Щоквартальний мистецький журнал
лiтературної спiлки «Чернiгiв»
№ 2 (102) № 2
квітень-червень 2023 2023
Заснований
у 1992 р. у 1992 р.
Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.
Головний редактор
Михась ТКАЧ
Редакцiйна колегiя:
Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ
Олександр ЗАБАРНИЙ
Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора)
Олександр КОВАЛЕНКО
Олена КОНЕЧНА
Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар)
Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО
Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету
Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку
інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2023-2024 роки
Віктор Татарин
Горлова, Ганна Верховцева, Ірина Грунда, Лана Місячна, Лариса Ткач, Ольга Довженко
Олександр Навроцький. Поезія (Переклад з польської Станіслава Шевченка)
СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ Карін Бойє. Недовіра. Поезія
Лiтературний Чернiгiв Заступнику головного редактора журналу
«Літературний Чернігів», професору
Володимиру Кузьменку – 65
З ЛЮБОВ’Ю ДО НАУКИ
За традицією ми підсумовуємо результати нашої діяльності в більшості своїй у ювілейні роки. І це добре. Час невблаганний, швидкоплинний, як весняна вода, потік якої вже не повториться ніколи. Недарма народна мудрість гласить: спіши робити добро людям. І той, хто її дотримується, встигає багато зробити корисного для свого народу.
Цієї тривожної весни, 26 квітня, відзначив своє 65-річчя славний наш земляк, доктор філологічних наук, професор, літературознавець, автор багатьох наукових праць, книг з історії літератури, шкільних посібників, словників, голова творчого об’єднання критиків НСПУ, заступник головного редактора журналу «Літературний Чернігів», людина навдивовижу світлої душі Володимир Іванович Кузьменко. Життєва дорога обдарованого юнака пролягла в науку від неповторних краєвидів, мальовничих заплавних луків річечки Снові, де він народився у козацькому селі Макишин, до київських схилів, крутих берегів Дніпра. Ще навчаючись у школі спраглий до знань юнак не тільки захоплюється природничими науками, зокрема математикою, а й проявляє інтерес до рідного слова, української літератури, пише вірші, статті, які друкує в Городнянській районній газеті. Так, за нарис «Гроза над Десною» йому було присуджено літературну премію ім. С. Остапенка. Після закінчення десятирічки у 1975 році з золотою медаллю та одночасно Всесоюзної заочної математичної школи при Московському університеті ім. М. Ломоносова Володимир Кузьменко
Лiтературний Чернiгiв
нараз не їде до Москви, де б його однозначно зарахували студентом, а
подає документи до старовинного храму науки Ніжинського педагогічного
інституту (нині – університет), що має глибокі філологічні традиції. Після закінчення його з золотою медаллю деякий час працює в одній
із шкіл у містечку Березна, а після служби у війську повертається на
роботу в свій рідний Ніжинський педагогічний інститут, де системно
вивчає творчість українських
письменників, пише літературознавчі статті. З 1984 року Володимир Іванович навчається в аспірантурі при інституті української літератури ім. Т. Шевченка НАН України, після закінчення якої починає працювати у Переяслав-Хмельницькому філіалі КДПІ ім. М. Драгоманова (нині Переяслав-Хмельницький державний
педагогічний університет ім. Гр. Сковороди) – спочатку доцентом, потім завідувачем кафедри, згодом – деканом української та зарубіжної літератур. Тут пише і публікує ряд наукових, літературознавчих та навчально-педагогічних праць. Пізніше, навчаючись у докторантурі, потужно працює над створенням нових шкільних посібників за оновленими програмами, без ідеологічних нашарувань, які б відповідали українській школі, базувалися на національній основі.
Видання таких необхідних книг для шкільництва у перші роки становлення нашої держави стало помітним явищем в освітніх колах.
Ім’я Володимира Кузьменка, його праці стали на слуху серед літературознавців, педагогів. З’явилися позитивні відгуки, рецензії у періодичній пресі. Про це писали журнали «Вітчизна» (№ 3-4, 1998 р.), «Слово і час» (4-5, 1998 р.), «Сіверянський літопис» (№ 2,1998 р.), «Всесвітня література» (№ 2, 1998 р.), «Літературний Чернігів» (№ 11,1997 р). А також газети «Вечірній Київ», «Літературна Україна» та інші.
Неабиякий резонанс серед науковців викликала монографія Володимира Кузьменка «Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20–50 років 20 століття». Це дослідження проведене на матеріалах приватної кореспонденції М. Вороного, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша, М. Рильського, О. Довженка, І. Багряного, Б. Антоненка-Давидовича та інших митців у роки сталінських репресій.
То титанічна і клопітка архівна наукова робота, яку в роки радянського режиму неможливо було правдиво зробити. Такі дослідження вкрай важливі, адже ніякі спогади чи музейні експонати не дають змоги відчути світоглядні позиції письменника як приватні листи. Отож широта наукових і творчих інтересів, енциклопедична обізнаність в історії літератури, дослідницька вагомість ученого-літературознавця гідна подиву. Автор має близько 500 наукових, літературознавчих та навчально-методичних публікацій, що друкувалися не тільки в Україні,
Лiтературний Чернiгiв
а й за кордоном, зокрема в Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії, Білорусі та інших країнах. Має більше двадцяти видань, монографій та навчальних
посібників.
Принагідно, дозволю собі назвати найважливіші з них. Це «Шкільний словник з народознавства» (у співавторстві з О. Потапенком) (К.: Освіта, 1994), «Шкільний словник з українознавства» (у співавторстві з О. Потапенком) ( К.: Укр. письменник,1995), «Словник літературознавчих термінів»»( К.: Укр. письменник, 1997), « Гроно нездоланих співців: літературні портрети вітчизняних письменників 20 століття, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм» (К.: Укр. письменник, 1997), «Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20–50 років 20 століття» (К.: Національна академія наук України, інститут літератури ім. Т. Шевченка, 1998; друге видання: К.: Альфа-М, 2016), «Вступ до літературознавства: навчальний посібник (К.: Видавництво КСУ, 2003), «Світ правди і краси: літературно-критичний нарис до 70-річчя з дня народження Михася Ткача» ( К.: Видавництво КСУ, 1997) «Історія зарубіжної літератури 20 століття» (за редакцією проф. В. І. Кузьменка) ( ВЦ «Академія», 2010, друге видання 2012)
«Історія української літератури 20 століття – початку 21 століття: у 3 т.» ( Академія: Т. І., 2013, т. 2, 2014, т. 3, 2017) та ін. Видано ним чимало бібліографічних покажчиків та літературознавчих нарисів про відомих людей Чернігівщини. Зокрема нарис про мій життєвий і творчий шлях та десятки критичних статей на мої твори, за що я щиро вдячний. У 1918 році вийшла друком унікальна підсумкова книга Володимира
Кузьменка «У всесвіті слова: літературно-критичні студії», яка має майже сімсот сторінок, форматом 70/100/16. У ній уміщено наукові праці, що писалися в продовж 20 років, які опрацьовані і доповнені, частину з них надруковано вперше.
Ще надзвичайно яскрава його грань діяльності – це праця в журналі «Літературний Чернігів» – і як заступника головного редактора, і постійного автора. Він не тільки опікується часописом, шукаючи шляхи до його змістовного і художнього наповнення, а й друкує регулярно на його сторінках літературознавчі статті, рецензії, нариси. Заслуга Володимира Івановича в популярності часопису очевидна.
Науковий літературознавчий набуток Володимира Кузьменка, виняткова обізнаність, подвижництво засвідчують вагому потугу науковця на теренах літературознавства, народознавства і педагогіки. Свою наукову діяльність він поєднує з викладацькою. Працював у кількох вузах на різних посадах. Зокрема у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, Київському славістичному університеті
Лiтературний Чернiгiв (певний час очолював цей вуз). Нині – завідувач кафедри романо-германської філології Національної академії Служби безпеки України. Його праця відзначена похвальними грамотами, подяками. Він є лауреатом літературно-мистецьких премій ім. Л. Глібова, ім. М. Коцюбинського, ім. М. Гоголя, ім. П. Куліша.
Володимир Іванович має виняткову працездатність, невтомний трудівник на полі української літератури і культури, щирий українець, надійний товариш. Усе своє свідоме життя він живе в повсякденній творчості, в любові до рідного слова, літератури, науки. Творчість для нього – це постійна напружена титанічна праця в наукових бібліотеках, пошук нового, що надає йому снаги і духовної сили. І почувається він щасливий
тоді, коли свої знання передає іншим. З цього приводу в одному інтерв’ю
він про себе сказав так: «Парадокс у тому, що, виявляється, повноцінний
відпочинок для мене неможливий без походу до наукової бібліотеки, без написання якоїсь статті чи розділу монографії або навчального посібника».
Цю жагу до праці Володимир Іванович успадкував від батьків, роботящих і чесних, які все життя вчили його робити добро людям. Він безмежно любить свій край, Чернігівщину, відвідує повсякчас рідне село Макишин, де поминули його дитинство і юність. І ця залюбленість – воістину синівська. У своїх почуттях до природи він – лірик. І в своїй діяльності, наукових працях являє невичерпну силу до пізнання і духовної краси.
В повсякденному житті Володимир Іванович навдивовижу проста людина, чуйна, доброзичлива, така, що завжди відгукнеться на чужу біду, допоможе. Поза сферою науки має безліч захоплень, чудовий співрозмовник, схильний до жартів, історії із свого життя розповідає весело і дотепно. За багато років (більше 25) наших щирих дружніх взаємин, зокрема і в розбудові журналу «Літературний Чернігів», Володимир Іванович став для мене справжнім другом, близьким і дорогим, мов рідний брат. Я дякую долі, що звела мене з людиною надзвичайно високого інтелекту, духовної краси і доброти. Його життєвий і творчий шлях – то яскравий приклад служіння рідному народу, науці, національній культурі, то дороговказ молодому поколінню, яке робить перші кроки до пізнання нашої історії. Вітаю, дорогий Володимире Івановичу, зі славним 65-річчям! Теплих і
плідних Вам ще багато і багато весен. Любові і поваги, здоров’я та успіхів у Вашій подвижницькій справі. З роси і води!
Михась ТКАЧ м. Чернігів
ЦАРИНІ ЛІТЕРАТУРНИХ
І НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ
Його творчий шлях почався з Ніжинського педінституту, славного не тільки іменем Миколи Гоголя, але і цілого ряду визначних українських
письменників та науковців… Потім викладання у школах, яке відгранює педагогічний хист, суть, пластику мови… Можливо, завдячуючи і викладацькій праці так рано здобували колись успіх і великий польський поет Адам Міцкевич, і наш самобутній Максим Рильський…
Володимир Кузьменко став літературознавцем, критиком, доктором наук, професором… Працював завідувачем кафедр столичних університетів… Автор цілого ряду ґрунтовних видань по дослідженню української
У періодиці друкуються його важливі статті-дослідження про переклад видатних творів світового письменства українською мовою. Згадую, наприклад, його самобутнє трактування творчої спадщини Івана Огієнка (митрополита Іларіона), який зробив чи не найдосконаліший
повний переклад Біблії українською мовою. Також літературознавець
описав і особливості перекладу Святого письма І. Нечуєм-Левицьким, П. Кулішем та ін.
А все ж улюблений нурт нинішнього ювіляра – це сучасна література. У доробку майстра української прози Анатолія Дімарова він знаходить і оригінальні поезії, висвітлює в статтях глибинні образи талановитої поезії на сільську тематику Дмитра Іванова, друкує ґрунтовне дослідження самобутньої прози Михася Ткача, приділяє увагу на сторінках часопису і молодим письменникам, і тим, що тільки входять у літературу…
Незважаючи на свою зайнятість професорсько-викладацькою діяльністю, Володимир Іванович очолює в Київській організації НСПУ творче об’єднання критиків яке, як відомо, надає кшталт, стрункість літературному процесу. Тож безпомильне чуття досвідченого професора і письменника допомагає відкривати обдарованих молодих літераторів для прийому в нашу письменницьку спілку, відточувати майстерність авторів перших книжок, важливими є його думки і щодо творчості відомих письменників. Недавно він відсвяткував свій 65-річний ювілей.
Це чудовий час для втілення глибинних творчих задумів, передачі
досвіду молодим і навіть народження нових творчих ідей. Щастя і добра! Наснаги з роси і води дорогий Володимире Івановичу!
Станіслав ШЕВЧЕНКО м. Київ
та зарубіжної літератур.
Чернiгiв
ТРАЄКТОРІЄЮ ПОЛЬОТУ У ВСЕСВІТІ СЛОВА
(Володимиру КУЗЬМЕНКУ – 65)
Чи думав він, що стане засновником хоч чого-небудь? Звісно, що ні. А що, власне, засновувати ще, коли все, куди не глянь і до чого не доторкнися – руками чи поглядом – все-все давним-давно відоме? Та й не до подібних роздумів чи вагань йому було. Хотілося багато чого, а от чого конкретно?
У державі саме набирала розголосу кібернетика, і він клюнув, як риба на черв’ячок, уміло підчеплений гачком. Протягом останніх чотирьох років паралельно зі шкільними предметами студіював заочно тонкощі математичного аналізу та кібернетики. Погодьтеся, це щось із розряду фантастики: сільський хлопчина (син рядових колгоспників) аж ніяк не загубився серед набагато спроможніших дітей із великих міст величезної держави, що отримали можливість навчатися у Всесоюзній заочній математичній школі при Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова. Результат – іще фантастичніший: за співбесідою йому
запропонували навчатися на механіко-математичному факультеті цього університету. Інший би танцював од радості, а він… Поїхав до Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя (провінційного за розміщенням, але одного з найпрестижніших за суттю).
Ота різноманітна писанина, з якою виступав у районній, обласній та й республіканській періодиках, як виявилося, мала набагато більшу притягальну силу, ніж Москва.
На літературну студію під суворо-доброзичливим патронатом Павла Олександровича Сердюка ходив із задоволенням. Однак свої вірші подав на обговорення лише один раз у березні 1976-го. Те засідання літстудії стало певною подією для Гоголівки, на яку відгукнулась заміткою «Звіт першокурсника» обласна молодіжна газета «Комсомольський гарт». І все ж Володимир найчастіше брався за критичний аналіз доробку будьякого літстудійця. Бути опонентом – справа вельми серйозна. Безперечно, саме тут і починався він як літературознавець.
Лiтературний Чернiгiв
І зараз бачу його зачаєну усмішку… Мовляв, ви там хоч із штанів повистрибуйте, змагаючись, у кого сильніша метафора вискочила з-під пера, а я вас, як захочу, розтрощу в пух і прах – і дід Сердюк не позбирає. І критикував, розбирав вірші початківців – до дріб’язку. Але аргументовано, кваліфіковано, а головне – доброзичливо. Ніхто й ніколи не ображався. Навпаки – щиро дякували, не за критику – за достеменну підказку. Треба сказати, завдяки мудрій скерованості Павлом Олександровичем, засідання літературної студії завжди проходили на одному диханні, хай хоч і на підвищених тонах нерідко, але неодмінно
з добрими намірами.
А ходили тоді на літстудію Любов Кириченко (відома як Пономаренко), Микола Скороспєхов (Луговик), Іван Просяник, Олександр Забарний… Ніяк не могли уявити себе поза нею вчорашні випускники – Анатолій Мойсієнко, Володимир Сапон, Таїсія Шаповаленко, Олександр Петькун, Володимир Сенцовський (Ященко), які частенько приїжджали в Ніжин, спеціально – щоб побути на заняттях літературної студії. Зростали самі й допомагали іншим. Як і майбутні професорилітературознавці Павло Михед і Олександр Ковальчук.
Читаю праці Володимира Кузьменка і ловлю себе на думці: ні, не загубився високопрофесійний тон літстудії з часом, лише укріпився і збагатився переконливими аргументами.
А там і авторитет не забарився…
Доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, керівник творчого об’єднання критиків і літературознавців Київської організації НСПУ…
Завідував кафедрами, керував факультетами, навіть університетом… Усе – неоціненний досвід, який ліг в основу монографій, дисертацій, розвідок, статей, виступів на різних диспутах та конференціях. Спрацював, мовби спеціально впроваджувати в життя настанову поета-академіка Максима Рильського заповзявся: «Слово – зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати».
Ага, чистити і доглядати… Це ж не поверхня якась, щоб чистити… Не квітка, щоб доглядати… А чим?.. Якими засобами?.. Ні щітка, ні лопата чи сапа, віник чи пилосос тут не підходять. Лише знання… Знання і досвід… Та ще талант… Неухильне бажання самовдосконалюватися.
Якщо точніше, то невидиме – до невидимого… Лише чуттєве, затаємничене… Як джерела у глибокому колодязі… Скільки їх?.. Якої потужності?
Ну як не повірити лауреату Нобелівської премії з літератури Анатолю Франсу, який зізнався, що «немає магії сильнішої, ніж магія слів»!
Володимир Кузьменко не раз звідав на собі правдивість цього твердження. Це слова часто-густо не давали йому ні спокійно спати, бо не
Лiтературний Чернiгiв
виходили з голови, ні самозабутньо відпочивати десь на березі моря, бо
вирували-пінились багатогранно… Певне, коханій не віддавав стільки
часу, як їм… Оцим безмежним словам-чарівникам.
І вони не поскупилися на віддачу. Часом відкривали такі панорамні
картини, такі барвисті епізоди, такі незабутні діалоги довіряли!..
А які видатні постаті заговорили з буремного минулого України!..
Павло Тичина, Олександр Олесь, Микола Вороний, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Микола Зеров, Іван Багряний, Юрій Шерех, Дмитро Донцов, Володимир Винниченко, Григорій Косинка, Сергій Єфремов, Борис Антоненко-Давидович, Михайло Драй-Хмара, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська… Десятки, сотні імен… Як не розстріляні, так замордовані в таборах, як не випхані за межі рідної землі, що для українського митця – гірше смерті, так планомірно-методично перетворені в живі трупи… Наслідок – катастрофічний! За кілька десятиліть
утворилася така чорна дірка в українському суспільстві, залатати яку ніякими економіками не вдасться.
З листів, які вишукував Кузьменко, до нього промовисто заговорили такі атланти й каріатиди української культури, які змогли б надійно
підперти небеса будь-якої держави. Хотіли – щоб української, не дали. Зараз ніхто точно не скаже, що більше?.. Програла математика, в яку
він колись не пішов, чи виграла філологія, якій він віддав перевагу?
Назад погляне – як униз на драбину: і щаблів не видно. Так усі близько – один в один. А от підніматися вгору!..
Це ж скільки ночей недоспано!.. Скільки нервів витріпано!..
А скільки сумнівів переважено?.. Скільки порад переслухано-перепробувано?..
Отак і незчувся, як став засновником цілого напряму в українському літературознавстві! Епістолографія і Кузьменко – два брати-близнюки нині. Назвеш галузь – уявиться її засновник. І навпаки: назвеш засновника – уявиться ціла галузь.
Зараз, по суті, жодна сучасна літературознавча публікація, присвячена питанням документалістики чи листування письменників, не обходиться без посилань на монографію професора Володимира Кузьменка
«Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20–50-х років ХХ століття», на студію «Повісті Т. Шевченка крізь призму епістолярної форми» та інші його статті у цій галузі. Робота, якій віддано незчисленну кількість часу, прочитано бозна й скільки літератури, зроблено нотаток, виписок, публікацій у періодиці, не відпускала його й далі зі своїх обіймів. Ніби й тема не висмоктана з пальця. Що, ніхто ніколи не читав листів
Лiтературний Чернiгiв
письменників один до одного? Не знаходив у них фактів, які потім переростали в захопливі п’єси, романи, кінофільми?.. А от систематизувати
все, знайти й підкласти під нього наукове обґрунтування?..
Володимир Іванович писав і сам виростав разом із монографією. Отак
поступово й викристалізувалося… Поетапно… Спочатку про те, від чого
відштовхується весь предмет розгляду… Адже, щоб розглядати епістолярій як систему, потрібно визначитися, що таке сам отой лист! Отже… «Лист письменника – це твір літературного та історіографічного жанру, позначений яскраво вираженою психологічною інтроспекцією та особистісним ставленням автора до дійсності і конкретного адресата, написаний з урахуванням специфіки кореспонденції певної історичної доби».
Формулювати правила чи визначення – неабияке вміння. Словам тісно, а думкам широко.
Кузьменко навизбирував безліч цікавих прикладів, які не лише доповнюють монографію, а й роблять її художнішою, цікавішою, інтригуючішою.
Критики діставалося всім. І хто її правильно розумів, той неодмінно виходив переможцем – іще повніше сповненим енергії для подальшого зростання в творчості.
Павло Тичина, приміром, писав в одному з віршів: …Критики брали мене, чистили, м’яли, на всі боки вибивали метелочками з осоту, –оце тобі за роботу! щоб уперед не заганявся.
Сам Тичина (як і Сердюк, до речі), роблячи помітки на полях рукописів молодих авторів, просив не сприймати це як критику, а як пораду. Тичина ж успадкував традиції від Івана Франка, закликаючи «видобувати поезію з дійсності».
Дуже важливо, що в аналізі листування письменників простежується літературний процес, наростання дії, експресія почуттів – як окремих індивідуумів, так і всього суспільства. На численних прикладах Кузьменко
показує, що лист митця – не просто звертання до знайомої людини (чи посадовця – та будь до кого, на кого він покладає певні надії). Це щось куди значиміше – наболіле, актуальне, невідкладне.
Виявляється, що писати листи українською почав іще Тарас Шевченко, який спеціально просив про це своїх рідних і знайомих. Так він наближався до рідної домівки, до України. Аналізуючи переписування, Кузьменко робить висновок, що «в окремих випадках листування письменників – це також література,
Лiтературний Чернiгiв
художня творчість, хоча здебільшого це, так би мовити, вторинний щодо
художності матеріал, але такий, що має значний заряд художності. Проте
незаперечне одне: письменницький лист несе в собі життя особистості. Без епістолярної творчості уявлення про митця неминуче буде неповним, а то й викривлене».
А глибина ж то душ людських яка відкривається! І поетична, і сатирична, і театральна… І українсько-державницька, що особливо варто підкреслити!
Видатний французький філософ-просвітитель, письменник Франсуа
Вольтер понад три століття тому зізнавався: «Читаючи авторів, які добре пишуть, звикаєш гарно говорити».
Цю істину не раз випробував на собі і Володимир Кузьменко.
Він не просто читав листування відомих людей чи виписував цитати з кореспонденцій, він ніби говорив із ними, підсвідомо вступав у дискусії: ішов із бібліотеки додому, а думка гналася слідом, розвивалася далі, пручалася-недавалася до остаточного самовпокорення. А коли нарешті отримувала те, до чого прагнула, розцвітала від щастя.
«Ну який же далекоглядний наш Шевченко»! – ляскав долонею себе
по лобі і вже вкотре переважував золоті злитки: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..
Але ж таке багатство має служити не лише одинакам, які щодня добровільно замикають себе в камері-одиночці і мліють від щастя, розглядаючи
ті слова-самоцвіти в чарівному калейдоскопі. Як захопити ними якомога більше людей, особливо молодих, які просто зобов’язані підперти національні небеса там, де вони добряче просіли, бо підкосилися-прогнулися ноги в тих, хто їх тримав на своїх хворобливо-виснажених плечах.
Тож цілком свідомо значну частину свого часу поклав у підмурки укладання різних словників. Приміром, понад тисячу сторінок зібрали три словники, два з яких – шкільні: з народознавства та українознавства, укладені в співавторстві з професором Олександром Потапенком, а «Словник літературознавчих термінів» – самотужки.
Добряче покопався в специфіці розвитку українського літературного процесу ХІХ – початку ХХІ століть. Щоб збагатитися, вник і в
особливості розвитку західноєвропейської та американської літератур цього ж періоду.
Захопився проблемами перекладацької майстерності та творчої індивідуальності інтерпретатора, для повнішого вирішення яких якомога досконаліше вивчив питання
відображення національної специфіки
першотвору в перекладі, а заодно – і взаємозбагачення літератур.
Лiтературний Чернiгiв
Створення підручників і навчальних посібників з історії української
та зарубіжної літератур ХІХ – початку ХХІ століть теж не оминув увагою.
І що помітив?.. Чим ширше поле вітчизняного та зарубіжного літературознавства осягав, тим частіше й чіткіше уявлявся образ тієї людини, яка стала провідним маяком у його житейсько-науковому морі.
Віталій Дончик – академік Національної академії наук України…
Це під його керівництвом і за його консультування він писав і захищав спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертації.
Як містко назвати статтю про свого вчителя-наставника, йому й вимудровувати нічого не треба було. Атлант українського літературознавства – і цим усе сказано. За винятком нюансів, звичайно, які, крім наукового подвижництва на благо рідного народу, відкривають перед нами й широкоформатний образ людини, із діяльністю якої багато чого пов’язано в житті України протягом останнього понад пів століття.
Володимир Кузьменко й починає статтю саме з цього промовистого
чинника: «Його фундаментальні праці в царині науки про літературу, численні студії, написані в жанрі «рухомої естетики», полемічні виступи
в пресі, на радіо й телебаченні понад шість десятиліть перебували на бистрині часу, збурювали поточний літературний процес, точно означуючи його фарватер, застерігали від зумисно вимуруваних гребель і водоспадів».
Гадаю, учителеві дуже приємно було читати й такі слова від одного з найкращих своїх вихованців: «Впродовж усієї своєї діяльності він завжди почувався істинним українцем. І в добу арештів нашої інтелігенції, існування «чорних списків» (кого – не друкувати), цензурних лещат, що перекривали кисень будь-якій творчій особистості, а надто – українським митцям. І нині, коли вітчизняна культура, яка тільки-но почала відроджуватись, кинута на поталу стихійному дикому ринкові, а влада за… (роки незалежності) так і не спромоглася ухвалити законів, які б забезпечували українській книжці, телебаченню, пресі, взагалі культурі, правовий пріоритет на «нашій несвоїй землі».
З особливим пієтетом (бо земляк) Володимир Кузьменко написав про відомого чернігівського прозаїка Михася Ткача, досить скрупульозно пройшовшись його життєвим і творчим шляхом.
«Його новели, оповідання та повісті охоче читають і школярі, і студенти, і люди старшого покоління, бо в них – правда і краса світу, що навколо нас, поміж нас і всередині нас. Не лише Божа іскра таланту, а й нерозтрачена, плекана роками синівська любов, високий пієтет до природи, до прекрасного покликали до творчості, спонукали взяти до рук і перо, й пензля»…
Не оминули пера Володимира Кузьменка і творчість Олександра
Лiтературний Чернiгiв
Олеся та Миколи Вороного, Олеся Гончара, Романа Андріяшика, Григорія Штоня, В’ячеслава Мальця та Василя Чухліба…
Джеймс Джойс, Еріх-Марія Рільке, Марсель Пруст, Андре Жід, Андре Мальро, Антуан де Сент-Екзюпері, Джером Девід Селінджер, Генрі Міллер, Кен Кізі, Габріель Гарсіа Маркес, Хорхе Луїс Борхес – далеко не всі автори, творчість яких не пройшла мимо уваги Володимира Кузьменка. Статті про них стануть у нагоді і студентам, і учням, кому не байдужа творчість найвизначніших авторитетів світової літератури.
і
Ні, не чужим життям насолоджується Володимир Кузьменко… Хоч
не без того, звісно. Чуже життя тільки додає йому наснаги. Бо таки ж
не просто висиджувати день у день у камері-одиночці, в якій замикає
себе сам.
А якби не замикав?.. Хіба пройшов би стількома дорогами – слід у
слід – за такими видатними людьми? А, наситившись їхньою геніальною творчістю, хіба не проклав би суто свою траєкторію польоту у Всесвіті
слова?
Гадаю, що цілком доречно одну з найтовщих своїх літературознавчих книжок Володимир Кузьменко так і назвав гіперболічно. У Всесвіті
слова – а де ще захопливіше можна помандрувати? Головне, що траєкторія цього прольоту не може не викликати захоплення. Захоплення, передусім, у тих, хто хоче осягнути той безмежний зоряний світ якомога досконаліше.
Тож вільного тобі польоту, Володимире Івановичу! Щоб не крутилася голова від висоти й не забивало подих! Та й злощасної оскоми щоб не набивало!
Будь!
Анатолій ШКУЛІПА м. Ніжин
Літературний
×ÅÐÍIÃIÂПоезія
k %…i cnpk`)
З книги «Осінні гнізда»
ОСІННІ ГНІЗДА
Сьогодні Бог навідався до них. Там ще тепло пташине ледве тліло, хоча крило у вирій відлетіло
і спів дотлів у погарах чадних.
Прилинув Бог і освятив гілля,
де гнізда неживі, як сни, гойдались.
І їм пташині голоси озвались
печаллю перелітною здаля.
Осінні гнізда – знаки самоти.
Але живе у них душа нетлінна, як материнська шовкова пір’їна, яку вітрам у вирій не знести.
Замріть, філософи й поети, ти, душе, теж замри, коли
дебілізація планети
в дев’ятку вкочує голи.
І ти замри, народе сірий,
забитий в блуд і горілки.
Летять бездомно в смерклий ірій
твої змарновані віки.
ВИБІР
І гетьмани, й царі, і королі, й султани
в народів показних ходили в чолових.
Бували серед них мислителі, тирани,
і світ народи ті упізнавав по них.
Вростали у часи історії зигзаги, стиралися сліди народів та імен.
Лишалися по них хіба легенди й саги
та шелести сумні повержених знамен.
Всім дарував Господь, не знавши й тіні блату, і право на любов, і рівності права.
Але одні, як меч, тримали пильно варту, а інших, яко тлін, вкривала снів трава.
Та вірю я, що в нас судьба тверда й висока, що нас у нас ніхто в ясир не забере: народ, який обрав поета за пророка, ніколи не помре.
ЦВІТЕ МІСЯЦЬ
Цвіте Місяць над садами, упів Авеля цвіте.
Аж на склі у створі рами
золотіння золоте.
Пройде вітер іздалека
і розтане, як мана.
У гнізді старий лелека Вип’є чарочку до дна
за дрімливу лелечиху
і за двійко лелечат.
Дід згадає пісню тиху про столочених дівчат. Джміль густим озветься басом, налякавши солов’я... І здається навіть часом, що в раю царствую я
Та впаде на душу камінь згустком часу, криком тьми: десь тут поруч
із кривавими вильми. *
Страшна то сила – влада над людьми, що й світлі упокорює уми.
І не біда, що слава Герострата
за зверхником лишає лиш дими Тож не впрягай народ у хомута, коли тобі піддасться висота, бо згодом люди на твою могилу ні камінь не воздвигнуть, ні хреста.
І домовину горделивих мрій затягне тліном жилавий пирій.
В житті єдине – владу над собою –
немов святиню, зберегти зумій.
* * *
Іще себе шукає Україна, яку на шмаття рвуть чужі й свої.
Та нас уже не збити на коліна.
Світає світ. І дзвонять солов’ї.
Понад
Дніпром
в годину пурпурову
з душі небес грозово гримотить: – Якщо колись ти зрадиш рідну мову, вона тобі ніколи не простить.
* * *
З часів печерних, що зайшли за хмари, з часів нових, що хмарами встають, вожді вчиняють між собою чвари, народи ж кров невинну щедро ллють.
Та є війна, коли тебе у вбивці записують, і є свята війна, коли стоїш за матір
край криниці
, за рідний край, що нас в народ єдна. Знов між могил гуляє мирне жито. Але тривога грозяно встає: якщо про них і пам’ять буде вбито, вона колись за зраду нас уб’є.
* * *
Втекти б якось до древньої Ітаки, докіль засипле вічний снігопад і братовбивчі газові атаки, й сліди, що полишив нам конокрад А чи знайти осіддя в Пакистані, що, кажуть, нам по злиднях побратим
Але літа, як огирі захланні, хвостом чіпляють за домашній тин.
Де крадькома прихоплені гектари серед могильних проклятих горбів, де жито не росте – буяють чвари, посіяні підступно між рабів.
Прийшли обранці Божого народу.
А ми хіба посланці сатани, що змушені чужинцям на догоду своєю плоттю
лани?
Сидіти в бліндажах і рить окопи в степах донецьких, де в крові полин, де позивні байдужої
Європи
німіють у байдужій тверді глин.
Втекти б кудись. Та як втекти від того, що стало вже давно твоїм єством?.. Біля порога отчого святого сльозу втирає син мій рукавом.
БЕРКУТ
Забився сивий беркут в темні хащі
і журиться: за що його ім’ям дітей терзають круки непутящі, послушні кабінетним солов’ям?
Все бачить беркут: і щити, і маски, і хижий блиск у круків у очах.
Та вірить: крові безневинні маки колись їм будуть снитись по ночах.
І стогне беркут: не його то круки, що свій народ терзають, ніби тлін. Стоїть Майдан, стоїть під знаком злуки, аби народ підвівся із колін!
ЗРАДА МАЗЕПИ
Мазепа зрадив лише раз, коли його царі московські найняли
і змусили полоть чужий город, аби не з’їли пранці свій народ.
Та зрада закипала, як смола, і болем прилипала до чола.
Коли вже й до душі дійшла вогнем, її він розтоптав своїм конем.
Коли ж поліг на дикий переліг, нарешті зраду в серці переміг.
* * *
Держава – зло, коли чужі державці, манкурти, яничари, гендлярі, які, народ тримаючи в удавці, поклони дружно б’ють чужій зорі.
До нас уже приходили варяги.
І де вони? Але народ – живий!
От тільки жаль, що розуму й відваги йому не вволив досвід віковий.
У нас віддавна ходить брат на брата.
І доки ллється щедро кров дурна, Із чужини приходить меч Пилата
й народ за власну дурість розтина.
Такий наш хрест. Але земля багата народжує й тютюнників громи, аби знайшла табачників відплата
за зло хозарське, що спізнали ми.
МОСКОВСЬКІ МОНАСТИРІ
Як з-під землі, гудуть і стогнуть дзвони.
І доки пруг під сонцем ще не згас, монастирі московські, тайні схрони, гойдають небо, вкрадене у нас.
Колись там козаки, відбувши січі, уже не годні сісти у сідло,
засвічували поминальні свічі
за тих, кого у битвах посікло.
Колись там України
обереги
жили у слові Божому, в піснях.
Тепер усе – від альфи до омеги –
стоїть, як ліс порубаний, у пнях
Стоять московські потайні залоги, ножі сховавши в чорних крилах ряс, заспраглі, як волів, вести за роги
до ярем послушенства сірих нас.
Та бачить Бог – озвучать дзвони сполох,
з могил постануть козаки старі
і посічуть за нас на пил, на порох
чужих залог чужі монастирі.
ЗНАК ГОЛОДОМОРУ
Горить, як плач, свіча на підвіконні.
Вощина стогне. Скапує сльоза.
Криваві зблиски бродять на іконі.
І тільки й того. Та кипить гроза.
Знадвору в шибку б’ється неспалима, немов метелик, дідова душа.
То не свіча горить – то дух Максима, мойого діда сутність незборима, з минувшини до мене вируша.
* * *
Незатишно в зимі і горобцю, й синиці, незатишно в зимі безкрилому мені.
Замерз горбатий звук, як старець, на дзвіниці, пославши позивні у далі крижані.
Порожні небеса ганяють хмари сині.
Розтерзана земля сивіє у снігах.
І тільки кров горить на вихудлій калині, мов тихий клич життя у мерхлих берегах.
* * *
Співають дзвони малинові
у небесах. А по Десні
в печаль пливуть вінки тернові
і душу сколюють мені.
Пливуть через віки, як знаки того, що з нами відбуло, що повпивалось, як удавки, у окривавлене чоло.
І відпливуть. І тільки дзвони, як віковічні позивні,
співатимуть
біля ікони, що тьмяно мовкне на стіні.
Пробіжне
все і проминуще.
Та є святе, що не мина: Вітчизни сяйво невмируще
і роду рідна дивина.
Літературний ×ÅÐÍIÃIÂПроза
Народився в селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Після закінчення Мостищенської (Пет рівської) неповної середньої
школи, навчався у Сосницькому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Випускник філологічного факультету 2008 року НДУ імені М. Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор
збірок оповідань «Сльоза на склі», м. Корюківка, 2004 рік та «Падіння яблука», м. Чернігів, 2020 рік... Друкувався в антологіях: «З усіх трьохсот аудиторій», м. Ніжин, 2004 рік; «Первоцвіт», м. Корюківка, 2004 рік; «Литаври», м. Ніжин, 2016-го, 2017-го та 2019-го років, «Сонячне і дощове», м. Чернігів, 2020 рік. У 2013 році Віктор Татарин співорганізатор Міжнародного фестивалю «Гоголівка-перезавантаження» в Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу» на Чернігівщині у 2016, 2017 та 2019 роках та інших культурно-мистецьких заходів у Чернігові, Ніжині та Корюківці.
ФІЛІЖАНКА МРІЇ (Уривок з повісті)
САША Саша зростала не в повній родині. Її виховували батько не батько (точніше вітчим) і бабуся. Мама померла від пологів, коли Саші не було й трьох років. Народила брата і померла. І дівчинці довелося стати дорослою, глядіти за малим. Часто діти в такому віці ревнують своїх мам до менших братиків і сестричок. Саші ж на це не було причин. Вона навіть до кінця не могла зрозуміти, що могло такого статися з мамою. Вона була. А тут її
Лiтературний Чернiгiв
через деякий час, за пів року у хаті з’явився малий Андрійко. І бабуся, мама вітчима, усе бідкалася й лаяла маму і водночас плакала, киваючи кулаком кудись вгору, що та лишила її уже стару з хворобами з малими дітками. Батько Андрійка не довго сумував і одружився вдруге. Мачуха була недоброю жінкою, й тому за кілька місяців спільного життя з вітчимом знеохотилася доглядати чужих дітей, покинула чоловіка. Він спочатку, було, запив. А потім після вичитки матері взяв себе в руки й
більше не торкався чарки без особливої потреби. А це було саме після
Нового року. Чоловіка привезли п’яного і обмерзлого додому випадкові люди. Хоча, як сказала стара жінка: «Випадковостей у житті не буває!» Потім ці люди й допомогли Миколі, так звали батька Андрійка, прилаштуватися на роботу в Польщі, у Вроцлаві. Бабуся ж, трохи поплакавши над своєю долею, кинулася у виховання своїх онуків. Сашу ж вона полюбила хоч і не відразу. Стара жінка, побачивши в очах онуки усю серйозність, лишала хлопчика на ще зовсім малу сестру. Та справлялася
з поставленою задачею й дивилася за Андрійком зі всією серйозністю старшої сестри. У свої п’ять років вела свого малого братика із садочка самостійно, бо бабуся часто злягала в лікарню. А вітчим не приїжджав
часто, бо важко працював. Вихователі дивувалися з неї, хитали головами.
Мовляв, дав же Бог таку дитину, й часто ставили у приклад Сашу своїм більш дорослим дітям. У сім років дівчинка освоїла електроплитку. На
ній вона готувала для себе, бабусі, коли та лежала в лікарні, Андрійка смачні млинці, смажила картоплю, заварювала чай, підігрівала молоко. А ще прала як свої, так і Андрійкові речі, бабусині. Спочатку стара ставилася до малої Саші як мачуха. Сварилася на неї. Але згодом дівчинка розтопила серце своїм відповідальним ставленням до малого Андрійка. Стара уже могла повністю покластися на внуку. Не встигала тільки Саша в школі, бо треба все ж було дивитися за малим. І вчителі розуміли це. Й тому «натягували» оцінки. А ще у дівчинки з’явилися подружки Таня і Леся. Одна жила на іншому краю селища, а інша поряд. Леся ж допомагала подружці, забирала малого із садочка, а потім зі школи. Таня ж із забезпеченої родини теж допомагала. Часто дарувала свої речі. І батьки дівчини не були проти. Так проходили роки. З малого гидкого каченяти виростала прекрасний лебідь. На зріст низенька, з талією як у Надії Румянцевої. Очі карі, вії довгі й темне кучерявеньке волосся. Невтомні маленькі пальчики добре орудували й біля плити, й біля пральної дошки. Дівчина самотужки навчилася на старій швейній машинці «SINGER» шити різні речі для себе й Андрійка. Із «Second Handа» перешивала різні речі. Однокласниці спочатку, було, сміялись із Саші. Мовляв, що то воно таке брати поношені речі. При цьому останнє, що лишалося після перебору продавцями й спритними покупцями. Лишався непотріб, який не
Проза
хотіли навіть пенсіонери брати. Часто продавці речі «з Європи й Азії» просто віддавали дівчинці за безцінь, а то й безкоштовно. І з цього й
почала свій невеличкий бізнес Саша. Першою покупчинею стала Таня, коли побачила на подружці модну блузку.
Саш, давай мінятися. Я тобі цю блузку. А ти мені свою, – запропонувала однокласниця. – Давай!
Та ти що? Вона не варта й порваного купоно-карбованця. А твоя коштує чи не десятки тисяч. Що скажуть твої батьки, коли дізнаються
про блузку і такий невигідний обмін. Ні! – відповідала Саша Тані. Та врешті-решт погодилася. Батьки ж, коли дізналися про такий «невигідний бартер», накинулися на дівчинку. Мовляв, що це за новини. Ми
ж стільки грошей витратили на придбання блузки. А коли побачили у
модному журналі подібну, запитали:
І в кого таку взяла, доню?
У Саші. Вона десь у «Second Handі» знайшла. Перешила. І от я обміняла.
Батьки тільки похитали головами. Бо знали про однокласницю доньки практично все. А через деякий час у Саші шила й перешивала
чи не вся школа. Брала за роботу небагато. Таня, дізнавшись про таксу, налаяла дівчину. Мовляв, за кожну працю має бути пристойна винагорода. Сиділа ж ніч, трудилася. Одну таку любительку «шари» провчила, хоч Саша й була проти…
– Саш, ти слабохарактерна, – мовила однокласниця. – Не можна так. Ну, нехай один раз там щось підшити. А то вона сіла тобі на шию, подружко.
– Та ні, якось незручно вимагати плату, – мовила дівчина, втягаючи нитку в голку. – Незручно спати на стелі – ковдра падає. А вона буде платити. Правду кажу я, Лесю?
– Так! – відповіла інша подруга. – І правда, чого ти будеш задарма вкалювати, недосипати. А вона, ця тітонька-халявниця, прийшла й давай просити шити-перешити. І це не вперше. Нехай платить за роботу.
Тобі ж треба он було лагодити машинку. І нехай дядько Максим не взяв з тебе ні копійки. Але ж ти купляла нові запасні частини. А вони гроші коштують. І не малі. Ми скажемо їй про це.
– Та не кажіть. Не треба!
– Скажемо! – в один голос сказали подруги. І нагода висловити цей «протест проти несправедливості» сталася через двадцять хвилин.
– Ну що, підшила? – спитала сорокарічна жінка з порога.
– Підшила, – сказала Саша.
– Підшила вона, підшила! Тільки, Зоє Степанівно, ви свою річ не
Лiтературний Чернiгiв
отримаєте, – мовила голосно Таня. – Треба щось заплатити за роботу. – Шмаркачка ти! – вилаялася клієнтка. – Учити мене?.. – уже, було, вхопилася за свій брючний костюм жінка. Та Леся перехопила вбрання.
Заплатіть. Вона вже на ваші наряди он скільки часу витратила. Уже не кажучи про нитки, фурнітуру. Ви хоч би щось дали Саші, – мовила спокійно Леся.
Ми не віддамо вам ваш костюм. І не чекайте.
– Бандитки. По вас міліція плаче, – вилаялася Зоя Степанівна. – Я
зараз покличу дільничного.
– Кличте!
– Й покличу! – кричала ображена жінка. Вона вибігла з кімнати, обсипаючи Сашу й її подружок лайливими словами.
– Та не треба було так чинити з нею. Мені цього ще не вистачало.
– Не дрейф, подруго! Будь-яка робота чекає на винагороду.
Зоя Степанівна, чи як прозивали в містечку – Стьоповна, довго не забарилася. І як обіцяла, прийшла з дільничним. Вона голосно розповідала міліціонеру про вкрадену, за її версією, коштовну одяганку в п’ятдесят тисяч купоно-карбованців хуліганками.
– Та за ними колонія плаче! – говорила жінка, посопуючи.
– Віддайте Зої Степанівні її костюм, – строго промовив дільничний.
– Не віддамо, поки не заплатить ця жінка за роботу.
– За яку роботу? – спитав міліціонер.
– Дядьку Толю, – звернулася Таня до нього. – Ви мене знаєте. Я Таня Науменко. Олексія Петровича донька. У нас з вами поряд квартири.
Дільничний упізнав дівчинку й уже спокійно знову спитав:
– За яку роботу?
– Зоя Степанівна неправду сказала, що ми вкрали її дорогоцінний костюм. Сашу ви теж знаєте. Вона нічого ніколи ні в кого не брала. Саша
чесно підшивала й шила цій жінці речі. Уже чи не вдесяте користується
добротою нашої подружки, – розповідала Таня. – І хоч би щось дала Саші за її роботу. Усі щось дають. А вона – ніколи. От ми й притримали… цей костюм. Нехай заплатить за роботу і фурнітуру, котру витратила Саша.
– Дівчата правду кажуть? – спитав дільничний у жінки. – Саша під-
шивала вам речі?
– Так! – процідила крізь зуби жінка.
– Так чого ви так до дівчини ставитеся? Вона заслужене вимагає. Заплатіть!
– Я нічого не вимагаю. Це дівчата все, – мовила Олександра.
– Ні, Саш, ти не права. Зоя Степанівна повинна щось дати тобі за роботу. В ательє вона заплатила б.
– Оце ще мені цього не вистачало, щоб я якійсь малолітній жебрачці
Проза
платила. Вона по базару ходить і жебрує у людей. А потім – тяп-ляп, і
модна річ готова. У школі продає. Тут ще треба розібратися хто є хто. – Ну, ми розберемося. Обов’язково розберемося, – мовив міліціонер. –
Розберіться, дядьку Толю. А те, що Саша з самого малечку доглядає
за братом своїм. А те, що вона працює, не краде ні в кого. Їй дванадцять
років. А вона знає ціну заробленої копійки. А ця тітка звинуватила її, – не вгавала дівчина. – Тому ми поки що не віддамо костюма, поки не
заплатить за цю й інші роботи Сашині.
– Ти диви яка розумна. Не віддасть вона. Віддасть ще й як віддасть, –кричала Зоя Степанівна. – Я в прокуратуру жалітимуся на вас, Анатолію, на вашу бездіяльність. Покриваєте малолітніх шахрайок і…
–
– Зоє Степанівно, вибирайте висловлювання, – попросив дільничний.
У діях дівчат я не бачу злочину. Вони праві. Заплатіть дитині. Як – ні!
То я на вас складу протокол за нецензурну лайку й хуліганство. Так було, дівчата? А ще в мене на вас є дещо. Я чув, що приторговуєте знову
самогоном. Я вас тоді пожалів. Чоловік тоді ваш помер. Поминальний
обід треба було відбувати. На те я закривав очі. Бо знаю, що то нужда була така. А зараз… Торгуєте наліво й направо. Тому вибирайте. Або
протокол з трусом буде, або платите дівчині за її роботу. Скільки тобі Зоя Степанівна заборгувала, – звернувся дільничний до дівчини.
– Та я… Не знаю. Уже скільки дасть…
– Вона не знає? – пирхнула Таня. –Я знаю! Дві тисячі карбованців.
– Ого! За два шва стільки?
– Зоє Степанівно, не за два. Саша купляла і тєсьму, і нові ґудзики. Та й ніч не спала. Анатолій добре знав жінку. Вона часто лаялася з сусідами. А ще Зойка Стьоповна, як її називали жителі містечка, і справді продавала оковиту. І одного разу від її напою мало не помер чоловік. Та вдалося вийти сухою з води. Виписали штраф за продаж самогону.
Жінка хутко вибігла з хати. За десять хвилин Зоя Стьоповна тримала
в руці дві тисячі купоно-карбованців. – Ось, тримайте мої мозолі! Щоб вони вам боком вилізли, шмари малолітні!
– Ой, не треба вже говорити, тітко. Забирайте свій костюм. Похорошому треба було, – відрізала Таня.
Зоя Стьоповна забрала одяганку й повернула до дверей. Вона продовжувала лаятися про себе, згадуючи «не злим тихим словом» дівчат, дільничного та й увесь світ. Леся й Таня розсміялися. Саша ж мовчала й дивилася на свій заробіток як на ікону й дякувала Богу за гроші та за напористість подруг. Тепер буде за що купити Андрійку альбом з олівцями та смаколиків на день його народження. А по містечку пішла
Лiтературний Чернiгiв
слава умілої кравчині. З тих пір у Саші не було проблем з грошима, бо
мала хоч і невеличкий заробіток. Основну частину зароблених грошей
відбирали ліки для бабусі та потреби Андрійка. А що та бабусина пенсія – копійки. Та й ту затримують по пів року. Дівчину часто ставили
у приклад жінки своїм донькам: дивись – уміє Саша крутитися у цей
нелегкий час. А ти он уже виросла. І усе дай і дай. А щоб заробити – ні! Бач, яка підприємлива. А вона напівсирота, брат на руках. Батько ж
десь повіявся. З’являвся раз у три місяці. Тикне якусь сотню тисяч
карбованців і знову зникне на три місяці. Казали люди відаючі, Микола
батько двох дітей, Саші й Андрійка, мав іншу родину. Дівчина спочатку
не зважала на це. Але потім махнула рукою після розмови з батьком. Що
ж поробиш – таке життя.
– Тату, – звернулася вона до Миколи, коли той приїхав на кілька днів
із заробітків, – ти вже вибач. Я вже доросла. А от Андрійко потребує
батькової руки. Я знаю, що ми для тебе обуза. То краще не приїжджай, а їдь до іншої родини. Ти там, напевно, потрібніший. А ми справимося самі. – Та що ти кажеш, доню? – важко зітхнув батько. – Я для вас усе робитиму, щоби ви нічого не потребували. Але зараз у мене невеличкі заробітки. Он, кажуть у Тюмені можна заробити. За два дні поїду. А про іншу сім’ю – неправда, – заспокоював Микола. І, дійсно, за кілька днів чоловік поїхав. А через пів року чоловіка привезли з Росії в домовині. На похорон приїхала й інша жінка з дітьми. Бабуся тоді добре лаялася. Щось говорила до неї. Мовляв, приперлася зі своїми виплодками. Та змовчала і тільки плакала, тулячи до себе дівчаток-близнючок.
– Та, ба’, не треба заводитися так! – мовила до старої жінки Саша. – І так не вельми добре. А вони не винні…
Після похорону Саша підійшла до близнючок й обійняла їх. Все ж сестри як ніяк. Та жінка суворо поглянула, важко зітхнула. Хотіла щось додати. Та, проте, сльози не дали цього зробити. – Тітко Олено, я би хотіла, щоби ми, я і Андрійко, з сестрами спілкувалися. Дозволите? – проговорила Саша до жінки. Та нічого ствердного не відповіла.
А Саша з Андрійком кожного місяця їздили до сусіднього села до сестер Христинки і Надійки. Вона напікала для малечі смаколиків, наварювала узвару та ще везла для дівчаток одяганок, з яких вона вже виросла, або куплених за безцінок на базарі, після придбання перешитих. Спочатку, було, Олена сердилася. А потім, бачачи, як її Христинка й Надійка полюбили старшу хоч і нерідну сестру, уже не перечила їхнім зустрічам…
Літературний ×ÅÐÍIÃIÂПоезія
Станіслав Новицький, попри молодість, заявив про себе як талановитий і дуже плодовитий поет. Його поезія –явище нове, небуденне в сучасній українській літературі, про яке сьогодні говорять, сперечаються, але воно вочевидь нікого не залишає байдужим.
У більшості своїй поет пише верлібри, де його творча уява сприймає
світ як живий організм, де все довкола
q2=…i“ =" mnbh0|jhi
в єдності, дещо містично, символічно, зумовлюючи неповторні образи. В його поезії багато сакрального і міфічного, в кожному вірші, рядочку – цілий світ поетової душі. Твори Станіслава Новицького оприлюднювалися на багатьох сайтах, фейсбуці, друкувалися в українських часописах, зокрема «Дніпро», «Літературний Чернігів», «Літературна Україна», «Українська літературна газета». Вийшло також кілька поетичних книжок. Це – «Акафіст коня», «Полудень», «Воскресіння віт», «Крони дерев холодні», «Розуміння простору», «Гріх і честь» Віктора Погрібного», «Фронтальне скло», «Передмовчання», за яку було присуджено міжнародну літературну премію ім. О.Гончара. Він також лауреат літературно-мистецьких премій ім. Л. Глібова, ім. Пантелеймона Куліша та інших.
РУЖА ГЕРБАРІЮ
*** можна сьогодні спочити на білій лаві можна сьогодні почути голос із голосу
зникни відійди від мене хмарко
з крапель половецької крові
ще тут серед білого
надто білого саду
поховаємо віру в себе
станемо дикими язичниками
серед справжніх язичників
станемо людьми серед людей
без молитви
їм легше дихати
без молитви
вони зможуть почути тебе
без молитви
а чи в молитві до сонця
стануть ацтеками
стануть піском
на стомлених лавах
нас поховають у білім
надто білім саду
де пам’ять покличе вітер з далеких
надто далеких небес
ще почекай
і ти побачиш
язичницьке юрбище
біля стомлених дерев
ти почуєш їхні голоси
почуєш тільки голос без молитви
та пам’яті
без світлих днів спокою
на білих лавах
де спить осінь
молячись кленовому хресту
у сні… ***
я ще не поле
до якого злітаються ворони
я ще не пшениця
до якої злітаються горобці
лишень зараз
розумію що не треба ставати полем
чи бути пшеницею
краще стану очеретом влітку
мене зриватимуть кидаючи у воду
восени мене зріжуть і понесуть до хати і я слухатиму дощ який накрапає
на мертве листя
я ще не поле якому болить
я ще не дощ який
я ще не село
земля
яке заридало дощем посеред весни яку ніхто не пам’ятає
чекаю
доки до мене прилетять
гості
з далекого неба
вони вже поряд воскресають
знову
і знову
у Великоднім дзвоні рідної церкви *** вмиратиму за тебе
і народжуватимусь
нехай
сніг увійде в моє серце
нехай дощ
стане
нашою кров’ю
любови
а я вмиратиму сотні літ
і народжуватимусь
для вічного дихання
вмиратиму як риба
на піску
торкаючись губами
до солоного тіла морського берега
буду згадувати
чорні очі
поля
за моїм селом
білі очі
неба
над моїм селом
вмиратиму як риба
від мовчання
до відчаю
на солоному піску
чужих рук
дихаючи морем дихаючи як риба
солоним повітрям
останнім повітрям
осені
я так довго шукав прощання
з рибою на тілі
зліпленого з піску
що й забув нагодувати пам’ять
осіннім спомином
вмирання
та вічності
* * *
Олесеві Гончару
хто заплаче
хто дивитиметься
на Собор
хто прочитає
молитву
хто впаде
на коліна
перед козацьким хрестом
пора
воскресіння трав
пора
перечитувати «Собор»
і вслухатись
у голос
Вашої доброти
нині
воскресіння трав
квітень у якому
квітка
вплітається
в серце
молодої весни
квітень
у якому
ні тіла
ні душі
для воскресіння
а тільки
молитва у соборній тиші
молитва
козацького хреста
тепер я боюся торкатися
навіть її листя
бо черешня стане чорною
діти її перетворяться
на чорні сліди під снігом
криниця дає напитись
черешні яка шукає сонячне
проміння
у воді
або
вранішній краплині
стомленої роси
біла дівчина
біла черешня
біла криниця
де вона стала снігом
білого світу
спершу цілуватиму квітку
де паморозь
а ще дочекаюсь
цвіту
а потім дочекаюсь осені
і зморених гарбузів
з руки твоєї
насіння падає
на холодну землю
нехай
потім кури виклюють
весну
з металевої діжки
що набрала теплоти
потім
сніги коситимуть
трави потім сніги зникатимуть
і я поцілую квітку
чи ти хочеш напитись води від роси
чи ти хочеш купальські вечори з вінками
живими
і мертвими
* * *
хіба то печаль
ні
то дерево зліплене з глини яка боїться дощу
хіба то любов
коли дихання стає нестерпним
біля твоєї пам’яті
я тільки дихаю
твоєю пам’яттю
я тільки живу
твоїм подихом
зараз
я дивлюся на білку
яка шукає
горіх
серед трав минулої осені
я тільки дихаю
твоїми вустами я тільки бачу
скошені квіти
біля твого паркану
та я ще дихаю
мені тільки б дихати
травою
горіхом
твоїми вустами
які колись озвуться до мене
* * *
хмарка до хмарки
голос до голосу
тільки сон
для чужих троянд білих троянд весни
на кожній вулиці квіти в живому подиху
і в небі весни білі троянди
летять лелеками
крізь моє серце
до білої криниці весни
* * *
ніч приспана пастухом у полі
звізди впали на його плечі
як краплі роси від мертвої трави
як глиняне сонце без крапель дощу
вже не побачу день
відштовхну від себе білі плечі
вранішніх хвилин
буду дивитись на приспану ніч
буду слухати як падають звізди
на білі плечі приспаної ночі
у полі
* * *
осінь догорає білими півниками
ще тільки день прийшов
а вечір пасе череду за селом
ще тільки день а пора прощатись
зі світлом небесним
що вироста крізь землю
біля розмальованої хати
куди подітись стерні від вогнища
куди піти моєму голосу
до кого заговорити
на вулиці де тиша гоне череду
що можна сховати за тишею
тільки стежку до білої яблуні
тільки слова вбитих цвіркунів
тільки лукаву тінь часу
в тиші горнеш слово до слова
в тиші прощення говориш
тільки з собою
а потім хочеш сховатись за тишею
небесних стін
потім хочеш замовкнути
і довго тримати мовчання
як основу свого шляху
ні
не ховай
стежку
за тишею
ні
не слухай голосу
мертвих цвіркунів
на літньому небі серпня
не сховати
тобі
власного мовчання за тишею
не чути тебе
означає
зрікатись
власного мовчання дивитись на тебе означає скоритись
ти мрія весняної ночі
ти
купальський
вінок
вранішніх
квітів
чути тебе
означає
кохати
кожну мить з тобою
де вчувається голос
серед квітів
і квіти
твого серця
зрікаюсь
власного
мовчання
заради теплоти
твого
суму
Літературний ×ÅÐÍIÃIÂПроза
ЗАПОВІТ ЕМІГРАНТА Вечоріє. На позиції одного із підрозділів, після шаленого обстрілу та атаки орків, які захлинулися в своїй люті, відносна тиша. Тільки в задимленому небі все ще тримається тривожне відлуння. У дещо зруйнованому бліндажі є кілька бійців, двоє з них топчуться біля старенької
металевої грубки – готують вечерю. У ніші ледь блимає свічечка, там же дрімає чорненьке кошеня. На примостці лежить горілиць солдат високого зросту, достатньо міцний у тілі, з пишною чорною бородою – то Артем, доброволець з Полтави з позивним «Тополя». Очі його спрямовані в небо, яке проглядається крізь щілини у покритті, в руках тримає цигарку, яку раз по раз підносить до рота, обволікаючи себе густим димом, і разом з тим уважно слухає свого побратима Тараса, котрий стоїть побіля нього при повному спорядженні і розповідає дивні історії про свого дідуся Павла. – Уявляєш, Артеме, його двадцятилітнім юнаком під час більшовицького свавілля, репресій і голодомору – це тридцяті роки – разом з батьком і братом вивозять до Сибіру. Життя в бараку, важка праця: рубав ліс від темна до темна. Вночі – тільки спогади про Україну, сум за рідним краєм
Лiтературний Чернiгiв
та пісня. Співав сам і в товаристві з дівчатами-українками, які теж поневірялися там. Співав сумних і веселих, які знав з дитинства. Слухали ті пісні мовчазні сосни та заслані українці на іншому кінці бараку. А потім невдала втеча, через кілька днів його ловлять і відправляють у той табір. Знущання російських посіпак було несила терпіти, то знову тікає, цього разу якимось дивом йому вдається повернутися в Україну. Я тобі коротко так, бо як розказувати все, що він пережив, то й ночі не вистачить. Пізнав він сповна, що таке «руський мир».
Коли почалась війна з німцями, то пішов на фронт. Після полону та
вдалої втечі воював в УПА. І – еміграція.
Тарас на мить припиняє розповідь, задумується. Щось ніби пригадує.
Артем запалює ще одну цигарку: від почутого під враженням. Три місяці
вони воюють в одному підрозділі разом, проте Тарас ніколи за цей час не хвалився чимось особливим про себе, свій рід. Артем тільки знав, що Тарас прибув на фронт як доброволець з американського містечка
Філадельфія, має українське коріння, знав, що його дідусь Павло родом
з Чернігівщини, з містечка Седнів. А це раптом ухопився розповідати подробиці про нього. «Чому зараз? Це не так собі – це щось значить», – подумав Артем. І в душі з’явився помітний неспокій. Підступила тривога. Знав бо, що сьогодні вночі Тарас піде у складі розвідгрупи у тил ворога на бойове завдання.
– Ось така історія, Артеме, з моїм дідом. Про все це він мені розповідав не раз. Навіть спогади написав.
– Така історія не тільки з дідом Павлом, а з усім нашим народом. Москалі не одне століття гнобили нас. Час розплати прийшов, – мовив на те Артем і затягнувся густим димом.
Я, Артеме, перед тим, як їхати захищати Україну, побував на могилі дідуся Павла і там згадав його слова: «Дорогий внучку, вчися на нашій історії. Пам’ятай, що без української армії ані здобудеш України, ані збережеш її. Шануй борців за нашу незалежність, бо то твоя кров, від якої ти походиш». Я поклявся дідусю, що буду бити російських окупантів до останнього подиху.
Після цих слів обличчя в Тараса стало більш суворим, очі засвітилися сталевим блиском.
– Мені пора… – сказав тихо. В одну мить, поспіхом, обмацав себе, дістав з кишені вчетверо складений папір і подав Артему. – Хай буде у тебе. Якщо не повернусь – збережи. Це заповіт…
– Не думай про це, Тарасе… Все буде добре – Артеме, я не смерті боюся. Боюся одного: втратити в серці Бога і Україну. Якщо це станеться, то перетворюся просто в тварину зі зброєю в руках. А якщо помирати, то тільки в бою.
Вони глянули один одному в очі, потисли міцно руки, обнялися.
– Удачі. З Богом!
– І перемогою,– усміхнувся Тарас. – Тарасе, ти перекуси. Ось уже готовий козацький куліш, – обізвався
один із бійців, що готував вечерю. – Потім. Як повернусь, – мовив на те Тарас. Притис міцно до грудей, як щось найдорожче, автомат і зник з укриття.
Артем стояв дещо схвильований, трохи розгублений, ніяк не міг врівноважитися. Те, що Тарас не тільки розповів про діда Павла, а залишив заповіт перед тим, як іти на бойове завдання, посилило тривогу. Він наче ніколи не був марновірним, не жив передчуттями, а тут таке почалося з ним. Уявляв, що може відбутися в тилу ворога, передумував
по кілька разів різні варіанти, коли натраплять на засідку, і тим самим завдавав собі болю. Його охоплював страх, ніби, справді, вже сталося
щось непоправиме. Ні то був не страх, він бачив, що таке страх, коли перед боєм недосвідчені бійці втрачали свідомість, то хвилювання за друга. Артем довіряв Тарасу, але відчуття, що той зробить якусь помилку, не відступало. Нестерпно кортіло побачити, що ж він написав у заповіті. Довго вагався: робити це чи ні – і таки зважився. Поволі розгорнув учетверо складені два папірці, прочитав слово «заповіт» і – дрібні літери, надруковані на машинці, попливли перед очима:
«З волі Божої, я політичний емігрант Павло Якович Ткаченко, що народився 13-го грудня 1910 р. в історичному містечку Седнів, незабутній моїй Україні, залишаю заповіт.
Як помру, то поховайте мене на цвинтарі св. Андрія при Українській Православній Консисторії в південному Баунд Бруці Ньюджерзі (St. Andrew’s Cemetery, thepropertyof Ukrainian Orthodox Churchof U.S.A. –SouthBound BrookN.J.). Місце там біля могилки покійної моєї дружини Марії уже закуплене. Похорон проведіть нашим православним християнським чином.
По моїй смерті все добро, як от частина 2-х поверхового будинку (6617 N. 4 st. PhilaPa. U.S.A.) та збереження в грошах, які на той час будуть, мій життєпис, бібліотеку та книжки – заповідаю синові Івану, що народився 23-го березня 1932 року в с. Седнів в Україні та внуку Тарасу, що родився тут у Філадельфії 16. 11. 1970 року, у вічне користування. Заповідаю вам триматись нашої святої Української православної церкви і допомагати розбудовувати її. Бути Українцем, ніколи не відрікатись своєї української національності. В першу чергу вивчайте свою рідну мову, а потім інші мови.
Лiтературний Чернiгiв
У розмові з нашими окупантами вживайте винятково свою, рідну. Ніколи не переходьте на мову окупанта. Пам’ятайте, якщо переходите
на його мову – це значить, що свою мову не шануєте, вважаєте її менше вартісною, що притаманна людям, які довший час були в рабській залежності від окупанта. Ти таким будеш, як мій сусід, що називає себе «українцем». Наприклад, вчора він мені каже, що бачив на телевізії, як один араб, коли розмова була арабською, то сидів, а коли говорили англійською, то
вставав?! Це він називає інтелігентністю, мовляв, він шанує чужу мову так, що, коли хтось висловлюється нею, аж встає. Коли я йому почав доводити, що то рабське поводження, бо він фактично свою мову рідну
вважає за щось нижче від чужої, то мій «українець» з тим не погодився.
Уперто сперечався. Дуже тяжко з такими національно-несвідомими
бовдурами-хохлами добитись своєї державності. Дійсно треба повсякчас вичавлювати з них ту сукровату рабську кров, оздоровлювати тіло
і душу… А для цього треба, щоб тут була наша, незалежна, національна
школа.
Пам’ятайте, окупант нашу мову ненавидить, старається всюди її принизити або і цілком знищити. Ваш же обов’язок свою мову любити і за неї боротися… Як довго існує Українська мова – так довго існує Українська нація. А якщо існує Українська нація, то обов’язково повстане і незалежна Українська Держава. Зникне Українська мова – це значить, що зникне і Український народ як нація зі світової сцени… Часом емігранти, росіянин чи поляк, роблять вигляд, що твоєї мови не розуміють – не вірте. Він її добре розуміє, але не хоче. Мови слов’янські
зрозумілі, а тому, коли він не говорить англійською, а говорить своєю мовою, то ви говоріть своєю…
Розбудовуйте своє Українське приватне шкільництво на ряду зі своїми церквами. Раджу на будову української приватної середньої школи, якби така будувалась, вкласти половину нашого маєтку. Боротись за допомогою пропаганди та зброї за визволення Українського народу з-під окупації росіян (чи інших яких окупантів) та відновлення своєї Української, не від кого залежної Держави. Після звільнення України від російської окупації
– їдьте туди, розбудовуйте її і не забудьте, в першу чергу, організувати своє Українське військо для охорони кордонів.
Завжди і всюди допомагайте друзям своїм. І пам’ятайте, що в першу чергу друзі ваші, то це є Українці, Український народ, з якого і ви походите. Зв’яжіться з родинами моїх братів Єлисея та Івана, які живуть в Україні, сестер – Параски та Євдокії, тітками та дядьками та передайте моє останнє – простіть… Самі ж з ними живіть у добрій згоді, один одному допомагайте, як і належить родичам.
Будьте вірними синами України, бороніть її волю словом і зброєю. Будьте мудрі, як княгиня Ольга, сильні, як Юрій Переможець. Витривалі, як Леся Українка.
Любіть Україну так, як любив її Тарас Шевченко.
Набувайте знання, в першу чергу, в військових, адвокатських та вчительських школах… Це є найголовніші ділянки науки, які керують націями, світом… Військова освіта – це є сила новітньої техніки, адвокатська освіта дає правила національному та міжнаціональному життю. Вчительська освіта – формує душу молодого покоління нашої зміни.
Не повторюйте помилок своїх батьків… Ведіть щоденник. Бережіть свої архіви для ваших наступних поколінь…
Любі мої сину Іване і внучку Тарасе! В день моєї смерті згадуйте мене молитвою, а потім грою на піаніно та скрипці «Чути крум, крум…». А в день мого народження піснею «Рідна мати моя»…
Між собою любіться, а в часи небезпеки один одного бороніть. Поставте пам’ятник на моїй могилі з природного граніту. На пам’ятнику викарбуйте Тризуб з Хрестом (вгорі) та напис наступний: «Тут спочиває
з волі Божої політичний емігрант з України Павло Якович Ткаченко. Народився в містечку Седнів в Україні 21.ХІІ.1910 р. Помер???
Любі мої сину Іване, мій внучку Тарасе – люблю Вас. Простіть і я прощаю. І нехай Вас Бог береже. Бережіть Україну.
Ваш батько і дідусь. Дано в Філя. З.С.А. 11 квітня 1987 р. На третій день святої Пасхи».
Артем сидів кілька хвилин непорушно. Було несподіванкою те, що заповіт Тарас передав не свій, як йому думалося, а свого дідуся Павла, непримиренна позиція якого до російських окупантів зворушила його, викликала безліч емоцій. Відчув якесь піднесення, гордість за друга Тараса, за свій народ. Щоб якось врівноважити думки, він дістав з речового
мішка «Кобзар» Тараса Шевченка, але знайомий уже відчайдушний звук над укриттям змусив його відкласти книгу.
«Почалось…», – зітхнув і ліг під стінкою, де було якесь збіжжя.
Міни так щільно падали біля укриття і за ним, що все довкола тремтіло, прошите осколками, від вибухової хвилі сипалася земля. Ніч ніби відступила в глибину – палав весь небесний простір, все було в вогні і диму. Працювала артилерія, летіло на позицію те, що могло прилетіти, і єдналося в суцільну канонаду.
Артем звик уже до подібного, то ці неймовірні звуки його заколисували, хотілося спати. На мить стулив повіки і побачив сам себе: йде садом від криниці, а старша донька, що стоїть біля хати, гукає: «Тату, тату, йдіть,
Лiтературний Чернiгiв
мама кличе вечеряти». І вибух десь поза ним… Артем зойкнув і занімів. Біль у нозі був такий нестерпний, що втратив відчуття реальності. Як
прийшов до тями, то не міг ворухнутися – на ньому лежала важка деревина, що впала з перекриття. Довкола було якесь підступне затишшя.
«Зараз рашистські зайди з’являться! – похопився. – Ну, давайте! Це
буде останній ваш рух по нашій землі». Підвівся,тамуючи біль у нозі, глянув на побратимів, які вже були в очікуванні ворога, і підступив з
автоматом до амбразури.
Поява чоловічків-камікадзе поміж обпалених кущів не забарилася.
Темно-зелені цятки рухалися вдалині хаотично, часом присідали, перебігали від куща до куща, наближаючись до лінії зіткнення. Вже чулися кулеметні та автоматні черги, вибухи гранат. Артем до болю натиснув
на гачок автомата. У напівтемряві потвори падали і більше не підводилися. Серце його напівсвідомо озвалося помітною радістю. «Радієш, серденько, радій, – промовив сам до себе. – Вони йдуть сюди, щоб убити тебе. Нелюди». Їх уже було мало, але наближалися все ближче і ближче. Артем вискочив зовні, у відкриту траншею, випрямився на повний зріст і жбурнув гранату:
– Це вам гади за Тарасового діда Павла! – гукнув і присів у траншеї.
Потім підхопився і кинув ще одну: – Це вам за всіх українців, які поневірялися у в’язницях, помирали від голоду! Потім ще одну: – Це вам
за сплюндровану землю, за тих невинних, хто сьогодні гине від ракет! По хвилі підвів голову, оглянув навколишній простір, майже на рубежі, метрів за тридцять, чорніли трупи орків. Легко зітхнув, зайшов до укриття. Від напруження, неймовірних емоцій тяжко дихав. Страшенно хотілося пити, але води не було. У бліндажі на підлозі лежали уламки
деревини, у ніші, як і раніше, сиділо кошеня і помітно тремтіло чи то від холоду, чи страху. Артем запалив цигарку, взяв кошеня на руки, притулив до грудей і ліг з ним на примостку.
Надворі вже видніло, а Тарас не з’являвся. «Невже мої передчуття справдяться?.. – подумав. Незважаючи на біль у нозі, хотів, було, підвестися та пройти траншеєю до штабу, а тут голос:
– Артеме!
– О, Господи! Живий! – мовив Артем і на очах виступили сльози.
– Як бачиш.
Хлопці обнялися.
– Ну розповідай. Те, що можеш.
– Уявляєш, натрапили на засідку. Всього за тридцять метрів були один від одного. Трьох поклали. Одного в полон узяли, хотів, було, кинути гранату – не встиг. З наших – двоє поранених. Ось бачиш, – Тарас по-
Проза
казав на собі уніформу, яка збоку була посічена на шмаття. У кожного
своє розуміння Бога: вселенський розум, космос. Вірю, що Він не десь, а всюди і тут. Весь час відчуваю Його присутність. Він з нами, Артеме,
бо ми на боці світла.
– Вибач, я прочитав заповіт твого дідуся Павла. Він мене вразив
свєю любов’ю до України. Чомусь згадалися слова Тараса Шевченка: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поля». Наш дух не здолати!
– Ніколи!
На змужнілих обличчях хлопців промайнула хвиля гордості за свій народ. Вони посміхнулись одночасно, обнялися. Відчуття втоми відступило.
Надворі, наче розжарений шматок металу, який поклав коваль на ковальню, з’явилося сонце, запалило все багрянцем. Помолоділо небо, повеселішало, наче й не було нічних жахів. Червоні плями впали на білі хмарини, на сніг, стоптаний чужинцями, на їхні трупи, що лежали, як снопи, на галяві. Вдалині просвітліли, посічені осколками, кущі і дерева, що нагадували хрести.
Починався новий день – життя не зупинити.
Літературний
×ÅÐÍIÃIÂПроза
b = ,“ =" q`bemnj
НЕДОЄВРОПЕЄЦЬ
Рано нам у Європейський Союз, ой рано! Ще з колишнього союзу
не всі виповзли, а тут – Європа, як Пилип з конопель. Не готовий наш
народ! Факт! Особливо ми, пенсіонери. Не плутати з персіонерами.
Хто не знає, це – особи чоловічої статі, які пасуться очима на пагорбах
жіночих персів.
Але зараз не про них. Іду до готелю і ледве дихаю, через справжніх кабанів у Варшаві страждаю. І сьогодні ж її покину.
…Запросили мене сюди. Приїхав. Поселили у готель. Заплатили, дякую. Не довелося, на крайній випадок, у Ольги ночувати в прохідній кімнаті.
Захожу в номер – боюся на килим ступити. Розкіш. Інтим. Техніка. Одне слово – Європа!
Ну, думаю, треба змити пилюку подорожі і підбадьорити свою нев’янучу молодість. Роздягнувся і шмиг у душову. Якісь незрозумілі крани, як штурвали корабля з одним зубом по боках циліндра. Напридумують же! Включив лівий штурвал винахідника. – А щоб тобі борщ у штани вилився! – вилаявся я, коли накрило крижаною водою. Вимкнув.
Крутнув штурвал з іншого боку. Нічого. Вода і не крапнула. Мо’ тре-
Проза
ба, як у нас, злити холодну, щоб підтягнулася гаряча. Рвонув лівий штурвал і відскочив. Хвилин 5 дзюрчала холодна без надії на потепління!
Блискавично відкрив іще й правий штурвал! Почекав. А дзуськи! Хоч ставай моржем.
Європо, Європо! Гарячої води не маєш! Бідна ти і нещасна.
А, може, через сенсори до номера передали, що я чужий, і шкодують
комфорту? От скнари! Тепер докумекав, чому гід єхидно посміхався. Вирішили перетворити мене в арктичного термінатора?! Або хочуть, щоб не мився і тхнув, як котлета із несвіжого м’яса у гастрономі «Союзний»?!
Глянув на себе, голого і нещасного. Аж шкода стало. Не дай, Боже, щоб оце онук побачив безпорадного свого найрозумнішого у світі дідуся. Спересердя сплюнув на кахельну підлогу.
За домашньою звичкою рвонув ручку правого штурвалу на себе і… вилетів опарений з-під душа!
Щоб тому європейському інженеру, що придумав оцю трахомудію, з носа бульки при жінках вискакували!
Це ж треба! Замість двох вентилів
головоломку! А якби я голову
бодав!
Помився, розпарився, треба поголитися. У великому дзеркалі не видно, як моя щетина вилупилася на світ. Ага, ось де висить мутне люстерко. Правда, різкість тікає. Напружив очі і … божечки. Зловіще дзеркалище! Кожна зморшка, як Великий каньйон в Америці. Не щетина, а верблюжі колючки. За мить постарів років на десять! Трясця Європі! Хіба ж можна травмувати так людину?
Засмучений, мало не до смерті морально прибитий, вийшов у фойє
готелю. А гід усміхнено питає:
– Ну як вам номер? – а сам по вінця переконаний, що зачарував розкішшю.
– Метрополь справжній. Ловкий номер, а ось хитромудрий душ додав сивини, а дзеркало зістарило на десяток років.
Чоловік розгубився і здивовано замовк.
Новий товариш із нашої делегації відвів убік: – Та не засмучуйся. Європа вона така, із сюрпризами. Ха-ха… Я в
Нідерландах заліз у душ. Миюся. Бачу, шнурок висить і нічого начебто не писано. Дивився-дивився я і захотілося його смикнути. Висить же з китичкою на кінці. Значить, щоб дьоргали.
Ну і потягнув. Раптом звідкись жіночий голос лопотить. Ну, думаю, це, мабуть, дівчаток за викликом гукають, щоб спинку потерли. Хтозна, які у них порядки. У мене ж дружина тут і двоє дітей. «Но андерстенд», – кричу і повторюю.
Лiтературний Чернiгiв
Жіночка звідкись уже англійською стурбовано: «Пане, вам стало погано у душі? Вам потрібна термінова допомога?». «Ні, – відповідаю, – дякую. Просто зачепився за шнурок». Товариш розсміявся. А я переконався: у Європу треба заповзати поступово. А мо’ й вона має приходити до нас? Діма-компаньйон побачив, що я слухаю, знову усміхнувся і зиркнув навкруги, наче збирався здати державну таємницю:
ще оказія трапилася, коли ми зняли апартаменти на природі, аби діти помилувалися нідерландськими карликовми кроликами. Такими пустотливими, доброзичливими та допитливими. Але сталося непередбачуване.
Хто ж знав, що у кроликів якраз сезон розмноження. Добре, що взяли житло на добу! Довелося удень відволікати дітей від вікон, задурювати телевізором, аби не дивилися у вікно. Ха-ха… Місцеві сміялися. Для європейців – це забавка. Ха-ха.
– Да, у них вільний світ,– погодився я. – А нам що дітям казати, як запитають про отеє? Шкідливо діє на мораль. Разложеніє размноженієм. …Пережив у Варшаві кілька днів нематеріальних страждань, здивувань і душевних мук. Сьогодні увечері заходжу у столовку їхню перед закриттям. Баром називається. Аж нема майже нічого. Тільки голубці. Ну, думаю, один візьму – на ніч шкідливо їсти багато. Та й грошей катма. А жіночка за прилавком озивається українською: – Та беріть уже два. Такий видний чоловік і тільки один голубець
замовляє.
Ну, замовив пару. Божечки! Як виносить вона ці голубці, я мало не зомлів! На великій тарелі, як на підносі, лежать величезні свині, загорнуті в капусту!
«Через очі карії, я зазнав аварії, хоч тримався правої сторони!».
Я ж, ідіот, звик, що у нашому «Союзному» три голубці поміщаються на долоні. Їх можна жменею одночасно закидати до рота і їсти, як полуниці.
А тут підсвинки – до рота цілого не запхнеш. Продавчиня, по очах бачу, сама перелякалася, наче у мене серцевий напад починається.
– Як же я з’їм їх та ще й за 5 хвилин!? До закриття кафе.
– Не доїсте, можемо запакувати, доплатите ще два злотих.
Ага, розігнався. Схопив ніж, виделку і почав свіжувати свинтусів у
капусті. Ледве встиг за секунди до 20 години.
Живіт, як барабан. Не дихнути.
Виповз на вулицю вечірньої Варшави і міркую. Тяжко буде нашому народу до Європи звикати. Це ж у мене кілька днів. А скільки б я мучився, аби більше?
Червень 2023 року, Чернігів
лiтературної спiлки «Чернiгiв»
Заснований у 1992 р.
Випуск 2 (102) 2023 р.
Комп’ютерна верстка Валерія Лозового
Дизайн обкладинки Олени Саченко
Коректор
Ольга Василенко
На першій сторінці обкладинки –Надвечір’я. Дзвіниця Єлецького монастиря у Чернігові
(художник – Михась Ткач)
Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі.
Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді
Адреса редакцiї:
м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26
e-mail: litchernigiv@ukr.net
Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.
Пiдписано до друку 07.07.2023 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 7,5. Обл. вид. арк. 7,5
Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0013. Тираж 300 прим.
Віддруковано Лозовий В.М.
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. 066-2524507.
Щоквартальний мистецький журнал