Дніпровський район: мій, твій, найкращий!

Дніпровський район: мій, твій, найкращий! [Електр. ресурс] // Об»єднання «Самопоміч»: В єдності – сила! : Facebook. – Текст. і граф. дані. – К.: 2016. – Режим доступу: https://www.facebook.com/samopomich.kyiv.dniprovskij/posts/165826985773801 3:0 Дніпровський район: мій, твій, найкращий! «ПІДИ І ПОДИВИСЬ», - таку програму започатковує ініціативна група ГО «Самопоміч» Дніпровського району. Буде визначено 10 найвідоміших місць, які потрібно побачити, потрібно знати, якщо проживаєш у Дніпровському районі. Лівий берег... Ця назва частини Києва несе в собі щось символічне, знакове. Якщо я живу на лівому березі, то повинен знати його, а також його історію, визначні місця. Дніпровський район знаходиться саме на лівому березі одвічно могутнього українського Дніпра. Дніпровський район – найбільший у Києві та був утворений 23 травня 1969 року. Він став другим лівобережним столичним районом після Дарницького. Назва цілком логічно виникла від славного Дніпра, що омиває територію району. Втім, ця назва ніколи не підкреслювала індивідуальність Дніпровського району. Тим більше, що 30 грудня 1987 року частину території району, зокрема й ту, де тече Дніпро, подарували новоствореному тоді Ватутинському району столиці (з жовтня 2001 року – Деснянський). Загальна площа Дніпровського району становить 6900 гектар або 16% території міста. Населення – 345,7 тисяч мешканців. Він межує з Деснянським, Дарницьким, Подільським, Печерським та Оболонським районами столиці. Загальна площа зелених насаджень складає 3448 гектар. До них увійшли парки культури та відпочинку «Перемога» і «Гідропарк», 16 парків, 29 скверів, 10 бульварів, 5 захисних зон. Загальна довжина шляхів складає 133,7 км. Через Дніпровський район проходить СвятошинськоБроварська лінія метрополітену та Південно-західна залізниця. Ось така промовиста, та все ж прісна статистика. Проте насправді, Дніпровський район – це своя особлива енергетика, прекрасні дружелюбні люди і цікава історія. У давнину лівий берег Дніпра був зовсім пологий. Це були широкі, більше трьох кілометрів, луги, за якими ріс густий ліс із річками, озерами та болотами. Долини та луги непомітно переходили в болота й озера багаті на рибу. У VІІІ – ХІІ століттях великі князі Київської Русі зі своїми дружинами любили бувати на лівому березі Дніпра, багатому звіром, рибою. Вони там полювали й відпочивали. В XI столітті, об'єднавши полян, древлян, сіверян, уличів та тиверців, Київ став політичним центром східних слов'янських племен і утворив велике князівство – Київську Русь, через яке проходили зовнішньополітичні та

торговельні зв'язки з іншими державними утвореннями Європи. З тих часів походить і назва «Дарниця». У ІХ – ХІІ століттях на лівому березі Дніпра, навпроти Києва, було місце стоянки зарубіжних посольств, які чекали прийому у Великих князів із дарами. Так, напевно, склалось: щоб потрапити до Великого Києва, треба було йти в Дарницю. Навіть казали: «Без дарів не ходи, без поклонів не приймуть…». Звідси й пішла «Дарниця» – від «дар» і «ниць». Є також версія, що назва походить від річки або озера Дарниця. А ще тому, що ці землі були даровані монастирям. Та жодна з версій не підтверджена документально. Вважається, що перша письмова згадка про Дарницю з’явилась у 1509 році. У стародавніх слов'янських рукописах згадується, що великий литовський князь подарував МикільськоПустиному монастирю ділянку берега на річці Дарниця. Монастир у той час скуповував лівобережні землі, звідси й назва місцевості. З територіями вздовж Дніпра та на Дніпрі, а відтак Дніпровським районом Києва, пов’язані цілком реальні історичні особи. Зокрема: XI ст. - Дочка половецького хана Тугоркана (Тугорхана), вона ж дружина князя Святополка Ізяславовича жила у своїй літній резиденції на сучасному Трухановому острові.

XVI ст. - Кошовий отаман запорозький Остап (Євстафій) Дашкевич володів землями на сучасному Воскресенському масиві.

XVII ст. - Сімеон Олелькович мав тут замок, городище якого називалося Олельковим.

XVIII ст. - Київський губернатор князь Дмитро Голіцин відібрав ці землі у Воскресенській церкві, якій вони тоді належали на користь київських губернаторів. Сьогодні до складу Дніпровського району Києва входить, як мінімум, 22 історичні житлові місцевості. Серед них – Микільська та Передмостова слобідки, земля Євстафієва (Городець), Русанівські сади, Березняки, Труханів острів. Микільська Слобідка Сліди перебування людини на території Микільської Слобідки були виявлені у 1890 р. українським археологом Біляшевським Н. Ф. і датуються кінцем Кам’яного і кінцем Неолітичного періодів (IV – ІІІ тис. до н.е.). На місці неолітичної стоянки були знайдені знаряддя праці, гончарні вироби, наконечники стріл, кремнієві вістря, інструменти для обробки дерева у відкладеннях річкового піску на глибині близько 1 метра. У III – II ст. до н.е. тут проживали люди, які належали до зарубинецької культури. Микільська Слобідка виникла наприкінці ХV століття. Інші назви - Земля Напівкнязівська, Слобода, Микільське, Червоний Двір, Лівобережний. Назва слобідки походить від назви Свято-Микільського монастиря, який знаходився на Печерську і володів цим поселенням. У XVІІІ столітті у селянській частині Микільської Слобідки знаходилась дерев’яна церква з погостом, яка проіснувала до 1880 року. У цій місцині бували Тарас

Шевченко та його друг художник Михайло Сажин. Вони любили малювати ескізи місцевостей навколо Києва. Тоді ж, до будівництва Миколаївського Ланцюгового мосту (1848–1853 рр.), тут діяла поромна та човникова переправа. Саме на ній Тараса Шевченка заарештували. А 6 травня 1861 року, по дорозі з Петербурга до Канева, домовину з тілом Тараса Шевченка привезли в Микільську Слобідку. Там, на базарній площі, приблизно де зараз розташована станція метро «Лівобережна», відбувся траурний мітинг, на якому промови виголосили українською, руською, польською й сербською мовами. Наступного дня по Ланцюговому мосту тіло перенесли на правий берег, до церкви Різдва на Поштовій площі. Місцевість Червоний Двір («трактир міський, названий як «Червоний») знаходився на Микільській Слобідці, в районі сучасного Театру драми і комедії. З кінця XVIII століття тут розміщувався дерев'яний трактирний будинок. Його збудували близько 1799 року повторно на місці колишнього за проектом тодішнього головного київського архітектора Андрія Меленського. З XVIII століття Слобідка відома як робітниче селище. Жили в ньому переважно робітники заводу «Арсенал». Але слід пам’ятати, що до 1903 року Микільська Слобідка, як і все Київське лівобережжя того часу, входила до складу Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. З 1903 ж року ця місцевість стає адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості. В цей же час селище стає улюбленим місцем зустрічей різних змовників і конспіраторів, зокрема, членів нелегального студентського товариства «Союз київських земляцтв і організацій», більш відомого тоді під секретним назвою «Семен Семенович». У 1923 році Микільську Слобідку включають в межі Києва. Навесні 1943 року, нажаль, її чекає доля багатьох прибережних селищ: при підготовці німцями оборони селище спалили. Після війни цей район почав відновлюватися за рахунок приватного індивідуального будівництва. В 70-ті роки XX століття велику частину колишньої Микільської Слобідки зносять, а на її місці зводять житловий масив Лівобережний. Оскільки місцевість періодично затоплювали весняні розливи Дніпра, ділянки заплавної території наростили за допомогою гідронамиву. Активно забудовували масив, в основному, протягом 1974 - 1980 років. Тут з’явились 9, 12-ти 16-поверхові житлові будинки. Сьогодні Микільська Слобідка знаходиться між Броварським проспектом, вулицею Марини Раскової, залізницею, Русанівськими Садами і Русанівською затокою. (Далі буде...)