«Літературний Чернігів», 4 (104), 2023 рік

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 4 (104)

жовтень-грудень 2023

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Станіслав НОВИЦЬКИЙ Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2023-2024 роки

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Володимир Невесенко. Пам’яті жертв Голодомору. Поезія. . . . . . . . 3 Василь Бондар. Цифри гріють. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Станіслав Новицький. Із молитовника осені. Поезія. . . . . . . . . . . .22 Валентина Михайленко. Хазяйська дочка. Оповідання . . . . . . . . . .32 Аліна Шевченко. Пісня дощу і любови. Поезія. Два дощі. Новела . . .39 Вікторія Косяк. На повні груди. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . .48 Тетяна Таланцева. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .52 Микола Істин. Докласти свій день. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . .57 Михайло Сушко. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .65 Петро Вірин (Мельник). Містичний детектив. . . . . . . . . . . . . . .70 ІСТОРІЯ Сергій Манукян. Бомба і формули. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .77 ЕПІСТОЛЯРНА СПАДЩИНА Петро Сорока. Листи до Євгена Барана . . . . . . . . . . . . . . . . . . .86 ОЗНАКИ ЧАСУ Осмир Магура. Синергія просвіти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 ЮВІЛЕЇ Микола Гринь. Дмитро з «батальйону молодих і завзятих»... . . . . . 113 Анатолій Шкуліпа. А час, як вітер, листям шелестить. . . . . . . . . . 122 ВІДГОМІН ГОЛОДОМОРУ 33 Марія Саричева (Бодянська). Сім’я родом із 33-го . . . . . . . . . . . 129 З НЕДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ Олександр Олійник. Чернігів – Алтай: спілкування через римування . 141 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. Козацькому роду нема переводу. . . . . . . . 145 Михась Ткач. Зберегти душу в чистоті – то святе. . . . . . . . . . . . . 150 Григорій Солодаренко. Книжка незабутніх патріотичних розповідей . 154 Людмила Студьонова. Приватна думка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161 ГУМОР Валерій Демченко. Ціна душі. Гумор. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170 Лариса Ткач. Гумор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173

Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI b%ã%ą,ä,! mebeqemjn

Народився в 1963 році на Сумщині в с. Октябрське Путивльського району (зараз с. Зарічне Конотопського району). Навчався в Путивльській школіінтернаті. В 1982 році закінчив Київський топографічний технікум. Працював топографом в експедиції №244, в землевпорядних підприємствах та в ТОВ «Українська геодезична компанія». Твори друкувалися в місцевих періодичних виданнях, колективних збірках та альманахах. Автор поетичної збірки «Від смеркання до війни». Член обласного літературно-мистецького клубу «Грань» м. Суми.

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ I Було це в недільну днину, ще й празник – хоч в клуб рядись... Взяв батько свою торбину і мовчки зібравсь кудись. Здригнулись похилі плечі: Вернуся, мов, пообід... Ми нишком ізлізли з печі, дивилися сумно вслід. Не взяла б його там змора та горя б не додалось... Ось явиться він вже скоро і нам принесе чогось...

Лiтературний Чернiгiв

4 Тихенько спадала сутінь, і в хаті, як у труні. Під піччю – соломи скрутень, із дров – лиш тріски одні. Понура сиділа мати, дивилася у вікно. Димився чавун бокатий, закутаний у сукно. І щось завивало в бодні, де сала давно катма. І ми все такі ж голодні, а батька іще нема. Стелився туман над долом, губились в імлі хати, а батько блукав околом з надією щось знайти. Аж тут – за труди віддяка – гніздечко вплелося в мох, а одаль лежав собака, що від голодухи здох. І мухи над ним роїлись, і черви із’їли ніс... Ото ми тоді наїлись, як батько його приніс.

II А те дитя іще в колисці, А вже його нема... Антоніна Листопад Миготить пломінець в бляшанці, за вікном десь кричать сичі. Квола дівчинка в колисанці, троє хлопчиків на печі. Жінка миску в руках тримає, щось вимішує із харчів...

Поезія

5 А хазяїна вже немає, скоро місяць як опочив. Діти кубляться, мов звірятка, ждуть, чи матінка щось спряже. І не плаче уже малятко, і не дриґається уже. Що відповісти очам діточим? І сама упаде ось-ось... «Мамо... Мамо... Ми їсти хочем. Дайте їстоньки нам чогось...». Тільки й мовила для утішки: «Спить Тетянка, і ви вже спіть. Потерпіть, мої любі, трішки, хоч до раночку потерпіть. Скоро, скоро уже світання, злинуть янголи з вишини... Як помре вночі наша Таня, то насмажимо свіжини...».

III ...А діти вмирали тихо – на свято Усіх Святих. Не чулось у хаті сміху, і стогін уже затих. Лиш мати молилась: «Боже, прости, що просить прийшлось. Із всього, що дати можеш, дай діточкам хоч чогось. Собі не прошу – не треба. Я грішна... Прости, прости... Нічого мені – для себе, для діточок – щоб спасти...».

Лiтературний Чернiгiв

6 А хмари на небосхилі багріли, мов у крові. І діти уже безсилі конали ледь-ледь живі. Лиш мати молилась: «Боже Всевишній Ти наш єси! – Як я вже на те не згожа, то Ти їх – молю – спаси. Собі не прошу нічого – мені оцей хрест нести... Дай тільки – скоріш якмога – щось діткам – щоб їх спасти...». А діти вмирали тихо – ні рухів, ні слів, ні сліз. Вповзало безжальне лихо, і страх невблаганно ліз. Лиш мати молилась: «Боже, озвись на мої чуття... Як дав їм родитись, може даси і прожить життя. Собі не прошу – не смію. Я грішна... Прости, прости... Дай, Боже, хоча б надію, дай змогу дітей спасти...».

24–28.11.21

IV Вічний сум на образа́х. Гріб дитячий на ослоні. Мати стомлена в сльозах над застиглим тілом доні: «Вибач, пташечко, мені, не зростила тебе мати...

Поезія

7 Дні скінчилися земні, йди до Господа вітати. Ляжеш в землю, а затим стріне Бог тебе гостинно... Як постанеш перед Ним, заспівай Йому, дитино. Хай би голос твій лунав і для Бога, і для світку... А щоб Він тебе впізнав, я вплела у косу квітку...».

18.06.22

Лiтературний Чернiгiв

8

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b=“,ãĉ anmd`p

ЦИФРИ ГРІЮТЬ (оповідання) 1.

– Так, пішов я, хлопці: щось мені не здоровиться, – мовив понуро, наче сам до себе, Степан Емануїлович Грицик, застібнув свого пузатого, обшмульганого портфеля й, прощально покивуючи головою, ретирувався з круглої аудиторії. І, вже зачиняючи двері, в тому гамірному сивому й похилому стовковиську вирізнив злорадний голос Нестерчука: «Як тільки скидатись на фуршет, так Грицик і в кущі...». «А чого це я маю скидатись? – наче відповідав він подумки тому зоїлові, прямуючи від головного корпусу до тролейбусної зупинки. – У цьому буфеті такі націнки, що й ресторан відпочиває...».У ресторан, правда, Степан Емануїлович не часто вчащав, а якщо точніше, то ніколи з власної ініціативи й не навідувався, і в цінах сучасних не дуже розбирався, але йому так приємно було думати, що в університетському буфеті деруть

Проза

9

три шкури... Інша була справа за радянських часів, але вони давно минули і слава Богу, що минули – він не проти вільної України, навпаки... Весна вступала в свої права, але ще й трава не проклюнулась, і калюжі вночі підмерзають... Сутінки якось так швидко почали згущуватись – пора, пора на сідало: височенько, правда, але ліфт, хай би йому грець... Два тролейбуси, що підійшли одночасно, четвертий і сьомий, перебили ученому міркування, і така товкотнеча на зупинці створилась, що й не передати. Степан Емануїлович хоч щойно підступився до черги, але влучив мить, коли передні дверцята заднього тролейбуса відкрились прямо перед ним, ступив у салон.

– Ну й нахал же цей з портфелем! – мовила стара й повна перекупка з центрального ринку, мовби вся надута, з округлими руками, литками, животаста, наче там повен мішок чогось ховала під спідницею, хоч би й помідорів чи картоплі – пан професор не раз у неї скуплявся і торгувався як міг, а вона ніколи не хотіла поступитись бодай на гривню чи пів гривні.

– Могли б трохи й поделікатніше висловлюватись, шановна пасажирко! – сказав мирно Степан Емануїлович. – Я, до речі, ваш постійний покупець.

– А в мене таких покупців, як ви, мільйон щодня через руки проходить, то я должна їх помнить? – уже лагідніше відбрикнулась товстуля. Від водія пролунав грубий, як єрихонська труба, голос: – Громадяни пасажири, всідайтесь по своїх місцях і не давайте приводу робить вам зауваження: маска має щільно прилягати до лиця й закривати не тільки ваш рот, а й ніс!

– Ану закрий рота! – гаркнуло щось молоде й зухвале в самому кінці салону, а потім вибухнуло нестримним, розперезаним реготом. Рідко хто лишився в тролейбусі байдужим до цього юного приколу: хтось посміхався, а хтось покивував головою.

– Як мені ці маски вже надоїли! – мовила тихенько перекупка.

– Закон один для всіх, – уставив професор.

– Ой, мовчіть уже, – огризнулась молодиця. На зупинці зайшли дві контролерки. І салон ожив.

– Пред’явить усім білети, будь ласка! – сказала одна з них, маска на її виду заходила ходором, й одразу підступилась до Степана Емануїловича. Він відстібнув портфеля і з бокової кишеньки витягнув посвідчення та витріщив контролю.

– Що ви мені показуєте? – невдоволено спитала жінка у синьому контролерському костюмі. Степан Емануїлович глянув на документ і став вибачатись: – Пардон, мадам – помилочка, – бо то було давнє-давнє, з молодих

10

Лiтературний Чернiгiв

його років посвідчення товариства тверезості, яке він нещодавно, порпаючись у старих паперах, надибав і подумав, що таких уже сто років ні в кого не водиться, то можна було б його запропонувати-продати краєзнавчому музеєві... Він знову розстібнув портфеля, поклав на місце одне посвідчення, а показав друге – пенсійне.

– Ви що – знущаєтесь з мене? – спитала тепер сердито контролерка.

– Місяць уже, у зв’язку з карантином, пенсійне посвідчення діє лиш до третьої години пополудні. А зараз котра?

– Та не знаю я ніяких третіх годин, – щиро обурився Степан Емануїлович. – Що це ще за фокуси?

– Чи ви не дивитесь телевізор, не читаєте газет?! – розпалювалась контролерка – Але... Але це не звільняє вас від відповідальності.

– Я не читаю газет? – маска на лиці Степана Емануїловича зсунулась із носа від такого наклепу. – Я, прошу пані, професор, а ви собі дозволяєте зі мною таким тоном...

– Алєксєй! Альоша! – гукнула вона враз до водія. – Астанаві машіну! Аткрой переднюю дверь! – І звернулась до Степана Емануїловича: – Пан професор, або платіть за проїзд, або звільніть салон! Бо завеземо в контору і штраф вам здасться як нагорода! Степан Емануїлович розгубився: продовжувати суперечку чи тихенько вийти? Та хай вони тут показяться. З того кінця салону вже квапилась друга контролерка. І водій, привставши над сидінням, висунувся з кабіни.

– Штраф як нагорода? Чудовий сервіс!.. Треба буде доповісти у департамент транспортного обслуговування міськради! – набираючи металу в голос мовив ображений пасажир і з погордливо піднятою головою попрямував до передніх дверей. Ступивши на асфальт, Степан Емануїлович уздрів на нижній сходинці траліка, як каже молодь, якусь блискучу в світлі міського сяйва штуку й перш, ніж водій захряснув дверцята, він встиг хапнути ту блискітку рукою й відступитись від транспорту. Ще побачив чітко, як одна контролерка щось кричала йому через вікно, покивуючи пальцем, а друга осуджуюче хитала головою. «Та пішли ви всі!», – лівою рукою стягнув з вух поворозки маски, зіжмакав тканину багаторазового використання й засунув у кишеню пальта. Переклав з правої портфеля й підніс до очей монету: одна гривня, ще недавно одна копійка така ж ходила.

– За те, що проїхав на тролейбусі дві зупинки, мені заплатили всього одну гривню, – мовив уголос і став підраховувати, скільки б іще таким робом можна було заробити до вулиці Вадима Гетьмана, колишня Чер-

Проза

11

воних Фінансистів, де він мешкає на сьомому небі. На пів буханки хліба назбирувалось. Але ж не в кожному траліку (от прилипло слівце, ти ж скажи!) так щедро сіють монетками, як тут. Степан Емануїлович постояв трохи на вулиці, до наступної зупинки було далекувато, а назад вертатись – не в його правилах. Врешті вирішив зрізати добрий кут, яким рухається транспорт, через двори й дворики. У притемнених міських закапелках ще гасала невгамовна дітвора, яку батьки то тут, то там гукали з балконів. З дитинства він мріяв жити в місті, звідколи перший раз побував у райцентрі, де служив чоловік його сестри Мілі. Сестра була набагато старша від нього, вона після семирічки закінчила курси кухарів у області й пішла працювати у тубдиспансер у сусідньому селі. Це зараз він усе знає, а тоді: сестра, то й сестра, десь поїхала вчитись – то й хай учиться. Запам’яталось Степанкові, як вона принесла нові гроші з получки. Так тоді казали: нові гроші. І показувала, розклавши на цераті при гасниці, аж він із печі зліз, аби роздивитися: то були досі великі, мало не як блокнот, до якого сестра записувала всякі кулінарні рецепти, а це ніби карти, в які ріжуться хлопці-пастухи – вузенькі, куценькі рублики. Бач, чогось його й тоді із печі на діл потягнуло до цих грошей. А то ж була така хрущовська грошова реформа. Він пригадує, як вони їхали до станції кіньми колгоспними (дядько Петро Гринюк їх підвозив – ох і лютий був чолов’яга, малим курцям від нього перепадало, але то було пізніше і не йому, бо куріння – витратне діло), а потім поїздом з пересадкою в Козятині. Той Козятин Степанові Емануїловичу на все життя запам’ятався, бо сестра сказала: «От ми й додому вернулися!». А як це вернулися, коли так довго їхали і зовсім не в своєму селі опинились: поїзди тут один коло одного стоять, народ валом валить – ще завізніше, ніж на їхньому ярмарку у Животові... А то вона, виявляється, шуткувала: їхнє село в народі називали Козинцями за те, що кози тут водились табунами, як ніде. І от приїхали, знайшли військову частину, викликали їм сестриного чоловіка: обнімання-цілування ще й фотографування. Поселили їх у височенному будинку на найвищому, четвертому поверсі, з якого малий Степанко влюбився в місто, чи як тоді казали: воєнний городок. Вийдеш на балкон, глянеш униз – аж голова макітриться, так приємно. І люди такі маленькі здаються з висоти. А ще й вода із трубки тече: краника покрути і пий од пуза. І хлопці на спортивній площадці ганяють м’яча – ворота справжні, як у їхній школі коло тиру, тільки трохи менші... За три дні Степанко так увикся в те життя, що хотілось плакати, як від’їжджали. Нащо воно ото згадується? А біс його знає. От побачив, що хлопчаки

12

Лiтературний Чернiгiв

ганяють у дворах та й згадалося. Нема вже, мабуть, ні сестри, ні її чоловіка, хоча – хтозна. Степан Емануїлович забув, коли з ними й бачився. Після того, як сестра провідала його й почала галасувати: «Як ти живеш? Що ти собі думаєш?». А він їй сказав у відповідь: «Це моє право: як хочу, так і живу». Буде вона вказувати!.. На розі маркету «АТБ» під старою шовковицею втелющився в калюжу й відчув, як у правому черевикові зачвакало. От не треба було зрізати той кут, іти рівною і сухою асфальтівкою, але про це вже пізно говорити. Скільки зараз коштує поремонтувати черевика? Мабуть, краще в секонд-генді купити поношене, бо в майстерні обдеруть як ту липку, а через місяць знов неси, бо відклеїлось... Його постійно чогось тягнуло на оті порівняння з радянськими порядками, коли ремонт коштував копійки. Ну, не копійки, рублі, але ж не сотню чи дві, як тепер. Тільки думати так не можна, бо: Україна здобула волю і всякі скигління побутові – коту під хвіст. Нема кота. Пожив у нього років три і здох. Ну, коти ж живуть довше? А цей здох. Степан Емануїлович назвав його Сократом: голова здорова, як баняк, і кучерява, а очі білі, аж страшно в них дивитися, наче більма, а не очі. Він підібрав його кошеням у під’їзді, пригрів, приголубив, то котяра відплатив за цю милість сповна. Виріс якийсь непропорційний з отою сократівською головою і став такий перебірливий у харчах, що Степан Емануїлович собі не купував того, чого вимагав у нього котяра. Дійшло до того, що більше нічого не став їсти, як тільки печінкову ковбасу або жирну салаку, яку сам собі пан професор дозволяв раз у місяць. Та ти, голубе, скоро мене з торбами по світу пустиш із такими запитами! – казав йому не раз вголос професор, а той тільки «няв!» та «няв!». От і донявкався, що у три роки коньки одкинув... Може, йому так сильно kitekat сподобався, дві пачки якого одного разу дала сусідка, бо її сіамський, попелястий з гострими чорними вухами й чорним хвостом, Цейлон стрибнув з балкона за горобцем, а потрапив у вічність. Може, але ж Степан Емануїлович знає, що привчати й годувати котів цими промисловими гранулами шкідливо і злочинно. Врешті, на одних і тих самих харчах, на печінковій ковбасі людина спроможна вижити (пан професор мав себе на увазі), а тварина ні... Степан Емануїлович мало не побуцався з молодим чоловіком, який ішов якось так граційно, лірично, наче з якогось свята вертався. І в світлі нічних ліхтарів йому, старому, здалося, що мимо нього пробіг він сам у молодості. Пан професор зупинився, довго дивився молодому вслід – і хода така, як в нього була і досі є: живіт вперед і голова величаво закинута, наче ти бозна-який. Хотілось навіть крикнути,

Проза

13

зупинити його, спитати, як звуть, але... Чи духу забракло, чи темнота завадила, яка за мить ковтнула знайому постать, лишивши в душі якесь небуденне тремтіння. Бо ж було уже раз у житті Степана Емануїловича – років десять тому... От якраз і підходить, якщо порахувати і додати!.. У цих роздумах він доплуганився на опівнічну вулицю Червоних Фінансистів – так ще писали на кожному будинку. Але перед тим, як пірнути у власний під’їзд, він здійнявся кількома сходинками на ґанок маркету «Файно», розстібнув портфеля, у боковій кишеньці намацав потрібну пластмасову плиточку («Аби лиш не переплутати з посвідченням товариства тверезості») і вставив у банкомат. Постояв хвилину, віддихався, набрав код, потім до болю знайомі й любі слова «залишок на рахунку», натиснув кнопочку і втішився цифрами, які висвітив йому екран: нічого за день не змінилось, але цифри гріли... Із цим бравим настроєм зайшов у під’їзд, піднявся у кабіні на сьомий поверх («Хоч уночі не зустрінеш цього наврипливого Власовича, який вимагає, прямо вигризає плату за користування ліфтом!»), навпомацки зайшов у квартиру, стукнувся портфелем у порожній холодильник, аж загриміли алюмінієві тарілки з ложками в ньому, й подався до ліжка. Коли роззувався й накривав шкарпетками черевики, щоб протряхли до ранку, то відчув, як злипаються пальці на правій нозі, якою скочив ото у калюжу коло АТБ, але ліньки було йти у ванну, шукати миску з водою («...ще спіткнусь та, не дай Бог, ударюсь головою об батарею...»), то потер ноги одна об одну, нюхнув, чи не чути твані, й заліз під ватне одіяло. Темінь стояла у причільному вікні, яке виходило на лісовий масив. Ніч – спати треба. Прийде день – буде світло. Людина повинна працювати при денному світлі. При денному світлі («А чого це у вас за квартал нагоріло тільки шість кіловат? Десь якісь жучки поприлаштовували? Треба буде прислати контролерів із міськенергоуправління», – той таки в’їдливий Власович. Та хоч сто комісій присилай... Берегти треба енергію, а не розтринькувати народне добро. Ха-ха-ха!). Степанові Емануїловичу не йшов з голови той випадковий зустрічний, що як малиновий будяк, святковий і гордий, прошмигнув мимо нього й провалився в ніч. Він же завважив, хай і на мить, його волові очі й припухлі ґемби – Стопа викапаний. Так на нього в юності казали – Стопа, бо мав звичку великими, як варениці, губами приглушувати те, що малось звучати дзвінко. От він уже й виріс, Бориско. Років десять тому, може, й одинадцять, Степан Емануїлович здибав коло 17-ої школи хлопчика, який був схожий на того, що фотографувався з сестрою Мілою та її чоловіком у армійському. Професором, тоді ще доцентом, аж тіпнуло

14

Лiтературний Чернiгiв

від його вигляду. Заговорив з ним про пусте, непотрібне, щось про школу та як знайти завучів кабінет, і хлопчина вправно відповів йому на всі запити, спотикаючись, як і він у дитинстві, через вроджену припухлість: «у цого вчителя», «на третому поверси»... «Як звати тебе?» – спитав його Степан Емануїлович. «Бориф», – здивовано відповів хлопчина. «А маму як звати?» «Мою? – перепитав малий і одразу ж відповів: – Галя. А нащчо вам?» «Ну, – зам’явся доцент, – думаю, в якої це мами такий гарний син росте...– Й аж у жар кинуло його від тієї розмови: перед аудиторією студентів він почувався певніше, ніж перед цим малюком.

– Ти любиш морозиво? Пішли, я тобі візьму морозива! Стаканчик. Чи й два...». Хлопчина знітився: «Мені мама накасзує не сзаводити балачок з несзнайомими...» – Бориско відступав, зривався іти. «А чого ти про маму та про маму, а батько що?». Але хлопчина вже не чув його, побіг, не оглядаючись, тільки голова була закинута назад, наче він нюхав небо... З вікна, що виходить у двір, заглянув повновидий місяць і освітив так професорову квартиру, що... хотілося затулити вікно... жалюзями. Жалюзі, жалі, жалюгідний, жало... Такий гидосний кореневий потік. От треба поставити жалюзі! Скільки вони тепер коштують? Та й нащо жалюзі на сьомому поверсі? Боже, коли це вже кінчиться? І в вічу йому постав екран банкомата: цифра тепла, але не гаряча, до гарячої з його зарплатою ще з пів року б протягнути, якщо йому не скажуть «Auf Wiedersehen!», бо пенсіонерів уже починають відправляти на заслужений... Застужений, засмужений... Степан Емануїлович погрався словами й сам себе заколисав. А повновидий місяць, як кругла банківська нового зразка золота гривня, висвітив усе його помешкання: стіл посеред кімнати накритий знятими з завіс кухонними дверима, зверху паяльник; поржавілий холодильник у кутку з розчиненими дверцятами, в якому на нижній полиці стоять капці, на середній дві мисчини з ложкою і виделкою, а на горішній, де мала бути морозильна камера – шмат черствого хліба й сало прижовкле; на металевому ліжку з прогнутими до підлоги пружинами спить професор на голому матраці, з дір якого виглядає вата, накритий ковдрою і обшмульганим од давньої зужитості пальтом... Повню заступила важка свинцева хмара, і професор закричав не своїм голосом: «А-а-а-а!», так що засвітились вікна одразу в кількох квартирах у будинку навпроти й ще довго горіли, як голос погас.

– Клуглий місяць – хтось умел, – сказало мале дитя у якійсь із квартир нижчого від сьомого поверху, а після цього почувся дзвінкий ляпас по ніжній дитячій гузничці.

Проза

15

2. Розбудив професора стук у двері. А потім голос: – Степане, ти вдома? Степанові Емануїловичу здалося, що це йому сниться. Він упізнав голос Нестерчука, худого гандрабатого стариґаня, який досі не спромігся захистити докторську дисертацію, але постійно і всюди взяв собі за правило під’юджувати Грицика при товаристві. Вічний, так сказати, його зоїл. От і тепер: чого ти приперся?

– Степане, відчини – я знаю, що ти вдома! – гучніше затарабанив у двері університетський колега. «Ще вивалить двері, – подумав професор, відкинув ковдру з колін й, поскрипуючи пружинами, сів на краю ліжка. – І сусідів розбудить. Ота власниця сіамського мисливця за горобцями уже пантрує досі у вічко. Треба відчиняти». Він нечутно, як тінь, підступився до вхідних дверей і тихо сказав: – Що ти хочеш від мене?

– Та ж відчини, – так само спокійно мовив Нестерчук. – Чи балакатимем через двері?

– А що тобі треба? Чого ти мене переслідуєш? Іди звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І стояв, і чув, як той дихає за дверима, як посопують його хворі бронхи на сирих і холодних весняних протягах.

– Конфіденційна балачка, чуєш? Відчини! – зовсім тихо, майже шепотом сказав Нестерчук. – Це в твоїх інтересах... Студент третьої групи передав учора конверта, як ти вже пішов...

– Який студент? Що ти мелеш?

– Ну, як хочеш... Пішов я!

– Почекай, – сказав хаотично Грицик. – Поклади конверта біля дверей і йди. По паузі за дверима щось ляпнуло на підлогу і шаркнули кроки, потім вискливо відчинився й зачинився ліфт і погуркотів донизу. Професор уставив ключа, крутнув ним двічі і тільки встиг побачити записну книжку на підлозі, як у пройму відхилених дверей просунулась нога, двері різко, нахрапом подались на нього, мало не заваливши його в коридорі. Степан Емануїлович втримався на ногах, але не став чинити опору, а покірно побрів у кімнату й мовчки сів на ліжку. Нестерчук зачинив вхідні двері й закляк у порозі світлиці. Роззирнувся по кімнаті, зупинив погляд на капцях у холодильнику й видихнув: – Ахху-ху!..

16

Лiтературний Чернiгiв

– Прошу пана кандидата наук обходитись без обсценної лексики! – розквасив ґемби професор.

– Стьопа, ти хворий? – спитав занепокоєно і зло Нестерчук.

– Що тобі від мене треба?

– Що треба? Лікувати тебе треба. Ти що – наркоман? Він заходив, не роззуваючись, по кімнаті, позаглядав у всі кутки, відчинив допотопну шафу з перекошеними полицями й купою дрантя, заглянув на кухню, розчинив кілька навісних шафочок, яких уже позасновували павуки, але нічого, ніяких речових ознак наркоманії не виявив. Кілька порожніх пляшок від вина валялось коло газової плити, але то таке... Нестерчук вернувся в кімнату.

– Що з тобою, Стьопа? – спитав він уже з відчаєм.

– Та пішов ти... – махнув рукою професор.

– Я то піду, але... На що ти себе звів? Ти – відомий мовознавець, автор сотні наукових розвідок... Ти... Ти знаєш, що про Грицика анекдоти не тільки тут ходять, а й у столиці гигочуть...

– Які анекдоти?

– Хочеш? Мені тебе жалко. Он на тому тижні в інституті мовознавства один розказував, як ти колись виступав перед робітниками на агрегатному й тобі аплодували до небес, а потім стояв у черзі за пивом і загубив три копійки... Монетку. Пам’ятаєш?

– Ну, загубив, ну й що?

– А те, що потім повзав на колінах, шукаючи ті три копійки, аж поки якийсь роботяга тебе не підняв з колін: «Слушай, друг, я дам тєбє 22 капєйкі на бакал піва, только нє задєржівай очєрєдь!».

– Що ти мелеш? Іди з моєї квартири!

– Та ти цю квартиру... Ми ж разом отримували... Та собаку в такій будці гріх тримати, Стьопа!.. У чому причина? Ти що, свою зарплату, як отой Дєточкін із кіна, у фонд миру переказуєш? Чи в панчоху складаєш?

– Що ти мене вчиш жити? – вже не відповідав, а огризався професор. Нестерчук підійшов до ліжка, закотив матрац, підняв подушку, наче хотів там побачити ту панчоху з напханими грошима, але нічого не уздрів, а тільки пір’я з роздертої подушки посипалось на підлогу й у повітря піднявся білий і невагомий, як бабине літо, пух.

– Як же не вчити, коли ти років двадцять ходиш у тому самому пальті, яким ось вкриваєшся в ліжку? Коли ти останній раз прасував свого костюма? До речі, у тебе є праска?

– Була, та згоріла, – буркнув Степан Емануїлович.

– Ой, Боже-Боже... А це що за паяльник на дверях?

– Нащо він тобі здався?.. Брехунця на кухню збирався полагодити!

Проза

17

– Ти що, не знаєш, що проводове радіо давно ліквідували, обрізали дроти навіть у містах, не тільки у селах? Він брехунця буде лагодити!

– розводив руками Нестерчук. – Телевізора купи собі! Ні пральної машини, ні холодильника... Ти його із смітника притягнув? – кивнув на поржавілий брухт із капцями на нижній полиці. Степан Емануїлович стомився від звинувачень. Йому ніхто ніколи в житті стільки пакостей не наговорював. А цей осьо...

– Ти чого прийшов, питаю? Щось конкретне? Нестерчук похилив голову й замотав нею, як кінь від надокучливих мух: – Конкретного він хоче... Конкретно тебе прийшов попередити, що коли ти не перестанеш брати із студентів, то тебе викинуть з універу, як паршиву вівцю, зрозумів? Чи й посадять. Я... не видумав із тим студентом, який передавав тобі двадцять доларів за сесію...

– Двадцять доларів? – професор аж згорбився.

– Повернув я їх студентові, а тебе прийшов попередити... Степан Емануїлович враз розцвів на виду: – Собі забрав? Нестерчук зітхнув. Потім встав і почовгав до дверей. На коридорі підняв записну книжку й пішки подався вниз. Його кроки довго відлунювали в будинку, який тільки прокидався до клопітного будня.

3. Щойно кроків за дверима не стало чути, Степан Емануїлович, ловлячи дрижаки, знову заліз під ковдру. Тіло аж ломило й трусило та слід було чекати, що зараз зацокотять зуби, яких ще трохи зосталося – жувати розпарену кип’ятком мівіну. Слабенька, видно, генеалогія зубна в роду, бо й мати ще молодою скаржилась, що випадають, сипляться кутні, як після цинги. Її він згадував не часто, але згадував, бо таки відчував вину перед нею: утік із села з образою на все сільське, рагульське, яке дошкуляло й ранило його, байстрюка, і матір, мабуть, так само, що вона не могла усе життя вирватись із злиднів, провідував її рідко під час навчання, бо й нічого було від неї взяти в торбу, а щоб запросити до себе в місто, навіть коли вже й отримав цю квартиру, то не було й мови: боявся осоромитись серед кандидатів наук її селянською забитістю і незугарністю. Навіть на похорон не поїхав, коли отримав телеграму від сестри, бо порахував, скільки це йому обійдеться на дорогу, а ще треба ж купити вінка та сяких-таких продуктів у маркеті, цукерок для Міліних дітей – і заховав ту телеграму якомога далі в пузатому портфелі, поки вона його кілька разів не дістала, паперова телеграма, трапляючись на очі, то порвав і пустив

18

Лiтературний Чернiгiв

за вітром із балкона сьомого поверху. Рік чи й більше після отримання телеграми з холодком у грудях чекав: може, його за це хтось вилає, але ніхто ні подзвонив, ні написав, ні запитав. Не подзвонили, бо в його перших випусків старенькому кнопковому мобільнику було всього три універівські абоненти (ректор, декан і завкафедрою – нащо більше?), а коли одного зловісного вечора в нього посеред сяючого міського скверу молоді гицелі витрусили мобілку, то він зітхнув з полегшенням: хоч не треба буде витрачатись на щомісячні внески. Не запитали й не написали, бо ні з ким не листувався, а друзів та знайомих мав обмежене коло, навіть сусідів на своєму поверсі не знав, окрім отієї бабусі з котом і вже без кота. Так і обійшлося, а потім та провина затягнулась, зашерхла у свідомості – аж зараз про неї згадав. На душі було противно, як ніколи. Вихлюпнув Нестерчук усю свою жовч на нього. Прийшов, бачиш ти, вчити та повчати. Я тобі лізу в душу? І знайшов же, дивись, адресу! Він же не був у нього жодного разу. Чи був? Зразу, здається, як їм, молодим і перспективним, дали по однокімнатній малосімейці. Давно те було... Все було давно. Нині лишилась одна пристрасть – банкомат... Степан Емануїлович натягнув на себе з головою поверх ковдри пальто й дихав у пазуху, щоб зігрітись та щоб відпустили дрижаки. Він надихав стільки, що йому стало дурно. Зате з лютим нападом ознобу справився – попустило. Він вистромив голову, й прохолодне повітря його аж сп’янило. От самого себе вдихати-видихати противно, а він же зазнав у житті запаху іншого, чужого тіла! Він же й не женився саме через це, що збожеволіти можна було від нього. Правда, то була єдина спроба, але вона контузила його на всі подальші роки. Степан Емануїлович уже був підтоптаним парубком, уже кандидатом наук, коли зустрів її. Їхав автобусом із сусідньої області, де брав участь у науковій конференції, й опинився на сидінні поруч із миловидною молодицею. Жінок він побоювався, хоч часом ловив на собі їхні ласі погляди. А ця взагалі була як дерев’яна. То він узяв ініціативу на себе, й вона заговорила. Правда, з обмовкою, від якої в нього пов’яли вуха й затерпли ґемби: вона, не цураючись обсценної лексики, сказала, що навряд чи йому схочеться далі про щось її розпитувати, коли він узнає, з ким має діло. З ким? А з убивцею свого власного мужа («Знущався, то получив»). Ось тепер вона відсиділа чималенький термін, отримала дострокове звільнення за відмінну поведінку та продуктивну працю й вертається з тюрми додому. Кандидат наук посидів кілька хвилин, які здалися йому кількома годинами, в нерухомості. А тоді в ньому заграли якісь невідомі досі самому бісівська сила й бажання

Проза

19

самця: пізнати цю жінку і приборкати. Він до кінця дороги розпитував її про життя за ґратами, побачив, що не така вона розв’язна, якою намагалась показати себе спочатку і, прощаючись на автовокзалі, узяв її домашню адресу та пообіцяв прийти в гості. Через три дні, купивши букет червоних тюльпанів і пляшку вина «Солнце в бокале», поїхав міським маршрутним автобусом на край міста. Його приїздом вона була здивована більше, ніж якби на її куценькому, у чотири сотки, городчику того дня приземлився інопланетянин. Той вечір і ту ніч він запам’ятав на все життя. І запах її тіла. Він тоді просто перелякався, що не зможе ні за які гроші купити того запаху. Це ж яких баксів треба, аби вона тобі пахнула щодня і щомиті! І він утік, сховався, зарився в папери, пропав на сьомому небі... А потім йому зустрівся ґембатий з пружинистою ходою Бориско біля 17-ої школи. І вчора – юний і замріяний, не зашуганий і не принижений злиднями. А десь же і вона є? Галя. Для них жити! Ця думка, як грім, шарахнула йому в голову. Йому навіть здалося, що його вдарив інсульт. Він обмацав свою голову спочатку, похилитав нею – нічого страшного, все, як було. Потім обмацав тіло: боки, живіт, ноги... Цілком здоровий. Навіть дрижаки щезли, наче він був їх видумав для себе. Для них жити! Як же це він досі цього не усвідомлював? А банкомат, а цифри, які гріють, які випромінюють тепло?.. Так вони оце й потрібні, щоб тепер... нарешті... А що сума не кругла, не гаряча – то пусте. Погоня за примарною цифрою – нескінченна. Чого йому цього раніше ніхто не сказав? Треба було, щоб аж Нестерчук підняв на глум та про анекдоти загилив – це ж треба так пустити було себе юзом... Степан Емануїлович встав із ліжка і відчув себе... Як казав його колега? У ведмежій барлозі. Метафорично і точно! Знаний у наукових колах професор Грицик, автор сотень... Так, так. Кінець злидням! Сьогодні ж треба буде піти й прикупити собі... Що найперше? Путню білизну, а ці труси по коліна викинути на смітник. Взяти костюм, не проти й отой блискучий, що їх носять тепер віпперсони – у Степана Емануїловича на сто таких костюмів грошей на картці. Далі сорочок дві чи три, нові черевики або й туфлі... Він сьогодні ж зніме готівки, скільки треба, і все це купить. У найближчому універмазі чи як вони тепер називаються ці магазини: бутіки-шмутіки... Бо завтра в нього захищається аспірант. Ото подивує публіку, як заявиться сяючий, наче... Наче Нестерчук! О – і мобілку треба придбати. Він почне нове життя... А

20

Лiтературний Чернiгiв

ще сьогодні ж він візьметься драїти свою квартиру: повиносить мотлох усякий – металевий, скляний, ганчір’яний... А головне – Бориско. Точніше – Борис, дорослий мужик: вибач, сину, бовдурові батьку! А Галя? Може, вона заміжня? Не виключено: той запах кого хоч з ума зведе. Але як уже буде. Зате є син. Ми з ним поїдемо до Мілі (до Емілії Емануїлівни) вибачатись, на могилу до бабусі, про яку Борис сьогодні й не здогадується... Проте починати треба з цієї барлоги – навести елементарний порядок... У Степана Емануїловича так розпалилася уява, що він не знав за що хапатися. Він натягнув свої сируваті іще шкарпетки, одів давно непрану й непрасовану сорочку, натягнув штани і зненацька подумав, що в такому вигляді йому слід би було йти прямою дорогою до тих зарослих і смердючих бомжів, що у будь-яку пору року товчуться за сміттєвими бачками. Аж стало бридко самого себе... Так, почекай – не все зразу. Найперше треба сходити в магазин і купити поїсти – він же голодний з учорашнього полудня. Банкова карточка при собі? У портфелі. Не треба його, свідка сталінських п’ятирічок (купив колись за кухоль пива на блошиному ринку), волочити всюди за собою. От він бере карточку в нагрудну кишеню, поліетиленового кулька і (маску covid’ну не забудь!) іде собі, як простий громадянин. Без портфеля професорського. Степан Емануїлович замкнув квартиру й мало не наступив на... банківську карточку. Що за чудо? Це його карточка? Він підняв її, розгледів – золота, як і в нього. Мацнув у кишені: оця моя. А ця? В голові зароїлося: чи не спеціально хтось підкинув? Він за звичкою поклав у кишеню й швидко почав спускатися сходами, навіть забувши, що простіше викликати ліфта – наче тікав з місця злочину. Спускався й думав, що з нею робити? А якщо там – цифри ого-го? Він аж зупинився на якомусь марші. Ну і як ти їх дістанеш? Не дістанеш, бо не знаєш коду. А було б непогано – наче як компенсація за ті заощадження, які в нього вкрала держава при розвалі Союзу. Він же ж тоді назбирав був... До п’ятизначної цифри рухався і в один момент – бах і дуля з маком!.. Було. Потім було іще не раз, коли стрибав долар, як Валерій Брумель чи й Сергій Бубка... Все життя, як дурень, тішився тими цифрами: то в ощадній книжці, то тепер на банківській карточці... Тепер осьо аж дві. Він вийняв обидві й не знав, яка його, а яка знайдена. Почекай, так це ж може бути Нестерчукова? Коли в нього ото випала була записна книжка, то й не помітив, що картка вискочила... Дуже схоже. Тільки тепер попробуй розберись – де чия. В Степана Емануїловича пам’ять на цифри була поганенька, хіба останні дані на моніторі чітко щодня зафіксовував.

Проза

21

Він перейшов вулицю й зупинився перед банкоматом. У черзі було четверо. А він, значить, п’ятий. Стояв, чекав. Намацав очима монетку, що валялась на асфальті, нагнувся – а то жовта плямка кругленька. Аберація зору. Вік, Грицику. І ще думав: звідки у багатьох, не тільки в нього одного, а цілого покоління, звідки отака патологія до копійок? На весіллі у сестри Мілі свати обсипали молодого цукерками і копійками: тоді Манольового, так у селі казали, мало не затоптали, бо кинувся з юрби визбирувати дрібненькі у траві. «Капєйка руб бєрєжот» – згадалося з тих часів. Або ще звідтоді: економити на проїздах у тролейбусі – стоїш біля заднього виходу і як тільки контролер заходить на передні, то ти на зупинці вискочив і шасть у передні... Тулив копієчку до копієчки. Яйце здав у крамницю: сім копійок – п’ять на кіно у клуб, а дві в сірникову пачку: дзеленчать копієчки, як полонез Огінського. Кіношника в їхньому клубі звали ніяк інакше, а тільки Василь Копійка – без копійки він тебе за поріг не пустить у пів ока глянути на екран... Черга посувається – вже він третій, професор Степан Емануїлович, з двома банківськими картками в нагрудній кишені.

2021, м. Кропивницький

Лiтературний Чернiгiв

22

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“ã=" mnbh0|jhi

Станіслав Новицький народився на Одещині. З 2010 року проживає в м. Кропивницький. Поет, публіцист. Член Асоціації українських письменників, Національної спілки журналістів, Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка. Друкуватися почав з 2014 року, зокрема в обласних газетах «Наше місто», «Народне слово», «Перша міська газета», «Вечірня газета», згодом у журналах – «Літературний Чернігів», «Дзвін», «Буковинський журнал», «Німчич», «Дукля», «Вежа», «Вітрила», «Літературний провулок», «Степ», «Березіль», «Вежа», «Сівач», «Александрійський маяк», «Вінницький край», «Грім», «Євшан», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти». Автор поетичних збірок: «Акафіст коня», «Полудень», «Воскресіння віт», «Розуміння простору», «Крони дерев холодні», «Фронтальне скло». Незабаром має побачити світ книга, перекладена Тадеєм Карабовичем польською мовою «Небесна глина». Лауреат літературних премій ім. П. Куліша, Л. Глібова, О. Гончара, Л. Народового. Головний редактор літературно-мистецьких альманахів «Сівач» та «Євшан». Окремі твори перекладено польською, англійською, французькою, білоруською мовами.

ІЗ МОЛИТОВНИКА ОСЕНІ *** між хлібом і духом обираєш хліб втрачаючи найрідніший голос із голосів

Поезія

23 прошу тебе помолись за мене нехай слово почне дихати як свічка у церкві між хлібом і духом обираєш моє забуття *** на межі торкаючись білих квітів згадуєш її голос на межі у кожного з нас голос як у білих квітів *** мить до ріки хвиля яка у повітрі повинна доторкнутись до наших пальців *** нічого немає тільки порожнеча пустотіні у нашім краї подивись навкруг подивись як зникає листок з клена то наш день перестає дихати

Лiтературний Чернiгiв

24 у нашім краї листок упав *** кіт вивертає миску вода як у криниці схлипує до нього *** зі світлого сну село прокинулось *** літо минуще відпахло тобою але ще котиться тепло від твого саду яблуком дивляться очі твої сірі з попелу мого серця бажаю тобі доброго сну тільки в обіймах з моєю пам’яттю попіл торкається твоїх уст з мого серця падає у сон

Поезія

25 добрий сон нашої осені ніжність залишається між нами вона як земля поступово холоне треба визбутись дощу а потім відплакати як він *** Василю Стусу чи впаде тінь нашої калини в чорне повітря ночі чи вистачить сили доторкнутися до світу який тобі не належить доторкнутися до життя доторкнутися до вічності яка виринає з простору тиші навколо нас чи вмерти дивлячись на тінь нашої калини в чорному повітрі ночі без сонця

Лiтературний Чернiгiв

26 чути голос калини чути вічність чути смерть крізь чорне повітря ночі сьогодні *** уста твої промовляють до неба уста твої лагідно торкаються чужих уст не моїх ще до цілунків я залишаюсь летягою між небом і твоїми вустами тільки осінь здатна прощати німоту наших прощань *** Тетяні Яковенко у молитві що дихає літом прочитаю як солов’ї будують гнізда пам’яті мовчання остання молитва літа у якій мушу підійти до степового хреста в полі біля якого догорає каганець втоми

Поезія

27 де тільки проростає день осені як листок з клена мов серце останньої молитви літа 1 впаде печаль моя у твою душу як поверне голос до вітру день як біла струна у твоїх руках 2 на вулиці де перехожі посміхаються квітам ще можна побачити дітей зодягнених у вечірні проміння літнього сонця 3 вірити падаючи у прірву людських спокус вірити доки тримаєшся світла як метелик у останні хвилини польоту

Лiтературний Чернiгiв

28 4 не чекаю твого повернення ліпше вмираючи забути твоє ім’я навіть якщо останнє видіння буде про тебе 5 наздогнавши день мушу чекати коли до мене прийде вечір димом зів‘ялого слова останнього подиху трав які ще лежать на стежці осені

*** ти ніколи не відчувала як пам’ять всотується у наші дні як швидко може минути любов як важко можна пережити зраду

Поезія

29 ти не відчула нічого тільки радість забутих слів тільки день як останній прихисток од людської жорстокості живу в пам’яті сну і ночі розуміючи що темрява любить холодні серця *** ще до зими дорога вишита білими рушниками у повітрі хвилями завмирає звук як добре що горобці нікуди не одлетіли вони під стріхою моєї хати гріють свій сон ще день минущий як теренок у полі гріється у сонячній колисці січня

Лiтературний Чернiгiв

30 *** літо у якому треба зустрітись з тобою згоріло а мені йти босим а мені йти до голосу квітки яка обіймає тебе луна слуху луна з криниці як чорний ворон у небі падає а ще літо у білій хустині прощання плаче дощами березня а ще ворон у небі падає як дощ на листок але я мусив сказати тобі про нас останнє слово літнього вечора ще тільки літо у світі білого снігу а потім я сам собі скажу

Поезія

31 що в любові так легко сховатись у любові так легко прощати із любов’ю так тихо вмирати за калиною небо за тобою сльоза

32

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b=ãË…2,…= lhu`ikemjn

Народилася 13 липня 1953 року в селищі Короп на Чернігівщині. Закінчила бібліотечний факультет Київського державного інституту культури. Працювала в бібліотеці рідного селища, директоркою радіоорганізації «Коропське районне радіомовлення», кореспонденткою газети «Коропщина», на державній службі. Нині – на пенсії, займається літературною творчістю. Членкиня Національної спілки письменників, Національної спілки журналістів та Національної спілки краєзнавців України. Авторка низки збірок поезії та прози, повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», «Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти», «Любов і демони», книг для дітей «Друзі», «Смілий», «Скарб під знаком риби», «Сем і Маруська ідуть на війну», шести книг з історичного краєзнавства. Друкується в літературних і наукових збірниках, часописах, альманахах, антологіях. Лауреатка та дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», лауреатка Міжнародного мультимистецького конкурсу «Молода КороНація», Міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література», Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського та Чернігівської обласної літературної премії імені Леоніда Глібова, Коропської районної літературно-мистецької премії імені Василя Нікітіна, володарка «Алмазного Дюка» Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє, багаторазова переможниця літературного конкурсу «Книга року» (м. Чернігів).

2002 року разом з Мироном Білоусом заснувала творчий клуб «Первоцвіти Коропщини», який очолювала до 2017 року. Є редакторкою та укладачкою п’яти альманахів творів місцевих авторів. Почесна громадянка селища Короп. Нагороджена Грамотою Верховної Ради України.

Проза

33

ХАЗЯЙСЬКА ДОЧКА – Смачно, Мурчику? Бач, дочекалися пенсії – і у нас свято. Хоч і мало дають, а й поласуємо. Ти – салакою, а я – пряниками. Ой, Мурчику, а колись же було... Хіба ж таким я ласувала... Моя мати такий борщ варила, м’яса там було стільки, що ополоник у горшку стояв... Приїдемо, було, з поля, а кожна кісточка так болить, так ниє... Ми велику ниву мали. Ліс свій був. Коники були. Корівки. Усе треба було поробити, усіх попорати. Я з десяти років, як доросла, у хазяйстві робила... І братики старші – Ілля і Макар – трудились, не покладаючи рук. А батько аж зчорнів від роботи... На мого батька завидувало усе село. Хазяйновитішого чоловіка, ніж Іван Юхименко, і в окрузі не було. А що вже силою Бог наділив... Богатирською. Було, кине двопудовий мішок на одне плече, другий – на друге і йде рівно, ніби солдат. А гарячий був... І справедливий... Було, як щось зачепить, зроду нікому не змовчить. І не уступить свого... Від темного до темного ніхто у нас спочинку не знав. Ото приїдемо увечері з поля, мама витягне великий горщок борщу з печі, а борщ, хоч і вдосвіта варився, а гарячий... А пахне... Цибулею, часником та старим салом затовчений... Іси – не наїсися... А тоді картоплю тушковану, теж із м’ясом, поставить мама на стіл. А до неї пелюсток капустяних на буряковому квасі... А на закуску – узвару велику череп’яну миску... Хіба тепер так готують, Мурчику? Таке готують, що і їсти його не хочеться. Он нам учора Люся салат приносила... Наче й добрий, а не те. Не те з-під залізної кришки... І запах, і смак не той... А у нас, було, дві діжки огірків квасимо, дві – капусти, дві – яблук, дві – помідорів, дві – буряків. А діжки здоровенні, пів погреба займали... А погребів було два, величенних... Умиваєшся, Мурчику? Бач, як смачно. Їж, їж, я ще дам рибки. А у нас же завжди діжка оселедців солоних стояла в погребі. По два кадовби сала стояло... А які стегна свинячі батько коптив... Тепер такої смакоти й близько немає. Ото поїси, було, маминого борщу, де й утома дінеться. Візьмеш рядно, розстелеш під яблунею, ляжеш, – а земля парує під тобою... Тоді тепла була земля, не те, що тепер... Лежиш і дивишся на небо. А там зіроч-

34

Лiтературний Чернiгiв

ки... А соловейко витьохкує... Лежиш і думаєш про сусідського Митра. Йому вже сімнадцять виповнилось, а мені п’ятнадцятий доходив... А я ще взимку підслухала розмову Митрової матері, тітки Одарки, з моєю мамою. Тітка хвасталась сорочкою: «Дивіться, сусідонько, як гарно вишила своєму Митру. – Помовчала, а тоді й каже: – Це ж скоро вашій Катрі шістнадцять сповниться? Відразу й засватаємо». «Аби в добру хвилину казано, та все так збулося, як ми думаємо, – підхопила мама. – Вона у нас дитина роботяща, поштива... Хазяйська дочка!» А я, Мурчику, на печі лежала й так радісно мені стало... Митро такий красивий був. Лагідний, спокійний... Ой, Мурчику, Мурчику... Був... Усі були... Прийшла та страшна зима... Відлига, пам’ятаю, перед цим цілий тиждень стояла. Під ногами хлюпало... А в селі тривожно стало... «Розкуркулювати будуть», – пролетіла звістка. Батько не вірив, що нас розкуркулять. «Я ж наймитів не держу, – казав. – Який же я куркуль, коли сам із сім’єю жили рву на своєму господарстві?Усі податки справно плачу, хоч і душать уже за горло дальше нікуди...» Того дня ми саме пообідали, ще із-за столу не вставали, аж гупає щось у дворі. Ми – до вікон. А то коней дядьки із стайні виводять... Батько кинувся надвір та – до коней... Не давати... А сусід наш недалекий, дядько Никон, що в активістах ходив, а тоді в міліцію районну записався, – наганом його по голові... Батько впав... «В’яжіть його, контру!» – крикнув Никон. Накинулись, як коршаки... Зв’язали... Ой, Мурчику-у-у... Бодай того не згадувать... А як його забудеш, коли воно перед очима стоїть уже стільки літ... Братики теж вибігли з хати... Хотіли батька оборонить... І їх пов’язали... Дивлюсь, а мама труситься вся... Тягне до мене руки і ледь ворушить тремтячими губами: – Катрусю, донечко, погибель нам прийшла... Вдягайся бігом... Тепло вдягайся... Виходь через другі сінешні двері на город – і біжи до тітки Ганни.

– Мамо, як же я?.. Як же ви?.. – хочу крикнути, а воно хрипить у горлі.

– Катре, прокляну, як не зробиш по-моєму. З того світу прокляну... – простогнала мама й ухопилась за груди. А я бачу у вікно, що до хати уже прямує отой рудий Никон. Вхопила сяку-таку одежину – і шаснула в сіни... І причаїлася за скринею...

Проза

35

– Ну що, суче куркульське сім’я?! Обідали?! – загримів Никон у хаті. – Зараз я вас нагодую! І подавитесь! Мать вашу... У нас у хаті зроду ніхто не чув матюків, а тут таке полетіло... Затим захряскало, забрязкало... Посипався посуд із мисника...

– Де золото?! Де золото?! Кажи, куркульська курво! А то отут порішу!

– Нема у нас золота. Звідки йому взятись? – заплакала мама.

– А-а-а! Нема?! У Сибіру згною! Іди! Іди! А то зараз так уріжу, що й не встанеш! У росход вас усіх, куркульське кодло!.. У дверях зчинилась шарпанина... Мене наче хто підкинув... Зірвалась на ноги, аби допомогти мамі... І тут вона щось відчула і швидко обернулася до мене. І зараз стоїть перед очима її обличчя... Біле, немов у мерця... Ми зустрілись поглядами... Мама стиснула губи й ледь помітно похитала головою... Той кат стояв спиною до мене. Штовхнув маму в груди: – Іди, курво! Ох, Мурчику... І як те серце витримало, як не розірвалося?.. Не пам’ятаю, як вибралася з сіней і з нашого дворища. Йшла кудись... Спотикалась, падала... Спам’яталася на болоті. А воно верстов за чотири від нас... Ноги грузнуть по коліна... У чоботях хлюпає... До ночі бродила... Почало всю колотити... А потім наче жаром хто обкутав... Так захотілося лягти й заплющити очі... Я й опустилась у ту хлюпанку. Уже й засинала, як хтось наді мною захекав, почав смикати за рукав... Ледь подужала очі відкрити. А то наш Рябко. Тягне кудись... Вищить... Устала я, через силу встала, й пішла за ним. Довго йшла. Аж бачу – дорога... А там і хутір показався. Хутір тітки Ганни, маминої далекої родички. А Рябка ми у неї взяли. Він не один раз від нас на хутір тікав. Ото він і привів мене додому... Отак і спас мене... Лежала я, Мурчику, в гарячці два тижні. А тоді горе велике приключилось – на ноги стати не можу... Покрутило геть... Пучки так попухли, що й взутися не могла. А біль такий, ніби хто кістки пиляє... Тітка Ганна сказала, що мені у них залишатися більше не можна. Що рудий Никон розпитував, де дівчина ділася... Уночі підводою тітчин чоловік відвіз мене у місто. До єврейки Мерки. Вона доброю була. Лікаря мені привела. Якимись мазями мене натирала. Та аж через два місяці я ходити почала. А болячка та так на все життя й осталась. Після Мерки жила у інших євреїв. Служила всюди совісно, себе не жаліла... Не знаєш ти, Мурчику, як то воно жити в чужих людей... Ніби вони й хороші... Що самі їли, те й мені давали... А тітка Ганна в голодовку померла, і дочка їхня Оля теж, залишився тільки дядько Йван... Але

Лiтературний Чернiгiв

36

з горя ніби розуму стерявся. Ходив по селах, питав у людей, чи не бачили Ганну й Олю... Блукав-блукав – та й утопився в болоті... Чи сам себе порішив, чи ненароком... Хтозна... Отаке колись було, Мурчику. Бодай не згадувати. У війну мої хазяї вакуювались, а я у їхній хаті залишилась. А як повернулися, ще довго у них жила. Аж поки їх діти не забрали у Київ, а тоді кудись за границю повезли. Вони по-доброму зі мною поступили. Знайшли в селі діда Тимофія, старого удівця, та й оддали мене заміж. Але то таке заміжжя, Мурчику... Одна назва... Хоч і стидно признаватись, та я й досі дівка... Старий уже був Тимофій, не годний... А ми оце тепер з тобою живемо у його хаті. А діда уже двадцяте літечко немає, Царство йому Небесне. Хороший був... Жалів мене... І його діти совісні. Не гонять. Дозволили до смерті дожити тут... Та скільки вже того віку мені, Мурчику, зосталось... Ти молоденький ще... А я... Я можу й завтра очі закрити навіки... І що ти тоді робитимеш, котику мій біднесенький? Куди підеш? Чи ж прихистить хто?.. Марію проситиму, уклінно проситиму. Аби на Біблії присягнула, що забере й не зобижатиме. Ох, Мурчику, Мурчику... Як то важко самотою у світі пробувати. І тато, й мама, і братики... і Митро... так і пропали невідомо де... Дехто з наших повернувся з Сибіру, уже після війни. Питала, але ніхто нічого не чув... А я ж так Господа просила щоденно, аби мені хоч матінку вернув... Та, видно, не доходна моя молитва була... Тільки ото, як засинаю, часто вчувається і тепер мамин голос: «Катрусю, донечко...» Ніхто мене ніколи більше так і не називав. Хазяєва Катрею кликала, а дід усе було: «Бабо... Бабо...» А яка ж я баба?.. Ох, хай їм легенько лежиться усім... рідненьким моїм... Ти їж, мій хороший, їж. Я ще зараз дам...

УСТИГ...

– Ну, чого вирячилась? Зараз як копну носаком! Схилила голову на бік і дивиться одним оком. Зараза! Ніби знає щось про нього. Ніби все знає. Що йому хочеться їсти і не хочеться йти до школи. Поїсти можна б і до бабусі збігати, та як їй поясниш, чому до школи не пішов? А не пішов – і не піде! Треба йому та школа?.. Насправді Іванкові хочеться до школи. Дуже хочеться... Зітхає. Все одно не піде. А чого вони?..

Проза

37

Обзивались учора на кожній перерві: «Ти чмо! – Ти чмо! – Ха-хаха! Ти такий же придурок, як і твоя мати! – Ха-ха-ха! – Дивіться, чмо пішло! – Ха-ха-ха!» Від того реготу у нього зашуміло в голові, загуло у вухах... Схопив портфеля – і залопотів щодуху додому. До обіду малював олівцем їхню стару грушу. Тішився – ось домалює і покаже Ніні Гаврилівні. При згадці про вчительку затеплілось на серці... То все Танька. Спочатку сміялася з нього: «Пхе, художник...» У нього від образи горло перехоплювало. Якомусь іншому дівчиськові давно б показав, де раки зимують... Але – то ж Танька... У неї ж такі очі... А ранньою весною він намалював її... Рябеньку... Як стояла на одній нозі і, схиливши голову на бік, щось роздивлялася вгорі. Точно так, як зараз. І той малюнок в «Українській мові» загледіла Танька. Вихопила і, як завжди, зморщила кирпатого носика – Іванко відвернувся, тривожно тенькнуло в грудях: зараз насміхатиметься... Але Танька не сміялась, а поклала малюнок до свого портфелю. А після уроків до нього підійшла Ніна Гаврилівна і запросила до художнього гуртка. Танька... Болісно зітхнув. Аби ж вона знала, як він хоче з нею дружити... Та хіба ж він їй потрібен такий? У неї батько великий начальник... А у нього... У нього зовсім немає батька... Лише мама... Зашморгав носом.

– Рябенька, йди сюди, – позвав тихенько, як витер рукавом мокре під носом. – Не бійся, дурненька, я тебе люблю. Курка, ніби щось розуміла, довірливо дибнула до нього крок, другий...

– А, ось де вона! Лови її, Гнатівно! Мама... І сусідка – ота вреднюща, що самогонкою торгує... Що вони хочуть? Чому підступають до Рябенької? І враз зрозумів...

– Не дам! Не дам! – закричав, закриваючи собою Рябеньку.

– А тебе хтось питатиме, шмаркачу? – визвірилась мама. – Лови, лови, Гнатівно. Останню віддаю. Два борщі звариш. А мені – дві пляшки. Дві! Чуєш?! У Іванка враз щось таке піднялось у грудях... Обернувся, вхопив Рябеньку, притис до себе – й замелькав босими п’ятами до бабусі.

– Додому не вертайся! Приб’ю! – летіло йому вслід.

38

Лiтературний Чернiгiв

* * * Іван мало не збив з ніг провідницю. Ускочив у тамбур, ще на прискоренні – у вагон, і впав на сидіння. Не вистачало дихання, серце вискакувало з грудей, та все це не мало значення. Встиг! Дякувати Богові, встиг... Це останній потяг сьогодні. Наступний буде завтра вранці. Але той йому не потрібний. Мав би їхати денним, відразу, як подзвонив Мишко: – У мене для тебе погана новина, друже. Померла твоя мати. Вночі. Знайшли вранці під сусідським парканом... Мама... Як же це?.. Їхати! Зараз же! Але тут знову привезли поранених. Один, зовсім молоденький, дуже важкий. Треба негайно до госпіталю. Без його допомоги він не витримає дороги. Але ж мама... «Прости, мамо...», – стиснув зуби.

– Дякую, фельдшере, – сказав лікар. – Ти все зробив правильно і вчасно. Завдяки твоїм умілим діям ми врятуємо хлопця. У потяг Іван ускочив в останню мить. І на цвинтар устиг в останню мить. Чоловіки вже віко піднімали, аби домовину закрити...

Поезія

39

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ

`ãi…= xeb)emjn

Аліна Шевченко народилася 2005 року на Кіровоградщині. Письменниця, поетка, журналістка. Із 2022 року працювала на кафедрі журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів і природокористування України. Здобувала освіту по спеціальності «Соціальна робота». Нині – Кіровоградська обласна бібліотека для дітей ім. Тараса Шевченка. Студентка Центральноукраїнського державного університету ім. Володимира Винниченка. Друкувалася в багатьох газетах і журналах. Переможниця Міжнародного літературного конкурсу Гранослов. Авторка книг – «Цвіт першої надії»(2019), «Мелодія мовчання»(2021), «Небесна сповідь»(2023) та інших. Засновниця і головна редакторка альманаху «Олександрійський маяк». Лауреатка літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша.

ПІСНЯ ДОЩУ І ЛЮБОВИ *** А вітер пахне домом і бузком, що відцвіта весніє вечором і спогадом забутих верховіть торкаюся весни у кожному суцвітті чую як живуть у них віки які мені ще тільки показалися у снах спізнілої весни хтось першим з нас заговорив до неба а роки...

Лiтературний Чернiгiв

40

розкошують і скошують шляхи якими хтось уже ішов до тебе вона клялася, що чужа наречена холодним спогадом пролита краплями дощу на твої сни вона сьогодні рідна цілує руки *** плаття з білих троянд дощ у якому не сховатись під парасолькою накрапає навіщо коли ми вдвох закохані в цю зливу цей дощ який можливо трохи закоханий у весну торкайся зрошених суцвіть любови любися з травами і клич мене до себе торкайся до любови і знову воскресай з любови живи допоки остання ґрона живе допоки живі оці дощі нам чекати до літа так як до любови так довго довго мовби буде пісня дощу та любови *** Озветься степ поколюванням в грудях

Поезія

41 де вчора жив де поночі вмирав і крапельки на склі снуватимуть шляхи додому крізь розбите скло ти озираєшся на дім світлий і просторий а наче б помістився у долоні мами там усе живе усе цвіте і досі і знову озираюся на дім, що на горі – та високо ще б трохи й біле небо порепане як стара стеля твого дому у долоні... *** Спинилася над прірвою, а час веде все далі й далі за собою прислухалася до дихання колій на пероні чужому холодному аж до кісток і дихала сама не холодом жаром а світ горів у заметіль а ти у білім платті посміхалася вітрам і степовим прибоям над світами світами днів світами заборон сміялася торішнім травам...

Лiтературний Чернiгiв

42 *** Прости мене, моя поранена лебідко прости мою любов і гріх, що нам тепер спокутати несила і ночі ті, що нам були найдовші і білі дні, як пам’ять немовляти усе прости до ранку допоки не прокинемось чужі нехай шепоче золотавий місяць хай мегаполіси плетуть залізні сіті з наших жил а ми губилися у зорянім намисті розсипаним опівночі над нами а ніч – примара вічної любові опуститься і ще раз відгорить прокинеться наш ранок, а там – і ми, сновиди вуличних світил... *** Місто, яке не пробачає самоти покличе знову у обійми холодного сну тобі хотілося подалі далі де хтось обізветься як вдома ти та, яких не проводжають – дороги, як чужі світи

Поезія

43 покинуті за небосхилом світи вчорашніх сновидінь... Ти та, яких не зустрічають торує ніч світанок з-за межі... Горда, бо тільки так жива... *** У домі над ставом шукаю для себе тиші і спокою спускаюся вгору додому до ставу над небом прозорим тримаю у жмені тумани а вони наче дім для тебе твоїх бажань для сну ще глибшого за ніч як світання вертаю додому над ставом де спогади й більше нічого нікого більше нема... *** Метелик у вагоні метро гладить крильми залізо торкаються крил підошви метелик мріє про квіти згадує сад, куди явився із любові у світи сам собі вчився любити Бога,

Лiтературний Чернiгiв

44 згодом небо і сонце Полюбив, і злетів аби сподвижити з любові цілий світ обличчям метелика всміхалася весна господарю мертвого саду метелик дихав на рейсах метро услід швидкості потягу метелик у вагоні метро – сам собі смерть сам – спасіння. Метелик в метро: «Обережно, двері зачиняються» чую я і ще хтось у вагоні метро. *** Відколи прокинулись гори зачахли вітри знайшли у вогні непокору дотиком змовклого слова про силу силенну розпорошених спогадів на вітрі обабіч дороги заплетена стежка у косу мою золоту стежка від поля стежка до хати до матері сивої матері збілілої долі що судомить над ранком прийдешнім блідне металом повік хворе сонце...

Проза

45

ДВА ДОЩІ У моє вікно стиха постукав дощ, і я прочиняю маленьку кватирку, поки не бачить мама. Вона ще не знає, що потай впускаю в наш дім весну. А як побачить мене біля прочиненої кватирки, кричатиме, сваритиме, питатиме, чи хочу я злягти посеред весни з жаром і не ходити до школи?.. А я слухаю дощ. Здається, він не один. Їх два, геть різні й нічим не схожі між собою брати-дощі: один – той, що стукає мені в шибку, другий – той, що капотить по старій крівлі хатини. Вслухаюся у кожну краплину, чую сміх і дитячі голоси малих нас. Мій і Сашковий. Регочемо один з одного: на його білявому чубчику й по всій головешці розпливаються плями чорнозему вперемішку з піском. Кожна з них згадується вдачею – попаданням у товариша замашним ва́льком місива. Називаю його Рябчиком – так бабуся кличе нашого плямистого кота. А Рябчик заливається од сміху й тицяє пальцем на мого носа, куди щойно поцілив його вальок землі. «Ги-ги... Хряк-хряк, хрюк-хрюк...», – тоді вже обидва не ховаємо найбілішого, що в нас залишилося, наших зубенят навіть тоді, коли нас за шкірки витягає з калюжі Сашковий батько. Знаємо, зараз почнеться... І скільки б не насварювався дядько Кирило з добротною лозинякою, немає нічого гіршого за купання у ночвах і драяння наших малих тілець, що от-от забезпечить нам тітка Ірина. Не доведи Господи, аби в її руки потрапило цуценя чи кошеня – утопить нещасне та й не нарошне, ні. Вона добра, але ж як безпардонно любить чистоту і блиск всього, що може блищати, та якщо й не може – вона змусить. Так як змушує блищати наші аж червоні тільця, замотані в махрові товстелезні рушники після гуляння під зливою. Хтозна, скільки ще не буде світла після сьогоднішнього буревію з дощем, та від того моє бажання не йти додому не зменшується. Що тут іти: через дорогу перескочив та й вдома. Та бентежить інше – з-за світла чи без мама мовчки не зустріне. Село вже доповіло, скільки разів ми із Сашком поцілили один в одного вальками землі під холодною зливою... Та не судилося мені того вечора прийти додому чистим і по-Ірининому блискучим: поки переходив через дорогу, збився з ліку, скільки разів послизнувся, скільки і як далеко орав носом по калюжах. Та й навряд чи Іринин блиск врятував би мене після того, що наговорили люди... Було мені за той дощ, ой було...

46

Лiтературний Чернiгiв

А той, що ляпотить за вікном, згадується мені геть інакше. Завивання вітру й шум зливи надвечір бабусиним голосом оповідає мені билицю. Й мене малого, моє дріботіння: «Ба, ба, ану ж розкажи мені биличку про косулю!». Знав я малим, коли у бабусі є настрій розказувати одні й ті самі, але ж які цікавезні історії! А бабця любила своє дитинство згадати, і з кожною оповідкою пригадувала щось, що я ще не чув, що не повідала вечором-двома раніше. І це мене підштовхувало чіплятися, аби ще раз послухати биличку від бабусі. Вона не розповідала казок і нічого не вигадувала, тільки молоді роки, каже, як короткочасний дощ з грозою й градом, упали на довгі коси, як на землю. Чорна вже повік побіліла коса, і не стече по ній водою той білий покрив, не розтане так швидко, як град на розпеченій землі... Сама ж оглянулася, а вже сонце, вже ти на руках, онучку... Биличка про косулю починалася з тихого слівця спершу про діда Власа: «Любив дід полювати, не боявся нічого, що б то не водилося в лісі. Ішов і на вовка, і на кабана. Ведмедів у нас немає, то він їздив до товариша на Захід. Звідти й привіз косулю з перебитою ратичкою. Ще геть мала, худюща, що аж світиться. Ніхто й подумати не міг, що житиме. Навіть його жінка, баба Настя, якось бідкалася у магазині: «Ет, Власько мій водиться з тою козулею, годить, як болячці, а воно візьме та й вмре не сьогодні-завтра. Аби ото ще зо мною таким був, а то вже й забув, що мав колись молоді літа, малечу подавай йому, щоби няньчився! Ех...». А вулиця сміється з баби Насті, ревнива, кажуть. І то всього-на-всього, до якогось козеняти, а що було б до молодиці? Хто знає, а може, якби не цупкі вожі в руках баби Насті, то й не озолотився б вік, прожитий в парі? Часто Влас нарікав на долю, що один син, та й той пішов темним шляхом, не рік – не два не з’являється у батьківській хаті, ніякої звісточки від рідної кровинки. Чи й живий... Жінка як жінка: сходить сонце – молитву читає, пообіді вклоняється іконам, надвечір і перед сном цілує образи та й просить Бога наставити сина на праведний шлях, де б не був, вернути на стежку додому. Улас все дбав про косулю, поставив малу на ноги. Та якось дід Улас геть змінився, став, як грозове небо перед дощем. Спохмурнів. Думали, доживає своє старий двометровий дуб. Стали уже готуватися до найгіршого. А дід усе сидить на призьбі, закручує і курить свою махорку. Все дивиться в ліс. Давно закинув охоту, риболовлю. Дивиться крізь дерева, за ліс, крізь час... І таки видивився – з лісу, аж з-за озера, стала приходити до Уласового двору велика справна і така ручна косуля. А він набирав у магазині льодяників, носив городи-

Проза

47

ну – вона все любила. Збігалися до Уласового двору і сусідські дітлахи з частуваннями для лісової гості. Ніхто не вірив, що вона виросла з тої малечі, яку всього раз чи два бачили минулої весни у дворі діда. І я візьму м’ятний пряник: половинку собі, а то їй відламую по крихітці – так і їмо. Дід Улас був добрий – за те, що ми підгодовували його кізку, зробив нам власноруч гойдалку неподалік берега, де берези ростуть. Та й взагалі ми його любили, а він – нас...», – отакою розповіддю мені згадується другий дощ. Я тоді вже умів говорити й ходити, та найбільше мені вдавалося запам’ятовувати бабусині оповідки. Як підріс на рік-два, сідав біля вікна на кухні у бабусі, як оце зараз, стіл засипаний борошном біліє в очах, а щоки тріщать від вареників з вишнями. Геть не дивився у вікно, та й що там – злива, що котиться по сажі нічного марева. Літній дощ. І вишні у мисці на столі, і вареники киплять у печі, і бабуся всміхається мені. Вона ще не куштувала першу партію вареників, а вже лишається чекати наступну, миска блищить тільки від цукру. Вітер шелестить і колише стомлене денним сонцем сонне село. А ми з бабусею на кухні. За стінкою в колисці спить молодша сестра, так міцно – на дощ. Бабця одно знає – ловить з казана та сипле цукор на вареники, а я стьобаю один за одним з великої миски. Вже й наївся, а вони ж добрі, а вони добрі! І ще солодші під бабусину биличку. Розказує й викидає в окріп нову партію вареників. Отак і дослухав оповідь дощу з-за вікна, дослухав аж до цвіркунової пісні, до жаб’ячих вересків із берега, до затяжного півнячого «ку-ку-ріку-у-у-у!» понад ранковою зорею. Не спиться мені – й досі дожовую бабусині вареники – мої улюблені, з вишнями. Досі нарошне розламую кожен: ні, не прохолоджую. Просто шукаю там тайничок від бабці. У вареники з вишнями вона могла покласти монетку або зробити одиноднісінький вареник із сиром (що люблю анітрохи менше). Люблю і з капустою, і з сиром, і з картоплею, бо їх варила моя бабуся. І в перервах розмов ми слухали дощ літньої ночі. Отой, який щойно стукав мені у шибку, а потім перебігав, хапав за руки-краплі того, що стукав по стрісі, й мене за руки. Разом з двома дощами бігали селом по калюжах, по водах, що впали із неба – на небо й дивляться. Два дощі мені сняться і досі. Два дощі і обидва з мого дитинства...

Лiтературний Чернiгiв

48

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI bi*2%!i“ jnq“j

Вiкторiя Косяк проживає у Олександрії на Кіровоградщині. Закінчила училище культури, отримала диплом молодшої спеціалістки за спеціалізацією «Культурно-дозвіллєва діяльність». Згодом Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв з дипломом спеціалістки за спеціальністю «Соліст-вокаліст естрадної пісні». У 2018 році закінчила Дніпропетровський університет внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство», а в 2023 році захистила магістерське дослідження на тему «Іміджмейкінг в органах місцевого самоврядування України: сучасний стан та перспективи» в Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка». Працює у місцевому самоврядуванні. Поезія та проза авторки була надрукована на сторінках літературно-мистецького альманаху «Олександрійський маяк».

НА ПОВНІ ГРУДИ Неможливо забути той прекрасний ранок, коли сонце ще не зійшло, а лиш де-не-де, крізь завісу туману, пробивалися тьмяні промені, пестячи мовчазні тіні природи. Усе спало: суворий ліс, повітря, стежки... Ледве чутно дзюрчала маленька річечка, порушуючи ранкову тишу. Навіть зозуля не починала ще «рахувати роки».