Таран, Людмила. Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» // Слово Просвіти. – 2016. – 5 вересня.
Валентина Давиденко: «Поезія дається, як колір очей, — назавжди» Людмила Таран — В Україні останнім часом побільшало “ренесансних особистостей”. Ось і Ви маєте кілька творчих іпостасей: поетеса, перекладачка, художниця. Журналістикою на мистецькі й публіцистичні теми заробляєте “на хліб”. Тож де берете час на все? І чи не доймає іноді думка, що “розкидаєтеся”? Яка ваша найбільша творча пристрасть? — Розкидатися не доводиться, людині відведено не так багато часу загалом, а тим паче тих годин, які хочеться присвятити улюбленому заняттю. До системності мене привчили батьки. Внутрішня дисципліна стала у нагоді на все життя, бо навіть у журналістиці довелося часто поєднувати багато ролей. Не зраджуючи радіо, одночасно працювала у двох газетах і журналі, на телестудії, де створила художній проект, що був на екрані кілька років. Власне, ніколи не займалася творчістю, “аби кимось бути” чи називатися. Журналістикою марила ще з одинадцяти років, а вірші почала писати значно раніше. Але до величезного переліку газет і журналів, які передплачували тоді мої батьки-педагоги, я додала чималенький свій список, аби, крім художньої літератури, ще читати публіцистику. І все, що потім писала, знімала, записувала на радіо, ніколи не було заради професії як такої, а мало творчу спонуку. А щодо віршів, то поезія, на мою думку, дається, як колір очей, — назавжди. Я пишу вірші все життя, але тільки коли вони не дають мені спати. Я “неговірка” поетеса: в мене небагато книжок, але всі ті рядки покликані дуже сильною емоцією. Це відчувають у моїх віршах навіть ті, хто читали їх у перекладах. Про це я почула, зокрема, від польського поета Марека Вавжкевича на поетичному фестивалі “Варшавська осінь”, а також від Ольги Кумуржі, яка переклала мої вірші грецькою і передала мені потім враження грецьких письменників. У моїй поетичній книжці “Білу лампу внесу тобі в ніч” є вірш “Муза”, один із тих, що перекладені італійською, і який отримав відзнаку міжнародного поетичного фестивалю в Італії “Стіни міста Поезія”. У ньому писала про “недоречні… полотняні балетки із атласних лент”, на яких прилітає Муза. Але, відверто кажучи, коли почала всерйоз писати картини, дуже боялася, що мене раптом покине поезія. Та й понині насторожі, коли тривалий час не пишуться вірші. Однак виділити найбільшу творчу пристрасть не можу, бо