Історія [Гідропарку і Труханового острова]

Історія [Гідропарку і Труханового острова] // // Киевский Гидропарк [сайт]. – Текст. дані. – К.: 2010-2016. – Режим доступу: http://gidropark.org.ua/index.php?option=com_content&view=section&layout=blog&id=2&Itemid= 4 (21.03.2016) Історія [Гідропарку і Труханового острова] Як використовувалися київські острови та прибережні урочища в давньоруський час? Інститутом археології НАНУ в різних частинах Труханового острова виявлено артефакти ХХІІІ ст. Крім того існують відомості про те, що під піщаними дюнами в районі озера Бабине знаходиться городище, що існувало на Трухановому ще в Х ст. і звалося – Ольжичі, бо належало княгині Ользі. З далеких часів дійшло до нас найдавніше оповідання, що ймовірніше за все, стосується Труханового острова. Року Божого 968-го вперше печеніги насмілилися напасти на Київ (див. епіграф). Мабуть, саме на Трухановому розташовувався їх табір. Вороги не квапилися, бо добре знали, що в той час київський князь Святослав з основними збройними силами був далеко – воював на Дунаї. Тоді, за переказом, один хлопець пробрався крізь печенізький стан за Дніпро та повідомив про біду воєводу Претвича. Той, граючи в сурми, підійшов з лівого берегу до Києва і ввів в оману печенізького князя, вдавши із себе передовий загін Святославового воїнства. Тоді вдалося перевезти за Дніпро княгиню Ольгу з онуками. А згодом вже й сам Святослав прийшов боронити Русь… Те, що дніпровські острови в ті часи були плацдармом для нападів кочовиків на київські передмістя, підтверджує знахідка бронзового ідола в Матвіївській затоці Труханового острова. Вважається, що свою назву Труханів острів отримав в часи київського князя Святополка Ізяславича (1093-1113 рр.) – одна з його жінок була дочкою половецького хана Тугоркана та мала резиденцію на острові. За свідченням путівника Шероцького, у ХІІ-ХІІІ ст. на північному кінці Труханового було с. Увятичи, в якому 1103 р з ініціативи князя Володимира Мономаха (Великий київський князь у 1113-1125 рр.) відбувся з’їзд князів щодо оборони південно-руського приграниччя від половців. «В лето 6611. Вложи Богъ ву серьдце Русьскимь княземъ мысль благу, Святополку [и] Володимиру, и снястася думати на Долобьске; и седее Святополкь се своею дружиною, а Володимеръ съ своею дружиною, а въ единомь шатръ». Через вісім років з ініціативи Мономаха князі знову зустрічаються біля Долобського: «И приде Володимеръ, и сретостася на Долобьске, и седоша ве единомъ шатре». Путівник «Київ» 2001 р. стверджує, що ця зустріч відбулася на городищі (розміром 120х80 м) поблизу оз. Гнілуша. Частина дослідників же відносило місце зустрічі до якогось з лівобережних заплавних озер. То де ж розташовувалися Увятичі та Долобське озеро? Частина дослідників вважає, що Долобське озеро розташовувалося на Трухановому і відповідає сучасній системі озер Бабиного на Трухановому острові, що тоді складали одне ціле з сучасною Матвіївською затокою. В такому випадку пункт зустрічі князів міг знаходиться на обжитому ще з часів княгині Ольги та дочки Тугоркана городищі на Трухановому. Втім, на нашу думку, розгадка пов’язана не з Матвіївською затокою та озерами системи Бабиного, що утворилися під час формування західного півострову Труханового внаслідок перевідкладення розмитої в ХVIII ст. Почанинської коси, а з сучасним Долобецьким островом, який в XII-ХІХ ст. являв собою

найбільш східну частину Труханового острова, і відділявся від решти острову затокою, що напевне і звалася Дулебським (Долобським) озером. В наш час це Долобецька протока (Довбичка). Вважають, що назва озера, а згодом острова, походить від слова ―довбанка‖ – човен, видовбаний з цілого стовбура дерева. В давнину такі човни використовували для плавання та рибальства на всьому Дніпрі, від витоків до гирла. Для зборів князі мали використовувати нейтральну територію. Дійсно, всі дніпровські острови в той час до Києва не відносилися. Найближчим з боку суходільного Чернігівського тракту був саме Долобський півострів. Цілком можливо, що саме тут десь і була розташоване місце зустрічей князів. Місце напевне було обжитим, а під шатрами, що згадуються в літописі, слід розуміти шатра князівських дерев’яних теремів. Підтвердження локалізації Долобецького озера на Трухановому (ще раз зазначимо, що Долобецький був його частиною) знаходимо в грамоті Сигізмунда І від 1510р., що передає оз. Долобське у володіння Микільському монастирю: «И мы им на то дали сесь наш лист: нехай они тое озеро наше Долобеск с устьем в острове Тихонове держат». «Озеро Долобоцкое» на Трухановому острові згадується в документах ХVIII ст., існують і свідчення ХІХ ст. Цінну інформацію дає повідомлення Іпатієвського літопису від 1151 року, коли князь Юрий Долгорукий по Десні підійшов до Києва та став біля озера Радунка: «и поиде Гюрги к Киеву и сташа в Родуни». Потім він, прагнучи непомітно обійти Київ, пройшов своїми лодіями Чорториєм та Долобським озером, звідки плив Золочею: «И оттоль Гюрзи сгадав с Володимеромъ съ Давидовичем… и с половци, и хотяшимъ внизъ пойти ке Витичевьскому броду, не смеющиимъ же имъ пустити лодии мимо Киевъ, но пустишая е во озеро Дулебское и оттоле волочиша берегом в Золотчу. По Золотчи же внидоша во Днепр лодъе ихь». Базуючись на цій статті, на роль місця локализації пункту князівських зустрічей претендує і раніш вказане городище (часів Володимира Мономаха) неподалік від гирла Десни поблизу озера, яке зараз звуть Гнілуша. Його позиція у гирла Десни (головний водний шлях з Чернігова та Новгорода-Сіверського) узгоджується з повідомленням літопису про невдалий набіг князя Ігора Святославича на Київ. У 1180 році війська майбутнього героя «Слова о полку Ігоревім» розташувалися поблизу від Долобського озера. Князь привів з собою половців, і розбивши табір, сподіваючись на свою силу, не виставив сторожу. «Половець же бе много и лежахуть безь боязни, надеючеся на силу свою и на Игоревь полкь, и без стороже». За це вони швидко поплатилися. Кияни непомітно підкралися та посікли його війська: «Половци же, видивше, устремишася на не и сразишася съ ними, Русь же потопташа е; Половци же бегаюче передь Русью потопаша мнозе въ Чероторыи». Можливо, північна частина Чорторию і є Долобським озером? Однак в літописі Чорторий згадується і самостійно. На нашу думку, так як шлях Чорториєм в ті часи не був неперервною системою рукавів та складався з протоки вздовж Муромця, затоки між головною частиною Труханового та Долобецький півостровом (Долобецьке озеро), а також системи озер, проток та заток лівого берега, що минаючи Долобецький півострів, лівобережний масив сучасного Венеціанського острову, Осокорки та Позняки, дійсно міг виводити до Вітачівського броду (літописна Золоча, залишками якої є сучасні Русанівська протока, протоки Підбірна, Золоча та Павлівка) Уявлення про самостійність назв цих водотоків внаслідок їх певної ізоляції підтверджується меншою водністю східних рукавів Дніпра в давньоруські часи, в порівняні з сучасністю, так як в районі Києва спостерігається певна аномалія: річка поступово відступає від правого берега, сильніше розмиваючи лівий. Внаслідок цього правобережні рукави поступово відмирають, а лівобережні стають більш глибокими. Сто років тому з настанням літа кияни прагнули виїхати на дачу. Крім популярних ПущіВодиці та Святошина, сполучуваних з містом трамваєм, і Бучі, Ірпеня, Ворзеля, куди можна

було дістатися залізницею, увагу дачників привертали лівобережні Дарниця та Передмостова і Микільська слобідки. ―Життя в Слобідці дешевше, ніж в Києві‖, — слушно зауважував довідник ―Дачник‖ 1909 року. ―Путівник по Києву‖ 1913 року доволі скептично описував Микільську слобідку як ―досить велике, брудне та далеке від примітивного облаштування місце, заселене різного роду майстрами, відставними солдатами і подібним людом та періодично затоплюване під час великих весняних повеней Дніпра біля Києва. Але влітку, завдяки пишній рослинності, близькості ріки Микільська слобідка стає місцем частих відвідин невибагливих киян, які прямують туди на човнах пити молоко в садочках приватних садиб або ласувати раками в одному з кількох трактирів, нещодавно там влаштованих. Для вимогливішої публіки тут існує сад ―Петрівський парк‖ (колишній ―Венеція‖) з музикою та літнім театром. 1912 року відкрився рух мототрамвая між Києвом і Слобідкою через Ланцюговий міст. З відкриттям трамвайного сполучення розвиток Слобідки пішов швидким кроком, і невдовзі вона перетвориться на жваве містечко‖. На Передмостовій слобідці мешкало чимало робітників ―Арсеналу‖ та інших підприємств Печерська, тож побутувала й така назва: Печерська слобідка. У червні 1920 року польське військо, залишаючи Київ, висадило в повітря Ланцюговий міст. Через п’ять років його відбудували за проектом інженера Є. Патона на тих самих цегляних биках. І хоч новий міст уже був іншої конструкції — не ланцюговим, та ще й перейменованим на честь Є. Бош, кияни все одно називали його за звичкою Ланцюговим. Наприкінці 30-х років на Передмостовій слобідці було кілька десятків вулиць, мешкало близько 30 тисяч жителів. У селищі були школа, пошта, аптека, кінотеатр, крамниці. У вересні 1941 року на завершальному етапі Київської оборонної операції підрозділи 4-ої дивізії НКВС та 37-ої армії замінували й висадили в повітря Ланцюговий міст. Загинуло чимало оборонців Києва, які ще перебували на мосту. Решта, вже під вогнем німців, що їх переслідували, намагалася скористались останніми плавзасобами, зокрема буксирними пароплавами ―Алексей Стаханов‖ та ―Фультон‖. Під шаленим обстрілом ворога вони не дійшли до Лівого берега, одержавши пошкодження та сівши на мілину. До того ж, вогонь вели з Лівого берега і свої, вважаючи, що то переправляються німці. На підступах до Ланцюгового та Русанівського мостів радянські сапери залишили мінні поля. Колишній слобідчанин Святослав Боженко із Сан-Франциско, тоді дванадцятирічний школяр микільсько-слобідської школи № 31, згадує: ―Жили ми при битій дорозі, тож з приходом німецької окупації поставили у вітальні нашого будинку німецьких саперів. Щодня біля стіни нашого дому складали вони жахливі штабелі розряджених мін з толом. Витягали їх вони з одного незнищеного прольоту Русанівського мосту… На заплавних луках люди випасали коней. Совєти замінували ці луки, і багато коней потім підірвалось на мінах. Там ми з сусідами знайшли підірвану шкапу, з якої хтось уже зняв шкіру. Мама засолила м’ясо, що живило нас кілька місяців‖. Поруч із зруйнованим Ланцюговим мостом, нижче за течією від його п’яти жовто-цегляних биків, німецькі сапери за 24 години навели 500-метрову понтонну переправу на ґумових

човнах. Потім ще кілька дерев’яних мостів, якими сунули війська й численні валки, заповнюючи величезний простір, куди потрапили в оточення 665 тисяч захисників Києва. Згодом німецька військово-будівельна організація Тодта, широко використовуючи працю військовополонених і місцевого населення, демонтувала всі металеві конструкції знищених мостів і вивезла їх як металобрухт на переплавку. Святослав Боженко пише: ―Восени 1941 року Броварським шосе гнали тисячі військовополонених. Нам, хлопчикам, мами давали картоплю й нарізані шматки гарбуза. Ми сиділи на парканах і кидали це полоненим. Німецькі конвоїри зганяли нас, і розліталися ми, як горобці, але незабаром знову були на парканах. Діти не завжди розуміють страх‖. Гнали останніх оборонців Києва у табори смерті… А коли за два роки Червона армія підійшла до Дніпра, окупанти 26 вересня 1943 року підпалили Передмостову слобідку і Труханів острів, щоб не залишити жодного шматка деревини — універсального підручного плавзасобу для форсування ріки. Уже в листопаді, по визволенні Києва, вздовж биків Ланцюгового мосту, вище за течією, радянські сапери навели понтонний міст. По війні житлова забудова на Трухановому острові та Передмостовій слобідці вже не поновлювалася — ці місця призначалися тільки для відпочинку киян. Нашестя монголів надовго загальмувало розвиток Києва й призвело до його тривалого запустіння. В писемних джерелах XVI ст. згадуються постійні мешканці Труханового острова. Тутешніми луками так само воліли користуватися, як монастирі, так і міщани. У зв’язку з цією боротьбою острів під назвами «Туханів», Тухонів, Трухонів, починаючи з 1508 р. згадується в грамотах польських королів (з 1569 р. Київ увійшов до складу Речі Посполитої – об’єднаної держави Литви та Польщі, під началом короля останньої) та київських воєвод. Так, грамотою київського воєводи А. Немировича від 1534 року їх передано київському Пустельно-Микільскому монастирю. Топонім ―Труханів‖ відомий з листа короля Сігізмунда ІІ (1541 р.), який заборонив подільським міщанам претендувати на острів. Втім, король Сигізмунд ІІІ (Ваза) знову повернув острови Труханів та Муромець міщанам.

1698 роком датується грамота Петра І, яка підтверджує право міщан користуватися природними багатствами дніпровських островів в районі Києва, в тому числі й Труханового. Таким чином, експлуатація ресурсів Дніпра, йог островів та прибережних урочищ в XІVXVIІI ст.ст. різко підсилилася, але незважаючи на це більша частина заплави річки перебувала в стані природної рівноваги. Улітку 1946 року на острівній безлюдній Передмостовій слобідці розташувався військовий табір київських допризовників. Тут набували перших солдатських навичок юнаки, яким виповнилося 18 років, — ті, хто не встиг воювати, але втратив два роки звичайного навчання через окупацію. На першу зміну потрапили учні київських технікумів (індустріального, річкового) та деяких спецшкіл. Був там і старший брат автора цих рядків, майбутній художник Георгій Малаков — серед учнів-старшокласників Київської художньої школи ім. Т. Шевченка. Допризовників розмістили в землянках, які, ймовірно, залишилися від часів окупації, коли німці розбирали метал з Ланцюгового мосту. Хлопці займалися стройовою підготовкою, стрільбою з гвинтівки, жбурляли навчальні гранати в ―танк‖ — накрите іржавою бляхою покручене

вогнем ліжко, взяте на згарищах колишньої слобідки. У здичавілих заростях знаходили каски, кинуті тут 1941 року, на узбіччі Броварського шосе лежала понівечена пожежна автомашина — одна з тих, які евакуйовували, а потім повертали, бо далі Броварів вони не доїхали. До речі, ці пожежні машини використовували в окупованому місті, їх урятували київські пожежники від повторного вивезення — вже на Захід.