30
Лiтературний Чернiгiв
розступилися, охоплюючи широким півколом сріблясто-сіру глибінь вирізаної в льоду у формі чималого хреста ополонки, у «головах» якої іскрився червоною буряковою фарбою іще один хрест, змайстрований з витягнутого з ополонки льоду. Он воно яка Йордань! Сонце уже зійшло з полудня, довшали тіні. Вздовж річки тягнуло колючим вітерцем, але мороз був не сильний. Голубіло чисте, без єдиної хмарочки небо. Батюшка знову читав якусь молитву, до якої Малюк до дослухався, спостерігаючи, як з обережною почерговістю спускаються з берега на лід запряги і займають вільне півколо – саньми до хреста, а кіньми зовні. Саней було п’ятеро і серед них – діда Нецька з лозяною широкою кошівкою. На кожних санях купами лежали чекмені, кожухи, шуби. Малюк раптом збагнув, що ці сани для тих, хто прийматиме йорданську купіль. Молитва скінчилася. Заспівала півча. Батюшка, обережно ступаючи, підійшов до ополонки і, взявши з рук служки великого, блискучого хреста, опустив його у воду. Люди хрестилися, хтось ставав на коліна. Священик вийняв з води хреста, знов прочитав коротку молитву і благословив тим хрестом людність на усі чотири боки. Перша частина йорданського дійства скінчилася. Усі одразу загомоніли і поважно, хрестячись, почали підходити зі своїми посудинами, щоб набрати тепер уже святої йорданської води. Тим часом біля саней зібралися купальники. Підійшов сюди і священик зі своїм почтом. Домовлялися про черговість купелі. Троє молодиків збиралися, як завесніє, в далеку дорогу аж на Січ, просили благословення. Четвертий – уже немолодий і дуже зажурений чоловік, прагнув змити якісь гріхи, але про них він довірився тільки на сповіді… Малюк слухав ці перемовини упіввуха. Він дивився на червоний льодяний хрест. Сонячні промені ламалися в ньому, іскрили, відбивалися прозорою блакиттю там, де фарба залишала патьоки. Під тим блиском і, водночас, під тамованим острахом випробування хлопцеві раптом впливло в пам’ять ясне, мов на іконі Богородиці, видиво. Його, зовсім малого, тримає на руках вродлива жінка – матінка, притискає обіруч до себе і наказує: «Тікай, Омелечку, від біди, біжи до річки, в очерет, там тебе лиходії не знайдуть». І Омелько біжить крізь високе жито навстріч західному сонцю, на ще зелених верхівочках колосків міниться червоне проміння… – Не передумав у Йордані хреститися, – одірвав хлопця від спогадів трохи суворий голос священика.