля – до наших Криму й Донбасу. – Сербська верхівка звикла до старшинства в Югославії і лихά на всіх, хто від них відходить. І на чорногорців лиха. – Імперські великороси так само злі на прибалтійські народи, грузинів, українців… Московські попи дурять українських вірян, що війна в Донбасі – не агресія Росії, а щось українське, суто своє. – У великодержавних політиків прагнення, агресивні прояви та спокутні біди такі схожі між собою! – А чорногорці схожі з українцями: і ті й ті звільнились від самозвано «старших» родичів. Та «старші» не змирилися з цим і хочуть зберегти свій звичний вплив: через віру, через мову – нас русифіковано, тому є питання навіть 1

Бычков Ю. Е, 2008. – С. 90.


78

Лiтературний Чернiгiв

латиниці, за вами вслід. Імперці ж волають «не у НАТО»; планують теракти, як у Чорногорії; пускають кров «молодших» у вíйнах. Гинули люди на Балканах, у Чечні, в Придністров’ї, Абхазії, «Південній Осетії»; гинуть тепер у Донбасі. А Крим анексовано. Це все па-маасковскі! – Справжні брати – взірці турботи. Імперські – хижаки.

Грудень 2018 року. Чорногорія, Подгоріца. Із тлом – цитати з інтернету. Президент Чорногорії Міло Джуканович заявив про намір відновити автокефалію Чорногорської помісної православної церкви. Сербська православна церква підриває духовні засади незалежності Чорногорії. Протистояти цьому Чорногорська держава може відновленням автокефальної Чорногорської православної церкви. Ця заява президента Чорногорії збіглася в часі зі створенням Помісної церкви України. При тому, що церква тепер відділена від держави, незалежна держава потребує незалежної церкви. Сербська православна церква не підтримує намір Константинополя надати автокефалію Помісній церкві України. 5 січня 1919 року в Константинополі підписано Томос про Автокефалію ПЦУ, і поборникам чорногорської автокефальної церкви це дало надії. Президент Чорногорії Джуканович заявив, що відновлення автокефалії Чорногорської православної церкви (ЧПЦ) домагатиметься держава. 13.03.2019. Сербська православна церква повідомила іншим Помісним Церквам про невизнання ПЦ України. 27 грудня 2019 року парламент Чорногорії проголосував за закон про свободу віросповідання і правовий статус релігійних громад. До 1918 року в Королівстві Чорногорія була своя церква, означена конституцією як автокефальна і скасована 1920 року через входження в Сербську православну церкву Королівства Сербів. ПрихильникиЧПЦсправедливо вважають: Чорногорія має відновити історичну традицію, отримати окрему від Бєлграда автокефальну православну церкву і повернути сакральні об’єкти, належні їй до 1918 р. Але не від імперських «старших братів» чекати справедливості українцям і чорногорцям: Україна зазнала російської агресії. Чорногорія опинилась на межі релігійної війни, але вона – під захистом НАТО й жертовного світоча Негоша.


Проза

79 Пèро, молодший брат владики Раде.

Якогось літа 1830-х років із Негушів у Цетінє прибув Пèро Томов, молодший брат владики. Це був підліток, якого б тепер вважали зірковим паростком. Він добре розумів, що його старший брат – правитель Црной Гори і не приховував своїх подібних устремлінь. Ні до гвардійців на службу, як Пильо, ні до перяніків Перо не прагнув: не воїн. Його цікавила велика політика й висока державна посада. Владика відразу все побачив, розпізнав, усе належно оцінив і вирішив. Готувати Перо своїм наступником він батькові не обіцяв. Перо не посоромився поцікавитись, чому владика не хоче брати його в навчання як свого наступника. Відповідь була просторою і не давала хлопцеві ніяких надій виправити чи якось змінити те, що є. – Майбутній правитель держави повинен знати її з дитинства, бачити її всю своїми очима з малих літ, обходùти її, оббігати – і все вміти. Я пас овець на Ловчені з п’яти років. І маленький Пильо був пастушком зі мною теж із п’яти років. Ми обидва витримали гарт крутими схилами Ловчена, його нешадним сонцем і негодою. І все, до чого я доріс, починалося з наших із Пильо пасовищ на Ловчені, з його схилів і краєвидів, звідти доступних навсібіч. До слова, для мене все й закінчиться на Ловчені. А ти пас там овець? Ти знаєш, який вигляд має звідти Румія, Скадарське єзеро, гори Проклєтіє і Дурмітор, долини Зети й Морачі, міста Цетінє і Нікшич, гори Орієн і місто Герцег-Нові на їхньому підніжжі? Я навіть не певний, чи ти просто ходив хоч колись на Ловчен, щоб те все побачити. Моїм наступником буде гостроокий пастушок із Ловчена, такий як Пильо. А державний вельможа з тебе, мабуть, вийде. Та щоб роздувати щоки перед селянами, – вчитися не треба. Запам’ятай ці мої пояснення. Це перший столичний урок тобі, майбутньому державцеві. Я ціную твоє бажання присвятити себе державній службі. Тільки ти повинен думати не про те, ким ти станеш у державі, а чим ти їй пригодишся, а ще краще – і її народу. (Перо Томов став головою Негошевого сенату, найбагатшим чорногорцем свого часу. Всупереч наказу брата, владики Раде, замість того, щоб допомагати обраному наступником після Негоша небожу Данилу прийняти владу, він усяко тому перешкоджав, частково навіть перехопив її собі, світську владу: як негушець Радонич…)


Лiтературний Чернiгiв

80

Весна 1838 року. Прибуття Єгора Ковалевського2 Як обіцяв імператор, у Котор із торговим судном прибув російський геолог – гірничий інженер у чині капітана, виходець із України Єгор Ковалевський. Чорногорські гвардійці підняли гірниче спорядження інженера і його самого, як багаж, крутосхилами з Котора в Негуші, далі доправили в Цетінє. Гостя чекав владика. За молодим віком – майже одноліток владики Негоша – гість був іще авантюрним романтиком. Що то майбутній письменник, поет, драматург, археолог, сходознавець, видатний вчений і дипломат Російської імперії, ще ніхто не знав. Як і того, яким своїм талантом, ким саме увійде в історію владика Негош. Заочно їх єднало видиво Росії: Радивоє вже охолодав у своїх ідеалізаціях її, а Єгор саме горів протестом українця до неї. Та він стане і генералом – дещо лояльнішим і вірнопідданішим. – Радий вітати вас, капітане! Ви – перший освічений природознавець у Црній Горі, та ще з Росії! – Вітаю вас, владико! Ваша країна прекрасна. Я вже бачив немало гарних куточків Землі, але таку природну красу й неприступність, як у Црній Горі, бачу вперше. – Вивчаючи наші надра, ви будете першопрохідцем. І на собі відчуєте нашу любов до росіян. У чорногорців вона історична, справжня, непідробна. – Якби ж і почуття великодержавців до вас були такими! Бо що їх точно цікавить, – це їхнє домінування на Балканах. – Я чорногорець і теж люблю Росію, але не її чиновників. – Поміж слов’ян чорногорці – щасливі далекі родичі росіян, бо навіть любити їх можуть. А всім ближчим треба боятись опіків від гарячої імперської любові. Сусідам же – нам, українцям, – треба ще й остерігатися задушливих старшобратських обіймів. Хоч прості росіяни про інші народи думають рідко. То все імперські чини. – Я дуже вдячний Росії за допомогу Црній Горі, капітане. Але так само дуже не люблю, коли мені з усякого приводу дають зрозуміти ціну цієї допомоги. Я владика вільної Црной Гори, але справжній раб петроградських примх. Це мені вже набридло, і я хочу це ярмо скинути!3 – Ви лише залежите від Росії. А поневолені нею народи, як українці, платять їй кров’ю і життями рекрутів-солдат... Ковалевський Єгор Петрович (1809 або 1811 – 1868) – географ-мандрівник, геолог, археолог, сходознавець, письменник, поет, драматург, науковий і державний діяч Російської імперії. Родом з України. На запрошення владики Негоша у 1838 р. здійснив первинне геологічне обстеження теренів Црной Гори. 3 Бычков Ю. Е, 2008. – С. 251. 2


Проза

81

…Обійтижвашітеренизгеологічниммолотком–простомрія. Але тут, владико, мене ваблять зібрані вами книжки. – Вони доступні, молім! (Гість оглядає полиці з книгами). – Владико, ваше зібрання таке багате, я приємно вражений! Видно вашу особистість, ваші зацікавлення, вподобання і завдання державця, які ви ставите собі. – Книги бібліотеки – це мої сподівання, між них є нездійсненні, як дитячі мрії. Це мої ковтки свободи з неможливого для мене життя. Бо живу тут, сьогодні, в бідній державі, яку з усіх боків терзають вороги. Мушу думати про захист від недругів, про хліб для співвітчизників, про освіту дітей, про виживання злиденних родин і підтримку вдів. І звичайно про віру мого народу. – Владико, але ви належите до тих небагатьох, хто має право на слова «мій народ» і наповнює їх реальною людяною турботою про своїх краян. Завдяки вам здійснюються найгуманніші ідеали! – «Мій народ» – це так природно для мене, як для всіх інших – моя родина, моя сім’я. Але то інша розмова. Ви ж іще побудете в Цетінє? Ми обов’язково побачимось! Перяніки у владики. Драган: – Владико, ще з Котора разом із гвардійцями капітана Ковалевського супроводжував Блажо. Він і далі зможе бути капітанові надійним попутником. – Блажо, ти розумієш свою відповідальність? Якщо з капітаном, не дай Боже, в горах щось трапиться, буде не просто міжнародний скандал. Ти вже побачив, яка то людина. Ти ж сам такої біди не переживеш. Тому – охороняти капітана відповідально і надійно! – Владико, даю вам слово перяніка. Ми повернемося цілими. Друга зустріч владики Негоша з Єгором Ковалевським. – Вибачте, капітане, я тоді обірвав розмову – не готовий був за першої зустрічі говорити про особливо дошкульне. Ви пам’ятаєте, ми дійшли до слів «моя сім’я». Вони жорстокі для мене, бо саме цих буденних слів мені сказати не дано. Народ, держава, церква – та не сім’я. Не раз думав над цим, мовчки протестував. У вас іще теж немає власної сім’ї, але ви створите її, як прийде пора. А я – ні. І це не мій вибір. Це моя вимушеність. Вибачте, це особисте, але носити його в собі – мов планувати щось недобре. А життя часто несправедливе й поза почуттями: сирітством дітей, нездоров’ям чи коротким віком дорослих. Мушу зрозуміти й розрадити всіх і себе теж. Мені цікаві й ваші думки про це все. – Владико, це мені честь – обдумати разом з вами крайні змісти людських


82

Лiтературний Чернiгiв

доль. Обрані дорого платять. Це й безшлюбність духовних осіб, і династичні шлюби правителів, а не за сердечним вибором. І в простих людей багато надуманих перепон для щастя, хоча б нерозлучення у лютеран. І хоч усе це – людські забаганки, заодно це – випробування для успішних подолань. А ви їх уже подолали, владико. Ваша душа ще перечить, я почув, та ви подолали! – Досі я вважав, що змирився. А що подолав, чути дивно. – У гіркоті ваших справедливих міркувань, владико, є і безвихідь приреченості, і недосяжність обраності. Ваші слова «тут, сьогодні» щодо мене – епізод моєї поки що капітанської біографії, а щодо вас – факт історії народу і держави. Як велось тому очільнику країни, замислиться не кожен. Та оскільки ви не зганьбитесь, вам ніхто не закине прикрого докору. А це вже подолання. І кожен, хто взнає правду про вас, шануватиме вас. Хіба шана тисяч людей не варта жертви – одного щастя? – Щастя рідко приходить в однині, це більше родинна даність чи трагічна недосяжність, крах надій. А жертовність як супутниця любові – близька родичка щастя. Я усвідомлював: наше щастя – не тільки особисте й родинне. Воно ще громадянське, патріотичне, навіть уселюдське, якщо бути настільки відкритим і небайдужим, щоб уболівати за все людство. Та чим ширший погляд, тим дошкульніше бачене. Така багата відкритість чутливого єства – то вже сумний дарунок долі. І щастя з ним – доволі сумнівне. – Ви вийшли, владико, на власну формулу складників людського щастя. Ви в особливих умовах, і ваше щастя владики – дуже особливе, суто ваше. Це щастя обраного. – Ми разом вийшли, капітане, на ту формулу. Із мислячим співбесідником і сам стаєш глибшим. А про «ближче – дальше» щодо імперських великодержавців і про їхні найпотаємніші прагнення я ще обов'язково поміркую. В гори ви поведете експедиційний загін, і невідлучним при вас помічником і охоронцем буде ваш добрий знайомий перянік Блажо. Бажаю вамдослідницького і подорожнього щастя! Хай допоможе вам покровитель усіх мандрівників Святий Нікола! Владика Негош ватажкам гвардійців і перяніків: – Зізнайся, Здравку, скільки разів тебе пораненого рятувала твоя дружина? Скільки разів прямо в бою тебе перев’язували побратими, зупиняли твою кров? Я прошу тебе обдумати разом із вояками, як краще рятувати вас у бою. Як організувати збереження життів потім пораненим? – Ти, Драгане, зі своєю ватагою обійдіть Цетінє, перепитайте людей, де залишилися вдови з дітьми, матері вбитих, може, сестри загиблих вояків


Проза

83

без підтримки тепер, без допомоги. Їх треба виявити тут і скрізь у Црній Горі – і допомогу дати. Це треба робити чесно і постійно. – І ще, Драгане. Як прийде мій час, поховаєте мене в церкві на Ловчені. Про це і в заповіті я напишу. – А як люди захочуть поховати вас на Дурміторі? Владик було багато, та вірші тільки ваші під гуслі співають як пісні. Тому, може, не Ловчен, а Боботов Кук? – Там поховають достойнішого, Драгане. Мій – Ловчен. Загін Єгора Ковалевського. Долина річки Морачі. Блажо: – Капітане, свято в нас! Підходимо до монастиря Морача. Там ікони, мальовані прямо на стінах. Там ворон їжу приніс пустиннику! І пташка ділиться тим, що має, і човек: і чорногорець поділиться, і серб, і бошняк, і мусульманин. – Ті ікони називаються фресками, Блажо. – А як ви про те взнали? Ви ж їх ще не бачили! – У багатьох давніх храмах є такі. Їх і звуть фресками. – А далі гори Сіняєвіна – і високий Дурмітор, де тільки камінь і навіть трава не росте. – Дурмітор буде нам відкритою книжкою! – Її на вершину несе, хто не вміє читати: вітер читає. – Тут скрізь краса і свято: у горах, у храмах, у людях. Де і коли тут не свято, Блажо? Цетінє. Драган і Блажо у владики в бібліотеці. Блажо: – Владико, ми всі гори пройшли, всі породи визбирали, – і капітан цілий. Тільки голова його розколюється. – Він падав у горах, Блажо? Чи так жартував із вами? – І падав, і жартував. І не раз казав: розколюється. Мабуть, тому він багато бачить, владико. Ще не в монастирі, а він бачить, що там на стінах. Ще не на вершині, а він бачить там розкриту книгу. І крізь камінь бачить. Знає, де що лежить, де шукати. І знаходить! Він чарóбняк. – Я радий, що все добре закінчилося, як ти обіцяв. Тепер ми з капітаном обидва бачимо: ти чесний перянік, Блажо! Третя зустріч владики Негоша і Єгора Ковалевського: осінь 1838, по завершенні польових геологічних робіт. – Капітане, маю радість знову вас тут вітати! Цілим! –Так я ж не імперія, щоб губити свої шматки! Навіть уже не імперський грамотій, а майже справжній чорногорець.


84

Лiтературний Чернiгiв

– Я пам’ятав наші перші розмови і чекав вашого повернення, бо мені недоставало грамотного кусючого діалогу. – Владико, коли мені недостає вітчизни у далеких мандрах чи штормових вітрів чужини в тихім затишку домівки, я пишу. Ви поет – і певно теж маєте розраду в творчості? – Так, Єгоре: усе нездійснене в житті можна втілити у творі. І навіть краще, глибше і вагоміше. – А скільки можливих вирішень є у вашій обраній долі, владико! З нею ви наділені навіть даром деміурга. – Передав я куті меду ще тоді своїми скаргами, а ви досі мене втішаєте… Як мені не вистачає поряд вашого гострого розуму і видющого серця! Є чесні й віддані мені люди, та вони без освіти, у них забагато приземлених обов’язків, щобсягати філософських абстрагувань. Якби ви могли залишитися тут моїм прозорливим радником, моїм мислячим другом! – Не можу, владико, у мене свої обов’язки на службі. Та цей ваш порив я ціную і вдячно його пам’ятатиму. – А хіба імперія вас іще не втомила? Ви ж і мені наділили своїх осторог до імперських лукавих неправд... Але порадуйте, що цінне ви знайшли у нас у Црній Горі? – У таких горах як ваші сусідять старші й молодші споруди. Старші поклади часто залізисті, тоді вони не сірі, а червоні. Але це тільки колір, залізної руди тут, мабуть, нема. Є закарстовані вапняки, мармури, доломіти; на Дурміторі ще й пермські кварцити. Інші рудні корисні копалини тут є, треба між мезозойських вапняків шукати поховані смуги чи осередки давніх порід палеозою. Чорногорія – край східнодинарський, тут можуть бути руди свинцю й цинку. У давніх занурених прогинах є боксити, а в поширених мезозойських і кайнозойських осадових товщах – глиноземи: нині – цегельна сировина, а завтра – руда металу. У молодих западинах лежить буре вугілля. Прийде час, все це розвідають і добуватимуть. Я залишу свої записи і начерки карт для інших дослідників. А вони ще щось виявлять. – Ви провидець, Єгоре: і крізь породи бачите, і крізь товщі віків народи пізнаєте. Нам дуже треба такого віщуна! – Добре, що ми не в полі зору інквізиції. Бо мене б допитали, як я те бачу. І смажили б на вогнищі, вивідуючи, де золото. А його в жилах тут нема. Є крихти в розсипах, певно колись бурхливі води занесли. Для видобутку таких покладів замало. Такі гори.


Проза

85 Драган, Блажо та інші перяніки.

Насмішкуватий перянік: – Блажо, а ти в горах не падав, твоя голова не кололася? – Що ви регочете, хіба чорногорці падають? А капітана якась сила водила. Він і вночі підхоплювався, щось казав, у темноті щось записував. Мабуть, він і вночі бачить. – А русалка з річки Морачі до вас уночі не приходила? – Ми йшли повз єзеро Велике Шкричко – і капітан казав: раз воно Шкричко – Скупе, його треба задобрити. І його русалкам ми залишили солі в сухості на березі. А на Боботовому Куку капітан написав духам гір записку і склав над нею камінний споменік. Коли ми співали пісні на слова владики, капітан, як на молитві, знімав шапку. Він із пам’яті читав нам вірші про свою річку Дніпро. Ті вірші написав не наш владика, а їхній, дніпровський. Капітан казав, що в кожного народу є свій владика, який пише такі вірші, що від них болить здорове серце. А люди все одно читають їх. А потім того владику проголошують святим. Капітан казав, що колись і нашого владику Раде за його добрі діяння і вірші оголосять святим. Остання зустріч владики Негоша і Єгора Ковалевського. – А золото б нам не завадило! Треба поселення розбудовувати, дороги прокладати, нові школи відкривати і пошту організовувати.Досі нас берегли неприступні гори й непролазні хащі. А Європа вже інша. І нам пора змінюватися. – Так ви вжè міняєте державу, владико! Аристотель писав, що добрий план робіт – то вже половина його виконання. – Платона б нам до вас, геогносте Аристотелю! І тому тим більше – спасибі вам, Єгоре Ковалевський! Ви перший, хто дослідив природу наших надр. А слід, залишений вами, значно глибший. І світить із глибини… Тільки жаль, що цей промінь зблиснув, а вдруге тут уже не сяйне… – Ясний промінь для чорногорського народу – ваша поезія, владико. У різних місцях Црной Гори я чув героїчні народні пісні на ваші вірші – і люди знали, що ті вірші написав теперішній їхній правитель. Це щось нечуване, але дуже гарне. Ваш народ світлий і чистий, добротою зачаровує, аж голова обертом… – І розколюється? – У вашому віці, владико, поетичну славу здобув Байрон і, схоже, почав здобувати українець Шевченко. Це молодий художник, був панським


Лiтературний Чернiгiв

86

кріпаком, привезеним у північну російську столицю. Він недавно отримав волю і став розкриватися новими своїми творчими гранями – у мові нашого народу, в українській мові. Послухайте, яка потужна буремна сила звучить у його поетичних рядках, – їх переписують у Петербурзі: «Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма» – Як органічно, як лєпо звучить народна українська мова! – Зовсім недавно українці були вільними хліборобами й козаками. В Україні Шевченка як поета ще не знають. Українська природа в його поезії збурена – як протест поневоленого народу, який пам’ятає свою вільну козацьку державу й переможні походи на наших ворогів: на турків, поляків, на росіян. У Петербурзі завжди рясно українців, і багатьох із них хвилює Шевченкова поезія. А вам, чорногорцям, як українцям Дніпро, – Динарські гори в захисті й підмозі. Ви утвердите політичну, економічну й церковну незалежність прекрасної Црної Гори, здійсните її розвиток і розквіт. Ваш народ, вашу державу вирізнять і визнають у світі за непоборність: пригорща люду – такого непереможного! І вас особисто ще чекають нові визнання вашої поезії, владико. Ви філософ, і вашу поезію вже належно визнають, як рідко де, а, може, й більш ніде у світі. Неспроста у Црній Горі її співають у народі! – Єгоре, вашими устами мед пити! Вірю, що все вами сказане – правда і пророча правда. Дякую вам!

НЕБОЖИТЕЛЬ Тоді ніхто не знав: у Першу Світову війну австро-угорці посунуть із Боки Которської на сушу і церкву-усипальницю на Ловчені зруйнують. Але тією руйнацією святині вони себе не утвердять. Там стане Мавзолей Негоша. У незалежній Црній Горі підніматимуться туди чорногорці всіма родинами, з маленькими дітками, і вшановуватимуть свого духівника владику. Буде літераторам-слов’янам міжнародна премія Негоша. І споменіки Негошу постануть у світі – й зокрема в Україні, у Києві. Українці ХХІ сторіччя тільки мріють про такого самовіддано патріотичного, жертовного очільника нації. Поеми Негоша, з якими він відомий світові, – релігійно-філософська і


Проза

87

фантастична «Луч мікрокосма», історико-героїчна «Свободіада», реалістична «Горскі вієнац» та інші – утвердили високу духовність поета, патріотичні цінності тих балканських народів, яким ці поетичні композиції рідні мовою та ідеалами. У творах Негоша відображене глибоке діалектичне бачення світу людей, його суперечностей і протистоянь. У них – загальнолюдські мрії, трагізм життя – і велич усепереборного духу. Вершинне філософське узагальнення реалій земного світу несе поема «Горскі вієнац»: «Світ цей – і тиран, і для тирана, що ж він для душі, котра шляхетна! Він з’єднав пекельність протиборень: в нім стинається душа із тілом, в нім воює море з берегами, в нім воює стужа з теплотою, в нім вітри воюють із вітрами, в нім воює живинá й живúна, в нім народ воює із народом, в нім людина – ворог для людини, в нім воюють днини із ночами, в нім духовне – ратне з небесами»4 Поет, філософ, державник і гуманіст, митрополит Петар Негош не загубився між небожителями минулого. Негош став сучасником і героєм кожного наступного покоління своїх різноетнічних балканських співвітчизників. Як державець він – найдостойніший проводир для вдячних поколінь кількох працьовитих і свободолюбних слов’янських народів Балканського півострова. Тому його так свято шанують – духовного очільника і світоча не тільки чорногорців та Чорногорії, а всіх південнослов'янських націй і держав. Світлий образ владики Негоша, великого страдника, одного з найвищих гуманістів світу, продовжує дарувати людям добро. V–XІ. 2019, Київ – Маджарі – Київ.

Петар Петровић Његош. Горски вијенац. – Београд: Завод за уџбенике, 2013. – 168 с. – С. 118: рядки 2499–2510. Переклад автора. 4


Лiтературний Чернiгiв

88

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ

Є"ге… ~umh0“ Народився 14 квітня1965 року у місті Жмеринка Вінницької області, закінчив середню школу м. Жмеринки у 1982 році зі срібною медаллю. У 1982 р. вступив до Харківського інституту залізничного транспорту. Після першого курсу був призваний до рядів Збройних сил на 2 роки (1983–1985). У 1985 році Євген продовжив навчання у Київському інституті харчової промисловості, згодом перевівся до Київського інституту народного господарства ім. Коротченка, після успішного закінчення якого отримав спеціальність «Економіка промисловості». 1999–2001 — навчання у Московському літературному інституті ім. Горького. 2003–2005 р.р. — Євген Юхниця багато їздить Україною з літературними виступами, інтерв’ю на телебаченні та радіо. У 1997 р. вийшла поетична і драматургічна збірка «Жіночий бунт, або Нові герої», у 2005 р. — поетична збірка «Сценами різноголосно» (рос.), 2013 р. — поетична збірка «Мозаїка метафор — сюжети і характери». Нагороджений Почесною грамотою прем’єр-міністра України, лауреат літературно-художньої премії ім. Андрія Малишка. Має медалі «За гідність та патріотизм» та «За служіння мистецтву» від Всеукраїнського об’єднання громадян «Країна».

«САДОК РОЗТАНЕ В БІЛОМУ МЕРЕЖИВІ...» *** Відстрілюють ідейних українців Віп-зрадники, за дурість завербовані... Стирчать з землі, з небес дроти оголені. Ламають наші руки, рвуть, як листя – Нападники свої й чужі м’язисті.


Поезія

89 Людина ж – та сильнішає у бійні. І українці на очах Берліна. Відня Стають непереможні і надійні. Хоч зрадник нищить нас за ...наші ж гривні... 02.07.14 р. *** За Батьківщину гинули і гинуть. Між нами ж – й вороги, й глузівники. А сльозоточить матінка за сином. І помста побратимська на віки! І мам, і Батьківщин не обирають. Боронять справжні діти свій поріг. Ми, українці, славницю співаєм Героям українським! За своїх! І хай там що́ нам «Голови» булавлять – Ми сердцем захищаємо Державу! 23.11.14 р.

*** Весняні прогулянки Наче без мети – Інше, ніж загуглення, Де у мріях – ти. Вивертаю ліктями Пасок і сорочку. …Весняними мріями – Ті ще заморочки. Кличу кров’ю з ліфтами В’яжуче напруження. …Тільки б не помітили, Що я в крайнім збудженні. 26.03.21 р.


Лiтературний Чернiгiв

90 *** Замовчування – день і ніч Нестерпних марень. …У скронях – вибух: «Не кричи, Забудь про чари». Картонні зустрічі не з тими І не вчасно Накіп’ятили білі зими В квітні яснім. Даремні полудні, пусті І стиглий вечір. Німа реакція від стін. Ні заперечень! Нам хмара слід щомиті шиє – Прозорий напад… Тепер прийняти те, що є, І не літати? 27.02.21 р.

*** Бруньки, налиті соком от-от вибухнуть. Садок розтане в білому мереживі, Яке солодким оповите ошелешенням. І аромати стеляться садибами. …У абрикосові озера тягнем носики, І в теплий дерн занурюємось босими. 9.03.21 р.

*** Зима свою поразку Визнає стрімкому квітню. І гілля, мов шпилясті Ледь щільні скелі-мідії,


Поезія

91 *** В обіймах розпростертих Оцвітинами-писанками, Зазивні і відверті Квітковими білизнами – Рвуть простори доріжки, …А ми тут …пішки, …пішки. 29.03.21 р. *** І сніг, туманами у дощ. З зимових сплячок – блискавки. Вологі капітелі площ У квітні сонце-бли́сками Займають списи огорож. Ой, окуляри сонцеза́хисні – На кожному обличчі, красені! Й ми розрізняєм не по рисах Людей, по окулярах з хистом… 15.03.21 р. *** Льодний квітень симпатичний Настрій сонячним повітрям Майстром, так акробатично – Мамам, кавалерам, дітям Із китиць і чубчиків Й білих кед-рипучиків. По бруківці відбиваєм, Позитив – на груди-стайні, Звідки на дибки́ під шкірою Квітень хвилями-зефірами Ледь лоскоче нам вуста І з потилиці – весь стан. 27.03.2018 – 27.03.21 рр.


Лiтературний Чернiгiв

92 *** На службі, біля батюшки, В поклонах дядько й тітка. Великдень, і хазяєчки – Із кошиками з тіста. … А схилені додолу, хутче Ховали оченьки від учнів, Яких у церкву не пускали За комуністів. Пасха – й жалі… 10.03.21 р. *** Не всі навчились Паску В сучасності пекти. Дизайнить хто ще з казки, В кого́ – ай-ті батьки. В лавка́х близнят жовткових, Як в діжках огірків. …Аби її й там – з любов’ю, Як в бабці, в теплоті… 10.03.21 р. *** Ковбаски й сальтисончику, Запечений ошийок Матуся для синочка Спекла і освятила. …Та не прийшов. Бо зайнятий. Все – на столі. І ліки. Насмажене, покаяне Не склалось в холодійку. А Паску – у віконце: Нехай погріє сонце.

10.03.21 р. («У Великдень»)


Поезія

93 *** Великдень, серцем-сонцем в куполах Повітря вранішнє прозоре відбивається. Й піднесення у тілі і свічках – І незатьмарені, мов янголятка-красені, Рід зносять над буденністю в літа. …Нас робить кращими освячена вода. І шепіт вірі: молодий, і молода… 10.03.21 р. *** З «помадкою», в глазурі, Великі і манюсі В печі пече в каструльках, Горшках Паски́ бабуся. У кожній – побажання – Життя, і …ви́стояти! Й родзиночками – вдячні Записочки, намистами. Ось стала поза хатою, Думки – ляск-гул качок: …Як Па́ски б передати В АТО на передок* 10.03.21 р. *Передо́к – передня лінія фронту.

*** …Перший Великдень без чоловіка і батька. Вдова – розтрощена і зібрана... Дитина ж... Бабусь покликати? Знайомих? Забалакати? От як з дитиною поводитися стишлою?.. І «похованку» – і ховає й дістає на стіл, Де Паска з милою ковбаскою домашньою Повітря створять із смачненького, із радості, Яку навік в сім’ї забрав «царьок» негашений... 31.03.18 р. м. Київ


Лiтературний Чернiгiв

94

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI bi!= jngknb` Світлій і вічній пам’яті Ганни Василівни Арсенич-Баран присвячується.

ТРОЯНДИ ЗІ СТРІЧКОЮ… Етюд – Дивіться ж, якщо питатимуть, скажете, що прийшли за онлайн-замовленням, – ще раз повторює дівчина з бейджиком на рожевій кофтині, котра своїм вільним кроєм приховує форми її молодої статури. Бейджик, як місточок спілкування між нею та мною. Ми не дивимось одна одній в очі. У кожного з нас є на те причина… Вона мовчки й добросовісно виконує свою роботу. Вправні рухи миттєво чикають на стеблах гарні скошені зрізи (освіжають старі), щоб довше постояли… У неї, як-то кажуть, набита рука й професія зобов’язує. У мене внутрішнє відчуття задоволеності від її дій: довше постоять… – Стрічечку покласти? – відволікає її м’який і приємний голос. – Покажіть, яка вона? – відповідаю, разом питаючи, і відчуваю, як кожне моє слово зіщулюється й противиться цій, чомусь несприйнятливій для розуму, хоч і невідомій ще стрічечці. Дівчина розуміюче мовчить, а тоді дістає з-під прилавка чорну «зміючку», що, пручаючись у людських руках, вивертається для ока жорстким «Вічна…» й ховає, скручуючись, рештки логічної безвиході завершення напису. Я киваю на знак згоди, проте кожна клітиночка мене не погоджується. Я хочу просто! подарувати квіти. – Просто! Подарувати! – проказує й розпачливо кричить укотре підсвідомість. – Я проти! Я проти цієї стрічки, цього напису! – бунтує моє «я», а мій голос сам по собі ставить дівчині зовсім недоречне, дивне питання:


Проза

95

– «А так роблять?» Вона стримано відповідає: – Так, звісно… І ось уже зміючка швидко обкручує спочатку шиї ще нічого нерозуміючих троянд, потім проповзає між розкішного листя й раптовою несподіванкою безжально зв’язує безпорадні тремтячі стебла, звисаючи донизу двоголовими лискучими відростками різної довжини. – Я вам запакую в газету ще, добре? Самі ж розумієте – порядок, режим…Час нині такий… Хвилька – і ніжні пелюстки вже задихаються в друкованому хаосі слів, речень, заголовків, чийогось життя… Дівчина подає мені пакунок із сумовитими завитками (хто-хто, а вони зуміли випручатись із паперових непроханих обіймів), наостанок клацнувши степлером, наче курком пістолета, верхню частину нашвидку змайстрованого «конверта». Скоба скріпила відстовбурчені краї, запакувала наглухо квітам світ, застрягла в байдужій до всього купі літер, а здалося – в серці… – Не треба доплачувати за стрічку, – пролунало десь наче окремо від усього паралельно з шурхотом газети і з зойком троянд…– Нехай це буде знижка… Заходьте до нас і про хороші випадки. «Дякую» моє і «телень» дзвіночка дверей потонули й змішались із шумом автомобілів і … весни. Вона кружляла птахами над головою, бігала вітром по верховіттях ще голих дерев, заливалася першоквітневим сміхом. – Ось подивись, які я взяла троянди, – кажу подрузі, по дорозі на хвилинку забігши до неї. – А колір! Глянь! – відриваю безжальну скрепку, звільняючи живі голівки з полону задушливого мороку. – Вони прекрасні, – чую тихе у відповідь. – Так! – радісно ще від захоплення трояндовою красою, підтверджую і, повертаючись у реальність, надривно виривається: «Якби ж тільки…» Останнє вже не можу говорити. Подруга розуміє мене… Я коротко киваю їй рукою і, закриваючи за собою двері, мчу сходами вниз, неначе намагаючись втекти від чогось невидимого, страшного й невідворотного… – Чому?! – стукоче в скронях.– Весна ж! Треба жити! Жити!.. – Авжеж… – голубоокою світлою усмішкою розлилося й забриніло сонячно на весь світ. м. Чернігів


Лiтературний Чернiгiв

96

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l,*,2= phfhu

Микита Рижих народився в Новій Каховці (Херсонська область). Переможець міжнародного конкурсу «Мистецтво проти наркотиків», бронзовий призер фестивалю «Каштановий будинок», фестивалю поезії «Собака Керуака», лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника. Лонг-листер премій «Ліцей», «Дванадцять», «Філатовфест», премії імені А. Драгомощенка. Шорт-листер конкурсів драматургії «Євразія», «ЛітоДрама». Публікувався в журналах «Дзвін», «Вівторок», «Полутона», «Речпорт», «Топос», «Фабрика літератури», в «Українській літературній газеті», на «Літцентрі» й «Солонеба».

АРХАЇЧНЕ Безліч літ синій лід сивий дід Намагався в собі розтопити, Ліз у брід, поміж бід цілий рід Наплодив і сказав, що не ми ти, Тобто я — це не ми, тобто ти — Не сім’я, не родина, не пращур. Я тобі це, напевно, товкти Намагаюсь даремно, хіба що


Поезія

97 Будеш ти, як і я, сивий дід, Намагатися лід розтопити, І тоді, любий Каїне, рід Наш продовжиться, темний і ситий.

*** Це вже не той Нічний стукіт у двері твого дому Що був так важливий колись (То вітер стукає То вітер б’є шибки То вітер то вітер палає) Хто там стоїть за дверима Окрім вітру Вільха Вільха стоїть окрім вітру А хто ж стоїть крім вільхи Камінь сірий камінь Стоїть собі та стоїть Ким був той камінь До цієї ночі Місяцем піднебесним він був Сотні і сотні років А потім лопнув і впав І що тепер у всьому світі пітьма Та морок Адже Зорі також нещодавно Лопнули та впали


Лiтературний Чернiгiв

98 Так у всьому світі тепер пітьма Та морок Тоді відійдіть від дверей я піду На пошуки На чиї пошуки ти підеш Куди ти підеш Навіщо ти підеш Піду на небо Аби самому лопнути І стати тепер Місяцем з зорями Ти ба чи не чув Бог учора став батьком Син народився у Бога й тепер Син стане місяцем Син стане зорями Яж Піду все одно На пошуки Куди Навіщо У пологовий будинок нічного неба Шукати нарешті шукати І може десь там віднайти Себе


Поезія

99 *** абсолютне зло коли наступив у лісі на шурхіт листя кольору стиглого бурштину Саме так виглядає пекло: Не ти приходиш до мене З пахощами чистого фаміаму З маточкою духовної свободи Не ти розхитуєш у повітрі Непідступну повільну весну Не ти уповаєш на неї Коли довкола лютує зима Проте я знаю де тебе шукати І мені вистачить сліз Аби спуститися вниз До того царства Де все живе помирає І вкрасти з лап чортів харонів Тебе Тебе Без імені бо не принципово Без плоті бо її давно вже продано Може й без душі та яка різниця А може бути Ми взагалі й не виберемося звідти З отого мертвого царства А може бути Нам там сподобається В отому мертвому царстві Вага зріст взуття Серця руки ноги кишечники Все інвентаризовано Все все пораховано


Лiтературний Чернiгiв

100 Все все поховано Як бути далі Лишень більше не ховатися Лишень більше не маскуватися Серед дощу У дрібні краплі Атоми молекули ДНК н’ютони Гени Давай вогняна Геєно Відкрийся на шепіт сердець абсолютне зло коли наступив у лісі на шурхіт листя кольору стиглого бурштину

*** Якщо твого імені немає в гуглі, То це означає, що твого імені Насправді не існує. Приємно входити в річку, Приємно виходити з неї, Приємно бути собою. Твоє ім’я насправді може Існувати окремо від тебе. Присядь, перевір. Приємно входити в стрічку Новин, коли це не кримінальна Вечірня хроніка. Уяви: Твоє ім’я насправді може Існувати фізично: мати тіло, Легені, серце,


Поезія

101 І єдине, чого йому може не вистачати У такому випадку — То тільки тебе. INRI. INRI. Cura te ipsum. Якщо твого імені немає в гуглі, То тебе не існує... *** У сірій Миші Живуть Сірі Сирі Сири Ковбаси З’їдені в Різдвяну ніч О першій Годині Часу Обмаль І сірі Афганські діти Підходять До ліжка Матері Шепчуть Нам більше не страшно Нам більше не страшно Нам більше не страшно *** У джмелів два серця Першим вони страждають Другим прощають усе на світі У джмелів двоє легень Першою легенею вони дихають Другою легенею співають дзінь-дзінь


Лiтературний Чернiгiв

102

У джмелів два ока Першим вони бачать усе довкола Друге вони закривають аби нічого не бачити У джмелів два вуха Першим вони чують одне одного Другим чують власний голос У джмелів дві душі Першу вони використовують за призначенням Другою вони діляться з усіма людьми та комахами У джмелів два тіла У першому тілі вони відчувають біль У другому тілі вони відчувають сенс буття У джмелів дві тіні Перша тінь проявляється на світлі Друга тінь потерпає у темряві У джмелів два життя А от навіщо їм потрібне життя Цього вам не скаже ніхто *** Коли ти була дівчинкою Маленькою Сорокарічною дівчинкою І жила у пустій квартирі Прала білизну Мазала масло на хліб Смажила яєчню Дивилася телевізор Кричала на свою кішку То не підозрювала Що твоя кішка Може образитися Та ображено Померти


Поезія

103 І от ти стоїш навпроти Її старого тіла Тримаєш у руках Хліб із маслом Чисту білизну Смажену яєчню Сорокарічна Набагато старша за Свою кішку Робиш вигляд що так і треба Ідеш на кухню Вмикаєш телевізор Вимикаєш розум Заплющуєш очі Крізь заплющені очі Ти чуєш До нових зустрічей Це всі новини до цього часу Зустрінемося через тиждень Не чуєш Мертвий шепіт твоєї кішки Старої кішки Набагато молодшої за тебе Боже Які ж сумні та нещасні ці люди Які щодня сидять перед телевізором Із заплющеними очима Поринають по той бік екрану Зі шматком хліба в руках У чистій білизні І їдять яєчню Мабуть Якби їм вимкнули світло Вони дивилися б телевізор У темряві


Лiтературний Чернiгiв

104

*** Не ліпи мене з глини Бо вся глина світу колись закінчиться Намалюй мене фарбою Але фарба змиється під час найближчого Дощу Тоді Нехай я буду татуюванням На чийомусь білому тілі Соковитому блідому тілі Та хоча б на старому тілі Соком всередину Думкою зсередини Почуттям назовні з Самого серця шкіри Чиєїсь білої шкіри Соковитої блідої шкіри Та хоча б і старої шкіри Не ліпи мене з глини Бо вся глина світу колись закінчиться Не малюй мене фарбою Бо вся фарба світу колись змиється А залишиться лише тіло Електричне тіло Сотні тіл Із вірша Волта Вітмена Виходить Америка батьківщина твоя і моя Батьківщина твоя і моя Волт Вітмен Його поховано десь тут У листі трави Виходить Листя трави батьківщина твоя і моя Батьківщина твоя і моя


Поезія

105 ЛИСТЯ ТРАВИ

Трави не вмирають Характеристика літературного персонажа Це майбутня реакція реальної людини Трави не вмирають Комахи сонечка та комахи солдатики Стрибають по нозі бур’яну Трави не вмирають У великому музеї стоять наче живі Давно поснувші люди та чекають гіда Трави не вмирають Кожна реєнкарнація польового моху Трава трава трава трава Люди трави Птахи трави Звірі трави Зорі трави Будинки трави Пір’їнки трави Трави трави Трави не вмирають Бо трави насправді це ми


Лiтературний Чернiгiв

106

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д!= lIk`xebq|j`

Народилася і виросла в Вінниці. До Чернігова переїхала у липні 2020 року. Журналістка. Почала писати у 18 років. Про себе говорить : «Пишу, тому що не можу не писати. Люблю створювати власні казки».

ЗМІЙ «…У скляному полоні сплять наречені, закуті в ланцюги шлюбу. Він говорив, що любить, Але слово своє стримати не зміг. Я буду п’ятою, чиє ім’я він назве, Забути не зможе, і не зітре, Лише місяць нас розсудить. Полум’я свічки його згубить, Мені свободу даруючи, Але я піду за ним, Себе і його рятуючи…» Одного разу народилася казка. У маленькому селі, далеко від очей натовпу, почалася моя історія. Хоча, було б несправедливо назвати її тільки моєю, адже початок їй було покладено багато століть тому ще моїм далеким предком. Час безжалісно стирає багато достойних імен з книги життя, мій рід, на жаль, не став винятком.


Проза

107

За словами матінки, колись наші предки належали до королівського роду, вершили долі цілого народу, але після великої пожежі все пішло в небуття, перетворилося в попіл. А мій рід, вірніше те, що від нього залишилося, осів у маленькому селі трохи на північ від колись великого королівства Корніус. Так і почалася ця історія, адже коли час нещадно стирає одні імена, їм на зміну завжди приходять нові. Жили мої предки і не тужили на новому місці, своїм господарством завідували, дітей ростили та рід свій зміцнювали, плекаючи ілюзію ім’я своє королівське відродити. Але не було на те божого благословення, а тому змушені були люди прийняти з вдячністю своє нове життя. Однак, подяки не було, лише гординя з дня у день зростала і міцніла. Дізнався Мирон, мій прапрадід, що поблизу, в болотах, зміїний бог живе та за скромну платню всілякі бажання людські виконує. З того дня і втратив спокій, до всемогутнього божества почав збиратися. Милостиві були боги, надоумити недбайливого намагалися, хвороби різні насилаючи, щоб приборкати згубне бажання. Але не бачив Мирон знаків. Навіть вагітна дружина, яка днями вже мала народжувати, не в силах була переконати чоловіка. Рано-вранці, як тільки прокричали перші півні, пішов Мирон на болото прокляте. І так і пропав. Дев’ять днів і дев’ять ночей не було мого прадіда. Злягла Агата від туги за чоловіка свого. А в селі вже й поховали Мирона, старі бабки-пліткарки невтомно оповідали про страшну долю чоловіка. А на десятий день з першими півнями повернувся Мирон. Прийшов кульгавий і сліпий, що всі дивувалися, як тільки дорогу знайшов. У той же день на радощах розродилася Агата. З’явилася на світ прекрасна маленька дівчинка зі знаком у вигляді змії, що кусає себе за хвіст на грудях. Ой і загомоніло село тоді, нікому сну не стало. А Мирон так своє дитя і не побачив, але в той же день посивів. Багато сказано було тоді, прапрадіда мого з дружиною та маленькою дитиною з села вигнати хотіли. Але змилувався староста, дозволив залишитися. Так і стали жити Мирон з Агатою, прапрадід гріхи цілими днями замолював, а прабабка з дитям няньчилась. Час минав, мовчав Мирон, на богів сподіваючись, та тільки справа зроблена, пізно назад повертати. Займався світанок, і почули в селі тупіт копит, то гонець з листом приїхав. Мирона на трон запрошували, адже він виявився останнім з нині живих спадкоємців. Зрадів прапрадід, узяв дружину та доньку і поїхав до палацу. Чи варто говорити, як народ тамтешній був «радий» сліпому і


108

Лiтературний Чернiгiв

кульгавому королю. Не прийняли їх люди, та зі сміхом вигнали. Не визнали кров королівську, тільки глумиться стали, мовляв самозванець завітав, негоже сліпцеві кульгавому на троні сидіти. Ось так і повернулися вони в рідне село. А через рік Агата народила Мирону ще двох дівчат. Обидві дівчинки, як і старшенька, зі зміїним знаком. Занедужав Мирон, зовсім його хвороба зламала тоді. Безсила була місцева знахарка, адже смерть уже біля воріт стояла. Тоді і заговорив Мирон. І повідав про змія підступного, що на болотах живе та бажання людські виконує. Ой, і непростий то змій був. Величний як справжнісінький король, та хитрий немов лис. Мирон йому свою історію розповів та слізно благав допомогти повернути те, що його по праву. Змій уважно слухав, ні разу не перебивши. А після спокійно згодився допомогти, лише натомість, за роботу свою, попросив дівчину молоду, та не просту, зі знаком змії на грудях. Розсміявся тоді Мирон, а потім і злякався: де ж таку знайти?! Але суперечити волі змія не став, нехай спочатку обіцяне виконає, а там подивимося. Наостанок змій Мирона запевнив, що все буде в строк зроблено, так і в термін заплачено бути повинно. Коли так через двадцять зим чекає він у себе діву молоду, знаком змія відмічену. Довго блукав Мирон в тумані по болотах, намагаючись дорогу назад знайти. Крім туману, нічого не бачив, думав, що вже й не побачить. Благав духа-болотяника, щоб не мучив, дозволив додому до дружини коханої повернутися. Почуті були його молитви, та тільки за все платити слід, в ту ж мить туман розступився, та в очі чоловіка вселився, з того часу і не бачив більше Мирон. Розповів він дружині всю правду і у спокої відійшов у світ духів, до праотців. Довго горювала Агата по чоловікові своєму, вдовою ходила. Жили вони тоді бідно і в голоді. Одну крихту хліба на чотирьох ділили. Думається, так і згинули б. Та не дозволив староста. Дядько Тихон був мужик знатний, на Агату око поклав ще тоді, коли вони з чоловіком тільки в селі з’явилися. Ні дружини, ні дітей у старости не було, ось і взяв до себе молоду вдову з дітьми. А як десяту зиму відгуляли, оженився Тихон на Агаті. Славним він мужиком був, дівчаток як своїх прийняв, та дружину свою беріг та пестив. Агата своєму чоловікові двох синів народила. І жили вони щасливо і заможно, про минуле більше не згадуючи. Але час минав, відміряючи кожному за його вчинками. Чим ближче була дата, тим сумніше ставала Агата. Не витримала вона одного разу


Проза

109

і все як на духу повідала старості. Тихон дружину заспокоював як міг, та тільки й сам тривожиться почав. Дні рахував та на старшу дочку, зітхаючи, глядів. Красунею росла Злата – старша дочка Мирона. Висока, кароока брюнетка з довгою косою. Ось-ось прийдуть свати в будинок за нареченою, адже вже дев’ятнадцять зим з народження пройшло. Твердо вирішив тоді староста, що дівчину змію не віддасть. Мирон своєю смертю вже сповна заплатив. Та тільки не дано людям втручатися в плани долі. Прийшов день, коли сніг землю вкрив покривалом білястим. То прибув молодий за нареченою. Людиною змій прийшов, та тільки очі зміїні дивляться всюди, вишукують. Злата на той час вже засватана ходила, ось-ось так за чоловіком постане. Ранок того дня видався на диво холодним і похмурим. Лячно було Тихону, місця собі не знаходив у будинку. Рипнули хвіртка, Тихон миттю до вікна. Злата по воду пішла рівною ходою. А у старости серце болить, вовком виє, біду чує. Агата з синами на ринок зранку поїхали, а дочки на річку пішли санчатами балуватися. «Одна тільки Златка по господарству порається, он по воду пішла, розумниця, справжня хазяйка росте!» – подумав про себе Тихон, заспокоюючись. Не знав він, що не судилося вже було дівчині в рідну домівку повернуться. Забрав своє змій і зник, що ніхто не чув та не бачив. Сумували Агата з Тихоном, але було їм заспокоєння: зникли зміїні знаки у молодших дочок. З часом загоїлися старі рани, а сім’я старости більше лиха не знала. Забули про Злату, немов поховали. Забули й історію з прокляттям. Діти виросли, свої сім’ї завели, а Агата з Тихоном спокійно вік доживати стали. Поки одного разу в морозний ранок не народилася наступна «змієдіва». А за нею інша ... І приходив наречений за нареченою рівно в строк двадцятою зимою. Сьогодні прийшла моя черга за водою йти. А я сиділа і думала, згадуючи цю історію. Мати з батьком ще зрання небагатослівні, тільки дивляться з насторогою. Бояться, щоб не втекла. Але я про таке й не думала зовсім. Мене до цього, здається, з народження готували. «Ніхто і сумувати не буде», – подумалося мені, коли дивилась на батьків. Мати весь ранок очі ховає, а батько на ринок почав збиратися з братами моїми. «Товар везе, жити ж на щось треба», – розсудила я і відвернулася до вікна. На коліна забралася молодша сестра, притиснулася до грудей і закрила очі. Я обійняла її, з усіх сил стримуючи непрохані сльози.


110

Лiтературний Чернiгiв

Болісно рипнули двері, то пішов батько, не сказавши ні слова, а за ним мовчки вийшли брати. Схлипнула мати, тихо підійшла і обняла. Ніхто мені нічого не говорив. Я знала, що мені робити і куди йти. Я знала, заради кого я це роблю. Тому заплела тугу косу, одяглася і вийшла з дому, все думаючи про ту саму Злату, яка також вийшла за водою і не повернулася, а за нею ще кілька таких же моїх родичок. Я була п’ятою, кого охрестили «змієдівою». І стану останньою, правда поки не знаю як, але я вирішила. Нехай на мені припиниться це страшне прокляття, нехай більше не ллють сльози матері над дітьми, побачивши прокляте «тавро». Нехай забуде дорогу змій у це село. Тремтячими руками взяла відро старе і вицвіле. Сумно проводжав мене великий дерев’яний колодязь, збудований далеким прадідом моїм Тихоном. Там, на дерев’яних віконницях серед різьблених фігур накреслено було ім’я – Злата... Не було в мені відваги, вирвались на волю зрадливі сльози. Не стала я їм противиться, взяла відро і вийшла за хвіртку. Йшла безлюдною вулицею в абсолютній тиші, лише сльози розтираючи мовчки. Ніхто мені по дорозі не зустрівся, лише паркани високі та вітер холодний нещадно в обличчя бив. Так і дійшла до колодязя на узліссі. Трохи далі розкинувся густий ліс суворим велетнем, споглядаючи свою випадкову гостю. Озирнулася на село і будинок рідний, що десь там далеко причаївся, і змахнула останні сльози. «От і все», – сказала я собі вголос, випускаючи клуби водяної пари. Вдихнула на повні груди морозного повітря і стала терпляче чекати. Незабаром зайшло сонце за хмари. Небо зробилося похмурим і безрадісним. Розтираючи холодні долоні, я безпорадно озиралася навколо, але нікого видно не було. Пішов сніг, мокрий і крижаний. Я остаточно змерзла на морозі. Тоді і прийшов ВІН. На вигляд людина: чоловік статний, високий. Але як в очі глянеш, відразу зрозумієш не людина перед тобою зовсім. Він повільно наблизився, немов побоюючись налякати. А очі жовті так і мерехтять на світлі. Я стояла, немов статуя, боячись і ворухнутися. А він підійшов, обережно взяв за руку. «А руки у нього теплі, зовсім як людські», – чомусь подумалось тоді мені. – Скажи мені своє ім’я, – нахиляючись до мого вуха, прошепотів змій. – Мілада, – одними губами відповіла я. – Лада, – свавільно скоротив моє ім’я чоловік. Цей його вчинок змусив мене набратися нахабства, щоб відповісти йому тим же: – Скажи і ти мені своє ім’я, – набравши в легені більше повітря, випалила я.


Проза

111

Змій лише посміхнувся, жадібно мене розглядаючи. Коли я подумала, що він вже нічого не скаже, він відповів: – Я – Мірей. Голос його прозвучав тихо, наче шипів. Він посміхнувся мені, притискаючи до себе. Звідкіля нас поглинула завірюха, і все вкрилось сніжним вихором. Щоки безжалісно щипав мороз, очі застилало снігом. Я сховала обличчя, притулившись до змія всім тілом. Аж раптом все припинилося. Вивільнившись з несподівано міцних обіймів, я побачила величезний чорний замок на вершині снігових скель. Обернулася до змія, а на вустах застигло лише одне питання, його я і озвучила: – Навіщо я тобі? Мірей якось дивно зіжмурився, наче від болю, але впорався з собою і серйозно відповів: – Відтепер ти моя дружина. Господиня в моєму домі. Майбутня мати моїх дітей. Прийми своє нове життя з вдячністю і смиренням, і ти ні в чому не будеш знати потреби. Я не втрималася і скривилася, ніби від ляпаса. Ось значить яку долю мені приготував. Дружиною йому бути та дітей йому народжувати, нелюдю! Гіркі сльози обпекли обличчя. Ноги по коліна в снігу, сама не помітила як зовсім скрижаніла. Я миттю розвернулася від змія і кинулася бігти геть. А в голові пульсує страх і ще стільки незнайомих мені почуттів. Швидше. Втекти. Сховатися. Забути все. Але змій швидший і сильніший. Наздогнав, одним махом закинув мене на плече, повертаючись до замку. Я не виривалася, біль і відчай захлеснули серце. Не в силах винести все це, я відпливла у забуття. «Я буду любити тебе, Ладо», – шепотів мені ласкаво вітер. – «Одного разу і ти полюбиш мене!». м. Чернігів


Лiтературний Чернiгiв

112

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI nльг= op`bdhbe0|

Ольга Правдивець народилася у 1982 році у Куликівці. Закінчила Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т. Г. Шевченка. Працювала у кількох школах Куликівського району, потім – у Куликівській райбібліотеці. Нині перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Пише, щоб не розчинитися у буденності.

СЬОГОДНІ ТІЛЬКИ Я І ТІЛЬКИ ТИ *** Останній літній день кладе у кошик квіти – Духмяні чорнобривці і полум’я жоржин. Проходить день за днем, все змінюється в світі, Плете життя мереживо, лиш ти в мене один. Залиш на ніч вікно, не зачиняй до ранку, Хай осінь тихо зайде у затишний наш дім. Ми їй наллєм вина і кави філіжанку, Смакує осінь хай світанком золотим. Ці миті неповторні, таких уже не буде, Хоч прийде інша осінь, яку чекати рік. Відплачеться дощами, розчиняться в ній люди, Розгубляться всі квіти, лиш ти в мене навік. 2015


Поезія

113 *** З душі каміння й образи образ Зникають, мов розсіяні тумани. Ти лиш мовчи, не треба зайвих фраз, Лиш погляд все розкаже без обману. Лиш очі – це мірило чистоти, Бездонне море і безкрає небо. Сьогодні тільки я і тільки ти. Ти лиш мовчи, нам зайвих слів не треба. 2017 *** Осінній ліс ворожить щось на листі, Той шелест заколисує думки… Дуби скидають жолудів намиста, І павутинки бабиного літа Гойдають лісу аромат п’янкий. 2018 *** Завтра прийде зима, Я розкрию обійми для снігу. Завтра прийде зима, Принесе білі сни у мішку. Я сьогодні сама, Перетворюю сльози на кригу. Я сьогодні сама, Не злякай мою тишу п’янку. Я дістану вино І наповню запилені келихи. Я дістану вино, Щоб зігрітись, свічу запалю. Це зимове кіно – За вікном танець білих метеликів, Це зимове кіно Я у тиші дивитись люблю. 2018


Лiтературний Чернiгiв

114

*** Вогонь і лід – звучить так тривіально, Та це про нас, нема чого таїти. Ви – мій вогонь, я – крижана, дзеркальна, Навряд чи зможете мене бодай зігріти. Ми з Вами на одному полі бою, Ви – мій король, я – Ваша королева, Та годі вже, складайте свою зброю, Вона – не сталь, підробка кришталева. Ця дивна гра ніколи не скінчиться, Ви – ніжний вальс, я – божевільне танго, Ви – білий лебідь, я – нічна вовчиця. Контраст світів – до чого ж тривіально. 2019 *** Весняний дощ збудив усі бруньки, Ось-ось розквітнуть перші абрикоси, Зніму вустами із її волосся Я ароматні ніжні пелюстки… Я подарую їй найкращі квіти, Хай загоряться щастям її очі. Весняний дощ здивовано шепоче: Ну як ти міг колись без неї жити? 2019 *** Згадаю маму – і накотять сльози, Гіркі, мов сиволисті полини. Чи літня спека, чи сніги й морози – Не в гості мама ходить, лиш у сни. Квітують мальви, пахнуть матіоли, В садку буяють пишні стояни – Про маму все нагадує довкола, Та мама вже приходить лиш у сни… 2019


Поезія

115 *** Вона до тебе прийде восени, Вірніше, осінь прийде разом з нею. Й не розбереш, де дійсність, а де сни, Коли почуєш: «Буду лиш твоєю…» Закрутить вир шалених почуттів, Шквал пристрасті тебе одраз накриє. І буде все, як мріяв, як хотів. Хто не кохав – навряд чи зрозуміє. Вона тебе всього заполонить, Затьмарить все, напоїть своїм трунком, Незчуєшся, як осінь пролетить, Радітимеш зрадливим поцілункам. Вона чомусь чужі обніме плечі, А ти її шукатимеш у снах, Вона ж розчиниться в морозній порожнечі, Лиш присмак осені залишить на вустах. 2020 м. Куликівка Чернігівського району


Лiтературний Чернiгiв

116

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃI n*“=…= d`mhk|)hj

Оксана Данильчик – білоруська письменниця, перекладачка, науковиця. Кандидатка філологічних наук. Закінчила філологічний факультет БДУ та аспірантуру при Інституті літератури НАН Білорусі. За стипендією МЗС Італії вчилася у Перуджі. Членкиня Спілки білоруських письменників. Перекладає з італійської, досліджує білоруську та італійську літератури і їхні взаємозв’язки. Авторка численних статей, поетичних книжок «Абрыс Скарпіёна» (1996), «Il Mezzogiоrno. Поўдзень» (2006), «Сон, які немагчыма забараніць» (2011), «Блюмэнштрасэ» (2018), «Павуцінка на агрэсце». 2019 року в Італії вийшла двомовна білорусько-італійська книжка її віршів «Il canto del ghiaccio». Брала участь у III міжнародному фестивалі інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Литаври» (Чернігівщина, 9–11 жовтня 2019 року).

КОРОНОВАНА ВЕСНА І Дивовижна лагідна блакитно-зелена весна, розбризкана на березі ріки, покинута в знервованому місті, самоізольована в доступних межах, пішла до води, де цвітуть сади,


Переклади

117 але замість аромату яблунь дихає ароматом підгорілих шашликів, слухає, як десь грюкають у браму землі ряди єдино правильних носіїв привласненої пам’яті. Чи справді відрізняється те, що чують вони, і те, що чуєш ти? Дивовижна млосна блакитно-зелена весна, коронована скасованими рейсами. Можливо, варто зафутболити сонце за хмари, щоб із неба полився дощ-дезінфекція? Надія помирає остання, але все ж таки помирає. І дякувати Богові, що помирає. Може, нарешті звільниться місце для впевненості, нових знань, нової волі? Ти напевно не підеш туди, де крокує на парад піонерів дружний ряд. Ти давно на карантині. Головне – аби не довічно. ІІ Із сусідом щось сталося щось сталося глянь на його синій «Лексус» – на темній машині видно кожну краплю дощу чи сльози. Машини – як собаки – коли їх покидають,


Лiтературний Чернiгiв

118

починають скавуліти й плакати. Їхній сумний непомитий вигляд, їхні очі, запорошені всілякою весняною всячиною, що сиплеться з дуба біля під’їзду, пташині мітки, спущені колеса розповідають про їхнє сирітство: коли по них ніхто не приходить, не гладить, не дає команди: «Вперед», вони втрачають волю. Із сусідом щось сталося, щось сталося, минає тиждень, два, три... Вранці я чую за стіною сміх його сина, який учиться ходити. Може, ця непоява – нічого дивного лихої години закритих кордонів?.. Та все марно. Кордон закрився, і він не може повернутися. Ніколи більше не зможе повернутися – цей кордон не відкривається. І тільки тепер я дізналась його ім’я… *** А ті, що прагнуть волі, волевиявлення, самовиявлення, рухалися за новим маршрутом, слухали мову, що набувала втілення, сенсом ставала, тим, що є підмурком не тільки особистої світобудови. Ішли, бо вірили, бо вибирали те,


Переклади

119 що було більше за власне існування. Тепер, коли полови немає ні тут, ні там, коли розчарування сягнуло глибини каньйону Колорадо, хтось однак далі йде над ним, по канату від минулого до майбутнього, зв’язує кінці з кінцями, хтось однак іде далі. Той, хто не підкоряється наказам. І коли я запитаю, що ти думаєш про форми світу і свою від них залежність, про стратегії самозбереження і саморуйнування, чи маєш ти відповідь? Час прискорюється, світ наближається і, мов крізь збільшувальне скло, стають видимі всі його ґанджі. А що ти вмієш, крім віршів? Ми занадто серйозні для того, щоб життя здавалося стьобом, занадто серйозні, щоб література стала стьобом… Чи маю я відповідь інакшу, ніж моя власна доля, що далі крокує дорогою від історії до Історії?


Лiтературний Чернiгiв

120 *** У сірий сад де яблука промерзли до темного вбрання своїх зерняток де стежками солодких соків мандрують помутнілі крижинки не долітає тепле дихання від димаря і пізньої години він сам не дихає, тримаючи в глибині душу, щоб не потрапила на холод. І паморозь на його задубілих пальцях – ознака неминучої летаргії. Є сірий сад скасованого часу розкладеного на пори року на споминах, що втратили докладність де більше відчуттів, аніж образів. Сліди незапланованих інтервенцій на опалому листі біля його коріння розповідають про цікавість світу і про спільність сутнього початку. Заслона неба не пропустить сонця замкне простір разом із тишею і ти відчуєш вашу єдність коли до обличчя торкнеться паморозь.

Харон 1 У Харона на плечі поселився горобець і мандрує разом з ним підземними водами. Харон спершу його не помічав, потім спробував скинути, але що горобцю – узяв собі та й відлетів убік. Так і зостався з Хароном.


Переклади

121 Увечері сидить Харон на березі, горобець сидить у нього на плечі. Дивляться, як гойдається човен, як до човна підходять боязкі душі. Горобець їх вітає: «Ців-ців!» – їм і не страшно.

2 Постарів і ослаб Харон, більше не годен працювати веслами, тому вечорами зайнятий тим, що запалює вогні над Стіксом. Вогні пролягають на воді тремтливою стежкою і зрештою з’єднують два береги, змушуючи наші душі учитися ходити по воді. Тільки нікому не дано про це розповісти.

*** Перестановка доданків має радше сенс філософський, аніж математичний. Особливо для доданків. Хоча сума, безумовно, не змінюється.


Лiтературний Чернiгiв

122

*** Послухай, як звучить лід, приклади вухо до його шкіри, відчуй, як рухається його кришталева матерія, як здригається і розкидає звукові хвилі, як прогинається під тобою річка, поки яскраво-рожевий дим здається аплікацією на тлі надвечірнього неба. Що за містерія стогонів, пострілів, скреготу, що за доля – жити в співзалежності з колосвітом, реагуючи на кожне коливання тепла і холоду глухими розкатами внутрішнього невдоволення. Так б’ють під дихало глухими ударами. Послухай, як звучить лід, подивись на його клепані тріщини, ніби шви на поранених тканинах вони розходяться в кришталевій глибині, мов гілки дерев розходяться в посірілому повітрі. Може, ти й зумієш записати цю незвичайну музику, може, ти й зумієш розшифрувати цей небезпечний шепіт. А якщо ні – збережи їх, як голос води, що промовляє, незважаючи на свої кайдани.

*** зав’яжи на пам’ять вузол тільки не затягуй щоб несподівано не стиснула горло петля


123

Переклади *** незважаючи на всі засоби комунікації на безліч звуків, що заповнюють простір поезія і лише поезія залишається моїм єдиним засобом спілкування зі світом бо поезія – це любов тут і зараз поезія – це те, що не потребує відповіді поезія – це вода, мертва і жива поезія – це те, що мене виправдає сонце сідає – і небо за ним рядком червоним палає. *** Непереможна віра тюльпанів у можливість досягнути сонця схопити його в пастку пелюсток наповнитись його світлом обертатися з ним праворуч і ліворуч витягує їхні шиї до самих висот недосяжних для живої матерії Стоячи навшпиньки вони відчувають могутність землі під ногами і музику що струменить їхніми тілами що звучить в обережних кроках вітру і закручується в спіралі


Лiтературний Чернiгiв

124 разом із легким ароматом теплого ґрунту О сонце, пробач моє безсилля Я паросток, я тихий погук пташиний Ти можеш навіть обпалити мені крила Та тільки будь ласка не вбий, – шепочу я услід Бо піднімає нас вище і вище непереможна віра тюльпанів *** Король-олень вийшов із заростів рапсу, спинився і став дивитись на мене, а я уявила, що це, можливо, ти, тільки не зачарований кимось, а з власної волі являєшся мені в такому вигляді. Пізнати тебе таким загадково незвичним біля озера зарослого на узліссі, пізнати тебе так небезпечно близько, що вже нікуди, тільки назустріч крок, і у волозі очей вишневих читати твої добрі наміри, годувати з руки малиною і хлібом, і покірності твоїй дивуватися. Заломлення проміння і відбитки світла на обличчі, на кленовім листі, звідки така гіперчутливість бачити те, що непомітне для інших? Я проведу тебе серед мисливців під зоряним небом до лісової хатини і замовлянням зі старовинної книги поверну тобі звичне обличчя.


Переклади

125 *** …я загубила білу пір’їну в білих снігах, коли шукала ягоди морошки, яких ніколи не бачила, але читала про них у саамських казках... …я загубила сіру пір’їну на осінньому узліссі, коли замерзлі кущі раптом перетворилися на козульок, що поховалися в туманних яринах. …я загубила чорну пір’їну, коли спробувала записати твою історію, а папір опирався, рвався і слова падали в його розриви …я загубила срібну пір’їну, коли вдивлялася в балтійські хвилі, але моє відображення більше не відповідало моєму настрою… …я загубила золоту пір’їну, коли летіла до тебе через хмарне небо, а навколо мене падали згорілі рештки космічного корабля… …тепер мої крила – вітраж із вибитими скельцями, у закинутій церкві, де досі відчувається присутність священика… …хто сьогодні пише моїми перами – може, ти?

Біографія Камінчик із краями шорсткими після того, як перемагає сваволю океанських течій – не лише теплого Гольфстріму, але і потік Західних Вітрів – стає ніжно гладеньким і більше не дряпає долонь. Так набувається інша якість, – перша з тих, що впадають в око.


Лiтературний Чернiгiв

126 І моя біографія така гладенька, що в ній не лишилося місця для крику.

*** безліч виконавців талановитих і не дуже збиралися примусити мене виконувати їхні мелодії звучи – до втрати голосу звучи – до втрати свідомості

*** Пустеля насправді жива, а її нерухомість – уявна. Про це знають бедуїни, які щодня повертаються на одне й те саме місце і не впізнають його: дюни набувають нових форм, над ними пливуть нові хмари, а вітер дме в інший бік. Тільки намети залишаються там, де були. Статичність приховує динаміку, пісок перетікає з місця на місце, і нічого не повторюється. Але мене хвилює інше – можливо, саме в той час, коли навколо все здається таким статичним, життя якраз і набуває нової форми... На рівні піщинок.


Переклади

127 *** Нічні прогулянки на оголеному морському дні на межі існування людини і риби... Вогні міста віддаляються, віддаляються, і нарешті відбиваються у мокрому піску, у рештках води, якої море не подужало забрати з собою. На пружній поверхні землі море залишило слід чи плямкою піни, чи то тілом медузи, здається, саме тут воно може будь-якої миті вискочити на поверхню, або пісок захитається і схопить тебе за ноги. Безодня дедалі ближче й ближче, безодня, чиї вуста пахнуть йодом і водоростями, чиє дихання холодне й принадне, а голос такий наполегливо-рішучий, що неможливо йому не скоритися. Це море відкриває свою глибину, воно відступає, щоб дати тобі шанс зрозуміти його сутність, якщо ти встигнеш, якщо вистачить тобі часу, поки море вирішить повернутися і вкрити голі береги брабантським мереживом піни. Поспішай поки ніч моргає очима кораблів на межі існування людини й риби.


Лiтературний Чернiгiв

128 *** Усі поети вигадують життя, я – не виняток. Але одного разу в костелі, на чужій, а може, колись своїй, землі (Боже, дай мені спокою, якого – от шкода! – неможливо вигадати), співав священик під гітару мовою, у якій я розуміла тільки слово «Ісус», спів пробивав стелю і виходив у Всесвіт, і я відчула, як Бог гладить мене по волоссю. У світі стільки краси, несподіваної, як вітання незнайомих дівчат, краси, розлитої в чистій озерній воді, у знаках на нашому шляху, у наших бажаннях, які не справджуються і застигають античними статуями. Усі поети вигадують життя, я – не виняток, але правда в тім, що Бог час від часу гладить нас по волоссю.

*** Сонце не раз і не два – перебирає лапами, мов кіт, тупає по моєму животу, а руді кошенята скачуть


Переклади

129 по срібних дирижаблях і хмарах, з вікна на вікно, далі, далі – туди, де за лінією обрію втрапляють у пастку і сидять там до наступного дня, аж поки захід сонця відбивається світлою цяткою на протилежному боці неба, а моя вічність подорожує зворотним боком місяця і коли він сходить – саме час відчути свою смертність. Навіть країну, про яку я стільки думаю, я не заберу з собою, і кривду, про яку стільки писали, я не заберу з собою. Що ж тоді має сенс? «Спи», – каже мені місяць, наближаючи обличчя до землі, вдивляється пильно в рухи створінь земних, перенесених з інших планет, вивчає за їхніми обрисами історію переселення душ. «Спи», бо реальність цієї країни менша за вічність. Це також правда, і колись ти перейдеш межу, за якою вона втратить значення.


Лiтературний Чернiгiв

130 Початок сезону Пах нагрітої смоли зі зрубаних сосен біля чавунних хрестів. Димарі видихнули білий дим на вишні, рожевий дим – на яблуні. Полетіли пелюстки на могили, прибрані до Радуниці. Фантазії вітру й диму рухаються по стіні стодоли, рептилії рослин вилазять з-під корчів.. Плиски радіють зораним городам під першим травневим дощем. Захід сонця – вогнем віднайденого дому, ліхтар поливає вишні червоною ніжністю. Спиляна береза за тиждень випростала листя – навіть у померлому тілі життя спиняється не зразу. Майже в усіх хатах засвітилося.

З білоруської мови переклав Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО


Літературознавство

131

Літературний

Літературознавство ×ÅÐÍIÃI Š=м=!= del)emjn ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ

(Роман Бжеський про драматичну поему Лесі Українки «Одержима») Ох, може б не було життя таке нещасне, Якби вогонь ненависті не гас! Леся Українка. Товаришці на спомин. 150-річний ювілей Лесі Українки, який відзначається в Україні цього року, ще раз підтвердив вселюдське/світове значення творчості геніальної письменниці. Її життя та літературний спадок відображені й проаналізовані в десятках наукових праць. Серед тих, що побачили світ зовсім недавно, хочеться назвати книгу М. Кармазіної «Леся Українка. Життя як виклик». Авторка писала: «Леся була великою: силою духу, силою таланту та силою любові до України». […] Її творчість і, зокрема, драматичні твори залишаються тією елітарною вершиною української літератури, “інтелектуальне сходження” на яку можуть дозволити собі лише поодинокі українці – з вишколеними добрим читвом думкою, сприйняттям та уявою». І хотілося б навести ще одне, аж надто актуальне, гостро публіцистичне міркування М. Кармазіної про долю не лише класики, але й взагалі книги в наші дні. Дослідниця вважає, що «не переслідування автора, не цензурні обмеження і не знищення книжок полум’ям є найтяжчими злочинами. Більший злочин – не-читання книжок. За цей злочин людина розраховується усім своїм життям, а якщо його скоює нація – вона платить за це своєю історією» 1. На поточний рік припадає ще одна значно скромніша річниця, дотична до творчої спадщини Лесі Українки. 120 років тому було створено драматичну поему «Одержиму», трагічні обставини написання якої та місце, яке вона посіла в українській літературі, будуть розглянуті нижче. «ОдержиКармазіна М. С. Леся Українка. Життя як виклик. Вид. 2-ге, допов. Київ: Парламент. вид-во, 2020. С. 10, 12. (Серія «Славетні постаті України»).

1


132

Лiтературний Чернiгiв

ма» була надрукована у 1-му числі «Літературно-наукового вістника» за 1902 р. (т. 17) 2. Хоча в Радянському Союзі літературний спадок Лесі Українки не замовчувався (за винятком кількох творів і значної частини листів), але, здається, що значно повніше, без ідеологічних перекручень він досліджувався вченими діаспори, популяризувався в тамтешній періодиці. У даній публікації хотілося б привернути увагу до однієї з публікацій нашого земляка Романа Бжеського, яка побачила світ на шпальтах українського квартальника «літературно-мистецького характеру» «Овид», що виходив у Чикаго (США), видавцем був Микола Денисюк. Невелика за обсягом стаття називалася «Про два роди любови» («Одержима» Лесі Українки)» 3. Останнім часом постать Романа Бжеського (1897–1982) та його доробок (переважно публіцистика з історичної та мистецької тематики) все частіше цікавлять дослідників. З останніх праць можна назвати публікацію О. Маланій, яка безпосередньо стосується аналізу творчості Лесі Українки в творах Р. Задеснянського (Бжеського) 4, оприлюднення листів Євгена Онацького до нього 5. Роман Бжеський народився у Чернігові, закінчив місцеву гімназію, безпосередній учасник Української революції 1917–1921 рр. У міжвоєнну добу жив у Кременці (тоді Польща), змушений наприкінці Другої світової війни назавжди покинути Батьківщину, мешкав з родиною в таборах для переміщених осіб, з 1950 р. перебрався за океан і оселився в м. Детройт, штат Мічиґан, США. За політичними переконаннями Р. Бжеський був ідейним націоналістом, але, як це не парадоксально звучить, не входив до жодної організації, за винят2 Ясінський Б. Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Том 1–109 (1898– 1932). Київ: Смолоскип, 2000. С. 298. 3 Паклен Р. (Бжеський Р.) «Про два роди любови» («Одержима» Лесі Українки») / Овид. 1963. Ч. 3 (126). С. 14–19. Принагідно висловлюємо щиру подяку співробітниці Відділу зарубіжної україніки НБУВ Оксані Костянтинівні Супронюк за сприяння у пошуку даного числа часопису й копіюванні тексту, а також доктору історичних наук Світлані Григорівні Іваницькій (м. Запоріжжя) за надіслані матеріали. 4 Маланій О. Леся Українка в літературних студіях Романа Задеснянського (Бжеського) // Леся Українка в діаспорному літературознавстві. Німецько-українські зв’язки [Текст]: зб. наук. пр. за матеріалами XI Міжнар. наук. конф. в Мюнхені (4.04. – 7.04.2019) / Нім.-укр. наук. об-ня ім. Юрія Бойка-Блохина, Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки. Мюнхен–Тернопіль: Осадца Ю. В. [вид.]. Т. 11 / [уклад. і заг. ред.: Д. Блохин, М. Моклиця; редкол.: С. Кочерга та ін.]. 2019. С. 147–160. 5 Демченко Т., Іваницька С. Історія створення «Української малої енциклопедії» у листуванні Євгена Онацького і Романа Бжеського (1957–1968) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 21/22. Київ: Українські Пропілеї, 2018. С. 861–894.


Літературознавство

133

ком Братства Самостійників, до якого долучився ще зовсім юним у Чернігові. Після поразки Української революції він став помітним співробітником донцовського «Літературно-наукового вісника» й, очевидно, до його самостійницьких переконань додалися й постулати донцовського інтегрального націоналізму. Як слушно відзначила Г. Сварник, Р. Бжеський – публіцист, літературознавець, історик – формувався під потужним впливом Д. Донцова, виступав популяризатором ідеологічних конструкцій та ідей останнього 6, але, додамо, не завжди згоджувався з ним, подекуди вносив свої корективи, особливо це стосувалося оцінок історичних осіб і явищ. Проте щодо ставлення до Росії у Донцова, мабуть, не було більш відданого прибічника, ніж Бжеський. Їхня стовідсотково негативна настанова, головним чином через неприйняття імперської природи «північного сусіда», витримала випробування часом. Так, Донцов, порівнюючи підходи до українського питання вождя більшовиків В. Леніна та одного з лідерів монархістів В. Шульгіна, не вбачав у них якоїсь суттєвої різниці: «Головне – не форма співпраці України з Московщиною. Суть – щоб населення України “почувало себе малоросіянами”. Суть – знищити в українських масах почуття – спершу політичної, потім етнічної “ворожнечі” з одної сторони, а з другої сторони – прищепити їм почуття приналежності до єдиного цілого: там російського, тут – совітського народу. Головне – перевести за всяку ціну асиміляцію (виділено автором. – Т. Д.) України» 7. Звичайно, що такі висновки Р. Бжеський поділяв цілком і повністю. Уже в 1940-их рр. він чітко сформулював, що «в тодішній фазі московського імперіалізму [тут і далі курсив автора. – Т. Д.] […] «тяглим і сталим є саме московський імперіалізм, який живиться соками і силами всіх поневолених ним народів, але “вдягається згідно з модою”, червоний плащ героя соціалістичної революції – це лише маска нинішнього дня» 8. Загалом же націоналістична складова його світогляду не виходить за рамки, окреслені в сучасній історіографії: в ній чітко прослідковується характерне «домінування національного над соціальним»; метою боротьби визначається «побудова національної моноетнічної держави». У важливому для всіх представників політичної еміґрації питанні щодо причин поразки Української революції Р. Бжеський дотримувався поширених поглядів про виняткову провину українських демократів і соціалістів 9. Гостроти, різкості та навіть образливості його судженням, часто-густо схожим на вироки, надавали особливості характеру 6 Сварник Г. Загадковий «вістниківець» Роман Бжеський: листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. № 2. С. 145. 7 Донцов Д. Росія чи Європа та інші есеї. Лондон, 1955. С. 49. (Відбитка з «Української думки»: Вид-во Союзу українців Британії). 8 Бжеський Р. Біла книга. Національна і соціальна політика совєтів на службі московського імперіалізму. Київ: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2008. С. 180–181. 9 Гирич І. Б. Концептуальні проблеми історії України. Тернопіль, 2011. С. 104–105.


134

Лiтературний Чернiгiв

цієї людини. Кум і щирий друг Бжеського Улас Самчук так позначив риси вдачі колеги по виданню газети «Волинь»: «Насправді ж це був каторжник свого власного демона, який гнав його немилосердно через життя на подобу Томи Торквемади, змушував бачити життя, якого ніколи не було, якого нема і якого ніколи не буде» 10. А сучасний автор наголосив: «Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так само, як і Дмитро Донцов, він мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя. Тому його оцінки своєю суб’єктивністю можуть тільки відтінювати загальну картину, не претендуючи на вичерпність» 11. Водночас Роман Бжеський – інтелектуал високого рівня, хоча мав тільки закінчену гімназичну освіту, й усі свої неабиякі знання, яким згодом дивувався Я. Дашкевич: «трохи дивакуватий, дуже неспокійний і фанатичний ерудит», – писав історик 12, здобував самоосвітою. Р. Бжеський був закоханий в українську літературу, історію, книжку як найяскравіший феномен культури й духовності. Серед його улюблених авторів були Тарас Шевченко, Степан Руданський, Олена Пчілка, Леся Українка, з українських політиків він найбільше шанував Миколу Міхновського і, як уже згадувалося, Д. Донцова 13. Непримиренний, безкомпромісний, готовий до останнього відстоювати свою точку зору Роман Бжеський так і не здобув визнання в наукових та громадських колах повоєнної української діаспори, зате самотужки створив цілу бібліотеку популярних видань, кращі зразки якої не втратили своєї актуальності й сьогодні. Серед них помітне місце посідають брошури, статті, есе, присвячені Лесі Українці. В єдиній бібліографії, що була впорядкована вдовою публіциста наприкінці 80-х рр. ХХ ст., зазначено 5 лесезнавчих публікацій Р. Задеснянського (один з численних псевдонімів Р. Бжеського) 14. У діаспорному збірнику до 100-річчя Лесі Українки (вийшов у 1980 р.) зафіксовано понад 350 публікацій, присвячених життю і творчості поетеси. Серед них, крім вищезгаданих праць, знаходимо і статтю про драматичну поему «Одержима», і дві публікації в лондонському часописі «Визвольний шлях», присвячені аналізові драматичних творів «На полі крови» й «Бояриня» та в кількох числах друкованого органу українців 10

Самчук У. На білому коні. Нью-Йорк; Мюнхен, 1965. С. 38. Квіт С. Чорнявий студент із Таврії [Передм.] // Донцов Д. Націоналізм. Вінниця, 2006. С. 14. 12 Дашкевич Я. Роман Бжеський: життя й історико-публіцистична діяльність // Українські проблеми. 1998. № 1. С. 127. 13 Маланій О. Назв. праця. С. 151. Утім, сам Р. Бжеський називає ще одне прізвище: Валентин Отамановський – лідер Братства Самостійників. Див.: Задеснянський Р. Чолові представники українського виродження: Ю. Яновський, М. Куліш, В. Сосюра. Торонто, 1979. С. 5. 14 Бжеський Р. Бібліографія друкованих праць / уклала Н. Бжеська. Торонто (Канада), 1988. С. 8–9. 11


Літературознавство

135

Канади «Гомін України» велику статтю під промовистою назвою «Бій за Лесю Українку» 15. Утім, з цього ж покажчика дізнаємося, що «Одержима» викликала жвавий інтерес у поціновувачів доробку геніальної письменниці, про неї писали П. Заярський (Петро Одарченко), Б. Якубський 16. У ювілейному збірнику була вміщена стаття М. Степаненка, присвячена цьому ж творові 17. Автор уважав, що «“Одержима духом” Міріям, героїня драматичної поеми, сильна, вольова натура, самовідречна, сповнена шляхетного альтруїзму й поривів до активної дії, безкомпромісова в своїй безмірній любові й ненависті, – це в багатьох вимірах сама Леся Українка». Він шкодував, що за 70 років (поема написана у 1901 р.) ні в Україні, ні в діаспорі не створено подібного художнього образу, який би надихав «сучасних передвісників революційного гураґану», а тому вони звертаються до «Лесиного шедевру» 18. Серед тих, хто на собі відчув особливий вплив «Одержимої», М. Степаненко назвав українського дисидента Валентина Мороза, чий есей «Серед снігів» друкувався на шпальтах газети «Свобода». Есеїст близько 20 разів у різних контекстах вжив поняття «одержимість». І, мабуть, доречною виглядає у цьому плані й цитата з В. Мороза на закінчення статті: «Біймося втратити святе полум’я одержимости. Бо тоді залишаться аргументи, будуть множитися товсті монографії, але все це нікого не пробудить…» 19. Концепція героїчного типу характеру Міріам панувала в діаспорному літературознавстві. Леонід Білецький ще в середині 1950-х рр. писав: «Творчий чин Лесі Українки – то подвиг героїні, що змагалась відродити наші душі й падала знесилена в дорозі до мети, то горіння безнастанне пророчиці Кассандри, Тірци, Міріям, Присціли, Мавки, Долорес, щоб служити Нації. Вони були такі духово великі, що й тепер ще не перевершені ніким» 20. «Міріям у любові до Христа й ненависті до ворогів його, хоч і не признана й не прийнята Христом, добровільно гине і проливає кров свою, але вірить у свою правду і стверджує її своєю смертю» 21. Багато нових і несподіваних підходів до з’ясування ідейних засад, ха15

Романенчук Б. Матеріяли до бібліографії про життя і творчість Лесі Українки поза УССР // Леся Українка 1871–1971: Зб. праць до 100-річчя поетки. Філядельфія: Світовий комітет для відзначення 100-річчя народження Лесі Українки, 1971–1980. С. 374, 377. 16 Там само. С. 367, 369. 17 Степаненко М. «Одержима» Лесі Українки й одержимість // Леся Українка 1871–1971: Зб. праць до 100-річчя поетки… С. 243–250. 18 Там само. С. 248–249. 19 Степаненко М. «Одержима» Лесі Українки й одержимість… С. 249. 20 Білецький Л. Три сильветки: Марко Вовчок – Ольга Кобилянська – Леся Українка. Винипег, Ман[ітоба], Канада: Накладом Союзу українських жінок, 1951. С. 76. 21 Білецький Л. Назв. праця. С. 116.


136

Лiтературний Чернiгiв

рактеристики дійових осіб запропонували дослідники життя і творчості Лесі Українки незалежної України. Але з їхніми творами Р. Бжеський уже не міг ознайомитися… Повертаючись до зазначеної теми, варто відзначити, що для такого прискіпливого критика, яким був Р. Бжеський, творчість Лесі Українки була еталонною. Він, звичайно ж, знав, що письменниця замолоду захоплювалася марксизмом (звичайно, не в більшовицькому його трактуванні) 22, все свідоме життя різко критикував улюбленого дядька Лесі Українки Михайла Драгоманова, його не хвилювала й та обставина, що сюжети більшості її драматичних творів розгорталися на Стародавньому Сході, в античні часи, за доби європейського середньовіччя. За це її частенько критикували сучасники: чому, мовляв, не пишеш на «актуальні» теми? Кому потрібна «одержима духом» Міріам? Цими останніми закидами автор есею в «Овиді» зовсім не переймався. Його захоплювали інтелектуальне багатство поеми, як і творчого спадку Лесі Українки в цілому, її геніальний талант. Р. Бжеський мав власне трактування витоків її творчості. «Корінням її твори сиділи глибоко в національному ґрунті, з нього виростали, але сам твір ставав плодом вселюдського значення», – стверджував він. Більше того, драматичні твори нагадували йому праці «старих і сучасних філософів, у яких розв’язувалось те чи інше питання в літературній формі… Під цим оглядом деякі твори старих філософів, а потім Лессінґа, Вольтера чи Ніцше різняться від творів Лесі Українки тільки тим, що твори нашої поетки перевищують їх своєю мистецькою формою й поетичною силою» 23. Вартує уваги й та обставина, що праця Р. Бжеського досить відрізняється від рецензії, швидше нагадує есей. Сам автор зазначив, що здійснив «літературно-ідеологічну аналізу» вподобаного твору 24. Попри невеликий обсяг (понад 20 сторінок тексту) поема «Одержима» надзвичайно складна для сприйняття, насамперед своїм поліфонічним звучанням. Вона була написана за одну ніч – 18 (31) січня 1901 р. – у Мінську, біля ліжка помираючого друга Лариси Петрівни Косач Сергія Мержинського, за яким вона відданно доглядала. Утім, про цю обставину Р. Бжеський або не знав 25, або ж вона не зіграла суттєвої ролі в його аналітиці. Проте він знав (і це висновок усіх лесезнавців), що поява «Одержимої» ознаменувала собою новий етап у творчості Лесі Українки. Сучасні вчені теж дотримуються цієї точки зору. Так, Г. Левченко зазначила: «Дослідники пов’язують злам століть з переходом до “великих форм” у творчій 22

Див.: Лавріненко Ю. Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка (ІІ) // Сучасність. Мюнхен, 1971. Ч. 6 (червень). С. 56–71. 23 Паклен Р. (Бжеський Р.) Про два роди любови… С. 14. 24 Там само. С. 15. 25 Книга сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчости» (Нью-Йорк: УВАН у США), вийшла у 1970 р.


Літературознавство

137

еволюції поетеси – до драми, часто наголошуючи на тому, що із написанням драматичної поеми “Одержима” закінчився період її учнівства в літературі. Драматичний жанр, який раніше виявляв себе через сюжетність і підвищену драматизацію зображення в ліриці із периферійного трансформувався у центральний» 26. «Одержима» створена на основі біблійної історії. Головними героями виступають Міріам, Месія і… «юрба», представлена як прибічниками, так і ворогами Месії. Місця, де відбується дія, теж чітко окреслені: Гадаринське озеро, Гефсиманський сад, Голгофа, площа в Єрусалимі. А зміст і сьогодні викликає не просто інтерес, а породжує різні трактування цього шедевру. Так, О. Забужко наголосила, що «раннє християнство» «нездоланно-магнетично» вабило письменницю: «майже третина всього корпусу драматичних текстів» присвячені цій тематиці 27. В іншому місці ця ж дослідниця зазначила, що Леся Українка, написавши підручник стародавньої історії, «несогірше зналася» на ідеях «давніх релігій і єресей Сходу», знала вона й про жінок – учениць Христа, вилучених з «церковної історії» ортодоксальною церквою 28. М. Кармазіна теж чимало уваги приділила аналізу образу Міріам. Дослідниця вважала його породженням доби модернізму: «“Одержима” – український образ в європейській галереї “нових людей нової епохи”, серед яких поряд із Заратустрою Ніцше стояв, приміром, Пер Ґюнт Ібсена чи Франковий “цілий чоловік”. До них згодом долучать своїх “нових людей” Кобилянська, Хоткевич і Винниченко» 29. Водночас авторка підкреслила: «Леся Українка показала три зрізи свідомості – самої Міріам, Месії та юрби (народу). Свідомість останньої не простирається далі власних потреб. Мораль “люду” є споживацькою» 30. Співвідношення понять «юрба/натовп» і «народ» через кілька десятиріч по смерті Лесі Українки проаналізувала Ханна Арендт. Німецька дослідниця феномену тоталітаризму стверджувала: що досить часто «юрба розглядається не як карикатура на народ, а як сам народ». Але це помилковий підхід, бо «Юрба – це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом, який також включає всі верстви суспільства. Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди обстоюватиме “сильну особистість”, “великого керманича”, бо юрба ненавидить суспільство, з якого її виключено, разом з парламентом, де її не представлено. Тому плебісцити, за допомогою яких сучасні лідери юрби домагалися таких чудових результатів, є давньою ідеєю політиків, які спи26

Левченко Г. Міф проти історії: Семіосфера лірики Лесі Українки: монографія. Київ: Академвидав, 2013. С. 6. Серія «Монограф». 27 Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті ідеологій. Київ: Факт, 2007. С. 92. (Серія «Висока полиця»). 28 Там само. С. 90–91. 29 Кармазіна М. Леся Українка… С. 270. 30 Там само. С. 266.


138

Лiтературний Чернiгiв

раються на юрбу» 31. Ці роздуми, написані мовби сьогодні, здаються дуже далекими від подій майже двотисячної давнини, але Леся Українка не писала історичних трактатів, вона творила літературні шедеври про сучасне їй українське життя, його проблеми й завдання. Пройшло 120 років з часу написання «Одержимої», а ідеї, закладені в неї, як бачимо, продовжують хвилювати людей. Важко не погодитися з висновком І. Ющука, який нинішнього ювілейного року наголосив: «У кожному творі Леся Українка звертається до своїх сучасників (і до нашого часу теж), намагаючись розбудити в них (і в нас) національну свідомість» 32. Ймовірно, й Р. Бжеський, звернувшись на початку 1960-х рр. (через 50 років після відходу письменниці) до конкретного твору Лесі Українки, відчував себе її сучасником, бо проблема, котра хвилювала авторку, не тільки не зникла, а, навпаки, набула небезпечних розмірів. Руйнування українського села, тотальна русифікація міського населення УРСР, яке різко зросло внаслідок «побудови соціалізму», наміри партійно-радянського керівництва так же швидко й «успішно» побудувати комунізм, для українського народу означали національну загибель: втрату мови, культури, традицій, історії 33. Мабуть, в радянській Україні натоді тільки одиниці задумувалися над цими загрозами, а українці в діаспорі, хоча й не мали реальної змоги допомогти своїй нації, але не мовчали. Попри назву аналізованої статті «Про два роди любови», це історія не про кохання. Р. Бжеський був непогано обізнаний з творчістю Лесі Українки, посилався на її поезії «Янгол помсти», «Товаришці на спомин» (з циклу «Невільничі пісні»), «Забута тінь». Віддаючи належне вічній темі світової поезії, Бжеський згадав і діалоги «Айша і Мохаммед», схарактеризувавши таємницю «любови до жінки», як «загадку, що все ще хвилює людство, на яку є тисячі відгадок, а тим самим немає ні одної!» 34. Однак автора значно більше цікавив діалог Міріам і Месії, де останній відстоював любов до ближнього, хай, навіть і до ворога, як основу нового релігійного вчення. Міріам – палка прибічниця Ісуса Христа, разом з «юрбою» адептів нової віри ходила за ним по Галілеї. Але любити ворогів і прощати їм заподіяне зло вона не може і не хоче. Жінка прямо заявляє: «бо я любить не вмію ворогів» і далі, описуючи своє ставлення до фарисеїв, яких порівнює із скорпіонами, визнає, що «узброєна в свою ненависть» 35. Слово «ненависть» зустрічається в тексті так же часто, як і «любов». КонАрендт Х. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. Київ: Дух і літера, 2002. С. 144–145. Ющук І. «Слово, чому ти не твердая криця…» // Слово «Просвіти». 2021. 18–24 лютого. Ч. 7. С. 13. [Рубрика «Рік Лесі Українки»]. 33 Особливості повоєнної доби в УРСР стисло, але переконливо проаналізовані у праці М. Стріхи. Див.: Стріха М. Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням. Київ: Дух і Літера, 2020. С. 256–259. 34 Паклен Р. (Бжеський Р.) Про два роди любови… С. 14. 35 Українка Леся. Зібр. творів у дванадцяти томах. Київ: Наукова думка, 1976. Т. 3: Драматичні твори (1896–1906). С. 134. . 31

32


Літературознавство

139

флікт між контрастними й, мабуть, все ж таки найсильнішими людськими почуттями проходить через всю поему. Р. Бжеський висуває тезу, що Леся Українка не мала на меті відтворювати «євангельський образ» Христа, бо справжній Месія вчив прощати особистих ворогів, а не тих, хто образив Бога чи знехтував його волею. «І смішно подумати, – підсумував він, – що Христос наказував любити Бога і диявола» 36. Щоправда, автор не надто вірив у здатність переважної біьшості людей прощати й особисті образи. Для ілюстрації своєї думки він звернувся до образів безсмертних баби Параски і баби Палажки Івана Нечуя-Левицького: «Життєва “баба Параска” нізащо не простить жадного немилого їй слова “бабі Палажці”. […] Сучасна Палажка… втопила б свою сусідку в ложці води й до гробу їй не забуде, що вона комусь назвала її негарною або цокотухою», – іронізував він 37. Духовні ж запити у подібних «баб» відсутні, а «високі матерії» взагалі їх не цікавлять. Це – люди юрби, саме вони з’являються в заключній сцені, де Міріам проклинає всіх – цезаря, синедріон, царя і весь народ. За це жінка була піддана жахливій страті – каменуванню (побиттю камінням), яке вчинила розлючена юрба, але, вмираючи, вона промовила слова любові до Месії як втілення духовної сутності людини 38. Любов і ненависть, таким чином, в житті цієї героїні Лесі Українки йшли поруч й, очевидно, були рівноцінними в її свідомості. В есеї підкреслено, що авторка «однаково дбайливо [курсив Р. Бжеського. – Т. Д.] добирала найбільш переконливі аргументи для тези й антитези». Водночас тут міститься спостереження, що письменниця, «розв’язуючи абстрактне питання про конечність поєднання любови з ненавистю, про альтруїзм та високу етичну вартість великої безкорисливої любови до свого Бога, яка родить ненависть до його ворогів, мала на меті якусь конкретну любов» 39. Цю останню потрактовано як любов до поневоленої України, хоча можна тлумачити й як натяк на стосунки Лесі Українки й С. Мержинського. Але, очевидно, що цей невеликий твір привернув увагу Р. Бжеського не драматичними обставинами народження християнської релігії чи історією чийогось кохання, а насамперед високохудожнім аналізом зародження українського національно-визвольного руху та проєкцією на сучасну йому дійсність. Ми вже писали, що за кілька років ще один діаспорний автор прямо пов’язав створений генієм Лесі Українки образ Міріам з реально існуючим українським дисидентом В. Морозом. Р. Бжеський зрадив би своїй методі, якби не заходився критикувати радянських літературознавців, котрі силкувалися перетворити Лесю Українку ледь не на більшовичку, «рідного дядька» письменниці М. Драгома36

Паклен Р. (Бжеський Р.) Про два роди любови… С. 15–16. Там само. С. 15. 38 Українка Леся. Зібр. творів у дванадцяти томах… Т. 3. С. 147. 39 Паклен Р. (Бжеський Р.) Про два роди любови… С. 18. 37


140

Лiтературний Чернiгiв

нова, М. Старицького, «українофілів» й «автономістів», котрих порівнює з Рябком, який «продовжує лизати ту руку, що його б’є» 40. Його висновок логічний: з огляду «на таке настановлення більшости обмосковлених земляків Лесі Українки поема “Одержима” була і є особливо актуальною й потрібною для відродження духа нації» 41. Оскільки есей писався через 60 років після появи друком шедеру Лесі Українки, Бжеський загострив увагу на її актуальності: «модерна соціологія уважає націю типовою спільнотою і вчить, що “батьком” цієї спільноти є національна боротьба, а могутнім формуючим чинником, що надає спільноті крицевої монолітності, є ненависть». Йдеться про ненависть «до народу-гнобителя». Це почуття – потужна зброя, саме тому його «намагаються всіма засобами “приспати” й зліквідувати москвини та їхні вихованці» 42. Щоб нагадати, що українці мають право на ставлення до росіян, як до ворогів, автор навів тільки один епізод із кривавої історії перебування України в складі імперії: голод 1933 р.: «Чи, наприклад, маємо право прощати тим, що виморили кілька мільйонів українців голодом? Ті, що загинули, могли б простити свою жахливу смерть своєму особистому ворогу, але навіть вони не могли б простити всім ворогам свого народу, бо не лише вони впали його жертвою. Ми ж не можемо прощати за них і не маємо морального права проповідувати любов до народу, що протягом віків є ворогом-гнобителем нашого народу» 43. Це було доречне й своєчасне нагадування. У 1963 р. українська діаспора у США привернула увагу світової громадськості до 30-их роковин трагедії Голодомору, вшанувала її жертви. Закінчується есей цитатою із поезії Лесі Українки, яка винесена як епіграф до даної публікації. Цікаво, що автор використав два фрагменти із одного й того ж твору, причому в обох ідеться про ненависть. Проте в середині свого тексту він згадав інші рядки: «Що ж! тільки той ненависті не знає, / Хто цілий вік нікого не любив!» 44, а підсумував словами, що Леся Українка розуміла «додатнє значення ненависти. […] Свідомість цього зродила “Одержиму”» 45. Й, додамо, надала поемі особливо проникливого звучання саме в наші дні. В умовах агресії путінської Росії проти України чимало крилатих фраз із поетичного доробку письменниці, її драматичних творів сприймаються так, мовби написані нашою сучасницею, яка закликає до відсічі ворогу, до відстоювання національної гідності й честі рідного народу, захисту його законного права на свободу й незалежність. 40

Там само. С. 18. Там само. С. 18–19. 42 Паклен Р. (Бжеський Р.) Про два роди любови… С. 19. 43 Там само. 44 Там само. С. 16. 45 Там само. С. 19. 41

м. Чернігів


Українознавство

141

Літературний

Українознавство ×ÅÐÍIÃIÂ

МОТИВИ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ЗВИЧАЇВ, ВІРУВАНЬ ТА ПОВІР’ЇВ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Творчість Т. Г. Шевченка на сьогодні здавалось би вже є дослідженою глибоко і всебічно. Однак весь напрям досліджень спрямований переважно на виявлення художніх, історичних, філософських та біографічних особливостях творів поета. Значну увагу дослідники приділяють і близькому зв’язку творчості поета з українською народною поезією, зокрема, пісенною творчістю та фольклором. Одним з перших творчість Т. Шевченка під кутом спорідненості з українським фольклором розглянув М. Сумцов. Його працям притаманна багатоплановість аспектів дослідження. Тут і етнографізм, і закоханість самого поета в народну пісню, і органічне злиття творчості поета з українською народною творчістю [6, с. 247]. Водночас П. Куліш вбачав у його творчості стилізацію під фольклор і заохочував поета до цього [5, с. 334 – 335]. Д. Ревуцький аналізував у своїх працях творчість поета на основі народної пісні. Зокрема, досліджував місце народної пісні в житті поета. Він також звернув увагу на фольклорні записи Шевченка і прокоментував їх [6, с. 160]. На близькості творчості поета до народності та фольклору наголошували О. Партицький та І. Франко [6, с. 85, 312]. Торкаються цієї проблематики у своїх працях також П. Волинський, М. Драгоманов, М. Костомаров [5, с. 134, 197, 321]. Проте, з погляду принципових особливостей витоків творчості поета з глибин народного світогляду та його традиції, культурологічного, зокрема, сьогодні потрібні більш глибокі наукові дослідження. Адже Тарас Шевченко не просто творив у жанрі народної традиції, що цілком і повністю спиралась на систему давніх вірувань, а й жив у час, коли давній український народний світогляд і народна традиція були ще основою буття народу. Коли ще простий селянин володів величезним надбанням пісень, казок, вірувань і повір’їв. І тому ті фольклорні мотиви та звичаєві правила, що зустрічаються в творах поета, були доступні й зрозумілі для будь-якого пересічного читача. Тоді як


142

Лiтературний Чернiгiв

на сьогодні традиція поруйнована і фактично перебуває в стані ентропії. І значна частина звичаєвих норм, давніх вірувань та повір’їв, що зустрічаються в творчості Т. Шевченка, для переважної частини читачів є вже не до кінця зрозумілою – певною закритою зоною. І тому потребує додаткових коментарів. А для цього потрібні й додаткові наукові дослідження його творчості в царині народних звичаїв, вірувань та повір’їв. На цьому і ґрунтується актуальність даного дослідження. Найчастіше у «Кобзарі» зустрічається мотив «третіх півнів». Уперше Шевченко використав його в поемі «Причинна». Зокрема, у її заспіві, який по суті став народним славнем в Україні. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів [7, с. 11] А ще двічі у тій частині поеми, де йдеться про забави русалок. Перший раз, коли вони звертаються до місяця: Світи довше в чистім полі, щоб нагулятись доволі. Поки відьми не літають, Поки півні не співають, Посвіти нам... [7, с. 13] А вдруге, коли вони залоскотали дівчину: Кругом дуба русалоньки мовчки дожидали: Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались на її уроду... Треті півні: кукуріку! – Шелеснули в воду [7, с. 14]. У поемі «Гайдамаки» один із розділів має назву «Треті півні». Він же й закінчується згадкою про спів півня: А тим часом із байраку Півень – кукуріку! «А Черкаси!.. Боже милий! Не вкороти віку!» [7, с. 89]


Українознавство

143

У примітках до розділу сказано, що спів півня був сигналом для повстання під час Коліївщини. І більш нічого. Але ж ідеться не просто про спів півня, а саме третіх півнів. У поезії «За байраком байрак», яка також стала народною піснею, після співу «третіх півнів» козак, що виходив з могили, провалюється назад у могилу. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала [7, с. 307] Мотив третіх півнів сягає глибокої давнини. Він присутній у багатьох українських народних казках, легендах та переказах. І пов’язаний з давнім світоглядним уявленням про періоди перебігу активних і пасивних сил буття в добовому циклі природного довкілля. У фольклорному й міфологічному окресленні ці періоди чергуються й постають то як періоди панування непроявлених (темних, потойбічних, замогильних, злих) сил, що постають в образах мерців, упирів, русалок, перелесників, літавиць, відьом, перевертнів тощо, то як періоди перемоги світлоносних сил буття природи. За існуючими народними повір’ями у час від 12-ї до третьої години ночі темні сили якраз мають найбільшу потугу. У цей період вони гуляють, бенкетують і чинять всілякі шкоди людям аж до спричинення смерті; мерці й упирі нібито виходять з могил, а перевертні й відьми перевтілюються й блукають світами. У міфології і фольклорі півень символічно уособлює вогонь – світлоносну силу. Тому його крик (спів) миттєво позбавляє потуги всі темні сили. І вони миттєво щезають. Після цього настає сприятливий час для активних добродійних сил. Саме тому і сигналом для свого повстання гайдамаки обрали саме третій спів півня. Мотив «третіх півнів» використовує і автор славетної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім». Згадуючи князя Всеслава, він говорить, що той вночі перекидався вовком і до крику півнів досягав Тмутаракані, перетинаючи дорогу Великому богу Хорсу: «Із Києва дориск[ув]а[в][я]ша до кур Тмутараканя» [3, с. 7]. Хорс у наших предків-язичників уособлював нічне сонце. Нічне сонце, як відомо, рухається із заходу на схід. А тому, коли Всеслав біг із Києва до Тмутаракані, він і перетинав Хорсові дорогу. Мотив третіх півнів присутній і в Євангелії, де йдеться про випробування апостола Петра, який після взяття Ісуса на муки, сидячи біля вогню, не помітив, як тричі зрікся Учителя свого. «І згадав Петро слово Господнє, яке було сказане йому: «А ще перше навіть не закричить півень, ти три рази зречешся Мене» [1, с. 1227]. Імовірно, що цей мотив є індоєвропейським. А, можливо, занесений нашими предками до інших народів.


144

Лiтературний Чернiгiв

Мабуть, не кожний сьогодні зможе пояснити й що то за істоти «нехрещені діти». У «Кобзарі» вони згадуються також. Зокрема, у поемі «Причинна» вони ведуть свій ритуальний танок, приспівуючи: Мене мати породила, Нехрещену положила [7, с. 13]. А в поемі «Княжна» вони гойдаються над водою на вербових вітах: А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються нехрещені діти [7, с. 318]. Нехрещені діти – це діти, що померли невзадовзі після народження. І їх не встигли батьки охрестити та надати ім’я. Якщо дитина помирала відразу після народження, її за давнім звичаєм ховали під порогом хати. Якщо трохи пізніше – клали біля могили когось із покійних родичів – дідуся, бабусі, сестрички, брата. За народним повір’ям, такі діти стають потерчатами – одним із різновидів русалок. Є ще русалки-семилітки. Ними стають діти, що вже були похрещені, але не дожили до семи років. В українській народній традиції поминають таких дітей у суботу напередодні свята Зеленої неділі (Трійці). Ця субота в народі має назву Клечальна. Також, за народним повір’ям, у дні Зелених свят потерчата голосом птаха просять імені для себе, а семилітки – сорочку. З народними віруваннями пов’язане і знакове число 300 та вираз «і земля не приймає». Т. Шевченко використовує їх у поезії «За байраком байрак». Згідно з народними переказами, за давнини на знак виконання якоїсь обіцянки люди приносили клятви. Клятви зазвичай освячувались головними стихіями: землею, водою, вогнем. Тобто – люди клялися чи присягали цими стихіями. І у випадку зради ці стихії, за повір’ями, не приймали зрадників до свого лона по смерті. Так, в одній з легенд, записаних відомим етнографом Василем Кравченком у селі Слободище на Житомирщині, йдеться про парубка, який, від’їжджаючи з паном, поклявся дівчині землею, водою й вогнем, що не зрадить її. Але клятви не дотримав. І коли він помер, жодна із стихій його не прийняла. Так він і лежав на цвинтарі не похований, аж доки один з парубків, під час випробування цим мерцем на страх, погодився публічно стати йому за боярина. І після того мерця поховали [2, с. 37 – 38]. Тут слід нагадати, що смерть вважається бранкою. А в поезії Шевченка якраз і йдеться про зраду: ...Як запродав гетьман У ярмо християн,


Українознавство

145

Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров пролили І зарізали брата. Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій [7, с. 306]. Навряд чи кожен читач сьогодні пояснить і вирази з «Гайдамак»: «Кухоль ходить, переходить, так і висихає», «Ревуть ляхи, а поставець по столу гуляє», «І поставець одним духом Залізняк черкає» [7, с. 62, 69, 97]. У перших двох випадках ідеться про звичайне бенкетування козацького та польського товариства. У третьому ж – ідеться про кровопролиття, різню. І тому «Залізняк черкає». Він не просто випиває одним махом, а ще й торкається поставцем іншого поставця чи якоїсь посудини – чаркується, що символізує криваву січу, різню. За давнім звичаєм у родині, братньому товаристві (військовій дружині) пили з однієї чари на знак поріднення. Так, у київських дружинників для цього була священна «братина», у балтійських слов’ян – священна «кутна чара» (очевидно, звідси у росіян вираз «кутіть»), у запорізьких козаків – священна чара «кумпанія». Вона ходила по колу, переходячи з рук в руки – кружляла. Особливо під час ритуального пиття. Згадаймо «Енеїду» І. Котляревського: «Зевес тоді кружляв сивуху». Саме «кружляв» у товаристві богів. А чаркувалися лише при зустрічах, на весіллях на ознаку символічної січі двох родів. Чаркувалися й на кривавих бенкетах, як це бачимо у «Гайдамаках». Зрештою, і сьогодні в окремих селах (переважно карпатських) зберігається звичай, коли у родинному колі ходить по колу лише одна чара. Та й на поминках по всій Україні, коли, за віруванням, збирається докупи вся священна родина живих і мертвих родичів, п’ють завжди не чаркуючись. Одним з найвиразніших творів Тараса Шевченка, що написаний у жанрі міфопоетичної традиції українців, є поема «Чернець». У ній автор повністю відтворює традиційний звичаєвий принцип відходу січового козака з товариства. Цей звичаєвий принцип передбачав два способи відходу січовика. За першим – козак, що відвоювався і що вже не чує в собі потужних сил для нових походів, просився в останній похід і там, увірвавшись у гущу супротивників, рубав на капусту ворогів аж доки сам не падав посічений у бою. За другим – він мав прийняти чернецтво і ритуально відійти у монастир. Повертатися до світського життя за давнини він взагалі не мав права. Щоправда, у пізніші часи козаки селилися осібно, утворюючи хутори. Ритуальний відхід козака у монастир усвідомлювався як символічний перехід у потойбіччя, як смерть. І тому він супроводжувався всіма відповідними елементами з обов’язковим ритуальним таночком, що ми й бачимо в поемі Тараса Шевченка «Чернець».


146

Лiтературний Чернiгiв

Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство І весь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: «Пугу! Пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!» Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові [7, с. 339]. Як відомо, про що сказано і в примітках до поеми, козацький полковник Семен Палій, що про нього йдеться в поемі «Чернець», не відходив до Межигірського монастиря і не був його чернецем. Помер він у Фастові, але похований справді на території Межигірського монастиря. Шевченко ж у своїй поемі відтворив традиційну модель відходу – як би мало бути. Подібно ж у народній думі Маруся Богуславка визволяє козаків-невольників саме на Великдень – у знаковий час. Хоч насправді їх визволення Настею Лісовською (імовірний прообраз Марусі Богуславки) могло відбуватися в зовсім інший час. Але автор приводить свій текст до норм традиції і народних вірувань. Ритуальний танок як обов’язковий елемент поховального обряду в українців зберігся донині. Здебільше він не усвідомлюється нинішнім поколінням і проходить у вигляді розтрушування дітьми лугових квітів і трав попереду похоронної процесії. Мабуть, не кожний читач сьогодні зможе пояснити і такі вирази у творах Тараса Шевченка як: «на всеїдній з Степаном побрались», «Хоч Петра діждати, хоч Зелених» (Сліпий) [7, с. 217]; «Та до вдовівни навпростець шелесть за рушниками» (Москалева криниця) [7, с. 483]; «Я в приданках була, впилася, і молода не придалася...» (Відьма) [7, с. 292]. Всеїдна – останній тиждень м’ясниць перед тижнем Масляної і далі Великого посту, коли ще можна одружуватись; Петро – свято Петра і Павла, що нині припадає на 12 липня, ним завершується літній піст Петрівка; Зелені – свято Трійці (народна назва Зелені свята); у випадку вдалого сватання молода перев’язує старостів рушниками, «шелесть за рушниками»; приданки – родичі молодої, що беруть участь у перевдяганні нареченої перед і після злюбу молодих в обрядовому акті «комора». Якщо молода виявляла цноту і весілля було «червоним», то всі гуляли і впивалися до самого ранку, танцюючи із знаково закривавленою сорочкою по столах і по лавах, демонструючи її всім гостям. Але у Шевченка «впилася», хоч «молода не придалася», бо виявилась не цнотливою.


Українознавство

147

До вірша «У перетику ходила» у всіх виданнях «Кобзаря» подається примітка, у якій слово «перетик» трактується як «перетика» – перелісок, лісосмуга. А проте «перетик» – це різновид домотканого полотна, яке за технікою виготовлення перетикається кольоровими смужками. З перетику виготовляли настільники й рушники. Шили також сорочки на будень. Але для свят і недільних днів мала бути сорочка вишита й біленька [4, с. 363]. Про це, зокрема, йдеться і в Шевченковій поемі «Наймичка»: І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи, гарненько в білих сорочках [7, с. 251]. Той, хто не виконував звичаєвих правил, підлягав громадському осуду. Отож і Шевченкова любодійниця, не маючи вдосталь вишитих сорочок (а їх дівчина до заміжжя мала приготувати близько 20), весь час ходила в сорочках із перетику. І це було свідченням її непристойної поведінки. Слово «перетика» не вкладається також у ритм вірша і це ще один доказ того, що воно не може бути прийнятим. Отже, приклади мотивів і виразів із Шевченкового «Кобзаря» вказують на потребу глибокого наукового аналізу творчості Т. Г. Шевченка під кутом культурологічних бачень та розкриття сутності світоглядних мотивів, звичаїв, вірувань та повір’їв. А наступні видання «Кобзаря», очевидно, конче потребують додаткових приміток. Література 1. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту / [пер. І. Огієнка]. – Київ: ВБФ Східноєвроп. гуманітар. Місія, 2016. – 1039 с. 2. Народні оповідання й казки (етнографічні матеріали) зібрані Василем Кравченком. –Житомир: «Робітник», – Т. 2. – 1927. – 312 с. 3. Ткач М. М. Слово о полку Ігоревім: графічна реконструкція, пер., словникдовідник. / – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2008. – 224 с. 4. Українське народознавство. Навч. посіб. / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів: «Фенікс», 1994. – 608 с. 5. Шевченківський словник. У 2-х т. Т. І. / Ін-т. літ. ім. Т. Г. Шевченка, АН УРСР. Голов. ред. «Укр. Рад. Енциклопедії», – 1976. – 416 с. 6. Шевченківський словник. У 2-х т. Т. ІІ. / Ін-т. літ. ім. Т. Г. Шевченка, АН УРСР. Голов. ред. «Укр. Рад. Енциклопедії», – 1977. – 410 с. 7. Шевченко Т. Кобзар: зб. поет. творів / Т. Шевченко. – К.: «Держлітвидав», 1961. – 608 с.

Микола ТКАЧ


Лiтературний Чернiгiв

148

Літературний

Історія ×ÅÐÍIÃIÂ

ВІДОМІ ЧЕРНІГІВЦІ – БАТЬКОВІ ТАРАСУ За давньою традицією в Україні відзначаються роковини від дня смерті та перепоховання Тараса Шевченка в Каневі. З нагоди 160-ї річниці цієї події не можна не згадати чернігівців, причетних до вшанування пам’яті Великого Кобзаря. 28 лютого 1861 року на Смоленському кладовищі С.-Петербурга зібралися друзі, письменники, художники, земляки-українці. Серед присутніх перше слово взяв Пантелеймон Куліш (1819 – 1897), уродженець Чернігівщини, відомий український письменник, історик, перекладач, етнограф. Цю жалобну церемонію він докладно описав у листі до Якова Герасимовича Кухаренка (1799 –1862), письменника, військового та громадського діяча Кубані: «Великий і славний на весь світ Кобзар наш Тарас уклався спати до страшного суду. Поховали ми його вчора з великою шанобою. Над домовиною його в академічній церкві говорили ми речі поважні, хвалячи його подвиги словеснії і дякуючи йому за добру науку. Перше всіх сказав слово я — і таки так, як оце до Вас пишу, за мною Білозерський, а за ним Костомаров, тиї-то, бачте, козарлюги, що вкупі з ним бідували та, бідуючи, душі свої гартували, а потім ще багато було всяких річей, і в церкві й на могилках. Весь університет проводжав його домовину, лавровими вінками вкриту. Студенти не дали її коням везти, а самі несли аж до самісінької ями. Тут мертвих возять закривши, а ми свого Тараса провели одкритого. Багато людей усякого чину йшло за його домовиною, а було б удесятеро більше, коли б дурна поліція дозволила припечатати в газетах, що вмер Шевченко, а то більша часть города й досі не знає. Писав би до Вас багато, та сльози очі заливають. Ми вже зібрали тут тисяч зо дві цілкових, щоб перевезти Тараса на Вкраїну і що-небудь добре вчинити на вічну йому пам’ять — школу яку абощо. Може, хто і в вас найдеться охочий до цього доброго діла, то нехай висилає свою частину Михайлу Матвійовичу Лазаревському в С.-Петербург, на Василівський острів в 5 лінію, дом Вороніна. Так що ми тепер з вами, чорноморцями, посиротіли. Може, й через сотню літ не явиться такий кобзар на Україні». Оригінал листа, датований 28


Історія

149

лютого 1861 року, зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї імені В. В. Тарновського.1 Про цю сумну подію було повідомлено в петербурзькій газеті «Северная пчела» відомим істориком Олександром Матвійовичем Лазаревським (1834–1902) під назвою «Последний день жизни Т. Г. Шевченка». Цю статтю передрукували «Черниговские губернские ведомости» 20 березня 1861 року в неофіційній частині. Представники української громади Петербурга домоглись дозволу на перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні. 26 квітня 1861 року домовина, покрита за козацьким звичаєм червоною китайкою, була доставлена на Московський вокзал, звідти відправлена залізницею до Москви у супроводі художника Г. М. Честахівського та уродженця села Гирівка Конотопського повіту Чернігівської губернії, близького друга поета, О. М. Лазаревського. З Москви до Києва труну з прахом Шевченка везли кіньми поштовим трактом, що пролягав через такі населені пункти Чернігівщини: Есмань – Глухів – Тулиголове – Кролевець – Алтинівка – Кича (Куча) – Батурин – Доч Борзна – Оленівка – Комарівка – Ніжин – Володькова Дівиця – Носівка – Козелець – Бровари – Микільська Слобідка (Шляхами Тараса Шевченка. Чернігівщина, 2012. С.18). На всьому шляху її урочисто зустрічали чисельні мешканці, серед яких були й ті, хто особисто знав поета. До церемонії прощання в Борзні приєднався щирий друг Тараса Шевченка Віктор Забіла, який супроводжував домовину до місця поховання. Отримавши сумну звістку, прибув на проводи товариша Михайло Максимович (`1804 – 1873) – видатний український науковець, перший ректор університету Св. Володимира. Його дитячі та юнацькі роки минули в Новгороді-Сіверському, де він закінчив гімназію. Вірш М. Максимовича «На похорон Т. Г. Шевченка. Під Каневом» відтворив картину прощання з Поетом, починаючи словами: «Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну; А дождалися побачить Його домовину…» 2 Ще два роки тому Тараса Шевченка радо зустрічало подружжя Максимовичів на своєму хуторі Михайлова Гора, неподалік Канева. На жаль, сподівання на нову зустріч не справдилися. Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХІХ ст. могила Шевченка опи1 2

ЧОІМ, Інвентарний № АЛ – 698 Чернігівська Шевченкіана, 2015. – С. 57.


Лiтературний Чернiгiв

150

нилася в занедбаному стані. Катастрофа сталася восени 1882 року, про що повідомив через київську газету «Заря» письменник Василь Степанович Гнилосиров: «Канів, 25 жовтня. Могила поета України Т. Г. Шевченка являє собою в даний момент цілковиту руїну. Могильний хрест днями звалився до Дніпра, розбившись на два шматки нижче вінця та біля основи. Залишки палять підлітки-пастухи, гріючись від холоду біля насипу могили». 3 Дізнавшись про це, люди почали відгукуватися з пропозицією утворити окремий фонд пожертвувань для збереження національної Святині. Ті незначні кошти, що надходили, не давали можливості приступити до впорядкування могили. Докорінно змінив ситуацію щирий прихильник Тараса Шевченка, збирач української старовини та шевченківської спадщини, громадський діяч Василь Васильович Тарновський (1838–1899). Через ту ж газету він сповістив про своє рішення: «... вважаю своїм моральним обов’язком, по-перше, як особистий приятель покійного, а особливо, як палкий шанувальник його таланту, взяти повністю на себе зобов’язання приведення дорогої могили в належний вигляд»4. Його коштом, за проєктом академіка архітектури В. І. Сичугова був виготовлений на чавуноливарному заводі в Києві пам’ятник-хрест для могили Т. Г. Шевченка. Ескіз барельєфа із зображенням Кобзаря для нього виконав сам Василь Тарновський. Він же побажав, щоб на пам’ятнику були відлиті такі слова поета: «Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть». На жаль, цей текст потрапив під заборону влади, тому дошку зі словами Шевченка довелося зняти. Більше ніж пів року пам’ятник пролежав під арештом. Нарешті, в липні 1884 року шестиметровий хрест вагою 3,8 тонни доставили до Канева. Його встановили на Шевченковій могилі 1 серпня (за новим стилем) 1884 року. Від цієї події бере початок і перший народний музей Тараса Шевченка, обладнаний у хаті для доглядача могили, ініціатором будівництва якої був Варфоломій Шевченко. Щоб виконати заповіт брата Тараса, йому довелося витримати тиск влади і врешті-решт подолати всі перешкоди. До оновленої Святині потяглися прочани з різних куточків України. Восени 1890 року побував там і Михайло Михайлович Коцюбинський. Свої враження молодий письменник висловив у нарисі «Шевченкова могила», надрукованому 1891 3 4

Тарахан-Береза З.П., 1998. – С.146. Там само. – С. 147–148.


Історія

151

року в львівському журналі «Дзвінок». Він писав: «Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадуєш, хто тут похований... Перед очима стає ціле життя поета, його бажання хоч останні дні свої прожити в поетичній рідній країні, над любим Дніпром: «А я так мало, небагато Благав у бога – тільки хату, Одну хатиночку в гаю... Не довелось!»5 Відвідини Тарасової світлиці знайшли відбиток як у тексті нарису, так і у власноручному малюнку до нього. Михайло Коцюбинський побачив її такою: «Хата ділиться сіньми на дві половини: в одній живе сторож, а в другій, наліво від вхідних дверей, – світлиця для туристів. В світлиці тій, не дуже великій, вздовж стін стоять широкі ослони, застелені різнобарвними, дуже красними килимами місцевого виробу (властиво, плахти, котрі уживаються жінками на запаски). Просто вхідних дверей стоїть стіл простої роботи, застелений білою скатеркою, а на столі лежить красно оправлений «Кобзар». На стіні, проти стола, висить портрет Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами, в красних рамах. З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника, дарунку якоїсь щирої українки. На однім кінці рушника вишито: «Думи мої, думи, лихо мені з вами!», а на другім: «Любіте, брати мої, Україну любіте». В лівому кутку світлиці образ св. Тарасія, також обвішаний рушниками». 6 Серед тих, хто оберігав пам'ять поета, назвемо ім’я Володимира Науменка (1852–1919) – видатного педагога, науковця, редактора часопису «Киевская старина». Він опікувався станом могили Кобзаря, дбав про Шевченкову світлицю. В 1902 році після смерті попереднього власника на Володимира Павловича було юридично оформлено землю біля поховання Шевченка та право на видання його творів. Народився Володимир Науменко в стародавньому Новгороді-Сіверському, але більша частина його життя пов’язана з Києвом. Спочатку навчався у Другій київській гімназії, очільником якої був Михайло Корнійович Чалий. Продовжив освіту в Київському університеті на історико-філологічному факультеті, після закінчення якого в 1873 році розпочав педагогічну діяльність. Самовіддана праця на освітянській ниві зробила Володимира Науменка прикладом для кількох поколінь учителів України. Свідченням цьому є і вітальна адреса від земляків – учителів з Чернігівщини, яка нині зберіга-

5 6

Коцюбинський М.М., 1975. –С.8. Коцюбинський М.М., 1975. – С.8–9.


152

Лiтературний Чернiгiв

ється в Київському літературно-меморіальному музеї М. Т. Рильського.7 Цей музейний експонат привертає нашу увагу ще одним прізвищем – Григорій Коваленко (1868–1937). Чернігівський період його життя (1896– 1905 роки) був досить насичений. Він працював секретарем губернської земської управи, брав активну участь у видавництві книжок для народного читання, писав вірші, виступав як критик, зробив багато замальовок Чернігова та його околиць. Значний доробок Коваленка-художника зберігається в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. М. Коцюбинського, серед якого – живописний твір «Світлиця для туристів біля могили Т. Шевченка». Його малюнок Шевченкової могили, зображений поруч із привітанням чернігівських освітян, говорить про поклоніння перед пам'яттю Кобзаря. Ще 1894 року в часописі «Рідний край» був надрукований вірш Г. Коваленка «До Дніпра», в якому є такі рядки: «… І голову схилив я до Хреста, Що високо піднявся, як на Гольготі, Як прапор, піднятий за все святе, За всіх покривджених, за волю і долю…»8 З Чернігівщиною пов’язала доля талановитого поета, перекладача і журналіста Володимира Самійленка (1864 – 1925). Сімнадцять років, проведені ним в Чернігові та Добрянці, залишили слід у культурно-громадському житті краю. В. Самійленку пощастило спілкуватися з письменниками Леонідом Глібовим, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком та багатьма іншими представниками прогресивної української громади. Це середовище сприяло розвитку його самобутнього таланту. У поетичній спадщині Володимира Івановича знайшла відбиток Шевченківська тема. Вірші, написані в сумні роковини смерті великого Кобзаря, дають зрозуміти, яким взірцем був для нього Тарас Шевченко. До пам’яті поета В. Самійленко звертався у поезіях «На роковини смерті Шевченка» (1888 рік), «26 лютого» (1890 рік), а на початку ХХ століття з’явився цикл з п’яти віршів – «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого» (1906 рік). Заповідь автора звучить у рядках, адресованих нащадкам: «Любіть же ви його, працюйте, бороніть Від темряви, що душу в’яже. Довічная любов – то мій вам заповіт, А та любов вам шлях покаже» 9 7 Київський літературно-меморіальний музей М.Т. Рильського. Інвентарний № Кв 18749, А–3687. 8 Рідний край № 2 (39) 1894. – С. 194. 9 Самійленко В.І., 1958. – С. 126.


Історія

153

Життя та творчість Тараса Шевченка завжди приваблювали дослідників, особливо тих людей, які жили з ним в одну епоху. Першим біографом Кобзаря став уродженець Чернігівщини Михайло Чалий (1816–1907). Він народився в місті Новгороді-Сіверському, де закінчив гімназію, а в 1844 році – історико-філологічний факультет Київського університету. Михайло Корнійович відзначився на освітянській ниві, а також як літератор та громадсько-культурний діяч. Він був співорганізатором похорону Кобзаря в Україні. Близький знайомий Тараса Шевченка М. Чалий став літописцем його життя і творчості. В 1882 році побачила світ його праця «Жизнь и произведения Тараса Шевченка», видана в Києві в друкарні К. Мілевського. Чільне місце серед біографів Т. Шевченка посідає Олександр Кониський (1836–1900), уродженець села Переходівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Письменник, видавець, громадський діяч, він є автором двотомної біографії Кобзаря «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя», Львів (1898 – 1901), яка не втратила свого значення і в наші дні. Серед поетичного доробку Кониського сучасники відзначали вірш «На смерть Тараса Шевченка», надрукований у журналі «Основа», номер шість за 1861 рік. В останній його частині автор підкреслює значення величної постаті поета для України: Умер Кобзар! Його пісні Більше не гриміти… Почав вітер на могилі Сумно голосити; То завиє, то застогне, Жалібно заллється, Наче сокіл об могилу Крилами заб’ється; Б’ється, квилить, свіжу землю З могили змітає, Молить: «Встань, мій милий брате!» Ні! Не дочуває… Спи, Тарасе, тихо-тихо, Поки бог розбудить; Твою пісню в Україні Повік не забудуть.10

10

Кониський О.Я., 1990. – С. 513.


Лiтературний Чернiгiв

154

Одним із засновників Братерства тарасівців, які дали клятву на могилі Шевченка боротися за вільну Україну, був літератор, етнограф та громадський діяч Борис Грінченко (1863–1910). Він прибув до Чернігова 1894 року завдяки клопотанню Олександра Кониського для роботи в губернській земській управі. Того ж року Борис Дмитрович відкрив видавництво коштом І. Я. Череватенка (1865–1893) – письменника та мецената, який заповів на цю справу тисячу рублів. В місті друкувалися книжки для народу за низькими цінами, які набули значної популярності. Їхній загальний наклад склав двісті тисяч примірників, серед яких і твори Тараса Шевченка. Згодом активна просвітницька діяльність «братів», як називали себе М. Коцюбинський, В. Самійленко, Б. Грінченко та інші, сколихнула життя тихого губернського центру. Завдяки їм наприкінці ХIХ – початку ХХ століття в місті активно працював народний аматорський театр, де ставили п’єси українських авторів, серед них і Бориса Грінченка. Пожвавилася робота громадської бібліотеки, відбувалися літературні вечори. Чернігівські шанувальники Кобзаря вважали своїм громадянським обов’язком проводити кожного року вечори пам’яті Тараса Шевченка. Згадку про один з таких заходів знаходимо в газеті «Черниговские губернские ведомости» за 1903 рік: «Зал Дворянского собрания декорирован живыми цветами и зеленью. На эстраде – портрет Т. Г. Шевченко, задрапированный малороссийскими рушниками и цветами, ниже портрета – малороссийская бандура. Чествование началось исполнением кантаты Н. В. Лысенко «Бьють пороги» 11. Незважаючи на те, що в грудні 1899 року Грінченко звільнився з посади секретаря губернської земської управи, він разом з дружиною Марією Миколаївною долучився до складання каталогу колекції українських старожитностей, в тому числі Шевченкіани, які заповідав Чернігову для створення музею Василь Тарновський. Цю копітку наукову працю подружжя здійснило безкоштовно в дуже короткий термін. Завдяки їхньому подвижництву «Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновского», який побачив світ 1900 року і на сьогодні є важливим джерелом для дослідників. Згадуючи Б. Грінченка як педагога, етнографа, науковця, віддаємо належне його поетичній творчості. Шевченко для нього – геній, духовний батько нації, пам'ять якого зберігатимуть наступні покоління українців. «В степах над широким Дніпром Сумує самотня могила З високим і білим хрестом. І тую могилу Велику, Й того, хто в могилі поліг,– 11

Черниговские губернские ведомости. № 3187. 6.05. 1903


Історія

155 Уся Україна їх знає Й повік вона знатиме їх! «12 (Чернігівська Шевченкіана, 2015. С. 21).

Традиція вшанування пам’яті великого Кобзаря, започаткована видатними громадськими та культурними діячами Чернігівщини в кінці ХIХ – на початку ХХ століття, не згасла і донині. Як пророче сказав Володимир Самійленко, «Поет живе в серцях свого народу». Джерела: Кониський О. Я. Оповідання. Поетичні твори. К., Наукова думка, 1990. – С.513. Коцюбинський М.М. Шевченкова могила. Твори в 7 т. Т. 4. К., Наукова думка, 1976. – С. 8 – 9. Рідний край № 2 (39) 1894. – С. 194. Самійленко В.І. Твори в 2-х томах. Т.1. К., ДВУ, 1958. С.– 126. Тархан-Береза З. П. Святиня. К., «Родовід». 1998. – С. 146, 147–148 Чернігівська Шевченкіана. / Ред. Кол. Д. Іванов та ін. – Чернігів. «Десна», 2015. С. 21, 57, Черниговские губернские ведомости. № 3187. 6.05. 1903. Шляхами Тараса Шевченка. Чернігівщина, К., «Богдана», 2012. С. –18. Світлана ПОЛОВНІКОВА, старший науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського, заслужений працівник культури України, Наталія САМОХІНА, завідувачка відділу Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського

12

Чернігівська Шевченкіана, 2015. – С.21.


Лiтературний Чернiгiв

156

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃI Леоніду ГОРЛАЧУ – 80!

НЕ ДАЙ, ДОРОГО, НАМ СУМНОЇ СМЕРТІ Пригадую, як Микола Коваленко, мій одногрупник, знайомив мене зі своїм братом поетом Леонідом Горлачем у жовтні 1972, а відомий брат, тоді ж – із Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Миколою Вінграновським, Василем Діденком… У мене й так дух перехоплювало в знаменитому спілчанському «Енеї», а тут іще й по чарці… У голові поетичні райдуги розходилися-перемішувалися… Ледве встигав перемикатися, та й то наспіх, поверхово… Бо таки ж неймовірно зачаровувало… Вінграновське: Я п’ю за мить – за вогняне і чуле, За любощів священне забуття. Сучасна мить мені вже, як минуле, Сучасна мить мені, як майбуття. Гуцала: Де ти, хато бабина стріхата? Де твій бовдур в сажі, чи димар, що курівся димом волохатим до осінніх чи зимових хмар? Горлача: На небесах собі не знайдеш тверді – лиш на землі себе ти оправдай. Не дай, дорого, нам сумної смерті – веселої, козацької нам дай!


Ювілеї

157

А з гучномовця – Діденкове (лише не його, а оксамитовим баритоном Миколи Кондратюка): На долині туман, На долині туман упав. Мак червоний в росі, Мак червоний в росі скупав. Ми з Миколою лише переглядалися сторожко: не дай Бог, зачеплять і нас… Що читати, щоб не вдарити в грязь лицем? «Еней» давним-давно заснувало цигарковим димом. Густо-прегусто… Ні знаменитих козацьких розписів (в авторстві Анатолія Базилевича) не видно, ні наших облич… Та ніхто ні до кого й не придивлявся… Крім нас із Миколою, звичайно… Бо ми ж уперше отак… Віч-на-віч… Зі своїми кумирами, які не сходили з наших вуст не лише на бурхливих заняттях літературної студії, а й на перервах у коридорах… Чи після лекцій та семінарських… Лише один Григір Тютюнник ні слова не зронив за цей час. Стояв і мовчав, уважно слухаючи. Чогось не присів спочатку біля стола… Відсторонив запропоновану чарчину і слухав. Коли ж словесна естафета зупинилася на ньому, звичним порухом голови відкинув назад вороняче крило непокірної чуприни. – Ви ж знаєте, я віршів не пишу… Читайте краще ви… – Та в тебе ж проза – поезія, – кинув хтось із диму. – Не перебільшуй… Проза – це проза… Не претендую на дослівність, бо ніхто ж не записував тоді, але суть – та ж. Григір Михайлович помовчав, повільно обвів усіх поглядом і сказав: – Гаразд… Почитаю… Три зозулі з поклоном… Лише початок… Ми затамували подих. А Тютюнник, десь із диму, почав: – Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, – хата Карпа Яркового. А перед нею – рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ганку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса, – колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер не сяють. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина… Тютюнник замовк. І знову обвів усіх обважнілим поглядом. – Гадаю, досить. Хто хоче, дочитає у книжці. Звісно, я цю цитату не прочитав, як автор, напам’ять. Виписав із пізнішого видання. Але ж… Уже давно майже нікого немає з тієї компанії, лише ми з Горлачем залишилися. Напевне, для того, щоб один згадав, а інший підтвердив, що приблизно так усе й відбувалося.


158

Лiтературний Чернiгiв

Повернувшись до Ніжина, ми розкошували. Кого бачили!.. З ким чаркувалися!.. Які прості це люди!.. Живі класики!.. На засіданні студії розбирали докладніше їхні твори… І неприховано гордилися, що причастилися із джерел, з яких вони забили яскравими фонтанами… Та навіть якби поети мовчали зовсім, а ми з Миколою лише посиділи біля них, і то б!.. У творчості завжди отак: починаєш про одне, а опиняєшся в іншому… Не менш важливому… І викинути його аж ніяк не хочеться. Ще півтора року і буде півстолітній ювілей з тієї першої зустрічі. Уже й мене пригинає, не тільки Горлача. Коли помер його старший брат Іван, він подивився на мене затуманеними очима й довірливо казав: – Тепер ти замінятимеш мені брата. Коли пішов у засвіти його середній брат Олександр, я зрозумів його тугу без слів: Наше родство подвоювалося. Коли покинув цей світ Микола, наймолодший у родині Коваленків, мій одногрупник-друг, з яким ми незадовго перед тим зустрічалися, наша глибока мовчанка якнайвиразніше відлунювала недовисловленим болем. І ось… Неймовірно! Уже увісімдесяте десантувався Леонід Горлач у квітень! Чому так заковиристо? Все просто: вслід за назвою однієї із збірок нашого ювіляра. Коли то було? Але ж було… Було! Із наших юних жил википіло буйноцвітно. Поетичними збірками, романами у віршах, публіцистикою. Хто він мені, Леонід Горлач? Брат, друг, учитель… Брат – у всякому разі по поетичній крові. Друг – але ж друзів називають на «ти»! Між нами різниця у віці – дев’ять років. За ці майже півстоліття знайомства я так і не переступив бар’єр – називав і, сподіваюся, ще довго буду називати поета лише по імені й по батькові… Леонід Никифорович… Бо він завжди був для мене Учителем… Наставником! Прикладом високого служіння українській літературі. Хто він для нас? Відомий земляк. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Автор десятків книжок, за творами яких молодь учиться любити Україну, пізнає славне минуле нашого народу і його найвизначніших синів… А в чуб дедалі густіше заплітається сивина.


Ювілеї

159 *** Не переводяться хуртечі, Не завмирають на крилі… Чим більше літ беру на плечі, Тим дужче гнуся до землі. Чим тонше вітер відчуваю У відчайдушних парусах, Тим далі й далі пригасаю, Мов кущ калини на вітрах. Холоне шлях, який судилось Здаля відміряти мені. Не підведи, остання сило, Не дай упасти на стерні. Горби і виямки долаю, І погляд втомлено гострю. Чим більше дум перевертаю, Тим вищим полум’ям горю.

З роси і води, дорогий наш Леоніде Никифоровичу! Натхнення – повну душу. Здоров’я – повні жили. Чудового настрою – ціле небо. Анатолій ШКУЛІПА, від імені всієї Чернігівщини, редколегії журналу «Літературний Чернігів» і колективів газет, у яких ювіляр починав свій нелегкий творчий шлях


160

Лiтературний Чернiгiв

4 квітня 2021 виповнилося 80 років Леонідові ГОРЛАЧУ

ДОПОВНЕННЯ ДО ЕНЦИКЛОПЕДІЇ Можна вважати, що Ленідові Горлачу (справжнє прізвище – Коваленко) повезло. Довідка про нього у першому томі Української літературної енциклопедії є. А ось тим, чиї прізвища на «О-Я», до такого авторитетного довідкового видання – зась. Воно обірвалося на третьому томі, який побачив світ далекого 1995 року і закінчився інформацією про І. С. Нечуя-Левицького. Повезло нашому знаному землякові і ще раз, коли 31 січня 1967 року газета «Літературна Україна» опублікувала список новоприйнятих до Спілки письменників України, серед яких був і він – автор на той час першої поетичної книжки «Сонце в зіницях», яка побачила світ 1965 року. Нині газета письменників про нових членів Спілки повідомляє нерегулярно. Щодо згаданої енциклопедичної довідки, то з неї цікаві дізнаються, що народився Леонід Никифорович у селищі Ріпки на Чернігівщині. Закінчив 1963 Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя (нині університет). Друкується від 1958 року. Після першої випустив ще поетичні збірки «Лебеді», «Танок дощу», «Співучий млин», «Зірниці», «Світовид», «Ми у світі»... За документальні повісті «Магістраль віку», «Від Дніпра до Амура», «Далекосхідне кільце» (написані у співавторстві) удостоєний Республіканської премії імені М. Островського. Тут енциклопедичну довідку також, вважаю, слід доповнити, назвавши співавтора Горлача. А ним був Станіслав Тельнюк, який і автором даної довідки є. Тож йому було явно не з руки називати себе самого... Якщо вже мова зайшла про премії, то їх у Леоніда Никифоровича, окрім названої вище, цілий букет: ім. Г. Сковороди, ім. І. Нечуя-Левицького, ім. В. Винниченка, ім. А. Малишка, ім. М. Коцюбинського, ім. В. Свідзінського, Фундації доктора М. Дем’яніва «Свобода і мир для України». Не можу поручитися, що не пропустив якоїсь. Окремо, вважаю, слід сказати, що 2013 року Л. Горлач став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка – за книжку віршів «Знак розбитого ярма». Та хіба можна переоцінити вклад у вітчизняну літературу автора шести романів у віршах! Здається, на таке жоден з українських поетів не спромігся. А ще Леонід Горлач виступав із літературно-критичними нарисами, перекладає твори білоруських, вірменських, грузинських, єврейських, німецьких, чеських та інших письменників. Його окремі твори також перекладені багатьма мовами. І всі означені здобутки належать авторові, який ніколи не займався чисто


Ювілеї

161

літературною творчістю. Він завжди обіймав відповідальні посади – у Спілці письменників, очолюючи Бюро пропаганди художньої літератури, у журналістиці – в Ніжині, Чернігові, Києві. Авторові цих рядків повезло також, адже протягом кінця 1966-го – початку 1968 років працював з Леонідом Горлачем у молодіжній газеті «Комсомольський гарт» у Чернігові. Саме тоді й зроблена наведена тут світлина: на ній ліворуч Л. Горлач із автором цих рядків. А на збірці віршів «Співучий млин» його рукою виписано, на жаль, уже дещо вицвілий автограф: «... Сашкові Олійнику, з яким ми випили бочку горілки й написали тонну віршів». Відразу ж маю пояснити щодо бочки й тонни – то, звісно ж, гіперболи. Якщо ми й брали участь у корпоративах чи вітали із днями народжень колег, то налягали в основному на сухі червоні вина. У другій половині шістдесятих минулого століття на не вельми щедрих полицях продуктових магазинів усе-таки майже завжди були не лише ординарні портвейни та фруктово-ягідні напої, а й пристойні столові вина болгарського виробництва. А відносно віршів, то щодо самого Леоніда, як на мене, перебільшення не надто й велике. Просто не міг же він обійтися без комплімента на адресу колеги. А колегами ми не перестали бути й після того, як Л. Горлач залишив Чернігів і перебрався до Києва. Там він від самого початку (а це був 2002 рік) і понині редагує газету Чернігівського земляцтва «Отчий поріг», членом редакційної ради якої мав честь бути і автор цього ювілейного допису. Неодноразово мав я нагоду представляти твори земляка в літературному радіожурналі «Сонячні кларнети», який кілька десятиліть звучав у ефірі чернігівського обласного радіо. Однак не лише згаданий радіожурнал, випущені Леонідом книги, публікації у періодичних виданнях нагадували на Придесенні про поета-земляка. Л. Горлач ніколи не оминав нагоди побувати в отчих краях, зустрітися зі своїми читачами віч-на-віч. Не раз він звітував перед ними в трудових колективах, учбових закладах, зі сцен будинків культури, обласної філармонії... Усього не пригадати, та на деяких зустрічах варто зупинитися. Ось що сказав на відзначенні 60-річчя Леоніда Горлача про здобутки ювіляра секретар ради Національної спілки письменників України поет Михайло Шевченко: «... Нас навчили, щоб ми про себе говорили скромно. Але коли б ми навчилися говорити правду і я б говорив про Леоніда Горлача, то не побоявся б сказати: це видатний поет нашого часу, поет, доробком якого могла б гордитися будь-яка світова література. В тому числі... українська, яку я вважаю, особливо поезію, може, однією з найкращих літератур у світі». Леонід Горлач відповів коротко:


162

Лiтературний Чернiгiв

«... На отих березняках, на отих скупих грунтах, які у нас на Ріпкинщині, завжди народжуються справжні, порядні люди. Чи вони поетами стають, чи вони вчителями стають, чи вони просто чесно орють свою ниву. Отака земля в нас, видно, щаслива. Спасибі цій землі, яка мене народила». Ще раніше – у грудні 1977 року на Чернігівщині було започатковане літературне свято «Чуття єдиної родини», яке впродовж двох десятиліть приймало гостей із колишніх республік Радянського Союзу, а потім – і незалежних держав, що на його теренах утворилися чи відновили свою незалежність. Починалося це свято традиційно в селі Піски Бобровицького району, де народився Павло Тичина. Тоді, крім гостей із Росії, Білорусі, Грузії, Чувашії, там побував і солідний десант зі столиці України: Віктор Кочевський, Борислав Степанюк, Станіслав Тельнюк, Леонід Талалай та Леонід Горлач. Наступного ж дня по кілька учасників свята у супроводі чернігівських літераторів та журналістів побували на зустрічах із читачами в Куликівському, Менському, Сосницькому та Чернігівському районах. На другій світлині, зробленій автором цих рядків, якому випало супроводжувати гостей у Куликівський район, перший зліва – Леонід Горлач, а третя – білоруська поетеса Євгенія Яніщиць. Про цю поїздку у числі від 1 квітня цього року уже писав редактор газети «Світ-інфор» Петро Антоненко. Варто згадати і одну з останніх на сьогодні відвідин Придесення Леонідом Горлачем. Його творча зустріч із читачами відбулася в обласній бібліотеці імені В. Короленка 14 травня 2014 року. Після її закінчення автор цих рядків сфотографував на пероні Чернігівського вокзалу Леоніда Горлача (в центрі) із двома іншими представниками Ніжинської літературної школи Михайлом Кушніренком та Володимиром Сапоном. Олександр ОЛІЙНИК


Ювілеї

163

Сергію Ткаченку – 70! Віршувати він почав іще школярем, а свою першу книгу видав у полудень віку. Його село під Чорнобилем стало безлюдною руїною, а він, ставши на шлях Панька Куліша, створив перший у нашій країні часопис творчих сил глибинки. Він вірить в Україну і самого себе. Підтверженням цьому – його поетичні збірки, книги перекладів, літературознавчі моноґрафії. Відомий науковець, багаторічний співробітник Центральних установ ООН у Нью-Йорку, лауреат кількох літературних премій Сергій І. Ткаченко нещодавно відзначив своє 70-річчя – у доброму настрої, при високій працездатності та з вірою у високе призначення того, чим займається в житті.

Сергій ТКАЧЕНКО:

Кінець історії проголошувати ще рано ► Восени 1974 року, з борту крейсера «Свердлов», який щойно здійснив візит ввічливості до міст Росток і Варнемюнде (НДР), я написав листа на романо-ґерманський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка, в якому попросив детальніше ознайомити мене з фахом перекладача й умовами вступу на факультет, бо саме туди я збирався подавати документи після флотської служби. Відповісти на мій лист деканат доручив своєму студенту, який також служив на флоті і відтак заохочував усіх своїх знайомих до навчання на перекладацькому відділенні. Як мене тоді це підбадьорило! Моє запитання буде таким: чи це не Ви, Сергію Івановичу, відписали тоді мені? С. Т.: Ні, то був не я. Восени 1974 року, закінчивши університет і отримавши звання лейтенанта, я перебував ув Арабській Республіці Єґипет, у місті Олександрії, де знаходилась база ВМФ СРСР і де я виконував обов’язки військового перекладача у складі ґрупи радянських постпредів, забезпечуючи усним та письмовим перекладом Четверту Середземноморську ескадру. ► Звичайно, я свідомо провокую Вас на гру, хоча все ж могло бути, бо сходиться у часі й реаліях. Мене тоді завернула журналістика: на факультеті, де я зазнав фіаско чотирма роками раніше, вперше запроваджували творчий конкурс перед вступними іспитами – і я не встояв, хотілось себе випробувати… А як Ви, за якими принципами й критеріями обирали собі фах? С. Т.: У шкільні роки я досить скептично ставився до проґрамної літера-


164

Лiтературний Чернiгiв

тури – як української, так і російської, однак читанням вельми захоплювався, переважно пригодницьких романів. Полюбляв також точні науки – фізику і математику (зі старшим братом Юрієм ми рішали задачки Річарда Фейнмана) і особливо хімію (навіть їздив на обласні хімічні олімпіади, що було заслугою моєї мами – хіміка і біолоґа за фахом). Мріяв зайнятися біонікою, однак таких факультетів із такими науками тоді ще не було, а присвячувати себе окремо біолоґії чи електроніці я не хотів. В якості резервного аеродрому обрав анґлійську мову: тут спрацював вплив мого середульшого брата Всеволода, який у пору мого старшокласництва якраз і був студентом згаданого Вами факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. ► Сергію Івановичу, що Вас спонукало на початку цього тисячоліття (через кілька десятиліть роботи у столиці й за океаном) обізватись до Приятрання? Тоді в Україні з’явився журнал під назвою «Ятрàнь», при чому з наголоcом на другому складі у назві цієї ріки. Це була Ваша ініціатива. Не полінуйтесь вкотре розтлумачити нашим читачам оце неоднозначне наголошування! С. Т.: Як зазначалося в моїй книзі «Пророки Степу & апостоли Лісу», головним мотивом цього вчинку було бажання – в час згущення соціальної тьми – «запалити свою свічу». Де це зробити, як не серед земляків? Щодо наголосу в назві славетної ріки, то я орієнтувався на те, як її вимовляють приятранські жителі. Потім, через багато років, саме такий наголос підтвердив наш знаний лінґвіст професор Костянтин Тищенко. Можна запитати: звідки ж тоді взявся наголос на першому складі? Увів його в наш ужиток «шляхетський маршалок» і «король польських балагулів» Антін Шашкевич – автор слів до знаменитої пісні. Польські слова, як відомо, мають наголос на передостанньому складі. ► На той час це був перший журнал української глибинки. Ви видавали його за свої кошти. Всього побачили світ дев’ять випусків. Плановані перспективи згорнулись через неувагу читачів, фінансову неспроможність? С. Т.: Причиною згортання журналу був мій вихід на пенсію, коли можливості відривати кошти від сім’ї різко скоротилися. Втім, спрацювало також моє розчарування в творчих потенціях «глибинки». Коли я тільки задумував всю цю справу, то за орієнтир мав постать Панька Куліша, який, живучи на хуторі Мотронівка, перекладав Біблію і Шекспіра. Надихав мене також приклад Петра Сороки, мешканця села Петриківці на Тернопільщині (яке, як потім виявилось, є елітним передмістям Тернополя!). Що б ми не вигадували, а культура виникає і підтримується там, де є університети і музеї, справжню культуру не створиш «оподаль від людей, розмов, бібліотек».


Ювілеї

165

► Ваше рідне село нині знаходиться в Чорнобильській зоні. Наскільки воно Вам дороге і чи доводилось бувати там після аварії на АЕС? С. Т.: Чорнобильську катастрофу називають за іменем Чорнобиля, але ще ближче до тієї АЕС – всього за два (!) кілометри – знаходилось село Ново-Шепеличі, де я з’явився на світ. Мої батьки виїхали звідти, коли мені було кілька років, і з тих пір я там не бував (хоча й постійно поривався, та все ніяк не міг викроїти час). Зараз це село покинуте і занедбане – самі безлюдні руїни. ► Народився в Чорнобильському районі на Київщині, у школу пішов у Голованівську, у 5-ому класі навчався вже в Ульянівці (нині Благовіщенське). Чому так часто мінялось у Вас місце проживання? С. Т.: Причина – зміна місця роботи батька. Мій батько родом з Миколаївщини, з села Мар’янівки Баштанського району. У липні-вересні 1941 року батько командував стрілецькою ротою, укомплектованою моряками Дніпровської флотилії. Під час Київського котла був тяжко поранений і дивом вижив. У час німецької окупації утримувався як бранець. По закінченні війни і через кілька років роботи на Чорнобильщині отримав направлення на роботу в Київ, документ про що на радощах показав товаришу. Товариш «на радощах» за друга порвав той папірець. В результаті батька направили не в столицю, а в найбільшу глухомань тодішньої України – село Свірневе Голованівського району на Кіровоградщині, фахівцем місцевої МТС. Батько добре працював, і його згодом перевели до райцентру, а після укрупнення трьох районів – в Ульянівку (нинішнє Благовіщенське). Як бачите, тут усе дуже просто. ► Судячи з Ваших рецензій, літературних портретів, Ви серйозний фахівець із літературного ремесла. Але ж на відділенні перекладачів романоґерманської філології цьому не навчали. Звідки ці пізнання на рівні профі? І взагалі, коли Ви відчули, що у Вас зріє поет? С. Т.: На відділенні перекладачів панував культ практики іноземних мов, якими ми, перекладачі, дійсно блискуче володіли, через що наше ставлення до паралельного, укомплектованого майже виключно дівчатками, філолоґічного відділення (у структурі спільного для нас факультету романо-ґерманської філолоґії) було дещо зверхнім: дівчаток-філолоґинь ми погордливо називали «романо-циганками». Я поділяв професійну гордість хлопців-перекладачів, однак у той же час потай заздрив дівчатам, бо їх підготовка мала солідніший теоретичний фундамент. Що я робив? Самотужки студіював книги теоретиків мови і літератури – потім це мені стало в пригоді при вступі


166

Лiтературний Чернiгiв

до аспірантури. Що стосується поезії, то цим захопленням я почав грішити ще в школі, а в Університеті став заходжуватися біля поетичного перекладу. ► У книзі «Пророки Степу & апостоли Лісу» (Київ, «Рада», 2012) я надибав кілька гуртових знімків письменників (Петро Сорока, Марина Павленко, Віктор Полянецький, Леся Степовичка, Євген Баран, Богдан Бастюк – кого впізнав), які під Вашим проводом подорожували нашими степами на початку нинішнього тисячоліття. Чи підтримуєте Ви стосунки з ними? Творення «Ятрàнської Громади» завершилось, ледве розпочавшись. Кажу про це з сумом, бо дуже велику справу Ви задумали, однак «народ провідника не зрозумів», як це вже не раз траплялося в нашій історії. Які причини? Люд зневірився у недавніх багаторазових обіцянках першого незалежного десятиріччя і тому розчаровано сприйняв запропоновану Вами «Обітницю»? Місцеві влади побачили у Вашій особі серйозного конкурента? Чи просто Вам не вдалось донести до земляків свої полум’яні заклики і благородні перспективи? Мене особливо вразив той факт, що після прочитання Вашого «Звернення» перед зборами директорів і викладачів освіти району та представників місцевої адміністрації жоден із них не придбав за демпінговою ціною перше число щойно заснованого журналу «Ятрань»… Проте за ті кілька років Ви зробили багато: гуртували письменництво Центральної, Західної і Східної України та столиці, видали дев’ять номерів свого журналу, презентували його в столиці за участі провідних письменників країни… Як Ви осмислюєте результат своїх потуг? Зізнаюсь, що я й сам мав би бути причетним до тих мандрів Серединною Україною, допомогою у становленні «журналу глибинної України» (у перших восьми числах знаходжу себе членом Редакційної ради), але обійшовся хіба подачею оповідання, бо й сам я був зайнятий тоді по вуха (і Спілка, і «Вежа», і багатотомне видання «Реабілітовані історією»). Однак, попри все, тепер жалкую, що тоді не долучився. С. Т.: Петра Сороки і Богдана Бастюка вже немає серед живих. Щодо решти названих Вами письменників, то нині реґулярні стосунки я підтримую лише з побузьким земляком – харківським прозаїком Віктором Полянецьким. Що стосується «Ятранської Громади», то це була ще одна із моїх фантазій, яка не стала повномасштабною реальністю. Від комуністичних часів наша творча публіка успадкувала дитсадкове ставлення до життя, коли їх, як малих дітей, хтось має водити за руку, поїти, годувати, селити в готелі. У всі ті мандри Україною, які я орґанізовував протягом багатьох років, дехто з наших письменників їздив із трьома гривнями у кишені. Що стосується участи письменників-кіровоградців у творенні журналу «Ятрань», то я від самого початку запрошував до його редакційного складу Леоніда Куценка, однак пан Леонід відмовився, пославшись на зайнятість написанням дисертації.


Ювілеї

167

► Як Ви сприйняли перейменування Кіровограда? У «Ятрàні» Ви ще задовго до 2016 року називали це місто то Новокозачином, то Козакоградом. І таки наблизили його перейменування своїм віршем, що має назву «Сергію Кірову». С. Т.: Перейменування Кіровограда на Кропивницький гаряче підтримую, хоча вважаю, що краще було б повернутися до історичного Новокозачина. ► Пане Сергію, дозвольте у Вас звіритись із посилом нобелівського лауреата Йосипа Бродського, який радить для обов’язкового прочитання такі книги світової і вітчизняної літератури – «Магабгарата», «Епос про Ґільґамеша», «Старий заповіт», «Іліада» й «Одіссея» Гомера, «Історія» Геродота, «П’єси» Софокла та Есхіла. А який список Ви запропонували б українським читачам? С. Т.: З тим складеним для американських студентів списком Йосипа Бродського знайомий, мабуть, не кожен доктор філолоґії. Чому в тому списку мають бути твори переважно літераторів? Чому там не можуть бути праці фізиків, психолоґів, космолоґів, природознавців? Чому там є місце для Св. Авґустина і Хоми Аквінського, Де Кюстіна і Монтеск’є і нема місця для Стівена Хоккінґа і Річарда Докінса, Карла Саґана і Роджера Пенроуза? Поступ літератури і мистецтва в цілому ніколи не йшов у відриві від розвитку точних наук: історія народження теорії відносности та квантової механіки і хід становлення кубізму та абстракціонізму – переконливе тому підтвердження. ► Ви своїми публікаціями підносите поезію Володимира Бровченка, називаючи його «некоронованим корифеєм» і «маршалом від літератури». С. Т.: Я й нині не відхрещуюсь від такої оцінки. Наша критика неповною мірою усвідомлює ексклюзивність цього письменника. Те, що за книгу «Повернення Богородиці» Володимиру Бровченку не присудили Шевченківської премії, – пляма на нашій літературі. Ще за життя поета я опублікував моноґрафію про його творчість, за яку очолюваний Борисом Олійником Український фонд культури присудив мені Міжнародну премію ім. Володимира Винниченка. Вже після смерті Володимира Яковича я підготував книгу його вибраних поезій, до якої вибрав сто віршів із сорока його книг і написав аналітичну передмову, де показав приховану віртуозність цього «невизнаного майстра слова». Про все це я звітував на творчому вечорі, присвяченому пам’яті В. Бровченка, який кілька років тому було проведено в київському Музеї української літератури. Нова книга готова до друку. Хто профінансує її видання? Знову сам автор?


168

Лiтературний Чернiгiв

► Глибока екзистенційна криза в українській літературі почалася із приходом постмодернізму, що вродився на ґрунті ліберальної економіки з «дрімучим індивідуалізмом і возведеною у ступінь найвищої чесноти нестримною жадобою наживи». Це Ваші твердження. Скажіть, як довго це триватиме? С. Т.: Всі знають слова Вінстона Черчіля про демократію як «найгіршу форму правління», кращої від якої людство поки що не придумало. При цьому мало хто знає про вади лібералізму, висвітлені в «Чорних зошитах» Мартіна Хайдеґґера, які цей філософ заповідав опублікувати лише через 40 (!) років після своєї смерті. Найтяжчий історичний злочин Росії полягає навіть не в тому, що вона, прагнучи відродити свою імперію на пострадянському просторі, не дає жити таким незалежним державам, як Україна, а в тому, що вона в перевдязі своєї попередниці Совдепії нещадно придушувала всі спроби виходу за рамки концтабірного сталінізму і побудови «соціалізму з людським обличчям» та «єврокомунізму». Попри крах СРСР та інших зріднених із ним тоталітарних режимів, марксистська ідея не вмерла, про що свідчить блискуче дослідження одного з найвидатніших філософів сучасности Славоя Жижека «Повний відкат: до нових основ діалектичного матеріалізму». Так що, всупір твердженню Френсіса Фукуями, «кінець історії» проголошувати ще рано. ► «Обсяг його знань і коло інтересів вражають. А ще – непоказний, ненаграний патріотизм, любов до України» – таку характеристику дав Вам Сергій Піддубний. Навіть у Ваших літературознавчих текстах бринить вболівання за долю України. З американської далечі краще видно наші недоліки й недохопи? С. Т.: Коли я в Україні, то критикую своїх земляків за всі їх недоліки (бо хочу якнайшвидших змін на краще), а тут я затятий український патріот, що нікому не дозволить сказати поганого слова на адресу моєї Батьківщини. ► Пред’являючи претензії українцям-політикам, Ви майже не критикуєте українців-літераторів. У винятковому випадку можете допустити на адресу письменника обережний натяк («поет середньої руки») чи назвати претензії на художню прозу «публіцистичним дослідженням» – але без злоби, без насмішки. Нерідко зауваги до посереднього твору Ви перетворюєте на власну статтю стосовно проблематики, яку рецензуєте: так я зрозумів коментар до книг Миколи Ковальчука. Цей коментар слід було б уважно прочитати насамперед тим, хто й досі відзначає Дев’яте травня як День перемоги.


Ювілеї

169

С. Т.: Щодо використання «посереднього твору» як приводу для розгляду цікавої та актуальної проблематики, то Ви маєте цілковиту слушність: я не вважаю, що письменника слід повчати, аби його чомусь навчити. Колись Поль Верлен запитав ув Артюра Ремба: «Чи може один письменник навчитися чомусь у іншого письменника?» На що Рембо відповів: «Тільки в тому разі, якщо це поганий письменник». Хоча, звичайно, вони впливали один на одного. ► Окремої розмови заслуговує видана позаминулого року «Парламентським видавництвом» Ваша книга «Невідомий Артюр Рембо». Унікальність цієї книги полягає в тому, що в ній, крім здійснених Вами перекладів 33 поезій цього світового класика, містяться французькі ориґінали його віршів і їх існуючі переклади українською, російською та анґлійською мовами плюс наукові тлумачення цих віршів і їх порівняння: кожен із цих коментарів читається як новела (обсяг книги – 464 сторінки). Нічого подібного я у своїх руках ще не тримав. Про книгу можуть говорити науковці і читачі нашого краю, бо Ви передали на область кілька пакунків із примірниками цієї книги. С. Т.: Дякую Вам за Ваші добрі слова. Нині я готую наступну книгу, в якій будуть охоплені менш відомі ранні та пізні твори цього французького автора. ► Як Ви оцінюєте життя українців? Запитую про це, враховуючи ремарку Вашого друга, сходознавця Валерія Рибалкіна, у якого Ви колись («Ятрань», №1, 2002) брали інтерв’ю: «А хіба наша держава, крім добробуту самих державних функціонерів та опричників-держиморд, турбується ще про щось інше?». Чи змінилося щось за десятиліття, звідколи відбулася та розмова? С. Т.: По-перше, як писав класик, не існує таких злочинів, на які б не пішла буржуазія заради надприбутків. У цивілізованих країнах апетити аж надто жадібних до наживи ділків гамуються строго встановленими законами. У нас же подібні ділки поводяться так, ніби на них нема жодної управи. Бо як же ще можна пояснити тарифи на комунальні послуги в обсязі, що перевищує зарплати і пенсії? Що ж тоді людям їсти і пити? По-друге, в цих бідах винен і сам народ, бо за останні тридцять років він часто й густо вибирав собі таких очільників, що ті вибори скидалися на акти колективного самогубства. Зізнаймось: якби ще на початку нашої незалежности, у 1991 році, за В’ячеслава Чорновола проголосувала не третина виборців, а дві третини, як за Леоніда Кравчука, то економічний і політичний стан України був би нині геть іншим і не стояла б вона зараз із простягнутою рукою перед лицем усіх загроз.


170

Лiтературний Чернiгiв

► За життя Ви побували у багатьох країнах світу. В яких, якщо не секрет? І як часто виникало питання: коли ж моя нація житиме так? С. Т.: Тих країн не так уже й багато, однак можу з певністю сказати, що побував я у всіх частинах світу, за винятком хіба-що Австралії та Антарктиди. Щодо Вашого другого запитання, то ось мої враження від однієї з тих країн: Прилетів. Їду Домініканською Республікою В одному автобусі із всюдисущою рос-публікою. Вздовж дороги хатки – яка знайома картина: Ніби глянула в очі мені глибинна моя Україна. ► Який цінний досвід Ви здобули на багаторічній дипломатичній роботі? Не виникає бажання написати спогади про найцікавіші дні проминулого? С. Т.: Писати традиційні спогади про колеґ, з якими я працював у Службі письмового перекладу Секретаріату ООН (хто що пив і їв, як одягався і т. і.), я не хотів, натомість підготував спецкурс (в обсязі навчального посібника) із лекційних і практичних занять на тему «Переклад документації міжнародних орґанізацій», який мав минулого року викладати бакалаврам і маґістрам Київського Національного лінґвістичного університету, однак пандемія коронавірусу, на жаль, зірвала ці плани. Щодо власне українців в ООН, то все, що можна було сказати про них, я сказав, зокрема у двох сонетах, присвячених нашому тогочасному Постійному Представникові Геннадію Удовенку: в одному з них – звернувшись до нього з критикою, коли він ухилився від питання про Голодомор, а в іншому – озвавшись із похвалою, коли він став справдешнім покровителем тамтешньої української квоти. Що стосується інших секретаріатських компатріотів, то я свого часу присвятив їм серію досить колючих епіґрам, написаних у формі рубаї. Ось деякі з них: Тобі, компатріоте, рідна мова – Як вихідний костюм, як празникова Сорочка, що вдягаєш для гостей. Мені – щоденних дум і справ основа. *** Хоч він зі Львова – вуйко-західняк, Вкраїнцем не вважа себе ніяк, Старається все більше по-московськи... Гей, Довбуше, тут явно щось не так!


Ювілеї

171

*** Хоч він балакає здебільшого «по-руськи», Уміє по-анґлійськи й по-французьки І навіть по-арабськи – о мастак! Лиш по-вкраїнськи щось сказати – дзуськи! ► Вірите, що Вашим пером водить Бог? С. Т.: Думаю, що у незбагненного для нашого розуміння Творця Всесвіту, в господарські обов’язки якого входить потреба підтримувати баланс і порядок у мільярдах ґалактик, кожна з яких є велетенським муравлищем із сотень мільярдів зірок, туманностей і планет, є набагато важливіші турботи. ► Як Вам сьогодні живеться в Америці? Розкажіть трохи про свій побут, родину (Ваш син Тарас ілюстрував моє оповідання «Ґерґуни»), плани… С. Т.: Завдяки фантастичним можливостям сучасних комп’ютерних технолоґій світ незбагненно зблизився. Кілька тижнів тому я брав участь ув онлайновій Міжнародній конференції з проблем перекладу, орґанізованій київським Університетом ім. Михайла Драгоманова, спілкувався з

Авторський вечір Сергія Ткаченка в НСПУ. Головує Петро Осадчук. Виступає Всеволод Ткаченко. Київ, травень 2007 року.


172

Лiтературний Чернiгiв

Сергій Ткаченко на зустрічі з письменниками Чернігова. Музей Михайла Коцюбинського. Травень 2019 року. Головує Михась Ткач. ученими із Києва, Харкова, Черкас, Ґданська. Моя постійна зануреність у літературне життя України в контексті мого фізичного перебування переважно в Америці – явище абсолютно нормальне у сучасному світі. Щодо мого сина, то він зараз займається композиторством – пише музику для співаків і кінорежисерів. ► Сподіваюсь на нову зустріч із Вами. Де – у Кропивницькому, в Києві, у Теліжинцях? С. Т.: Будь-який варіант є чудовим! У Києві ми підемо на Андріївський узвіз, де художники виставляють свої картини, декотрі з яких уже прикрашають моє тутешнє житло, у Кропивницькому ми прогуляємось вулицями театральної столиці України і зустрінемось зі студентством Винниченкового університету, а в Теліжинцях ми помріємо на зелених пагорбах села, яке дало Україні двох майстрів письменницького цеху – славетного поета і потужного есеїста. Запитував Василь БОНДАР Редколегія журналу «Літературний Чернігів» щиро вітає талановитого поета, перекладача, нашого постійного автора зі славним ювілеєм – 70-річчям від дня народження! Бажаємо чудового настрою, натхнення, міцного здоров’я, нових творчих здобутків. З роси і води!


Критика, рецензії

173

Літературний

Критика, рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ

ПОЕТИЧНИЙ МАЙСТЕР-КЛАС ОЛЕКСАНДРА ГАДЗІНСЬКОГО Чи можна бути в літературі без книжки чи збірки віршів? А з кількома десятками книжок і збірок не бути поетом? В обох випадках відповідаю ствердно. Для прикладу, ім’я Івана Баркова вперше з’явилось у пресі в 1768 році – в рік смерті поета – в лейпцігському виданні «Neue Bibliothek…» серед біографічних довідок про інших російських сучасників автора рукописної «Дівочої іграшки». Згодом і авторитетний Ніколай Карамзін у 1802 році сказав про нього, що Барков «більше відомий власними жартівливими віршами, які хоча ніколи й не були надрукованими, проте їх не знали хіба що поодинокі шанувальники літератури». З 1813 року і, власне, до кінця життя ім’я Баркова не сходило з вуст Пушкіна: воно постійно виникало в його віршах, листуванні, записниках, усних розмовах. Зрештою, у постсовдепівській Росії в санкт-петербурзькому видавництві «Академічний проєкт» побачило світ «Повне зібрання віршів» (2005) поета, що мав скандальну репутацію. Дещо схожою була історія з поетом-бардом постсталінської доби Володимиром Висоцьким, якого активно почали друкувати вже після смерті митця, під час розпаду СРСР. З українського письменства насамперед варто згадати поета й перекладача Василя Стуса, поета-сатирика Миколу Холодного та багатьох інших митців-«інакодумців», твори яких за життя авторів поширювалися хіба що в «самвидаві». Тоталітарний режим розправлявся з поетами (а вони були такими насправді!) через те, що не проміняли власні переконання на матеріальні блага й нагороди з рук «злодіїв у законі». Натомість десятки й сотні членів СПУ (тепер НСПУ) – Шеремети, Стебуни, Неходи, Коротичі, Задорожні, Коваліви, Андрущенки тощо, лауреати різноманітних літературних премій і нагород, автори багатьох книжок як не були поетами, так ніколи ними й не стануть. Отже, поезію – мислення в образах, а за О. Гадзінським, «Роль поета у


Лiтературний Чернiгiв

174

світі – // Завмирати від подиву. // Перелити в метафори // Здивування дитяче, // Бути волхвом і знахарем, // Мати серце гаряче», – визначають не збірки, не нагороди, а передовсім талант. Він або є від природи, або ж автор ганяється за кількістю видань, премій та інших матеріальних благ, переконуючи себе самого та інших у тому, що упіймав Бога за бороду. Однак усе це, звісно ж, із літературою не має нічого спільного. На відміну від багатьох своїх ровесників, які не увійшли, а в’їхали в поезію на Пегасах, галопуючи й підстрибуючи від нарцистичної самозакоханості, Гадзінський не поспішав друкуватися, хоча й сам не раз мережив папір. Але віддавав перевагу читанню, робив перші спроби в перекладі, спілкувався зі знавцями-професіоналами, зосереджено вслухався в неповторну музику реальної дійсності. Він розпочинав свій літературний шлях виважено, спокійно, не надаючи цьому особливого значення. Шанобливо схиляв голову перед видатними попередниками у всесвіті Слова. Для нього творчим кредо став запис Остапа Вишні у щоденнику «Думи мої, думи»: «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!» Колись із О. Гадзінським ми відвідували засідання однієї літературної студії Гоголівського закладу вищої освіти. Як чудово, що в Ніжині Для іскрою уражених Всі дороги наїжджені До літстудії нашої, Котра має традиції, Котра має кондиції, Товариство добірне, Що поезії вірне. («Добірному товариству») Разом з іншими «іскрою уражених» слухали цікаві розповіді про письменників та їхні твори, мудрі поради свого улюбленого керівника, доброзичливого й водночас вимогливого наставника Павла Олександровича Сердюка. На літстудії декламували власні вірші, обмінювалися думками, дискутували. По редакціях ходити не дуже й хотілося, адже там охоче брали здебільшого «датські твори» (до чергової дати з дня народження БланкаУльянова-Леніна чи з’їзду КПРС і т. п.). А писалось інше – не галасливе й набатне, а тихе й щемке, потаємне, ліричне, інтимне. Грілися в імені Миколи Гоголя – першого славетного випускника Ніжинської гімназії вищих наук графа Безбородька. Великий і білопінний фасад колишньої гімназії прикрашали меморіальні дошки з прізвищами


Критика, рецензії

175

інших видатних випускників – Н. Кукольника, Є. Гребінки, М. Гербеля, О. Афанасьєва-Чужбинського, Ф. Богушевича, Л. Глібова, О. Кониського, А. Мокрицького та інших. У «Елегійній оді Ніжинському університетові» поет з неприхованою теплотою і ніжністю назвав навчальний корпус філологів Білим Лебедем і став перед ним на коліна: Залишусь вічним твоїм студентом, А ти – замисленим небожителем Пребудеш вічним моїм Учителем! Олександр Гадзінський уже в студентські роки був поетом, хоча друкувався в місцевій пресі спорадично, про збірку ж віршів, імовірно, й не мріяв. Згодом наші дороги розбіглися. Кожен, як міг, орав свою ниву, тягнув ярмо літератури. Щоправда, Кузьма Журба якось зауважив із цього приводу: «Де гніт ярма – поезії нема». Можливо, й через це книжка поезій у Сашка так довго не з’являлась. Час від часу про літературного побратима доходили звістки, що він учителював у чорноземному й нафтоносному Талалаївському районі на Чернігівщині, потім – у школах Запоріжжя, понад двадцять років працював старшим викладачем кафедри української літератури в Альма матер, керував літературною студією Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя з 1996 по 2016 рік. За цей період стали поетами, знаними в Україні, вихованці літстудії Олена Степаненко, Анна Малігон, Володимир Худенко, Тетяна Винник, Ярослав Гадзінський, Олена Марченко, Ольга Роляк, Тетяна-Марія Литвинюк та інші. Серед вихованців Олександра Євгеновича – переможці і призери Всеукраїнського конкурсу Малої академії наук у номінації «Літературна творчість». Він також незмінно і впевнено тримав редакторське кермо поетичного альманаху «Стежка до Шевченка». Як бачимо, О. Гадзінському було не до власної книжки – пропускав наперед молодшу генерацію літературних талантів. Однак на сторінках антологій «На пагорбах століть», «У храмі духу», «Литаври», у журналі «Літературний Чернігів» незрідка друкувались його маленькі перлинки. Запам’ятався паліндром «Поділля»: Є у дерев овид – Буг з околом. Молоко з губ – диво вередує. Пил з лип. Вік соло ґедзів – не себе нагорода. А дорога!.. Небесен Віз, де Голосків. (Літературний Чернігів. 2010. №1)


176

Лiтературний Чернiгiв

І ось нарешті поет наважився на книжку, яка нещодавно побачила світ у ніжинському видавництві «Орхідея». Видання має символічну назву – «Зустріч випускників». Композиційно книжка поезій скомпонована з трьох розділів: «Теплі сніги шістдесятих», куди увійшла поетична кардіограма серцебиття ліричного персонажа означеної в заголовку доби; «Слова як скрики» – вірші на сучасну тематику; «Метеоритний дощ» – переклади зарубіжних поетів. Будь-яка епоха, кожне нове покоління перекладачів прагне по-своєму зрозуміти літературний шедевр. Процес творчої рецепції світової літератури невичерпний. Гадзінський запропонував свою візію літературної класики. У кількох рецензіях на книжку, що уже з’явилися в друкованих ЗМІ та в інтернет-виданнях, її назва потрактована в метафорично-символічній площині: «Випускники, як мені здається, – зауважує Тетяна Сидоренко (цікаво – чи не колишня випускниця Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя?), – це вірші Олександра Євгеновича, випущені з його творчої уяви, свідомості й навіть підсвідомості на волю, в читацький вжиток, і вони зустрілися саме тут, – у невеликій поетичній збірці на 146 сторінок, щоб бути прочитаними, сприйнятими, проаналізованими». Оригінальна версія, безперечно, має право на існування. Науковець, який береться за дослідження поетичного слова, стикається з об’єктом, рівнозначним за своєю безмежністю космосу, – із філологічним всесвітом слів і думок: він так само невичерпний, як і його праобраз. Процес творчої рецепції літературного твору чи книжки також безмежний. Утім, і я хочу долучитися до когорти тих, хто роками чекав оприлюднення збірки віршів Олександра Гадзінського. На мій хлопський розум, назва книжки або її заголовок – графічно виокремлений елемент структури видання, словесний символічний знак, що випливає зі змісту публікації. Своєрідною авторською «підказкою» може бути вміщена в книжці поезія під тією ж назвою. «Гоголь-янгол // чи // Гоголь-Яновський?», випускник першого набору Гімназії вищих наук, «в реактивній труні» …летить коридором – енергійний, як твел, Відчиняючи поглядом двері, І від погляду того тремтить універ, Ходять ходором душі завмерлі! Що, як впишеться знову у наш вертоград!? Упишеться, неодмінно впишеться. Ліричний герой знає це достеменно, адже містично-реалістичний, гротескно-саркастичний Гоголь нині також


Критика, рецензії

177

актуальний, як ніколи. З його Хлєстаковим, у якого «легкість у думках незвичайна», зі «свинячими мордами» чиновників, що оточують Городничого, врешті-решт із «мертвими душами» нібито живих захисників трону. Твори Гоголя і сьогодні продовжують приносити радість читачам, дивувати їх і навертати до пошуків морального самовдосконалення. Проблеми, порушені прозаїком у «Вибраних місцях із листування з друзями», зокрема в главах «Про те, що таке слово», «Поради», «Просвіта» та ін., залишаються актуальними й у наш час. Хіба нині, коли так багато видано й видається різної літератури, для кожного, хто стоїть на сторожі материнської мови, не є важливою істина: «Працювати зі словом треба чесно. Воно є найвищим подарунком людині від Бога». Ось і перевіряє поет О. Гадзінський самого себе на жертовнику власної вимогливості – чи гідно він продовжує настанови славетного попередника. Розкішну передмову до книжки під назвою «За три милі до зірок» написав відомий поет Анатолій Шкуліпа, теж випускник Гоголівського університету та його літстудії. «Спинившись за три милі до зірок, не варто довго затримуватись, – зауважив насамкінець. – Помилувався та й годі! Вперед! Чим ближче до манливих небесних світил, тим більше світла – і в очах, і в серці, і в душі». Є в книжці О. Гадзінського згадки і про інших випускників Гоголівки. Зокрема, епіграфом до поезії «Замовляння» поет узяв рядок з вірша відомого письменника і вченого Анатолія Мойсієнка, звісно ж, випускника Ніжинського університету – «Поезіє, пробач мою любов…» На користь запропонованої рецепції назви книжки Гадзінського промовляє також і поезія «Розмова із Пушкіним про Чорнобиль і не тільки». Попри дотепну нарізку-попурі із пушкінських парафраз («В свинец и олово // Одетые леса…» замість «В багрец и золото одетые леса…»); («Полустрана, но есть надежда…» замість «Полуподлец, но есть надежда…»); («А я твою хвалу и клевету // Приемлю равнодушно» замість «Хвалу и клевету // Приемлю равнодушно») тощо, підтекстуально проступає вірш В. Маяковського «Ювілейне», в якому «агітатор, горлан» переконано стверджував, що «нам і після смерті // стояти майже поруч: // ви на Пе, // а я // на еМ». Так, у майбутніх антологіях, можливо, зберуться колись усі випускники відомого університету і в алфавітному порядку займуть свої місця. Олександр Гадзінський виявив свій талант і в царині поетичного перекладу. Рідко в якого письменника оригінальні й перекладні твори пов’язані між собою так тісно, як у нього. Європейська віршова культура, інтерес до новітніх модерних форм та умонастроїв позначилися і на його перекладацькій діяльності. Він вживається в духовний світ іншомовного митця (а це вірші Марії Конопницької, Юліана Тувіма, Людвика Єжи Керна, Чеслава Мілоша, Арсенія Тарковського, Андрія Вознесенського та інших представників європейського поетичного сузір’я), прагне осягнути історію


178

Лiтературний Чернiгiв

його народу, культуру, побут, звичаї, епоху, самобутність авторського ідіостилю. Складається враження, що Гадзінський перекладає лише ті поезії, які хотів написати сам. Оригінал і перекладений текст у книжці вміщені поруч: «автор ніби заохочує оцінити якість перекладу, бо не боїться, адже ця якість – дійсно високого ґатунку» (Т. Сидоренко). І все ж почасти О. Гадзінський вдається до ризикованих новацій. Так, у відтворенні «Війона» А. Вознесенського – «Я желаю, чтоб жили вешне! // Чтоб на виселице в городке // Амнистированный повешенный // Крутил сонце на турнике» українською мовою перекладач необґрунтовано вживає вульгаризм: «Проживіть, як весну в Парижі! // Щоб на шибениці в садку // Амністований, блядь, повішений // Крутив ”сонце” на турніку!» У спогадах про Б. Пастернака, що увійшли до книжки А. Вознесенського «Прораби духу» (1984), читаємо: «Майстер мови, він не любив брутальності і побутових матюків. Лише одного разу я чув від нього непряме визначення терміна. Якось дріб’язкові пуритани напали на його друга за те, що той надрукувався не в тому органі, де їм би хотілося. Пастернак розповів за столом притчу про Фета. В подібній же ситуації Фет нібито відповів: ”Якщо б Шмідт (здається, так іменувався низькопробний петербурзький тодішній чоботар) випускав брудний листок, який називався б словом із трьох літер, я все одно б там друкувався. Вірші очищають”». А. Вознесенський так само, як і його поетичний наставник Б. Пастернак, ненавидів брутальність і ніколи в своїх творах не опускався до банальних матюків. Навіщо ж перекладач кинув на світлу палітру кольористики російського поета згусток чорної фарби? Попри висловлений докір, вважаю книжку О. Гадзінського «Зустріч випускників» справжнім поетичним майстер-класом. Не соромся, друже: це – поезія. Талановита, щира.

Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ


Критика, рецензії

179

ЧИСТІ ОЧІ У СВОБОДИ... (Анатолій ШКУЛІПА. ОЗНОБ. Вірші, поеми. – Ніжин: Орхідея. – 2019. – 453 с.). Я тримаю в руках цю книжку, подаровану автором, як достиглий, ваговитий плід, що радує своїм витонченим смаком і життєдайністю. Коли почала читати, збагнула відразу: тут кожне слово умудрене й виважене, бентежне й витончене. Знаю автора занадто давно для того, щоб твердити: Анатолій Шкуліпа й тут не фальшивить – у новій своїй книжці, в нових своїх віршах. Кожен рядок, а в ньому – кожне слово аж бринить голосом віри, добра й таланту. Справдешній поет – заручник свого таланту. Він вдивляється в світ зірко й чіпко, любить його, переплавляючи на поетичну мову не тільки в славі й величі, а й у лиху годину. І з’являються тоді часто на світ Божий та людський не поверхово-радісно-оптимістичні, а радше наповнені зажурою, умудрені життєвим досвідом поетичні твори, які я для себе визначаю як публіцистична лірика Анатолія Шкуліпи. Саме публіцистичної лірики в книжці «Озноб» найбільше. Вона становить основний зміст збірки, є тематичною основою книжки. Вірші-роздуми, вірші-спогади, вірші-мрії й навіть вірші-репортажі… Все це – тут, в «Ознобі». В урядовому кварталі – тимчасова тиша. В урядовому кварталі – тимчасовий лад. Тільки вітер над мішками чорним димом дише Та ще беркути над шини дишуть невпопад. В урядовому кварталі спочиває туга. В урядовому кварталі в тулумбаси б’ють. Куля серце пронизала патріота-друга. В урядовому кварталі орли воду п’ють…


Лiтературний Чернiгiв

180

Вірш написаний у Тетянин день, 25 січня 2014 року. До розстрілу Майдану – ще кілька днів. А відчуття тривоги, нагнітання страшного й невідворотного – домінуючий лейтмотив не тільки цієї, а й багатьох інших поезій збірки. Поетові болить суспільний безлад – Руїна в Україні ХХІ століття. Вмирає усе… Разом з нами вмирає… А може, як поночі, в гай утікає? Чи в поле?.. Зітхнувши над тим, що немає… Туман, як попона, з погруддя сповзає… У своєрідному вінку сонетів, яким, власне, й назва книжки пояснюється, поет робить спробу дослідження: чому так? І чому так боляче й жорстоко? Чи міг автор ще в своєму дитинстві уявити війну України з Росією? Чи могли це уявити тисячі й мільйони людей із незіпсованими душами й чистими серцями? Подумаю про Кремль… Глибінь утроб, В яких півсвіту загубилось націй. А ми ще й досі ниці від овацій. І нас ніяк не дотрясе озноб... Книжка, наповнена реалістичною тематикою (патріотизм за гроші, розмитість правди й брехні, політична та інша демагогія, фальшивість і узаконене розкрадання…), вражає глибиною й точністю думок, схвильованим авторським голосом. Деякі з віршів – безтропні. Тобто неприкрашені жодними художніми засобами. І в цьому – їхня сила. Бо вони – як заскановані аспекти нашої реальності, з якою важко змиритися. Михайло Слабошпицький писав про художні особливості поезії Анатолія Шкуліпи так: «Справді поетичні духовні реалії, точні слова і вміння не сентиментизувати оповідь. Тобто – справді чоловічі інтонації, в яких домінує благородна чоловіча стриманість. Риса також доволі прикметна в поетичному характері Анатолія Шкуліпи». «Чисті очі у свободи» – метафоризований рядок одного з віршів цієї збірки. Лише в чотирьох словах поетові вдалося закодувати одвічне людське бажання – жити й творити в умовах свободи. Не свавілля, а свободи! Мабуть, то щастям називається. Але ж! Сам контекст, у який «вмонтовано» цю метафору, без сліз читати не можна: В урядовому кварталі прапори гуляють.


Критика, рецензії

181

В урядовому кварталі у лице плюють. Крапа кров невинувата з краю і до краю. Чисті очі у свободи беркути клюють. Поет осмислює поняття свободи як найзаповітнішу мрію кожної людини, як мету, до якої прагне дійти людство і яка здобувається дорогою ціною – людськими життями, пролитою кров’ю тих, кого потім назвуть «Небесною сотнею». У багатьох віршах цієї збірки є один і той самий персонаж. Він мандрує від тексту до тексту, заявляє про свою присутність чистою, як джерельна вода, мовою та віковою мудрістю. Цей персонаж народом називається. У поетичних монологах та діалогах звучить його голос, – потужний і чесний, як довга й висока нота в церковному співі… Народ обдурений, знецінений владою, але непереможний! На окрему увагу заслуговує інтимна лірика поета. Вона – вишукано чуттєва, ніжна й… прихована. А точніше сказати, прикрита символами, натяками, різноманітними тропами: П’ять пелюсток бузку… Не ховай, бо знайду. І розвію у прах і нудьгу, і біду. П’ять пелюсток бузку… Та якщо й не знайду, Своє щастя однак краще взяти в узду. Хай тікає воно, хай підкови дзвенять, Я зумію його й на край світу догнать. Бо в мені – його щем із вершин і низин. П’ять пелюсток бузку – в недовершений плин… Це Поезія, друзі. Справжня. Раджу почастіше читати такі книжки як «Озноб» Анатолія Шкуліпи. Таланту й невсипущої творчої наснаги Авторові! І, звісно ж, видавцеві – ніжинському підприємцю Василю Лук’яненку, який доклав зусиль, щоб ця книжка гідно виглядала в бібліотеках, читальних залах, на книжкових полицях любителів поезії. Тетяна СИДОРЕНКО, член Національної спілки письменників України, м. Ніжин


182

Лiтературний Чернiгiв

ПИЛИП ЮРИК ЗАПРОШУЄ НА «ГОРОДНІ ДЕБАТИ» Юрик П.С. Городні дебати: байки. – Запоріжжя: Дніпровський металург. 2020 – 84 с. Письменником-гумористом себе не вважаю, хоч іноді й оприлюднюю в друкованих та електронних ЗМІ пародії, гуморески, байки, гумористичні оповідання. Себто, власним прикладом ратую за літературне «багатоверстатництво», бо ж маю у своєму доробкові роман, повість, оповідання, етюди, поеми, вірші, переклади, рецензії... Не думаю, що є тут вельми оригінальним. Пізно дряпатися на пальму першості, бо прикладів поєднання завжди вистачало. Скажімо, Микола Сом був неперевершеним поетом-ліриком. Але знали і його дотепне слово. Поетом, який поєднував лірику й гумор, був Петро Осадчук. Незабутнього Петра Сороку цінували як неперевершеного поета, прозаїка та літературознавця. І нині вже мало хто згадує, що дебютував він збіркою сатири та гумору «Секрет довгожителя». Зрештою, існує й запорізький приклад: ці дві іпостасі творчого виміру були характерними для Петра Ребра. Він із цього приводу казав, що є лірики, які «скакають у гречку гумору»... Трикрап’я наприкінці попереднього абзацу вважаю закономірним. Бо прикладів творчих сув’язей вистачає в сучасній літературі. Приміром, досі читацький загал знав Юрія Никонишина як вдумливого і серйозного романіста та есеїста. Та несподівано для всіх він «вибухнув» книжкою веселих оповідок «Звідки росте борода». Вдатно жартують словом Василь Кузан, Валентина Люлич, Віктор Мельник, Анатолій Ненцінський, Микола Білокопитов. Цей список можна доповнити також іменами Івана Гентоша, Сергія Дзюби, Михайла Пасічника... Ще додав би сюди Пилипа Юрика, байки якого запросили на «Городні дебати». Упевнений, що підстави балакати про сумісництво існують. Читачі знають про нього як про неординарного сміхотворця за книжками «Даремний переляк», «П’ятнадцята премія», «Сповідь вовкодава», «Осляче тріо», «Ворожіння на кавовій гущі», «Де ти вештаєшся?». Але заявив він про себе


Критика, рецензії

183

і як цікавий лірик друками «Пісня волі» та «Поклик Святослава». І «Калина хортицька» зібрала тексти пісень, що створені на його слова. А видання «Тільки Сталін на стіні» наповнене фольклорними записами, зробленими письменником зі степового краю. Уже не кажу про впорядкування художніх альбомів брата Віктора, який загинув в автокатастрофі. Уже маємо Пилипа – «багатоверстатника» й нагоду побачити його роботу на так званому «байкарському верстаті». (Звісно, що книжка зобов’язує саме до цього. Але мені здається, що мої розмисли можуть стосуватися не оцінювання діяльності в одному різновиді жанру, а в цілому доробку особистості в гуморі й сатирі). Тут почну з того, що маю підстави для такого розмірковування. Адже належу до людей, котрі знайомі і з дотеперішнім ужинком автора, а про «Ворожіння на кавовій гущі» навіть писав рецензію. Тому й можу ствердити, що думка «вискочив, як Пилип з конопель» на жартівницький город, не відповідатиме дійсності. Кого-кого, а випадкового перехожого з нахилами веселуна він не нагадує. Професійністю підходу насамперед. Чому так гадаю? Коли перечитуєш «Городні дебати», то бачиш, що письменник строго дотримується вимог різновиду жанру. Він уміє побачити смішне в буденних фактах і цікаво передати їх пристрасністю слова. Благо, що навчителів тут вистачає. Досить, мабуть, згадати про Езопа, Леоніда Глібова, Івана Крилова, Анатолія Косматенка, Микиту Годованця... (Як тут промовчати, що книжка починається крилатослів’ям Павла Глазового «Ми всі – годованці Езопа»?). Але байкар Пилип Юрик своїми творами свідчить не тільки про добре засвоєння уроків від них. Чітко усвідомлюючи, що сьогодні жоден письменник не похвалиться відкриттям нової теми, він прагне знайти свої барви у темарії. Візьмемо для прикладу твір «Заячі думки». Головний його герой Заєць бідкається, що стало менше трав, відколи лісом після смерті Лева керує Тур. Вухатий ще й радіє, що ситуація може змінитися, коли з тайги з’явиться тигр із жоною й сином. А на заувагу, що куцохвостий може стати харчем для хижака, реагує зі здивуванням: «Як мене? За що? Н-не знаю... Це – якась химера». Чесно кажучи, очікував моралізування з побутовим рішенням, а тут – проекція на сучасний російсько-український конфлікт. «І, як Заєць, мають плани, що війна їх не дістане». Досить несподівано! Чи таке. Уже й найсумлінніші статистики від літератури не скажуть про число текстів на тему Лебедя, Рака й Щуки. І, здавалось би, відшукати щось своє тут неможливо. Але поворот до теми взаємовідносин нашої держави з Європою є саме таким. Тему про несподіваність хотів би завершити ще одним пасажем. І для цього використаю байку «Не змовчав». Про що вона? Та про Барана, який попередив Коня про небезпеку: «Вставай-но, друже! Онде біготня зчинилася. Тебе здадуть на м'ясо». Хворий бідолаха встав. А Баран став шашликом. Ось так: сам погибай, а товариша виручай! Знаєте, на фоні звиклості до фраз


184

Лiтературний Чернiгiв

на кшталт «дивиться, як баран на нові ворота» чи «впертий баранисько», це до певної міри має вигляд... шокуючий! Але й логічний водномить! Досягнення комічного ефекту за рахунок заперечення звичного сприймання. Здається, що за таким принципом (тобто, виховання сприймачів тексту через алогічність) побудована й байка «Добрий Вовк». До речі, останній твір порушує ще одну проблему. Він, як і «Вибори» (єдиний прозовий текст у книжці), написаний ще в тоталітарні часи. І можна було б не включати в теперішню збірку виплоди літературної юності. Але тільки автор володіє суверенним правом включати той чи інший поетичний або прозовий текст у видання. Якщо хоче він показати себе в молодості, то чому б і ні? Але в даному випадкові мене цікавить не це. Почала хвилювати інша тема. Адже порівняння взірців з нового і старого доробків дозволяє сказати, що автор став ощадливішим у слові. Я навіть сказав би про мінімалізм (у формі, а не у вираженні думки), маючи на увазі такі твори як «Змія та Іволга», «Митці й шакали», «Далекоглядний Кіт». Коли вже мовлено про вражальність, то є ще один момент. Ми звикли говорити про благотворний вплив гумору й сатири на аудиторію (читацьку чи слухацьку). Мовляв, тематика і влучність дотепу зацікавлюють багатьох, тільки чомусь майже не згадують про мовленевий апарат письменника. Зрозуміло, що веселун не порадує такою великою вигадливістю літературних тропів, як поет-лірик чи прозаїк. Та вдатності існують й у веселому цеху. У «Городніх дебатах» зауважив цікаві метафори, порівняння та епітети. Якщо вислів «горіли п’яти» (доречний у контексті) й несе у собі елемент знаності, він все ж є цікавою метафорою. Про це ж думаєш, коли натрапляєш на фразу, де «кукурудза зуби скалить». Зацікавлюють і порівняння: «як в тулумбас, у груди б’є», «витівки і глупота – це моя розвага», «у шафі, ніби справжній том». Позитивний байкарський ефект досягається й за рахунок доторкань до фольклорної стихії: «язиком молоти», «неначе Христі у намисті». Своєрідними є й слововиявні тенденції. Слівцята типу «чуперадло», «кремляді», «байбакують», «виступець» натякають на прихильність душі автора до неологічності, діалектизмів та рідковживаності. Але, на жаль, є тут і те, що відштовхує. Такі буквотвори як «цеп», «хазяїн», «тища» мають хороші рідномовні відповідники. Заспокоює тільки те, що отакі «винаходи» не роблять погоди в загалом потрібній книжці. Бо після «Городніх дебатів» таки кортить дізнатися, яких «горішків-творів» налущить іще уява сміхотворця. Ігор ФАРИНА, літературний критик, м. Шумськ на Тернопіллі


Критика, рецензії

185

В ОБІЙМАХ СПОГАДІВ, ЯК СВІТ, ЗЕЛЕНИХ… Дещо про Володимира Сенцовського і його творчість Ніщо так не характеризує людину, як життєві колізії. Один, вибігаючи в поспіху на вулицю, хапається за голову: «А чи ж я замкнув квартиру? Обчистять – до нитки». Інший печеться: «Чи ж вимкнув я газ?.. Вибухне – рознесе сусідів на шмаття». Ще хтось спокійно піде далі: «Якщо на п’ятий поверх і підніметься хто, що там красти?» Приблизно таке ж саме й наше ставлення до чужих успіхів. Одні почорному заздрять і до кінця днів своїх не можуть заспокоїтися, а інші… Всіляко прагнуть допомогти, посприяти, піддати важкий клунок на плечі, щоб легше було нести… На початку серпня 2013 року мені телефонує Дмитро Іванов із Чернігова, лауреат Шевченківської премії і редактор однієї із найтиражніших газет в Україні. Запитання на ребро: – Як ти ставишся до творчості Володимира Сенцовського з Борзни? – Чудесно! – відразу ж я включився у довірливу тональність розмови. Дмитро Йосипович продовжував: – У «Гарті» надрукувати не обіцяю, бо нема коли вже, а от на засіданні комісії з присудження премії імені Михайла Коцюбинського обіцяю зачитати… – Що? – питаю. – Твою переконливу аргументацію про вартісність творчості Володі, яку ти вклав у слово «чудесно». Тільки треба блискавично швидко. Ви ж разом училися, одну літературну студію відвідували у Павла Cердюка, не раз шпетили одне одного, до кісточок розбирали… Ти прекрасно знаєш, що і як у нього. – Але ж писати – це зовсім інше… Та ще – аргументовано, – пробую нащупати землю під ногами я, намагаючись хоч візуально уміститися в тому короткому проміжку часу, в якому я мав устигнути знайти переконливі аргументи на користь преміювання саме мого давнього друга, а не когось іншого. Мій мозок уже працював… Старався… Я погортав кілька книжок, у тому числі й номіновані на премію імені нашого великого Сонцелюба. Через кілька годин аргументація чекала відправки на електронну адресу Чернігівської обласної газети «Гарт». Що ж воно в мене вийшло?.. Я ще раз пробіг очима:


186

Лiтературний Чернiгiв КЛАСИК, ЯКОГО ЗАЛИШИЛОСЯ ТІЛЬКИ ВШАНУВАТИ

Нещодавно прогресивна громадськість світу, України й Чернігівщини попрощалася з видатним сином українського народу Ігорем Васильовичем Качуровським, орденоносцем, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, який також був відзначений найвищими преміями: в галузі науки – імені Володимира Вернадського, за перекладацьку діяльність – імені Максима Рильського і за лірику – імені Володимира Свідзінського. Лише меркантильність і власні амбіції ніжинських депутатів так і не дозволили зробити видатного земляка почесним громадянином міста Ніжин, у якому він народився і яке, як і рідну Сіверщину, завжди славив у своїх творах. Не вистачило Ігореві Васильовичу майже 95 (без півтора місяця) років, щоб переступити цей злополучний офіційний бар’єр. Понад два десятиліття налічує Чернігівська обласна літературно-мистецька премія імені Михайла Коцюбинського і майже стільки класиком української літератури є наш скромний сучасник, вихованець Ніжинського університету імені Миколи Гоголя і його знаменитої літературної студії Володимир Сенцовський (за паспортом – Ященко). Його твори вивчають у «Букварі» першокласники. Представлений він у підручниках «Літературне читання» для 2 класу, «Українська мова» для 3 і 5 класів, багатьох хрестоматіях і навчальних посібниках. Це велика честь для нас, літераторів Чернігівщини, що ім’я Володимира Сенцовського стоїть в одному ряду з видатними нашими земляками – Миколою Гоголем і Степаном Васильченком, Леонідом Глібовим і Євгеном Гребінкою, Борисом Грінченком і Василем Чумаком, Павлом Тичиною і Олександром Довженком… Майже щороку з’являються нові книги Володимира Сенцовського і всі вони чомусь залишаються поза увагою комісії з присудження такої авторитетної відзнаки, якою стала в Україні премія імені Михайла Коцюбинського. Це – дуже несправедливо, оскільки художня якість творів Володимира Сенцовського давно визнана найавторитетнішими нашими літераторами. Вона наскрізь патріотична, добра, щира і пізнавальна. Хтось із визнаних сказав, що для дітей треба писати так же серйозно, як і для дорослих, тільки ще краще. Володимир Сенцовський – різнобічний письменник. Він пише і вірші, і повісті, і публіцистику, і радіоп’єси, і сценарії для кінофільмів. І все ж, улюблений його жанр – коротенькі оповідання. Влучні, дотепні, метафоричні, лаконічні, привабливі, як блискітки бісеру, яким оздоблюють різні вишивки. Хочеться вірити, що нарешті комісія з присудження премії імені Михайла Коцюбинського зважить усе по-справедливому, врахує перспективу престижності мати такого лауреата в своїх рядах і гідно поцінує останні книжки нашого класика-номінанта – «Глибинка, повита туманом» і «Лава під каштаном». Адже лауреат – це передусім якість творчості, її патріотичність і велике виховне значення. Все минає в житті, залишається тільки це. Тож поцінуємо його і примножимо в собі і в своїх дітях.


Критика, рецензії

187

Чи будемо й далі продукувати свою некомпетентність і політичну заангажованість? Якось воно несправедливо виходить, що дитяча література в нас частенько на останньому місці залишається. Ніби це й не література зовсім, а щось таке легковажне, несерйозне. Цим певного часу, маніпулюючи різними натяками, принижували видатних Григора Тютюнника і Євгена Гуцала. Досі залишається осторонь і Володимир Сенцовський. А він же досить серйозний літератор! Вдумливий. Ненав’язливий. Беззахисний. І, що дуже важливо, маючи дуже серйозні проблеми із зором, бачить значно далі і глибше багатьох зрячих! «Під хатою, затуливши собою ледь не пів стіни, обережно губив пелюстки недоглянутий кущ жасмину, а від приземкуватого сарайчика тонко віяло свіжим курячим послідом». Це – із кіноновели «Відчахнута гілка» з номінованої на премію книжки «Лава під каштаном». Звісно, автор писав зовсім з іншого приводу, та мені, наперекір йому, в даній ситуації теж вловлюється два запахи. Хочеться, щоб переміг жасмин. Бо він і недоглянутий усе одно залишається самим собою. Неперевершено тонким у відчуттях краси і проникливим у самісіньке серце. Не знаю, не уточнював, які там відбувалися перипетії на засіданні авторитетної комісії в Чернігові, та через кілька днів по Чернігівському обласному радіо я почув, що в номінації «Проза» лауреатом премії імені Михайла Коцюбинського в 2013 році став Володимир Сенцовський (Ященко). І тільки зараз, через вісім років, він дізнався конкретно, що і я причетний до цієї пам’ятної події в його житті. Іще майже пів тисячоліття тому видатний англійський драматург Вільям Шекспір сказав, що «бачити і відчувати – це бути, розмірковувати, це жити». Саме це й робить Володимир Сенцовський, пишучи твори для найменшеньких наших читачів. Його манера своєрідна, хоча й не вишукана – приваблива. Він не просто, ніби прожектором, проходить по тих місцях, де в той чи інший життєвий момент чимось захоплені наші діти. Показати – це одне, а от висвітлити ще й їхню безпосередність у цей час, порух почуттів, бажання… Жити на землі, може, й не цікаво б було, якби це життя не віяло казкою. І прожектор Володимира Сенцовського переконує нас у цьому, бо поряд із псом Тимохою на наше здивування цілком рівнозначно починає діяти і його малюнок, який хоч дещо й не схожий із живим оригіналом, зате нас у цьому безапеляційно переконує довідка-підпис «Тимоха». Характерно, що намальований пес діє самостійно, як жива істота, дивуючи і кота, і пса, а потім не меншою мірою і самого автора цього дуже не схожого з оригінальним псом малюнку – невгамовно-вигадливого Петруся («Пес Тимоха і Петрусь»). І тут же – веселі походеньки Кощійка, якого майстерно виготовив із липового сучка дід Савка. Тільки невгамовна фантазія хлопчика здатна переносити, здавалось, непорушного героя з однієї події в іншу, а заодно – вдало розкру-


188

Лiтературний Чернiгiв

чувати колесо звичайного сільського обійстя в незвичайних перипетіях – із котом Мартином, півнем Кугутом, курочкою Коко, гусаком Гошею, цапом Мефодієм чи кабанчиком Прошею. У когось, може, й лежить мертво якийсь там сучок поміж дров на подвір’ї, а в Петруся й Дмитрика він постійно в дії і, що характерно, все живе довкола себе спонукає до фантазії, безперестанно рухається і вигадує («Вечірній переполох»). Ну, якщо може змістовно жити малюнок пса чи липовий сучок, то чому ж тоді живим і енергійним дітям опускати руки й безкінечно скучати в одноманітній сірості свого щоденного існування? Щоб Кощійко не відставав, не важко йому коня Воронька змострочити, тож і ганяють відтак Петрусь із Дмитриком запашними луками та левадами – скрізь, де зупиняються їхні допитливі очі. І Кощійко виростає у власних очах – не лише ж на чорному півневі йому зірки з неба діставати. Уникаючи в простоту оповідок Сенцовського, вкотре переконуєшся у правдивості сентенції нобелівського лауреата Альберта Ейнштейна, що «радість бачити і розуміти є найпрекраснішим даром природи». Бо в багатьох це не в’яжеться до купи. Як мовиться, часто-густо око бачить, а зуб не бере. А треба! Конче необхідно, щоб узяте на зуб і смакувало, і ситувало. Голодні природою не милуються. Французький філософ-медик першої половини ХVІІІ століття Жульєн Офре де Ламетрі розширив думку далі: «Не будемо вважати обмеженими багатства природи! З допомогою людського мистецтва вони можуть стати безмежними». І Володимир Сенцовський не без успіху шукає… Ненастанно шукає і знаходить… Адже ще Епікур, давньогрецький філософ-матеріаліст, спостеріг, що «нерозумно просити у богів те, чим людина здатна сама себе забезпечити». Тим більше, що й натужуватися дуже не треба, оскільки воно – зовсім поряд, лише оком поведи чи простягни руку, прислухайся уважніше чи підступи на крок ближче… Не просто ж так цап із півнем на подвір’ї буцаються чи замурзаний шовковицею хлопчик космонавтом себе уявляє («Будь мені другом»). Та й щедрість дитяча не за чиєюсь забаганкою запашними варениками з ягодами вимірюється. У без меж заклопотаних сільських дітей це така стала, я вам скажу, валюта, що конкуренції з нею не витримає ні вщент зелений американський долар, ані пресловутий англійський фунт стерлінгів («Біля копанки»). Не минає уваги й те, як у діда Микити хурчить на городі млинок: цілий день крутиться на одній нозі, відлякує горобців, щоб не повипивали соняхи («Млинок»). Зачіпає за живе Дмитриків сон, нібито його тато сидить на ганку й годує з долоні ластівку, а вона ж насправді ніколи не підлітає близько – сидить на дроті, а невгамовні горобці поміж курми вештаються, то тут, то там зерна вхоплять… А ластівка… Тато поїхав самоскидом туди, де вона зимує… Як не гайнути мерщій городами на луг, де пасуться корови?.. Може, аж це та загадкова країна, в яку поїхав тато?.. Страх, як хочеться хитрого борщу, якого


Критика, рецензії

189

наварила баба Соня, та цікавість бере гору… Поміж гілками дерев зарябіли овальні фотографії, серед яких – о, леле! – і дорогенький тато… Побачив синок і зомлів… Якби не Лапко, що на порятунок хутко привів бабусю, хто зна, скільки б там і лежав («Дмитрику наснився тато»). У кожного своя арифметика, дарма, ти грамотний чи ні… Дмитрик сидить на лавці і рве вишні… Як проїде яка машина, так і кладе збоку на лавці одну ягідку. Точнішої математики ніде в світі немає. І думати не треба, й напружуватись нема чого. Все чин-чином. Хоч тебе з лавки збий, а чергова ягода точнісінько і вчасно на своє законне місце ляже. Через дорогу на такій же лавці сиділа не менш спостережлива дівчинка Оленка… Побачила, що в Дмитрика вже ціла гусениця з вишень повзе лавкою, та й не витерпіла… Прибігла – скільки можна?.. Незчулись, як і з’їли ту вишневу гусеницю… Куди смачніше, ніж просто ягоди ковтати («Вулиця пахне сонцем і бензином»). Отак, услід за непосидливими дітлахами із повісті «П’ять пелюсток» чи з інших оповідань та казок, уміщених у книжці із запашною назвою «Медунка», і своє дитинство нестримно промерехтить босими п’ятами, збиваючи густі роси із заквітчаних трав… Боже! Коли то було?.. На жаль, не вернеться… Лише в книжці відродиться навперебій незабутніми епізодами, скресне загадковою веселкою над Десною та й потече долинами… Вірші – то вже зовсім інша стихія Володимира Сенцовського… Як правило, вони говорять самі за себе. Проте автор і тут не хоче повторюватись… Противиться, щоб читач не зациклювався на точній римі, а більше віддавався змісту та художньому образові. Як писав колись один наш спільний друг-літстудієць, а нині професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Мойсієнко «Поезіє, пробач мою любов»… Немов за нас усіх проголошує Володимир Сенцовський урочисто: Під бусловим розгорнутим крилом, Мов ткані рушники, барвисті луки. У плуга знов впрягається село, Свою судьбу бере в жилаві руки. І тьохкає зморене серце… Воістину: А я стою на березі Десни В обіймах спогадів, як світ, зелених І слухаю мелодію весни, Тієї, що не вернеться до мене… Анатолій ШКУЛІПА, м. Ніжин


Лiтературний Чернiгiв

190

ВДАЛІ ПЕРЕКЛАДИ «Сучасне німецьке оповідання / переклад А. В. Роліка. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2021. 143 с.» Електронне видання Німецька література багата на талановитих письменників як старшого, так і молодшого покоління. Один з них – Зігфрід Ленц. Володіння словом, його влучністю завжди здавалося З. Ленцу однією з найсуттєвіших ознак письменницької майстерності. Найнаочніший приклад – назви його оповідань. За словами самого письменника, він завжди старанно їх обмірковує, намагається зробити найбільш промовистими й місткими. Талант Ленца помічати й художньо відображати зрушення в психології людини другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст., що втратила своє національне коріння, довго проживаючи на чужині, однак намагається зберегти етнічну ідентичність, привертає увагу читача в оповіданні «Людмила». Прикметною ознакою творчої манери Ленца є іронія. Стиль його письма досить складний і оригінальний і, як правило, містить у собі багатозначний і досить часто іронічний підтекст. Це допомагає автору відтворювати, визначати, моделювати потрібний для тієї чи іншої ситуації настрій. У картині світу, яку змальовує Гайнц Піонтек, не переважають ані чорні, ані світлі фарби. Також у багатьох оповіданнях Піонтека читач пізнає час як великий, таємничий континіум, який змушує його заглибитись у роздуми. Проте цей час завжди зображується у своєму реальному вимірі, як конкретний історичний відрізок, як свідомість, що визначається мінливим зовнішнім світом, та як, змінна за своєю природою, соціальна констеляція. Попри це, навряд чи буде вірним сказати, що фотографічна точність, з якою відображаються час та події в оповіданнях Піонтека, є їхнім головним достоїнством. Так, приміром, в оповіданні «Запах трави» зображуються умови життя та світосприйняття німецької молоді у 50-ті роки ХХ ст. Опис характеризується абсолютною точністю всіх деталей. Розповідається, власне кажучи, добре відома історія про кохання та ревнощі. Але, по прочитанні, виникає питання, чи так це насправді. Лише почасти, адже, в дійсності, мовиться про протест проти буржуазно-міщанської обмеженості та рутини, проти холоду й порожнечі у стосунках між людьми, які долаються тільки теплом та ніжністю. Відповідаючи в одному із інтерв’ю на запитання, навіщо пишуть оповідання, Г. Піонтек сказав, що, спостерігаючи за людьми та їхніми


Критика, рецензії

191

перипетіями, несподівано наштовхуєшся на щось таке, що можна зробити видимим для оточуючих лише тоді, коли розкажеш про цих людей та їхні перипетії. Можливо, це не задовольнить тих, хто шукає однозначності. Проте ця відповідь, якщо вона взагалі може існувати, захована в самих оповіданнях Гайнца Піонтека. Ставлення німецької літературної критики до так званої масової літератури протягом дуже довгого періоду було здебільшого негативним чи зверхнім. Проте, починаючи з середини 60-х років ХХ ст., у цій традиційній літературознавчій тенденції починають спостерігатися суттєві зміни. Головним фактором, який мав наслідком перегляд літературної оцінки детективного жанру, було протиріччя між його неймовірною популярністю практично серед усіх верств населення, так на початку 60-х років загальний тираж творів детективного жанру становив у Німеччині 15 мільйонів екземплярів, і повним ігноруванням чи негативною оцінкою з боку літературних експертів. Зміна ставлення до детективу відбувалась у ході дискусій стосовно напрацювання нових підходів до масової літератури в цілому, які носили яскраво виражений ціннісний характер. Руйнуванню стереотипних поглядів традиційного літературознавства на літературу та її суспільні функції значною мірою сприяло те, що з першими спробами аналізу і захисту детективного жанру виступили самі письменники, автори творів, які заслужили визнання літературної критики. Як свідчать дослідження, найбільшим фактором впливу творів детективного жанру є ідентифікація з головним позитивним героєм – детективом. Інші персонажі тільки ускладнюють і урізноманітнюють цю рольову ідентифікаційну гру, дозволяючи читачу програвати в ході читання різні як звичні, так і абсолютно незвичні для себе рольові сценарії. Серед німецькомовних авторів першої половини ХХ ст., які працювали в жанрі детективного роману, за значенням і рівнем художньої майстерності безумовно виділяється швейцарський письменник Фрідріх Глаузер. У його художньому арсеналі можна знайти гумор і сатиру, іронію та пародію, карикатуру і гіперболу. Та все ж головна сила Глаузера-письменника полягає в людяності та підкупаючій читача щирості, яка, в свою чергу, викликає в того почуття довіри. Не випадково Глаузер так часто, особливо у своїх оповіданнях, вдається до прийому сповіді. Цей прийом доведений ним майже до досконалості. Той, хто сповідається, полегшує душу, намагається довести свою правоту, викликати співчуття до себе, проте той, кому адресоване зізнання, не поспішає з демонстрацією солідарності, слухає мовчки, ніяк не проявляє свого ставлення до справи. Утворюється ніби вакуум, в який поступово потрапляє читач. Він починає ідентифікувати себе зі слухачем, переймає на себе функцію розслідування і разом з автором втягується в складний, проте такий необхідний для збереження людяності


192

Лiтературний Чернiгiв

процес пошуку істини та справедливості. Завдяки цьому виникає почуття співтворчості, дотичності до гуманістичного мистецтва. До числа найбільш успішних німецьких авторів детективного жанру другої половини ХХ ст. входить, зокрема, і Гансйорг Мартін. Його перу належить більше десятка детективних романів, більшість з яких була екранізована, а деякі перекладені багатьма іноземними мовами. Твори Г. Мартіна схвально сприймаються навіть тими літературними критиками, які вбачають у детективах не лише розважальну функцію. Вони знаходять у них ґрунтовний аналіз соціального середовища та реалістичний опис суспільних відносин. Перекладач уміло адаптує текст під художні смаки читача, враховуючи особливості його національного менталітету. При цьому присутність самого перекладача майже непомітна. Парафразуючи Джека Лондона, можна сказати, що це величезне завдання зуміти передати думки й почуття автора іншомовними словами так, щоб читач зрозумів їх, щоб у нього вони знову перевтілились у ті самі думки й почуття, виконати які під силу лише справжньому майстру перекладу. Вітаючи колегу із виходом нової книжки, хочеться побажати йому творчої наснаги, нових цікавих авторів, натхнення і доброго здоров’я, а книжці – зацікавленого читача. Станіслав ЗІНЧЕНКО, доцент НДУ ім. М. Гоголя, кандидат філологічних наук


Сторінка для дітей

193

Літературний

Сторінка для дітей ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! xŠ`m| ХЛОПЧИК-ХАРАКТЕРНИК*1 Казка Якось хлопчик ліг спочити, Свої сили відновити. І не зчувся, як заснув, Як у воду поринув… Дивний сон йому наснився, Що він десь там опинився, І, здається, що не спить, А як вільний птах летить… Швидко, високо летить, Море, сонечко блищить, Хвилі морем тим гуляють, Одна одну доганяють… Цілий світ у нього є: Небо й сонце – все твоє… Та щоб там хазяйнувати, Таємницю треба знати:

1* Характерник – це надзвичайно сильний і вправний вояк в українському козацькому війську. Характерник міг сам, один здолати велику кількість ворогів. Міг, як чаклун, зробити так, щоб від нього відскакували ворожі кулі і щоб ворожі шаблі не могли його вразити. Він міг одним лише поглядом або словом зупинити, заспокоїти, знешкодити небезпечного, розлюченого звіра.


Лiтературний Чернiгiв

194

Щоб не смів боятись ти Ні громів, ні темноти. І хлопчині захотілось Перевірити сміливість, Бо характер є у того, Не боїться хто нічого… Хлопчик з вітром обійнявся І до тих країв подався, Де води – куди не глянь, Де живе Пан-Океан. Він у воду стрибонув І як риба поринув… Царство там морське постало: Скелі, рифи і корали… Рибки, краби і медузи, Всі живуть – неначе друзі. Тихо плавають собі, Харч шукають уводі… Раптом десь взялась акула. Люто-люто позирнула: Зуби, паща – як печера, Отака страшна химера! Хоче рибок поковтати, Хижий голод втамувати. Що ж робити? Рибок шкода… Де взялася та заброда?! Хлопець дух в собі зібрав – Аж вогонь в очах заграв! І так глянув на акулу, Що вогняний вітер дунув!! Та злякалась – і тікать, З хлопцем тим не шуткувать! Так характер народився У душі цього сміливця:


Сторінка для дітей

195

Не боїться він тепер Ні акул, ані химер! Хлопчик виринув з води, Політав туди й сюди… Бачив і ліси, і гори, Вод безмежнії простори, Бачив купу дивних див, Ось, у Африці він сів. Як спекотно, ну й задуха! Аж дзвенить мені у вухах… Сонце – десь над головами, Ну а тінь – аж під ногами… Подивився, а місцина – Вся зелена, як ялина… Соковита є травичка, Холодочок і водичка. Звірі ходять по траві – І дорослі, і малі… Глядь – спокою й тут немає, Лев біжить, аж пил здіймає! Зебреня спішить спіймати, Щоб обід для себе мати: Дуже любить їсти він Мирних, лагідних тварин. Хлопчик сам злякався дуже, То не жарти, милий друже! Стурбувався: що ж робити, Як звіряті пособити? «Хай, хоч лев мене ковтне, Не злякає він мене! Не дозволю я страху Заважати козаку!» Та, здолавши переляк, Крикнув: «Щоб цей лев закляк!!» Що ж ти бачиш?


Лiтературний Чернiгiв

196

Той хижак Так на місці і закляк! Не вдається хижаку Ні пів кроку, ні крочку З місця зрушитись! Отак Проявився наш козак! Бачить хлопчик, вже за мить Лев від нього – геть біжить... Тут хлопчина розпрямився, Бо характер проявився! Зрозумів він, що тепер Ані левів, ні пантер Вже не буде він боятись – Характерником назватись Час настав! Характерник, то такий Воїн дужий і швидкий – Не здолає козака Небезпека будь-яка! «Характерник» – звуть мене, Бо здолав я сам себе: Я характер сам собі Утворив у боротьбі – Всі страхи я подолав І – непереможним став! Звірі сильні і страшні Підкоряються мені! м. Чернігів


Гумор

197

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃI b=ле!iL del)emjn НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА…

У Святому Письмі сказано, що спочатку було слово… А у житті кожного із нас спочатку був протяжний, з різними інтонаціями звук а-а-а! Він був наповнений змістом і означав: хочу їсти, хочу спати, хочу, щоб поміняли підгузки… Першим словом кожного маляти було слово «мама». Потім у важких життєвих ситуаціях усім безліч разів доводилось звертатись по допомогу, вголос чи подумки, до свого вічного оберега: «Мамо рідненька!» Часто вживаємо з різними інтонаціями і коротке ємке слово «О!» Приміром, отримали надбавку до пенсії – аж 13 гривень. Із уст зривається радісне: «О!» Або, нардепи ухвалили закон про розпродаж українських чорноземів. І вже з глибини скорботної душі зринає ридання: «О, Боже!» Поки примати спілкувалися лише з допомогою звуків і жестів, вони були мавпами. Як тільки промовили перші слова, стали homo sapiens. Первісні слова мали конкретний зміст: сонце – це сонце, вода – це вода, вогонь – це вогонь… У ході еволюції люди придумали багато слів, значення яких часто не зрозуміле їм самим. Виникла потреба їх тлумачити. З’явився словник Володимира Даля і «Великий тлумачний словник сучасної української мови». Поети надали знайомим словам нового звучання, яке музикою забриніло в душі. А політики використовують знайомі і незнайомі слова, спотворюючи їхній сенс, щоб напустити густого туману на свій електорат. Древні греки ввели в обіг багато слів, які дали назву новим суспільним явищам. Зокрема, термін «демократія». Тепер це слово вживають всує, ліплять до чого завгодно, що з грецьким змістом не має нічого спільного. «О, демократ! О, демократ! Яке ти слово зіпсував!» – у розпачі вигукнув один поет. Чудернацькішими за звуки і слова бувають словосполучення. Тільки прислухайтесь до промов кандидатів у президенти і депутати, політиків і чиновників. Улюблені фрази: робимо все можливе, зробимо все можливе… Гучний дзвін порожньої бочки! У Раді і на олігархічних телеканалах ідуть перманентні політичні спектаклі. Слова, слова, слова… А в суфлерських будках сидять «стратегічні


198

Лiтературний Чернiгiв

партнери», МВФ, сороси і соросята. Споглядаючи театралізовані дійства, хочеться вигукнути, як колись Станіславський: «Не вірю!» Нещодавно представник чинної влади на телевізійному ток-шоу гордо заявив, що наша країна соціальна, і тут же наголосив – але не соціалістична. Тож, може, українське «лібертаріанство» досконаліше за шведський чи швейцарський соціалізм? А один із колишніх прем’єр-міністрів на черговому телешоу переконував аудиторію в тому, що у нас немає олігархів – є лише організатори великого бізнесу, які забезпечують роботою громадян України. Може, воно на те і ток-шоу, а не серйозна політична дискусія (майже забуте поняття), щоб нести всіляку ахінею. Хоч інколи треба заглядати й у тлумачний словник. Там є таке слово. Із політичного лексикону сучасності поступово зникають поняття совісті і честі. Метаморфоз зазнали слова демократ, патріот, герой, активіст… Як оксюморон сприймаються терміни народовладдя, справедливість, правосуддя… Брехня так міцно вросла у всі сфери нашого буття, що викорінити її, здається, вже неможливо. Тому її намагаються закамуфлювати під нове заморське словечко «фейк», прикрити наготу фіговим листом. Відлуння «епохальних» реформ докотилось і до української мови. Якби воскресли основоположники української літературної мови Іван Котляревський і Тарас Шевченко, мабуть, не зрозуміли б, якою мовою розмовляють їхні нащадки. Звертаючись до записних «патріотів», видатний поет-патріот сучасності з болем пише: Це ж із твоєї вченої принуки Таке верзуть сучасні писарі, Що вже не тільки дід свого онука – Синів не розуміють матері. Одна телевізійна передача про те, як правильно розмовляти українською, називається «Лайфак українською» (суто українське слово?). Пройдіться Хрещатиком у Києві. Вивіски, оголошення, реклама – англійською мовою. Українське можна перелічити на пальцях однієї руки. Особливу запопадливість виявляють радикальні «патріоти», які вже і кирилицю пропонують замінити на латиницю. І ніяк не зупинити потяг нашого велеречивого бомонду до новомодних забугорних словечок: андеграунд, бренд, брифінг, кешбек, контент, креатив, локдаун, лузер, наратив, хіт-парад тощо. З цього приводу пригадується один випадок. Старенька сільська бабуся соромилася свого простого і не модного імені Марфа. А новонароджену онуку хотіла назвати незнайомим, але, як їй здавалося, милозвучним іменем Діарея. Тож, як кажуть шанувальники «конкретної» лексики, фільтруй базар!


Пам’яті колеги

199

Літературний

Пам’яті ×ÅÐÍIÃIÂ

колеги

Ганна Василівна Арсенич-Баран Письменники Чернігівщини з глибоким сумом сповіщають про передчасну смерть голови Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України Ганни Василівни Арсенич-Баран. Ганна Василівна померла на 51 році життя від підступної хвороби 1 квітня 2021 року. Ганна Арсенич-Баран народилася 26 червня 1970 року у с. Нижній Березів на Івано-Франківщині. Закінчила філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника. З 1998 року проживала у місті Чернігові. Працювала завідуючою кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського інституту перепідготовки освітян імені К. Ушинського. Кандидат філологічних наук. Автор понад сотні навчально-методичних посібників для вчителів з української мови та літератури. Ганна Арсенич-Баран – відома українська поетка і прозаїк, авторка семи збірок поезії (остання її поетична збірка «Авжеж» вийшла друком за кілька днів до смерті) та дев’яти книг прози, серед яких чотири романи. Вона укладачка антології української християнської віршованої молитви «Молитва здіймає небо вгору» та антології «Письменники Чернігівщини», яка вийшла друком на передодні її смерті. З 2011 року працювала секретарем обласної організації НСПУ, а з 2016 року очолила Чернігівську обласну письменницьку організацію. Вона назавжди залишиться у серцях шанувальників красного письменства Поліського краю веселою, енергійною і життєрадісною, якою була за життя. Вічна пам’ять, дорога колего! Висловлюємо щире співчуття рідним та близьким. Правління Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України, редколегія журналу «Літературний Чернігів»


Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 2 (94) 2021 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Свято-Вознесенська церква (м. Корюківка) Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 954026 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 23.06.2021 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,5. Обл.вид. арк. 12,5 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0013. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661


Profile for Владислав Савенок

Літературний Чернігів № 2 (94), 2021 рік  

Побачило світ чергове число часопису «Літературний Чернігів» № 2 (94), 2021 рік. На сторінках щоквартального мистецького журналу літерат...

Літературний Чернігів № 2 (94), 2021 рік  

Побачило світ чергове число часопису «Літературний Чернігів» № 2 (94), 2021 рік. На сторінках щоквартального мистецького журналу літерат...

Profile for 600388
Advertisement

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded