«Літературний Чернігів», 3 (103), 2023 рік

Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI ŠË2 …= “jnbemjn

Тетяна Яковенко – кандидатка філологічних наук. Доцентка. Відмінниця освіти України.Членкиня Національної спілки письменників України з 1988 року. Головиха Вінницької обласної краєзнавчої літературно-мистецької творчої організації «Велика рідня». Обиралася депутаткою Вінницької обласної ради V скликання, головихою постійної комісії з питань освіти, культури та духовного відродження, членкинею Президії обласної ради. Заслужена працівниця культури України. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, Почесною відзнакою НСПУ. Авторка понад 20 книг лірики, кількох книг для дітей та переспівів Святого Письма, зокрема «Пісня над піснями»(2004), «Книга Екклезіястова»(2005), «Книга пророка Даниїла»(2008), «Псалми Давидові»(2002), «Осанна господу, Осанна!»(2013), «Хвалімо Господа ім’я!»(2022) та ін. Лауреатка літературно-мистецьких премій: обласних молодіжних ім. Миколи Трублаїні (1978) та «Кришталева вишня» (2001), всеукраїнських – ім. Михайла Коцюбинського (2002), «Благовіст» (2003), ім. Євгена Гуцала (2004), ім. Івана Огієнка (2008), ім. Михайла Стельмаха (2008), ім. Марка Вовчка (2008), ім. Павла Тичини (2009), ім. Анатолія Бортняка (2010), ім. Володимира Забаштанського (2020), міжнародної – ім. Івана Кошелівця (2008).

«... ПОЕТ ЗБИРАЄ СОНЦЕ ПО КРАПЛИНІ» *** І осягнеш, коли в Господню Браму Постукаєш несміло крадькома: Життя поета – райдуга над Храмом. Хрести позолотила і – нема. На мить сяйнула й щезла, швидкоплинна. І знову – хмар бездонна каламуть. ... Поет збирає сонце по краплині. І плаче, сам не знаючи, чому.

Лiтературний Чернiгiв

4 *** Хто мамі сльози витре І поцілує в скроню? Дзвонить кривавий вітер В маків червоні дзвони. Скільки вас, чорнобрових, Вічно – у цих полях? Густо полита кров’ю Рідна земля. Де вони, межі болю, Слави й хвали Тим, що за нашу волю Тут полягли... *** Серпик місяця хмари жне Хмари чорні і волохаті. Скільки горя уже чи не В кожній хаті... Із мокшанських повзе боліт Підле гаддя, слизьке, огидне. ... Боже, як же тобі болить, Земле рідна! *** Бабця іще жива. Бабця прифронтова. Бабця глуха й німа. Бомба упала клята Просто туди, на хату. Хати тепер нема. Бабця тоді з котом У бур’яні пластом Вилежалась таки. Бабця легка, як пір’я: Винесло на подвір’я Аж поза вишняки.

Поезія

5 Так і поглухли вдвох Бабця і кіт. А Бог Їм помага, як може. Бабця і не тривожить Господа всує, бо Вивільнила повітку, Жити в ній можна влітку. А як стріляють – в льох. Бабця тріски збира. Бабця ще не вмира. Кіт в пелені дріма. Всіх волонтерів знає. Хати ж не покидає, Хоч і її нема. Бабці під дев’яносто. Що ти їй скажеш? Просто Йти їй нема куди. Тут її вишні й груші. Бабцю звідсіль не зрушить Навіть в святі сади. Разом кропиву рвуть. Разом собі живуть. Світ їм обом мовчить. В пору передранкову Лагідну колискову Бабця коту мурчить. *** Я не просто сильна. Я – пругка, Як вербова гілка, як ріка, Як в польоті невблаганний спис. Я – пругка. Попробуй зачепи! Я – пругка, немов трясовина.

Лiтературний Чернiгiв

6 Не ступай, бо не моя вина, Що нема рятунку від боліт! Може, їм також оте болить, Що по травах топчеться нога? Я – пругка, неначе ураган, Той, що народився з вітерця. Що, мені таке не до лиця? Хто сказав? Не вірю в ці слова! Я – пругка, мов спляча тятива, Що чекає вірної стріли. Я – пругка! А ти мене не зли! Бо у гніві – то уже не я, А пружини вільної змія, А запалу шал в патронній млі, Що штовхає кулю у стволі. Я – пругка. Я не ламаюсь, знай! Ти мене люби, А не ламай...

*** Сутінки гаснуть. І легко душа завмира. Світяться білі троянди на чорнім роялі. Дивно люблю тебе якось, як люблять міраж, Музику, зорі і все, що таке нереальне. Дощик цілує кульбаби примружений цвіт, Кожну пелюстку торкає своїми вустами. Дивно люблю тебе якось, як люблять цей світ, Що між людьми, і у людях, і в небі над нами. Сутінки гаснуть. І легко свіча забринить, Радісно тишу протне позолоченим лезом. Хто ти мені? Теплий вітер із житніх ланів, Місячна стежка на чорному дзеркалі плеса. Чую, здається, і подих, і серцебиття Кожної квітки, пташини найменшої щебіт. Хто ти мені? Ти любові моєї життя, Те, що зі мною буде на землі і у небі.

Поезія

7 Тінню іду крізь земний заморочений люд. Дивно люблю тебе, дивно... І дуже люблю. *** Кришиться сірий гравій. У безкінечнім полі – Стежка без вороття. Незавершені справи. Незакінчені долі. Недожите життя. Вдови щоночі стелять Спогадів чорний шовк, У крижані постелі Мовчки лягають, щоб Знову питати в Бога: «За що?!» А на твоїх просторах, Земле моя свята, Чорне колосся горя Помстою пророста. *** Хто сказав, що треба прощати, Бо приходить весна, Воскресінням багата? На хресті розіп’ята Материнська сльоза. Чи воскресне вона? Помста й розплата До останнього ката. Війна так війна. *** Усе – з небес – і зливи, і сніги, І люта смерть, що нині прилітає

Проза

13

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b=“,ãĉ anmd`p

«В Обухові на фестивалі Василь подарував мені книгу «Камінь від хандри». Було, що деякі моменти перечитувала, читала доньці по телефону. Нобелівського лауреата Алексієвич я читала зовсім мало, через те порівнювати не можу, а от проза Василя Бондаря – це вищий пілотаж в українській літературі. Та й не тільки в українській. Жаль, що справжня сучасна література в нашій країні так мало пропагується, мало вивчається й поширюється». (Валентина Мастєрова, FB, 25.01.2019)

ПО ГРИБИ етюд ПРИСВЯЧУЮ боровикам, печерицям, красноголовцям, сироїжкам, решетушкам, синякам, лисичкам, яких іще здибаю. Автор. Пішов я в ліс. Узяв кулька поліетиленового великого і кількоро маненьких, заткав мобілку в нагрудну кишеню (без мобілки тепер – ні на крок), ножика прихопив... Пішов я в ліс по гриби, бо не міг витерпіти знущань Юрка Басараба. Він мені вчора сказав: «Ти, голубе, нічо’ післяобід не знайдеш. Хіба оцю печерицю, що її справжній мисливець за грибами ногою підкине, побачивши. Бо й наїдку з неї: наче папір жуєш. А боровик – оце да! Король грибний. Тільки ж тобі його ніхто не зоставить на післяобід. Ростуть боровики вночі, це понятно, а зрізаються зі сходом сонця. Якраз тоді, коли ти даєш хропака. Так? Ти чуєш, як годині о третій ночі машини попід твоє вікно гудуть? Де там: сон миліший. А

14

Лiтературний Чернiгiв

гудуть. І гудуть прямо до лісу. Якби ти встав коли та подивився, що там коло Бондарського хутора робиться: машин – як у Животові на базарі. І всі – по гриби. Встань – не полінуйся. Бо що післяобід? Післяобід гриб лиш зав’язується, а росте вночі. Не вхопив досхідсонця – інші вхопили. О, вхо-оплять!.. Там такий білий гриб, що поборотися з ним хочеться!» Йти мені до лісу... Про це я вже колись писав, але за інших обставин. Та ще й прибрехав трохи, аби красивіше було. А воно й так не кепсько, бо якщо любиш – усе красиве. І вулиця наша Погребищенська з кількома уцілілими хатами, які тетіївські та київські люди викупляють і чепурять-відновлюють, і хащі, навіть хащі на місці покинутих та розвалених хат (тяжко тільки згадувати, яке там життя вирувало, скільки поколінь виросло!), я вже не кажу про наші пагорби, ліси-лісосмуги, яри-байраки та долини – очей не відірвеш. Ось я покидаю село, минаю зарослі, де колись сам жив-бігав, і молоденький, довгий і гнучкий кленчачок махає мені, зустрічає-проводжає широким листом, як ото Янукович на параді, тільки рукою не вгору, а вниз маятниково... Село ще тільки прокидається, а я вже на найвищому згірку, який так само описав з хвилюванням і трепетом внутрішніх переживань. А тепер я озираюсь на село й бачу, як сонце сходить по той бік Роськи, десь аж над Тетієвом, і річка наша сяє проти сонця золотом. От чесне слово, не перебільшую: щире золото розплавлене, а не річка. А ще трохи збоку вогник мерехтить, дрібненький-дрібненький: то вже встали на пташарні й засвітили електрику – ледве мріє вогник у тумані. Я вже там сто років не був, то й не знаю чи пташарня там чи чиясь приватна власність. А колись же бігав до братової на пташарню, та коли те було: вже й братова вічним сном на погребищенському цвинтарі спочиває... Та що це мене на сумне зводить?.. Уже ось я під Бондарським хутором, а хоч би тобі одна машина заввижалась. От брехло! Не люблю брехунів. Хоча люблю фантазерів. Як закрутив! Нема, то й нема, а нам своє робить, бо якщо по правді, то не так я на ті «...» та «...» (назви автомобілів можете самі вставити в лапки) прийшов глянути, як – грибів назбирати. А найперше, це понятно – поборотись із боровичком. Та й пірнув у ліс без оглядки. Пірнув не образно, а натурально. І вже несе мене, несе лісова хвиля – тільки встигай кущі руками розгрібати. А ще захищайся від павучків, що поснували ліс уздовж і впоперек від дерева до дерева. Ось озираюсь назад, до сонця, і бачу, як вони порозвішували свої срібні диски (CDR та DVD) між дубами-грабчаками на рівні людського обличчя, і якщо будеш за одними грибами пантрувати,

Проза

15

то скоро павучок і залоскоче тобі в вусі. Тому я знайшов собі бучок і коли ніяк ті музичні засоби обійти чи пролізти попід ними (шкода роботи, хай і павучачої), тоді вибачайте – мушу з полону якось вириватись. От за тими павуками й їхніми дисками я не уздрів жодного іще гриба. Бодай сироїжечки (гарно ж як народ їх означив: «Дівчата мої, сироїжечки...»), бодай коричневого гірчака, який молочком бризкає та так у сіль і проситься. Моя сусідка, гуцулка Еріка, яка недавно поселилась на нашому кутку із чоловіком Йваном та ластів’ятами своїми Настунею й Назарчиком, каже: «А є щье більий гірчак, так той мож сирим їсти. Правда! Чьи моя свекруха в курячьому яйці обкатає і на пательню – о то вжье делікатессс!» Пішов я, пішов горою, аж до Шкурникового хутора – так мені кортить подивитись, як він змінився за рік, відколи я не приїжджав у село, так хочеться помилуватись його глибокою тарілкою, в якій повно ябрук і груш, глоду й черешень, шипшини й терну, а що вже трав буйних, пахучих і цілющих: впадеш на них горілиць і чуєш, як твої легені наповнюються бальзамом. А ще прислухаєшся до гомону дубів навколишніх, до співу птаства барвистоперого і почуєш раптом серед тих шумів молодий голос твоєї мами, яка спускається крутою стежечкою до криниці, стежечка та вже давно-давно поросла травою і забуттям, а голос звучить, дзвінкий і печальний, як і все їхнє життя проминуле... «Ще ж і не було тебе, коли мама твоя жила на хуторі, то звідки ж тобі голос?» – спитає мене хтось, хоч би й чорна ворона, яка хизується завше своїм віком, а я їй скажу: «Голос крові». Правильно? Та сьогодні я не піду в Шкурників хутір, іншим разом – кращим часом – спецзавданням, бо десь он жде мене боровичок, а я заблудився в ста дубах. Я обминаю Шкурників хутір низом, понад ставком, який то зникає одного літа, то наступного появляється, наче чарівний. А все значно простіше: міняються лісники – міняється й ставлення до ставка. Зараз він повний і в його рудому й гладенькому плесі з усіх боків заглядають-чепуряться дуби-нелині: вітер їм чупери розчісує. Котрийсь, із дбайливих, лісник над ставком столика з лавчинами поставив, аби міг лісовий мандрівник-блукалець перепочити в тіні та при воді, хоча за три-чотири літа лавчини потрощили, мураву берегову довкруг столика випалили вогнищами для шашликів, а ще пляшок понакидали всюди, іншого сміття, про яке не хочеться й говорити... І от збираючи те сміття (нащо? це ж не гриби?) на купу, я раптом помітив під дубом щось таке жовтаво-кругленьке, як куряче яйце, а щоб пересвідчитись, чи це не яйце, торкнув його рукою і те щось людським голосом до мене сказало:

16

Лiтературний Чернiгiв

– Я гриб. Не дивись, що такий потворний – хіба міг кращим вирости в оцьому хламі? У мене й щелепа відвисла. Та якби мій міський кіт Рудьо до мене заговорив, то я б так не здивувався, а тут гриб, та ще й такий, що й грибом його важко назвати.

– Ти зріж мене і з’їж: я цього дуже хочу, – продовжив далі гриб. – Ти зробиш це цивілізовано й делікатно. Бо коли не зараз, то через годину вилізе на мене слимацюра й почне ялозити своїм слизьким черевом та слинявим ротом: то там вкусить, то там – начеб я йому неоднаковий з усіх боків, без кісток же. Чи вепр: не встигнеш і оком моргнуть, як він – хряк, і зжер, і тільки й радості котитися по його кишках сирим і ціленьким... Так що зрізай, не барись: я ще по інерції в твоєму кульку підросту. Хоч і з острахом, кажу як є, але я таки його зрізав. І роздивився: нічого, знаєте. Такий собі товстячок із крихітною шапочкою зверху – наче єврей-гендляр із ярмулкою. Замотав я його в окрему маленьку торбинку (рідкісний, суперрідкісний екземпляр), перехрестив і поклав на дно великого кулька. Та й рушив знов нагору, в напрямку акацієвої лісосмуги при лісі. Але не ступив і кількох кроків, як у кульку моєму зашелестіло-завовтузилось і здушеним голосом сказало: – Ти не туди йдеш! І взагалі – розмотай мене. Я ж так передчасно ратиці одкину! Я вже не дивувався його голосу, а от його жаргон мене таки змусив запитати: – Це ти часом не в Юрка Басараба такі круті словечка перейняв?

– О, я ще й не такі намотав на вус – знаєш, яка тут публіка розважається! Але ну їх. Я от що тобі скажу: ти краще поклади мене в нагрудну кишеню, тільки не в ту, де мобілка, і я тобі часом підказуватиму розумні речі. Але не часто – від багатобалакання є ризик девальвуватися. Так же? А тепер іди низом і низом, понад потічком тут боровики ростуть, ну ще можна на косогір трошки позирати – там лисички гуртуютьсятелесуються... І замовк. Зробив я, як він сказав, і наче мені світ розвиднився: пішли гриби. Не строєм шикувались, але два знайшов. І на косогорі, справді, виводок жовтих лисичок уздрів: тісненько так труться одне біля одного, старі й малі і геть дрібненькі, з пелюшок іще. Та пихатенькі всі, не зважаючи на вік і стать – кожне тобі нижню губу підтискує. Ну, задавайтесь у торбі. Так добрів я до Широкого Берега, а далі розгубився: по праву руч іще можна, з досвіду колишніх літ, щось надибати, хоч у напрямку ско-

Проза

17

томогильника мені не хочеться рухатись (давно його засипали, і сліду нема, а пам’ять не пускає), а по ліву... По ліву ніколи гриби не родили. А тільки підсніжники і ряст. Як ми любили ходити сюди дітлахами весною ранньою-ранньою, тільки-но сніги позлазять із пагорбів! Бувало, доплуганимось до середини поля поміж селом і лісом, а далі – аніруш, бо чоботи наші так грузнуть у глевкому чорноземі, стільки набирається болота коло чобота, що наче нам до ніг пудові гирі хто поприв’язував. Та й вертаємось, щоб завтра-післязавтра до чергової спроби вдатись... За підсніжниками. На полі чорно, а в лісі – снігу та й снігу. А десь проталинка, і стоїть у холоді за вузенькими зеленими довголистими щитами схований ніжний білий дзвіночок із жовтеньким билом всередині: дзіньдзінь! «І я знайшов! І я знайшла!» – стоїть у вухах та радісна перезва, втопився я в ній і не хочеться з неї виходити, але тра’. Я перестрибую дзюркотливу річечку і мимохідь помічаю, начеб вона тече не туди. Не до Роськи, а до Пилипового хутора. Не вниз тече, а вгору. Та що за чари-примари?! Я для певності навіть листочка з ясена зірвав і кинув у потік – поплив угору. Нічого не второпаю. Чи може, це земна куля нахилилась (начинили її атомними бомбами, як кавун нітратами) і всі води навспак побігли? От ще треба буде й по Росьці перевірити: чи не Дніпро тепер у неї впадає? Оце так діла! Так я з цими химерними думками пішов правим (стоп: правим чи лівим?) берегом. А оскільки місцина не була призначена для грибів, то я вже й не пильнував під ноги, а лиш угадував дерева, які колись були маленькими та ще сподівався натрапити на нору лисячу, яка стала причиною того, що під началом Володі Майданіка ми хотіли викурити Микиту з його криївки, а спалили не одну сотку лісового масиву. О, було нам тоді від матерів! І згадувати не хочеться. Я видерся на черговий узгірок (ліс наш весь на горах та долинах стоїть: як ото пральна дошка, хто таку пригадує), вийшов на поляну, геть устелену барвінком, і тільки ступив у той барвінок, як ноги мої стали грузнути, наче у вату. І так я заходив у той барвінок, наче в море: спочатку барвінок був мені по коліна, потім по груди, далі по саме горло – я йду, а на рівні моїх очей зелені барвінкові листочки розхиляються. Вже збирався крикнути «Рятуйте!», коли ж барвінкова хвиля почала спадати: по груди, по пояс... Я виходив з барвінкового озера й здогадався: оце ж і є та поляна, випалена в погоні за лисом. Повірте, якби оце розказав кому, то тільки покрутили б пальцем біля скроні. Ну, гаразд, див усіляких я вже назбирав (з грибом побалакав, річку навспак повернув, мало в барвінку не втопився), але ж грибів, як не було в кульку, так... Тих кілька?.. Юрко Басараб засміє. І так мені стало сумно,

18

Лiтературний Чернiгiв

що я побрів навмання, як приджмелений, і якби не гриб боровик-боровичище, який мені вискочив прямо під ноги, то я зайшов би у Животів або й у Оратів чи й Вінницю. А гриб – ну й гриб! Іще б бодай зо два, та й можна рушать додому. Видався мені гриб таким знайомим-впізнаваним, наче я з ним уже десь зустрічався. Роззираюся й бачу, що стою я біля Високого Дуба. Так он воно що: це ж тут два роки тому, прямо на цьому місці, знайшов боровика мій син – як крапля води схожого. Під Високим Дубом. Ще й ми його хвалили, пам’ятаю.

– А ти позгадуй, позгадуй! – обізвався з моєї нагрудної кишені той миршавець. Я про нього вже й забув. А він і справді трошки за цей час підріс: он як кишеня віддувається. «А нумо до гущавника, де я колись із бабою Килиною Корнійчучкою на ціле плесо красноголовців натрапив!» Тільки я так подумав, як мене щось підняло вгору, аж я мало плече не вивихнув об суху гілляку Високого Дуба, і понесло, наче лелеку, що витягнувся струною й тільки крила розставив нерухомі. У гущавнику було стільки красноголовців, що я аж оглянувся довкруг себе: чи нема десь поряд у кущах бабуні Килини... Та й себе обмацав очима. Нічого не розумію. Але як тільки згадаю, де я ще із ким гриби знаходив, так мене й підносить і несе понад дубами й грабами, понад Шкурниковим хутором і понад Радийоновою криничкою, понад Ґібцевим клином і понад Хатою-читальнею... Ще й дивуюсь: от оце якби хто побачив! Так же просто – літати. А вони ходять пішки. Біля дикої яблуні-кислиці, в яку грім ударив і спалив, я мав намір набрати синяків. Цікавий такий гриб: надріжеш його, а він з жовтого синіє враз – наш, дуже національний гриб. І от тільки я спустився на уявну, зарослу петровими батогами та коров’яком дорогу, що вела колись на Байдаки, як у нагрудній кишені задзвонила мобілка. Довго дзвонила. Поки я інстинктивно не намацав її на тумбочці коло настільної лампи. Я лежав довго нерухомо, не хотів нікому відповідати. Тим більше дружині, яка цього літа не пускає в село, бо треба з донею документитести у виші розвозити, а там же таке побіля університетів робиться!.. Ну то хай везе – не мені ж вступати! хто мені допомагав? я сам перший раз тоді в Київ їхав!.. Згадала баба, як дівкою була – ти в які віки вчився? І взагалі – не пропаде твоє село, якщо ти цього літа не поїдеш... Так, село не пропаде, село вічне, та як мені жити без нього – без річки, без квітки, без гриба боровика, без дощу крапчастого на буйні трави? то ж не життя! Тому пакуй валізу.

2010, 2014

Проза

19

ЦИФРИ ГРІЮТЬ оповідання 1.

– Так, пішов я, хлопці: щось мені не здоровиться, – мовив понуро, наче сам до себе, Степан Емануїлович Грицик, застібнув свого пузатого, обшмульганого портфеля й, прощально покивуючи головою, ретирувався з круглої аудиторії. І, вже зачиняючи двері, в тому гамірному сивому й похилому стовковиську вирізнив злорадний голос Нестерчука: «Як тільки скидатись на фуршет, так Грицик і в кущі...». «А чого це я маю скидатись? – наче відповідав він подумки тому зоїлові, прямуючи від головного корпусу до тролейбусної зупинки. – У цьому буфеті такі націнки, що й ресторан відпочиває...».У ресторан, правда, Степан Емануїлович не часто вчащав, а якщо точніше, то ніколи з власної ініціативи й не навідувався, і в цінах сучасних не дуже розбирався, але йому так приємно було думати, що в університетському буфеті деруть три шкури... Інша була справа за радянських часів, але вони давно минули і слава Богу, що минули – він не проти вільної України, навпаки... Весна вступала в свої права, але ще й трава не проклюнулась, і калюжі вночі підмерзають... Сутінки якось так швидко почали згущуватись – пора, пора на сідало: височенько, правда, але ліфт, хай би йому грець... Два тролейбуси, що підійшли одночасно, четвертий і сьомий, перебили ученому міркування, і така товкотнеча на зупинці створилась, що й не передати. Степан Емануїлович хоч щойно підступився до черги, але влучив мить, коли передні дверцята заднього тролейбуса відкрились прямо перед ним, ступив у салон.

– Ну й нахал же цей з портфелем! – мовила стара й повна перекупка з центрального ринку, мовби вся надута, з округлими руками, литками, животаста, наче там повен мішок чогось ховала під спідницею, хоч би й помідорів чи картоплі – пан професор не раз у неї скуплявся і торгувався як міг, а вона ніколи не хотіла поступитись бодай на гривню чи пів гривні.

– Могли б трохи й поделікатніше висловлюватись, шановна пасажирко! – сказав мирно Степан Емануїлович. – Я, до речі, ваш постійний покупець.

– А в мене таких покупців, як ви, мільйон щодня через руки проходить, то я должна їх помнить? – уже лагідніше відбрикнулась товстуля. Від водія пролунав грубий, як єрихонська труба, голос: – Громадяни пасажири, всідайтесь по своїх місцях і не давайте при-

20

Лiтературний Чернiгiв

воду робить вам зауваження: маска має щільно прилягати до лиця й закривати не тільки ваш рот, а й ніс!

– Ану закрий рота! – гаркнуло щось молоде й зухвале в самому кінці салону, а потім вибухнуло нестримним, розперезаним реготом. Рідко хто лишився в тролейбусі байдужим до цього юного приколу: хтось посміхався, а хтось покивував головою.

– Як мені ці маски вже надоїли! – мовила тихенько перекупка.

– Закон один для всіх, – уставив професор.

– Ой, мовчіть уже, – огризнулась молодиця. На зупинці зайшли дві контролерки. І салон ожив.

– Пред’явить усім білети, будь ласка! – сказала одна з них, маска на її виду заходила ходором, й одразу підступилась до Степана Емануїловича. Він відстібнув портфеля і з бокової кишеньки витягнув посвідчення та витріщив контролю.

– Що ви мені показуєте? – невдоволено спитала жінка у синьому контролерському костюмі. Степан Емануїлович глянув на документ і став вибачатись: – Пардон, мадам – помилочка, – бо то було давнє-давнє, з молодих його років посвідчення товариства тверезості, яке він нещодавно, порпаючись у старих паперах, надибав і подумав, що таких уже сто років ні в кого не водиться, то можна було б його запропонувати-продати краєзнавчому музеєві... Він знову розстібнув портфеля, поклав на місце одне посвідчення, а показав друге – пенсійне.

– Ви що – знущаєтесь з мене? – спитала тепер сердито контролерка.

– Місяць уже, у зв’язку з карантином, пенсійне посвідчення діє лиш до третьої години пополудні. А зараз котра?

– Та не знаю я ніяких третіх годин, – щиро обурився Степан Емануїлович. – Що це ще за фокуси?

– Чи ви не дивитесь телевізор, не читаєте газет?! – розпалювалась контролерка – Але... Але це не звільняє вас від відповідальності.

– Я не читаю газет? – маска на лиці Степана Емануїловича зсунулась із носа від такого наклепу. – Я, прошу пані, професор, а ви собі дозволяєте зі мною таким тоном...

– Алєксєй! Альоша! – гукнула вона враз до водія. – Астанаві машіну! Аткрой переднюю дверь! – І звернулась до Степана Емануїловича: – Пане професоре, або платіть за проїзд, або звільніть салон! Бо завеземо в контору і штраф вам здасться як нагорода! Степан Емануїлович розгубився: продовжувати суперечку чи тихенько вийти? Та хай вони тут показяться. З того кінця салону вже квапилась друга контролерка. І водій, привставши над сидінням, висунувся з кабіни.

Проза

21

– Штраф як нагорода? Чудовий сервіс!.. Треба буде доповісти у департамент транспортного обслуговування міськради! – набираючи металу в голос мовив ображений пасажир і з погордливо піднятою головою попрямував до передніх дверей. Ступивши на асфальт, Степан Емануїлович уздрів на нижній сходинці траліка, як каже молодь, якусь блискучу в світлі міського сяйва штуку й перш, ніж водій захряснув дверцята, він устиг хапнути ту блискітку рукою й відступитись від транспорту. Ще побачив чітко, як одна контролерка щось кричала йому через вікно, покивуючи пальцем, а друга осуджуюче хитала головою. «Та пішли ви всі!..» – лівою рукою стягнув з вух поворозки маски, зіжмакав тканину багаторазового використання й засунув у кишеню пальта. Переклав з правої портфеля й підніс до очей монету: одна гривня, ще недавно одна копійка така ж ходила.

– За те, що проїхав на тролейбусі дві зупинки, мені заплатили всього одну гривню, – мовив уголос і став підраховувати, скільки б іще таким робом можна було заробити до вулиці Вадима Гетьмана, колишня Червоних Фінансистів, де він мешкає на сьомому небі. На пів буханки хліба назбирувалось, Але ж не в кожному траліку (от прилипло слівце, ти ж скажи!), не в кожному так щедро сіють монетками, як тут. Степан Емануїлович постояв трохи на вулиці, до наступної зупинки було далекувато, а назад вертатись – не в його правилах. Врешті вирішив зрізати добрий кут, яким рухається транспорт, через двори й дворики. У притемнених міських закапелках ще гасала невгамовна дітвора, яку батьки то тут, то там гукали з балконів. З дитинства він мріяв жити в місті, звідколи перший раз побував у райцентрі, де служив чоловік його сестри Мілі. Сестра була набагато старша від нього, вона після семирічки закінчила курси кухарів у області й пішла працювати у тубдиспансер у сусідньому селі. Це зараз він усе знає, а тоді: сестра, то й сестра, десь поїхала вчитись – то й хай учиться. Запам’яталось Степанкові, як вона принесла нові гроші з получки. Так тоді казали: нові гроші. І показувала, розклавши на цераті при гасниці, аж він із печі зліз, аби роздивитися: то були досі великі, мало не як блокнот, до якого сестра записувала всякі кулінарні рецепти, а це ніби карти, в які ріжуться хлопці-пастухи – вузенькі, куценькі рублики. Бач, чогось його й тоді із печі на діл потягнуло до цих грошей. А то ж була така хрущовська грошова реформа. Він пригадує, як вони їхали до станції кіньми колгоспними (дядько Петро Гринюк їх підвозив – ох і лютий був чолов’яга, малим курцям від нього перепадало, але то було пізніше і не йому, бо куріння – витратне

22

Лiтературний Чернiгiв

діло), а потім поїздом з пересядкою в Козятині. Той Козятин Степанові Емануїловичу на все життя запам’ятався, бо сестра сказала: «От ми й додому вернулися!». А як це вернулися, коли так довго їхали і зовсім не в своєму селі опинились: поїзди тут один біля одного стоять, народ валом валить – ще завізніше, ніж на їхньому ярмарку у Животові... А то вона, виявляється, шуткувала: їхнє село в народі називали Козинцями за те, що кози тут водились табунами, як ніде. І от приїхали, знайшли військову частину, викликали їм сестриного чоловіка: обнімання-цілування ще й фотографування. Поселили їх у височенному будинку на найвищому, четвертому поверсі, з якого малий Степанко влюбився в місто, чи як тоді казали: воєнний городок. Вийдеш на балкон, глянеш униз – аж голова макітриться, так приємно. І люди такі маленькі здаються з висоти. А ще й вода із трубки тече: краника покрути і пий од пуза. І хлопці на спортивному майданчику ганяють м’яча – ворота справжні, як у їхній школі біля тиру, тільки трохи менші... За три дні Степанко так увикся в те життя, що хотілось плакати, як від’їжджали. Нащо воно ото згадується? А біс його знає. От побачив, що хлопчаки ганяють у дворах та й згадалося. Нема вже, мабуть, ні сестри, ні її чоловіка, хоча – хтозна. Степан Емануїлович забув, коли з ними й бачився. Після того, як сестра провідала його й почала галасувати: «Як ти живеш? Що ти собі думаєш?». А він їй сказав у відповідь: «Це моє право: як хочу, так і живу». Буде вона вказувати!.. На розі маркету «АТБ» під старою шовковицею втелющився в калюжу й відчув, як у правому черевикові зачвакало. От не треба було зрізати той кут, іти рівною і сухою асфальтівкою, але про це вже пізно говорити. Скільки зараз коштує поремонтувати черевика? Мабуть, краще в секонд-генді купити поношене, бо в майстерні обдеруть як ту липку, а через місяць знов неси, бо відклеїлось... Його постійно чогось тягнуло на оті порівняння з радянськими порядками, коли ремонт коштував копійки. Ну, не копійки, рублі, але ж не сотню чи дві, як тепер. Тільки думати так не можна, бо: Україна здобула волю і всякі скигління побутові – коту під хвіст. Нема кота. Пожив у нього років три і здох. Ну, коти ж живуть довше? А цей здох. Степан Емануїлович назвав його Сократом: голова здорова, як баняк, і кучерява, а очі білі, аж страшно в них дивитися, наче більма, а не очі. Він підібрав його кошеням у під’їзді, пригрів, приголубив, то котяра відплатив за цю милість сповна. Виріс якийсь непропорційний з отою сократівською головою і став такий перебірливий у харчах, що Степан Емануїлович собі не купував того, чого вимагав у нього котяра. Дійшло до того, що більше нічого не став їсти, як тільки печінкову

Проза

23

ковбасу або жирну салаку, яку сам собі пан професор дозволяв раз у місяць. Та ти, голубе, скоро мене з торбами по світу пустиш із такими запитами! – казав йому не раз уголос професор, а той тільки «няв!» та «няв!». От і донявкався, що у три роки коньки одкинув... Може, йому так сильно kitekat сподобався, дві пачки якого одного разу дала сусідка, бо її сіамський, попелястий з гострими чорними вухами й чорним хвостом, Цейлон стрибнув з балкона за горобцем, а потрапив у вічність. Може, але ж Степан Емануїлович знає, що привчати й годувати котів цими промисловими гранулами шкідливо і злочинно. Врешті, на одних і тих самих харчах, на печінковій ковбасі, людина спроможна вижити (пан професор мав себе на увазі), а тварина ні... Степан Емануїлович мало не побуцався з молодим чоловіком, який ішов якось так граційно, лірично, наче з якогось свята вертався. І в світлі нічних ліхтарів, йому, старому, здалося, що мимо нього пробіг він сам у молодості. Пан професор зупинився, довго дивився молодому вслід – і хода така, як в нього була і досі є: живіт вперед і голова величаво закинута, наче ти бонза бозна-який. Хотілось навіть крикнути, зупинити його, спитати, як звуть, але... Чи духу забракло, чи темнота завадила, яка за мить ковтнула знайому постать, лишивши в душі якесь небуденне тремтіння. Бо ж було уже раз у житті Степана Емануїловича – років десять тому... От якраз і підходить, якщо порахувати і додати!.. У цих роздумах він доплуганився на опівнічну вулицю Червоних Фінансистів – так ще писалося на кожному будинку. Але перед тим, як пірнути у власний під’їзд, він здійнявся кількома сходинками на ґанок маркету «Файно», розстібнув портфеля, у боковій кишеньці намацав потрібну пластмасову плиточку («Аби лиш не переплутати з посвідченням товариства тверезості») і вставив у банкомат. Постояв хвилину, віддихався, набрав код, потім до болю знайомі й любі слова «залишок на рахунку», натиснув кнопочку і втішився цифрами, які висвітив йому екран: нічого за день не змінилось, але цифри гріли... Із цим бравим настроєм зайшов у під’їзд, піднявся у кабіні на сьомий поверх («Хоч уночі не зустрінеш цього наврипливого Власовича, який вимагає, прямо вигризає плату за користування ліфтом!»), навпомацки зайшов у квартиру, стукнувся портфелем у порожній холодильник, аж загриміли алюмінієві тарілки з ложками в ньому, й подався до ліжка. Коли роззувався й накривав шкарпетками черевики, щоб протряхли до ранку, то відчув, як злипаються пальці на правій нозі, якою скочив ото у калюжу коло АТБ, але ліньки було йти у ванну, шукати миску з водою («...ще спіткнусь та, не дай Бог, ударюсь головою об батарею...»), то по-

24

Лiтературний Чернiгiв

тер ноги одна об одну, нюхнув, чи не чути твані, й заліз під ватне одіяло. Темінь стояла у причільному вікні, яке виходило на лісовий масив. Ніч – спати треба. Прийде день – буде світло. Людина повинна працювати при денному світлі. При денному світлі («А чого це у вас за квартал нагоріло тільки шість кіловат? Десь якісь жучки поприлаштовували? Треба буде прислати контролерів із міськенергоуправління», – той таки в’їдливий Власович. Та хоч сто комісій присилай... Берегти треба енергію, а не розтринькувати народне добро. Ха-ха-ха!). Степанові Емануїловичу не йшов з голови той випадковий зустрічний, що як малиновий будяк, святковий і гордий, прошмигнув мимо нього й провалився в ніч. Він же завважив, хай і на мить, його волові очі й припухлі ґемби – Стопа викапаний. Так на нього в юності казали – Стопа, бо мав звичку великими, як варениці, губами приглушувати те, що малось звучати дзвінко. От він уже й виріс, Бориско. Років десять тому, може, й одинадцять, Степан Емануїлович здибав біля 17-ої школи хлопчика, який був схожий на того, що фотографувався з сестрою Мілою та її чоловіком у армійському. Професором, тоді ще доцентом, аж тіпнуло від його вигляду. Заговорив з ним про пусте, непотрібне, щось про школу та як знайти завучів кабінет, і хлопчина вправно відповів йому на всі запити, спотикаючись, як і він у дитинстві, через вроджену припухлість: «у цого вчителя», «на третому поверси»... «Як звати тебе?» – спитав його Степан Емануїлович. «Бориф», – здивовано відповів хлопчина. «А маму як звати?» «Мою? – перепитав малий і одразу ж відповів: – Галя. А нащчо вам?» «Ну, – зам’явся доцент, – думаю, в якої це мами такий гарний син росте...– Й аж у жар кинуло його від тієї розмови: перед аудиторією студентів він почувався певніше, ніж перед цим малюком.

– Ти любиш морозиво? Пішли, я тобі візьму морозива! Стаканчик. Чи й два...». Хлопчина знітився: «Мені мама накасзує не сзаводити балачок з несзнайомими...» – Бориско відступав, зривався іти. «А чого ти про маму та про маму, а батько що?..» Але хлопчина вже не чув його, побіг, не оглядаючись, тільки голова була закинута назад, наче він нюхав небо... З вікна, що виходить у двір, заглянув повновидий місяць і освітив так професорову квартиру, що... хотілося затулити вікно... жалюзями. Жалюзі, жалі, жалюгідний, жало... Такий гидосний кореневий потік. От треба поставити жалюзі! Скільки вони тепер коштують? Та й нащо жалюзі на сьомому поверсі? Боже, коли це вже кінчиться? І в вічу йому постав екран банкомата: цифра тепла, але не гаряча, до гарячої з його зарплатою ще з пів року б протягнути, якщо йому не скажуть «Auf Wiedersehen!», бо пенсіонерів уже починають відправляти на заслужений... Застужений, засмужений...

Проза

25

Степан Емануїлович погрався словами й сам себе заколисав. А повновидий місяць, як кругла банківська нового зразка золота гривня, висвітив усе його помешкання: стіл посеред кімнати накритий знятими з завіс кухонними дверима, зверху паяльник; поржавілий холодильник у кутку з розчиненими дверцятами, в якому на нижній полиці стоять капці, на середній дві мисчини з ложкою і виделкою, а на горішній, де мала бути морозильна камера – шмат черствого хліба й сало прижовкле; на металевому ліжку з прогнутими до підлоги пружинами спить професор на голому матраці, з дір якого виглядає вата, накритий ковдрою і обшмульганим од давньої зужитості пальтом... Повню заступила важка свинцева хмара, і професор закричав не своїм голосом: «А-а-а-а!», так що засвітились вікна одразу в кількох квартирах у будинку навпроти й ще довго горіли, як голос погас.

– Клуглий місяць – хтось умел, – сказало мале дитя у якійсь із квартир нижчого від сьомого поверху, а після цього почувся дзвінкий ляпас по ніжній дитячій гузничці.

2. Розбудив професора стук у двері. А потім голос: – Степане, ти вдома? Степанові Емануїловичу здалося, що це йому сниться. Він упізнав голос Нестерчука, худого гандрабатого стариґаня, який досі не спромігся захистити докторську дисертацію, але постійно і всюди взяв собі за правило під’юджувати Грицика при товаристві. Вічний, так сказати, його зоїл. От і тепер: чого ти приперся?

– Степане, відчини – я знаю, що ти вдома! – гучніше затарабанив у двері університетський колега. «Ще вивалить двері, – подумав професор, відкинув ковдру з колін й, поскрипуючи пружинами, сів на краю ліжка. – І сусідів розбудить. Ота власниця сіамського мисливця за горобцями уже пантрує досі у вічко. Треба відчиняти». Він нечутно, як тінь, підступився до вхідних дверей і тихо сказав їм: – Що ти хочеш від мене?

– Та ж відчини, – так само спокійно мовив Нестерчук. – Чи балакатимем через двері?

– А що тобі треба? Чого ти мене переслідуєш? Іди звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І стояв, і чув, як той дихає за дверима, як посопують його хворі бронхи на сирих і холодних весняних протягах.

– Конфеденційна балачка, чуєш? Відчини! – зовсім тихо, майже ше-

26

Лiтературний Чернiгiв

потом сказав Нестерчук. – Це в твоїх інтересах... Студент третьої групи передав учора конверта, як ти вже пішов...

– Який студент? Що ти мелеш?

– Ну, як хочеш... Пішов я!

– Почекай, – сказав хаотично Грицик. – Поклади конверта біля дверей і йди. По паузі за дверима щось ляпнуло на підлогу і шаркнули кроки, потім вискливо відчинився й зачинився ліфт і погуркотів донизу. Професор вставив ключа, крутнув ним двічі і тільки встиг побачити записну книжку на підлозі, як у пройму відхилених дверей просунулась нога, двері різко, нахрапом подались на нього, мало не заваливши його в коридорі. Степан Емануїлович втримався на ногах, але не став чинити опору, а покірно побрів у кімнату й мовчки сів на ліжку. Нестерчук зачинив вхідні двері й закляк у порозі світлиці. Роззирнувся по кімнаті, зупинив погляд на капцях у холодильнику й видихнув: – Ахху-ху!..

– Прошу пана кандидата наук обходитись без обсценної лексики! – розквасив ґемби професор.

– Стьопа, ти хворий? – спитав занепокоєно і зло Нестерчук.

– Що тобі від мене треба?

– Що треба? Лікувати тебе треба. Ти що – наркоман? Він заходив, не роззуваючись, по кімнаті, позаглядав у всі кутки, відчинив допотопну шафу з перекошеними полицями й купою дрантя, заглянув на кухню, розчинив кілька навісних шафочок, яких уже позасновували павуки, але нічого, ніяких речових ознак наркоманії не виявив. Кілька порожніх пляшок від вина валялось біля газової плити, але то таке... Нестерчук вернувся в кімнату.

– Що з тобою, Стьопо? – спитав він уже з відчаєм.

– Та пішов ти... – махнув рукою професор.

– Я то піду, але... На що ти себе звів? Ти – відомий мовознавець, автор сотні наукових розвідок... Ти... Ти знаєш, що про Грицика анекдоти не тільки тут ходять, а й у столиці гигочуть...

– Які анекдоти?

– Хочеш? Мені тебе жалко. Он на тому тижні в інституті мовознавства один розказував, як ти колись виступав перед робітниками на агрегатному й тобі аплодували до небес, а потім стояв у черзі за пивом і загубив три копійки... Монетку. Пам’ятаєш?

– Ну, загубив, ну й що?

– А те, що потім повзав на колінах, шукаючи ті три копійки, аж поки

Проза

27

якийсь роботяга тебе не підняв з колін: «Слушай, друг, я дам тєбє 22 капєйкі на бакал піва, только нє задєржівай очєрєдь!».

– Що ти мелеш? Іди з моєї квартири!

– Та ти цю квартиру... Ми ж разом отримували... Та собаку в такій будці гріх тримати, Стьопо!.. У чому причина? Ти що, свою зарплату, як отой Дєточкін із кіна, у фонд миру переказуєш? Чи в панчоху складаєш?

– Що ти мене вчиш жити? – вже не відповідав, а огризався професор. Нестерчук підійшов до ліжка, закотив матрац, підняв подушку, наче хотів там побачити ту панчоху з напханими грошима, але нічого не уздрів, а тільки пір’я з роздертої подушки посипалось на підлогу, й у повітря піднявся білий і невагомий, як бабине літо, пух.

– Як же не вчити, коли ти років двадцять ходиш у тому самому пальті, яким ось вкриваєшся в ліжку? Коли ти останній раз прасував свого костюма? До речі, у тебе є праска?

– Була, та згоріла, – буркнув Степан Емануїлович.

– Ой, Боже-Боже... А це що за паяльник на дверях?

– Нащо він тобі здався?.. Брехунця на кухню збирався полагодити!

– Ти що, не знаєш, що проводове радіо давно ліквідували, обрізали дроти навіть у містах, не тільки у селах? Він брехунця буде лагодити!

– розводив руками Нестерчук. – Телевізора купи собі! Ні пральної машини, ні холодильника... Ти його із смітника притягнув? – кивнув на поржавілий брухт із капцями на нижній полиці. Степан Емануїлович стомився від звинувачень. Йому ніхто ніколи в житті стільки пакостей не наговорював. А цей осьо...

– Ти чого прийшов, питаю? Щось конкретне? Нестерчук похилив голову й замотав нею, як кінь від надокучливих мух: – Конкретного він хоче... Конкретно тебе прийшов попередити, що коли ти не перестанеш брати із студентів, то тебе викинуть з універу, як паршиву вівцю, зрозумів? Чи й посадять. Я... не видумав із тим студентом, який передавав тобі двадцять доларів за сесію...

– Двадцять доларів? – професор аж згорбився.

– Повернув я їх студентові, а тебе прийшов попередити... Степан Емануїлович враз розцвів на виду: – Собі забрав? Нестерчук зітхнув. Потім встав і почовгав до дверей. На коридорі підняв записну книжку й пішки подався вниз. Його кроки довго відлунювали в будинку, який тільки прокидався до клопітного будня.

28

Лiтературний Чернiгiв

3. Щойно кроків за дверима не стало чути, Степан Емануїлович, ловлячи дрижаки, знову заліз під ковдру. Тіло аж ломило й трусило, та слід було чекати, що зараз зацокотять зуби, яких ще трохи зосталося – жувати розпарену кип’ятком мівіну. Слабенька, видно, генеалогія зубна в роду, бо й мати ще молодою скаржилась, що випадають, сипляться кутні, як після цинги. Її він згадував не часто, але згадував, бо таки відчував вину перед нею: утік із села з образою на все сільське, рагульське, яке дошкуляло й ранило його, байстрюка, і матір, мабуть, так само, що вона не могла усе життя вирватись із злиднів, провідував її рідко під час навчання, бо й нічого було від неї взяти в торбу, а щоб запросити до себе в місто, навіть коли вже й отримав цю квартиру, то не було й мови: боявся осоромитись серед кандидатів наук її селянською забитістю і незугарністю. Навіть на похорон не поїхав, коли отримав телеграму від сестри, бо порахував, скільки це йому обійдеться на дорогу, а ще треба ж купити вінка та сяких-таких продуктів у маркеті, цукерок для Мілиних дітей – і заховав ту телеграму якомога далі в пузатому портфелі, поки вона його кілька разів не дістала, паперова телеграма, трапляючись на очі, то порвав і пустив за вітром із балкона сьомого поверху. Рік чи й більше після отримання телеграми з холодком у грудях чекав: може, його за це хтось вилає, але ніхто ні подзвонив, ні написав, ні запитав. Не подзвонили, бо в його перших випусків старенькому кнопковому мобільнику було всього три універівські абоненти (ректор, декан і завкафедрою – нащо більше?), а коли одного зловісного вечора в нього посеред сяючого міського скверу молоді гицелі витрусили мобілку, то він зітхнув з полегшенням: хоч не треба буде витрачатись на щомісячні внески. Не запитали й не написали, бо ні з ким не листувався, а друзів та знайомих мав обмежене коло, навіть сусідів на своєму поверсі не знав, окрім отієї бабусі з котом і вже без кота. Так і обійшлося, а потім та провина затягнулась, зашерхла у свідомості – аж зараз про неї згадав. На душі було противно, як ніколи. Вихлюпнув Нестерчук усю свою жовч на нього. Прийшов, бачиш ти, вчити та повчати. Я тобі лізу в душу? І знайшов же, дивись, адресу! Він же не був у нього жодного разу. Чи був? Зразу, здається, як їм, молодим і перспективним, дали по однокімнатній малосімейці. Давно те було... Усе було давно. Нині лишилась одна пристрасть – банкомат... Степан Емануїлович натягнув на себе з головою поверх ковдри пальто й дихав у пазуху, щоб зігрітись та щоб відпустили дрижаки. Він надихав стільки, що йому стало дурно. Зате з лютим нападом ознобу справив-

Поезія

29

ся – попустило. Він вистромив голову, й прохолодне повітря його аж сп’янило. От самого себе вдихати-видихати противно, а він же зазнав у житті запаху іншого, чужого тіла! Він же й не женився саме через це, що збожеволіти можна було від нього. Правда, то була єдина спроба, але вона контузила його на всі подальші роки. Степан Емануїлович уже був підтоптаним парубком, уже кандидатом наук, коли зустрів її. Їхав автобусом із сусідньої області, де брав участь у науковій конференції, й опинився на сидінні поруч із миловидною молодицею. Жінок він побоювався, хоч часом ловив на собі їхні ласі погляди. А ця взагалі була як дерев’яна. То він узяв ініціативу на себе, й вона заговорила. Правда, з обмовкою, від якої в нього пов’яли вуха й затерпли ґемби: вона, не цураючись обсценної лексики, сказала, що навряд чи йому схочеться далі про щось її розпитувати, коли він узнає, з ким має діло. З ким? А з убивцею свого власного мужа («Знущався, то получив»). Ось тепер вона відсиділа чималенький термін, отримала дострокове звільнення за відмінну поведінку та продуктивну працю й вертається з тюрми додому. Кандидат наук посидів кілька хвилин, які здалися йому кількома годинами, в нерухомості. А тоді в ньому заграли якісь невідомі досі самому бісівська сила й бажання самця: пізнати цю жінку і приборкати. Він до кінця дороги розпитував її про життя за ґратами, побачив, що не така вона розв’язна, якою намагалась показати себе спочатку, і, прощаючись на автовокзалі, узяв її домашню адресу та пообіцяв прийти в гості. Через три дні, купивши букет червоних тюльпанів і пляшку вина «Солнце в бокале», поїхав міським маршрутним автобусом на край міста. Його приїздом вона була здивована більше, ніж якби на її куценькому, у чотири сотки, городчику того дня приземлився інопланетянин. Той вечір і ту ніч він запам’ятав на все життя. І запах її тіла. Він тоді просто перелякався, що не зможе ні за які гроші купити того запаху. Це ж яких баксів треба, аби вона тобі пахнула щодня і щомиті! І він утік, сховався, зарився в папери, пропав на сьомому небі... А потім йому зустрівся ґембатий з пружинистою ходою Бориско біля 17-ої школи. І вчора – юний і замріяний, не зашуганий і не принижений злиднями. А десь же і вона є? Галя. Для них жити! Ця думка, як грім, шарахнула йому в голову. Йому навіть здалося, що його вдарив інсульт. Він обмацав свою голову спочатку, похилитав нею – нічого страшного, все, як було. Потім обмацав тіло: боки, живіт, ноги... Цілком здоровий. Навіть дрижаки щезли, наче він був їх видумав для себе.

30

Лiтературний Чернiгiв

Для них жити! Як же це він досі цього не усвідомлював? А банкомат, а цифри, які гріють, які випромінюють тепло?.. Так вони оце й потрібні, щоб тепер... нарешті... А що сума не кругла, не гаряча – то пусте. Погоня за примарною цифрою – нескінченна. Чого йому цього раніше ніхто не сказав? Треба було, щоб аж Нестерчук підняв на глум та про анекдоти загилив – це ж треба так пустити було себе юзом... Степан Емануїлович встав із ліжка і відчув себе... Як казав його колега? У ведмежій барлозі. Метафорично і точно! Знаний у наукових колах професор Грицик, автор сотень... Так, так. Кінець злидням! Сьогодні ж треба буде піти й прикупити собі... Що найперше? Путню білизну, а ці труси по коліна викинути на смітник. Взяти костюм, не проти й отой блискучий, що їх носять тепер віпперсони – у Степана Емануїловича на сто таких костюмів грошей на картці. Далі сорочок дві чи три, нові черевики або й туфлі... Він сьогодні ж зніме готівки, скільки треба, і все це купить. У найближчому універмазі чи як вони тепер називаються, ці магазини: бутіки-шмутіки... Бо завтра в нього захищається аспірант. Ото подивує публіку, як заявиться сяючий, наче... Наче Нестерчук! О – і мобілку треба придбати. Він почне нове життя... А ще сьогодні ж він візьметься драїти свою квартиру: повиносить мотлох усякий – металевий, скляний, ганчір’яний... А головне – Бориско. Точніше – Борис, дорослий мужик: вибач, сину, бовдурові батьку! А Галя? Може, вона заміжня? Не виключено: той запах кого хоч з розуму зведе. Але як уже буде. Зате є син. Ми з ним поїдемо до Мілі (до Емілії Емануїлівни) вибачатись, на могилу до бабусі, про яку Борис сьогодні й не здогадується... Проте починати треба з цієї барлоги – навести елементарний порядок... У Степана Емануїловича так розпалилася уява, що він не знав, за що хапатися. Він натягнув свої сируваті іще шкарпетки, одів давно непрану й непрасовану сорочку, натягнув штани і зненацька подумав, що в такому вигляді йому слід би було йти прямою дорогою до тих зарослих і смердючих бомжів, що у будь-яку пору року товчуться за сміттєвими бачками. Аж стало бридко самого себе... Так, почекай – не все зразу. Найперше треба сходити в магазин і купити поїсти – він же голодний з учорашнього полудня. Банкова карточка при собі? У портфелі. Не треба його, свідка сталінських п’ятирічок (купив колись за кухоль пива на блошиному ринку), волочити всюди за собою. От він бере карточку в нагрудну кишеню, поліетиленового кулька і (маску covid’ну не забудь!) іде собі, як простий громадянин. Без портфеля професорського. Степан Емануїлович замкнув квартиру й мало не наступив на...

Поезія

31

банківську карточку. Що за чудо? Це його карточка? Він підняв її, розгледів – золота, як і в нього. Мацнув у кишені: оця моя. А ця? В голові зароїлося: чи не спеціально хтось підкинув? Він за звичкою поклав у кишеню й швидко почав спускатися сходами, навіть забувши, що простіше викликати ліфта – наче тікав з місця злочину. Спускався й думав, що з нею робити? А якщо там – цифри ого-го? Він аж зупинився на якомусь марші. Ну і як ти їх дістанеш? Не дістанеш, бо не знаєш коду. А було б непогано – наче як компенсація за ті заощадження, які в нього вкрала держава при розвалі Союзу. Він же ж тоді назбирав був... До п’ятизначної цифри рухався і в один момент – бах і дуля з маком!.. Було. Потім було іще не раз, коли стрибав долар, як Валерій Брумель чи й Сергій Бубка... Все життя, як дурень, тішився тими цифрами: то в ощадній книжці, то тепер на банківській карточці... Тепер осьо аж дві. Він вийняв обидві й не знав, яка його, а яка знайдена. Почекай, так це ж може бути Нестерчукова? Коли в нього ото випала була записна книжка, то й не помітив, що картка вискочила... Дуже схоже. Тільки тепер попробуй розберись – де чия. В Степана Емануїловича пам’ять на цифри була поганенька, хіба останні дані на моніторі чітко щодня зафіксовував. Він перейшов вулицю й зупинився перед банкоматом. У черзі було четверо. А він, значить, п’ятий. Стояв, чекав. Намацав очима монетку, що валялась на асфальті, нагнувся – а то жовта плямка кругленька. Аберація зору. Вік, Грицику. І ще думав: звідки у багатьох, не тільки в нього одного, а цілого покоління, звідки отака патологія до копійок? На весіллі у сестри Мілі свати обсипали молодого цукерками і копійками: тоді Манольового, так у селі казали, мало не затоптали, бо кинувся з юрби визбирувати дрібненькі у траві. «Капєйка руб бєрєжот» – згадалося з тих часів. Або ще звідтоді: економити на проїздах у тролейбусі – стоїш біля заднього виходу і як тільки контролер заходить на передні, то ти на зупинці вискочив і шасть у передні... Тулив копійочку до копійочки. Яйце здав у крамницю: сім копійок – п’ять на кіно у клуб, а дві в сірникову пачку: дзеленчать копійочки, як полонез Огінського. Кіношника в їхньому клубі звали ніяк інакше, а тільки Василь Копійка – без копійки він тебе за поріг не пустить у пів ока глянути на екран... Черга посувається – вже він третій, професор Степан Емануїлович, з двома банківськими картками в нагрудній кишені. м. Кропивницький, 2021

Лiтературний Чернiгiв

32

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ

b=“,ãĉ qŠprŠhmq|jhi

Василь Миколайович Струтинський народився 12 квітня 1946 року в с. Кремне на Волині. Навчався на філологічному факультеті Ніжинського педінституту ім. М. Гоголя. З 1966 року жив на Чернігівщині, був членом літературної спілки «Чернігів» і редколегії журналу «Літературний Чернігів». Працював в обласних газетах «Комсомольський гарт», «Деснянська правда», «Чернігівські відомості». Понад вісім років обіймав посаду редактора Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії. У 1969 р. почав писати вірші для дітей. Їх друкували в багатьох газетах і журналах, вони звучали у програмах Національного радіо. Видав кілька книжок, серед яких – збірки поетичних та прозових творів для дітей дошкільного та шкільного віку: «Голуба вулиця», «Чарівний скрипаль», «Хочу на трактор», «Як вітер застудився», «Таємниця квітчаного міста». Збірки для дорослих «Ожина з твоєї долоні», «Пізня ожина». Лауреат премій ім. Б. Грінченка, ім. Л. Глібова. Твори Струтинського увійшли до шкільної програми з української літератури. Вони опубліковані в «Читанках» і підручниках «Українська мова», а також у хрестоматіях для позакласного та сімейного читання. Помер Василь Струтинський 30 квітня 2003 року в Чернігові.

«ЛЕТІЛИ ПІД ЗОРЯМИ ГУСИ» *** ... Промінь зимового Сонця, Щедро притрушений снігом,

Поезія

33 Пройнятий вітром холодним, Випав на долю мою в батьківськім ріднім краю....

12. 02. 03 *** Летіли під зорями Гуси З далеких чужинних країв. І я, почувши їх крик, стрепенувся, Вловив лише декілька Слів.

– Додому! До рідного краю!-ю! – Долинуло з темних небес, Де мчала супутників зграя... Космічна війна? Чи прогрес?

6.03.02

КАЛИНОВИЙ СПІВ Калину святу на роздолі Не зможе здолати мороз. Як потяг народу до волі. Супроти усяких загроз. Заглибишся в очі дитини – І серце теплом огорта. Віночок із квітів калини – Невинність дівоча свята... Життя роботящого люду Гірке, мов достиглі плоди. Все ж вірю, що снаги нам прибуде, Хоч жменьку до рук поклади. В ній смак української мови, Матусиних лагідних слів. ...Вертається знову і знову До всіх нас калиновий спів.

Поезія

35 як ліс шовковий, сповнений чудес, кохав, чекав таємно, до нестями. Не знала? У час дівочий золотий Шукала десь душевного відлуння... Вже стільки відцвіло всього! А ти І нині серцю бажана красуня...

1.03.03 *** ... Насамоті, В глибинах почуттів Стрічаю лиш тебе, Мов небо голубе, Поміж хмарин І хуртовин... Насамоті У гіркоті...

4.03.03

Лiтературний Чернiгiв

36

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b%ã%ą,ä,! o`yemjn

Відкритий лист академіка НАНУ, директора Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Миколи Григоровича Жулинського, зокрема й про поетично-прозову книжку автора «Негошіана». Професору Володимиру Пащенку

Шановний Володимире Михайловичу! Почав нове ознайомлення з Вашою творчістю з «Катарсису», яким відкривається книга «Ословлене», 2022 року видання. Потужний філософський заряд, помножений на стереоскопічне бачення світу, біль за свою країну та її майбутнє не залишає байдужим. Цілком солідарний з Вашими словами, що війна – трагічна спонука очищення достойних від скверни. Ви органічно солідаризуєтесь з Володимиром Вернадським – фундатором нашої Академії наук тому, що людство стало новою геологічною силою. На жаль, ця сила, як ми бачимо, часто стає руйнівною.

Проза

37

Поетичні тексти, де яскраво висвітлені українські персонажі, справляють гарне враження, хоча, інколи вони грішать декларативністю. У циклі «Мандрівники» є немало образних знахідок, освітлених духовним зором. Упадуть достиглі зорі світлячками у траву, закипить на вітрі море, вигне бухточку-брову... Приваблює особливу увагу Ваша «Негошіана». Це історико-художнє полотно вирізняється на тлі нашої епічної поезії нерозривним зв’язком історичного начала, опроміненого позитивною радіацією поетичного чуття. Такі екскурси в історію на духовну сутність сусідніх дружніх країн роблять велику справу для світового поступу нашої культури, увиразнення її місця на культурній мапі Європи. Обдарування художника збагачує Ваші поетичні й прозові твори неповторним колоритом, сув’яззю словесного й колористичного малюнка. Мені приємно згадати, що Вашу «Негошіану» високо оцінили такі авторитетні вчені й поети, як Юрій Барабаш і Володимир Базилевський. На особливу увагу заслуговують Ваші наукові твори «Атрибутивне наукознавство». По суті це один з нових напрямів про атрибути науки, як Ви пам’ятаєте, ген коли, а саме, з подарованої Вами у 2018 році книги «Вербальні наукові субмови. Атрибутивне наукознавство», яка мене особливо зацікавила. Згодом, у 2021 році, Ви передали мені свою монографію «Атрибутивне наукознавство», яка розширила і поглибила моє сприйняття Вами започаткованої нової галузі науки про науку. Важливо вже є те, що це новітнє наукове пізнання, зміст якого відображається через атрибутивне наукознавство і отримало практичне наповнення завдяки здійсненню Вами колосального об’єму обґрунтувань і доведень, що вербальна наукова мова, за Вашим визначенням «об’єктна сутність вербальна наукова мова», становить єдність двох взаємодоповнюючих субмов. Та про Вашу ґрунтовну дослідницьку працю над обґрунтуванням необхідності вирізнення двох відмінних між собою вербальних наукових субмов чи не найкраще висловився професор Ігор Михайлин, передчасний відхід якого за межі земного життя я болісно сприйняв. Тому, вважаю, слід було б опублікувати і Ваше інтерв’ю «Про потребу точності образного й науково-освітнього слова», і статтю професора Ігоря Михайлина «Вербальна мова науки й атрибутивне наукознавство». Якщо Аристотель говорив, що добрий план – половина діла, то ретроспекція Вашої книги-монографії на дві вербальні наукові субмови вияскравлює нові перспективи наукового пізнання.

Лiтературний Чернiгiв

38

Приваблює Ваш погляд на те, що поезія й наука – два крила пізнання світу. У цьому плані особливого значення набуває образне сприйняття дійсності, адже образ – це синтезоване пізнання світу. Мабуть, тому для машинізованого розуму недоступне образне мислення. Загалом Ваша творчість – сув’язь наукового та образно-художнього сприйняття світу, цим вона вигідно вирізняється на фоні філологічних вправ деяких сучасних «модерністів», які брак інтелектуального начала приховують селевим потоком слововиверження. На мою думку, Ваш плідний творчий пошук на нових шляхах утвердження українського слова – це приклад, гідний наслідування, осмислення й творчого осягнення. З повагою, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

ОТРОК Розділ з повісті «Негошіана» Вересневого вечора 1825 року Раде заганяє овець у кошару. Він уже підліток, йому скоро дванадцять. Він швидко росте, почав густішати його дитячий голос. Його чекає схвильований батько – Томо Пéтрович: – Синку, прийшла звістка з Москви, що Джорджіє відмовився приймати духовний сан і залишився в Росії на службі в армії. Владика Петар обрав своїм наступником тебе, Раде. Владика зве тебе до Цетінє, в столичний монастир.

– Мене пошлють учитися в Росію?!

– Поки що ти будеш учитися у Црній Горі.

– А потім я вчитимусь і в Росії?

– Після відмови Джорджія тебе в Росію можуть не послати.

– Я хочу вивчити мову і читати книжки, які є в Росії!

– Думай про Црну Гору, не про Росію! Там тебе ніхто не жде.

– Так руські книжки нам усім пригодяться! А ставати священиком я теж не хочу...

– А як же церква на Ловчені?

– Там дуже гарно, а церкви немає. І владика Петар схожий на Святого Ніколу. Я б там церкву збудував.

Проза

39

– Збудуєш, Раде. І не тільки ту церкву. Для того тебе зве владика. Треба їхати в Цетінє. Владика сказав, що в тебе розумні очі, Раде, і добре серце. Він дуже довіряє тобі. Це висока честь нам усім.

– Але я хочу зводити храми, а не бути священиком у них! Обличчя Радивоя спантеличене. Він засмучено схиляє голову. Батько підводить голову сина, цілує його у чоло: – Усе буде добре, синку, ти все зможеш, усе подужаєш! Ти станеш воїном і зодчим, ти будеш справедливим правителем. Дай тільки Боже тобі здоров’я і довголіття! *** Два кінних вершники на гірській кам’янистій стезі: дорослий чоловік і підліток, батько Томо Пéтрович і його син Раде їдуть мальовничими гірсько-лісовими місцевостями із закарстованими вапняками з Негушів до міста Цетінє. Минають зелені овали посівів у полях із винесеним в огорожі камінням, поодинокі кучі пастухів, густі непролаззя гострих сірих скель, широкі котловини з невеликими поселеннями між лісистими горами. У найширшій із них мріє червоними дахами столичне місто Цетінє. Цю історичну столицю Црной Гори засновано 1482 року. Тоді ж виник і Цетінський монастир. Турки його руйнували, палили, а чорногорці кілька разів відбудовували. Теперішні палати і чернечі келії звели 1701 року і потім ще двічі відновлювали після руйнувань. Там були і покої владик Чорногорії. Послушник провів приїжджих батька і сина до господаря покоїв, правителя Црной Гори владики Петара.

– Вітаємо вас, владико, в доброму здоров’ї!

– Радий дорогим гостям! Вас пригостили обідом?

– Дякуємо, монастирські страви майже як домашні.

– Віднині наші монастирі надовго стануть твоїм домом, Раде, і суворою школою. А я наглядатиму за твоєю наукою. Ти вивчишся читати, говорити й писати різними мовами, вивчиш історію і літературу, освоїш навики воїна, знатимеш обов’язки воєначальника й мистецтво дипломата. І згодом, як я, станеш владикою.

– Я з дитинства хотів знати руську мову й читати московські книжки.

– З дитинства? Це відколи?

– Відтоді, як мені хлопці сказали, що у вас є німб. А я побачив, що ви схожий на Святого Ніколу.

– Нікола Мірлікійський творив у житті добрі казки. А життя чорногорців ніяк не схоже на казку. Ми мусимо відвойовувати своє право вільно жити в наших горах. І ти, Раде, теж станеш боротися за свободу

40

Лiтературний Чернiгiв

Црной Гори. А поки будеш учнем, поза обителлю тобі справ нема. Там твої ровесники, хлопці й дівчата, вони пасуть худобу і граються, а тобі треба багато й сумлінно вчитися. Домовилися?

– Так і я вмію пасти овець. А що взнаю сам, навчив би інших.

– Колись ти станеш пастирем усіх чорногорців. Відкриєш школи і вчитимеш усіх тому, що знатимеш сам. Поки ж розвинемо твій розум і здатність мислити, збагатимо твою пам’ять потрібними правителю знаннями. Ти маєш вирости високоосвіченим європейцем і вести за собою свій народ. *** На кам’яній стіні, огорожі Цетінського монастиря, яка розділяє осінній оливковий гай, сидить верхи 12-річний Раде. Вкотре згадуючи вимогливі, суворі настанови владики, він ловить себе на тому, що розглядає вродливу дівчинку в гаю за муром. Просто вдягнута, майже його ровесниця, вона йшла стежкою повз, і він гукнув: – Ти хто, як тебе звати?

– А ти хто? Чого ти там сидиш, як сонна сова на сонці?

– Я Раде з Негушів. Мені не можна йти з монастиря.

– А я Гóрданка. Мені у ваш монастир не можна.

– Так монастир же чоловічий! А мене у ньому вчать.

– Учать, як бути чоловіком і воїном?

– І як воїном, і як чужими мовами говорити, читати й писати.

– А я вмію рахувати. Ввечері овець перераховую.

– Я навчу тебе буквам і читанню, якщо ти захочеш. А писати можна й на землі.

– Я б хотіла навчитись читати. Але ж тобі треба злізти з того каміння!

– Я злізу. Та спершу спитаю вчителя. Бо не хочу обманювати.

– А ти сказав, що не перелазитимеш?

– Казав владиці. А слово в мене чесне.

– Самому владиці? Але чесними треба бути з усіма.

– Владика перевіряє навчання і забороняє виходити.

– Мій тато і брати теж чесні. І я з ними. Вони теж мені забороняють багато що. Та завтра я ще прийду.

– І я завтра прийду, ввечері. І візьму довгу палицю, щоб писати на землі прямо з огорожі. Щоб чесно. * Раде ні в кого не питав ніякого дозволу. Простіше не порушувати вже наявних заборон і нікому нічого не казати. Йому так щемно-солодко було згадувати девойку Горданку, її тендітну постать, її вроду: гарне обличчя,

Проза

41

густі коси, стиглі чорні черешневі очі, сміливий тон розмови – вона була сама природність і гідність! Він постійно думав про неї, чекав побачення – і зразу мріяв про наступну зустріч. Горданка стала його прекрасною святковою таємницею. Вона хвилювала його набагато більше, ніж увесь поворот власної долі з цим навчанням у чорногорських монастирях. *** На початку літа 1826 року Радивоя перевезли в Успенський чоловічий монастир Савина, у східне передмістя Герцеґ-Нові. Місто з багатою історією свого підданства – приморське, розташоване на теплому північному березі широкої частини Боки Которської – затоки Ядранського моря. Монастир Савина, як і Цетінський монастир, відомий із ХV сторіччя, але Савина має і споруди з тих давніх часів та пізніший гарний білий храм під червоним дахом, зі стрункою дзвіницею. Тут учителем Радивоя був освічений монах у віці – Іосиф Тропóвич. У ризниці монастиря дотепер бережуть буквар1692 року з Московії, за яким учився Негош.

– Раде, ти маєш тут пройти курс математики, поглибити вивченняросійської та італійської мов й почати вчити німецьку мову та літературу європейських країн. І повинен навчитися в Которській затоці добре плавати й рибалити.

– Учителю, чи можна мені виходити з монастиря до однолітків? Я хочу навчати їх тому, що вже знаю.

– Краще хай вони приходять до тебе в монастир.

– Так вони ж іще не знають, що я тут є!

– Вони взнають про тебе, Раде! А буде час, про тебе взнають усі чорногорці. І, певно, люди з інших країн Європи і світу. * Боку Которську Раде бачив колись тільки зверху, з відрогів Ловчена. Тепер він вивчив її знизу, доходячи з монахами човном аж до вузької протоки, ширина якої сягає всього 300 м. Це перед другим, міжгірським розширенням Боки. Від ворожих суден протоку перекривали міцним кованим ланцюгом, звідки й чоловіча назва її – Вериге. Дістався Раде й Котора та його північного передмістя Доброти. Там ще до Негоша чорногорці єднались військово-політичною угодою з місцевими бокельцями, та через російського царя Олександра І втратили Боку. В Доброту хлопець потрапив після тривалої науки в монастирях Цетінському і Савина. Там жив добрий мудрий цілитель, який лікував людей молитвами і травами, а ще, – це суто чорногорський засіб, – гірськими приморськими краєвидами, самоцвітами вражень.

42

Лiтературний Чернiгiв

Треба зійти з Доброти, від підніжжя гір, де село Нижня Врача, покрученою кам’янистою стежкою, путаніцею, на полонину, до Верхньої Врачі, до її храму, і вернутися вниз. То фізична втома і захват від краси краєвидів, що відкриває подорожньому блакитний обшир Боки Которської в оточенні стрімких високих гір, зцілить його, зробить дужчим і здоровішим. Юний Раде і раніше любив бігати горами, захоплено вбираючи їхню красу, а тут уже усвідомив і належно оцінив силу краєвидів як ліків – не вибіркового, а загального зцілення тіла і душі.

– Наші гори – це природні фортеці проти ворогів і пасовища худобі, джерела здоров’я і втіхи для чорногорців. А чи готовий ти, Раде, стати до збройної оборони наших гір?

– Так, цілителю, готовий. Учителі й вояки навчили мене влучно стріляти з рушниці, і я вмію стріляти навіть із гармати. Я люблю і можу далеко ходити горами там, де вороги падають від виснаження.

– Ти вже кілька років, Раде, у навчанні, не в рідних Негушах, у різних наших монастирях. Де б ти хотів зараз бути?

– Я скучив за родиною і Негушами, та ще дужче хочу в Цетінє. Там є друг, за яким я дуже сумую.

– Радивою, ти так скрушно сказав; певно, це друг твого серця?

– Так, цілителю. Таїтись я ще не навчився. Я навчусь. *** Нарешті Цетінє, знайома стіна монастирського саду. 15-річний Раде вперше тут після тривалої відсутності – й журиться, не сміючи порушити заборону виходити з монастиря, щоб шукати ту, за ким уже кілька літ він так печалиться. Стежиною повз монастирський сад веде за собою кіз пастушок-підліток. Раде підкликав його, і він підійшов.

– Ти знаєш девойку Горданку?

– Вівчареву доньку Горданку знаю. Вона дуже гарна.

– Ти не приховуєш, що вона тобі подобається?

– Горданка багатьом подобається. А їй – тільки один.

– І хто такий щасливець?

– Ніхто не знає, та вона каже, що він є.

– Може, Горданка так розважається?

– Вона так захищає себе. А ще брати її захищають.

– Я повинен розшукати Горданку.

– А кому це треба і для чого?

– Про це я скажу тільки Горданці. Якщо знайду її.

– Я передам їй, що ти її шукаєш.

– Вона тобі небайдужа, а ти скажеш про когось іншого?

Проза

43

– Якщо Горданка жде цього, я порадую її.

– Схоже, ти вмієш бути її другом. Як звати тебе?

– Дрáган. Ти так розсудливо говориш.

– Я Радивоє. Був би в мене такий друг, я б ним дорожив.

– Який ти непростий. Що ти робиш у монастирі?

– Вчуся тут. Вивчаю мови, літературу, історію.

– А я пасу кіз. Ти такого друга хотів?

– Я пас овець на Ловчені. А що сам знаю, – навчив би.

– Так, може, й Горданку читати навчив ти?

– Я. Але те було давно, і ми давно не бачились.

– Ти випитуєш, а сам, мабуть, і є тим її одним?

– Я не лукавлю, та якби то був я! Але того не знаю.

– Цікава вийшла б наша дружба! Та обіцяне я передам.

– Дякую, Драгане. Ти справді гідний чесної дружби.

– Ти теж. Хлопець повів своїх кіз далі, а Раде замислився. Досі його другом був, мабуть, тільки маленький Пильо. Раде піклувався про нього, любив проводити з ним час на пасовищах. Пильо був допитливою дитиною, і Раде подобалося міркувати вголос у відповідь на його нехитрі запитання. Потім їх розлучили. Раде скучав за ним, може, навіть більше, ніж за іншими рідними, але прагнув зустрічі не з ним. Подумав про це – і стало незручно, навіть соромно, ніби допустив щось недостойне. А він лиш мріяв про свою святкову таємницю... Раде дивувався, як швидко він відкрився перед Драганом, як легко той випитав, – а Раде зізнався в тому, що так ретельно приховував від усіх. Не зумів зберегти свою тайну! А треба було зуміти, треба було вдати якусь вимушену зацікавленість, вигадати якусь неправду, – бо той хлопець теж до Горданки небайдужий. Але ж і Драган перед ним розкрився, теж зізнався. Як усе несподівано швидко відбулося! Яким довір’ям він пройнявся до хлопчини, не вбачаючи в ньому суперника! І Драган обіцяв передати. Він ніби зроду – чесний друг. А свято й тайна Горданки – не дружба! Радивою раптом стало жарко в сорочці-кошульї, він відтягнув комір, він готовий був кудись бігти... Та поряд був камінний мур. *** Драган ішов сумний і геть невтішний. Новий знайомець трохи його ошелешив. Таке розумне мислення в ровесника – досі не знане, ним іще не бачене. Гнітила своя власна недолугість.

44

Лiтературний Чернiгiв

Той монастирський його не образив. Навпаки, так несподівано відзначив: гідний дружби. Та Драган сам себе забракував: він же нічого майже не читав. Навчила Горданка читати і писати, сама книжки читала, а він – ні. Він слухав Горданку про те, що вона прочитала, він думав над усім тим, і немало, та сам читати не хотів, – бо лінувався. А з чого розум і таке мислення того хлопця? Від читання? Від думання над прочитаним? Чи те все у нього, може, прямо від природи, від батьків – і послано від Бога? Але і Драган висловив думки, свої, від себе. І побачив більше, ніж мовилось, і розумів думки грамотія. І сам його розвідав-розпізнав, – а той признався! То чим тоді він, Драго, засмутивсь? Що виявив таємного щасливця? Сам Драган те додумав, – не дурний. І грамотій звертавсь до нього, як до рівні. То хто і в чім печально недолугий? Обмовив Драго сам себе, –нізащо! Хіба за лінощі... А Горданці про Раде передасть. Вона зрадіє. Та з таких дівчачих свят – усі його печалі молодецькі... * Горданку побачив на гірському пасовищі біля Цетінє.

– Вітаю, Горданко! Той хлоп з монастиря для тебе має щось, тебе шукає і чекає!

– Невже Раде? Звідки ти взяв, Драгане?

– Говорив із ним біля стежки.

– А він сидів на кам’яній стіні?

– Сидів там і питав про тебе. Казав, скільки всього вчить. І звідти бачив мене наскрізь. Але і я його розгадав!

– Що ти розгадав?

– Що він навчив тебе читати. І що він і є «той один». Та сам він про те не знає. Тепер ти йому скажеш?

– Скажу, Драгане. Бо як він не знатиме, то вже й не шукатиме мене. А я боюся, що більше його не побачу.

– Яка ти ще дурненька, Горданко, все розказуєш...

– Так це ж тільки тобі, Драгане! А тобі я вірю.

– А ти думаєш, я радий таке чути? Я ж не кам’яний...

– Вибач, Драгане, не подумала. Я звикла, що ти завжди мене розумієш, а про тебе самого забула... Вибач. Майже три роки Горданка ждала цю чудесну новину: Раде повернувся, він її шукає і чекає! Яка прекрасна звістка, яке свято вона принесла!Це свято й Драган оцінив, не витримав – і вибухнув, сердега.

Проза

45

Він рідкісно відданий їй друг, вона так йому вдячна! Тяжко йому миритися з усім, а вона про те забуває... Яким став Раде за три роки? Невже він знову буде, як колись, терплячим, лагідним її навчителем? Спитати б Драгана, який той хлопець?

–Так знов байдужістю поранить йому душу. До вечора, – побачить все сама. * – Ти довго ждеш мене, Раде? Виріс, подорослішав...

– Довго: три роки. Яка ти стала гарна! Як принцеса! І це звичайне вбрання так пасує твоїй поставі! Ти красуня! Я ждав і сумнівався, та вдячний тобі, Горданко, що дочекався. І вдячний обов’язковому Драгану.

– Він надійний і добрий, з дитинства мене захищав.

– Таким і я його побачив. Друга такий не зрадить.

– А як ти це побачив? Ви ж не були знайомі.

– Горданко, поговоримо про тебе.

– А я хочу про тебе! Я так ждала твого приїзду!

– І я тебе пам’ятав і щодня думав про тебе.

– Справді щодня? Усі ці роки? Для чого це нам, Раде?

– Не знаю, Горданко. Та мені нарешті так радісно! Я так мріяв про нашу зустріч, стільки думок перебрав... Я хочу обняти тебе...

– Але це, мабуть, гріх. Тато мене суворо застерігав. А брати пильнують, навіть із ким я розмовляю.

– Хіба так можна? Ти ж не в полоні у них.

– Не в полоні, а довіряють вони тільки Драгану. Тобі теж довіряли б.

– Може, вас познайомити?

– Не треба, Горданко. Не питають, як не знають.

– Ти й завтра прийдеш? Мені лячно, що ми більше не побачимось. Ще не повірилось, що наша зустріч – правда.

– Ходитиму щовечора. Якби тільки не заборонили. Їхні руки й погляди сплелися. Горданка плакала. *** У Цетінському монастирі в 1828–1830 роках учителем Радивоя Томова був секретар владики Петара Симеон Мілутинович – сербський письменник-романтик, драматург, історик, мандрівник і вчений. Це був кращий учитель із усіх монастирських учителів Раде. Він навчав його історії Балкан та іноземним мовам (російської, французької, італійської), передавав йому бойове і спортивне мистецтво, знайомив із поетичною дидактикою та будив бруньки власної поетичної творчості учня. Свої навчальні заняття Мілутинович проводив як Аристотелів

46

Лiтературний Чернiгiв

учитель Платон – у прогулянках садом. Раде був здібним і кмітливим учнем, вправним зі зброєю, допитливим із книжками і ліричним у почуттях. Йому легко давалося навчання, він боготворив рідну природу і гарно про неї писав. Та успішність Раде і те,що він ріс достойним сином свого краю, свого чорногорського народу, вчителя-серба тішили чомусь не дуже. Остаточно це з’ясувалося пізніше, після обрання Раде духовним очільником чорногорців. Схоже, вчитель розумів більшу обдарованість і вищу покликаність свого юного учня – і заздрив йому, таємно ревнував його, обранця іншого народу, до явно яскравішої долі.

– Раде, чарівність природи – божественна, як і сутність людини. Тоді хіба важлива наша народна належність, серби ми чи чорногорці?

– Так, учителю, в красі природи й фізичній досконалості людини – Божа воля. Але ж і народи світу – це Божі творіння. Тому кожен народ має берегти своє Господнє благословення, свою особливу історичну окремістьі незалежний шлях.

– Але терени Сербії та Црной Гори, як і мови сербів і чорногорців, близькі своєю природою. Це сам Бог нас поєднав, зблизив наші народи.З народами Хорватії, Боснії, Словенії, Македонії – теж.

– Так, учителю, природа наших країв спільна – динарська, і мови наших народів дуже спільні, найближчі, мабуть, зі слов’янських. Це все створив Бог, а нам усе це спадкувати – й берегти. Не міняти, не брати собі чиїсь уподобання, а берегти свої.

– Твій майбутній обов’язок, Раде, – утримувати спокій і владу Црной Гори, світську і церковну. Що – найбільша завада в цьому, на твій погляд, і як те здолати?

– Головна біда чорногорців – внутрішня міжродова ворожнеча. Її подолаємо в боротьбі зі спільними зовнішніми ворогами – османами на півдні й австрійцями при морі.

– Клин клином вибивають. А чим тоді втішитись?

– Вашою поемою «Сербіянка», вчителю. Люди втішаться зодчеством, поезією та піснями. А ще красою природи і людини. Природу треба берегти, а людину і народ поважати. Поважати – це давати кожному самому обирати свій шлях.

– Що ж, Раде, у свої шістнадцять головне ти вже збагнув. А за правими думками мають бути й гідні вчинки. * Після таких діалогів-диспутів у Раде залишався тяжкий осад на душі. Вчитель його ніби підтримував, хвалив за правильні думки, але ж Раде бачив, розумів, що це робиться не щиро. Надто неприховано Мілутино-

Проза

47

вич уболівав за сербство, щоб радіти патріотичним переконанням свого вихованця-чорногорця. Розвіяти ту гризоту Раде не мав із ким. Владиці таке казати – мов доносити на вчителя. Так ті сумніви в хлопцеві й тліли. Та він добув із них певну науку собі, ще одну цінну чесноту: не лукав, бо так усе видно! * Літо 1830 року 16-річний Радивоє провів у Цетінському монастирі. В покоях правителя відбулась його бесіда з хворим уже владикою Петаром.

– Ми давно не бачились, Раде. Раніше, поговоривши з тобою, я мав підстави сказати тобі: ти виріс. Ішлось і про твій зріст, і про розумові набутки. Тепер хочу сказати тобі: ти змужнів. Як це бачиш ти сам?

– Владико, навчання і підготовка вашого наступника, знання й вимогливість учителів і вікова природа чоловіка іншого не допускають. Потреба поглибити освіту поведе мене у ближчі європейські, не в російські університети: бо далеко і дорого. Црна Гора постійно обороняється, її дипломатам потрібна більша інформованість і вправність. А приклад очільника, відданого народові, – це ви, владико.

– Ти згадав природу чоловіка, Раде...

– Думаю, ви знаєте про моє кохання [зітхнув]. Ми познайомилисьіще дітьми, бачились рідко, була тривала розлука, – а наші почуття лише росли. Але заборон я не порушував, безчесних вчинків не допустив. Свій обов’язок вашого наступника пам’ятаю – і виконаю.

– Ти справді змужнів, Радивою, мислиш і мовиш зріло й достойно! Вибравши тебе і такий жорсткий вишкіл, я не схибив. Сподіваюсь, Господь уже благословив тебе на твій нелегкий жертовний шлях. *** Того літа 1830 року затяжна хвороба 83-річного владики Петара не давала спокою тим, кого конозила влада і гризли політичні впливи в Чорногорії. Таким був близький земляк владики, теж негушець, чорногорський губернатор В. Радонич. Губернаторство Црной Гори існувало з 1717 року, було переважно реакційне і зрадливе, ніяк не патріотичне. Виникло воно через 20 років після утвердження в духовних правителях краю роду Петровичів із племені негушів, яке жило під Ловченом. А світську владу мав уособлювати спадкоємний старійшина Катунської нахії, теж негушець, за спадковим званням чина чорногорської армії у його роду – гувернадур, пізніше названий губернатором. І хоч світська влада в Чорногорії залишалася

48

Лiтературний Чернiгiв

традиційно слабкою, її черговий представник, сучасник владики Петара губернатор Радонич ціною плазувальної зради мріяв зміцнити свій статус під час послаблення фізичного стану правителя. І от гувернадур Радонич звітує перед своїми потенційними союзниками, австрійськими дипломатами і військовими в Которі, в консульстві Австрії.

– Церковний очільник Чорногорії митрополит Петар Петрович старіє і дедалі більше втрачає реальну владу. Це відкриває нові можливості посилення в Чорногорії світської влади губернатора. А в час природної зміни церковних очільників треба скористатися нагодою і взагалі відсторонити рід Петровичів, а з ним і вплив Росії, від влади в Чорногорії. Консул Австрії в Которі: – Заради такої мети варто підтримати Чорногорію як союзну, підлеглу Австрії державу! Тим більше, що вона вже має свого главу: губернатора Радонича. Радонич церемонно кланяється: спільна угода губернаторства з австрійцями змалювалася (зрада Црной Гори її губернатором відбулася). *** 31 жовтня 1830 року митрополита Петара не стало. Попри опір і зусилля губернатора Радонича з прибічниками, впливові священики Црной Гори й очільники родів племен більшістю голосів свого зібрання в Цетінському монастирі підтвердили право Радивоя Томова, якому наступного дня виповнювалося 17 років, на обрання владикою. Так заповів чорногорцям їхній покійний очільник Петар. Зібрання відрядило посланців по молодого наступника владики. Його знайшли в монастирській бібліотеці. Реакція обранця була несподівана: не обізвавшись на почуте, він зірвався з місця, вибіг у сад і там зник. Вчитель Радивоя заспокоїв посланців: Раде зрілий і свідомий, опам’ятавшись, повернеться. Вчитель догадувався, де Раде. Тяжко зітхнув, та про це нічого не сказав. *** На західній окраїні Цетінє, в кучі батьків Горданки, в родинній чинбарні мати зі старшими дітьми вичиняла овечі шкури. Горданка, явно схожа на матір, вирізнялася тонкою юною вродою, тендітною поставою точеного тіла. Того ніяк не приховував простий буденний одяг. Несподівана поява гожого молодика, гарно вдягнутого і схвильованого до нестямності, справила сильне враження. Гість був явно особливий; і причина, певно, теж. Сполотніла Горданка відразу відчула біду, неминучу й невідступну.

Проза

49

Раде звернувся до мами, господині: – Молім, дозвольте попрощатися з Горданкою! Як рвалось його серце на шматки, як билося пташкою і помирало її серце, – було видно тільки їм. Горданка жахалась майбуття. І воно постало чорним днем цього невідворотного прощання. Закохані не усвідомлювали, що вони на виду в усієї родини, а від того драматизм події був непередаваним.

– Горданко, кохана моя Горданко! Нам щастя не судилося з тобою! Наших побачень рясно не було, а це – останнє, більше їх не буде! Я мушу прийняти сан і чернецтво. Далі замість особистого – державне і церковне. Мені не можна одружитись. Мені не можна тебе кохати, Горданко!

– Я знала, відчувала, що тобі не пара. Я ж не панна, – пастушка, проста. На чудо сподівалася. Його не сталось.

– Ти чарівніша княжни і я б ніколи тебе не зрадив! Якби ж ти для мене, якби ми могли побратися... Та я вдячний тобі за щастя й муку згадувати тебе, мріяти про тебе в ці кілька наших радісно-печальних років. Нащо доля нас звела, таких незрілих? Нащо я відкрив для себе свято бачити твою ясну красу, милуватись постаттю, рисами і рухами твоїми? Ти ж гарна й досконала, як світанок, ти чесна й праведна, як горнє джерело! Ти справжня й чарівна, мов оленятко! Він обняв її – зомліла у його обіймах. Він цілував її, безпомічну й прекрасну, востаннє цілував, вдивляючись у дорогий образ, блідий і витончений, янгольськи пречистий і невинний. Він плакав від безсилля щось змінити. Роковане – чи зміниш? Долю ж – вибрав... Свідомість поверталася – і зраджувала їй. Горданка бачила його доросле вродливе обличчя, таке рідне, таке ще близьке, так несподівано зарошене сльозами. Вона не могла повірити, що це не її жахливий сон, що ця страта справді відбувається з ними обома – і з коханням їхнім непочатим...

– Що ж ти накоїв, Раде-Радивою? Як нам далі поодинці бути? Як мені тепер без тебе жити? І нащо жити, як тебе у моєму житті вже не буде? Ти ж був для мене сонцем, світом був, усім!

– Пробач мені, що я піддавсь, посмів, у тебе закохався без надії! Пробач мені невідповідь твоєму почуттю. Трагедія – обірване кохання. Ми лишимось живі, а в наших душах – вбите щастя... Прошу тебе, за Драгана виходь. Він сильний, добрий, дуже тебе любить. І ти його полюбиш, і народиш йому діточок. Мене ж – пробач, якщо це можливо. Та в сон прийди до мене, хоч приснися! Тепер моїми будуть тільки сни. А потім, якщо зможеш, – то забудь... Відтоді в цих двох свят – лише минуле.

Лiтературний Чернiгiв

50

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,.=“ĉ Šj`)

ЕТЮДИ СВІТЛО ЗАБУТОГО СОНЦЯ Ще в росі і вишня, й алича вся. Пахне матіола по ночах. Я з тобою, літо, попрощався… Чом же ти вертаєшся у снах? Михайлол КУШНІРЕНКО

Наснився мамин лист – і я плакав, цілуючи конверт. Трохи кривуваті, незграбні, невміло виписані літери чорніли перед моїми очима: «Здрастуй, сину. Ти писав, що привезти, то нічого не треба, у мене все є. Я назбирала ягід і не знаю, що з ними робити. Обіцяв, що у неділю будеш, а не приїхав. Забув? Напиши, коли тебе ждати… Мама». «Не забув, ні. Я завжди думаю про вас, мамо… – говорив розчулено чи то в сні, чи на яву. Шкодую, що ніколи не записував своїх думок, які єднали мене з вами, не розповідав про себе, а так хочеться, бо надто

Проза

51

важко часом буває. Неймовірно важко. Ні, я не падаю в розпач. Я сміюся буває. Навіть іншим людям розвіюю сум, – то простіше. Але як все-таки влаштовано світ! Аби ви тільки знали, як часом хотілося припасти до ваших шорстких від праці долонь і …виплакатися. Спочити душею. Але цього я не смів. І так уже перевтомлена ваша душа була всілякими болями, а ще я принесу вам свої. Мамо, рідна, я б кинув усе, полетів би на крилах до вас, але не можна було. І тепер тільки біль. Мені соромно, що інколи дещо приховував від вас... Боявся зворушити вашу душу. Хотів, щоб ви вірили в моє нелегке щастя. Тому свої негаразди ховав у собі. Я хочу до вас, мамо. Моє життя, це замкнуте коло проблем, яке розірвати не можу, ніби сон, що нескінченно повторюється, і прокинутись не сила. Я стомився, моторошно і важко мені тут серед засилля машин, де їх стає все більше і більше. Їх неймовірна сила на дорогах, у парках, на тротуарах, немов та саранча, своїми смердючими спинами заслоняють світ. Я потерпаю від їхнього шаленства, задихаюсь від гулу двигунів, пилу, чадного газу. Де будинки ховають від мене небо, сонце, забирають мій простір, тиснуть на мене залізобетонні стіни, тримають у цупких обіймах, наче в кайданах. Я залишу це надокучливе бридке місто, де всі ходять у масках, ховаючи своє лицемірство, лиходійство, де все перебрехане, зраджене, де блукають злодії, вбивці і ґвалтівники. Я хочу у світ сонця, чистого серця, де голубе безмежне небо над тобою і зорі, як очі, які гріють душу до сьомих глибин». І вже йду до матері, туди, де вперше побачив цей загадковий світ, мене пам’ять веде. Не йду, а лечу, ледь торкаюся землі. Замість рук, ніби крила. Хвилююся, відчуваю, як радість переповнює серце. Але що це, ніби все знайоме, близьке, а між тим уже інше, не таке привабливе, а то й зовсім незнане. Перші почорнілі будівлі , що вже без вікон, осунулися до землі, сховалися у густій кроні, ніби від сорому. І вулиця, присипана пожовклим листям, самотня, наче притомлена молодиця, принишкла в зажурі. Ніхто на ній не з’являється. Люди покинули її, не топчуть більше, покинули й свої причепурені біленькі оселі, і пішли на край села на вічний відпочинок після важкої праці. Їх немає, ніхто мене не зустрічає, однак бачу, як їхні заклопотані постаті снують у надвечір’ї, повернувшись з колгоспного поля. Перед моїми очима їхні обличчя – веселі і сумні. Деякі надто сумні і зболені. Навіть чую поодинокі голоси дорослих, хлопців і дівчат, що збиралися вечорами біля старенької хати, яку комуністи відняли у «куркуля» і назвали її клубом, та співали пісні до півночі, чую сміх дітей, з якими я разом бігав до школи, бешкетував на перервах. Той сміх, той спів, від якого дух захоплює, відлунює десь

52

Лiтературний Чернiгiв

у голосі пташки, яка, певно, радіє мені, чи то у подиху вітру, що причаївся у молодих вербах. Ось і клуб той на цвинтарі, побіля школи. Стіни обідрані, двері навстіж, і гомін, на диво, чути. У дощатому коридорі тиснуться односельці – обличчя знайомі, але конкретно, хто саме, не можу вирізнити. Всередині набилося повно людей, сидять і стоять, бо порожніх місць уже немає. Всі збуджені, рухливі, штовхають одне одного, щоб далі пропхатися. Обличчя засмаглі, аж почорнілі, помітно стомлені. На плечах чоловіків сірі піджаки, вигорілі на сонці, помітно пожмакані, на ногах – гумові чоботи. Певно, прямо з поля завітали. Жінки більш причепурені, на них святкові блузи, на головах барвисті хустини. Дівчата в ситцевих платтячках соромливо тиснуться одна до одної під стіною. «Так ось вони де зібралися, значить не всі пішли на край села… Бачу на сцені стіл, покритий червоним простирадлом, яке звисає до самої до підлоги. З таким же червоним обличчям і випнутим животом сидить за ним чоловічок у мундирі (він його ніколи не скидав) і раз по раз стукає олівцем, прагне вгамувати паству. То керівник, пізнаю його відразу по припухлим очах, які ніколи не дивилися на людей. Має щось казати. Я знаю, що він буде говорити. Про низькі надої молока, безлад на фермі, крадіжки та п’янки». Чую розмову: «І ти прийшла?» «Та покинула все, прибігла з поля, то не встигла попоратися. Кажуть, кіно покажуть ловке». Шукаю серед присутніх очі одні-єдині, що світяться синьо, немов цвітуть блавати в житі, але марно. Хтось помічає і каже: «А її тут нема. Уже пішла…» Куди пішла, – думаю стривожено, нараз усвідомлюю: на край села… І знову переді мною самотня вулиця, обабіч інший клуб, начебто розкішніший, швидше схожий на будинок культури, але, залишений людьми, принишк в оточенні дерев, осунувся, наче вріс у землю чи то присів перепочити. Тут й інша притулилася споруда, в якій уже ні вікон, ні дверей. То колишня колгоспна контора. Кілька хаток у бур’яні, похилених, ошарпаних вітрами. І ніде жодної душі, не чути собак, не видно котів. Ось місток, під яким завжди сочився струмок, ледь тримається, над ним старезні верби, товстючі, незграбні, схилилися, попадали одна на одну. Дивлюсь на них і на душі так прикро, не можу збагнути, що то з ними сталося, адже, коли я тут бігав босоніж, були вони зеленокосі, стрункі. І стежечка, що вела за містком до річки Снов і, по якій я любив ходити, заросла, луки, ген аж до лісу, вигоріли, рудка висохла, зник вільховий гайок і ліщина. Нема того, що лишилося в серці, але ж бачу чи то уві сні, чи в пам’яті ту теплу росяну стежечку, що вела на квітучі луки. Я йду по ній і бачу,

Проза

53

як світяться рудки і озерця, мліють під потоками липневого сонця. Принишкли птахи, тільки десь високо ніби озивається жайворон. Удалині – стоги сіна, копиці, які дітвора кіньми стягує докупи. Далі лежать покоси, чути голоси, то жінки в білих хустинах гребуть сіно. Зеленіє отава, і деінде горить каштановим цвітом верболіз. І тінь моя між ними. Світ мені цей такий милий – і небо високе, де пливуть бузкові хмарини, і сонце ласкаве, що дивиться мені лагідно в очі, як мати. Минаю якось миттєво непрохідне урочище Вишарище, ліс, де стоїть прохолода, навіть не помічаю. Біля річки кілька хлопчаків купаються, пірнають з крутого берега у воду. І я стрибаю, пливу, але відчуваю, що вода мене засмоктує, тягне вниз, на дно. Гребу чимдуж, але не рухаюсь, тону, нараз опиняюсь під водою і вже не усвідомлюю, що зі мною діється. Тільки чую, як невідома рука, можливо, Господня, цупко бере мене за волосся. Якась хвилина – і я лежу на березі і чогось важко дихаю. Одкриваю очі – наді мною хлопці. «Ти чого ж лізеш, коли не вмієш плавати. Тут яма», – один з них каже. І я розумію, що це мій рятівник. Нарешті заходжу на материне обійстя, у двір, якого по суті немає, бо й паркан давно упав, ні воріт, ні хвіртки, де стояла наша хата, тільки горбик землі, на якому росте бузок та шипшина. Довкола вишні молоді, що виросли без мене. Не видно ні берези, ні дуба, який слугував маяком для мене, коли повертався вночі з в’язанкою соломи додому. Проте бачу все – і рундук, і сінешні двері, повітку, притулену до сінець, під якою лежить купа не рубаних вільшин і верболозу, що навозив санчатами взимку. І мати у синій рясній спідниці, яка, трохи зігнувшись, порається біля хліва. Щось мені каже, але я не чую, бо в руках тримаю книжку. Надворі тихо, тепло, сонце висить над сусідською хатою червоне, наче вогнище хтось запалив. Хата зсілася, у вікнах шибки, вибиті осколками від двох снарядів, що впали під час війни зовсім поруч, затулені ганчірками. На стежці, що біжить від хати у низок, цвітуть соняхи, по городу – маки… Дивлюсь на околицю розгублено – не пізнаю. Тут немає вже кремезного осокора, під яким я ховався від дощу, а він шелестів м’яко, підставляючи свої груди під його лагідні краплі, не бачу кущів калини, стежок, які перепліталися і бігли в різні боки. Скрізь густа висока трава, яку вже ніхто кілька років не косить. Зовсім близько озивається пташка, здається хоче сказати щось мені, але що саме – не знаю. Певно, радіє цій зустрічі, бо ці трави давно вже не топтала тут людська нога. Чую, що верболіз і трави шепчуть якісь слова. Говорять про мене? І вітер поміж них перетворюється на птаха, на мить ніби заплутується у верболозі, відтак пролітає мимо, грається: холодить мені ноги, дружньо обіймає плечі, цілує в обличчя. Значить той світ кольоровий, невимовно світ-

Лiтературний Чернiгiв

54

лий, що відсунувся у минуле, нікуди не зник, бо пізнав мою подобу. Він не міраж. Ось він поруч зі мною. Випурхнув з моєї пам’яті уві сні і закружляв, засвітився так яскраво, виразно, що серце моє розцвіло. Сідаю у високу траву, дивлюсь туди, де за густими вербами проглядається край села. В душі бринить якась зворушлива, не знайома досі мені мелодія. Там на цвинтарі, де зібралися всі односельці, друзі – мої ровесники на вічний спочинок, чекає на мене мати. Іду повільно туди, наче несу важкий тягар. Похилена хвіртка – і стежечка між металевих хрестів, у яких, здається, гуде тужно вітер. Ось дубок, який посадив тоді відразу. Такий виріс стрункий, і калина зачервоніла… Припадаю вустами до дерев’яного хреста, що вже почорнів – у грудях бракне повітря: «Мамо, я прийшов, біля вас, ви чуєте мій голос… Я завжди казав вам, що щасливий (бо вірив у це), але моє щастя нелегке. Боляче мені часом з людьми, яких пізнаю. Зараз усе більше відчуваю, що нам мало було дано на цій землі бути разом. Більше розлук, а ніж стріч, які були надто короткі. І так мені хочеться сягнути вашої простоти! Не знаю, як мені донести людям вашу любов до природи, до праці, в якій ви знаходили втіху, вашу журбу в самоті. Хоча ви завжди переді мною – усміхнені, радісні. І такими залишитесь. Я люблю вас, мамо, безмежно і страшенно болить, що тепер уже не можу передати вам свої синівські почуття. Не печальтесь, я не покину вас, завжди буду поруч…» Сідаю біля могили, ніби біля рідного дому. Надворі вечоріє, тихий морок, мов смуток, пливе над селом, осідає на кладовище, і небо прозоре поволі засвічує зорі – людські душі, що розсіюють для нас, сущих, темряву ночі.

ВІДЛЮДЬКО У невеликій кімнатці, розміром чотири на п’ять, яка слугувала мені за художню майстерню, а часом і житло, було одне віконце, що виходило на схід. Я підійшов до нього, стояв і дивився, як у вікнах протилежних будинків догорало вечірнє небо. Нараз двері прочинилися. Вона зайшла до майстерні раптово. Її надзвичайно барвиста усмішка спалахнула і згасла. «Надя?!» – не то що зрадів, більше сполошився, бо ніяк не чекав. Раніше таке осяяння обличчя дівчини було осяянням душі моєї. Не знаю чому, але я вірив тоді в те, що вона народилася і явилася перед мене саме для того, аби до божевілля полонити моє серце, думки. Зараз такі відчуття дещо відступили, щось змінилося в мені останнім часом.

Проза

55

Вона спинилася біля вікна, я – біля мольберта. У кімнату вже проникли легкі сутінки.

– Над чим працюєш? – спитала. Я промовчав. Не хотів поки що наперед (ніколи не роблю цього) розголошувати надзвичайно важливий для мене задум, над яким почав працювати. Маю намір створити сюжетну картину про юних героїв, студентів, що вступили в нерівний бій під Крутами з московською ордою. Ідея якось раптово з’явилася, тоді, як побував на Аскольдовій могилі, і тримає в полоні уже не один день. Хоча до великого полотна ще не приступав. Є тільки уявлення про передній план, де має відбуватися бій, в голові роїться маса композицій, є замальовки, етюди. Хвилини творчості – то найвища насолода для душі. Останнім часом мене щодня мучить одна думка: як бути? Розумію, когось не можна обманути. Обманює людина перш за все себе. Тоді, коли вона була менше прихильна до мене, то було важко на душі, часом сумно. Але я був щасливий. Моє серце завмирало від радості стріч. Я чекав її щохвилини. Ми блукали лісом, містом. Губили час, напрямки, стежки. Сміялися і раділи з того. Нас єднала непідробна щирість почувань. Вона дивувалася, чому я не хочу йти в гості до наших спільних знайомих разом. Я боявся. По щирості боявся, аби люди не обікрали святості наших почувань. Я чимось жив, чогось прагнув. А тепер… А тепер я нітрохи не заздрю їй у тім, що вона мене кохає. Я покинув би її, мені зараз однак. Відчуваю, що краще бути одному. Інколи думаю, що, може, я такий собі відлюдько. Мене рідко стомлює самота. Чим більше я залишаюся сам із собою, тим більше прагну усамітнення. Хочеться робити справді щось значне. І коли робота полонить мої думки, я почуваю себе впевненим і щасливим. І тоді згорав би до самозабуття. Особливо, коли плоди праці вочевидь. Звідси напевно починається любов. Любов – це теж рабство, але рабство добровільне, пута його невидимі. Це рабство матеріальне, проте любов позбавляє рабських пут душу людську. І тому таке рабство не відчутне. А якщо рахувати, що все, що з нами відбувається, є ілюзорним, то і рабство є теж умовновідносним. Я подумав, що покинув би її, та чи маю я на це право. Нам так мало відміряно в цьому світі. Вона приносила мені теплом наповнені хвилини, які й досі підносять мою душу до високості, коли малюю її з натури. І я буду щасливий тепер, якщо зможу їй принести хоч краплю того багатства, яким вона несвідомо обдарувала мене. Я поставив на мольберт заґрунтований картон, підсунув ближче до себе фарби і пензлі.

56

Лiтературний Чернiгiв

– Надю, стань, будь-ласка, так, щоб я бачив тебе у напівпрофіль, – озвався до неї. Наніс легкі контури її обличчя, яке уже міг це зробити і по пам’яті, її пшеничного волосся, що плавно лягало на оголені плечі. Запанували хвилини творчості. Свіжі мазки фарб творили живий погляд очей дівчини, в яких світилася ледь помітна посмішка.

– Розкажи мені що-небудь, – озвалась нарешті вона.

– Що саме?

– Ну що-небудь. Як у тебе з роботою? Про творчість.

– Все добре. Працюю. Знову запала мовчанка.

– По телефону ти говорила, що маєш мені щось розказати, – кажу.

– То так завжди: коли тебе немає поруч. Я так багато хочу тобі сказати. А зустріну – і всі слова розсипаються. Жодного не знайду. Скажи, тобі було коли тяжко?

– Напевно, так. А чому ти це запитала?

– Просто мене часом лякає моя самотність.

– Тоді частіше ходи на Вал, – усміхнувся і враз зніяковів. Видалося ніби, що не щира посмішка.

– У тому натовпі я почуваю себе ще більш самітньою. А ти в собі відчував самоту?

– Так, але самота ніколи не мучила і не жахала мене, навпаки – збагачувала. Щоправда, в самоті я не сам – зі мною думки і мрії.

– Я так не вмію. Скажи, чому ти останнім часом ховаєш від мене очі?

– Не розумію, нащо маю їх ховати.

– Я не про зараз. Ми так рідко зустрічаємося… Ти не хотів би кудись поїхати, відпочити? Днями не виходиш з майстерні, – враз спитала Надя.

– Світ не десь, а довкола. Він один. Він у мені, і я в ньому, як промінець сонця у вранішній росі. Ось мій світ, – показав я на стоси картин, що стояли в кутку майстерні. Мій відпочинок – це праця. – Далі глянув на неї: – Не будь така сувора. Ось посміхнись куточками губ, як ти вмієш. Люблю твою невимушену природну посмішку, яка збудила в моєму серці багато років тому щось надзвичайно хвилююче. Ось так! – мовив задоволено. Зробив ще кілька обережних мазків, додав світла. Відтак поклав дощечку, що слугувала мені за палітру, і пензля на ослінчик. І відступився від полотна. Переді мною постали дві жінки, схожі одна на одну, як дві краплі води, яких сам створив давно у своїй уяві і зболеному серці.

Проза

57

Підступився знову до етюду.

– Я стомилася, – озвалася Надя.

– Ну йди глянь. Подобається? – спитав. Вона поклала руку на моє плече. Легкі доторки пальців пестили мої скроні. Легенько торкнувся її палких вуст, підборіддя, шиї.

– Хороший мій, я не за цим до тебе приходжу… – прошепотіла вона. Її гнучка постава міцно притислася до моєї. Гаряче полум’я дихнуло в обличчя, вмить хитнулося і закружляло світло в майстерні ніби віхола. Десь дзенькнуло, начебто шибка, містом прокотилося срібне відлуння. І ніби спалахнув весь світ. То блискавка. Озвався грім, за вікном зашелестіло листя клена. Ми вийшли з майстерні. Надворі вчувалася прохолода, накрапував теплий дощ.

– Проведеш мене трішки?

– Ні. Вибач.

– Ми побачимось ще?

– Для чого?

– Сходимо в кіно чи театр.

– Не маю часу, Надю. Те, що я задумав намалювати, є для мене найважливішою справою. Воно захоплює, надихає. Це вкрай важливіше для мене від будь-яких розваг. Надя враз принишкла, відтак повернулась обличчям до мене, очі спалахнули неймовірним блиском чи то від розгубленості, чи образи: – Ти змінився, Ігорю. Збайдужів, усамітнився… Живеш в якомусь полоні ілюзій. Тільки творча праця, праця… Вона не дає повноти щастя. Мусиш мати близьку людину, яка б розуміла тебе, завжди була поруч. Знаю, що ти не одружишся зі мною ніколи. А я, повір, не можу так жити… Я хочу бачити тебе щодня, бути з тобою. Я люблю тебе… – промовила з помітним болем. На якусь мить завагалася, нараз швидко пішла від мене. Я дивився їй услід і не відчував, а, може, не хотів відчувати, перед нею якоїсь вини за свою поведінку. Хоч розумів, що мав би поступити по-іншому, сказати їй теплі і щирі слова, щоб і тіні не було похмурості на її обличчі. Адже не раз собі ставив завдання: говорити при зустрічах з людьми тільки приємне, дарувати посмішку їм, незважаючи на стан душі. Але цього разу зробити це було несила. Бо те, що я відчував раніше, кудись зникло, розвіялося в моєму серці. І це не мучило. Я прагнув самотності. І ні до чого не хотів змушувати себе. Бо жахливо, коли розум ув’язнює серце.