Літературний Чернігів № 4 (96), 2021 рік

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 4 (96)

жовтень-грудень 2021

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2021-2022 роки

ЗМІСТ Олена Конечна. Історія Чернігівської обласної організації НСПУ. . . . . 3 ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Микола Ткач. З неопублікованого. Поезія. До 80-річчя від дня народження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14 Олександр Забарний. Щоденник капелана. Маленька повість. . . . . . .26 Руслана Ставнічук. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39 Олена Конечна. Уквітчані і зневажені. Уривок з роману.. . . . . . . . . . . . .44 Вероніка Іваницька. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55 Наталка Поклад. Закон бумеранга. «І бережи себе та синочка...» Хата». Новели. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .60 Владислав Богданов. На Батьківщину у снах повертаюсь. Поезія . . . .75 Лілія Бондаревич-Черненко. Білий янгол на порозі. Оповідання. . . . . .81 Михайло Сушко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .88 Марія Луіза Кашнітц. Привиди. Оповідання. Переклад з німецької Анатолія Роліка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .92 Олексій Крачило. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .97 Денис Коськін. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .103 СКАРБИ СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ Сергій І. Ткаченко. Артюр Рембо (Франція) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .109 ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Михайло Василенко. Слово дужої правди Василя Стефаника. До 150-річчя від дня народження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .116 ІСТОРІЯ Тамара Демченко, Людмила Ясновська. Максим Грива – воїн і поет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .124 ЮВІЛЕЇ Михась Ткач. Життя прожите в любові до Слова. До 80-річчя від дня народження Миколи Ткача . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .139 Віталій Радзієвський. Світлій пам’яті видатному науковцю, поету, письменнику Миколі Ткачу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .147 Віктор Божок. Зачаровані поезією земляка. До 75-річчя від дня народження Дмитра Іванова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .150 Володимир Сенцовський. Чарівник слова з планети дітей. . . . . . . . . .153 ІНТЕРВ’Ю Володимир Кузьменко. Згадуючи Григорія Штоня. . . . . . . . . . . . . . . . .157 СПОГАДИ Віталій Топчій. Планета любові, добра і миру. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .167 РЕЦЕНЗІЇ Ліна Ланська. Крізь небуття. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .176 Олександр Олійник. Сміх крізь сльози . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .180 Ігор Фарина. Побачити карі очі дощу. Поштовх до пошуку іронічності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .183 ГУМОР Леонід Кнорозок. Кажу, бо сумно... (із циклу «Паралельні історії»). . 193

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

3

До 45-річчя Чернігівської організації НСПУ

ІСТОРІЯ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НСПУ Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України веде свій відлік від 3 грудня 1976 року, коли в читальному залі обласної бібліотеки ім. В. Г. Короленка відбулися установчі збори письменників Чернігівщини. На той час в області мешкало десятеро професійних літераторів: чернігівці Ірина Коцюбинська, Микола Слав’ятинський, Кузьма Журба, Дмитро Куровський, Станіслав Реп’ях, бахмаччанин Вілій Москалець, ніжинці Павло Сердюк і Степан Пінчук, корюківчанка Надія Петренко та прилучанин Микола Турківський. Серед присутніх у залі було чимало письменників-початківців, які згодом поповнили лави НСПУ. Чернігівська письменницька організація за часом створення стала в Україні дев’ятнадцятою. Першим її головою був обраний Станіслав Реп’ях. За статутом, метою діяльності обласної організації НСПУ є сприяння професійним літераторам Чернігівщини у творчій діяльності та захисті їхніх інтересів, створенні умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів НСПУ; турбота про їхній правовий, соціальний та професійний захист, у тому числі їхніх авторських прав; боротьба з утисками творчої свободи письменників, проти їх переслідувань за політичні, національні, релігійні переконання; піклування про освоєння, збереження і примноження надбань української літератури як складника національної культури, а також набутків літератур інших етносів краю, в тому числі сприяння перекладу їхніх творів українською мовою; дбання про пріоритетний розвиток і захист української мови, збереження національної духовної спадщини. З часу свого заснування і дотепер Чернігівська обласна організація НСПУ задає тон у літературному процесі області. У 70-ті роки праця письменників була у великій пошані. Люди багато читали, залюбки обговорювали прочитане. Були популярними виступи літераторів у трудових колективах. Повагою читачів користувалися проза Вілія Москальця і Надії Петренко, поезії Кузьми Журби, Дмитра Куровського, Станіслава

4

Лiтературний Чернiгiв

Реп’яха, Миколи Турківського. Літературознавець Ірина Коцюбинська була відома спогадами про свого батька Михайла Коцюбинського. Микола Слав’ятинський перекладав з німецької, французької і польської мов класиків світової літератури: Шиллера, Меріме, Беранже, Міцкевича та інших. Степан Пінчук займався перекладами (з французької, польської) і критичними розвідками. Значний внесок у розвиток вітчизняної критики і літературознавства зробив Павло Сердюк, автор книг «Платон Воронько», «Чингіз Айтматов» та інших. У 80-ті роки лави спілчан поповнили не менш цікаві особистості: прозаїк-сатирик Володимир Кезля; прозаїк-лірик Петро Дідович; автор книги про корюківську трагедію 1943 року Борис Наріжний; прозаїкромантик Йосип Павлів, який у своїх творах оспівав красу природи Півночі і непередбачувану природу людської душі; драматург Анатолій Ларченков; наші знані поети Дмитро Іванов, Василь Буденний, Петро Куценко; поетеса і прозаїк Таїсія Шаповаленко; поет і прозаїк Микола Адаменко. Окрім літературного процесу, що є головним у діяльності письменників, обласна організація започаткувала відзначення ювілеїв літераторів-земляків, зокрема, забутих, а то й заборонених: Ганни Барвінок, Пантелеймона Куліша, Василя Чумака, Миколи Вороного, Анатолія Олійника, Василя Блакитного, Олекси Десняка, Михайла Івченка, кобзаря Петра Ткаченка-Галашка та інших. У Чернігові було відкрито меморіальні дошки Павлу Тичині, Василю Блакитному, Кузьмі Журбі, Дмитру Куровському, Миколі Слав’ятинському, мовознавцеві Всеволоду Ганцову, у Ніжині – Юрію Збанацькому та Євгену Гуцалу, в Срібнянському районі – Михайлу Івченку. Також було встановлено пам’ятний камінь на місці будинку Леоніда Глібова у Чернігові, відкрито музей книги «Фата Моргана» у селі Вихвостів на Городнянщині, літературномеморіальний музей Павла Тичини в селі Піски Бобровицького (нині Ніжинського) району. Чимала заслуга у всіх цих починаннях належить Станіславу Реп’яху, який неодноразово обирався головою Чернігівської письменницької організації, членом ради НСПУ. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, краєзнавець, автор близько півсотні книг, заслужений працівник культури України і Чувашії Станіслав Панасович був добре знаним літератором не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Окремий напрямок діяльності письменницького осередку – організація творчих семінарів, конференцій, симпозіумів, літературних свят, фестивалів, регіональних та міжнародних зустрічей письменників з метою розвитку культурного співробітництва, духовного взаємозбага-

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

5

чення народів. У 70-80-ті роки чернігівські літератори брали участь у літературних святах «Чуття єдиної родини», «Над Дніпром, Десною й Сожем», днях чуваської літератури на честь поета Мішші Сеспеля, похованого в місті Остер. У наші дні найвагомішим літературним святом українських письменників є Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій», приурочене до дати перепоховання Тараса Григоровича Шевченка у Каневі. Щороку воно проходить у котрійсь із областей України, почесна естафета передається від одного голови обласного письменницького осередку до іншого. У травні 1992-го та 2015-го років письменників з усієї країни і з-за кордону приймала чернігівська земля. В усі часи письменницька організація велику увагу приділяла питанню поповнення своїх рядів молодою творчою зміною. З часу створення Спілки в області діяло літературне об’єднання при молодіжній газеті «Гарт», очолюване спочатку Станіславом Реп’яхом, а пізніше – Дмитром Івановим, на засіданнях якого збиралася творча молодь, що тільки мріяла вступити до Спілки. Учасники засідань заслуховували твори своїх колег, ділилися враженнями, досвідчені письменники давали поради молодим літераторам. Чимало майбутніх спілчан починали свій професійний поступ саме на цих засіданнях. Нині для літераторів-початківців з усіх куточків України систематично, почергово в різних регіонах, проводяться молодіжні семінари, які ведуть провідні українські письменники. На підсумковому засіданні відбувається голосування за тих, кого нарада молодих літераторів рекомендує для вступу до лав НСПУ. Таким чином Спілка поповнюється талановитими творчими особистостями. З незалежністю України обласна письменницька організація почала швидко зростати чисельно. За останніх тридцять років її лави поповнили 55 письменників. Перебування в організації – процес динамічний. Деякі письменники поміняли місце проживання і перевелися до інших обласних осередків. Серед тих, хто перевівся до Київської організації НСПУ, поет, прозаїк, критик, літературознавець, перекладач Олександр Астаф’єв, поет Сергій Коноваленко, поетеса Анна Малігон, прозаїк, поет, кінодраматург, критик Гурам (Семен) Петріашвілі, вже згадувані Надія Петренко і Таїсія Шаповаленко. Ще один уже згадуваний літератор Анатолій Ларченков переїхав до Смоленська (Росія). Видатний прозаїк Любов Пономаренко, уродженка села Іванківці Срібнянського (нині Прилуцього) району, перевелася до Полтавської обласної організації НСПУ. На жаль, час бере своє, і старше покоління чернігівських письмен-

6

Лiтературний Чернiгiв

ників відходить у вічність. З літераторів-професіоналів, які стояли біля витоків обласної письменницької організації, залишилася тільки Надія Петренко. Пішло в засвіти чимало тих, хто поповнив Спілку в часи незалежності України. Ось їхні імена. Петро Зуб – поет, прозаїк, композитор, відомий пісняр, завідувач кафедри музики і співів Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, де зараз відкрито аудиторію-музей його імені. Поет, прозаїк Володимир Кашка, талановитий «неголосний трудяга», активний учасник потужного літературного об’єднання Бахмаччини, відомий своїми поезіями, творами для дітей, романами «Житло» і «Картотека пана Альфи». Анатолій Крупко, поет з Козелеччини, людина, яка змалечку несла хрест важкохворої людини і знаходила в собі сили для оспівування краси життя. Микола Холодний – одна з найбільш екзотичних постатей у літературному процесі Придесення: його репресовували у 60-ті роки, його поезіями захоплювалися в незалежній Україні, його ім’я внесено до Британської енциклопедії. Микола Ткаченко (Чорновус) – прилуцький журналіст, поет, безмежно закоханий в українське слово, перша скрипка в поетичній династії Чорновус-Ткаченко-Білоцвіт. Іван Шевченко, визнаний спершу за кордоном як переможець міжнародного конкурсу гумору та сатири в місті Філадельфія (США), а тоді вже й в Україні, дитячий письменник-фантаст, також автор творів для дорослих, зокрема на історичну тематику. Володимир Шкварчук – прозаїк, публіцист, активний борець за права людини на свободу слова, дослідник історичної правди. Олена Шульга – прилуцька поетеса, людина непересічного таланту, тяжкої долі, самобутнього життєвого шляху. Микола Шуст – партизан-підпільник, орденоносець, всебічно обдарований митець, прозаїк, автор книг про Другу світову війну, зокрема, про діяльність ніжинської підпільної організації під проводом Якова Батюка. Поет-гуморист Олександр Климіша, прийнятий до Національної спілки письменників України посмертно. Михайло Курдюк – науковець, ветеран Другої світової війни, полковник козацтва, прозаїк, публіцист, співець заповідної природи України. А ось імена тих наших побратимів, з якими ми ще п’ять років тому урочисто відзначали 40-річчя обласної письменницької організації і яких сьогодні з нами, на жаль, теж уже нема. Володимир Сапон – поет, прозаїк, відомий чернігівський краєзнавець, упорядник антології «Чернігівська Шевченкіана», автор передмови до антології обласної письменницької організації «Ужинок за сорок літ». Віталій Леус – прозаїк, публіцист, автор понад 50 книжок романів, повістей, оповідань та історико-краєзнавчих нарисів, численних детективних творів. Микола Клочко – колишній політичний в’язень, поет, прозаїк, по-справжньому

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

7

оцінений тільки в роки незалежності. Ганна Арсенич-Баран – колишня завідувачка кафедри філологічних дисциплін і методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, знана поетеса і прозаїк, очільниця обласного письменницького осередку в 2016-2021 роках, упорядник хрестоматії «Література рідного краю», яка вийшла друком уже після смерті Ганни Василівни і посіла важливе місце у списку літературних раритетів області, будучи найповнішим виданням про літературний процес на Чернігівщині з часів сивої давнини і до наших днів. Юрій Сбітнєв – прозаїк, сценарист, публіцист, дослідник літописної спадщини Давньої Русі, автор оригінального прочитання шедевра світової літератури «Слова о полку Ігоревім». Ростислав Мусієнко – поет, прозаїк, журналіст, політичний оглядач, автор проєкту і перший упорядник чернігівського журналу «СКІФ» (Спецслужби-Кримінал-Історія-Фантастика), дипломант Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Ми пам’ятаємо всіх письменників, які були в нашій організації, і свято оберігаємо їхню літературну спадщину. Життя однак продовжується. 3 грудня 2021 року Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України святкує своє 45-річчя. Нині у її лавах перебуває 38 письменників, які своїм талановитим словом оберігають українську духовність, історію, рідну мову, національну культуру. Коротко згадаємо кожного. Поет і прозаїк Микола Адаменко – колишній політв’язень, автор глибоко філософських поезій, широко відомого роману «Закон-тайга», який витримав не одне перевидання, почесний громадянин Сосниччини, людина нескореної волі і сильного духу, чиє 90-ліття ми незабаром святкуватимемо. Іван Баран – поет, прозаїк, наймолодший з усіх чернігівських спілчан, проте вже має у своєму доробку вісім збірок; пише змалечку, крізь призму його поезій виразно проглядається процес становлення молодого українця; гідний продовжувач літературної династії, започаткованої Ганною Арсенич-Баран. Ольга Батьковська – поетеса, авторка шести поетичних збірок і багатьох пісенних текстів, а також художньо-краєзнавчого видання про місто Бахмач, учасниця Міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал». Олеся Білоцвіт (Олександра Ткаченко) – поетеса, молодший представник літературної династії Ткаченків з Прилук, понад п’ятнадцять років мешкає у Мельбурні (Австралія); всі свої почуття і відчуття поза

8

Лiтературний Чернiгiв

Батьківщиною вкладає в поетичні рядки, розлука для неї – це випробування на честь, на вірність, на любов. Віктор (Віталій) Божок – поет, прозаїк, публіцист; лауреат міжнародних та всеукраїнських літературних і публіцистичних конкурсів; своєю творчістю палко відгукується на актуальні і доленосні події в Україні і світі. Лілія Бондаревич-Черненко – білоруска за народженням, українка за духом. Вважає Україну своєю другою Батьківщиною. Поетеса, прозаїк. Пише українською, білоруською та російською мовами. Лауреатка багатьох міжнародних і всеукраїнських літературних премій та конкурсів, за літературну працю нагороджена медалями Івана Мазепи, Олександра Довженка та Кирила Туровського. Олексій Брик – народився на Вінниччині, довгий час мешкає у Чернігові. Прозаїк, публіцист. Його книги зберігаються в бібліотеці музею Ватикану, Московській національній українській бібліотеці, музеї Ядвашема в Єрусалимі та бібліотеці Страсбурзького університету. Василь Буденний – доцент кафедри слов’янської філології Чернігівського національного педагогічного університету, поет. У своїй творчості по-філософськи осмислює життя, переймаючись долею України, Поета, Людини. Автор кількох десятків поетичних збірок і п’яти книг для дітей. Микола Будлянський – поет, прозаїк, публіцист; однаково успішний у всіх трьох іпостасях: як поета його називають «українським Єсеніним», як публіцист він здобув звання заслуженого журналіста України, як прозаїк він є автором новел, що пробирають до самого серця, змушують замислюватися над різними проявами людського життя. Лауреат багатьох міжнародних і обласних літературних премій. Валентина Громова – добре знана в області журналістка з ліричною душею, чий творчий доробок знайшов своє відображення у двох поетичних збірках; ініціаторка відродження літературних субот в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського. Поет і прозаїк Анвар Деркач – його світоглядною революцією став прихід до Ісламу, який співпав у часі з Помаранчевою революцією 2004 року. Відтоді його творчість, як і решта життя, проходить під знаком цієї релігії. 2017-го року здійснив хадж (прощу) до Мекки (Саудівська Аравія). Творчість поєднує з активною правозахисною роботою. Сергій Дзюба – поет, прозаїк, публіцист, дитячий письменник, драматург, перекладач, пародист, критик, гуморист, автор пісень (слів та музики). Автор 110 книг, котрі вийшли друком у 25 країнах світу. Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

9

об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців та журналістів із 60 держав. Почесний професор Луцького інституту розвитку людини університету «Україна». Почесний професор філології Академічного центру науки та освіти імені Йоганна Гете (Німеччина). Головний редактор газети «Чернігівщина». Лауреат багатьох міжнародних, державних і національних премій як в Україні, так і за її межами. Твори Сергія Дзюби перекладені 80-ма мовами та надруковані в 50-ти державах. Тетяна Дзюба – поетеса, критикиня, перекладачка, журналістка, науковиця. Її твори перекладені різними мовами світу. Сама перекладає з німецької, верхньолужицької, болгарської, хорватської, сербської, білоруської та російської мов. Брала участь у міжнародних поетичних фестивалях в Росії, Болгарії, Німеччині та Хорватії. Лауреатка міжнародних, державних і національних премій. Нагороджена закордонними літературними відзнаками. Катерина Дужа – поетеса, прозаїкиня, переможниця міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». У своїй творчості просто, без прикрас і дуже майстерно зображує внутрішню суть простої української жінки. Олександр Забарний – поет, прозаїк, драматург, літературознавець. Декан філологічного факультету Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя. Написав п’єсу «Грішниця», присвячену темі кохання Тараса Шевченка до Ликери Полусмак. Автор 7-ми посібників для вищої школи та 150-ти наукових публікацій у фахових виданнях України та зарубіжжя. Лауреат міжнародних літературних конкурсів і премій. Дмитро Іванов – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 2011-2013 роках очолював Чернігівську обласну організацію Національної спілки письменників України. Пише серцем, яке щемно болить за Україну. Рядки його поетичних творів ваблять простотою, несуть правду, звертаються до совісті читача. Водночас у поезіях Дмитра Іванова чимало світлих і радісних мотивів, замилування красою природи, людськими стосунками, незамуленістю дитячої душі. Любов Карпенко – поетеса, прозаїкиня; авторка тринадцяти поетичних збірок і шести книжок для дітей. Особисто знайома з Ігорем Качуровським, довгий час листувалася з ним. Є співавторкою циклу поезій у його опублікованій під псевдонімом збірці «Пародіаріум Хведосія Чички». Листи Ігоря Качуровського до Любові Карпенко увійшли до книги «Розмова поетів», укладеної Оленою О’Лір. Володимир Коваль – прозаїк, драматург. Головна тематика його літературної творчості – історія України та сусідніх країн, пригодницько-авантюрний та апокрифічний жанри. Нині працює в царині кінематографії.

10

Лiтературний Чернiгiв

Михайло Кожедуб – поет. Свій внутрішній стан передає через опис природи. За фахом – хімік-біолог. Засновник і редактор районної газети «Ічнянська панорама». Олена Конечна – поетеса, прозаїкиня; переможниця Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», авторка семи книг прози, в тому числі авантюрного циклу «За гратами раю», який чекає на продовження. У співавторстві з Аллою Сокол виходили поетичні твори для дітей. У червні цього року вдруге очолила обласну письменницьку організацію. Олексій Крачило – поет, журналіст, керівник Козелецького районного літературного об’єднання імені Василя Нефеліна при редакції газети «Новини Придесення». Пише ліричні твори, твори для дітей, літературно-критичні статті, працює в жанрі гумору і сатири, займається краєзнавством. Петро Куценко – поет, перекладач, працював журналістом. Автор цікавих поетичних збірок, у тому числі поезії для дітей, есеїв «І возрадується душа твоя», численних публікацій з питань української звичаєвості. Знайшов і опублікував досі невідомі листи Михайла Коцюбинського. Ліна Ланська (Людмила Лихова) – авторка п’яти поетичних збірок; учасниця Всеукраїнського фестивалю любовної лірики «Мовою серця», Міжнародного фестивалю духовної творчості «Краса душі», народного мистецько-історичного фестивалю «Українські передзвони»; дипломантка Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (двічі), співорганізаторка І Всеукраїнського поетичного старт-апу «Дотиком душі»; засновниця творчої громадської організації «Білі ворони». Леонід Луцюк – поет, прозаїк, чиї твори спонукають до роздумів про сакральні таємниці життя. Автор соціально-психологічного роману «В’язень темряви», який розповідає про стан і переживання людини, яка провела двадцять п’ять років у суцільному мороку підземного сховища. Станіслав Маринчик – прозаїк, поет-пісняр, кінодраматург, кінорежисер, літературознавець, есеїст, краєзнавець. Засновник і головний редактор літературно-мистецького альманаху «Ічнянська криниця». Довгий час очолював Ічнянське районне об’єднання літераторів «Криниця», яке було засноване ним у 2003 році. Лауреат багатьох міжнародних, всеукраїнських і обласних літературних премій. Відмінник народної освіти України, відмінник кінематографії СРСР, заслужений працівник культури України. Академік Української Міжнародної академії оригінальних ідей та Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Почесний член Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, почесний громадянин міста Ічня. Валентина Мастєрова – прозаїкиня, переможниця Міжнародного

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

11

літературного конкурсу «Гранослов», Всеукраїнського – «У свічаді слова», лауреатка Всеукраїнських літературних премій. У своїх творах майстерно відтворює найглибші порухи людської душі, досліджує особливості характерів у ракурсі історичних подій, образно переповідає українську минувшину. Авторка широко відомого в Україні роману «Суча дочка», який витримав кілька перевидань. Нагороджена «Почесною відзнакою НСПУ». Валентина Михайленко – поетеса, прозаїкиня, краєзнавиця. Організувала і довгий час очолювала районний творчий клуб «Первоцвіти Коропщини» при Коропській центральній бібліотеці. Неодноразовий дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Авторка 23 книг, серед яких збірки поезії, прози, книги з історії рідного краю. Костянтин Москалець – поет, прозаїк, літературний критик, музикант. Лауреат першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» у номінації «Авторська пісня». Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона». Автор п’яти поетичних книг, трьох книг прози, багатьох книг філософської і літературної есеїстики, двох дисків пісень. Проза Костянтина Москальця перекладена багатьма мовами світу. Лауреат багатьох міжнародних і всеукраїнських премій, у тому числі головної літературної відзнаки України – Національної премії імені Тараса Шевченка. Володимир Мохнєв – прозаїк, який не побоявся продовжити всесвітньовідомий «Тихий Дон» Михайла Шолохова, написавши романдилогію «Стремнина Тихого Дона». Автор збірки оповідань «Под свою тальянку и смеюсь, и плачу», а також романів «Судьбы людские» і «Любовью дорожить умейте». Пише російською мовою. Іван Просяник – прозаїк, поет, людина різнобічних інтересів. Журналіст, художник. Різноплановий літератор. Його книги виходили у Чернігові, Ніжині, Києві, Львові, Вінниці. Михайло Руденко – прозаїк. За фахом лікар. За своє життя встиг попрацювати і в підземному здоровпункті однієї із шахт Донбасу, і матросом на пасажирському теплоході, і фельдшером «швидкої допомоги», і судовим лікарем Азовського морського пароплавства. Незабутні враження і накопичений досвід знаходять своє відображення у його творах. Олена Печорна (Олена Сердюк) – прозаїкиня, лауреатка українонімецької премії імені Олеся Гончара. Видавництво «Клуб сімейного дозвілля» випустило у світ п’ять її романів. Виданий на початку цього року роман «У затінку земної жінки» вже був перевиданий. За сукупним накладом виданих книг цьогоріч визнана «золотою письменницею України».

12

Лiтературний Чернiгiв

Тетяна Сидоренко – прозаїкиня, журналістка, науковиця; лауреатка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»; авторка тринадцяти книг, серед яких сучасний бароковий роман «Ігри з Іваном» та психолого-культурологічна повість «Ольга, дружина Пікасо» – перша в Україні книга про взаємостосунки видатних митців 20-го століття: уродженку Ніжина балерину Ольгу Хохлову й іспанського художника Пабла Пікассо. Володимир Сенцовський – поет, прозаїк, педагог, журналіст. Майже дев’ять років редагував районну газету «Вісті Борзнянщини». Створив чимало творів для дітей. Його творчість просякнута гумором, свіжим неординарним баченням дійсності. Алла Сокол – поетеса, авторка збірки поезій «Не спіши, моя осене…» і понад трьох десятків книжок для дітей, чимало з яких видані на замовлення Держкомітету з телебачення і радіомовлення за програмою «Українська книга». Михась (Михайло) Ткач– прозаїк, голова літературної спілки «Чернігів», головний редактор журналу «Літературний Чернігів». Чимало зробив для утвердження в області духу національного самоусвідомлення. Пише глибоко патріотичну прозу, пронизану історичною проблематикою і болем українського народу. У його доробку також чимало ліричних прозових творів, у тому числі для дітей. Ніна Ткаченко – поетеса з Прилук, уродженка Вінниччини, яка відчула потяг до художнього слова ще зі шкільних років і ніколи не зраджувала своєму покликанню. Авторка шести поетичних збірок. Співавторка книги «Сонце сходить для тебе», до якої увійшли твори літературної династії Чорновус-Ткаченків (Миколи Чорновуса, Ніни Ткаченко, Олесі Білоцвіт). Упродовж трьох десятиліть очолювала Прилуцьке міськрайонне радіомовлення, надійно вписавшись у літературний процес поліського краю. Анатолій Шкуліпа – поет, прозаїк, журналіст. Ази поетичного альпінізму засвоював на філологічних вершинах Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя і його знаменитої літературної студії. Творчість Анатолія Шкуліпи – це оголений нерв сьогодення, препарований скальпелем власного досвіду та уроків історії. Отже, за сорок п’ять років існування Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України стала рідною для 75-ти письменників. Завдяки їхнім спільним зусиллям скарбниця української літератури поповнилася чималим доробком якісного інтелектуального продукту, який, безперечно, переживе своїх авторів. Завдання прийдеш-

Історія Чернігівської обласної організації НСПУ

13

ніх поколінь зберегти цей безцінний спадок, вивчити його, передати по естафеті далі. Так уже влаштована вразлива письменницька душа, що вона відгукується на всі події, які відбуваються в житті. Таким чином, літературні твори стають неоціненними пам’ятками історії, емоційно забарвленими ілюстраціями минулого, нетлінним віддзеркаленням людської природи і всього, що нас оточує, вишуканими естампами швидкоплинного часу, вартісними реліктами, які з роками набувають все більшої ваги. Отож шануймо письменників за їхню працю! Користуючись нагодою, хочу привітати моїх колег з річницею нашої організації. Нехай кожен згадає той радісний день, коли дізнався про позитивне рішення приймальної комісії і про ті грандіозні творчі плани, які його супроводжували. Бажаю вам, шановні, Божої письменницької благодаті для їх реалізації – а саме, творчого натхнення! Нехай важкий час не зламає нашу волю. Будьмо мужніми і креативними, уважними до людей, один до одного і до чистоти власної душі, аби правдиве українське слово, в тому числі і написане кожним із нас, зайняло своє вагоме місце у скарбниці світової літератури. Олена КОНЕЧНА, голова Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України

Лiтературний Чернiгiв

14

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l,*%л= Šj`)

4 січня 2022 року самобутньому поету, народознавцю, глибокому досліднику славетної пам’ятки українського письменства «Слово о полку Ігоревім» Миколі Ткачу виповнилося б 80 років.

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО (вірші з архіву поета, написані в останні роки життя) *** У споминах згубився. Щось пройма. Силкуюсь зупинити, протримати... Нема нічого. Лиш одна пітьма. Стежина, сад... А на порозі мати. Ще молода і дужа. Десь війна відходила на захід. Ще були надії. А ніч така бездомна й мовчазна. Життя – театр. І ми всі лицедії. Болить чи не болить? Вже не питай.

Поезія

15 Що відболіло – більше не прибуде. Ось книга літ. Бери й перегортай сторінку кожну, кожний божий будень. Та вже не увійти й не перейти у мрію ту наснажену й наївну. Вже інший час і болі, і світи. І є війна за волю України, де воякам не знати вороття у їх бентежній і незламній силі. Корупція, продажність, покриття... А матері згорьовані і сиві.

18. 08. 2018 *** Я чую біль – жагучий і невситимий. Він вруниться зеленими травами, і весняним білим цвітом; він голосить молодим вітром серед хлібної ниви, він блукає дубовими гаями, осипається жовтим листом, проноситься голим полем і гомонить гірськими потоками; осідає на плесо Десни, збурює хвилі Дніпра, заходить до моєї хати і забирає ночі та сни. Він вигулькує і вибухає руїнами донецького літовища, порешеченими вулицями Дебальцевого, спалахує і згасає в серцях забитих московськими посіпаками добровольців. З любові той біль до тебе, краю мій, моя Україно, розіп’ята, але не скорена, жива і незборима.

16. 10. 2016 Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

16 *** Поміж беріз пройду. А далі – в сад – пташина зграя упаде на древо. Врятує світ не правда й не краса, а тільки праця – каторжна і ревна. Бо правда кажуть в кожного своя, ну а краса – кому що Бог нараяв. Болить мені моє маленьке «я», а через нього світ увесь до краю. У самоті й самотності простій перелину всі долини й гори, але в святім поверненні – як свій – мене лише замріяність пригорне.

18. 08. 2018 Чернігів

*** Це поле – дике. З вітром полиновим. Тут в проміжках городів острівки. А я біжу у споминах до Снові, дитинства незабутньої ріки. Згадалися і шанці, і могили, – дитячі зваби повоєнних літ; віднайдені в тих шанцях кулі й міни, Що змінювали нам життя і світ. Дивлюсь – наділи оборонців краю від хижої московської орди. Хтось знак поставив. Ровом хтось обкраяв, а хтось в крутий паркан обгородив. Та в більшості – чорнобиль двометровий, ще морківник, цикорій і лопух... Шумлять вітри на полі паперовім, світ онімів, отерп і геть оглух. Але війна не скінчилась – триває, І щодень статистика сумна – убитих двоє, рідше – втрат немає. І тиша тиха, тиха і німа. І я дивлюсь в це поле полинове, і згадую дитинство знову й знову.

08. 08. 2018 Чернігів

Поезія

17 *** Пахне липа. І літо. І спека. День високий, статечна хода. А на Сході – війна. Там жахіття і пекло, – промосковська всезбродна орда.

23. 06. 2018 Сахнівка *** Вишневий мій сад запишався у цвіті, В пелюстках шовкових лунке дзень-дзелень. У кожної хвилі, і кожної миті земна моя тиша наснажує день. Вже сонце ранкове зіпа’ялось на моці, вже неба блакить обійняла мій світ, і грає в росині промінчик = як в оці – кораловий відблиск, смарагдовий цвіт.

08. 06. 2018 Сахнівка *** Відходить епоха вождів і героїв, і сумно, і млосно, і, щоб там не є, – немов на руїнах продавньої Трої нової Вкраїни доба настає. Усе це так просто, усе це так зримо кладеться в історію, в’яже думки. Шикується слово в оновлену риму, – нові поривання, нові сторінки.

08. 07. 2018 Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

18

*** Весна і осінь. Радосте минула: Чи я в тобі, чи ти в мені, чи так? Далеко в небі прогудів літак. На тому стихло. Ніби все заснуло. А ту стежину, що біжить від хати, покрили вузлуваті спориші. Колись казали мати: «Не спіши... Побудь ще трохи...» як би було знати, що пройде час і ти уже ніколи, за всіх бажань, – нізвідки і ніяк, що повернувшись із чужих околиць, ходитимеш отут, як маніяк; що дим за літаком і за літами в ранковій, ще незайманій імлі, нестимуть сум над селами й містами останні у відлеті журавлі.

22. 01. 2018 Київ *** Це – час межі. Коли в напрузі нерви, коли є сповідь та без каяття, коли душа заглиблена у мерво, шукає в кожнім слові опертя. І місяць щезне. Й привид гляне в очі. І запанує в голосі одчай. І відьма-лоскотуха залоскоче твою ніким незвідану печаль.

31. 12. 2017 Київ *** Візьму до рук, як в юності, гітару і доторкнусь легенько до струни. Вся суєта політики й піару осиплеться, мов листя восени.

Поезія

19 І зазвучить мелодія прадавня, у грудях сколихнеться й защемить. Все, що минуло, все, що було дано – життя коротка й незбагненна мить. Відходять рідні, друзі... – дзвін прелюдій, після грози – веселки заповіт. Щасливий тим, що залишав я людям цей біль мій, радість і любові цвіт.

28. 07. 2017 Сахнівка *** Є щастя жити. І вдихати цвіт, і бачити, як оживає Слово. Цей загадковий незбагненний світ мене щодень в свої обійми ловить. Відкрилось небо. Вишня зацвіла. Бджола гудінням свідчить днину гожу. Усе до сонця тягнеться й тепла – який же ти прекрасний, Світе Божий! А там на Сході точиться війна, там за Вкраїну помирають діти. І день мені потьмарився до дна. Який же ти потворний, людський світе!

01. 05. 2017 Сахнівка *** Пам’яті В. Сапона Перший іній упав на дерева – біль щемкий і холодна сльоза... Мій товаришу, брате мій ревний, нащо ж так. Ти не все ще сказав. Іній цей і жалоба мелодій – жайворова зомліла душа. Чуба рейку наш світлий, Володю, ну навіщо ж отак поспішать?!.

Лiтературний Чернiгiв

20 *** Вітер ходить по сонце вночі, сонце ходить по вітер уранці. Не мовчи. Я прошу – не мовчи. Ми обоє давно уже бранці. Ти по той бік, а я по цей, засніжилася снігом дорога... Сниться осінь, Чернігів, ліцей, голос твій і очей знемога.

29. 11. 2017 Київ *** Під вишнею розквітлою в саду, горілиць впавши, перейняти небо. Ця мить, цей плин. Це безбережжя дум чи ще коли повернеться до тебе. Усе таке минуще і живе – цвіт опаде, природа плід зав’яже. І тільки, мов раніння ножове, на серце смуток сиротою ляже.

12. 05. 2017 Сахнівка *** Один – сьогодні. Вчора «лиш» чотири. Така ось, бач, статистика – і все. Це ж тут у теплій київській квартирі ніхто тебе на мушку не пасе. А там безусі з старшими укупі на блокпостах чатують день і ніч. Самі собі – обіди, вечерю й купіль, із ворогом поставши віч-на-віч. Їх імена запишуться в скрижалі. Але чомусь статистика німа. Ні імен, ні прізвищ... Без малого жалю, без фактів і подробиць, зокрема.

Поезія

21 Бо тут без віз: овації, фанфари, один за одним красно промовля. Згадалося Тарасове в забарі: «Гуля наш батюшка, гуля!»

13. 06. 2017 Київ *** Ну от уже й прожито вічність, – круту перейдено межу. А місяць дивиться у вічі й не вірить в те, що я кажу. Повітря чисте, аж ядерне. Це – осінь. Стежка через сад вросла густим-густющим дерном. Іду й вертаюся назад. Вертаюсь в довгі темні ночі, прозорі ранки, стиглі дні. А місяць дивиться ув очі й не вірить грішному мені. О, часе, лукава вереміє, що ж ти вчинила навісна?! Дивлюсь в глядило і німію – ні дням, ні видивам, ні снам... До ранку щезнуть поторочі – в саду зарошені сліди. А місяць дивиться у очі і вже сміється – молодий.

15. 09. 2016 Сахнівка *** Холодний чай і чорна кава, – рука в руці, в устах уста... життя жорстоке і криваве, там за незнаним перевалом панує тлінь і пустота.

27. 02. 2016 Київ

Лiтературний Чернiгiв

22

*** Від села йшов стежкою поміж житами. Згадалося: «Ой у полі жито копитами збито...» Потім їхав потягом і знову згадалося: «Від Сяну до Дону дорога лежить...» Коли дістав я лінії оборони, задивився в безбережну блакить неба і необачно впіймав холодну кулю московського найманця. Гарячим серцем упав на посічену снарядами й мінами донецьку землю і вже в напівмаренні: «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?»

04. 06. 2016 Сахнівка *** Війна десь там. А тут неспокій. І ночі – тектонічні стреси. І думаєш собі: допоки чужі панують інтереси... Тягар думок зваливсь на плечі і опускає світ на дно. Душа спустіла, наче глечик, з якого випито вино.

10. 08. 2016 Сахнівка *** Ніч довга й темна – як покута. Німі вуста. Глухе село. А я немов ланцем прикутий до всього, що колись було. Біжить смішний лошак по полю. Сміється сонце. Мліє день. А в серці біль. Від того болю немає прихистку ніде.

17. 09. 2016

Поезія

23 *** За полем поле – в золоті кружала, сонцями переповнено ущерть. Колись отам стезя моя лежала, тепер слідів забутих круговерть. Здається вже до всього збайдужів, до всього звик, з усім давно змирився. Так ніби жив, і так немов не жив, а лише десь в дорозі забарився.

16. 08. 2017 Сахнівка *** Живе в мені незриме й вічне я, що переймає всесвіту околи, воно мене сповідує, відколи зродилася свідомості змія. Округлились в нім простори досади і в часу веремію увійшли. А я стою у сонці серед саду і не збагну – чи мертвий, чи живий? *** Душа заходить у глибини світу, леліється усе єство моє; Позбавлена суєт, неначе вітер, вона на рівні з Господом стає. У ній усе окрилюється співом, – торкається крилом святих небес: то повниться, то мліє безупинно – сама в собі переживає скрес. На овиді, на сході, в океані в безодню поринає аж до дна. І в тому неприкаяному стані благословляє Господа сама. Жовтень, 2018

Лiтературний Чернiгiв

24 *** Душа в суєтах. Їй нема спочину, – немає заспокоєння, ні сну. То спогад плаче, то якусь причину до того спогаду. І часом не одну. В криниці слів шукає порятунку від тих суєт, від тих важких думок; ховається за них, мов за лаштунки, але втекти не може ні на крок. І так минає не одна година, і так минає не одна доба. Ти – сам в собі: володар і людина. В клубку суєт осмислення раба.

26. 12. 2018 Чернігів *** Є тільки ти. Світ спалений до тліну. Це не молитва. Це вже молитва. Коли стою, мов стятий, на колінах і шепочу, розчулено, слова. А руки ловлять стан твій обімліло, і світ буття зімкнувсь в єдину мить. Моє єство тобою так зболіло, що й досі в ревнім спогаді щемить.

30. 03. 2018. Київ *** Обійми ті – від пальців до плечей, цілунки ті – черешні переспілі. Я млів і пив вогонь твоїх очей, від них я відірватися не в силі.

14. 12. 2016 Чернігів

Поезія

25 *** І той стан, і той голос, і та малинова замріяність останнього цілунку уже не зможуть покинути мене, аж доки око моє не скотиться сльозою за згасаючий земний обрій.

06. 06. 2018 Сахнівка *** Затихло все. Упала тінь на крони. Ні голосу, ні поклику. Мовчок. Холодна осінь лист останній ронить, і змій замкнув залізні двері на гачок. А я про тебе думаю до щему, молюсь до втоми. І надію сню. А в очі лізе пустота й нікчемність і скошує молитву на корню.

17. 02. 2019 Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

26

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! g`a`pmhi

ЩОДЕННИК КАПЕЛАНА… (маленька повість) «Військовий капелан – це знак присутності Бога в нелюдських обставинах. Наша з вами місія – бути свідком того, що Бог навідується до свого народу, а також показати Україні дорогу до миру». Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Пролог Отець Віталій – двадцятичотирирічний священик Української Православної Церкви Київського Патріархату. Середнього зросту, смаглявий, з чорною, як смола, чуприною і такою ж рідкою борідкою, що лише формувалася і вказувала на його ще зовсім молодий вік. Прибув він до нашого містечка в акурат під Міленіум.., ще й встиг у квітні 2000 відправити Великодню службу в храмі, який місцева влада у жалюгідному стані передала громаді УПЦ КП. Храм був наскільки поруйнований, що дивився на світ порожніми зіницями вікон.., ані куполів, ані хрестів…

Проза

27

Так-сяк відремонтували один з притворів храму, повісили на стіни ікони в рушниках… та й відслужили службу. Але воістину кажуть, що Віра і Бог укріпляють дух людський.., отож потягнулися до храму весняним потічком достойні нащадки славних козаків, які ще у 1757 році змурували цю церкву. Панотець Віталій справно опікувався відбудовою… Проте, як кажуть у народі, «не хлібом єдиним»… Розпочалася у 2002 році виборча кампанія.., тобто вибори до Верховної Ради України, приїхав до Ніжина землячок наш славний, який у столиці, в тій же самій Раді, займав дуже високу посаду! Спасибі йому, і з Божою поміччю 22 березня наступного року було освячено та встановлено хрести над відреставрованими куполами церкви. Отож життя храму входило в звичне русло… Та не так сталося, як гадалося… Землячок наш славний вибори виграв та й забув про обітницю дану перед святими іконами мирянам… Чи то більш важливі державні діла відволікли його від цієї богоугодної справи? Чи мо молода дружина знайшла більш доречне застосування цим коштам?! Але фінансування припинилося… Отож пішов отець Віталій по людях. «З миру по нитці – голому свитина», – гласить народна мудрість. Отак гуртом і стягувалися на церкву… Багато років стягувалися. Та й нині ще жебракуємо… Отець Віталій справно служив своїй пастві… Та у 2014 році почалася ота злощасна війна на Донбасі.., кривава війна! Уже не на церкву було потрібно стягуватися, а на військо! Бо одними чистими помислами та відвагою українських вояків державу не захистиш. Волонтерський рух у нашому місті очолив благочинний округи Православної Церкви України панотець Сергій (Чечин)… Спочатку допомагали війську харчами та медикаментами, згодом коштами на нове військове обладнання.., а потім відчув отець Сергій, що його місце там, на військовому рубежі, серед вояків.., та й подався у військові капелани! Не гоже отцю Віталію задніх пасти… Молодий же! То й сам змінив рясу на камуфляж! Ремарка Із 2014 року близько 600 священників ПЦУ/ УПЦ Київського патріархату виконували капеланську місію в Українському війську. Ще 150 священнослужителів делегувала до війська Українська Греко-Католицька Церква. Отож події, про які йдеться у «Щоденнику капелана», не пов’язані з долею однієї якоїсь конкретної особи.., це доля духовного братства, яке побачило свою високу місію у служінні Богу, у служінні Людині, у служінні Війську, у служінні Україні!

Лiтературний Чернiгiв

28

Нині у складі Збройних сил України введено до штату 130 посад військових священиків (капеланів).., із них укомплектовано понад 90!

Щоденник капелана (рукопис) Пожовклий від часу, а, може, й від духовного виснаження, звичайний шкільний зошит на 48 сторінок. Обкладинка затерта, прим’ята.., видко діставалося йому, не в теці носили, а у військовому наплічнику. Сторінка 1. Не датована… «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь». Сторінка 2. 20 серпня 2014 року. Сьогодні мій перший день роботи у новій якості, якості військового капелана. В чому бачу покликання своє? У відданому служінні Богу і Людині… Саме Людині з великої літери.., бо твердо переконаний: хто став на захист своєї держави, свого народу, своєї матері та дружини… – є ЛЮДИНОЮ! У моєму військовому наплічнику лише дві книги – Біблія та Кобзар … і ось цей зошиток. У ньому я буду занотовувати важливі події мого солдатського життя. Які ж думки навідують мене після святої молитви? Не вважайте мене лукавим.., але це дійсно рядки з Шевченкового «Кобзаря»: Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая! Сторінка 3. 23 серпня 2014 року. Нас зняли на Іловайськ із Первомайського напрямку 22 серпня… Вояки кажуть, щоб витягнути наших хлопців, які вже там перебували тиждень чи два. Нам казали, що ми поїдемо на декілька днів, заберемо хлопців і поїдемо назад. Та коли приїхали – зрозуміли, що не все так просто, і ми залишимося там надовго. Приїхали в Іловайськ під вечір 23 серпня… Через годину почався масовий артобстріл… Здавалося, що небо не

Проза

29

витримає цієї громовиці.., не витримає і земля, що здіймалася дибки. У підвалі, де схоронилася наша рота, до мене підійшов сержант Максим Залізняк: «Помоліться за наші душі, отче! О десятій підемо в контратаку… – То давай помолимося разом? – Так я не вмію. – А ти повторюй за мною». Я дістав з наплічника невеличку іконку святого Миколая, прилаштував її на стіні, підійшло ще кілька вояків… Ми опустилися на коліна. Вони повторювали за мною святу молитву, здійнявши очі до неба, яке натруджено струшувало з себе смертоносні громовиці. Артобстріл скінчився… Я втомлено сів, спершись на стінку підвалу… Заболіло серце. Сторінка 4. 24 серпня 2014 року. Десь по обіді мене відшукав сержант Залізняк: – Отче, так молитва допомогла! – сказав піднесено. – Контратака була успішною, ми заволоділи ключовими точками в місті.

– Боже слово завжди допомагає. Воно просвітлює людський мозок і душу.., гартує дух. Максим витягнув цигарку, непоспіхом запалив.., хвилин дві потому продовжив: – «Сєпари», які були в Луганській області, і «сєпари», які воюють з нами тут – абсолютно різні за рівнем підготовки. В Луганській області були квіточки порівняно з тим, з чим ми стикнулися у Донецькій.

– У чому ж це виявляється? – несміло запитав я.

– Та у всьому! – запально відповів Максим. – У рівні та якості тих атак, які вони здійснюють, а ще у рівні оснащення, озброєння та фортифікаційних споруд… Та й полонені, яких ми захопили в ході контратаки, засвідчили, що воюємо ми не просто проти «шахтарів» чи «трактористів», а проти професійних військових Російської Федерації.

– Але ми їх здужаємо… – впевнено відповів я. – Бо ми на своїй землі… і за нас Бог і Правда!

– Та, звісно, здужаємо… А навіщо ж ми тоді тут! – посміхнувся Залізняк, гасячи недопалок цигарки об підошву «берця».

– «Золотий чоловік, – подумки відзначив я. – Хай йому Бог допомагає!». Сторінка 5. 25 серпня 2014року. Відспівував загиблих наших вояків, які загинули у тій контратаці. У них були такі виснажені, але смиренні і спокійні обличчя… Такі обличчя бувають у праведних людей, які повністю виконали свій земний обов’язок, або закінчили важливу справу. Серед них траплялися і молоді… Боліло серце.

30

Лiтературний Чернiгiв

Сторінка 6. 27 серпня 2014 року. Нам пощастило, що ми перебували в приміщенні школи в самому Іловайську. Обстріли ми переживали нормально. Хлопці, які жили в приватному секторі, ховалися в сараях, а всі, хто був у школі – спускалися в підвал. Наш підрозділ розмістився на другому поверсі, нам було нормально. Там був глухий кут, триповерхова школа – якщо снаряди і долітали, то вони на третьому поверсі і зупинялися. Другий поверх не добивали, бо там не було вікон. Та все одно при кожному вибуху, вуста мимоволі шепотіли слова молитви… Сторінка 7. 28 серпня 2014 року. Провів день у бесідах з бійцями свого підрозділу. Падіння духу немає… Всі хлопці до кінця були у бойовому настрої та у стані утримувати місто і надалі. Не було ніякого занепаду, що ми в оточенні, нас зрадили і ми всі помремо – бойовий дух тримався до останнього. «Дістала» ворожа артилерія, яка стояла за 10 кілометрів і невпинно «бахкала» по нас. Та ще з’явилися «блукаючі» танки, які гатили по нас з відстані двох кілометрів. Звичайно, за ними не поганяєшся… У підрозділі втрати. Боліло серце. Сторінки 8-9. 5 вересня 2014 року. Думав, що вже ніколи не відкрию сторінки цього зошитка, думав, що вже ніколи не візьмуть персти ручку… Попрощався вже з світом білим! Сан забороняє військовому священику брати безпосередню участь у бойових діях та мати зброю. Зброя душпастиря – молитва! Саме вона і вивела мене з того пекла… Найзапекліша битва була при виході з Іловайська, 29 серпня, коли нас розстріляли. Нам сказали, що це був організований відхід «зеленим коридором».., був навіть наказ: не відповідати на провокації і рухатись уперед. Коли ми виїхали з Іловайська на Многопілля, на дорозі почала формуватися велика колона… Вихід здійснювався у двох напрямках: через Червоносільське та ще однією дорогою. У полі в Червоносільському була організована потужна засідка – з використанням танків і прихованих вогневих точок… Я їхав у колоні, яка рухалася на Червоносільське з Многопілля, коли розпочалося це пекло. Одна машина спалахнула, друга… Звідти вивалювалися обгорілі тіла.., кулі свистіли, лунали вибухи… Хіба ж таке переповіси?! Мене з машини виштовхнув сержант Залізняк… Він дав команду своєму відділенню зайняти оборону, а мене відтягнув у якусь канаву.

Проза

31

«Сидіть тут, поки з’ясуємо обстановку!» Бій 29 серпня тривав з восьмої ранку до третьої дня. Після цього наша частина зайняла кругову оборону в Червоносільському. Я скинув камуфляж і облачився у рясу… Кого змогли, витягли з поля, – у цей час «полювали» снайпери… Віддав себе в руки Господу.., пригинаючись, перебігав від тіла до тіла, витягував поранених.., убієнним закривав очі. По мені не цілили.., певно не хотіли брати на душу гріха! Боліло серце, обгоріла душа… Хлопці протримали оборону майже два дні. А ввечері тридцятого стало зрозуміло, що ніхто нам на допомогу не прийде… Сторінка 10. 7 вересня 2014 року. Учора продовжити розповідь не мав сил.., ані фізичних, ані моральних. Картини бою оживають у моїй уяві, обпалюють серце, зомбують мозок.., невгамовна спрага до очищення душі… Як пережити це і жити далі? Стан поранених був дуже тяжким, боєкомплектів також не вистачало, тому було ухвалене рішення скласти зброю в обмін на домовленість, що нас і поранених без зброї відконвоюють на наш блокпост. Російській армії, яка нас повністю оточила, наші вояки зброю на передали. Зброя, як і все, що мали, була знищена. Російські військові висунули ультиматум – якщо ми не вийдемо і не складемо зброю до восьмої години – вони накриють нас « Градами», а потім «розкатають» танками. На той час у нас були їхні полонені, яких наші вояки взяли в бою за Червоносільське. Була встановлена домовленість, що вони приїздять «КамАЗом» і завантажують всіх наших поранених і передають українській стороні. Саме цим «КамАЗом», в якості супроводжуючого, було відправлено і мене. Про це домовився з командуванням сержант Залізняк.

31 серпня «КамАЗ» із пораненими поїхав в один бік, а полонених Збройних сил пішою колоною відправили до Донецька… Укріпи, Господи, їх у Вірі, дай пережити усі страждання, які випадуть на їхню долю! Сторінка 11. 17 вересня 2014 року. В одній зі своїх проповідей Владика сказав: «Наш воїн нас захищає! Він жертвує собою в ім’я миру! А ми з вами прокладаємо дорогу, яка веде до цього миру. Ми маємо показати Бога серед своїх воїнів, щоб серця військовослужбовців не пропустили часу Божих відвідин». Це як наказ для мене… Від’їжджаю з пораненими бійцями своєї час-

32

Лiтературний Чернiгiв

тини до Дніпра, у військовий шпиталь… Будемо гоїти рани на тілі, на серці, на душі… Сторінка 12. 20 вересня 2014 року. Я уже в Дніпрі… Військовий шпиталь знаходиться зовсім недалечко від залізничного вокзалу «Дніпро-Головний», по вулиці Старокозацькій, 63. Це потужний військово-медичний центр, який врятував життя тисячам військовослужбовців. Мав розмову з керівником госпіталю. Порозумілися… Божа людина… Він розуміє духовні потреби вояків, бачить і доцільність моєї присутності. Виділив невеличку кімнатку, щоб я міг здійснювати індивідуальну душпастирську опіку вояків… Отож з побутом усе гаразд. Сторінка 13. 25 вересня 2014 року. Сюди, до клінічного шпиталю, приїздить люд з усієї України. Дружини, батьки, родичі вояків, які тут лікуються… І кожен прагне розділити своє горе. Сьогодні, у сквері Героїв, мав розмову з дружиною одного з танкістів. Жіночка років двадцяти семи. Сиділа, плакала на лаві.., поділилася своїм горем. Чоловік горів у танку.., ампутували обидві руки, а йому ж лише тридцять! Як жити?! Там, у його палаті, вона тримається.., говорить: «головне, що живий!». А до скверу ходить, щоб виплакати своє жіноче горе… Тяжке горе! Розмовляли десь хвилин сорок… Я не втішав. Ніякі слова тут не зарадять. Просто відкрив свою душу для її болю… Коли прощалися, сказав: «Кріпись, сестро… Бог допоможе, він милосердний.., наставить на шлях істинний». Боліло серце. Сторінки 14-15. 30 вересня 2014 року. У нас радість! До старшого солдата Романа Бойчука приїхала наречена!! Приїхала аж із Вижниці, що на Буковині. Старший солдат Роман Бойчук – вояк з моєї рідної роти.., запам’ятав його ще з Іловайська. Веселий такий хлопак, жартун… Хлопці дали йому псевдо «Гуцул», а він пручався: «Я не гуцул.., я бойківчанин!», а хлопці йому: «та нам все’дно, що бойки, що лемки… – з Карпат – значить гуцул!». Так і прижилось… Марічка, так звуть наречену, випускниця місцевого училища культури та мистецтв. Справжня майстриня, стільки рушників вишиваних привезла… подавати молодому! А Роману, під Червоносільським, ногу відірвало…

Проза

33

А їм хоч би що.., сміються, радіють. А разом з ним радіє усе відділення… Сестрички навіть коштами скинулися на каблучку для нареченої! Мене покликали… Давай, отче, вінчай! Вінчай прямісінько тут, у лікарняній палаті!! Любов у нас!!! І дружки, і світилки знайшлися… Ледве умовив: Підлікуватися ще потрібно… Обряд вінчання він тривалий у часі, потребує фізичних сил.., його скорочувати не можна. Та й не варто.., адже це на все життя! А тому підлікуйся трохи.., стань на протеза. А я тим часом домовлюся з настоятелем Семінарського храму святих Петра і Павла, що при духовній семінарії.., там і обвінчаємо вас. А Марічка поки у шпиталі попрацює… Я з керівництвом домовлюсь. На тому і порішили… Сторінка 16. 4 жовтня 2014 року. Піймав себе на думці: «Чому серед військових капеланів я не зустрів жодного священика Української Православної Церкви Московського Патріархату? Адже, за канонами Православної церкви, їм це не заборонено. На всіх нас поширюється 27 апостольське правило, яке забороняє священику піднімати руку на людину. Кожен священик, який наважився вдарити «вірного чи невірного», підлягає позбавлення сану. «Бо Господь аж ніяк нас цьому не вчив: навпаки – Сам, будучи битим, не завдавав ударів, докорів, не докоряв взаємно, страждаючи, не погрожував». Головним призначенням військового священика є релігійна опіка вояків, своєї пастви. То виходить у Московському Патріархаті свідомо ігнорують задоволення релігійних потреб військовослужбовців? На моїй рідній Чернігівщині був навіть випадок, коли священик «руської» церкви відмовився відспівувати загиблого вояка. А це вже Гріх.., великий Гріх! Сторінка 17. 17 жовтня 2014 року. У мене радість! Був у справах на залізничному вокзалі «Дніпро – Головний» і випадково зустрів побратима з нашої частини, рядового Миколу Дрозда. Він їхав у відпустку на Хмельниччину. Останній раз ми бачилися у Червоносільському… То він мені розповів, що 31 серпня їх, колону військовополонених, погнали до Донецька.., там утримували в приміщенні СБУ. А у кінці вересня поділили. Як сказали «сєпари»: «особливо небезпечних» залишили в Донецьку, а «менш небезпечних» відправили до Іловайська – відновлювати місто. Так Микола потрапив на відновлювальні роботи, а звідти з кількома побратимами зумів втекти.., дістався до своїх, … ось отримав відпустку. Максима Залізняка він бачив у камері в Донецьку. Живий, здоровий.., але лишився в застінках. Боже, допоможи йому витримати всі муки!

34

Лiтературний Чернiгiв

Сторінки 18-19. 23 жовтня 2014 року. У «Положенні про службу військового духовенства у ЗСУ» у розділі, який регламентує завдання військового капелана, одним із пунктів записано: «участь у реабілітації військовослужбовців, які потребують психологічної допомоги». Чим власне нині я і займаюся… Пригадалося, як ще в Іловайську, в одному із перших боїв доля звела мене з рядовим Іваном Кирилюком… Молодий хлопчина, років сімнадцяти. Родом десь із Волині.., навчався у Київському університеті на історика, тільки но вступив. Склав першу сесію.., а тут Майдан! А далі закрутило-завихрило… В Іловайську у нього було бойове хрещення… Тримався молодцем! Тільки після бою переклинило.., тримав на бойовому взводі автомат, нікого до себе не підпускав, закусив губу, і пропасниця його била. Покликали командира – не підпускає, медиків – ні ! Залізняк покликав мене… Я облачився в рясу, надів святий Хрест… Підходжу до нього, а він автомат наставляє.., а я супроти автомата святий Хрест підіймаю, читаю на пів голосу молитву. І ви знаєте – подіяло! Він автомат відклав, перехрестився, опустився на коліна.., а далі вдарили сльози, рясні сльози. Медики його забрали, сказали нервова перевтома. Хлопчина зовсім молодий, а бач надломило його життя. Хоча, Господь кожному з нас надсилає тут випробування. Усе частіше болить серце… Сторінка 20. 3 грудня 2014 року. Сьогодні до нашого шпиталю привезли великий гурт «кіборгів», оборонців Донецького аеропорту. Зранені, обпалені війною, скалічені.., але нездолані, непохитні у своїй Вірі і своїй Правді… Яка висока сила Духу! Яка висока відданість своєму військовому обов’язку, своїй військовій Присязі! Я завжди вірив у свій Народ, але, зустрівшись з цими ЛИЦАРЯМИ, переконався – за час війни в Україні сформувалася справді нова генерація чоловіків – ВОЇНІВ-ОБОРОНЦІВ. Те, що вони пережили, варто окремої розповіді… Сторінка 21. 9 грудня 2014 року. Сповідав «кіборга», старшого сержанта Василя Биша… Десь на годину він відкрив для мене серце. Таїна сповіді непорушна і я не буду розкривати її. Його гріхи я взяв на себе і буду просити Господа нашого про їхнє прощення.., але мене вразив його ступінь відвертості і та глибина розуміння війни як соціального явища… Виявляється серед вояків російського війська багато чиченців-«кадирівців». Що забули вони на Донецькому летовищі? Василь мені відповів: «Я вбиваю іновірців, бо

Проза

35

вони непроханими прийшли на мою землю. Так чинили мої пращури, мої діди та батьки, так вчинив і я. Це мій обов’язок перед моєю державою і її народом». Воістину, патріотами не народжуються – ними стають… Сторінка 22. 14 грудня 2014 року. З Департаменту військового капеланства надійшла звістка про скору мою ротацію… Чи радий я їй? Не буду лукавити – так! Вже ночами сниться дружина і донечка… Як вони там? Молюсь за них, прохаю Господа нашого укріпити їх у лиху годину… Водночас розумію і про власний обов’язок перед Богом і людьми. Якщо Бог послав мені оці випробування, я повинен чесно прийняти їх, а прийнявши, пережити… Я укріпився у розумінні, що наші воїни – це наші захисники, які для нашого миру здатні жертвувати найдорожчим – своїм життям. Згадую їх у щоденній своїй молитві… Сторінки 23-25. 19 грудня 2014 року. Прокинувся піднесеним – сьогодні день святого Миколая! Ходив палатами, вітав бійців, кропив свяченою водою… Вони, як малі діти, раділи, діставали з-під подушок цукерки та плитки шоколаду, які їм ще вночі підклали чергові медсестрички. Лікарня цього дна нагадувала вулик… Панувало радісне збудження, яке принесли до закладу волонтери. Їх було у цей день особливо багато… Нанесли, навезли.., очі розбігаються, а найбільше – людської доброти, людського співчуття! Ближче до обіду почали приходити місцеві школярі. Приходили цілими класами… Несли все: хто що вигадав, а найбільше, малюночки, які власноруч намалювали для вояків-захисників України. Вітали ще віршами та піснями… Було щемно аж до сліз.., гідне покоління у нас зростає! Солдати теж не мовчали, розповідали, як у них удома святкують день святого Миколая. Я багато про що дізнався. Виявляється на Поліссі, у селах, старші господарі села на свято збиралися, щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села. Дітям цього дня дарувалося особливе печиво – миколайчики. А на Поділлі цього дня чекали «показника» – чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Також через подвір’я мав пройти господар, дати худобині їсти й привітати її словами: « Дай, Боже, добрий день, щоб худібонька здорова була та й я з тобою ще зі своєю дружиною!»

36

Лiтературний Чернiгiв

А на Черкащині господар, прийшовши з церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!». Та найгучніше святкували на Харківщині. На Слобожанщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб на наступний рік забезпечити врожай на жито й плоди. Я дійшов висновку, що на всій території України влаштовували заздоровні обіди на честь Миколая Угодника з приготуванням ритуального пива й медів. А ще до дня Миколая заведено віддавати борги. Українська приказка говорить: « Якщо ти мені не віддаси до Миколи, то вже не оддаси ніколи». Почувши це, старший солдат Михайло Коваленко жартома звернувся до побратима-«кіборга» : «Вибач, Степане, я ж у тебе, в терміналі, зичив рожок з патронами і до цього часу не віддав. Гріх маю…» На що той, сміючись, відповів: «Святий отче, відпустіть йому цей гріх, бо якби тоді його автомат замовк, то я точно сьогодні тут не лежав!» – і обидва дружно засміялися, потискуючи руки. Святий Миколай опікується воїнами, водіями і тими, хто мандрує… Водій Міша «Строітель» віджартовувався: «А от мені не допоміг… Мене як на «сєпаровському» блокпосту підпалили, то довелося пішки мандрувати аж до «диспетчерської вежі». А йому у відповідь хором: «Так дійшов же!». День закінчився сумно… Помер Микола Коваль, кулеметник з добробату, 44 роки, вдома, під Вінницею, залишилася дружина з двома синами… Старшому, мабуть, уже під двадцять… Студент. Кажуть, що якщо людина помирає у таке свято, то його Бог призиває… і відразу відправляє до раю. Отож і Микола Коваль відійшов у вирій.., вірю, що й вирій його буде світлим і безхмарним. Сторінка 26. 20 грудня 2014 року. Зранку попрощалися і відправили у домовині на Вінниччину Миколу Коваля. Біль втрати затьмарив вчорашнє свято. Тут, у шпиталі, я почув ще одне українське прислів’я: «На Миколу клич друга, клич і ворога, обидва будуть друзі». Ні, я не згоден..! Усе моє єство бунтує проти цього! Не покличу я ворога!! Ніколи не покличу!!! У Москві все говорять про якесь міфічне «слов’янське братство»! Та немає його! Їхнє монголо-азіатське єство втопило його у крові!! Нашій, справді братській крові.., а тепер зась. Не буде вам прощення! Не пробачимо! Не забудемо!! Заболіло серце…

Проза

37

Сторінка 27. 23 грудня 2014 року. Отримав повідомлення, що 30 грудня можу вже від’їздити додому. В акурат під Новий рік буду вже вдома.., яке це щастя зустрічати світле свято в колі родини! А на Різдво зустрінуся вже зі своєю паствою.., мені є про що їй сказати. Сторінка 28. 25 грудня 2014 року. Сьогодні увесь день провів у пошуках подарунків для моїх дівчаток… Добре, що почали вже працювати новорічні базари. Слава Богу, вибрати є з чого. Розпродажі, знижки.., аж очі розбігаються! Купив дружині сукню.., цікаво, чи вгадав? Бачив востаннє у серпні… А доньці накупив всякого: і ляльку, і цукерок, і корону новорічну. Пропонували задешево набрати петард… Не взяв. Мені вибухів уже на все життя вистачить! Сторінка 29. 29 грудня 2014 року. Бог і люди мені теж зробили новорічний подарунок. Сьогодні у програмі «ТСН» побачив як здійснювали обмін військовополоненими. Серед наших впізнав сержанта Максима Залізняка. Схуд до невпізнаваності, змарнів.., але я впізнав. Інтерв’ю давати кореспонденту він відмовився.., лише махнув рукою. Але цей погляд, цей блиск в очах, ця горда постава… Таких не зламати! У мене велика радість. Сторінка 30. 30 грудня 2014 року. О 5 ранку до шпиталю привезли обміняних напередодні вояків. Усі мають пройти медогляди, кому необхідно – лишаться на лікування. Знайшов Максима Залізняка… Обнялися. Сказав, що сьогодні від’їжджаю. Обмінялися контактами… Його залишають у шпиталі на лікування. Та тепер ми вже ніколи не загубимося.., бо ми – БРАТИ, якщо не по крові, то по СЕРЦЮ. О 16.00 сів у потяг… Сторінка 31. 31 грудня 2014 року. За годину Ніжин… За годину я вийду на перон цього дорогого для мене міста. Із залізничного мосту огляну поглядом його краєвиди. Помилуюся золотими банями його храмів, хрестами над ними, що на сонці виблискуючи благословляють цей день, цей час, рідну Україну..

Лiтературний Чернiгiв

38

Епілог Настоятель Ніжинської церкви Всіх Святих протоієрей Сергій (Чечин) здобув всенародне визнання. 10 лютого 2016 року, у Полтаві, його і ще 17 бійців АТО, волонтерів і медиків нагородили орденом «Народний герой України». Це недержавна відзнака, яку в 2014 році запровадили колекціонер антикваріату й волонтер Андрій Боєчко та ювелір Дмитро Щербаков. Вони вважають: «Якщо народ має право годувати, лікувати, одягати армію, то має право і нагороджувати. Орден отримують лише ті, хто справді заслужив. Жодного чиновника, штабіста, які були далекими від війни і допомоги, ми не нагородимо ніколи». Отець Сергій якраз серед достойних. Він з самого початку війни їздив на передову і як капелан, і з волонтерською допомогою. Бував у найгарячіших точках східного фронту. Окрім нагороди, від війни отримав ще й ішемічну хворобу серця. Протоієрея Віталія (Філозофа) поховали біля Спасо-Преображенської церкви у Ніжині 30 грудня 2017 року. Йому виповнилося лише сорок років. Медики засвідчили: « ішемічна хвороба серця». Миряни хитали головами, витираючи сльози: «зносилося серце, згоріло…». А храм стоїть над ним велично піднявши свої хрести до небес і посміхається сонцю, вітаючи новий день. Храм, у якому колись відправляли панахиду по Тарасу Шевченку. Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! Листопад, 2021 р. Ніжин

Поезія

39

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI p3“л=…= qŠ`bmI)rj

Руслана Миколаївна Ставнічук, секретарка судових засідань Деражнянського районного суду Хмельницької області. Народилася 22 лютого 1992 року в с. Козачки Летичівського району, що на Хмельниччині. За освітою – юрист, за станом душі – поетеса. Поезія завжди була поруч зі мною, але, разом з тим, я йду до неї все своє життя. Окремі поезії побачили світ на сторінках регіональних та всеукраїнських видань, зокрема журналів «Вінницький край», «Дзвін», «Жінка» «Славянин», часопису «Німчич», «Лабораторія», газети Спілки письменників України «Українська літературна газета», збірника «У пошуках альтернативи. Поезія сучасної України» та інших. Лауреатка низки літературних конкурсів, двічі дипломантка Міжнародної слов’янської премії (2019, 2020 р. р.). У січні 2021 року Указом Президента України № 21/2021 присвоєно стипендію для молодих письменників та митців. Готую до друку свою першу зрілу збірку поезій. Нині мешкаю в м. Деражня Хмельницької області. Разом з чоловіком виховуємо сина Артема.

*** Є щось одвічне в крапельці роси, В лавандово-малиновім світанку. Шепочуть казку вітру голоси, Й себе спиває тиша до останку. Є щось магічне в голосі джмеля – Нектар вбирає, мов святе причастя.

Лiтературний Чернiгiв

40 Любов’ю й раєм дихає земля. Оце, мабуть, і є найбільше щастя.

*** Зі мною тишу спраглу розділи, Почни її – вона буде як свято. Словам важким із присмаком смоли Судилось ненародженим вмирати. Глянь, небо розкололося навпіл. Ми сидимо, мовчанням оповиті. Мені з тобою не потрібно слів, Тебе я вмію і без них любити. *** Мій Отче, дякую Тобі За днів святкову неповторність. За неба очі голубі, За мудрість, що ховаю в слові. За ту любов, що вже була, За сльози, смутки, перешкоди. За те, що з Твого джерела Життєві я черпаю води. Пробач, що ми людці малі Не бережемо те, що маєм. Шукаєм кращої землі Не бачачи під носом раю…

*** Як від тебе чекала слова – Ти обернувся і мовчав. Життя сопілко ясенова Не слухай серце, вір очам. …Раптово все в мені завмерло, Навіть вірші забули шлях. Любов буває гірше пекла, Та це не скажуть у казках.

Поезія

41 КІЛЬЦЕ

Сталеві обійми, неначе лещата. Проснешся уранці – навколо лиш грати. І де ти? І хто ти? – Не ясно нічого. Лише невідомість, пітьма і дорога Змією спокуси облесливо в’ється. Тримай же, людино, на відстані серце. Нехай ні плітки, ні зло, ні чорнота В твої не посміють постукать ворота. В поклоні схилитись не здумай нізащо! Один раз прогнешся – і справа пропаща. Не бійся самотності, тиші та болю: Вони не даремно з’явилися в долі. Хай світ наш увесь – уявна в’язниця – Вона лише сниться, вона лише сниться… Реальна проблема сумніш набагато – Самі ми кільце затискаєм в лещатах. *** А поки є, існує білий світ Часу пісок все сиплеться крізь нього. Вгорі, поміж небесних верховіть, Нам хтось по крихті створює дорогу. І крутиться, і крутиться земля, Уже й забула скільки точно років. Прядуть невпинно мойри* кужіля, І зовсім час не відає про спокій. А люди – невгамовна мурашва – Все метушаться, без кінця і ліку. Досі наївно вірять у дива Нащадки вигнаного З раю Чоловіка. * Мо́йри (грец. Μοῖραι, латинізований запис Moirai; від moira — «частка», «доля») — у давньогрецькій міфології — богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс (за іншою версією — Зевса й Феміди, за Платоном — дочки божества неминучості Ананке). У сучасній мові слово «мойра» також уживається як синонім слова доля.

Лiтературний Чернiгiв

42 *** Тобою хвора. Роки закреслено. Минуле стерто, його нема. Іду стежками все перехресними, Куди не гляну – глуха пітьма. Тобою хвора та в тебе вірую. Ця віра душу в живих трима’. Любов’ю, словом, а чи офірою Мені дай знати, що не дарма.

*** Тебе долаю, мов найвищу вежу. За кроком крок я піднімаюсь вгору. Горить в утробі полум’я пожежі, Бракує слів, якими ти говориш. Бракує сил, повітря і снаги. Іду вперед (ти ж знаєш я уперта). Втішалась доля – сплутала шляхи, Сховала щастя крадькома в конверті. *** Я – не твоя, а ти – не мій. Так склалося, вже не змінити. Вночі зимовий вітровій Замів останню стежку в літо. Заклякли поодинці ми Та, знаєш, цьому навіть рада. Ти був ярмом, а не крильми, Лиш пустоцвітом мого саду. Пробач мені, що не люблю, Що надто стримана і чесна. Мені, як в морі кораблю, В житті опора – міцні весла. *** Говори, не бійся, говори – Твоє слово мені Богом дане. В тиші світанкової пори Розтають невидимі кайдани. Я тону у голосі твоїм,

Поезія

43 Добровільно і свідомо тану. Там, за горизонтом, райський дім. Та хіба без тебе рай, коханий? Мій притулок лише там, де ти, І моє це щастя й покарання. В світі, повнім зрад і чорноти, Якорем зорить твоє кохання. *** Ти хотів від мене утекти. Силоміць тебе я не тримала. Спалюючи зведені мости, Одягнути не забудь забрало*. І біжи крізь відстані й літа, Утікай, куди лиш заманеться. Та чи зможеш ти зробити так, Щоб кохання викинути з серця?

* Забрало – рухлива частина шолома, яка слугувала захистом для обличчя та очей. *** Все сокровенне, що було між нами, Лягло сьогодні заживо в труну. Між клятвами, словами і між снами Час розірвав незайману струну. Умить все покотилося і щезло. Зосталась в часопросторі зима. Нам дарувала доля різні весла, Й провини нічиєї в тім нема. …Кружляємо над сонним попелищем. Шукаємо надію. Чи знайдем? Тікає горизонт все вище й вище А там за ним – обіцяний Едем. м. Деражня Хмельницької області

Лiтературний Чернiгiв

44

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле…= jnme)m`

Олена Михайлівна Конечна народилася і виросла у Чернігові. Закінчила біолого-ґрунтознавчий факультет СанктПетербурзького держуніверситету. Працювала редакторкою редакційно-видавничого відділу РВК «Деснянська правда», кореспонденткою відділу права Чернігівської обласної газети «Деснянська правда», власкоркою газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. У червні цього року вдруге очолила Чернігівську обласну організацію НСПУ. Авторка прозових книг «На березі дощів» (2001), «Копійчині мандри» (2005), «За ґратами раю» (2006), «Час у пригорщах» (2009), «Синдром Роксолани» (2010), «Озброєний янгол» (2010), «Вишнева кісточка» (2018). Співавторка поетичних і прозових книг для дітей, у тому числі «Веселий олівець» (1994), «Казковий зоопарк» (1994), «Думай, шукай і знаходь» (1995), «Неслухняні букви» (1996), «У візку сидить команда» (1999), «Цікава математика» (2000), «Автокалейдоскоп» (2001), «Повчальні пригоди хлопчика Колі» (2004), «Моя країна – Україна» (2004), «Лісові художники» (2005), «Етикет – це цікаво і корисно» (2006), «Смаколики для Борушка» (2021). Співупорядниця двох антологій, до яких увійшли прозові та поетичні твори: «Чернігівська Шевченкіана» (2015), «Ужинок за сорок літ» (2016). Лауреатка премій імені Василя Блакитного (2000), Михайла Коцюбинського (2011), Івана Кошелівця (2014).

Твори Олени Конечної перекладені російською та англійською мовами.

Проза

45

УКВІТЧАНІ І ЗНЕВАЖЕНІ (Уривок з роману) «Історія культури людства, поза всяким сумнівом, доводить, що жорстокість і статевий потяг найтіснішим чином пов’язані між собою». Зігмунд Фрейд. «Де жінки перебувають в пошані, там і боги радіють; де ж вони у зневазі – там марно волати до Бога». Ману.* *Ману – згідно з індійською традицією, цар, предок всіх людей; автор священної книги брахманізму Дхармшастер, що одержала назву «Закони Ману».

Що хоче сказати світові жінка, стаючи повією? Що вона не дорожить своєю чуттєвістю, яка їй все одно не приносить насолоди? Що в її генах закладено страх і зневагу до чоловіка, який упродовж багатьох століть принижував її гідність, і що в такий спосіб вона кидає в обличчя сильній половині людства звинувачувальний вирок? А, може, це вже помста: замість світлої енергії кохання залишати в обіймах партнера трупний сморід сплюндрованої душі – він бо все одно не помітить? Що шукає жінка в обіймах некоханого чоловіка? Ілюзію свободи? Любов, недодану батьками? Чи навпаки: повторення тієї Великої Любові Дитинства, якій не судилося повторитися? А чи притаманні слабкому духу бажання самозречення і самознищення – такий звабливий для її жертовної природи пекельний рай? А може, все просто: вона шукає оте велике надійне плече, яке задля надійності має бути таким великим, що може бути лише уявним – як сумарний підсумок плечей усіх знаних нею чоловіків? Здавна найбільш довершений образ кохання в уявленні християн асоціювався з поняттям покірливої жертви. Схоже, жінки досконально оволоділи прийомами по набуттю християнської довершеності... ГЛАВА ПЕРША Який дивний стан. Чисті незамулені думки течуть вільно і широко, як вода у річці під час повені, і ніщо не може спинити цього величного плину.

46

Лiтературний Чернiгiв

Плин води. Плин часу. Плин думок. Яка природна, яка зрозуміла єдність! У такому стані добре писати вірші. Кожна думка – довершений образ, ясний і зрозумілий, без натяжки, без домислу. Кожна думка – філософський трактат, майже як у Сковороди. «Агов, брате Григорію, я тут, твоя достойна співрозмовниця. Нумо полемізувати! Поспілкуймося, посперечаймося, як Платон з Аристотелем. Ти вже й так увійшов в історію, посунься-но, я сяду поряд… Ти розгубився, брате Григорію? Ти здивований? Ха! А я готова, мені не слабо!» Рита пам’ятає подібний стан років дванадцять тому. Вона мала запалення легень, і температура повсякчас сягала позначки сорок на старенькому ртутному термометрі, що вже давно став реліквією їхньої сім’ї – здається, його купувала ще бабуся. В очікуванні приїзду «швидкої допомоги», яка не дуже квапилася, мама обтирала водою з оцтом гаряче доньчине тіло, прикладала до лоба листя капусти. У відповідь на безмежну тривогу в неньчиних очах Рита виголошувала напрочуд розумні сентенції, на ходу вигадувала справді дотепні жарти і сама з них сміялася. Їй чомусь було дуже весело. В той момент вона відчувала себе вельми мудрою та значущою і сама собою пишалася. Ось і зараз їй приємно уявляти себе надзвичайно розумною. «Що хоче сказати світові жінка, стаючи повією?». Це фраза, гідна бути початком роману. Може, спробувати написати? Або ось іще одна: «Поразки українських чоловіків на теренах політики прямо пропорційні шаленому успіхові українських жінок у найславетніших борделях світу». Їй би оце зараз в якесь політичне ток-шоу – будь-кого за пояс заткне своїм красномовством. А ця думка викристалізувалася вчора і зоставила глибокий слід у душі: «Єдина можливість, яку має жінка, аби протистояти чоловікові: мати багато чоловіків». Щось її дуже вабить тема проституції. Може, змінити платівку? «Сприймай кохання в його найбільш довершеному образі – в образі покірливої жертви». Стоп, це не її думка. Це Халдор Лакснес, «Самостійні люди». Вона читала цей роман ще в інституті і раптом так чітко згадала фразу, яка її тоді спантеличила. «О, моя голівонька, яка ти мудра, тобі все під силу!». Уявляти, що все колись прочитане охайними стосиками лежить на поличках пам’яті і в потрібну мить обов’язково згадається – чи це не насолода для розуму? Рита продовжувала ширяти на хвилях розбурханих уявою думок, вільно занурюючись у все, що колись бодай краєчком зачепилось за її свідомість. Розум – це велика сила. Як приємно відчувати себе всесильною! Ось зараз вона дослівно згадає епізод з роману Джеймса Клавела «Тай-пен» – той, в якому головний герой уперше побачив скалічені ноги

Проза

47

своєї коханої. Отже… Е-е-е… Що там писалося? Е-е-е… Ні, так сходу не згадаєш. Краще іще раз перечитати. Рита хапає з тумбочки біло-червоний томик і знаходить потрібні рядки: «Незвичайна хода Мей-мей – дівчина накульгувала – щоразу зворушувала Струана. Ступні дівчини були перебинтовані. Їх довжина не перевищувала трьох дюймів. Коли Струан купив Мей-мей п’ять років тому, він розрізав бинти і жахнувся, побачивши каліцтво, яке було, згідно з давніми китайськими уявленнями, основною ознакою жіночої краси – крихітних ступень. Тільки дівчина з перебинтованими ногами – ступнями лотоса – могла стати дружиною або наложницею. Ті, в кого ноги залишалися нормальними, ставали селянками, слугами, дешевими повіями або робітницями, і їх зневажали. Ноги Мей-мей були скалічені. Біль, який вона відчувала без тісних бинтів, що зазвичай здавлювали її ступні, викликав жалість. Тому Струан дозволив поновити бинти. Через місяць біль ущух, і Мей-мей знову змогла ходити. Тільки в похилому віці перебинтовані ноги ставали нечутливими до болю. Струан запитав її тоді, запросивши Гордона Чена в якості перекладача, як це відбувалося. Вона з гордістю повідала йому, що мати почала бинтувати їй ступні, коли їй виповнилося шість років.

– Бинти являли собою вологі стрічки шириною два дюйми і довжиною дванадцять футів. Мама щільно намотала мені їх на ноги: навколо п’ятки, через підйом і під стопою, підігнувши чотири пальці і залишивши великий вільним. Коли бинти висохли, вони стислися, і біль був жахливим. Потім минають місяці, роки, і п’ятка наближається до великого пальця, а підйом вигинається дугою. Один раз на тиждень бинти знімають на кілька хвилин і ноги миють. Через кілька років чотири підігнутих пальці зморщуються, відмирають і їх видаляють. Коли мені майже виповнилося дванадцять, я вже могла ходити досить добре, але мої ноги були ще недостатньо маленькими. Тоді моя мама звернулася за порадою до жінки, яка зналася на мистецтві бинтування ніг. В день мого дванадцятиліття ця мудра жінка прийшла до нас у дім з гострим ножем і мазями. Вона зробила ножем глибокий надріз упоперек стопи, посередині. Цей надріз дозволив ще більше притиснути п’ятку до пальців, коли бинти наклали знову.

– Яка жорстокість! Запитай її, як вона могла стерпіти такий біль.

– Вона говорить: «За кожну пару перебинтованих ніг проливається озеро сліз. Але що таке сльози та біль? Тепер я, не паленіючи від сорому, можу дозволити кожному зміряти мої ноги». Вона хоче, аби ви поміряли їх, містер Струан.

– Чому?

48

Лiтературний Чернiгiв

– Вона гадає, ви зняли бинти тому, що вирішили, ніби вона вас обдурює.

– Чому вона повинна так думати?

– Тому що… бачте, вона ніколи раніше не зустрічалася з європейцем. Будь ласка, сер. Тільки ваша радість здатна виправдати всі її сльози. Тоді Струан зміряв її ноги і висловив радість, якої не відчував, і вона тричі низько вклонилася йому. Він терпіти не міг ці поклони, коли чоловіки і жінки, стоячи навколішки, торкалися чолом підлоги. Але давня китайська традиція вимагала саме такого висловлення повної покори від усіх підлеглих при зверненні до господаря, і Струану доводилося миритися з цим. Якби він почав протестувати, то знову налякав би Мей-мей і вона втратила б обличчя перед Гордоном Ченом.

– Запитай її, чи болять її ноги зараз.

– Вони завжди болітимуть, сер. Але запевняю вас, їй було б набагато болячіше, якби в неї були великі, потворні ступні…».

– Яка маячня! – сердито вигукнула Рита і пожбурила біло-червоний томик на підлогу. Їй зробилося зле. Очевидно, знову піднялася температура. Дванадцять років – зодіакальний цикл. Раз на дванадцять років усе повторюється. Дванадцять років тому Рита так само марила у напівпритомному стані і турботливі руки стирали піт з її чола, поїли водою з ложечки, поправляли ковдри, яких було три і які все одно не могли її зігріти. Однак вірно і те, що не можна двічі увійти в одну й ту саму ріку. Так, усе повторюється, але вже на іншому витку спіралі. Дванадцять років тому турботливими руками були вузлуваті шершаві натруджені неньчині руки, зараз це білі пещені з довгими накладними нігтями руки Соломії.

– Хто це так кричить? – запитує Рита.

– Новенька, – байдуже відказує Соломія, обережно протираючи Ритине обличчя вологою серветкою, змоченою в ароматизованій воді. – Мабуть, їй роблять епіляцію. Уявляю, як вона верещатиме, коли вперше сяде на дуба. Соломія дуже гарна. Чорне блискуче волосся, гладенька шкіра, тонкі різьблені ніздрі, чутливі уста, великі сірі очі з уміло підфарбованими густими віями.

– Чому?! Чому на догоду чоловікам жінки завжди мусять страждати?

– стогне Рита.

– Мабуть, у такий спосіб чоловіки помщаються жінкам за те, що їм самим доводиться гинути на війні. Коли Соломія говорить, її голос звучить, мов чарівна мелодія, яку хочеться слухати без упину. Тема протиборства між жінками і чоловіками – її улюблена. Як, між іншим, і Ритина. Вони часто про це балакають.

Проза

49

– Кохання і війна дуже подібні. Тобі так не здається? Як приємно відчувати на обличчі ці ніжні пещені руки. Інколи Соломія робить Риті масаж. Вона сама приходить до неї в кімнату і пропонує розтерти затерплу спину. Соломія гарно вбирається, і від неї завжди дуже приємно пахне. Якісь особливі парфуми. Тут довкола багато запахів, які незвичайно діють на психіку: можуть довести до екстазу, а можуть морально знесилити. Соломія пахне, як свіжий весняний вітер, коли його вдихає людина, яка дуже довго хворіла і нарешті видужала. Рита ще не видужала. Вона далебі цього й не прагне. Навіщо видужувати? Аби взяти на себе відповідальність за власні вчинки? Тоді вона помре від докорів сумління. Куди краще почуватися хворою дівчинкою, яка накоїла шкоди, але несподівано заслабла, і замість того, аби покарати, її пестять та голублять.

– Я так люблю секс, – зізнається Соломія. – Мабуть, тому мені тут так подобається. Приємно мати справу з чоловіками-воїнами.

– Ти гадаєш, вони воїни? – сумнівається Рита.

– А ти ще цього не зрозуміла? – саркастично всміхається Соломія. – Учора один такий розплакався в мене на грудях. Уявляєш? Після того, як смачно відшмагав мене пліткою і феєрично скінчив, розплакався, мов дитина. Його, бачте, завтра уб’ють!

– Соломіє, ти краєш мені серце! – вигукує Рита. – Як можна так спокійно говорити про такі страшні речі? Тебе шмагають пліткою, а ти говориш про це, як про буденні речі! Соломія всміхається по-материнськи ніжно і прикладає до розпашілого Ритиного обличчя вологу напахчену серветку.

– Заспокойся, люба, – промовляє вона лагідно, – тобі не можна хвилюватися, ти й так уся палаєш. Про мене не турбуйся. Ти ж знаєш, садомазо – моя стихія. Я болю не боюся.

– А я так боюся болю! – стогне Рита.

– Знаю, – говорить Соломія і стає дуже серйозною. «Як можна не боятися болю?» – думає Рита. Усе своє життя вона страшенно боїться болю. В дитинстві її катами були стоматологи. Важко сказати, чого вона боялася більше: болю від свердління і видалення зубів чи болю душі від принизливого ставлення з боку тих осіб, які це робили? Адже зараз вона спокійно і вчасно відвідує знайомого дантиста. Вона впевнена, що він чемно поцікавиться її самопочуттям і в мить, коли стане найболючіше, на деякий час припинить екзекуцію, перечекає, поки вона знову буде готова до нової порції страждань. «Чемний кат – то не кат, а лікар», – зринула думка і вельми розсмішила Риту.

50

Лiтературний Чернiгiв

Соломія стурбовано поправила ковдру, яка сповзла, поки хвора подруга здригалася у конвульсіях істеричного сміху. Рита подумки підраховує: скільки вона вже тут? Десь, мабуть, із місяць. І майже весь цей час її б’є пропасниця. Молоко давно перегоріло, сама вона схудла, змарніла і ледве встає, аби дійти до туалету. Це її єдиний маршрут. За двері кімнати вона воліє не виходити. І трясеться, мов мишеня, коли чує, що хтось відчиняє двері. Вона не довіряє нікому, крім Соломії. Навіть прибиральниця викликає почуття тривоги. Якби не зойки, які вряди-годи долинають із сусідніх кімнат, можна було б подумати, що Рита, як і перше, мешкає в турецькому готелі. Схоже планування номера, типові меблі, сучасне сантехнічне обладнання. Єдине, що разюче відрізняє її нове помешкання від номера в готелі «Sun Beach», це відсутність будь-якого вікна. Там, де воно мало би бути, стіну прикрашає велике підсвічене панно із зображенням живописної гірської долини. Зрештою, непогана імітація звичного зовнішнього світу, особливо, якщо уявити, що вони перебувають, скажімо, на віддаленій космічній станції. Але вони не на космічній станції. Вони на Землі. Можливо, під землею. В добре укріпленому і оснащеному всім необхідним бункері. Бункері, який щодня пропускає крізь себе силу-силенну чоловічих тіл, і для того, аби ці тіла в потрібний час справно виконували покладену на них місію, тут таки для них утримують певну кількість тіл жіночих – гарних, принадних, уквітчаних, озолочених, вимуштруваних та приборканих.

– Ти раніше вже працювала в якихось борделях? – запитує Рита Соломію.

– Авжеж, – усміхається та.

– А в яких країнах?

– У Росії, Туреччині, Італії, Франції, Голландії… – Соломія потягується, мов кішка після солодкого сну. – Тут краще, якщо ти про це хотіла дізнатися.

– А чому ж тоді вони тут усі так кричать? – здригається Рита, бо в цей час з-за дверей долинає чергова порція зойків упереміш зі схлипуваннями.

– Не всі, а тільки ті, хто дурний, – ліниво відказує Соломія. – Розумієш, подружко, любитися з чоловіками – це професія, вона вимагає певних природних нахилів. А якщо у повії пнуться всі, кому не лінь, то з цього нічого хорошого не вийде. Тут як у приказці: назвався грибом – лізь у кошик. А то так: вчитися не хоче, працювати не хоче, шукає легких грошей, тікає з дому, доводить батьків до інфаркту, а тоді їй, бачте, БДСМ не подобається! То чого ж ти тоді не працюєш санітаркою або не торгуєш ліфчиками на базарі? Рита заплющує очі.

Проза

51

«Соломія жорстока», – думає вона, і тепер уже доторки пестливих рук не видаються їй приємними. Їй не шістнадцять років, і вона не тікала з дому, але вона теж тут. Вона – матір двох дітей, дружина двох чоловіків. Невже їй, двадцятисемилітній, теж уготовано стати механізмом для обслуговування примітивних чоловічих потреб? Ні, краще вже згоріти від пропасниці!

– Якби ти народилася в Китаї у пристойній сім’ї сто п’ятдесят років тому, ти б усе життя ходила з порізаними і перебинтованими ступнями, їх би називали ступнями лотоса і говорили, що таке каліцтво робить тебе дуже гарною і достойною мати достойного чоловіка. Рита в упор дивиться на Соломію. Їй хочеться побачити у великих сірих очах прояв бодай якого-небудь почуття: страху, здивування, гніву… Але очі Соломії холодні і безпристрасні. Можливо, вона подумала, що подруга марить.

– Не все у житті залежить від людини, – Рита знову заплющує очі. – Інколи обставини бувають сильнішими за неї.

– Зручне виправдання для слабких духом, – долинає голос Соломії, але так, ніби її і Риту розділяє товща води. Риті здається, ніби вона й справді опускається на дно океану. Сонячне світло зосталося далеко вгорі, її ж огортає морок. Вона потрапила у велетенські м’які лещата, які з невмолимою упертістю здавлюють їй скроні. Очі вже й не розплющити. За хвилю їй забракне повітря, вона зробить інстинктивний вдих, і вода розірве легені. От і добре. Ніхто не змусить її стати повією! Наразі вона відчуває, що хтось підхоплює її під пахви і тягне вгору. Це Вадим, він хоче її врятувати! «О, мій любий, найкращий у світі Вадим! Як давно тебе не було! Як я скучила за тобою!». Рита розслаблюється. Тепер можна не хвилюватися: Вадим витягне її з будь-якої халепи. Аж тут хтось інший хапає її ще й за ноги! Спочатку Риті здається, що двоє людей тягнуть її в різні боки, але згодом вона усвідомлює, що вони діють в унісон. Хто ж цей другий? Авжеж, Назмі! Хто ж іще? «О, мої любі, мої милі чоловіки! Я знаю, що ви обидва мене кохаєте. Якби в мене було два життя, я б кожному з вас віддала по одному. Присягаюся вам обом, що ніколи мого тіла не торкнеться рука осоружного мені чоловіка!». Рита відчуває, що вона нарешті може вільно дихнути. В очі вдаряє яскраве світло. Отже, Вадим і Назмі таки витягли її на поверхню! Крізь напіврозплющені повіки Рита намагається роздивитися довкола. Яка прикрість! Вона не над поверхнею океану, і поряд з нею не Вадим із Назмі, а чужі чоловіки. Стоп! Одного з них вона впізнала: це кульгавий!

52

Лiтературний Чернiгiв

О, Господи, вона зараз знову втратить свідомість… Проте цього разу знесилений організм чомусь не поспішає їй на допомогу. Рита лише удає, що непритомна. Насправді вона чує все, що відбувається по той бік заплющених повік.

– Скільки вона вже тут? – запитує приємний на слух низький чоловічий голос. Його власник говорить турецькою, але так, ніби ця мова для нього чужа.

– Скоро місяць, – озивається сиплий з присвистом голос. Очевидно, це кульгавий. «Якщо вже людина потворна, то потворна в усьому», – думає Рита.

– І весь цей час її б’є пропасниця?

– Так. Пауза. Хтось підходить впритул до Рити. Кроки пружні і впевнені. Вона відчуває пильний погляд на своєму обличчі. Від того, хто підійшов, пахне зброєю та коханням. Дивне поєднання ароматів. Риту воно бентежить. Кроки віддаляються, і знову чується приємний низький голос: – Її чоловік віддав тобі гроші?

– Так.

– Усі?

– Так.

– То чого ж вона тут?! Від різкого окрику Рита внутрішньо вся зіщулюється. Проте повіки самі собою починають потроху розплющуватися. Цікаво, як виглядає чоловік, котрий, здається, збирається за неї заступитися?

– Ми не встигли, – белькоче сиплий голос. – Пролунав вибух, усі розбіглися хто куди. Що мені було робити? Не лишати ж її там… Кульгавий стоїть до Рити спиною. Її оборонець видніється трохи віддалік, в центрі кімнати, прямо під лампою освітлення. Обличчя витончене, східного типу, дуже гарне на вроду. Цікаво, чи не таким мусульмани уявляють свого Аллаха? Вродливий, мов Бог, чоловік примружує очі і, звертаючись до кульгавого, дуже тихо запитує: – І ти вирішив, що її місце тут? Кульгавий у відповідь мовчить.

– Якщо Аллах забере її душу, ти підеш слідом. Слова страшні, але Риті від почутого стає так хороше, так любо. Як давно ніхто її не боронив! Наразі різко запахло спиртом. Запах спирту, зброї та кохання. Вродливий чоловік схиляється над Ритою. Що у нього в руках? Шприц! Він хоче зробити їй ін’єкцію! Перше бажання – підвестися і втекти. Але їй бракує

Проза

53

сил. До того ж вона й далі вдає непритомну. Ні, краще розслабитися і віддатися на ласку долі. Це – сам Господь Бог! Він не може заподіяти їй нічого лихого… Риті знову здається, що вона пливе. Довкола чиста прозора вода. Цілий океан кришталево чистої води. Як приємно довіритися всесильній стихії і плисти туди, куди несе потік! Вона й не думає опиратися, хоч іноді від стрімкого руху забиває дух і починає смоктати під ложечкою. Цікаво, як їй вдається не захлинутися під водою? Може, вона стала русалкою? Чи це просто сон? А хто це пливе поряд? Овва! Та це ж Вадим, Назмі і той третій чоловік з обличчям Аллаха! Яка приємна компанія. Й усі троє всміхаються їй. Нехай цей сон ніколи не кінчається! Рита від задоволення починає вигинатися всім тілом, і вже не потік несе її у незвідану далечінь, а вона сама керує своїм рухом. Трійця не відстає. Силуети гарних мускулистих чоловічих тіл миготять то тут, то там, її супутники ніби грають між собою у квача, але так, аби вона не втрачала їх з виду. Рита теж включається у гру і починає стрімко віддалятися, під’юджуючи всіх трьох її наздоганяти. Однак це виявляється під силу лише одному з них – вродливому незнайомцю, який заступався за неї перед кульгавим. Рита опиняється з ним віч-на-віч і дуже ніяковіє. Хоче втекти, але її оборонець щораз опиняється поряд. Врешті-решт він обхоплює руками й ногами її стан і притискається так міцно, що їхні тіла вмить зростаються: там, де були її ноги, тепер стримить голова незнайомця, а ніг нема ні в неї, ні в нього. Риті стає дуже смішно, вона не стримується і починає щосили реготати. А тоді… прокидається.

– Ну, подружко, якщо ти вже й уві сні смієшся, значить, точно видужала, – чує Рита голос Соломії і бачить над собою її обличчя з бездоганним макіяжем.

– Де я? – запитує Рита і з подивом усвідомлює, що в її голосі бринить сміх.

– Там, де й була, – відказує Соломія. – Більшого я тобі сказати не можу, бо й сама не знаю.

– Я що, спала?

– Причому, три доби поспіль. Рита сідає в ліжку. Від довгого лежання ломить спину, але тіло легке, від недавнього безсилля не зосталося й сліду. Тепер їй хочеться бігати і стрибати. Для початку хоча б трішки походити. Хитаючись, вона пройшлася по кімнаті.

– Дуже їсти хочеться, – говорить Рита, звертаючись до Соломії, і тут її

54

Лiтературний Чернiгiв

погляд вихоплює пересувний столик, сервірований для сніданку: запашна хлібина, оливки, апельсиновий сік, гроно винограду…

– Це все для мене?! Рита жадібно накидається на їжу. Соломія дивиться на неї з материнською ніжністю.

– Ти не знаєш, я весь час була в цій кімнаті чи мене кудись переносили? – запитує Рита, покінчивши зі сніданком.

– Не знаю, Ритуленько. Ти ж розумієш, що я не могла весь час бути поряд.

– А хто мене вилікував?

– Тричі на день сюди приходив гарний на вроду чоловік у камуфляжній формі з автоматом. Він впорскував тобі щось у вену. Рита відчуває, як її серце починає посилено битися, а губи самі складаються в посмішку. Мабуть, посмішка вийшла розгубленою чи іронічною, бо Соломія поспішила додати: – Нічого не подумай, він дотримувався всіх необхідних правил гігієни: надягав халат, мив руки, користувався засобами дезінфекції. Я й сама спочатку злякалася такого лікаря: ніби щойно з окопу. Але потім придивилася до його дій і пройнялася довірою. Цей чоловік справляє враження вельми грамотної і розважливої людини. До того ж, він надзвичайно вродливий… Рита роззирнулася довкола і побачила на тумбочці використаний шприц.

– Це від останнього впорскування. Я ще не викинула, – прослідкувала за її поглядом Соломія.

– Не викидай його. Залиш мені… на пам’ять, – попросила Рита.

– Гаразд, – озвалася Соломія, стурбовано позираючи на подругу. Рита відчула, що її починає долати дрімота.

– Ти не знаєш, як звати того чоловіка? – запитала вона, позіхаючи.

– Ні, не знаю. Я до цього бачила його лише кілька разів у ресторані. Він тут ніби за начальника. За ним часто швендяє неприємний на вигляд кульгавий тип. З цим я навіть один раз любилася, тільки імені його вже не пам’ятаю.

– Отже, це був не сон, – промурмотіла Рита і вмить заснула, наче у воду пірнула. м. Чернігів

Поезія

55

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI bе!%…i*= Ib`mh0|j`

Вероніка Іваницька народилася 30 липня 2004 року в м. Запоріжжя в сім’ї викладачів вищої школи. Літературний дебют відбувся в журналі «Літературний Чернігів», 2017, № 3 (79). Переможниця першого Всеукраїнського дитячого конкурсу патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича (2018). Патріотична лірика опублікована в поетичному альманасі «Я – теж Вітчизна». Лауреатка IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника (2020). Нині студентка першого курсу факультету іноземної філології Запорізького національного університету.

ДОЩОВИЙ ВІСНИК

Куди не глянь – дощі, дощі, Які були, такі і будуть. Вони прийшли вночі, вночі, Неначе вісники Іуди. Гав не лови – мерщій, мерщій, Твоя ранкова прохолода… День опиши – спіши, спіши, Неначе молода природа.

19-22. 07. 2021

Лiтературний Чернiгiв

56 МІРАЖ

Орган викликає мене на сповідь. Скрипка благала вголос. Дріб’язки потім, дріб’язки потім! Вже зупинили хронос. Поет ожив Серед ожини. Простий порив Благої днини. Враження майже завершить вітраж. Сходи вели до звуку. Він – персонаж, він не міраж! Він простягнув розлуку. Поет відкрив Секрет буття. Благий порив До забуття.

24-26. 07. 2021

ДИСГАРМОНІЇ

Столиця дисгармонійна. А ми? Ми гармонійні? Історія нелінійна, Порухи змін повільні. Столиця живе життями. Нам дістається одне. Столиця біжить до нестями. Може, і нас дожене.

29. 07. 2021

Поезія

57 КАРТИНАМИ МАНЕ

Минало все буденне, Проходило значне. Писав благословення Картинами Мане. Колись сторіччям цілим Пройшла – і спогад є. Околиці жовтіли, Вигукував Мане. І час летів по східцях, Розбурхував мене. Таке гучне сторіччя Картинами мине.

07. 08. 2021

СЕРПНІ ПРОЩАННЯ

Знаки питання і знаки оклику. Серпні прощання і серпні дотику.

Знімки побачень і знімки розлук. Літо пробачить, літо – це друг.

19. 08. 2021

Лiтературний Чернiгiв

58 ТВОЇ КАЗКИ

Все мені нагадує про тебе́. Сонце промінцями маківку шкребе. Ходять манівцями люди і зірки. Все мені нагадує про твої казки.

22. 08. 2021 ВРІЖУСЯ

Я вріжуся в дерево, в сірий окраєць забутого полудня, це буде моя езотерика, в якій я голублю білого голуба. Влечу я в лимани, в ливні на площі великих метафор, це будуть романи, найкращі романи на вулиці страти. Я вріжуся в долю, впаду горілиць у калюжу провиддя, я буду собою, хапаючи долю за підборіддя.

27. 08. 2021 ЦЕ НЕ МЕНІ

це не мені. гілки трамвая, сповзли окуляри. це не мені. це не мені. де очі подіти, десь бігають діти. це не мені. це не мені. свято і скарги горнятками слави. це не мені.

09. 09. 2021

Поезія

59 УРИВКОМ ІЗ ТВОРУ

я дійсність сприймаю уривком із твору. [є решта? немає] уривком-печворком. ба, дійсність кружляє, як листя проспектом. [цигарка? не маю] я поза контекстом. реальність заходить на чай чи на каву [ви ліфтом? ні, сходи] а дійсність – вистава.

13-19. 09. 2021

ОСІНЬ-ПАЛІТРА

з легким флером сюру я входжу в цю осінь. мінлива натуро, ти в осінь назовсім? тут витівки вітру, сатир і флояра. ти осінь-палітру дістань із футляра, змалюй її постать, весь сум, всю натуру. змалюй її просто, цю вічну скульптуру.

17-24. 09. 2021 м. Запоріжжя

Лiтературний Чернiгiв

60

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI m=2=л*= onjk`d

Наталія Іванівна Поклад, літературне ім’я Наталка Поклад (3 вересня 1951, с. Маньківка Бершадського району на Вінниччині) — українська поетеса, публіцист, педагог, громадська діячка. Член Національної спілки письменників України (з 1988), Національної спілки журналістів. Авторка поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», «Хліби жертовні», «Це місто — наче Господа рука», «Німбом золотим», «Голос криці», «Поезії»; для дітей «Хрущикова наука», «Абетка», «Чарівні шовковиці», «Веселі віршики», «Ходить червень-чародій», «Ластівчин привіт», «На веселій вулиці».

ЗАКОН БУМЕРАНГА * До Києва Ірина звикала довго: і через те, що невелике провінційне містечко, де перед цим училась у технікумі, не дуже-то обтерло її сільську за суттю натуру, тому вир столиці накрив дев’ятим валом новизни, – і через внутрішній спротив російськомовній атмосфері великого міста, яке взялося переробити її на свій кшталт: насміхалося з вишиванки, не хотіло чути та визнавати її української мови й нахраписто вимагало говорити «по-чєловеческі». Вони з Орестом були студентами-заочниками університету, там і познайомились на сесії, а згодом і побрались. Чоловік мав багато друзів, яких тодішня влада й преса називали дисидентами, тож увійшла до того кола й Ірина. Але у деталі конспіративних зв’язків її не посвячували, а сама вона у тонкощі політичних процесів глибоко не вникала: молода

Проза

61

кров шумувала і прагнула ніжності, а мале дитинча вже бралося дибуляти і забирало багато уваги й сил. Тої весни Орест усе частіше казав про обшуки в друзів та арешти – і лютився. Гості в їхньому невеликому домі тепер з’являлися зовсім рідко, а їхні розмови стали значно стриманішими. Чогось вони того дня по-дурному погиркались. Орест, не обідаючи, грюкнув дверима і зник. Куди? На скільки?.. Увечері вона вклала малого спати й, погасивши світло, допізна чекала – може ж, прийде. Він з’явився аж другого дня під вечір – знічений і якийсь не свій. Хотіла й далі демонструвати сердження та ігнорацію, проте Орест силою посадив її на стілець і сказав: «Мене вночі забирали в міліцію». «І то чому? З якої радості?»

– фиркнула глузливо. «Підлаштували пастку». Ірина зірвалась на ноги і від обурення кричала: «То не вештайся ночами! Лишив жінку з дитиною саму – і подався бозна-куди шукати розваг?..» Він приклав палець до губ і лячно роззирнувся по хаті: боявся, що підслуховують, і не все казав зразу. А на її невтихаючі кпини та крики враз нагнув голову, як бик, і аж засичав: «Це страшний маховик! Пальця підставиш – він пальця відітне, а голову – то й голову!.. Ти не знаєш, голубонько, з ким маєш справу!!» А сталося дивне – Оресту в Гідропарку влаштували так зване «згвалтування»: дама прийшла на зустріч, слово за словом, усе о’кей, – а тоді раптом крик: «Рятуйте!» Мов із небес, з’являються міліціонери і пишуть на «гвалтівника» протокол. Далі – вже справа слідства: або тобі тюрма за ганебною статтею (саме за нею посадили Чорновола), або розкаюєшся і робиш те, що кажуть... Про те, ЩО кажуть робити, Орест промовчав, але незабаром вона й сама все збагнула, коли дізналась: після їхнього гостювання в Карпатах господарів, які були в розмовах досить відверті з гостями, заарештували. Гроші на ту поїздку знайшлись несподівано – Орест сказав, що на роботі дали премію… Вагітна другою дитиною – ось-ось родити, – Ірина тепер стала боятись не за себе, а за людей, які приходили в їхню хату й приносили свій біль та свої секрети і щиро звіряли їх. Перед нею постала важка дилема: або бути причетною до подвійної гри і, отже, запродати душу та примножувати гріх, – або відійти геть. Розуміла свою ситуацію: одне дитинча біля спідниці, а одне, пискля, – біля грудей. І нізвідки підтримки. Однак видиме сімейне благополуччя ставало нестерпним, і невдовзі вона різонула по живому – обрала другий шлях. А Орест хай усе пояснює Богу – і звітує перед ним. Їхнє розлучення шокувало тих, з ким спілкувались. Та Ірина у пояснення не вдавалась, відбуваючись класичною фразою: всі щасливі сім’ї

62

Лiтературний Чернiгiв

схожі, а нещаслива кожна по-своєму. Мама в селі, взнавши новину, довго й гірко плакала та примовляла: «А хто ж тепер, дочко, поможе тобі й твоїм дітям у тому далекому Києві?..» Ірині тоді йшов 29-й. Вони з Орестом розміняли квартиру і розлетілись у різні боки. Ніби й не було щасливого родинного кубельця, щирих розмов, світлих надій. Ніби й не було в серці любові, а в дітей – батька. А грізне невидиме око так само пильно й злорадно стежило за кожним Ірининим кроком і кожним словом (постійно відчувала це шкірою), наперед оголошуючи свої характеристики їй повсюди, де лиш з’являлась, чи то шукаючи роботу, чи шукаючи однодумців; безжальна невидима рука не втомлювалась упродовж років ставити їй одну за одною підніжки та пастки, і не раз Ірина ходила по лезу, випробовуючи долю, – однак явної причіпки покарати її не було. Коли прийшла незалежність, Орест, чула, став активістом однієї з передових партій, часто з’являвся на фото в газетах, у нього брали інтерв’ю про дисидентський рух та змагання з імперією зла, і багато неофітів захоплювались героєм. Він, казали «доброзичливці» – й пильно придивлялись до її реакції на цю новину, – успішно женився (дружина має кілька квартир) і задоволений життям. Хтось навіть радив, бачачи, як Ірина зі своїми дітлахами бідує, попросити в Ореста помочі – як-не-як батько, серце не кам’яне, – проте вона цією порадою знехтувала… * Журналістська робота навчила Ірину не тільки знаходити з людьми спільну мову, а й, головне, чути їх – і часто розуміти з пів слова. Люди різні – вірою, характером, освітою, заняттям. Проте у кожному серці можна віднайти зеренце, яке хоче світла. Хоч, правда, не раз – кольорового. З Петром вони познайомились на одному з мітингів, що стрясали тоді столицю. Невисокий, худорлявий, він стояв із кількома своїми друзями, дотепно коментуючи виступи ораторів, і блискав чорними очима, а в них була така глибока непроглядь, що Ірина вдарилась об неї, мов об кам’яну стіну. У розмові з’ясувалося: вони – земляки та ще й живуть майже по сусідству на Оболоні, тож після закінчення мітингу додому поїхали разом. Петро говорив і говорив. А Ірину все сильніше проймало дивне відчуття, ніби знає цього чоловіка давним давно… …Мама не повірила, коли принесли похоронку. Батько не витерпів горя і вмер. А мама не повірила. Їй снився сон, що Бог каже: «Не вір. Тобі будуть казати, а ти не вір. Він живий». І вона цілий рік о 7-й годині ранку виходила до автобуса, що прибував із району. День у день. Люди подумали, що вже збожеволіла.

Проза

63

А рівно через рік Петро тим автобусом приїхав. І мама його зустріла. Додому можна було йти короткою стежкою, через поле. А вона повела його довшою, через усе село: нехай люди бачать! «Ходімо, сину…» – «А де ж, мамо, тато?» – «Як сонце підійметься, підемо до нього...» Згодом із Кіровоградщини Петро перевіз був маму до себе, і тут, у Києві, вона й померла. А через пів року відійшла й дружина. Дуже любив її. Дітей не мали. На могилі матері він, полковник, поклявся, що більше зброї до рук не візьме… Петрів будинок був біля самого метро, Ірина ж мала йти трохи далі. Сказав, привітно усміхнувшись: «А чого б вам не поглянути, як я зробив балкон? Горджусь ним. І кави поп’ємо». Балкон невеликої двокімнатки Петро обшив світлим деревом та прикрасив картинами, і там справді було досить затишно. В квартирі стояв міцний дух цигарки, хоч попільнички були чисті. «Я їх мию, коли йду з дому, – не чекаючи запитання, пояснив. – А палю таки багато: нерви…» У всьому відчувалась відсутність жінки, хоч кухня і ванна сяяли чистотою. Пили каву, і Петро знову й знову згадував пекло, яке пройшов. «Усі хворі. Всі, хто вижив... – зітхав сумно. – Не можу...» «Вам випало вижити, бо у вас добра душа, добра аура. Треба жити. І ще багато зробити», – розраювала його Ірина, розуміючи, що слова її звучать занадто банально. «Той Афган… Колі було два місяці до дембеля. Я не хотів його брати у вилазки: «Сиди тут». Але Коля совісний: «Нє-е-е, я з вами». Пішов. Кажу йому: «Колю, йди за мною – слід у слід (бо ж міни)». Ставив його всередині, а не ззаду, бо і там усе може бути. Йдемо. Я проходжу.., а Коля підривається. І лишається без обох ніг… Приїхав додому, женився, пішли діти, почалась бідність, тож продали корову. А без неї в селі – ох як непросто! Я почув, отримав свою пенсію, повіз Колі на Черкащину. «Командір, не візьму». – «Тоді я не буду приїжджати. Щоб через три дні було молоко! Подзвониш». Дзвонить: «Є молоко…» Ірина відчувала, як десь глибоко у її серці оживають і зі скрипом пробують ворухнутись важкі жорна, що довгі роки самоти стояли незрушно. А всі захисні панцирі-клітки навколо них розпадаються. Перед нею був чоловік, якому не зарадить її жалість, – і водночас він цієї жалості потребує. А вона, Ірина, вже готова його жаліти – і навіть більше… Вщент зруйнований колись давно п’єдестал знову почав набувати своїх обрисів. Петрові йшов 51-й, та мав вигляд значно старшого. Спитала, чи віруючий. Похнюпив голову: «Я до Біблії – а вона мовчить. Глухо! І хлопці кажуть: «Я до церкви – а вона не пускає: у вас руки по лікті в крові». Тож кожен на порозі перехреститься – і назад. Лиш одиниці можуть зайти. Біблія мені нічого не каже...»

64

Лiтературний Чернiгiв

Знову вибачився і палив цигарку за цигаркою. «Пробував їздити – і то досить далеко й надовго. Та нецікаво: вдома ж нікого нема. А вертатись – теж ніхто тебе не чекає і не зустрічає...» Стиснув губи, а з-під повік – сльоза. Ірина розгубилась. Від раптового зворушення поклала свою руку на його і гладила. «Давай на «ти», – сказала. – Все буде добре». – «Давай, – видихнув неголосно. – Доля – це як ескалатор метро з Хрещатика до Золотих воріт: рано – вільна, а ввечері – тиснява, ноги відтолочують...» Потім проводжав її. «Я нічого не розпитував, але бачу, що й тобі було ой непереливки». – «А по чому видно?» – здивувалась. «По очах. Та й бачити й чути вмію більше, ніж хочуть показати: таку мав роботу». Ірина аж зупинилась: «Тобто?» – «Якось розповім», – засміявся. «Чоловіки, звісно, сильніші за жінок», – сказала, мов роздумувала. «Це не істина, – заперечив. – Треба просто підставляти одне одному плече, а не ногу. – І погрозливо: – Якщо хто підставляє ногу, то сам же й спотикнеться! Знаєш про закон бумеранга?..» Ірина йому не відповіла. * Київ знемагав од спеки, клекотіли-зашкалювали політичні пристрасті. Ірина готувала матеріали для кількох газет і вільного часу не мала. Із Петром вряди-годи передзвонювались. Казав, що ходить до лікарів «трохи підремонтуватись» і свариться з ними, бо знов і знов знаходять щось каверзне в його організмі, – а також підшукує собі роботу. Його хлопці-афганці працюють хто у міліції, хто в «Беркуті», хто в охороні, але він туди не хоче. Ірина часто думала про нього. Сильний – і такий поруйнований. Рідний – і такий чужий. Бо щось же означають ті його слова: «Якось розповім…» Есбеушник?! Ні, вона не буде його ні про що розпитувати – нехай сам зважується. Знала: десь там в архівах колишнього КДБ є цікаві папочки, у яких списано всю її дорогу. І, звісно, Ореста, й багатьох, подібних до нього. Було б не зайве – переглянути ті папочки, якщо їх досі не понищено. Дарма вона цим досі не зайнялась. А з іншого боку – переглянеш, та що це змінить? Ну, знатимеш, що половина твоїх знайомих – колишні стукачі: стерегли, мов круки, липнули, нашіптували, випробовували – і доносили на тебе, маючи за це 30 срібняків. Хоч вона й так здогадувалась, хто є хто. І прожила всі ці роки, як уже вийшло, – кострубато й тяжко. Виросли діти, яких не торкнувся гріх батька. А пан час майже замулив її ненависть. Стукачів у ту пору було так багато довкола, що, мабуть, обструкція їм нині не дуже й страшна. «Це ж треба, – думала Ірина, згадуючи Петра, – двом долям так по-

Проза

65

кривуляти між випроб, нав’язати стільки кривавих вузлів – й аж тепер зійтись! А для чого? Що з того може вийти, крім нового болю?..» Серпневого недільного дня Петро потелефонував і покликав покупатись у затоці. Згодилась, бо, заморочена редакційною суєтою, не так часто бувала на Дніпрі, а тепер ось, коли літо вже добігало кінця, саме збиралась влаштувати собі «прощання» з ним. Зустрілись на пляжі, що навпроти нової церкви. Коли Петро роздягнувся, побачила його білу, вкриту шрамами спину. «Як неестетично!» – мигнула думка. Петро раз пірнув і всівся на березі на пісок – палити й дивитись, із якою насолодою хлюпається у воді Ірина. «Порівнює із дружиною», – вирішила вона, ловлячи його серйозний погляд. Коли вже вертались, натрапили серед шелюги на холодну м’яту і нарвали по пучечку. А тоді в напівтемній Петровій квартирі пили духмяний чай… Їхня перша близькість була хапливою, ніби перед боєм. Невидима ширма настороги опала, розвіялась, та обоє відчували, що тілесне в їхніх стосунках – як невідкритий материк. * Пізня осінь принесла сльоту й лютий холод. Вертаючись із приміського села – брала для газети інтерв’ю в місцевого поета-активіста, – Ірина добряче перемерзла, і її хронічний бронхіт знову дав про себе знати. Злягла надовго. Домучував глибокий кашель, не було сил довести до ладу матеріал для газети, і редактор сердився. Була всім тим звідчаєна. Лікарка відмінила один антибіотик і приписала інший: «Цей мусить уже спрацювати». Озвався Петро й ніби між іншим сказав, що скоро Київ струсонуть серйозні події. «Що маєш на увазі?» – прохрипіла йому в трубку. «Побачиш сама. Слухай радіо. І, будь ласка, швидше очунюй». – «Дійде до крові?» – «Будемо старатись до цього не допустити», – відчеканив. І пообіцяв найближчим часом навідатись. Проте події закрутились так, що побачились вони аж через півтора місяці – на Майдані, куди Ірина, трохи оклигавши, стала носити чай разом із редакційними дівчатами і допомагала робити там бутерброди. Петро був із своїми хлопцями – заклопотаний і серйозний: вони опікувалися «розселенням» майданівців і не встигали ставити щораз більше палаток. Наказав Ірині в жодному випадку не залишатись на ніч – і взагалі бути дуже обачною. «Не подобається мені багато що», – похитав головою. «Що саме?» – хотіла уточнити. А він: «Потім поясню, Іринко». Вперше так сказав – «Іринко». А наступного дня там-таки, на Майдані, її несподівано перехопила –

66

Лiтературний Чернiгiв

вік не бачились! – давня приятелька з Печерська. Обнялись і розсміялись обидві: Ірина накутана, мов снігова баба, та й Мирослава не менше. «Треба берегтися, сонечко! Бо нема кому нас жаліти, – щебетала Мирослава, весь час поправляючи на голові волохатий берет. А потім пильно глянула на Ірину: – Правда, таки є Бог на світі? Є!» – «А що сталося?» – здивувалась Ірина. Мирослава недовірливо похитала головою: «Як? Ти справді нічого не знаєш?» Ірина знизала плечима: «А що маю знати?» – «Таж Орест помер! Майже три місяці тому», – вигукнула приятелька. «І де?» – зовсім спокійно спитала Ірина, хоч у серці щось йокнуло. «Нібито десь у чернігівському селі – забула його назву: поїхали з жінкою відвойовувати хату в її брата. Бо трьох квартир у Києві їм стало мало – захотілося ще й хати. І там – серцевий напад, а «швидка» – село є село – поки доїхала…» – «Ну й, хай вікує, – помовчавши, ніби роздумуючи над чимсь, напівголосно сказала Ірина. – Хай вікує – і звітує. Все, Миросю. Крапка. Велика жирна крапка. Таке життя… А ми ходімо до бутербродів – дивись, усі мої руки поранені від тих ножів». – «Та в мене те ж саме, – намагалася стягнути із пальців свої рукавиці Мирослава. І вже на ходу спитала: – Ти ж, сподіваюся, дітям про батька скажеш?» – «Скажу. Аякже. Смерть – справа надто серйозна», – коротко кинула їй Ірина. А Майдан рухався, наче гігантський мурашник, клекотів голосами й піснями, кличами й плачами, і над ним поволі опускалися-гуснули тривожні грудневі сутінки.

«І БЕРЕЖИ СЕБЕ ТА СИНОЧКА…» «Мабуть, ніде сонце не сходить так гарно, як у мами в селі й тут, на Оболоні», – подумала Марта, відчиняючи балконні двері і вішаючи на шворку випрану чоловікову сорочку. Заповідався гарний травневий день. Через тиждень – початок літа. Як завжди запізнюючись у свою школу, Юрій похапцем снідав і водночас совав по столу радіоприймач та крутив на всі боки його антену, аби неголосний звук ставав чіткішим. «От холера! Таки заглушили! – сказав із досадою. – Треба буде вночі послухати. Сьогодні новин додасться. Ну, я побіг!..» – клацнув вимикачем «ВЕФа» і відсунув тарілку. Марта помила посуд і стала готувати кашу дитині. Чотирирічний Богданко їв неохоче і хникав, бо в нього вчора зламалась іграшкова машинка, і це його дуже печалило. Марта пообіцяла, що тато прийде з роботи і ввечері обов’язково машинку поремонтує. Врешті сіла на стілець біля малого, гладила його по голові і думала. А

Проза

67

думати було про що. На тижні вона відпрошувалась у завідуючої редакцією і ходила до свого гінеколога на Печерську (бо на Оболоні поліклініка лиш будується). Валентина Осіївна сказала, що вагітності вже третій місяць. «Що будемо робити? Залишаємо?» – суворо глянула на Марту, миючи руки. «Так», – ледь кивнула та головою. «Тоді заводьте карточку і давайте направлення на аналізи», – звернулась лікарка до медсестри. Марта знала: Юрій цього не прийме. Він категорично проти другої дитини і буде наполягати на аборті. «Не ризикуйте. Аборт лиш примножить ваші проблеми. А вагітність дає шанс позбутися їх», – мовби вгадуючи Мартині думки, сказала гінеколог. От і вирішуй, жінко, як далі жити… Сонце вже піднялось височенько, крізь прочинені балконні двері долинали співи пташок і монотонний гамір двору, тож пора на прогулянку. Та й до магазину треба. Марта одягла малого в свіжу сорочинку й штанці, накинула на себе легку сукенку – рушили. Перед ліфтом зіткнулися із Васею з шостого поверху – той ніс від Паші пляшку, сиру курячу лапку і дві картоплини. Паша висунула із дверей голову і шипіла-наказувала йому вслід: «Сховай...» Вася першим влетів у ліфт, пляшка в руках – як прапор, пальці стискають картоплини і лапку. «А я к вам очєнь хорошо отношусь, – зирив у Мартин бік. – Очєнь положітєльно... Завтра виходной, я буду отмєчать єго нємного напєрьод. Вот!» За ці два роки, відколи заселився їхній будинок – другий на всій Оболоні, – Марта вже вивчила контингент сусідів. Друзів так і не знайшла. А їхню з Юрієм літературну українську дехто сприймав поблажливо, як дивацтво, дехто ж – відверто вороже. «Подумаєш, – вчитель і редакторка видавництва. Великі цяці… Знаємо-знаємо, чим ці інтелігентики дихають», – багатозначно шепотіла бабцям на лавочці двірничка Оля, коли Марта з Юрієм проходили мимо. Після приватного сектора на Печерську, де не було жодних побутових зручностей, міська квартира тут, серед пісків, видалась Марті раєм. Тим часом Оболонь росла, мов на дріжджах. Ліворуч від бетонної доріжки, що вела від їхнього будинку до дороги, будівельники вже домуровували стіни довгої цегляної дев’ятиповерхівки, а праворуч натужно гарчали два екскаватори, риючи новий котлован. Вітер гонив хмари піщаної пилюги, і треба було час від часу рятувати від неї очі. Ген від Дніпра тягнулися в різні боки, мов чудернацькі судини, грубезні чорні труби – на прадавні луки намивався із річки пісок під майбутню забудову. Той пісок уже вкрив чималу територію, але труби все смоктали й смоктали його з дна річки, творячи біля русла велику затоку. Над дорогою, неподалік від зупинки транспорту, вітер гойдав велике полотнище із написом червоними літе-

68

Лiтературний Чернiгiв

рами «Слава КПСС», і полотнище безтурботно лопотіло. Марта з сином довго чекали автобуса, аби через Рибальський острів доїхати до Подолу: в суботній день автобус ходив, як хотів, і, покружлявши по всій Оболоні та набравши людей, завжди прибував повний. А на Подолі вже цивілізація – торік відкрили станцію метро «Червона площа», і тепер Марта з поблажливим усміхом спостерігала, як загорілися очі в її Богданчика, коли з чорного підземелля заблискотіли-загуркотіли голубі вагони підземки і помчали їх через «Поштову» до площі Калініна. Уже знала, куди їде. Знала. «Мамо, а морозиво їстимемо?» – знову спитав малий. «Звичайно, їстимемо. Лиш трошки згодом», – заспокоїла його. Суботній день, людей у метро багато – всі збуджені, кудись спішать. Міцніше взяла сина за руку. Перейшли на першу лінію метро і з Хрещатика невдовзі випірнули на станції «Університет». Марта вже не додивлялась і не дослухалась до людського тлуму – думала про своє. Насамперед їй треба купити квіти. Але де? Із Ботанічного саду вітер доносив пахощі хвої, прілого листя та якогось цвіту. Збоку біля входу до саду вгледіла старшу жінку в білій хустинці. На розстеленій перед жінкою клейоночці лежали пучки сухого звіробою, пижма, цмину, а в банці з водою стояли два букетики дрібних польових квітів. Підійшла: «Тьотю, скільки за цей букетик?» І стала витягати із сумки гаманець. Жінка уважно дивилась на Марту. А тоді раптом усміхнулась і сказала: «Тобі, дитино, – ніскільки. Бачу, – дуже треба. Бери! – вийняла з банки квіти і легенько струсила із стебел воду. – І бережи себе та синочка, бо…» Марта розгублено глипала то на Богданка, то на жінку. А та вже простягала їй букетик: «Ідіть здорові, якщо надумали!..» Відійшовши трохи, Марта не втрималась, аби не озирнутись. Жінка дивилась їм услід – співчутливо й сумно. «Астарожнєй! – ледь не збив Марту з ніг дебелий перехожий із портфелем. – Панаєхалі тут всякіє…» Богданчик зирнув на маму злякано. «Нічого, синку, – то просто в дядька поганий настрій, – підняла вище букетик. – Понюхай, як пахнуть квіти полем...» У парку Шевченка людей було небагато: хтось гуляв, хтось сидів на лавочці. «Передобідня ж пора. А ввечері… Та хто зна…» – мигнула в Марти думка. Це позаторік, розповідали Алла з Іваном, коли гостювали в них, міліція вантажила тут у свої бобіки всіх підряд. «Нарушітєлєй парядка», – глузливо сміялась Алла, а Іван підкахикував: вони обоє були серед тих, хто потім ходив за тими бобіками до райвідділу міліції, а тоді й до апартаментів Щербицького – кричати «Ганьба!». «Таки ж відпустили! Бо були загребли багатьох…» – «Ага, «відпустили»! А скільки всіх згодом тягали,

Проза

69

й перевиховували, і з роботи звільняли?..» – «Патаму шо нєльзя хадіть 22 травня до Шевченка. Нєльзя! Націоналізм!! І студентам наказали, і всім. Стережуть Тараса від українців…» – грала вар’ята Алла. Торік людей, як передавало радіо «Свобода», було зовсім мало – таки залякали. А сьогодні… Ну, вона ж – прийшла? Марта відразу звернула увагу на чоловіків у темних костюмах: сиділи, мов горобчики, чи не на кожній лавочці довкола пам’ятника і сторожко зирили по боках. «Ти диви! Кедебешники. Все, як і було». «Ходи, Богданку, сюди, – демонстративно прилаштувалась біля темнокостюмника на крайній лавочці. – Давай трохи спочинемо. Бачиш он пам’ятник?» – «Бачу», – браво відгукнувся Богданко, всідаючись біля неї. «Ось це і є Тарас Шевченко. І ми покладемо йому квіти». «А чому він такий сумний?» – спитав малий, йорзаючи на лавочці. Розгубилась. «Може, тому, що до нього ніхто не приходив? А ми ось прийшли». Темнокостюмник напружився і нашорошив вуха. «Давай домовимося: ти підеш східцями – он тими, що вгору, – бачиш? І покладеш біля пам’ятника наш букетик». «І Шевченко зрадіє?» – недовірливо глипнув на неї малий. «Зрадіє, – ствердила. – Іди!» Малюк зісковзнув із лавочки і, раз за разом озираючись, поволі почимчикував до пам’ятника, а Марта схвально кивала йому вслід головою. Постояв невпевнено біля східців, а тоді таки видерся на них, поклав букетик на червоний граніт і став задирати голову догори та дивитись, чи вже зрадів-повеселів Шевченко. Марта махнула йому рукою: «Іди до мене». Та Богданко й не думав поспішати до мами, а все тупцяв і тупцяв біля свого букетика. Встала, пішла до малого, забрала його від пам’ятника і поцьомала в обидві щоки: «Ти молодчина! Тепер можемо їсти морозиво». Вже рушаючи від пам’ятника, краєм ока вловила, що темнокостюмник підвівся з лавочки… Зухвала радість клекотіла у ній. Почувалась пловцем, який вирвався з бистрини на спокійне плесо. Але пружина всередині не відпускала. Коли виходили з парку, чомусь озирнулась: два темнокостюмники прошкували назирці. Марта не злякалась, а тільки мовби відчула доторк до серця чогось холодного й важкого. Неспішно спускалися із Богданком по бульвару Шевченка вниз, до Бессарабки, повернули ліворуч на Хрещатик і зайшли у підвальчик, де продавалося морозиво з різними смачними підливами та газована вода. Черги не було. Марта взяла по порції собі й малому, націдила у склянки води з автомата, всілися за столиком і смакували. «Тільки не поспішай, не захолоди горла», – застерегла сина. Богданко був щасливий. Після підвальчика сонце засліпило їм очі. Але вгледіла: темнокостюмники стояли неподалік, біля переходу, і чекали. Марта знайшла в сумці

70

Лiтературний Чернiгiв

5 копійок і в телефонній будці, що трапилась по дорозі, набрала Аллин номер. Трубку взяв Іван і ніяк не міг второпати, що йому Марта каже. Повторила знов: «Я з Богданком була біля Шевченка. За нами йдуть стукачі…» – «Ти клала квіти?» – нарешті докумекав Іван. «Так». – «Не хвилюйся, вони тебе зараз не зачеплять. Їдьте додому…» Поволі пішли Хрещатиком. Богданкові прогулянка подобалась, він щебетав і розпитував Марту про все цікаве для себе. Вона відповідала і сміялась, бо сміялося сонце, сміялась пахуча зелена земля, сміялося місто, вдаючи, що для нього не існує жодних проблем. У центральному гастрономі людське вировисько, вишукуючи дефіцити й смакоту, вдарялося об блискучі скляні вітрини та пишних продавчинь за ними у білих накрохмалених кокошничках і фартушках. А потім розслабленозадоволено випливало на вулицю, розтікалося-розпорошувалося по ній, аби невдовзі знову завирувати в центральному універмазі, але вже геть по-новому, з іншим голосом… Проминули вхід до метро «Хрещатик» і зайшли до Головпоштамту. Марті не дуже туди й треба було, але вирішила показати малому ще і цю місцину. Та й згадала, що збиралась увечері написати листа мамі, – ось принагідно купить конверта. У віконечку її обслужила привітна дівчина. Українською!.. Виходячи на вулицю, притримала важкі двері і пропустила Богданка вперед: «Обережненько!..» І тут перед нею, мовби з-під землі, виріс міліціонер. Козирнув: «Ваш паспорт, гражданка». Здивовано глянула на нього, нічого не розуміючи. А тоді враз здогадалась – і стенула плечима: «Та не ношу я з собою паспорта. А в чому справа?» Міліціонер переступив із ноги на ногу і суворо прорік: «Ви пахожі на одну рецідівістку. Ми єйо іщем. Папрашу ваші дакумєнти!» Марта усміхнулась: «Так прямо й схожа? Оце новина! Не могли чогось розумнішого придумати?» – «Тогда пройдьом в отдєлєніє!» – холодно прочеканив міліціонер. Їх обминали люди й зацікавлено озирались. Богданко, відчувши неладне, набурмосився і вже готовий був заплакати. Марта зрозуміла, що міліціонер не відстане, і сказала: «Я Марта Ставицька, редактор видавництва «Веселка». Живу на Оболоні». – «Ваш адрєс!» – відірвав очі від паперу служивий. «Набережна Славутича… будинок… квартира…» Міліціонер записав і, глипнувши кудись поверх Мартиної голови, прорік уже м’якше: «Зачєм дєлать глупості? Нельзя!» Потім неспішно сховав блокнот і ручку до своєї сумки й відійшов убік. У метро спускались мовчки. Богданко втомився і попросився на руки. А коли вже їхали ескалатором, раптом міцно обняв Марту за шию, притулився своєю щічкою до її щоки і прошепотів: «Я вас дуже люблю!..» «І я тебе люблю, синочку. Ой, задушиш!» – засміялась, однак тривога стиснула її серце, і гарячий спазм перехопив горло.

Проза

71

Увечері не поспішала розповідати Юрієві про свою пригоду. Проговорився Богданко, радіючи поремонтованій машинці: «А я Шевченка бачив! І морозиво їв…» То вже мусила коротко розповісти чоловікові про все, що сталося. Юрій осудливо хитав головою, а тоді враз зірвався на крик: «Ну, і чого ти досягла? Чого?! Героїнею захотілося стати? Демонстрацію непокори влаштувала? А тепер начувайся: вони такого не дарують…» Наступної суботи вранці Марта після сніданку поралась на кухні – драяла газову плиту й раковину, Богданко бавився своїми іграшками, а Юрій передивлявся свіжу пресу. У дверях пролунав дзвоник, і Юрій пішов відчиняти. «Можна зайти?» – спитав невисокий підтягнутий чоловік, уже переступаючи поріг та окидаючи гострим поглядом квартиру. У Марти тенькнуло серце, вона витерла рушником руки і стала поволі стягати із себе фартух та для чогось поправляти стрижку на голові. «Ви Марта Ставицька?» – не так спитав, як ствердив чоловік, вивчаюче дивлячись на неї. «Так», – відповіла спокійно. «Вам треба поїхати зі мною…»

ХАТА В однокімнатну «хрущовку» на Солом’янці Оляна переселилась із шестирічною дочкою після того, як розвелася з чоловіком. Ігор уперся: «Мені теж треба десь жити», і невелику, але гарну квартиру на Оболоні довелося розмінювати. До нового району звикала довго, а до квартири – ще довше. Ніяк не могла розкласти в ній своїх книжок, рушників та іншого причандалля, яке захопила при переїзді: хоч круть, хоч верть – однак тісно!.. Проте утрамбувались. Дивлячись на свої «хороми», Оляна часто згадувала сільську батьківську хату: теж була невелика, на дві половини – «теплу» й «холодну», але якось виросло в ній троє дітей, і гості збирались, і хрестини та весілля справлялись. Мама вміла робити в господі затишок, хоч казанки були вічно в сажі, а взимку біля плити – повно сміття й попелу. Однак усім вистачало місця. І тут, у міській квартирі, якось буде. Минали дні й роки, дочка підростала, книжок та речей більшало, а практична Оляна Орестівна викидала щось дуже неохоче. І справді: то зі старого шарфа вив’яже Мартусі шкарпетки чи жилеточку на холодну погоду, то з поїденої міллю спідниці килимок до дверей витворить – гості дивуються. Бо нове купувати за що? А вузли під ліжком та на шафі треба буде відвезти в село, там усе знадобиться. «Дівко, не гайся: робиш, не робиш – хоч хитайся», – любила примовляти з усмішкою Олянина мама, коли дочка не поспішала з чимсь. Ось Оляна тепер і «хитається»… Удруге йти заміж не збиралась: досить їй цих душевних ран. Та й чомусь траплялись чоловіки, що не мали свого житла. А приводити в «хрущовку» ще когось вважала самогубством.

72

Лiтературний Чернiгiв

Поки дочка росла, так-сяк мирились: удвох на одному дивані спали, на одній тумбі тримали свої книжки й папери. Та коли Мартуся витяглась у цибатого підлітка, треба було щось думати. А що придумаєш при коректорських заробітках? Спромоглись на «малу революцію»: стару містку тумбу замінили розкладним столиком, а в куток упхали ще одне ліжко. Дочка не могла нарадуватись, що має тепер «власну територію». Хоч як усмиряла себе Оляна Орестівна, але тіснота ставала тим невидимим вампіром, який забирав у неї багато сил. «Карма якась чи що – жити отак у клітці?» – питала невідомо кого. Розуміла: при галопуючих цінах на більшу квартиру ніколи в світі не стягнеться. Тож усі надії покладала на те, що Мартуся колись одружиться й піде до чоловіка, а вона, Оляна, зможе нарешті дихнути вільніше. Бог почув її молитви: Мартусю, студентку коледжу, вподобав Петрик-інженер. Його старший брат уже мав сім’ю, жив окремо, а хлопець із батьками мешкав на Шулявці. Коли майбутній зять уперше зайшов до їхньої квартири, оторопів: «І як це ви тут стільки років тулитесь?» – «А що ж робити?» – гірко всміхнулась Оляна Орестівна. Невдовзі Петрик сказав, що замість старих громіздких шаф треба зробити шафу-купе. І взявся за це сам. Через місяць квартири було не впізнати: площі побільшало, речей поменшало, а до світу виблискуваливсміхалися веселі дзеркала з білими квітами на них… Петрик заявив, що без Мартусі вже не може, тому забирає до себе. А як улітку вона закінчить коледж, зроблять весілля. Оляна Орестівна хай не переживає: все буде о’кей і як у людей. І недільного вечора, коли падав дрібний сніжок, таксі помчало Мартусю з великим чемоданом на Шулявку. А Оляна Орестівна до опівночі плакала. Чому – і сама не знала. Та сльози текли й текли… Нові родичі їй подобались: сват був із Херсонщини, високий та гарний із себе, а свекруха – росіянка з-над Волги, маленька й кругленька, мов колобок, однак енергійна та балакуча. Квартира обставлена гарними меблями, стіни обклеєні дорогими шпалерами, кухня блищить. Сваха не вгаває, хвалиться: «Ето я достала і ето я…» Молоді отаборились у більшій кімнаті, сват зі свахою – в меншій. Через пів року зіграли весілля. Підпилий сват підморгував за столом до Оляни: «Шукав нафту, а знайшов Люсю. Українкою не зробив, але хай керує, вона це любить...» Спочатку Оляна Орестівна скучала за дочкою, хвилювалась за неї, тричі на день телефонувала. А потім усе ввійшло в колію. Мартуся давала собі раду, хвалила свата, казала, що сваха «знову десь у бігах», а Петрусь на роботі… Зоставшись сама у квартирі, Оляна Орестівна вдихнула на повні

Проза

73

груди: ось вона, мрія! Небеса прочинились – і ангели перелітають хату! Вона заслужила, дочекалась. Металевий панцир розірвано! І цей світ таки справедливий. Новими очима оглядаючи свої покої, не раз, не два щасливо думала: як же багато важить для людини достатній простір. Він робить її зіркою, а не придушеною тюлькою. Тому й робота ладиться, і настрій чудовий, і колеги-чоловіки компліменти підкидають… А на осінь народилась Яринка, і щастя додалося. Сват пішов на пенсію, помагав Мартусі в домашніх справах, і всім було добре. * До болячого, як то кажуть, ще й гарячого. Ти від біди тікаєш, а біда тобі назустріч: здрастуйте... І це ж до останнього дня Оляна Орестівна нічого не знала, не відала, змагалася собі з грипом, а тут візьми й спитай дочки, коли та прийшла провідати: «Що там у вас?» А та, помовчавши трохи, відповіла понуро: «Нічого хорошого. Хату продали». – «Як це – хату? – не спам’яталась Оляна Орестівна. – Як продали?» – «А чим борги віддавати? Щомісяця проценти ростуть». – «Чому ростуть?» – ще спитала по-дитячому Оляна Орестівна, ніяк не можучи нічого второпати, а дочка вже криком: «Бо, мамо, суд присудив або зразу віддати, або щомісяця три відсотки додатково. От і рахуйте». В Оляни Орестівни й мову відняло. «А хай же Бог милує! – прошепотіла злякано. – І що ж тепер?» – «А тепер, мамо, нікому ні слова, бо сьогодні всіх вираховують, хто продає...» – «І що ж це, і як же це? – заломила руки Оляна Орестівна. – А свекор що?» – «Що? Відливали он – істерику закатав. Думаєте, легко?» – «А вона?» – «А вона ходить і кашляє. І як з гуски вода...» – «От уже зараза, – скипіла Оляна Орестівна. – От уже гидотна людиночка! Сиди собі вдома, отримуй пенсію та онучку бав... Ні, схотілось їй, старій галоші, бізнесу». – «Та ще ж аби бізнес! А то напозичалась – і на що? Поїхала на Балатон, бо їй того Балатону треба. Відпочивати. І нікому ні слова, що винна таку суму. А якогось дня хтось телефонує, питаю: хто? А сваха: «Та одна женщина, я єй далжна сєм с палавіной тисяч доларов». Уявляєте? Жінка три роки чекала, не витримала – та й подала в суд». – «І що ж це ви надумали – продавати? Серед зими? Дбали-дбали – а тепер куди?» – «Не знаю. Хай куди хочуть. Петро поживе в клубі, а ми з Яринкою – до вас. Приймете?» – «А як же меблі, речі? – не могла повірити Оляна Орестівна. – Це ж лиш подумати, який зрух буде. А далі що?» – «Мамо, не знаю. Не-зна-ю. Я спати он не можу, – розумієте?! Психіка не витримує…» Оляна Орестівна схлипнула. Грип тримався, наче припечатаний. А серце гризла і гризла змія. «Кишки б із тебе, свахо, випустити, – думала.

– Отако – забрати в дітей рідну хату й зробити бомжами...» Це ж Мартуся

74

Лiтературний Чернiгiв

чотири роки прожила з Петром. Поки не було старої. А прийшла, набізнесувавшись, – і біду принесла. «Така вона, мамо, людина. Все пускає за вітром. Попався гарний чоловік – от і їздила на ньому все життя. А він їй і хазяйство вів, і двох синів викохав... Хай тепер подає гадюці в ліжко каву. Аякже». Оляна Орестівна чула, як ломить їй тіло, як обливається слізьми душа, як сто думок лізуть у голову, і кожна думка – ні до чого. Бо де взяти ті сім з половиною тисяч доларів? Хто їх позичить? А якщо й позичить, то чим віддавати? Коли?! До 8 березня мають забратися. А сьогодні вже 20 лютого. За вікном мете сніг, зима і не думає здаватися, а вона, Оляна, злягла й хвора, бо через ті нерви грип не хоче тікати. «Що ж це воно робиться в світі білому? – думає вона. – Малі діти – малий клопіт. А стали більші – й клопіт побільшав. І все йде шкереберть. Мріяла, хоч на старості буде спокій. Не виходить. Знову – кагал, тіснота, знову – переживання…» А Михайло, як сказала йому про проблеми своїх дітей, он уже й не озивається, не дзвонить. Бо в нього своя дитина, і тій дитині добре. То й слава Богу. А їй, Оляні, порадив: «Напиши в Німеччину до Гаррі – хай дасть грошей». – «Чи ти серйозно? – кинулась до нього. – Це ж не сімсот доларів, і навіть не тисячу, а сім тисяч!.. Хто захоче дати? Та й за що? Хто я йому така? Сьома вода на киселі…» * Яринка прокинулась зарання і почала вередити. «Ти б умила її свяченою водою», – порадила Оляна Орестівна дочці. «Чого це ви ще зранку командуєте?» – відрубала та. Оляна Орестівна ображено прикусила губу. Відколи дочка із онучкою переїхали до неї, життя набуло рис умовності. Час ніби спинився. Ще й Яринка весь час хворіє. Мартуся взялась тягати на кухні речі: аби ж влізло більше. Тумбочку... холодильник... стіл... «Що ж це буде? Ой, що ж це буде? Адже хата не гумова – не розтягнеться…» – «Дещо поставимо у спільному коридорі – сусіди зрозуміють. Не звірі ж…» На дванадцяту замовлено машину – перевозитись із Шулявки. Треба йти помагати вантажити її. Надворі сіявся сніжок, чоловіки бадьоро бігли з букетиками мімоз та тюльпанів. Оляна Орестівна згадала: та це ж сьогодні – восьме березня, жіночий день. Усі радіють. А вони мають виносити з хати клунки – і прощатися з нею. З тою хатою, яка і кликала – і тікала… м. Київ

Поезія

75

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI bл=д,“л=" ancd`mnb

Народився 23.03.1964 р. в Одесі у родині викладачів. Закінчив Одеську середню школу №3 у 1981 році і поступив на механікоматематичний факультет Одеського держуніверситету. По закінченні у 1986 р. працював програмістом, викладачем у політехнічному і будівельному інститутах, закінчив аспірантуру. У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію з фізико-математичних наук. Роботи не було, дружина була вагітна, і я в 1996 р. емігрував в Австралію. У 2001 р. повернувся назад до Києва і влаштувався старшим науковим співробітником в Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона НАНУ. З 2005 р. працював доцентом у Національному транспортному університеті. У 2013 р. знову з родиною переїхали у Сідней. У Сіднеї працював програмістом, секюріті, контрактором, консультантом. Маю більше 70 наукових праць, включно 1 монографію, 3 патенти на винахід. Розробив нову методику розв’язування задач динаміки у пружно-пластичній математичній постановці. Люблю українську літературу, пишу вірші. Планую ще повернутися в Україну.

НА БАТЬКІВЩИНУ У СНАХ ПОВЕРТАЮСЬ *** Ой куди звертатися, чи до Стрибога, сину? Ой, то хто почує, крім вітру, мене сиротину? Вітру, братику, почуй мене при дорозі стеблину. То я вже на чужині наївся чи на чужині полину?

Лiтературний Чернiгiв

76

У час лихий я край свій рідний кинув, Бо заробити хтів на нову хатину. Не знайшов я на чужині добра і каюсь. На Батьківщину, у дитинство у снах повертаюсь. Як батька сильні руки мене огортали, Материні руки мене сповивали. Вітер озвався: не до тебе зараз, бо матері ридають. Над домовинами схилились, синів своїх ховають. Вісім років війна молоді кістки пожирає, Чи то ти там у чужих світах то не знаєш? Ой, вітеречку, знаю. Знаю, що разом зі Сварогом Ти переміг лютого Чорного Змія ворожого. Подуй вітру чи з моря, чи з пустелі. Забери мене туди, де Чорноморські скелі, Де Дніпро живою водою ліси, степи напуває. Забери туди, де козацька Слава землю захищає. Я ж багато чого знаю і по світах бачив багато. Єднаймося, браття, щоб ворога бити завзято. *** У житті сам не знаєш, Що і де шукати. Чи забудеш, чи згадаєш Як тебе звала мати. Не зникне в нескінченність Лише Віра, Надія, Любов. Як сподівання на Вічність, Як Всесвіту кров *** Ми в цьому життєвому човні, Від бур йдемо потойбіч. В пристрастях своїх невгамовні. І замість дня йдемо у ніч. Скажи мені, рибко золота, Що краще, бурштин чи скриня алмазних кілець, Чи кобилиця ворона, Чи мудрість, що є знань вінець?

Поезія

77 Як солона і гірка вода Дбайливо миє граніт, Хай в житті твоїм зірки врода Твій шлях на Землі осінить. *** В угарі народжується істина. У чаду тютюну, коли ніч висне. Коли тятива вже порина І серце в розпачі тисне. Коли хробак сумнівів зжирає Надії останній пліт. І гіркота наверх підступає, І на скронях холодний піт. Тоді прийде, немов нізвідки, можливо, Буде палити, немов вогняна долонь, Осяяння або просто диво. Спасибі тобі, Провидіння, за Віру, Надію, Вогонь. *** Чому ми зірки не слухаємо, Чи вони для нас згоряють у ранку дарма? У які двері стукати не знаємо? Чому шукаємо добро від добра? Чому ми у долі у немилості, Адже потік Любові має плинність. Поступаючи завжди в усьому по справедливості, Милосердя вимагаємо натомість. *** Твоя щаслива зоря, Що ти знаєш про неї? Ідуть роки, як шквиря, А ти все квапиш коней. Нехай час розставить всі крапки. Нехай летить піна від хвиль прибою. Життя моє не лише пусті лапки. Мені є що взяти до Бога з собою.

Лiтературний Чернiгiв

78 *** Лине хмара по небозводу, Вона, як білий дракон Кинеться вниз, перетворившись у воду. Такий Всесвітній закон. Не думай про те, що втратимо. Піклуйся лише про сьогодення. Тоді з тобою перебуватиме Всюду, завжди Боже благословення. *** Прийшла весна, і всюди Природа оживає, метушиться. Спогади тиснуть груди, І вночі мені не спиться. Струмки біжать по бруківці каймою, У них сонце весело грає. Хлопчисько в калюжі тупотить ногою. Сорока щось важливе повідомляє. І в вітрі солодкий аромат, Як лісів, лугів, полів подих гучніший. Від цієї принади під стократ Мені на душі тепліше. *** Пригадую, що зі мною було, І падав за вікнами сніг. Дерева дивилися понуро, І хмари продовжували свій біг.

Біля падалі ворони стають більше кружитися, Перед шакалами підлабузнюються позаяк. На Батьківщині можна тільки мучитися, А жити в ній ще не можна ніяк.

Поезія

79 *** О море! Бездоння вири твориш! Гостриш камінь, потопляєш судна. Без жодної втоми хвилі котиш. Така вже доля твоя марудна. Я б хотів обігнути цю Землю. Все дізнатися і побачити як живуть. Без горіння життя не приємлю. Все у пів міри, на жаль, не зможу. Кораблі, змахнувши вітрилами, Серед хвиль суєти пливуть. Хочу вірити – удача з нами, Що наші мрії оживуть.

*** Вперед по бетону до Сонця Літак злетів і за горизон побіг. На край дорогий у віконце З-за хмар глянути не зміг Ех, життя моє, як по стіні горохом. Доля вилами не в бік, так по воді. Адже у нас не все було мороком, А люди однакові будь де. *** З народження маємо Турботу й любов від батьків. Віддячити їм не встигаємо, Часто бракує нам ніжних слів. У дітей хочеться вкласти, Що вклали у нас батьки. Руки під них підкласти, І життя піде навкруги.

Лiтературний Чернiгiв

80 Нескінченості ілюзія, Час не залежить від нас. Між поколіннями колізія. Життя не візьмеш про запас. Чого ж не жити у мирі? Чого ж вам ще не вистача? Сусіди стають гірші ніж звірі, І гинуть діти від ворожого меча. Схаменіться. Єднаймося. Вже небагато нас на своїй землі. Один за одного тримаймося І не кажіть, що то все москалі. Так. Прокиньтеся, схаменіться, Пригадайте, що козача кров У вас в жилах розіллється, Спита, чи зберегли основу основ – Ту землю, що пращури пестували, Берегли від всіх ворогів, Споконтисячоліть успадкували, Щоб дісталась у руки синів. Схаменіться, посміхніться, Бо все в наших сильних руках. Поборемо, тільки боріться. І Бог нам в цьому допомага.

Переклад з російської автора м. Сідней, Австралія

Проза

81

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI kiлi anmd`pebh)-)epmemjn

Лілія Бондаревич-Черненко народилася в Білорусі в один день з відомим білоруським письменником Василем Биковим і вважає це дарунком долі. Закінчила філологічний факультет Гродненського державного університету імені Янки Купали. Понад тридцять років живе в Прилуках. У її творчому доробку – книги «Зона грає блюз», «Красавік кохання», «Жінка, яка дещо знає», «Торішній дощ», «Відьма з майбутнього», «Від берегів Десни до Сожу», «Матушка Віра», «Ми всі – подорожні», «Густинські етюди», «Тепла церква Стрітення Господня», «На берегах любові», «Медитації», «Ігуменя», «Прощена неділя» (книга присвячена сучасним героям – воїнам АТО), «Фрески», «Янгол на порозі», «Єва в пошуках Адама», «За годину до раю», «Букет бузку для Ісуса». Лауреатка Міжнародної премії журналістів імені Василя Стуса, літературної премії «Тріумф», Всеукраїнського конкурсу «Книжник-REVIEW» за кращу рецензію про Василя Стуса, обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського та інших всеукраїнських та міжнародних премій. Нагороджена медалями імені відомого білоруського просвітника та релігійного діяча Кирила Туровського і письменника-класика Максима Богдановича (Білорусь). Білоруска за народженням, українка за духом. Вважає Україну своєю другою Батьківщиною-матінкою. Має сина Сергія, двох онучок, якими дуже пишається. Членкиня Національної спілки письменників України та Національної спілки письменників Білорусі. Пише українською, білоруською, російською мовами.

БІЛИЙ ЯНГОЛ НА ПОРОЗІ 1 Катерина зачинила хвіртку на защіпку, заглянула ще раз до хліва – якийсь кволий увесь день Харитон, до того ж гарячущий. Мо’, змазати глиною, вона жар відтягне?.. А завжди ж був такий веселенький, їв гарно.

82

Лiтературний Чернiгiв

Стоїть у кутку і так сумно дивиться, як хвора людина. Не приведи, Боже, доведеться коліїв гукати... На Діка прикрикнула: лізь уже в будку, служака, годі подвір’ям бігати та брехати. Нема чужих, нема ніде нікого... на сотню верст... Підняла двійко яблук з росяної трави – червоні джонатани полихали наче жар. Останні яблука цього року!.. Осінь. Глибока осінь. Ночі вже чорні, як прірва... Опеньки в повну силу пішли, рядовки, грузді. Опеньки краще смажити і відразу їсти... Як колись... Велику пательню – з цибулькою, сметаною. Картопельки-м’ячки... Колись діти любили такі «грибні» сніданки... Та хіба ж самій таку силу-силенну грибів з’їсти? Намариную, насолю, порозкладаю по слоїках... Хіба це так важко?.. Грузді гарно вимочу перед солінням... Доньки із зятями приїдуть – заберуть. Навіщо ж мати у селі, якщо ще й гриби купувати на базарі?.. Зяті нівроку – високі, як дуби, непитущі, дочок не ображають... Пощастило донькам... Зняла в коридорі чуні, зайшла до господи. Ноги у вовняних шкарпетках торкнулися лагідних домотканих доріжок. Чисто. Гарно. Тепло. Хата аж світиться від рушників, іконочки в кожній кімнаті, новенький телевізор у кутку – хазяїн якраз за три місяці до смерті з міста привіз. Тепер ось будеш свою «Жди меня» дивиться на кольоровому екрані... І чисто, і гарно, і тепло. І – так самотньо... Усі в селі його звали просто – дідом Степаном... А яке тепер село? Де воно? Село-привид... Хутір... Вуличка в чотири, ще живі, хати, у яких рано-вранці дим з коминів іде та світяться вікна вечорами. А було ж село на 150 дворів. Гомінко було, весело, співали багато... А тепер, особливо восени і взимку, така пустка! Порожнеча... Корівник був за яром. Усе життя пробігала туди через лісочок, попід яром, через річечку по кладці. «Професором» ще звали Стьопу, кмітливий був, майстровий. Бджільництвом займався, усю техніку знав: яка поломка – до нього, і вдень, і вночі. Катюшко, я обіцяв... І пічник. На три села один, та який! По всій окрузі кожна хата тішиться його піччю. На центральній садибі вже й газ провели, у когось він балонний, а печі все одно ніхто не викидає. Це ж не сповна розуму треба бути... Такого смачнючого борщу і налисників на новомодній плитці не приготуєш... Тепло справжнє від неї йде – куди тим батареям... А поперек де вигріти, застуду з себе вигнати?.. Доньки все просять: переїжджайте, мамо, до нас, що Вам тут одній робити, живете, наче на краю землі, на окрайчику Всесвіту. Телефону немає, кладовище навпроти. То хоч дверей нікому не відчиняйте, хвіртку на ніч гарно защіпайте, зараз стільки бомжів та злодіїв, циган вештається по напівмертвих селах... Куди їхати? Де я там півники з айстрами насаджу?

Проза

83

На балконі чи що? Як без городу, без корови, без Харитона? Хіба яблуні з собою забереш чи кущ бузку? За нього нічого кращого немає, коли цвіте – фіолетово, лагідно. Обличчям зануритися хочеться в його важкі вологі гілки... Усяк сам собі долю кує... А Діка куди подіти? Хто старого облізлого пса до міста потягне, кому він там потрібний? І тут не покинеш, стільки років чесно прослужив... А що кладовище навпроти... Живих боятися потрібно. Усе життя поруч з ним прожили. Щасливо прожили. Без сварок, у достатку... Стьопа мій тепер за двісті метрів... Побіжиш, побалакаєш... Так уже судилося з самого початку життя – будуватися почали в кінці вулиці, з одного боку кладовище, з іншого – лани пшеничні колосилися... Немає вже ланів тих, нічого немає... Одні могили і зосталися.... Казала ж дочці: не клади новонароджену дитину на лівий бік, бо лівшею буде. Так і вийшло. Хоч би не кепкували з Оксаночки в школі – діти ж у гурті такими жорстокими бувають. Та хіба це така вже страшна вада? Люди з горбами живуть і нічого... Катерина дістала з шухляди окуляри, підняла мереживну серветку з екрана телевізора і ввімкнула його... Ось-ось улюблена передача. Знову не засну. Ні сну, ні снів.... І жодного ж разу не наснився!.. Усім сняться... Чи не думає зовсім, не згадує? Чи образила чимось? Безсоння – це важко, і корвалол не допомагає. А зранку як побитий ходиш... Скільки часу безглуздо пропадає, скільки ж роботи можна було б переробити! Білизну почати ночами прасувати чи Оксаночці светрик вив’язати? Сусідів дивувати не хочеться... Краще вже лежати й дивитися в темряву... Аж поки на досвітку рябі тіні через вікна знадвору заповзуть у хату, розляжуться, як вужаки, на підлозі, повиснуть на стінах... Лячно так. І тихо. Так тихо, наче одна, зовсім сама на цій землі... Аж у вухах дзвенить... Така тиша, ще мить – і закричала б...

2 А наприкінці листопада серед ночі у двері постукали (наче ж і хвіртку на ніч зачиняла?..). Катерина підхопилася, швиденько одягла байковий темно-бузковий халат, кинула на плечі пухову хустку і пішла відчиняти, зовсім забувши доччині перестороги... Наче Степан клав піч у сусідньому селі до темна, а близько опівночі повернувся додому. Відімкнула й ахнула – на порозі стояв парубок, з голови до ніг обліплений снігом. І все навкруги було білим-білим... Сніг валив, сипався, наче з великого дірявого мішка – пухнастий, мережений, легкий. Давно вже такого снігу не було! Він був повсюди, цей сніг – на кущі бузку, що вчора по-сирітськи стояв оголеним попід вікнами, на стріхах сусідніх хат,

84

Лiтературний Чернiгiв

у яких давно вже ніхто не жив, на кладовищенських акаціях, що вмить перетворилися на наречених... А Дік крутився біля ніг непроханого гостя, підстрибував, лащився і радісно скавчав... Яка ж світла-світла ніч! Тільки на білосніжній постаті нежданого подорожнього чорним сяяли його брови, очі й вуса...

– Пустіть, матінко, переночувати. Геть збився з дороги. Півночі проблукав полями. Куди не кинуся – одні поля, яри, ліс... З другом я... Кінь спокійно й гордо стояв під хвірткою... Ні слова у відповідь не промовила, разом завели коня під дах повітки для дров... Струсив на ганку сніг з темно-зеленої курточки (гарна, на лебедячому пуху, – мимоволі відмітила Катерина, – у дочки така, тільки червона, кожушок би йому). Зайшов до коридору, приткнув її на вішалку, поруч з її старою бархатною плюшкою, ніби робив це сто разів, зостався у смугастому, якомусь дитячому светрі.

– Учора бачила, що горобці ховалися в затишок, – промовила, аби щось сказати, – під дах залазили, у купи хмизу, ще й подумала – на заметіль, на мороз.

– Сніг глибокий – урожай високий, – відповів ввічливо, – давно вже у ваших краях не було такого снігу. Мабуть, нетутешній... На плиті розігріла картоплю, налисники, відкрила рядовки, намастила їх олією, цибулину туди скришила, занесла з комірчини жбан зі сметаною, налила гарячого чаю у великий глиняний Степанів кухоль, у якому навіть зятів не пригощала... Він їв не поспішаючи, спокійно, поважно, як після важкої чоловічої роботи. Закінчивши, степенно подякував, доторкнувся до вусів, начебто струшуючи крихти хліба, який вона, розхвилювавшись, подала до столу майже в останню мить... Зовсім як хазяїн мій вусів торкається... Спитала: – Хто ти, куди їдеш?

– Не з цих я місць, матінко, з інших, далеких. Їду, куди кінь несе (на мить повернувся до вікна, відхилив фіранку). Сніг усе падає, падає... Світло ковзнуло по обличчю, і вона жахнулася: вилитий Стьопа в юності!

– Улітку мандрувати простіше, приємніше, під кожним кущем, стіжком сіна – постіль, замість подушки – оберемок ромашок, замісто кави – вода кринична... Мабуть, буду у Вас знову під Водохреще, на зворотній дорозі... А Ви, матінко, задумайте бажання, на Водохреще небо відчиняється. Потрібно тільки на простір вийти, просто неба, і звернутися до Бога... До кладовища не йдіть, а у поле, де колись пшениця золотилася під сонцем...

Проза

85

Просіть про щось важливе, потаємне, щире – обов’язково збудеться... Вона постелила йому на полу біля печі, від якої ще йшло вранішнє тепло... Торкнувся подушки і відразу захропів, з переливами, як хропів колись... Господи милосердний!

3 Прокинулася о шостій. Подорожнього вже не було, як і коня у дровнику. На снігу, що не вщухав, зосталися сліди копит, а на подушці – дві невеличкі рожевувато-голубі пір’їнки (мабуть, курточку свою одягав не в холодному коридорі, а тут). Катерина натерла буряків, перемішала з вареним лушпинням, з дертю – нагодувала порося, кинула оберемок сіна Білці, видоїла її, сипнула зерна курям, а потім пішла на кладовище...

– Доброго дня, Степанку! Ось прийшла розповісти про останні новини... Зранку головиха заїжджала, сказала, що телефон встановлять протягом тижня. Дік так гарчав і гавкав, мало штанці її не порвав... Харитон оклигав, як усе буде добре, перед Різдвом покличу колія – Федора з Лісових Сорочинець... На 130-150 кілограмів потягне, більше м’ясця буде... Ковбас, кров’янки начиню. У дівчат свіжина на свято буде... Оксаночка навчається гарно, Людмила нею не натішиться, ще й до музичної школи бігає, на піаніно там грає. Пальчики маленькі, тоненькі, як свічечки Богові, по цих клавішах швидко бігають... У молодшої нашої, Юлечки, теж усе гаразд, крім того, що знову вагітність зірвалася... І чого Бог дитятка не дає? А зять каже: нічого, усе попереду, свого дочекаємося. Стьопо, твою електродриль я йому віддала. Він ремонт у квартирі робить. Ти вже пробач: вона їм нужніша, ніж мені... без тебе. Картопля перебрана, уже давно в погребі, як і яблука, я їх тирсою пересипала, як ти завжди робив... Сушки повно. Зять був – половину забрав. Кукурудза полущена, капуста – нашаткована в діжці, я її переклала морквою і гірками, вони зайву сіль заберуть, капуста хрумкою буде. Бджіл підгодувала, щоб у зиму благополучно увійшли... Олія подорожчала, і хліб, і борошно... Не хвилюйся, пенсії на все вистачить, проживу... Знову ж – діти ніколи з пустими руками не приїжджають... Зараз, правда, рідше навідуються. Часу не вистачає, по роботах бігають, у тому місті життя якесь божевільне – ніколи одне одному в очі глянуть. Ціни на молоко знову впали, оці молокозаводи сором зовсім втратили. Та, мабуть, до нас скоро і заїжджати не будуть, на чотири подвір’я – три корови. Скільки сил на ту корову треба, а літр молока дешевше, ніж вода мінеральна. Мислимо?.. Інколи ходжу в Лісові Сорочинці, до церкви. Нову там збудували, і батюшка гарний... Співаю там у церковному хорі, коли свята великі. Без

86

Лiтературний Чернiгiв

пісні ж ніяк не можна. З Богом через пісню душа розмовляє... Уже другий рік без тебе... Друге Різдво, другий Великдень... Як пекла в минулому році паски та пиріжки з калиною, тобі дякувала. Це ж була твоя остання піч на цій землі, що твої золоті руки змайстрували. І стара була непогана, але ж ти, мабуть, відчував уже, що відлетиш в інші світи, переробив її заново, удосконалив, та ще й плиткою так красиво обклав, по-городському. Таке тепло після себе залишив! Щодня згадую і дякую, і тужу, і плачу... Тебе немає – наче руки відрубали, полину в серце сипнули... Прожиті без тебе дні ковтаю, наче сливи, – вони комком прохолодним у горлі стоять. Частенько юність нашу згадую: як з морфлоту повернувся, з Євпаторії... Форма біла, з якорями, фуражка зі стрічками... Стрункий, красивий, ще й на бороді «ямка». Нещодавно білизну в шафі м’ятою пересипала, знайшла сорочку картату, твою улюблену. Уткнулася в неї – тобою й досі пахне... А пам’ятаєш, як купалися в річці, як стояли по груди у воді, а ти в руду косу мою вплітав лілею?.. Тепер волосся крізь чорну хустину виглядає сиве, безбарвне, від того золота давно вже нічого не залишилося... Ти за нами не журися, у нас усе гарно. Поки сил вистачить, дітям буду допомагати. У їхніх родинах лад та спокій, хай би Господь Юлечці дитинку дав, а так – усе гаразд. Навесні матіолу під вікнами посаджу, соняшники на городі – ти ж завжди любив, щоб їх багато було... Жовті кульбабки за хлівом розквітнуть... Сам знаєш, як гарно у нас весною, улітку... Ці кульбабки вічні – їх не знищать ні морози, ні століття, ні брехливі політики, що кожного дня стирчать у телевізорі і лаються між собою... Чи хоч знають вони взагалі, що це таке кульбабки, як вони виглядають, ці квіточки, що за кожним хлівом ростуть?.. Пам’ятаєш, як пахне картопляне бадилля під сонцем?.. Пам’ятаєш... Наше літо завжди з нами... Душа твоя десь поряд блукає, відчуваю. Літає, терпне, сумує за нами... Не тривожся, не хвилюйся і – не бунтуй... Ти ж зажди любив посперечатися, бунтівником був... На все своє слово. Там, де ти зараз, цього не люблять. Клади собі печі, та й усе. Рай без твоїх печей – не рай, там теж полюбляють пиріжки з калиною... Не хотіла, не думала куштувати поминальне коливо, але ж так вийшло. Серце щодня плавиться, і щодня роменом та матіолою вистилаю твій потойбічний смуток... Доля буцім надвоє серце розкроїла... Усі ми в Божій волі. По кладці всі земні річечки перейду. До тебе... Навесні город садила – ріллю перебирала, наче кучері твої в юності.

Проза

87

Це ж і ворогу не побажати, щоб кохання коханого пережило! Мабуть, це вже і не кохання, а моя молитва за тобою. Яке кохання у 57 років! Застара вже я для кохання й цілунків. А згадую їх – ні сорому, ні розуму... А тепер ось іще що. Уночі сніг на землю упав, багато снігу. За останні років десять такого не бачили. У пів неба, усю землю вкрив, дерева, колодязі, дахи... Світла туга... Він і досі йде, падає десь на Київську Софію, на наш хуторець, на маленьку Лісовосорочинську церкву... На могилу твою. Долоню простягаю – наче срібло лежить. Тане, як морозиво солодке, що колись у райцентрі їли, коли Оксаночку з пологового будинку забирали, пам’ятаєш? Ти тоді мене морозивом пригощав... Сніг уночі пішов, і подорожній прибився до хати. Разом з конем. А Дік і не гавкнув, за свого чомусь прийняв. І – диво якесь: схожий на тебе аж страх, мене жаром обсипало... Як змогла природа повторити твоє юне обличчя в іншім! Крапелька в крапельку... Відпочив у нашій господі, а вранці зник, наче й не було... То це твій посланець? Якусь звістку привозив, а я не зрозуміла?.. Мо’, білий янгол з небес, недарма ж на подушці дві пір’їнки залишив... Але ж чи бувають янголи з вусами? А мо’, скринька не була й замкнена – це наш ненароджений син, якого ми так чекали, недарма ж матінкою звав? Сказав, що з’явиться після Водохреща і щоб я щось у неба попросила. Що просити? У мене всього вдосталь, лише тебе не вистачає. Але ж хіба небо поверне?.. Зворотної дороги звідтіля немає. Мабуть, цей вершник точно з іншого світу, несьогосвітній мандрівник, і мені теж пора збиратися в дорогу. Сумно там тобі, ось ти його по мене й вислав... І часу трішки на збори дав, усе як у тій передачі «Жди меня». Я без тебе давно вже мертва, живу у пів серця... Не питаю, Степанку, навіщо покинув мене, запитую тільки, як ти там без мене?.. Хто потурбується, утішить, яєчню зі шкварками насмажить?.. Хтозна, хто це був і що я повинна зрозуміти... Найнеоплатніший з боргів – борг любові. Може, ми їй заборгували, тому і з’явився цей білий янгол на порозі. Повечеряв, відпочив у нашій хаті, заклавши за голову свої крилятка. А потім рушив у путь. Поїхав степом. Вітер поніс коня над полями, над всією нашою самотньою землею... Навіть не сказав, як звати. Боюся: безіменному – довга дорога. Білий янгол у дорозі – білий янгол на порозі... Може, він приїздив, щоб сказати, що все у всіх відтепер буде добре? Бо якби лихо яке, то він чорним був би, так? Відтепер усе буде добре, усі будуть щасливими, і сніг так хутко на бузок перетвориться. І у всіх усього буде вдосталь: у жінки – діточок, у пічника – цегли, у музик – сопілок... А у янгола – кінь швидкий, степ безкрайній, блакитне небо... Намилуємось світом!.. Скажи, Стьопо, це ти його присилав?..

Лiтературний Чернiгiв

88

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l,.=Lл% qrxjn

Ріка дитинства Стомився день, і сонце жмурить очі, Принишкла заводь плинної ріки, Поряд ліс чекає чарів ночі, Дрівця готують ватрі рибаки. Полога хвиля ніжно гладить берег, Сова у лісі поки що дріма, Перед сном полоще качку селех, А комарів і мошки ще нема. Серп місяця давно на чатах, Позичив в сонця відблиск ліхтарю, Вгніздилися під мамою качата, Лосиха вийшла з дітьми на зорю.

Поезія

89 Ріка не спить. Зорює дні і ночі, Кохається з линами й судаком, Пісні сотує в пам’яті дівочі, Цілує в щоки діток під селом. Люблю тебе, ріка дитинства, Кохаю беззавітно в зрілі дні, Ти оберіг і щастя материнства, І благодать сторицею в мені! Січень 2021

Сміх і сльози Буває плачеш, хоч не хочеш: Світ немилий, хтось дістав, Сльоза з денця чи ще дівоча, А за життя їх цілий став. Ти переміг, досяг вершини Чи страждальцям допоміг, Зростив дочку, женив сина, Полюбити добро зміг. Буває сонце сліпить очі Чи закриває їх сльота, А ти дістатись туди хочеш,– Де чекає саме та. Сльоза замерзне, зійде паром Чи вогонь серця спопелить. Скапне скупа, що ти не даром Живеш на світі кожну мить. І навіть тихий сміх крізь сльози, То є початок від кінця, Що перестати плакать в змозі,– Йти до щасливого вінця,

Лiтературний Чернiгiв

90 Щира сльоза очистить душу, Бува розчулить, піднесе, Любов завжди сльозу осушить, Тож дякуй Богові за все! Лютий 2021

БУНТУЄ ДУША

Якщо вже стомився і в тебе задишка, А серце волає: «Ще хочу і хочу Відчути, як серце тріпоче дівоче», Схаменися, мабуть, випив ти лишку. Не дивися на юну бігунку, З єства бунтом змирись, У бігу часу нема порятунку, – Не доженеш, як колись. Присядь в холодочку, Згадай, що було у райськім садочку: Адама і даму* із раю турнули колись, За скоєний гріх, – і молись!

2016 * Тоді вона ще не мала імені, а Хевою її назвали, коли вона народила первістка.

Вічність Лівий берег з малахіту, Правий берег з бірюзи, І на воду сонце світить Крізь листя синьої лози. Промінь грається з пісочком, Зирить, де у річки дно, Товчуться рибки, наче квочки,– Кубельце знайдуть все одно.

Поезія

91 І любов, свята як небо, Зігріє їх холодну кров, Їх юність, як богині Геби, Відчує вічний плоті зов. З ікринок родяться рибини, Ріка малюток погойда, Нове життя у вічність лине, Яке дає жива вода. Січень 2021

ЗНАЙ СВОЄ МІСЦЕ…

Один хвалив, другий облаяв, Цей світ прекрасний, а чи ні?.. Перший жив на краю раю, Другий топтався у багні. А в паралельнім, поряд, – Етті, І придурастий «полтергейст», На тій самій же планеті Обминали Божий хрест. Вічність гралася у жмурки, Часоплин «на всіх ложив», Бо, що родилося без курки – У скрижалі сам Бог вложив. Тож не лізь поперед батька, Знай своє місце і чертог, Хоч ти багач або безхатько, Ти тимчасовий – вічний Бог!

06. 04. 2021

Лiтературний Чернiгiв

92

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l=!i k3iƒ= j`xmIŠ0 ПРИВИДИ

– Чи стрічалась я з привидами? Так. Ще й досі забути не можу. Та скільки не згадую, ніяк не збагну, що то було. Це трапилось у Лондоні вперше, і він нас просто приголомшив. Самі ми з Австрії. Живемо здебільшого в сільській місцевості, хоча бували і у Відні, і в Мюнхені, і в Римі. Проте Лондон... Він незрівнянний! У той день ми зібрались в театр. Добирались на метро. Круті ескалатори, стрімкі поїзди, що здіймають вітер. Все таке незвичне, хвилююче. У театрі нас охопив дивний трепет. Почувались як діти, що чекають різдвяної казки. Ставили Шекспіра, «Річарда Другого». Нарешті завіса піднялася, і на сцені з’явився молодий король. Гульвіса, якого під кінець зламає доля. Чудова гра, розкішні декорації, яскраві костюми буквально полонили. Однак Антон, мій чоловік, дивився в інший бік. Перехопила його погляд: ну, звичайно ж, дівчина! Антона я добре знала – як-не-як шість років заміжжя. Не міг пройти повз гарненьку жінку чи дівчину, щоб не випробувати притягальну силу своїх жагучих південних очей. На цьому все й кінчалося, тож я й не ревнувала. Лише трохи злилась: – Спектакль же такий цікавий!

– Та ну його! Антон навіть спробував показати мені свою обраницю.

– Відчепись, – відмахнулася від нього. Заспокоївся. До антракту. Тоді потягнув мене до виходу. «Хоче тут її дочекатися», – здогадалася я. Спочатку незнайомка наче й не збиралась залишати своє місце. Крім того, була не сама, а з молодим хлопцем. Такий же рудоволосий, такий же блідий. Погляд стомлений, погаслий. «І що він у ній знайшов? – здивувалась. – Та й одягнена простенько, наче на прогулянку – пуловер, спідничка».

Проза

93

– Прогуляємось? – запропонувала. Куди там! Антон витріщився, як баран на нові ворота. Дівчина з хлопцем устали й ішли прямо на нас. Рухались вони якось повільно, наче уві сні.

– Не заговорить же він з ними просто так, – майнула думка, – в Англії такий етикет... Дівчина порівнялась з нами. І тут у неї з руки вислизнула програмка і білим крилом упала на килимову доріжку. «Колись так придворні дами губили хустинки, щоб заговорити з лицарем», – згадалось мені. Антон підхопив програмку. Але не віддав. Почав її гортати і щось недоладно верзти своєю ламаною англійською про виставу та про акторів. Потім відрекомендувався, чим немало здивував хлопця. Дівчину теж, хоча програмку вона впустила явно з умислом. І дивилась на Антона безцеремонно. Погляд важкий, затуманений.

– Ми брат і сестра, – сказала лише, не звернувши уваги на простягнуту Антоном руку, від чого він почервонів, як хлопчак. Голос ніжний, солодкий. А в мене – мороз по шкірі. Неквапно рушили. Проходжались по фойє, мляво обмінювались враженнями від спектаклю. Біля дзеркал дівчина зупинялась. Поправляла зачіску й усміхалась Антону. Продзвенів дзвінок. Ми знову повернулись на свої місця. Перебіг подій на сцені повністю захопив мене, і я вже забула про недавнє знайомство. Але Антон... Не міг дочекатись кінця вистави. Завіса ще не встигла опуститись, як він прожогом кинувся до брата з сестрою і вихопив у них номерки. Далі помчав до гардеробу, продираючись крізь захоплено аплодуючих глядачів. Повернувся весь захеканий. Невластива йому запопадливість неприємно вразила мене.

– Старайся, старайся, – поглузувала, – аякже, дочекаєшся від них вдячності. Однак все сталось інакше. Коли ми вийшли на вулицю, то періщив дощ. І, як на біду, жодного таксі. Все ж Антон упіймав авто. Вчотирьох ми ледве втиснулись в тіснуватий салон. Це викликало сміх і жарти. Мій настрій покращав.

– Куди їдемо? – запитав Антон.

– До нас, – солодко прощебетала дівчина, – трохи посидимо, поп’ємо чаю. І давайте на ти: мене зовуть Вівіан, а його Лаурі. Я скоса глянула на дівчину і була вражена переміною в її обличчі. Воно порожевіло, пожвавішало. Немовби Антонове тіло передало їй частку свого життя. Машина зупинилась. Антон поспішив розплатитись. Я тим часом роздивлялась навкруги. Скрізь шеренгами стояли будинки. Однакові як

94

Лiтературний Чернiгiв

солдати, з традиційними англійськими палісадниками та газонами.

– Тут і заблукати недовго, – подумалось мимоволі. Майже зраділа, побачивши в саду щось особливе – кам’яну скульптуру. Лаурі вже відчинив вхідні двері й піднімався з сестрою сходами.

– Я десь її бачив, – прошепотів Антон, – це точно. От ніяк не пригадаю, де саме. Вівіан відразу ж пішла ставити чайник.

– Чи не були ви останнім часом за кордоном? – мовив Антон. Лаурі відповів непевно, якось через силу. Чи то питання виявилось неприємним, чи просто забув. Ніяково посміхався, розгублено потираючи лоба. «Якийсь він дивний, – промайнуло в голові. – Тут взагалі все якесь дивне: безлюдний будинок, вкриті пилом меблі. Навіть лампочки не горять». Хоча запалені свічки в срібних канделябрах створювали своєрідний затишок. Зайшла Вівіан. На кришталевій таці – блакитні порцелянові чашки, розписані за біблейськими сюжетами. Чай виявився міцним і гіркуватим. Цукру й вершків не було.

– Про що мова? – поцікавилась Вівіан. Антон уперто повторив своє питання.

– Так, – тут же підтвердила вона, – в Австрії. В... Проте й Вівіан не змогла пригадати назву місцевості і збентежено втупилась у круглий стіл, покритий, наче скатеркою, тонким шаром пилу. Антон дістав свій успадкований від батька старомодний золотий портсигар і запропонував усім запалити. Потім поклав портсигар на стіл. Наступного ранку, коли він за ним схопився, я це точно пригадала. Пили чай і палили. Коли це Вівіан скочила й увімкнула приймач. Знайшла танцювальну музику.

– Потанцюємо? Антон миттєво схопився. Лаурі ж і не поворухнувся. Сиділи удвох. Слухали музику, спостерігали за танцюючими. «Англійки не такі вже й холодні», – подумала я і відразу ж зрозуміла, що мала на увазі щось інше, бо дівчина аж випромінювала холод – милий, ніжний, але холод. Водночас страшенну жадобу. Тоненькі пальчики, як кліщі, вчепились в Антонові плечі. Губи щось беззвучно кричали. Антон нічого не помічав. Час від часу заспокійливо поглядав на мене: не турбуйся, танець зараз скінчиться. Та музика все грала й грала. На що вже Антон був танцюрист, але тут зовсім вибився з сил.Чоло покрилось потом, дихав уривчасто. Майже стогнав. Вівіан же кружляла легко, мов пір’їнка. Лаурі, який до цього куняв, несподівано почав відбивати такт музи-

Проза

95

ки. Спочатку кісточками пальців, потім Антоновим портсигаром. Стало моторошно. По тілу забігали мурашки. «Пастка», – пронизала здогадка, – заманили і...» Самій стало смішно: «Примариться ж отаке! Зрештою, хто ми такі? Нещасні туристи...» Зненацька нестерпно захотілось спати. Крадькома позіхнула. «Чай! Смак якийсь підозрілий... – роїлись думки. – Розливала його Вівіан на кухні... підсипала снотворного... Геть! Мерщій геть звідси!» Зробила знак Антону, та він нічого не бачив. Вівіан опустила голову йому на плече, і він тупцював із заплющеними очима.

– Де тут телефон?! – майже прокричала. – Треба замовити таксі. Лаурі з готовністю протягнув апарат. Однак трубка мовчала. Вибачливо здвигнув плечима. Наразі Антон прокинувся. Зупинився нарешті. Випустив дівчину з обіймів. Вона здивовано дивилась на нього й злякано похитувалась, як квітка на холодному вітрі.

– Уже пізно, – сказав Антон. – Нам пора. На мій подив, вони не заперечили. Подякували за приємний вечір, і мовчазний Лаурі провів нас до вхідних дверей. Вівіан залишилась на верхньому майданчику. З її губ зривались короткі пташині звуки. Що вони могли означати? Поблизу була стоянка таксі, проте Антон захотів прогулятись. Був увесь вимучений. Спочатку мовчав. Потім як горохом обсипав: – Десь я її бачив. І не так давно. Мабуть, навесні. У Кітцбюелі. Ну й назва, язика зламаєш. Не дивно, що вони забули. Так, пригадав! Дорога в горах. Пробка. Поруч червоне спортивне авто. За кермом вона. Тоді так газонула, що аж курява здійнялася. Вона гарненька, еге ж? І особлива!

– Еге ж, – під’юдила я, – особлива. Аж занадто. А яка там обстановка! Та Антон нічого й слухати не хотів. Сперечатись із ним уже не було сил. Далі йшли мовчки. Назавтра зібрались у картинну галерею. За сніданком гортали довідник, роздивлялись репродукції. Раптом Антон виявив пропажу портсигара.

– Ти ж його вчора виклав на стіл, – нагадала я.

– То давай по дорозі заїдемо за ним, – запропонував Антон. Спочатку я подумала, що він це підстроїв, та промовчала. Відшукали на плані потрібну вулицю і сіли в автобус. В ніжно-золотому тумані то виникали, то щезали величні будинки, химерні дерева. Настрій прекрасний. Учорашні тривоги розвіялись. Цікаво, яким все виявиться при сонячному світлі? Вулицю й будинок знайшли швидко. Дивно, але віконниці зачинені. Чи то сплять, чи кудись поїхали. Коротко подзвонили. Тиша. Знову. Тоді ще й ще. Дзвінок аж розривався. Безрезультатно. Врешті-решт пішли.

96

Лiтературний Чернiгiв

Раптом Антон зупинився: – Справа не в портсигарі, – пояснив. – Може, що трапилось? Газ чи що. Ні, я не можу так просто піти. Хіба зараз до картин? Треба повідомити поліцію. Між тим туман розсіявся. На блакитному осінньому небі засяяло веселе сонце.

– Сусіди, – сказала я. – Треба запитати сусідів. У будинку справа якраз відчинилося вікно, й у ньому з’явилася повна жінка в квітчастій блузці. Ми погукали її й спробували пояснити, в чому справа. У неї очі на лоба полізли.

– Це неможливо, – заперечила рішуче. – Будинок порожній, ключі в мене.

– Відколи? – вихопилось у мене. Хоч зразу ж подумала, що ми, мабуть, помилились номером. Навіть кам’яна скульптура не могла розвіяти сумнівів.

– Уже три місяці, – відповіла сусідка, – відколи вони загинули.

– Загинули?! Та ми ж тільки вчора увечері... – заговорили ми навперебій.

– Хвилинку, – мовила жінка і зачинила вікно.

– Зараз викличе поліцію чи психіатричку, – здалось нам. Аж ні. Вийшла на вулицю з великою в’язкою ключів. На обличчі цікавість.

– Я ще не збожеволіла, – заявила, – і за свої слова ручаюсь. Вони подорожували на машині за кордоном і розбились у горах.

– УКітцбюелі? – розпачливо запитавАнтон.

– Можливо, а, може, й ні. Ці іншомовні назви так важко запам’ятати. Вона відчинила двері.

– Прошу. Світла, правда, немає. Лампочки я викрутила, домоуправитель мені дозволив. Ми зайшли слідом за жінкою. Повітря сперте, затхле.

– Мабуть, ми помилились, – взяла я Антона за руку. – А, може, нам усе наснилося? Трапляється ж таке. Ходімо звідси.

– Так, – полегшено зітхнув Антон, – ти маєш рацію. Нам тут шукати нічого.

– Де ж ви? – покликала жінка. – Проходьте. Довелось зайти в темну кімнату. Сусідка підійшла до вікна і підняла жалюзі. Так, злегка, щоб можна було трохи огледітись. У кімнату скочив сонячний зайчик. Пострибав по стіні й присів перепочити на стіл. Щось тьмяно зблиснуло. Портсигар! Переклад з німецької Анатолія РОЛІКА

Поезія

97

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI nле*“iL jp`)hkn

Народився 22 березня 1965 року в с. Карасинівка Козелецького р-ну Чернігівщини. Навчався в Київському політехнічному університеті. Був журналістом, на культосвітній роботі, керівником літоб’єднання. Автор поетичних збірок «Аксіоми серця», «Константа небайдужості», «Арфи пізньої весни», «Вічне відлуння». Член НСПУ, НСЖУ, лауреат премії ім. Михайла Коцюбинського.

*** Забулись прагнення колишні, Події, вчинки і слова. Та кров, перестиглі вишні, Іще нуртує у жнива. Бо що посіяв – пожинаю, Цінуючи марудний труд. Діждався знову я врожаю, Як «в глибині сибірських руд». Як там – самотність і утома, Терпіння горде теж бува. А я усе-таки – удома, Де моя впевненість жива.

15. 04. 21

Лiтературний Чернiгiв

98

*** Я не скажу про це нікому, Хоч спонука мене весна. Нащо робити з крапки кому, Тим більш – окличний ставить знак? Нема продовження в кохання, Підкову щастя не зігнуть. Закрились двері на прощання, Й нічого вже не повернуть.

15. 04. 21 *** В житті стрімкого на узбіччі Душа смиренно спочива. Вона на істини, на вічні Зі свого спокою кива. Але було ж… Так шаленіла Моя стриножена душа І вирвалась із тіла, Щоб їй ніхто не заважав. Чекала материнська хата З далеких манівців мене. І думав я, згадав завзято, Коли те лихо обмине. Та обминуло, слава Богу. Ось хати рідної поріг. І я до матері дорогу У серці болісно беріг. В один із днів не стало мами, І я замислився на мить: Це – апогей моєї драми, Яка вже не переболить. Проте всесильні сили вищі Мене розрадили тоді. Я написав ще кращі вірші І навіть іноді радів. Хоч викидало й на узбіччя, Й підступність кралася нова. Здолавши втому, сум і відчай, Душа нарешті спочива.

16. 04. 21

Поезія

99 НАСНИВСЯ БАТЬКО

Наснився бать якось навесні, Став на порозі, вдягнений святково. А дні тоді були такі сумні. І думав я, що захворію знову. А батько мовив: – Сину, не журись. Все буде добре. Пишеш он як гарно. Стіжок накосим сіна, як колись. Не переймайся: я прожив не марно. Прокинувсь я, розгадувать став сон. Слова батьківські додавали сили. Та схлипував я вітру в унісон, Бо батькова не скошена могила. (Ці чотири вірші написані під впливом поезій з книги М. В. «До матері, додому»)

На святім рубежі Кілометри доріг у крові І тілами наповнені вирви… Правотою своєю праві Ті усі, що летіли в загибелі вирій. Наказали: «Ні кроку назад!» І вони – ані кроку. Їх повів за собою комбат У атаку крізь роки. І веде, і веде, І ніяк не дійдуть до Берліна. На святім рубежі упаде Героїчно цвіт покоління. То вже потім домислимо ми, Як було йому падать, Закривати майбутнє грудьми, Щоб полеглих оплакала пам’ять.

Лiтературний Чернiгiв

100 *** Окопної правди не знаю, Та бачу: із пекла війни Дорогою до небокраю – Твої, Україно сини. Летять і летять журавлями, Кровіє на кожнім крилі. То душі, що стали птахами, Рушають у вічний політ. Вслухаюсь крізь відстаней брили У їхнє прощальне «курли!» Вони рідну землю любили Й за неї життя віддали. А я замість них залишаюсь, Пишаюся подвигом їх. Караюся, мучусь і каюсь Скорботою серед живих.

*** Цвітуть тюльпани, вишні й сливи І вже посаджений город. Шумить-гуде травнева злива, По вікнах б’є, немов горох. Це здавна так, а наче – вперше, Весна примхлива, як маля. І, дощові краплини втерши, Лицем світлішає земля. Ще не одним дощем напоїть Її й зігріє ще теплом. Природа владною рукою Чаклує над моїм селом.

7. 05. 21 *** Вона любила мої вірші, Мабуть, любила більш за мене. І у вечірній сонній тиші Їй відкривалось потаємне.

Поезія

101 І їй подобалось найбільше Моїх думок засилля темне, Вона любила мої вірші, Вже забуваючи про мене. Зіграли вірші жарт жорстокий, Ніби вулкан колись в Помпеї. Мав жити я й писати роки На вічній відстані від неї. *** Упаду на зелену траву І губами скуштую росу. Задля чого на світі живу? Щоб таку відчувати красу. Я півонії квітку зірву І притисну до серця жасмин. Задля чого на світі живу? Щоб собі не шукати замін. Я крізь роки і відстані зву Тих усіх, хто навіки замовк. Задля чого на світі живу? Щоб цуратись байдужих думок. Бачу знову чийсь біль наяву, Мов до рани свій вірш прикладу… Задля чого на світі живу? Щоб чужу відвернути біду. А не зможу зробити всього, Що намітив на стежках доби, Не образять імення мого, Тільки скажуть: «А він не зробив» 9. 06. 2021 *** Коли вечірня прохолода Остудить спеки пил важкий, До мене друг старий приходить, Свої долаючи стежки. Вже стільки літ, а він все юний. Він не говорить про сумне.

Лiтературний Чернiгiв

102 Свій оптимізм кладе на струни І підбадьорює мене. У нього туги – ні грамини, У нього – радість на лиці. Не піднімає він на кпини Мого натхнення промінці. І ми заводимо розмову Про речі справді головні. І друг старий сьогодні знову Стає опорою мені. І відчуваю сили буйні, І підсумую з самоти: До себе, зрілого, я, юний, Приходив знов допомогти.

17. 07. 21

До Ганни Арсенич До Ганни Арсенич Стурбованим серцем Звертаюсь у будь-яку мить. О, як я радію, Бо маю надію Із нею завжди говорить. О, Ганно Арсенич, Міркуємо все ми Про речі високі й прості. Мені так приємно. Спасибі, що є Ви Сьогодні в моєму житті.

9. 03. 21 м. Козелець Чернігівської обл.

Поезія

103

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI dе…,“ jnq|jIm

Цей рік для студента 4 курсу інституту філології, перекладу та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Дениса Коськіна був надзвичайно плідним… Він успішно здолав свої навчальні проблеми, його поетичний доробок увійшов до хрестоматії «Література рідного краю. Чернігівщина», а ще у кінці літа, в Санкт-Петербурзі, у видавництві «Трата», вийшла його нова збірка віршів російською мовою «Колыбельная для монстров». Денис добре відомий як русомовний поет у соціальних мережах за літературним псевдонімом Денис Туманов. Видавці із Петербурга саме так його віднайшли… Це вже друга збірка нашого земляка, перша, з лаконічною назвою «N», побачила світ у Ніжині, у 2018 році. Пише Денис і українською мовою. Він переможець численних всеукраїнських літературних конкурсів для молоді та юнацтва. Наш часопис неодноразово друкував його поетичні добірки. Як на мене, вірші українською мовою юнака більш щирі та милозвучні. А втім, Гоголь також писав російською, але від цього не переставав бути українцем. Отож все вирішить час… Пропонуємо вашій увазі нові вірші чернігівського поета Дениса Коськіна. Олександр ЗАБАРНИЙ, керівник літературної студії Ніжинського державного університету

ТАЄМНИЦЯ ТВОГО ПОГЛЯДУ МОНОЛОГ МАТЕРІ

У травневую ніч, на світанку, Ідучи помирати в бою. Одягни, сину мій, вишиванку — Вбереже вона душу твою.

Лiтературний Чернiгiв

104 Бо ж на ній — березневії далі, Сотні маків, червоних, як кров, сльози горя, молитви печалі, Та німа материнська любов. І не бійся ти подиху смерті, Йди сміливо крізь дні вогняні – «Похоронку» в блідому конверті Не дай Бог, надішлють і мені; Головне, ідучи на світанку В пекло, звідки нема вороття, Одягни ти свою вишиванку— В ній і вмерти не прикро, дитя. *** А сніг усе розтанути не хоче, Мов білий саван, душу покрива; Я пам’ятаю ті холодні очі І ті смертельно болісні слова, Що ти мені казала без упину Під полум’ям грудневої зорі; Іще донині відзвуки їх линуть У завиваннях грому та вітрів. Казала ти, що зовсім ми не пара, Немов земля й далекі небеса. І плакали над нами сиві хмари Аж до кісток дощами прониза.

І падав сніг, білявий та лапатий; – А перший сніг завжди такий чудний... Я все це зарікався пам’ятати – Та пам’ятати буду до труни Твої слова, твої холодні очі, Той перший сніг на пальтах у людей, – Що до сих пір розтанути не хоче, Хоча надворі липень вже гуде.

Поезія

105 *** Мереживо очей з-під темних брів Та квіти у розсхристанім волоссі. І не шкодую, що тебе я стрів, Але шкода, що щастя не збулося. Цей спів вітрів... Журлива пісня ця Поділена на безліч довгих терцій; Бринить у наших змучених серцях, А особливо — у моєму серці. І я кажу — кохання на землі Не вічне, люба крихітко, не вічне. Ми — тільки діти, змучені й малі, Що зазирають янголам у вічі. Торкаються плечей їх і долонь, Цілують їхні губи, їхні щоки І віддаються пристрасті в полон, Аби відчути, що не одинокі. Кохати вміють янголи одні. Я вірю в це. Я вірю в це до болю, Та все ж здається, крихітко, мені, Що ми і є два янголи з тобою.

*** Вже Сонце променіє з висоти, І тихо розпускаються левкої, Та й дотепер ще жовтень золотий В очах моєї дівчинки стрункої. Під крилами лелечої весни Донині ще вбачає сердце осінь. В її вустах, нетутешніх, наче сни В її рудому ніжному волоссі. Вона й сама не відає собі Як схожа із божественним, великим

Лiтературний Чернiгiв

106 У ранці на обвітреній губі. У пальцях, що ціпкіш від повилики, Й у вогниках, що блимають з-під вій. Моїх чуттів основа і початок – Вона біжить, ступає по траві, А понад нею – зоряне свічадо, Та Сонце, що жевріє з висоти Промінням на квітучії левкої; …Я бачу щастя пломінь золотий В очах моєї дівчинки стрункої.

*** Так, мені знову сниться твоє худорляве лице, Під очима — синці та малесенький шрам над губою. А я все намагаюсь забути, забути про це, Обіймаючи іншу, лукавлячи навіть з собою. Що колись промайнуло — тепер все сильніше болить, Що здавалось важливим — насправді пусте й недолуге, А мені б лиш притнути тебе до грудей хоч на мить, Та я знаю – серця ні за що не відкриються вдруге. Чи ти ж любиш донині рясні й прохолодні дощі Як любила тоді, як любила їх в нашому травні? Поруч з іншим, чужим, – чи згадаєш над сквером хрущів І побачення всі ті — здається, такі нещодавні? Я усе пам’ятаю, – не варто й питати про це. — Завше стомлений погляд та крихітний шрам над губою. Так, мені знову сниться твоє худорляве лице – І нехай буде вічним той сон, де я поруч з тобою. У осінніх калюжах тремтить каламутна вода, Й листопадові зорі, неначе птахи білокрилі.

Поезія

107 Ти стоїш: одинока, тендітна, іще молода На моїй оповитій імлистим серпанком могилі. Ти стоїш та мовчиш, у тунічці з тонкого сукна. Очі, повні скорботи, розхристане чорне волосся. Чиста, ніби кришталь, і така невблаганно сумна – Виливаєш в сльозах те, що з нами повік не збулося. Може, пройдуть роки й ти спокійно забудеш мене. Може — будеш до скону всією душею любити. Я не знаю того, тільки ж серденько серцю майне, І на сірий граніт з ніжних ручок попадають квіти. Будуть їх пелюски червоніші за Сонце та кров. Ти проплачеш весь вечір, впаде тобі смуток під вії; Ті зів’ялі квітки — то моя нездійсненна любов. Ті зів’ялі квітки — то юнацькі загублені мрії…

*** І на серці безлиста осінь Ніби я вже давно помер. З цвітом терену у волоссі Ти не снишся мені тепер. Кароока, тендітна, мила — І згадати душа болить Як мене ти колись любила – Хоч любила й всього на мить. Ні, не пишеш мені листів ти, Та й на них не чекаю я... Лиш скажи, чи ж такої кривди Вартувала любов моя? Я забути тебе не зможу В ці години й літа сумні. Ти хороша, така хороша, Що зламала життя мені.

Лiтературний Чернiгiв

108 *** Ти цілуєш мене прямо в губи Попід небом, що ще голубе, – Ти шепочеш на вушко: «Мій любий! Серце б’ється лишень для тебе, І навіки, навіки так буде» — Та це просто порожні слова …Я не вірю тобі, бо Іуда Теж у губи Христа цілував.

*** Дощ цілує тонкі перила. Кожна крапля – як гострий ніж. Ти стоїш – невблаганно мила, Невблаганно чужа стоїш. І хотілось би, щоб з тобою В цю годину я бути міг, Бо зробилась душа рабою Бурштинових очей твоїх. І так сумно, так гірко-гірко, Що не знаю я, з ким ти, де – Згасла зірко, далека зірко! – Дівчинятко моє руде! Тихо мокнуть тонкі перила. Кожна крапля – мов сталь ножа. Ти стоїш – невблаганно мила І від цього ще більш чужа. м. Чернігів

Скарби світової поезії

109

Літературний

Скарби світової поезії ×ÅÐÍIÃI `!2ю! pelan

Артюр Рембо (1854 – 1891) – славетний французький поет. Народився в заможній селянській сім’ї в містечку Шарлевіль, що знаходиться на північному сході Франції. Освіту отримав у Шарлевільському ліцеї. Сімнадцятилітнім юнаком познайомився в Парижі з Полем Верленом. Брав участь у повстанні Паризької комуни. Після розгрому Комуни втік разом із Верленом в Анґлію. Після їхньої сварки, що завершилася стріляниною, і спроб заробітчанства в різних країнах Європи подався до Африки, де протягом багатьох років торгував прянощами і зброєю. Через ракову пухлину повернувся у Францію, де й помер. Вважається одним із найвидатніших поетичних ґеніїв людства.

ПАРИЗЬКА ОРҐІЯ, АБО ПАРИЖ ЗАЛЮДНЮЄТЬСЯ ЗНОВ Людці, дайош Париж! Гайда всі на вокзали! У сонця вже пройшло запалення легень! На площах, бунт яких Вандали розтерзали, Знов тиша й благодать – ніхто анітелень! Не бійтесь, підляки! Пожежа вщухла й згасла, І на фасадах знов – презирство та апломб, І знов бліда блакить – там, де сліпучі гасла Писали в час нічний червоні зорі бомб.

110

Лiтературний Чернiгiв Прикрийте дошками свої хмурні хороми! Настойкою жахіть промийте дур в очу. Ген зграя шльондр рудих без страху й осороми До вас швартується – втішайтесь досхочу! Ватага псів гризе шмат стерва в підворітті, У корчах розпусту на місто сходить ніч; Борделі, що були насильниче закриті, Відкрились знов, отож всі заборони – пріч! Хлебчіть, заслинившись, із келихів і шклянок Свою непроковтну й геть не хмільну нудьгу: Безумним безміром заціплений світанок Не принесе вам знов – й на цей раз – вість благу. Гикнувши, тост здійміть за вашу Королеву, За круглий зад її, за весь цей маскарад! Вторуйте залюбки захопленому реву Лакеїв, блазнів, дам, вельмож – усіх підряд. У вас серця – як грязь, горлянки – як ворота, А сморід з пащ такий, ноч носа затикай! Для вас, Загарбників, питво – то тільки рвота, Вам геть однаково – Тоскана чи Токай. Ви ніздрями вдихніть гидотної нюхачки, Ще й труєва ковтніть – щоб аж на лоб баньки! Поет, угледівши ваш поповз навкарячки, З презирством скаже вам: «Шалійте, підляки! Ви труси й обшуки проводите повсюди – Геть і в нутрі Жінок – чи в них там все як слід! Так боїтесь, щоб їх тяжкі й тужаві груди Не придавили ваш насильницький приплід! Яке Парижу – цій путані гордій – діло До вас, раби й ляльки розбещених застіль? Вона – ваш дух і плоть – бридливо й знавісніло Із себе струсить геть, як остогидлу гниль!

Скарби світової поезії Ви будете, коли вас візьмуть за горлянку, Волати, щоби вам вернули гаманця, І враз угледите рудаву куртизанку, Її важкий кулак – знак вашого кінця». Париже! Твій загул був засобом спротиву В той час, коли тебе саджали на ножі, Коли в твоїх очах крізь паволоку гніву Світилось ствердження добра та осуд лжі. О місто смерті й мук, страждалице-столице, Соски твоїх грудей і лоб – храм вічних драм – У горде Майбуття через Минуле нице Укажуть нам шляхи крізь сонм воріт і брам. Нестерпні болі знов тобі терзають нерви, Ти знову п’єш бурду жахливого буття! І відчуваєш, як по венах лізуть черви, Як пальці крижані стискають серць биття. Даремно! Ручаї повзучої огиди Не спинять подих твій і дум твоїх Проґрес, Як не засліпить Стрікс очей Каріатиди, Де золотий астрал цілує синь небес. Хоч нині образ твій спаскудили заброди – Столиця ж бо яка й коли, в які часи, Такою раною була на тлі природи? – Поет тобі твердить: «Чудовна ти єси!» Шторм освятив твій дух і поступ, повен шалу, А безум потрясінь лиш сил додав тобі; О Місто міст, тебе здавали на поталу, Та голос твій гуде в твоїй гучній трубі! Поет – плачі, жалі й злобу всього юрмиська Незнаних, Проклятих й Ув’язнених – збере, Любов’ю, як вогнем, усіх Жінок одхвиська, Строфою гримнувши: «Так вам, блудцям, і тре’!»

111

Лiтературний Чернiгiв

112 Все знову, як було: із закладів розпусти, Що настіж, як колись, лунає орґій клич, І газові ріжки, запалені негусто, Зловіще лапають німу і зблідлу ніч.

Переклав з французької Сергій І. ТКАЧЕНКО

КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА У вірші Артюра Ремба «Паризька орґія, або Париж залюднюється знов» («L’Orgie parisienne, ou Paris se repeuple») мова йде про той історичний момент в історії французької столиці, коли завдяки спільним зусиллям версальців і пруссаків Комуна була остаточно розгромлена, і національна буржуазія, яка боягузливо пересиджувала бурхливі події у своїх заміських дачах і маєтках, отримала можливість повернутися до своїх розкішних столичних палаців та апартаментів. Поет звертається саме до них: «Боягузи, ось вона (столиця)! Вивергайтеся з вокзалів!» («O lâches, la voilà! Dégorgez dans les gares!»). Для того щоб повернутися до Парижа, тамтешнім багатіям потрібно було спершу потрапити на вокзали, розташованих навколо столиці містечок і передмість, а вже звідти потягами добиратися до паризьких вокзалів, з яких до їхніх столичних маєтностей було вже рукою подати. Судячи з наведеного рядка ориґіналу, поет мав на увазі паризькі вокзали, з яких прибулі багатії «вивергалися» як суцільна людська маса. Саме таке прочитання ми знаходимо в перекладах Михайла Кудінова («О негодяи, в путь! С вокзалов хлыньте гордо!») і Пола Шмідта («Cowards, behold her now!

Pour from your trains!»). У даній ситуації цілком можливе й інше прочитання ориґіналу, в основу якого буде покладене уявлення про рух пасажирів не з (паризьких) вокзалів (до їх столичних жител), а на (приміські) вокзали (з метою подальшого руху до столиці). Саме таке розуміння ми надибуємо у версіях Вільґельма Лєвіка («Эй, вы, трусы! Всем скопом гоп-ля на вокзалы!») та Олівера Бернарда («O cowards, there she is! Pile out into the stations!»). З темою вокзалів і руху пасажирів перекладач має чітко визначитися, інакше вона провисне, як це сталося у Всеволода Ткаченка: «Падлюки, ось Париж! Заповнюйте вокзали!». Як слід не розібравшись, про які вокзали йде мова в ориґіналі, Павло Антокольський відбувся загальною фразою: «Зеваки, вот Париж! С вокзалов к центру согнан, / Дохнул на камни зной...». Так само уникнув конкретики Ентоні Клайн: «O cowards, we’re here! Platforms of light!» («Боягузи,

Скарби світової поезії

113

ось ми вже й тут! На залитих сяйвом перонах!»). На думку автора цих рядків, поет мав на увазі не простий переїзд багатіїв з передмість до Парижа, а загарбницький штурм ними цього міста – після його штурму версальцями і пруссаками. В його перекладі це звучить так: «Людці, дайош Париж! Гайда всі на вокзали!» Заводячи розмову про Париж, поет згадує «бульвари, які одного вечора були заповнені варварами» («les boulevards qu’un soir comblèrent les Barbares»). Дослівна передача цієї думки, як у версії О. Бернарда («the boulevards that one evening the Barbarians filled»), явно не влаштовувала більшість перекладачів, саме тому у своїх редакціях вони вдались до творчих тлумачень цієї деталі, говорячи про: «... бульвар, где некогда шли варварские орды» (М. Кудінов), «... площади, где резвились вандалы» (В. Лєвік), «… boulevards barbarians have stained» (П. Шмідт), цебто – «бульвари, заплямовані (як брудом) варварами». Торкаючись теми вуличних боїв у Парижі, поет згадує про «вечір, коли червоні (вибухи) бомб скидалися на (спалахи) зірок» («un soir la rougeur des bombes étoila»). Осмислення і відтворення в перекладі механізму образного поєднання червоного кольору з бомбами і зірками виявилось геть не простою задачею. Пряме перенесення червоного кольору («rougeur») на бомби, як це сталося у П. Антокольського («Как их трясло вчера от наших красных бомб!»), віддає духом радянської військової патріотики. Значно обачніше тут вчинив О. Бернард, написавши про «червоні спалахи бомб» («red flashes of bombs»). У сьомій строфі, звертаючись до «Завойовників» («Vainqueurs»), автор вірша знущально зазначає їм: «У вас від ганьби плавляться нутрощі» («Vos ventres sont fondus de hontes»). Буквальний переклад цього вислову, як це має місце у версіях О. Бернарда, П. Шмідта та Е. Клайна («your bellies are melting with shame», «your stomachs melt with shame», «your bellies melt with shame»), не передає авторської ідеї. Відмова від натуралістичного «живота», як це сталося в перекладі М. Кудінова («О Победители, покрытые стыдом!»), призводить до втрати фізіолоґічної специфіки образу ориґіналу і суті авторського стилю. Утім, залишити в перекладі «живіт» – ще не значить добитися успіху. У версії В. Лєвіка «победителям стянул стыд животы». Від чого – від голоду? У П. Антокольського у «победителей» «животы бурчат». Чому – щось не те з’їли? У В. Ткаченка «звитяжцям» «ганьба роздула животи». З якої причини – з переїду? Поетовий сарказм полягає не в тому, що «переможці» щось там не те з’їли чи елементарно обжерлись. Його сарказм полягає в тому, що вони ось-ось... обгидяться! І в цьому відношенні найближчим до першотвору є білоруський переклад Андрія Хадановича, у якого «пераможца ўжо схапіўся за жывот». Для поета образом волелюбної столиці виступає «Жінка» («la Femme»),

114

Лiтературний Чернiгiв

яку переможці ґвалтують і в той же час не довіряють їй, копаючись у її «нутрощах» («le ventre»), бо бояться, щоб вона своїми грудьми не задушила їх «ганебний приплід» («nichée infâme»). Дивно, але факт: російські перекладачі дружньо не зрозуміли ідеї цього фраґменту: у версії П. Антокольського самі ґвалтівники чомусь «душать» цю жінку; у В. Лєвіка, навпаки, ця жінка душить цих «бридких виродків» («паршивых ублюдков»); у М. Кудінова ґвалтівники «задихаються», «тримаючи цю жінку у своїх руках» («держа ее в руках»). У десятій строфі поет називає Париж «путаною» («la putain Paris»), і у всіх анґломовних перекладах у якості її відповідника вжито слово з різко неґативною конотацією – «whore». У перекладі П. Антокольського «путана» взагалі опущена, а у версіях В. Лєвіка та М. Кудінова Париж названо відповідно «блудливым» і «девкой» – словами з неґативним забарвленням, що не зовсім точно передає ставлення поета до французької столиці. Кращим у цьому плані є варіант, запропонований В. Ткаченком: «повійниця, чиє ім’я Париж». Ще кращим – варіант А. Хадановича: «сталица ветраная па імені Парыж». Схожої плутанини перекладачі допустилися і в відношенні ще одного вжитого поетом образного уособлення Парижа – як «рудої куртизанки» («la rouge courtisane»). Як то не дивно, в абсолютній більшості охоплених нашим аналізом перекладів прикметник «rouge» був витлумачений як означення червоного кольору: «the red harlot» (О. Бернард), «блудница красная» (П. Антокольський), «красная куртизанка» (М. Кудінов), «червона куртизанка» (В. Ткаченко), «чырвоная гулёна» (А. Хаданович). І лише в одному перекладі, що належить перу В. Лєвіка, ця персона названа правильно – «девка рижая». Відтворення поетичного образу не може бути простим переказуванням його загального «змісту». Поет не говорить, що помисли та дії його улюбленої столиці спрямовані в майбутнє: він говорить, що туди спрямовані її «чоло та груди» («la tête et les deux seins jetés vers l’Avenir»). Ясно, що сказати – «твой взор в Грядущее глядит» (М. Кудінов) – значить утратити виразну чуттєву основу образу. Втім, механічне перенесення окремих елементів цієї основи ще не ґарантує успіху, як видно з версій В. Лєвіка («Обращенные к правнукам мозг и сосцы») і П. Антокольського («Твоя тугая грудь напряжена в борьбе»). У 14-й та 15-й строфах вірша, говорячи про хворобливий стан своєї столиці, поет вдається до образу, який зазвичай вживають по відношенню до мерців: він говорить про те, що в її венах повзуть бліді черви («le flux des vers livides en tes veines»). Сказати, що у неї в «безкровных венах» «текут бледные стихи» (П. Антокольський), чи що в її «жилах струменять поезії бліді» (В. Ткаченко) – значить пригладити шорсткий стиль поета. Варіанти В. Лєвіка («И ползут синеватые черви по венам») та А. Хадановича

Скарби світової поезії

115

(«ты чуеш, як чарвяк ізноў паўзе па вене») стоять ближче до поетики зрілого Артюра Ремба. Поет говорить: «жодне місто не оберталось на таку гидотно смердючу виразку на лоні зеленої Природи» («on n’ait fait jamais d’une cité /Ulcère plus puant à la Nature verte»). Об’єкт такого порівняння («виразка»), звичайно, може стати в перекладі «зловонной раной» (М. Кудінов) чи «клоакой зловонной» (В. Лєвік), однак головне тут не це, а те, що описана поетом болячка міста, його «виразка», є наслідком дії зовнішнього чинника. Сказати, що «з усіх столиць на світі ти одна / Своїми ранами Природу засмерділа» (В. Ткаченко) – значить змістити акцент, перекласти вину із хворої голови на здорову голову. Звертаючись до столиці, поет заявляє: «Буря освятила тебе як верховну поезію» («L’orage t’a sacrée suprême poésie»). Цю незвичну метафору можна, звичайно, передати описовими засобами: «Ты вновь повенчана с певучим ураганом» (П. Антокольський), «Ты вознесен грозой к поэзии високой» (М. Кудінов), «Нябесныя грамы ў табе гучаць, як вершы» (А. Хаданович). Тут є тонкий нюанс: не поезія освятила столицю в час бурі, як витлумачив цю думку В. Лєвік («не Поэзия ль в буре тебя освятила?»), а навпаки – буря висвятила її, «охрестила» («christened»), як влучно висловився поет-перекладач П. Шмідт. Завершується вірш тріумфом ґвалтівників над підкореним містом. Як знак цієї перемоги з борделів доноситься ревище орґій. Маячні газові ріжки зловіщо світять у бліду синь небес («les gaz en délire ... flambent sinistrement vers les azurs blafards»). У П. Антокольського, М. Кудінова і В. Ткаченка суб’єкти цієї замальовки («рожок» і «газ») виявилися словами чоловічого роду, а об’єкти («синева», «лазурь», «вись») – словами жіночого роду. Шкода, що зв’язок між ними залишився ґендерно нейтральним («струится», «рвется», «струменить»). В контексті теми насильства його можна було б сенсуально обіграти.

Лiтературний Чернiгiв

116

Літературний

Літературознавство ×ÅÐÍIÃIÂ

СЛОВО ДУЖОЇ ПРАВДИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника 14 травня 1871 – 7 грудня 1936 У чернівецькій газеті «Праця» 1897 року були опубліковані перші новели покутського новеліста Василя Стефаника, які відразу привернули увагу читачів. Великий Каменяр Іван Франко заговорив про Стефаника тільки 1899 року в чеському журналі «Slovansky Prehled», як про вельми талановитого і оригінального письменника. Із того часу не обминає нагоди у своїх оглядах сказати прихильне слово про творчість новеліста. А в оглядовій статті «З останніх десятиліть XIX в.», надрукованій у «Літературно-науковому віснику» за 1901 рік, оповідаючи про нову могутню хвилю молодих українських письменників, визнає його, як найбільшого артиста в письменстві, який появився у нас від часу Тараса Шевченка. Такі, як цей покутський новеліст, зазначає І. Франко, вносять у літературу зовсім інший спосіб трактування речі: «У них інша вихідна точка, інша мета, інша техніка. Коли старші письменники завсігди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна...» Молоді, як Стефаник, сідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. Вони трактують душу, яка переживає, у них несвідомий нахил до «ритмічності й музикальності як елементарних об’явів зворушень душі». Вони переносять себе в душу героїв, змушують нас бачити світ і людей їхніми очима. Це, наголошує І. Франко, «спеціальна

Літературознавство

117

душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі». На противагу Богдану Лепкому, який бачив у новелах Стефаника безнадійний песимізм, малювання темних сторін людської душі, Іван Франко навпаки відчував, що в багатьох його новелах віє сильний дух енергії, ініціативи, величезну любов до життя і до природи, тобто те, що категорично протилежне песимізмові. «Певно, – знову таки пояснював Каменяр, – коли когось болить, то він кричить, стогне, але хіба ж се песимізм? Певна річ, життєва обсервація доводить автора до конечності малювати частіше гіркі, важкі психічні стани, ніж ясні, але й у малюванні ясних станів («Мамин син», «Підпис» і т. і.) він виявляє те саме майстерство, що й у малюванні важких. Що він не любується в малюванні драстичних деталей і звірячих збочень людської душі, але, власне, з незрівнянним тактом чутливої душі вміє обминати їх, на се маємо в його оповіданнях численні докази, найкращі — се початок «Басарабів» і ціле оповідання «Злодій». У присвяті «Серце» і вперше опублікованій у газеті «Громадський голос» від 27 січня 1927 року про І. Франка великий покутський новеліст напише тільки рядок: «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Каменяреві покутянин присвятить свою «Марію», а 1926 року у збірці «Земля», оповідаючи про Григорія Запаренюка у новелі «Дід Гриць», напише: «А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хоч як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малій хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: «Господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня». А ті, що їх Франко навчав, «зробили одну коменду укаїнську, а коменда, каже, має бути Україна». На зборах польської поступової молоді в Кракові з приводу нападів польської преси на І. Франка за статтю «Ein Dichter des Verrates» («Поет зради») 1897 р. риторично запитає В. Стефаник: «А хто ліпше вгадає, як Франко, а хто глубше відчує, як Франко, то, що тепер у нашім мужицтві горить або його точить?» У Тернополі в 1909 р. В. Стефаник скаже: «Другий син народу, велет, стовп у нашій літературі Іван Франко, що своїм мозком кормив українську суспільність, котрий свої найкащі, юні літа посвятив радикальній справі, – тепер лежить на смертельнім ложу, затроєний випарами рутенського багна й невдячності...» До самої своєї смерті, пише дослідник Р. Горак у своїх есеях, зберігав В. Стефаник гімназійний учнівський зошит І. Франка із домашніми вправами з польської літератури. Невідомо, як він потрапив до Стефаника.

118

Лiтературний Чернiгiв

Цілком можливо, що придбав його В. Стефаник ще тоді, коли навчався у Дрогобицькій гімназії. У статті «З останніх десятиліть XIX в.», вперше оприлюдненій у німецькому журналі «Aus fremden Zungen» № 8 за 1901 р., І. Франко вже характеризує творчість В. Стефаника як напрямок та явище в українській літературі. Стаття була призначена для німецьких читачів і мала інформативнооглядовий характер і, як доповнення до слів І. Франка, містила переклад «Камінного хреста», а в наступних номерах появилися «Синя книжечка» (№ 9, стор. 430-431), «Виводили з села» і «Стратився». І. Франко називає В. Стефаника абсолютним паном форми. На думку Каменяра здається, що новеліст «не дбає про увагу читача, не вживає ніяких риторичних штучок, щоб притягти, прикувати її до себе. Його оповідання пливе, бачиться, спокійно, з елементарною силою, але, власне, сею елементарною силою воно захоплює й нашу душу. Стефаник ніде не скаже зайвого слова; з делікатністю, гідною всякої похвали, він знає, де зупинитись, яку деталь висунути на ясне сонячне світло, а яку лишити в тіні. В малюванні він уміє бути й реалістом, і чистим ліриком – і проте ніде ані тіні пересади, переладування, бомбасту, неприродності. Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом». Останнє слово Івана Франка про Василя Стефаника було вміщене в німецькому журналі «Osterreichische Rundschau» за 1907 рік. Талановитий Василь Стефаник, якого чудові нариси з покутського життя багато разів перекладалися на німецьку, московську і польську мови, замовк по виході з друку своєї останньої збірки «Моє слово». Крім Тараса Шевченка, на німецьку мову Іван Франко не перекладав жодного українського письменника. Для віденської газети «Die Zeit» у 1902 році переклав Стефаників «Скін». Після цього В. Стефаник мав повне право назвати себе послідовником Івана Франка у літературі. Правда назвав себе малим наслідником та що на це місце в літературі його поставив Каменяр. Поза його волею. Логічний зв’язок між творчістю Івана Франка та Василя Стефаника був доказаний самим Іваном Франком... Світового рівня новеліст В. Стефаник з ідейно-естетичних, національно-соціальних позицій вважав, що Іван Франко – «найкращий провідник, наш учитель, ясне сонце на українському небі». У нього Василь Стефаник і вчився любові до простого народу – селянства. Фактично В. Стефаник після Каменяра став другим українським професійним письменником. Та якщо Івана Франка рятувала фантастична працездатність та продуктивність, цього всього у Василя Стефаника не було. Серед дослідників і критиків достатньо тверджень про безумовно великий талант новеліста. Зокрема критик і знавець української літератури М. Євшан стверджує, що Стефаникове слово чи не найсильніше з усієї української літератури, адже саме автор «Новини» показав не лише, що

Літературознавство

119

таке дійсний артизм із Божої ласки, але й те, як артизм може йти в парі з іншими, моральної натури, цілями. А художник Іван Труш радив усім, хто хоче вивчити українську душу, прочитати, окрім Шевченка і Франка, всього Стефаника. Дух Стефаника має в собі щось із сили та могутності блискавки, що освічує на одну мить дива темної ночі, приводить все до хвилевого стану якоїсь лячної «скаменілости, все на хвилину наче заклинає, та дає мову мертвій масі, – аж доки сама не розплинеться в просторі. Слово Стефаника має в собі неначе таємну, скриту потенціальну енергію грому; воно все в найсильнішому напруженні, доки не спаде йому з уст. А в груді – вулкан, що викидає лаву почувань, доти, доки сила його не ослабне і знов не набере сили». У тритомній праці Р. Горака – обширність описуваного ним життя, творчості і громадсько-політичної діяльності Василя Стефаника. Зрештою, окрім чисто літеатурних і навколо літературних справ та політики, читачі й дослідники покутського новеліста познайомляться із невідомими листами, котрі характеризують В. Стефаника у його стосунках із передовими жінками того часу, його коханням, дружиною Ольгою Гаморак, прозаїчкою Ольгою Кобилянською, великою співачкою світового рівня Соломією Кушельницькою, Євгенією Бачинською, Софією Морачевською та іншими. Надзвичайно цікавими є сторінки політичної і парламентської діяльності Василя Стефаника і представляють певний інтерес стосовно потистоянь між групами, партіями, національностями тодішньої Австро-Угорської імперії в боротьбі за владу. В основному боротьба йшла між поляками та українцями, хоч подекуди втручалися педстаники єврейства та москвофіли. Депутат В. Стефаник постійно заступається перед військовими та цивільними органами влади за покривджених селян особливо під час воєнних дій, бо кожний день приносив багато кривд з боку зухвалої, голодної вояччини і такої ж самої адміністрації. Пограбовані селяни зверталися до посла Стефаника за порятунком. Щоб надати обороні села організованих форм, він разом із Марком Черемшиною та директором школи у Вовчківцях Василем Равлюком відновлює діяльність філії «Сільського господаря» у Снятині. За ініціативи письменника і посла 14 грудня 1917 року були скликані надзвичайні загальні збори цієї філії «Сільського господаря», де обговорювалися всі пекучі справи повіту і де він виступив із промовою, котру записав Марко Черемшина у книзі протоколів. Пізніше Василь Костащук використав її у своїх спогадах про В. Стефаника. «Внаслідок воєнних подій, а особливо частих інвазій, завмерло життя філії і кружків тоді, коли наш повіт плюндровано, – наголошував В. Стефаник. – А нас в ту важку добу не гладили по голові, але скоботали посторонками по горлі. Хочемо відновити свою діяльність, хочемо працювати на своїй землі, поритій гранатами та кров’ю обтеклій, і сподіваємося, що успіх буде, бо народ наш серед гуку гармат охрестився. Отже, почина-

120

Лiтературний Чернiгiв

ємо діло, хай ніхто не стане збоку поза товариством, хай і жінки до нього впишуться, і станьмо знов організованою силою. Нам треба самим відбудувати і себе і розвалені хати наші. Отже, всі до роботи!».

24 вересня 1918 року в газеті «Діло» за підписом В. Стефаника з’являється стаття з промовистою назвою – «Проти польського анексіонізму», де він інформує читачів про численні народні віча в Стрию, Ходорові, Снятині проти зазіхань польського шовінізму на українські землі і мрії на них відновити польську імперію. Ніхто, мабуть, ліпше від нього не схопив усі риси цієї мужицької психології, ніхто краще не виявив перед нами мужика і його душу, ніхто із сучасних європейських письменників не зумів на двох коротеньких сторінках змалювати такі безодні воєнного пекла, як Василь Стефаник в новелі «Діточа пригода» і «Пістунка». Як саме писав Стефаник свої твори, то уривок одного з листів новеліста до бібліографа, літературознавця й громадсько-політичного діяча В. Дорошенка (20 січня 1925 р.) свідчить: «Ви можете зрозуміти, що кожда моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті. І коли Ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта. Знаю, що цей лист Ви заховаєте, знаю, що по моїй смерті він буде надрукований, і знаю, що якийсь доцент української літератури буде робити на нім кар’єру». Твори великого покутянина світового рівня – для нащадків, їхнього розуміння життя і праці, консолідації навколо величних ідей української культури і духовності. Тільки чи переймаються його думками і творами?! Василь Стефаник якось зазначав, що ті критики, які прийдуть пізніше, назвуть його здоровлям України, хоч... його «слова невимовлені», «плач неоплаканий», «сміх недосіяний!» Слова захоплення поляка Вацлава Морачевського письменником у листі 1926 року свідчать, що В. Стефаник робить із мови музику і зброю, що він був сонцем його життя і серцем його серця... Стефаника цікавлять тільки настрої й чуття, душа, а не зовнішні події. Хоч події в Галичині пекли його душу пекельним вогнем. Ось, наприклад, до найвищої сили протесту доходить дід Максим в оповіданні «Сини». Він бунтує проти неба, того Бога, що з ним бідак колись «до війни» не збирався братися за барки (битися). Хоч святих багато, та всі вони ні до чого. Погано вони дбали за діда, його життя так посіпало, що він ледве на ногах стоїть. Дід не може байдуже слухати навіть жайворонка, пісня якого не потрібна: «Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені

Літературознавство

121

дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів... Най твій бог співанками мене не гулить, забирайси!»; «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!» Оповідання В. Стефаника з ідеологічного погляду – це своєрідне продовження всецільного світогляду Кобзаря у ставленні до Бога. В основі світогляду В. Стефаника лежать світові проблеми, життя людини на основі законів природи при несправедливому соціальному ладу. На цьому тлі – безодня між законами природи і соціальним станом, а звідси і те зло, що є в житті та веде людину до загибелі. Покутянин у своїх творах висновків не пише, але самі твори його є великим протестом проти цього зла. Його твори кличуть на боротьбу з соціальним неладом за людину, щоб жила вона за законами природи, за новим національно-українським соціальним ладом, що кликав би людину до справедливості і боротьби за волю народу. Твори В. Стефаника вражають читача картинами селянського горя, трагізм якого він доводить до високого напруження, чому важко знайти відповідність не тільки в українській літературі, а й світовій. У незвичайній малості слів його овідань ми почуваємо всю незбагненну його любов до простої людини, рідної землі: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі». Василь Стефаник не намагався вкладати в свої картини суспільних проблем, не підкладати під них провідних думок. Він мав сміливість і рідку артистичну вражливість полишати це читачам, науковцям і критикам. Мирослав Ірчан писав: «Герої Стефаникової творчості – це жертви жорстокої суспільної нерівності, жертви життєвого пекла, яке витворив і витворює сучасний несправедливий устрій. Твори Стефаника – це тяжкі терпіння, це розпач тих найнижчих людей, які працюють на інших і які пухнуть з голоду, замерзають в нетопленій хаті, непомітно гинуть. Ці терпіння доводять часто героїв Стефаника до жорстокостей, але ж все це з тої життєвої безвихідності, в яку попадають вони. Все ж таки чи не в кожного пробивається ніжна й чутлива душа, чесність і жаль до бідних дітей, до замучених життям жінок. Це люди прості, найпростіші, але які там їх потріскані від болю душі! Читаєш про них у Стефаника, бачиш їх, болієш з ними, плачеш враз з ними і плачеш над ними». Фактологічний величезний масив документів, біографічних матеріалів, спогадів, критичної, стефаникознавчої, франкознавчої та іншої додаткової літератури має привести прискіпливого читача до одного знаменника. Славетний письменник Василь Стефаник і на зорях неба, що в нас над головою, бачив свою Україну («Марія»). Напевне саме тому Стефаник писав і говорив про свого швагра Северина Даниловича, як учителя соціалізму, що він «кандидатує тільки для того,

122

Лiтературний Чернiгiв

щоби повалити кацапа». А коли Данилович вступив у спілку з поляками, які душили все українське, про що Франко попереджав суспільність, так званих «новоерівців», то Стефаник написав листа. Зміна напрямку діяльності швагра таки зачепила за живе письменника, який вважав, що це політичний блуд, хоч і чесного й чистого чоловіка. Ось уривок із листа до С. Даниловича, що не можна схилятися до цієї угоди: «Всілякі «унії» політичного чи церковного характеру були ведені ренегатами, або денаціоналізованими елементами. Виключаю тут всілякі мири і перемир’я, які роблено в нашій історії після воєн за визволення української нації. Але тоді угоди ніколи ніяким добром не кінчалися для нас, а їх автори менше-більше мали такий кінець, як і Ви маєте – гіркий фінал. Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас «Per non sunt» (ніби нас нема – лат.). Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації – це є полювання на фізичну загибель нашої нації». (18.02.1923) Цілком В. Стефаник передбачив і сьогоднішню ситуацію з нападом московських головорізів на українську землю. У зв’язку з агресивним нападом 2014 року московитів на Україну, це повністю стосується нинішнього життя українського суспільства – фізичне винищення патріотів на війні з москалями й національно-соціальний геноцид внутрішньої влади всіма методами, у тім числі й винародовлення. Приблизно в той же час подібну думку висловлював і визначний світовий учений, перший президент Української академії наук Володимир Вернадський: «Скільки Московщина не клялася у добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б – скільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро І». Хоча ще свого часу у 18 столітті це стверджував на національно-українському досвіді боротьби з Московією автор першої української Конституції, гетьман в екзилі Пилип Орлик: «Москва, узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить, тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, і вольності позбавить». Московщина – це абсолютне зло, що веде до смерті кожен народ, що визнали справедливі і чесні вчені, академіки, письменники, публіцисти. Етноцид – споконвічна політика московської імперії, яка має зникнути з планети. Така думка багатьох мислячих людей. У такому випадку нам усім нині в час війни проти московського агресора стане рішучість Василя Стефаника – завжди бути радикалом і не лише в політиці. Як він писав до Ольги Кобилянської, це відповідь москалофілам.

Літературознавство

123

Славетний новеліст писав кров’ю серця. У нас ворог і вбивця московський та інші виривали не просто серця, а знищували зброєю, голодоморами, терором. Із живих українців робили рабів чи погноєм на нашій рідній землі. Відбирали життя, грабували все, що могли. Василь Стефаник писав про Велику Україну: «Там, у джерела нашої старої культури, там, де кожда п’ядь землі говорить нам про колишню силу і славу – там чоловік мимоволі кріпшає духом та сталить сили свої до боротьби». Такою була правда великого світового письменника Василя Стефаника. Література: 1. Стефаник Василь. Повне зібрання творів. – У трьох томах. – К.: Видавн. АН Української РСР. – 1949-1954.

2. Стефаник Василь. Твори. – К.: Видавн. худ. літ.: Дніпро. – 1964.

3. Василь Стефаник у критиці та спогадах. – К.: Видавн. худ. літ.: Дніпро. – 1970.

4. Горак Роман. Василь Стефаник. – Художньо-есеїстичне видання. – У трьох кн. – Львів: Апріорі. – 2015, 2017.

5. Горак Роман. Біографія. – Львів: Апріорі. – 2020.

6. Стефаник Василь. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях \ уп. Ф. П. Погребенник\. К.: Рад. школа, 1904. – 144.

7. Лесин В. М. Василь Стефаник. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1981. – 150 с. Михайло ВАСИЛЕНКО, канд. наук із соціальних комунікацій, член НСПУ, НСЖУ

Лiтературний Чернiгiв

124

Літературний

Історія ×ÅÐÍIÃI Š=м=!= del)emjn, kюдм,л= “qmnbq|j` МАКСИМ ГРИВА – ВОЇН І ПОЕТ (До 130-річчя від дня народження та 90-х роковин з часу смерті)

Герой цього історико-біографічного нарису – наш земляк із незвичайною, але типовою для життєвого шляху багатьох учасників Визвольних змагань долею. Оскільки документальна база біографії М. Гриви досить бідна, то й публікацій про нього мало 1. Його ім’я згадується переважно в споминах та статтях, присвячених загалом феномену Празької поетичної школи та її представникам 2. Цікавий матеріал можна почерпнути із праць про інтернованих українських воїнів у Польщі, навчання, побут та громадську діяьність Бутко С. В. Українсько-російські відносини в поглядах чернігівців-засновників ОУН // Сіверянський літопис. 2006. № 1. С. 3–12; Лось І. Життєвий та творчий шлях Максима Гриви // Juvenia studia: Зб. студент. наук. праць. Чернігів, 2012. Вип.

2. С. 111–113; Крупач М. Письменник із «празького» грона (До 70-ї річниці смерті М. Гриви) // Дзвін. 2001. № 4. С. 102–104. Його ж. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи: Срібна сурма. Антологія / Упоряд. М. Ільницький. Київ: Смолоскип, 2009. С. 716–723.

2 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1962. Т. 1. С. 173, 175, 244; Олена Теліга: Збірник / Ред. і прим. О. Ждановича. Детройт; Нью-Йорк; Париж, 1977. [репринт. відтв.: Київ: Вид-во ім. О. Теліги, 1992]. С. 256–259; Неврлий М. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби: Українська поезія празької школи / Упоряд., вст. ст. й примітки М. Неврлого. Київ: Укр. письменник, 1995. С. 4–5; Крупач М. «І я колись в майові дні в офіру серце ніс…» // Дзвін. 2001. № 8. С. 141–143 [Стаття присвячена Ю. Дарагану (1894–1926), † Прага]; Крупач М. «Каліський Парнас»: Михайло Селегій – воїн та письменник // Слово і час. 2008. № 10. С. 90, 93, 94, 95; Горбатюк В. Поет «допливу», «спізненого покоління» і «повороту» // Київ. 2017. № 1-2. С. 159–160. [Стаття присвячена М. Чирському М. (1902–1942, † Кам’янець-Подільський)] та ін.

1

Історія

125

українців у Чехо-Словаччині міжвоєнної доби 3. Ці та інші праці, мемуари, поетичний доробок стали основою для відтворення головних життєвих віх Максима Гриви. На сьогодні в нашому розпорядженні є кілька достовірних джерел про героя нашого нарису. По-перше, це – запис про хрещення 21 лютого 1891 р. Максима Ілліча Загривого в Покровській церкві села Козла Чернігівського повіту. Народився хлопчик напередодні, 20 лютого (за новим стилем 5 березня) в родині козака (це соціальний стан) Іллі Лукича та його дружини Марії Іванівни. Хрещеними батьками новонародженого стали казенний селянин Яків Павлович Лугина й казенна ж селянка Ірина Василівна Тамілка (ймовірно, Томілко). Обряд здійснив священик Іоанн Цукровський 4. Прізвище М. Гриви, як бачимо, однією літерою не збігається із зафіксованим у метричній книзі. Ми не знаємо, звідки взялося це неспівпадання. Прізвища ж, котрі наведені у виписці з метричної книги, за свідченням священика й нині діючої Покровської церкви смт Михайло-Коцюбинського та місцевих жителів, і до цього часу переважають у корінних мешканців старовинного чернігівського села. Ми також не знаємо, чи мав М. Загривий якусь освіту, окрім знань, отриманих у рідному селі у земській початковій школі з трирічним курсом навчання. Але можна припустити, що на здібності хлопчика вплинула й та обставина, що в 1894 р. у с. Козел відкрили першу в повіті сільську бібліотеку 5. Можливо, що Максим був у ній постійним читачем. Із фрагментарних даних вимальовується особистість, сформована Українською революцією (1917–1921 рр.). Про М. Гриву пишуть, що був він повстанцем – борцем проти більшовицької та денікінської агресії. У довідковій літературі називають його також і старшиною Армії УНР: у підписі до фотографії, вміщеній у книзі В. Моренця «Армія за дротами», зазначено: «поручник Максим Загривний» 6. Згідно з даними М. Мухина, у Максима Гриви була й особиста причина ненавидіти більшовиків: чекісти (можливо, це були червоноармійці чи бійці загону, що вибивали з селян прод-

Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924). Київ; Філядельфія: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. 128 с.; Срібняк І. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної і Південно-Східної Європи: Становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919–1924). К., 2000. 280 с.

4 Держархів Чернігівської області. Ф. 679. Оп. 10. Спр. 962. Арк. 634 (зв.), 635.

5 Лугина О. Михайло-Коцюбинське – давньоруське селище, польське містечко, монастирське село. Історія смт Михайло-Коцюбинське до кінця ХІХ століття. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2012. С. 64, 65.

6 Моренець В. І. Армія за дротами. Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2018. С. 376.

3

126

Лiтературний Чернiгiв

розкладку) нібито зґвалтували його сестру, вбили батька й брата 7. Знову ж таки, ми не маємо достовірних даних про цю трагедію, але подібні ексцеси траплялися досить часто на теренах окупованої більшовиками України, й Чернігівщина не стала винятком. Багато чернігівців змушені були брати до рук зброю через численні злочини більшовицької влади та її армії: грабунки, насильства, вбивства, арешти. Один з відомих представників українського генералітету писав у своїх мемуарах: «Не було села на Україні, що не мало свого «штабу», десь в потаємній балці чи у велетенського дуба «Мазепи» повстанці мали збірне місце. Там розряджалася накоплена в хаті енергія, там ватажки-отамани прищеплювали масі спільну думку й волю й виковували апарат боротьби. По боях… нові могили на цвинтарищах, правда, не такі високі, як старі козацькі, на вид яких виховалося не одне молодече серце» 8. Важливим фактором масовості повстанського руху також стала численність селянських синів, які пройшли через фронти Першої світової війни. «Імперія Романових мобілізувала до війська 15,8 млн осіб, або 8,7% від усього населення. Це було більше, ніж рекрутували Англія та Франція разом узяті – 11,7 млн осіб» 9. Ті, кому пощастило вижити й не потрапити в шпиталь чи полон, навчилися воювати… На жаль, ми не знаємо, чи був Максим Грива на тій війні. Невідомо, до яких повстанців він прилучився. Сучасний історик П. Ісаков наводить дані, що у Дмитровській волості Новгород-Сіверського повіту діяв повстанський загін якогось Гриви, але ототожнити його з уродженцем Чернігівського повіту складно, – надто велика відстань між селом Козел і Новгород-Сіверщиною 10. Також невідомо, в яких частинах Армії УНР воював М. Грива, але його здібності військового високо оцінював Євген Маланюк. Видатний поет, сотник Армії УНР писав: «Максим Грива – чернігівський козак з походження – був би видатним військовиком» 11. Революційний зрив, як відомо, завершився для українців поразкою. Політичне керівництво УНР змушене було просити у польського уряду притулку для українських частин, що відступали під ударами червоних військ до кордонів Польщі. Нагадаємо, що в 1920 р. УНР і Річ Посполита 7 Крупач М. Письменник із «празького» грона. С. 102; Бутко С. Назв праця. С. 4; Лось І. Назв. праця. С. 111.

8 Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920) / Упоряд.: М. Ковальчук. Київ: Темпора, 2007. С. 281.

9 Ясь О. Ідеалізована майбутність у візіях українських інтелектуалів доби революційного романтизму (1917–1918 рр.) // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. праць / НАН України, Інститут історії України. Київ, 2019. Вип. 30. С. 387.

10 Ісаков П. Зведена таблиця селянських повстанських загонів, що діяли на Сумщині та Чернігівщині в період 1919–1923 рр. // Сіверянський літопис. 1997. № 3. С. 11.

11 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто. Т. 1. С. 175.

Історія

127

ІІ, були союзниками, тому українські вояки отримали статус інтернованих, а не військовополонених. Утім, перетинаючи польський кордон, зброю вони мусили здати. Для багатьох молодих сердець це стало важким випробуванням. У вірші, «Ісход», датованому 1920 р., Є. Маланюк висловив не тільки свій власний душевний біль від прощання з Батьківщиною: «Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат. Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: «На Захід… На Захід… На Захід…» І услід – реготався Схід. Роззявляв зкривавлену пащу, П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?» 12 Загальна кількість військовослужбовців Армії УНР, які опинилися в Польщі, згідно з даними на 20 січня 1921 р., становила приблизно 18 тисяч осіб 13. В одному з таборів для інтернованих українських вояків розпочався новий етап життя Максима Гриви. Перебування в таборах стало ще одним нелегким іспитом: голод, неякісні харчі, холод, хвороби, злидні, відсутність зв’язку з рідними, непевне майбутнє доконували найміцніших. Варто навести невеликі за обсягом спогади/роздуми одного з колишніх інтернованих, щоб відчути драматизм ситуації і настрої, що панували в таборах: «В роках 1921–22 за дротами таборів йшло своєрідне українське життя. Зранене, покалічене, але живе й горюче. Там було кілька театрів, там започаткував свої хореографічні спроби Авраменко; там виростав хор Котка, викладав Петро Холодний і відбувалися малярські вистави. З табору вийшли Бабій і Крижанівський, Омельченко і Дядинюк, Хмелюк і Перебийніс… В таборах виходило кілька газет і журналів. Багато мешкало в таборі мрійників і «мислителів». Не дивно: неймовірна мрія втілювалася на далекій Наддніпрянщині, на полях боїв 1917–20 років і – впала, отже, аналізувалося, 12

Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті: Для ст. шк. віку / Упоряд., передм. та прим. Л. В. Куценка. 2-ге вид. Київ: Веселка, 2001. С. 52.

13 Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. С. 21.

128

Лiтературний Чернiгiв

шукалося помилок, історичних анальоґій, будувалося теорій, шукалося виходу. Винаходили нові вибухові матеряли для зруйнування Кремля, винаходили perpetum mobile, щоб дістати грошей «на справу», складалися фантастичні проєкти… Кожен табор був як – силове поле хаотично діючих, незорієнтованих, безвиходних, але напружених духових енерґій… А над бараками гудів льодяний вітер, шкірив зуби Голод, збірала данину щоденна «діжурна» смерть. В шпітальній дільниці серед утлих стін лежали найбільш палкі мрійники, коханці Білої Музи – Туберкульози, з пунсовими рожами на запалих щоках» 14. Анонімний автор цієї невеликої замітки анітрохи не перебільшував, про сумні реалії писали й інші. Такий стан підтверджують і документи, які нині вивчають історики. Вражає те, що спочатку йдеться про «українське життя»: долаючи наслідки тяжких думок, у важких побутових умовах інтерновані вояки виявили свою здатність до боротьби за майбутнє України вже не зброєю, а волею, молодою енергією, жагою творчості, силою таланту… Попри часто нестерпні умови, за сприяння і завдяки матеріальній допомозі створеного восени 1921 р. в Польщі Українського Громадського Комітету скрізь відкривалися школи різних рівнів: для неписьменних дорослих, для дітей (чимало старшин мали родини), тих, хто мав незакінчену гімназичну освіту й прагнув здобути вищу, педагогічні курси, курси з вивчення іноземних мов 15. Зупинимось на такому важливому засобі мобілізації духовних й інтелектуальних сил як табірна преса. В таборі Ланцут (а умови утримання там були чи не найважчими) випускався «живий» тижневик «Промінь», він був рукописним – всього три примірники, але «кожне його число прочитувалось перед таборовим загалом, знаходячи живий відгук в їх серцях» 16. Максиму Гриві неабияк пощастило: він опинився в таборі Каліш, про який сучасні дослідники пишуть, що «територія табору була обведена дротом та дерев’яною загорожею, інтерновані мешкали у дощаних бараках з нарами у два поверхи. Бараки у Каліші мали електричне освітлення і вентиляцію, умови життя українського вояцтва тут, порівняно з іншими таборами, були найкращими». Тут був шпиталь на 40 ліжок, в ньому працювало 9 лікарів і 34 сестри-жалібниці. Годували непогано 17. В. Панченко, спираючись на спогади Є. Маланюка, так змальовував цей табір: «Сім-вісім десятин землі, з трьох боків огороджених дротом, а з четвертого – дощатим 14

Бувший Студент. Подєбрадська Академія // Літературно-науковий вістник.

1932. Кн. 6. С. 569.

15 Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. С. 75, 76.

16 Срібняк І. Мовно-охоронна та мобілізаційна місія української періодики у таборі інтернованих вояків-українців Ланьцут у Польщі (травень – червень 1921 р.) // Spheres of Culture / Branch of Ukrainian Studies of Maria Curie-Sklodovcka University in Lublin. Lublin, 2018. Vol. XVII. С. 349.

17 Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. С. 21, 22.

Історія

129

навісом; піщаний ґрунт; жодного дерева; вкриті толем бараки з дерев’яними нарами, шпиталь, церква і клуб, – ото й була «таборова республіка» із населенням понад п’ять тисяч осіб» 18. У Каліші, як і повсюдно в таборах, панував туберкульоз. Начальник санітарної служби Армії УНР сповіщав свого польського колегу в липні 1922 р.: «Умови таборового життя, в котрих уже біля двох років перебувають українці, являються джерелом численних захворювань, що роблять значні спустошення серед інтернованих українців». «На 40 чоловік померлих за 1921 та 1922 роки у Калішській групі таборів приходиться на туберкульоз 24, на запалення легень 6 та інші причини 10. Таким чином, на туберкульоз падає 60%» всіх втрат. За відсутності ліків, які б могли радикально ліквідувати хворобу, велику надію покладали на зміну кліматичних умов (табори були розташовані в болотистій місцевості з різкою зміною погоди і сильними вітрами) та поліпшене харчування 19. Але зрозуміло, що про такі зміни на краще можна було тільки мріяти. У таборі було започатковано кілька товариств, видавалися періодичні видання. Активними учасниками цих заходів були й хворі таборяни, які перебували в шпиталі. Серед них був і М. Грива, який на війні був поранений і носив «у своїх легенях більшовицьку кулю» 20. М. Грива та підполковник Армії УНР М. Селегій, які лікувалися у шпиталі (барак № 8), заснували прямо в бараці літературно-мистецьку школу, їх визнавали найкращими літературознавцями 21. Через багато років, згадуючи «згаслих від сухот» своїх, як би сказали нині, побратимів, Є. Маланюк зауважив, що «єдиним ліком на ті прокляті сухоти була – у всіх них: творчість, творчість нестримна, гарячкова, що жахалася загубити ніже тую хвилину…» 22. М. Грива став членом ініціативної групи, створеної для заснування літературно-мистецького товариства «Вінок» 23, згодом було утворено літературно-артистичне товариство «Веселка». В. Панченко зазначив, що члени товариства заходилися видавати і таборовий журнал під цією ж назвою. У першому числі (1923 р.) «колегія часопису» звернулася до читачів: «“Ми боремося з московською нацією”, – стверджували “веселківці”, маючи на увазі, звісно, не тільки себе, а й своїх ровесників-таборян. Вони прощалися з недавніми ілюзіями стосовно того, що їхній ворог – “реакція”» і “більшовики”: тепер між більшовиками й росіянами (“московитами”) рішуче поставлено знак рівності.

18 Панченко Володимир. «Ми боремося з московською нацією» // Український тиждень. 2014. № 33. 15–21 серпня. С. 45.

19 Моренець В. І. Армія за дротами. С. 151, 152.

20 Бутко С. Назв. праця. С. 4.

21 Крупач М. Каліський Парнас. С. 93.

22 Цит. за: Куценко Л. Дон Кіхот празької поетичної групи // Березіль. 2005. № 10. С. 137.

23 Крупач М. «І я колись в майові дні…». С. 141.

130

Лiтературний Чернiгiв

Звертаючись до читачів, “веселківці” постійно апелювали до історії, причому їхня історіософія пройнята, по-донцовськи кажучи, духом трагічного оптимізму: “Великим цвинтарем замовкли степи Батьківщини нашої в червоній заграві Другої Руїни. І сонце Дорошенка ще не встає. Новим Батиєм насіли на груди Народу Українського орди відвічного ворога і, як древлє справляють гучний бенкет кривавої перемоги. Ще раз Народ Український, що проковтнув черноземними нетрями – хозарів, половців і печенігів, мусить проковтнути і цей останній наїзд Сходу…”» 24. Крім постійного інтересу до історії України, В. Панченко також наголосив на ще одній принциповій особливості програмової заяви: «сенс боротьби» для українських вояків «тепер не в мілітарних протистояннях […], а в творенні конкурентно-спроможної національної культури», бо «Тільки національна культура дає географічно-етнографічному тілу – душу й воно стає живою й непереможною нацією», – надихали таборян автори. «Ви мусите ввести нашу національну культуру в перші шереги національних культур Європи, бо тільки національна українська культура поставить світ перед фактом: самостійна Україна» 25. Можливо, тому й назва часопису оптимістична. Перше число «Веселки» відкривалося однойменним віршем Гриви, в ньому є такі рядки: «Буря змила мох із мурів, Серце мороку позбулось, А з душі злетіла цвіль» 26. Інтерновані українські вояки, політичні емігранти знайшли своє покликання в збереженні й примноженні культурних цінностей. До речі, подібна ситуація склалася й по закінченні Другої світової війни, коли величезна кількість українців опинилася в таборах ДП (Displaced Persons – переміщені особи) в країнах Західної Європи, згодом у США, Канаді, країнах Латинської Америки. Для відомої української письменниці Оксани Забужко це стало переконливим доказом «того, що ми таки народ великої культури. Бо можна розстріляти народу його геніїв, скинути їх у безіменні ями десь у Сандормоху, можна заборонити геніям писати й малювати, а те, що написано й намальовано, знищити, щоб і сліду не зосталося, – але коли цей народ, опинившись після найстрашнішої в історії людства війни у біженських бараках – без хліба, без ліків, без певного майбутнього, – першим 24 Панченко В. «Ми боремося з московською нацією» // Український тиждень.

2014. № 33. (15–21 серпня). С. 45–46.

25 Панченко В. «Ми боремося з московською нацією». С. 46.

26 Цит.за: Крупач М. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи. С. 716.

Історія

131

ділом добуває папір, верстат і заходжується друкувати книжки – це і є знак великої культури не меншою мірою, аніж списки геніїв, котрим пощастило вижити») 27. Повертаючись до долі Максима Гриви, припустимо, що його, як й інших інтернованих, мабуть, найбільше пригнічувала невизначеність майбутнього, безперспективність табірного існування. Колишні вояки Армії УНР користувалися будь-якою нагодою, щоб вирватися з-за дротяної огорожі. Однак знайти роботу в країнах Центральної та Східної Європи, котрі переживали далеко не кращі часи в економіці, мали чимало проблем соціального й політичного характеру, було нелегко. А шлях в радянську Україну, хоча, за доби «коренізації», яку в Україні назвали «українізацією», й був відкритим, але людям, котрі повірили більшовикам, уже через кілька років довелося гірко пошкодувати про свій вибір: практично всі «поворотці» були або знищені, або запроторені до таборів ГУЛАГу. Чи не найбільшу допомогу українцям, які опинилися в скрутних умовах, надав уряд Чехо-Словацької Республіки (далі – ЧСР) та її перший президент Томаш Масарик. Про цього видатного, натхненного гуманістичними ідеями, політичного й державного діяча Східної Європи із великою повагою відгукувалися його сучасники, теперішні історики теж високо оцінюють його діяльність. Так, «О. Бочковський дав досить влучну характеристику Т. Масарику «слов’янофіл, реаліст», який діяв відповідно до ситуації. Окрім того, він підкреслює, повторюваний Масариком вислів: «Для того, щоб любити власний нарід, не треба нам ненавидіти інший нарід»» 28. У ЧСР були засновані й значною мірою профінансовані чехословацьким урядом низка вищих навчальних закладів: Українська господарча академія (УГА) в Подєбрадах, Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова (УВПІ), Українська студія пластичного мистецтва. До столиці молодої республіки переїхав з Відня й Український Вільний університет (УВУ). До речі, українцям не заборонялося навчатися і в чеських університетах, але там потрібно було знати чеську мову. Улітку 1922 р. Максим Грива переїхав до Чехії, з вересня він був слухачем матуральних (підготовчих) курсів, які відкрилися при УГА для тих, хто прагнув отримати атестат зрілості й продовжити навчання у виші. У 1923 р.

27 Забужко О. Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу. Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2021. С. 61.

28 Цит. за: Піскун В. Актуальні питання доби в публіцистиці Ольгерда Бочковського // Ucraina Magna: Vol. 1: Українська політична еміграція у ХХ столітті: досвід культурно-спільнотного себепредставлення і самоутвердження в Західному світі. До 130-річчя від дня народження Ольгерда Бочковського / За заг. ред. В. Піскун, упоряд. Д. Гордієнко та І. Каневська. Київ: НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського, 2016. С. 13.

132

Лiтературний Чернiгiв

він поступив до педагогічного інституту (УВПІ) на історично-літературний відділ, підвідділ – українська мова й література 29. Там же навчалися і його побратим, сотник Армії УНР поет Юрій Дараган та Олена Теліга. З цією легендарною жінкою Грива подружився, незважаючи на різницю у віці й геть інший життєвий досвід. Очевидно, їх зближувала любов до поезії та України. Збереглися спогади К. Гридня (М. Мухина) про те, як Олена Теліга викликала Максима Гриву «на поетичний турнір»: «Одного разу, десь влітку 1925 чи 1926 року, в українській студентській їдальні в замку короля Юрія з Подєбрад, я побачив Гриву, – писав критик, – що з зосередженим виразом обличчя щось час від часу вносив олівцем своїм дрібним чітким письмом до розгорненого зошиту». За сусіднім столом писала Олена Теліга 30. У цьому ж виші знайшли собі роботу й багато вчених, викладачів, які емігрували з України після перемоги більшовиків. Так, історію України й слов’янознавство в інституті читав один з найвидатніших вітчизняних учених-істориків Дмитро Дорошенко. В листі до Марії Загірньої (Грінченко) від 24 червня 1924 р. він писав: «Кругом багато наших людей, половина колишнього українського Києва! Як в Ноєвім ковчезі: всі «чисті» і «нечисті» звірі збіглися до купи» 31. Всього ж, за даними М. Мушинки, в Чехословаччині знайшло собі притулок 150 професорів, які емігрували «з політичних причин» 32. На жаль, ми не знаємо, чи зміг М. Грива закінчити свої студії в інституті, бо невблаганна хвороба не відступала і в Празі. Тим більше, що побутові умови не надто сприяли одужанню. У книзі Н. Сидоренко оприлюднено цікавий документ: листовне звернення Максима Гриви до М. Шаповала (ймовірно, до редактора «Нової України»). У травні 1925 р. він звернувся з проханням допомогти поїхати на лікування у Карпати: («активний туберкульозний процес змушує мене конче шукати порятунку в той чи інший спосіб») чи посприяти у пошуці якоїсь праці (переписування, редагування, коректура), щоб «вийти із скрутного становища» 33. Можна припустити, що поїздка до якогось санаторію у Карпатах відбулася, про це опосередковано свідчить вірш про цей мальовничий куточок України.

29 Олена Теліга. Листи. Спогади / Упоряд. Н. Миронець. Київ: Вид-во імені Олени Теліги, 2003. С. 355.

30 Теліга О. Збірник. С. 258–259.

31 З епістолярної спадщини Д. І. Дорошенка. Листи Д. І. Дорошенка до М. М. Грінченко 1923–1926 рр. // Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право / Упоряд. та нарис Ю. Пінчук, Л. Гриневич. Київ: Вид-во «Українознавство», 1996. С. 225, 227.

32 Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора. Київ–Чикаго, 1992. Ч. 3. С. 43.

33 Сидоренко Н. «Задротяне життя» українських часописів на чужині (1919– 1924). Київ: Дослідницький центр історії української преси, 2000. С. 67.

Історія

133

«Такі принадні, сині гори… А води – щире серебро… Та й тут вкраїнське наше горе Питоме кинуло тавро…». Ця поезія була прокоментована М. Неврлим таким чином: «Гіркий протест викликало в нього зубожіння рідного Закарпаття, де роками культивоване москвофільство, “з імпортованим і неприродним для цієї країни повоєнним московсько-сербським царославієм” […], гальмувало суспільнокультурний розвиток» 34. Долати невиліковну хворобу допомагала й вдача молодого чоловіка, яка характеризувалася допитливим розумом, поетичним талантом, жвавим інтересом до громадської роботи, несхитною волею до життя. Відомо, що, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, ще студентом М. Грива брав участь у творенні Легії українських націоналістів (ЛУН; 1925–1929), яка була заснована в Чехословаччині, й входив до складу її делегації на Перший конгрес ОУН (Відень, 28 січня – 3 лютого 1929 р.). У Відні на засіданні культурно-освітньої комісії він виступив із доповідями «Шкільна політика» 35 та «Література й мистецтво України» 36. Учасникам конгресу Максим Грива був відомий і як поет. У цьому контексті викликає інтерес фрагмент спогадів Степана Ленкавського, наведений С. Бутком. Автор споминів і М. Грива їхали одним поїздом із Відня, у них була можливість ближче познайомитися. Мемуарист відзначив: «поет радів, що ми знаємо напам’ять його вірші, друковані в «Державній Нації»…» Найбільшою популярністю користувалася поезія «Нас питають – якого ми роду» [«Ми»]. Грива «поділився своїми творчими планами щодо підготовки до друку збірки своєї поезії» 37. На жаль, потримати в руках книжку своїх творів йому не судилося… Максим Грива писав мало: через багато років дослідник його творчості наголосив, що доробок поета складає десь 30 віршів і одну прозову річ 38. До антології «Поети Празької школи» увійшло 24 віршів та «шкіців» 39, на 34

Муза любові й боротьби: Українська поезія Празької школи / Упоряд., ст. й примітки М. Неврлого. Київ: Укр. письменник, 1995. С. 15.

35 Квітковський Д. Доба українського націоналізму (50-річчя ОУН) // КалендарАльманах «Нового Шляху» на 1979 рік. Торонто, Онтаріо, 1979. С.143.

36 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920–1939 / Ред. С. Ленкавський. Мюнхен–Лондон–Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. [Перевид.: Львів, 2003]. С. 91.

37 Бутко С. Назв. праця. С. 5.

38 Крупач М. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи. С. 718.

39 Поети Празької школи: Срібні сурми. Антологія / Упоряд. М. Ільницький. Київ: Смолоскип, 2009. С. 95–117.

134

Лiтературний Чернiгiв

сторінках збірника «Герої Крут» уміщений вірш «Від Батурина до Крут» 40, С. Бутко навів досить великий фрагмент із гостродискусійної поезії «Відповідь» (1927 р.) 41. Оскільки авторки досліджують життєвий шлях М. Гриви з позицій історичної біографістики, то порушувати питання літературного аналізу його творчості було б не зовсім недоречно. Однак, на нашу думку, як поета Максима Гриву цілком можна зарахувати до членів знаменитої Празької школи, з огляду на те, що цей термін, запропонований вже після Другої світової війни, коли в Празі залишилися лише могили українських поетів, досить умовний, бо ні товариства, організації чи творчого об’єднання не існувало 42. Можна погодитися й з твердженням ще одного уродженця Чернігівщини. Ігор Качуровський, назвавши «визначних поетів» Празької школи, писав, що була й «шеренга рядових поетів, тих, що творять не вершину, а саме тіло літератури: Леонід Мосендз, Микола Чирський, Максим Грива, Оксана Лятуринська…» 43. Можна також згадати про складні життєві обставини чернігівця, який тільки мріяв, щоб видати бодай одну збірку. Але варто нагадати, що його вірш «Ми» користувався надзвичайною популярністю в середовищі українських емігрантів та західних українців. Згідно з даними редакції «Нового Шляху», яка надрукувала вірш в одному з своїх видань, він вперше з’явився у 1926 р. в друкованому органі Легії Українських Націоналістів – журналі «Державна Нація» 44. Молодший син подружжя Русових, переконаний націоналіст Юрій Русов умістив цю поезію у своїй книжці з цікавим коментарем: «Але ми чуємо вже не вірші (дуже добрі) про «Астри», що в саду розцвіли, але вже іншу тематику колишнього повстанця з Чернігівщини, Максима Гриви (Загривного)» і далі: «Я дозволив собі навести цей цілий вірш «Ми» покійного Гриви, щоб підкреслити ту ріжницю між настроями до 1917-го і дальших років з пізнійшими!» 45. У сучасному ж літературознавстві утвердилася думка, що цей «антологічний» вірш став «своєрідною відповіддю на «Скифы» О. Блока» 46. І звичайно ж, не втратило своєї актуальності й влучне зауваження Є. Маланюка про ставлення Максима Гриви до Росії: «Смерть, яка так фатально кружляла над ним, мала у його 40 Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І. Ільєнко. Дрогобич: Вид. фірма «Відродження». 1995. С. 243.

41 Бутко С. Назв. праця. С. 5–6.

42 Див. докладніше: Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори. Київ: Вид-во «Ярославів Вал», 2006. С. 132–133.

43 Качуровський І. Променисті сильвети: Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 340.

44 Календар-альманах «Нового Шляху» на 1986 рік. Торонто, Онтаріо, [1986]. С. 5.

45 Д-р Русов Ю. Душа народу і дух нації. Філядельфія: Видання «Америки», 1948. С. 147–148.

46 Крупач М. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи. С. 721.

Історія

135

творчому доробку не містично-примітивний образ, а конкретний – образ Росії» 47. Утім, належним чином була поцінована й лірика поета. Упорядники антології «Координати», відомі в діаспорі поети Богдан Бойчук і Богдан Рубчак вмістили в збірнику не поезію «волюнтаристично-патріотичного характеру», їхню увагу своєю «легкістю, безпосередністю, розмовним тоном» привернула любовна лірика Максима Гриви 48. Три невеликі вірші, які вперше були оприлюднені у 1923 та 1938 рр., й сьогодні зворушують читачів. На жаль, ми нічого не знаємо про останні дні та місяці короткого життя поета. Вікіпедія називає й дату смерті – 19 червня 1931 р. Ця сумна дата зафіксована у стислому некролозі на шпальтах перемишльської газети «Український голос» за червень 1931 р. у рубриці «Поза межами України»: «Один з тих, що зломився, а не зігнувся. В Пшерові на Мораві помер 19 червня 1931 [року] Максим Загривний, родом з Великої України. Хорий був на сухоти легенів; прожив 40 літ. Ховала його православна чеська община й українська еміграція в Пршерові. Труна була уквітчана вінком з жовто-синьою стьожкою; промову над могилою виголосив інж[енер] Юрій Колярд» 49. Ми не знаємо, чи збереглася могила М. Гриви у теперішньому місті Пршеров. Цілком можливо, що з нею трапилося те, що й з місцем останнього спочинку друга М. Гриви Ю. Дарагана, який відійшов у вічність у 1926 р. і був похований у Празі. Уже цитований М. Слабошпицький із сумом писав: «Десять років близькі приятелі Дарагана ходили на його могилу в Ольшанах. А потім вони її не знайшли. […] Могили просто не стало. Не було й інших з нею поряд. Скінчився передбачений угодою термін, відведений на таке використання цієї землі. Тут була плита з чужомовним написом, який сповіщав, що могила тепер має іншого власника» 50. Далі йде епітафія, яка цілком стосується й Максима Гриви: «Так часто буває з поетами, що після смерті їхні імена відлітають у небеса, а на грішній землі навіть не полишаються їхні могили. Знайдіть, наприклад, де поховані Вергілій, Катулл, Овідій, Франсуа Війон, Фрідріх Шіллер, Шеллі. […] Могили поетів потрібні для нас, живих. Живі сиротіють без цих могил. А в українських поетів через трагічність нашої історії то майже норма – відсутність могил. Чупринка, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Плужник, Свідзинський, Влизько… – де їхній останній притулок?» 51. Але історична пам’ять народу ніколи повністю не зникає. 18 серпня цього 47

Цит. за: Крупач М. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи. С. 719.

48 Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході / Упоряд. Б. Бойчук і Б. Т. Рубчак; вступ. ст. І. Фізера. Б. м.: Вид-во «Сучасність», 1969. С. 20–22.

49 В.Й.П. Поза межами України // Український голос. (Перемишль). 1931. 23 (або 28) червня.

50 Слабошпицький М. Назв. праця. С. 50–51.

51 Слабошпицький М. Назв. праця. С. 51.

Лiтературний Чернiгiв

136

року, напередодні 30-річчя проголошення незалежності України, громада смт Михайло-Коцюбинського вшанувала пам’ять свого земляка Максима Гриви урочистим відкриттям меморіальної дошки. Актуальним залишається побажання, яке кілька років тому висловив один з дослідників життєвого шляху та творчого доробку поета й воїна – про нагальну потребу видати хоча б «невелику збірку» його віршів 52. З поезій Максима Гриви 53* МИ Нас питають – якого ми роду І для кого торуєм шляхи… Та ж то ми на вратах Царгороду Залишили донині цвяхи. Та ж то наша долоня шершава Так стискала залізо меча, Що німіла зухвала Варшава І султан мимоволі мовчав. Ми водили в Москву Сигізмунда, А в Полтаву – варязькую рать, Ми карали Росію за Суздаль, За Москву – ми ще будем карать! Хай горить пограбована хата, Хай в руїнах лежить Чигирин, Стане степ українцеві татом, За короннеє місто – яри. Не почуємо паки і паки, Немезида освятить наш чин, Ой, ще пальці будуть прилипати До насичених кров’ю мечів [С. 109].

52

Крупач М. Письменник із «празького» грона // Поети Празької школи. С. 723. Вірші взяті з антології «Поети Празької школи: Срібна сурма. Антологія / Упоряд. М. Ільницький. Київ: Смолоскип, 2009», за винятком поезії «Від Батурина до Крут». Її надруковано у збірці «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І. Ільєнко. Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1995». У квадратних дужках зазначені сторінки вищеназваних видань.

53 *

Історія

137 ВІД БАТУРИНА ДО КРУТ Я не буду вам, людоньки, скаржитись, І не хрест я несу – смолоскип, Там, де сльози лились, будуть пажиті, Там, де падали – шереги кіп. Скільки мрій у розорах закутано, І надій заволочено там! Та не скути там – того і путами, Кого скоро спокусить мета. Ви нас мало, погано затуркали, Ви не знали, нащадки хозар, Що в нас в жилах пожежі батуринські, Що там Умань, і Крути, й Базар! [С. 243].

ДАРМА… Запал змагань ущух… Над згарищем згорілим Відбиток ран буйних кривавить небозвід; І криє дим чадний єдвабом яснотілим Руїн і цвинтарів похмурих краєвид… Тиша і сум… Тернових смуг одвічний порох Борців подоланих оздоблюють тіла; І лине з півночі отруєна імла, І зойк застиг на тих попільщених просторах… Дарма… Дарма… Ще зблисне промінь волі нам, І привид розбрату та чвар у безвість кине, І згоди щирої повстане пишний храм… Оновлена зі сну пробудиться Вкраїна, І залунає знову пісня щастя там На тих відроджених із пороху руїнах!..[С. 99–100].

Лiтературний Чернiгiв

138 ЗУПИНИСЬ Серед теренів твій шлях розіслався Моя сестро звабливо-ніжна… Зупинись! На дорозі провалля без дна! Зупинись, моя сестро ніжна… Ти обрала стежину до щастя Десь у небі, між зір золотих. – Зупинись! Бо загинеш у чинах святих! – Зупинись, моя сестро свята… [С. 102].

*** О. Т. Мені вчора було гірше, а нині – зовсім добре знов: упився Вашим милим віршем, як незіпсованим вином… І знов життя пливе рікою у край незнаної краси, де я дбайливою рукою родюче поле оросив. [С. 105].

*** Моя смерть переплутала карти, І життя мусить виграти кожну, бо ж для себе вмирати не варто, а для вас – мені й вмерти не можна. А життя це – засніжене поле – не зігнати сніги почуттям… як охоче, з німим свої болем, я б назавше зуби затяв! [С. 112].

Ювілеї

139

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃI До 80-річчя від дня народження Миколи Ткача

ЖИТТЯ ПРОЖИТЕ В ЛЮБОВІ ДО СЛОВА Писати мені про брата наскільки легко, настільки й складно. Легко, бо випурхнули з одного гнізда, там, під материним небом, мали спільні стежки, пили з однієї криниці воду, ділили шматок хліба навпіл у голодному сорок сьомому, зростали і соромливо закохувалися. А потім – життя на відстані один від одного, родинні турботи, захоплююча творча праця, у якої не буває зайвого часу. Тож спілкуватися нам доводилося не так часто, як хотілося б, як це було в дитинстві. Про що я нині шкодую. Але спробую хоч частково осягнути його життєвий і творчий шлях. Прийшовши одного разу у цей незвіданий світ, ми єднаємося з природою, зростаємо в ній, набираємось фізичних і духовних сил, вбираємо в своє серце чуття материзни і часто залишаємо її. Але що зробиш? Так має бути. Бо щоб утвердитися у цьому бурхливому світі, глибше пізнати його, розширити духовні обрії, ми маємо відірватися від рідного порога, від материних ніжних рук, від усього того, що оточувало нас, зігрівало і наснажувало з дитячих літ. Проте, де б ми не були, скільки б нам не було років, весь час віддаляючись у часі, ми не можемо забути ту місцину, де вперше побачили диво світу цього. Пам’ять, як і вічність, невситима. Вона тримає наше серце в любові до первозданних джерел нашого дитинства. І вже з відстані часу краще усвідомлюєш, що твоє рідне обійстя, хата, мати молода, стежки, колись стоптані твоїми босими ногами, околиця і верби, сад, що цвіте білим квітом і кожна пелюстинка уподібнюється тебе, «то все земля, поза якою тебе нема і не може бути». То місцина, куди ми повсякчас повертаємося, якщо не фізично, то в думках, щоб набратися спраглості й духовної чистоти.

140

Лiтературний Чернiгiв

Така місцина, Батьківщина дитинства у кожного своя. Для Миколи, як і для мене, – це село Сахнівка, що розмістилося за сорок верст на північ від Чернігова в оточенні густих лісів та луків, усіяних з півночі урочищами та озерами, за якими тече незабутня, наша улюблена річечка Снов. В моїй пам’яті досі батьківська хата, якої вже давно нема, світить голубими вікнами на південь, околиця, що заливалася щовесни водою, стежки на ній, по одній з яких пішов Микола від рідної хати, не оглядаючись, у свої сімнадцять літ у широкий світ, щоб пізнати його і повернутися знову сюди – назавжди… У поетичній збірці Миколи Ткача «Світлини неба», яка побачила світ у 2004 році, є такі рядки, які зачіпають моє серце до болю. Додому хочеться. Не млоїть під грудьми, а стискує і ятриться нестерпно. Набачився і світом, і людьми… Додому хочеться. До мами. До – завжди. На тихі зорі. На ліси і доли повіяли осінні холоди. І хочеться до спокою. Додому. Микола безмежно любив маму, якій присвятив безліч віршів, наше рідне село, неповторну природу, яка в тяжкі повоєнні роки наснажувала і духовно збагачувала його. Вже як мешкав у Києві, то частенько навідувався, а коли матері не стало, то під час канікул щоліта жив у селі, садив залюбки всяку всячину на городі, блукав ярами і полями, вів дослідницьку роботу та писав вірші. У селі, коли я до нього навідувався, був завжди творчо піднесеним, міг годинами захоплено розповідати про свої відкриття в царині культури. Його глибокі і щирі почуття до материзни були такими ж глибокими і до України, до свого народу. Про дитинство Миколи боляче згадувати, воно було упосліджене, затьмарене повоєнними злиднями та образами. Живучи без батька, стільки тих поневірянь і принижень довелося зазнати, що їх і описати тяжко. Дуже рано став дорослим. Разом зі мною напівголодний возив з лісу санчатами дрова, коли мороз сягав 20 градусів, збирав у полі колоски, гнилу картоплю щовесни та виконував інші роботи по господарству, часто пропускаючи уроки. Однак навчався успішно, був допитливим юнаком, рівнозначно захоплювався як українською і світовою літературою, так і природничими науками. Бездоганно знав математику і фізику. Цікавий один факт. Коли під час екзамену з математики у випускному десятому класі вчителі не змогли розв’язати задачу, яка надійшла з району, то покликали в канцелярію Миколу, який це швидко зробив. Він був творчо одержимою і наполегливою людиною, прагнув якнайбільше отримати знань. Проте, після невдалої спроби поступити в Дніпропетровський університет на хімічний факультет першими для

Ювілеї

141

нього університетами стали Чернігівське торгово-кооперативне училище та Чернігівське професійне-технічне училище столярів-краснодеревників. Рік праці в Одесі, відтак служба в армії (в м. Бранд, Німеччина), де Микола написав чимало віршів, які досі не опубліковані. Демобілізувавшись, навчається у Київському інженерно-будівельному інституті, а, закінчивши його, деякий час працює в Києві майстром на будівництві Кібернетичного центру України, головним інженером ЖЕК при Печерському райвиконкомі. Микола, як і я, спершу стверджувався будівничим, бо батько, як любила говорити мати, пів села хат збудував. Але так сталося, що доля вивела нас обох на письменницьку стезю. Десь у цей час філософія його життя поступово змінюється, не тільки в духовному сприйнятті світу, а й в царині побуту. Приходить усвідомлення потреби визволення від цивілізаційного рабства людської душі, тож вивчає практики систем здорового способу життя, проводить заходи по відродженню народних традицій. Разом з тим захоплюється дослідженням глибин народної культури та давньої писемності, стверджуючись як науковець. Згодом переходить на творчу роботу, здійснює експедиції по Україні, записуючи ономастичні, топонімічні та фольклорні матеріали. На цей час він уже видав кілька поетичних книжок, зокрема книгу «Клечальний міст: джерела української міфології», за яку йому було присуджено премію «Благовіст», а також прийнято до Спілки письменників України та СРСР. З 1998 року Микола Ткач почав працювати у Київському національному університеті культури і мистецтв та системно займатися природничими науками. Тут захистив кандидатську дисертацію, одержав звання доцента, а згодом професора. І всі ці роки невідступно за ним стежили різного роду сексоти та працівники КДБ, які влаштовували йому всілякі провокації, заважали працювати. І драматизм у тому, що це продовжувалося і в роки незалежності України. І вірогідно, не без їх участі він надбав собі хворобу, яка з кожним роком загострювалася і дедалі чутніше давала про себе знати. Перша його поетична книжка «Риштування» побачила світ у 1975 р., з якої партійні рецензенти вилучили найбільш вартісні вірші, де були ознаки радянської дійсності. Згодом почали з’являтися інші збірки, зокрема «Відвідини матері» (1980), «Древо» (1988), «Дзвони скляної гори» (1992), «Золоті орелі», (1997) «Не осквернись, душа моя, у слові» (2002), «У світлині неба» (2004), «Непочата вода» (2008), «Вино з тюльпанів» (2012), «Осел у шкурі лева», «Сонячний зайчик», «У володіннях Волоса» (2012), «Земля і люди» (2012), «Час любові і болю» (2016) «Михайлик і Марко» (2015) – книга для дітей, «Цвіт полинь» – книга авторських пісень, «Поезія натхненних рук» (2013) – фотоальбом виробів народного мистецтва. І остання його лебедина пісня, поетична книга – «Вербове коріння», яку він встиг ще потримати в руках. У ній виявився філософський і символічний

142

Лiтературний Чернiгiв

підтекст, адже латинське vergum – то слово. Книги «Вино з тюльпанів» та «Земля і люди» висувалися на премію Тараса Шевченка. Багато мав захоплень. І навдивовижу був працьовитий. Якось у розмові про творчість він мені сказав: «Дивне відчуття настає, коли після огрому роботи раптом поринаєш у глуху тишу. Здається, що увесь світ зачиняється на маленькі двері. А сам стаєш таким непомітно маленьким, ніби викинутий на пісчаний берег безлюддя. І не знаєш куди себе подіти. Як бути? І тоді усвідомлюєш свою нікчемність у порівнянні з тим, що робиться самим тобою». Тим живу, що віршую себе, Та вигоюю віршами болі. І не треба ні хліба, ні солі – Лиш би небо всуціль голубе. Ой, турботи, не дуже спішіть, – Відпустіть моє серце на хвилю. Я у слові замріяним виллю Все, що бачу очима душі, – так писав Микола ще у 1982 році, коли був охоплений жагою пізнання. Його полонила міфологія та ономастика, народні ремесла. Він писав вірші, різьбив по дереву, шив сам собі народний одяг, збирав народні пісні у контексті писемних джерел, зразків фольклору та говірок, практикував у харчуванні сироїдство, досліджував старослов’янську писемність. А коли збагатився знаннями, то десь на початку 80-их років минулого століття приступив до невмирущого «Слова о полку Ігоревім». На той час йому вже довелося пройти селами, почути живу мову у різних регіонах України. Він не перекладав і не переспівував безсмертну поему, як інші поети, а зробив наукову реконструкцію – відтворив текст за збереженими словами, виразами, говорами (діалектами) чернігівських та інших областей. Після чого всі «темні» місця зі «Слова о полку Ігоревім» зникли і постала ритмомелодика прадавнього звучання – не російською, а українською мовою. Свою працю з радістю поспішив показати в Інституті мовознавства ім. О. Потебні, але там його сприйняли холодно, мовляв, не знає мовознавчої освіти. Проте, порадили звернутися до московських дослідників «Слова…» Відомо, що твір «Слово о полку Ігоревім» за часів Карамзіна і Пушкіна вважався лише російським національним скарбом. І хоча Д. Ліхачов пізніше став називати його «руським», однак мав на увазі Росію. Московські і петербурзькі дослідники не володіли мовою оригіналу, то не могли припустити, їм навіть і не снилося, що твір є суто українським. І коли Микола надіслав свою працю до Інституту світової літератури ім. М. Горького АН СРСР, то вони перелякалися і чомусь звинуватили Миколу у незнанні сучасної російської мови. Довелося їхати у Москву і з великими труднощами повертати рукопис.

Ювілеї

143

Ця праця вийшла в Україні окремою книгою спочатку під назвою «Пахощі Боянових слів», а згодом «Слово о полку Ігоревім: графічна реконструкція, переклад, словник-довідник». Словник-довідник «Слова о полку Ігоревім» підготовлений у контексті українських писемних джерел, зразків фольклору та говірок є сьогодні єдиним не тільки в Україні, а й всьому світі. Потім була наукова реконструкція «Остромирового Євангелія», «Слова о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона та багато інших досліджень. Зокрема побачили світ такі книги: посібник з народознавства «Дерево роду», навчальний посібник «Міфологія», монографія «Володимирові боги», родовід М. М. Поплавського «Від джерел до джерел», наукова розвідка «Генеалогія слова», «Музика мови і мова музики», фольклорно-етнологічні та інші видання: «Вийди, вийди, Іванку», «Ішов Миколай», «Перетик», «Хліб наш насущний», «Ой ти, Калито, ой медовая», «Просили батько, просили мати», записи українських народних пісень: «Ой ти, просо-волото», «Чумарочка рябесенька», авторські пісні: «Пісне моя», «Українська звичаєва культура» – монографія. Працював він над Словником українських імен, але так і не закінчив. І ще одна праця, яку він носив у своєму серці все життя, яку з певних причин, тільки йому відомих, залишив і більше не повертався до неї – це «Походження слова». Саме під таким заголовком лишилася після нього папка, в якій зібрано багато чорнових матеріалів. У нього була особлива пристрасть до Слова. Він жив ним, проникав у найпотаємніші його глибини, кохався в ньому. Навіть дипломну роботу в будівельному інституті захищав українською мовою, чим викликав неоднозначну оцінку в тодішнього керівництва. Любив говорити: «Слово – явище космічне, дане Богом у вигляді закодованих символів, які поки що залишаються загадкою для людства». Микола навіть намагався і тут щось прояснити, мав уже певні напрацювання, і при зустрічі зі мною висловлював свої гіпотези, захоплено розповідав, малював ті символи, а потім раптово припинив ці дослідження. Коли я запитував чому, то обґрунтовував це тим, що людині ще рано розкривати цю таємницю, бо, може, наробити біди. Тож не випадково апогеєм, лебединою піснею його творчості став «Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови». Над цим Словником Микола працював дуже потужно кілька останніх років, будучи уже дуже хворим. Про те, що він упорядковує такий Словник, я дізнався від нього років сім тому. Він був настільки захоплений цією працею, що при зустрічах у розмові зі мною повсякчас уточнював значення того чи іншого слова, багато з яких збереглися в нашій пам’яті з дитинства, але практично не вживалися. І, незважаючи на стан здоров’я, просиджував за комп’ютером по кілька годин щодня. У листопаді 2018 року він приїхав до мене в Чернігів уже зовсім безнадійним – не міг підвестися з ліжка. Але Микола мав неймовірну силу волі до життя, до праці. Вірив, що започатковану працю Господь дасть можли-

144

Лiтературний Чернiгiв

вість йому завершити. І ця віра підняла його на ноги. Перші кроки по кімнаті почалися з десяти кроків, а коли зробив п’ятдесят, то знову на початку нового 2019 року сів за комп’ютер. У перших числах квітня з радістю похвалився: «Словник закінчив!» Але видати йому, на жаль, не судилося... Він скинув текст на флешку за три дні до того, як покинув цей світ. Коли я відкрив її, то від подиву просто розгубився: Словник мав 1700 сторінок шрифтом 14. Коли я його записав 10 шрифтом, то набралося 1008 ст. форматом А4. Мені не вірилося, що такий величезний обсяг роботи, який під силу тільки окремому колективу, могла здійснити одна людина. За багато років Микола ґрунтовно опрацював величезну кількість лексичного матеріалу, використовуючи діалектні словники регіональних говірок, фольклорні збірники, літературні твори та власні записи, які збирав повсякчас. Це перший в Україні такий Словник українських діалектів, який вміщує в собі говірки всіх етнічних груп українців та засвідчує еволюційні та історичні зміни живої української мови в її говірковому розмаїтті. І, на щастя, завдяки Чернігівському земляцтву в Києві цей Словник побачив світ у 2019 році. Але дуже мізерним накладом. Проте, хочу повідомити дослідникам та шанувальником Слова, що Словник щойно перевидано. Тож бажаючим його придбати, раджу звертатись до редакції журналу «Літературний Чернігів». Крім усіх перерахованих захоплень, хочу нагадати шанувальникам творчості Миколи Ткача ще про одну грань його таланту – художнє читання, про яке нині мало хто згадує. Упам’ятку мені творчий вечір Миколи – він презентує щойно видану книгу «Слово о полку Ігоревім: реконструкція, переклад, словник-довідник». У актовій залі Національної спілки письменників України повнісінько поважних гостей – письменники, історики, філологи, народознавці. Тут академік НАН України Микола Сулима, доктор богословських наук, академік Дмитро Степовик та ряд інших відомих людей, які працюють в царині української історії і культури. Чути голос бандури – то грає Тарас Компаніченко. Микола сидить за столом у пошитому його руками кептарику, з-під якого виглядає вишита сорочка. У нього густе і довге волосся з ледь помітною сивиною, на чолі орнаментована стрічка. Модератор цього заходу лауреат національної премії ім. Т. Шевченка Микола Шудря надає йому слово. Микола встає, якусь мить збирається з думками, нараз починає читати напам’ять текст «Слово о полку Ігоревім». Очі його засвічуються якимось дивним блиском, голос високий, збуджений. Вимова

Ювілеї

145

кожного слова прониклива, виразна, м’яка, рухи рук артистично ритмічні. Читає натхненно і хвилююче. На його устах ніби бентежна пісня далеких пращурів про їхню героїчну боротьбу. У залі цілковита тиша – всі в полоні геніального «Слова». Після того я ще не раз бачив, як Микола, читаючи цей твір (знав його весь напам’ять), захоплював присутніх. Він мав дар читця. І це в нього проявилося ще в юності. Читав ще в школі зі сцени вірші, не раз перемагав на конкурсах читців. Деякий час вів гурток художнього читання в Чернігівському ПТУ. Потім, як повернувся з армії і працював у Чернігові інструктором фізкультури в будтресті № 2, то брав постійно участь у художній самодіяльності – читав поетичні твори відомих українських поетів, зокрема Т. Шевченка, В. Симоненка та інших митців у Будинку культури будівельників, а згодом – обласній філармонії. Сприйняття було неймовірно емоційне. Його вітали стоячи, на очах багатьох присутніх були сльози. І пізніше, коли став читати уже свої вірші, то теж мав серед слухачів величезний успіх. Не раз мені доводилося брати участь у літературних заходах разом з Миколою і бачити, як він завжди натхненно і вразливо, не стримуючи емоцій, ніби пропускав через серце кожне слово, читаючи свої поетичні твори. І публіка завмирала. Це було на багатьох презентаціях поетичних книг. Так було в рідному селі Сахнівці, куди ми приїхали у складі делегації на відзначення 160-річчя від дня народження нашого земляка, сахнівця, драматурга, друга М. Костомарова Данила Мороза (помістя його славного дворянського роду знаходилося в центрі нашого села, де колись була церква, а нині стоїть школа). Саме Микола вивів із забуття ім’я цього талановитого письменника, дослідив його життєвий і творчий шлях, упорядкував його твори і видав окремою книгою. У Миколиних віршах переплітаються і радість, і сум. Та багато болю. Бо довелося йому, як і мені, у дитинстві зазнати чимало поневірянь, приниження людської гідності в ті радянські повоєнні роки. І вони залишили в душі на все життя гніт, відчуття несправедливості, неволі. Коли у 1975 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша поетична збірка «Риштування», то він, даруючи її мені, замість автографа написав на титульній сторінці: Риштуймося, брате – Дорога лежить. За хатою хата По тіннях біжить. Риштуймося, брате! (розбратано дні) Встає Україна В священній борні!

146

Лiтературний Чернiгiв

Звичайно цей вірш до збірки «Риштування» у ті часи потрапити не міг – його вилучили відразу. А якщо б цього не зробили, то для автора і редактора погано б закінчилося. Як бачимо, цей вірш актуальний і сьогодні після тридцяти років нашої незалежності. І це прикро і сумно. Хочу зауважити, що Микола мав загострене відчуття справедливості. Він боровся з комуністичною владою ще в часи її панування. І коли на початку 90-х років минулого століття виступив з ініціативою перейменувати с. Ленінівку на його споконвічну назву – Сахнівка і знести пам’ятник Леніну, який стояв у центрі села, то нажив тоді серед земляків багато ворогів Микола працював творчо до останнього подиху. Крім Словника, який він завершив у останні дні, на столі лишилося кілька десятків віршів, щойно написаних. Помер 17 квітня 2019 року. Похований у рідному селі Сахнівці поруч матері. Нещодавно за моїм проєктом на його могилі Пам’ятник Миколі Ткачу на його могилі поставлено пам’ятник. в с. Сахнівка Величину і значимість літературної і культурологічної спадщини Миколи Ткача належить ще осмислити і оцінити як нашим сучасникам, так і майбутньому поколінню. Адже він, Охоронець українських традицій, як і багато інших подвижників духу, завжди щиро і послідовно захищав нашу мову і культуру, боровся за Україну і українство, вболівав за те, аби зберег-лася генетична пам’ять нашого народу, духовність, український рід і його багатовікові традиції. Світла пам’ять невтомному ратаю на ниві української культури. Михась ТКАЧ, письменник, заслужений працівник культури України

Ювілеї

147

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ВИДАТНОМУ НАУКОВЦЮ, ПОЕТУ І ПИСЬМЕННИКУ МИКОЛІ ТКАЧУ Сьогодні особистість Миколи Михайловича привертає увагу далеко не лише студентів і аспірантів флагману мистецького життя України – Київського національного університету культури і мистецтв, де він відпрацював сумлінно майже 20 років, а й багатьох науковців, дослідників українського слова. Він багато років, – поряд з іншими велетнями нашого часу (М. М. Поплавський, С. Д. Безклубенко, І. С. Бондар, О. М. Гончарова, Т. О. Долбенко, М. М. Дубина, К. М. Кириленко, І. О. Костиря, В. В. Кушнарьов, І. В. Петрова, Л. Є. Просандєєвата ін.), – у цьому славетному навчальному закладі України виховував і навчав справжніх свідомих і відповідальних громадян незалежної України. Нині твори Миколи Ткача викликають заслужений інтерес та палку увагу як у нашій державі, так і за кордоном. Твори Охоронця традицій увійшли до золотої скарбниці сучасної української і світової літератури, народознавства, суттєво збагатили етнологічну думку нашого сьогодення. Серед праць автора, крім поетичних творів (він був самобутнім Поетом), на особливий інтерес заслуговують такі шедеври як наукові та науково-популярні видання («Пахощі Боянових слів», «Слово о полку Ігоревім: наукова реконструкція, переклад, словник-довідник», «Володимирові боги», «Генеалогія слова» тощо), книги-розвідки про найвидатніші пам'ятки старослов'янського письменства («Остромирове Євангеліє», «Слово о законі і благодаті митрополита Іларіона»), етнологічні книги («Клечальний міст», «Перетик», «Просили батько, просила мати»). Пам’ятаю, як до аудиторій, у яких проводив свої лекції Микола Михайлович, приходили численні бажаючи, мріючи послухати його і доторкнутись до глибини і таїни великого слова видатного Знавця і Продовжувача традицій, обрядів, звичаїв, фольклору, міфології та історії. На початку ХХІ ст. я отримав чудову нагоду працювати над кандидатською дисертацію під керівництвам Миколи Михайловича Ткача. У кожному слові великого Педагога відчувались мудрість і глибина, талант і натхнення. Як потім я з’ясував, це було не лише моє суб’єктивне враження, але й думка багатьох студентів, аспірантів та послідовників Миколи Михайловича. У наш час тяжко уявити українознавство без ґрунтовних і об’єктивних напрацювань М. Ткача. Такі збірки, як «Ой ти, просо-волото», «Чумарочка рябесенька», «Пісне моя», «Неспарована пара» та деякі інші отримали загальнонародне визнання і шану, а їхній автор – народну любов і повагу.

148

Лiтературний Чернiгiв

Микола Ткач – лауреат літературно-мистецьких премій, зокрема: «Благовіст», імені Михайла Коцюбинського та Міжнародної премії імені Григорія Сковороди. Десятки літературних і наукових книг стали раритетними, а Микола Ткач – живим класиком. Величину і значимість видатного літературного, історичного, культурологічного та філософського подвигу Миколи Михайловича Ткача ще належить оцінити нашим сучасникам і наступникам. Один з аспектів осмислення – рецепція спадщини великого професора у вигляді становлення та розвитку школи нашого видатного Науковця, Поета і Письменника, Українознавця і Культуролога, а не лише талановитого Історика. Його творчість освячує великі таємниці нашого минулого і дає глибокий історичний аналіз нашого сьогодення. Людинолюбство, правда і чесність – ось характерні риси справжніх послідовників української народної традиції. Працюючи багато років з Миколою Ткачем, я постійно захоплювався його мудрістю, чесністю, принциповістю і загостреним почуттям справедливості. Полум'яна боротьба з атеїстичною сліпотою, з комуністичною темрявою і з багатьма іншими хворобами минулого і сьогодення завжди відрізняли шановного професора-патріота. Можна і потрібно не тільки вітати такі важливі, прогресивні і доленосні процеси як, наприклад, декомунізація, які відбуваються сьогодні, але необхідно зауважити: Микола Михайлович боровся з комуністичною оманою ще у часи радянського панування. Він послідовно і переконливо виступав за українську мову і культуру, боронив Україну і українство. Вражає не лише великий перелік книг видатного Майстра пера, але його статті і тези, виступи і коментарі, а ще більше – його добрі душевні якості: щирість і доброзичливість, людяність і гуманність, чесність і порядність. Ми, велика українська нація, і нам є чим пишатися: у нас славна і велика європейська історія і культура. І велика шана посмертно Миколі Михайловичу Ткачу та іншим Подвижникам духу, які щиро і палко виступали та вболівали за те, аби зберігалася генетична пам’ять нашого Народу, аби Українському Роду і його традиційній, багатовіковій Духовності «не було переводу». Віталій РАДЗІЄВСЬКИЙ, кандидат культурології, доцент, м. Київ

Ювілеї

149

Миколі Ткачу «Вино з тюльпанів» будуть інші пить, І «Непочату воду» пречудову... Та буде між людьми довічно жить Тремка краса Миколиного слова. Дав Бог талант і міць духовних крил, Щоб із глибин народної скарбниці, Із тьми століть підвів і нам відкрив, І світу «Слова...» древні таємниці. Настане час – кар’єрна каламуть Пощезне й, хоч не оцінили нині, Колись оцінять й з гордістю назвуть – Його великом сином України. Микола ЛЕЛЮК м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

150

До 75-річного ювілею поета Д. Іванова

ЗАЧАРОВАНІ ПОЕЗІЄЮ ЗЕМЛЯКА Поезії чернігівського поета Дмитра Іванова – як ті квітники, сади величні весняні, які напоєні теплом і притягальною енергією і, здається, отим привабним і позитивним світлом вічності. У них відчуваються потоки запахущих поліських і степових польових трав, тривоги повоєнного села і трагічні сторінки штучних спланованих голодоморів двадцятих, тридцятих і сорокових років минулого століття. Саме їх організували більшовицькі вожді Ульянов і Сталін. І робили це хитро, нахабно, жорстко. Це вони прагнули знищити більшість населення України, яка організовувала повстання, чинила опір, довгий час не скорялася великій кривавій і каральній кремлівській системі більшовиків, їх же багатотисячним загонам головорізів, що були розкидані на величезному радянському просторі.

Хвилюючі поезії сюжетні У ряді віршованих творів – трагічні сюжети з українського життя, смертельно зголодніле село, яке більшовики і їхні прихвосні та вірні злочинціприслужники намагалися поставити на коліна. Тож письменник населені пункти подає у чорних трагічних фарбах, через образи, зображає майстерно, використовує свіжі тропи – самобутні метафори, порівняння, епітети, метонімії, оксиморони… У кращих і найкращих строфах висока техніка віршування. Поезії запоминальні за багатством художніх деталей, точними римами, добрим знанням автора життєвих психологічних ситуацій. А головне – вірші про трагічні періоди, які «наслали» на згорьовану Україну безголові ідоли країни-сусідки, – дуже емоційні, вражають простотою викладу і водночас багатством мови, яскравими розмовними діалогами. Нема у них зайвих описовості, багатослів’я, «жуванки». Кожен рядок, строфа – на своєму місці.

Метрами оцінений Особливе місце у книгах добре знаного в Україні художника слова посідають балади і сюжетні поезії. Вони у книгах «Заповіти мого роду», «Зерно і любов», «Стремено», «Красний корінь», «Родовий вітер», «Маминих слів чорнобривці», ряді інших. Саме такі твори Дмитра Іванова в українській літературі у сімдесяті, вісімдесяті та дев’яності роки високо оцінені метрами художнього слова і літературознавцями Іваном Драчем, Борисом Олійником, Леонідом Талалаєм, Михайлом Шевченком, Володимиром Базилевським, Павлом Загребельним, Михайлом Слабошпицьким, Юрієм Мушкетиком та

Ювілеї

151

багатьма-багатьма літераторами. Про це написано у журналах «Вітчизні», «Дніпрі», «Дзвоні», «Прапорі», «Києві», «Критиці», «Просторі», часописі «Літературна Україна» та інших виданнях. Нашому земляку-поету велику літературознавчо-аналітичну роботу присвятив полісянин, добре знаний доктор філологічних наук Володимир Кузьменко. А сюжетні високохудожні поезії Дмитра Іванова увійшли до кращих антологій, що вийшли в Україні, Польщі, Болгарії, Румунії, Словаччині, Росії, Казахстані, Туркменії, Вірменії, Грузії, Білорусі, у деяких країнах Прибалтики. Цей факт ще раз підтверджує про їхню високу читабельність, затребуваність шанувальників поезії різних національностей, інтерес широкої читацької аудиторії. А тому неспроста книги Д. Іванова удостоєні Національної премії Т. Шевченка, ряду інших престижних.

Марні полювання на книги полісянина Варто сказати, що поетичні збірки Дмитра у сімдесяті, вісімдесяті роки і на початку дев’яностих виходили десятитисячними і навіть більшими накладами. Саме з чернігівських поетів та й ряді київських, яких називали досить знаними, ніхто не мав таких. Окремі книги самобутнього письменника з Чернігівського Полісся розкуповувалися за два-три місяці. Їх неможливо було придбати у столичних книгарнях «Сяйво», «Поезія» та ряді інших, які були розташовані на протяжних вулицях і проспектах. І навіть у великих містах Дніпропетровську, Одесі, Львові, Харкові, Запоріжжі, в інших обласних центрах шанувальники поезії влаштовували полювання на збірки, але марно. Поет-чернігівець Михайло Кушніренко у ті роки мені сказав, що він дивом натрапив на книги дуже популярного у той час письменника саме у столиці. А коли за тиждень приїхав до тих же магазинів, щоб купити товаришам, там продавчині сказали, що «за тиждень книги Іванова з Чернігова розмели. Спробували замовити у видавництвах, де готували і друкували, а звідти відповіли, що і в них нема і не знають, чи будуть друкувати новий наклад».

У залах переповнених Наприкінці сімдесятих років і в першій половині вісімдесятих минулого століття мені доводилося бувати на творчих вечорах Дмитра Іванова у Києві у Будинку письменника. Зала щоразу – переповнена. Як кажуть, ніде й яблуку впасти, тому що добра частина шанувальників поезії нашого земляка навіть стояла між рядів, на «камчатці». Сидячі місця ще за дві години були зайняті. Я перебував тоді поруч з Олексою Ющенком і Володимиром Морданем і від них почув, що «Дмитро стає дуже популярним поетом і його вірші виділяються особливою образністю серед кращих поетів, ніби заворожують і їх без хвилювання не можна ні читати, ні слухати. Поет з Чернігівщини

Лiтературний Чернiгiв

152

бере простотою, рідкісною сюжетністю селянського життя. Він талановито відбирає ті сюжети для своїх поезій. За останнє десятиліття став яскравою зіркою і подібних йому нема в українській літературі». Звучали вірші – ніжні, гордовиті, наче полохливі і печальні звуки камертонів – про трагізм людських доль, згорьоване українське село і радощі селянської праці, акварельні… Поезії земляка ніби озивалися й голосами проболених дзвонів. Головні ліричні герої багатьох художніх творів – це небайдужі селяни, особистості, але більше з простонароду. Після прочитаних поезій з ближніх стільців чулися інші позитивні відгуки. А загалом уся зала була зачарована поезією, яка, здається, торкалася кожних клітинки і нерва, пронизувала майстерним читанням. Якраз отим – коли зала прислухається майже до кожного слова. Та ж зала, образно кажучи, дарувала найвищу нагороду – бурхливі, дружні, палкі і довготривалі оплески. Чулися радісні вигуки підтримки. Зустріч з поетом з Придесення закінчилася, а шанувальники поезії ще довго не розходилися – хтось підходив до поета і відгукувався, що його поезії з життя, такі близькі і дуже-дуже хвилюючі. Інші – знайомі поету, обнімалися або потискали руку і бажали подальших успіхів, нових книг, творчих відряджень.

Полюбили з першого разу Поїздки популярного митця не забарилися. Запрошували чернігівського літератора із Південної, Центральної України, інших регіонів. І вони у полісянина були у багатотисячні міста – Херсон, Миколаїв, Черкаси, Вінницю, Кіровоград, Дніпропетровськ і до ряду інших, де, знаючи його життєві і високохудожні поезії, зала зустрічала стоячи, тепло аплодувала. Відомий письменник з Херсона Анатолій Кичинський при зустрічі у Києві мені сказав: «Не один раз бував у нашому місті поет Дмитро Іванов і його твори високо оцінювали шанувальники художнього слова. У нас у ті роки багатенько приходили послухати виступи письменників. На той час місто було досить російськомовне, а в Дмитра поезії писані українською. І хоч поет приїхав з півночі України, але про нього наша інтелігенція, студенти вишів були начитані. Зала – переповнена. Ті, хто вперше побачив поета у роботі, полюбили його одразу саме за його ж відверті високохудожні твори». Подібні відгуки чулися в інших містах, де виступав поет з Чернігівського Полісся.

55 років творчості поета-полісянина – то сотні яскравих сторінок літератури, яку він створив. У ній багато пережитого, вічного і незабутнього. А в Дмитра Іванова і тепер залишається велика аудиторія у десятки, сотні тисяч шанувальників, тому що поезії його незабутні і вони ще довго-довго житимуть і хвилюватимуть небайдужі серця. Віктор БОЖОК, письменник, м. Корюківка

Ювілеї

153

1 січня 2021 року минуло 85 років від дня народження Віктора Кави

ЧАРІВНИК СЛОВА З ПЛАНЕТИ ДІТЕЙ Коли в юності я вчителював на рідній Борзнянщині, то якось у шкільній бібліотеці щасливо натрапив на зовні привабливу книжку Віктора Кави «Прогуляний день». Розгорнув її, вдихнув свіжий аромат яскравої, образної авторської мови – і ніби поринув у чарівний, не такий уже й далекий світ власного дитинства, хіба що ледь повитого серпанком легкого смутку. І лише настирний дзвоник на урок після великої перерви зміг одірвати мене від читання. На уроці я вже по-іншому, по-новому (мій учительський досвід вимірювався кількома тижнями роботи) поглянув на своїх невсидливих вихрястих вихованців, у котромусь з них з подивом вгадував героя з щойно прочитаного в бібліотеці оповідання, і поведінка непосиди ставала мені зрозумілішою, я міг швидше підібрати до його душі заповітного «ключика». А наприкінці уроку я показав шестикласникам прихоплену книжку й розповів про своє знайомство з її автором. А відбулося воно зовсім недавно, кілька місяців тому: в травні 1976 року в Ірпінському будинку творчості, на семінарі молодих авторів, які пишуть для дітей та юнацтва. З легкої руки Віктора Івановича, а ще за сприянням Олександра Єфімова, який за підсумками семінару впорядкував альманах «Перші промені», там з’явилися дві мої оповідки. Одна з них – «Як заступ учили працювати» – перекочувала в 2019 році до підручника Н.Богданець-Білоскаленко «Українська мова та читання» для другого класу. В альманасі, до речі, були надруковані також вірші для дітей Дмитра Іванова та Василя Струтинського. А ще як згадка про незабутній семінар у моєму архіві зберігається збірник «Барвінок» з автографами Віктора Кави, Анатолія Костецького, Василя Чухліба… Звідтоді з Віктором Івановичем зав’язалось моє нечасте творче листування… Майбутній письменник народився в мальовничому селі Подолі на Срібнянщині, образно кажучи, осяяний Новорічною ялинкою і ясним світлом глибоких снігів. Народився, щоб потім ніколи не розлучатися з дитинством. Хлопчик підростав серед розкішної природи, де розгонисті поля перескакують через похмурі балки, порослі верболозом і пахучою горішиною, манливе плесо річечок Удай і Лисогір, золоті капелюхи соняшників на межах людських городів.

154

Лiтературний Чернiгiв

Вітя рано навчився читати – адже батьки були вчителями, хоча самі походили з неосвіченого, бідняцького роду. Зате пишалися тим, що їхні прадіди по материній лінії були реєстровими козаками Прилуцького полку. Хлопчик не тільки читав, а й упивався барвистим суцвіттям казок і пісень, яких залюбки слухав від своєї бабусі. Так щасливо заврунене дитинство обірвала війна. Батько, Іван Васильович, пішов на фронт, а мати з дітьми змушена була перебратися в село Кобижча, до батькової родини. Оті страшні холодні і голодні дні лихоліття, які закарбувалися в дитячій пам’яті, з часом перелилися щемливими рядками в численні повісті та оповідання письменника. Хоча б, приміром, у такі як «Гільза на вікні» і «Гарбузи» з тієї ж збірки «Прогуляний день». На одному з семінарів за участю молодих літераторів у Чернігові, на який запросили Віктора Івановича, вже при другій бесіді він розповів і про свою першу вчительку Поліну Семенівну, і про уроки без дзвінка і годинника. Таки діждався малий школяр батька з війни. Та нічого що поранений, але –живий! Не всім Вітьковим ровесникам так пощастило. До речі, Іван Васильович не тільки дав путівку в життя тисячам вихованців, а залишив по собі дві збудовані школи в місті Бобровиці і селі Ярославка. Цікавий факт: була така скрута, то, щоб придбати фарбу і скло для нової школи, довелося директору їхати аж до самого міністра освіти Павла Григоровича Тичини. Потім були прощання зі школою, випускна золота медаль, інститут журналістики імені Тараса Шевченка, робота в дитячому видавництві «Веселка», редакції журналу «Барвінок»… Ось до «Барвінка» я й надсилав свої перші літературні проби пера. Потрапляли вони, звісно, до рук Віктора Івановича, який у листах щиро радив, як зробити оповідки довершеними. На одній з рідкісних зустрічей я запитав: – Вікторе Івановичу, а вірші ви писали?

– Аякже! Ще з шкільних літ. Багато писав. Уже студентом, коли навчався в Києві, показав зошит Павлові Тичині. А той з притаманною йому делікатністю мовив: «Шановний, а ви спробуйте свої сили в прозі. Напишіть щось для дітей…» Одна за одною, як ластівки з гнізда, вилітали з-під пера Віктора Івановича книжки повістей та оповідань: «Прогуляний день», «Історія одного велосипеда», «Мені не страшно», «На те літо, після війни», «Будь обережна, Марійко!», «Осіння стежка», «Маркіян»… Десятки книжок. Не тільки в Україні виходили, а й у Росії, Білорусі, Литві, Латвії, Азейбарджані. Друкувалися твори англійською, німецькою, румунською, болгарською мовами… Саме в дитячих роках письменника витоки його творчості. Тема війни, яка обпалила його дитячі мрії, посідає чільне місце. Як зазначив побратим по перу Віктор Терен, дитинство письменника – це дитинство дітей війни.

Ювілеї

155

«То не райдужний, безхмарний світ фей і гномиків – то боротьба. Юні герої В. Кави відстоюють для себе і своїх братиків та сестричок майбутнє. І хоч нерідко обривається пострілами оте зозулине «Ку-ку», що відлічує їхні літа – вони безстрашно роблять усе для Перемоги». Юні герої оповідань та повістей Віктора Кави не одне десятиліття полонять серця читачів. Особливо вражає мова його творів – образна, яскрава, запашна, часом метафорична. Чарує живе знання дитячої психіки. Ось чому я вважаю Віктора Івановича одним із своїх літературних наставників, мудрим учителем. Та й покликання, власне, робота в нього була така: опікувався молодими авторами, бо обіймав посаду відповідального секретаря відповідної комісії Спілки письменників України. Підбадьорений добрим словом, я попросив у Віктора Івановича рекомендацію для вступу до СПУ. Відповідь мене приголомшила: «Дорогий Володю! Вибач великодушно, що так затримався з рекомендацією. На жаль, сталася зі мною велика біда. В кінці березня їздив у Черкаси добувати гроші на роботу з молодими, добув 130 тисяч: тобто, підписав угоди з комбінатами, а мене увечері якісь негідники перестріли і мало не вбили. Чи то підіслані, бо я ж виступав чимало, чи випадкові. Робили складну операцію, наче почав був оживати, але з’явилися свищі – все плече було розтрощене, знаменитий хірург збирав по кісточці, – дуже тяжка операція… Що буде, не знаю… З роботи я пішов, бо який з мене працівник! Тим паче, що СПУ животіє, тільки й мріє, як скоротитися. Дожилися ми… Хай тобі щастить у всьому! Як, дай Боже, оклигаю, прослідкую, щоб з твоїм прийомом було все гаразд. Сердечно! Віктор Кава. 10.01.1993 р.» Підправившись із здоров’ям, Віктор Іванович написав рекомендацію. Є в ній особливо важливий для мене вислів. Справа в тім, що до плану редакційно-підготовчих робіт видавництва «Веселка» на 1987 р. було внесено рукопис моєї збірки під назвою «Тепло рідного дому». Але збірка так і не вийшла. А все тому, що рецензент, ревний поборник комуністичної моралі, охрестив повістину про шкільне життя антипедагогічною… А тепер цитую В.Каву: «… своєрідний, напружений сюжет, справді, мов живі, образи дітей, мабуть, автор кожного з своїх персонажів бачив на власні очі, розмовляв із кожним, образна мова, звичайно ж, з чернігівським колоритом. Письменник не обходить гострих проблем нашої збуреної сучасності, все ж прагне шукати хороших людей…» Повістинка з первісною назвою «Лицар з 4-А» в скороченому варіанті з’явилась у кількох номерах обласної газети «Гарт», а пізніше була опублікована в збірці «Лицар і Попелюшка», передмову до якої написав Віктор Іванович.

156

Лiтературний Чернiгiв

Про його сердечність, щиру підтримку молодих авторів, які хочуть сказати своє слово в літературі, свідчать такі рядки з листа від 31.08.1995 року: «Дорогий Володю! Радий твоєму листові. Приємно, що про мене згадують тисячі молодих літераторів, яким я бодай чимось допоміг. Тим паче, земляки!..» З грона відзнак, одержаних за літературну та громадську діяльність, для письменника найближчими були Республіканська премія імені Лесі Українки і медаль Антона Макаренка. Класик української дитячої літератури В. І. Кава передчасно пішов у засвіти – у 67 років… … Перед самісіньким дзвоником з уроку я сказав своїм шестикласникам: «До речі, в книжці є повість «Кохання в шостому «А», – і книжку відразу взяла дівчинка на першій парті. Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ. м. Борзна

Інтерв’ю

157

Літературний

Інтерв’ю ×ÅÐÍIÃI ЗГАДУЮЧИ ГРИГОРІЯ ШТОНЯ

Із відблиском ув очах молодечого жару, у боротьбі виснаженого хворобою тіла з творчим духом 23 жовтня 2021 року відійшов у засвіти лауреат Шевченківської премії, відомий письменник, літературознавець, літературний критик і сценарист, доктор філологічних наук, професор Григорій Максимович Штонь. Читати книжки визнаного майстра слова та його полемічні виступи в періодиці завжди цікаво. Проте не менш цікаво було спілкуватися з ним особисто, вдумуватися в його лапідарні, завжди виважені оцінки літературних і життєвих явищ. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю митця (зі скороченнями), яке він дав напередодні свого 80-річного ювілею на початку березня нинішнього року.

– Мотто подальшої нашої бесіди я взяв з давніх з Вами розмов про ідеальну мету літературного руху – мати його результатом зображення життя як життя, а не як паралельної якоїсь реальності.

– Я помилявся. Творчість нічого не калькує. Крім того, чим є Життя насправді – то таїна таїн. Ми затуркані наукою, наявним соціумом, політичними і не лише політичними протиборствами. І що ж література, яка, на думку більшості вітчизняних її істориків, постійно бореться, виборола? Російська – путінізм, наша – чортзна-що. На спаді відведеного мені віку багато чого бачиться і сприймається не так, як замолоду. При тому абсолютно доказово. Хоч абсолют – теж один із фейків. Додам – фейків заспокійлиГригорій Штонь вих, позаяк віра (про віру в церковного Бога тут не йдеться), грубо кажучи, мертвить духовний та інтелектуальний неспокій, втягливо зачаровуючи ілюзією досягнутості. У буддизмі – нірванни, в

158

Лiтературний Чернiгiв

самогероїзованого українства – ілюзією України. Де вона? Держава-калічка нею не є. І ніколи не стане, поки Україною не почне опадати в землю кожен людиноколосок. Кожен. Верховна Рада, міністри, голови всіляких громад, пенсієвичікувачі і пенсієотримувачі – то життєбаласт. А українець живий…

– І Ви?

– І я… А українець живий, незважаючи на суцільний довкіл брехні і злодійство, не колись, а зараз є сам собою, а не Америкою і американцем. І, звісно, не гомо-советікусом. Цивілізована порча щоденності ідеями будьякого соціополітичного спрямування – справа звична і давня. Казочки про соціуми, перейняті цілими наборами понять справедливості – то гріх (звісно, у Європі) ще Доби Відродження. Гріх, який став певним світоглядним злочином у процесі запровадження свідомісної партійності. Життя не кориться жодній із партій, а тим більше – жодному з їхніх очільників, які неминуче стають або мріють і прагнуть стати диктаторами. Погляньте довкруг. Кім Чен Ин, Путін, Ердоган, Лукашенко. Ця нечисть (про африканських і латиноамериканських політбандюг мілкішого, не мілітарного і не ядерного розливу згадувати мало потрібно і лінь) стала виплодом модерного, нарешті нагодованого соціогуртожитку. Гроші – то обов’язково війна. А війна – то завойовництво і гроші. До якої саме війни і війни проти чого готуються Китай, Америка, Росія? Проти життя. Я нарешті не лише чуюся, а й став письменником. І не просто дозволяю, а й наказую собі думати про себе і свій фах, вибачте за апломб, фахово. Література не бореться разом з Порошенком, за чи в ім’я України, література Україною є. Або не є, тоді вона – не література, а різновартісні тексти. Про які молода доцентура і професура вчить вести мову теоретичним суржиком чужинства. Мною широко колись цитований ґадамер України не знав і не знає. І знати її не потребує, вважаючи позитивістську естетику Заходу правомочною про Шевченка не чути і цим не печалитися. Пані Гундарова і К° теж не проти ставитися до Шевченка як до всього лиш предтечі Бу-ба-бу і, цілком для неї можливо, – жадана. Оминаючи Євгена Плужника, найближчого до української версії рідномовного духопростору Вінграновського. Наголошу – мною зараз говорить не патріот, а літератор.

– Який знає, що з у нас написаного належить літературі, а що ні.

– Належить все. Для Вас одне, для мене – інше. Ми домовлялися не сваритися. А злити один одного – прошу. Мені, нагадаю, вісімдесят років. З них майже шістдесят я гицав по Європі і світові, хапаючи і проковтуючи все, що ненаситно читав. І що так чи так перетравлював. Почуваючись марксистом, гегельянцем. Але, вдовольню ваш скепсис, не шевченкознавцем, франкознавцем, лесезнавцем. Гете і Лев Толстой теж мене довший час цікавили як продуценти певних думок і так званих «концептів». Гетівська словосполука «світова література» не мене одного просвітила. А Толстой взяв і поранив «Смертю Івана Ілліча». Паралельно і те саме зробили Стен-

Інтерв’ю

159

даль з Флобером. До письменницького пера я допустив себе десь років у сорок. Та й то спершу як критик. І лише років з десять тому в мені чи мені розвиднілося. За мене і мою фахову доосвіту взялася мова. Вона катувала і Григора Тютюнника. Тим, що виражала більше, ніж нотувала. Йдеться не про художність, а людинонаповненість, якої катма чи й не в усієї соцреалітичної класики. Хоч я наразі їй не дорікаю: вона існувала і мала читача, мала початкову і вищу школу. Окрім того, без неї її довелося б так чи так повторювати. А так маємо (я про прозу) Гончара, ворожбитно багатого Стельмаха. Меншою мірою… Але це зайве. Маю на увазі – мимовільно критикувати десятки славнозвісних покійників.

– Чому ж. Григорій Штонь – то задерикуватість, сміливість…

– Нечемність, самозалюбленість.

– Є й таке. Хоч Ви колись зронили – себе не люблять, а всього лиш терплять.

– Ти диви. Не пригадую Вас за енеївським столом, де більш-менш порядна людина міняється. І каже те, що їй нашіптує захмелілий Дух. Колись з мене вирвалося: «Я не такий дурний, щоб попадати до таборів». Вже наступного дня кадебістський куратор Інституту літератури запитував: «Що саме Ви мали на увазі?» – «Те, що сказав». – «А що Ви сказали?» – «Як кому…». Було це ще при Брежнєві.

– То КДБ Вами цікавився?

– Євген Кирилович Марчук виплутав мене зі справи, яку б я вихаркував досі. Якби погодився з тим, що мені настійливо пропонували. І що залюбки робили майбутні академіки, Герої України. І потолоч дрібніша. Винниченкове «чесність з собою» вартує, може, й більшого, ніж Шевченків «Заповіт». Мені та чесніть коштувала практично повної відлучки від сраколизних державних благ і, що найболючіше, від читача радянського (себто правдоборчого) кшталту. Правдоносець з мене ніякий.

– Як скажете. І все ж дещо з Вами написаного, я не раз чув, вартує уваги. Мені, це Вас може здивує, подобалися і подобаються Ваші вірші. І віршовані п’єси. А проза як здавалася, так і здається інтелектуально втомливою. Кожним реченням Ви вгризаєтеся в гірські породи, для щоосібної господарки не конче потрібні. Так казали люди старші. А молодші взагалі Вас не читають. Як гадаєте, чому?

– Текст як гра… Як щось адресоване не собі, а іншому… Я називаю головніші з «бастіонів» загумінково постмодерного мислення. Ним перейнята більшість з нині пишучих. Їх, до речі, стільки ж, скільки і читаючих. Я ціную Ваш до мене прихід і хочу скористатися ним по максимуму. Себто не наговоритися, а ословити якнайбільше з того, що належить до, можливо, передсмертного мого світогляду. Насамперед художнього, хоч найбільш ніби балакуча література насправді мало що просто виголошує, риторизує. Сама по собі дійсність жива, але глухоніма. Те саме стосується всього, що

160

Лiтературний Чернiгiв

про неї каже наука, у тому числі й гуманітарна. Судження і образ (це так, по ходу) не близнюки, а антогоністи. Образ до- або й пересотворює те, що не піддатне запереченню. Толстой зауважував, що переповісти той чи той (здається «Анну Кареніну». Або «Війну і мир»?) твір можна лише повторивши його дослівно. Не менше і не більше. Більше – то вже балаканина. У тому числі й критична. Франція з Флобером після друку «Пані Боварі» судилася. І що висудила? Нуль цілих і нуль десятих. Приклад іще більш промовистий. Трагічно промовистий. Маю на оці долю творів тих, кого сталінізм закатував. Вони (мене це мучило і мучить) навіть по-людськи не поховані. А твори – живуть. В собі і для себе повносило. Ані крихти в себе не приймаючи з того, що годує критику, позаяк читач переживає їх наодинці. І – власнодухо. Критика творчість відспівує. Не ховає, а саме відспівує. Я вже згадував Григора Тютюнника. Мученика подвійного – офіційною і неофіційною критикою і мученика процесом їх – творів – написання. Колись на правах героїчної легенди ходили розповіді про тижневі і більше пошуки Григорієм Михайловичем отого єдиного, казково точного слова. Якого саме – не уточнювалося. Не знайдете тих єдино точних слів-знахідок і в авторизованих Тютюнником текстах. Бо вони всі точні. А якби такими не були, не було б і Григора Тютюнника. Пора уточнитися – про що я силкуюся сказати. Про світ і потужності мови, а з нею – мовлення, які народили Шевченка і з ним – Україну. Я послуговуюся прізвищами, які у нас, що називається, «на слуху». Але підкрадаюся до суті чи сутностей набагато наразі значиміших. Я не так давно прочитав про здогад науковців, які пропонують вважати Всесвіт єдиним, себто цілісним і по-своєму живим мозком. Чи думає так само про себе Всесвіт, запитати поки що ні у кого. Тобто можна, але не теперішнім нам. Не думає сам про себе самим процесом думання і мозок людський. Він, скокну ближче до наразі потрібного, просто працює. Так само працює в собі і для себе мова. Коли, скажемо так, вилюдніє, набереться (все це грубо і не точно) цілих сузірсемантик, гравітаційних тяжінь, енергетичних (аналог – сонячний вітер) рушень. З’ява того чи творчого задуму уможливлює його реалізацію тільки тоді, коли носій або вловлювач цього задуму є здатним з мовою «злитися». Не втопитися у ній, а саме злитися, ані на мить не забуваючи про мету цього процесу – опредметити, ословити, оживити все те, що потім постане у вигляді «Катерини», «Лісової пісні», «Тіней забутих предків», оповідки «Віддавали Катрю». Зайве нагадувати, що поза Україною і її мовою аутентичний зміст цих творів малоймовірний. Нобелянт Бунін перекладом «Гайявати» ніби довів протилежне, проте довів кому? Тим, хто не є володарем багатств мови англійської. Але це так, не по суті, а просто по ходу нашої розмови. Сама ж суть полягає в ставленні чи й тямленні мови як обов’язкового і всесильного співавтора навіть геніального творчого акту. Генієві просто дано більше – скористатися тим, чим до нього

Інтерв’ю

161

не користувався ніхто. Мова як наш усіх «мозок» – це здогад моєї старості, яким я омолодився. Запізно, то й що?

– Підбиваєте мене на суперечку? Вона мені заборонена. Жанром і віком. Сперечається (теж колишній Ваш вислів) людопорожняк. Тоді Ви ще вказали на вантажівку з кількома листками жерсті, яка розкричалася як торговка. А було б тої жерсті кілька тонн, чутно було б лише працю мотора. Ви теж останнім часом мовчите. Щось пишете велике?

– Велике? Гаразд, прощу. Але зауважу – самосудна велич вбивча. Мені доводилося з нею гиркатися. Прізвищ не називаю, але у критичному своєму минулому я кількох «великих» дратував. Зараз це засуджую. Один прозаїк доброго історичного замісу в «Енеї» на моє запитання: «Як справи?», щиро (ми вже були на ти) відповів: «Нормально. Приходить повно листів. Називають батьком нації. Ти б теж щось написав». Те, що я зопалу подумав (тільки подумав, але язик прикусив), мало б звучати так: «Перехрестися. Ти ж людина розумна». Якимось побитом не з язика, а з очей це все ж «прозвучало». І товаришуванню каюк. Тішився (це казала дружина Тютюнника старшого) моїми критичними опусами лише Григір. Ні, брешу, Дімаров теж їм радів. Стельмах не встиг, помер до виходу про нього книжки. Я ними трьома теж тішився. По-різному й за різне. Талановитість – річ подарункова. Франко «Зів’ялого листя», Плужник, Вінграновський, Лорка, Еліот, Фіцджеральд, Вірджіня Вулф, Распутін мене робили щасливим. Зараз – ніхто. Це дуже й дуже печально.

– Стривайте, це що ж виходить? Літератор-аналітик (Ви ж, багато хто вважає, аналітик) ще й на додаток до всього дитина? Радіє, тішиться…

– І плаче. Після прочитання «Очима клоуна» Г. Бьоля я, будучи якимось там завучем в одній із шкіл Дрогобича, заховався у своєму кабінетику і години дві буквально спливав сльозами. Висушу лице, помовчу і раптом схлип і знову пообіч носа річка. Література – то й любов. Яка щасливою не буває.

– Критик, історик, теоретик, прозаїк, поет, драматург. Забув – художник. Ви ж – людина-оркестр!

– Абсурд! Григір Михайлович (тільки не вважайте, що я його обожнюю) любив ставати над головами чаркувальників, яких більш-менш сприймав, і запитував: «Матрос Тютюнник. Кто такой Анна Зегерс?» – «Выдающаяся немецкая писательница» – «Абсурд. Выдающийся борец за мир». Я теж не видатний, але борець. Більшою мірою сам із собою. Пияком, бабієм, а навзагал – шалапутом. Якому пощастило кимось з офіційно шанованих не стати. І – врятуватися. Уявляєте мене академіком? Або депутатом. Усе це мені світило. Проте в життєвій темряві постійно здригував, летів і відлітав усе далі й далі вогник, що наполягав: «Наздоганяй! Не стій! Ти – не вони».

– Хто саме – не вони?

– Напевне – народ. Громадськість. Людство… Не все, але більша його частина. Коротше – я людина не отарна. Це не обов’язково достоїнство.

162

Лiтературний Чернiгiв

Але кожен герой, кожна знаменитість є продуктом саме отарності смаків, розмаїтих сутностей і суті… Та й заслуги розмаїтими спільнотами калібруються. Залишмо цю тему для молодших. Їм – гуртуватися, нам – просто доживати. Точніше, доживати достойно. Безілюзійно. Нагадайте, з чого Ви починали розмову? Як там – життя як життя… Коротко самопояснюся, чим ця формула мені мила. Визнанням приналежного Світові права залишатися таким, яким він був, є і буде. Міняємося лише ми. Міняється, звісно, й Світ, але упродовж тисячоліть. Ми приходимо на Землю випадково і ненадовго. Швиденько всотуємо усі соціовимоги, вдовольняємо плоть, виборюємо свій закуток, плацдарм або й трибуну і назад у темряву. Цього не робить Мова. Саме вона розвиднює нас як істот духорозумних. Люди пишучі навіть встигають Мові дещо додати. Оте дещо і є Шевченком і Шевченковою Україною. А кріпацтво, царат – то точильний камінь так званого «пера». Чи «серця». Чи «духу»… Я вже, здається, казав, що безнаціональної мови нема. Це не новина. В добу чи з настанням багатьох діб інформатики, очевидно, відбудеться повне розмежування змістів одноплощинних і образних. Технології будуть спілкуватися технологічно, а ми – світотямно. «Тече вода з-під явора» – це не поняття, не термін, а світопізнавальний духоімпульс. Те, що ми зараз називаємо інтенцією, насправді належить до явищ змістосущих. Усе супряжне з усім, перетікає в усе, розповідає про все… В Україні по-українськи. Український макрокосм – не виплід фантазії, він існує давно. І життя по-українськи – теж штука давня. Те саме стосується української природи. Порозуміння із нею ще майже не розпочато. Надто коли нагадати, що сама по собі Природа – феномен загальнокосмічний. З огляду на це кожен письменник є духокосмонавтом. А те, що ми називаємо реальністю – то так: трохи побуту, трохи злягань, трохи соціосволочизму. Однакового що в Середні віки, що зараз. Рано чи пізно ми із мертвіючим, мілітарним, життєзгубним соціумом розпрощаємося… Навчимося жити самовглиблено вільно.

– Без машин, ракет?

– Не машиноподібно.

– Вами говорить читач чи іще хтось? Геть втаємничений. Важко заперечити речникові тет-а-тетного знайомства з процесом написання вірша, п’єси, роману. У тім числі й з їхніми розмаїтими складовими. І все ж Ви самі собі перечите, коли об’єднуєте твір з тим, чим він сам по собі не є – сприймацькими всілякими абераціями. Вони нічого до моноліту художнього змісту не додають. Те саме стосується і наукових суджень про художність, щодо якої знання з математики, фізики, психології багато про що говорять, але мовчать про неї як певний енергетичний імпульс. Твори, грубо кажучи, сприймацький загал вдаряють. Не підзаряджають, а саме вдаряють. Ви це відчували не раз, я теж відчував. Не потребуючи

Інтерв’ю

163

приладів для замірювання цієї споживчої штуки. Читання, як і процеси письма, насичують. Кого чим. Вас у Ваші роки здоров’ям.

– Дякую за пропозицію облишити всілякі теоретизування. Повернемось, як часто мовиться, до наших баранів. Або конкретно до мене. Я справді не чуюся аж надто старим. Якби не хворі ноги – ще брикав би й брикав. Старіння продовжує процеси розвиднювання. Міняються, правда, контексти. Світ, у який приходиш, і світ, який покидаєш – далеко не одне й те ж. І ти лиш свій однофамілець. Я вже тричі (романи «Всього лиш люди», «В хащах небес», «Спаринг») літав у інші Галактики. Дивна річ… Подумалося оце тільки що… Найстарші мої там двійники – всього лиш колоп’ятдесятилітні. Виходить, і мені десь стільки саме. Якщо відняти дитинство, школу, армію, вчителювання. Матриці мого доросління кілька разів мінялися. А остання взагалі юна. З питомо української літератури я урешті-решт вибув. Так у ній і не нажившись. Принагідно зазначу – перебільшувати у заняттях творчістю роль читача, так званого «сприймача-співавтора» не варто або й не слід. Можна і треба обходитися без нього. Інша справа – література в цілому. Але й вона з коханої перетворюється на тещу, яка все знає і з усього потребує мати користь. Не стану брехати – я теж колись думав про користь. Зрозуміло – гонорарну. Серед нашого брата ходили слухи про стотисячні гонорари Гончара, Стельмаха, Загребельного, драматургів Зарудного і Коломійця. У мене колись теж зібралося цілих п’ятнадцять тисяч карбованців, і я шукав прилісову «дачу» і її знайшов. Але ні її, ні машини не купив. Хоч на машину потім стягнувся. Як, не буду таїтися, працюючий консультантнауковець. Причому – зацікавлений, позаяк теми всіх дотягуваних до захисту кандидатських і докторських дисертацій я обирав за принципом «розібратися з цим мені не завадить». Додам і те, що бездарі (винятки були) я не допомагав. Мені казали і кажуть: «Нащо ви в цьому зізнаєтеся? І чому не встидаєтеся?». А чого тут встидатися? Хай встидаються хабарники. Їх серед псевдодокторського брата повно. Саме тому з літературознавчої Ради по захисту Київського національного університету я просто вийшов. Не в останню чергу й тому, що нею керував і, певно, досі керує взірцевий невіглас. У державі злочинної в цілому структурованості і природи це ніяке не диво. І стосується ця закономірність усіх керівних у ній рівнів.

– Вас це ображало і ображає?

– А Ви як думаєте. Навіть злить. Але, не спішіть усміхатися, не заздрісно. Перебуванню в університеті я завдячую тим, що безпосадово у нім писав. Професорство – то гарна над тобою парасоля. Нею за радянських часів партія і КДБ обдаровували, а цілих тридцять вже років Незалежності підторговують. Не заважаючи згортати і розгортати ту парасолю лише при робочій її потрібності. Все має свій гешефт. Навіть (а може – найперше) холуйство. А самостійництво (я принциповий самостійник) – то всього лиш власний вибір. Не прибутковий – то й що? Мені вистачає пенсії. Інша

164

Лiтературний Чернiгiв

справа – друк в останні роки написаного. Його в мене томиків чи й томів п’ять. Нікому, крім мене, не потрібних. Так звані «соціальні блага» є вислідом природи соціуму. Я його ненавиджу. Чи зненавидів, коли втямив, що утворився він заради воєн. Присмачених релігійним фанатизмом, неодуховненим націоналізмом (я, до речі, щорік запекліший націоналіст), ненаситним меркантилізмом. Європа і в цілому Захід – то гроші, гроші і гроші. А нащо їх поосібно багато? Навіщо мені Нью-Йорк і його нетрі? Кулішеве хуторянство не було і не є тим, з чого імперська людність і за царату, і за сталінізму кепкувала. Більшість ціннісного капіталу держав ala Америка просякнута антигуманізмом. Заспокоює те, що поняття гуманності і гуманізму усе ж в мізках позитивістських учень і учених вилущилось. Справа за майбутнім.

– Ви у нього вірите?

– Життя не може бути самогубним. Його духовний потенціал чи екзистенціал рано чи пізно сучасною цивілізацією згидиться. Чи стане цей процес масовидним – твердити важко. Надто коли дивишся телівізійні всілякі шоу, вистави «Вечірнього кварталу», боксерські бої без правил… Але на тому ж таки Заході не вмирає мистецтво опери, грають посеред лісу і навіть пралісу симфонічні оркестри, збирають глядацькі юрмиська змагання олімпійців. Духовно-емоційне забезпечення так званого «соціального прогресу» зберегло і зберігає тенденцію до переживань, які не мають і ніколи вже не будуть мати нічого спільного з торжеством маскульту. Духовна неповторність і духовна одинність стане першопотребою не гомосапієнса, а гомоангелуса. Якщо, звісно, людство не самознищиться у тій його якості, яка переважає зараз. Мені серед нього перебувати набридло.

– Це психологічна втома.

– Це, скорше, ознаки здоров’я. Я співчуваю бідним, але тільки до тої мітки, далі якої владарює багатство. Український його різновид гомогидотний. Оті Конча-Заспи, Пущі Водиці є поселеннями цвинтарними. Те саме стосується Печерських висотників, заселених не просто чужинством, а живими симулякрами. Ще раз повернуся до націєзгубності як призвідця людинощезності. Виродження етносів як колиски майбутніх Шевченків, Коцюбинських (обмежимося лише українством) призведе (вже призводить) до існувальності лише в тілі і задля тіла. Не стану ображати життєпрограми тварин і саму тварність; що таке, приміром, живий вовк, ми не знаємо і знати не хочемо. Досить знань себе, грубо кажучи, долюдських. Кілька мільярдів духовної і фізичної голоти – теж є бранцями всього лиш животіння, критичний модус ставлення до якого натякає на існувальну якусь антитезність. Проте звідки вона візьметься там, де не хтось чи щось, а увесь соціум орієнтований на прибуток. Скільки його потрібно, аби сказати: «Досить!», – невідомо, позаяк ненаситною є і держава. Хотілося б бодай рік пожити у світі без ядерної зброї, без банківського розбесту, без харчань і сідничних ознак маскультури. Не доведеться. Кожна складність стремить

Інтерв’ю

165

до усе нових і нових форм і змістів простоти. Якою вона передбачена капіталізмом і соціалізмом, уже давно зрозуміло. Але тривоги нуль. У тому числі й у літературних метазмістах, орієнтованих на читача, звиклого до сміху і сліз всього лиш купованих. Хоч є й некуповані. Бо надиктовані не метафізичною, а реальною бідністю.

– Вас не зрозуміти. То на щось надієтеся, то на все нарікаєте. Є ж і якась середина. Крайнощі повинні сходитися.

– У межах чого крайнощі? Як там: «Карфаген повинен бути зруйнованим». Старий світ – так само. Якщо людина є продуктом обставин – до біса обставини. Моя, принаймні, середина проти них бунтує. У тому числі й бунтує проти цивілізаційних всіляких накруток. Будинок, садок, засіб пересування… А власний літак, власна яхта, власний хмародер. Навіть якщо те все стане загальноприступним – до біса. Внутрішній Всесвіт не потребує золота. А хто без нього не може – хай залишається його слугою. Згоден – це неможливо без розбудови нової людини. То що заважає ту розбудову починати? Література розважальна, література жахів, література героїчна і навіть література філософічна колінкують перед життям, яким воно є. Навіть коли його критикують. А його треба прибрати з очей як бутафорію. Правдоподібну, але не співвідносну з цілком можливим його інваріантом не суто споживацького штибу. Розумію, що остаточне вилюднення у цьому світі маломожливе. Тоді переселяймося у світ інший. Не паралельний, а всього лиш дієвопротестний. Література не має права бути служкою двох панів – грошей і злигоднів. У тому числі й злигоднів політичних. Хоч би скільки їх совістив, вони неусувні, позаяк і Біблія рекомендує віддавати кесарю кесареве. А я не хочу. Віддавати те, що належить до духовних моїх набутків. Коротше – писати для народу, сподіватися на народ досить. Пора народжувати народ інший. З іншими Небесами. І, це найголовніше, принципово іншою земністю. Її не існує ні в Панаса Мирного, ні в Флобера, ні в Маркеса. Добір прізвищ випадковий і не випадковий.

– Що ж, вольному воля. Новий світ, нова людина, нова література… Та, що прийшла Вам на зміну, саме, до речі, такою себе і вважає.

– Ви змушуєте мене назвати іще один гандж і літератури, і зображуваного нею світу. Класицизм, Романтизм, Реалізм, Модернізм, Постмодернізм… Парад історико-літературного марнословства. Я про Європу, хоч Індія чи Японія теж, напевне, щось членують, хоронять, забуваючи… Ні, Японія і Китай нічого не забувають. Немає в цьому потреби. Давньояпонська поезія і досі архісучасна. А наші Петренки, Куліші, навіть Сосюри і Рильські – митці реквізитні. Чому, не буду повторюватися. Так звані літературні епохи належать до витворів колективного плагіатства. Ідейного і не лише ідейного. Стиль і авторські стилі теж вважаються то романтичними, то постмодерними. Індпошив в літературі рідкість. Це до того, що літературна класика хвора на те саме, що й соціо-політичні «ізми» – на змістовий ширужиток.

166

Лiтературний Чернiгiв

Моя домашня бібліотека вже давно мені не потрібна. Крім якогось десятка книжок, половина з яких написані мною. Не егоцентриком, а учнем. Власної недосконалості.

– Написаних – я про книжки – для кого?

– У підсумку – для самого себе. Як автора власної самості. Звітую, що звучить це виклично, але це правда. Ніхто й ніколи мене не цікавив як стилеформуючий приклад. А тим паче – взірець. Можливо, саме через це мною ніхто не захоплювався, мене і мої книжки не любив і не любить. Письмо, як і читання, – праця. От я і допрацювався. До самого себе. Найбільш прикро – безконстекстуального. Про мої п’єси один суто телефонний співрозмовник, якому здалося, що їх можна адаптувати (його і тільки його мозком і пером) до сцени, урешті-решт визнав – вони, себто п’єси, потребують тільки їм притаманного театру. Є щось у цьому приємне, а є й різне. Але то дурне. Я існую. П’єси існують. Обійдемося без родичань з ширужитком. Навіть високоприбутковим.

– Гадаю, Ви лукавите.

– А задля чого? Якби я потребував у свої вісімдесят оплесків – мене, яким Ви мене бачите, й сліду тут не було б. А що його не буде також у літературі – то ще побачимо. Правда, без мене. Це теж зайвий резон не відмовлятися від каторжної приємності ставати і залишатися найперше собою. Дякую за Ваше терпіння. А читачам співчуваю.

– Чому?

– Гонор дратує. Навіть дозований Спілкувався з Григорієм Максимовичем Штонем на початку березня 2021 року Володимир Кузьменко, голова творчого об’єднання критиків і літературознавців Київської організації Національної спілки письменників України, доктор філології, професор

Спогади

167

Літературний

Спогади ×ÅÐÍIÃIÂ

Шановні читачі, пропонуємо до вашої уваги статтю Віталія Топчія про російського письменника Юрія Збітнєва, який останні роки мешкав у древньому Чернігові, тут помер нещодавно і похований у Яцевому. У Чернігові він написав кілька творів про російську глибинку, оприлюднив ряд гіпотез і думок зі своїх світоглядних позицій щодо історії України часів Київської Русі, зокрема безсмертного твору «Слово о полку Ігоревім», проте дещо відмінних (тут мається на увазі і його гіпотеза, що « Слово…» написала жінка) від інших сотні дослідників, передусім українських, які останнім часом набагато зменшили «білих плям» у «Слові» і науково довели, що у творі, який ніби-то написаний, як вважають в основному російські дослідники, так званою древньоруською мовою (за часів Карамзіна і Пушкіна навіть казали – російською), майже сімдесят відсотків слів і говорів українських, які зустрічаються як у північних, так і західних областях України. Отож хотілося б почути ваші полемічні відгуки з цього приводу. Редколегія журналу «Літературний Чернігів»

ПЛАНЕТА ЛЮБОВІ, ДОБРА І МИРУ Видатному російському письменнику Юрію Миколайовичу Сбітнєву присвячується Довге, складне і яскраве життя прожив Юрій Миколайович Сбітнєв, член Спілки письменників Радянського Союзу (був і секретарем Спілки), а також з 2014 року перебував у лавах Національної спілки письменників України. Один із останніх класиків російської радянської літератури. Його книжки перекладені багатьма європейськими мовами. За дилогію «Великий князь» (про життя і трагічну долю князя Ігоря Ольговича Чернігівського ) нагороджений Всеросійською історико-літературною премією «Олександр Нєвський» за 2009 рік. Уже в дуже поважних літах він переїхав до Чернігова, де й помер на дев’яностому році життя, поховали його на кладовищі «Яцево». Юрій

168

Лiтературний Чернiгiв

Миколайович залишив по собі добру пам’ять у нашому місті. Варто згадати, що встановлення пам’ятника князю Ігорю Ольговичу на Валу ініціював саме він. Завдяки старанням Юрія Миколайовича, у Новгороді-Сіверському вже традиційно відбувається свято «Нетлінне «Слово…». Це звідси, із свого родового палацу, головний герой «Слова о полку Ігоревім» князь Ігор Святославович вирушив у степ Половецький. За письменниковим почином у місті з’явився музей «Слова о полку Ігоревім» із зібрання книг Святослава Воїнова, відомого на всьому пострадянському просторі колекціонера древньої поеми. Саме по Юрій Сбітнєв в міському саду задумці Святослава Воїнова у Новгороді-Сіверському був відкритий перший музей «Слова о полку Ігоревім», нині широко відомий за межами України. Отож у місті нині діють два чудові музеї «Слова о полку Ігоревім». Святослав Воїнов був яркою особистістю, але, на жаль, мав досить незлагідний характер. У Новгороді-Сіверському довелось мені чути від нього образливі слова на адресу Юрія Миколайовича. Це вразило і запам’яталося. Лише після смерті Воїнова (помер він в грудні 2014 року) я насмілився спитати у Сбітнєва про витоки конфлікту. Юрій Миколайович відповів, що Воїнов був видатним колекціонером «Слова…», та зовсім не дослідником поеми. Мабуть, тут і була закопана «собака» такого неприглядного ставлення Воїнова до Сбітнєва. Як істинний дослідник «Слова…» і мудра людина, Юрій Миколайович розумів усю цінність колекції Воїнова. Тому після його кончини потурбувався про її збереження. Книжки та інші раритети перевезли із Києва, де тоді жив Воїнов, до Новгорода-Сіверського. Все доскіпливо перебрали і описали, а міська влада знайшла приміщення для колекції в старовинному особняку — «будинку Мєдвєдєва». Пам’ять про таку світлу, неординарну людину повинна жити, тож ім’ям Юрія Сбітнєва збираються назвати вулицю у НовгородіСіверському, щиро шануючи свого почесного громадянина. Мені доводилося спілкуватися з видатним майстром художнього слова, бував у нього вдома, зустрічався з ним у міському саду. Писав і публікував свої нариси про нього. Тепер, коли Юрія Миколайовича вже нема з нами, хочу поділитися своїми споминами про цю душевну людину, що мене так вразило в спілкуванні з ним.

Спогади

169

*** У 2010 році я прочитав у обласній газеті «Гарт» інтерв’ю з російським письменником Юрієм Сбітнєвим. Він вважав автором «Слова о полку Ігоревім» княжну Болеславу, дочку великого київського князя, небогу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича, який задумав похід в «землю Половецьку за землю Руську». Та публікація зачепила за живе, пізніше у «Гарті» була опублікована моя відповідь на неї, в якій я доводив, що не можна достеменно стверджувати — хто автор поеми. Про це свідчить дуже великий діапазон гіпотез, висунутих за 200-літню історію досліджень давньоруської пам’ятки: від наївної думки, що створена вона письменним ратаєм, до здогаду — поема написана кимось із найближчого оточення князя Ігоря, можливо, ним самим чи його дружиною Ярославною. А в липні того ж року я побував у Новгороді-Сіверському на міжнародній літературній конференції про «Слово…» В ній брали участь українські, білоруські та російські літератори. Вперше опинившись на такому солідному заході, присвяченому відразу двом датам: 825-річчю написання «Слова…» і 210-літтю його першого друкованого видання, я з цікавістю слухав промовців. Мова йшла про проблеми вивчення поеми, викладання її в школах, імовірному авторі «Слова…» У роботі конференції брав участь Шевченківський лауреат, головний редактор газети «Гарт» Дмитро Іванов, він привіз газету, яку щойно роздали учасникам заходу. Було приємно, що мою статтю прочитають не тільки жителі Чернігівщини, а також відомі науковці і письменники. Я знав, що на конференції обов’язково буде Юрій Сбітнєв, і приглядався до прибуваючого люду, намагаючись вгадати — хто із них Юрій Сбітнєв. Здалеку звернув увагу на рослого сивоголового чоловіка, який неподалік від Будинку культури розмовляв з кимось із щойно прибулих російських літераторів. Мені підказали, що цей імпозантний, в поважних літах чоловік і є російський письменник Юрій Сбітнєв. При нагоді підійшов і, відрекомендувавшись, спитав, чи знайома йому моя стаття в «Гарті» про автора «Слова…»? Юрій Миколайович відповів ствердно. З посмішкою вислухавши мою плутану мову, не став нічого доказувати, а просто запропонував зустрітися в Чернігові і ґрунтовно все обміркувати. Його відкритість і доброзичливість — без ніякої зверхності, його повага до співрозмовника, тактовність у твердженні, що він твердо впевнений, що твір написаний жінкою — підкорили мене. І я з нетерпінням став чекати нової зустрічі з ним. В юності доводилося чути про письменника Юрія Сбітнєва, навіть читав його оповідання про тунгуський метеорит, мабуть, в журналі «Вокруг

170

Лiтературний Чернiгiв

Света». Ото і все. І раптом, через стільки років, з такою цікавою особистістю довелося познайомитися! Спочатку він зацікавив мене як дослідник «Слова…», як автор книжки «Тайны родного Слова». І тільки в спілкуванні з ним помалу почали відкриватися (до того невідомі мені) грані його творчості. Я розповідаю про чернігівський період життя Юрія Сбітнєва, яким побачив цього великого письменника після особистих зустрічей з ним. Та без невеликого екскурсу в його минуле, про яке я нічого не знав, не обійтися. Дуже вже інтригувала завіса таємничості довкола його імені. Юрій Сбітнєв дружив з багатьма радянськими письменниками. Віктор Астаф’єв дав високу оцінку його оповіданню «Двухголовый». Дружба двох великих письменників тривала півстоліття, до кончини Астаф’єва у 2001 році. Юрій Сбітнєв присвятив близькому другу два вірші. Теплі стосунки зв’язували Юрія Сбітнєва з видатним композитором Георгієм Свиридовим. Дружили сім’ями, часто разом зустрічали свята. Шістнадцятилітня вікова різниця не була завадою. Про цю дружбу Юрій Миколайович розповів у повісті «Свершившееся чудо», надрукованій у дванадцятому числі журналу «Наш современник» (2005). Коли я спитав Сбітнєва про Василя Бєлова (недавно вдало придбав двотомник Бєлова в приміщенні залізничного вокзалу), Юрій Миколайович відповів: «Не тільки добре його знав, ми дружили. Вася був поетом, я прочитав його перше оповідання і сказав йому: «Ти, Васяня, не поет, ти Великий Прозаїк!» І оприлюднив його першу прозу. Про Федора Абрамова Сбітнєв мовив: «Федір мало говорив, він володів великим даром уважно слухати». Знав він і поета Миколу Рубцова, зазначив, що Рубцов полюбляв оковиту, а п’яним ставав нестерпним, знущався над своєю жінкою. Вона не витримала його нестямних вчинків і схопила ніж… Рубцов помер, а її засудили і вона відбувала покарання в колонії через дорогу від будинку, в якому жила з Миколою Рубцовим. Працюючи зав. відділом журналу «Огонёк», Юрій Сбітнєв познайомився з англійським письменником, комуністом за світоглядом, Джеймсом Олдріджєм, автором оповідання «Останній дюйм». У Радянському Союзі в 50-ті роки минулого століття вийшов фільм з такою ж назвою. Назавжди врізались в пам’ять кадри: хлопчик тягне до літака свого покаліченого акулами батька і терзаюча серце пісня з приспівом: «Какое мне дело до всех до вас, а вам до меня». У респектабельному радянському журналі «Огонёк» Юрій Миколайович довго був єдиним безпартійним. Примусив його вступити в партію головний редактор журналу Анатолій Сафронов, після того, як в американській газеті «Нью-Йорк таймс» з’явилася стаття, де Юрія Сбітнєва згадали як єдиного безпартійного співробітника. В «Огоньке» він був спецкором по середньо-

Спогади

171

азійських республіках. Із спец. посвідченням, яке давало йому особливі повноваження, об’їздив усю Середню Азію. Мене нав’язливо турбувала думка: чому така легендарна особистість живе в Чернігові? В душу не зазирнеш, а ставити такі запитання прямо — неетично, людина сама розповість, якщо захоче. Одного разу все ж набрався хоробрості і спитав Юрія Миколайовича про дружину. Майя Ганіна, виявляється, теж була письменницею, досить відомою у Москві. Щось сутнє про неї він не повідав, а мовлене ним: «я їй цього не пробачу», лишилося для мене загадкою. То була своя сімейна таємниця, вхід до неї чужому був заборонений. Пізніше, коли Юрій Миколайович подарував мені книжку Олексія Широкова «Вечный ЮС», багато що із його життя стало зрозумілим. Воно було зовсім не гламурним серед літературного бомонду — в іменитих ресторанах Москви, в респектабельних будинках відпочинку Підмосков’я і Криму. Це було життя людини, охопленої потягом до мандрів просторами всіх республік Союзу. Відбиваючись від настирних запитань, що тягне його часом в небезпечні мандрівки, відповідав жартома, мовляв, шукає живу і мертву воду. Нові подорожі — незабутні враження, нові зустрічі, друзі і знайомі. Результати цих мандрівок мережили сторінки товстих дорожніх зошитів билицями і легендами, не знаними раніше дивовижними словами і висловами народної мови. І згодом у підмосковному селі Талєж «жива і мертва вода» живила сторінки його оповідань і романів, які нетерпляче чекав його читач, знайомий з книжками Юрія Сбітнєва, а також з фільмами за його сценаріями: «Случайные пассажиры» (1978), «За счастьем» (1982), «Костёр в белой ночи» (1984). І якщо вже зайшла мова про Талєж, як не повідомити, що в цьому невеличкому селі Юрій Миколайович відродив цілюще джерело, розчистив його і проклав до нього дорогу, і все це за власний кошт. І нині джерельна вода криниці радує своєю живодайною силою всіх людей навкруги. Не охопити необ’ємне! Доторкнувшись до душевного світу Юрія Сбітнєва, а він дійсно вселенського масштабу, далеко не все було мені зрозуміле в його висновках. Його прочитання «Слова…» викликало захоплення, але деякі твердження видавалися дискусійними. Чи із-за моїх поверхових знань «Слова…» і того часу, коли була створена поема, чи надмірної віри в правоту авторитетних дослідників поеми. Юрій Миколайович неодноразово докоряв мені за мою довірливість. Вона заважала вибратися із прокрустового ложа усталених уявлень, із їхнього оточення тяжко було вибратися, щоб подивитися на «Слово…» поновому і висловити щось належне лише тобі. Захопившись «Словом…», я спробував осмислити «пророчий сон» великого київського князя Святослава

172

Лiтературний Чернiгiв

і, критикуючи дослідників, спирався на твердження академіка Ліхачова. І написав статтю: «Про топонім Плєсньск в «Слові о полку Ігоревім». Святослав Воїнов опублікував її в одній із своїх збірок, присвячених поемі. Не міг обійти увагою особистість головного героя «Слова…» і також присвятив йому статтю: «Слово про князя Ігоря». З цими роботами ознайомив Юрія Миколайовича. Розгорнулася дискусія по інтернету. В одному із своїх листів він написав: «Віталію Олексійовичу, сьогодні вихідний, тож відповім на ваш лист. Перше, що мені імпонує: ви захищаєте свою точку зору. Правда, вона не зовсім ваша, а прийнята зусиллями тих чи інших «шкіл» (це саме так, и не може бути якось по-іншому!) В уявленні академіка Ліхачова на Русі плинув «варварський час», визначений певними варварськими законами… Видно, мені доведеться повернутися до «Тайн родного Слова», якщо не завантажу все це у «Великую княгиню» — роман про створення «Слова…», про той Час, про Автора і Золотий вік перед нашестям Тьми… А тьма ця — як пов’язка на очах, через яку ми досі дивимося на далеке наше Минуле». Прискіпливо вдивляючись в кожне словечко, видаляючи чи приєднуючи літеру до слова, Юрій Миколайович крок за кроком прояснював заплутаний пізнішими переписувачами текст. Давня руська мова буяла і кипіла, ніби кип’яток у котлі, в якому русич варив свій наїдок, була тривожною і тужливою, як плач Ярославни, яка оплакувала свого милого, що не повернувся з походу. Чи радісної, коли князь Ігор вирвався із половецького полону і повернувся на батьківщину: «Країни заради, міста радуй!» Звуки «Слова…» він чув ще в дитинстві, а, мандруючи неозорими просторами Союзу, записував у свої «товсті зошити», які були з ним завжди, рідкісні, незвичайні слова, які ще живуть в народній глибинці, та, на жаль, назавше втрачені для лінгвістів. Саме вони допомогли переконливо реконструювати не завжди зрозумілий текст «Слова…». Так в тяжких творчих муках народилася книга «Тайны родного Слова». «Тайны родного Слова» ламають стереотипи, що склалися в попередніх дослідників поеми. Юрій Сбітнєв докорінно розкриває істинний зміст непевних місць твору, а численні дослідники не змогли дати їм відповідне тлумачення. Академічний світ від блискучих досліджень Юрія Сбітнєва просто відмахнувся, вважаючи краще їх не помічати. Про це пише Олексій Широков у книзі «Вічний ЮС»: «Величезна робота над «Словом о полку Ігоревім» залишається начебто невизнаною і не поцінованою…Передав я їм (Інституту світової літератури. — В.Т.) «Тайны родного Слова»… Спасибі, кажуть, ми отримуємо багато таких аматорських праць». І гірко, і прикро, і образливо! Талановитого дослідника «Слова…» зачислили в число звичайних шанувальників давньої поеми, не взявши до уваги унікальність знань Юрія Сбітнєва про історію Древньої Русі і

Спогади

173

лінгвістику давньоруської мови. А їм, безперечно, може позаздрити будьякий дослідник «Слова…». Одного разу Юрій Миколайович сказав, що пише вірші, та я не звернув на те уваги. Мене більш цікавили його історичні романи, його розуміння давньоруської історії. Про це у нас були дуже цікаві розмови. Повне уявлення про його поезію надбав лише після прочитання в журналі «Емігрантська ліра» статті Галини Погожєвої (Франція) «Еміграція в Древню Русь. Поет Юрій Сбітнєв». Вірші Сбітнєва вона запам’ятала з дитинства, бо вони були «прості і добрі, без викрутасів, без претензій…» У його віршах вона вбачила головне — рису добротворення. Злий не здатний творити добро, такі вірші не здатні створити злі люди. Доброта і відкритість, любов до людей — головні мотиви поезії Юрія Сбітнєва як людини, громадянина, поета і визначного письменника. Однієї осінньої пори ми часто зустрічалися в міському саду, навпроти будинку, в якому він жив. Спираючись на костур, сивоволосий письменник неспішно прогулювався поміж гінких дубів, акацій і каштанів, полюбляв посидіти на лаві під високими стрункими соснами, вбираючи скупе сонячне проміння розлого-ошатною сивою гривою. Там він і подарував мені свою книжку «Великая княгиня» з автографом: «Віталію Олексійовичу на все добре та дружбу. В пам’ять про наші прогулянки міським парком». Під час наших розмов він видавався мені старим сивогривим левом, який багато чого побачив на своєму віку, добряче пошарпаним життєвими незгодами та обсілими болячками. Він зовсім не схилив перед ними сиву голову, вона все так же гордо трималась на його широких, похилих раменах. Уже далеко пізніше я отримав негадане підтвердження своєму припущенню в автобіографічному романі Юрія Сбітнєва «Река любви», коли прочитав, що він прожив життя «довге, складне і багатотрудне». Юрій Миколайович якось обмовився, що вже багато років пише книгу про свої подорожі обширами Нижньої Тунгуски, про відважних, відкритих і добрих серцем людей, що мешкають на її берегах. Та все ніяк не може закінчити — невідкладні літературні й житейські турботи забирають весь час. «Реку любви» він все ж дописав, із підзаголовком «Роман вне времени» книга вийшла окремим виданням. Коли вона з’явилася в продажу — придбав її і читав повільно, насолоджуючись кожним словом і реченням. І заздрив білою заздрістю — ой, як закрутив, це ж треба отак писати! Кожне слово, кожний рядок роману насичений нестримною життєвою силою — Любов’ю юнака, батька, чоловіка до всього сущого на Землі. До суворої сибірської річки, оспіваної ще В’ячеславом Шишковим в «Угрюмреке», до евенків, що живуть на берегах Угрюме (так вони іменують річку) з незапам’ятних часів, до росіян, що прийшли сюди з козаком Єрмаком. До наївної тунгуської Дівчинки, яка запам’ятала на все своє життя високого і добросердого москвича, що гостював у її батьків. До матері роду людського

174

Лiтературний Чернiгiв

— Жінки, казкової і реальної. Самотній чоловічій душі снилася вона в солодких тайгових снах. Теплі образи любові розпросторені на сторінках «роману поза часом». Вони насичені терпко-смоляними пахощами сибірської тайги, хвойними оздобами, завмерлими на скелястих берегах Нижньої Тунгуски. Річки, що в зимню стужу розляглася «шкурою полярної вовчиці» між диких сибірських хребтів і їх відгалужень. Мені часто спадало на думку, як охарактеризувати прозу Юрія Сбітнєва? В романі Данила Граніна «Зубр» зауважив фразу, що в академіка Вернадського була «смачнюща російська мова». Таким же чином хочу висловитися про Юрія Миколайовича: у нього чиста, без всіляких іномовних добавок, смачнюща древньоруська мова. Щоб так писати, треба перевернути гори словесної руди, а здобуток — лише кілька рядків. Зате яких! «Серпень відкняжився», «ділянка поросла дурицею, драглиста багновиця відмерлих трав і дорідного моху», «огром одноплемінних дерев». Предковічні руські слова, вжиті в несподіваному контексті, дають можливість образно і виразно уявити сутність прочитаного. Тож і залишають в свідомості глибокий слід. В книжках Юрія Сбітнєва жваве руське слово дзюрчить джерельною водою, як у тій криничці, яку він відродив у Талєжі. Від такого писання радісно тенькає серце. Мені тяжко вникати в філософію Юрія Сбітнєва, як він осмислював століття руської історії, всього людства взагалі. Ми ж люди різних поколінь, за плечима у нас абсолютно різне життя, кожний по-своєму проходив свої життєві університети. Одначе — не розуміти, зовсім не означає — не поважати! Життєва філософія видатного російського письменника Юрія Сбітнєва — це велика планета Любові, Добра і Миру. «Душа людська — розкриті долоні назустріч одне одному, для привітання і розуміння ближнього свого. І зовсім не кулак для бійки… Душа — долоня, а на ній серце людське…» Ці слова письменника повністю визначають його житейське кредо, його щиру віру в те, що сутність людини в любові і творчості. Щасливе життя на планеті Земля неможливе без взаємних щиросердних стосунків між людьми. Зло — неприродний стан духу людини, незмірне нещастя роду людського. Тому цілком логічно, що «Героїчну пісню про похід на половців князя Новгород-Сіверського Ігоря Святославовича» Юрій Сбітнєв трактує як мирний похід русичів у Половецьке поле. На планеті Любові, Добра і Миру інакше і бути не може. Якось я спитав Юрія Миколайовича: «Чим Вас принадила Чернігівщина, чому саме їй приділили стільки уваги в творчості останніх років?» І він відповів, що це поклик предків, поклик справжньої його батьківщини.

Спогади

175

«Думаю, що моє блукання світом пов’язане саме з пошуком батьківщини. Я її знайшов і тепер вже не розлучуся з нею до берізки в головах». Коли Юрій Сбітнєв говорив про «поклик предків», він мав на увазі свого предка Івана Матвійовича Сбітнєва, літератора пушкінської доби. В далекому 1829 році вчитель фізики і математики новгород-сіверської гімназії Іван Матвійович Сбітнєв здійснив із своїм сином і небожем кінну подорож із Новгорода-Сіверського до Харкова, яка тривала дев’ять днів. Він ґрунтовно записував у свій щоденник всі свої спостереження, а через рік його нарис «Подорож до Харкова» оприлюднив санкт-петербурзький журнал «Вісник Європи». Нариси Івана Сбітнєва про рідний Новгород-Сіверський, Єкатеринодар, Волинь, Черноморію, Боспорське царство друкувалися у «Вітчизняних записках», «Українському журналі», «Київській старовині». Юрій Миколайович показував мені книжку Івана Сбітнєва, видану в Києві в 1887 році. Свою літературну діяльність Іван Сбітнєв поєднував із роботою викладача фізики і географії Новгород-Сіверської гімназії, сім років служив інспектором Чернігівської чоловічої гімназії, обіймав посаду директора губернських училищ. Юрій Миколайович розповідав, що в Чернігівському Інституті історії, етнології і правознавства імені О.М. Лазаревського готували до друку книжку творів Івана Сбітнєва. На жаль, не знаю, завершена ця робота чи ні. Чернігівщину Юрій Миколайович Сбітнєв вважав своєю заново знайденою, істинною Вітчизною. Чернігівський край назавжди ввійшов у його плоть і кров, аж до цієї самої «берізки в головах». І хочеться вірити, що чернігівська земля буде завжди пам’ятати велику, світлої душі людину — прекрасного письменника Юрія Миколайовича Сбітнєва. Все своє свідоме життя він служив ідеалам Любові, Добра і Миру. Віталій ТОПЧІЙ. Переклад з російської Миколи ЛЕЛЮКА, м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

176

Літературний

Рецензії ×ÅÐÍIÃI КРІЗЬ НЕБУТТЯ

Щойно прочитала повість Тетяни Сидоренко «Ольга, дружина Пікассо». Мої враження від прочитаного відповідні та неоднозначні. Твір написано в оригінальній манері, в нестандартному форматі подано сюжет. Можливо, комусь різатимуть очі оті есхатологічні інтерв’ю, але для мене вони стали приємною несподіванкою, бо з таким прийомом я ще не зустрічалась. І справді, якщо уявити себе у засвітах, де можна погомоніти з генієм, цікаво, що він би відповів на ті запитання? Письменниці вдалось поєднати минуле з майбутнім, зазираючи в шпарину безвісти. Саме тому з перших же рядочків роман інтригує, затягує в плин невідомого, але такого привабливого в своїй оригінальності. Сюжет дещо нагадує спогади давно знайомих людей, які, згадуючи, перепитують, уточнюючи, знаходять оту єдину відповідь, яка смакує, натякаючи дотиком до дивовижного. Діалоги, які відповідають характерам самих героїв, вибудовані дуже логічно. Усе життя Ольги – жертовне служіння великому Пабло. Навіть після розлучення вона була лишень його дружиною, матір’ю сина генія. Кудись на другий план відступає її власна неординарність, бо якою б обдарованою вона не була, Пікассо був домінуючим. Але спокон віків за кожною великою людиною стояв його власний сірий кардинал – Жінка, яка надихає, підтримує і любить, попри все. Саме вона і дає сили шукати і віддавати себе наповну. Саме вона часто залишається тінню для засліплених величчю геніїв. Я перечитувала і перечитувала твір, потім шукала в різних джерелах інформацію, яка дала б відповіді там, де мені не все було зрозуміло. Постать

Рецензії

177

Пабло змальована різкими мазками, як і його манера письма від рожевих з голубими періодів до класичного, від кубізму до сюрреалізму. Він надто рано усвідомив власну геніальність, це якоюсь мірою зумовило його розбещеність і егоцентризм. Геніям прощається все. Вони творять на віки. Як особистість, Пікассо неординарний, як людина – майже потворний і навіть жалюгідний у багатьох своїх вчинках. Але кому це цікаво? Кому цікаво сьогодні, що він колись крав пиріжки і знущався над людьми, навіть над власними дітьми? Кому цікаво, що він, як непотріб, викидав з життя жінок, якими просто скористувався, як речами. Чого ж скаржитись, якщо вони самі бажали такого ставлення? Вони всі не бачили в ньому людину. Людину з її недосконалістю, недоліками, пристрастями, мріями, звичайну людину, яких багато. Вони любили в ньому ГЕНІЯ. Це той вогник, який притягуватиме і спалюватиме метеликів довічно. Не це мене вразило, найбільше мене зацікавило, що ж примусило Пікассо малювати САМЕ ТАК, а не інакше? Чому? Звідки ця манера викривлення реальності? Деякі його картини взагалі нагадують галюциногенні образи. А чом би й ні? Звідки нам знати, у якому стані до митця приходять образи? Пабло Пікассо були нецікаві традиційні зображення, які зрозумілі кожному, хто бачить картину. Він був не просто художником, він був філософом. Для нього мало значення забарвлення емоційне, він намагався грою світла й тіней подати різні відтінки настроїв, передати мазками радість, гнів, відчай, приреченість. Саме ця особливість Ольги, яка під час танцю переживала його емоційно – найменші порухи її душі віддзеркалювались на обличчі, так приворожила Пабло. Вона була єдиноє жінкою, яку він не зміг розгадати до кінця. Картину Пікассо часто малював у цілковитій темряві, бо вона була центром його власної світобудови на той момент. Він хотів бути сам на сам зі своїм внутрішнім світом, щоб ніщо його не відволікало зовні. Він відтворював на полотні те, що тільки йому було дано побачити. Саме вона вказувала митцю, як треба малювати, вона, а не колеги чи критики. «Його портрет «Син» був портретом чистої незіпсованої душі», – цим все сказано. Зображення душі… А яке ж розмаїття тих душ. Він бачив те, що не дано бачити пересічному естетичному споживачу: «Живопис – це поезія, він завжди пишеться пластичними римами, це не проза. Пластичні рими – це форми, суголосні одна з одною або з навколишнім простором». Те, що комусь незрозуміле його малювання, зовсім не обходило художника. Існують форми, які ніби кимось нав’язуються митцю. Він сам стає заручником свого таланту. «Треба бути живописцем, а не знавцем живопису, який тільки й може давати дурні поради» (П.Пікассо). Цікавим моментом була сцена, коли художник не зумів намалювати

178

Лiтературний Чернiгiв

море, приїхавши в Канни. Ось же воно, ось…А нема образу, нема натхнення. І лише потім у Парижі стара ганчірка в смужку дала поштовх для створення надзвичайної композиції. Геній дивиться на світ не так, як ми всі. Він бачить його в тривимірному чи й більше просторах. Він вивчає його різні зрізи і різне забарвлення, залежно від настрою. Як на мене, у нього таки не все гаразд було з психікою у порівнянні з нормальними людьми. Але що таке норма? Хто встановив ті рамки, хто вкаже, ЯК, сам того не відаючи? Дуже цікавим висловом були слова генія про те, що більшість людей у світі – копії інших. Ментальних копій. Не маючи власної думки, вони судять про все, споглядаючи світ через призму чужої думки, потім це повторюється до нескінченності. Коли вони нарешті стикаються з чимось абсолютно незрозумілим, вони виносять вирок – нісенітниця. Звісно, не кожному митцю за життя зустрінеться саме його Гертруда Стайн, яка виголосить і навісить ярлик – ТАЛАНТ. Але ж більшість на те й більшість, щоб вона не розуміла нове і неповторне, яскраве навіть в сіро-землистих тонах. Можна написати ще одну книгу, розбираючи, аналізуючи… Це не моя мета. Я написала цей відгук тому, що його погляди настільки близькі мені, настільки зрозумілі, що я досі не можу отямитись.. «Все не йде, не минає, а мчить...Час – це те, від чого людина залежить цілковито й безповоротньо...Час – невблаганне чудовисько…» (П.Пікассо). Той, хто чекав звичайного твору, він його тут не знайде, бо дивитись треба вглиб, бути отим фіолетовим трикутником, який націлився на сонце. Жовтий колір – символ сонця, символ всевладдя, а фіолетовий – колір найвищої духовності, мудрості, що симолізує вічність життя. Про це можна говорити годинами, сперечатися, знаходити, відчувати… Писати, обговорювати можна довго, повертаючись до сторінок, на яких живуть імениті, талановиті, увічнені. Однак, повість присвячена Жінці – Ользі, дружині Пікассо. Авторка вибудувала монумент силі духу жіночій, розкрила широкими мазками і напівтінями її надзвичайну мужність, обдарованість та жертовність. Це вона стала на довгих двадцять років Музою, підтримкою, коханням та опорою геніальному митцю. Хто зна, як би склалась його творча доля без неї. Скільки вогників, спалахнувши яскраво, гаснуть від протягів заздрощів збайдужілого і суспільства. Скажете, що Пікассо повезло народитись в потрібну мить? Звісно, повезло. А Господь, даруючи йому зустріч з Ольгою, ще й подвоїв це везіння. Мені здається, що сам Пікассо усвідомлював це задовго до їх розлучення та й пізніше теж, недарма лише вона була його дружиною. Всі інші – жертвами. Пані Тетяно, прийміть мій уклін і щиру вдячність від дотику до незбагненного. Зокрема, дякую за натхнення.

Рецензії

179

Пікассо Жаский, незрозумілий, боязкий, Безбарвних душ приречення кубізм. У гострий кут не впишеться цинізм – Зламає шию, не подасть руки. Період чорно-білого... Проклять Не втілити в багрянцях теплих крон. Передчуттями збочених корон Опівніч двері зречено риплять. До ніг не припаде душа чиясь – Відьомський споконвічний блеф хіба, Згинаючи кубічного горба, Голосить в потойбіччі й досі: «Зась...»

08. 06. 2019. Ліна ЛАНСЬКА, поетеса, літературознавець

Лiтературний Чернiгiв

180

СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ Ні, я навіть натяком не хочу автора книги, про яку маю сказати свою думку, запідозрити в плаксивості. Так само, до речі, як і в сміхотливості. Йдеться лише про створене ним, видрукуване в періодиці, а потім у кількох книгах сатири і гумору і, зрештою, вибране з того найбільш, на його думку, вдале, щоб оприлюднити в томику «Не хапайте Бога за бороду». Автор цей Валерій Демченко – киянин, який свого часу був чернігівцем, коли й почав спершу непублічно, а потім усе сміливіше входити в гумористичну літературу в ролі одного з її творців. Хоча, може, й трохи завчасно, але не можу не висловити своєї думки, що Валерій Демченко насамперед не гуморист, а сатирик. Причому з елементами інтелектуалізму, припасованого до сучасних реалій. Аби не бути голослівним, відразу ж наведу приклад із першої гуморески, яка й дала назву книжці вибраного «Не хапайте Бога за бороду»: «Електорат, тисячу разів обдурений, знову наступить на ті ж самі граблі». Оскільки усі ми (у тому числі й В. Демченко) є мікрочастками того самого електорату, то наведена мікроцитата стосується усіх нас. Якими б проникливими і передбачливими ми не були. Отож маємо, як на мене, похвальну рису автора – самокритичність. Тут, здається, варто і про гумореску «Граблі в Україні більше, ніж граблі» відразу згадати. Критикувати її автора за те, що використав усталений вислів про небезпеку наступити на граблі, вважаю, не варто. Не він цю максиму вигадав. Граблі, наче маючи здатність самозахищатися, того, хто потривожив їхній спокій підошвою свого черевика, стукають у лоб. Згадавши вище про інтелектуалізм, зроблю спробу проаналізувати дану ситуацію. Знаю з власного досвіду, що з діда-прадіда, привчаючи юних нащадків користуватися сільгоспреманентом, старші нагадували, що класти на землю граблі зубцями догори не можна. Той, хто ігнорує це правило, самі розумієте, що має (прочитайде три останніх слова попереднього абзацу). Міркуємо далі: хто може ігнорувати неспростовне? Той, у кого несповна самі розумієте чого. Принагідно не можу не згадати письменника, який нещодавно відійшов у вічність і з яким мав я за часи його земного життя досить часто спілкуватися. Він із сумом повторював, коли треба було довести абсурдність якоїсь ситуації, що мала неприємні наслідки для широкого загалу: «Дурнів на світі значно більше, ніж розумних». Виходить, про те, як треба поводитися з граблями, слід нагадувати...

Рецензії

181

Узагалі багато про що треба нагадувати. В. Демченко це робить кожним своїм гумористичним чи сатиричним твором. Наприклад, «Бережіть мільйонерів!» Хоча тут уже не так нагадування, як передбачення. Автор ще у червні 2009 «напророчив» прийняття 2021-го Верховною Радою закону про олігархів... Читати В. Демченка бажано людям поінформованим. Зрештою, таке читання певною мірою провокує до опанування невідомого. Приміром, у «Таємниці чорних дір» ідеться не лише про «банківські сейфи в офшорному Кіпрі», а й про адронний колайдер. Певен, що не кожен інтелектуал знає, що це таке... Часом В. Демченко навіть із усім відомого елегантно робить досить несподіваний висновок і отримує... Ну, звісно ж, гумореску. Прикладів навести можна чимало, але зверну увагу на один з найпростіших. «Сивина в бороду – біс у ребро» – це відомо всім. Але варто засумніватися у аксіомі – і можеш отримати відкриття. Отож кінцівка гуморески з такою назвою досить несподівана: перехитрити біса можна, виявляється, досить просто – пофарбувавши сиву бороду. «Хай тепер вертлявий біс вирішує свої проблеми без мене», – резюмує автор, поставивши у народженій у лютому 2012 року гуморесці останню крапку. До речі, висловлю свою версію датування автором творів. В окремих з них указуються імена і прізвища конкретних досить відомих особистостей. І в недосить, м’яко кажучи, привабливих ситуаціях. Та якщо раптом хтонебудь надумається обуритися, отримає елегантну відповідь: ну, в такому місяці такого року я так думав, але ж коли те було. Словом, усе тече... А тепер суто особисте. Якби мене спитали, яка із гуморесок у вибраному сподобалася найбільше, я б назвав... «Одарчині груші». На закінчення ж знову беру у руки нібито читаний-перечитаний томик. Невже такий склероз, що потрібно щось призабуте нагадати? Ні. Вирішив провести експеримент. Аби не потрапляти під вплив авторитету лауреата Шевченківської премії Леоніда Горлача, який написав до вибраного В. Демченка передмову із промовисто-оптимістичною назвою «Український гумор не вбити!», я досі її не читав. А зараз – до діла! Цікаво, наскільки співпадають мої міркування із міркуваннями автора передмови? Ну, не в основному, що в заголовок винесено. Тут я з Л. Горлачем абсолютно згоден. А ось у деталях... Прочитав. Цитую: «Його гумор інтелектуальний за тематикою, його сміх завжди співчутливий до героїв, як казав колись великий сміхотворецьземляк Микола Гоголь, «крізь невидимі світу сльози». А тепер погляньте на заголовок цих нотаток...

182

Лiтературний Чернiгiв

P.S. Світлина, яку ви бачите, – перша із серії видрукованих у вибраному «Не хапайте Бога за бороду». Ось текст під нею: «Дебют з власним гумором на творчому вечорі у Ніжинському педінституті ім. М. В. Гоголя 12 березня 1966 року. Зліва направо: Михайло Ігнатенко – письменник-сатирик, Валерій Демченко, Елеонора Яроцька – солістка Київської державної філармонії, Яків Цегляр – композитор, Михайло Ткач – поет-пісняр, Володимир Богуслав – акордеоніст-акомпаніатор, Анатолій Косматенко – поет-байкар, «перчанин».

PPS. Окрім того, що на презентованій світлині зафіксовано дебют В. Демченка-гумориста, вона нагадує про незаслужено призабутого Михайла Ігнатенка, який у п’ятдесяті роки минулого століття працював на Чернігівщині, свідченням чого є і його збірка віршів «Деснянські весни» (1957). Відносно ж того, що представлений він як поет-гуморист, так Михайло Іванович, виявляється, писав тексти для сценічних виступів Тарапуньки і Штепселя. Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів

Рецензії

183

ПОБАЧИТИ КАРІ ОЧІ ДОЩУ Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито!: У 3 томах. – Том 1. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна-Поліграф», 2021. – 552 с., понад 200 кольорових світлин. Мене ніколи не цікавили ні час, ні умови написання прозових чи поетичних творів. Бо завжди переймався якістю написаного. Себто художністю, котра неодмінно мусить причаровувати. Про це ще раз подумав, коли почав перечитувати багатосторінковий фоліант Сергія Дзюби з Чернігова. Безперечно, за деякими ознаками міг визначити час появи тих чи інших рядків, але «примагнічувало» не це, а вміння автора небуденно висловити думку. Тому я вирішив, що з питань виражальності й варто почати літературознавчий «танець». І, зрозуміло, що першочерговим стало питання про вмілість використання літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети та порівняння. Але перед конкретизацією міркувань про ці виражальні засоби зауважу. Іноді буває непросто класифікувати їх через внутрішню прив’язаність. Бо, скажімо, трапляється так, що говоримо про метафору, а поряд із нею існують епітети та порівняння. Щось подібне маємо і в даному випадкові. Приміром, часто натрапляємо на несподівані словосполучення: «Голоси давніх мрій говорять уночі», «Інші виросли сни в лабіринтах примхливих уяв», «Розплющать очі людяні дерева». Ще чарівніше виглядають метафори з епітетами та порівняннями: «Коли мене підсмажить впертий час», «Місячний їжачок блаженствує на зеленій ковдрі фіалкового вечора», «Кожна розлючена троянда пишається дотиком своїх колючок…». Ніби й немає ніякої надзвичайності у цих висловлюваннях. Але епітети на кшталт «впертий час», «місячний їжачок», «розлючена троянда» таки приваблюють. Як і порівняння: «Може, осінь – королева смутку – подарує рими задарма?», «Воскресіння весни, як пришестя Христа», «Вересень – як зрадник-поліцай, топчеться по бабиному літу»… Умовний поділ на основі згаданих взірців має право на існування, хоча певні моменти можуть бути наразі спірними, як і поділ епітетів на звичайні

184

Лiтературний Чернiгiв

та неординарні. До перших, зокрема, я відніс би словосполучення «оголена душа», «зграйка лакиз», «подих любові»… Втім, якщо такі означення понять виникають у щоденному мовленні, то існують і буквосполуки з познакою індивідуальності автора: «географія твоїх брів», «легені місяця», «мелодія зірок»… Звісно, дехто говоритиме про вплив метафоричності мислення на такі буквосполуки. Не бачу потреби поглиблювати цю думку. Хоча б тому, що в кінцевому результаті все ж прийдемо до висновку, що перед нами з’явилися небуденні епітети. Непростим є також питання про порівняння, котрі умовно слід поділити на чотири підвиди: тропи з використанням сполучників, словосполуки без них, буквотвори, в яких поєднано елементи вищезгаданих підвидів, й означення через поєднання іменника та прислівника. Й кожне із таких порівнянь має притягальну силу. Візьмемо для прикладу ті, де автор удало провадить словогру з поміччю сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»… : «І клював би себе, наче крук, на окрушині болю», «Вродливі дерева, мов черниці», «І так грішив, немов земля». Цей перелік порівняльних чарівностей можна продовжити, але мені здається, що і вищезгаданих взірців досить для підкреслення індивідуальності поетичного мислення автора. Тим паче, що цю думку підкреслюють і прості порівняння без сполучників: «Сон – це гойдалка уяви», «Бринить цвіркун – знавець таємних мов», «Це – просто дощ із карими очима»… Й складні порівняння, які використовує автор, теж належать до тих, чию чарівність неможливо не помітити: «У липні наших літ ми – наче ясновидці», «І вже земля – неначе королева», «Як тебе люблять квіти – мов молоду богиню». Цим порівняльним чарам також додають барв і зразки тропів, в яких цікаво переплелися іменники: «поцілунки-поети», «скарб-горизонт», «лист-літачок». Виокремлюю ці літературні тропи з потоку поетичної мови та водночас констатую, що вони мило співіснують з іншими виражальними засобами, увиразнюючи їх. Це, зокрема, бачимо у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини, дерева, звірі, птахи, зірки та інші небесні світила: «Ти любистком був і чебрецем», «Літають вище за птахів тендітні сосни», «У віруючих вовків – піст», «Ми – мов ластівки: не падаємо», «Жовток великої зірки розбиває шкаралупу ночі», «Поховали його біля сонця»… Згадки про «населення» віршів мають ще одну особливість. Нерідко бачимо й органічність поєднання різних «мешканцевих» підвидів: «Акомпаную вовчиці, яка залицяється до місяця», «Сонце пахне снігом і яблуками», «Ти більше не моя північна зірка, а лисеня, що спить і хоче в ліс». (Згодьтеся, що таке поєднання в одному реченні чи в одній строфі робить їх ще привабливішими). Це стосується також поєднання в кольорових екстраполяціях: «Душа – біла, її тінь – чорна», «Легко бути часом у країні квітів – білим, блакитним,

Рецензії

185

рожевим», «Може, їх білі душі – ніби рожеві мрії…». Зрештою, про любов поета до барвистого вираження думки промовляє й одинарність: «Наче і добре чужинцю у царстві зеленім», «Білі вірші мої, ви – березовий сік», «І падатимуть краплі, червоні від крові», «Бери моє волосся посивіле», «Сірі, мов шинель», «Я не бачу землі, на якій стою: чорної, невинної землі…» Та кольоровість у поезотворчості Сергія Дзюби дає й зримість екстраполяцій. Принаймні, гадаю, саме про це, коли читаю хоча б такі рядки: «На віях – осінь, в косах – перший сніг», «Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку», «Десь падолистом плакали тополі…» Не сумніваюся й у тому, що своєрідної виражальності віршам Сергія Дзюби додають і богошукальницькі мотиви: «Хай мріє він про біль у Божому саду», «Нас відшепоче світ іконками з Отцем», «Бо дивлюся на Ісуса і бачу Твоє обличчя…» (Як на мене, головним у даному випадкові є те, що подібні висловлювання органічно звучать у контекстах версифікацій). Думка про органічність звучання не дає спокою й тоді, коли перед зором читача постає культурологія поета, у якої в цій книзі – кілька аспектів. По-перше, маємо чимало присвят відомим діячам літератури та мистецтва: Іванові Дзюбі, Василеві Слапчуку, Ігореві Павлюку, Петрові Сороці, Гураму Петріашвілі, Петрові Пиниці, Миколі Збарацькому… По-друге, дихання такої культурологічності відчувається і в епіграфах, у яких до міркувань спонукають Василь Симоненко, Богдан Бойчук, Мар’яна Савка, Андрій Дементьєв, Тетяна Гнєдаш… По-третє, культурологічний аспект мають і згадки про Василя Стуса, Рембрандта, Чюрльоніса, Шопена, Пікассо… А хіба ж можна не згадати про тяжіння автора до джерел давнини та її сьогочасне бачення; про вірші Сергія Дзюби за мотивами поезій його дружини Тетяни?! Певну дотичність до культурології має і фразеологія у виконанні поета. До речі, саме вона присутня вже у першому вірші цього ошатного тому (обсягом понад 550 сторінок), що вкотре свідчить про важливість питання, – «Морським вузлом зв’язало язика». Вдатні висловлювання фразеологічного штибу можна знайти й далі: «Чому на ображених возять одну лише воду?», «Кисільні береги, молочні ріки десь нас чекають у грядущих снах»… Коли читаю ці та подібні словосполуки, то виникає закономірне запитання: чи не вони спонукають до власного крилослів’я? «Я стільки про Тебе знаю, що, мабуть, не знаю нічого», «Беззахисний, як віра, поцілунок», «Донорська кров – це коли там кохання». Коли вже зайшла мова про органічність образних словосполучень, то слід згадати і про дотепну іронічність автора, оскільки це – теж визначальна риса поетичної творчості Сергія Дзюби. Одразу ділю її на дві частини: зриму та приховану. Про першу, зокрема, думаю, коли читаю вислови на кшталт: «Яка благодать: народитися українцем і не любити сало», «І чіпляють блазні Стуса всує, як колись чіпляли Іллічів…», «Ось крапля і… крапля, – між ними танцюй

186

Лiтературний Чернiгiв

досхочу, бо ти – не Кравчук, щоб отут, наче лис, прослизати»… Але трапляється так, що деякі рядки пронизує внутрішня іронічність: «Поети схожі на бульдогів…», «Талановитий Дантес шукає свого Пушкіна на пам’ять…», «Ти роздягаєшся: світить старий Казанова – місяць». Якщо мати на увазі суміщення ліричності та іронічності, то остання цитата з попереднього абзацу – не виняток. Згадаємо, приміром, про поезію «Кожна розлючена троянда…», в якій про ліричний настрій автора говорять «беззахисність квітки», «подих хвилин». Утім, мені здається, що ці поетичні чарівності загубилися б між рядків, якби не кінцева, дещо прозаїчна, фраза: «В нашому будинку вже два тижні немає води…». Така буденна констатація одразу ж робить лірику цього твору іронічною. Подібна сув’язь – характерна і для віршів «Мама з татом полетіли на танці…», «В одній країні заборонили сніг…» Цікавим залишається і питання про слововияви. Чому? Це виходить із констатації факту, що поет орієнтується на сучасне літературне мовлення, і в його лексиці нечасто з’являються неологізми, небагато рідковживаних слів та діалектизмів. Та чарівні незвичайні слова все ж трапляються: «Кракатунчик», «бурбуруну», «некохання», «презаздрісно», «воднодень»… Цей словесний ряд доповнює органічне звучання слів’ят із вузьким ореолом поширення: «крещендо», «парсек», «портулак», «пички»… А деякі словечка так мило звучать через зменшувально ласкаву форму їхньої подачі: «віршеня», «джмелик», «пегасик», «парашутик»… Думаю, що останнє почасти дає підставу зачепити два моменти. Дехто, наприклад, скаже, що подібні словотвори існують і в інших поетів. Звісно, не заперечуватиму цього. Але, в першу чергу, відзначаю органічну дотичність таких слів до тексту, поєднання ліричності та іронічності. Коли попередні міркування стосувалися конкретики окремих творів, то для всієї книжки важливе загальне враження. Не можна оминути різні форми висловлення думки. Багато віршів свідчать про те, що Сергій Дзюба вільно «плаває у силабо-тонічному морі». Втім, це повною мірою стосується і його верлібристики. Заслуговує похвали й те, що балади, поеми, вірші для дітей та пісні чергуються з катренами, хокку і танку… Все це ратує за пошук способу вираження розмислу поетичною душею. А після цих розмірковувань про методи висловлення думки, очевидно, варто пірнути у стрімку воду тематичності. Бо, при бажанні, можна поділити вірші на громадські, філософські, пейзажні, любовні. Приміром, для творів «На плесі затаврованих стремлінь…» та «Кати так не викручували руки…» більш характерні громадські мотиви. А фантастичний цикл «Про людей та янголів» пройнятий філософічністю. Твори «У поетів з осінню романи…» та «Небо прийшло до сосен…» – справді, вдале живописання словом. Інтонації інтимності відчуваються у мелодіях текстів із циклу «Чекаю Тебе з роботи, як із війни». Але є й інша очевидність – навряд чи доцільним буде такий поділ. Бо у

Рецензії

187

більшості віршів маємо тематичні переплетення. Візьмемо, скажімо, поезію «Не питай чи кохаю…». Вже перші рядки надають творові інтимної барви. Знаходимо її й далі: «Не питай чи кохаю – хай насниться тобі наше море». Та хіба на філософію творчості не натякають рядки: «А слова – тільки птахи»? Присутня у вірші й пейзажність: «Тепла, як море, що нас обіймає у липні». Елементи такого поєднання можна також знайти у віршах «Місячний їжачок блаженствує…», «Тут квітів більше, ніж людей…» І цей перелік можна довго продовжувати… Маємо ще один аргумент того, що сучасна лірика – поважне відлуння тематичних переплетень, бо воно вже стало неодмінним атрибутом вітчизняної версифікації. Питання про тематичність змушує порушити і аспект любовної лірики. Можна, звісно, неоднозначно сприймати те, що автор усі свої книги (а їх уже – більше ста!) присвячує дружині – Тетяні Дзюбі. Можна стверджувати, що кохання до неї – основний лейтмотив великого поетичного тому. Та особисто я не бачу в цьому нічого «крамольного». Бо діяння людини просто неможливі без почуття любові, яка надихає і на створення віршів. Прихованість чи ось така, як у добродія Сергія, відкритість, – це вже справа кожної особистості. Та й читачів, в основному, цікавлять не спонукальні моменти, а рівень творів. І він у даному випадку задовольнить смаки вибагливих поетичних гурманів. Ніби зачеплено всі питання, над якими замислювався, коли думав про цю книгу. Та водночас вважаю, що є нюанси, котрі залишилися поза кадром. Тому хоча б побіжно згадаю про них. Цікаві епітети, метафори та порівняння є у розділі «Вірші малого Сергійка», де зібрано твори автора для дітлахів. Визначальним є те, що тут поєдналися силабо-тоніка та верлібр. По-своєму цікавий і розділ «Білі ангели», до якого увійшла дещиця нових пісень Сергія Дзюби. І насамкінець поведу мову про таке. Назва тритомника та першої книги «Гріх любити неталановито!» походить від одного поетичного рядка з вірша «На віях – осінь…» Для автора – це радше традиція. Згадаймо його книжки «Колись я напишу останнього вірша», «Сонце пахне снігом і яблуками», «У липні наших літ», «Зима – така маленька, мов японка»… Це явище поширене і у всеукраїнському масштабі. Згадаю хоча б книжки «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського… От і подумалося: а чи не постане невдовзі перед нами нова поетична книга Сергія Дзюби, назва якої буде обрана за таким принципом? Ігор ФАРИНА, письменник, літературознавець, м. Шумськ на Тернопіллі

Лiтературний Чернiгiв

188

ПОШТОВХ ДО ПОШУКУ ІРОНІЧНОСТІ Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито!: Вірші, переклади та пародії у 3 томах. – Том третій. Пародії. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 520 с. Свого часу писав рецензію на книгу пісень чернігівця Сергія Дзюби «Примчу на білому коні». І звідтоді чомусь запам’яталася «Балада про відьму та екстаз». Вишуканою веселістю автора. Бо ситуацію він зумів таки побачити смішною. До мужчини, коли жінка поїхала до батьків, у кватирку, на деренчливий холодильник, на мітлі залетіла гола відьма: – Та що з тобою? Чом, герою, зблід?! У мене, друже, кепсько із водою. Я хочу лиш помитися, як слід. Сприймач тексту далі, звісно, чекав еротичного продовження. Але… Неждана гостя кілька годин милася у ванній. Й раптом вона виходить звідти. І от – її несподіваний висновок: – Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе! Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім... І я подумав: «Слава Україні! Ну, хоч одній, на диво, догодив». Подумалося: у творі є вихлюп інтелігентної іронічності з якимось ледь помітним углибленням у літературне першоджерело; то не може бути, аби не йшлося про пародію. Тільки не знав про те, чиї рядки стали поштовхом для веселої атаки. Не хотів читати в автора й самостійно висовував різні версії. І це тривало аж до того часу, поки Сергій Дзюба не надіслав книгу пародій – третю зі свого трикнижжя. І там на с. 128 побачив знайомий текст, з епіграфу до якого стало зрозуміло, що йдеться про пародію на рядки незабутнього Івана Іова, котра була написана ще до того, як поет пішов у засвіти. Пізнання лише додало азарту до того, аби взнати: а хто ще опинився під прицілом пародиста? І став приємно подивований великою кількістю імен: Микола Воробйов, Василь Голобородько, Василь Слапчук, Павло Вольвач, Роман Скиба… І не тільки відомих та розпіарених. А ще й про малознаних – Олену Степаненко, Наталію Проців, Назара Федорака, Анну Білу, Галину

Рецензії

189

Крук, Поліну Михайлюк, Олександра Коржа… – «замовив» пародійне слово. Особливо весело мені було читати веселі рими на деякі рядки віршів Ігоря Павлюка, Василя Рябого, Василя Кузана, на окремі поезії яких я теж свого часу відгукувався пародіями. (Можна було і далі «пасувати м’ячі» імен, та поки що покрапкую й згадаю ще два моменти. В своєму інтерв’ю Дмитрові Слапчуку – синові Шевченківського лауреата, відомого письменника Василя Слапчука – Сергій Дзюба зізнався, що нерідко писав пародії на вірші з книг, які автори самі надсилали йому з усієї України, себто самі «напрошувалися на розправу», що є своєрідним піарним ходом, в котрому нічого поганого не бачу. Це – по-перше. А отим «по-друге» слід вважати те, що чернігівець пише лише про твори, що йому подобаються. І ніколи не говорить про гроші за пародії). … Оця велика кількість творів цього жанру говорить, що автор вміє знайти свою стежечку до сприймачів текстів. Як на мене, то тут слід наголосити на кількох моментах. Й не бачу тут ніякої дивовижі, бо римувальник-веселун, як засвідчила книга, має кілька «секретів успіху». Й перш за все згадаю про таке. За час, відколи ступив на літературнокритичну стезю, перечитав чимало гумористичних текстів (і пародійних у тому числі). Й можу сказати, що твори Сергія Дзюби помітно вирізняються на цьому тлі. Бо нерідко чимало «сміхунів від літератури», аби сподобатися слухачам та читачам, потурають їхнім низькопробним смакам і смиренно прошкують за «вимогами» публіки. Натомість чернігівець своїми дотепними написанками заперечує це. Чому автор зробив саме такий вибір? На жаль, неможливо однозначно ствердити. Але все більше схиляюся до думки, що посприяла «літературна багатоверстатність» (Згадаймо хоча б свого часу чи не найвидатнішими пересмішниками були поети Анатолій Бортняк і Микола Сом. Та й нині ситуація не змінилася: Іван Гентош, Віктор Мельник, Олександр Стусенко… Мені навіть здається, що пародист, обмеживши себе одним літературним жанром, бадьоро крокує… позаду письменницької планети). А ще про вишуканість текстів говорять по-своєму післямови до усіх пародій, з яких можна почерпнути чимало цікавинок про вплив на мислення людини тогочасних соціальних реалій чи власних емоцій (Давайте залишимо за бортом про новизну появи таких приміток, хоч вони й промовляють про творчий пошук пародиста, котрого опоненти, про яких уже йшлося, бояться, наче смоли пекельної). Але наголос на інтелекті та шляхетності сміхуна не означає, що він не торкається еротичної чи алкогольної тематики (Згадаймо, що цей відгук я почав зі згадки про пародію з деякими еротичними нюансиками. Просто суть полягає не в темі, а в тактовності висвітлення думок). Проілюструю це на деяких прикладах. Скажімо, Петро Коробчук написав: «Дозвольте покохати і вас, і вас, і вас. / Я – ваш від капелюха до самих підошов». Гарна тема для гумористичного продовження. І Сергій Дзюба моментально за-

190

Лiтературний Чернiгiв

пропонував свій варіант, сказавши вже у першому рядку: «Я без капелюха – не Ван Дам». А далі – сумні й іронічні водночас твердження – про те, що «Став мій пальчик, наче огірок, / Закохався в нього молоток»; «Їм, сідницям, наробив морок / Еротично вигнутий гвіздок»; «Навіть мій єдиний постраждав – / Я невдало кактус обійняв». І, наче апофеоз всього, звучать слова: «Тож клянусь: увесь віддався б Вам, / Та вже нічого віддать, мадам»… (Петро Коробчук прочитав цю пародію й, регочучи, «обурився»: «Чому так мало?») Отже, тактовність у доторках до еротичної теми. Як на мене, то вона – характерна для творів «Балада про Маріанну», «Великий інтим», «У ліжку з Бонапартом», «Балада про русалку»). Чи не тому такі твори у літературному середовищі визнаються чи не найеротичнішими поезіями? А ще, мабуть, незбагненного шарму додає оте непереступання межі, бо окремі пародії виглядають, як гра на грані фолу («Балада про помаду», «Сексуальна балада», «Неуважний», «Нещасний випадок»). Спостережливість та тактовність панують тут і в текстах із пияцькими візіями, де автор теж нерідко ходить на грані фолу (Досить, либонь, згадати твори «Про Скибу і кнайпи Львова», «Про вишуканий смак», «Пригода у шинку»). Існує навіть закономірність у тому, що з цією темою пов’язане богемне життя. Окремі його моменти пародист удало передав у творах «Мрія гурмана», «Після того, як…», «Балада про коней». «З конем і на коні давно не п’ю, / І лиш з тобою можу... на коня»; «Дозвольте поцілую Ваші вії, / Бо зранку голова чомусь болить»; «Хай скінчаться мої земні роки у розпалі найкращого бенкету!» (Цитування, безперечно, можна продовжити, але не робитиму цього, бо хочу до цієї теми повернутися у розмислах про культурологічні акценти в творчості вдатного пародиста). Ці теми назвав би основними у доробку автора, хоча, напевно, можна уздріти й інші нюансики та виокремити їх. Утім, не думаю, що це було б правильним, оскільки оті особливості так чи інакше перетинаються з вищезгаданим. Ліпше, мабуть, наголосити на іншому: поети і поетки самі хочуть, аби чернігівець спародіював їх. Весь секрет полягає у тому, що його гумор – влучний та доброзичливий і ніколи не містить образ особистостей. Аби пересвідчитися в цьому, треба, либонь, звернутися до пародій «Балада про жабу», «Про шкідливого Рембрандта та інших Малевичів», «Нострадамус»… (І знову змушений вдатися до трикрап’я замість продовження переліку). Є ще два нюанси, дотичні до такої тематики. Але вони мають різницю з вищезгаданими моментами. Якщо ті здебільшого трактуються однозначно, то маємо й неодновимірності. Приміром, це – пародії на деякі твори японської поетичної класики. Не заперечую, що тут – чимало цікавинок. Та чи завжди варто відгукуватися на ті явища під українським кутом зору, не враховуючи східну символіку? Чи ще таке. У книзі є пародії на сучасних поетів, котрих, як не прикро, вже немає з нами (Іван Іов, Василь Кожелянко, Ігор Римарук, Василь Сагайдак, Леонід Талалай). Хоч і якось марудно на душі, та ще можу

Рецензії

191

змиритися з цією з’явою (Сергій Дзюба зазначає, що вони створені за життя цих, безперечно, непересічних людей. Більше того, вони пародії на свої вірші читали й позитивно, добродушно відгукувалися про них). Однак пародії на твори Івана Франка та Володимира Сосюри – все ж явний перебір (Зрозуміло, це – моє особисте враження, бо одразу у відповідь пролунають голоси, що пародист висміює, власне, не ці вірші та їхніх видатних авторів, а те чи інше прикре явище в нашому повсякденному житті. До того ж, пародист зауважив в одному зі своїх коментарів, що поезії Сосюри йому подобаються. Згоден, що такі аргументи можуть бути і, можливо, є в цьому також раціональне зерно. Але як тоді бути з традицією, що про небіжчиків – або добре, або ніяк?) … На цьому давайте покрапкуємо щодо таких нюансів і перейдемо до міркувань про деякі виражальні аспекти. І тут, зокрема, на авансцені нашого читацького сприйняття з’являються літературні тропи. Серед метафор мені, наприклад, сподобалися такі: «проповз себе від литок і до вух», «пишу себе в повітрі і на стінах», «давно під сукню віршик мій забіг»… Маємо у книзі й гарні епітети: «кайф нічних доріг», «очей рами», «трикімнатний окоп»… Нерідко автор вдало використовує порівняння: «мені болить майбутнє, наче рана», «я – експонат не безталанний», «жорстким був песик – мов гітара», «язик – немов лопата»… Ще одна дивовижа, коли говорити про книжку пародій. Перечитуючи різні поетичні та прозові видання, вже не дивуюся, коли натрапляю у них на слівцята з ознаками неологічності, рідковживаності та діалектичності. Втім, я помітив, що у книгах гумористів їх – менше, а ті, що з’являються, кидаються у вічі своєю штучністю, неприродним звучанням у контексті написаного. Так от, Сергій Дзюба у своїх пародіях заперечує цю очевидність. Неочікувані слова в його інтерпретації звучать цілком органічно: «дощиха», «ножака», «первачок», «кнайпи», «гуліверить», «фібруарить»… Правда, на цьому тлі якимись нелогічними виглядають росіянізми на кшталт «п’янка», «скучаю». До слововиявних належить і питання про використання нецензурщини. Якщо пародист цитує рядки поетів із такими «перлами», то це сприймається. Та я переконаний, що більшої комічності можна досягнути, ігноруючи їх у власних текстах. Між іншим, пан Сергій сам агітує за це своїми творами «У пошуках половинки», «З дисертації про гуцулку Ксеню і руську мать»… До питання про виражальність належать і неоднозначності з культурологічними аспектами, один з яких було зачеплено у попередніх міркуваннях. Адже не секрет, що натяки на алкоголізм та богемне життя – близнюки, яких неможливо уявити окремішньо. Та поряд із цим існують й інші моменти. Усі читачі пародій, напевно, помітили, що в таких творах – зазвичай «засилля» подій та імен. Якщо їх бачимо в коментарях автора, то думається, що він просто хотів донести ту чи іншу інформацію у дотепній формі. А при оцінці римоформ міркується ще й про асоціативність мислення. Як, до речі, й тоді, коли мовиться про вдале обігрування сталих фразеологічних висловів

192

Лiтературний Чернiгiв

на кшталт «збирається комусь наставить роги», «ішов Андрухович із гре у варя», «дістану бісер – вже поснули свині»… З моєї «дзвіниці», важливе значення мають і форми пародій. Інколи пародист вдало використовує багатострофні твори. Тут чомусь згадуються тексти «Балада про вірш, Шеву та акваріум», «Балада про літаючу кільку», «Нічна забава»… Нерідко автор «експлуатує» восьмивірші: «Балада про збоченок», «Заповіт», «Добра порада»… Та чи не найчастіше бачимо традиційні катрени, що наразі конденсують енергію дотепності: «Про рятівне запитання», «Робін Гуд», «Вчасне повернення»… А от верлібри та двовірші тут – рідкість: «Поважна причина», «Ода чернігівській каві», «Балада про наших японців»… До рідкісних з’яв серед пародій також можна віднести поеми та вінки сонетів. Жалкую навіть, що їх – замало, коли читаю «Вигадки краба» та «Циркуль». Про тяжіння автора до різноформ’я промовляють ще два моменти. Не може, наприклад, залишитися поза увагою розділ «Пісенне асорті». Вважаю його закономірним, виходячи з того, що пародист сам створив чимало мелодій до своїх текстів. А ще ж до їхнього омузичення приклалися Петро Лойтра, Ярослав Музика, Микола Збарацький, Микола Ведмедеря… Іноді Сергій Дзюба вдається до використання вже відомих мотивів. І позитивний ефект комічності досягається в цих жартівливо-пародійних піснях за рахунок добродушного кепкування з… недоречної серйозності, надмірного пафосу. Це, зокрема, стає зримим, коли наспівую «Баладу про музу» (на мотив знаної «Козачки») та «Я продовжую кричати!» (на музику популярної пісні «Вона»). Якщо ці нюансики різноформ’я – цілком зрозумілі, то з цитуванням фрагментів із кумедного роману-серіалу «Потягуськи» наприкінці книжки – не все здається таким простим… Звісно, цей твір до пародій не належить, він тут – замість післямови. Авжеж, весело, та й пародійні моменти тут присутні. А в коментарі до пародії «Самокритика» на рядки з вірша Василя Рябого є навіть згадка про дитсадок «Золота жабка» з отих «Потягусьок». От і думай-гадай собі про недоречність! … А завершити ці розпросторені нотатки хотів би одним наголосом: мої, можливо, довгуваті розмисли не можуть (і це – закономірно!) передати увесь аспект думок однієї людини. Бо вони накочувалися одна на одну, наче хвилі велетенського шквалу. Крім того, в інших людей може бути й інше думання. Й від цього невимовно тішуся. Бо факт означає, що книга відбулася. І як тут не згадати промовисті рядки з пародії Сергія Дзюби: Тлумачить вірші – теж велике чудо (Я – лиш поет і зовсім не святий): Це – наче переплюнути верблюда І по веселці річку перейти. Ігор ФАРИНА, м. Шумськ на Тернопіллі

Гумор

193

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃI kе%…iд jmnpngnj

Леонід Михайлович Кнорозок народився 30.10.1958 р. у м. Ніжині. Кандидат фізикоматематичних наук, доцент. Вченийдослідник, викладач. Спеціалізація: фізика напівпровідників та діелектриків. З 1986 р. по 2020 р. – викладач кафедри фізики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Автор 180 науково-методичних робіт. Нині – провідний фахівець з питань цивільного захисту в НДУ імені Миколи Гоголя. Літературні твори публікувалися у пресі, колективних збірниках прози та поезії. Автор поетичних книг, зокрема, «Пританцьовування за плугом» (2004), «Возьми меня в коллекцию любви» (2004), «Софія рюмсає в плече» (2008), «Небайдужі роки» (2009), «Прикладна поезія» (2010), «Осіннє шелестіння» (2016), повістей «Збича мрій» (2014) та «Сміх у кінці тунелю» (2016), збірок іронічної прози та поезії «Не вже – ще мить» (2020), «Бумеранги, назад!» (2021). Деякі вірші покладені на музику і звучали в українському ефірі.

КАЖУ, БО СУМНО… (із циклу «Паралельні історії») Молоді блазні відрізняються від старих лише гнучкістю тіл, а не переконань... Л. Коц-на-БŐбер – Я, Зоряний Скунс, старійший вождь племені Відчайдух-Койотів, кажу вам, молоді воїни: з битви виходити треба з високо піднятою головою… ворога! ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ, Бичий Хвіст?? І не треˊ задиратись!!.

194

Лiтературний Чернiгiв

Знаю, ва́мпум1 мій не до снаги вам прочитати. Його я шифрував. Але не знаю, як. І для чого? Забув уже. Тримайте усно мудрість поколінь.

– От хто були вони, наші старійшини, в пору юності ранньої, багато зим тому? Перспективні дурні!! Життя жорстоко їх редагувало... І нині хто вони?? Уже досвідчені, геть безнадійні бевзі!! Два види їх: одні що думають, те й кажуть, інші кажуть, не думаючи… Тому так мені легко з ними. Свій розум демонструю я мовчанням...

– А з вами розмовляю, бо сумно. Три радощі лишилося мені на схилі років: риболовля, полювання, юні діви… Точніше, сни про радощі оті…

– Куди подінеться душа, думки мої і досвід, коли присяду я знеможений, звісивши втомлені ноги над прірвою каньйону Старих Шептунів? Куди зникне мій незламний дух та неповторна особистість? Туди ж, кажете, куди зникне ця дірка з мого мокасину? Туди ж, куди відлетить дзвін стріли і пружність лука, як тільки лусне тятива?? Помиляєшся, Задертий Стручок, – після мене слова залишаться, слова, що вклав у ваші вуха, блудливі йолопи. Владико, Дух Моніту, дай мені терпіння!!!

– О мудрий спокій, ти могутня сила! Полоще свіжий вітер скальп. То мій...

– О, молодь! Ти, Задертий, що здатний підглядати лиш за скво, достатньо молодими, під час купання… Голова твоя порожня, як нора байбака після викурювання… Слова мої повинні зачепитись за чиєсь серце… За зябра?? Розумник! Дай тобі волю, свого стручка ти стер би до основи… Хоч би об стовп тортур!!! Що ти вибалушив баньки, як той лосось, якого вже забагрили… Підніміть його, бач, як цепонуло! Корчиться… Плачемреготом зайшовся… Ніжками дригає. Навіжений – ну достеменно його татко, Трепетний Битюг, у дитинстві! …………………………………………………………………………..………………………………………………

– Хлопці, сьогодні він зробив пару тяг з люльки миру – я чув амбре канабісу. Тож буде плевулькати нам про знаменні трощі та сідниці своєї скво... …………………………………………………………………………..……………………………………………

– Під час походу на Східні Прерії ми повернулися ні з чим. Наш шаман Кудлаті Ніздрі тіпався і скавулів, качався і пускав зелену піну – просив у Духів перемоги. Даремно! Їхні шамани верещали краще, барабани гупали гучніше… Великий Моніту став на бік ворога. Їхній Бог сильніший! Точніше, шамани і вожді хитріші – надихнули на святе кровопролиття. Війна – найкращий спосіб перетворити мужніх воїнів на стадо баранів, освячених на перемогу з обох боків прерій. З волі великих вождів. Шаманів… Наші Боги слухняні. Їхні теж…

– Ні, ще не хау… Що за хх…, сказав я лишнє… Так вас навряд щоб на-

Гумор

195

дихнути на похід за скальпами… Це я для прикладу – як не треба. Так, ці слова я зняв із язика Замисленого Над Струменем. Його шлях хибний. Про нього не складуть пісень… З того, хто мислить над струменем та промовляє до вітру, мало зиску… Слабо йому трощити голови ворогів томагавком!!! А рот треба зашивати… Всім! Начувайтесь!.. Коли я згадую свої промови, я заздрю німим. Нестриманий язик можуть засмажити. Окремо від тіла. Сумно… Тому продовжую…

– Тоді ми втратили стільки скальпів, скільки не захопили і з того часу, коли Захриплий Півник ще бігав без стегнової пов’язки та дзюрив під вігвам Тривожного Кабанчика, вождя клану Жовтолизів… Наразі наш шаман збирався і на сонце накинути тотем – намисто з жовто-фіолетових іклів. Чи біло-синьо-червоних… Але Верховні Вожді проголосували проти. Велике Світило ж бо таки піднімається зі східних прерій! Але ж сідає на західні…

– Зі скальпами повернулись лише брати Лупаті Бізони. Тепер цих близнюків не розрізниш… О, вони мужні воїни… Обідрали один одного… Веселуни – могутній розум свій надійно заховали… Замислений Над Струменем уже склав пісню про той похід: хоробрість найбільше прославляють боягузи, а благородство – пройдисвіти. Я сам пустив сльозу – таки талант могутній… Так оспівати2 міжплемінні чвари може лиш досвідчений пройдисвіт – його пику хитрющі білі теж хочуть увіковічити на банкноті.3 І до Ради Верховних Вождів він таки проник…

– У мене розтрощене коліно. Це трапилось під час набігу на клан Чорноротих. Славна була битва!! Таки догнав тоді я Прудконогу Качку – не було вибору. То була воля Богів. Такі сідниці!! …………………………………………………………………………..……………………………………………

– Хлопці, не розбігайтесь! Тільки що він добряче приклався до баклажки з вогняною водою! Ось-ось почне казати про священну Камасутру та продані за безцінь землі пращурів… І дивіться – не реготати!.. …………………………………………………………………………..……………………………………………

– Священна Книга блідолицих «Кама З-утра» була виміняна мною на вісім бобрових шкір… Та не дзявуліть – дев’яту шкуру додала вдова Рогатого Єнота… Чорнобурку… Про це ні слова! Блідолиций Педрілль Скотт, торговець вогняною водою, довго не здавався. Вдова переконала… І не тільки його… Багато хто з нею погодився… Вам зарано… Так, у таємному лежбищі… на озерці Жагучої Видри. А як ви про це?.. Та звідки вам знати, як звабливо шарудить зрілий очерет!.. Хто бовкнув «перезрілий»??. О, мудрий спокій, ти могутня сила!

– То був доленосний день. І десь півночі… Я пізнав гармонію зі Стогнучою Пумою. Разів десять… Ну, п’ять… Ніхто вас так не розуміє, як скво,

196

Лiтературний Чернiгiв

що переманює із рідного вігваму до свого! І чого там тинявся Кудлаті Ніздрі?.. Принишк біля дірки, пхав свого носа волохатого у шпарину... Ну, дикун в натурі… Красава! Ми саме пробували «бізон знаскоку»… Завалили… Його, того шамана, що по-звірячому роздував ніздрі, оперіщило великою жердиною вігвама. Одразу ж добавила Прудконога Качка. Вислідила… Підкралась з іншого боку. У неї гострий нюх… Я майже не постраждав. Моя скво мудра – береже свого воїна, бо хто ж буде тягати здобич? Та ні, щелепа моя вивернута, відколи моя вігмамогосподарка знайшла мою колекцію стегнових пов’язок! А наразі вона вже знає, кого товкти для профілактики! Не розумію, хто ж тоді дико ревонув бойовий клич «ДЖЕРОНІМО!!?4»… Та не коли знайшлись оті шнурочки-смужки з бісером і бахромою, а тоді, коли «бізон знаскоку»… Не пускайте слину, то була колекція скальпів… Засушених. Про пов’язки я бовкнув для подразнення… можливо… лишнє… Ніякого «бізона»!.. І не настрибуйте один на одного! Припиніть соромітні жести! Ніяких демонстрацій! Не треˊ задиратись, Бичий Хвіст!!!

– Загадка! Стогнуча Пума муркотлива – розкута без обмежень, але так тваринно заволати, щоб кров у жилах скрижаніла?.. Не знаю… Хіба в парі із Прудконогою Качкою… Коли зчепились… Ото здійнявся гармидер після того утробного рику: загупали барабани війни, заскавуліли собаки… Сусіднє плем’я Настовбурченого Їжака поспіхом знялось на північні стійбища… Рудий пес вождя Захриплого Півника, у якого голова, як у ведмедя, а ікла, що у алігатора… Та не у Півника, у собаки! Той пес, підібгавши хвоста, нарізав круги, допоки не гепнувся у вовчу яму перед таємним лежбищем.., того, на озерці Жагучої Видри… Так, пастку рила Прудконога Качка – очевидно, їй допомагали всі стурбовані скво нашого племені. А там уже давненько сидів сам Півник – оскаженілий пес не впізнав свого господаря!

– Захриплого Півника зібрали докупи і спалили, і прах його розвіяли над Холлівудом – Священним Лісом. Жахіття!... Вищир долі: бач, як небезпечно шукати гармонію у таємних закутах! Тепер та псявура знов служить Тривожному Кабанчику. Власне, сам Кабанчик і вирив яму Півнику… Можливо… Але про це зарано… Подивимось, хто буде зверху… Та я не про «бізона з наскоку»!! Нічого я вам не покажу! Вгамуйся, припини рачкувати… Повний Песець!!! Злізь із Задертого Сучка! Та не буцайтесь!

– Наразі ще не на часі – клан Кульгавого В’юна підманює того собацюру (у якого голова, як у ведмедя, а ікла, що у алігатора!), беконом підхарчовує – чия ж то візьме?! А ще ж плем’я Довготелесого Кролика колобродить у Раді Верховних Вождів… Можуть спихнути не тільки до Глибокого Дупла – до Свинячого Голосу!.. Багато мокасин наслідили

Гумор

197

біля вовчої ями на стежині, що веде до Жагучої Видри – вона вміло приборкує вічний поклик: Обшмульганий Цап, Кровожерливе Зайчатко, Покоцаний Вовк, Сивий Котяра, Картавий Жайворон, Кульгавий В’юн, Вузлувата Дупа… Ну, і Свинячий Голос, звичайно! Сліди його мокасин двічі переплітаються з відбитками його ж рук!!! Це ще далеко не повний перелік імен уславлених воїнів, що перевіряли там пружність і твердість своїх переконань. І досить успішно… Що там таке, Лисий Вуж? Негайно прибери руки! Що ти там ховаєш?? Таткові своєму покажеш… чи мамі… І де моя баклага? Шаман Кудлаті Ніздрі наразі з вивернутими і настовбурченими дихальними отворами. Новий вождь висував його в перший ряд при бойовому поході – для залякування ворога, сіяння жаху… Та де там – у старого хитруна завжди відмазка: я, мовляв, підманюю перемогу, спілкуючись з Великим Моніту. А сам ховається за Відхожий Валун, гупає в бубон, гриби жує, травичку курить, качається, теж дриґає ніжками, слинить місцину під собою… Підманює перемогу він… Никає між вігвамами – куди б ще ніздрі встромити? Прудконога Качка не даремно розгорнула його мордяку, оперіщивши довбнею… Так від нього не тільки Жагуча Видра відвернеться, а й сам Великий Моніту!.. Але мені начхати… Не на Моніту начхати, а на те, що Видра відвернеться… Один з основних законів прерій – всім на всіх начхати. Вам – на мене, мені – на вас… Вам так хочеться слухати, як мені розповідати… Та що це я? Мої слова повинні летіти, мов стріла, а вони стрибають, як камінець по виступах, що зірвався зі стрімкої скелі каньйону Старих Шептунів… Пора освіжити пам’ять…

– Ще один з неписаних законів прерії – сильний має право зжерти. Слабий має право бути з’їденим. Так звелів Великий Моніту. Але на все треба начхати, бо важко. Особливо слабим... Ні, на Моніту чхати не варто… Допоки він не перетягне вас на бік більшості – до всіх пращурів, у країну Духів, багату на дичину… Тільки там по-достоїнству оцінять ваше чхання, Блаженний Баранчик і Блазнювата Вівця! Не треˊ задиратись і забуватись! …………………………………………………………………………..……………………………………………

– Хлопці, віддайте той гарбуз! Ні, доливати не потрібно… Ось-ось казатиме про головне. Допоможи йому, Великий Моніту – він уже визрів для доленосних висновків… …………………………………………………………………………..…………………………………………… Я, Зоряний Скунс, найстарший із старіших, вождь племені Відчайдух-Койотів, не бачу поваги на ваших обличчях, юні воїни, при естафеті мудрості пращурів. І на повільному вогні, і коли з вас луплять скальп – у

Лiтературний Чернiгiв

198

справжнього воїна завжди кам’яне обличчя. Слова мої ви самі повинні уважно і бережно знімати з язика мого, вкладать у вуха свої і нести через всі зими і літа, через Хребет Світу5, хвилі Великої ріки6 і Батька Вод7, аж поки Великий Моніту не скаже: «Годі!!»

– А ви шкірите зуби, пики розпливлись… Наче Стогнуча Пума вже муркоче, кусає за вушко і грається з вашими засаленими пасмами, які завжди готові у вигляді скальпу прикрасити спис оскаженілого, мужнього бовдура з чужого роду-племені… А що ви ще хочете? Це велика честь і слава… слухати мої слова… Про вас складуть пісні. Подайте мені ту баклажку… Мудрість моя бездонна. Щось там на дні…

– Ага, з блідолицими легко домовитись. Вони хитрі на свою користь… Поки ми самостверджувались, облуплюючи один одного, блідолиці зганяли нас у резервації. Лише Скажений Кінь8 топтав свою стежку: оту стежину в ріднім краї – одним одну, одним одну біля воріт…

– А свої землі ми проср… продали9. Ні, на це начхати не можна: є речі, чхати на які – табу! Порушите цей закон прерій – не стане прерій! Точніше, вони стануть не нашими! Прогнеться Хребет Світу! І прерії, і каньйони, і хвилі Батька Вод – і все останнє ми відберемо у нащадків… А тепер хау, я все сказав! НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ 1 Ва́мпум — нанизані на мотузки (ремінці) циліндричні намистини з раковин, що служили північноамериканським індіанцям для різних цілей, зокрема для збереження інформації.

2 Співанка племен групи сіу: лакота – ті, хто живе на заході, дакота – на сході, накот – в центрі.

3 На банкноті п’ять доларів (1899) розміщений портрет Біжучої Антилопи (Running Antelope), вождя племені хункпапа (група народів сіу).

4 Джеронімо (Geronimo) або Гоятлай (Goyaałé), «Той, що позіхає» (1829–1909) – легендарний ватажок чірікауа-апачів, який протягом 25 років очолював боротьбу проти вторгненняя США на землю свого племені. Клич «Джеронімо!» використовується у повітряно-десантних військах США під час стрибка з літака. У 1940 році рядовий-десантник на ім’я Ебергард запропонував товаришеві використовувати за бойовий клич ім'я індіанця з переглянутого напередодні фільму. Через деякий час весь загін люто кричав «Джеронімо!» при десантуванні з літака, а сьогодні цей клич є вже традиційним для ПДВ США. Як бойовий вигук, що символізує лють, відвагу і віру у перемогу (схоже за значенням з «Ура!» і японським «Банзай!»), клич «Джеронімо!» згадується в різних творах літератури,

Гумор

199

кіномистецтва, комп'ютерних іграх. «Джеронімо!» використовує герой британського фантастичного серіалу Доктор Хто, Агент Джонні Інгліш, стрибаючи з парашутом з гелікоптера, а також полярні ведмеді, стрибаючи в замерзле озеро, з мультфільму «Балто».

5 Хребет світу – так називали Скелясті гори Чорноногі, ніітсітапі, «оригінальні люди» – група корінних американських народів у США та Канаді, яка складається з чотирьох споріднених племен: північні пікані, південні пікані, кайна та сіксікі.

6 Міссу́рі – притока річки Міссісіпі, Чорноногі називають її Велика Ріка.

7 Міссіссіпі – індіанці племені оджибве називали цю ріку Батько Вод.

8 Скажений Кінь (Crazy Horse) – військовий вождь племені оглала у союзі з семи племенами дакота. Син шамана, його мати померла молодою, і її замінила жінка з племені брюле, сестра відомого вождя Плямистий Хвіст. При народженні отримав ім'я Кучеряве Волосся. У дитинстві його навчали батько і воїн з ім’ям Високий Хребет, відомий під кличкою Горб. Згодом отримав ім'я Скажений Кінь. Боровся проти федерального уряду США, брав участь у Повстанні Червоної Хмари, підтримав обрання вождя Сидячого Бика верховним вождем сіу. Скажений Кінь цурався білих людей, залишався замкнутим, тримав армійське командування в постійній напрузі. Коли поповзли чутки про його бажання знову повернутися на стежку війни, Скаженого Коня заарештували. Вождь був доставлений у Форт-Робінсон, де за нез'ясованих обставин був убитий у 1877 році. Йому було близько 37 років. Пам'ятник Скаженому Коню – найбільший у світі меморіал, присвячений індіанському вождю. Висічений з суцільної скелі, Блек-Хіллс, штат Південна Дакота, США. Будівництво меморіалу розпочате в 1948 році. Автор проєкту – Корчак Зюлковскі помер у 1982 році. Будівництво продовжується за розробленими Зюлковскі докладними ескізами. В 1998 році було завершено 26-метрову голову вождя, наразі робота ведеться над 66-метровою головою коня. Через нестачу коштів будівництво меморіалу виконується групою ентузіастів, вкрай повільно і в міру надходження коштів. Основна частина коштів надходить від відвідувачів, кількість яких становить близько мільйона на рік. Закінчена фігура буде мати 195 метрів ширини і 172 заввишки, що значно перевищує за розмірами меморіал Американським президентам на горі Рашмор і на кілька футів вище, ніж Монумент Вашингтона.

9 Продали, напр. Манхе́ттен (Manhattan) – один із п'яти міських округів у місті Нью-Йорк. У 1626 році директор Нових Нідерландів викупив у місцевих індіанців весь острів за речі, що коштували тоді 60 гульденів (24 долари). Нинішня оцінка цих земель – орієнтовно 49 млрд доларів. м. Ніжин

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 4 (96) 2021 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – церква Архістратига Божого Михайла, м. Бобровиця Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 16.12.2021 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,5. Обл. вид. арк. 12,5 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0023. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661