Page 1

Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» // Слово Просвіти. – 2016. – 5 вересня.

Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» Людмила Таран — В Україні останнім часом побільшало “ренесансних особистостей”. Ось і Ви маєте кілька творчих іпостасей: поетеса, перекладачка, художниця. Журналістикою на мистецькі й публіцистичні теми заробляєте “на хліб”. Тож де берете час на все? І чи не доймає іноді думка, що “розкидаєтеся”? Яка ваша найбільша творча пристрасть? — Розкидатися не доводиться, людині відведено не так багато часу загалом, а тим паче тих годин, які хочеться присвятити улюбленому заняттю. До системності мене привчили батьки. Внутрішня дисципліна стала у нагоді на все життя, бо навіть у журналістиці довелося часто поєднувати багато ролей. Не зраджуючи радіо, одночасно працювала у двох газетах і журналі, на телестудії, де створила художній проект, що був на екрані кілька років. Власне, ніколи не займалася творчістю, “аби кимось бути” чи називатися. Журналістикою марила ще з одинадцяти років, а вірші почала писати значно раніше. Але до величезного переліку газет і журналів, які передплачували тоді мої батьки-педагоги, я додала чималенький свій список, аби, крім художньої літератури, ще читати публіцистику. І все, що потім писала, знімала, записувала на радіо, ніколи не було заради професії як такої, а мало творчу спонуку. А щодо віршів, то поезія, на мою думку, дається, як колір очей, — назавжди. Я пишу вірші все життя, але тільки коли вони не дають мені спати. Я “неговірка” поетеса: в мене небагато книжок, але всі ті рядки покликані дуже сильною емоцією. Це відчувають у моїх віршах навіть ті, хто читали їх у перекладах. Про це я почула, зокрема, від польського поета Марека Вавжкевича на поетичному фестивалі “Варшавська осінь”, а також від Ольги Кумуржі, яка переклала мої вірші грецькою і передала мені потім враження грецьких письменників. У моїй поетичній книжці “Білу лампу внесу тобі в ніч” є вірш “Муза”, один із тих, що перекладені італійською, і який отримав відзнаку міжнародного поетичного фестивалю в Італії “Стіни міста Поезія”. У ньому писала про “недоречні… полотняні балетки із атласних лент”, на яких прилітає Муза. Але, відверто кажучи, коли почала всерйоз писати картини, дуже боялася, що мене раптом покине поезія. Та й понині насторожі, коли тривалий час не пишуться вірші. Однак виділити найбільшу творчу пристрасть не можу, бо


інколи “малюю” на полотні ті ж самі теми, які виражені вже строфами, і навпаки. Однак і поезія, і малярство разом дуже підтримують мій душевний стан у години найскладніших випробувань. — Ви не загубили “внутрішню дитину” — попри випробування. Що саме дало Вам дитинство? — Я б назвала раєм краєвиди мого дитинства, які, на жаль, докорінно змінилися з часом. А тоді я жила уявленням, що так є всюди на землі, як перед моїми очима: високі пагорби правобережного Придніпров’я, засипані блакитними й жовтими підсніжниками та фіалками навесні, гаї, повні птаства, а на лугах, ближче до Дніпра, — білі дикі тюльпани. Я таких потім ніколи не зустрічала. Кожен із пейзажів мого дитинства — чи то одинока вишенька на узгір’ї, залита сонцем, чи то водяні півники з прозорими бабками над ними, дерев’яний вітряк на пагорбі просто над нашим двором — потім щось подібне бачила у живописі різних художників світу. Зрозуміло, що ця оаза була наповнена так само трудами і драмами історії, але насиченість красою і буянням природи, її ароматом, співом птахів на цих квадратних кілометрах перевищувала все інше, що побачила згодом. Нещодавно зателефонувала моя родичка із Черкащини і розповіла, що відвідала місце, де стояв будиночок на дві вчительські родини. Там минуло моє раннє дитинство, доки батьки не звели окремий дім. Нині ж на місці нашого двору — дитячо-юнацький табір “Холодноярська республіка”, бо там дуже мальовнича місцевість. І ще вона додала: “Птахів там і досі безліч — усі співучі, і жодного горобця”. Ще мій дідусь Олександр знав про Артанію, і ось тепер цю версію знов обстоюють мої земляки, мовляв, саме територія нашого і низки інших сіл у далеку епоху була островом, двома рукавами обіймав його тоді повноводий Дніпро. Та й згадки про ріку Суга, від якої ще за моєї пам’яті залишилися в селі левади з озерцями і пратвами, вказують: наші височини й пагорби були окремим острівним суходолом. А якщо це легендарна Артанія — то вона і є батьківщиною давньої цивілізації. Кременчуцька ГЕС поховала не тільки родючі землі, а, очевидно, й багато артефактів, яких уже не дістати. Саме у наших місцях найбільше було рідкісної флори і фауни, занесеної потім до Червоної книги. Про великих черепах, завбільшки з мідний тазик, ще розповідали, як очевидне, у часи моєї юності. А ось унікальні знахідки черняхівської культури римського часу розкопані археологами і біля моїх Лесьок. Повертаючись до моїх вражень від історії Італії, де я захопилася розвідками етруської культури, я б сказала, що і в нас нарешті з’явилися хоч поодинокі спроби розширити часовий відрізок у дослідженні історії народів, які населяли територію нинішнього Подніпров’я, — поза усталені півтори тисячі


років. А це важливо для ідентифікації сьогоднішніх українців, бо людина, як відомо, мало змінилася за часів цивілізації. Наші далекі предки в багатьох сферах були талановитішими, ніби мали “третє” око, що давало їм можливість бачити світ багатовимірним. Взяти хоча б історію мозаїк Софії — донині сучасні художники не можуть розгадати, як зумів давньоруський майстер за день викладати мініатюрними камінчиками неймовірно велику площу, межі суцільного мозаїчного полотна визначили на дотик, бо стики зовні непомітні. Або ж керамічні плити, якими колись була вкрита підлога Софії, — наші сучасні технології не спроможні забезпечити виготовлення плит такого розміру — 71х71 см, лише учетверо менших. Мені про це розповідав наш талановитий реставратор — подвижник Леонід Тоцький, який мріє відновити Софію у її первозданному вигляді. Повертаючись до Вашого запитання: відчуття неймовірної загадки й екзотичності моєї етнічної вітчизни живе з дитинства і не минає попри всю сіль гіркого досвіду, життєвого й історичного. Додам лише, що в моєму рідному селі раніше дуже шанували поетів і художників. У кожній хаті були на стінах народні картини. А в моєму роду розповідали про родичахудожника, на жаль, не збереглося його ім’я, був навіть пейзаж із пасікою, який потім десь зник у революціях чи війнах. Малював і писав вірші мій батько, філолог за покликанням, до війни вчився на філологічному в педінституті, а вже опісля перейшов на математичний. І не можу не згадати епізод, про який дізналася у недавні роки — про маму, яка пішла в засвіти так рано. Односельці її згадували ще юною вчителькою із дуже красивим голосом. Вона настраждалася з дитинства від мачухи (я писала про це у “Родинній баладі”) і до заміжжя змушена була поневірятися в тому ж непривітному домі. То вечорами її тоненьку постать бачили біля високого явора, і все село чуло голосочок, коли вона співала “Ой, не світи, місяченьку”. Для мене це якийсь аж кінематографічний кадр, що крає душу. Тому в моїй творчій біографії усе з ключів роду. — Ви згадували про роль книжок у Вашому становленні. Коли б довелося раптом — як у страшному сні — скоротити власну книгозбірню до десятка примірників, що залишили б? — Шкода було б залишити багатьох улюблених авторів поза списком, та на кожен життєвий етап приходять нові імена і твори. Протягом нинішнього року на моєму столі “Мій Шевченко. Есе, мистецькі твори” Миколи Стороженка — унікальної постаті в нашому образотворчому мистецтві та посправжньому духовної людини. Мені й тепер дуже не вистачає спілкування із ним. Микола Андрійович був дуже уважним до мого малярства і поезії, а в етруських розвідках вбачав ледь не особливий сенс. За три дні до того, як він пішов від нас у кращі світи, ми розмовляли з ним про Джотто.


Про кожну книжку “зі списку” мала б хоч трохи сказати, чому вона важлива для мене сьогодні, та відповідь була б занадто розлогою. Це “Нове життя” Данте, “У пошуках втраченого часу” Пруста, “Мандри по святих місцях Сходу” Василя Григоровича-Барського. Чи “Мікеланджело” Карела Шульца, “Поетичні твори” Володимира Свідзінського, “Камо грядеши” Генрика Сенкевича, “Римські оповідання” Альберто Моравіа та “Книга душі, іменована Злото” Петра Могили. А ще “Etrushi la vita quotidiana” — “Повсякденне життя етрусків”. — Чи читали в молодості книжки, заборонені режимом? — Ще у студентські роки таку книжку мені дав почитати вдома мій батько, це “Один день Івана Денисовича” О. Солженіцина. Пригадую і мою реакцію на образ головного героя, сказала тоді татусеві: “Якийсь він добрий “пристосуванець”, якийсь жалюгідний”. Бо ж вихована була на пафосі героїзму тодішньої літератури. А батько сумовито відповів: “Дуже точно все описано, у тих нелюдських умовах було важливо, щоб людина, яка прагне вижити, взагалі не втратила людських рис”. Він-бо мав право так казати після півторарічного досвіду концентраційного табору в Німеччині й виснажливої роботи в шахті, де ледве не загинув від голоду, а потім спроби втечі і знов полону. Так я отримувала потроху уроки історії. — Яку рису не любите в собі й хотіли б перетворити на конструктив? — З-поміж інших особливо заважає вразливість, коли занадто болісно переживаю значні неприємності й поразки життя, а трапляється, що й перебільшую несуттєві, яким не варто надавати уваги. І так само занадто чутлива до зачудування красою, яка мені здається розлитою у природі й людській сутності. Тому якісь її прояви я теж нерідко проживаю, як ейфорію, а згодом настає досада й розчарування. Не маю сподівання, що цієї риси зможу позбутися, бо якоюсь мірою вона має прямий стосунок до творчості. Але з досвідом літ тепер тримаю у думці цю поправку на мої “густі барви”, кажу собі: “Ну, така я недосконала ще й у цьому…” Іронія — непогані ліки. — Чи обов’язково нині письменникові бути у соціальних мережах? Які плюси й мінуси? — Це дуже індивідуально. Для молодшого покоління письменників, здається, не постає питання, чи бути. Для мене ж це лише можливість оперативно дізнатися про літературні та інші мистецькі події чи подекуди щось повідомити про свої. Однак я не “зависаю” там надовго, та й буваю зрідка, шкода часу. Повертаючись до початку нашої розмови: “тих годин, які можна присвятити улюбленому заняттю”…


Довідка Валентина Давиденко народилася в селі Леськи Черкаського району Черкаської області. Поетеса, перекладач, журналістка, головний редактор громадсько-політичних та суспільно-економічних програм ТВО Радіо “Голос Києва”, авторка і ведуча програм “Світ розмаїтий”, “Портрети і дзеркала”, “Художнє ательє”. Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. Лауреат літературних премій ім. Бориса Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитченка, мистецької премії “Київ”. Авторка 4 поетичних книжок, 8 персональних художніх виставок, 14 телефільмів про українських художників. За поезіями Валентини Давиденко створено альбом джазових пісень композитора Івана Тараненка “Майстер снів”.

Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди»  

Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» // Слово Просвіти. – 2016. – 5 вересня.

Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди»  

Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» // Слово Просвіти. – 2016. – 5 вересня.

Advertisement