Лемеха, Сергій. Соцмістечко

Лемеха, Сергій. Соцмістечко // Лемеха, Сергій. Освячений Дніпром – Вінниця, Консоль, 2019. – С.184-186. Соцмістечко Топоніми, мікротопоніми, історичні місцевості – Полігон, Аеродром, Аварійне, Соцмістечко. На півдні Соцмістечко межує зі Старою Дарницею та Березняками, на сході – з обширною промислово-торгівельною зоною, його північна сторона упирається в Броварський проспект, а західна – в Лівобережний масив. Головні магістралі району — проспекти Соборності, Юрія Гагаріна, Миру, бульварВерховної Ради, а також вулиця Празька. До середини ХІХ століття ця місцевість залишалася практично необжитою, використовувалася лише для господарських потреб. Все змінилося у січні 1868 року, коли російський цар Олександр ІІ ухвалив рішення про будівництво артилерійського полігону для Київського військового округу. Дві земельні ділянки для потреб військових, загальною площею понад 32 кв. версти, було виділено за Дніпром, навпроти Києва. За два роки, між Микільською і Воскресенською Слобідками на заході та хутором Биківнею на сході, з’явився військовий навчальний центр. 1870 року він отримав офіційну назву – Київський учбовий артилерійський полігон. На території, яку нині займає Соцмістечко, розташувалися казарми, артилерійські парки, стайні та склади під спорядження для запасних військових частин. У східному напрямі простягнулися спеціально обладнані ділянки з облаштованими вог невими позиціями артилерії, встановлені стаціонарні мішені та пункти спостереження, один з яких знаходився в урочищі Вовча гора (нині – ділянка між станціями метро «Дарниця» та «Чернігівська»). Під час російсько-турецької війни 1877– 1878 рр. на території полігону розгорнули резервні шпиталі для поранених, а з часом його територію почали використовувати під склади Київського військового округу. 1880 року на полігоні військові влаштували навчальний табір Київського піхотного училища, у якому майбутні офіцери проходили військовий вишкіл.

1911 року до Артилерійського полігону проклали бруковану дорогу – Дарницьке шосе, а 1913 року неподалік від нього пролягла лінія мототрамвая від Микільської Слобідки до Броварів. Незадовго до Першої світової війни на полігоні з’явився ще й військовий аеродром, на якому в липні 1913 року відбулися перші в російській армії спільні навчання артилеристів і авіаторів, у яких взяли участь уславлені пілоти того часу П. Нестеров та Є. Крутень.

У листопаді 1917 року солдати 6-го окремого важкого артилерійського дивізіону, що знаходився на Артполігоні, виступили на боці більшовиків проти Центральної Ради. У січні 1918 року більшовицькі війська Муравйова влаштували на полігоні похідний табір, у якому готувалися до штурму Києва. Після громадянської війни Артполігон ще деякий продовжував виконувати свою головну функцію – слугував місцем підготовки військових. 1921 року частину бараків піхотного училища передано мешканцям Передмостової, Кухмістерської та Микільської Слобідок, які постраждали від масштабної повені, а приміщення колишнього шпиталю, що розташовувався у районі сучасної станції метро «Чернігівська», – дитячому будинку Українського Червоного Хреста.

«Militär Baraken» - артилерійський полігон на австрійській карті 1891 р.

Восени 1923 року територію Артилерійського полігону та аеродрому, площею 1567 десятин, було включено у межі Києва. Наступного року на полігоні збільшилася чисельність цивільних мешканців – сюди знову переселили жителів Слобідок, які зазнали збитків внаслідок повені.

1931 року, неподалік нинішньої станції метро «Чернігівська», звели тимчасове «аварійне» житло для мешканців Мікільської Слобідки, які втратили свої домівки внаслідок чергової повені. Між іншим, цей невеликий квартал з охайних цегляних двоповерхівок, частково зберігся до наших часів. Військові й цивільні ділили між собою територію полігону аж до початку 30х років, до моменту, коли був ухвалений план розвитку Київського Лівобережжя. Згідно з ним тут мали з’явитися нові заводи й фабрики, а також сучасні житлові масиви з усією інфраструктурою для 150-тисячної армії робітників.

1936 року Артполігон припинив своє існування, на його місці розпочалося будівництво «зразкового соціалістичного містечка» – конгломерату з промислових підприємств і житлових масивів. Ця територія виявилася ідеальним майданчиком для архітектурної творчості. Архітектори розробили справді прогресивний і нетиповий проект «соціалістичного міста», який докорінно відрізнявся від архітектури «буржуазного» правого берега й мав на меті гармонійно поєднати в єдиний ансамбль промислові підприємства та робітниче селище для їх працівників.

Першими промисловими об’єктами Соцмістечка стали фабрики «Київволокно» та «Тонкосуконний комбінат». Їх будівництво розпочалося у лютому 1936 року одночасно з двома гуртожитками на тисячу місць. Спорудження житлового мікрорайону Соцмісто стартувало наприкінці 1936 року. Реалізація проекту мала забезпечити житлом 12 тисяч осіб. Крім того, наступні інфраструктурні об’єкти мали задовольнити базові потреби громадян: дві школи на 1270 учнів, п’ять дитячих садочків на 700 дітей, шість ясел на 635 місць. У мікрорайоні також планувалося збудувати поліклініку, клуб, фізкультурну базу, лазню, пральню, їдальню, ощадну касу, поштово-телеграфне відділення, магазини продовольчих та промислових товарів, які мали розміститися на перших поверхах житлових будинків. Проте цим амбітним планам не судилося здійснитися – їм завадив початок Другої світової війни. Загалом до 1941 року радянські будівельники встигли звести близько 40 приміщень — з них близько 30-и житлових, переважно двоповерхових та декілька три- та чотириповерхових, а також клуб, амбулаторію, овочесховище, друкарню, триповерхову школу, щонайменше чотири дитячі садки та ясла. Більшість новобудов не пережили перипетій війни й були знищені 1943 року, у Соцмістечку збереглося лише дев’ять довоєнних будівель, чотири з яких – житлові. До відбудови житлових об’єктів на повоєнному Київському Лівобережжі радянська влада активно залучала військовополонених німців. Табір, у якому їх утримували, розташовувався на місці нинішньої станції метро «Чернігівська». Їхніми руками, зокрема, було відбудовано селище Аварійне. Проспект Юрія Гагаріна. Фото 1965 р.

Затверджений 1947-го року новий Генеральний план Києва загалом відтворював ідеї, пропоновані довоєнним Генпланом, проте він містив і чимало принципових відмінностей. Забудова району розпочалася наприкінці 40-х років, але масового характеру набула аж наприкінці 50-х та початку 60-х років. Перші житлові новобудови призначалися для працівників комбінату «Хімволокно» та Дарницького шовкового комбінату. З середини 1950-х років у районі почали зводитися типові будинки на 4–5 поверхів.

1956 року розпочалася забудова другого великого житлового масиву площею понад 100 га, розташованого між нинішніми проспектами Соборності та Юрія Гагаріна і бульваром Верховної Ради.

Тут зводилися квартали п’ятиповерхівок типових серій. 1958 року розпочалася забудова територій в районі так званого КП, нині Дарницька площа. Основні магістралі, що підходили до площі (проспект Соборності, вул. Юрія Гагаріна і проспект Миру), поділили житловий масив, який тут сформувався, на три мікрорайони. Його загальна площа становила 272 гектари. Саме тут виникла найбільша в Києві площа – Дарницька, її розміри сягали до 10 гектарів. Житловий масив Соцмістечко більшою мірою зберіг свій первісний вигляд – п’ятиповерхові «хрущовки» і «сталінки» й досі зберігають дух 1950–1960-х років. Тут зустрічаються й дев’ятиповерхові панельні будинки 1980–1990-их років і сучасні багатоповерхівки. У районі станції «Чернігівська» доживають свої дні залишки Аварійного містечка – старі будиночки поступово зносять, а їх на місці з року в рік зростають сучасні висотки.

Вулиця Будівельників. Фото 1957 р.

Проспект Миру. Фото 1964 р.

Проектний ескіз 1962 року станції метро «Соцмістечко», нині це станція «Дарниця»

Кінцева зупинка трамвая біля станції метро «Дарниця». Фото 1965 року.