Донець, Григорій. «Шевченка – я так близько почуваю…»

Донець, Григорій. «Шевченка – я так близько почуваю…» (Тарас Шевченко в житті й творчості Павла Тичини) // Українська літературна газета. – 2021. – 31 березня. – Відомості доступні також з інтернету: https://litgazeta.com.ua/articles/hryhorij-donets-shevchenka-ia-tak-blyzkopochuvaiu-taras-shevchenko-v-zhytti-j-tvorchosti-pavla-tychyny/ - Дата перегляду: 11.04.2021. Григорій Донець «Шевченка – я так близько почуваю…» (Тарас Шевченко в житті й творчості Павла Тичини) Не буде перебільшенням стверджувати, що все свідоме життя Павла Тичини і його творча діяльність пройшли під знаком Тараса Шевченка. Навіть поява на світ майбутнього автора «Сонячних кларнетів» була означена знаменною подією в історії України, пов’язаною з іменем Шевченка. Саме 1891 року, коли народився Тичина, виникла перша українська громадсько-політична організація, програмові засади якої грунтувалися на ідеях Шевченка. Йдеться про «Братство тарасівців», що ставило за мету відновлення державної самостійності України. Був це, звісно, випадковий збіг, але невипадково ідеологія братчиків (а отже, й Шевченкова) стала провідною для Павла Тичини вже від початку творчого шляху та наснажувала і в подальшому житті. Адже серед літературних вчителів і духовних наставників юного Павла були Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, котрі входили до «Братства тарасівців». Як відзначав Олександр Білецький, «вчителями Тичини були поети, які в нових умовах продовжували (…) лінію Шевченка». І це, безсумнівно, стало важливим чинником становлення тичининського патріотизму. Не менше значення мала й, сказати б, генетично виплекана зрілість і готовність особистості Тичини до сприйняття української національної ідеї. Тут відіграло свою роль походження Павла Григоровича зі шляхетського козацького роду – його предок Гнат Тичина був полковим старшиною у війську Богдана Хмельницького. Етнічна традиція, родова пам’ять, як і належить, відіграли свою позитивну роль. І навіть віддалена у часі зустріч одного з прадідів поета священника о. Гаврила Тичини в Ічні 19 січня 1844 року з Шевченком сьогодні виглядає провісником символічного єднання двох славних імен української літератури. Тож цілком закономірно, що Тарас Шевченко для Тичини став світочем у творчості та громадянській позиції, хоча й не завжди, на жаль, вдавалося йому свої переконання й задуми реалізовувати на висоті Кобзаревого духовного рівня. Історичні обставини і непрості перипетії власного життя вносили свої корективи.

Ще з дитинства малий Павлусь прилучився до поезії Шевченка. «Коли саме в мої дитячі роки глянув на мене з книжки Тарас Шевченко – не можу точно сказати. Пам’ятаю лише одне: він глянув несподівано…», – згадував пізніше поет. Виходячи з наявних біографічних даних, вперше Павло побачив «Кобзаря» у теслі Данила Коцюра в рідному селі Пісках. У тому виданні був портрет Шевченка, тож коли дев’ятирічним хлопчиком він з батьком поїхав у Нову Басань до чоботаря Дуги, то там, у помешканні господаря, зміг впізнати на репродукції зображення поета. У батьківській хаті «Кобзар» з’явився дещо пізніше, коли Павлусь уже ознайомився з деякими творами М.Гоголя, М.Загірньої, Л.Глібова. Невдовзі, навчаючись у Чернігівській бурсі, він побачив у келії репетитора гіпсовий бюст, у якому не лише легко розпізнав Тараса Григоровича, в й пригадав по пам’яті уривок з його поеми «Катерина». По-справжньому Тичина захопився творчістю Тараса Шевченка під час навчання в духовній семінарії. У цьому навчальному закладі діяв український гурток, учасники якого збиралися потай, адже українське слово у стінах релігійних інституцій Російської імперії було під забороною. Одним з організаторів тих зібрань був Павло, про що згодом писав: «я мав літературний гурток в семінарії, який збирався нелегально в малювальному класі раз на тиждень, бо я ж як завідуючий малювальним класом постійно при собі ключ носив». (Тут добре слово слід сказати про семінарського вчителя малювання Михайла Івановича Жука – художника, поета, українського патріота, який прихильно ставився до гуртківців). На засіданнях гуртка читали здебільшого твори Шевченка, знайомились із його біографією. Декламував поезію великого Кобзаря і Павло, про що свідчив один із учасників зібрань: «Пригадується те величезне враження, яке справило на нас читання поеми «Катерина». Читав її Павло Тичина». З 1910 року Тичина починає відвідувати «суботи Коцюбинського», під час яких Михайло Михайлович при нагоді багато розповідав про життя і творчість Тараса Шевченка. Цікаво, що саме цього ж 1910 року стосуються спогади Павла Григоровича: «Чим я тоді захоплювався? Завше зі мною «Кобзар» Шевченка був. «Кобзар» я придбав у земській книгарні». Збереглися й записи поета 1912 року, де занотовані назви книжок, що викликали тоді у нього інтерес. Серед переліку авторів (Л.Українка, О.Кобилянська, М.Аркас та ін.) є запис: «Шевченко, «Кобзар». Напевно Михайло Коцюбинський ще більше заохотив юного Тичину до вивчення і популяризації Шевченкової спадщини. Зі споминів Павла Григоровича відомо, що в семінарські роки, відвідуючи рідне село, він читав Кобзареві вірші селянам, які приходили до матері. А сільському ковалеві, коли той полагодив йому кларнета, подарував «Кобзаря». Тож навіть в молоді літа Тичина не тільки багато читав, а й пропагував твори геніального Тараса.

Звісно, знайомство з творчістю Шевченка не могло не вплинути на поетапочатківця – як у сенсі світоглядному, так і в творчому. І це доволі яскраво спостерігається у таких віршах Павла Тичини того періоду, як «Україно моя, моя люба Вкраїно…», «Не знаю і сам я, за що так люблю…»,»Ах не смійтеся ви наді мною…» Тут юний поет ніби озивається на заклик Шевченка «свою Україну любіть». Слушно зауважив Олександр Губар: «Тичина входив у літературу з шевченківськими словами на устах – «Україно моя». Вісімнадцятилітній студент Чернігівської духовної семінарії уже усвідомлював себе органічною часткою своєї знедоленої Вітчизни, свого згорьованого народу». Власне ще перший відомий за часом написання вірш 15–річного Павла «Синє небо закрилось…», як зазначив Леонід Новиченко, «говорить про щиросердне, але зовсім наївне, напівдитяче наслідування поезії Шевченка». Такої ж думки й Григорій Клочек: «не викликає сумніву цілком наслідувальний характер цього твору. Його сюжет і мотив запозичено із шевченківських балад». Агатангел Кримський стверджував: «Гнівна шевченківська муза – джерело натхнення для Тичини, починаючи з перших молодих пагонів його творчості».

1913 року Тичина закінчує духовну семінарію і тоді ж вступає до Київського комерційного інституту. Через рік, 1914-го, виповнилося 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Царським урядом відзначати цю дату було заборонено, та студенти Києва, всупереч імперським настановам, організували низку заходів на честь великого сина України. Брав участь у тих подіях і Павло Тичина, що зафіксовано у його стислих щоденникових записах: «1914р. Заборона святкувати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. (…) заколот студентів проти царської влади в Комерційному інституті»; «В 1914р. (в Комерційному інституті) – свято Шевченка. Козаки». Про те, що Тичина був активним учасником відзначення тієї знаменної дати, свідчать збережені тогочасні чернеткові начерки поетичного твору, присвяченого Великому Кобзареві, який, очевидно, писався до згаданого свята в Комерційному інституті, але не був завершений. Не уникав юний поет участі у вшануванні пам’яті Тараса Шевченка і в подальшому, незважаючи на офіційні заборони. Зокрема, це підтверджують спомини Катерини Вишницької (сестри письменниці Олени Журливої). Так, вона засвідчила присутність Тичини на панахиді по Шевченкові у Володимирському соборі в Києві 1916 року, хоч реакція влади передбачалася жорсткою: «Весь собор був оточений козаками на конях з нагайками в руках». Справжнім шевченківцем виявив себе Тичина в період Української революції 1917-1918 років. Це був зоряний час його творчості. Без найменших вагань поет декларує свою підтримку звільненню України від московського імперського ярма. «Гей, вдарте в струни, кобзарі…», «Ой що в Софійському заграли дзвони…», «Золотий гомін», «Пам’яті тридцяти» – ці та інші твори чітко позиціонували автора як поборника незалежності Батьківщини.

Тож цілком закономірно, що перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918) стала величним славнем Українському Відродженню. І хоч, з одного боку, ця книжка була настільки оригінальною і новаторською, що поклала «певну межу в нашому письменстві» (С.Єфремов) й засвідчила «народження принципово нової поетичної системи» (Г.Клочек), з іншого боку, попри всі ознаки найновітнішого європейського модернізму, вона не втратила при цьому яскравого національного колориту. І не дивно, що літературознавці знаходили в «сонячнокларнетних» віршах Тичини, як і в багатьох творах наступних періодів. перегуки й глибинні зв’язки з Шевченковою поезією. Про це писали, зокрема, С.Єфремов, Р.Барка, М.Рильський, Л.Новиченко, Г.Клочек та інші, у різних аспектах зіставляючи твори Шевченка з такими тичининськими, як «Скорбна мати», «Дума про трьох вітрів», «Війна», «На майдані…», «Як упав же він з коня…», «Голод» та багатьма іншими, що, на думку дослідників, написані «в шевченківському ключі, хоч без будь-якого прямого наслідування» (Л.Новиченко); «під вливом «Кобзаря», хоч, безумовно, в іншій манері» (С.Шаховський). А. скажімо, Ольга Кобилянська 1921 року озвалася з Буковини на тетраптих «Псалом залізу» таким чином: «Наче по-шевченківськи, але поновому, кількома словами малює цей артист величаві картини – Спахне – ударить – прогримить, Затихне за горою… Чи можна краще й вірніше передати словами один постріл з гармати під час війни?» Літературознавцями помічено Шевченків «слід» і в архітектоніці й ритміці тичининської поезії. Так, Леонід Новиченко зазначав: «Іноді ж поет в межах одного вірша й зовсім міняє розмір, скажімо, з ямба – на анапест, як це ми бачимо в вірші «За всіх скажу…», або з верлібра і вільного ямба – на шевченківський коломийковий вірш («Відповідь землякам») – і досягає цим немалого художнього ефекту, підхопивши дуже цікаве починання Шевченка, який чи не вперше в історії українського вірша почав практикувати інтенсивну зміну ритмів в середині ліричного вірша». Доречною тут буде й думка сербського і українського вченого Юліана Тамаша: «В українській поезії лише Тичині вдається серйозніше добудувати Шевченкову ритміку». Зауважено також, що милозвучність поетичної мови Павла Тичини (в першу чергу належної до «кларнетизму») має органічний зв’язок з шевченківською поезією. Про це писав, зокрема, Василь Барка: «До рівня Шевченкової кантилени рідко хто підходив, – були щасливі наближення в Куліша, Лесі, Франка. Потім Тичина поемами: «»Скорбна мати», «Дума про трьох вітрів», «Золотий гомін», «Вітер з України», «Плач Ярославни» (І ч.), «Кожум’яки», «Фуга» та низкою менших поезій кларнетного стилю, – зрівнявся з нею, якщо не в її огненому натхненні, то в поетичній довершеності».

Не раз відзначалося й те, яке величезне значення мала творчість і Шевченка, і Тичини в утвердженні та розвитку української мови. Так, Юрій Лавріненко наголошував: «Лексика поезій Тичини дуже багата: його поезія – це справжня кузня нового українського слова. Правильно підкреслюють, що після Шевченка лише Тичина зумів показати багатства нашої мовної скарбниці, щедро поповнивши цю скарбницю новими перлами своєї словотворчості». Про те, що в революційний і постреволюційний періоди початку ХХ ст. Павло Тичина постійно перебував у благотворному полі тяжіння Шевченкової поезії, свідчать його вірші, присвячені нашому генію, та щоденникові записи. Прикметно, що після падіння, внаслідок перевороту, Української Народної Республіки, Тичина відвідує Канів і приходить, як на прощу, до могили Кобзаря, після чого з’являється триптих «На могилі Шевченка» (1918), своєрідний поетичний щоденниковий запис, що «охоплює події однієї доби, проте проєктує їх на епоху в цілому» (С.Тельнюк). Не обійшлося в цьому вірші і без гострої сатири, що «явно перекликається з гнівними інвективами «Кобзаря» (Л.Новиченко), коли поет зображує отих, ще Тарасом Шевченком зневажених, «дядьків отечества чужого»: Жалілися: нема добра, а ми ж добра всім хочем. Росію нам «собрать» пора! Павлу послужим «между прочим», а там… Не міг Тичина, звісно, і не відгукнутися на встановлення погруддя Тараса Шевченка в Києві, біля Михайлівського собору, в березні 1920 року. Він пише диптих «26.ІІ(11.ІІІ)», в якому, з одного боку – у першому вірші звучать оптимістичні ноти й позитивні емоції: Грають оркестри, церкви, в квітах вітають портрет – там на горі за Дніпром. Котиться спів у степи, йде від села до села: Честь йому, слава, хвала! З іншого боку – у другому вірші (який, до слова, після першої публікації в «Плузі» жодного разу не передруковувався за життя поета) автор висловлює негативне ставлення і до тодішньої більшовицької влади, і до самого дійства: Прийшли попи, диктатори (о сором!), – якраз всі ті, кого Ти не любив. І хтось Твоє погруддя встановив поміж монастирем, поміж собором. Стоїш. У далеч дивишся з докором… Який вогонь в душі твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів з насильством биться, з царствами, з терором! Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад – дивись, який в господі нашій лад, в сім’ї великій, у громаді вольній. Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти нічого не кажи Первопрестольній. – Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи. Тут, по суті, протиставляються Шевченкові ідеали імперській ідеології Москви «з царствами, з терором». Промовистими є щоденникові записи Тичини у нелегкий час, коли на початку 1920-х років в Україні остаточно утвердилась чужинська влада совєтів. У цих нотатках відчувається потреба поета наснажитися і зміцнитися могутнім словом Шевченка. Ось запис від 20 січня 1921 року: «Зараз переглядав «Кобзаря». «До мертвих, живих і ненароджених». Тільки всього три слова! А хто б так, крім Шевченка, міг сказати? Хто має таку силу, щоб звернутися до мертвих, живих і ненароджених? А ми – пишемо «тінь там тоне» та сваримось з незгодними течіями». А далі поет засвідчує: «Весь 1919 рік у мене пройшов з Шевченком. Почуваю, що й зараз я його по-новому бачу. Чому ж раніш не бачив?» Характерні й такі рядки, записані 19 липня того ж року: «Потроху вертаюсь до творчості, набираюся сил – проте ще художніх образів нема. Щось подібне єсть у мене од трагедії Тараса. Читаю (…) Шевченка. Тільки що він більше терпів і в сто раз чистішим душею був. Бажання сердечності, ласки жіночої переслідує мене, як і Тараса, і скрізь я сам». Розмірковуючи про дріб’язковість світської дворянської метушні царської Росії, Тичина на противагу ставить за приклад Тараса Шевченка: «22.ХІ [1921]. Пушкін Брокгауза і Єфрона до мене в хату попав. Всі ці дні читаю. Сьогодні щоденник його почав читать. Якраз зупинився на тому місці, де Пушкін приїхав з жінкою на бал в мундирі, а вечір був у фраках, і він поїхав додому, залишивши жінку. Їй-бо, нічого цікавого нема. А потім, як це далеко: якісь фраки, мундири. Розмови про гвардію, про царя.

– Мені щось зараз говорить: інакше ж тоді й буть не могло.

– Ні, могло, могло буть інакше. Шевченко». В іншому записі поет стає на захист Кобзаря: «10.ІІІ [1922], Пишуть нещасні рецензенти, що «Гайдамаки» шовінізм. Нехай. Згоден. А хто ж тоді вкаже нам на шовінізм російський чи єврейський?»

Є ще й така красномовна нотатка Тичини кінця 1923 року: «Чого це так: наприклад, (…) Шевченка – я так близько почуваю, як нікого? Оце якби увійшов до мене (…) – їй-бо, нітрохи не здивувався б. Що було б цілування-вітання й розмов, розмов без кінця… Сьогодні вранці, перед тим як іти до редакції, я розкрив «Кобзаря». «Чума з лопатою ходила». Почув силу й простоту поета, почув людину й громадянина. Ходив по казенній брудній хаті. Тулився до стін і крізь заплющені очі бачив прах Тараса Григоровича (буквально бачив, як він лежить в останках). Тарасе Григоровичу! Мій друже, товаришу Тарасе Григоровичу… Зрію». До цих процитованих записів потрібно долучити і значно пізнішу нотатку поета, яка стосується початку 1920-х років: «Багато ким я тоді захоплювавсь – усього й не згадаю. Але ж я особливо захоплювався Уїтменом і Верхарном. Вони для мене в той складний час гриміли, як фанфари! А Тарасом Шевченком… О ні, до нього не підходить слово «захоплювавсь», я його любив, як і зараз люблю, всією своєю душею». Слід згадати також участь Тичини (як завідувача літературною частиною театру іиені Т.Шевченка) у постановці під керівництвом Леся Курбаса «Гайдамаків» 1920 року в Києві. А роком раніше – в 1919-ому – Курбас здійснив постановку двох вистав поспіль у «Молодому театрі». Перша відбулася 11 березня: «Ліричні вірші П.Тичини» (за збіркою «Сонячні кларнети»), друга – 14 березня: «Шевченківський вечір». Немає сумніву, що у підготовці обох вистав брав участь і Тичина, адже видатний режисер надзвичайно високо цінував талант поета і постійно залучав його до роботи в своєму театрі як лектора і консультанта. Як диригент хору імені М.Леонтовича (1921 – 1923) Тичина ввів до його репертуару Шевченків «Заповіт», а перший концерт 30 травня 1921 року хористи на чолі з Павлом Григоровичем присвятили 60-им роковинам смерті Тараса Шевченка. Прикметно, що в приміщенні, де відбувалися репетиції хору, на стінах були портрети відомих композиторів – Бетховена, Моцарта, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Козицького, а поруч – портрет Кобзаря. Доречно взяти до уваги й те, що десь на початку 1920-х років Павло Тичина написав олійною фарбою портрет Шевченка і подарував його хаті-читальні в рідному селі Пісках. Слід наголосити, що популяризацію творчості Тараса Шевченка Тичина не припиняв упродовж усього життя. Поет постійно вболівав за стан шевченкознавства. Так, згадуючи першу зустріч з Павлом Григоровичем, Григорій Майфет, автор грунтовного дослідження «Матеріали до характеристики творчості П.Тичини» (Харків, 1926), писав: «Пригадую його перше запитання: – А чого ви не обрали темою вашої студії творчість якогось класика літератури нашої і, зрозуміло, в першу чергу – Шевченка?» Тож цілком

закономірно, що після повернення з Харкова до Києва Тичина в питаннях шевченкіани переорієнтовується на публіцистику та наукову роботу. Цьому сприяли, звісно, його посада директора Інституту літератури імені Т.Шевченка АН України та призначення 1938 року заступником голови Урядового ювілейного комітету з відзначення 125-річчя від дня народження Кобзаря, а також низка заходів, присвячених цій знаменній даті. Протягом 1930-их років Павло Тичина оприлюднює у засобах масової інформації свої численні репортажі, статті, виступи, пов’язані з іменем Шевченка (з нагоди відкриття пам’ятників Кобзареві у Харкові, Києві та Каневі; до річниць народження та роковин смерті поета тощо) та публікації іншої тематики, де нерідко з різних нагод згадувався Тарас Григорович. (Детальний огляд подається у ширшій, науковій, версії цього дослідження).

1938-1939 роки були періодом особливо інтенсивної роботи з пошанування Тараса Шевченка, адже велася підготовка до відзначення 125– річного ювілею. В Інституті літератури створили редакційну колегію з упорядкування й видання творів класика. Як член цієї редколегії Тичина багато і сумлінно працює, про що свідчать, зокрема, його листи до дружини: «по Шевченковому виданню працюю в інституті»; «7-а година вечора. Оце йду в інститут на роботу (над Шевченком) – аж до 11-ої буду там». А ось щоденникова нотатка за жовтень 1938 року: «том ІІІ Шевченка зредагувати». Перелік видань творів Т.Шевченка, підготовлених до друку згаданою редколегією, викликає захоплення. Окремими виданнями вийшли 1939 року: «Гайдамаки», «Єретик», «Катерина», «Наймичка», «Сон. Кавказ», а також «Кобзар», «Повна збірка поезій», «Повна збірка творів» у 5-ти томах, окремі томи «Повного зібрання творів» у 10-ти томах. Не оминув увагою Павло Тичина постать Шевченка і у своїй поетичній творчості. Напередодні славного ювілею, 3 березня 1939 року, в одній із центральних республіканських газет опубліковано його вірш «В ім’я людей», в якому прозвучали знамениті тичининські слова, що стали крилатими: «Нам треба голосу Тараса». Того ж дня в іншій газеті з’являється уривок з драматичної поеми «Шевченко й Чернишевський». У січні 1939 року Тичина здійснив літературне редагування лібретто до опери Миколи Аркаса «Катерина» (за мотивами однойменної поеми Шевченка), про що йдеться в щоденниковому записі поета: «1/І-39. Переробляв я «Катерину» Аркаса. Наспівував собі, чи правильно слова лежать, наголоси виправляв». У рамках Всесоюзного Шевченківського пленуму, що з нагоди 125-річного ювілею поета відбувався в Києві, 7 травня 1939 року на Тарасовій горі, в Каневі, Павло Тичина на велелюдному мітингу – як представник від України – прочитав «Заповіт», за споминами Ієремії Айзенштока, «з великим почуттям і піднесенням», після чого цей вірш читали мовами інших народів поети з різних країн.

1940 року відзначалася ще одна вікопомна шевченківська дата – сторіччя виходу першого видання «Кобзаря». На честь цієї події 25 квітня в Інституті літератури АН України відбулася наукова сесія, на якій Тичина виголосив доповідь «Сила «Кобзаря», що згодом була опублікована в «Літератутній газеті». Це найбільш грунтовна та найрозлогіша шевченкознавча річ поета, де показано історичне і культурне значення книжки, яка «внутрішнім змістом своїм без краю величезна» і «своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі». Наголосивши на світовому значенні і проілюструвавши багатьма прикладами міжнародне визнання українського генія, на завершення Павло Григорович підкреслив непроминущу актуальність творчості поета: «Сьогодні думи Шевченка невіддільні від дум народу. І тому народ так часто, так охоче звертається до свого поета. Гуманізм Шевченка, його ставлення до людини, його постійна турбота за пригноблених – як це зараз нам співзвучно! (…) Ційнуймо ж спадщину Шевченка! Учімось у нього!» Під час німецько-радянської війни, в 1941-1943 роках, Павло Тичина пребував у складі Академії наук у башкирській столиці Уфі, де очолював Інститут мови і літератури. Прикметно, що своє тимчасове помешкання в Башкирії Павло Григорович оздобив портретом Тараса Шевченка в українському рушнику. Шевченківська тематика продовжує бути присутньою в його науковій, письменницькій і громадській діяльності. 10 березня 1942 року в газеті «Красная Башкирия» з’явилася стаття Тичини «Гнів Тараса», яка була передрукована в українській газеті «Література і мистецтво», в журналах «Українська література» та «Вісті АН УРСР», а також під назвою «Гнів Шевченка» стала передмовою до Шевченкового «Кобзаря» (Уфа, 1942). Згодом цю статтю в етері передало Радінформбюро. Слід зазначити, що Павло Григорович був ініціатором і учасником випуску кількох видань творів Тараса Шевченка у період війни, зокрема, трьох «Кобзарів» з його передмовою, які вийшли в Уфі (1942) та Москві (1943, 1944) відповідними накладами – 120 (з них – 20 російською мовою), 20 і 20 тисяч. У виданні 1944 року поет був ще й відповідальним редактором. Крім того, Тичина особисто листувався з фронтовиками, надсилав їм українськомовні книжки, періодику, свої поетичні збірки і неодмінно – Шевченків «Кобзар». В архіві поета збереглися десятки листів з фронту, до яких прикріплені невеликі аркушики паперу, де занотовано: куди, кому, коли і які видання надіслано, і першим у переліку завжди стоїть «Кобзар». Наскільки важливою була така діяльність, свідчать слова подяки від багатьох бійців, як, наприклад, у листі групи українських військовиків: «Павло Григорович! Якби Ви знали, які ми раді були, коли одержали Вашого власноручного листа і з ним цілу книжку Ваших віршів та ще й «Кобзар»! Ми багато разів прочитали його. Наші фронтові друзі – росіяни, татари, грузини, узбеки, казахи, киргизи і всі, хто у

нас є, – по кілька разів заставляють читати «Кобзар» і все на нашій українській мові». Як авторитетний шевченкознавець Павло Тичина в 1942 році виступив рецензентом трьох дисертацій: кандидатської – М.Ткаченка «Історикогеографічні відомості про місця перебування Т.Шевченка на Україні» та двох докторських – Д.Тамарченка «Творчість Тараса Шевченка і російська революційно-демократична література» і М.Шагінян «Т.Г.Шевченко». 1943 року Тичина як член редколегії брав участь у підготовці до видання збірника матеріалів Шевченківської сесії АН УРСР, що відбулася 9-10 березня 1943 р. Збірник під назвою «Пам’яті Т.Г.Шевченка» (Москва, 1944) включав доповіді відомих вчених, в тім числі академіків О.Богомольця, М.Рильського, Л.Булаховського і П.Тичини. Варто наголосити, що у воєнний період Павло Григорович створив низку поетичних творів шевченківської сили (попри певну вимушену їхню заідеологізованість), про що свідчать навіть назви: «Мій народ», «Голос матері», «В безсонну ніч (Дума про Україну)», «Українському народові», «»Україна засяє, оживе…», «Я утверждаюсь» та інші. В одному з цих віршів поет вкотре висловив безмежну шану нашому Пророку: …ви, канівські рідні висоти із живим вічно трепетним серцем Тараса, ви ж для нас вищі від усіх на світі гір! Перебуваючи на посаді очільника Комісаріату народної освіти України (19431948), Павло Тичина опікується, зокрема, музейною галуззю і вже 13 березня 1944 року подає на розгляд Ради народних комісарів УРСР доповідну записку «Про поновлення роботи Державного заповідника-могили Т.Г.Шевченка в м.Каневі Київської області та Будинку-музею Т.Г.Шевченка в м.Києві» з пропозицією прийняти відповідну постанову, що з часом і було зроблено. Навіть після того, як на початку 1945 року музеї і заповідники вивели з відання Наркомосу, Павло Григорович продовжував перейматись деякими питаннями музейної справи. Так, коли у владних колах виникла думка створити єдиний великий музей Тараса Шевченка у Каневі, а в Києві залишити тільки будинокмузей на Хрещатицькому (Шевченківському) провулку, саме зусиллями Тичини і тодішнього заступника Голови уряду Миколи Бажана вдалося добитися організації Шевченкового музею в столиці, у самому центрі, в ошатній і просторій будівлі. Після завершення війни Павло Тичина і надалі виступає з промовами й статтями до Шевченкових річниць, з нагоди відкриття музею в Києві, на роковини перепоховання Кобзаря в Україні. До постаті Шевченка поет часто звертається і в публікаціях найрізноманітнішої тематики. З’являються і його щоденникові нотатки, пов’язані з іменем Тараса, як от:

«Тільки Тарас Шевченко вміщав у собі всі особливості характеру й творчості своїх сучасників і попередників»; «Шевченка ніколи не брав я одірвано від Заходу, Сходу чи то й Америки»: «Наші попередники ніколи назавжди не померли. Це тільки нашим молодим псевдопророкам у модерному лахмітті здавалося не раз, що можна швидко поквитатися з таким велетнем, як Тарас Шевченко. Нападали не раз на нього […], а Шевченко – як був живий, таким він навіки і залишиться». «Сумцов: у Шевченка «мало совпадений с Пушкиным». Ну, авжеж, що мало! бо совпадєній взагалі не може бути. А може бути лише джерело».

1961 – 1964 роки в Україні були роками вшанування пам’яті Тараса Шевченка – відзначалися 100-ті роковини смерті та 150-річчя від дня народження поета. Вже на початку 1961 року Павло Тичина разом з Аркадієм Філіпенком створили кантату «Дума про безсмертного Кобзаря», не позбавлену тодішніх ідеологічних штампів, але в основі своїй високопатріотичну: Єдина Україна в світі. Єдиний наш народ. До згоди Чудесні нас єднають ниті – Ідеї правди і свободи. З тобою завжди ми, Навіки. Усі – від роду і до роду. Ти – як посланник наш великий Від українського народу. У 1963 – 1964 роках Тичина завершив роботу над поемою «Шевченко і Чернишевський», яка вперше повністю була надрукована у збірці «Срібної ночі» (1964). Зрозуміло, що в ці Шевченківські роки Павло Григорович брав активну у часть у ювілейних заходах і опублікував низку статей відповідної тематики. Загалом же, як показує огляд виступів, доповідей, статей, постать Тараса Шевченка займала вельми поважне місце в публіцистичних і наукових працях Павла Тичини. Промовистим є хоча б той фвкт, що в усіх іменних покажчиках до відповідних томів 12-томного Зібрання творів поета кількість згадок про Шевченка найбільша серед усіх інших прізвищ. І попри те, що раз по раз Тичині доводилося віддавати данину колоніальному режимові, вживаючи в текстах обов’язкові в тих умовах вислови і гасла, разом з тим, вдавалося виголошувати багато чого важливого в духовному й світоглядному сенсі: про національну гордість, патріотизм, повагу до рідного слова тощо, а часом і мудрі сентенції на зразок: «Тільки той народ має право називатися безсмертним, який при всіх інших достоїнствах його уміє шанувати славних своїх попередників». Можна сміливо стверджувати, що Павло Тичина був одним з найвизначніших шевченкознавців свого часу. Його знання у цій царині мали енциклопедичну насиченість. Тож недаремно він виступав у ролі рецензента наукових

дисертацій з шевченкознавства, давав корисні поради дослідникам творчості Кобзаря, неодноразово входив до складу редакційних колегій кількатомних академічних видань творів Тараса Шевченка. Тут доречно буде навести один красномовний приклад, щоб мати уявлення, як по-науковому уважно Тичина вивчав спадщину нашого генія. В особовому фонді поета в Центральному державному музеї-архіві літератури і мистецтва зберігається тека «По Шевченку». В ній, зокрема, є нотатки Павла Григоровича, що стосуються деяких слів, ужитих Шевченком у своїх творах, а саме: «можери», «файда», «оранда», «домаха». Мабуть, не задовольнившись тлумаченням цих лексем попередніми дослідниками, Тичина вирішив пересвідчитись у достеменності аргументації. Дошукуючись семантики слів, поет, як свідчать його записи, переглядав Шевченкові рукописи, а потім опрацював кілька десятків джерел, в тім числі: двомовні словники, що включали в себе такі мови, як азербайджанська, болгарська, вірменська, грузинська, казахська, кримськотатарська, кумицька, молдавська, польська, російська, румунська, сербська, татарська, турецька, туркменська, угорська, узбецька, українська, чеська, чуваська; а також Словник іншомовних слів, «Історичні пісні малоросійського народу», твори письменників Давида Гурамішвілі, Ашота Гарнакер’яна, Івана Манжури, наукові збірники. Тож, очевидно, невипадково саме у п’ятитомному виданні Повної збірки творів Т.Шевченка (Київ, 1939), до редколегії якого входив Павло Тичина й був, по суті, його куратором, обіймаючи посаду директора Інституту літератури АН України, вперше у вірші «Меж скалами, неначе злодій…» відтворено за автографом рядок, де присутнє слово «можери». Про це йдеться в примітках до другого тому, зокрема: «Ішли можери п’ючи» – так написано а автографі Шевченка. За життя поета цей твір не був опублікований. По смерті Шевченка усі видавці, починаючи з видання «Кобзаря» 1867 р., яке редагував М.Костомаров, цей рядок друкували так: «Ішли мажі рипучі» – очевидно пристосовуючись до народної пісні. Є думка, що слово «можери» в автографі Шевченка, яке здавалося незрозумілим попереднім видавцям, походить від молдавського слова «мошер» – поміщик, власник маєтку. Оскільки події твору відбуваються в Молдавії, таке запозичення слова тут можливе». Принагідно зауважимо, що такий, відповідний автографу, текст, і таке його тлумачення стали взірцем для публікацій згаданого вірша на наступні понад два десятиліття. Але вже від початку 1960-х чомусь наукові підходи змінились і текстологи подають цей вірш у «костомарівському» варіанті. Велика пошана Тичини до Тараса Шевченка особливо виявлялася під час поїздок до Канева, де поет завжди найперше відвідував могилу Великого Кобзаря. І навіть тоді, коли вже була прокладена під’їзна дорога на Тарасову гору, Павло Григорович неодмінно пішки піднімався по східцях, а зійшовши на горішній майданчик, відразу знімав головний убір – у будь-яку пору року. Для

прикладу варто навести бодай один епізод зі спогадів відомого диктора Андрія Євенка: «Мені пригадується, як у 1961 році в Каневі, на могилі Кобзаря, коли відзначали 100-річчя від дня смерті Шевченка, Павло Тичина стояв на трибуні. Пішов дощ. Він усе ряснішав. Хто накинув плаща, хто надягнув капелюха. А Тичина, як син на могилі батька, стояв з непокритою головою, і струмки дощу збігали по сивих скронях…» У контексті досліджуваної теми необхідно взяти до уваги меморіальне помешкання Павла Тичини, оглянувши яке, можна зрозуміти наскільки дорогим для господаря був образ Кобзаря. Тут у одній із кімнат бачимо портрет Шевченка маляра Митрофана Федорова; у коридорі – керамічний барельєф Тараса Григоровича; у вітальні, на стіні – репродукція з портрету Кобзаря авторства Фотія Красицького, на книжковій шафі – скляна ваза із зображенням Шевченка, а в серванті – дві керамічні чашки, зі словами поета на них: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» та «Свою Україну любіть, любіть її…»: в кабінеті – невеликого розміру гіпсова скульптура Тараса Шевченка, а на письмовому столі – «Кобзар» кишенькового формату, до якого вкладений аркушик паперу з написом дружини Тичини Лідії Петрівни: «Цей малесенький «Кобзар» Павло Григорович завше з собою возив. Куди би він не їхав, у нього в чемодані був цей «Кобзар». Додамо, що Павло Тичина часто вручав або пересилав своїм побратимам-письменникам інших народів подарунки, пов’язані з іменем Кобзаря. Найчастіше це була книжка Т.Шевченка «Заповіт» мовами народів світу», що виходила кількома виданнями, а також альбоми Шевченкових малярських творів і відповідні сувеніри – вази, чаші, барельєфи. Та найбільш осяжно і переконливо про Тичину як шевченколюба й шевченкознавця засвідчує особиста бібліотека письменника, де шевченкіана присутня у великій кількості, а саме: понад сто назв видань творів Тараса Шевченка вісімнадцятьма мовами світу (не враховуючи книжку «Заповіт» (Київ, 1964) п’ятдесятьма п’ятьма мовами) та майже дві сотні видань про життя і творчість Великого Кобзаря.Серед цієї загальної кількості понад вісімдесят видань мають дарчі написи Павлові Григоровичу як авторитетному шевченкознавцю. Так, один з авторів написав: «видатному шевченкознавцеві»; інші дякують поетові «за неодноразові щирі поради і допомогу в науковій роботі», «за заохочення моїх досліджень в галузі шевченкознавства» тощо. Особливу цінність становлять раритетні видання другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та шевченкіана, що була заборонена за московсько-колоніальної влади, до випуску якої причетні репресовані українські діячі – літератори С.Єфремов, П.Филипович, В.Гадзінський, К.Буревій, художник В.Седляр та інші. (Повний перелік шевченкіани з меморіальної бібліотеки П.Тичини подається у науковій версій статті). Слід додати, що чимало з цих книжок мають підкреслення, помітки, написи, закладки власника.

Високоповажне ставлення до Шевченка, глибинне знання і розуміння його творчої спадщини, невтомна популяризація Кобзаревих творів – все це було притаманне Павлові Тичині. Адже, попри те, що автор «Сонячних кларнетів» уславився як видатний новатор в поезії, він став одним з найбільших і найвідданіших продовжувачів традицій Тараса Шевченка, недаремно називаючи нашого Пророка батьком, генієм з геніїв. І недарма, як свідчать робочі записи Павла Григоровича, він працював над статтею «Шевченко в моєму житті і творчості», відчуваючи потребу якомога ширше висвітлити своє, осібне, сприйняття українського генія. Виглядає закономірним, що багато і українських, і зарубіжних літераторів неодноразово порівнювали Шевченка і Тичину, ставили поруч ці два імені. Скажімо, зі спогадів Володимира Біляєва відомо, що Тодось Осьмачка визначав Тичині найвище місце в українській поезії після Шевченка. А, наприклад, 1934 року в Болгарії в часописі «Щит» (№23) побачила світ стаття Людмила Стоянова про Павла Григоровича з перекладом вірша «Вітер з України» та фотопортретом поета, під яким стояв підпис «Сучасний Шевченко». У 1930-х роках російський шевченкознавець Григорій Владимирський читав у різних освітніх і культурних закладах Ленінграда лекцію «Шевченко й Тичина». Василь Барка, осмислюючи значення творчості Павла Тичини, стверджував: «Він був найвидатнішим ліриком нашим по Шевченкові». Таджицький поет Абулькасим Лахуті писав у вірші, присвяченому Тичині: «У твоїй поезії співучій / Чую спів Тараса вогняний». Максим Рильський зауважував: «Шевченківська пристрасть і сміливість – постійні ознаки поезії Тичини». Російський поет Михайло Дудін був переконаний: «Вірші Тараса Григоровича Шевченка, вірніше, їхня суть жили в душі Павла Тичини, в його долі, в самій глибині досвіду його життя». Вагомі думки з цього приводу висловили й сучасні літературознавці. Так, Михайло Наєнко, визначивши, що геніальність «це коли поет говорить устами Нації, коли вона в нього дійова особа історії і філософії, коли її піднято до рівня міфа. Міфа не як фантазування, а як поетичного символу вічності»; стверджує, що «даром такого бачення Нації в українській літературі володіли щонайбільше три поети», і називає імена: Шевченко, Довженко, Тичина. Василь Пахаренко, розмірковуючи про значення творчості Великого Кобзаря, зазначає: «Наші письменники живі й ненароджені, уже не в силу свого хотіння, а лише таланту, удостоєні, приречені бути учнями і продовжувачами Шевченка. З іншого боку, важко знайти в українській літературі постать, котра б успадкувала не якусь грань Шевченкової душі, а цілу душу. Я б назвав за найвищим рахунком хіба двоє імен – Тичина і Стус». Зауважено й таку цікаву деталь: Павло Тичина навіть місцем свого помешкання був близький до імені Шевченка. Поет жив поруч (буквально за кілька метрів) з Київським музеєм Тараса Шевченка; біля бульвару, парку, університету, оперного театру, що носять ім’я Кобзаря та недалеко від його пам’ятника. А ще

– Павло Григорович очолював Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка АН України, входив до складу Комітету Шевченківських премій та був у числі перших лауреатів цієї премії. Склалося ще й так, що у долі обох поетів знаковим стало славне українське місто Канів, де Тарас Григорович бував за життя і врешті знайшов тут свій вічний спочинок, а далекий предок Павла Григоровича Гнат Тичина був козацьким полковим старшиною Канівського полку в добу Хмельницького, сам же Павло Тичина упродовж десятиліть обирався депутатом Верховної Ради України від Канева і Канівщини. Є якась закономірність у тому, що на Майдані під час як Помаранчевої революції, так і Революції гідності найбільш цитованими були два поети – Шевченко і Тичина. А вже після революційних подій побачила світ ілюстрована світлинами з Майдану книжка «Борітеся – поборите! Поетика революції» (Харків, 2014), до якої, як зазначено в анотації, «увійшли вірші поетів різних поколінь, поєднаних однією ідеєю – боротьбою за незалежність, свободу і соборність України». У виданні 45 віршів вісімнадцяти авторів, серед яких найбільше поезій Шевченка і Тичини, відповідно – чотири і шість. Увінчує антологію тичинівський вірш «Я утверждаюсь».

P.S. Ця стаття, покликана вшанувати пам’ять Павла Тичини у зв’язку із 130річним ювілеєм, має на меті ще й прояснити світогляд та ідейні переконання поета, врешті, зрозуміти справжнього Тичину. Адже життя в духовному підпіллі завуальовує сутність людини, маска «радянського» письменника застує істинне обличчя. А за ставленням до постаті Тараса Шевченка з великою вірогідністю можна визначити світоглядно-ідеологічні переконання кожного українця. І всі, не з власної волі набуті Тичиною, «гріхи» партійного одописця не повинні нам заступати особистість геніального поета і великого патріота. «Не судіть нас по наших ділах, / А судіть нас по нашому болю», – закликав нащадків Борис Антоненко-Давидович. Іноді заради стратегічної мети можна, а то й необхідно йти на тактичні поступки. Навіть ціною власної репутації. І, мабуть-таки, слід пристати до думки, що «в ім’я любові до України готовий був Павло Григорович здійснити Шевченкове: «За неї душу погублю».