Гострозорий хлопчик by Sergey Cherepanov

Сергій Черепанов

Сергій Черепанов — прозаїк, поет, публіцист. Член редакційної колегії журналу «Радуга». Лауреат Міжнародної літературної премії «Круг родства» імені Ріталія Заславського, дипломант Набоковського клубу. Живе в Києві.

ГОСТРОЗОРИЙ ХЛОПЧИК

БІБЛІОТЕКА

ЖУРНАЛУ

«РАДУГА»

Сергій Черепанов

ГОСТРОЗОРИЙ ХЛОПЧИК

БІБЛІОТЕКА ЖУРНАЛУ «РАДУГА» Серія заснована в 2008 році

Сергій Черепанов

ГО С Т Р О З ОРИ Й Х ЛО П Ч И К

Київ Журнал «РА Д У ГА » 2010

ББК 84.4УКР6 Ч 46

Черепанов Сергій. Ч 46

Гострозорий хлопчик / С. Черепанов. К.: Журн. "Радуга", 2010. – 175 с. – (Бібліотека журналу "Радуга"). ISBN 978"966"1642"13"2 "Гострозорий хлопчик" – це повість про дитинство. Опублікована раніше в "Радуге" (журнальний варіант), вона спричинила неабиякий читацький резонанс. Її ста вили в один ряд із творами Л. Кассіля, В. Драгунського. Підкреслювали, що вона не згори та не зі сторони, а зсе редини дуже точно й яскраво – відображає життя кількох поколінь. Відзначали, що в оповіданнях, з яких складається повість, – захопливі сюжети; погляд автора, водночас іронічний, душевний і доброзичливий, допо магає побачити по новому і звичне довкілля, і самих се бе в ньому.

Переклад з російської Ольги Порядинської

Малюнки Аліни Максименко

ISBN 978"966"1642"13"2

Моїм дорогим і любим…

ені вже літ, слава Богу. Двадцять років тому це здавалося старістю. А мені – все ще двадцять п’ять, а часом і менше – й одинадцять, і навіть п’ять. Раніше п’яти не пам’ятаю?... Я лежу в старому візочку, відкритому небесам, і бачу небо. Шматок неба, неначе шматок ідіота. А ось і він. – Сеня! Се+ня! – кричить, щоб вберегти, Бабуся. Та запізно. Сеня пришелепкуватий схилився до мене близенько, і бу+ бонить, і бризкає насмокченою слиною. Я сповитий, наче Гоголь. Я не можу відвести погляду від дурного Сеньки й дивитися у віконце. Старий візочок без віконець. Я плачу. Я весь у сльозах. І мене заносять додому, і замінюють подушечку, і соро+ чечку, і укривальце, і чепчик, і шапочку, і пелюшечку, і клейонку, і візочок. Мені замінюють все. Мені кажуть “Ри+ бонька”, бо я був зовсім мокрий, і кажуть “Сонечко”, бо я став зовсім сухим. Я лежу в конверті вільний, наче Байрон. Мій новий візочок – імпортний, з віконцями. Ось прискакав хлопчик і дивиться на мене у захваті. З небес спускається Дідусеве Обличчя, що пахне “Шип+ ром”. Мені весело, я дригаю ногами. Я аґукаю й верещу. Я заходжуся від сміху. Я, даруйте, надудлив від реготу. І мене заносять додому й замінюють усе. І візочок. 5

ДІМ НА ЖИЛЯНСЬКІЙ аніш за все була біла голландська піч і гірчични ки, і дідусь Яша, який схилявся до мене, хворого: “Люті тюті, люті тюті! Баран, баран, баран буць!” Кришталева люстра з “висюльками” і шабелька у мене, а пуголовки в банках – у сусідського хлопчика Аліка Цаповецького, і літачок, справжнісінький, у ньо го ж, і слухові труби з кухні з першого поверху на дру гий, у які можна пошепки говорити й підставляти вухо, і чутно (!) – знов таки у Аліка, і ще він старший за мене на рік, і йому, Аліку, дозволяють ловити пуголовків на Черепановій гірці в озері та приносити додому, а мені – ні, зате у мене тато – солдат, і дідусь – головний, і киць ка Пупка. А дідусь дуже головний, тому що коли ми йдемо з ним гуляти на стадіон Хрущова, і там грає духовий ор кестр, сам Маркос, вітаючи його, віддає честь. Маркос – начальник оркестру. Капельмейстер! Наш будинок, дерев’яний, двоповерховий, старого коричневого кольору, на розі Жилянської та Горького, із подвір’ям, сараями та воротами, під якими я одного ра зу знайшов мамину сережку й одразу ж став “гострозо рим хлопчиком”! Я дуже пишався цим. А ще й тим, що я був ввічливим і слухняним хлопчиком, як, мабуть, із казки “Чарівне слово”. Я з усіма вітався першим і всім казав “Дякую!” без нагадування “А що тобі треба сказати?”. А баба Хая обмовляла мене, нібито я не вітаюся. Я вітався! Я привітався, мамо! Вона просто не почула. Я тоді зрозумів, що дорослі не обов’язково можуть бути хорошими, а ми, діти, я – повинні бути хорошими. Тому що слухняний, хороший хлопчик – це добре, а неслухняний – це поганий хлопчик, це погано...

БІЛЕ... дитинстві було багато білого: і стіни, і стеля, і подушка, що пахне морозом, і матусині білий халат і шапочка, чисті крохмальні (мама моя – лікар), і блискуча біла голландська піч. Пам’ятаю, до нас прийшов фотограф, мене вдягли в зимове, постелили біля печі простирадло та сфотографу вали, як узимку на снігу. І білии сніг! І вата поміж рамами, посипана уламка ми ялинкових іграшок, і зима, і “білий світ”, білий, як чисті аркуші паперу. Спочатку було “на білому світі”, “на весь білий світ”, а вже потім “Велика, Біла і Мала Русь”. Русь – батьківщина – завжди здавалася білою, білокам’яною, чистою, русявою. Казкова Русь – біла, найказковіша, саме Біла. Саме там і живуть Мікули Селяниновичи в білих сорочках, і старі, мов лунь, білі, і погань, небілі відьми і кощії. Там, у Біловезькій пущі по затьмарених стежинках... Чому небіла білка називається “білкою”? Кріт – зро зуміло. Прикритий, кріт. Криється під землею. А білка? Напевно, її називали “бігалка”. Так, швид ко: бігалка, біглка, біглка, білка, Білка? Напевно, так. А Русь біла, збігла? Але це потім...

ПЕРШІ ФІЛЬМИ пам’ятаю будинок, гірше – двір (туалет у дворі, темний) і чомусь два фільми. Перший і Другий. Перший я з мамою і татом дивився в кінотеатрі “Київ”. Страшний! З циклопом і скелетом, і драконом, і птахом Рухх – найстрашнішим, здоровенним, або ж через дві

“X” на кінці, два хрести. Здавалося, хтось допише третій і – все, програв. У Червоному залі, де завіса і крісла червоні, я сиджу між мамою й татом і боюся. Пізніше я прочитав, що птах Рухх добрий, і як його своїм м’ясом, стегном, годував Синдбад, аби Рухх до летів, а потім птах виплюнув і знову йому на ногу при клеїв це м’ясо, і воно приросло, наче вавка. І я уявляв собі великий закривавлений ніж, яким Синдбад ріже собі ногу, наче пилкою, і годує птаха Рухх. Чи ні? Не пам’ятаю... А інший фільм – смішний. “Містер Піткін в тилу во рога”. Так смішно! Як опудала штрикають, а він паркан проламав! І про уколи, і потім, вже наприкінці: “Зроби ти крок уперед?” (А там вже підземний хід!) І всі навко ло сміялися. Смішно! Радісно! Щасливо! І разом виходи ли з маленького залу кінотеатру імені Ватутіна на вули цю, а там вже було темно, і разом йшли додому.

ШАБЕЛЬКА ому ця шабелька, дерев’яна, лакована, з черво ною китицею на ручці, чому вона так запам’ята лася? Бабуся Соня купила її у Володі, дорослого сусідського хлопчика, який власноруч (сам!) їх робив. Трішки вигнута, ручка золотою фарбою пофарбована, лакована... “Дивись, не поламай, – гукнула бабуся, коли я побіг на подвір’я й відразу ж зламав, плакав дуже, і Володя по обіцяв бабусі зробити мені ще одну, але так і не зробив, чи я забув? Тому що та, перша шабля, була першою, див ною.

Я ТОНУВ! літку виїжджали на дачу, на Микільську Слобідку, на Дніпро. Спекотно, пісок розпече ний, йти не можна, треба бігти. А у воді, в річці – благо дать! Робимо “купи купи”. Сідаємо у воді, і плещемо ручками по воді, і встаємо. Сідаємо і встаємо. І з голо вою. “Купи купи, купи купи!” Я пірнув з головою і розплющив очі, і побачив жов тувате світло, ніби від склянки з ревеневим киселем, і злякався, вдихнув. Дідусь Яша – “купи купи!” – витяг мене. Я тонув! Я всім розповідав, як я тонув, і дідусь мене врятував і поніс на берег, як героя, на витягнутих руках, або ж як “хліб сіль” українка несе попереду українського танцю, а потім віддає його, вклонившись, і ручки гарно розво дить, і ніжкою за ніжку назад скаче, а обличчя в неї, на че порцеляновий соняшник.

ЛІНЗА нас був телевізор (називати його теліком по чали значно пізніше), “КВН 49”, з товстою, наповненою гліцерином лінзою. Лінза – була окремо, і на важких металевих ніжках підсовувалася до екрану та відсовувалася від нього. Я зазирав за лінзу й бачив жа люгідний, нікчемний екран, плаский, наче невдалий жарт. Лінза ж була товста, мудра, як бабусині окуляри, добротна. Лінза була головною. І я знову заглядав за неї, і переконувався в цьому. Пізніше, коли я дізнався про вибухові властивості нітрогліцерину, я ще сильніше почав поважати лінзу, а ще пізніше, коли з’ясував, що нітрогліцерин і гліцерин

дві великі різниці та зрозумів, що головне все таки – телік, я забув про лінзу й не згадував донині. А лінза була гладенька, жирненька, доволі товстень ка. Гліцерин!.. У сусідів телевізора не було. Ані в Аліка, ані в Тара нових, і, звичайно ж, у двірничихи, чия племінниця Надька навчила мене, не відриваючись, малювати зірку. Навіть у баби Хаї, котрій донька з Америки привезла цілий вагон американських валіз! Навіть у неї... Дідусь підходив до телевізора як головний до голов ного. Вони дивилися один на одного, і дідусь обережно повертав ручку. Ніжно клацало, починали гудіти й роз жеврюватися лампи – вогненні(!), які можна було поба чити в невеличкі щілинки згори та ззаду. Але мене туди не підпускали, а про те, щоб підстави ти табурет і залізти, поглянути згори, взагалі не могло бути й мови. Угорі на білій мереживній серветці стояла антена з висувними вусами й усе це разом – лінза, те левізор і вуса на маківці – було роботом з «Планети бур».

«ПЛАНЕТА БУР» ершим фільмом по телевізору був, звичайно ж, “Планета бур” – про космічну подорож на Ве неру, з потворами, скафандрами й потужними те левізійними перешкодами, в яких героїзм радянських першопрохідців і роботів мав рельєфніший вигляд. Пам’ятаю його, Героя, в скафандрі, котрий бореться з потоком, що сягає колін, пояса, грудей, – робот вже, бідолаха, не витримував, – а наш стояв, наче звитяжець, серед спалахів блискавок і гуркоту каменепаду. Пам’ятаю, як він, у грубому в’язаному светрі та з замис леним поглядом у далечінь, схилився над помираючим

другом. Пам’ятаю, як ми вдивлялися й навіть, задля різкості, прибирали лінзу, а там була Венера у суміші булькаючої рідоти й туману, “частоти рядків” і “розгорт ки по горизонталі”. Цей фільм був передвісником космічної ери, Га гаріна, шалених оплесків і сліз захоплення. Цей фільм наблизив до зірок моє покоління, нинішнє, призначене “жити при комунізмі”. І мені інколи здається, що були б тоді телевізори в кожній сім’ї, в кожному будинку – ми його побудували б, якщо не на Землі, то на Венері вже точно.

У НАС КЛОПИ! нас клопів не було. Цього ще бракувало! Баба Соня цілісінькими днями витирала пил, витрушувала, вибивала, а коли з’явився пилосос – пило сосила з ранку до ночі. І мила підлогу навколішках у квартирі та на схо довому майданчику, і заливала соляною кислотою унітаз, і всіма фібрами ненавиділа голубів, котрі паску дили на підвіконня. Якщо пралася білизна – то вивішувалася не на бал коні, а в дворі, щоб всі бачили, яка вона чиста, крох мальна, білісінька. Незібраний накип на бульйоні чи, боронь боже, знайдена у фрикадельці волосина, викликали в Соні бурхливу хімічну реакцію, і найгіршим словом – нечупа ра! – визначала вона Цильку, в якої не будинок, а “Со ` дом і Гоморра”, тому що вони “беркути”, тому що вона “корова” і “глиняні руки”, і якої лишень гидоти у них не позаводиться. Сусідські клопи заглядали до нас не частіше, ніж глави іноземних делегацій, й тоді на всю квартиру

лунав стримуваний зойк: “Яшо! Кларо! Йдіть но сю ди!” І всі бігли на бабусин заклик, і ставали серйозніши ми обличчя довкола нещасного бурого сліду на прости радлі. Щоправда, залишалася ще якась надія спитати про комара, та Соня вже категорично хитала головою й уго лос виголошувала бліду, наче вирок, фразу: “У нас клопи”. “У нас клопи”, – як часто в фільмах, книжках, теле й радіопостановках героїня (чомусь доручалося це саме жіночому образу), сполотнівши, виголошувала: “В організації – провокатор!” або ж “У загоні – зрад ник, ворог!” І всі довкола замовкали. І не потрібно було повторю вати двічі. Умить зсувалися до середини кімнати меблі, витру шувалися, як при обшуку, скриньки, і, головне, перевер талися ліжка, де в замазаних дустовим милом щілинах могло б бути гніздо. Яша йшов методично, проходячи голкою кожну щілину й періодично нюхаючи вістря, і поки що було зрозуміло: “Немає. Немає. Не виявлено. Немає”. Як зненацька зі шпаринки вибіг поранений клоп. Другий! І Соня пополотніла. І всі почали її заспокоювати, що це, мовляв, не наш, забіг від Таранових, вони пирскали, або від двірнічихи: Надька поїхала до піонертабору, нема кого кусати... Але це був наш клоп, з невеликої багатодітної сім’ї, що мешкає під вимикачем, куди ані голкою, ані паяль ною лампою не лазили. Їх ще потрібно було знайти та знищити.

КИЦЬКА ТА КУРКА к мало я пам’ятаю про дитинство. Дощу та снігу не пам’ятаю. І меблів у кімнатах, окрім нікельо ваного ліжка з сіткою та телевізора. Якого кольору були шпалери, та чи були вони взагалі – не пам’ятаю. Кили ма, ванни не пам’ятаю. Вхідні двері та ручки на них. А кицьку пам’ятаю. Вона підходила до мене й не дря палася, хоча мама згадувала, що Пупка, котра була стар ша за мене на два роки, ревнувала маму й навіть робила спробу замаху на мене, та я кицьки не боявся. Мама згадувала, що відразу після війни, в Кисло водську, де Яша був директором санаторію, у них жила маленька ряба курка, яку і співробітники, і відпочиваль ники шанобливо звали “директорська”. Із непроникним, неначе в індіанця, виразом облич чя вона входила до блоку харчування і, переступивши поріг, йшла до кухні, нікого не соромлячись, і там її, “директорську курку”, обов’язково годували, а потім во на поверталася центральною алеєю до адміністративно го корпусу й годинами висиджувала на підвіконні Яши ного кабінету. Природна безстрашність, з якою простувала вона назустріч автомобілям і тваринам, поєднувалася, проте, з незбагненною норовливістю. Вона била власні яйця, викидаючи їх лапою із сідала. І побивши щойно знесене яйце, звично прямувала на кухню і далі за знайомим маршрутом. Курка була особистістю. І тому мама ридма ридала й не торкнулася її, звареної до поїзда, коли сім’я назавжди їхала до Києва. Я не міг собі цього уявити. Я не міг повірити, що Яша або Соня здатні на таке, і гнав ці думки, й вони мовчки йшли, як невеличка курка тінистою бічною алеєю.

АМЕРИКАНСЬКА ОНУКА ад нами мешкала баба Хая з онукою Нюсь кою. Нюсина мама – покійна Іда – померла, а про її батька взагалі майже нічого не було відомо. Так вони жили удвох. Потерпали від злиднів, звісно ж. Що таке була бабихаїна пенсія? Люди їм якось допомага ли, моя мама віддала Нюсьці своє старе пальто, а тато подарував офіцерський планшет. Та все одно вони по винні були здавати куток і пустили до себе квартирант ку, котра грала на акордеоні й відбивала ногою такт, і в будинку прислухалися та кляли її вкупі з її акордео ном. Баба Хая була нещасна та капосна стара. Вона не встигала ще спуститися сходами на своїх середньовічних ніжках носками всередину, як вже починала обурювати ся і когось ганити, цькувати... Одного дня вона зчепилася з Тарановою і кричала їй: – Що? Вавки в голові? Пий зеленку! А сама таке вигадувала – могла дві стінки звести в одну. Особливо вона чіплялася до всіх зі своєю Естер. Вона всім розповідала, нібито в Америці живе її донька, і що вона така багата, і що чоловік у неї – мільйонер, і він володіє фабрикою пральних машин, і в них будинок, і в них те й у них се... Проте… Хто цьому йняв віри? Хочеться людині? Не хай, нехай каже... І лише Тараничиха допитувала її: – А чого ж вона не надішле вам посилочку? (Тоді са ме почали дозволяти.) Та баба Хая чи то робила вигляд, чи справді не чула. І це тарановське запитання довго залишалося без відповіді. Аж раптом, ні сіло ні впало, вона починає привсе людно заявляти, що її викликали на переговори(!), і Ес

тер вже їде сюди з Америки (!) з цілим Вагоном Амери канських Валіз! – Добре добре! – казали бабі Хаї на це. – Не хви люйтеся, заради бога. І уважно дивилися на Нюську, яка теж опускала очі долу. Нюсьці тоді було років чотирнадцять або п’ятнад цять. Вона була маленькою, типовою, з оцими панчоха ми, які постійно повзли додолу, ніхто її власне не помічав. Щоправда, баба Соня вже тоді її нахваляла, вона ка зала: “Нюська така... швидка. Така мишкоро нишкоро! Добре!” Та ніхто, звісно, не міг уявити навіть, подумати... Як раптом – я не пам’ятаю, це було в квітні чи травні – до нас завітала Нюська й каже: – Тьотя Соня! (Вона називала бабусю “Тьотя Соня”). Тьотя Соня! Ось, телеграму отримали. Від Естер. – І по дає телеграму, а там написано: “Приїжджаю суботу тчк Вагон дарунків єврейської громади тчк Естер тчк”. Це було як грім посеред ясного неба! Він гримнув у нас і відлунив подвір’ями, найдовшою з відомих мені тоді вулиць Горького, і Жилянською, і Саксаганського... і надвечір у Місті вже знали, Хто приїздить у суботу на Центральний залізничний вокзал, і Що вона привозить з собою для декого. З вуст у вуста передавався і детальний текст телегра ми, і крилата фраза Нюськи: “Хочеться зустріти тітонь ку як люди. Якомога урочистіше”. А, між тим, ішов 1956 рік, мені було сім місяців. І я пам’ятаю все. І візочок, старий, без віконець, відкритий небесам. І смітник, від якого вже в січні віяло по весня ному, а в травні – хлоркою, білосніжною, з тонкою лінією нашатирного спирту. Тієї суботи я лежав собі у колясці, принюхуючись і 16

мружачись на травневе сонце, коли мама, не зробивши мені агугусеньки агу, пробігла повз, немов очманіла. – Бронз Чичо з дружиною приїздить! – гукнула вона до бабусі. – Буде кортежуватися! Хрещатиком і повз нас! – Куди? – лише й спромоглася Софа. Та мама вже бігла на вулицю, назустріч наростаю чому гомону натовпу, і бабуся, обурюючись: “Що там дивитися? Фирк – і все?” – також викотила мене за ворота. Гуркіт накотив, і ми із сусідами, з Нюсею, котра опи нилася поруч, побачили довжелезний імпортний візок з віконцями, білий і блискучий, як наша голландська піч. У машині стояв бронзовий Чичо з тьотею, яка ніби обвивала його. Та цікаво, що Чичо, як будь хто, витерся, розтікся в моїй пам’яті плямою риб’ячого жиру, натомість Тьотя, тітонька ця закарбувалася раз і назавжди. Вона сяяла, як сонце, вона випромінювала світло щедро, як милостиню, і бліде личко Нюськи відповідало їй мерехтливим місячним сяйвом. – Гарна, гадюка! – захоплено вигукнули у натовпі. Люди махали, я дивився, роззявивши рота, однак і кортеж, і тітоньку затуляє баба Хая, і потрапляє на очі вата, що стирчить з її тілогрійки, брудна, із залишками бавовняних коробочок, і я вже простягнув до неї ручку, аж тут і баба Хая, і все пішло, поїхало й угамувалося. ...Сон здолав мене і поніс, і побачив я кухню в напівтемряві, і Яшуню з газетою «Известия» в руках: – Інюрколегія розшукує, – лунає його голос по співочому, – Мусю Грінберга... Сонюро! Чи це часом не чоловік Шури? – Ні, – відповідає Сонюра, заглибившись в газету «Труд», – немає цього номера. А на кухні кружляють, кружляють облігації тривідстокового займу... І ось із сутінків – смарагдовою змійкою тітонька! – 18

Отакої! Та це ж Нюська! – і схилилася до мене і шепоче: “Ще рано, Боброку, рано!” – і сяє, і змійкою верть, верть... Сон минув, і я відчув похитування в моїй кареті, яку везла Нюська, бабуся і баба Хая йшли слідом за нами, і почув, що вливаємося ми до святкової колони, в якій нас впізнавали й віталися. – На яку колію, – запитували, – прибуває? І чули у відповідь: “На першу”. І баба Хая теж запи тувала: «На яку колію?», – хоча саме їй і надіслала листа Естер, і саме від Нюськи й дізналися про все: і куди, і ко ли, та ще про те, що “хочеться зустріти тітоньку як лю ди, якомога урочистіше”. – Урочистіше! – перекочувалося від вуха до вуха. – То ж не жарти, така далека дорога! І на дурне бабихаїне запитання шанобливо відповідали: – На перший перон, тьотя Хая! І з подивом додавали: “На перший перон”. А дивуватися було з чого. Баба Хая обігнала мене й пішла попереду, сива, кудлата, наче сонце, чомусь у старезній своїй за смальцьованій тілогрійці. Вона йшла пероном, схли пуючи, і я також, вдихаючи просякнуте шпалами повітря вокзалу, почав сопіти, і заревів би, і в риданнях пропустив би саму зустріч, якби Нюська не проше потіла мені тихенько: “Зарано, Боброку, зарано”. Бліде личко її засяяло, і вона, пропускаючи натовп, що ки нувся через наші голови до вагону, непомітно відстеб нула панчоху. Естер вийшла з пульмана, розхристана, повногруда і стала посеред родини власних валіз, мішків і баулів. Спершу за причепуреним натовпом, де дехто навіть витратився на квіти, вона не побачила нас, але люди якось самі по собі розступилися, і вона побачила свою 20

маму – в тілогрійці, крізь дірки якої стирчала брудна ва та, і дівчинку, Нюську(?), Ідину доньку(?), в одній спу щеній панчосі та з незбагненною в її віці коляскою. – WAW! BAВ! – скрикнула вона! І ми – заплакали хо ром! І Естер пробує непритомніти на валізи, і ганити їхнього бездушного Бога, та деякі вже зрозуміли – є Ва гон! І зрозуміли також, ХТО його роздаватиме і продава тиме. Отак увесь Вагон Американських Валіз дістався бабі Хаї, тобто і їй, і для роздачі решті київських євреїв. Уся вулиця Горького і вулиця Жилянська, і Саксаганського, й інші – всі йшли до баби Хаї. Нюся складала списки черги, і Естер, котра приїздила до них з готелю, роздава ла американські речі, а баба Хая більше продавала. Дісталось і нам. Бабуся купила американський ки тайський чай у скриньці із написом “Кві тач ні” амери канською мовою (“Квітковий!” – зрозумів я потім), і тальк “Троянда” в такій (!) коробочці із запахом троянди через тридцять років. Американські речі, про які Софа говорила, примру жившись від задоволення, справді були чудовими. Замочок, розміром з двокопійчану монету чи навіть менше, і до нього ключик, менший за копійку (бабуся давала мені відкрити, закрити й забирала). А як вабив манікюрний набір, захований в одежній щітці, в шкіряній ручці. Розстібнеш блискавку по колу, а всере дині невідомі блискучі штучки для манікюру з ручками із слонової кістки, і пилка, і оксамитка, овальна, м’якенька, найм’якіша, для полірування нігтів до сліпу чості! А листівки! З прозорими віконцями, із снігом, уси паним сріблом, з очима, що рухаються, у кошенятка... Вони приходили з Америки ще довго, й після того, як Нюська вийшла заміж і з усім барахлом переїхала до чоловіка. 21

Баба Хая знову вдягла тілогрійку, зашиту амери канськими голками й нитками, і, отримавши чергову листівку, кожного разу спускалася до нас, щоб ми поба чили – яка краса!

ЛЕНІН ТА ЯША

Пам’ятаєте це? Камень на камень, Кирпич на кирпич. Да здравствует Ленин Владимир Ильич! Або ще запитували: “Ти за камінь чи за цеглину?” Якщо відповідав: “За камінь!” – неправильно, отже, за Сталіна. А якщо “за цеглину” – правильно, – за Леніна. Або просто запиту вали: “Ти за Сталіна чи за Леніна?” – “Звичайно, за Леніна”. А чому? Чому я не пам’ятаю жодного свого ко стюмчика, жодної пари взуття, жодної шапочки. Я не пам’ятаю парку Шевченка, куди мене приводили майже щодня, і самого пам’ятника Шевченку не пам’ятаю. А ось це “камінь на камінь, цегла на цеглу” закарбу валося в мозку – як?.. “Ленін”. Жодної Лєни, а тим паче “ліні” ми в цьому слові не чули. “Ленін” – звучало як Земля (з великої букви) або Всесвіт (з великої букви). Та й не лише в ран ньому дитинстві, а й потім, у старших класах, “Волгін” – це зрозуміло, походить від Волги. Але це ж Плеханов. Тьху! Ми на нього плювати хотіли! А в п’ять років я все допитувався у тата: – Хто найсильніша людина в світі? – Жаботинський. – А який найбільший корабель? 22

– Титанік. – А хто найрозумніший, найдобріший? Хто най най най? І, звісно ж, про Ісуса Христа ніхто не згадував. Це вже потім “Леніна” сприймали як величезний кібернетичний мозок. Тоді, в шістдесяті, всі захоплюва лися кібернетикою, а тут іще висновок лікарів після роз тину про те, що мозок “Леніна” був у півтора разу більшим, ніж звичайний, і величезні голови, барельєфи, бюсти, пам’ятники на весь зріст, горельєфи. А в дитинстві “Ленін” чітко завершував піраміду “най най най”, як і комунізм – майбутнє, і, щоб це не вельми тиснуло, до першого додавали – “дідусь”, а до другого – “світле”. “Ленін – будівничий світлого майбутнього всього людства”. І я бачив літнього Дядю Стьопу, великого, як кран, із простягнутою вперед рукою, але без вантажу. Якось не поєднувалася ця колода з “Леніним учителем”. А, мож ливо, тому, що і мій дідусь не вантажив–не возив, а сидів у міністерстві за великим столом, а до цього був дирек тором санаторію в Кисловодську. Хоча на діда, на Яшу, я намовляю. Він усе вмів – і чо боти підбити, і спідницю підшити. Яків Ісакович, Яшенька, Яшуня, як називала його бабуся. Пам’ятаю тебе, високого, ставного, пузатого. Ти йдеш з авоською з роботи, зупиняєшся біля під’їзду, і я біжу до тебе, кинувши все, і ти дістаєш і розгортаєш згорток із нарізаною тоненько найсвіжішою люби тельською чи лікарською, запашною, і відриваєш мені попку білої французької (міської) булки, або витягаєш з пакетика двійко маслин, чорних, жирних, або най най, – жуликів! 23

«ЖУЛИКИ» а! Ви не знаєте? “Жулики” – це така само, як міська, але житня булка з родзинками, з довги ми, хрумкими кінцями. І особливо, коли на поверхні та кого чорного хліба виявляться родзинки, і хрумкаєш, а “жулик” ледь кислуватий, але солодкий якраз у тому місці, де родзинки. “Жулики”. Коштували вони 9 копійок, та з’їдалися довго, і навіть здається тепер, що й у м’якушці були нарізані дрібно, накришені шматочки родзинок (без кісточок!) для солодкості. Коли розпочалася перебудова, ми з другом, захоп лені душевним піднесенням, узялися відродити “жу ликів”, що зникли десь у сімдесяті. Знайшли цех, роздо були рецептуру, відшукали двох пенсіонерок пекарок із розпухлими від водянки ногами. А потім з’ясувалося, що й борошна житнього в Україні немає, якраз в обріз на чорний – “український” – хліб. І родзинки дорогі, і податки, і ціни на хліб регульовані.

«ПОТЯГУСІ» ід Яша був доброю людиною. За моєї пам’яті він жодного разу не прикрикнув на мене чи, борони боже, покарав мене. Пам’ятаю його шорсткі підборіддя та щоки, що пах ли одеколоном, коли він цілував мене, “кицю”, і ми обидва мружилися від задоволення. Я довго мучився, згадуючи цей – перший! – запах і, нарешті, пригадав його, пригадав, Боже! Це – запах чоловічої поголеної щоки, дідусевої або батькової, теплої і прохолодної водночас, колючої і рідної, млосної і солодкої, як “потягусі”.

– Діду, діду, – прохав я, – зроби “потягусі”! І простя гувався в передчутті на дивані, ручки по швах, і Яша проводив, пестячи двома розчепіреними долонями, зверху від голови, примовляючи “потягусі потягусі”, і наближався до ніг, до пальців, а я вже ледве стримував сміх, передчуваючи, як Яша потягне мене за пальці, а за великі – міцно, і лоскотатиме мої п’яти, і ми реготати мемо без упину.

ЯША ЇСТЬ РИБУ трогим, без усмішки я бачив його лише тоді, ко ли він їв рибу і, панічно боячись апендициту, чи, не про наш дім буде сказано, завороту кишок, него лосно покрикував на нас з мамою: – Тихішє тихішє! – м’яко вимовляючи не “е”, а саме “є” наприкінці. – Тихішє тихішє! – шикав він, обереж но обмацуючи передніми зубами та губами кожен ма ленький шматочок, і дістаючи пальцями кістку, і роздив ляючись її, перш ніж покласти на краєчок тарілки. Одного дня він – він! – удавився кісткою, і обличчя його почервоніло, набрякло, і він почав харкати, рухаю чи в повітрі руками, кричати “дайте скоринку, скорин ку!”. І, проковтнувши, все ще пхав руки до рота і, пере лякано дивлячись на нас, довго не міг відсапатися та прийти до тями. Нема нічого страшнішого за кістки в рибі, причому саме не великі, а дрібні, гострі, такі, які ховаються в найдрібніших шматочках. “Тут багато дрібних кісток!” – промовляв він осудли во, беручись за рибу, і немовби попереджаючи нас, що їсти треба не кваплячись, не розмовляючи, не поспіхом, зі смаком обсмоктуючи риб’ячу голову, замастивши рот і всі пальці на руках.

Яша їв із натхненням, заплющивши очі й занурюю чись витягнутими трубочкою вустами в цей рибний, фарширований сік і дрібні, небезпечні кістки, в насоло ду і страх, у цю “посасіонату” голови, і пітнів, і величез не його римське чоло вкривалося крапельками, і він не струшував, а, немов літній втомлений музикант, утирав піт і, замість того, щоб гідно відкланятися, ввічливо, але виразно відригував. Бабуся, котра сиділа поруч із повним ротом, – а во на їла рибу як морквинку, з хрускотом, не боячись ані кісток, нічого, – спопеляла Яшу очима, замахувалася, а то й без попередження лупцювала його кулаком. Раз! два! А він лише відвертався, підставляючи спину, всміха ючись і прицмокуючи: “У здоровому (ням!) тілі – здоро вий (ням!) дух!”

СТРАХИ а цим – першим – страхом померти, вдавив шись риб’ячою кісткою, з’являлись інші: страх ртуті, що вивалюється отруйними кульками з розбитого термометра, або гострої сливової кісточки, що розрізає своїм краєм сліпий відросток, і, нарешті, завороту ки шок, – таємничого, як рухи чаклуна чи морський вузол. З появою вдома американських наборів, до яких, окрім великих, циганських голок, входили й маленькі, гострі, як рибні кістки, але тверді, як шабля Синдбада, – народився ще один страх. Ці маленькі голки, без нитки, вставленої у вушко, мали підступну властивість уповза ти у вену та плисти, піднімаючись до серця й у мозок, і тоді зрозуміло. Тому, граючись гарним американським набором, маленькі голки я не брав, а з циганськими грався сміливо.

Я рибу їм і не боюсь кісток. Застрягне – мені байдуже! Бо можна ж і скоринкою туди... Чи відхаркатися?!.. Або ж візьму термометр Ртутний Та й об підлогу! Що мені од ртуті?! До того ж і дарма мені, що голка! Не плистиме вона по венах! Скажіть, як заповзає?! А казали: “Слива – дерево смерті. Гострі краї... Живіт залитий гноєм...” Розжовувати найдрібнішії шматочки Мене вчив дід – Знавець, любитель риби... Про дитячі страхи, так би мовити, стандартного на бору – про павуків, темні кімнати з бабаєм, про сни з ногами, що не біжать, і страшні картинки в книгах мож на було б не згадувати, коли б не колорит часу. І тут вже стриматися неможливо.

МУХА “ЦЕ"ЦЕ” цьому дивному образі: і рідна кухонна муха, перша божа комаха, що прилетіла, як бабуся, привітати мене з народженням, і дивна красуня, цяця – вінець битви та перемоги, заради якої і в яку закохували ся улюблені мої поети, і страх летаргії, чорноти й, особ

ливо, скутості, і Африка, де всі бігають і скачуть, немов покусані. Спочатку була просто велетенська муха, чорна, з ота кенним жалом! – більша за найвеличезнішого шершня. Це потім, подорослішавши, зрозуміли, що найот руйніший з павуків – не найбільший, а середнього розміру, чорненький. І тоді, уражені підступністю звичайного, розповіда ли, хитрувато примружившись, якомусь необізнаному “це це”: “Думаєш – звичайна муха. Проста а. Некусю юча. Сі ідає. (І раптом!) – А це – Муха “Це це”! І всім, і оповідачеві було страшно через те, що чорна, кусюча, а головне, що вдень спати і вночі, і знову вдень, коли всі гуляють, і вночі, і так все життя! Пам’ятаєте плакат “Африка пробуджується”? Там такий величезний, як Кінг Конг, негр, пробуджується і рве ланцюги, а дядько Сем, малий, як його черевик, боїться і трусить благенькою борідкою. Це ж якою треба бути мухою “це це”, щоб такого не гра приспати?! О, муха “це це”! О, солодке цокання захоплення, за доволення та шкоди. “Уявляєш? Вона до тебе підліта ає, сі ідає, жало ви тя ягує?...” Що? Не страшно? Правильно. І ми не дуже боялися, бо знали: мухи “це це” у нас не живуть. Хоча деякі мухи далеко літають. Але я не боявся, тобто уникав, як того здорового хлопця, хулігана з сусіднього двору, і замов кав, і супився, коли він до нас приходив і чіплявся. А Муху “Це це” – так і хочеться написати з великої літери – поважав, наче Снігову Королеву чи смерть. І лишень було шкода, що вона не може бути доброю. Муха “це це”. Пам’ятаю, Алік Цаповецький (Це? Повецький?) якось підійшов до мене й запитав: 28

– А ти б поцілував негра? – Негра? – негра цілувати не хотілося. – А навіщо? – поцікавився я. – А як пробудити? – Кого? – Ну, від мухи “це це”! І справді, як пробудити? Як мене будили? Цілуван ням. І ще радилися, будити чи ні, а я вже не спав і чув про “лялькове личко”, і намагався правильно сопіти, і бабуся нахилялася й чоломкала мого лобика, і було лоскітно, але око я ще не розплющував, і завмирав, і ма ма вже шепотіла – “прокинувся, прокинувся, прики дається”, – і я, нарешті, погоджувався й розплющував очі світові. І в казках пробуджували цілуванням. І оживляли мертвих, і перетворювали з камінних на живих, звільня ли від чар. Та муха “це це” – це не казочки. Які поЦЕлуночки! “Приїдуть наші лікарі та зроблять уколи, спеЦЕальні”.

«ХВОРОБИ ПОРОЖНИНИ РОТА» дома у нас були дві страшні книги. “Луко мор’я”, розгортка, від якої я ховався під стіл, а дядько Саша розкривав її на найстрашнішому місці, де намальована Баба Яга, і опускав до моєї схованки. До цієї книжки я швидко звик і навіть сам ходив лякати батьків і бабусю, та ніхто не боявся. А ось про іншу книгу – “Хвороби порожнини рота” – треба сказати окремо. “Хвороби порожнини рота” – мамин підручник – були оформлені кольоровими ілюс траціями, особливо барвистими в розділі “Венеричні хвороби”. Таємниче слово – “венеричні” – особливо після

фільму “Планета бур” робило жахливу книжку надзви чайно привабливою. Я гортав її кожної слушної миті й одразу ж безпомил ково розкривав на потрібній картинці. Напевно, щось подібне відчуває мій син, насолоджуючись монстрами по відику. – Фе, бридкий! – Чому? – запитую я. – Сли изький! – копилить він губи та кривить носа від огиди й тут же втуплюється в екран і шепоче: “Кла а с!”. А я розглядав книгу, підручник, авторитет незапе речний. Загалом фотографії були чорно білими, і облич чя, найчастіше, розпухлі, набряклі, з очима, заклеєними чорними смужками, здавалися похмурими, мертвими. А кольорові вклейки були справжньою окрасою книжки. На двох з них були голови, чоловіча й жіноча, а на чотирьох інших – лише роти, величезні, червоні, роз криті. Чому ця вклейка із згаслим, синьо фіолетовим жіно чим обличчям і віршик про Катю Катерину, розмальо вану картину, опинилися поруч? Я не розумію, чому ця розпусна тітка з короткою зачіскою вважала себе Катею та нахабно, з розтуленим ротом дивилася на мене з відвертого венеричного розділу? А можливо, це – двірничиха, п’яничка, трохи при шелепкувата, яка жила в нас у напівпідвалі? Катерина, а ось по батькові не пам’ятаю... Не знаю. Не думаю, щоб це було статевим почуттям, що народжується. Не доріс я тоді до розуміння цього. Була цікавість і непомітне мовчання батьків з приво ду венеричного, і роти, такі звичайні, як мій, і такі дивні, укриті виразками, червоні, – узяті окремо. 31

ПОЛТАВА І я з Полтави. Бо з Полтави Дідусь мій і моя бабуся, І Пушкін, і моя матуся... І Комсомольською праворуч Скоріш піду, аніж ліворуч. Хоча не був я тут ніколи... Але ж про Гоголя Миколу Васильовича, про стареньких Батьків його і моя ненька Для чогось і мені читала? Тому і дім наш – сорок п’ятий, Тепер, можливо, сорок шостий – Знайду, оскільки ми з Полтави, І дід, і Пушкін, і бабуся, І я, і Гоголь, і матуся... абуся О. С. Пушкіна була донькою полтавського коменданта. До війни мої дід і баба мешкали в Полтаві, на Комсо мольській вулиці. Полтавські їхні бувальщини заполо нили мою уяву згодом, набагато пізніше, а в свої п’ять років я передусім був приголомшений неосяжністю ми нулого – як життя, так і смерті. Та як же було не дивуватися?! Володю, бабусиного брата, вбило лоша. Віра, бабусина старша сестра, померла від нещасли вого кохання. Два бабусині брати мали по шість пальців на ногах. Короленко врятував місто від петлюрівців. Маяковський приїздив.

Бабуся відтяла своєму батькові чоловічу гордість. Тож як було не дивуватися? Володя необачно підійшов до лошати ззаду (ніколи не наближайтеся ззаду до лошат!), й воно вдарило його копитом просто в скроню і вбило. Одного разу вночі бабуся – вночі! – встала з ліжечка та крадькома підійшла до батька й, вихопивши кинджал, – відтяла йому вус разом із навусником, – йому, Караба сові. І він її не вбив лише тому, що вона була найменшою в сім’ї та найулюбленішою. А якби не була найменшою – вбив би, це очевидно, як божий день, бо ж він був дес пот, управитель маєтку в поміщиці Жирнячки. Мій прадід, Михайло, а, можливо, і Мойсей, був здо ровезний чоловік із вусами, що стирчали, як списи, кра сень, мабуть, коханець поміщиці Жирнячки, батько шістьох дітей, власник будинку, господарства, великої та маленької колясок і поні. До самої смерті на початку 30 х зберігав він закопані в землю бляшані коробки, в яких, як кінострічка, були скручені царські асигнації, чекав. Відчуваючи наближення кінця, розбитий паралічем і прикутий до ліжка, покликав він бабусю Соню, свою улюбленицю, але, огледівши її дітей – трирічних – маму мою й дядька – промугикав половиною рота: “Не о! А е и и!” – й відвернувся, не благословивши. Це означало, – в нього, в Яшу, в “комсодрольця”, як насмішкувато дражнив його прадід. «В нього! Забери їх!» Не визнав і, помираючи, не дав грошей, позбавив спадку, не благословив... Прадід Михайло, а швидше за все Мойсей, був ви хрестом. І коли я запитував у бабусі, а що це таке, вона відповідала: “Значить, охрестився.” І більше нічого не казала. 33

Національне питання в нашій сім’ї не обговорюва лося. У п’ять років я розрізняв білих і негрів, і ще ки тайців у великих рисових панамах. Вихрест звучав як деспот, тому що бабуся однаково стискала губи і замовкала, і не хотіла казати далі. І тоді, щоб заохотити її, я прохав: “Бабусю, розкажи про груші! Розкажи!”

МАРИНОВАНІ ГРУШІ, або ПОНІ В ТАЧАНЦІ ро груші, про мариновані груші бабуся оповіда ла із задоволенням. Одного дня, коли бабуся була зовсім маленькою, поміщиця Жирнячка зажадала від свого управителя, що би він привіз показати своїх дітей. – Нас із Вірою вбрали в рожеву та білісіньку сукні з воланами, на голови надягли оксамитові капелюшки, на ноги – білі панчішки й туфельки. Посадовили в коляску («У велику чи маленьку?” – запитував я. – “У велику”, – відповідала бабуся), і ми поїхали. Вся вулиця озиралася! Приїхали. Такий великий, як палац, будинок. Нас про вели кімнатами та привели до зали. А там вже сидить поміщиця Жирнячка. Ми підійшли до неї, уклонилися, і вона звеліла посадовити нас на оксамитові банкетки... (“А поміщиця Жирнячка була гладка?” – переривав я. Та цього запитання бабуся вже не чула, бо замріялася, і продовжувала) – ...на оксамитові червоні банкетки та звеліла подати нам груші. І нам винесли на тарілочках по груші з хвостиком. “Великі?” – запитував я, знаючи відповідь. “Ні, – відповідала бабуся, – величезні!” – І показувала пухкими ручками, які! Завбільшки з мою голову. Бера! Мариновані! Зараз таких немає. А смак! Мед! – і у неї насправді текла слина, і у мене також.

“А ще дали?” – запитував я, хоча знав, і мені було нецікаво. І Соня згадувала, що поміщиця звеліла подати ще по одній, і потім швидко їх відправила, і більше вона, бабуся, ніколи в своєму житті таких груш не куштувала! Історія була фантастичною. І не тому, що супер груші, такі, що ані в 2 , ані в 3 літрову банку не влізуть, шийкою не пройдуть. А тому, що Софію Михайлівну, Софочку, Сонюру, Соньку я не міг собі уявити серпанко вою панночкою й ангельським дитям, що робить “кніксен”. Це був “вогонь”. Ось у вас є маленька коляска і поні, і ви маленька дівчинка, донька заможного єврея, нехай вихреста, і ви виходите з дому в тихому місті Полтаві, і сідаєте в коля ску, і що ви робите далі? Ні, ви, напевно ж, не шмагаєте цього поні і не жене те його на міщан і селянок, котрі сахаються на всі боки, та не волаєте на кожному перехресті: “Бий жидів – ря туй Росію!” – Ой, і була ж я бандитка! – згадувала із задоволен ням бабуся. – Мене вся вулиця боялася. Їх всіх відразу забирали («О! Вона вже вийшла!») – я всіх била. Ото! Мене лишень зачепи! – розчервонівшись, погрожувала комусь Сонька. Лякливий і кволий хлопчик, я обожнював мою ге роїчну бабусю за прогулянки дахами та босоніж по снігу, за крадені яйця, які випивала одразу ж і, випросивши в перехожих селянок іржавого оселедця, разом із ними його гризла, присівши на ґанку... А ще за те, що в 1929 році, п’ятнадцятирічна Сонеч ка вийшла з дому і на розі Гоголя й Пушкінської зіткну лася з худющим високим парубком. Олівці розсипали ся... і рік потому народився мій дядько, а ще через рік – моя мама. 36

ДІМ НА БІЛИЧАНСЬКІЙ 1960 році, коли мені виповнилося п’ять років, у нашій сім’ї сталася подія – бабуся, дідусь і я переїхали на нову квартиру, в Святошин, вже не село, проте й не місто, – передмістя, дачне містечко. Містечковий характер будинку, в якому дід Яша отри мав квартиру, посилювався тим, що весь перший під’їзд займали сім’ї годинникарів і майстрів по холодильних ус тановках, а другий – інші громадяни з Рибальського ост рова на Подолі. Коробейники, Грінберги, Болсуновські, Рудики, Шустермани, Беєрови, а ще Калицькі та Ордамонови, але теж євреї, або євроси чи укрєви, тобто наші рідні подільські метиси або мулати. У нашому, першому, так би мовити, більш єврейсь кому під’їзді, була, звичайно (чим ми гірші за Фелліні!), і своя не цілком нормальна дівчинка, товста Елька, і прикутий до ліжка паралітик, котрий ходив під себе, і свій “горькій п’яніца”, і матері, єврейські матері, і ба бусі, і тітки, майстрині струделя й фіша, чепурухи та за мазури, гладкі й худорба, глухі та чорнороті, але всі бук вально трусилися над своїми дітьми, хоча, втім, не всі… У другому під’їзді – пролетарському – було вдвічі більше п’яниць, ніж у нас (Газівник і Зеленюк), а також: поліцай із дружиною, Секретутка, Болонка й ті, кому ба ба Соня не дала особливого прізвиська, – Єгорови – інженери, з двома тихими, блідими, майже туберкульоз ними, і чомусь хочеться сказати – білоруськими, дітьми. А врешті наш триповерховий будинок, хоча й височів над приватним сектором, але теж був в полоні свого й чу жих садів та огорож, звідки лунали – і гавкіт, і півні, і гу саки, і бджоли, і дзвін колодязного ланцюга. Під вікнами росли тополі та дзюрчала річка Смердючка, що протікала

по всій Біличанській далеко, до яру та на третю просіку. Зазвичай вистачало трьох силікатних цеглин, аби й Ру дичка могла перейти, не замочивши ніг. Але під час по вені, особливо після червневих дощів – вона каламутно вирувала й розливалася як Ріо Негро та Колорадо, відрізаючи шлях до найближчого гастронома і базару, змушуючи не йти, або ж позичати гумові чоботи... На подвір’ї природно і компактно розташовувалися сараї. На пагорбі, немов цинкові гриби, стирчали з тра ви вентиляційні труби льохів. І висіла білизна на жерди нах, і голуби кружляли понад голуб’ятнею. І смітник, що вже зветься сміттєзбірником, так само білів, як на Жи лянській, але краще, і більше, і чистіше. І все буяло – і жовті кульбаби, і вишні, і бузок, і каштани...

КАЗКОВА КВАРТИРА пам’ятаю цей перший день, коли ми з бабою і дідом приїхали дивитися квартиру. Ми підня лися під’їздом, що пахне новобудовою, нагору, на третій, найвищий поверх. “Щоб ніхто не скакав на голові!” – як хотіла Соня! Квартирка була казкова. Дві великі (З1,5 кв. м!) кім нати, високі, – два шейсят п’ять! – стелі, кухня – сім з половиною метрів! санвузол! балкон! батареї! колонка! – А як тобі двері?! Дубові! Можна горіхи лущити! – Яша почухав спину об одвірок, і бабуся теж, і я. І вони засміялися, і я. Та найголовніше – наша квартира була на півтора ме три більшою за будь яку іншу в будинку, бо будувала його дідова фабрика, і він там домовився посунути одну стінку. А мені найбільше сподобався балкон. Висота! Якщо впасти, можна розбитися насмерть! І можна запускати літачки з паперу далеко, аж до річки Смердючки, і спус

кати, що хочеш, на ниточці, і гратися, коли дощ. Я двічі плюнув слиною вниз і другим плювком попав у перший! На зворотному шляху, на сходах, ми зустріли сусідку, котра отримала квартиру прямо під нами, Цилю, що мо лодиться, чоловік якої ще не був паралізований, тітку Цилю з сином Феліксом, а після фільму “Містер Ікс” – Пеліканом. Зустріч ця відбулася на історичному сходовому май данчику між другим і третім поверхами, місці чудовому в будь якому сенсі. Під час затяжних осінніх дощів, коли на дворі робити було нічого, а “по хатах” нам ходити тимчасово забороняли у зв’язку із загостренням політичної обстановки та розгортанням військових дій між сусідами (тоді казали: “Ой, я зараз з нею на но жах!”), ми, діти, збиралися тут, на майданчику. Дбайливі бабусі, мами або тітки, щоб ми не сиділи на підлозі – «цемент притягує холод!», – давали нам маленькі лавки або ще краще – баєві ковдри, підстилати. І ми гралися годинами. У карти, в солдатиків, в “Ча паєва”, в “дочки матері”, у всілякі фішкові або пізна вальні ігри. І бабусі, мами або тітки виходили нас по кликати або виносили нам чого небудь покуштувати і так, “випадково”, зустрічалися одна з одною і спочатку лише кивали, потім віталися вголос і, звичайно, наста вали періоди перемир’я, “мирного співіснування” і ве ликої дружби, тобто формування нових НАТО, СЕНТО і СЕАТО. “А на нейтральной полосе – цветы Необычайной красоты!” І ми, діти, відчували себе квітами життя, хоча й не усвідомлювали своєї миротворчої ролі. Та це було потім, а тоді, восени 1960 року, я, п’ятирічний, зустрів на сходовому майданчику між дру гим і третім поверхом чотирирічного Фелікса, малень 39

кого арабського хлопчика, з товстими негритянськими губами та плескуватим горбатим носом... Тоді ми, друже, не поручкували, Бо нас матусі за руки тримали, Бо скрізь по дому були наші неньки Геть на ножах – сусідки вороженьки. І ось тепер я сиджу, наче Соня, На іншому далекому балконі. Смердючку річку бачу... І не бачу... Дивлюсь на небо і чомусь не плачу...

ПЕРЕВАГИ «ВІЧКА» втім, щось я відволікся. У ізольованих квартирах на Біличанській меш кали комунальні люди. Вони слухали радіо, читали газе ти, дивилися телевізор й тому цікавилися. Вони розпи тували, обмінювалися рецептами, співчували, давали в борг і позичали, інтригували й утворювали блоки, і ціка вилися знову. – Цікаво, хто б це міг бути? – запитувала швидше се бе, ніж мене, баба Соня, коли зі спальні ми чули дзвінок у двері. Справді, це могла бути і глуха Віра, або “Пате жур нал”, і Рудичка – тутешня баба Хая, і Фіра Ордамонова, з котрою бабуся знову розмовляла, і, власне кажучи, ба гато хто, майже всі. І Соня вже прямувала відчиняти, та раптом зупиня лася та робила мені сурдопереклад очима й руками, щоб я йшов подивитися крізь вічко.

І тут треба сказати, що перше вічко в будинку, як і ба гато чого іншого, з’явилося в нас. Воно давало необме жені можливості вибору, кому відчиняти, а кому ні, що було особливим засобом човникової дипломатії, і навіть способом заохочення (“Я їй відчинила!”) і покарання (“Я їй не відчинила!”) для окремих мешканців, котрі примазуються. Звичайно, здебільшого необхідно було дотримувати ся таємниці, тобто пристойності, і Соня намагалася на близитися до дверей навшпиньки, затамувавши подих. Але сусіди швидко засвоїли такі викрутаси. І, вдив ляючись з того боку у вічко, помічали або рух металевої шторки (яку ми через те і зняли), або навіть бачили ха зяйчине око, що блимало. Я ж – ви пам’ятаєте, я був “гострозорим хлопчи ком”! – умів зазирати у вічко здалека, не припадаючи до нього, через що я залишався абсолютно непомітним. От і цього разу я побачив здаля глуху Віру, яка дзво нила вже вшосте чи всьоме, притуляючись до вічка по черзі однією чи другою стороною набряклого обличчя. Якось обговорюючи з Рудичкою таку поведінку глу хої Віри, баба Соня казала: “Що вона – не чує, що дзвінок дзвонить, а нікого нема? Нащо дзвонити? Ні, вона дзвонить: раз два три п’ять десять. Як вам це по добається?” І Рудичка з розумінням посміхалася і казала Софії Михайлівні: “Софіє Михайлівно, ви ж знаєте Віру, вона останнім часом зовсім недочуває!” Так. Та повернімося до нас. – Це Віра? – нечутно, лише артикуляцією запитува ла Соня, вказуючи пальцем у напрямку її квартири. – Так, так! – кивав я. – Відчиняти? І доки бабуся за мислювалася над розв’язанням цього складного політичного питання, я здалеку у вічко виявляв в руках у тітки Віри мисочку з трьома шматками вишневого пиро га й вирішував самостійно. 42

Митттєво зиркнувши на мене (“Це ж на три годи ни!”), бабуся зустрічала Віру найпривітніше: “Заходьте, Віро! Я вішала білизну на балконі й нічого не чула! За ходьте!” І після того, як тітка Віра не менш як п’ять хвилин пояснювала бабусі, чому вона хотіла зайти саме зараз, і що дзвонила, але ніхто не відчиняв, а баба Соня кілька разів повторювала версію про балкон, білизну та вітер, ми куштували вишневий пиріг, і вже тоді тітка Віра по шепки, тобто як людина, котра добре чує, запитувала ба бусю: “Ви чули? Вони знову збивають блоки. Я бачила, як Рудичка розмовляла з Фіркою, а мені присягалася, що ноги її там не буде!” І баба Соня спалахувала та розуміла, що вона відчи нила Вірі недарма.

УКРЄВИ ТА ЄВРОСИ ві сторінки в записнику. Років із десять тому, коли баба Соня була ще жи ва та при пам’яті, я записав ці декілька рядочків за її сло вами, а от зараз знайшов. З’ясувалося, бабисоніна мама, а моя прабабуся Зіна була Златою Яківною Аксельрод, а прадід – Михайло – Мойсеєм Борисовичем Грінбергом. І, ото дивина! Щойно я прочитав ці звучні прізвища, відразу ж велике співтовариство Аксельродів, включно з відомим революціонером меншовиком, та не менш чис ленними Грінбергами та Грінбергшами по родинному усміхнулося мені. Щоправда, був один випадок, коли наша сусідка мадам Грінбергша на прізвисько “Коняка” зчепилася з моєю бабусею, а дід Яша заходився їх розбороняти й випадково поцілив середнім пальцем кулака прямі сінько в лоба Давиду, її чоловікові, чоловікові Коняки.

Але це було комунально, по сусідському. Без прокльo нів, створених спадковими споминами, без родинної злості, тому що ані Коняка, ані Давид Грінберг, ані тим паче я – п’ятирічний хлопчик, не знали бабу Соню, як Софію Михайлівну Грінберг, й тому не ворушили “брудної білизни”, а знали як “Директоршу”, за чо ловіком – Беєрову, уроджену, тобто за метрикою – С. М. Алексєєву. Я зрозумів, що росіянин я лише наполовину, а друга, аксельрод грінбергова частина також значна й набли жається до 50%, і це значно більше тієї частки, яку я пе редбачав раніше. Збільшення єврейської складової в моїй свідомості відбувалося поступово. Допоки баба Соня була Алексєєвою, а дідусь – також незрозуміло ким, рівень мого єврейства становив від 8 до 16%, і це не позначало ся на світогляді. Підвищення ж індексу Аксельрода–Грінберга до 50%, а якщо врахувати татаро монгольську та інші домішки – до величини контрольного пакету, – зумови ло переворот, отаке собі національне сальто мортале. Я відкрив для себе, що я не росіянин із домішкою єврейського, не “жулик з родзинками”, а єврей, який обрусів, маца з заварним кремом, “Наполеон”. Якби Соня була ще живою та прочитала мої розра хунки, напевно, вона запитала б: “Чому ж ти не писав це тоді? А тепер, коли кожне “Г”, кожен бандит, репетує, що він жидолюб, і знахо дить у себе недоумкувату бабусю на вивіз, і ти так само?! Де ти був раніше зі своїми відсотками?.. Нова справа! Вони тепер без мила лізуть у тепле місце єврейського на роду, і ти туди ж так само? А завтра їм буде потрібна наф та, так що ти думаєш, вони не закриють обличчя від со рому цією ганчіркою і не продадуть бомби на голови твоїх дітей в Ізраїлі?” 44

Що відповісти? А а! Хоча жидолюбство – це як соціалізм, перший етап переходу до комунізму. Любст во – вже краще. Там, дасть бог, і велика дружба буде. Дай боже. А відсотки – звичайно ж, дурниця. І розуміння того, хто ти: китаєць чи негр, також не є істотним. Важливим є інше. Не зневага й ненависть до чужого, а співчуття і пильна увага, входження до свого народу, не до російського, українського або єврейського окремо, а до того і другого, і третього разом, до нашого радянського києво подільського народу, що проживає в усіх куточ ках, і у вас також.

СОЛОДКЕ ЖИТТЯ. ПОЕМА ПРО СТРУДЕЛЬ Візьміть що є в хаті – Хороше візьміть: Горіхи, родзинки... І так загорніть З варенням, З цукатами, – Все це згодиться. Бажаєш корицю?.. Хай буде кориця! Олії ж на деко Більше налийте! І газу, послухайте, Не пожалійте. На сильнім вогні, Щоб воно аж шкварчало! Але ж, мої любі, Це тільки початок. 45

Загостреною шпичкою Перевіряють – Повільно доходить – Нарешті виймають. І ось нарізають Шматочком достойним. А потім – ще ні! – Ще не час! – Треба викласти на підвіконня. оє солодке життя розпочалося з легенди. Ма ма розповідала, що одного дня, ще до війни, коли вона була маленькою, директор шоколадної фаб рики подарував їм хатинку з ведмедями, всю – з чистісінького шоколаду. І, звісно, мама відразу з’їла її, і їй стало погано від переїдання шоколаду, її всю роздуло, вона опухла й довго потому на шоколад дивитися не могла. Авжеж, мене брали завидки. Я собі уявляв, як я відламую шматок ведмедя, пер шого, а їх ще два, а ще потім будинок – відлитий, важ кий, і зовсім не треба квапитися, а шоколад такий бу рий, майже чорний, ледь гіркуватий, і слина від нього густа, і головне – не квапитися ковтати. Коли Яша, ще на Жилянській, водив мене на прогу лянки, ми зупинялися біля кондитерського кіоска, і Яша купував мені дві цукерки, “Ведмедика” й “Білочку”, справжнісінькі, а не соєві. Я розгортав одну, а другу ховав до кишені “на потім”, і там, в золоті, відкривався “Ведмедик”, пахучий, з по перечними вафлями, твердий, і я відкушував його зуба ми маленькими шматочками, пам’ятаючи про те, що в кишені гріється “Білочка”, в якій іще більше шоколаду, і горіхи. “Ведмедика” та “Білочку” я полюбляв понад усе, хоча й “Ананасні”, і “Спробуй но, відніми!”, і

“Пісні Кольцова”, і “Червоний мак”, і “Кара кум”, і “Лісову пісню”, і “Пікову даму”, і “Чапаєва” я теж лю бив, тому що начинка в них була не біла, а яка небудь смачна, кавова або желе, або з лікером. Шоколадки купувалися рідко, і прирівняні до них “трюфелі” я покуштував уперше, коли тато приніс ордер на квартиру, і гриз насилу, тверді, справжні. Власне, ось і все. Це вже згодом з’явилися цукерки в коробках, “Мете орити” і “Планети”, що приголомшували своїм розміром, і “Золота нива”, і “Золотий горішок”, і “Виш ня ... і “Чорнослив в шоколаді”, і “Асорті” львівської фабрики “Світоч”, і шоколадно вафельні торти, ма ленький за рубль десять і великий за два десять, які не різалися ножем, такою була якість шоколадного литва. А наразі я лише тримав у руках фантик від “Гулівера” й дивувався розміру цієї велетенської цукерки. У нашій родині цукерок на свята не купували, а от у будні мама або Яша, бувало часом, що й приносили зо грамів так сто п’ятдесят, і дитині, котрій шоколад мав безперечно шкодити, видавалася одна цукерка, а потім якось сама по собі й друга, а якщо після їжі, то й третя... Тим часом невдовзі пакетик ставав порожнім, і я нюхав обгортки, неначе незаможні персонажі “Чиполліно”, і мріяв про який небудь домашній винахід, мороженицю чи вафельницю, або шоколадно варильну машину, що вичавлює його, як пральна, з “ґоґоля моґоля”. Спроби створити кондфабрику вдома, – починаючи з паленого цукру або згущеного молока, які варили дов го, як кукурудзу, або тістечок “картопля” з печива, яке перемелюється на м’ясорубці, – не залишають мене й досі. На початку дев’яностих, коли цукор уже був по тало нах, до нас приїхав Серго з Єревана і повідомив про своє рішення налагодити в нас бізнес з виробництва цукрової 47

вати. Поки ми під керівництвом Серго варили сироп, ба буся зшила з клейонки захисний циліндр діаметром при близно до метра. У центрі циліндра встановили сокови жималку й на відкритий ніж стали лити сироп, який по винен був розлітатися цукровою ниткою, – я вже приго тував виделку для її намотування, – але чомусь струмінь розлітався краплями по всій кухні до стелі, і учасники ек сперименту вкрилися дефіцитними бризками та бабуси ними стогонами та зойками. Завдяки клейонці вдавалося врятувати не більше двадцяти відсотків сировини. Так скінчився перший кілограм цукру, другий, пішов третій... І раптом – якоїсь миті промайнула павутинка. – О! – втираючи солодкі сльози, повідомив Серго за доволено. І пообіцяв, що він обов’язково довідається й надішле нам від фахівця з Єревана – він знає одного та кого чудового фахівця – “правильну швидкість обертан ня залежно від концентрації сиропу”. У бабусі зберігалося різне кондитерське причандал ля: таврові печатки на довгих штирях з ручкою для виго товлення хрустиків, вафельниці та “горіхівниці”, ван ночки для льодяників, пасочки різних розмірів і, зви чайно ж, оцинковані форми для коржиків: зірочки, сер денька, ромби, квіточки тощо. Коржики вироблялися повсюдно, раз чи навіть двічі на тиждень, нашвидкуруч. Тому що, запитується, із чим дати дитині на підвечірок склянку молока? Або на ніч – склянку ряжанки? Або склянку міцного чаю вранці до роботи Яші? Покупне печиво, це “Цілинне” або ще гірше “Старт”, ніхто в нас не купував. А пекли коржики – з ма ком і корицею, з какао й ваніллю, просто обсипані цук ром, і най найпростіші на маргарині чи навіть без нього. Найпростішим із найпростіших був “підпалок” – корж на борошні й воді з сіллю та содою, погашеною оц том. 48

Я просив бабусю спекти “підпалок”, коли закінчува лися коржики та яйця, і маргарин, і бабуся, дивуючись, погоджувалася, нишпорила по кутках і неодмінно згаду вала те борошно, питлівку: – Хіба ж це борошно? – запитувала вона, зачерпнув ши рукою з фаянсового барила та висипавши на стіл. – У нас, у Полтаві, – повідомляла вона, замішуючи, і я стежив, як створювалося хлібне тіло й набрякало, і життя, шипуче, як гашена оцтом сода, уже теплішало в ньому, у колобку, – у нас, у Полтаві, були ось такі булки! Скептично оцінював я висоту такої булки – вища, ніж ширша – і не вірив, і не вважав це, чесно кажучи, чимось важливим. “Підпалок” уже підходив! Я хапав його гарячим, роз ламував і гриз із превеликою насолодою людини, котра розкрила таємницю зерна, борошна та хлібу. Та, окрім коржиків і підпалків – простих буденних радощів, – були свята: пироги з маком і вишнями, “Вед медики”, “Наполеони” та “Кутузови” й, нарешті, – струдель, або, як у нас казали, штрудель, – невеличка спіральна галактика, занурення в яку, у ці часточки горіхів, родзинок і варення, що летять назустріч, у ці прошарки насолоди... Смачно було так, що хотілося, не розплющуючи очей, іще повільніше перемішувати язиком нескінченну матерію штруделя й віддаляти, віддаляти неминучі акти жування та ковтання її. Краще за всіх штрудель пекла тітка Женя, мама Сашка. Коли вона починала, і перші потоки запаху стру меніли з другого поверху на третій і до неба, старий Бол суновський виходив посидіти на балконі, і Віра глуха, його донька, вкотре запитувала в тітки Жені рецепт, а та кричала у відповідь, поки їй не спадало на думку запро сити Віру до себе. 50

Віра глуха пекла добре, але в неї штрудель мав при смак пісного масла. У Рудички витікало варення й бу ло замало родзинок. Циля та Бузя використовували позаторішні горіхи й не посипали корицею, а у Фіри Ордамонової штрудель з’їдали самі, і через те її діти хо дили принюхуватися на другий поверх, до Сашкових дверей. Це було важко, не піти тоді до Сашка, і бабуся мене лаяла, а коли бувала з тіткою Женею “на ножах”, просто забороняла ходити “по хатах”, а до Сашка – категорич но, але штрудель пахнув і вабив, і було найобразливіше, коли Сашко, дожовуючи, зустрічав на порозі й відразу йшов гуляти, не запропонувавши ані шматочка. Та ось із духовки Як з піни русалка, – Засмагле творіння, Народжене палко – Його нарізають Достойним шматочком І на підвіконня Кладуть в холодочку... А пахне, повірте, Цілком неймовірно! – В під’їзді, під вікнами, Містом, по миру... І мариться: Геть до небесних сусідів Пахучеє щастя Навшпинячки їде. Старі і малеча Заходять до кухні, 51

А там вже так само Тиняються мухи. І стогнуть, і плачуть, Бо сердце ж не камінь – По тім рушничкові Гуляти віками. Всередині ж – Боже мій , Так за рецептом – Ще й додано щастя Чотири проценти. А більше – навіщо? До Бога зневага... Від зайвого щастя Буває і згага.

КОЛОНКА Колонко, колонко, Дівча комсомолко, У грудях гарячий вогонь! І мились – з тобою, І прались – з тобою, І йшли в комунізм під гармонь! За “правоє дєло”, за ліве, що мали, Пітніли в поході і ми... І, як паровоз наш, колонка співала, Ота, на кухонній стіні... удинок було “колонізовано”. Газові, вони тихо жевріли, а то несподівано пихкали та гули по тужним відкритим вогнем. Я й досі люблю дивитися на вогонь як на диво. Ось нізвідки з ложечки калюжки воскової язичок

прозорий, блакитненький. Торкнув невміло, дихнув – і немає його, був – і нема. І калюжка тьмяніє й покри вається кіркою, і ґніт, неначе обгорілий електричний стовп. А газетою – підпали, і поповзе бочком вогненна змійка, і повзе вона – я чомусь у цьому впевнений – зі швидкістю часу. Або час – зі швидкістю вогню. А чому так? Ні, не подобається мені це пояснення, але іншого не знаходжу. А пам’ятаєте в Гумильова? ...Закричал громогласно В сине черную сонь На дворе моем красный И пернатый огонь. Ото насолода – не відвертаючись, дивитися вглиб багаття, у самий жар і відчувати, як обличчя пашіє, яриться, а там усередині виникають і зникають струмені й плескоти стихії, у якій ані птахи, ані тим паче метели ки – взагалі ніщо жити не може, а отже, й сам він – во гонь – живий і чарівний. Треба сказати, репутацію колонка мала не вельми яку. Із достовірних джерел було відомо, що вони вибуха ють. Де, на яких полігонах ставалися ці вибухи, природ но, замовчувалося, але про величезну вибухонебез печність колонок розповідали кожній дитині, і, зреш тою, в це повірили й дорослі. Тітка Бузя, Пеліканова тітка, спочатку побоювалася запалювати колонку. І ми чули (Коробейники жили під нами), як вона кричала Цилі: “Іди, запали!” Та невдовзі вона також призвичаїлася й уже кричала: “Іди, я запали ла!” І Циля поспішала з далекої другої кімнати на тітчин заклик, бо всі розуміли, скільки газу “витрачає” ця ко лонка, і що таке – гаряча вода! 53

“З з з”, – вимогливо дзвонили в двері й, кинувши на ходу: “Київгаз!” – прямісінько на кухню поспіхом проходив сутулий похмурий чоловік із маленькою валізкою. Він моментально запалював сірника й підно сив до конфорок і, маніпулюючи ним, запалював їх – чотири – одним, єдиним!.. А одного разу, коли сірник уже догорів до подушечок пальців, він перехопив його, обгорілого, за голівку, і сірник згорів зовсім, цілковито, і це було класно! Шаманські паси людини, що поводилася зі смерто носним газом і вогнем, як фокусник із шовковою хус тинкою, зачаровували. Навіть баба Соня, котра гасила свічі, як метеликів, двома наслиненими пальцями, та хлебтала окріп, нена че квас, навіть героїчна Соня непомітно в коридорі дава ла газовикові карбованця, і він обертався й вимовляв: “Тяга нормальна”, – і йшов до сусідів. “Як не як, а має живу копійку”, – казала бабуся схвально. І мені його робота подобалася – пожежна, і сірники дають. Квадратний вогонь газової колонки вражав ор ганізованістю й армійським порядком. Рівне гудіння повідомляло, що субота, день купання та прання, не обхідних домашніх справ. У ванну з шумом лилася вода, окріп. Баба Соня безстрашно занурювала туди руку, пе ревіряючи для мене, і збільшувала напір холодної. Трохи згодом вона перевіряла ще раз, змішувала воду рукою й міцно закручувала крани. Шум води, помножений на гудіння колонки, ури вався, і в цій тиші повільно, учепившись за бабусину руку, опускав я спочатку одну ніжку в украй гарячу во ду та мерзнув рештою тіла й покривався гусячою шкірою. Так поступово я сідав і вже сидів, розігрітий. І розпо чинався процес купання. І піни – м’якої, тілесної, що 54

потрапляє в очі, і обливання чистого до рожевої неваго мості тіла, і розтирання махровим рушником аж до по червоніння, і, нарешті, обгортання з головою та перене сення в спальню, у білу постіль, що пахне чистотою, і там уже – розчісування та казка.

ЛІТНІЙ ПОЛУДЕНЬ Полудень. Липень. Сонечко рясне, Тепле, омріяне, наче дівча... Я засинаю біля бабусі – Я ще маленький – Я вже дорослий! Про наречену мріяти – час! Полудень. Літо. По килиму – річки, Сонячні ріки веду золоті. Дещо примружив тонесеньке вічко Бачу дівчисько – теж п’ятирічне – Парою – з вишнею – на самоті. На самоті! – і тому не вагаючись, З хлібом, із маслом, з цукровим піском Геть босоніж, через східці плигаючи, – Слідом бабуня гука, не встигаючи – А я вже – під вишнею, поруч, бочком... А навкруги – наче цукром припушені Хмарки – на небі. А ми – на землі, Двоє на лавці – чистії душі – Хрумкають, рота напхавши, цілушки Поруч із сонцем, солодким, як хліб... 56

цьому романтичному вірші є певна часточка правди. Вікно спальні справді виходило на схід. І ранкове Сонце, трішечки затьмарене тюлем, і – чисте, яскраве, золотило візерунки, річки килима, якими я чомусь лю бив водити вказівним пальцем, прокинувшись. Я прокидався пізно, близько десятої, або й пізніше, і ще довго лежав на двоспальному ліжку, мріяв і грався з Сонцем. Не розплющуючи очей, але й не мружачись, ледве піднявши брови, щоб тонка плівочка вічка натяглася й стала прозорою, абрикосовою, – захоплююче поринати в зеленуваті й фіолетові сонячні плями, у бордові круго верті лави, у хвилі й вогні, і ніжитися під уранішнім, вже зігріваючим сонцем і не квапитися. Не менш цікаво, поставивши долоньку між оком і Сонцем, розглядати її на просвіт, намагаючись, як на рентгені, побачити кістки, жили, загалом, усе, що всере дині. Дитяча ручка просвічувалася, проте доросла – по вертаю і так, і так – не хоче. Хоча, пригадую, бабусина пухкенька ручка світила ся, не те що моя, дитяча, та все таки... Дин дин дин – стукало в батареї, і за стукотом я впізнавав Феліка (ножиці!) і біг на кухню, до бабусі, кваплячись не спізнитися, а раптом без мене щось поч неться. А далі у вірші правди зовсім мало – буханця з маслом і цукровим піском мені не давали – переб’є апетит! І бо соніж нам, міським дітям, ходити не дозволялося. Наречена, а тим паче сидіння поруч, разом із дівчиськом – це брехня, цього не було, й бути не могло. І навіть не тому, що пацани засміють, а просто. І все таки я не схибив проти істини, – вірш цей правдивий за найвищим критерієм. Бо заради майбут

ньої ілюзії людина впадає в спокусу, а заради минулої, яка не вимагає вже нічого, окрім пильного споглядання та насолоди, готова очиститися й подякувати Богові вільним босоногим летінням униз, до Неї, лункими па радними.

КОНЦЕРТ ВЕТЕРАНІВ рогулянка була чудовою. Парк понад Дніпром і серпень, що спливає. Яскраве сонце й тіні після дощу. Дерева ще повні дощових крапель, хоча вітер налітає та струшує їх багацько, і хтось верещить і вибігає на відкрите, на сонце, начебто трясуть зимові яблука й може вдарити боляче. Я не біжу. Я йду поміж стовбурів, таких високих, що листя, крона, здаються окремими. Дерева в парку, точніше, стовбури їхні, – двох видів – чорні та біло са латові. Чорні – поламані, в чорних так само борознах, во логі, просякнуті водою. Білі стовбури гладкі, просохлі, пружні, немов шиї динозаврів, що ростуть просто із землі. Алея виводить мене до літнього театру, де відбу вається концерт ветеранів. На сцені звучать романси та пісні воєнних років у виконанні сивих і порохнявих співаків у чорних фраках і співачок у так само чорних вечірніх платтях. Напрочуд жвава ведуча, котра грайливо забуває прізвища авторів пісень і нібито як компенсацію повідо мляє перед кожним номером неодмінно ім’я, по бать кові та прізвище акомпаніаторки. “За роялем...”, – повторює вона, і зал плеще в до лоні, віддаючи належне допоміжному персоналу. На лавочках, розташованих амфітеатром перед сце

ною, ще сивіше та тихіше, і, звичайно, вечірні плаття не переважають. Концерт благодійний, безплатний. Публіка вбога та вдячна й не шкодує оплесків. Я роздив ляюся стареньких, які доношують доперебудовницьку одежину, і думаю про своїх, котрі рахують кожну копійку, і серце щемить. “Чиї ви, старенькі?” – пригадується крилата фраза, що залишається без відповіді. Хоча відповідь відома – нічиї. Ані державі, ані дітям немає до них жодного діла. Посеред двох прямих, мов конвоїри, білооких старих у парусинових капелюхах сидить не старий, хоча й лису ватий, чоловік і дивиться в куток. Часом він підводить голову, дивиться на сцену й якось убік, витирає долонею засмаглу лисину і знову, уп’явшись у підлогу, думає про щось. Про що? Ні, не схожий він на меломана, та й музика не така. А схожий він на підсудного, і судді зі сцени кожним своїм романсом оголошують йому щораз той самий ви рок, і народ аплодує, а він вироку не чує. – Любий мій, – подумки звертаюся я до підсудного, – ви ж ще не стара людина. Що вам до цих, котрі грають ся в молодецтво на сцені, а тим паче – до глядачів? Що?! Ви ж – не старий! Геть звідси! Ідіть на міст! На Чортів місток, що видзвонює під ногами, де висота та страшно, і далечінь за Дніпром фіолетова. Киньте ви ці спогади. Живіть зараз!

ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ ’ясувалося, окрім шести людських почуттів, є особливе – невеселе, яке можна було б визначи ти, як старече, передосіннє або передзимове, фінальне, – стан, добре знайомий людям літнім, або, якщо хочете, настрій, до якого, втім, уже звикли та не звертають уваги.

Почуття це народжується в дитинстві. Ось і я вперше відчув його тоді в бабусі на Біличанській. Тридцять пер шого серпня... Тридцять першого серпня, якщо тільки перше верес ня не припадало на вихідний день, мене охоплювало бридке відчуття, яке ані зневірою, ані тугою, ані сумом назвати достоту не можна. Спроба з’ясувати, що це таке, мало що дала. На ре портерське: “Що ви відчували 31 серпня?” – мій син відповів: “У у, завтра до шко о ли!” А коли я запитав: “Ну то й що? Там же друзі, невже нецікаво зустрітися?!” – відповіддю було: “У у, не хочу!” Дружина моя пригадала, що день цей, 31 го, здавав ся зранку особливо довгим, як розтягнута мить, але з кожною годиною спливав, і це добігання кінця відчува лося фізично. А мій батько, навпаки, пригадав швид коплинність того дня, останнього, вільного... Я прокинувся, як завжди, радісно, і раптом прига дав, що завтра до школи й сьогодні ввечері повертатися від бабусі додому, на Воскресінку. Якби Фелік не постукав у батарею, я поринув би в це бридке почуття та скиглив до сніданку, і бабуся торкала ся б губами мого чола, перевіряючи, чи нема температу ри. Та Фелік, на щастя, постукав, і я, як зазвичай, побіг на кухню та, кваплячи бабусю, ковтав, не жуючи, і навіть не помітив, що “Пионерскую зорьку” – щоденну радіопередачу – було присвячено школі. День видавався нескінченним, я біг сходами і вже чув, як Шустрик надуває м’яча, і ось бабуня гукнула мені з верхнього майданчика: – Гляди ж, не біжи, як скажений, завтра до школи! “Завтра до школи!” – лунало в парадному, і вийшов я вже не поспішаючи, немов людина, котра подо рослішала на рік. Ми наганялися у футбол, а після фут болу побігли на будівництво, на теплий ззовні пісок, і 60

там рили ходи, а потім почали будувати з дощок і рубе ройду бліндаж, і Сашко Газівник пообіцяв увечері вине сти ліхтарик, і я відразу не зрозумів, що це вже буде без мене. А зрозумів я це, обідаючи, коли бабуня, дивлячись на годинник, захвилювалася, що нема мами й тата за мною, і ось тоді вже остаточно дійшло. Усе таки, пообіцявши не ганяти, я попрохав дозволу ще на вулицю, нібито зустрічати маму з татом, і на подвір’ї вже сиділи на лавці, грати не хотілося, і на душі було безрадісно, тобто тужно, сумно й гірко водночас. І до мами, котра ввійшла у двір, я побіг, але не так, не що духу, і зупинився, не добігши, і підійшов. Матуся захвилювалася, торкнулася губами мого чола й повела одягатися. Мене, відстороненого, квапили, бо на Воскресінку, на Лівий берег потрібно було добиратися двома трамва ями, з пересадкою, кожним від кінцевої до кінцевої. Шлях був довгий, понад дві години, і в кожному трамваї я засинав, немов космонавт в анабіозі, і вже на Воскресінці, розбурканий і геть очманілий, випадав із наповненого електричним світлом трамвая – у вогку пе редосінню темряву.

НА БАЗАР о базару, на третю просіку, можна було дістати ся двома шляхами. Можна було йти Північною – дачною вулицею, про кладеною через височенний сосновий бір. Пізніше, коли я побував у Юрмалі, я зрозумів, що вже бачив щось подібне прибережне, північне у нас, у Києві. Тільки замість прибою, там, на Брест Литовсько му проспекті, деренчав трамвай.

Мене цей шлях не приваблював. Північну було вид но наскрізь як Невський, і, крім кори для корабликів і шишок, Північна нічого особливого не обіцяла. Але бу ла ще дорога саме Біличанською, через занедбану дачу, униз, до яру, а яром через струмок по тракторних по кришках, і вгору, повз марельку та шовковицю, у прохід між двома парканами – прямісінько на площу перед ба заром, просто в спину гасовій крамниці. Звісно, бабусю важко було вмовити йти цим шляхом. “Буду я лазити в багнюці!” Але я просив, і Соня по годжувалася. Мені здається, що і їй хотілося пройти яром і, трішки побоюючись, – замкненим простором безлюдного провулка. Іншим серйозним аргументом бу ла прохолода – цей шлях був у затінку, з яру віяло холо дом, а якось, на травневі, ми докопалися до брили бруд ного злежалого снігу. Бабуся узяла два бідони – білий емальований для сметани, і квадратний бляшаний для гасу, у кошик по клала гаманець і останній винахід господарської думки – нейлонову авоську, що розтягується, яка порожньою бу ла завбільшки з долоню, а з вантажем розтягувалася до розмірів великого відра для сміття. ...Яша, коли привіз цю авоську з Угорщини – яскра ву, жовтогарячу, з двома трубчастими пластиковими руч ками, – радів, розтягуючи, демонстрував її неймовірні можливості, засовуючи туди ще й іще. Бабуся хвилювала ся, щоб не порвати, та Яша хотів запхнути ще й балетку, і треба було бачити, як усе таки акуратно заштовхав і її. І, сидячи втрьох з авоською рекордисткою на кухні, розтя гував, просто торкався, мусолив жовтогарячі волокна й радився з Софою щодо цієї рацпропозиції на фабриці... Треба сказати, що на базар бабуня вдягалася не так, щоб «всі вони захлинулись від заздрощів і злості», але, звісно, не в лахміття, не в абищо. Це вдома вона могла ходити в пахучому від чистоти та американського мила 62

дранті, проте на людях... Я не пам’ятаю в неї базарної сукні, яку не страшно було забруднити. Ось і цього разу на ній були бежева (кава з молоком) крепдешинова сукня в дрібненьку квіточку та білі лакові босоніжки, що гарантують легкий передінфарктний стан у Тецьки (із безперечною щасливою реанімацією!), бо моїм шляхом ми проходили повз Тецькині вікна, і це був третій, вирішальний аргумент на мою користь. Мені надягли шапочку, й ми пішли. У яру було темно та холодно. Я перший вибіг на сон це, на самісіньке пекло, і теплота його пройшла в мої голі ноги до кісток, як гаряча ванна. Ширина проходу між парканами дозволяла пересуватися ним, розставив ши руки й ноги і торкаючись долоньками то одного, то другого паркану. Так, розгойдуючись, я дістався середи ни, як раптом ліворуч на паркан кинувся величезний со бака, вдарив по ньому лапами, і хоча я знав, що паркан міцний, відсмикнув руку та зупинився, озирнувся. Бабуні ще не було. Собака гарчав і рвався, я позад кував, та ось, відсапуючись після підйому, з’явилася ба буня, невдоволена (“Кому я казала, не гнати! Я скака тиму за тобою по горах?!”), гримнула на собаку (“Якісь ненормальні живуть за цим парканом, тримати такого психічного собаку!”), заспокоїлася, і ми вийшли на площу. Площа перед базаром була вкрита шарами старого асфальту, висохлого на сонці бруду, а також нашаруван нями чистого білого піску невідомого походження. На піску стояла гасова крамниця, зшита з чорних, вимаще них у мазуті листів. Іззовні сидів кочегарного виду голий до пояса чо ловік і наливав мірним кухлем з довгою вертикальною ручкою гас. У роті його мокріла сплющена хрест навхрест цигар ка, яка приліпилася до нижньої губи. 64

– Несмачно, – подумав я, – тому що днями сам згорнув з газети трубочку, вологий кінець її розм’якнув, розповзся на кашку, і я довго плювався. Передусім ми пішли до овочевого магазину. І, підхо дячи до нього, я побачив дещо. Назустріч, із вилуплени ми від заїкуватості очима, йшов татусь Сашка й ніс авоську, у якій на чомусь верхи стояв ананас. – Здрастуйте, Софо Михайлівно, – першим привітався він радісно. – Ось! Дають ананаси. Я взяв. Бабуся подивилася на нього, потім на ананас, потім знову на Михайла Ароновича. Тато Сашка страждав на епілепсію, і бабуся, коли вона була в дружбі з Женею, Сашковою мамою, співчувала їй і жаліла його, а коли бу ла з нею “на ножах”, то жаліла його подвійно та казала, що він працює як віл, з ранку до пізнього вечора сидить у своїй будочці на базарі та труситься як осиковий лис точок. (... Тому що, як ви розумієте, все ж не можна оформ ляти, щоразу він тремтить, коли навіть своїм: “Я зараз, – бере ручку, – випишу вам квитанцію,” – чекає, щоб ска зали зі значенням: “Дякуємо, Мішо,” – мовляв, не тре ба... А не дай боже? А якщо фінінспектор? Усе! У Циліка відібрали патент. Він рік був на голій зарплаті...) Овочевий магазин було оповито запахом ананасів. Повіяло з гірки за спиною продавщиці, де їх було аку ратно викладено, і поруч на прилавку, з тарілки, де ана нас лежав розрізаний, спливаючи соком. Люди брали добре. І не тому, що “Їж ананаси, ряб чиків жуй...”, і не через стадне почуття. Мабуть, анана сами війнуло з “Дітей капітана Гранта”, з музики Ду наєвського, з Гагаріна, що мусив ось ось полетіти... У мої шість років ананас став для мене тим самим, чим у дванадцять – дуріан. Ви, звісно ж, пробували дуріан?! І на Бессарабці не бачили? 65

Авжеж! Дуріанів у нас ніде купити не можна, бо в них найніжніша у світі м’якоть і вони моментально псуються. І я, ясна річ, не бачив його і не куштував. Я читав. У товстому жовтогарячому томі Майна Ріда, в “Острові Борнео” і йшлося про дуріан, або дур’ян, про найнебез печніший, найсмердючіший та найсмачніший плід у світі! Ось він – куля у шипах, зривається з дерева – бах! і голова розколюється шипом, а йому хоч би що! І ще в них наймерзенніший, огидний запах – такий сморід, що неможливо дихати й треба затискати ніс, ко ли підносиш шматочок до рота. Але той, хто бодай одного разу маленький шматочок спробував, ніколи вже не може відірватися від дуріана, такий це приголомшливий плід. Чи міг я тоді припуститися, що колись і справді до беруся до фантастичного дуріана? Десь на краю світу? На острові Борнео? Та ось минуло тридцять років, і на тому самому Бор нео, посередині Індійського океану, здобув я омріяний плід. І кадазан дузунці, торгуючись і розхвалюючи то вар, повідомили мені під секретом, що там, у самісіньких джунглевих нетрях, росте ще смачніший – і без запаху дуріанського та без шипів! – росте божествен ний Тарап! І якщо я ще раз приїду сюди...

ПІСОЧНИЙ ЧАС аша – бабусина – квартира у Святошині була обставлена добре. Не те, щоб шикарно, ні. І не можна було сказати про неї “квартирка, наче лялечка”. Але кухня стояла чеська, “какао з молоком”, і в першій – парадній кімнаті – “Хельга”, і в другій – опочивальні – полірована дзеркальна шафа та скриня.

Загальний добробут доповнювали холодильник “Дніпро”, телевізор із широким (43 см) екраном, радіола й настінний годинник з боєм. Меблі були добротні, солідні, навіть із певним шиком. У кухні, наприклад, мене вражав пісочний годин ник. На відміну від звичайного, настільного, який ко жен міг купити за сміховинну суму в аптеці, цей висів зсередини на одній із численних дверцят кухонного бу фета. Золотим ключиком я відмикав дверцята з білого шо коладу, котрі хотілося лизнути як обкладинку “Книги про смачну й здорову їжу”, і перевертав годинник з пісочком кольору марганцівки. Пісочок сипався безупинно та насипав акуратну гірку, і тоді годинник, закріплений гвинтом посередині, перевертався пальцем, і все починалося спочатку. Я пе реводив його легко, наче стрілку годинника, і пісок зно ву витікав, працював. Невдовзі я помітив: коли годинник розташувати під нахилом, то сипалося повільніше, струмочок тоншав , і час розтягувався. Я все намагався встановити його на мінімальну швидкість, щоб час спливав по піщинці, але піщинки, як пил, липли одна до одної, і течія припинялася. Тоді я помалу підштовхував, зрушував цей часовий термометр, але струмінь ставав сильнішим за бажаний, а по піщинці не вдавалося, не виходило, не підкорявся цей пісковий час і, роздратований, я запускав їх як про пелер. Що відбувалося в цей момент у всесвіті, укладеному в скляну колбу годинника? Час смикався туди сюди, світи, червоні від напруги, зіштовхувалися й терлися бо ками, найтонші пилові хмари осідали на стінках, і, щоб уникнути глобальної катастрофи, бабуся категорично заборонила мені ці пустощі. 67

Залишалося тільки ніжно торкатися, прискорюючи або сповільнюючи перебіг часу, або розташовувати го динник паралельно землі, поділивши пісочок порівну на дві безтурботні марсіанські пустелі.

КОМБАЙНИ: ТОРШЕР"БАР ТБ"1 арадна, велика кімната зустрічала кришталем у великій кількості, старовинною вазою “кав казького” срібла та торшером із баром. Торшер бар! Річ особлива. Так хочеться назвати його по військо вому стисло, немов літак або танк, скажімо, ТБ 1. Вияв ляючи тим самим загальну повагу, котру всі довкола ме не – і сусіди, і діти, і Яша, і баба Соня – мали до “ком байнів”. Ви зрозуміли, не до тих, не польових. А так, щоб декілька в одному, щоб якщо диван, то й ліжко, якщо радіо, то й радіола, а ще краще – “комбайн”: телевізор, приймач та програвач в одному. Ще не було пральних машин автоматів, та наша вже прала, і хоча вручну, про те віджимала білизну, що прирівнювало її до ПеПеШа чи ПеПеДе – пістолетів кулеметів Шпагіна та Дегтярьова. По телевізору вже розповідали про пилосос натирач підлоги Синельниківського заводу, проте і наш пилосос “Ракета” вмів уже і смоктати пил і білити. Діалектика подвійної, ба навіть потрійної користі геть чисто захопила свідомість людей. Я пам’ятаю, Яша дбайливо ставився до своєї безмін рулетки, і був не про ти, якщо вже зважити що небудь, то й виміряти відразу, так, про всяк випадок. Люба серцю авоська гаманець завжди лежала в ньо

го в портфелі, лінійка гребінець стирчала з нагрудної кишені піджака, а ріжок для взування та чухання спини акуратно висів біля дзеркала, очікуючи на будь яке своє застосування. Треба сказати, “комбайни” працювали так собі, тоб то гірше, ніж те саме, придбане окремо. Давид, приміром, тільки й робив, що лагодив то приймач, то те левізор, то замінював голку у хвалькувато купленій ним телерадіолі “Бєларусь”. “Занадто хотів усе!” – хитала головою бабуся, підкреслюючи власний правильний вибір просто радіоли. При цьому ніхто не зловтішався, а навпаки, поєднання корисного з корисним викликало в населен ня шанобливе ставлення до “комбайнів”, розумних ма шин, – проте з певною поблажливістю, мовби до дітей. Справді, попри певну складність, “комбайни” ще тільки тяглися до роботів, і були, хоча й одушевленими, але не розумними створіннями. Я пам’ятаю, як, подивившись “Людину амфібію”, Віра глуха ганьбила нашу медицину, і цього, так би мо вити, доктора Сальватора: – Тоді він міг, а тут він не може! Так приший йому інші! – маючи на увазі легені, і жаліла цього бідного хлопчика, і співчувала йому, Іхтіандру, наближеному до “комбайнів” з іншого, людського, боку. А взагалі бабуся дотримувалася поміркованості, але, звичайно, не такої, щоб у кожного, не в кожної, пере прошую на слові, “жука та жаби”. Тому торшер бар (ТБ 1) був на Біличанській один, а, можливо, і на весь Святошин. Це була винятково гарна річ. Югослави ж та ки золота й полірування не пошкодували! Темно салат ний абажур із золотою облямівкою та шишечкою пере ходив у вигнуту золотаву спинку з фігурним прорізом, неначе в арфи. Плавно, лінією шахового коня, спускав ся він до тумбочки бара, і вже ось тут відкривалися нові 69

чудеса. Потягну за ручку квітку – і дверцята ледь чутно клацали та відпадали вниз, явивши так само салатне, прошите золотими гвіздками й ниткою нутро дзеркаль ного бара, щедро залите електричним світлом. Значно пізніше, коли я почув висловлювання ук раїнського радянського класика про “аркодужне пере висання до народів”, я чомусь уявив бабусин торшер бар. Але тоді, гадаю, ніщо не могло з ним зрівнятися. Торшери вже були. Круглі, немов поставлене догори відерце для паперів, вони стояли на алюмінієвих лижних ціпках і справді давали вечірнє освітлення. І що? Кому воно було потрібно? Лежати без діла з книжечкою на дивані – цього в нас не розуміли. Та й хто дозволить вилежуватися в парадній кімнаті на ісландсь кому диванному покривалі?! Книги ж не вельми читали, газети читали на кухні, а слова “інтимна обстановка” розуміли як бардак. Ні, “просто торшери” припадали пилом і вмикалися хіба що на ялинку. Не менш важка доля спіткала й бари. У другому, пролетарському, під’їзді просто не розуміли, як це можна не допити. Мірою пиття, як і мірою роботи, була пляшка. Газівник ніколи не брав чвертку, а лише півлітра. І навіть якось обматюкав Рудичку, коли вона спробувала вручити йому щось узагалі бридке, справед ливо іменоване “мерзавчиком”. Маленька Рудичка ходила потім із цим мерзавчиком по сусідах і виправдовувалася: “Коньяк же!” – та ніхто їй не співчував. У першому, нашому під’їзді, на свята купувалася пляшечка сухого вина, а краще все таки двійко пляше чок пива, і Яша пітнів, і закупорену іншою, корковою пробкою, пляшечку ставив не в бар (прокисне ж!), а в холодильник, щоб допити завтра. У нашому торшері барі років, напевно, зо двадцять 70

стояла непочата пляшка кубинського рому з усміхненим негром у човні на наклейці. Потім, по закінченні цих двадцяти років, батько таки вмовив бабусю її відкорку вати, і всі плювалися: “Гидота!” А тоді дві пляшки рубінового рому – реальна та її віддзеркалення – підси лювали внутрішнє багатство бара. Торшер бар з’єднав, таким чином, дві модні, але вза галі то – непотрібні речі, і саме ця непотрібність у квад раті, полірована, золочена, виняткова, викликала сусідський інтерес, і на нього досить довго приходили дивитися, немов на оглядини. Однак ТБ не телевізор, і навіть не радіола, і так по ступово він перетворився на звичайну шафку для дрібничок і фотографій під склом і в міру старіння ісландського покривала Яшуня дедалі частіше лягав по руч з газетою чи книжкою – пригодницькою або про життя.

«ГАРНА РІЧ!» ідусь любив читати. Він полюбляв лягти в першій, парадній кімнаті на румунську із кру ченими полірованими поруччями софу, застелену ісландським покривалом, підклавши під голову щойно принесену з балкона, з морозу пухову атласну подушеч ку, що пахне снігом. Коли цей бік вже ставав теплим, можна було пере вернути на зворотній, не боячись подряпатися об зла мані в пральній машині ґудзики – під напуском ховали ся мініатюрні кнопочки, я таких ніде більше не бачив, які не іржавіли й кнопилися без зусиль. При цьому верхнє світло – у нас була кришталева, чеського кришталю у вісім свічок (так, такі лампочки, як свічі!) і дроти – у скляних вигнутих трубках, – шикарна

була люстра на два вимикачі – на вісім і на чотири лам почки – а однаково багато! – тому вона не включалася, а запалювався торшер бар (вище я описав: прошиті ромбиками, залиті світлом дзеркальні нутрощі, і ку бинський ром, сяючий на світлі немов рубін, і м’яке клацання дверцят, і кінський вигин самого торшера – цінна деревина, золота облямівка, проріз арфічний, плісе з шишечкою – не повторюватимемося) – дідусеві він дуже подобався. І він вмикав – прилягти ненадовго, почитати. Звичайно, розлежуватися часу не було. Після робо ти, – а він приходив о сьомій, о пів на восьму, – поки поїсти, не кваплячись, поки розповісти, обговорити порадитися з бабусею, таке, інше. Потім щось треба вдома, або щось підшити, підкоротити, або набійки. “Так, як Яшуня, ніхто не зробить! – констатувала ба буся. – Акуратно, міцно, а випрасує – не відвести очей!” Я пам’ятаю, як він сидів уночі на кухні, переписую чи конспекти з політекономії та історії КПРС. (П’ять років у московському вузі у похилому віці!?) Сидів ноча ми, переписував. Акуратно, кожну літеру – окремо, за ранжиром. І виходили вони однаковісінькі на зріст, як стібки, один в один. Почерк у нього був зі зворотним нахилом, коли бук ви йдуть як на першотравневій демонстрації – колона ми, гордовито, грудьми вперед, відкинувши голову на зад – трудівники, майстри своєї справи. Ось і книжки він читав товсті, добротні, читав так са мо, як і писав, і підшивав, тобто не кваплячись, сторінку за сторінкою, не забігаючи наперед і не зазираючи в кінець. А прочитавши, дочитавши до кінця, довго вити рав і ховав у футляр окуляри, і якщо книжка про життя сподобалася, казав: «Гарна річ!» Про пригодницькі я та кого не пам’ятаю... 72

Розлежуватися часу не було. Але в неділю, десь о чет вертій годині дня... Прилягти, почитати, задрімати... На годинку другу... Недочитана книга... З окулярами закладкою... На торшері барі.

НАЙСТАРІШИЙ СТУДЕНТ МІЛП 1961 р. у віці 54 років мій дідусь вступив на за очне відділення МІЛП – Московського інсти туту легкої промисловості. Річ у тім, що Яша був “висуванець”. Іще до війни комсомол висунув його на керівну посаду – зав. міськторгвідділом у Полтаві. А потім під час і після війни Яша не опускався нижче зав. відділом Міністерст ва або нач. цеху на картонажній фабриці, але працював і парторгом на патронному заводі, і директором сана торію, і керував ОРСом. Так тривало до кінця 50 х, коли на зміну старій гвардії прийшла цілинна молодь, із вузівським значком на лацкані, здатна не лише розвінчати культ будь якої особи, а й побудувати комуністичне завтра. Чи був Шкловер саме таким хлопцем, небезпечним для Яші, який не мав вищої освіти, я не знаю. Але це прізвище дедалі частіше лунало вечорами у розмовах ба би й діда, і вони заводили одне одного. “Чого ти боїшся?! – кричала пошепки Соня. – Кого ти боїшся? Цього шмаркача? Піди, і раз і назавжди ска жи Крижановському!” Яша стукав вказівним пальцем по краєчку стола: “Я їм сказав: “Я вам не хлопчик! Я на махінації не піду!”

“А а! – хитала головою Соня. – Це ти тут хоробрий. А що мені сказала Фіра? Що? Ти думаєш, вони тобі друзі? Вони на тебе плювати хотіли! Фірка, ця нечупара: “Якби ви знали, Софіє Михайлівно, який бруд вони лляли на Іакова Ісааковича!” “Ти згадаєш мої слова!” – кричала Соня. І Яша ви правдовувався, і довго ще з кухні я чув невідомі мені іме на, якісь Галини, Поліни, Сегути, і незнайомі терміни, на кшталт “Блатмейстера” чи “Ладутчика”. І таємничий Шкловер з’являвся зловтішний, немов Кощій, і блискав значком про вищу освіту.

У ЧОМУ ВСЕ ЖИТТЯ? вічі на рік Яша їхав до Москви на сесію і завжди повертався з гостинцями – лимонними й апельсиновими дольками, або суфле в шоколаді, або жу равлиною в цукрі й, гордо відкинувши свою фото генічну, як у Жарова, голову, розповідав про глибоку по вагу студентів і викладачів до нього – найстаршого сту дента МІЛП за всі роки від моменту заснування. Особливо він догоджав Софочці, Сонюрі. Якоюсь китайською наволочкою чи рушником з папугою, австрійськими черевичками лодочками, вазою богем ського скла або просто відрізом добротної синьої ткани ни, з якою не соромно було піти до Проця й пошити пальто із сірою полірованою норкою. Я тому так докладно пишу про речі, бо це й було їхнє життя. Почути, розпитати, обговорити покупку, спланува ти, знайти, домовитися, зібрати гроші, не переплатити, одягти, показати, сховати, зберігати, періодично провітрювати на балконі, згадати, як купували, подару вати, продати та знову цікавитися, і знову розпитувати, і

мріяти, і побачити випадково на Вірці, і огудити, і відмо витися, і пережити, і чекати Яшу з Москви. “У чому все життя?” – запитував Яша самого себе, і сам собі й відповідав: “Смачно поїсти; щоб було що одягти взути; щоб було у квартирі; щоб діти були здо рові й онуки; щоб всі були здорові”. “І щоб був мир, – додавала Соня, – щоб не було війни”. І всі з нею погод жувалися, і мама, і сусіди. “Смачно поїсти” вони з Яшею їздили на Хрещатик у вареничну. Брали вареники з м’ясом і з картоплею, а на десерт полуницю зі сметаною. Варенична була не подалік від косметичного салону на Леніна, де в бабусі була своя косметичка, що робила їй чищення та забез печувала живильним кремом за власним рецептом, а поруч через перехід, близенько – Центральний універ маг культури й відпочинку. Іноді вони зраджували звичці й ходили “смачно поїсти” на 3 тю Просіку, у робітничу їдальню, де брали деруни зі сметаною та, пе реївши їх, страждали на шлунок і зарікалися, одначе ненадовго. У кіно, а тим паче до театру чи опери, вони не ходи ли, спорту Яша не розумів, а святкові концерти дивили ся по телевізору. Утім, один культурний захід, хобі, як почали тоді ка зати, Яша мав. Він любив підспівувати під платівку та, щоб вивчити слова, записував їх, попередньо ганяючи й зупиняючи платівку безліч разів. Так були записані “Пісня про море” у виконанні Ге орга Отса, “Рудий” і “Лєтка Єнка” Едіти П’єхи, і ще щось Гелени Великанової й Тамари Міансарової, “З чо го починається Батьківщина?” Марка Бернеса, і Тро шин, і Олег Анофрієв, і Едуард Хіль, і, звичайно ж, пізніше – Муслім та Лещенко, і Бюль бюль огли на ім’я Полад... 75

Недільний ранок так і розпочинався. Яша сідав із блокнотом (яких у нього було безліч!) біля радіоли, а Ге орг Отс із напрочуд невловимим акцентом, як робот, по вторював і повторював свої шляхетні пісні.

СОЛОДКЕ ЖИТТЯ. ПОЕМА ПРО «НАПОЛЕОН» сторія про зникаючий шматочок «наполеона», вирізаного акуратно з лівого ближнього кутка, досі хвилює мене, захоплює, хоча я вже здогадуюся, ко ли й куди він зникав, та лише здогадуюся, напевне не знаю, жодного справжнього підтвердження не маю та достеменно перевірити вже не зможу.

Цилька робила «наполеон» швидкий – чотири коржі, «крем із брикета» – шух шух і готовий. Уся їхня орава зжерала його ще до того, як він встигне просочи тися, а частіше – ще до цього, вмочаючи шматки коржів у крем. Фіра робила розумніше – вона пекла вночі, коли всі вже полягали. Коржів уже було шість, і просякнути вони встигали. Та що той покупний крем? Ба навіть шоколад ний? То йому не хочеться густішати і його забувають у холодильнику, аж поки не відійде водами, то в нього сплив термін придатності й він гірчить, або ще гірше – відгонить мишаками. Або ж ванілін – ваніль хімічного походження, розкладаючись на елементи, так одеколо нить, що не можна їсти, неможливо. Доводилося дави тися. І носити пригощати сусідів, немовби вибачаючись за покупний крем. Бабуся ніколи не відмовлялася взяти три шматочки на їхньому блюдечку, і наступного дня повертала по 76

рожнє, нібито ми куштували, і дякувала ще раз. На справді ж вони чекали на дідуся. – Ось, – казала бабуся, коли він закінчував вечеря ти, – Фіра принесла. Вони по черзі схилялися, нюхали. І бабуся зауважу вала: – Я ж не могла дати це дитині, – заявляла вона стри мано. – Боронь боже! – лунало зазвичай у відповідь. І вже – за тоном, за мовчазною паузою – можна бу ло здогадатися, я знав: щось буде в суботу! Тобто в неділю, рано вранці. Товстий високий дванадцятикоржовий на справжньо му домашньому заварному... Сашкова мама принципово його не пекла. Чому? То му що про неї не казали: Женя – красуня! Або Женя – чепуруха! Не казали також: Женя закриває чи Женя щось іще. Про неї казали: Женя пече! Вона була абсо лютною чемпіонкою двору або й світу – із штруделя, із заварних, із булочок з маком, із пиріжків з вишнями, з “ведмедика”, з бізе... Я не думаю, що це була пихатість, що Женя не бажа ла бути іншою. Нині мені здається – вона боялася! Боя лася його чіпати. Розуміла, якщо дідусь візьметься, на приклад, за штрудель, або за бізе – все! Кінець! А дідусь і не ліз. Дідусь був простий коваль свого й нашого щастя. На відміну від Пушкіна він не страждав на творчі муки. Не розмірковував: «Куди ж нам плисти?» І не тягнув час, як Кутузов. Усе було зрозуміло зазда легідь: ось – рецепт «наполеона», ось те, що придбано, – у пляшках, баночках, пакетах і пакетиках, ось – суботній вечір, ось – велика емальована миска, склянка, макітра з борошном, дошка, качалка, фартух, окуляри... Ви спитаєте, у чому ж секрет? Бабуся, а слідом за нею й Віра глуха, сусідка, з котрою 77

ми певний час приятелювали, вважала, що в кремі. На підґрунті крему в них і стався конфлікт, коли, незважаю чи на рецепт, власноруч переписаний бабусею, вода у Вірки відійшла й вийшло ні те ні се, рідота, гума липка. – Брехуха! – кричала Вірка з балкона. Хтось інший на нашому місці змішав би її з багню кою та позамітав би їй під килимок, і бризкав брудною ганчіркою на дерматин, миючи під’їзд. А бабуся жодно го слова їй навіть не подарувала – лише плюнула їй у вічко та пішла... Секрет? Дідусь співавторів не визнавав. І тісто для коржів, і розкатати, і сама випічка, і крем – усе він робив одно осібно. Метраж нашої кухні дозволяв, бабуся заходила, запитувала, і я крутився, чи не підгорів, бува, якийсь? Та дідусь, витерши тильним боком долоні краплі поту, роз гинав спину: – Це вже дев’ятий! – У спекотній, запоро шеній борошном кухні: – Дев’ятий... – І допомоги не приймав. Нарешті, усе було підготовлено. Перший корж – горбистий, нерівний – укладався на дошку й переповне ною ложкою дідусь ніс крем, нею ж розмазував, так, щоб покрити і низини і гірки. Суцільно, але тонко! Не так, наче цементівка на плінфі! Тоненько, проте без порож нин! Старанно! – Так! Так! – саме так я й вивчив, і сприймаю це слово досі. «Старанно» – це означає круг лим денцем ложки – тоненько, старанно крем по коржі! У цьому полягав секрет. Старанність – це вона, два надцять разів повторена, бабелівська. Тобто в цьому випадку – дідусева. «Наполеон» виходив високий, імпозантний. Від тринадцятого коржа, що ламався і йшов на поси пання, дозволялося трішечки. Шматочок, два, три. Корж був гарний і без крему, якого завжди не вистачало або вистачало впритул. 78

Усе. Скінчено. Дідусь миє руки до ліктя. Торт пішов до холодильника. Очі заплющувалися. Хто ж чистить зу би від торта?! У кухні ще – світло... Я засинав... І протягом ночі, довгої, а, можливо, й спозарання – чап чалап... – хтось великий у темряві, та я спав – і вранці, згадавши про нього, підхоплювався, біг на кух ню, відчиняв – і на мене дивився він – «Наполеон»! Майже, можна сказати, цілий! Такої неділі на сніданок його можна було їсти не на десерт, а відразу, великий, величезний, як шматок Пента гона, шматок, удвічі ширший за лопатку, з якої він міг впасти чи праворуч, чи ліворуч, – тільки запивати чаєм! – і ще брати добавки, один або два шматочки менші, і ще – вирівнювати краї, не звертаючи увагу, чи дивляться на тебе старенькі, котрі поклали, незважаючи на діабет, шматочки собі не менші, чи поглядають вони на онучка, на незрівнянне сонечко, нівроку! – чи зітхають, насоло джуючись подвійно... – Здається, трішки сухий? – казав автор. Йому не відповідали. «Боже, чи не так само і Ти – твориш наодинці, вина городжуваний хіба що плямканням та сопінням?!” – сказав би, напевно, Гоголь, якби не муза його, якби не самобутня, омріяна й солодкомовна Полтава – батьківщина моїх стареньких.

СИФОНИ Я чую, як сифони заряджають, Як шип іде, гудучи... А в кінці, Як збовтують їх, як перевіряють, Додавши газу... У моїй руці Неначе бомба, чи скоріш дитинка 79

З планети іншої, як кажуть, “та мала”, Ледь носика висовує із сітки, А я несу – до світла, до тепла... тіл на свята накривали у великій кімнаті, і в центрі столу поруч із пляшками ставили сифо ни: залізний і скляний. Чомусь вважалося, що в родині має бути два сифони, як хлопчик і дівчинка, і один – са ме залізний, міцний, а інший – скляний, із трубочкою та бульбашками. За сифонами, як і за хлібом, відправляли дітей. У га строномі відокремили приміщення під “Зарядку си фонів”, і в цьому апендициті завжди було тьмяно, за рядні апарати сичали, і діти біля мармурового прилавка не пустували, стояли мовчки. Зарядник брав сифон за горло, перевертав, з’єднував з насосом і з міркувань безпеки – раптом вибухне! – на кривав металевим кожухом. Процес забирав зо дві хвилини, не більше, проте таємничість й особливий ритуал зарядки наповнювали, розтягували час, що спливав цього разу енергійними бульбашками. Із величезних, увінчаних манометрами балонів зі скрапленим газом, із написом “Вибухонебезпечне” до наших балонів ішла сила. І якщо кожна бульбашка сама по собі майже нічого не важила, немов руда кухонна мурашка, але всі разом вони вибивали струмінь зі склянки, ба навіть саму склянку з рук, і могли, якщо їх запрягти, перенести сло на або ж запустити газовану ракету. У сифонах вирувала сила, яка перетікала до наших рук і плечей, коли, розкинувши їх коромислом, вихо дили ми на вулицю, на сонце, і в одній руці в сітці па лав залізний із простою, а в іншій сяяв скляний із сиро пом.

З малиновим і з грушевим сиропом Робив нам свято диво апарат. І ніч була в Америці з Європою, А сонечко – від Сходу до Карпат... Найбільший, наймісткіший сифон був у Шустрика. І через те брали завидки, бо ж не треба було так часто мо татися в зарядку. Тому, коли Яша одного разу витяг із портфеля сифон завбільшки з пляшечку молока, я сто ропів. Та Яша дістав слідом за тим коробку з балончика ми бомбочками, витяг один, як патрон, і сказав мені з Софою: “Все, можна не ходити. Робитимемо зель терську вдома!” І налив води, сиропу, вклав балончик у замок, і засичало, пішло з нього в колбу, і через хвилину, сміючись, ми розливали по чашках наше моментальне шампанське, і величезний сифон Шустрика збляк і зів’янув. Рудичка, з’явившись невідомо звідки, нахвалювала нашу воду, куштуючи її маленькими ковточками: – Ваше ситро мені навіть більше подобається, аніж крем сода, слово честі! – казала Рудичка, і Яші довелося витратити три балончики, щоб показати сусідам і почас тувати їх. Треба визнати, експлуатація цього сифона коштува ла дорожче, а використані балончики обмінювали каз на де, на Подолі, та Яша їздив і любив заряджати, і завжди кликав мене при цьому та напував або газованим компотом, або газованим чаєм, експериментував. А маленькі балончики надовго посіли почесне місце на дитячому майданчику між другим і третім поверхами, бо і формою, і кольором – чорні – вони дуже нагадува ли міжконтинентальну ракету, яку везли на параді остан ньою.

НАПИС НА ТАРІЛЦІ же тоді, коли був літньою людиною, головним інженером фабрики, уже закінчивши МІЛП і почепивши блакитний інститутський ромб на одному лацкані, а золотий значок ветерана Комуністичної партії – на другому, Яша зрідка відрекомендовувався як Яків Олександрович, і в мене на стіні досі висить тарілка “Якову Олександровичу від співробітників цеху № 2”, хоча насправді він Ісакович, і це підтверджується ор денською книжкою “ЗНАК ПОШАНИ”, і урядовою те леграмою Наркомнафти, і, нарешті, паспортом на ім’я Якова Ісаковича, за національністю – єврея. Чому? Чому майстер художньої соломки зробив йо му інкрустацію на Олександровича? Цього я не ро зумів. Яша ніколи не казав, що він не єврей. Єврей. Усі знали, що дідусь – єврей. Яша був партійцем, національності не змінював, не міг, та й не хотів, по моєму. Яша стояв на ногах міцно, посідав, починаючи з 23 років, керівні посади, був комсомольцем висуван цем. Чого ж приховувати?! Та й від партії не приховаєш. Щоправда, зовні дідуня на єврея не скидався. Великий, гарний, як Жаров. Носик маленький, виточений... І прізвище, не на ман і не на фельд, таке собі немовби російське. Коли мовчав, не можна було сказати, що єврей. Коли говорив, підводила м’якість, “тихіше” – не “е”, а саме “є” на кінці, і ще слівця з цього мінімального євронабо ру (цімес, тухєс, шлимазл). Тоді, звісно. А коли мовчав – нічого. Та все ж Яшуня не соромився свого єврейства, не комплексував. Цим йому не докоряли. Понад те, в 18 років комсо мол урятував його від туберкульозу, відправивши на три місяці лікуватися до Ялти. В 23 – партія висунула Якова

Беєрова в депутати Полтавської міськради. В 35 – довірили відділ робочого постачання на Чкаловському патронному заводі, а в 40 він мало не виїхав міністром до Якутії. І потім у Києві – Мінсоцзабезпечення, Мін місцепром, відрядження за кордон... Власне, я раніше не замислювався над цим. Мені ка зали: ти – росіянин (я й був росіянином), ти не зро зумієш. І я пояснював це звичайною єврейською позою, мовляв, ми такі нещасні, поки мама не розкрила мені очей. Усе було простіше. Так захотіла Софа. Вона сказала: “Що ти будеш цим Ісаком колоти всім очі в цьому бу динку. Хто тебе знає, той знає. А хто не знає – навіщо?” (Справді, навіщо?) “Кому це потрібно? – продовжувала Софа. – Бери прапор – я єврей! Рудичка, Цилька, або, можливо, Да вид – так вони тебе знають. А Газівник? І він тебе знає, і я до нього нічого не маю, але він бандит. Так навіщо ж йому щоразу нагадувати про це?! Ні, він б’є себе в груди! (Я не пам’ятаю, щоб Яша ко ли небудь бив себе в груди.) Що ти б’єш себе в груди?! (Яша й не думав бити.) Що ти витріщився?..” І розмова, точніше, монолог, чи ні – арія, підходила до апофеозу, і Яша казав “тихіше тихіше” з м’яким “є” на кінці. Отак на тарілці з’явився “Олександрович”, а національне питання сховалося ще глибше в металеву коробочку з орденами й телеграмою з написом “Уря дова”. Одного разу я прогулювався з маминою подругою набережною у Бат Ямі. Море, Середземне, було спокійним, пляж був ще порожнім, уранці, і під шумок прибою ми йшли мовчки, як раптом Міля зупинила мене: 83

– Ой, як добре. Чуєш? – Що? – не зрозумів я. – Ну, як же! (Кричать: “Хаїм! Хаїм!”) А у нас можна було таке уявити? А?! А ти кажеш... Діти на Біличанській не мали типових імен. Іще в середньому поколінні затесалися Давид і Залман. А се ред моїх друзів були, головним чином, Сашки, котрих уперті мами називали Аліками, Аркадії, зовсім зрідка Ньоми (Науми), був незрозумілий Ізяслав, що скорочу вався до Слави, і зовсім не було Аронів, Хаїмів, Абрамів і Велвів. Фелік казав, що його назвали на честь Фелікса Ед мундовича Дзержинського. І це було трохи дивно, бо Пелікан серед нас був якраз невисоким, таким малим, що накрив би його решетом, а Ф. Е. Дзержинський вва жався найвищим революціонером. Та Циля, Фелікова мама, пояснюючи “спадковість” від Дзержинського, казала: “Ленін також був невисокий на зріст”. І ті, хто сумнівався, вбиті цією аргументацією, згадували про німецького єврея Карла Маркса, і Якова Свердлова та інших на кшталт Альберта Ейнштейна, але дітей все таки називали Ігорями й Валерами, хоча кли кали їх додому голосно, на всю вулицю, з характерними єврейськими інтонаціями.

ЯК ЗНІМАЛИ ВИШНЮ оловні свята – річниця Жовтневої революції, Травневі та Новий рік – припадали на весну, зи му й осінь. Улітку свят не було. Літо саме по собі було святом. І особливо в липні, коли знімали вишню. Ні! На Біличанській не могли рости “Три тополі на Плющисі” або ж “Ці три берези...” Тополі з пухом, який

всі кляли, звісно ж, росли. Саме під вікнами, щоб краще летіти. Але це було не те. Це не були національні дерева нашого двору. Про них не можна було розповісти вірш “Три пальми” чи намалювати картину “Граки при летіли”. У нас на подвір’ї росли три вишні, трикутником. Ве ликі, крислаті, вони стикалися гілками та були тричі ко рисними. По перше, вони давали затінок і м’яку, таку густу траву, що не зіжмакувалася навіть ватяною ковдрою й лежала горами, її доводилося топтати, вирівнювати. По друге, вишневий клей – радянську жувальну гумку, від якої могли злипнутися кишки, й тому буршти нові, схожі на касторові, кульки не висмоктувалися до кінця, а випльовувалися в траву, до мурашок. І, нарешті, по третє. Їх навіть не можна було труси ти. Розгойдуючись на ніжці, вона відривалася, і ще в повітрі, у польоті пирскала, переповнена соком, і летіла, і падала в траву, немов паперова бомбочка на асфальт. Шляп! І лежить, тріснута, з кісточкою, що вилізла назовні, в калюжі власного соку. Можна було, звичайно, лізти та зривати руками. Але потрібні були напрочуд обережні медичні пальці, аби вона не луснула в момент зривання. Крім того, в долонях уміщувалося не більше двох. І за найменшої – ледачої – спроби додати до них третю, вони пирскали, або стіка ли, або ж вислизали з рук і летіли на голову та майку то го, хто стояв унизу. Вишні були накачані соком. Ніжка висмикувалася, і він ішов звідти, пузирячись, як слина з ніпеля, і цей газ, кров’яний вишневий тиск, виштовхував кісточку, нена че здавлену та кинуту великим і вказівним пальцями. Тоді винайшли смикавки. На кінець жердини, мож на для білизни, найкраще накручувався залізний дріт і кінець його затискався літерою “Л”, а під нею – інший 85

дріт утворював каркас для кулька, марлевого або ж цело фанового, пришитого бабусею. Вишню підводили до “Л” й вона відокремлювалася від ніжки та скочувалася до кулька, але частіше – луска лася ще вгорі, розприскуючи на небі червоні святкові са люти. Вишню збирали діти. І обов’язково хтось падав і ла мав руку, а малий Вовчик Зелений падав лише головою вниз (і нічого!) та ще вихвалявся черговим шрамом на виголеній маківці. А потім урожай несли до столу, великого дворового столу, і висипали гірками та грали в карти – в п’яницю та в дурня, а подорослішавши – у кінг і в преферанс. І все забарвлювалося, заливалося й просочувалося соком, який стікав з дірявих кульків і вишневих па горбів. За віст платили зазвичай одну вишню. І це було чи мало, якщо врахувати, що здорові хлопці з гуртожитку грали по чверть копійки, тобто чотири вишні – одна копійка. Але ми ніколи не розплачувалися грішми. Це забо ронялося офіційно. У що можна було конвертувати вишні, так це у вареники, за курсом 5 вишень – один тривишневий вареник. Якщо той, хто програв, погоджу вався на конвертацію, йому надавали відтермінування платежу до вечора, коли над столом підкручувалася та світилася лампочка, і Циля, і Фіра, і Болонка з Секре туткою, котрі не мали дітей, і Коняка несли до столу глибокі тарілки й маленькі каструльки з варениками, і “дорогі діти й шановні товариші дорослі” забували про картярні й некартярні борги та їли їх смачно, із пирскан ням, із білою, мов місяць на небі, сметаною та сонячним вершковим маслом.

ПЕРЕБИРАЮЧИ ГРЕЧКУ дного разу в Ужгороді я спостерігав картину, що з незрозумілих тоді причин закарбувалася в моїй пам’яті. Біля хвіртки багатого обійстя дівчатка об говорювали вишивання. Старша з них, років тринадця ти, гарненька, вже свідома цього, пестила пальчиком полотно, напнуте на круглі п’яльця. Розмова точилася угорською, я нічого не розумів, та не йшов, хоча стояти було ніяково, не йшов. Юна красуня, сповнена дівоцтва, поводила то одним, то іншим – середнім і безіменним – пальчиками по шовкових нитках вишивання, начебто торкалася міцних мускулястих плечей чи засмаглих чо ловічих грудей, вивчаючи його молоде тіло, і йому було трохи лоскітно, та, прикривши очі, вслуховувався він у цю боязку дівочу ніжність, в оксамитові пальчики та вдихав запах чистоти, молодості й квітучого трояндово го куща біля хвіртки. І лише зараз я зрозумів, що вже бачив цей хвилястий рух пальчиком, однак без манірних вигинів і легкої лю бовної судоми, а простий, буденний, сповнений радше не почуттів, а роздумів. Так бабуня перебирала гречку. Треба сказати, що деякі бабусі виконують це заняття швидко, і рука їхня безладно рухається, відкидаючи вбік сміття, і тремтить, неначе паркінсонова. Бабуня ж не квапилася, і від мене також вимагала якості, а не метушні, і цими хвилинами, ба навіть годи нами, була особливо налаштована до бесіди, до роз повідей про своє життя, про молодість. А починалося так. Годині десь так о четвертій витяга ла бабуня з буфета пластмасову макітру з притертою кришкою та насипала на чистий кухонний стіл – він завжди був у нас чистий – гіркою гречку.

Потім бабуня надягала окуляри та, видавши мені, “гострозорому хлопчикові”, дещицю, розсіювала до лонькою крупу по столі й, угледівши сторонній предмет, накривала його своїм пухким пальчиком і відсувала вбік. Заняття це, на перший погляд просте, мало певні мето дологічні тонкощі. Скажімо, камінці, бочечки, невідомі зерна відкидалися безумовно, тоді як не лущена гречка або ж подрібнена викликали дискусії – залишати чи ви кидати. І тоді ми схилялися та вдивлялися в підозріле зерно і я кричав, що воно добре, а бабуня – сліпендя! – знімала й надягала окуляри та, зрештою, посилала мене до спальні, де в скриньці з ґудзиками й нитками зберіга лося потерте збільшувальне скло. І тоді вона перекону валася, що я маю рацію, і посувала порятовану крупин ку до перебраної купки. Звичайно, часом я пустував і погрожував змішати очищене та сміття, і бабуся не на жарт сердилася, ляка лася й, прикриваючи ручками з перев’язочками й усім тілом гречане поле, клялася, що “в житті не допустить мене, якщо я наважуся!” Але найчастіше ми мирно сиділи рядочком, і бабуня встигала стежити за мною та позирати у вікно на вули цю, чекаючи на Яшуню, і найголовніше – згадувала ди тинство й молодість, довоєнне та повоєнне життя, і братів, котрі мали по шість пальців на ногах, убитих під Лугою, і нову 4 кімнатну квартиру в Полтаві, куди в червні 41 го завезли нові меблі з цінної деревини та дзеркало, що обертається, овальне (ох, це була казка!), і сусіда – сновиду, який ходив уночі по карнизах, якого німці скинули з балкона головою вниз, і голод, еваку ацію до Мордовії, і товсту мордовку, чорну, яка давила вошей і різала золотий від висівок хліб тим самим ножем (ось вона вошей і відразу – хліб!), і ситий Кисловодськ в 47 му, голодному році, коли Яша став директором сана торію, і діткам під кашу дідусів кухар потай підкладав 89

масло, а це нещастя (тобто моя мама!) ще пирхало! – і багато, багато всього... Я заслухувався й забував перебирати, як раптом ба буся ясніла усмішкою та показувала у вікно на Яшуню, котрий обережно переходив нашу річку Смердючку по дошках: “Яша! Йди зустрічати!” І я біг назустріч. Одного разу я почув, як мама, кваплячись, запитала в бабуні: “А навіщо взагалі перебирати її, ми ж варимо, кип’ятимо?” І побачив обурення, презирство та підібгані губки: «Щоб я своїми руками дала дитині отруту?! А якщо попадеться якась гидота, зараза, отруйне зерно чи щось?!» І ось це таємниче “щось” доволі довго здавалося правдоподібним поясненням виконаного дійства. Хоча насправді причина була, очевидно, в іншому. У звичці. І в особливому статусі перебирання гречки – не роботи та не відпочинку, а чогось третього, посередині, – заняття, подібного до в’язання чи вишивання, а ще раніше прядіння чи розчісування льону, коли ручки самі по собі, а думи далеко, і хочеться співати й говорити, казки оповідати... На чистім столі, на кухоннім столі Насипані, наче кургани. Що треба робити – бабуня мені, Роз’яснює довго, старанно. Я вибрати маю усе, що не те: Барильця, і чорне, і камінь. Бабуня слідкує, і діло іде, І казку складає і пісню веде, І водить по гречці руками. І я забуваю роботу свою, І слухаю перебирання... Чи є я на світі? Чи, може, в раю, Поринувши в зорі гречані? 90

А потім мені наливають з верхом Тарелю гречаної каші, Яка ще ховається під молоком, Розбухла, ховається під молоком, Як давнії спогади наші.

МІСТО КІРОВ 1 о Кірова ми їхали в м’якому вагоні поїзда “Москва Пекін”. Їхали до місця служби мого тата, капітана, котрий вже два роки сидів на точці в іржавому від окислювача лісі, в лісі, зараженому енце фалітним кліщем і міжконтинентальними ракетами, за 40 кілометрів від холодного й голодного Кірова, де згу щене молоко вважалося розкішшю, а м’ясо можна було поїсти хіба що в ресторані. Батькові відмовляли в переведенні додому до Києва, і тому ми їхали до нього, на Північ. Бабуня була категорично проти. “Я питаю тебе, чим ти його годуватимеш? Тут він отримує все, все свіжесеньке. Треба сирок? Будь ласка. Я пішла, хоча й недешево, взяла на Бессарабці. Вітаміни, фрукти, він, нівроку, все отримує. І такий блідий, худий. Що сказав професор Сігалов? “Треба посилити харчування”. Посилити. Треба відварений шматочок м’яса: телятину. Потрібне козяче молоко. Він повинен отримувати яєчко. І те, і те – все він пови нен отримувати. Нема обмежень. А ти хочеш узяти йо го на консерви?! Що ти робиш? Що ти твориш?! По глянь на нього, таку хвору дитинку тягнеш невідомо куди?! А якщо він, боронь Боже, захворіє на туберку льоз, що ти робитимеш?!

“Юрочко! Юрочко!” З твоїм Юрочкою нічого не ста неться, не вихоплять. Ти подумай про дитину. Хіба ж ти мати?!” Та мама все таки вирішила їхати. І, згодувавши мені другий бутерброд з червоною ікрою, куплений на мос ковському вокзалі, думала, звісно, про те, як воно буде, і як на дитині позначиться зміна клімату, а ще, напевно, про зустріч з чоловіком, змарнілим тридцятирічним капітаном. Купе було на двох, просторе, ідеально чисте, тепле та затишне. Дивани, вкриті темнозеленим вельветом, са латні фіранки на вікнах, столик полірованого дерева, скатертина з вишитими на ній пташками й лампа на столі, справжній китайський ліхтарик із зеленим драко ном, який обвився довкола абажура. (Я писав ці рядки в жовтні 1994 р. в розтрощеному, поламаному, просякнутому туалетним смородом і пічним гаром вагоні, на прокислій, немов собача юшка, білизні, і тяжко, й огидно було в мене на душі…) У двері купе постукали. В тужурочці захисного кольо ру й кашкеті з’явився провідник китаєць і, вклоняю чись, запропонував нам чай з печивом і вафлями. Ми випили чай, і мама попрохала в провідника праску ви прасувати мені брюки, і він зайшов до нас з маленькою смарагдовою праскою і, невпинно сміючись, випрасував сам, зовсім не взявши грошей. А ще він приніс шахи з слонової кістки з млосними пихатими обличчями в королів і королев і справжніми слонами. Фігурки лежали на зеленому оксамиті, кожна в окремому ліжечку, і не чули п’яної вульгарної лайки, що лунала з сусіднього купе 1994 р. Фігурки лежали тихо, кожна на своєму місці, і я брав їх, одну за одною, і вкла дав назад, горілиць, і не хотів з ними розлучатися. 93

2 У Кірові було незатишно. У першій – комунальній – квартирі до нас в кімнату постійно забігав, не питаючи дозволу, лисий трирічний хлопчик і хапав усі мої іграшки. Я ледь ледь познайо мився з дітьми у дворі (“Хочеш кров? На!” – і пхали в обличчя сніг з кров’ю. А то була фарба...), – ми переїха ли на іншу квартиру. І знову жили, як на подертій дорозі, і чекали переведення, і не намагалися облаштовуватися, обживатися надовго. Зима в Кірові була холодною, важкою. На мене надя гали баєву сорочку, теплу вовняну кофту, хутряну цигей кову безрукавку, панчохи та вовняні шкарпетки, ватяні штани й потім довгу хутряну шубу з хутром і назовні, і всередину. Шапка надягалася майже на очі, рот і ніс обв’язували шарфом, і валянки, великі, з важкими гало шами, і негнучкі шкіряні, на мотузці, рукавиці допов нювали костюм глибинного водолаза. Здавалося, процес вдягання тягнеться нескінченно, і я ненавидів ці гудзи ки на комірі сорочки, на шапці і верхню – на комірі шу би, і ще колючий шарф, вологий від дихання та слини, і рукави кофти, які самостійно скручувалися, тому їх потрібно було притримувати, та вони однаково вискаку вали й закручувалися. Та бувало й інакше, несподіване та веселе. На про спекті Комуни ми жили у великому п’ятиповерховому будинку, побудованому для офіцерського складу. Сусіди наші – три чи чотири сім’ї – приходили до нас на згуще не молоко, а ми до них – на телевізор. Жили дружно, по простому, по пролетарськи. Ділилися тим, що мали, на глядали за дітьми й, вирушаючи до магазину, обов’язко во запитували, чи не взяти чогось. Це означало, що в хлібному можна було купити хліб, в овочевому – “салат любительський”, який складався, 94

як людина з води, на 95% з капусти, в кондитерському – льодяники, які звалися “хрустіки”, а в Центральному га строномі – ковбасу з конини, якщо пощастить. І горілку. Її пили дружно. Щонеділі, законно, все місто, і чоловіки, і жінки вживали біленьку, і автобус № 1 – “однойку” – розгойдувало від поголовного сп’яніння ще сильніше. Народ їхав на набережну Вятки, на площу Леніна та до парку культури й відпочинку, всі гуртом – прогуляти ся, на людей подивитися й себе показати. Співали, гика ли, падали та ще каталися з крижаних гір, так, без сан чат, упав і покотився! І билися, звісно, аякже. Пам’ятаю, Іван Степано вич, наш сусіда, жахнув себе сокирою і півпальця геть. Нічого, присипав рану земелькою, проте не отверезів, аж тут дружина, ну й надавав їй стусанів, а що? Так тітка Валя тиждень із підбитим оком і ходила, а він, лю дина непогана, все жалівся, рану показував, просив ви бачення. Найбільше мені подобалися прогулянки на площі Леніна, де напередодні кожного Нового року відливали велетенські крижані – метрів 5 і більше! – фігури: Діда Мороза, Оленя, гвинтової Ракети з крижаною горою на вкруги. І всередині кожної фігури – як це могло бути? – світилися різнокольорові лампочки. У Діда Мороза – в мішку з дарунками, а в Ракеті – згори й донизу. І я все допитувався: чому від лампочок лід не тане, а вони від морозу не тріскаються? Та моє запитання лишалося без відповіді. 3 Кіров запам’ятався безперервною ніччю та снігом, і яскравою лампочкою, від якої я прокидався і пхикав, і відвертався до стіни, коли за татком уночі по тривозі 95

приїздив солдатик, і тато, прихопивши пістолет “Мака ров”, від’їздив, і ми з мамою залишалися самі. Одного дня вранці мама прасувала, я сидів поруч і малював, як раптом по радіо передали: “Говорить Моск ва! Працюють всі радіостанції Радянського Союзу!..” Мама прислухалася та сіла на табурет. І праску постави ла просто на білизну. – Війна! – тільки й видихнула вона, пополотніла. А репродуктор говорив далі, і з’ясувалося – ні! не війна! Наш космонавт, Країни Рад, у космос полетів. Юрій Олексійович, а прізвища я не розчув. – Тато! – вигукнув я. – Мамо! Це наш тато у космос полетів! (Ось куди його щоразу вночі забирали, на ракеті вчитися!) Ура! Мій тато – космонавт! А матуся плакала від щастя, заспокоюючись. Тому що не було війни. “Розумієте, війни нема! Ото, щастя, слава тобі, Боже, – голосила мама. – Слава тобі, Госпо де!” І я дивувався, до чого тут Бог. Бога нема, якщо раке та полетіла. До нас заходили, раділи, повідомляли, і тітонька Ва ля забігла: – Чули? А наш комсонавт – перший у світі. Ото во ни скрегочуть зубами, та наш, Юрій Гагарін – перший. Уже приземлився, благополучно, вже! А я не вірив, що це не тато. Аж доки тато не прийшов увечері з чергування й уже точно сказав, що це не він по летів, а Юрій Гагарін – перший у світі космонавт. Тут тітонька Валя покликала нас, і ми побігли дивитися спеціальний випуск новин. І я ніколи не забуду стартів космічних кораблів, і як Юрій Гагарін, упевнено, в бать ковій військовій формі, йшов, віддаючи честь, і до повідав. А Микита Сергійович Хрущов радів йому, як синові.

4 Раз на місяць у нашій сім’ї наставало справжнє свя то – ми отримували посилку з Києва, від бабусі й дідуся. Я вже почав потроху забувати їх, але щоразу бабуся нага дувала про себе. І виявлявся там свисток чи солдатик, чи популярна тоді механічна Дюймовочка, що розкри вається від обертання. Найголовнішим у посилці був шоколадний торт із горіхами “Ведмедик” домашнього приготування, а ще українська ковбаса, вкладена в бочечку та залита смаль цем, і консерви, найчастіше “бички в томаті” або “ту шонка”. Дід Яша так міцно збивав і обшивав посилку, що ма ма, як правило, самостійно не відкривала її, а чекала на прихід батька. І це чекання було для мене невимовно болісним. Як я мріяв тоді подорослішати хутчіш і навчитися відкривати посилки! Це вміння ставало мірилом дорослості. Я уважно придивлявся, як тато відокремлює фанеру сокиркою, і розумів: ні, ще не скоро мені дадуть її, бо ще, як Іван Степанович, пальця відрубаю... Та цей легенький смуток миттю розвіювався, коли з ящика, нарешті, витягали квадратний кусень торта розміром із півцеглини чи навіть більше, та, незважаючи на майбутню вечерю, ма ма все таки відрізала мені шматочок, на пробу. 5 У мене з’явилися справжні друзі – Борька Борисов із другого класу й Женька Фінкельберг – так само, як і я, з першого. Пам’ятаю, як з хлопчиками з сусіднього будинку ми втрьох кидалися грудками снігу, і Борьці, найсміливішо 97

му з нас, вони попали крижаною, забороненою, просто в чоло, і сильно пішла кров. Треба було щось робити, рятувати. Підхопивши Борьку, як пораненого, ми рушили до нього додому, але там нікого не було, і тоді ми побігли до моєї мами, але Женька вмовив спочатку зайти до нього, по дорозі, і Женьчин батько витяг нам з аптечки бинт, вату й зелен ку, і Борьку, наче героя, почали рятувати, мастити й бин тувати голову. Та раптом Борька почав шукати шапку й не знайшов, і злякався, і ми побігли знову на двір, і там, біля окопів, знайшли її, і вдвох акуратно надягли на пов’язку зверху. Борька був порятований. Він мовчки потис Женьчину руку, і мою, сказав: “Ну, бувайте”. І пішов додому. Ми, першокласники, врятували другокласника! Це було здорово, навіть краще, аніж “Ведмедик” із шоко ладним кремом і горіхами, краще за все! Потім у житті мені траплялося спізнюватися, зупи нятися, перш ніж кинутися стрімголов на допомогу, і на стирливий сором був гіркий і важкий, як ота найлегша та найсолодша радість, радість порятунку, подарована мені забороненою, крижаною грудкою снігу. 6 Найкращим місцем у Кірові був краєзнавчий музей, заставлений наполовину вятськими та димковськими іграшками – дурними, на моє тодішнє переконання, ко нячками й кривоногими тітками, які кожен малюк може виліпити з пластиліну. Звісно, не вони привертали мою увагу, та не опудало ведмедя, і не черепки та кам’яні наконечники стріл, а ящери – динозаври, іхтіозаври, тиранозаври, птеродак тилі, плезіозаври, бронтозаври, диплодоки, ігуанодони, стегоцефали й інші чудові назви, і розміри, і пащі. 98

Ми годинами простоювали біля картинок під орг склом і сперечалися, чи можуть птеродактиль і бронто завр перемогти одного тиранозавра? А два птеродактилі? А рушниця з розривними кулями? А “Катюша”? На високій підставці, проте все одно надто замаца ний дітьми, стояв бронтозавр, єдина в музеї скульптура завбільшки із санчата. Я приносив із собою солдатика та тихенько ставив його поруч із бронтозавром на підстав ку, дивуючись, який він величезний. Я чув важкий подих і скрегіт його лускатої броні, і розмірені гучні кроки. Пумм! Пумм! Пумм! Гуркіт їх наближався, я завмирав і ховав солдатика в кишеню. Мене водили до Музею часто: і мама, і сусідська дівчинка, і вчителі водили весь наш клас. У Музеї було тепло й тихо. Ані пияцтва, ані мордобою... Зима тяглася довго. З морозами до сорока п’яти, ко ли сніг рипів, немов метал по склу, із заметілями, сонни ми й хуртовинними, які миттєво хапають за кінчик носа, щоки й пальці на ногах. Зима тяглася, як ніч, і народ стом лювався від неї та пив на масляну й у пост, чекав. Чого?! – Льодохід! Льодохід! – закричали на другій перерві. Уроки було скасовано, і вся школа – і діти, і вчителі – вирушили на набережну – дивитися. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут виняткового. Річка скрипіла, крижини наповзали, і між ними деінде пока зувалася чорна від довгої зимової ночі вода. Люди пере мовлялися стиха. Ані прапорів, ані транспарантів. І ось – визирнуло сонце. І залишилося надовго, і всі почали усміхатися, очі засяяли, народ загомонів, засміявся. Заграв і заспівав репродуктор, а з того – сільського – берега зацигикала гармошка. Крижина пішла веселіше. Льодохід! Ось воно що! Це свято таке! А невдовзі 1 Травня і День Перемоги. Однак мама казала, що зустрічати вже будемо в Києві. Невдовзі їдемо. Тата переводять. 99

Довго ми ще згадували хороших вятських людей і по силали українську ковбасу в барильцях, залиту смаль цем. Згадували по доброму. Та повертатися туди не хотілося.

ЧЕРВОНИЙ ХУТІР иїв теж буває різним. Ось ми майже рік на квар тирах ниділи, винаймали. Переважно на Чер воному Хуторі, в Дарниці, щоб ближче до нашого заводу бути. Хутір – Червоний, але сектор – приватний. Куркуля ки. Крали мішками, возили багажниками. М’ясо. З м’ясокомбінату. Ось тут нам у школі за списком булочки хрущовські давали, а ця наволоч щовечора – мішок. Чи кістки, чи хвости. Ба навіть і м’ясце. Чесно! Я сам бачив, як вона з чоловіком тягла мішок і відтіля випало. А мене – я вишеньку в саду зірвав – вдарила. Ну, тато їм дав тоді! Гамселив у двері, гамселив... А вони замкнулися з чоловіком і не відчиняли. Відвикли ми від Києва. У Кірові все було по брат ньому. А тут... Ми переїхали на іншу приватну квартиру, потім ще, ще... І от одного разу ввечері, не о сьомій, як зазвичай, і не о восьмій, коли затримувався, а о дев’ятій батько при йшов додому. Мовчки підшиваючи наволочку, мама смикала нитку сильніше, ніж завжди, і це віщувало скандал. Та ще тато з дурнуватою посмішкою людини напідпитку витяг звідкілясь коробку цукерок – Трю фелів! – звідки, запитується? і за які гроші? – і поліз: “Кларочко, Кларочко!” Жбурнула мама цю огидну коробку на підлогу, а тато посерйознішав і каже:

100

– Припини кидатися! Поглянь, що в коробці. Ордер! Ордер? На квартиру? Господи? І плаче мама, і сміється. І я разом із ними їм трюфелі й уже розумію, як добре мати свою квартиру. Не куркульську, звісно, а про сто свою. Віолета Шевчишина навчалася зі мною в одному класі, у другому “Б”. Вона сиділа за першою партою в першому ряду, біля вікна, якраз навпроти вчительки, а я за третьою – у другому, середньому ряду. Тому, коли Світлана Наумівна пояснювала урок, очі мої самі по собі зсувалися ледь ліворуч і зупинялися на завитій голівці, але відразу поверталися назад. Це було дуже добре, що Шевчишина не носила кісок. Дівча з кісками завжди можна було вдарити порт фелем по голові. А по зачісці, по мальвінових кучерях якось не личило лупцювати. Бити взагалі не хотілося. Ані портфелем, ані чимось іще. Хотілося йти поруч, не сти її нотну папку, і навіть хотілося грати з нею в “донь ки матері”, але так, щоб, ясна річ, ніхто з класу не ба чив. Я не пригадую, чи носив я цю нотну папку, чи грали в “доньки матері”... Пам’ятаю, що протягом року я здебільшого сидів вдома, хворів та, дещо гордовито ви мовляючи “гланди” й “ревматизм”, хотів до школи, на свою зручну парту в середньому ряду. І несміливо загля дав у майбутнє – казкове, мальвінове... яке ось уже со рок років – цілком певне минуле. О, непевна доля другокласника! Хитка та легка, наче ефірний ельф. А ось і дюймовочка з мальвіновим волос сям, і летючий корабель невловимо рухається до сонця, і... тане, тане, бо тато приніс ордер. І ми переїхали на но ву квартиру, на Воскресінку. Назавжди.

101

ДІМ НА МИКИТЕНКА ’ятиповерхівки будувалися на намитому піску. І наша – довга, на вісім під’їздів – стояла біля ву зенької асфальтової пристані та з трьох боків омивалася піском. Спочатку піщане море підходило під самі вікна, і за вітряної штормової погоди доводилося задраювати ква тирки, але воно однаково просочувалося й утворювало трикутні нальоти на підвіконні. Присутність піску проявлялася всюди: і під килим ком, і в шкарпетках, і в голові, коли надто велике піща не зерно знаходилося під нігтем, і у ванній, намите після миття, і в тому кутку, де зберігалася зброя й акуратні гірки висипалися зі збройових цівок. Наше нерозбавлене водою піщане море вабило й об даровувало наполегливих. Довго цяцькалися ми з німецьким багнетом із патьо ками крові й обмінювали, обмінювали на щось кош товніше, аж поки, нарешті, він дістався мені за одина дцять шматків авіаційної гуми для рогаток. Женька Доброханський знайшов пістолет, тільки іржавий, але можна ще полагодити, а Вовчик з першого під’їзду – срібний браслет на кістці. Ах, як же я хотів знайти щось отаке, щоб таємниця та карта, і печера у відблисках смолоскипів, і верескливий абордаж над безмовними акулами, і штиль, що вимотує душу, коли солонина закінчується, і визріває дияволь ський заколот, і я біля порохового льоху, під ковдрою, при світлі китайського ліхтарика, і мама відбирає в мене кни гу з ліхтариком, і довго ще я думаю, що не сплю, а вже сплю, і нічний вітерець доносить шерхіт і рух пісків. У пісках було небезпечно. Будь якої миті могла роз початися піщана буря, коли в роті повно піску, і нема

102

чим дихати, і нічого не видно: ані сонця, ані верблюда, ані дитячого садка, що будується. Тому, коли налітав вітер, ми нахиляли голови, і з ней мовірним зусиллям повертали назустріч. І ноги, одну за другою, витягали з напругою та пересували повільно, мов космонавти. Ось тут, звісно, сталися в нагоді мої мотоциклетні окуляри, з дірочками з боків, у які пісок хоча й просочу вався, але небагато. Протигаз мав лише Сашко. У мене протигаза не бу ло. Протигаз захищав від бурі повністю. І навіть за най сильнішого вітру, урагану, коли ми пригорщами кидали пісок в обличчя Сашкові, він тільки обтрушувався й гудів у трубку: – Іще давай! Кидай! Сипучих пісків, що засмоктують, мов у болото, на смерть, у нас не траплялося, не було. Це злегка розчаро вувало. Все таки, цікаво було б подивитися й урятувати. І, скочуючись із гірки, з бархана, я кричав: “Сипу чий!” – та, вигинаючись всім тілом, витягував нагору ру ку, і хто небудь відразу падав і з останніх сил тягнув ме не нагору й рятував. Знесилені, ми лежали пліч о пліч, відпочивали, та недовго, бо ж чекати піски не могли... Ап! Усе таки у нас високий перший поверх. Одного разу я зістрибнув та об своє ж коліно – підборіддям і відкусив шматочок язика. Мама дала мені шість великих картоплин і пакетик солі. Мама Ігорьошки – півхлібини, а сірники має Вітько, йому дозволяють. Мені сірників не дають. Я одного разу з усіх сірників удома зішкріб сірку. Знаєте, такі стрілялки? Два гвинти вкручуються з двох боків в одну гайку, а між ними сірка з сірникових голівок, і так скручується скручується до цілковитого стискання. Ось тут найнебезпечніше – може вибухнути. Просто в руках. А потім – мотузку прив’язуєш до болтів 103

й об стінку будинку – бах! А якщо не вибухнуло, треба ще підкрутити. Ох, це небезпечно! Навіть туалетний хо лодочок пронизує, пересмикує. Ще жабку можна роби ти з плівки або ракету. В Аліка є ракетниця. Він на свято стріляв – одну червону, одну зелену... Сонце сідає. Правий берег видно виразно. Палає Лаврська Дзвіниця. А небо – червоне та синє – темніє, пісок вистигає, ми запалюємо багаття з овочевого ящи ка й дошок, поцуплених з будівництва, і чекаємо, поки спечеться картопля, згорить, обвуглиться, щоб усе од но всередині сирою з’їсти, обпікаючись, як най най, начебто ми “з голодного краю” та “вдома нас не году ють”. Ах, яким духом пашіло, коли її розламували! Духом волі! І вогню, і бездонного піднебіння. Матюки я чув і раніше, ще в першому класі. Курці матюкалися. Зберуться за школою, плюють, матюка ються, у малечі гроші відбирають. Наш сусіда, коли п’яний, кричить: “Сука! Сссука!”. Але “сука” ще не матюк, і “повія”, і “погань”. У нас всі хлопці кажуть “погань” або “тю, погань”. Справжні ма тюки ані вимовляти, ані писати не можна. Одного разу Мишко (він ще малий, на два роки мо лодший за мене) біля багаттячка каже: – Я матюк знаю. – Ну, який, – посміюється Алік, – кажи, чи мамка не дозволяє? – Я написати можу. – Ну? І Мишко пише на піску друковану “Е” і відразу ж її витирає, начебто піску мало, і пише друковану “П”. І Алик сміється, і пацани, і я підсміююся. Хоча чому? Нормальний матюк. Тільки не зрозуміло, що він озна чає. Слово з трьох букв, – ви розумієте, яке, з п’яти, зро 104

зуміло, – це жіноче. А цей матюк, його ще з додатком “твою матір” кажуть, не зрозумілий – виходить, най дужчий, заборонний. Його наш сусіда також зрідка кричить, боїться. Бо дружина його після цього лупити починає. “Ах, ти ма тюкатися?” – І б’є. Там за стіною падає щось, гримить.

ІЛЛЯ МУРАМЗОН оли найближча зарядка сифонів – на Микитен ка – не працювала, не було газу чи сиропу, до водилося мотатися аж на Перова, крізь піски. І ось тоді можна було наразитися на босоту, на хуліганів... Я біг, пригинаючись, зі своїм металевим трилітровим сифоном, ховаючись за барханами, і за мною теліпався Мурамзон, Іллюшка, гладкий, м’ясистий, пухкий, як пісок, зі своїм п’ятилітровим, звареним, зробленим на замовлення, і ми обидва звалилися в улоговинку перед довгою відкритою ділянкою, і відсапувалися та, при смоктавшись до горлечка, пили захлинаючись, і не мог ли віддихатися. Залишалося ще метрів зі сто. Відкритої місцини, де нас могли засікти. По пластунськи я виповз на гребінь, щоби огледітися. Тихо. Ані голосів, ані димку від багаття. І ми схопили сифони й побігли. Та банда вискочила нам навперейми. – Стій, падла! Стій, впіймаю – ноги переламаю! – ре петував босий, у підкатаних штанях Валік, курець із 7 го “Ж”, якого вже двічі виганяли з нашої школи, і “Дитяча кімната міліції” вже взяла його на облік. Іллюшку пхнули, він сів на пісок і одразу ж заплакав. А до мене підскочив малий, наче з дитсадка, та вдарив мене кулаком у живіт, не боляче зовсім. Я сторопів від такої нахабності й відштовхнув його.

105

– А а! – накинувся Валік, – маленьких бити! Й одра зу ж я отримав і підсрачника, і по голові, і вихопили в мене сифон, і малий цей (братик, напевно, Вальчин) пов них дві жмені піску сипонув мені в очі, у рот. І я теж сів на пісок, розмазуючи сльози та соплі. А ці звеселилися. Пили по черзі нашу воду, а напив шись, почали обливатися та писати струменем на піску матюки, і шпурляли наше нікельоване щастя, а Іллюш кіного, замовленого, тонкостінного, били ногами та пом’яли б, якби Іллюшка не закричав істерично, чіпля ючись за їхні руки, благаючи. І вони пішли, відібравши, відшукавши в мене, в ки шені, здачу. А ми попленталися додому. Ішли мовчки, скуштувавши свою порцію лайна. А Іллюшка ще довго схлипував, і підборіддя його тремтіло, немов у заїки. На фізкультурі ми стояли поруч – я третім з кінця, Ілько другим, а останнім – Юрочка на прізвисько Кізка, якого взагалі за пацана не вважали. Іллюшкові було гірше, ніж мені. Він був єврей, товстий, плаксивий. Би ти його, щипати, забрати окуляри й тікати було просто та кумедно. І він плакав часто, і повалений на підлогу вимазував штани рудою паркетною мастикою, ридма ридав, гикав і смикався, мружачи до неможливості очі, і затиснутий у кутку закривався руками й обтирав стіну, коли йому тикали в тім’я ручками та хапали за мошонку. На фізрі він нічого не міг. Навіть не міг висіти на турніку, падав. І бігати його ставили з Іркою Макон, дівкою, теж товстою, грудастою. І хоча він випереджав Ірку, ніхто цього не помічав. Іллюшку били й у шостому, й у сьомому. А після восьмого він пішов у ПТУ, потім до армії. І зустрілися ми лише 1975 го, коли я випадково забрів до Альпклубу на вечір самодіяльної пісні. Біля сцени стояв гарний мужик з шиєю борця та гор 106

107

дою поставою й дивився мені просто в очі. “Ілля!” – “Серьога!” – “Де? Як?” З’ясувалося, все просто. Секція вільної боротьби. Служба в десантних військах. Нині – КМС з альпінізму. Готується до експедиції на Памір. Якби ви знали, як я зрадів та, зустрічаючи одноклас ників, із захватом повідомляв їм про Ілька, Іллю. “А Ілля наш, Ілля! Ти його не впізнав би. Богатир! Мужик! Їде на Памір! Альпіністом!” Я радів і сповнювався надією. “Адже може, може лю дина зробити себе щасливою, господарем життя. Є, сла ва тобі, Господи, вища справедливість. Ось вона, відпла та за страждання його. Здолав”. А ще рік потому, проводжаючи на Берковці колегу, наштовхнувся я на нещодавно забетонований пам’ят ник, який нагадував скелю з величезною розірваною тріщиною, скелю, розколоту посередині. Це був пам’ят ник трьом альпіністам, котрі загинули на Памірі. І серед них – моєму одноліткові, однокласникові Іллі Мурам зону.

КОРОБКА ЩАСТЯЧКА Данила Хармса є чудовий вірш “Дивна кішка”. У ньому розповідається про нещасну кішку, яка порізала лапку й не могла жодного кроку ступити по дорозі, але завдяки повітряним кулькам, спеціально придбаним для цієї кішки, вона не лише “почасти йде по доріжці”, а й “почасти в повітрі плавно летить”. Так нещасна кішка стає щасливою та від щастя ле тить у повітрі, саме не “почасти”, а “від щастя”, бо щас ливі люди літають... “Коробка з часточками”. Ото цікава назва. Нав’яз ` лива, як наліпка. Мій син вигадав. Для своєї найза повітнішої коробки. А вона полетіла полетіла, туди, в

108

1965 й, і приліпилася до бабусиної пластмасової скриньки з Виставкою Досягнень Народного Господар ства на кришці. Та й усе! І стала ота скринька “коробкою з часточками”, тобто різними цікавими штучками, цяцьками, коштовностями й маленькими корисними предметами. Щасливе ім’я це так їй личило та полюбилося, що здається, ось і моя бабуня, відриваючись від пришиван ня номерків для пральні, ось і вона скаже: – Ну, що ти нишпориш! Чого тобі кортить? Може, оркестр музики найняти?.. А я вже виразно поглядаю на гірку, де за склом стоїть ВОНА, одноповерхова китайська пагода, і мерехтить згущеним світлом слонової кістки. Траплялася часом така туга, така нудьга, лихоліття, коли й по теліку нічогісінько, і темно від дощу, і пацани ще в школі, і робити абсолютно нема чого, і я починав нишпорити по квартирі й заглядати по шухлядках, чого бабуня не любила та забороняла, і після оркестру музи ки я відмовлявся від обіду з патебродиком, і тоді бабуня дозволяла витягти “коробку з часточками”, яка тоді ще не мала спеціальної назви. А було в ній чимало. Був, наприклад, мішечок ґудзиків – застібок неви мовної краси, одиначок, кожної по своєму, немов випу скниці Бестужевських курсів, і чорного оксамиту гото вальня, і бісер з перлів у зеленуватій мильниці, й оте збільшувальне скло... Охвістя павича лежало поруч із золотим пером ки тайської ручки, а медалі, якими Яшу нагороджували до кожного свята, – з монетами, і все це було припороше но розкритими корпусами та механізмами годинників, рубіни з яких уже, щоправда, було виколупано шпиль кою, та зберігалися у флаконі від пробних парфумів про всяк випадок. 109

Там, у “коробці з часточками”, я вперше побачив миколаївського півкарбованця, стародавню монету чис того срібла, 10 з половиною часток якого (чи 2 золотни ки) визначили надовго й мою долю. Я хронічно занеду жав на нумізматику, й донині серце моє калатає, як над прірвою Кордильєрів, коли я бачу гроші, чи полушки, чи копійки сріблом, які просто тхнули кріпацтвом. Єлисаветинський карбованець однієї тисячі сімсот сорок другого року в одному кулаку не вміщувався, і розкриваючи долоні, немов стулки черепашки, відкри вав я велику чистого срібла монету в біломісячному сяйві та напівтемряві. Ця монета була коштовною. Роздивлятися її я дозво ляв “лише в моїх руках”, а, даючи, хвилювався та ква пив, і ставав упритул із тим, хто її розглядав. Спочатку я зберігав свої гроші в спільній “коробці з часточками”, а потім переклав їх до латунного портсига ра, який гладшав з дня на день. Я витягав його з “Хельги” та з деяким гуркотом клав на середину стола, щоб одразу, ще до того, як його відкриють, видно було: добра вже там чимало. А потім портсигар відкривався, як скринька, і можна було диви тися й викладати монети на скатертину, і “клас с сати”, “ухтикати”.

ЧУДЕСНИЙ СОН ув один чудесний сон, із прогулянкою дивовиж ною стежиною, коли сонце, визирнувши з за хмари, вказувало раптом на маленький срібний місяць, що визирає із землі, і я нахилявся й діставав монету, а, трохи підкопавши, – наступну, і так одну за одною, ве ликі й маленькі, стародавні, коштовні, і стояв на вколішках і копав, копав і складав, пхав до кишень і,

110

прокидаючись, перевіряв під подушкою – а раптом? – але не було нічого, і доводилося, гуляючи вулицею, ви дивлятися, не відводячи очей від землі та дороги, і чека ти наступного сну, що приходив нескоро, але так само правдиво, солодко й сумно...

РІЗДВЯНИЙ РАНОК перші дні 1966 р. снігу нападало стільки, що двірники втратили будь яку надію прибрати та, покидавши уламки лопат, пішли, зникли в своїх пер ших квартирах на перших поверхах. Люди почали самостійно протоптувати доріжки, а сніг усе падав і падав, сипав і сипав, і, стомившись, познімали вони з балконів подушки, морозні, сонні та повкладалися спати, можливо, й до самого кінця зими. Однак уночі напередодні неділі небо очистилося. Зорі заблищали в небі та на снігу синіми й зеленими променями, і дивно було б дивитися тим, хто не спав, та спали всі, до ранку, до сонця, а ще потім, бо ж передача “Доброго ранку!” починалася о 9.15, можна було ще трішки полежати, повалятися... Ігорьошка прибіг до мене рано, я відпросився до сніданку та, натягнувши валянки без калош, вилетів за ним і пішов низько понад снігом, на бриючому, і вилізли ми на хребет, утворений іще в ті часи, коли двірники розкидали сніг по обидва боки дороги, на кущі, і за ним відкрився простір, рівнина незайманого снігу. Ми були першими в дворі, але хтось, можливо, вночі, уже пройшов, перевалив через Кордильєри. Він не побоявся набрати снігу, що танув, у валянки й не думав, що можна промочити ноги та занедужати, він ішов упевнено, широкими місткими слідами дорослої людини, тож гріх було не піти за ним.

111

112

Ігорьошка першим побачив сліди та поліз, ретельно витягаючи ноги, щоб не набрати снігу. Я рушив слідом, але раптом попереду, на снігу, зблиснули монети, розси пом, і ми з Ігорьошкою кинулися до них, і почали хапа ти, одну за іншою, і я, натренований сном, хапав швид ше, обома руками, а було ще й іще... Монети, точніше, справжні гроші, лежали на поверхні снігу та в слідах, у двох або трьох, і ми спершу подумали, що хтось напідпитку, напевно, та й потім думали, що п’яний роз губив, витягав з кишень і губив... Та й зараз я думаю так само, хоча сліди, здається, обривалися цими, грошови ми, слідами, та не вели потім нікуди. Із вікон почулися позивні “Доброго ранку”, і ми, щас ливі, побігли додому з повними жменями грошей, і, як потім з’ясувалося, коли підрахували, – я зібрав 71 копійку, а Ігорьошка – карбованець шістдесят, тому що він виби рав із розумом, срібло, а я, хоч і швидко, та все підряд.

ШКОЛА идання розхитували мою душу та змішувалися, немов потоки Ріо Негро й Колорадо, каламутні, що вийшли з берегів, крутячи коней і крокодилів в одно му божевільному вирі. Голі гілки дерев, випинаючись з води, свистіли та гнулися, і гнало від них, – туди, у пориви дощу й вітру, у глуху чорноту бурі, що застує очі й мокре, у сльозах об личчя, кинуте на руки та парту, – все зібгане, зім’яте, здавлене. І побачив Бог, що це – погано, та зронив сльози свої – потопом, і здавалося, не буде краю його горю та сльозам, що струменіють на руки й парту, на зошит з англійської, на ту нещасну двійку, неправильну, я не знав, я хворів, а він – Віктор Петрович, учитель – кри

113

чав, і я не витримав цього й зайшовся, і плакав неспин но та сильно. Востаннє, та власне, водночас і вперше я плакав че рез двійку сто років тому, у першому класі, у Кірові, ко ли нетерпляче тягнув руку, а Світлана Іванівна все не підходила до мене і я чогось розрізав тільки но склеєний мною ліхтарик і плакав – так, не дуже, начебто просто подряпав коліно. Одначе тут ридання гримнули тушем, і наляканий потоком, який узявся нізвідки, і тим, що зі мною стало ся, я ховався, втискався в рівнинну поверхню парти й не міг, не міг спинитися. Я плакав так, немов всесвітнє горе – відоме та не відоме мені – поринуло по мою душу й летіло наскрізь зі стогоном і виттям, і не було йому перепони. Здавалося, плачу цього вистачить цілком – на минуле, ба навіть на майбутнє, вистачить іще надовго, хоча, звісно, на все життя не наплачешся. Та ось і нескінченні сльози почали висихати, води обернулися, й чиста гладь їх уже теплішала близькістю піщаного дна, смугастого в сонячних відблисках пісочку, і невимовний спокій обійняв мої тремтячі плечі, приго лубив і відпустив із миром. Як добре було сохнути сльозам на обличчі, що ости гає від хвилювання, якими чистими були фібри та щиро сердечні протоки, остуджені останніми судорожними подихами, як радісно відкривався світ, омитий і дзвінкий світ великої перерви.

ПАРТИ арти вкривалися товстим шаром олійної фарби – темно сірої, темно зеленої або коричневої – для того, щоб сховати минуле: обзивання, усілякі “плюси” з

114

“дорівнює”, танчики з вибухами, а головне – матюки, які спеціально вирізалися ножичком, глибше, та виступали як шрами чи окопи, згладжені двадцять років потому. У деяких місцях, колупаючи нігтями чи зішкрібаючи шар за шаром, можна було докопатися до небесно бла китного шару, яким мрійливий директор намагався обілити чорну душу школи. Однак, як показали пізніші дослідження, це виявилося безнадійною утопією. Копіткі дитячі ручки, прикладені до парти, перетворю вали її на посібник з історії та фізичної географії, зі сму гастим рельєфом, блакитними озерами й височинами, а також старими матюками, акуратно наведеними ново модною кульковою ручкою. Власне кажучи, кулькова ручка варта окремої роз повіді. Винайдена підступним американським імпері алізмом, вона спричинила класове розшарування та не здоровий ажіотаж. У декого з’явилися чотири й навіть п’ятиколірні ручки, а в Одесі на товкучці якийсь моряк далекого плавання продавав ручку на 40 кольорів; що було, безумовно, якимсь сіамським перекрученням. До того ж вона псувала почерк, бо не дозволяла про водити лінії різної товщини. Тому її просто категорично заборонили, та кулька котилася, а чорнильниці тягати було тоскно, і, врешті решт, самі вчителі почали вистав ляти оцінки червоною кулькою. Із плином часу її офіційно дозволили, але тільки де яким відмінницям із гарним почерком, та згодом – і всім іншим, ручки з металевими перами поступово ви мерли та зникли, щоб через багато років відродитися й заблищати золотим пером, подарованим дідусем щасли вому абітурієнтові. Кулькова справді витиралася дуже погано. Лише со да, помножена на бритву та пасту для чищення унітазів, давала певний ефект. 115

Ми терли й терли їх щосили, і самі дивувалися, куди зникає бруд, та як добре витирається чорнило, навіть кулькова паста, а деякі вчителі змушували вишкрібати пасту з букв ножичком, глибоко, до самого дерева, в надії потім так зафарбувати, щоб не було видно, але ми нуле, друже мій, не зашпаклюєш. Вимита парта липла до рук і була такою весняною й сонячною, що рука не піднімалася щось на ній брудни ти, аж поки не заїдали та не замацували її дитячі ручки та ніжки, і тоді самі по собі з’являлися знайомі матюки і камеї. На моїй парті слово, що розпочинається з букви «х» було написано двічі: старе – крупно та глибоко на кришці, в правому, ближчому до Софки, кутку, і нове – веселими маленькими літерами – у самому центрі, обве дене рамкою. Я нічого проти них не мав. Мені навіть подобалося, як старе, неначе бувалий вусатий козак із оселедцем над буквою “й”, посміюється й поглядає, а нове приндить ся, мов молодий Олег Борисов, і чубчик його в’ється весняним пендриком на Володимирській гірці. Кабінетна система, що ганяла нас із одного класу до іншого, спричинила цілковиту анонімність цих написів. Та оскільки мені доводилося сидіти за нею найбільше, – вона начебто вважалася моєю та Софійчиною, – я побо ювався, щоб не сказали, що це я написав, і спочатку прикривав те маленьке слово книжкою або зошитом, а потім злякався та зрозумів – треба щось робити. До старого слова – на кришці – всі якось уже звикли й не звертали уваги. Воно було таке велике, що наводи ти його ручкою не було жодної потреби, й зафарбоване кількома шарами фарби блідо вимальовувалося, як вицвіле піратське татуювання. Проте його було все таки добре видно й тому перед черговим ремонтом ухвалюва лося раз і назавжди замінити кришку на моїй парті. Од 116

нак кришка якось сама по собі не замінювалася, а лише зафарбовувалася разом із партою, тож велике слово роз починало нове бліде життя. А поява маленького в самому центрі, просто перед носом на кордоні моєї й Софійчиної половини, було вже занадто, і після уроків я вирішив залишитися, щоб ви терти, та історичка ніяк не йшла. А потім, іншого дня, після шостого була рада загону, а в п’ятницю останньою була фізра, і тільки в понеділок мені вдалося його стер ти, тобто стерти якраз не вдавалося, довелося зрізати, і коли я, упрівши, дотер темно сіру фарбу до салатної, я виявив, що на наступному рівні проступають три букви ще більш матірного слова, до якого – у цьому можна бу ло не сумніватися – хто небудь обов’язково завтра ж до пише початок! І тому я тер далі та дістався глибинного шару, про який розповідав спочатку. Він був чистий, мов блакитне око, мов ясновиде, білоруське, блакитне, короткозоре озеро, оточене кам’я нисто хвойним ореолом. І я спокійно пішов додому, утихомирений і радісний, і не згадував би довіку, якби назавтра небесним лоном його не пройшлася червона кулька невідомого каліграфа з чубчиком над літерою “й”.

БІЛИЙ ОЛІВЕЦЬ х, Білий, Білий, вершковий, Лорд Альба, та що там лорд, бери вище. Принц. Спадкоємець... І Наречений, красивіший за всіх наречених, стрункий, високий, і волосся срібне... Пам’ятаєте, сказано: “Перший ряд – дев’ятнадцять кольорів”. Над ним трохи вище – якраз на величину загострення – другий

117

ряд, дев’ятнадцять кольорів, і над ними такий само, рівненький, як частокіл, – третій, верхній ряд, у якому правофланговим стояв він – Білий Олівець – біла раке та вершкового кольору, якого Софка, природно, нікому не давала. Власне, вона не давала й інших кольорів, та цей по над усе, категорично, хоч би хто просив. І в Софки не просили та не ображалися. Адже якби в тебе був Білий Олівець, ти теж нікому Його не довірив би й сам би Йо го не витрачав. Білий – не такий, як усі. Він особливий, це відчутно, бо ж незрозуміло, навіщо Він, кольору паперу, тобто без барвний – для чого? для кого?.. У дешевих, дитячих наборах Його не було. Як, влас не, і багатьох інших кольорів із прекрасного чехосло вацького “Кох і нора”, – якби така коробочка у вас бу ла, та поки що вона була тільки в Софки, і, між іншим, вона також цими олівцями не користувалася. Позаду на коробочці була врізана картонна ніжка підставка; кут її нахилу обмежувала золота атласна стрічечка. Відігнувши підставку й любовно розгладивши стрічечку, Софка перегинала назад зрізану під кутом кришку, так, аби відкрити всі 57 красенів і, в першу чер гу, Білий Олівець, і ставила ту «Катюшу» ліворуч, у цен тральній частині парти. А потім вона витягала дві товсті в’язки олівців різного зросту, обгризення, товщини й нагострення, та складала їх, немов запасні кулеметні диски, праворуч, ближче до проходу. Це були робочі олівці. Їх можна було слинити, ронити, засовувати у вухо, точити та навіть просити в Софки, і вона давала, але не більш як по два в одні руки. – Софо! Дай мені, будь ласка, ось такий, – просили в неї, вказуючи пальчиком на прекрасного зеленоокого гренадера, що стояв за ранжиром у чехословацькому на борі. 118

– Такий? – перепитувала Софка своїм пальцем. – Такого немає. Жаб’ячого немає. Зараз подивлюся. І не знімаючи резинки, перебирала олівці спочатку в одній в’язці, і, нарешті, усім на радість та, потішивши власну гордість, – знаходила: – А от немає – є! – і, перевіряючи, чи її (тому що кожний був наколотий її ініціалами), вручала. – На! Тільки, будь ласка, дивися – у мене такий один, я вже пообіцяла Раї, і невдовзі він мені самій знадобиться для трави. Софка любила малювати, а також – перебирати, зна ходити, позичати, точити олівці, збирати їх, перевіряю чи наколку, у в’язки наприкінці уроку, і сваритися з не сумлінними, і пишатися своїм набором, найкращим не лише в класі, а й у всій школі, а, можливо, і в райвно. Так, у праці, урок пролітав; Софа не встигала закінчити, а часом – і розпочати малювання... Білого Олівця ні в першій, ні в другій в’язці не було. Він лежав окремо, в пеналі, хоча також був наколотий “СА”. Із цим «білим» стосунки в неї склалися непрості. “Перемога 4М”, м’який, з вітчизняного набору... Спочатку його не просили, не знали про нього й не віда ли, для чого він, кольору паперу, годиться, та вже не вдовзі його жваво просили задля краси, для мережив і перлів, для матового пудрення красунь, для місячності. І Софка, і Райка, й Ірки, – вважай, всі дівки, а особливо наша Софа полюбила його першим романтичним ко ханням, і пестила як пупсика, і скупилася, позичала з неохотою. “Вона його кохала, кохала на віки, ніяк не тушувала: обводила хмарки...” Одначе ж час спливав. Контактуючи з іншими кольо рами, грифель замастився, писав брудом. Часте гострін ня перетворило його на недогризок, кінчик розтрощився, 119

фарба злущилася, і ось уже Софка роздавала його, мож на сказати, задарма, тобто жаліючи, звісно, але погляда ючи вже на чеський набір, на заміну. Як могло статися, що цей таємничий незбагненний красень, предмет гордості, любові й, якщо хочете, бізне су, виявився не у в’язках, а в пеналі, щоб очі не бачили, щоб не краяти собі серця? Як, скажіть, у Дикім полі опинився він поволі? Був Аленом світ Делоном, був “Союзом з Аполло ном”, був білісіньким посланцем, та поволі став зас...цем? Тепер його брали для мерців, для трупної білосірості, одначе такі сюжети зустрічалися нечасто. Тому Софка сильно здивувалася, коли на пряме за питання: – Для мерців? – одержала таку само пряму негатив ну відповідь. – А для чого? – Це таємниця, – відповів я поспішно, але додав. – Наразі. Якщо вийде, тобі найпершій покажу. Олівець вона все таки дала й, ревнуючи, що я багато ним користуюся, і слиню, і зафарбовую, так що довело ся гострити, намагалася підгледіти, а я прикривався, ла явся й лише наприкінці уроку врочисто розгорнув аль бом і представив те, що вийшло. На жаб’яче зеленому полі на тлі блакитного неба та жовтого сонця стояли білокамінні ракети, акуратно впи сані в блакитне й зелене. На кожній знизу було виведено червоним «СА» (Советская Армия), намальовано черво ну зірку та серп і молот. Також тут стояли солдати, котрі охороняли важливий стратегічний об’єкт, а праворуч, під сонцем, супутниковою антеною виділявся радар, біля якого також стояли солдати. Малюнок був класний. Я тоді застосував удоскона лений мною новий спосіб. Звісно, спочатку простим олівцем наводять контури, в яких усе зафарбовується своїм кольором. Цей спосіб був би хороший, якби не 120

рамки. Вони, навіть наведені блідо, все псували, бо простий олівець не бажає гармоніювати з іншими коль орами й відразу виявляє низький професіоналізм недо лугого майстра. А я застосував новий спосіб – я провів їх білим. Ви зрозуміли – власне рамки – білим олівцем – через що вони відразу ж вписувалися в пейзаж, мов живі. – А а, – сказала розчаровано Софка. – Ракети. Раке ти найкраще малювати в наборі, на ракетницях, – закінчила вона, забираючи олівці. І я не став її виправляти – “ракетницях!” – а, задово лений, закрив альбом, де небо й земля з’єднувалися міцними, як храмовий мармур, Білими Олівцями.

СВАСТИКА аїса Іванівна Бурмака – старша піонервожата – була неоковирна. Дебела й безформна, вона вко чувалася до класу на шостий чи ще гірше – сьомий урок, щоб провести урок мужності, зачитати рекомендовану для таких занять статтю з “Агітатора”, тобто вже – “Блокнота агітатора”, видання ЦК КПРС, названого те пер практичніше та краще. Відповідно до спущеної з райкому рознарядки, на бібліотеку виписувалися три Піонерських та одна Комсомольська правди, а “Агіта тор”, тобто “Блокнот агітатора”, виписувався додатко во, за ініціативою знизу, понад план, на що додатково збирали по 5 копійок. Коли вона заходила до класу, та, скривившися від печії, сідала на липке коленкорове сидіння, невідомо звідки – чи від першої парти та далі, або ж звідкілясь знизу в класі й без того задушливому від присутності тридцяти восьми змучених нудотою підлітків, починало тхнути оселедцем, нещодавно перейменованим на осе

121

ледця “Івасі”. Після перейменування оселедець став дрібнішим і дорожчим, але запах – нудотний та ядучий запах поту й нечистого жіночого тіла – зберігся, ба навіть посилився. – Сьогодні, – повідомила, розкривши затертий “Блокнот...”, Раїса, – ми поведемо мову про легендар ного героя, що віддав усе... до останньої краплі... за світле... всього прогресивного... – бубоніла Раїса, та ко жен був уже далеко, і якби не запах, якби не запах, ма буть, ніколи назад не повернувся б... Фашистський знак, іменований мерзенним словом “свастика” (що означає, здається, “розпилювач па хощів”), був огидний не лише душі, а й очам, і пальцям, що стискають крейду чи ручку, і саме тій крейді, що кри шиться сильніше, і дошці... Чотири букви “Г”, з’єднані разом, розкривали ли ховісну таємницю фашистського знака – Гітлер, Геб бельс, Герінг, Гесс, – і тому, якщо в зошиті та на партах, тобто там, де могли довести, хто саме писав, він миттєво домальовувався, перетворювався на перехрещені війною вікна, хоча всі знали, що насправді це домальо ваний фашистський знак, або прирівняний до нього ма тюк, але ніщо інше. Отак, мабуть, і було винайдено (моїм однолітком?) поштові індекси, які спершу картали, але потім призви чаїлися й, перевертаючи конверт, зазираючи зі зворот нього боку, почали писати за взірцем нервовим тремтя чим почерком. Та фашистський знак, оця гидота, оцей кощавий па вук, ніколи, чуєте, ніколи не став би нашим, його ніко ли не дозволять, і правильно! А писали його так, задля дурнуватої хоробрості: ну, написав, і що? І що тут такого? Жирний саме пояснював мені таємне значення чо тирьох “Г”, коли Раїса побачила через плече, ЩО ВІН 122

123

ПИШЕ, і захлинулася від обурення. Тиша, що запанува ла в класі, вкрите плямами Бурмаччине обличчя й ми, ні, точніше, Жирний, це він писав, я лише дивився, при звели, як кажуть японці, до втрати обличчя, і він зами мрив нахабно: – А що? А шо тут такого? – хоча добре знав, лукавив, викручувався, мов зрадник на допиті, і Раїса Іванівна, обіпершися на мою парту збоку черевом, вичитала Жир ному, як мовиться, за всіма статтями, і назавтра його ма му, викликану до школи, у кабінеті директора запитали: – Вам відомо, що ваш син малює атрибути фа шистської символіки? Малює сам та навчає цього інших, – і після важкої тривалої паузи додано: – Ви здо гадуєтеся, чим це може пахнути?… Бідна мама не знала, куди подітися. А Лідія Олексіївна взялася соромити та прибивати цвяхами до ганебного стовпа її сина, забитого випробуваною вчи тельською логікою, коли запитання ставлять не для відповідей, а щоб затиснути до ганебного кутка, для осу ду вірними товаришами, щоб у мізку миготіло вогнен ними буквами та словами: “педрада”, “дитяча кімната”, “колонія” й “відщепенець Щаранський”. – Боже мій! Боже мій! – голосила, ворушачи губами, бідолашна мама, найбільше побоюючись, аби хлопчик не виріс у тих переростків мотоциклістів, найчастіше із за качаними рукавами чи роздягнених до пояса, однак чис то виголених, котрі нахабно пахнуть трофейною “Фіал кою”, й акуратно стрижених під бобрик: – Матка, шнель, шнель, яйка, курка, – шиссен, пу пу! Партизан! – І коли бідна баба лякалася – реготали, іржали, закидаючи голо ву, як козаки з відомої картини. Мама заплакала. Вадик стояв поруч, червоний, як рак. Він також не знав “Що робити?!” Він гинув. Лідія Олексіївна перевела погляд і, знов повернув шись до матері, промовила: 124

– Вийди, Вадиме, й зачекай у коридорі. У нас із твоїми батьками буде довга розмова. Ми чекали довго, потім ще, і ще... Я пішов додому, а він залишився... Тиждень Вадик ходив тихий, і ніколи, ви чуєте, ніколи не малював не те що б свастику, а вза галі нічого.

СВЯТКОВИЙ КОНЦЕРТ НА БІЛИЧАНСЬКІЙ ень Перемоги святкували два дні. Восьмого ввечері показували “Блакитний вогник”, а дев’ятого, також увечері, – Святковий концерт із Кремлівського палацу з’їздів. Так само, як і “Блакитний вогник”, Святковий кон церт теж складався з двох частин, та якщо у “вогнику” всіляке казна що показували впереміж із гарними номе рами, то в концерті першу частину взагалі дивитися бу ло не варто. За патетичними ораторіями “Ленін завжди живий” наступними йшли лірико хореографічні компо зиції “На привалі” тричі Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю. А завершувалося це все вальсом “Шкільні роки чудесні”, гидким донезмоги, де такі собі хлопчики суворівці так, як треба, танцювали з дівчатками й кива ли “маю честь”, та ставали на одне коліно, а ті нав шпиньках кружляли, а наприкінці вибігали взагалі малі й теж так само і кивали, і на коліно... Мама й бабуся зворушувалися до сліз, я нудився, а в Яші йшла “кисла водичка”, і він прямував на кухню пи ти соду. Тому першу частину дивилися, сидячи за столом, че рез пляшки, а вже на другу частину Яша пересаджувався в крісло, а я – на диван, і вже чекали на Шульженко чи

125

Трошина та, звісно, Мусліма Магомаєва й Едіту П’єху та кричали жінкам, котрі мили посуд на кухні: – Софо! Шульженко! – І бабуся, витираючи руки, слухала, стоячи у дверях. А коли, нарешті, оголошували Райкіна (Аркадій! – пауза – Райкін!!), то гукали: – Райкін! Райкін! Швидше!!! – і жінки бігли прожо гом, і тато не докурював на сходовому майданчику, і всі сідали, і сміялися до сліз, до кольок, бо ж Райкін – є Райкін! Святковий концерт, що ми задумали до Дня Перемо ги, запросили дорослих, вони виходили з кухонними та буретками та маленькими, щоб мити ноги, ослінчиками, а Рудичка тягла віденського стільця з такими гнутими ніжками, щоб не було, певно, видно, яка вона сама кри вонога; справжній концерт, до якого ми готувалися за здалегідь, сцену спорудили з овочевих ящиків, на траві, де вішали білизну, натягнули завісу між стовпом і кашта ном, – цей довгоочікуваний концерт, нарешті, настав, і травневе сонце, весняне й літнє водночас, сяяло щосили. Конферансьє розсунув завісу – це був я! – і вимовив без папірця: – А зараз перед вами виступить Ігор Ордамонов! “Амурські хвилі”! Власне кажучи, на нього й покладалися головні на дії. Він міг на своєму акордеоні грати практично без упину. І “Амурські хвилі”, і “Прощання слов’янки”, а “Амурські хвилі” взагалі без перерви! І тому він грав со ло, тобто сам один, і акомпанував хору й танцям, і фо кусам, які показував запрошений із гуртожитку Коська, і навіть перед читанням віршів грав “Вихори ворожі”, але вірші вже Пенцер читав сам, у тиші, а після нього концерт відразу закінчився, та краще – усе по черзі. “Амурські хвилі” Артамон виконав класно. Тітка Фіра, його мама, що сиділа в першому ряді, оберталася 126

127

до сусідів з виразом обличчя, який виникає, коли розво дять руками: “Що вдієш? Геніальні діти!”, – а їй у відповідь кивали інші мами, бабусі й тітки, котрі чекали своєї черги, начебто хотіли сказати “Та ак!” або “Нівро ку!”, але лише схиляли голову набік і чемно кивали. Власне кажучи, ви знаєте, як говорять “Нівроку!” Дехто ще лизне тричі долоню і тричі потре це місце іншою долонею. Ось так. Ну, знаєте. А от вимова слів “Та ак!” чи “Ні! Ви подумайте!” ви магає спеціального роз’яснення. Це досягалося особливою мімікою обличчя, тобто брови піднімалися вгору щонайвище, очі наповнювали ся вологою, а кутики рота опускалися донизу, збираючи в самісіньких кутиках таку кількість мудрості, якої вис тачило б на добру дюжину регіональних конфліктів. Як казав поет: “Це загальне піднесення завершува лося фірмовою кулінарною посмішкою “Цимес!”, що нагадує російське коромисло”. Коротше, концерт проходив чудово. Під бурхливі оп лески пішов хоровод. Пацани перевдяглися в жіночі сукні, пов’язали хусточки й попливли, як “Берізка”, і кружляли, а Аня, єдина серед нас дівчинка, надягла каш кета й із кожним з нас танцювала, а потім ми ходили змією й довго кланялися публіці, котра втирала сльози. Люди розчервонілися й підспівували “Я люблю тебе, життя!” та “Катюшу”, які виконувала Аня, і ляскали вже разом, у такт – і долонями, і по важких стегнах, і по різних пагорбах живота. Старий Болсуновський схвально жував і кивав, бо лончина квартирантка ритмічно погойдувала коляску, і навіть недоступний Давид, чоловік Коняки, вийшов на балкон і курив, відбиваючи такт пальцями на бильцях. Пенцер мав читати “У глибині сибірських руд” та “Пісню про буревісника”. Вибір віршів визначався тим, що, по перше, він їх 128

добре знав, а по друге, вони були співзвучні його світо гляду як політика. Сашко тоді вельми захопився політикою. – Піду, – казав він, – куплю газету в кіоску, почитаю. Після цього дехто, побачивши його у дворі з газетою, переморгувався, натякаючи на його батечка, котрий, як відомо, був “злегка того”. Та варто було Сашкові дати ко ментар, варто було йому висміяти кого небудь, хто плутав Конго (Кіншасу) й Конго (Браззавіль), варто було йому назвати номер останньої резолюції ООН по Палестині, як вони мимохіть забирали свої слова назад, хоча й не крути ли пальцем біля скроні в протилежному напрямку. Сашко знав прізвища всіх політичних лідерів і міністрів закордонних справ. Він безпомилково відріз няв країни соціалізму від країн соціалістичного табору, а ті – від країн соціалістичної орієнтації, а ті – від країн, що стали на шлях соціалістичного розвитку. А як він умів обчислювати питому вагу соціалізму се ред населення земної кулі! – Індія! – кричав він із ленінською запальністю, – вважай, наша! Додамо сюди дев’ятистомільйонний Ки тай! Фінляндія – аж ніяк не капіталістична країна! А ко муністи Італії та Франції?! Африка на підході! – тиснув він дедалі сильніше й сильніше. І тоді все з оцим прокля тим капіталізмом ставало ясно, як божий день. На вибір віршів вплинуло й національне почуття. Сашко саме захопився історією єврейського народу, проковтнув усе, що міг роздобути, – від “Іудейської війни” до біографій Моше Даяна та Голди Меїр, – і йо му хотілося прочитати щось героїчне, співзвучне епосі, коли всі, звісно, засуджували ізраїльську агресію, але водночас, притишивши голос, казали: “Як наші їм да ли!”, – маючи на увазі підтримку всім прогресивним людством справедливої визвольної боротьби арабського народу Палестини. 129

Та промовлялося це стиха, третій уже нічого не чув, і тільки за загадковими усмішками розумів, про що йдеться. – Олександр Сергійович Пушкін, – оголосив конфе рансьє (це був я!), – “В Сибір”. Читає Олександр Пенцер. Артамон заграв “Вихори ворожі”, і Сашко, простяга ючи, мов пам’ятник, руку з самісіньких сибірських руд, почав декламувати. Спершу він, зазвичай, злегка шепелявив, і величез ний язик, що не влазив до рота повністю, вивалювався поміж зубами, та помалу Сашко призвичаївся й напру жився. – “Не згине ваш скорботний труд!”* – читав він до могосподаркам, і терплячі жінки, котрі знають ціну скорботній праці, згідливо йому кивали, і підбадьоре ний прийомом, почав він видавати ще суворіше, а ос танні рядки: “Темниці зваляться та воля...”,– майже кричав, отож болончина квартирантка з коляскою муси ла від’їхати аж до першого під’їзду. Важкі закови упадуть, Темниці поруйнує згода, І привітає вас свобода, І браття меч вам віддадуть. Сашкові аплодували особливо гучно. І ми, задово лені концертом, і глядачі, і пацани з сусідніх дворів, при ваблені акордеоном. Народ аплодував, Сашко кланявся, та ось у двір в’їхав мотоцикл із коляскою з усією Газівни ковою родиною в повному складі. Газівничиха злізла з заднього сидіння, витягла плаття із задниці й поперлася з сумками до себе нагору. Їхній Сашко побіг до нас, а сам Газівник, уже під га зом, як звичайно, почав ходити біля свого смердючого мотоцикла та про щось із ним розмовляти. * Цитується в перекладі Л. С. Первомайського.

130

Тобто ви зрозуміли, що Газівника в нашому будинку не дуже любили. Не любили за всяке. По перше, він був бандит. Коли тверезий, він ніко го не чіпав і сідав грати в карти, і по своїй слюсарній справі запросто допомагав сусідам і грошей зайвих не брав. А от напідпитку... Пам’ятаю, він виліз на балкон і почав казати: – Жи ди! Жи ди! – звертаючись із осудом до публіки, якої не було у дворі, а була сама Рудичка, і він повторював це слово, поки не побачив, що вона однісінька, і, викинувши вперед руку, закричав, знуща ючись: – Голда Меїр! – із наголосом на “ї”, вкладаючи сюди всю фамільну ворожість, із якою вимовлялися по радіо прізвища безсовісних сіоністських лідерів і взагалі – ди сидентів. – Голда Меїр! – спотворивши і мову, і обличчя. І Ру дичка побігла, перелякана, додому, подалі від цього бан дита. По друге, у нього був мотоцикл, чорний, із коляс кою, єдиний, між іншим, у нашому дворі транспортний засіб, та річ була зовсім не в тому, і можна було б на це взагалі не зважати, якби не щоденні фільми про війну з двома неминучими мотоциклами з коляскою, з есесівцями в чорних шкіряних плащах, окулярах і кас ках, що наздоганяють нашого розвідника, коли одного з них убивали одразу, а інший, настирний та особливо мордатий, усе гнався, гад, і гнався, аж поки також не вилітав до кювету на втіху всім пацанам. Газівник сперся ліктями на свого мотоцикла й роз дивлявся глядачів. Звісно, йому важко було жити в цьо му будинку, де більша частина мешканців вела свій ро довід з Подолу та Євбазу, де навіть щирий українець не самохіть висловлювався з єврейськими інтонаціями та робив свої маленькі ґешефти. Газівник дивився осовіло, 131

погляд його був важкий і сумний, як у пам’ятника в пар ку Шевченка. Публіка, розігріта концертом, іще чекала й гомоніла, а Рудичка, скажімо чесно – не видатний діяч сіоністського руху – якось не гордо зіщулилася на своєму віденському стільці, бо їй не хотілося цього всьо го.... Та ось Сашко, отямившись, закричав: – Максим Горький. “Пісня про буревісника.” Народ моментально замовк. І Сашко вже не розкачу вався, а відразу, одним заходом пішов, максимально вда ряючи по буквах: – Над простором сивим, – виголосив він із натиском на “ве” і через “и” перейшов до “ер”, – моря, – і “морр ря”, – це залунало вільно й могутньо, і забилося над хви лями горде серце буревісника. – А між хмарами і морем, – і ці “ем” та “ер” лунали й у наших серцях знайомими шкільними рядками, та Сашко раптом осікся, і замість рішучого “Гордо майорить і рине” злякано вп’явся очи ма в зал. – Гордо майорить, – зашепотіли ми з за завіси, але Сашко замотав головою й почав повторювати спочатку: – А між хмарами і морем, – і, відкривши рот, знову замовк і вже не чув, як мами, бабусі й тітки: «Гордо май орить», – як усі підказують йому забуті, на їхню думку, слова, і Рудичка підвелася зі свого віденського стільця, щоб сказати: – Саша! Гордо майорить! І було б так, якби Газівник не вимовив тих самих двох слів – імені та прізвища, які вважав, очевидно, жидівсь ким матюком. Він уперше вимовив їх правильно, із пра вильним наголосом, вимовив досить виразно й роздільно, але Артамон уже розтягнув міхи акордеона, і безсмертні “Амурські хвилі” поглинули Голду Меїр, і Сашу, і Газівника, і достопам’ятний концерт до свята Ве ликої Перемоги. 132

КОНТАКТИ а гетинаксовій платі вже були розпаяні резис тори з конденсаторами й діодом, і два з трьох тріодів, що височіли в центрі, немов марсіанські триніжки Герберта Уеллса. Над ними, наче божественні повітряні кулі, стояли наші голови: татова та моя. Тато був схожий на художни ка, хірурга й годинникаря одночасно, оскільки в одній руці він тримав занурений у срібло паяльник, а в іншій – мамин медичний пінцет. Доторкнувшись паяльником, тато на мить застигав у цій позі: крапелька припою перетікала на ніжку та при варювала її таким чином, щоб все це місиво з’єднати в єдине ціле. Потім він відкладав паяльник, роздивляю чись уважно, що це в нього вийшло, цикав зубом, визна чаючи, чи йде емітер на «землю». Я ж у цей час нудьгу вав, бо вже другий вечір поспіль ми збирали транзистор ний приймач на трьох транзисторах, і мама сварилася, що пізно, а за вікном була ніч, сповнена невловимих радіохвиль. – Спочатку треба залудити контакти, – показував папа та, вмочивши в каніфоль, дбайливо, немов пензли ком, проходив по ніжці тріода, торкаючись легенько, аби, не дай боже, не нагріти її надмір, а мені дозволяв паяти лише з тепловідводом, із такими спеціальними щипчиками, які відводили тепло, повиснувши в позі хірургічних затискачів. Майже все було розпаяно. На своїх місцях, у суворій відповідності до кількості омів і кілоомів стояли електричні опори. Їх була ціла ко ` робка. Батько приніс їх із заводу, великі й маленькі, зе леного й інакшого, незеленого, кольорів. Ставлення до них було хороше, як до пішаків, котрі

133

приймають на себе перші удари супротивника. Ці скромні трудівники електрики лежали в коробці поко том, паялися просто, без усіляких там тепловідводів, а, перегоряючи, правдиво чорніли, тобто не заплутували та не приховували своєї поломки. Тому почорнілі, тобто вже несправні, зберігалися во ни поруч із справними, неначе на заслуженому відпо чинку. На відміну від опорів, товстенькі конденсатори діли лися вже на прості й електролітичні, де потрібно було відрізняти «плюс» і «мінус», і мали пихатий вигляд, не мов працівники комерційних банків. Здавалося, у своїй коробці вони тільки й роблять, що обговорюють курси на пікофаради, підкреслюючи, між іншим, і власну ємність. Діод був прозорий і простий, як правда. Туди він пу скав струм, а в зворотному напрямку – ні, зась! Він сто яв на сторожі правильного руху струму, і попри одну єдину звивину, що відкрито блищала крізь скло, підку повував принципами, якими, як відомо, поступатися не можна. Узявшися за руки, чотири діоди випрямляли його та ким чином, що він ішов прямо, без цих єврейських ко ливань і хитань, у правильному напрямку, від «плюса» до «мінуса», або, як потім з’ясувалося, – від «мінуса» до «плюса», ішов, немов полки на параді, відповідаючи розкотистим «Ура а а!» на вітання маршала: – Вітаю ва а ас, товариші і діоди и и! – Ура а а!.. Мені подобалися чесні діоди, і деякий час я навіть складав їх в одну коробку з транзисторами, сповідуючи принципи рівності та братерства, а потім, із нагромад женням запасів радіодеталей, виділив їм окрему сірни кову коробку. Отже, майже все вже було готове. 134

135

До чорної шляхетної пластмаси телефонного ди наміка було вже припаяно жилочку проводів, на фери товий стрижень накручено необхідну кількість витків ПЕЛШО – дрота емальованої лакованої шовкової оплітки – і залишилося тільки допаяти останній тріод, П416, розпаяти правильно – емітер на «землю», сюди колектор і базу, щоби монтаж було завершено й можна було, нарешті, приєднати живлення, квадратну батарей ку КБС із солоними від електричного струму кінцями... Було вже пізно, мама лягла спати, і в чорноті зимо вого вікна вгадувалися наші з татом силуети, котрі схи лилися над платою, та, як боги, батько та син, вдихали фіміам розплавленої каніфолі. Схиляння творця над його створінням я спостерігав і раніше, наприклад, крізь надтріснуте скло годиннико вої майстерні на базарі, але це було не те, це було з боку, а тут я готувався побачити, почути й відчути рух струму та радіохвиль, як перший помічник Творця, мов підМайстер, без якого що небудь неодмінно забудуть. Я приклав динамік до вуха, чи ні – вухо до динаміка – і почув шум. Я подумав, що це – звичайний шум елек тронів, електричного прибою, але тато сказав: «Ні! Вслу хайся!” І став повільно повертати стрижень змінного конденсатора. Плівочки зрушилися та пішли, перешаро вуючи, одна в іншу, і мене потягло в хаос шумів і радіо станцій, що урвався виразними позивними «Маяка». Довгі, майже кілометр завдовжки радіохвилі широ кими, розтягнутими синусоїдами йшли понад засніже ними полями, чіплялися за дроти, труби й будинки, і бу ло їм важко летіти в цьому сповненому перешкодами світі, під ударами розбійницьких блискавок. – Працює! Працює! – закричав я пошепки, позираю чи у вікно, звідки без жодних дротів текла ніч, а за нею – весь Всесвіт і КОСМОС. 136

ТИ ЧИТАВ? очитано хорошу книгу. Перегорнуто останню сторінку, а там уже, окрім приміток та змісту, нічого й нема. І знову прочитаєш останній абзац і занудьгуєш. Та сидиш мовчки, доки в кімнаті й у серці стихають останні рядки. А закриєш і не хочеться випускати з рук, і носиш її по кімнаті, а потім уже кладеш на полицю, у нішу між вось мим і десятим томом, щоби сяяла справжнім неметале вим золотом... – Ти читав «Голову професора Доуеля»? – запитав Сашко й обізвав мене «козлом». – Це найкраща у світі книга! Сьогодні мені приносять другу частину. Дивися! – простягнув він. – Бачиш? Із обкладинки того, що колись називалося книжкою, дивилася кошлата стареча голова, відрізана від тулуба, встановлена на спеціальному столику з трубочками, які тяглися за межі обкладинки. Я зітхнув. І, мабуть, обличчя в мене було таким, що Сахер забіг за спинку ослінчика та, присівши за ним по шию, надувся й захрипів, видавлюючи з нерухомого рота: – Я а а голова а професора Доооуеля! Доуеля! – зви ваючись, як ще не обезголовлений дракон, повертав і за кидав голову, блискаючи білками. А для більшого заля кування ще й вистромив пальці – наче в корчах – та сха менувся. – Олександр Бєляєв. «Голова професора Доуе ля», – помахуючи половиною книжки, вийшов він з за лави. – Шкода, мало картинок. Ця – найкласніша, – ви мовив, цмокнувши, і ми взялися роздивлятися конст руктивні особливості приладдя. Голова лежала відрізаним кінцем на склі, і в цьому

137

місці її оперізував обруч, фіксуючи, щоб вона, не дай бо же, не впала й не покотилася, мов м’ячик, по кімнаті. Знизу, я вже казав, приєднувалися кольорові трубочки, якими подавалася живильна рідина, а ось цією – товстою гофрованою – йшло в горло – я знову проковтнув – стиснене повітря, щоб він міг говорити. Сашко повер нув краник, почулося сичання та голова захрипіла, захе кала, скаржачись, як всі люди похилого віку, на те та на се, і на Бєляєва, звісно, також. Ось так я знову почув прізвище письменника, з кот рим прожив років зо три, не менше, та й нині він зрідка заходить до мене, посміхаючись, обійнявшись з кудла тою головою цього професора та Іхтіандром у затісному майклоджексонівському костюмі... Мені було одинадцять, коли Олександр Романович зайшов по сусідськи та, сьорбаючи чай із кизиловим ва ренням, повідав про свій чудовий задум створити грандіозний твір, де ніби об’єднати всіх найвідоміших героїв пригодницьких і фантастичних книжок. – Я таке вигадав! – повідомив він, підморгуючи. – Але це – ще не все! Книга – особлива! Кожна сторінка, тобто аркуш – закінчена плиточка сюжету. Причому, – вражав він очами й паузами, – книга зроблена як швид козшивач – сторінки виймаються. І найголовніше – че рез одну – чисті аркуші! Можна дописувати, домальовувати, комбінувати, додавати нових героїв... – Ет, – скаржився письменник, – мені б тільки роз почати! Отак сісти до столу, взяти в руки ручку (він ско ристався чайною ложкою) – та писати, писати вдень і вночі, вдень і вночі... Не дають! Вони не дають мені пра цювати! Іхтик – взагалі втратив розум – страждає, а ве теран – соромить... Бодай на тиждень! – заблагав пись менник. – То як? Мама спочатку навіть слухати не бажала, “цей риб 138

139

ний вогкий запах!”, але врешті решт умовили бабусю, – (...оскільки потрібна ідеальна чистота, як у вас, Софіє Михайлівно...) – Іхтіандра оселили у ванній, а професо ра – на шафі, між дерев’яним карпатським орлом і пор целяновою дівчиною ковзаняркою. Треба сказати, мороки з ними було небагато. Щодо професора Олександр Романович сам їздив на Червоний Хутір; потім нас прикріпили на Анжели Девіс, поруч зі школою. У суботу після уроків я заходив до зарядки, за правляв балончики стисненим повітрям і забігав на мо лочну кухню, де мене вже знали, і старша сестра, посміхаючись, простягала сулію, наповнену липкою ро жевою рідиною. А у ванні розчиняли морську сіль на тиждень, та й усе! Професор виявився нестрашним. З ним вечорами грали в карти, дивилися телевізор та виносили покурити з татом і дідусем на кухню. Вони там гомоніли, згадува ли війну, лаялися, накурювали, засиджувалися допізна. А мовчазного Тишка всі полюбили, мама жаліла, а бабу ся про всіх піклувалася. Вона власноруч замінювала кров і воду та брала Тишеньці лише свіжу рибу, хоча си рої він не їв, а їв як всі, тільки трішки. Звичайно, з ним було в тисячу разів цікавіше. Він ще школярем багато плавав, головним чином в теплих, південних морях і барвисто вмів описувати чу десне підводне життя. – Ось, – дивиться він крізь кахельну стінку, – ідеш уздовж рифа. Праворуч – акваріум, корали, різнобарвна живність, краса. Рано вранці, сонце ще не зійшло та глибина особливо насичена. Йдеш, ледве помахуючи, та поглядаєш скоса туди, у глибину і чекаєш. Чекаєш, коли вона – блакитна й синя до чорноти – почне оформляти ся та сіріти довговидим тілом і знизу – бачиш дедалі чіткіше й чіткіше – на тебе, не звертаючи уваги, вихо дить вона... 140

– Хто? – не витримував я. – Кілька в томатному соусі! Хто?! Мусиш сам ро зуміти – хто. Акула. Невелика, метрів зо три, не більше... Але піднімається просто на тебе. Знизу, мов зенітна ра кета... Що робити? А а... Я сідав біля ванни на ослінчику та слухав, і ми пори нали в безодню його спогадів, у далекі й холодні глиби ни, і він учив мене не дрейфити, не лякатися, а йти туди на світанку: – Рано вранці, коли сонце ще не зійшло, вони підходять і кружляють коло самісінького берега, і якщо пощастить побачити королівську манту та піти попід її крилами, – старий, не поспішай, надивися, насолодися її сіятельством, щоб потім, опам’ятавшись, вискочити нагору й захлинутися в киплячому від дельфінячого екс тазу квачі або штандері та знову піти вниз, у комунальні рифові печери, де живе знайома мурена, Мурочка, та, чухаючи під шийкою, мучити її як ледачу кішку, сальто моталити та носити на шиї чорнобуркою. Про піратські скарби Тишко розповідав скупо, – не рекомендували. Натомість любив зачаровувати затопле ними, полеглими на дні стародавніми містами. І ми кружляли понад вулицями та площами, повз вежі й па лаци, де ще збереглися мозаїки та статуї, ми торкалися таємниць загиблих цивілізацій і поверталися у ванну з широко відкритими божевільними очами. А ще ми мріяли про те, що прийде весна, настане літо, канікули, і можна буде випустити його в Дніпро, що впадає в Чорне море, а звідтіля через Босфор і Дарда нелли доплисти до Середземного, а там – повз Туреччи ну й Ліван, крізь Суец – у Червоне, вічно тепле бірюзо ве море, і там жити. Можна було б поставити будиночок на палях, на воді та зробити таке двоспальне ліжко, щоб половина його як ванна, припустімо, так – сітка чи з плексигласу, а поло 141

вина ліжка – нормальна, з матрацом, для Гуттієре, тоб то, коротко кажучи, – було б бажання, можна все зроби ти. Та вже тоді мені здавалося, що вона нікуди до нього не поїде, а залишиться жити зі своїм журналістом. І тому я не чіплявся до нього з будинком на палях, а більше на полягав на розробці маршруту, усіляких труднощах і технічних приладдях. Перша проблема – а вода в Дніпрі, як відомо, прісна, – полягала в тому, що морські риби в прісній воді не житимуть. У ванну ми додавали морську сіль – 330 грамів на відро води. А як бути з Дніпром? Отут вар то було добряче подумати, зважити. І суперечка роз горілася неабияка. Тато запропонував везти Іхтіандра у ванні, заванта живши на пароплав, і я почав розпитувати, чи нема в ко го зайвої ванни, бо нашої мама не давала. Дідусь обстоював буксирування! У целофановому мішку, за пароплавом. А мама сказала взагалі нікуди не їхати, а зробити та кий гарний скляний обруч на шию, на зябра, та періодично міняти в ньому воду, фільтрувати, відстоюва ти... Та ванна розхлюпується, а буксир, не дай боже, на гвинт намотає. А мамина ідея, це що ж – прив’язати йо го до кухні, до водопроводу? Мені пригадалися старі у військовому госпіталі з трубками та баночками для виведення сечі, – я замахав руками й рішуче відкинув ідею з обручем. І тоді бабуня винесла йому дві шийні подушечки, на зразок тих, що підкладають скрипалі, аби не намуляло. Скроєні з добротної полотняної тканини, вони розта шовувалися в районі вух і завершувалися зав’язками на потилиці. Геніальність та, я навіть сказав би, прак тичність бабусиного винаходу полягала в тому, що сіль (вони наповнювалися сіллю!), розчинялася рівномірно з 142

143

зовнішнього боку подушечок й обмивала розташовані за ними зябра. Швидше поплив – більше солі йде, повільніше, взагалі зупинився – вода стає солоною від дифузії, захотів поповнити сольовий баланс – «блискав ку» – раз! – подушечки були на «блискавках» – засипав – жжик! – і вперед! Щоб їх випробувати, у ванні зробили течію за допо могою душу, а коли цього виявилося замало – увімкнули пилосос навпаки, на побілку, воду почало гнати добре й, як то кажуть, процес пішов! Ми так захопилися, що спершу не почули, та тільки згодом звернули увагу на роздратовані хрипи з шафи: – Компрессссс! …кніть компресссс! – сичав профе сор, бо хотів голосніше, щоб почули, і після твердої обіцянки не лаятися при дітях тато повернув важіль: – Недоумство! Подушечки?! Експеримент?! Крети ни! – моментально закричав він, та осікся. – Експери мент! Де? У ванні? Не дозволю! Іхтіандр – таке само над бання суспільства, як і я! Не дозволю! Занапастити? Не дозволю! Сперечатися з професором було важко. Професор! Тим паче, що суперечка нічого не вирішувала. Необхідні були натурні експерименти, максимально наближені до польотних. І, всівшися зручніше, – якраз була субота, – ми взя лися до справи, тобто почали вигадувати, як навесні, а точніше, на початку літа, коли вода вже буде добра, поч немо розробку різних варіантів рейсу, модернізованих моделей подушечок, мішків, буксирів тощо. Цей день – 19 травня 196... року – мені за пам’ятається назавжди, на все життя, коли ми, в ото ченні дітлахів й дорослих виїхали колоною з нашого подвір’я та повернули в бік бульвару Жуля Верна. Що відбувалося довкола! День піонерії, свято пісні та строю, – і ми: спереду на інвалідці – професор, об 144

плутаний трубками, трохи далі – поміст на роликах із ванною й живим Іхтіандром, супровідні служби, Сашко з роззявленим ротом, марші з репродукторів, дитячі візочки з мамами, вчителі... На озері – не на Ближньому, а на Огірку – було уро чисте відплиття. Виголошувалися промови. Кінохроніка знімала старт. Іхтіандрові надягли водні лижі і тричі про везли озером за моторкою з червоним вимпелом над го ловою. Шкода, на експерименти часу забракло. Та це бу ло згодом, у робочому порядку. І до 196... року Іхтіандр обов’язково виїхав би, тобто, відплив, якби не арабо ізраїльський конфлікт, проблеми з допуском, із ВВІРом... Невдовзі ми переїхали до іншої квартири. А вони, разом з Бєляєвим – до Москви. Професора, здається, вилікували. Про Іхтіандра ж мені нічого невідомо. Про те, ні. Рік по тому він знявся в однойменному фільмі. І це був уже не той худючий підліток, а змужнілий юнак, героїчний красень, у котрого неможливо, не можна не закохатися. – Оуу – оуу?! – сурмив Іхтіандр і з’являвся з зелених глибин, випливаючи на середину екрана. Величезні мигдалеподібні очі його оглядали мене й через тонень кий тісний скафандр пробігала судома. Ще мить – і він перетворювався на водяну блискавку та стрімко мчав на допомогу, щоб урятувати, блиснути, вильнути та зник нути. Декому він видавався суперменом. Але я знав, що, попри свій героїзм і фотогенічність, Тишко був скром ною й сором’язливою людиною, любив тварин, риб і ще Гуттієре – вінець природи. Коли ця наволоч занапастила його – (...Вони ж згу били тебе! – ви пам’ятаєте, як закричав тоді його бать ко – і ледве встигли донести до води...) – це прощання ніяк не можна було витримати, бабуся й мама витирали 145

сльози, я хлюпав і всі разом зітхали з появою напису «Кінець фільму». Телевізор вимикали, і на згаслому екрані певний час світилася невеличка точка, начебто скінчилася хо роша книга, перегорнуто останню сторінку, і в кімнаті й у серці все ще жевріє світло й чути звук катодних ламп, що остигають. Телевізор накривали китайським покривалом, щоб від сонячних відблисків не вигорала трубка, і бабуся, витерши пил, ставила на покривало фаянсового гордовитого песика й порцелянового юна ка Пушкіна в замисленій робочій позі з пером і кни гою.

ШУСТРИК переході, біля Центрального універмагу... Я відійшов досить далеко, аж поки зрозумів, що це – Шурка, Шустрик! – з тієї самої Біличанської. Якби не баян... Дебелий, товстелезний, він обтікав розкладний стільчик, і набряклі пальці його м’яли клавіші, розтягуючи тужливу, жалісну мелодію. Я стояв поза колоною й, не визираючи, слухав і не наважувався підійти, бо здалося, що й він упізнав мене, та, ховаючись за баяном, нахилив голову, аби – ані сло нячих ніг своїх, які випирають опухлостями з сандалій, ані малинової пустки порожнього футляра... Шустрик. Він отримав таке прізвисько через мультик і швидку гру на баяні й трубі, а ще – через фінт, обводку, яку ніхто повторити не вмів. Шурка мав коронний номер. Лівою правою, лівою правою – м’яч гуляв у нього поміж ногами та псував нерви захисникові, та щойно той вибити намагався, дістати, – Шурка – раз! – з однієї на іншу скидав, кидав уперед, та – опаньки! – вже в тебе за спиною!

146

Ганяли ми між будівництвом і жіночим гуртожит ком ТТП – трамвайно тролейбусного парку – де на першому поверсі була душова із замазаними білою фарбою вікнами. Якщо підставити ввечері ящика, можна було угледіти пару, крізь скупчення якої раз у раз виникали жовті від тьмяної лампочки мокрі жіночі тіла. Хлопці бігали туди часто (поки малого Пелікана не піймали – він ставив два овочевих ящики та провалився в обидва), а я лише одного разу, увечері, майже вночі, але через подвійний страх так нічого й не побачив. Тобто я бачив одну тітку ззаду, напевно, кондукторку, та скло запітніло, і, попри мою пильність, особливого відчуття в мене не виникло. Значно краще й конкретніше все це було видно на картах, які Шустрик виграв у Коськи, не всі, звісно, – 14 ` своїм коронним фінтом. штук – виграв на парі, А сталося це так. Коська жив у гуртожитку, з матір’ю. Його боялися та любили водночас. Він був справедливий хуліган, з кот рого обов’язково виріс би Робін Гуд, якби він жив в Англії, або Дубровський чи Котовський, якби це було до революції. Ще він нагадував Гавроша з однойменного фільму, носив таку саму кепку та класно кидався камінцями. Перемахнувши нашу річку Смердючку, щораз діста вав він яку небудь цінність: фінку зі складаною ручкою, патрони – не гільзи, а саме справжні патрони дрібного калібру, розсипний тютюн у коробці з під монпансьє, щоб курити, а одного разу прийшов п’яний і почав пока зувати маленькі карти – листівки, з голими тітками, які оголювалися й таке виробляли, що в жодній лазні не підгледиш. Ми стояли за сараєм, та я весь час озирався та спи ною відчував, що на нас поглядають крізь завішені 147

тюлем вікна, і здогадуються, і знають, що ми робимо, і ось ось з за рогу вискочить тітка Фіра, Артамонова ма ма, й репетуватиме несамовито, рватиме їх й битиме Коську по кепці та по спині всім, що потрапить під руку, та розповість моїм; від такого сорому я не міг фантазува ти далі. Та, поки ніхто до нас не біг, ми передавали карти і, не встигнувши розгледіти до пуття, хапали нову, і виштов хували малого, котрому не можна, та сопіли, пильно вдивляючись у розмиті силуети. Це було справді страшно. За таке могли запросто по турити зі школи, маму викликати на відкриту порно графічну педраду, тата у в’язницю посадити, а дідуся – на все життя виключити з лав Комуністичної партії Ра дянського Союзу. Дивлячись на карти, я негайно ставав Плохишем, ні, звісно, не зрадником Батьківщини, а по ки що просто буржуйським Плохишем, і пітнів сильніше, і квапливі ручки хапали та м’яли карти в бридкому, проте бажаному хвилюванні. А потім ми побігли на майданчик між підстанцією й гаражем, чиї залізні двері слугували замість воріт, і Шус трик тричі зробив Коську своїм фінтом – Коська завівся. Ще тричі вони зіграли на спір – один на один до гола – і Коська програв майже половину колоди. – Бери! – тицьнув він Шустрикові 14 карт і спересер дя влупив по воротах. – Гляди лишень, щоб вдома не знайшли. Зрозумів, козел?! – додав він, ляснувши Шур ку по потилиці, й потеліпався геть. Я не розповідатиму про те, що ми відчували, дивля чись на Шустрика. Перемогти самого Коську, старшого на два роки, виграти спір, а головне – карти, ви ж пам’ятаєте, які, по перше, коштують, напевно, купу грошей, та ще спробуй дістати. Ми знову побігли за са рай і там уже роздивлялися солідніше, майже не сором лячись і поглядаючи один на одного. 148

Сонечко зазирнуло за сарай і стало видніше, чіткіше, і ми, звикнувши, уже розглядали пильніше, не квапля чись, звертаючи увагу на залишки нижньої білизни та пози... як несподівано тітка Фіра закричала несамови тим голосом: – Ііі горе! Валеее рику! – заволала вона, і ми, захоп лені зненацька, сіпнулися й застигли, стискаючи не щасні карти. – Ііі горе! Їсти! Їс ти! Й одразу ж, мов луна, покликали мене, і тітка Женя, неосяжна Шустрикова мама заспівала з балкона: – Шу ра! Шу ра! До до му! Повернувши Шустрикові його карти, ми стрімголов побігли на заклик. А він так і залишився стояти, стискаючи в руках, не наважившись покласти до кишені, не знаючи, що роби ти, де ховати, у дворі, за сараями, аби хтось із пацанів, а, можливо, і сам Коська підгледів би та вкрав, чи вдома, де можуть знайти? Та згодом все таки зважився та ховав їх, засовуючи під підкладку футляра від баяна, а потім, казали, продав їх по одній, в інтернаті, по п’ятдесят з га ком копійок за штуку. Я стояв за колоною, слухаючи тяглисті звуки баяна; і Коська, і пацани, і наш двір, і той закуток за сараями, і фінт Шустрика, обводка, – усе пригадалося ясно яснісінько, постало переді мною, мов живе. І тому вирішив, незважаючи ні на що, поспішити зараз до Шурки. І рушив, обминаючи зустрічних, до нього, пішов – однак там уже нікого не було. Я різко обернув ся, проте його не було.

149

«ХОДЯЧА ГАЗЕТА» оскресінка, п’ятиповерхівка, піски. Нам по оди надцять. Феня Яківна, учителька російської, і телік, і книги навчають нас чистоті: не «ложат» – фі! – а «кладут»; «пинжаки», «колидоры», «лаболатории» – ха! – і «феномен», ` а не «феномен». ` – Черя! Черя! – репетували пошепки під вікном. – Сірники візьми. І я брав крадькома у мами сірники й вистрибував з вікна, з високого першого поверху, та біг, знаючи, не тільки за цим кличуть мене, не тільки багаттячко па лити, картоплю пекти. Там, біля багаттячка, збирала ся шпана воскресінська: покурити, гітарка, карти, розмови... Щойно ми переїхали, мене відразу ж обізвали «інтілігентом». Не знаю, чому, напевно, я вітався. Або мене раніше за всіх кликали додому... Та не минув і місяць – ще одне прізвисько підкотило, і надовго, а об разливе «інтілігент» забулося саме по собі. «Ходяча газета»... Так, саме так. Але ж я не тягав газети, як син поштарки, щоб заро бити на кіно й морозиво. Я вигадував, я брав шматочки з різних фантастичних і пригодницьких книжок – у дворі мало читали – і об’єднував – нині сказали б – компілював. Ні, неправильно – у мене все було інакше: несподіваніше, цікавіше. Бо я не замислювався! Я не ви гадував заздалегідь. Воно народжувалося несподівано й було сюрпризом: і для Дюма, і для Жуля Верна, і для ме не самого. Воно народжувалося десь у небі, що чорніє, у перших зірках, у силуеті Лаври за Дніпром, або в багатті, в очах пацанів...

150

– Як д’Артаньяну перебратися через Ла Манш? – Через що? – перепитували пацани. – Через протоку. Протока між Францією й Англією називається Ла Манш, а ще – Па де Кале. Як? – На човні? – На кораблі! – Не можна! Всі порти закриті, навкруги шпигуни кардинала Ришельє, роз’їзди. – Може, на літаку? – втрутився якийсь малий. Ось тут уже всі іржуть. І дивляться на Аліка, блатно го, у нього батя був льотчиком. – Ні і... Літаки у війну вигадали. Тоді, за царя, не було. – А при королях навіть паротягів не було, – вставляє хтось начитаний. – А як?.. І після довжелезної, професійно витриманої паузи – кажу роздільно: – «На у ті лус», капітан Немо! – і даю пояснення, докладне, з викладом технічних термінів і родоводу «N», щоб ніхто не сумнівався в наявності «Наутілусів» у XVІ столітті, бо всі хотіли, щоб він устиг, привіз їх (підвіски!) вчасно, щоб вставити по повній програмі й цьому підо ру, і його прихвосневі в сутані. Багаття – двійко трійко овочевих ящиків – вики нувши язики до неба, невдовзі вщухало. Для пропікання картоплі бракувало жару, їли, обпікшись, сиру, спалену. Густішала темрява. П’ятиповерхівки видавалися далеки ми, а правий берег взагалі – заламаншям. У неблизьких будинках запалювалися берегові вогні. Нас починали кликати додому, мене – серед перших, та соромно не було. Усі знали – «ходячу газету» раніше кличуть. Розуміли... По дворах пішла слава, дійшовши до курців із стар ших класів, і вчителя фізкультури, і білетерки кінотеатру «Аврора». Це було класно. Мене поважали. Казали: 151

«Кльово видає!» І я чекав на вечір, чекав на ту заповітну хвилину, коли всі, і я в тому числі, задихнулися б від не сподіванки й цікавості. Одного разу я поспішав на піски, я зістрибнув з вікна та – підборіддям – об своє ж коліно. Клац! Зуби дзеньк нули! Рот миттєво наповнився кров’ю. Язик! Відрізало? – “І вирвав грішний мій язик!” – блиснуло зі шкільної програми. Але я, шкутильгаючи, уже уявляв: – Я не зможу говорити... Пацани не дочекаються... І я не буду в центрі, відбираючи його в багаття, не палитиму розпалюватиму – ну, не серця, – так вогники в очах? Що робити? – “Сповняйся волею…” – закликав Пушкін. – Вер тайся додому та замахнися, сповнений волею піонера, на всього Фенімора Купера, і всього Жуля Верна, і Бєляєва, і Дюма, і Майна Ріда, і Марка Твена, і Уеллса, і Конан Дойля, і ... Та я, дійшовши до рогу нашої п’ятиповерхівки й об мацуючи губами те, що залишилося від язика, погнав все таки на піски, і спочатку мовчки відкривав рота та показував, потім, ледь ворушачи, розповів пацанам про падіння, і так, непомітно, слово по слову... А читати – читати можна й уночі, забравшись із ліхтариком під ковдру. Тому що всі ночі, все життя ще попереду...

ЛЮБОВ, ЛЮБОВ сь і любов прийшла та, мов кицька, почала об нюхувати мій портфель, де лежав сніданок, бу терброд, бридкий, із вареною ковбасою й маслом, і тер тися, і вигинатися, і піднімати хвоста, відкриваючи всьому світові загадкові котячі принади.

152

Класом поповзли й полетіли записки, а Кузьмеша, козел перехоплювач, та що про нього казати, йому не писали, от він і забирав, і Мочкін йому дав за Ірчину, по підлозі качалися... У нас у класі було дві Ірки: Волкова й Набібулліна. Найбільше записок писали Волковій. Вона була нормального зросту, тобто не вища за нас, хлопців, смаглява, навіть якась, на відміну від нас, чор нувата, ноги в неї були засмаглі, міцні, мама казала – «пляшкові». Коли вона заходила до класу, пацани продовжували біснуватися начебто як і раніше, та кожен сталлонів і дурів на очах і скакав вище та кричав голосніше, і шале но намагався пролетіти повз неї щонайближче, як мата дор біля бикині. І що дивно, у цьому безперервному взятті Ізмаїла, коли тіла і ядра свистіли, верещали, гарчали й улюлюка ли й, здавалося, ось ось, звалиться все та крізь землю провалиться, – Ірочка Волкова виступала, немов пава, тобто самовпевнено й безшумно, злегка опустивши довгі довжелезні вії та підведеним, мабуть, краєчком лівого ока лише скоса позирала на останню Кузьмешину парту, звідки, зазвичай, запускалася його папка. Гадаю, Кузьмешина папка (студентська така, на ве ликій, мов танкова гусениця, металевій блискавці) – га даю, вона заслуговує на не меншу увагу, ніж перша кра суня класу. Це була страшна зброя. Аби щоразу не виймати, Кузьмеша тягав у ній багато всього, і тому папка була важка й летіла, як диск, підстрибуючи на партах. Особливим шиком вважалося запустити її так, щоб вона потрапила точнісінько на першу парту й рикоше тила звідти, з останнього прифронтового аеродрому, на потилицю чи фізію тих, хто ловив ґав. 153

Папка била боляче. Юрчика на прізвисько Кізка, найменшого в нашому класі, просто збивала з ніг. А декого – лише розохочувала й доводила до стану збожеволілого від опіуму турецького солдата та банщи ка, котрий починав скакати по партах і вилітав, нарешті, яничаром просто на вістря указки географічки. Євдокія Семенівна знімала наколотого та, штовх нувши на місце, гиркала громовим голосом з усіма гур котіннями українського «ге»: – Турки! Готтентоти! Голови вам повідривати б! А папка тим часом непомітно рухалася назад, ряда ми, і поверталася до хазяїна. – Дай, дай кинути! – просили ми Кузьмешу й він, розуміючи, який кайф відчуваєш, коли вона лупить по голові, – не скупився, давав, а мені – без черги, бо спи сував у мене все. Папка протрималася два роки. Кузьмеша її оберігав, лагодив, підклеював і навіть міняв блискавку. А першого вересня тисяча дев’ятсот... дев’ятого класу Кузьмеша прийшов у костюмі з краваткою, поставив на парті но вий двозамковий портфель і, вказавши на нього, як на надгробок, сказав: – Хто спаскудить, голову відірву! Що ж стосується папки – ніхто про це Кузьмешу й не запитував. В Ірочку Набібулліну можна було закохатися, незва жаючи на татаро монгольську зовнішність. Я ніколи не забуду, як хтось написав на дошці: І. + Мочкін = Л. І Ірка підійшла до Мочкіна та сказала: «Зітри». І він витер, хоча стовідсотково писав не він, писав Кузьмеша. Та Ірка попрохала Мочкіна. І якщо вона попросила б йо 154

155

го впіймати атомну жар птицю чи виколоти на грудях прізвище Лідії Олексіївни, нашого директора, котру бо ялися як вогня, він спіймав би, і виколов, і поцілував би її смертельно хвору на страшну заразну хворобу. І зане дужав би й помер, а вона видужала б, і тоді, звісно, пла кала б і голосила на його могилі все своє життя. «Вона а захворіла а, вона а застудила ась, по ка люжі пройшла а бо осо оніж...», – гундосили у квадрат пацани, а я вибирав не асадовську тему, коли Він всю ніч під дощем стояв під вікнами Її палати та, слухаючи, як Вона марила, шепотів: «Я поруч, я з тобою!» – а потім, ясна річ, занедужував і вмирав, мов герой. Я вибирав краще: відсмоктування зміїного укусу звідкись із ручечки чи навіть із того місця ледь вище коліна, чи можна із щічки, але з усіма героїко поховаль ними наслідками, з музикою, процесією, гіркими слізьми, бо, чесно кажучи, іншого способу поцілувати дівчинку, ніж висмоктати з неї отруту, я не уявляв. У сусідньому, шостому «Б», навчалася Таня з угорсь ким прізвищем Чардаш і зовнішністю головної героїні мультфільму «Червоненька квіточка». Вона посміхалася спокійно та ясно, була відмінни цею, і шкільна форма сиділа на ній, мов на Гуттієре, підкреслюючи талію й те, що я ще не наважувався вимов ляти, – стегна та груди – двома широкими білосніжними смугами фартуха чи, дідько його знає, як це в дівок нази вається. Я позирав на неї, проходячи на перерві, та чекав у роздягальні, ховаючись за пальта, як чудовисько з муль тику, та, нарешті, наприкінці зими запросив її покатати ся на лижах. Лісочок, що розділяв наші вулиці, був невеличкий, і ми домовилися зустрітися просто біля труб, куди влітку пацани бігали курити. 156

Сніг уже налипав на лижі, гумка на кріпленнях спа дала, і я страшенно хвилювався, що вона прийде у светрі та спортивних штанах, а мене мама змусила надягти пальто й хутрову шапку. Та все обійшлося. Таня також на вимогу бабусі з’яви лася в пальті. Ми каталися недовго. Потемнішало, і я провів Таню до самого будинку. Пам’ятаю, як я біг на лижах через ліс назад, легко й розгонисто, і сніг уже не липнув, і не лізла на очі мокра шапка. Ми домовилися зустрітися знову, невдовзі, в су боту, й ця угода, чи точніше – змова, була тим, що відрізняє особисте життя від іншого – шкільного та ди тячого. Ми крали одне одного в решти світу, і було це до снаги нам, а отже, і Богові, якого в ті часи не існувало, а любов існувала завжди. Утім, наступного дня її забрали батьки, геологи, і більше я не бачив її ніколи...

ПІДСОБКА підсобку фізкабінета я потрапив за про текцією. Дімка навчився крутити кіно на кінопроекторі «Ук раїна» й мені як помічникові показав, куди заряджати плівку, щоб в одному місці проводити її зверху, а не зни зу, що здавалося правильним, – тобто поверх, із резерв ною петлею, та підключати до електрики, а коли раптом порветься – клеїти на спеціальному верстатику в підсобці. Крім нас, ніхто в школі кіно не крутив, і нас – кіно механіка й помічника – звільняли з уроків, щоб показа ти якийсь навчальний фільм, наприклад, з цивільної оборони.

157

Я за командою гасив світло, Дімка запускав, і «Ук раїна» стрекотіла, аж поки раптом не стопорила, і на за стиглому кадрі розповзалися пухирі, що означають роз рив. Та найчастіше «Україна» звучала рівно, і ми зачиня лися на тоненьку клямку в підсобці, нібито перемотува ти та клеїти плівку, але тихенько врубали «Дніпро». Кожній людині, чи то нормальна людина, чи пись менник, – кожному необхідна підсобка. Чи каптьорка, чи домашній туалет, чи місце в чи тальному залі, чи гараж, чи засклений балкон... Є рай на землі. Це – одномісний номер з видом на море десь на Маврикії, а навколо самісінькі німці, аніте лень по нашому, лише посміхаються здалеку. І ти сидиш у цьому номері та згадуєш інший – шкільний, далекий – гріховний рай, іменований, як ска зано, підсобкою фізкабінету. На перший погляд, вона нічим особливим не вирізнялася. Шафа, вічно зачинена, у якій крізь заляпане скло можна було роздивлятися макети сполучених посудин, насосів і двигунів, оптичні й електричні прилади для ви готовлення штучних блискавок. Два чи три пошарпані стільця. Вузька, продавлена й порізана дерматинова ку шетка. Запилені плакати в кутку. Полиці з паяльником, деталями, лампами та дротами й, нарешті, письмовий стіл, потертий, подряпаний і бувалий в бувальцях, як со рокарічний гусар. І все таки... Повітря! Повітря було іншим! Ані просякнуте потом спортзалу, ані загазоване хімкабінету, ані насичене мас тикою коридорів, ані квіткове учительської, ані тефтель не шкільної їдальні. 158

Свіже? Так. Прохолодне? Точно. Загострене? Саме так! Тонка лінія вина та тютюну? Авжеж! Жіночий лак для нігтів? Браво! І все таки – не тільки! То був дух останнього поверху, – далі горище, небо й зірки, – дух, розріджений «холодком», м’ятним, менто ловим – щоб дихати глибоко, на повні груди, кожною плівочкою та бронхом, дихати часто та рвучко, начебто під ногами в тебе льодовик, а навколо – висота, прірви й вертикалі. З вікон нашого класу видно було далеко, аж до пра вого берега, до Лаври, і тому часом хотілося вибігти на балкон і полетіти туди: «Да леко... да леко... за мо ре ем...» Здавалося, саме на цей балкон опустяться мотузяні сходи, і ми поспішимо й поліземо за Буратіно нагору: «На ко рабель! На ко рабель!» Та вибігати було нікуди. Балконів у шкільних будин ках не було й бути не могло. Були – підсобки. Одинадцятиметровий світ волі виходив за межі шкільного будинку – із заштореного кабінету – на світло, на волю, а на «Дніпрі», на магнітофоні вже ста вився – (тут ось так, показував Дмитрик, тут проводимо, врубаємо...) – Висоцький чи Кукін, чи Клячкін, чи Пет ро Лещенко, – та, власне, не має значення, головне, – аби не Зикіна та не Дмитро Гнатюк. Виходячи після уроків, я озирався, – чи не випи нається ця підсобка й чи не висить вона, як ластівчине гніздо, чи сакля на стрімкій шкільній стіні. Та стіна була гладкою, нецікавою. Стіл, де перебував «Дніпро», місцями липнув до пальців, бо «Лідія», вино, яке наливалося в білі чашки, мало властивість просочуватися вниз, і приклеювати їх до поверхні стола, залишаючи круглі липкі обідки. 159

У підсобці пили вино. Цього було не можна, мені – особливо, а в школі, під час уроків, захоплені несподівано, зненацька, коли ли ше тоненька клямка відокремлює від директорського стукоту: «Відчиняйте! Ми знаємо, що ви тут! Відчиняйте негайно...» Вино не випадково називалося «Лідія». Я чув про люту кислоту, яка з сичанням розчиняє все та проникає крізь все, і уявляв, як пропалює вона мензурку та стіл, підлогу й фундамент – і тече, тече нестримно, можливо, до центра Землі. Липкі обідки здавалися колами гріха й пекла, і я на магався не вимазатися, щоб від мене не тхнуло вином, і мене не викрили, не виявили мою причетність до непо добств, що діються тут. І тому я оглядав кімнату з побоюванням і спочатку з цілковитою недовірою поставився до магнітофона – го ловної визначної пам’ятки того місця й часу. Такий самий, щоправда, був у нас удома. Радіоточка рапортувала без угаву, телевізор ганяв симфонічну нудо ту, а кавеенив раз на місяць. А маг, як правило, мовчав, та якщо вже приносили бобіну на день, то й крутили всю повністю й бігали до сусіда на п’ятий за ще однією точнісінько такою ж «труною» – переписати для себе та слухати, коли захочеш, і все, що захочеш. Але – в школі?! У темному залі миготіла «Україна». Змучені переліком вражаючих чинників, пацани ну дилися й очікували цікавого – документальних зйомок з ядерних полігонів, чи ще краще – підводних вибухів з цунамі, чи в крайньому разі – заїдання та променистого розповзання, загоряння плівки в кінопроекторі, коли Дімку кликали та стукали в наші тоненькі двері. І він га рячково вимикав маг і ховав у шухлядку стола обидві бобіни, перш ніж вийти та запустити кіно. 160

А потім він повертався, і ми сиділи, прислухаючись одним вухом, чи не йде крадькома Лідія Олексіївна, яка могла проникнути куди завгодно, хоч до центра Землі, а в підсобку й поготів, щоб палити наші серця дієсловом, щоб вони колись таки зайнялися, як у Данко. А другим вухом слухали Висоцького, розбираючи сто разів переклеєну та заїжджену «Навідницю», котра і брудна, і ноги різні, а мені – тобто не мені, а йому, Ви соцькому, плювати, йому ще сильніше хочеться... «Україна» скрекотіла, «Дніпро» конспіративно ревів. І плівки наші не рвалися.

ЗАЯВА якщо я не хочу її вивчати? Мій батько за яву писав, – сказав Вітька з нашого бу динку. – Чому?... – Мови можете не вчити, – відрізала “Лідочка”, – а на уроках сидіти зобов’язані! І повернувшись уже до «українки», знову підтвердила: – У вас таких шестеро – діти військовослужбовців. Мають право. Усі ми мешкали в одному будинку – офіцерському. Та лише Лотарьов української не знав. Вони щойно повер нулися з Німецької Демократичної Республіки. А ми – і Вітька, і Руслан, і я вивчали українську з другого класу, і торік – у шостому – теж. Але вийшла постанова – і за яву написали всі. Навіть тато Санька – “селюка” (стовідсотковий, можна сказати, хохол, і дражнили його синка за вінницький суржик) – і той написав. – Правильно! Чого дитину мучити?! – вирішила й моя мама. – Яка з того користь?! Село... Справді, оце “кріпацтво”, ці “наймички”, ці “пани” та “парубки”, ця вічна туга й безвихідь... Укрліт – а

–А

161

вірніше – те, що нам викладали (і як стверджує мій син – і йому), немов спеціально відбиралося, щоб назавжди, на все життя відбити бажання коли небудь взяти до рук Коцюбинського чи Марка Вовчка, Шевченка чи Фран ка, перечитати... Російська література також була “бага та” на нудоту. Але українська... Однак сперечатися з Лідією Олексіївною, директо ром нашої школи, блокадницею, не мало сенсу. Тобто українську ми відсиджували. Хто – засинав, хто – сидів тихо, переписуючи хімію. Ми з «селюком» грали в морський бій – він сидів позаду, ховаючись за широкою спиною Вітьки Москаленка, а Вітька – баламутив, ви кидав коники – він узагалі інакше не міг. Олена Дем’янівна, молоденька «українка», прийшла до нас на стажування. Вона старалася, а ми за звичкою нудилися, розмальовуючи хрестоматію, шпурляючись, пирскаючи й хихочучи, просячись вийти в найбільш непідходящий момент. Здається, того разу вона розповідала про Лесю Ук раїнку, про її поезію, хворобу й кохання, голос у неї здригався, й у класі було тихо, тихіше, ніж завжди. “Се люк” теж захопився розповіддю. Слухав і я. Тому, ма буть, вона і не витримала, коли Москаленко знову: «Дозвольте вийти!», – втретє поспіль, – не стрималася, не змогла: – Ідіть, Вікторе, ідіть, заради бога. Баба з воза – ко лесам легше. – Кобилі! – миттєво поправив її Москаль, і весь клас заіржав. І я. Училка мовчала, дивлячись у журнал. І клас замовк швидко. Я озирнувся: Саньок сидів, ховаючи очі, і йому було, не знаю, млосно, напевно... чи – кепсько, чи – зле...

162

ВЛАСНА ДУМКА еня Яківна, учителька мови та літератури, не звертала на мене уваги. Тобто вона помічала, але не більше, ніж інших «хорошистів». А її улюблениця ми були Благова та Тенішева, котрі виходили поза рамки шкільної програми й любили одна одну доповнювати. Проте, гадаю, все таки звертала увагу. Не можна було не помітити, як я слухаю, коли вона розповідає, слухаю, підперши кулачком підборіддя, наче Пушкін на відомій картині. Мені подобалося, як вона говорить, як, не зази раючи у папірці, ясно викладає потрібні думки та додає своє. Саме тоді я дізнався, що ораторів у нас на Русі нази вають златоустами, і фактично зазирав їй до рота, намага ючись зрозуміти, як у неї виходить так ясно, роздільно та гладенько вибудовувати довгі складнопідрядні фрази, «точно сполучаючи для передачі думок своїх», нанизуючи дедалі нові приклади на поставлені запитання, міцно пришиваючи висновки до аналізу образів... Але, мабуть, їй здавалося, що я не слухаю уроку, мрію, думаю про своє? Я слухав, я майже завжди міг по вторити, за винятком того, що було нудно: образ того, образ того, аналіз, царат... І поза рамки шкільної програ ми я виходив. Я прочитав всього Жуля Верна, усього Бєляєва. А виходило – виходив не туди? Книжки вона приносила Блатеням, і квитки на Юрського у філар монію вони брали разом, шепотілися про якусь «Дия воліаду». На літніх канікулах я прочитав Ільфа та Петрова, і надія на приєднання до кола обраних набула конкрет них форм. На початку нового навчального року Феня Яківна проводила урок позакласного читання. Урок був відкритий, на нього приходили перевіряти з райвно, і навіть із міськвно. Я попросився зробити доповідь про «Дванадцять стільців».

163

– Добре, – сказала Феня Яківна, – готуйся. Але, пам’ятай, важливо мати свою думку. І я почав готуватися. Обклався передмовами до різних видань, – мама порадила, – щоб запам’ятати, про що пишуть критики. Потрібен був аналіз: образ Бендера, образ Кіси... – Звісно, – розмірковував я, – комбінатор, шахрай, дармоїд... Правильно написано. Та це ж усі знають. Ти пам’ятаєш, що вона сказала? Треба свою думку вислови ти, свою, розумієш?! А тут іще до нас перевели новенького, Лотарьова Андрія, який прибув з родиною з НДР. Він уже читав «Майстра та Маргариту», а Бендера – ще в четвертому класі. Він миттю всіх зачарував. І також попросився ви ступити. – Добре, – сказала Феня Яківна, – дуже добре. Буде дискусія. А про «свою думку» не сказала. У нього іншої, начеб то, і бути не могло. Настав день позакласного. Феня привела представ ницю міськвно, направлену для перевірки, і вона сіла не за стіл, а за другу парту. Блатені виступали першими, одна, потім друга. Про що вони казали, я не пам’ятаю, та представниця міськвно запитувала їх. Вони жваво відповідали. Та ки вала, а Фенічка дивилася на них із гордістю. Я йшов третім – Лотарьов несподівано занедужав – і радів, зможу розповісти більше, книгу я знав напам’ять. І я почав розповідати, від початку, найкращі й веселі місця, але мене зупинили. – Це ми читали в книзі, – представниця міськвно ог лянула клас. Блатені закивали. – А що ви могли б нам розповісти про образ «великого» у лапках комбінатора, про головного, так би мовити, «героя»? 164

Про Бендера? Та скільки хочете! Про Остапа я знав усе. І ніякий він не образ. Він був живий, живіший за всіх Базарових і Раскольникових разом узятих. Він був веселий, він був вигадник і фантазер. Добрий, щедрий, турботливий. І прощати вмів, а його вбили, вбили підло, підліше, ніж Пушкіна. І шкода було мені його не менше. Так буває: нового друга часто жалієш більше, ніж старо го родича. Його вбили, зарізали. А за що? Книгу я знав напам’ять, міг би навести приклади, довести. Та щось стримувало мене. Пауза ставала незручною. Блатені почали соватися. Я помітив, як перезирнулися оця та Фенічка. І Феня Яківна, намагаючись допомогти, запитала, наскільки, на мою думку, є закономірним результат такого життя, яке було в О. Бендера, та яке моє загальне враження від прочитаного. І я підвівся. Прочитав напам’ять фінальні рядки про «Лемент простреленої навиліт вовчиці», зобразивши на обличчі все моє презирство, всю ненависть до цього мерзотника – Кіси. І, широко посміхнувшись, підвів ри ску: – А загалом, моє враження від прочитаного: «Гарна річ!» (Так казав дідусь.) І повторив: «Просто гарна річ!» Блатені глузливо мугикнули й навіть не просилися доповнювати. А рік потому, уже в дев’ятому, навесні сталося ось що. На урок математики зненацька зайшла Феня Яківна. (Не увійшла, а вбігла. – Ні, увійшла!) Увійшла й, відсапавшись, вибачилася перед Ле онідом Абрамовичем, оголосила: – Діти! На міській олімпіаді з російської літератури ваш товариш, ваш однокласник завоював почесне, ви соке друге місце! Давайте привітаємо його! – і назвала моє прізвище. 165

Чесно кажучи, я не очікував. Із трьох тем – дві були про образи: образ того, образ тієї. Тому я писав на вільну тему, яка, як правило, не вигравала. Але цього разу вільна звучала: «Комуніст – немає йо му спокою повсюди». І це було легко. Граф Монте Крісто живописав про втечу. Капітан Немо – втілював більшовицьку шля хетність. А кінцівка про маленьку, але конкретну справу чудово вималювалася з образу Сайруса Сміта й передо виці «Комсомолки»! Нині важко зрозуміти, але я писав про героя ко муніста із щирою вірою в нього. Так само, як повірив ко лись Остапу... Так я ввійшов до кола. Мене почали залучати. Вечори поезії. Єсенін, Блок. Булгаков. Десятий клас пройшов у фаворі. Я йшов до медалі, і Феня Яківна допомогла мені переписати твір, виправити кому, яка могла завадити. Вона, та й усі в класі й у школі знали – філфак або журфак, чи в крайньому разі – пед. Але випадок привів мене до торговельного. Філію відкрили поруч, через дві зупинки. І мама, дізнавшись про конкурси в університеті, вирішила – краще курка в руках. Я не хотів у торгаші, мені було соромно, однак по слухався. У школі я з’явитися не міг. «Розпався зв’язок...». Утім, страждав я недовго. Студентське життя захопи ло, заполонило. І сам я, виправдовуючи вибір торговель ного, уже розумів, від чого мене врятувала мама. Від об разів! На філ чи журфаках мене б – ясна річ – точно зробили б зразковим літературним критиком. Ні і! Література – це не образ цього, образ того, а ре альне життя, точно помічене, пройдене, прожите, на стояне – і саме тому – живе. 166

ВИСОЦЬКИЙ 1 ув він намотаний на жовту пластмасову бобіну, замацану, з пухирем від поганого натягання плівки, і зібганий, заклеєний в найбільш надривних місцях. Висоцький звучав гірше за всіх, навіть гірше за Ле щенка, Петра, хоча тому було років 50, а Висоцькому – років зо три, не більше. Слова доводилося розбирати, вгадувати, відмотуючи його назад, ручка перемикання бовталася, і плівка могла порватися, мов жива. Це тепер вона захована в закручену гвинтами касету, а тоді була ближчою, ріднішою, вона була шорсткою на дотик і ламкою, як Тип 2 або Тип 6, і нова, глянцева, на лавса новій основі – Тип 10, – дорога. Висоцького писали на старій, бо він однаково хрипів і після шостого чи восьмого перезапису заговорювався, невиразно бубонів, а маг теж тягнув, отож доводилося допомагати бобіні пальцем від завивань, що висотували душу, немов випадково перемкнули з 9 ї на 4 ту швидкість. Я придивлявся, як заправляють плівку, проводячи її повз голівки, і спритно накидають, підтягують, переми кають на “Воспр”. Плівочка натягується, і якщо не рветься відразу – тремтить і коливається тканина динаміка, а якщо рветь ся – права бобіна шелестить хвостиком швидше, а ліва зупиняється, завмирає. Магнітофон «Дніпро 10А» складався з полірованої цінної деревини, тканини, що покриває динаміки, пластмаси під слонову кістку й металевих частин стрічкопротягувального механізму. Він продавався на чотирьох тонких, порожніх пластмасових ніжках з мета

167

левими спицями всередині, й усім своїм журнальним видом персоніфікував природну нестійкість і схильність до падіння. Напевно, саме про це думала Лідія Олексіївна, коли казала, що дітям не випадає очікувати чогось доброго від магнітофонів. Вона передчувала, напевно, що мине менш як рік, і в найвідповідальніший момент – під час виконання Державного гімну СРСР – на очах комісії райвно несподівано розірветься стрічка, а потім почне огидно тягти улюблену пісню Володимира Ілліча Леніна, а під кінець іще гірше – плівка поскаче, блазню ючи, швиденько, і героїчний барабанщик із вогнем більшовицьким у грудях і вишикувані на лінійку поч нуть хихотіти та пирскати, тобто важливий суспільно політичний захід опиниться під загрозою зриву. Тоді ще важко було визначити, чи спричинені ці не приємні події недоліками конструкції магнітофона, чи його волелюбним і капосним від природи характером, але, так чи інакше, а на лінійках знову залунав програ вач. Магнітофону, як такому, що не виправдав довіри, викрутили ніжки й оселили на столі в підсобці фізкабінету; і всім для привітання він простягав двопалу вилку – мовляв, дозвольте відрекомендуватися – “Дніпро”, магнітофон, і моргав почервонілим від вжи вання індикатором, а за відсутності гітари хрипів свої зовсім не революційні пісні. На відміну від “Дніпра” Висоцького в підсобці не за лишали – його приносили з собою, запрошуючи поспівати та слухали і приймали як свого. І він, у свою чергу, не манірився, співав стільки, скільки просили, і схвалював, що наливали. Він був своїм. І акорди та пісні його були простими, зрозумілими, повторюваними. Та головне – він добре розумів, коли співати “Навідницю”, а коли “Дім кришталевий”, коли “Вітрило”, а коли “Ранкову гімнастику”. Настав час “Бітлів” та 168

“Роллінгів”, і він не хизувався, а поступився їм місцем: і разом з нами захопився та слухав і переписував, у тому числі й на себе, на свої бобіни, хоча ми потім шкодува ли, і поверталися до нього, а він не ображався: “Та боже мій!” – і знову співав, заповзято, аж до хрипу. Із “Дніпром” він подружився, любив присісти поруч і підтягував, дивлячись у вікно. Здавалося, створювало ся таке враження, що він грає не на гітарі – на магу, а той підіграє, витинає. Вони шалено заводилися, стомлюва лися вдвох, особливо наприкінці бобіни. Висоцький ще міг, а маг уже тягнув, і Володя допомагав йому пальцем, стертим об струни. Вони співали всяке: і заборонене, політичне, і не пристойне, і просто босяцьке. А ще вони співали про любов, і незрозуміло було, хто з них батько, хто син, а хто – дух святий. До них тяглися й ласкаво протирали голівку ваткою, змоченою спиртом, і відвідували, якнайчастіше, тобто, звичайно, не всі, а ті лише, хто мав доступ, був товари шем або наближеним, кого пускали ... Я такий доступ мав... 2 На Висоцького я не потрапив. Він виступав у клубі трамвайників, на Лук’янівці, казна де, а ми жили на Воскресінці й мама мене не пустила: – Однаково квитка в тебе немає. Чого їхати в таку да лечінь? І я не поїхав. І все життя жалкую – треба було ризик нути, наполягти, спробувати. Ви ж пам’ятаєте, хто був для нас Висоцький, а тим паче для мене – семикласника, підлітка на переломі. Висоцький, – я мовби бачу його, – величезний, як всі магнітофони країни, складені горою, що звучить із кож 169

ного поверху, кожного під’їзду цієї величезної гори, за повнюючи й будинки, і двори, і підсобку фізкабінету на самісінькій вершині – притулку шкільної волі. Підсобка, тоненька клямка, маг на найтихішу гучність – і слухати, розбираючи слова, допомагаючи бобіні пальцем... Кумир, якщо не сказати сильніше. Мрія, шлях. І старший брат – у мене не було братів – мрія про брата... Квиток на Семена Каца було видруковано на «Ері». – Він працює в нас у КБ, ти його знаєш, – поясню вав батько, а мама, незадоволена тим, що не може вига дати підставу й не пустити мене – ось, будь ласка, і кви ток є, і концерт на Хрещатику, поруч із метро, – мама все повторювала: – Щось я його не пам’ятаю... – Чорнявенький такий, інженером у КБ... – Не пам’ятаю щось... – повторювала мама, начебто мусила пам’ятати всі тридцять тисяч заводських. Але я тримав квиток міцно. Нехай товариш по службі, нехай мама не знає, однаково поїду, я повинен побачити, почути його, нехай не Висоцького, на кшталт Висоцького, але живцем. Ви ж розумієте, одне діло – плівки, записи, а тут – наживо. Люди віруючі мене зрозуміють: наживо – зовсім інше діло... В актовий зал Укргазпрому я приїхав заздалегідь. Довгий, вузький, плаский, пристосований хіба що для зборів, коли й слухати нема чого, і тому в ціні місця на гальорці, точніше, на «камчатці». Я сів позаду, почав че кати. До залу ще заносили стільці. Ряди тіснилися, і я зрозумів, що видно буде погано, і чутно також не дуже, проте не пересів ближче, залишився. Народ тим часом підходив, гомонів. Дама з високим шиньйоном сіла якраз переді мною. Я засовався, про клинаючи свою сором’язливість. Та несподівано для се 170

бе – вгадав: бачитиму не лише автора, а й увесь заповне ний народом зал. Нині я сказав би – паству. Так, саме паству – тому що на ті вечори, на тих бардів ішли не заради задоволен ня – заради одкровення, заради правди та сенсу життя. Семен Кац заспівав. Я дивився, як слухають й, намагаючись роздивитися, витягують шиї. Я слухав, як завмирає на фінальній паузі зал і, видихнувши, поспішає аплодувати, з кожною піснею дедалі голосніше й голосніше. Семен співав «Цунамі» і я вже не спостерігав за ото чуючими, забув і про себе, і про народ, я вдивлявся в са мого автора, впевнившись, що неможливо вважати його чиїмось, нехай навіть батьковим, товаришем по службі. Він співав «Хвилювання» й, попри тиху гучність і прості акорди, зал відповів йому тим самим, але при множеним, посиленим. Велика сила мистецтва, як гармошку, розтягла півсотні рядів актового залу, піднесла, поставила автора на вершині, а мене – біля підніжжя. Серце моє закалата ло, я чітко зрозумів, що ніколи не зважуся на всю прав ду, не маю я всієї сміливості, і тому не зможу написати ось так – так чесно, так хвилююче. Та залунало «Пугаленятко» – рятуючи, переконуючи – так, нехай не зможеш, але намагатися треба. Треба! – Я рятуватиму й намагатимуся. Бо інакше, навіщо все, навіщо Кац, навіщо Висоцький?! І заздрості не було. Була радість і велич спільного шляху – на вершину й до зірок. Зворотного шляху додому я не пам’ятаю. Пам’ятаю, тримав, не випускаючи, квиток у спітнілому кулаку. Тоді, у порожньому вагоні метро, і було, очевидно, усвідомлено та сприйнято мною три постулати – три принципи його творчості: 171

По перше, масштаб творчості не є важливим. Це – вже як Бог дасть. Усі ці визначення: значний, видатний, геніальний – усе це не має сенсу. Важливою є на лежність до цеху, спільний шлях. По друге, шлях цей може бути тільки шляхом прав ди, і в цій різноманітній правді обов’язково має бути ча стина тієї, головної правди, про яку боїшся і говорити, і думати. Лише за цієї умови можна розраховувати на ви знання. А по третє, справді народним може стати тільки те, що пишеться для найближчих друзів, для себе. Прості істини, але прийшли вони завдяки Семенові. Думаю, що завдяки Семенові Кацу і я пішов слідом. А додому я примчав мов навіжений, не в змозі ані їсти, ані розповідати. Поспішив до себе, улігся і брень кав на гітарі та, засинаючи, чув, як мама сказала, зверта ючись до батька: – А а! Я згадала його. Він працює у відділі Фельдма на – чорненький такий. Ніколи не подумала б, що він такий талановитий... – І розумний інженер, – зауважив батько. 3 Я довго не наважувався їх викинути. Усе відкладав, нехай ще полежать. Хоча слухати давно вже немає на чо му. Техніка змінилася. Спливло багато часу. А перед Новим роком – розбирав комірчину. І виніс. Сміттєзбиральник у нас у самому кінці подвір’я, у за кутку, за блакитними ялинами, красунями. Ні, щоб кинути в контейнер. Узяв, дурень, поклав поруч, як старі речі, взуття, приміром, одяг... Може, хтось забере? 172

А порозтягали діти. Усе подвір’я – я пробирався до нашого під’їзду, втяг нуши голову в плечі, – все подвір’я було замотаним – перемотаним – закрученим – заваленим обривками та клубками. Дісталося й ялинам. Вони стояли, зіщулив шись, немов злиденні цехові ялинки, на які в профкомі не виділили іграшок. Із собакою я вийшов пізно. Подвір’я здавалося спо рожнілим. І лише на гілках шелестіли стрічечки, побли скуючи в місячному й віконному світлі. Деякі висіли ти хо, тріпотіли чи тремтіли, силкуючись щось проше потіти, але слів не було чутно, і музика не лунала, не вга дувалася. Так, якісь уривки...

ЕПІЛОГ дин художник, здається, Ван Гог – чи, можли во, це наснилося на світанку, – пояснював мені, що: тіні – немає, світло пронизує все, і дитячу, і ба бусину, і дорослу руки, і тюль, і будинки, і тінисте листя, і коляску, і могилу... І важливо побачити це світло в найбільш затінених частинах натури й перенести на по лотно, наситити ним – різнобарвним – навіть най темніше, навіть отой обідочок, оте місце біля зірки... І Русь, батьківщина, тому біла, бо не лише наповне на світлом, а ще й розсіює його по світу, незважаючи ні на що. Бо – немає зла, є тільки добро, якого, щоправда, чи більше, чи менше, мов світла, і тому важливі пильність і чутливість, щоб упіймати відтінки, тобто відблиски Слів, які створили наш світ і наповнюють наші душі.

ЗМІСТ

Дім на Жилянській ........................................................ Біле... ................................................................................ Перші фільми ................................................................ Шабелька ...................................................................... Я тонув! ............................................................................ Лінза ................................................................................ «Планета бур» ................................................................ У нас клопи! .................................................................... Кицька та курка .............................................................. Американська онука ...................................................... Ленін та Яша .................................................................. «Жулики» ........................................................................ «Потягусі» ...................................................................... Яша їсть рибу .................................................................. Страхи ............................................................................ Муха “це це” .................................................................. «Хвороби порожнини рота» .......................................... Полтава ............................................................................ Мариновані груші, або Поні в тачанці .......................... Дім на Біличанській ...................................................... Казкова квартира ............................................................ Переваги «вічка» ............................................................ Укрєви та євроси ............................................................ Солодке життя. Поема про струдель ............................ Колонка .......................................................................... Літній полудень .............................................................. Концерт ветеранів .......................................................... Тридцать перше .............................................................. На базар .......................................................................... 174

6 7 7 8 9 9 10 11 14 15 22 24 24 25 26 27 30 32 34 37 38 40 43 45 52 56 58 59 61

Пісочний час .................................................................. Комбайни: торшер бар ТБ 1 ........................................ «Гарна річ!» ...................................................................... Найстаріший студент МІЛП .......................................... У чому все життя? .......................................................... Солодке життя. Поема про «Наполеон» ........................ Сифони ............................................................................ Напис на тарілці ............................................................ Як знімали вишню .......................................................... Перебираючи гречку ...................................................... Місто Кіров .................................................................... Червоний Хутір .............................................................. Дім на Микитенка .......................................................... Ілля Мурамзон ................................................................ Коробка щастячка .......................................................... Чудесний сон .................................................................. Різдвяний ранок .............................................................. Школа ............................................................................ Парти .............................................................................. Білий Олівець ................................................................ Свастика .......................................................................... Святковий концерт на Біличанській ............................ Контакти ........................................................................ Ти читав? ........................................................................ Шустрик .......................................................................... «Ходяча газета» .............................................................. Любов, любов ................................................................ Підсобка .......................................................................... Заява ................................................................................ Власна думка .................................................................. Висоцький ...................................................................... Епілог ..............................................................................

66 68 71 73 74 76 79 82 84 88 92 100 102 105 108 110 111 113 114 117 121 125 133 137 146 150 152 157 161 163 167 173

Літературно художнє видання

Сергій Юрійович ЧЕРЕПАНОВ

ГОСТРОЗОРИЙ ХЛОПЧИК

Відповідальний за випуск Ю. В. Ковальський Художнє оформлення О. Г. Здор Художньо технічний редактор Л. І. Ільченко Коректор Л. М. Гребельник Верстка П. Б. Маслак

Підписано до друку 25.11.2009. Формат 84х108 1/32. Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 9,45. Умов. фарбо відб. 9,45. Наклад 2000 прим. Зам. ТОВ "Журнал "Радуга", 01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 51А. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців: серія ДК № 1209 от 27.03.2003. Віддруковано в ВАТ "Білоцерківська книжкова фабрика" 09117, м. Біла Церква, вул. Л. Курбаса, 4.