имбал, Г. Михайло Урицький: «У ляльковому театрі можливі такі метафори й узагальнення, які неможливі

Цимбал, Г. Михайло Урицький: «У ляльковому театрі можливі такі метафори й узагальнення, які неможливі в інших театрах» // Урядовий кур»єр. – 2016. – 8 жовтня. – Відомості доступні також з Інтернету: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/mihajlo-urickij-u-lyalkovomu-teatri-mozhlivi-taki/ (27.10.2016). Михайло УРИЦЬКИЙ: «У ляльковому театрі можливі такі метафори й узагальнення, які неможливі в інших театрах» Початок осені для театрального життя — своєрідний Новий рік, бо театри відкривають свої нові сезони, згадуючи уроки минулого. Для Київського муніципального академічного театру ляльок, що в лівобережній частині столиці, він був урожайно переможним. Гучні вистави «Оскар» і «Чому довгий ніс у слона» — й одразу чотири театральні премії «Київська пектораль». Їхній режисер-постановник Михайло УРИЦЬКИЙ завжди дарує і маленьким, і дорослим глядачам ексклюзивні видовища, наповнені доброю, життєстверджуючою, активною енергетикою, такою потрібною в усі часи, а нині особливо. Режисер-постановник Михайло Урицький. УК: Пане Михайле, ляльковий театр — у прямому сенсі слова «ручної роботи»?

— Це чудова форма театру, яка може об’єднувати всі театральні жанри. Насправді це перший вид театру, який з’явився на землі. Та й синтетичний театр також починався з театру ляльок. На жаль, у нас існує стереотип, що театр ляльок — це лише дитячий театр. Так, і це теж. Бо він перший театр, з яким знайомляться маленькі глядачі. І якщо ми їх закохали в театр ляльок, то й у театр загалом. Ми відповідальні за це щеплення любові до театру. Та існує й неймовірна різноманітність форм і систем лялькового театру для всіх глядачів від давнього традиційного європейського. А є традиції, яких ми взагалі не знаємо. Це індонезійський театр тіней, неймовірне видовище в’єтнамського театру на воді, китайський театр на коромислі, японський театр бунраку, турецький театр карагьоз… А в театральному інституті ми вивчаємо шість традиційних систем лялькового театру: тростинні, маріонетки, лялька-рукавичка, тіньові, планшетні, паркетні. І йому підвладна будь-яка драматургія: Шекспір і Аристофан, Софокл і Чехов, Шевченко і театр абсурду. УК: А як ви потрапили саме в театр ляльок?

— Я завжди мріяв бути режисером драмтеатру. Та коли, ще не маючи 17 років, прийшов на консультацію у харківський театральний інститут, то

відомий режисер Олександр Барсегян мені сказав: «Дитино, режисура — це професія другої половини життя. Коли тобі буде 40 — приходь!». Потрапив на кафедру театру ляльок — на акторський. Потім намагався перевестися на режисуру, та коли домігся свого, забрали в армію. А коли повернувся, там уже не було місць. Нині зрозумів, що доля мене охороняла від цієї професії до певного віку, як і передбачив Барсегян. Чому? Бо коли ти молодий, у тебе амбіцій і вимог до оточуючих більше, ніж до самого себе, а вміння й досвіду недостатньо. А невдачі, неминучі на початку роботи, можуть зламати людину. Знаю таких прикладів чимало. Після інституту я працював актором у Кримському театрі ляльок. Коли мене це вже не задовольняло, я створив свій театр — один із перших приватних театрів ляльок в Україні — театр казки «Арлекіно». І, не маючи режисерської освіти, ставив спектаклі, які почали запрошувати на різні фестивалі. Коли я мав вже понад 30 постановок на території усього Союзу, вирішив одержати саме режисерську освіту і закінчив курс в Київському театральному інституті у Леоніда Петровича Попова. Акторська професія — це насамперед уміння виразити себе, а режисерська — виразити своє розуміння світу. Та коли тобі нічого сказати, завжди звертатимеш увагу на якісь життєві несправедливості й театральні інтриги. А коли є, тобі вже не важливе ніщо інше. УК: Як у вашому житті з’явився Київ?

— Знову-таки фестивалі, фестивалі. Там наші роботи побачив Сергій Іванович Єфремов, худрук муніципального театру ляльок, і запропонував мені постановку. А після неї і посаду режисера-постановника. Я довго думав — три роки. І ризикнув. УК: Ви сказали, що актору потрібно себе виразити. Але ж актор лялькового театру відрізняється від актора драматичного, бо робить це не через себе, а через ляльку — посередника.

— Ось чому я люблю театр ляльок. Лялька може зробити те, чого не може живий актор — стати прозорим, злетіти, перетворитися, наприклад, на перо. У ляльковому театрі можливі такі метафори й узагальнення, котрі зовсім неможливі в інших театрах. І якщо згадати нашу виставу «Оскар» Еріка-Емманюеля Шмітта, то там, де закінчувалися можливості ляльки, на сцену виходили живі актори. Абсолютний експеримент — ми не знали, що з цього вийде. УК: А звідки взагалі ідея «Оскара» ?

— Спочатку це була дипломна робота моїх студентів. А проблема студентської вистави в тому, що вкладаєш в неї багато душі, випускаєш, і вона вмирає. Тоді я вирішив її зробити вже в театрі. І вона вийшла іншою — з іншими акцентами. УК: Від чого це залежить? Від інших акторів?

— І від них також. Але я теж змінився, почав інакше дивитися на речі. Та й сама ця вистава мене змінила. На одному фестивалі я побачив «Оскар і Рожеву даму» в постановці латвійського театру з чудовими акторами і з моїм повним несприйняттям режисерської концепції. Режисер зробив виставу про те, як страшно вмирати 10-річній дитині від онкології. Та, гадаю, твір

Шмітта, навпаки, про те, як прекрасно жити. Хтось проживає 80 років — і не живе, а хтось 10 — і має насичене життя. Коли ми поставили свою виставу, я припинив скаржитися на долю, почав цінувати кожну хвилину свого життя. Загалом «Цикл незримого» Шмітта, куди входить і ця повість, як на мене, кращий твір початку XXI століття, і мрію торкнутися ще однієї повісті — «Діти Ноя». Та її втілення я бачу через фільм. Вистава «Оскар» стала експериментом: де закінчувалися можливості ляльки, на сцену виходили живі актори. Фото надані Київським муніципальним академічним театром ляльок УК: Ще одна ваша популярна вистава минулого сезону: «Чому довгий ніс у слона». Повість Кіплінга нібито для маленьких, але й дорослі в захваті від цих чудових ляльок, живих акторів.

— У театрі ляльок дуже важливий зображальний ряд, тому я впевнений, що 80 % успіху вистави — це робота художника. В ідеалі щось справжнє народжується, коли режисер із художником думають однаково. Художник у виставі «Чому довгий ніс у слона» Микола Данько, головний художник академічного театру ляльок, що біля Європейської площі. Він чудовий сценограф і, як на мене, в нас дещо недооцінений, більше визнаний в інших країнах. Кидаєш йому якусь думку, а він видає зовсім несподіваний результат, причому в ньому будуть враховані всі твої побажання. Тож режисеру залишається розкрити можливості сценографії. Ми з Миколою просто ходили по сцені з цими неймовірними ляльками і дивилися, як воно виглядатиме — коли на сцені нічого немає, а за секунду вона заповнена!. А ще ця чорно-біла концепція... Микола мені просто малював на білому папері чорні ручки, і я попросив: «Давай залишимо виставу чорно-білою». А він мені здивовано: «Я хотів це зробити, та боявся запропонувати». До речі, не всі це сприйняли, говорили, що в ляльковому театрі, тим паче у виставі для дітей, повинні бути яскраві кольори. Та інколи один колір утримує в собі всі кольори. УК: Ви берете найвідоміші класичні казки, перечитані багатьма поколіннями, і вони сприймаються по-новому.

— Ніколи не намагаюсь бути оригінальним, якось вивернути матеріал і сказати те, чого ніхто ніколи не казав. Я обожнюю світову класику. Адже «Короля Ліра» можна поставити про що завгодно, лише вибирай, що тобі ближче. Можна поставити виставу про невдячних дочок, можна, навпаки, про вдячну дочку, можна про самодура-батька тощо. Те саме з Андерсеном. Він і трагічний, і світлий. Скажімо, «Дюймовочку» (театральна премія «Київська пектораль» за кращу виставу для дітей у 2012 році.— Авт.) ми робили про пошуки щастя. Що воно для кожного з нас? У жаб на болоті своє щастя, у Крота — своє.

УК: У вас свій курс у театральному університеті. Чи є в сучасної молоді цікавість до мистецтва лялькового театру?

— Я дуже не люблю нарікати на молодих: «Ось у наші дні…». Завжди кажу: «Вони кращі за нас». А в навчанні багато залежить від того, наскільки ми можемо їх зацікавити нашим мистецтвом. Мені, наприклад, подобається, що студенти мого курсу, не заперечуючи ніяких інших видів мистецтва, мислять ширше, аніж їхні однокурсники з драматичного факультету. На жаль, конкурс на наш факультет невеликий. УК: Можливо, просто інформації немає?

— Так. А ще існують стереотипи. Про акторів драмтеатру і кіно пишуть, що вони беруть участь у різних проектах. А про акторів-лялькарів? Нині в нас загальна біда — культуру мало популяризують. Я не розумію, чому. Адже в Києві та й інших містах країни театри переповнені. А ті молоді люди, які до нас вступають, роблять це свідомо, і ті роботи, що показують на нашій кафедрі, мають дуже високий рівень. Наші студенти також беруть участь у великій кількості вітчизняних і міжнародних фестивалів. Гадаю, що майбутнє хороше. УК: Які ще вистави можете назвати етапними для себе?

— Мій улюблений — «Стійкий олов’яний солдатик» Андерсена. Мабуть, ще «Сон у літню ніч», яку колись ставив у Дагестані. Доторкнутися до Шекспіра — велике щастя. Хочу поставити в ляльковому театрі «Різдвяні повісті» Діккенса, «Кар’єру Артуро Уї» Брехта. Нещодавно подивився у франківців «Річарда III» Шекспіра й загорівся це поставити в театрі ляльок, бо до того рівня метафори, яка може бути в ляльковій виставі, драматичний театр повною мірою не може дотягнутися. Тому наш театр здатний створити йому конкуренцію. І не тому, що ми такі класні, а тому, що можливостей більше. » ДОСЬЄ «УК» Михайло УРИЦЬКИЙ. Народився 1965 року. Закінчив Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського. Диплом режисера лялькового театру одержав у Київському університеті театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого. Режисер-постановник Київського муніципального академічного театру ляльок. Викладає в Київському університеті театру, кіно і ТБ ім. І. КарпенкаКарого.