Page 1

Від редакції

3

Мова і література Ірина Бабій Семантична характеристика назв кольорів у сучасній українській мові 4 Борис Антоненко-Давидович Навіщо літера «ґ» в українській мові? 7 Ірина Мельник Фонетична структура українських ономатопей як джерело вивчення національно-мовної специфіки 10 Поліна Вовк Типологічне зіставлення української, російської та польської мов 13 Виталь Моргунюк Застандартовані правила ділового та наукового стилів 16 Психологія В. Хромов Мнемотехніка – мистецтво запам’ятовування 24 Методика А. Великоцька, Н. Іванко Конспект уроку «Державні символи України» 29 Г. Середюк Андрієві вечорниці у Хмелівці 33 Історія Марко Сирник Українське шкільництво у Польщі після 1947 року – штрихи до історії 37 Jarosław Syrnyk Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne na Dolnym Śląsku (1956–1990) 46 Закони Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej w sprawie przyjmowania osób niebędących obywatelami polskimi do publicznych przedszkoli, szkół, zakładów kształcenia nauczycieli i placówek 69

Закон України про правовий статус закордонних українців 72 Матеріали Марко Сирник Мовні головоломки або спробуй прочитати 77 Статистика Маріанна Яра Пункт навчання української мови у Сяноці 93 Богуслава Комар Навчання української мови у Підкарпатському воєводсті в 2004/2005 шкільному році 94 Єлизавета Томчук Навчання української мови на Підляшші 95 Різне О. Стрижак Хто ж вони, бойки? 96 Іван Красовський, Дмитро Солинко Хто ми, лемки 98 Володимир Білецький Українська мова на сході України: фрагменти донецьких реалій і спроба прогнозу 112 Віталій Радчук Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства у націю 116 Юрій Бадзьо Конституція мови нашої 123 Валерій Власенко Сергій Бородаєвський: штрихи до біографії 128 Маріанна Яра Християнське покликання жіноцтва в православній теології: традиція і сучасність 134 Наталя Крутенко Українські обереги: традиції і сучасність 139

Рідна мова

Зміст


Рідна мова

„Ridna Mowa” – kwartalnik oświatowy Ukraińskiego Towarzystwa Nauczycielskiego w Polsce

Numer wydany przy pomocy MEN

Redakcja: Irena Drozd (Biały Bór) – prezes UTN Stefania Jawornicka (Zielona Góra) Bohdan Majer (Elbląg) Jarosław Syrnyk (Wrocław) Marek Syrnyk (Wałcz) – redaktor naczelny Współpracownicy: dr Bożena Zinkiewicz-Tomanek (Kraków) prof. Roman Drozd (Koszalin) Maria Steć (Przemyśl) Lesia Chraplywa-Schur (London – Canada) Wałerij Sobko (Kijów) Wadym Olifirenko (Donieck) Korekta językowa i stylistyczna: mgr Maria Mandryk-Fil (Biały Bór) Sekretarz redakcji: Krystyna Syrnyk Strona www: Grzegorz Mucowski Opracowanie graficzne: Teresa Oleszczuk Korekta: Katarzyna Seń Wydawca: Ukraińskie Towarzystwo Nauczycielskie w Polsce Adres redakcji: 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 tel. (67) 258 98 87 e-mail: proswita@op.pl www.ridnamowa.prv.pl

Під час використання матеріалів, посилання на журнал «Рідна мова» – обов’язкове


Не будемо вкривати, що поява цього номера дуже нас (редакцію) – тішить. Всі, хто знає в яких умовах творяться наші громадські діла, можуть собі уявити, скільки труднощів треба побороти, щоб чогось добитися. Хоч би видання журналу. Віримо, що з року в рік буде легше. Тим більш, що «Рідну мову» читають не лише у Польщі, а також в Україні і інших країнах світу. Тішить це, що щораз більше число авторів з України надсилає нам свої матеріали. Дещо, однак, сумує – те, що наші українці з Польщі дописують рідко. А жаль не використовувати нагоди – на сьогодні «Рідна мова» є майже одиноким українським журналом у Польщі, який хоче виповняти допоміжну роль для шкільництва і освіти, а крім цього висвітлює також проблеми з історії, психології, різних аспектів нашого громадського життя. У п’ятому числі «Рідної мови» читайте про деякі аспекти і питання, якими живе сьогодні мовний український світ, історію українців Вроцлавщини, штрихи до історії навчання української мови у Польщі після 1947 року. Варто теж познайомитися – зокрема директорам українських шкіл – з законом, яким врегульовано принципи навчання дітей іншого як польське громадянство. Зокрема в контексті малої кількості учнів в деяких наших освітніх закладах і в контексті перебування на території

Польщі значущої хвилі заробітчан і емігрантів з України. Може треба зв’язуватися з ними, подавати інформації у посольство та консульські відділи – Ваші діти можуть вчитися в українських школах, що у Польщі. Як завжди – подаємо також інформації про поодинокі пункти навчання – цей розділ мусите, однак, редагувати вже Ви – вчителі, активісти ОУП чи УВТ. Зате для цього, щоб навчання у цих же пунктах ставало більш атракційним – попробуйте використати матеріали – головоломки, анаграми, танграми, лабіринти тощо – їх теж віднайдете у цьому числі «РМ». Розділ «Різне» – про лемків (і для лемків) та бойків. А задля цього, щоб ми вчилися дивитися на Україну нашими – а не чужими – очима: запізнаймося з донецькими мовними реаліами. Пізнаваймо теж українські традиції, вчимося їх, знаймо їх – у цьому допоможе стаття, присвячена українським оберегам. Останнє – редакція працює на громадських принципах. Журнал є виданням некомерційним. Читайомо його і перечитуймо. Вчимося свого. Заохочуємо також відвідувати наш сайт в Інтернеті. Там багато цікавого. Марко Сирник

Рідна мова

3

Від редакції


4

Мова і література

Рідна мова

Ірина Бабій

Тернопільський педуніверситет імені Володимира Гнатюка

Семантична характеристика назв кольорів у сучасній українській мові

Слова на позначення кольору у сучасній українській мові, як і в інших мовах світу, становлять окрему лексико-семантичну групу. Колір є найдавнішою реальністю людського буття, складним явищем, пізнання якого було тривалим. У науці усталився погляд, що кольори, які існують у природі, становлять тривимірну систему: кожен колір може змінюватись у трьох напрямках, які характеризують колірний тон, насиченість і яскравість. Ця система є «безперервною і замкнутою, оскільки всі кольори зв’язані один з одним безперервними переходами і між кожними двома кольорами існує багато таких переходів»1. Власне, саме ці три ознаки колір (тон), яскравість, насиченість прийнято вважати універсальними диференційними ознаками, за допомогою яких можна описати назви кольорів у рамках «компонентного аналізу значень»2. Класифікацією кольороназв української мови займались А. Критенко3, А. Кириченко, О. Дзівак та ін. У сучасній лінгвістиці прийнято поділяти всі назви кольорів на «основні» і «другорядні». Основними є назви давнього походження, генетично споріднені з кольоропозначеннями в інших слов’янських мовах, вони становлять ядро всієї лексико-семантичної групи кольороназв, навколо якого розташовані назви пізнішого походження. Цими основними є сім семантично незалежних назв, які позначають «колір без відтінків»: червоний, жовтий, зелений, голубий, синій, білий, чорний. Усі інші є назвами відтінків основного тону, що вказують на міру вияву колірної якості,

на інтенсивність колірного тону, змішування кольорів, на колірну ознаку, якої набув предмет у результаті якоїсь дії чи процесу, і на ряд інших ознак. Вони семантично об’єднуються навколо «основних». Їх є багато, це майже всі наявні в мові колірні назви (голубуватий, зелененький, червонястий, блідо-рожевий, темно-червоний та ін.). За відношенням назви кольору до поняття про нього прийнято виділяти два типи назв кольорів: І. Назви, що позначають конкретну колірну ознаку предмета чи явища об’єктивної дійсності. Це численна група, яка охоплює невмотивовані (білий, жовтий, сірий і ін.) та вмотивовані з погляду носіїв сучасної української мови кольоропозначення (малиновий, калиновий, пшеничний і ін.); лексеми з колірною семантикою різних граматичних категорій (синій, синь, синьо і ін.); назви, що вказують на ступінь вияву колірної ознаки (зеленастий, жовтуватий і ін.). ІІ. Назви, що характеризують забарвлення предмета, не вказуючи на конкретний характер кольору. Такі назви займають окреме місце в семантичній класифікації слів із колірним значенням, оскільки вони чітко не позначають конкретний колір, але дають певну інформацію про забарвлення предмета чи явища, тому їх умовно можна вважати кольороназвами. Серед них виділимо такі групи: а) назви, які визначають ступінь насиченості, інтенсивності кольорів, не називаючи конкретної колірної якості: ясний, світлий, темний,


блідий. Напр.: Вгорі – темне непривітне небо (М. Коцюбинський, 1, 108); ... бліде обличчя було скривлене від болю (М. Коцюбинський, 1, 217); б) назви, що вказують на спосіб поєднання кількох невизначених кольорів у певній формі: рябий, зозулястий, картатий, смугастий, пістрявий і ін. Напр: зав’язалась рябенькою хусточкою (М. Коцюбинський, 1, 37); зозулястенька курка (М. Коцюбинський, 2, 175); в) назви для неозначеного кольору, які вказують на загальне забарвлення реалій, не визначаючи його конкретного характеру: кольоровий, барвистий, різнобарвний, двобарвний, строкатий, квітчастий та ін. Напр.: І цей строкатий колір [карнавалу – І. Б.] б’є мені в вічі, мов червона пляма, що від слова «ярмарок» (М. Хвильовий, 1, 319); весь одяг її був з різнокольорових латок, здавалося, наділа комедіанське вбрання (М. Хвильовий, 1, 609); Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках (М. Коцюбинський, 2, 289); г) назви, що виражають відтінки певного забарвлення предметів і явищ природи: соковитий, свіжий, злинялий, яскравий, чистий, брудний і ін. Напр.: очі сиві, злинялі, як два замерзлі серця (М. Коцюбинський, 2, 288); над тобою бірюза чистого, безхмарного неба (М. Хвильовий, 2, 95); ґ) назви, які вказують на загальний характер забарвлення реалії, зумовлений дією сонця, вітру тощо: загорілий, смуглявий та ін. Напр.: Смугляве личенько розчервонілося (М. Коцюбинський, 1, 34); засмалений вид (М. Коцюбинський, 1, 374); д) назви, що вказують на суб’єктивну оцінку певного колірного тону: похмурий, ніжний, легкий, крикливий і ін. Напр.: Ранок був ніжно-голубий і надзвичайно запашний (М. Хвильовий, 2, 314); З надією дивилась в теплу легко-бірюзову далечінь (М. Хвильовий, 2, 541); осіннє м’яко-бірюзове небо, що тривожить її душу (М. Хвильовий, 2, 20). До лексико-семантичної групи назв кольорів належать і загальні назви цієї категорії слів, які позначають сукупну колірну ознаку: колір, фарба, барва, краска. Напр.: Сіро й сумно ставало на острові по заході сонця: всі фарби линяли, як в акварелі, що її підмочили (М. Коцюбинський, 2, 195). Загалом кольороназв другого типу є незначна кількість. Мовці частіше виражають поняття кольору словами і конкретною колірною ознакою, що мотивується лексичним змістом цих мовних одиниць.

Спостереження над мовою прозових творів виявили активне вживання загальномовних лексем із колірною семантикою у мові художньої прози, використання їх як засобів яскравого зображення реалій. Змальовуючи пейзаж, подаючи влучні портрети персонажів, описи різноманітних предметів і явищ, прозаїки не обходяться без слів із колірною семантикою. Це пояснюється властивою цим лексемам ознаковістю, здатністю давати вичерпну характеристику колірної ознаки зображуваних реалій. У результаті аналізу виявлено, що, крім кольороназв, зафіксованих у словниках, у мові художньої прози є ряд лексем, які виступають у функції кольору, але для них вона не характерна. Такі слова у звичайному вживанні не містять колірної інформації, а в образному мовленні письменників можуть вказувати на забарвлення предметів і явищ природи. Йдеться про незвичні назви кольорів, значення яких можна зрозуміти, зіставивши зі значеннями омонімічних форм у групі відносних прикметників. Напр.: весняний колір неба (М. Коцюбинський, 2, 256), тобто небо має такий колір, який властивий йому лише навесні. Наведемо ще кілька прикладів уживання нетрадиційних назв кольорів у прозових творах, які, крім номінативної, виконують естетичну функцію, надають зображуваним реаліям образності, поетичності, напр.: Віддалялося і сонце: все нижче й нижче сідало за віллою. Криве проміння стояло в задумі, потім гладило оксамитно-мигдальний колір лісу (М. Хвильовий, 1, 348). Нетрадиційні кольороназви можуть давати вичерпну характеристику рис зовнішності персонажів, напр., у реченнях Очі ваші, матусько, подібні до весняного неба, – до того неба, коли сонечко обгортають легко-димчаті хмарки, і вони наче в сірому серпанку (М. Хвильовий, 2, 354); Морські очі встромлені в мене, і біле обличчя привітно киває (М. Коцюбинський, 2, 192); навіщо ж так хвилюватися? Це і на нерви шкодливо, і колір личка може зопсуватися, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалигу (М. Коцюбинський, 1, 201), де вони містять емоційно-оцінну характеристику. Інколи лексеми із традиційно невластивою їм колірною інформацією у відповідному словесному оточенні можуть вступати у контекстуальні синонімічні відношення зі словами інших лексичних категорій. Так, у мікроконтексті і воно [сонце – І. Б.] стало бліде, анемічне (М. Коцюбинський, 2, 65) автор зіставляє колір сонця із зовнішнім виглядом хворої людини, лексеми блідий і анемічний

Рідна мова

5


6 Рідна мова

– градаційні синоніми (анемічний – обов’язково блідий, хворобливо блідий, майже білий), з допомогою яких письменник увиразнює враження від описаної пейзажної деталі. Загалом індивідуальні кольоропозначення-неологізми є цілком авторським образним уживанням, вони з’являються на сторінках художніх творів і є наслідком асоціацій окремих письменників. Найчастіше в таких індивідуальних кольоропозначеннях назва колірної ознаки реалії поєднується із загальною назвою цієї категорії мовних одиниць «колір», що виконує у такому словесному оточенні роль допоміжного слова, вказує на належність ужитої у невластивій функції лексеми до семантичної сфери назв кольорів. Індивідуально-авторським уживанням позначені складні кольороназви, створені за існуючими в мові моделями. Напр.: Поперед них промайнула стежка срібно-лускової ріки (М. Хвильовий, 1, 173); Небо блякло; нечутно й зів’яло скрадалися полинялі сонячні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкова маси (М. Хвильовий, 1, 339). Вцілому індивідуально-авторські кольороназви збагачують категорію лексем із колірною семантикою, проте рідко в ній закріплюються, оскільки їх поява зумовлена потребами кон-

тексту й власними враженнями автора, його світосприйманням, тому ці назви не стають загальновживаними. Вони не призначені для цього, «так само, як метафори, порівняння художнього твору не створюються спеціально для того, щоб увійти в загальномовну фразеологію»4. Таким чином, у сучасній українській мові назви кольорів утворюють багату, семантично різнопланову лексико-семантичну групу, яку в художньому мовленні доповнюють незвичні кольороназви, позначені індивідуально-авторським уживанням.

ПРИМІТКИ 1

2

3

4

Г. Фриллинг, К. Ауэр, Человек – цвет – пространство. Прикладная цветопсихология, Москва 1973, с. 9. Р. Фрумкина, Цвет, смысл, сходство: Аспекты психолингвистического анализа, Москва 1984, с. 21. А. Критенко, Семантична структура назв кольорів в українській мові [у:] Славістичний збірник, Київ 1963, с. 97–100. Д. Шмелёв, Слово и образ, Москва 1964, с. 7; М. Коцюбинський, Твори: в 2 т., Київ 1988; М. Хвильовий, Твори: в 2 т., Київ 1991.

http://mova.info/Page3.aspx?l1=133




7 Рідна мова

Борис Антоненко-Давидович Навіщо літера «ґ» в українській мові?

В українській мові є два різні звуки, подібні до латинських h і g. Раніш вони позначались на письмі й друковано літерами г (h) і ґ (g). Під час одної реформи українського правопису в тридцятих роках літеру ґ (g) скасовано. Мотивували це тим, що літера в написанні іноземних слів і прізвищ ніби творила велику плутанину, бо її треба було писати в словах латинського походження, а також із сучасних європейських мов, де чується звук g, наприклад, ґенерація, Ґюго; в словах грецького походження або в сучасних іноземних словах, де чується звук h, потреба в цій літері відпадала, скажімо, географія, Геродот, гусар. Прибічники цієї реформи додавали, що в українській мові слів із звуком g поглядно не так уже й багато, а тому відповідну вимову їх легко запам’ятати. Написання українських слів із звуком g на початку чи в середині слова раз у раз змушує гостро відчувати брак скасованої літери при нескасованому звуці, який, звісно, скасувати в живій мові не можна, хоч би як того хотілося задля спрощення чи для якоїсь іще мети. Отож, виникла дуже незручна ситуація, коли певний звук у мові є, а знака для нього в правописі нема, тому-то хоч-не-хоч, а щоразу, коли натрапляєш на українське слово з звуком g, доходиш висновку, що викинули літеру з нашого алфавіту необачно, похапцем. Слід зауважити, що скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли заявились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступа-

ли, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, – або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки-що; природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва... Наслідки всіх цих дивацьких заходів, що набирали часом анекдотичного характеру, давно вже переборено й виправлено: в шеститомному Українсько-російському словнику, виданому Інститутом мовознавства АН УРСР 1958–1963 рр., ми бачимо всі ці «крамольні» слова й вислови, і вони не викликають тепер ніякого сумніву. Не бачимо тільки скасованої тоді за одним заходом ні в чому не повинної літери ґ (g), її нема ні в словниках, ні в підручниках, узагалі ніде нема. Цілком слушно й доцільно, реформуючи на початку революції російський правопис, викинули з алфавіту літери ять (Ђ), бо вона позначала той самий звук, що й е, так зване «десятиричное» і, адже не було ніякої різниці у вимові між ним і «восьмиричним» и, а також відкинули твердий знак (ъ) на кінці слів, бо він там нічого не позначав. Але зовсім інша річ із літерою ґ (g) в українському алфавіті. Вона – не тотожна жодній іншій літері й часто відрізняє схожі слова з одним різним звуком і різним значенням. Візьмімо слова гніт (напишемо його для виразності латинською транскрипцією – hnit), що є відповідником до російських слів гнет, угнетение, і ґніт (gnit), що означає по-російському фитиль; грати (hraty) – дієслово,


8 Рідна мова

відповідник до російського играть і ґрати (graty) – іменник, по-російському решетка; гулі (huli) – по-російському гулянье, і ґулі (guli) – множина іменника, відповідниками до якого є російські слова шишка, волдырь. Звукова й значеннєва різниця цих слів, не позначена окремою літерою, не тільки утруднює читання писаного й друкованого тексту з цими словами, а іноді призводить до того, що важко добрати, про що йдеться. Ось фраза: «Це твої перші гулі, хлопче, а скільки їх ще буде в тебе попереду?» Про що тут мовиться – чи про гуляння парубків і дівчат на сільській вулиці, чи про ті болячки-пухлини, що їх дістав хлопець після бійки або вдарившись об щось? Це можна зрозуміти, тільки прочитавши попередні або дальші речення. Гляньмо ще на таку фразу: «Хоч тут були грати, та він однаково не перестав грати». Чи можна відразу збагнути зміст цієї фрази, надто коли відучитися вимовляти звук, як це вже трапляється з нашими учнями, про що пишуть мої дописувачі? Тут можна лише догадуватись, яке значення має кожне з двох однаково написаних слів, і фраза, поза волею автора, обертається на загадку-жарт... Доберіть глузду в такій фразі: «Сумно сьогодні в Сіцілії. Не тішать душу селянина чудові краєвиди садів та виноградників, бо він працює в них наймитом, а не господарем, а вдома облягають злидні, що їх ще більше підкреслює вечорами прадавній гніт, у якому не стає олії... І тільки тоді, коли сіцілійський селянин позбудеться гніту землевласників, у його хату прийдуть достаток і електрика, що витіснять злидні і зроблять непотрібним той доісторичний гніт». Не знаю, як хто, а я мусив напружувати думку, щоб збагнути, де йдеться про частину каганця – ґніт, а де мовиться про соціальне гноблення сіцілійських селян. Ці три фрази через брак скасованої літери обертаються на дивні крутиголовки, а їх можна було б наводити ще й ще, та, щоб заощадити місце в статті й час у читача, обмежусь ними, бо гадаю, що й так уже видно, як нам бракує скасованої літери. Виходить, що ліквідація літери ґ (g) не спростила нашого правопису й не полегшила ні читання, ні писання, як того, може, й хотіли реформатори, а, навпаки, ускладнила можливість легко зрозуміти написане. Якщо поважно підійти до другої частини мотивації скасування цієї літери, що ніби суто українських слів із звуком ґ (g) небагато й що їх легко запам’ятати для практичного вжитку, то побачимо, що вона

не витримує критики. Словник Б. Грінченка, перевиданий фотомеханічним способом за постановою вченої ради Інституту мовознавства АН УРСР 1958–1959 рр., налічує таких слів мало не 270, а, як відомо, цей словник далеко не вичерпує всього лексичного багатства сучасної української мови, отож, цих «капосних» слів не так уже й мало в нашій мові. Так що легше – завчати напам’ять оці 270 слів, щоб правильно вимовляти під час читання чи відновити скасовану літеру й читати текст так, як написано? Відповідь на це може дати перший-ліпший учень початкових класів нашої середньої школи. До труднощів, породжених скасуванням потрібної літери, додається ще й морока з написанням українських прізвищ, які мають звук ґ, на чому слушно спиняє увагу в Довіднику українських прізвищ («Радянська школа», Київ 1969) автор передмови, ст. науковий працівник Інституту мовознавства, кандидат філологічних наук І. Варченко. Мовознавець пише: «Деякої складності або, точніше, неясності набуло останнім часом питання творення форм дав. відм. одн. від прізвищ на -га. Річ у тім, що в значній частині випадків формант -га розвинувся з -ка завдяки зміні глухого к у проривний ґ між голосними, однак ця зміна губиться під дією правопису у результаті чого форми дав. відм. набувають неприродного орфографічного та орфоепічного вигляду, зазнаючи збігу з тими формами, які постали природно». Перекажу думку вченого трохи популярніше, щоб було зрозуміло широкому загалові, про що, власне, мовиться. Як відомо, є багато українських прізвищ, які мають усередині чи наприкінці, а то й на початку звук г (h) і закінчення -га, приміром: Волоцюга, Чепіга, Стрига тощо; в давальному відмінку однини вони закінчуються на -зі: Волоцюзі, Чепізі, Стризі. Але трапляється в нас чимало прізвищ із проривним ґ (g): Дзиґа, Реґа, Ломиґа та ін., які в давальному відмінку однини мають уже закінчення -дзі: Дзидзі, Редзі, Ломидзі. Отже, постає питання, яке з цих двох закінчень ставити в давальному відмінку однини, коли прізвища обох груп у називному відмінку однини пишуться за сучасним правописом тільки з г? Тут не дасть собі ради навіть людина з вищою освітою й феноменальною пам’яттю, бо годі охопити всі можливі українські прізвища з цими двома сумнівними звуками. Автор передмови І. Варченко й видавництво «Радянська школа» мусили вдатись до скасованої літери й користуватись нею, щоб висловити точно думку. Переконатися в цьому показовому факті може кожний читач,


розгорнувши 24. сторінку названого вище Довідника українських прізвищ. А втім, І. Варченко не являє собою в цьому питанні виняткового автора, що для висловлення своєї думки мусив удаватись до написання літери ґ (g), – група авторів книжки Сучасна українська літературна мова. Фонетика видання «Наукової думки» 1968 р. теж не могла в певних місцях точно висловитись інакше, як тільки скориставшись цією літерою; не міг обійтись без неї й мовознавець Ф. Жилко у своїй праці Нариси з діалектології української мови, що вийшла у видавництві «Радянська школа» 1968 р. Як бачимо, ця скасована літера стала-таки знову з’являтись на сучасних друкованих сторінках – факт промовистий і повчальний. Якщо навіть наші мовознавці не можуть обійтись без цієї літери, щоб точно й зрозуміло висловити свої наукові думки, то що вдіють автори книжок із точних наук, де текст має бути так викладено, щоб читач не догадувався, а відразу розумів, що означає те чи те слово, щоб він, натрапивши, скажімо, на дієслово загнітити, надруковане без використання літери ґ (g), правильно збагнув, що мовиться тут не про всунення гнота, а про присмажений хліб в печі або навпаки. А яких труднощів зазнають часом письменники й перекладачі художньої літератури чи редактори видавництв, коли їм треба добирати способу, щоб читач із двох однаково написаних слів, але різних за одним звуком і змістом, прочитав у тексті саме те, що хотів сказати автор!.. Зручність легко передавати думки, щоденна практична потреба, об’єктивна логіка й, нарешті, культура мови й мовлення – наполегливо вимагають відновити помилково скасовану літеру. Недарма по ній тужили й пропонували знов запровадити її в український правопис такі тонкі знавці нашої мови, як поети-академіки М. Рильський і П. Тичина (перша нарада в цій справі на визволеній від фашистської окупації частині території України коло Харкова). Але тоді точилася ще війна, треба було думати не про доцільність скасованої літери, а про те, як добити фашистського нелюда й відбудувати руїну, що залишив ворог по собі, тому це питання відклали. На жаль, воно так і повисло нерозв’язане аж по сьогодні. Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 р. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би в словниковому

ділі! У цьому легко переконатись, бодай порівнявши так званий (у побуті) «зеленки» – Російсько-український словник нашого Інституту мовознавства видання 1948 р. й цьогорічний тритомний Російсько-український словник того самого інституту. Так що заважає нам виправити останню невиправлену помилку наших нерозважних попередників, яка дошкульно дається нам узнаки на кожному кроці? Доконечна й нагальна потреба відновляти в нашому алфавіті цю літеру – зрозуміла для всіх, її бачить кожний працівник нашої культури. Єдиним аргументом проти відновлення її, – однак не науковим, а причиненим флегматичною або інертною вдачею людини, котра не любить ніяких змін і пов’язаних із нею турбот, – може бути така мотивація: «Що?! Пропонується нова реформа українського правопису? Чи не забагато вже було тих реформ досі й чи не завдавали вони шкоди усталенню певних правописних форм? Дайте спокій!». Справді, ми багато разів реформували наш правопис, і не завжди те йшло на користь йому, але до чого тут реформа? Усяка реформа означає запровадження в правопис чогось нового, остаточне розв’язання якихось проблем, унормування сумнівних питань; а тут, у справі відновлення літери ґ (g), нема ні чогось нового, ні якоїсь проблематики, ні сумнівного питання. Відколи П. Куліш створив для української мови алфавіт, трохи відмінний від російського через фонетичні особливості нашої мови, існує ця літера, щоб передавати на письмі звук, неподібний до інших звуків. Цим алфавітом, який удячні нащадки назвали на честь укладача кулішівкою, користуємось ми тепер, лише відкинувши з нього літеру ґ (g). Виходить, не треба ніякої нової реформи правопису, а досить забезпечити каси друкарень цією літерою й почати друкувати, користуючись нею, підручники, словники, періодику, художні, публіцистичні й наукові твори, як усе внормується. Не стане більше фраз-крутиголовок, зникне потреба мудрувати – як передати на письмі свою думку – в письменників, публіцистів і науковців, зникнуть граматичні помилки в написанні українських прізвищ, і учні в школах навчаться правильно вимовляти українські слова, а сама скасована літера не буде з’являтись, так би мовити, «явочним порядком», як це ми спостерігаємо тепер у працях наших мовознавців, а займе своє давнє, законне місце. Як ми говоримо, Б. Антоненко-Давидович, Київ 1994.



Рідна мова

9


10 Рідна мова

Ірина Мельник

Київський університет імені Тараса Шевченка

Фонетична структура українських ономатопей як джерело вивчення національно-мовної специфіки

Одна з висловлених В. фон Гумбольдтом1 антиномій акцентує увагу дослідників на тому, що мова з точки зору її історичного розвитку є і динамічною, і статичною водночас. Попри численні еволюційні зміни, котрих неминуче зазнає кожен із системних рівнів будь-якої мови, внутрішня організація останньої передбачає наявність певних константних характеристик, що впливають на процеси лінгвотрансформації і зберігають, таким чином, національно-мовну специфіку. Бузук висловлює міркування про те, що загальною причиною змін на фонетичному рівні є «різноманітність або простір артикуляції»2, тож серед основних критеріїв, що забезпечують еластичну стабільність звукової системи мови, слід розглядати артикуляційну базу, яка репрезентує всі фонаційні засоби мови. Царук у своїй відомій праці Українська мова серед інших слов’янських : етнологічні та граматичні параметри наголошує на вагомості саме цього критерію для контрастивного зіставлення слов’янських мов. Він підкреслює, що «сьогодні саме артикуляційна база окремих слов’янських мов, основний набір її фонем є надзвичайно вагомим чинником, який багато в чому визначає мовну своєрідність і неповторність [...] Попри можливість окремих фонологічних інтервенцій, що можуть вплинути на характер артикуляційної бази, вона йде на будь-які зміни надзвичайно важко»3. На думку дослідника, джерелом вивчення артикуляційної бази, а відтак і національно-мовної специфіки, можуть бути звуконаслідування або ономатопеї, тобто апроксимативні відтворення немовних

звучань фонетичними засобами конкретної мови. Це пов’язано з тим, що людська мова здатна лише приблизно передати навколишні звукові явища, при цьому настільки вправно, наскільки дозволяє артикуляційна база. Ономатопеїчні форми акумулюють всі можливості фонологічної системи. Крім того вважається, що вони належать до шару найдавнішої лексики: А. Газов-Гінзберг висловлює міркування про те, що «багато звуконаслідувальних коренів зародилися ще в дофоносемантичну епоху мови і, таким чином, самі здійснювали вплив на становлення фонетичної системи мови»4. За словами О. Потебні, «[...] у будь-якому випадку слушним є те, що мова передбачає такий ступінь розвитку [...], [який називають – І. М.] ономатопоетичним»5. Саме тому аналіз зазначених одиниць дозволить простежити, наскільки послідовно зберігаються давні (ще прамовні) вимовні особливості6. Метою нашого дослідження було встановлення основних артикуляційних параметрів українських ономатопей у зіставленні з фонетичною структурою аналогічних утворень білоруської, російської та сербської мов. Матеріалом слугували фольклорні тексти7, адже звуконаслідування є фонетичними реліктами, належать до маргінальних шарів лексики 8 і не фіксуються найдавнішими писемними пам’ятками. В процесі аналізу також було використано лексикографічні дані9. Фактичний матеріал є підставою розподілити усі ономатопеїчні форми на три групи згідно з хронологічним та функціонально-


-семантичним критеріями: 1) первісні вигуки-комунікативи, природним субстратом яких є інстинктивні викрики людини; 2) голосові звертання до тварин; 3) ономатопеїчні номени (до них належать звуконаслідування, джерелом яких є звучання, створювані: а) тваринами; б) неживими об’єктами). Поширеною у сучасній лінгвістиці є думка про те, що звучання первісних вигуків подібне навіть у генеалогічно неспоріднених мовах, що «[...] пояснюється їх домовною спільністю для всіх особин виду»10. Ця теза цілковито підтверджується результатами наших студій над звуковою будовою українських, білоруських, російських та сербських вигуків. Прикметною рисою фонетичної структури зазначених форм є тяжіння до задніх артикуляцій, про архаїчність яких писав І. Бодуен де Куртене (вчений підкреслював, що у процесі становлення мови відбувалося поступове пересування мовленнєвої роботи гортані в ротову порожнину11). Так, консонантними компонентами у структурі первісних вигуків української мови виступають фарингальний фрикативний [г] та задньоязиковий [х]. Вигукові ж форми сербської, російської та білоруської мов обмежуються вживанням приголосного [х] (у сербській мові він має артикуляційний статус задньопіднебінного12). Спорадично звукова оболонка моновокалізмів може бути ускладнена кінцевим нарощенням [j], що, очевидно, є наслідком пізніших модифікацій. Голосні артикуляції первісних вигуків представлені передусім звуками [a], [e], [y]. Слід зауважити, що на давність цих артикуляцій вказує їх первинність у процесі онтогенетичного становлення мови. Трубецькой13 кваліфікує цю ознаку як фонетичну універсалію, тобто як онтологічну прикмету всіх мов світу. Незначною мірою у структурі первісних вигуків порівнюваних мов виявляється звук [o]. Таким чином, є підстави розглядати вимовні особливості первісних вигуків як артикуляційні універсалії. Ономатоепічні номени, навпаки, є національно-мовно специфічними, відтак їхня фонетична структура має якнайповніше відображати особливості артикуляційної бази певної мови. Аналіз фонетичної структури зазначених форм в українській, російській, білоруській та сербській мовах показав, що мовне відображення звучань позамовної дійсності передбачає часткове використання одиниць сучасних фонологічних систем. Так, імітація немовних звукових явищ засобами артикуляційної бази

української мови характеризується вживанням 82% усіх фонем, російська та білоруська послуговуються в цьому відношенні 97%, а сербська – 93%. До артикуляцій із нульовим ступенем продуктивності в структурі ономатопей української мови належать: передньоязиковий [ж], відсутній також і в звуконаслідуваннях трьох інших мов; задньоязиковий проривний [ґ], котрий є одним із найменш уживаних у структурі ономатопей російської, білоруської та сербської мов; губний [ф]; передньоязиковий африкатний [дз], малоактивний у білоруській мові; передньоязикові [з] і [ц], які майже не фіксуються у фонетичному складі звуконаслідувальних форм російської мови. Найбільш активним функціонуванням у структурі звуконаслідувальних утворень української та сербської мов характеризується лабіалізований голосний заднього ряду [y] (14% від загальної кількості звуковживань у складі ономатопей української мови; 16% – у сербській). У російській та білоруській переважає [a]. Найпродуктивнішим з-поміж приголосних в українських звуконаслідуваннях є губний звук [п] (6,7% від загальної кількості звуковживань), при вимові якого актуалізується дорсально-задня артикуляція. До найуживаніших належать також губний [б], задньоязикові [к], [х] та фарингальний [г]. У сербській мові домінуючими консонантними компонентами виступають задньопіднебінні (згідно з сербською лінгвістичною термінологією) [к] (8% від загальної кількості звуковживань) та [х] (6,3%), а також губний [п] (5,6%). У структурі ономатопей російської мови найповніше функціонують передньоязиковий [т] (20% від загальної кількості звуковживань), [р] (18%), [л] (8,6%), [к] (6,2%). Для звуконаслідувань білоруської мови найпродуктивнішими виявляються передньоязикові [ц] (13, 2%), [т], [л], [p] – по 9,6% від загальної кількості звуковживань. Як бачимо, найвищою активністю в структурі українських та сербських ономатопей відзначаються голосні. За підрахунками, функціонування цих компонентів становить 40,5% від загальної кількості звуковживань у складі ономатопеїчних номенів української мови (фактично, це означає, що кожен другий елемент звукової форми останніх має нелокалізовану артикуляцію); у сербській мові цей показник виявляється ще вищим і складає 43%. Звісно, вивчення специфіки артикуляційної бази будь-якої мови потребує різновимірного підходу. На основі ж студій над фонетичною

Рідна мова

11


12 Рідна мова

структурою ономатопей української, російської, білоруської та сербської мов можна зробити висновок про те, що національно-мовна специфіка артикуляційної бази української мови виявляється передусім у тяжінні до задніх артикуляцій. Ці дані збігаються з матеріалами експериментально-фонетичних досліджень О. Бас-Кононенко, яка зазначає, що «переважна більшість артикуляторних типів має відсунуту назад локалізацію, що можна вважати найвагомішою тенденцією в артикуляційній базі українського мовлення як динамічного процесу»14. У цьому відношенні звуконаслідування української мови як відображення визначальних рис її артикуляційної бази виявляють багато спільних рис із сербськими ономатопеями.

ПРИМІТКИ 1

2

3 4

5 6

В. Гумбольдт фон, Язык и философия культуры, пер. с нем., Москва 1985. Цит. за: О. Царук, Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри, Дніпропетровськ 1998, с. 134. О. Царук, там само, с. 136–137. А. Газов-Гинзберг, Был ли язык изобразителен в своих истоках?, Москва 1965; Цит. за: С. Воронин, Основы фоносемантики, Ленинград 1982, с. 15–16. А. Потебня, Мысль и язык, Киев 1993, с. 74. О. Царук, там само, с. 162.

7

8 9

10

11

12

13

14

В. Гнатюк, Народні новелі, Львів 1917; Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем, Москва 1927; Сб. малороссийских заклинаний, сост. П. Ефименко, Москва 1874; Українські народні казки у записах та публікаціях письменників XIX – поч. XX ст., упор. Л. Дунаєвська, Київ 1990; Українські приказки, прислів’я і таке інше, укл. М. Номис, Київ 1993; Е. Ляцкій, Матеріалы для изучения творчества и быта белоруссов: Пословицы. Поговорки. Загадки, Москва 1898; Е. Романовъ, Белорусский сборникъ. Сказки космогоническія и культурныя, Витебскъ 1891; М. Довнаръ-Запольский, Песни пинчуковъ, Киев 1895; Н. Виноградов, Заговоры, обереги, спасительные молитвы, Санкт-Петербург 1909. С. Воронин, там само, с. 44. Речник савременог српског књижевног jезика с jезичким саветником, израдио Др. М. С. Московљевић, Београд 2000. Ю. Мосенкіс, Теоретичні аспекти поглибленого діахронічного дослідження основної лексики: До проблеми гіпотетичного первісного мовного етапу доісторії української мови, Київ 1997, с. 18. И. Бодуэн де Куртене, Избранные труды по общему языкознанию, Москва 1963, т. 1, с. 258. Граматика српскога jезика, Ж. Станоjчић, Љ. Поповић, Београд 2000, с. 30. Н. Трубецкой, Основы фонологии, пер. с нем., Москва 1960. О. Бас-Кононенко, Артикуляційна база української мови (за даними палатографування і кінорентгенографування відкритих складів), „Acta Universitatis Nicolai Copernici. Studia Slavica” VI, „Nauki Humanistyczno-Społeczne” 2001, Zeszyt 351, s. 65.

http://mova.info/Page3.aspx?l1=124




Поліна Вовк

Київський університет імені Тараса Шевченка

Типологічне зіставлення української, російської та польської мов

Українська мова є центральною – між східнослов’янською російською та західнослов’янською польською мовами. На підтвердження цієї думки, висловленої директором Інституту слов’янознавства АН СРСР Микитою Толстим у розмові з головою української фонологічної школи Ніною Тоцькою, можемо навести три фонологічні аргументи: 1) ізоглосу твердості – м’якості приголосних в українській, російській, польській мовах; 2) склад опозиційних центрів фонологічних систем трьох слов’янських мов на рівні найменших фонологічних одиниць, F-1; 3) дані вищих рівнів абстракції фонологічних систем: рівня F-2 (одиниць живих внутрішньомовних морфонологічних чергувань) та F-3 (одиниць історичних внутрішньомовних морфонологічних чергувань). Коротко розглянемо всі три аргументи. Твердість – м’якість приголосних є основною типологічною рисою, що відрізняє фонологічні системи слов’янських мов від інших індоєвропейських. Розбіжності наукової літератури стосуються фонемного чи субфонемного, алофонного статусу м’якості українських губних у словах типу пік, бік, фінн, він, міг, задньоязикових та фарингального у словах кінець, гінець, гід, хід. Вважаємо м’якість українських губних, задньоязикових та фарингального фонемною рисою. Враховуємо існування трьох типів ознак фонем: фонетичних (акустико-артикуляційних), фонологічних і морфологічних. До фонетичних

належать дванадцять пар ознак, запропонованих Р. Якобсоном на підставі експериментально-фонетичного аналізу, та їх паралелі в артикуляційній термінології (губні, язикові, фарингальні, сонанти, шумні; глухі – дзвінкі, тверді – м’які тощо). Артикуляційна чи акустична назва ознаки ще не визначає її статусу у фонологічній системі мови. Цей статус може бути визначений лише на основі аналізу білатеральних, змістових одиниць мови, у формуванні й протиставленні яких беруть участь звукові мовні одиниці, тобто на підставі аналізу морфем і слів. У фонологічних системах мов існують ознаки, використовувані й не використовувані у даній мовній системі для протиставлення змістових одиниць. До першої групи належать ознаки диференційні та інтегральні. Наприклад, для української африкати /ц/ її глухість є диференційною ознакою, бо існує африката /дз/, а для російської африкати /ц/ її глухість – інтегральна ознака, що об’єднує її з глухими, для яких ця ознака є диференційною: /т/, /с/ тощо. До другої групи залучаємо ознаки загальні, групові та окремі. Прикладом загальної ознаки українського вокалізму може бути нерізкий початок голосних. Ця загальна ознака не використовується для внутрішньомовного протиставлення голосних, але є міжмовною диференційною між українською та німецькою мовами. Як приклад групової ознаки можна навести лабіалізованість українських /у/, /о/, бо нелабіалізованих голосних заднього ряду високого й середнього підняття в системі немає, отже, ця

Рідна мова

13


14 Рідна мова

ознака не є диференційною. Окремою ознакою слід визнати середньоязиковість приголосного /й/, якщо не вважати м’які приголосні /т'/, /д'/, /н'/ середньоязиковими. Конкретні артикуляційно-акустичні ознаки в одній мовній системі можуть бути диференційними, а в іншій – ні. Ознаки морфологічні передбачають врахування певних морфологічних позицій, де функціонує звукова мовна одиниця. В українській та інших слов’янських мовах це позиції кореневі, афіксальні та флективні. Для визначення фонемного статусу звукової мовної одиниці вирішальними є не фонетичні, а фонологічні й морфологічні ознаки, функція звукової одиниці, її зв’язок зі змістом. Виходимо з того, що ознаки, які є диференційними для даної фонологічної системи в цілому, для конкретної звукової одиниці можуть бути або диференційними, або інтегральними і не можуть бути просто алофонними! Функціональний статус диференційної, досягнутий ознакою у системі, не може бути понижений без кардинальної зміни системи, без утрати позицій диференціації. Поки в російській мові існує протиставлення типу тон – Дон, дзвінкість – глухість в її фонологічній системі є диференційною ознакою, властивою системі в цілому, незважаючи на те, що кінцевослівної позиції дзвінкі не мають. Обмеженість позицій ще не означає недиференційного статусу ознаки для системи. Тому вважаємо твердість – м’якість диференційною ознакою, властивою українській фонологічній системі в цілому. Для українських губних, задньоязикових та фарингального м’якість є ознакою інтегральною, яка об’єднує їх з передньоязиковими. І в російській, і в польській фонологічних системах визнана м’якість губних як фонемна риса, хоч у польській мові губні м’які кінцевослівної позиції не мають. М’якість задньоязикових визнана польською фонологічною традицією і є в російській мові об’єктом дискусії між Московською та Щербівською школами. Згідно зі Щербівською школою, вважаємо російські /г'/, /к'/, /х'/ м’якими фонемами. Але, крім фонетичної, акустико-артикуляційної природи /г'/, /к'/, /х'/, враховуємо морфологічні чергування: трава – на траве, роса – в росе, рука – в руке, ухо – в ухе, нога – на ноге. Всі українські приголосні з ознакою м’якості мають спільну морфологічну позицію в кінці

основи перед флективним /і/ як позицію чергування з твердими. Отже, констатуємо в українській мові наявність центральної та периферійної груп м’яких приголосних. До центральної групи м’яких належать приголосні з диференційною ознакою м’якості, до периферійної групи – приголосні з інтегральною ознакою м’якості. Центральна група українських м’яких приголосних: /т'/, /д'/, /н'/, /с'/, /з'/, /л'/, /р'/, /ц'/, /дз'/. Периферійна група м’яких приголосних: /п'/, /б'/, /ф'/, /в'/, /м'/, /ш'/, /ж'/, /к'/, /х'/, /г'/, /ґ'/, /ч'/, /дж'/. /й/ стоїть окремо, бо не чергується з твердим. Його слід визнати напівголосним внаслідок чергування /і/–/й/. Спірним є фонемний статус десяти подовжених м’яких. Але їх десять – і це серйозне системне явище, вони сприймаються як м’які, а не як тверді, принаймні чотири подовжені м’які, що стоять у словах життя, суддя, знання, рілля, передують наголошеному голосному і входять до наголошеного складу, отже, складоподіл всередині м’якого не відбувається і правило М. Трубецького щодо монофонемності не порушується. Вважаємо ці м’які периферійними фонемами української мови. За кількістю м’яких приголосних у фонологічній системі українська мова значно перевищує російську й польську*. Це – перший доказ на користь твердження, що українська мова є центральнослов’янською. Другий аргумент: зіставлення опозиційних центрів рівня F-1 в українській, російській, польській мовах. Опозиційний центр фонологічної системи доцільно встановлювати за максимумом опозицій, а позиційний центр – за максимумом позицій. Дослідження фонологічних систем дало змогу встановити опозиційні й позиційні центри кожної з трьох мов. В усіх трьох мовах опозиційні центри мають консонантний, а позиційні – вокалічний характер. І в українській, і в російській, і в польській мовах у складі опозиційних центрів констатуємо по вісім приголосних, взаєморозташування яких можна моделювати у формі куба. Склад опозиційного центра української мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /t'/, /d'/, /s'/, /z'/; польської мови: /t/, /d/, /s/, /z/, /c'/, /ʒ'/, /s'/, /z'/; російської мови /t/, /d/, /p/, /b/, /t'/, /d'/, /p'/, /b'/ (фонеми позначено знаками міжнародного фонетичного алфавіту). Спільні внутрішньоцентрові опозиції трьох слов’янських мов – глухість – дзвінкість, твердість – м’якість;


крім того, українську і польську мови об’єднує також опозиція зімкненості – щілинності. Риси відмінності: до російського опозиційного центра входять передньоязикові та губні зімкнені; до українського – лише передньоязикові фонеми, зімкнені й щілинні; до польського – передньоязикові та середньоязикові; зімкненим твердим відповідають середньоязикові африкати, щілинним – щілинні. Опозиційний центр української мови є центральним щодо центрів двох близькоспоріднених слов’янських мов, бо складається саме з передньоязикових фонем, а передньоязиковість є центральною, вихідною і для опозиційних центрів мов-сусідів. Аргумент третій: морфонологічні чергування. Виходимо з праці Я. Бодуена де Куртене Спроба теорії фонетичних альтернацій (1895). На підставі цієї знакової для фонетичної теорії праці встановлюємо рівні фонологічних систем фонетичних мов: рівень найменших фонологічних одиниць системи, фонем, F-1; рівень живих внутрішньомовних морфонологічних чергувань, F-2; рівень історичних внутрішньомовних морфонологічних чергувань, F-3; рівень міжмовних морфонологічних чергувань близькоспоріднених мов, F-4; рівень міжмовних чергувань неблизькоспоріднених і неспоріднених мов, F-5 (у запозичених словах щодо слів мови-джерела). На рівні F-2 в українській, російській, польській мовах виявляється спільна риса: твердість – м’якість стає нерелевантною! Об’єднується в одну «гіперфонему»: укр. стіл – на столі, дім – у домі, двір – надворі тощо; рос. стол – на столе, дом – в доме, двор – во дворе; польськ. stół – na stole.

На рівні F-3 тверді задньоязикові фонеми української й польської мов чергуються з м’якими передньоязиковими щілинними та африкатами: укр. рука – в руці, нога – на нозі, польськ. ręka – w ręce, noga – na nodze тощо. В російській мові задньоязикові тверді чергуються із задньоязиковими м’якими: рука – в руке, нога – на ноге. Всі три мови об’єднує історичне чергування твердого приголосного з м’яким, а українську й польську ще й чергування за характером перешкоди (зімкненість – фрикативність, зімкненість – африкативність). Знов українська мова виступає як центральна щодо східнослов’янської російської та західнослов’янської польської мов.

*

За даними енциклопедії УМ, також і південнослов’янську групу мов.

http://mova.info/Page3.aspx?l1=124



Рідна мова

15


16 Рідна мова

Виталь Моргунюк

Застандартовані правила ділового та наукового стилів

Підкреслено, що основоположні національні стандарти України містять систему вимог до стилю українських нормативних документів. Викладені правила ділового та наукового стилю виведено з традицій української народної мови. Дотримуючися цих правил, укладачі документів вдосконалюватимуть та збагачуватимуть українську фахову мову. The Ukrainian document style must fulfill the requirements of Ukrainian national standards. The standard business-like and scientific style rules have been derived from the Ukrainian people language. Using these rules is the way to improve and extend the Ukrainian special languages.

У зв’язку з ухваленням закону України «Про стандартизацію» [1] та затвердженням «Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004–2010 роки» [2], у стандартах [3, 4] уперше у вітчизняній практиці закріплено систему вимог до стилю українських нормативних документів (НД). Ці стандарти разом із чинним правописом [5] мають стати нормою для розробників НД усіх видів та рівнів приймання. Дотримування застандартованих правил, як сказано у вступі до [4], сприятиме: 1) усталюванню однозначності термінів; 2) уніфікуванню мовних засобів, необхідному для внутрімовного гармонізування науково-технічної термінології; 3) шліфуванню українського науково-технічного стилю мовлення. А також дасть змогу: 1) полегшити сприймання й розуміння науково, технічного та діло-

вого тексту; 2) впорядкувати й пришвидшити процес узгоджування й удосконалювання української науково-технічної термінології; 3) випрацювати українську термінологію, що відповідатиме традиціям, духові й структурі сучасної української літературної мови; 4) убезпечити від руйнування, відродити і розвивати цілісність та системність української наукової й ділової мови. Зауважмо, що ці правила не є нові. Вони ґрунтуються на традиціях української літературної мови, рекомендаціях відомих українських мовознавців [6–13]. Головних застандартованих правил ділового та наукового стилю є два й установлено їх в одному з основоположних стандартів національної стандартизації України ДСТУ 1.5 [3], а інші випливають із двох перших і тому підпорядковані їм. Перше головне правило – усі мовні засоби треба вживати відповідно до їхньої прямої (головної) призначеності. Друге головне правило – за наявності двох рівнозначних слів: іншомовного походження й українського, треба вживати українське. Обидва правила зумовлені тим, що науковий, технічний чи діловий текст повинен бути однозначний і потребувати якнайменше зусиль, щоб його зрозуміти. Адже кожне слово насамперед спричинює асоціацію свого прямого (головного) значення, а переносне випливає лише з аналізу контексту. Стосовно першого головного правила нагадаймо пряму (головну) призначеність


деяких мовних засобів, які головно [3–14] означають: – дієслова недоконаного виду й утворені від них віддієслівні іменники на -ння (-ття) – дію (процес); – дієслова доконаного виду й утворені від них віддієслівні іменники на -ння (-ття) – подію; – зворотні дієслова на -ся – неперехідну дію; – безособова форма дієслова на -но, -то – дію в безособових реченнях; – віддієслівні іменники із суфіксами відмінними від -ння (-ття), без суфіксів і на -óвання – предмети, об’єкти, суб’єкти, наслідки, стани тощо, але не дії чи події; – дієприкметники* – стан об’єкта дії; – дієприслівники – стан суб’єкта дії; – віддієслівні прикметники – дійові властивості об’єктів і суб’єктів дії. Зазначені вище мовні засоби в українській мові становлять добре зіструктуровану словотворчу й поняттєву систему, що свідчить про досконалість мови. Можна проілюструвати це за допомогою поданої далі таблиці 1. Правила, що випливають із двох головних, подамо відповідно до [3, 4], використавши деякі приклади і формульовання, опубліковані в [3, 4, 19]. 1. Треба віддавати перевагу природному для української мови дієслівному способові позначання дії (процесів) перед іменниковим, тради-

ційним для російського офіційно-ділового та наукового стилів [3, п. 5.1.2; 4, п. Г.9.1.1] Однією з основних і безперечних прикмет української мови є вживання зворотів із дієсловом у неозначеній формі й у різних особових формах, а також дієприслівниками, там, де в російській мові, як правило, уживають віддієслівні іменники [6; 7; 11; 13], що можна проілюструвати такими прикладами: рос.: отдать в стирку

укр.: віддати прати

отдать в чистку

віддати почистити

требует принятия решительных мер

потребує вжити рішучих заходів

учиться игре на скрипке

учитися грати на скрипці

Тому, викладаючи в НД текст положення чи вимоги, треба скрізь, де це можливо, уникати нагромадження віддієслівних іменників на «-ння», уживаючи замість них відповідні дієслова [3, п. 5.1.2; 4, п. Г.9.1.1; 7], наприклад: Неправильно

Правильно

Вимірювання тиску здій- Тиск вимірюють, щоб снюється для порівняння... порівняти...

2. Потрібно уникати мовних конструкцій «дієслово + віддієслівний іменник» [3, п. 5.1.2; 4, п. Д.12]

Таблиця 1 дієЧастина мови – слово прóбувати – іменник прóбування

подієвúпробувати вúпробування

дієвипробóвувати випробóвування

подієповипробóвувати повипробóвування

– прикметник прóбуваний

вúпробуваний

випробóвуваний

повипробóвуваний

– прислівник

вúпробувавши

випробóвуючи

повипробóвувавши

прóбуючи

вúпроба вúпробуваність Віддієслівний прóбувальник іменник прóба прóбуваник прóбуванка Віддієслівний прикметник

вúпробуваник вúпробуванка

прóбувальний

Іменник

ознака пасивного дієвого/подієвого стану ознака активного дієвого/подієвого стану

випробóвувач випробнúк

суб’єкт дії

випробóвуваник випробóвуванка

об’єкт дії

випробóвчий випробóвувальний

ознака властивості суб’єкта дії ознака властивості об’єкта дії

випробóвчість випробóвувальність вúпробність випробóвність

назва дії/події

наслідок, стан

випробнúй випробóвний прóбувальність

Значинá

властивість суб’єкта дії властивість об’єкта дії

Рідна мова

17


18 Рідна мова

прóбування – дія за знач. прóбувати випробóвування – дія за знач. випробóвувати вúпробування – подія за знач. вúпробувати прóба – зразок речовини чи виробу, відібраний для випробóвування вúпроба – наслідок прóбування, випробóвування, вúпробування прóбуваний – той, якого прóбували чи прóбують непрóбуваний – той, якого не прóбували і не прóбують випробóвуваний – той, якого випробóвували чи випробóвують невипробóвуваний – той, якого не випробóвували і не випробóвують вúпробуваний – той, якого вúпробували невúпробуваний – той, якого не вúпробували

Розроблювані НД, навчальні та наукові праці рясніють конструкціями «дієслово + віддієслівний іменник», у яких дієслово вказує тільки на те, що щось відбувається, а іменникдодаток показує, що саме відбувається [13]. Згідно з [4, п. Д.12; 6; 11; 12] потрібно замість таких конструкцій, уживати природніший для української мови й економніший засіб – дієслово, наприклад: Мовна конструкція «дієслово + віддієслівний іменник» виконувати обчислення виконувати моделювання здійснювати вимірювання здійснювати гармонізацію здійснювати контроль забезпечувати безпеку займатися досліджуванням

Дієслово, що її замінює обчислювати моделювати вимірювати гармонізувати контролювати убезпечувати досліджувати

3. Зворотну форму дієслова, відповідно до її прямої призначеності, треба вживати лише на позначення неперехідної дії [3, п. 5.1.2; 4, п. Д.12] Книжному стилю російської мови притаманно широке вживання пасивних конструкцій з дієсловами на -ся [8], наприклад, институтом выполняется ответственное задание, нами выполняются работы. Цим реченням властиво таке: Член речення орудний додаток називний підмет

Учасник дії Відмінок суб’єкт дії об’єкт дії

Приклад институтом; нами задание; работы

На штучність і неприродність таких пасивних конструкцій в українських текстах звертали увагу мовознавці [6; 8; 10–12] і радили речення будувати природно – суб’єкт дії повинен бути підметом, об’єкт дії – додатком,

вúпробуваність – стан, спричинений подією вúпробувати прóбувальний – призначений чи здатний прóбувати випробóвчий (випробóвувальний) – здатний (призначений) випробóвувати випробóвний (випробнúй) – той, якого можна (призначено) вúпробувати випробóвність – здатність піддаватися прóбуванню, випробóвуванню невипробóвний – той, якого не можна вúпробувати прóбний – той, що належить чи стосується проби

а присудок описує дію підмета, спрямовану на додаток. Отже, у наведених вище прикладах ужито зворотну форму дієслова-присудка саме для того, щоб показати напрямок дії, протилежний природному. Виходячи з норм української мови та згідно з [3, пп. 5.1.2, 5.1.9], вимоги потрібно викладати так: Неправильно

Правильно Роботи треба виконувати Роботи виконуються з (виконують), викорисвикористанням вивірених товуючи вивірені засоби засобів вимірювання вимірювання.

Згідно з правилами та нормами наукового стилю української мови, зворотні дієслова потрібно вживати за їх прямою призначеністю лише стосовно неперехідної дії, тобто коли є суб’єкт дії, але немає іншого об’єкта, на який спрямовано дію [3, п. 5.1.2; 4, п. Д.12; 11]: Неправильно

Правильно його змінює (деформує, нагріває) хтось, щось (певін змінюється (дефор- рехідна дія) мується, нагрівається) він змінюється (деформукимсь (чимось) ється, нагрівається) десь (за певних умов) (неперехідна дія)

4. Безособову форму дієслова на -но, -то, відповідно до її прямої призначеності, треба вживати лише в безособових реченнях [3, п. 5.1.10; 4, п. Д.12] Згідно з [3, п. 5.1.10], потрібно використовувати безособову форму викладання тексту стандарту, яка не потребує означення виконавця дії, а лише наголошує на події, що відбулася, наприклад: застосовано метод, зазначено у настанові тощо. Широке вживання таких безособових конструкцій у ролі присудка є синтаксичною особливістю української мови [7; 8; 10; 11], що відрізняє її від російської мови, де є такі форми (наприклад, сказано – сделано),


але вживають їх значно рідше, ніж в українській [7; 10]. По-перше, потрібно пам’ятати, що безособові конструкції на -но, -то керують іменником у знахідному відмінку без прийменника [11], наприклад, вироблено (що?) новий підхід (новий розв’язок, нову методику). По-друге, уживаючи безособові конструкції, автори досить часто роблять помилку, уводячи в речення виконавця дії у формі іменника чи займенника в орудному відмінку [6–9]. Тому хибна така фраза: фахівцем винайдено новий метод дослідження – бо в цьому реченні є виконавець дії – фахівець і це слово стоїть у орудному відмінку. Правильно писати так: фахівець винайшов новий метод досліджування. Отже, безособову форму дієслова на -но, -то можна вживати лише в реченнях, де прямо не зазначено виконавця дії [4, п. Д.12]: Неправильно

Правильно

його змінив (здеформував, нагрів) хтось його змінено (здеформовайого змінено (здеформоно, нагріто) кимсь вано, нагріто) десь (за певних умов)

Саме виходячи з викладеного правила, у передмові національних стандартів змінено формульовання деяких пунктів (див. [3, п. 4.3]), що мусить стати зразком для розробників НД інших видів та рівнів приймання. 5. Потрібно розмежовувати засобами української мови дію, подію та наслідок події, уживаючи для них різні віддієслівні іменники, утворені відповідно від дієслів недоконаного та доконаного виду [3, п. 5.1.2, 5.1.4; 4, пп. Г.4.1, Г.9.1, Г.9.2, Г.9.2.1] З правила першого не варто робити хибний висновок, ніби віддієслівних іменників не треба вживати зовсім. Їх зазвичай використовують у заголовках, дефініціях, а також у реченнях, де ці іменники виконують функцію підмета або додатка [7]. Тому дуже важливо їх вживати правильно, у тому самому значенні, на відміну від російської мови, що мають дієслова від яких їх утворено. Річ у тім, що як в українській [15], так і в російській мові [16] є два види дієслів: недоконаний (рос. несовершенный) та доконаний (рос. совершенный), причому категорія виду притаманна всім дієсловам української та здебільшого російської мови, а дієслова недоконаного та доконаного виду, тотожні за лексичним значенням, утворюють видову пару.

Кардинальна різниця полягає в побудові віддієслівних іменників. Зазвичай від двох російських дієслів, що утворюють видову пару, можна побудувати тільки один віддієслівний іменник для позначання дії, тоді як від їхніх українських відповідників – два віддієслівні іменники, наприклад [17, 18]: Вид

Російська мова

Українська мова

Недоконаний (дія)

изменять → изменение

змі нювати → змі нювання

Доконаний (подія)

изменить → изменение

змінити → змінення

Згідно з рекомендаціями [6] та вимогами [3, п. 5.1.4; 4, п. Г.4.1], дію треба позначати віддієслівними іменниками на -ння (-ття), утвореними від дієслів недоконаного виду, подію – віддієслівними іменниками на -ння (-ття), утвореними від дієслів доконаного виду, а об’єкти (наслідок події) – відповідними однокореневими іменниками з іншими суфіксами або без них, наприклад: Дія згинання змінювання нарізування повертання розтягування устатковування

Подія зігнення змінення нарізання повернення розтягнення устаткування

Наслідок згин зміна нарізь поворот розтяг устатковання

Від багатьох видових пар у словниках української мови (наприклад, [14; 18]) зафіксовано три віддієслівні іменники, що позначають дію, подію та наслідок події. Треба правильно вживати ці віддієслівні іменники, розрізняючи їх значення, наприклад: Російська мова

Українська мова

Аналоговий сигнал переАналоговый сигнал передає інформацію завдяки дает информацию за счет неперервному змінюваннепрерывного изменения ню (дія) ампліт уди або амплитуды или частоты частоти Использованием рационализаторского предложения признается создание или изменение конструкции изделий, технологии производства и применяемой техники или состава материала

Використанням раціоналізаторської пропозиції визнають створення або змінення (подія) конструкції виробів, технології виробництва та застосовуваної техніки або складу матеріалу

Фазовий зсув – це зміФазовый сдвиг – это измена (наслідок події) фази нение фазы сигнала сигналу

Рідна мова

19


20 Рідна мова

У термінологічних сполуках, що позначають назви виконавців дії, засобів і способів виконування дії, а також інших характеристик дії, треба завжди вживати іменник (який у словниках подають здебільшого другим), утворений від дієслова недоконаного виду, тобто іменник, що позначає загальну назву дії. Не можна в таких випадках уживати іменники, що позначають подію [4, пп. Г.9.2, Г.9.2.1]. Але саме ці іменники, що позначають подію, слід уживати в словосполуках з деякими іншими іменниками, наприклад: Дія засіб пакування засоби виконування метод розв’язування

Подія свідоцтво про впакування звіт про вúконання час (момент) розв’язання

настанови щодо впроваджування

дата впровадження

порядок видавання правила приймання

рік видання акт прийняття

процедура затверджування

дата затвердження

процедура подавання спосіб готування технологія складання тривалість створювання функція перетворювання

день подання довідка про підготування момент складення момент створення після перетворення

Не треба вживати іменників, яких помилково називають українськими віддієслівними, але які утворено не від українських дієслів, а від російських віддієслівних іменників, зокрема управління, падіння, плетіння тощо [20]. 6. Віддієслівні іменники, що означають дію, потрібно вживати тільки в однині [3, п. 5.1.3; 4, пп. Г.9.2.1] Оскільки такі іменники є узагальнена назва дії як багаторазової, так і повторюваної, невизначеної ні за кількістю циклів, ні за обсягом, ні за тривалістю, їх треба вживати тільки в однині, наприклад, Неправильно прилади для вимірювань засоби нарізувань

Правильно прилади для вимірювання засоби нарізування

для багаторазових згинань

для багаторазового згинання

Примітка. Терміни-іменники для позначання події можна вживати в множині, якщо обсяг подій якось визначено: серія досліджень теплотривкості, кількість визначень напрямку [4, п. Г.9.1.2].

7. Потрібно правильно вживати віддієслівні іменники із суфіксом -к(а) [4, п. Г.9.9] Згідно з рекомендаціями [6; 12] та вимогами [4, п. Г.9.9] віддієслівні іменники із суфіксом -к(а) можна вживати лише на позначення наслідків події, об’єктів, суб’єктів, але їх не можна вживати на позначення дії чи події, наприклад: Неправильно дія

Правильно дія

подія

наслідок події, об’єкт оцінка

оцінка

оцінювання

оцінення

викрутка

викручування

викрученвикрутка ня

8. Потрібно правильно вживати іншомовні терміни на -ція, -зія, -інг, -мент [4, п. Г.9.11] Слова іншомовного походження збагачують лексику кожної мови, лише тоді, коли немає власного слова для якогось поняття [9; 12]. Вживання, наприклад, замість слова виявник [21–23] слова детектор не збагачує, а примітивізує мову. Адже детектор для української мови слово зовсім безсистемне – єрогліф який треба просто запам’ятати, а виявник – цілком системне, прозоре і зрозуміле навіть нефахівцеві, бо системно утворене від дієслова виявляти, а це – ознака досконалості мови. Тому в [3, п. 5.1.5; 4, п. Г.9.11] зазначено, що у стандарті заборонено вживати іншомовні слова та терміни за наявності рівнозначних слів чи термінів українського походження. Якщо в академічних словниках є слово іншомовного походження й рівнозначне українське, перевагу треба надавати українському слову, наприклад: фактор – чинник. Однак, у разі доцільності запозичення, треба підпорядкувати іншомовні слова законам української мови [9]. Зокрема, згідно з вимогами [4, п. Г.9.11], запозичаючи назву дії, треба, насамперед, від іншомовного слова утворити українське дієслово недоконаного виду, а далі всі потрібні похідні слова. Не можна стандартизувати іншомовні іменники для позначання дії, що закінчуються на -ція, -інг, -мент тощо, які не даватимуть змоги розрізняти поняття дії та події і тим руйнуватимуть структуру української мови. Такими іменниками можна позначати інші поняття: наслідки події, об’єкти, суб’єкти тощо, наприклад:


Дія ізолювати, ізолювання

Подія заізолювати, заізолювання

Наслідок події, об’єкт, суб’єкт ізоляція

розкласифікувати, класифікувати, розкласифікукласифікація класифікування вання формувати, формування

сформувати, сформування

формовання, формація

публікувати, публікування

опублікувати, опублікування

публікація

9. Назви учасників дії (суб’єктів та об’єктів) треба позначати іменниками [4, п. Г.9.9] На відміну від російської мови, яка для назв учасників дії широко вживає прикметники (дієприкметники), що набули функції іменника, українська мова надає перевагу іменникам: Російська мова прибывший вычитаемое нарочный поступающий ссыльный трудящийся

Українська мова прибулець від’ємник посланець вступник засланець трудівник

Таку тенденцію зафіксовано в [4, п. Г.9.9], де не рекомендовано вживати прикметники (дієприкметники) в іменниковому значенні та запропоновано замінити деякі з них, наприклад: Не рекомендовано напрямна складова

Рекомендовано напрямник (напрямниця) складник

комплектуючі

комплектовання, комплектівка

10. Потрібно вживати за прямою призначеністю віддієслівні прикметники та дієприкметники [4, пп. Г.9.3 – Г.9.8]. Дійові властивості (тобто здатність або призначеність бути учасником дії) українська мова, на відміну від російської, ніколи не позначає дієприкметниками, а зазвичай використовує для цього віддієслівні прикметники, утворені за допомогою таких суфіксів:

Вид властивостей

Дійові властивості суб’єктів дії

Суфікси -льн(ий)

-івн(ий) -ч(ий) -н(ий) Дійові властивості -овн(ий) об’єктів дії -енн(ий) -анн(ий) -к(ий) Дійові властивості -лив(ий) учасників непере- -уч(ий) хідної дії -ав(ий) -ив(ий)

Приклади вимірювальний прилад гальмівний пристрій виконавчий орган змінний тиск виліковна хвороба здійсненна процедура здоланна перешкода летка олія мінливий відтінок плавучий док блукавий струм світивий об’єкт

Увага! Не можна дійові властивості суб’єктів дії та учасників неперехідної дії позначати активними дієприкметниками, наприклад [4, п. Г.9.6]: Неправильно ріжучий інструмент плаваючий док

Правильно різальний інструмент плавучий док

Ознаки стану, спричиненого перебуванням (перебуттям) учасником дії, треба позначати іншими засобами – пасивними дієприкметниками або підрядними реченнями. Треба мати на увазі таке: – лексико-граматичною особливістю сучасної української мови є повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу [6; 9; 12]. Тому кальки на зразок працюючі в цеху агрегати, наявні в деяких НД, помилкові – натомість потрібно вживати підрядні речення; – в українській мові є два види пасивних дієприкметників із суфіксами -н(ий), -т(ий), утворені від основи інфінітива недоконаного та доконаного виду відповідно [6], які треба чітко розрізняти та правильно вживати: 1) дієприкметниками недоконаного виду треба позначати ознаки стану об’єктів, спричиненого спрямованим на нього дíянням суб’єктів (перехідною дією); 2) дієприкметниками доконаного виду треба позначати ознаки стану об’єктів, спричиненого спрямованим на нього подíянням суб’єктів (перехідною подією).

Рідна мова

21


22 Рідна мова

Ознаки стану об’єктів, спричиненого спрямованим на нього дíянням суб’єктів змінюваний тиск виліковувана хвороба коригований напрям деформоване тіло митий ґрунт

подíянням суб’єктів змінений тиск вилікувана хвороба скоригований напрям здеформоване тіло вимитий ґрунт

Отже, українська мова має ефективні засоби, щоб розрізняти дійові властивості та ознаки стану учасників дії: Вид дії

Дійові властивості зчитувальний пристрій (рос. считывающее устройство)

Перехідна дія (дія суб’єкта на об’єкт) виліковна хвороба (рос. излечимая болезнь)

Неперехідна дія

самозавантажний драйвер (рос. самозагружающийся драйвер)

Ознаки стану учасника дії абонент, який викликає (рос. вызывающий абонент) вилікувана хвороба (рос. излеченная болезнь) виліковувана хвороба (рос. излечиваемая болезнь) країна, яка (що) розвивається (рос. развивающаяся страна)

Згідно з вимогами [4] треба уживати за призначеністю спільнокореневі віддієслівні прикметники та дієприкметники: Віддієслівні прикметники, що означають призначеність чи здатність суб’єкта виконувати дíяння (перехідну дію) відтворювальний коригувальний модифікувальний напружувальний оброблювальний обслуговувальний ремонтувальний

користуватися усталеною лексикою, наявною в академічних словниках, застандартизованою науково-технічною термінологією, установленою стандартами на терміни і визначення понять. Якщо потрібних слів (термінів) немає, їх можна утворити за правилами українського словотворення, зокрема наведеними в [4]. 2. Зважаючи на те, що багато раніше розроблених чинних термінологічних стандартів не відповідають вимогам Додатків Г і Д [4], у п. 7.4.9.2 цього стандарту визначено процедуру використання попередніх термінологічних напрацювань, а саме дозволено, за потреби, виправляти їх граматично і стилістично, додавши, чи змінивши ознаки, що розкривають зміст поняття. Зміни в такому разі, не повинні порушувати змісту і обсягу поняття. 3. Щоб перейти на природний для української мови стиль, розробникам НД потрібно подолати психологічну залежність насамперед від російськомовного способу мислення, що є причиною переважної більшості помилок. 4. Система правил українського ділового та наукового стилю, викладена в [3, 4] та зреалізована розробниками комплексу основоположних стандартів національної стандартизації, є дороговказом для всіх, хто пише українською мовою НД, ділові та наукові тексти. Адже від мови НД усіх видів та рівнів приймання багато залежить, чи фахова українська мова вдосконалюватиметься й збагачуватиметься, чи, – як

Дієприкметники, що означають стан об’єкта, спричинений спрямованим на нього дíянням (перехідною дією)

подíянням (перехідною подією)

відтворюваний коригований модифікований напружуваний оброблюваний обслуговуваний ремонтований

відтворений скоригований змодифікований напружений оброблений обслугований відремонтований

Віддієслівні прикметники, що означають призначеність чи здатність об’єкта піддаватися дíянню (перехідній дії) відтворний скориговний змодифіковний напружний обробний обслуговний відремонтовний

ВИСНОВКИ 1. Усі викладені вище правила добре відомі, їх виведено з традицій української народної мови [6]. Якщо народна мова через невелику потребу вживала деякі з цих засобів рідко (особливо це стосується слів, що описують процеси), то в діловій та науково-технічній мові доцільно їх активно використовувати. Згідно з [3, п. 5.1.1, 5.1.6], розробникам НД треба

іноді, на жаль, трапляється, – примітивізуватиметься та засмічуватиметься.

ЛІТЕРАТУРА 1. Закон України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 року, № 2408-ІІІ. 2. Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки: Затв. пост. КМ України від 02.10.2003, № 1546.


3. ДСТУ 1.5:2003. Національна стандартизація. Правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів (ISO/IEC Directives, part 2, 2001, NEQ). 4. ДСТУ 3966–2000. Термінологія. Засади і правила розробляння стандартів на терміни та визначення понять. 5. Український правопис, НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. Потебні; Ін-т української мови, стереотип. вид., Київ 2003, 240 с. 6. О. Курило, Уваги до сучасної української літературної мови, 5-е вид., Торонто 1960, 199 с. 7. Б. Антоненко-Давидович, Як ми говоримо, Київ 1994, 254 с. 8. К. Городенська, Синтаксична специфіка української наукової мови [у:] Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць, вип. IV, відп. ред. Л. Симоненко, Київ 2001, с. 11–14. 9. О. Пономарів, Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник, Київ 1999, 240 с. 10. О. Сербенська, Ю. Редько, О. Федик, Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити, за заг. ред. О. Сербенської: Посібник, Львів 1994, 152 с. 11. О. Сербенська, М. Волощак, Актуальне інтерв‘ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей, Київ 2001, 204 с. 12. Н. Непийвода, Сам собі редактор: Порадник з української мови, Київ 1998, 240 с. 13. С. Ярема, На теми української наукової мови, Львів 2002, 44 с. 14. Великий тлумачний словник сучасної української мови, уклад. і голов. ред. В. Бусел, Київ 2001, 1440 с.

15. Л. Шевченко, В. Різун, Ю. Лисенко, Сучасна українська мова: Довідник, за ред. О. Пономаріва, Київ 1996, 320 с. 16. Д. Розенталь, М. Теленкова, Словарь-справочник лингвистических терминов, 3-е изд., испр. и доп., Москва 1985, 399 с. 17. Большой толковый словарь русского языка, гл. ред. С. Кузнецов, Санкт-Петербург 2001, 1536 с. 18. Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики: 253 000 слів, уклад. і голов. ред. В. Бусел, Київ 2003, 896 с. 19. М. Гінзбург, Десять правил українського ділового та наукового стилю, «Стандартизація. Сертифікація. Якість» 2004, № 2, с. 22–28. 20. Є. Козир, В. Моргунюк, Проблеми назовництва щодо процесу та наслідку процесу [у:] Матеріали 6-ї міжнародної наукової конференції «Проблеми української термінології», Львів 2000. 21. Покажчик ключових термінів до Міжнародної патентної класифікації, Київ 1997. 22. Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрування знаків (Ніццька класифікація), Київ 1997. 23. Міжнародна класифікація промислових зразків (Локарнська класифікація), Київ 1997, 419 с.

*

Для української мови природні лише пасивні – В. М.

«Вісник» Національного університету «Львівська політехніка», Проблеми української термінології, № 503.



Рідна мова

23


24

Психологія

Рідна мова

В. Хромов

Мнемотехніка – мистецтво запам’ятовування

Ефективність запам’ятовування й збереження в пам’яті певного предмета, тексту або явища залежить від особливостей їхньої побудови або організації, які зазвичай виявляє людина в процесі запам’ятовування. Саме організуюча розумова діяльність і емоційні прояви, що супроводжують сприйняття, лежать в основі запам’ятовування матеріалу і його подальшого відтворення. Одного разу під час лекції відомий психолог А. Петровський запропонував студентам запам’ятати ряд з 24 цифр: 144121100816449362516941 Безнадійний подих пробіг по аудиторії. Ніхто не зважувався відтворити цей ряд. Намагалися ділити його на окремі групи. Наприклад, відразу можна відокремити перші чотири цифри – 1441, далі після двійки йдуть дві одиниці й два нуля, а потім усяке угруповання ускладнюється, заплутується. Здається, нічого не залишалося, крім докучливого зубріння. Однак коли студенти дізнались, що в ряді перераховані квадрати чисел від 12 до 1, він запам’ятався миттєво, вірніше, саме запам’ятовування виявилося наче зайвим. Воно практично вже не залежало від здібностей студентів. Сучасна наука не розглядає запам’ятовування як відбиття. Сократ, що жив в V ст. до н. е., припускав, що в мозку людини існує якась воскова табличка, на якій при запам’ятовуванні виникає слід, як від персня з печаткою. Таке уявлення явно суперечить активній діяльності людей, тобто тій діяльності, що визначає ефективність власне мнемонічної дії.

Усім відомо, як важко перерахувати секції калорифера, поверхи багатоповерхового будинку, позбавленого карнизів. Якщо на калорифері виявиться пляма, а у вікні одного з поверхів – яскрава фіранка, то завдання буде істотно полегшене. Розглянемо два ряди паралелограмів. Порахувати кількість елементів у першому ряді набагато складніше, аніж у другому.

Якщо при рахунку ми зіб’ємося, доведеться починати із самого початку. Але варто затушувати лише два елементи ряду, як око відразу визначає їхню загальну кількість. При цьому у свідомості як би пробігає фрагмент таблиці множення (4 x 3 = 12), а додавання (12 + 2 = 14) здійснюється взагалі миттєво, немов швидше за думку. Ефективність підрахунку підвищилася, але характер дії змінився, у ньому з’явилися нові моменти. У курсі лекцій з загальної психології, який прочитав в МДУ професор А. Лурія, розглядається процес запам’ятовування ряду з шістнадцяти цифр (10 одиниць і 6 нулів): 1001110101100111 Запам’ятовування цього ряду трохи полегшується, якщо цифри розбити на групи по два або по три: 10 01 11 01 01 10 01 11 100 111 010 110 0111


і ще більше спрощується при розподілі ряду на чотири групи: 1001 1101 0110 0111 Тут ми маємо справу немов з меншою кількістю предметів. Лурія робить наступний висновок: зменшуючи шляхом укрупнення кількість тих елементів, які необхідно запам’ятати, ми зменшуємо загальну кількість елементів, які впливають на нашу пам’ять. Можна додати, що при подібних членуваннях ряду з’являється можливість порівнювати його елементи. Інакше кажучи, у дію вводиться певний розумовий компонент. Отже, в основі будь-якого запам’ятовування, якщо це не механічне повторення або зубріння, лежить активна діяльність з організації матеріалу. Але різні ряди, переліки, набори елементів по-різному піддаються організації. У нарисі Про пам’ять німецького вченого Германа Еббінгауза, написаному ще наприкінці минулого століття, наводиться таблиця, де вказується, як запам’ятовуються елементи в 48 рядах, кожний з яких складається з десяти членів. Учасники зробили таку кількість помилок при відтворенні елементів: Порядкове число елементів ряду

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Число помилок при 0 3 6 9 23 24 31 25 23 5 відповідях Число правильних відповідей

48 45 42 39 25 24 17 23 25 43

Як видно з таблиці, найкраще з усіх запам’ятовуються перший, другий і десятий елементи, гірше – шостий, сьомий і восьмий. І, як це не дивно, на перший погляд, саме такий розподіл правильних відповідей і помилок є звичайним для будь-якого ряду або списку однозначних предметів. Це може мати два пояснення. Перше: причиною забування є гальмування з боку попередніх і наступних елементів ряду. Друге: крайні в ряді елементи відіграють роль обрамлення, тобто мають більше конструктивне значення, і, отже, мають певні відмінні властивості. Природно, на них менше впливають перешкоди або «шуми» від запам’ятовування інших елементів. Щоб обмежити такі перешкоди, необхідно відокремити елементи списку, наділити їх якими-небудь відмінними від інших ознаками або властивостями. Описана Еббінгаузом закономірність запам’ятовування ряду з однотипних елементів

не поширюється на наступний ряд з десяти прапорців.

Найважчі для запам’ятовування п’ятий, шостий, сьомий і восьмий елементи мають тут принципові особливості. Вони викликають конкретні асоціації в більшості людей. Якщо перелік складається із чотирьох елементів, то в першу чергу запам’ятовуються перший, другий і четвертий. Гірше запам’ятовується третій. Це також пояснюється конструктивним значенням рамки або контуру. Свого роду рамками в рамці є, наприклад, чотиривірші або строфи вірша. Об’єднання рядків вірша в чотиривірші – найпоширеніший прийом у поезії. Тому в чотиривіршах варто звернути увагу на третій рядок – «Ахілесову п’яту» конструкції. Характерно, що саме в третіх рядках чотиривіршів автори найбільше часто допускають порушення розміру. От як звучить, наприклад, перший чотиривірш вірша Н. Язикова Муза: Богиня струн пережила Богов и грома и булата. Она прекрасных рук в оковы не дала Векам тиранства и разврата. Дуже важко запам’ятати перелік з 18 однотипних предметів. Але перерахування покупок, що звичайно наводять для характеристики образа Ноздрєва, героя Мертвих душ, не виявляється занадто складним для запам’ятовування. У цьому нам допомагає сам автор, він немов за нас провів необхідну організацію переліку. Звернемося до тексту М. Гоголя: «Якщо йому (Ноздрєву) на ярмарку пощастило напасти на простака й обіграти його, він накупав купу всього, що колись впадало у вічі в крамницях: хомутів, курильних смолок, ситців, свіч, хусток для няньки, жеребця, родзинок, срібний рукомийник, голландського полотна, борошна, тютюну, пістолетів, оселедців, картин, точильний інструмент, горщиків, чобіт, фаянсовий посуд наскільки вистачало грошей». Покупки тут перераховані так, що кожна наступна виявляється для читача несподіваною. Жеребець опинився поруч із родзинками, пістолет з оселедцями, чоботи з фаянсовим посудом. Перерахування побудоване тут на принципі несподіванки або протиставлення, що, як певний організуючий момент, полегшує запам’ятовування.

Рідна мова

25


26 Рідна мова

Запам’ятовування переліку однотипних предметів виявляється важким, коли за кожним із предметів не йде безліч асоціацій – результат індивідуального досвіду людини. Асоціації збільшують багатоплановість предмета, роблять його об’ємним і опуклим. У результаті в конкретному предметі перебувають сторони або грані, які легко сполучаються з певними сторонами або ознаками інших предметів. Ці об’єднуючі ознаки можна назвати системоутворюючими. Мистецтво запам’ятовувати полягає в умінні системно бачити й системно мислити. Майстер запам’ятовування – мнемоніст – уміє ніби накидати сітку на предмети і явища, що дозволяє відтворювати їх у сукупності. Відомо, наскільки легше копіювати зображення, розподіляючи його на клітинки. Це зовсім довільне членування. Мнемоніст уміє знаходити системоутворюючі ознаки, по яких можна будувати систему, тобто вміє йти як від цілого до частини, так і від частини до цілого. Особливості запам’ятовування у мнемонсітів, що мають певні негативні ознаки, стануть зрозумілішими при розгляді буквеного квадрата – криптограми:

*

А

Л

К

Р

С

А

Ш

Д

К

Н

У

Н

Е

И

П

Уявіть собі таку ситуацію. Необхідно швидко й надовго запам’ятати всі букви, включені у квадрат. Мнемоніст кидає швидкий погляд на таблицю, і він уже готовий її відтворити відразу, через кілька місяців, а іноді й через багато років. У якому вигляді він так швидко запам’ятав усі п’ятнадцять літер на своїх місцях? Швидше за все він зберігає в пам’яті чотири незрозумілих слова – «алк», «рсаш», «дкну» і «неип», але за кожним з них криється коло асоціацій, а за всіма чотирма – невеликий сюжет. Припустимо, це буде момент із гри дітей, що смішно спотворюють слова або використовують у грі власні «неологізми». Мнемоніст ніби заздалегідь має під рукою гладкі рейки з будь-якою шириною колії, по яких легко йде потяг

з будь-якою кількістю вагонів з чітко видимими (нехай переплутаними) номерами. Більшості людей наведений квадрат здасться незручним для запам’ятовування. Але пересунемо крапку на інше місце й замінимо дві малі літери заголовними. Краще, якщо до вирішення криптограми ви тепер прийдете самостійно.

Р

С

А

К

Д

К

*

Ш

Н

Е

Н

У

А

Л

И

П

Так, квадрат читається з кінця, і рядки йдуть знизу нагору. Якщо запам’ятовування проходить паралельно зі здогадом, воно стає більш міцним. (До речі, мнемоніста не цікавить здогад, але він набагато швидше відповість на запитання, де знаходиться та чи інша буква.) Зручні варіанти прочитання, які роблять запам’ятовування матеріалу миттєвим, не зменшують кількості інформації, що втримується в ньому. Варіабельність прочитання збільшує ємність каналу зв’язку, яким є будьякий текст. Інформація втримується й у самій побудові тексту. Системне бачення властиве кожній людині, оскільки сама людина не що інше, як жива система, однак розвинене воно у всіх по-різному. Вірші погано запам’ятовує той, хто погано відчуває хоча б деякі з величезної кількості внутрішніх зв’язків (значеннєвих, звукових, ритмічних). Звідси підміни слів, зміна їхнього порядку, що порушують твердо зафіксовану віршовану структуру. І зубріння – це не що інше, як наслідок читацької «глухоти», коли механічні повторення тексту повинні компенсувати, зокрема, повторення подібних ознак, що містяться в структурі вірша, але, на жаль, не помічених людиною, яка запам’ятовує. Звукові флуктуації або явно виражені відхилення від середнього розподілу звуків у тексті звичайно називають звукописом або алітераціями й розглядають як образотворчий засіб або засіб художньої виразності. Образотворчим звукописом починається, наприклад, поема А. Пушкіна Граф Нулін: «Пора, пора – рога


сурмлять». У цих словах виразно чується гра мисливських рогів. Але от «непомітна» фраза з Євгенія Онєгіна: «Латинь із моди вийшла нині». Вона не відрізняється багатством значеннєвої інформації, несподіванкою повідомлення, грубо кажучи, це неяскраво пофарбована констатація. Однак просто неможливо змінити цю фразу навіть у відриві від віршованого розміру й рими. Нам «перешкоджає» характер звукової побудови (чотири «ы» в одному рядку при меншій кількості цих звуків у деяких чотирнадцятирядкових строфах поеми). Очевидно, кількість значеннєвої й структурної інформації балаксируется. Автор у цьому випадку швидше за все підсвідомо керує сприйняттям, а точніше, запам’ятовуванням читача. У такий же спосіб на звуці «а» «тримається» прислів’я «Не красна изба углами, а красна пирогами». Кожне наступне повторення того самого звуку є наче матеріалізованим зворотним зв’язком або матеріалізованим відбиттям попереднього звуку-близнюка. Але ж зворотний зв’язок, що лежить в основі будь-якої регульованої дії, визначає запам’ятовуваність цієї дії. Вже давно говорять про те, що художник керує сприйняттям глядача. Чудовий художник В. Фаворский, аналізуючи зворотну перспективу в давньоруському живописі, підкреслював, що вона служить тимчасовій послідовності сприйняття глядачем сюжету, конкретно керує рухами очей від одного елемента до іншого. У живописі таке керування здійснюється головним чином підсвідомо, глядачеві залишається значний простір у виборі послідовності розгляду при нормальному сприйнятті. Цей простір звужується в плакаті й рекламі через особливі акценти. В інженерній психології при створенні пультів керування й мнемосхем домагаються однозначного керування сприйняттям оператора. Найбільш відповідальні ділянки пульта розміщаються й виділяються таким чином, щоб око оператора без зусиль у першу чергу зупинялося саме на них. Вірші запам’ятати легше, ніж прозу. Багато аматорів поезії запам’ятовують більші твори з першого прочитання. Однак процес завчання без розуміння структури вірша завжди зводиться до механічних повторень тексту, до зубріння. При зубрінні мозок як би відмовляється від роботи й довіряє запам’ятовування органам мовотворення. З іншого боку, не можна запам’ятовувати вірші тільки за змістом.

Що значить розуміти структуру твору? Чому таке розуміння прискорює запам’ятовування? Розуміти структуру – це значить відзначати свідомо або підсвідомо ті «віхи», ті «дорожні знаки», по яких автор керує сприйняттям і запам’ятовуванням читача. У віршах такими віхами є повторення звуків, ритму, рим і строф. Запам’ятати – часто значить знайти закономірність, зрозуміти принцип організації матеріалу. Досить важко по пам’яті відтворити на папері яку-небудь таблицю, наприклад, «магічний квадрат». Один з таких квадратів увічнив німецький художник XVI ст. Альбрехт Дюрер на знаменитій гравюрі Меланхолія. У кожному ряді й по діагоналях сума цифр дорівнює тут 34. Однак запам’ятовуванню квадрата в цілому мало допомагає навіть вказівка на рік виготовлення гравюри (1514), зазначена у двох середніх числах нижнього рядка. Ключем до запам’ятовування може стати графічна схема побудови цього цифрового квадрата. 16

3

2

13

5

10

11

8

9

6

7

12

4

15

14

1

Користуючись цим пучком ліній, можна підібрати відповідні числа й відтворити дюреровський квадрат. Людині, не знайомій з китайською мовою, важко запам’ятати який-небудь ієрогліф, навіть відносно простий, такий, наприклад, як «мо» – верхівка дерева, вершина. Але можна дуже швидко навчити будь-якого читача не тільки цьому ієрогліфу, але й цілому ряду споріднених ідеограм, якщо правильно розташувати (організувати) матеріал для запам’ятовування. Як бачите, ми організуємо матеріал по двох елементах: «му» – дерево й «жи» – Сонце – і до зорового сприйняття додаємо розуміння змісту ієрогліфів-ідеограм. Завдяки цьому запам’ятати вісім ієрогліфів виявляється легше, ніж запам’ятати один. З наведених прикладів можна зробити висновок, що ефективність запам’ятовування залежить від того, наскільки одні сприймаючі органи встигають заповнити «вакансію», залишену іншими органами, діяльність яких не приводить до необхідного результату. Образно

Рідна мова

27


28 Рідна мова

кажучи, усі сприймаючі органи повинні бути ситі. Здатність до комплексного почуттєвого сприйняття називається синестезією. Одні, наприклад, запам’ятовують фразу за змістом, інші більшу увагу звертають на її звуковий зміст. Важко сказати, що саме превалює у запам’ятовувані слів В. Маяковського «Років до ста рости нам без старості». Яскравим прикладом запрограмованої синестезії є чотиривірш Л. Мартинова, написаний в 1949 р.: И вскользь мне бросила змея: У каждого судьба своя! Но я-то знал, что так нельзя Жить извиваясь и скользя. Тут звукопис не тільки передає рух повзучого плазуна, він найкраще передає презирство й справедливу злість. Здається навіть, що звуки впливають на міміку. Таке емоційне наповнення тексту, безумовно, полегшує його запам’ятовування. Емоційне переживання проявляє себе порізному. Емоції виражаються, наприклад, у жестах, у позі, у міміці, у сяйві очей, у сльозах і т. п. Така представницька участь сприяє хорошому запам’ятовуванню емоційного переживання. Можна відзначити, що поза й жест читця повинні служити не ілюстрацією тексту, вони органічно випливають із вкладеної в текст емоційної інформації. У роботі Пам’ять і почуття чудовий психолог П. Блонський розповів про цікавий досвід. «Я пропонував студентам в аудиторній обстановці написати «перші спогади, які спали їм на думку» з поточного року й, коли вони вже написали, пропонував ще раз зробити те ж, але вже з життя до інституту». Так було зібрано 224 спогади. У відсотках спогади поточного року розподілилися так: неприємні – 38, нові – 24, приємні – 19, інші – 19. Характерно, що 81% спогадів були емоційно пережитими випадками. Спогади з років до інституту виявилися ще більш показовими: неприємні – 64,

приємні – 19, нові – 9, інші – 8. Усього 8% спогадів виявилися без емоційного забарвлення. Але хто знає, як вони сприймалися тим чи іншим студентом? Мав рацію К. Батюшков, коли писав: О память сердца, ты сильней Рассудка памяти печальной. Очевидно, що в щиросердних переживаннях, незалежно від того, як вони виражаються, здатність людини до синестезії, до комплексного сприйняття проявляється особливо сильно. А за багатьма ознаками, природно, завжди легше відтворити картину минулого. Мнемотехніка – це здатність знайти в запам’ятовуваному матеріалі, «їжу» для діяльності різних органів сприйняття. Іноді ця здатність пов’язана з гіпертрофованим розвитком образного мислення, з незвичайною асоціативною діяльністю, що дозволяє поєднувати всілякі явища в послідовності, зручній для запам’ятовування. Однак існують люди з пересічною пам’яттю, які уміють добре запам’ятовувати. Вони вміють подивитися на той самий матеріал з різних точок зору й в остаточному підсумку знайти можливість його організації. Такі люди повинні мати широкий кругозір. Звичайно, тут не йдеться про чудові здобутки поезії, які повинні швидко запам’ятовуватися кожною нормальною людиною. У поетичному тексті завжди закладені основи для емоційного сприйняття. Читач не просто захоплюється видатними поетичними творами, він «уживається» у текст, робить його постійним супутником життя. Мистецтво запам’ятовувати невідривне від мистецтва відчувати, переживати й співпереживати. Дослідження процесу запам’ятовування матеріалу показує, що автор завжди творить для людей і підсвідомо «піклується» про те, як люди сприйматимуть його шедевр. http://mova.info/Page2.aspx?l1=145




А. Великоцька Н. Іванко

вчитель історії, директор школи-ліцєю № 8 м. Севастополя вчитель української мови й літератури, заступник директора з повчально-виховної роботи школи-ліцею № 8 м. Севастополя

Конспект уроку «Державні символи України»

Тема уроку: Державні символи України Мета: 1) заакцентувати увагу на державних символах; 2) повторити документи, які узаконюють державність; 3) показати відображення питань української символіки в літературі та мистецтві; 4) виховання патріотичних почуттів у підростаючого покоління. Форма: бінарний урок (історія та українська література) Обладнання: карта України. Державні символи: Прапор. Тризуб. Відеокадри старого і сучасного Києва. Музичне оформлення Література: Конституція України; Ф. Турченко, Новітня історія України, 11 кл., Генеза, ЕС, 1995; І. Шаров, 100 видатних імен України, Київ, «Альтернатива», 1999; Твори П. Тичини, Олександра Олеся, Василя Симоненка Хід уроку І. Організаційний момент ІІ. Вступна частина Учитель історії: оголошення теми, мети та епіграфа уроку (епіграф записано на дошці. Глибоке пізнаная символіки – це органічна потреба кожної людини, котра прагне до самовдосконалення, духовності, культури (Микола Дмитренко). ІІІ. Повторення матеріалу з історії: – У якому році Україна стала незалежною?

– Які документи узаконюють статус України як держави? (1990 р. Декларація про державний суверенітет України, 1991 р. Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум). – Який відсоток громадян підтвердив Акт незалежності України? – Які результати голосування в Криму? Севастополі? – Коли та в якому юридичному документі остаточно визнана незалежність України як держави світу? (1996 р., Конституція України). Учитель пропонує звернутися до тексту Конституції (статті 1., 20.). Учень: Конституція закріпила статус України як суверенної, незалежної, демократичної правової держави. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України. Столиця України – місто Київ. Під музичний супровід з демонстрацією відеоматеріалу підготовлені учні показують літературно-музичну композицію. Учениця 1. На тому місці, де тепер стоїть красень Київ, були колись ліси і поля. Жили там поляни й володіли своїми родами, кожен на своїх місцях. Прийшли туди три рідні брати – Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь. Стали вони над Дніпром, і найстарший Кий сказав: – Ось тут побудуємо оселі і жити будемо, купців зустрічати.

29 Рідна мова

Методика


30 Рідна мова

Вирубали вони ліс і побудували перші хати. А забудоване місце обнесли ровом і обгородили частоколом. Назвали місце на честь старшого брата Києвом – місто Кия. І розбудувався Київ. І став славетною столицею нашої держави. Учениця 2. Андрій Первозванний – один із дванадцяти апостолів, покликаний Ісусом Христом у апостольські ряди (звідси – Андрій Первозванний). За легендою, проповідував християнство балтійським та причорноморським народам, зокрема, скіфам, був розіп’ятий на хресті у грецькому містечку Патри. У Повісті минулих літ переказується легенда про прихід Андрія Первозванного на Київські гори. «Коли Андрій навчав у Синопі, прийшов у Корсунь і побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І в’їхав у гирло Дніпра і поплив уверх по Дніпру. І сталося так, що він затримався на березі Дніпра у підніжжі гір. А на другий день встав і сказав своїм учням, що були з ним: «Ви бачите ці гори? Саме на цих горах має засяяти Божа благодать, тут має постати великий город! І вийшов на гори, благословив їх, поставив хрест і помолився Богу». Ось так розказує легенда про початок древнього Києва. За проектом Растреллі на мальовничих берегах Дніпра було збудовано собор Святого Андрія Первозванного, який і досі є окрасою нашої столиці. Учень (представляє княгиню Ольгу). Княгиня Ольга – дружина київського князя Ігоря. Правила в малолітстві сина Святослава і під час його походів. Придушила повстання древлян. 955 (або 957) року прийняла християнство. Тільки нечисленні із святих жон християнської історії удостоїлись великої честі-лику рівноапостольних. Ще менше знайдеться в історії жінок, які за могутністю державного розуму, за організаторськими здібностями можуть зрівнятися з нашою княгинею. Учениця (в образі княгині Ольги); Як вранішня зірка перед сходом сонця І як зоря перед світом, Сіяла вона, як місяць вночі. Хай буде воля Божа. Коли Бог захоче помилувати рід мій І землі Руськії, Хай вкладе їм у серце бажання Бога, Як то і мені Бог дарував. Учень: Те, що жило в Ользі, воскресло в її онукові Володимирові, котрий ріс на її руках (виходить

учень в образі князя Володимира, кланяється Ользі, стає поруч, в руках – тризуб). Учениця (представляє князя Володимира): Володимир – онук Ольги, незаконно народжений син Святослава і Малуші, в 980 році «сів на столі отця свого в Києві». Правив 35 років. З них 28 прожив у святому хрещенні. У стародавньому Херсонесі, де кожен камінь пам’ятав Андрія Первозванного, відбулося вінчання святого рівноапостольного Володимира і блаженної Анни грецької. І ввійшла Русь у лоно Вселенської церкви. Учень (в образі Святого Володимира): Велю звергнути язичництво: порубати і попалити Ідолів, а на їх місце на пагорбках церкви поставити, храми на підвищених місцях, у вигинах річок. І бути множеству училищ книжних, і бути з цих пір множеству любомудрих філософів. Побудувати міста і фортеці, мости будувати, гаті гатити, воювати і подолати печенігів поганих. Об’єднати землі слов’янські. В мирі, злагоді жити, захищати скривджених, шанувати батьків своїх. Учениця: Слава тобі, Володимире, Слава тобі невмируща І слово вдяки щире, Що з’єднав нашу землю, Наш Володимире! Що беріг границь широких Полками своїми, Що опіку, ніби крила, Розпростер над всіми. Не дав сильним знущатися, Ні кривди творити: Добре було нашим предкам Під тобою жити. А найбільша слава І вдяка без міри, Що ти нам указав сонце Христової віри, Князь Володимир: Передаю Вам наймогутнішу державу Європи і цей Тризуб – символ єдності Сонця, Повітря і Води – триєдиної сили. Князь Володимир передає Тризуб юнакові, який розповідає історію створення цього державного символу.


Юнак: Герб – символічний знак, який відображає історичні особливості країни. Офіційна емблема держави. Опис герба подано в Конституції, стаття 20. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького Законом, що приймається Верховною Радою України. Головним елементом великого Державного Герба України є знак Княжої Держави Володимира Великого – малий Державний символ України. Малим Державним Гербом України затверджено золотий Тризуб на синьому щиті. Малий державний Герб розміщується на печатках органів державної влади, грошових знаках, посвідченнях, бланках. Учениця 1: Існують найрізноманітнішні трактування тризуба: – символ княжого роду; – скіпетр скіфських царів; – норманський сокіл; – стилізована квітка-трисвічник; – схематичне зображення слова «свобода»; – символ влади над трьома світами (небесним, земним, підземним); і, нарешті, герб держави Володимира Святого. Учениця 2: Тризуб символізує Київську Русь. У 1918 році став гербом Української Народної Республіки. Державний герб Української Держави Павла Скоропадського і часів Директорії. У 1939 році Тризуб признано Сеймом як державний герб Карпатської України. Учень: Таким чином, враховуючи історичні традиції, Верховна Рада України 19 лютого 1992 року затвердила малий герб України – Тризуб, що було закріплено в Конституції України, стаття 20. У виконанні групи дівчат звучить пісня Н. Шостак «Це моя земля». Навкруги я озирнуся – луги і поля, Щиро я тобі всміхнуся, моя земля, Мелодійна рідна мова – казки і пісні Зігрівають ніжно душу мені. Білі хати мальовничі стоять у саду, Шлях до них завжди по пам’яті я знайду. І лелеки на даху в’ють гніздо своє – Буде серце пам’ятати моє. Приспів: Це моя земля, Це твоя земля – Неповторна і єдина. Це моя земля,

Це твоя земля – Україна, Україна. Повертаюся до тебе завжди і здаля, Моя рідна Батьківщино, моя земля. Пригорнуся вірним серцем до тебе я, Незрівнянна Україно моя. Навкруги я озирнусь – гори і моря, За красу твою молюся – моя земля, Над тобою чисте небо і мирний світ – Хай так буде сотні, тисячі літ. Приспів. Учениця (стоїть біля прапора): Прапор – це офіційна емблема держави, що символізує її суверенітет. Державний Прапор України – це стяг із двох рівновеликих смуг синього і жовтого кольорів. Українське сполучення синього і жовтого кольорів – одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Воно походить від Герба Галицько-Волинського князівства, землі, яку у ХІІ столітті літописці називають Украйною. У другій половині ХІІІ століття на прапорі з’являється золотий лев на синьому тлі. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Ґрюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням золотого лева, що піднімається на скелю. Згодом золотий лев на синьому тлі став гербом Руського воєводства, що було створено у 1434 році і об’єднало Львівську, Галицьку, Сяноцьку та інші землі. Головна Руська Рада – орган, що представляв національний рух українського населення в Галичині, у жовтні 1848 року проголосила своїм гербом золотого лева на блакитному тлі й синьо-жовтий прапор. Жовто-синій (із жовтою смугою вгорі) був державний прапором УНР. Після перевороту П. Скоропадського порядок кольорів було змінено на синьо-жовтий. Таким він залишився і за часів Директорії. Синьо-жовтий прапор був національним прапором українського народу в Галичині. 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор було визнано Державним Прапором України, що закріплено в 20. статті Конституції. Прапор – це честь Держави. Поважайте національні символи України (відеокадри державного прапора над приміщенням Верховної Ради). (Група учнів на фоні стенду з державною символікою) Учень 1: Гімн – це урочиста пісня, котра символізує Державу і є одним із атрибутів державності.

Рідна мова

31


32 Рідна мова

16 січня 1992 року Державним Гімном України була затверджена, написана у 1863 році українським композитором Михайлом Вербицьким, пісня Ще не вмерла Україна на слова Павла Чубинського. Учениця: Павло Чубинський – автор вірша Ще не вмерла Україна, український інтелігент ліберально-демократичних поглядів. Виріс на Київській землі, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Вірш Ще не вмерла Україна був одразу заборонений царською владою. Чубинського заслано до Сибіру. Українська молодь виконувала твір Чубинського на мотив сербського гімну. Вперше Ще не вмерла Україна було надруковано у журналі «Мета» разом із творами Тараса Шевченка, і українська громадськість сприйняла цей текст як Шевченківський. Виконана пісня Ще не вмерла Україна вперше в 1864 році у спектаклі Запорожці Львівського українського центру. Хор співав цю пісню так чудово, що за бажанням публіки її виконали вдруге. Це була пісня Михайла Вербицького – мелодія майбутнього національного гімну. Учень 2: М. Вербицький, як і П. Чубинський, – український інтелігент, що вийшов з народу. Народився він у 1825 році в селі Улюч поблизу Перемишля. Музичну освіту здобув у школі півчих у Перемишлі й у Львівській духовній семінарії. У 1840-х роках був регентом церковних хорів у Львові та Перемишлі, а з 1852 року жив у рідному селі. Тут він писав інструментальну, а також хорову музику, у тому числі на слова Т. Шевченка. Композитор, хороший диригент і музичний діяч, був одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині. Учень 3: Державний Гімн як офіційний символ держави виконується на початку офіційних зустрічей на вищому рівні, під час прийняття військової присяги, під час спортивних змагань.

Конституцією України затверджена музична версія Національного Гімну. Слова Державного Гімну України передбачається затвердити окремим законом. У зв’язку з цим проголошено конкурс. Гімн слухають стоячи, проявляючи повагу до державних символів. Учень 4 читає вірш В. Симоненка: Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду! Учитель: Ми ще раз перегорнули сторінки історії. Бо символи нашої держави ввібрали в себе нелегку, але славну історію українського народу. Як же ми ставимося до них, до цієї святині? Цьому уроку передувала підготовка. Ви писали твір на тему «Які почуття оволодівають мною, коли піднімається Державний Прапор і звучить Гімн України», і зараз я прошу висловити ці думки вголос. (Учні зачитують уривки з творів, висловлюють свої думки). Учениця читає вірш П. Тичини: Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – А сила знову розцвіла. Щоб жить – ні в кого права не питаюсь. Щоб жить – я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Звучить Гімн України. Урок закінчено. Авторське право: журнал «Рідні джерела» 2004, № 1.




Г. Середюк

Тернопіль

Андрієві вечорниці у Хмелівці

CЦЕНАРІЙ СВЯТА АНДРІЯ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ (Інтер’єр сільської хати: на стіні портрет Шевченка у вишитому рушнику, на столі, застеленому скатертиною, хліб на рушнику; лави, накриті тканими килимами.) Господиня: Уже й вечір, а ні дівчат, ні хлопців немає. Що то за молодь, цілу ніч прогуляли б, тільки б музики та пісні. А ми колись, як згадаю... Літа-літа, летять, наче орли сизокрилі. (Співає «Ой верніться, літа мої. Хоч до мене в гості...». У цей час непомітно заходить така ж літня жінка і підхоплює спів.) Не вернемось, не вернемось, Немає до кого, Було б же нас шанувати, Як здоров’я свого. Господиня: Ой, Маріє, налякала ти мене. А я тут молодість згадала, та так тужно стало. Ні з ким й словом перемовитися, хоч би дівчата прийшли та розвеселили б трохи. Жінка: Не треба, Олено, не край мого серця. (Співають разом.) Ой за гаєм зелененьким Брала вдова льон дрібненький. Вона брала, вибирала, Тонкий голос подавала. (У цей час на вулиці зібрались дівчата у вишитих сорочках, гарних спідницях, на плечах хустки, в кожної в руках якесь рукоділля.) Дівчина 1: Дівчата, у кого сьогодні збираємось на вечорниці? Дівчина 2: А тітка Олена запрошувала нас, каже, що сумно їй у хаті.

Рідна мова

33


34 Рідна мова

Дівчина 3: То ходімо до тітки Олени та розвеселимо її. Всі: Ходімо. (Дівчата ідуть, співаючи пісню «В саду гуляла» і заходять в хату тітки Олени.) Дівчина 4: Добрий вечір у вашій хаті! Господиня: І вам вечір добрий. Заходьте, сідайте, будьте ласкаві, у нашій хаті, на нашій лаві. Дівчина 5: Чи ж пристало нам сідати, нам пристало пісню співати. (Продовжують співати пісню.) Господиня: Ще раз прошу гостей до хати, прошу сідати. (Дівчата сідають, виймають своє рукоділля і починають працювати.) Дівчина 6: Тітко Олено, а розкажіть нам щось цікаве, нам так хочеться послухати про давні часи. Господиня: Заслухалась я вашої пісні, задивилась на вас таких гарних та й згадала оце давнє повір’я про дівочу красу. Дівчина 7: Розкажіть, розкажіть, це так цікаво. Господиня: З давніх-давен, коли в хаті підростала дівчина, мати ретельно стежила за її волоссям: щоденно розчісувала, вмивала в пахучих травах, прикрашала стрічками. Згодом, підрісши, дівчина сама вчилася доглядати за своєю косою. Це були її перші кроки праці. Про охайність дівчини судили з її коси: яка коса – така й краса; подивись на косу, а подумай про господиню; дівчина з косою, як трава з росою; нема коси – нема краси. Коса була символом дівочої чистоти й вірності. Адже на весіллі й досі хвилюючим є обряд розплітання коси. Дівчина з гарною косою: Коса, коса! Як тебе треба берегти і доглядати! Жінка: Дівчата, а розкажіть і ви щось нам, що чули від старших людей. Дівчина 1: Ой, моя бабуся дуже любить розказувати про давнину, а інколи так захоплюється своїми розповідями та приповідками, що й не зупинити її. Якось вона розказувала, що, як сниться вітер, то це любов буде і дівчатам, і парубкам, і хлопцям, і молодицям, і жінкам. Я інколи, лягаючи спати, все думаю, щоб мені вітер приснився. Дівчина 2: Ой, моя бабуся також знає дуже багато прикмет. Колись вона мені розказувала, що не можна мити голову в понеділок, бо вилізуть коси. Дівчина 3: У п’ятницю нехай приходять свати – буде удача, може засвататися навіть свинячий пастух. Дівчина 4: Як сняться вишні – то це сльози, якась біда буде. Дівчина 5: В ніч на Івана Купала треба купатися в росі – на красу. Дівчина 6: А моя бабуся розказувала, що багато повір’їв пов’язані з Покровою – святом завершення хліборобського року. (У цей час чути пісню «Ой не світи, місяченьку», яку співають хлопці на вулиці. Дівчата швидко кидають рукоділля і біжать до вікна, а далі продовжують знову працювати.) (Хлопці заходять у хату.)


Хлопець 1: Добрий вечір у вашій хаті! Господиня: І вам вечір добрий, парубки! Хлопець 2: Добрий вечір, дівчата. Ми оце йшли вулицею, почули, як дівчата співають, давай, думаємо, зайдемо. Хлопець 3: А чи приймете нас на вечорниці? Господиня: Проходьте, сідайте. Десь ви трохи забарились. Дівчина: Не пустимо в хату, бо дуже вас багато. Хлопець: Пустіть ліпше, бо буде гірше. Хлопець: Дівчатонька, голубоньки, та ми прийшли не битися, ми прийшли на вас подивитися. Ще й гостинці принесли. (Хлопці підходять до дівчат, пригощають їх яблуками, горіхами, жартують.) Дівчата співають: До нас, до нас, парубочки, та й на вечорниці, Та й до тої дівчиноньки, що коло полиці. До нас, до нас, парубочки, та й на вечорниці, Та й до тої дівчиноньки, що кругленькі лиці. Господиня: Хоч не знаємо, звідки ви в нашу хату прийшли, але просимо сідати і з дівчатами пісню співати. (Дівчата і хлопці співають пісню «Голуб на черешні».) Хлопець 4: Тітко Олено, а скажіть, що дівчата розказували на вечорницях? Господиня: Ми згадували давні часи. Хлопець 5: А може, щось і нам розкажете, як колись бувало? Господиня: Ой, хлопці! Як згадаю ті давні часи, то здається, що все ніби вчора було. Колись, як підростав син, то батько гордився ним, бо то буде його наслідник. А які парубки колись були: роботящі, чемні, вміли і косити, і сіяти, і землю обробляти, і худобу доглядати. А одягалися, аж любо було подивитися: у вишитих сорочках. І батьків любили і шанували, і старших поважали, і дівчат не ображали. Але що це я все згадую. Ану, дівчата, хлопці, розвеселіть трохи моє серце, заспівайте. Дівчина співає: Ішов Гриць з вечорниць темненької ночі, Сидить гуска на воротях, вирячила очі. Він до неї: гиля, гиля, вона й полетіла, Коли б не втік осокою, була б Гриця з’їла. Хлопець співає: У Хмелівці густо хати, вітер не провіє, Сама мати ложки миє, бо донька не вміє. Дівчина: Ішов Гриць з вечорниць вночі слободою,

Рідна мова

35


36 Рідна мова

Сидить сова на воротях, крутить головою. Він сердега, як побачив – та й через городи, Заплутався в бур’яни та й наробив шкоди. Хлопець: Ой у горах сніги впали, а я в капелюсі, Який з мене ґазда буде, як я оженюся. Хлопець: У Хмелівці нема дров, лиш самі поліна, У Хмелівці такі дівки – хлопцям по коліна. Дівчина: Ти гадаєш, дурний хлопче, що я тебе хочу, Я такими парубками коноплі волочу. Дівчина: Гриць мене, моя мамко, Гриць мене полюбив, Гриць мені, моя мамко, черевички купив. Купив, купив черевички за цілого п’ятака, Ой щоби я витинала щонеділі гопака. (Разом співають «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».) Хлопці: Тітко Олено, скажіть, а чи працьовиті наші дівчата, чи гарні з них будуть ґаздині? Господиня: О, хлопці, дівчата в нас дуже працьовиті. Тому не треба вам шукати собі по інших селах, а вибирати ґаздиню в нашому селі. А тепер потанцюйте трошки. (Хлопці і дівчата танцюють.) Господиня пригощає всіх варениками, узваром. Дівчина: Дівчата, а може пора нам уже додому? Дівчина 2: Пора, пора. Господиня: То заспівайте мені ще на прощання. (Хлопці і дівчата співають «Ой у вишневому саду». Дівчата збирають своє рукоділля.) Дівчина 3: Тітко Олено, дякуємо вам за те, що прийняли нас на вечорниці. Хлопець 4: І ми дякуємо вам. Господиня: Спасибі й вам, дорогі діточки, що розвеселили хату старої вдови. Приходьте ще, не забувайте мене. Хлопці і дівчата разом: Прийдемо! (Співаючи, виходять з хати.) Вчитель: Наша дума, наша пісня не вмре, не загине, От де, люди, наша слава, слава України. Без золота, без каменю, без хитрої мови, А голосна та правдива, як Господа слово! Джерело: Педагогічний пошук класного керівника, під ред. Г. Середюк, Тернопіль 2004.




Історія

Рідна мова

Марко Сирник

Українське шкільництво у Польщі після 1947 року – штрихи до історії

Попри те, що перші школи, в яких розпочато навчання української мови у Польщі опісля депортації 1947 р. виникли – в нових умовах діаспори – вже у 1952, то щойно з 1956 р. можемо почати говорити про творення основ цього, що сьогодні розуміємо під назвою «українське шкільництво». Цей термін свідомо беру в лапки, і свідомо треба було б нам вживати термін «навчання української мови у Польщі». Ці два поняття аж ніяк з собою не співпадають. Вживаючи першого терміну, силоміць відносимося до довоєнного і воєнного контексту, коли в умовах польської і німецької держав, все ж таки існували українські школи – українські як за викладацькою мовою, так і програмою навчання. Того типу заклади існували і після Другої світової війни до часу переселення українців в 1944–1946 рр. в Радянську Україну, і поступово владою замикалися. Зокрема ті, що виникли в час німецької окупації. Отже – ставлячи питання про шкільництво, мусимо про ці умови зважувати. Період 1947–1952 рр. у Польщі це повна порожнеча для української громади. Мабуть теж – найважчі її роки у виживанні. Не лише національному. Комуністи зложили колись клич, який вільно парафразуючи можна навести у цьому місці – коли дійсність не згідна з ідеологією, тим гірше для дійсності. Політичні і адміністративні власті уважали, що з 1947 р. проблема українців у Польщі розв’язана, і що Польща однонаціональна держава. Однак такий підхід поглиблював в українців, як почуття кривди, так і був

37

елементом, який у великій мірі спричинявся до заховування почуття «тимчасовості». До цього – не було теж бажаної владою повної контролі над цією частиною суспільства, яка закрилася у своєму гетто. Дозвіл на контрольоване громадське життя, мав теж на меті розв’язку цієї проблеми. Так чи інакше – про організоване навчання української мови можемо говорити починаючи з 1956 р. Отож – у 2006 мине шістдесят років, а це вже нагода до певних підсумків. Професор Роман Дрозд, описуючи стан навчання української мови у Польщі, відмітив декілька заключних періодів цього елементу громадського життя. Не будемо повторюватися, а у цьому місці спробуємо проаналізувати самі явища – кількість, стан, можливості тощо. Як можна зауважити з наведеного вище зведення, основний розвиток навчання української мови у Польщі, в згаданому періоді, наступив після 1956 р. Саме тоді покликано до життя Українське суспільно-культурне товариство, якому доручено піклуватися за забезпечення як освітніх, так і культурних потреб українців. У 1956/1957 р. виникла початкова школа з українською мовою навчання в Банях Мазурських, що на Ольштинщині. Зорганізовано в цьому часі три класи, в яких згуртовано 28 учнів. У 1959/1960 шкільному році, школа стала повною під організаційним оглядом – тут працювало вже сім класів. Однак, як самостійна одиниця, заклад цей проіснував лише до 1964 р.,


38 Рідна мова

Таб. 1. Розвиток українського шкільництва у Польщі після 1947 року Рік 1952/1953 1953/1954 1954/1955 1955/1956 1956/1957 1957/1958 1958/1959 1959/1960 1960/1961 1961/1962 1962/1963 1963/1964 1964/1965 1965/1966 1966/1967 1967/1968 1969/1970 1970/1971 1972/1973 1973/1974 1975/1976 1976/1977 1980/1981 1981/1982 1985/1986 1987/1988 1988/1989 1989/1990 1990/1991 1992/1993 1995/1996 2000/2001 2003/2004

Школи

Кількість дітей у школах

2 8 9 9 9 9 9 7 5 5 5 5 6 5 4 4 4 4 4 4 4 4 4 4 6 7 8 5 5

56 279 441 449 583 542 568 572 462 501 398 475 435 410 440 429 404 402 319 294 356 358 334 354 475 783 856 966 878

коли у цій місцевості адміністративним шляхом об’єднано українську і польську школи в один організм. Це вже не була українська школа, а школа з паралельними українськими класами. У вісімдесяті роки почався повільний занепад школи, яка зараз зведена до пункту навчання1. У шкільному 1956/1957 році створено теж початкову школу з українською мовою навчання у Ярошівці, що на Вроцлавщині. Школа пропрацювала до 1969/1970 шкільного року, у наступному – в її місце створено пункт навчання. Історія навчання української мови у Ярошівці закінчується на 1973 р., коли ліквідовано теж пункт – мала кількість дітей та ліквідація самої школи2 . Ще коротшою була історія української початкової школи у місцевості Чахів (щецінське воєводство) – це перша, після 1947 р., українська школа з гуртожитком. Заклад існував

Пункти 24 18 19 82 141 142 152 118 143 133 129 137 130 136 111 132 96 86 80 51 35 38 28 27 55 56 57 60 68 83 81 104 95

Кількість дітей у пунктах 487 330 424 1625 2590 2377 2602 1934 2559 2141 2241 2711 2268 2667 2070 2569 1906 1665 1191 853 727 758 531 528 1136 1095 1076 1236 1358 1743 1985 2577 2103

Разом 487 330 424 1625 2649 2656 3043 2383 3142 2683 2824 3283 2630 3168 2468 3044 2341 2075 1631 1282 1139 1160 850 822 1488 1453 1410 1588 1833 2526 2841 3523 2981

від 1956 до 1964 рр. Подібна – хоч ще коротша є історія української школи у Тшенсачу (щецінське воєводство), яка прoіснувала лише два роки – з 1957 по 1959 р. П’ять років існувала українська початкова школа у Сонґнітах (ольштинське воєводство) – з 1957 по 19613. З вересня 1958 р. відкрито українську початкову школу у Білому Борі (кошалінське воєводство). Працює вона до сьогодні як комплекс загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання (початкова, гімназія, ліцей). З 1957 р. працює загальноосвітній ліцей у місцевості Лігниця – зараз теж як комплекс – гімназія та загальноосвітній ліцей. Понад десять років пізніше виник також ліцей у Ґурові Ілавецькому – 1968 р., хоч ця школа організована була як українські класи при польському ліцеї. Зараз це окремий заклад. Від 1957 по 1964 рр. існували теж українські класи при польському загальноосвітньому ліцеї в Перемишлі. Сьогодні


працює тут комплекс шкіл з додатковим навчанням української мови – садок, початкова школа, гімназія, ліцей. З 1956/1957 р. почав працювати педліцей у Бартошицях, що проіснував чотирнадцять років – зліквідовано його внаслідок шкільної реформи у Польщі. Зараз у Бартошицях працює початкова і гімназія – комплекс шкіл з українською мовою навчання. Вчителі української мови вчилися у створеній в 1957 р. Вчительській студії у Щеціні, згаданому педліцеї у Бартошицях та українських філологіях при окремих університетах. В час Польської Народної Республіки, подібні філології створено лише в університеті у Кракові та Варшаві. У вісімдесятих роках минулого століття подібне навчання відкрито згодом і у Католицькому університеті в Любліні та Університеті Марії Кюрі-Склодовської у цьому ж місті. Сьогодні – українська або слов’янська філологія – працюють майже при всіх вищих учбових закладах Польщі. Кількісний стан шкіл, в яких створено навчання української мови у Польщі різний у різний час. Перший період розвитку – кінець п’ятидесятих та початок шістдесятих років ХХ ст., це найбільш бурхливий розвиток цього навчання. Вісімдесяті роки це повний майже його розвал. Найслабкішим елементом цієї шкільної мережі є, безумовно, пункти навчання української мови – хоч парадоксально – саме вони охоплюють навчанням найбільше число дітей. Варто це явище розглянути за поодинокими воєводствами – можемо тоді сподіватися на кращий огляд цього явища. Почнемо з воєводства, в якому поселено найбільшу кількість українців – тобто ольштинського воєводства. Таб. 2. Навчання української мови в ольштинському (вармінсько-мазурському) воєводстві в окремих роках П.ч. Шкільний рік 1 2 3 4 5 6 7

1956/1957 1957/1958 1958/1959 1960/1961 1961/1962 1962/1963 1963/1964

Кількість пунктів Кількість дітей навчання 26 42 60 65 72 75 81

320 1014 1200 1093 1247 1492 1656

8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

1964/1965 1965/1966 1967/1968 1968/1969 1969/1970 1972/1973 1973/1974 1975/1976 1976/1977 1980/1981 1987/1988 1988/1989 1992/1993 2002/2003 2003/2004

144 93 82 54 67 34 31 17 24 18 33 33 26 43 43

1876 1597 1544 1009 1170 620 535 245 440 356 562 534 577 1013 1082

Коли простежити за найкращим роком навчання української мови в ольштинському воєводсті (1964/1965 шк. р. та 1876 учнів і 144 пункти) з сьогоднішніми показниками, то можемо дізнатись, що: • дітей зменшало на 40%; • пунктів менше на 70%. Щоб уточнити подавані тут цифри, треба сказати, що підставою обрахунків є адміністраційна карта Польщі до 1975 р. – тобто зведено кількість пунктів і дітей з території бувшого ельблонзького, ольштинського, сувальського і частинно білостоцького воєводств. Отже, територіально наведені дані досить точні, і можна їх з собою порівнювати. Зараз у тих пунктах працює понад 40 вчителів (понад 80 у 60-х рр.). Найбільших кількісних втрат українського населення зазнало в період з 1947 по 1989 рр. кошалінське воєводство. Тут у вісімдесятих роках велике число людей – здебільшого молоді – виемігрувало на Захід. Однак шкільні процеси також і у тому випадку розглянемо, зводячи підсумки – для бувшого кошалінського, щецінського, пільського та слупського воєводств (адміністративний стан після 1975), а сьогодні – західнопоморського і частини поморського воєводств. Цей захід має нам дати можливість – так як і в попередньому випадку – проведення в міру точного аналізу.

Рідна мова

39


40 Рідна мова

Таб. 3. Навчання української мови в західнопоморському і частинно поморському воєводствах у вибраних роках П.ч.

Шкільний рік

Кількість пунктів навчання

Кількість дітей

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

1956/1957 1957/1958 1958/1959 1959/1960 1960/1961 1961/1962 1962/1963 1963/1964 1964/1965 1965/1966 1967/1968 1969/1970 1972/1973 1973/1974 1975/1976 1976/1977 1980/1981 1985/1986 1987/1988 1988/1989 1990/1991 1991/1992 1993/1994 1994/1995 1995/1996 1996/1997 2003/2004 2004/2005

32 46 44 28 35 39 35 28 22 22 21 14 14 9 5 6 5 10 14 10 13 13 12 11 11 11 14 14

26 648 712 442 580 770 754 604 435 427 460 290 246 223 72 105 86 196 273 239 303 322 394 379 348 353 343 301

У найкращому році (1961/1962) вчилося на цій території 770 учнів – говоримо весь час лише про пункти навчання української мови. В найгіршому році (1975/1976) – лише 72 учнів. Показник найкращого року і сьогоднішнього стану навчання української мови у західнопоморському воєводстві, буде отже виглядати так: • 60% дітей менше на сьогодні; • 70% пунктів менше в наш час. Розглянемо ще окремо декілька місцевостей Кошалінщини. Таб. 4. Навчання української мови у вибраних місцевостях Кошалінщини

Місцевість

Кошалін (місто)

Шкільний рік 1984/1985 1985/1986 1986/1987 1990/1991 1991/1992 1992/1993 1993/1994 1994/1995 1995/1996 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004 2004/2005

Кількість дітей 70 71 76 75 83 93 102 88 90 80 74 67 68 74 67 62 60


Битів

М’ястко

1990/1991 1991/1992 1992/1993 1993/1994 1994/1995 1995/1996 1996/1997 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004 1994/1995 1995/1996 1996/1997 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004

– бувші ряшівське та перемиське воєводства і частинно кроснянське.

30 43 53 50 49 46 43 35 49 47 50 47 48 46 11 11 16 18 22 22 24 24 18 25

Таб. 5. Навчання української мови у вибраних роках в підкарпатському воєводстві

П.ч.

Шкільний рік

Кількість пунктів навчання

Кількість дітей

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

1956/1957 1957/1958 1958/1959 1960/1961 1961/1962 1962/1963 1963/1964 1964/1965 1965/1966 1969/1970 1972/1973 1973/1974 1975/1976 1976/1977 1980/1981 1987/1988 1988/1989 1992/1993 1999/2000 2003/2004 2004/2005

8 9 10 10 6 4 5 6 5 6 7 6 3 5 2 6 6 10 19 11 11

90 98 115 296 247 130 130 185 149 181 159 154 89 161 66 193 182 208 351 211 201

І зараз слід нам перейти до Рідних земель. В першу чергу переглянемо стан навчання української мови у вибраних роках на території сьогоднішнього підкарпатського воєводства Таб. 6. Пункт навчання української мови у Сяноці4 П.ч.

Шкільний рік

Кількість груп навчання

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23

2004/2005 2003/2004 2002/2003 2001/2002 2000/2001 1999/2000 1998/1999 1997/1998 1996/1997 1995/1996 1994/1995 1993/1994 1992/1993 1991/1992 1990/1991 1989/1990 1969/1970 1968/1969 1967/1968 1966/1967 1965/1966 1964/1965 1963/1964

5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 4 4 4 4 2 1 1 1 1 1 1 1

Кількість годин в тижні на всі групи 15 15 15 15 15 15 15 15 15 15 15 9 9 9 9 6 3 3 3 3 3 3 3

Кількість дітей садок

початк. школа

гімн.

середня школа

4 4 4 3 3 2 2 – – – – – – – – – – – – – – – –

12 7 7 7 7 18 34 34 35 35 35 26 26 18 14 10 5 7 12 12 14 16 15

4 6 6 8 8 14 – – – – – – – – – – – – – – – – –

14 14 14 14 14 – – – – – – – – – – – – – – – – – –

Разом дітей 34 31 31 32 14 32 36 34 35 35 35 26 26 18 14 10 5 7 12 12 14 16 15

Рідна мова

41


42 Рідна мова

Зводячи підсумки – початок вісімдесятих років це майже цілковитий занепад навчання української мови на Рідних землях – лише два пункти навчання і всього 66 дітей. Порівнюючи найкращий рік (1960/1961) – 296 учнів і 19 пунктів навчаня (1999/2000) до сьогоднішнього стану, отримаємо цифри:

• 32% зниження кількості дітей; • зменшення кількості пунктів на вісім місцевостей – тобто 42%. І ще декілька вибраних місцевостей підкарпатського воєводства.

Таб. 7. Пункт навчання української мови у Мокрому/Загір’ї5 П.ч.

Шкільний рік

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47

2004/2005 2003/2004 2002/2003 2001/2002 2000/2001 1999/2000 1998/1999 1997/1998 1996/1997 1995/1996 1994/1995 1993/1994 1992/1993 1991/1992 1990/1991 1989/1990 1988/1989 1987/1988 1986/1987 1985/1986 1984/1985 1983/1984 1982/1983 1981/1982 1980/1981 1979/1980 1978/1979 1977/1978 1976/1977 1975/1976 1974/1975 1973/1974 1972/1973 1971/1972 1970/1971 1969/1970 1968/1969 1967/1968 1966/67 1965/1966 1964/1965 1963/1964 1962/1963 1961/1962 1960/1961 1959/1960 1958/1959

Кількість груп

Кількість годин навчання

2+1 2+1 2+1 3+ 1 3+1 4 4 4 4 4 4 4 3 3 3 4 3 4 4 4 4 4 4 3 3 2

6+2 6+2 6+2 9+3 9+2 12 12 12 12 12 12 12 9 9 9 12 9 12 12 12 12 12 12 9 9 6

1 2

3 6

2 3 3 4 4 4 4 3 4 4 4 4 4 4 4 3

6 9 9 12 12 12 12 9 12 12 12 12 12 12 12 9

Кількість дітей Початкова школа Гімназія Разом 24 10 34 24 10 34 27 10 37 29 12 41 27 14 45 31 14 45 32 32 39 39 37 37 44 44 38 38 39 39 36 36 37 37 38 38 47 47 42 42 27 27 37 37 45 45 51 51 46 46 45 45 47 47 48 48 47 47 43 43 брак вчителя 35 35 33 33 28 49 38 49 41 57 58 41 49 53 54 60 58 52 53 48

28 49 38 49 41 57 58 41 49 53 54 60 58 52 53 48


Таб. 8. Пункт навчання української мови в Репеді6

П.ч.

Шкільний рік

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

2004/2005 2003/2004 2002/2003 2001/2002 2000/2001 1999/2000 1998/1999 1997/1998 1996/1997 1995/1996 1994/1995 1993/1994 1992/1993 1991/1992 1990/1991 1989/1990

Кількість груп

Кількість годин навчання

2 2 2 2 1 2 2 2 2 2 2 2 2 3 2

6 6 6 6 3 6 6 6 6 6 6 6 6 9 6

Кількість дітей Садок

Початкова школа

Гімназія

6 3 5 6 9 11 10 12 9 11 15 11 11 17 17

6 5 4 4 2

Разом 12 12 8 9 10 11 11 10 12 9 11 15 11 11 17 17

Дуже гарно в останніх роках почали працювати на рідному Підляшші – хоч тут історія навчання української мови, це відносно недавнє минуле. Таб. 9. Навчання української мови на Підляшші у вибраних роках7 П.ч. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Шкільний рік 1994/1995 1995/1996 1996/1997 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004 2004/2005

Кількість пунктів навчання 1 2 2 2 2 2 2 2 2 4 4

ШКОЛИ Згадали ми вже про перші школи і початки їх виникнення у Польщі після виселення 1947 р. Оскільки, однак, це дуже важливий аспект у навчанні рідної мови та побудові національного духу серед молодого покоління українців у Польщі, їм належиться також декілька слів. Найбільш знаною і визнаною школою у свій час був ІV Загальноосвітній ліцей в Лігниці (зараз долішньосілезійське воєводство, до того лігницьке і вроцлавське). Школа почала працю з 1 вересня 1957 р. – початковим її осідком була місцевість Злотория. В цьому історичному першому класі почало навчання 22 учні. Щойно у 1962 р.

Кількість дітей 112 131 144 132 112 128 125 143 143 180 213

ліцей став окремою шкільною установою – два роки раніше його перенесено до самої Лігниці. З 1 вересня 1962 р. директором ліцею стала Ірина Снігур, яка служила на цьому посту аж до 1977 р. У вересні 1993 р. школа отримала нові приміщення – будинки по бувшому гарнізоні російських військ. З 1998 р. установа працює як комплекс шкіл – гімназія та загальноосвітній ліцей. Однак дев’яності роки це одночасно постійний занепад значення і авторитету цієї школи. Не так через виникнення подібних шкіл у Білому Борі, Перемишлі чи Ґурові – як неспроможність залучити в учні місцевого українського населення, здебільшого етнічних лемків. Коли до Лігниці приходила молодь з інших регіонів Польщі – 60% загальної кіль-

Рідна мова

43


44 Рідна мова

кості учнів – цієї проблеми не було видно. Дуже пошкодили теж цьому закладові внутрішні непорозуміння, як у вчительському колективі, так і місцевій українській громаді. Це призвело до того, що школа, яка ще у вісімдесятих роках клопоталася за відкриття паралельних класів, зараз ледве виживає8. Українські класи при польському ліцеї в Ґурові Ілавецькому почали працювати з першого вересня 1968 р. – навчання розпочало у першому класі сорок учнів. На навчання української мови виділено чотири години тижнево. З самого початку школа у Ґурові була школою регіональною – тобто основою її існування були учні з Вармії і Мазур. Ознаки кризи наступили під кінець сімдестяих років – у 1978 р., а згодом і 1980 р. не набрано потрібної кількості учнів, і замість українських класів створено змішані – польсько-українські. Школа поборола ці труднощі і домоглася, щоб з 1 вересня 1990 р. відкрито у Ґурові окремий ліцей з українською мовою навчання. Його директором став Мирон Сич.

у Перемишлі у 1911 р. Цю школу польська адміністрація закрила в жовтні 1945 р. Згодом у шістдесятих роках проведено у Перемишлі невдалу спробу втримати хоч би, створені у цей час українські класи при польській школі – про це писалося вище. Щойно з 1 вересня 1991 р. вдалося у Перемишлі відкрити початкову школу з українською мовою навчання. Її директором став Юліан Бак. Науку розпочало тоді у всіх семи класах та нульовому класі 145 учнів. З 1995/1996 шкільного року школа працює як комплекс – початкова та ліцей, хоч таке рішення формально шкільні власті видали щойно у 1998 р. З 1999/2000 р. працює теж у згаданому комплексі гімназія10. Перемиська Шашкевичівка це одинока школа, де навчається української мови, яка в загальному ранкінгу малих шкіл здобула місце у першій десятці подібних установ в Польщі11. З 2 вересня 1958 р. почала свою історію школа з українською мовою навчання у Білому

Таб. 10. Кількість учнів у Білобірській школі у вибраних роках12 Шкільний рік 1958/1959 1959/1960 1960/1961 1961/1962 1962/1963 1963/1964 1964/1965 1965/1966 1966/1967 1967/1968 1968/1969 1969/1970 1970/1971 1971/1972 1972/1973 1973/1974

Кількість учнів 57 62 80 80 71 75 68 54 65 75 84 76 72 65 63 69

Шкільний рік 1974/1975 1975/1976 1976/1977 1977/1978 1978/1979 1979/1980 1980/1981 1981/1982 1982/1983 1983/1984 1984/1985 1985/1986 1986/1987 1987/1988 1988/1989 1989/1990

З 1996 р. школа працює у новому будинку. Зараз ґуровський заклад це комплекс шкіл з українською мовою навчання, який охоплює гімназію, загальноосвітній та профільований ліцеї9. Комплекс загальноосвітніх шкіл у Перемишлі може похвалитись дуже довгою історією. Сучасна школа дуже охоче нав’язує до традиції української семикласної школи, яка виникла

Кількість учнів 69 69 68 75 101 85 78 60 52 71 74 90 98 99 106 109

Шкільний рік 1990/1991 1991/1992 1992/1993 1993/1994 1994/1995 1995/1996 1999/2000 2000/2001 2002/2003 2003/2004 2004/2005

Кількість учнів 106 113 110 108 105 103 153 153 142 141 136

Борі. Дев’ятнадцятого березня 1961 р. її присвоєно ім’я Тараса Шевченка. В першому році навчання тут вчилося 57 учнів. В 1996 р. на основі цієї школи відкрито теж у Білому Борі Загальноосвітній ліцей. Довгий час білобірська школа клопоталася про гідні умови навчання та проживання дітей – при ній функціонує гуртожиток для учнів з інших місцевостей. Однак щойно у 1983 р. учні і вчителі могли переселитись до нових будинків, які побудовано


у великій мірі з коштів самооподаткування української громади у Польщі та української діаспори у світі. Після шкільної реформи 1999/2000 р. школа працює як повноцінний комплекс загальноосвітніх закладів: початкова школа, гімназія та ліцей. Наймолодшою школою, в якій навчається української мови у Польщі є Комплекс загальноосвітніх шкіл ім. Лесі Українки, що у Бартошицях. Школа почала працю з вересня 1990 р., а її першим директором став Ярослав Марушечко. В склад комплексу входять початкова школа та гімназія. Протягом останніх п’ятнадцяти років школу закінчило 202 учнів13.

1

2

3 4

5

6

7

8

Варто теж – на мою думку – прослідкувати за окремими школами, в яких навчається української мови, і розглянути їх в повному контексті, тобто – порівнюючи їх з собою. До уваги візьмемо, однак, лише останні роки.

9

Таб. 11. Учні українських шкіл у вибраних роках14

12

П.ч. Місцевість 2000/2001 2003/2004 1 Лігниця 95 71 2 Ґурово Іл. 318 283 3 Білий Бір 153 141 4 Перемишль 247 244 5 Бартошиці 131 139 Разом 944 878

2004/2005 87 294 136 231 137 885

10

11

13

14

С. Бень, Бані Мазурські та околиці [у:] «Український альманах» 1997, Варшава 1997, с. 267–268. J. Syrnyk, Szkolnictwo ukraińskie na Dolnym Śląsku [у:] www.ridnamowa.prv.pl. «Український альманах» 1997, с. 270–272. М. Яра, Навчання української мови у Сяноці 1963– –2005, архів автора. М. Онишканич, Пункти навчання української мови у Польщі – Мокре [у:] Українське шкільництво у Польщі після 1989 року. Звіт УВТ, Ґурово Ілавецьке 2005. Д. Тима-Городецька, Пункти навчання української мови у Польщі – Репедь [у:] Українське шкільництво у Польщі після 1989 року. Звіт УВТ, Ґурово Ілавецьке 2005. Є. Томчук, Пункти навчання української мови в Підляському воєводстві, архів автора. Historia szkoły – IV Liceum Ogólnokształcące w Legnicy [у:] www.ridnamowa.prv.pl, polska wersja językowa, historia. Українська школа в Гурові Ілавецькому. Історичний нарис, Górowo Iławeckie 2004, c. 14–16. Zespół Szkół Ogólnokształcących im. Markiana Szaszkiewicza w Przemyślu [у:] http://www.szaszk.edu. pl/index1.htm. Б. Гук, Шашкевичівка є тренді, «Наше cлово», № 19, 3 травня 2004. Л. Дрозд, Білобірська школа [у:] «Український альманах» 1997, Варшава 1997, с. 273–275; І. Дрозд, Українське шкільництво в західнопоморському воєводстві у 2002/03 шк. р. [у:] http://www. ridnamowa.prv.pl/; Стан, перспективи і загрози українського шкільництва. Звіт УВТ 1999/2000 [у:] http://www.ridnamowa.prv.pl/. С. Мігус, Ювілей бартошицької альма-матер, «Наше cлово», № 42, 16 жовтня 2005. М. Сирник, Українське шкільництво у Польщі після 1989 року. Рапорт 2004 [у:] http://www.ridnamowa. prv.pl/.



Рідна мова

45


46 Рідна мова

Jarosław Syrnyk

Ukraińskie Towarzystwo Historyczne

Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne na Dolnym Śląsku (1956–1990)

1. GENEZA I STRUKTURY UTSK NA DOLNYM ŚLĄSKU Działalność kulturalno-oświatowa ludności ukraińskiej na Dolnym Śląsku po 1945 r. rozpoczęła się w formie zorganizowanej jeszcze przed 1956 r., czyli przed powstaniem Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego (UTSK). Jednym z jej przykładów były spotkania, z pozoru towarzyskie, na których dyskutowano o potrzebach społeczności ukraińskiej i możliwościach zachowania przez nią własnej tożsamości. Odbywały się one w Sopocie, Łodzi, Szczecinie1 i we Wrocławiu2 . Jesienią 1955 r. grupa około dwudziestu osób narodowości ukraińskiej (w zdecydowanej większości urodzonych na Łemkowszczyźnie) wystąpiła do przewodniczącego Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej (PWRN) we Wrocławiu z petycją w sprawie powołania ukraińskiego stowarzyszenia o charakterze kulturalno-społecznym. W grupie tej znaleźli się m. in.: Piotr Bodak, Lubomir Bubniak, Aleksander Bubniak, Włodzimierz Wasiczko, Piotr Gandża, Leon Gal, Irena Hubiak 3, Piotr Dzwończyk, Eugeniusz Jewusiak, Eugeniusz (młodszy) Jewusiak, Emilia Kłapyk, Jan Krynicki, Antoni Małesz, Lubomir Piech, Michał Rotko, Andrzej Stawiski, Dymitr Stefanowski, Piotr Tychański i Bazyli Szost4 . Przedstawiciel grupy – Bazyli Szost – spotkał się z wiceprzewodniczącym PWRN, Bronisławem Ostapczukiem. Nie obyło się przy tym bez nieporozumień w środowisku dotyczących tego, kto powinien je reprezentować 5 . Na spotkaniu w PWRN, na którym wnioskodawców mieli reprezentować Szost, Stawiski i Gandża, a na

które przyszedł tylko B. Szost ustalono, że zebranie organizacyjne ukraińskiego towarzystwa odbędzie się w listopadzie 1955 r.6 Dzięki intensywnym wyjazdom inicjatorów spotkania, m. in. bardzo częstym – nierzadko na własny koszt – wyjazdom w teren, na spotkanie przybyło około stu osób z województwa wrocławskiego. Burzliwej, wedle oceny jej świadka, dyskusji przysłuchiwali się m. in.: B. Ostapczuk, kierownik Wojewódzkiego Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN – Mazur oraz przedstawiciele Ministerstwa Spraw Wewnętrznych (MSW) z Warszawy. Jej efektem było powołanie „Komisji Kulturalno-Oświatowej ds. Ludności Ukraińskiej przy Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia”7. Przewodniczącym wrocławskiej Komisji został Bazyli Szost8 . W skład dziewięcioosobowej komisji weszli m. in. P. Gandża, L. Gal, M. Truchan9. Podobne komisje powstawa ł y wówcz as i w innych miastach Dolnego Śląska, np. w Górze Śl.10 i Legnicy. Spotkanie organizacyjne Komisji Kulturalno-Oświatowej dla Ludności Ukraińskiej w Legnicy miało miejsce 25 listopada 1956 r. w gmachu Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Legnicy. Można mniemać, że odbyło się ono na skutek działań Prezydium WRN we Wrocławiu, gdyż w sprawie organizacji tego spotkania do Prezydium PRN w Legnicy zwrócił się 3 listopada 1955 r. B. Ostapczuk11. Spotkanie rozpoczął z-ca przewodniczącego PRN Mieczysław Gaweł. Po nim głos zabrał przedstawiciel WRN „tow.” Krupa. Zaapelował on do zebranych, aby „wypowiadać się o wszystkich bolączkach”, lecz także, aby „kierować się jedną zasadą, że żyjemy w jednym państwie”


oraz, „że należy czuć się, jak u siebie w domu”. W podobnym tonie wypowiedział się przybyły na spotkanie przewodniczący wrocławskiej Komisji – Bazyli Szost12 . Spośród przybyłych przedstawicieli ludności ukraińskiej (w sumie 15 osób), głos zabrało pięć osób. Zgłosili oni niemal jednobrzmiące postulaty dotyczące rozwoju szkolnictwa (w tym utworzenia Wyższej Szkoły Ukraińskiej) i życia kulturalnego. Zwracali oni również uwagę na przejawy dyskryminacji, jaką odczuli na sobie w niedawnej przeszłości. Spotkanie zakończyło się wyborem Komisji Kulturalno-Oświatowej. Jej skład, podany po spotkaniu odbiegał jednak od przesłanego ostatecznie do Prezydium WRN we Wrocławiu w dniu 27 stycznia 1956 r. Jakie były powody zmian i ich tryb – możemy jedynie snuć domysły. W każdym bądź razie przewodniczącym Komisji został Bazyli Sokacz, jej sekretarzem Bazyli Popowczak, członkami – Mikołaj Man, Dymitr Hołowczak, Piotr Mościcki, Jan Poliwka, Haras (może Taras?) Salamon, Stefan Choma, Stefan Przybyła, Maria Popowczak i Piotr Przysłupski. Jeszcze przed zjazdem organizacyjnym towarzystwa ukraińskiego w Warszawie, Komisja zdążyła zebrać się kilkakrotnie dla omówienia bieżącej działalności13. Podobnie jak i w innych miastach, Komisja we Wrocławiu zajmowała się m. in.: organizowaniem imprez kulturalnych, tj.: zabaw tanecznych (pierwsza z nich odbyła się po akademii ku czci rewolucji październikowej w dniu 6 listopada 1955 14), akademii z okazji rocznicy urodzin ukraińskiego wieszcza narodowego, poety Tarasa Szewczenki i in. Pierwsza oficjalna akademia szewczenkowska we Wrocławiu po 1945 r., odbyła się 25 marca 1956 r., w sali Wojewódzkiego Domu Kultury przy ul. Mazowieckiej. Wkrótce rozpoczęły się przygotowania do wystawienia sztuki T. Szewczenki pt. Nazar Stodola. Młodzi ukraińscy aktorzy-amatorzy z Wrocławia po raz pierwszy wystąpili w dniu 1 lipca 1956 r. Należy przy tym podkreślić, że imprezy organizowane w ramach Komisji cieszyły się ogromnym zainteresowaniem ze strony ludności ukraińskiej. Były to jednocześnie pierwsze po 1947 r. masowe i legalne zebrania Ukraińców15. Na przełomie 1955 i 1956 r. w większych skupiskach ludności ukraińskiej odbywały się zebrania przed zjazdem organizacyjnym późniejszego Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego (UTSK). Delegatami z Wrocławia zostali: Bazyli Szost, Daria Bazarnik i Piotr Gandża16 . Ponadto Dolny Śląsk reprezentowali jeszcze m. in.: Leon Gal, Mikołaj Spiak i Irena Tymoczko17. Ogółem delegacja z województwa wrocławskiego liczyła

23 osoby18. Zjazd Organizacyjny UTSK odbywał się w dniach 16–18 lipca 1956 r. w Warszawie. Wzięło w nim udział 239 delegatów. Jedną z aktywniejszych na Zjeździe była właśnie delegacja z województwa wrocławskiego, która wespół z zielonogórską zgłosiła zestaw postulatów ułożonych w dwunastu punktach19. W centralnych władzach UTSK znalazło się pięć osób z województwa wrocławskiego. Byli to: w Prezydium Zarządu Głównego – Bazyli Szost (usunięty stąd notabene już jesienią 1956) 20 , w Zarządzie Głównym – oprócz Bazylego Szosta, Leon Gal, Piotr Gandża i Mikołaj Spiak, wreszcie w Komisji Rewizyjnej – Irena Tymoczko21. Obecność Tymoczko we władzach nowego Towarzystwa musi budzić zdziwienie i jest trudna do oceny. Była ona bowiem znaną działaczką OUN, zwolnioną z więzienia w Fordonie zaledwie w listopadzie 1955 r. Miała wśród pracowników aparatu bezpieczeństwa opinię „skostniałej nacjonalistki”. W czasie odbywania kary, czterokrotnie karano ją dyscyplinarnie za aroganckie odnoszenie się do funkcjonariuszy więziennych 22 . Równie zastanawiający, choć z innego powodu – był wybór do Zarządu Głównego M. Spiaka, który z kolei miał opinię osoby o poglądach karpatoruskich (moskalofilskich) 23. Po zakończeniu Zjazdu przystąpiono do organizowania struktur UTSK w terenie. Osobą odpowiedzialną za organizowanie powiatowych komitetów organizacyjnych UTSK z ramienia Zarządu Głównego UTSK był Grzegorz Bojarski24 . Zasadniczą pracą zajął się jednak miejscowy aktyw. Pomocy w organizowaniu struktur UTSK miały udzielić – zgodnie z zaleceniem MSW z 23 sierpnia 1956 r. – wojewódzkie i powiatowe prezydia rad narodowych25. Mimo czynionych starań, tworzenie struktur organizacyjnych UTSK w województwie wrocławskim przebiegało słabo. Ponadto, stosunkowo krótko funkcjonowały koła wiejskie lub istniejące w mniejszych miastach. W ciągu całego okresu istnienia UTSK, tj. do 1990 r., podstawowe jednostki organizacyjne Towarzystwa – koła – powstały w 27 miejscowościach Dolnego Śląska. Wedle pośrednich danych można przyjąć, że jednocześnie najwięcej kół istniało w latach 1957–195826 . Od 1971 r. nastąpił zauważalny spadek liczby kół, chociaż jednocześnie wzrosła liczba członków UTSK. Wydaje się, że jednym z czynników, który wpłynął na to zjawisko, była migracja ludności ukraińskiej ze wsi do miast. Znamienne jest zestawienie liczby członków kół w Legnicy i we Wrocławiu do ich liczby na terenie całego Dolnego Śląska. W 1963 r. stanowili oni 28,4%, a w 1980 – aż 56,7%.

Рідна мова

47


48 Рідна мова

Tabela 1. Liczba członków UTSK w kołach na Dolnym Śląsku w latach 1963–1988 Koła UTSK Chomiąża Gniewomierz Góra Śl. Gromadka Jaroszówka Kębłów Legnica Lisiec Lubin Marzęcino Michałów Mikołajowice Modła Niemstów Oleśnica Orzeszków Pieszyce Piotrowice Przemków Sambórz Szczepanów Smogorzówek Wągrodno Wilczków Wrocław Wysokie OGÓŁEM

1963 11 12 +/35*** 15 29 43(45) 10 (17) 12(15) 10 10 (18) 17 27 bd 24 (23) 13 25 bd bd 12 bd 10 bd 0**** 5027 bd 365 (327)

1967 bd 9 – + 14 29 55 20 31 7 14 15 27 bd 19 14 – bd bd bd – 7 bd – 84 bd 345

1970 bd + – + + + + + + + bd + + bd bd bd – bd bd bd – bd bd – + bd 384

Liczba członków UTSK w latach 1972 1977 bd bd 15 10 – – + + 34 17 12 7 108 101 20 15 28 56 11 bd bd bd 12 15 25 13 bd 15 bd bd bd bd – – bd bd bd 15 bd bd – – bd bd bd bd – – 50* + bd – >315 >264

1984 bd + – + bd + + + + bd bd + bd + bd bd – + bd bd – bd bd – + – >265

1985 bd bd – + + bd + + + bd bd bd bd bd bd bd – bd bd bd – bd bd – 123 – 410

1988 bd bd – 46 – bd 98 bd 54 – bd – – bd – – – bd bd – – – – – 156** – 354 (436)

(+) wiadomo, że koło istniało, brak danych liczbowych; bd – brak danych; (–) koło nie istniało; w nawiasach (...) podano liczbę ze źródła alternatywnego; > – co najmniej *) przed rozwiązaniem Koło liczyło 150 osób, vide: APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2252, k. 1. Z kolei „Nasze Słowo”, nr 24 z 1973 podało, że 30 października 1971 grupa 80 osób założyła nowe koło w miejsce rozwiązanego; **) dane z 1986; ***) dane z 1964; ****) Koło rozpadło się w 1963. Źródło: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 4, 5, 13, 15, 44; XVIII/290, k. 1; KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/18, Pismo z Prezydium WRN we Wrocławiu do MSW z 29 IV 1969, s. 8; APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 3–5, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1977]; Г. Боярський, 15 років УСКТ [w:] «Український календар» 1971, Warszawa 1971, s. 66; О. Гнатюк, Нашому товариству зростати [w:] «Український календар» 1987, Warszawa 1987, s. 29; E. Prus, Ludność ukraińska w Polsce – przeszłość i teraźniejszość (Ekspertyza), Legnica 1985, mps, s. 151; «Наше слово» 1972, nr 12, s. 2; 1988, nr 17, s. 4.

Do 1976 r. koła UTSK podlegały bądź powiatowym, bądź też bezpośrednio (ze względu na brak wystarczającej ilości kół w powiecie, do powołania zarządu powiatowego) Zarządowi Wojewódzkiemu we Wrocławiu. Do czasu narzuconych przez władze odgórnie zmian w statucie (ich pretekstem była reforma administracyjna kraju 28), likwidujących powiatowe (a przy okazji i wojewódzkie) struktury UTSK (w 1976) lub też ich likwidacji na skutek zaniku działalności, zarządy powiatowe istniały w: Środzie Śl.29, Wołowie, Legnicy i Lubinie30 ; koła natomiast w: Chomiąży31, Gniewomierzu32 , Gromadce, Jaroszówce, Jaworze33, Kębłowie, Legnicy,

Modle, Mikołajowicach, Niemstowie, Oleśnicy34 , Orzeszkowie, Pieszycach, Piotrowicach, Samborzu35, Smogorzówku, Strzelinie36 , Szczepanowie, Wysokiej, Wałbrzychu37, Wągrodnie38 , Wilczkowie39 i Wrocławiu. Koło UTSK w Głogowie podlegało ZW w Zielonej Górze40 . Nie wiadomo, czy doszło do powstania Koła w Górze Śl. O mających miejsce próbach założenia go, możemy się domyślać na podstawie informacji o naradzie „Komisji K-O do spraw ludności ukraińskiej” z 7 lipca 1956 r.41 W 1958 r. miał istnieć w Rokitkach pow. Złotoryja „Powiatowy Komitet UTSK”, który nie był zalegalizowany (zgłoszony) we władzach. Cytowane


źródło – charakterystyka kontrwywiadowcza SB ze Złotoryi z 26 lutego 1958 r. – wymienia nawet skład tego komitetu: przewodniczący Jan Garbera, z-ca i skarbnik – Jan Ładna, sekretarz – Michał Hawran, przewodniczący komisji rewizyjnej – Jan Koczański i członkowie: Stefan Urda, Bazyli Romaniak, Piotr Nesterak, Jan Szczemiecki, Jan Howaniec, Bazyli Knapik, Dymitr Kostek, Antoni Kulika, Marian Keklak, Stefan Świątkowski, Dymitr Chojtycz, Jan Barnowski42. Trójstopniową strukturę UTSK przywrócono w czerwcu 1984 r. Tym razem oparto się – przynajmniej teoretycznie – nie na, nieistniejących przecież, powiatach, lecz na wielkości i aktywności danego ośrodka ukraińskiego. Jednostką pośrednią pomiędzy zarządem a kołem stał się oddział. W ten oto sposób koła dolnośląskie zostały formalnie zrzeszone w 1985 r. w oddziale legnickim43. Jego działalność nie wybiegała poza teren województwa legnickiego44 . Tabela 2. Liczba członków i kół UTSK na Dolnym Śląsku w latach 1961–1988 Rok

Ilość kół UTSK

Liczba członków

1961 1963 1967 1969 1971 1973 1978 1980 1985 1988

17 19 14 12 * 10 11 * 10 10

* 327 345 263 256 340 406 384 410 436

* brak danych Źródło: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/ 287, k. 44; KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena sytuacji politycznej w środowiskach mniejszości narodowościowych (październik 1973); 74/XIV/18, Protokół z posiedzenia Komisji Narodowościowej przy KW PZPR z 29 IX 1961, s. 1; Pismo Prezydium WRN do MSW z 29 IV 1969, s. 1; Z. Wierzbicki, Awans społeczno-kulturalny ludności ukraińskiej w PRL po 1956 roku, „Lud” 1974, t. LXVIII, s. 25; М. Трухан, Українці в Польщі після Другої cвітової війни, New York 1990, s. 70; О. Гнатюк, Нашому товариству зростати [w:] «Український календар», Warszawa 1987, s. 29; «Наше слово» 1988, nr 17, s. 4.

Baza lokalowa UTSK na Dolnym Śląsku była w sumie kiepska. W latach 1957–1961 istniało tu osiem świetlic UTSK w: Gromadce, Jaroszówce, Legnicy, Liścu, Samborzu, Wałbrzychu, Wągrod-

nie i Wrocławiu. W niektórych miejscowościach ludność ukraińska korzystała ze świetlic gromadzkich. W najlepszej sytuacji znalazł się wrocławski ośrodek UTSK. Wrocławska „domiwka” należała do największych, jakimi zarządzała UTSK w Polsce. Większe były tylko w Przemyślu i Warszawie. Siedziba UTSK mieściła się początkowo w Rynku, w Sukiennicach. Następnie, w 1959 r.45, przeniesiono ją na ulicę Ruską 46a, do lokalu o powierzchni całkowitej ok. 240 m2, m. in. z dużą salą, w której odbywały się koncerty i przedstawienia teatralne, pomieszczeniem na sekretariat-bibliotekę (ok. 1000 tytułów), choć z prymitywnym zapleczem sanitarnym46. Gruntowny remont przeprowadzono tu dopiero w latach osiemdziesiątych, gdy przewodniczącym Zarządu Koła był Dymitr Bogusz. Dodatkową bolączką był też wysoki czynsz, często zresztą niepłacony47. W Legnicy lokal oddany do użytku UTSK liczył 172 m2. Według standardów istniejących na początku lat siedemdziesiątych był nieźle wyposażony. Podobnie, jak w innych świetlicach Towarzystwa mieściła się tu biblioteka zawierająca w 1970 r. sześćset woluminów48 . Istotnym mankamentem usytuowania świetlicy był fakt, iż istniała ona nad lokalami mieszkalnymi. Liczba świetlic zmniejszyła się w 1985 r. do pięciu (Legnica, Wrocław, Lubin, Jaroszówka i Lisiec) 49.

2. DZIAŁALNOŚĆ OŚRODKÓW UTSK NA DOLNYM ŚLĄSKU Zarząd Wojewódzki i Koło we Wrocławiu Z formalnego punktu widzenia pracą UTSK na Dolnym Śląsku kierował Zarząd Wojewódzki we Wrocławiu (do 1976). W latach 1956–1958 wykazywał on dużą niezależność wobec władz. Cieszył się przy tym rzeczywistym poparciem ze strony ludności ukraińskiej, gdyż jego podstawowym postulatem było żądanie umożliwienia, wysiedlonym w 1947 r. w ramach akcji „Wisła”, Ukraińcom powrotów na dawne ziemie50 . Pierwszym przewodniczącym Zarządu Wojewódzkiego UTSK we Wrocławiu od 1956 do 1958 r. był Bazyli Szost51. W skład Prezydium wchodzili: J. Hawryluk, L. Gal, W. Poliszczuk, E. Jewusiak oraz Hanas i Stawiski 52 . Koło miejskie UTSK liczyć miało w 1957 r. 75 osób53. W listopadzie 1956 r. uczestnicy wojewódzkiej konferencji UTSK wystosowali do Biura Politycznego KC PZPR i Prezydium Rządu PRL list, w którym w dramatyczny sposób domagano się restytucji struktur Cerkwi greckokatolickiej. Pismo to było wykorzystane przez Zarząd Główny UTSK

Рідна мова

49


50 Рідна мова

do próby wywarcia presji na odpowiedzialnego za sprawy wyznaniowe ministra Sztachelskiego 54 . Na cytowanej konferencji ponownie wysunięto żądanie zorganizowania masowego powrotu z ziem zachodnich na dawne ziemie. To wtedy właśnie, uczestniczący w spotkaniu przedstawiciel, jakby nie było, władz, zastępca przewodniczącego PWRN we Wrocławiu B. Ostapczuk, żądania te miał określić mianem „słusznych”. Działania lokalnych, w tym wrocławskich członków UTSK, doprowadziły do podjęcia sprawy powrotów przez Zarząd Główny podczas II Plenum ZG w grudniu 1956 r. Rzeczywiste cele władzy były jednak inne. Sygnały świadczące o zmianie stanowiska władz w kwestii powrotów pojawiły się na początku 1957 r.55 Mimo to, w lutym 1957 r. poszerzone Plenum ZW UTSK we Wrocławiu ponownie wystosowało pismo do władz, tym razem kierując je bezpośrednio na ręce W. Gomułki, zawierające m. in. następujące stwierdzenia: Brak zdecydowanego stanowiska i konkretnych kroków w kierunku usunięcia krzywd wyrządzonych w minionym okresie ludności ukraińskiej powoduje jej zniecierpliwienie i wzburzenie, co w rezultacie może spowodować następstwa nieprzyjemne w skutki. Plenum zwraca Waszą uwagę szczególnie na fakt, iż do dnia dzisiejszego na rezolucje i pisma skierowane do KC nie ma żadnych odpowiedzi. Aktyw Woj. Zarz. UTSK we Wrocławiu jest bezradny w swojej pracy, gdyż do tej pory nie widzi dobrej chęci ze strony KC i władz centralnych w sprawie rozwiązania palących problemów ludności ukraińskiej56 .

Ukoronowaniem polityki powstrzymywania powrotów (lub, jak to określił J. Lovell: „uregulowania” i powstrzymania samowoli w tej materii57), było powołanie w kwietniu 1957 r. komisji rządowej pod przewodnictwem S. Tkaczowa, której formalnym zadaniem było umożliwienie powrotów tym, którzy zgłosili taki zamiar, a praktycznym właśnie „uregulowanie”, tj. powstrzymanie fali powrotów58. Zamysł ten nie został dostrzeżony przez działaczy wrocławskiego UTSK, którzy podczas Plenum ZW UTSK we Wrocławiu, w dniu 26 maja 1957 r. doszli do następującego wniosku: Uchwała Sekretariatu KC PZPR w niewielkiej tylko mierze zaspokaja żądania ludności ukraińskiej w Polsce, a w niektórych sprawach krzywdzi Ukraińców59.

Równocześnie, tj. w maju 1957 r. przewodniczący ZG UTSK – St. Makuch ocenił wrocławski ZW bardzo nisko stwierdzając, że:

Zarząd Wojewódzki we Wrocławiu jest zaliczany obecnie do najsłabiej pracujących, m. in. z powodu niewłaściwego wyboru sekretarza, ob. Śnieżko60 .

Inna rzecz, że opinia ta została wyrażona w trakcie trwającej właśnie walki wewnątrz UTSK. W pewnym sensie sytuacja zaistniała we wrocławskim UTSK została wykorzystana do przeprowadzenia zmian kadrowych w Zarządzie Głównym, bowiem jej przyczyn upatrywano również w „politycznej chwiejności władz UTSK”61. Na podstawie zarzutów postawionych przez A. Hoszowskiego wobec kierownictwa UTSK, Komisja ds. Narodowościowych przy KC PZPR, przyjęła m. in. następujące wnioski: UTSK [...] miało trudne zadanie zdobycia zaufania Ukraińców zamieszkałych w Polsce i wciągnięcia ich do socjalistycznego budownictwa [...]. Realizacja tej słusznej linii została zahamowana w IV kwartale w wyniku silnego nacisku ukraińskich drobnomieszczańskich i nacjonalistycznych elementów wewnątrz UTSK [...]. To znalazło swój kulminacyjny wyraz na grudniowym II Plenum Zarządu Głównego [...]. Ta polityczna dywersja rozzuchwaliła ukraińskie nacjonalistyczne elementy w województwach [...]62 .

Ostatnie z przytoczonych powyżej zdań dotyczyło szczególnie sytuacji w województwie wrocławskim i zielonogórskim. Na zwołanym w sierpniu 1957 r. posiedzeniu ZW UTSK we Wrocławiu, przybyły na nie nowy przewodniczący Towarzystwa – Grzegorz Bojarski niedwuznacznie zasugerował, aby miejscowy aktyw sam dokonał zmian we władzach wojewódzkich63. Póki co, do zmian jednak nie doszło. Mało tego, przewodniczący ZW stwierdził podczas zebrania, że: Wytyczne [Komisji ds. Narodowościowych – przyp. J. S.] do dalszej pracy są słuszne, jednak sama ocena pracy wrocławskiego aktywu jest niesłuszna64 .

Jeszcze w grudniu 1957 r. Zarząd Wojewódzki UTSK we Wrocławiu skierował do Sekretariatu KC PZPR pismo potępiające praktyki stosowane przez PWRN w Krakowie i Rzeszowie ograniczające możliwości osiedlenia na podległym sobie terenie powracających Ukraińców65. Była to już jednak jedna z ostatnich inicjatyw „niepokornego” wrocławskiego aktywu. W sprawie zmian w składzie wrocławskiego UTSK zabrał głos w końcu sam sekretarz Komisji ds. Narodowościowych, Aleksander Sław, który przesłał notatkę dotyczącą przewodniczącego ZW – B. Szosta (datowaną na 10 kwietnia 1958) komendantowi głównemu MO


gen. Ryszardowi Dobieszakowi66 . Pisano w niej m. in.: Tow. Szost Bazyli, oficer WKMO w stopniu porucznika we Wrocławiu [...]. Przez cały czas nie podporządkowuje się uchwałom Komitetu Centralnego PZPR [...] i pracę Towarzystwa na tym terenie skierowywuje [sic!] na niewłaściwe tory. [...] demagogicznie na wszystkich zebraniach stawia sprawę powrotu. [...] jest inicjatorem szeregu rezolucji negujących obecną politykę Partii i Rządu [...]. [...] skupia wokół siebie elementy nacjonalistyczne67.

Do usunięcia z Zarządu Wojewódzkiego UTSK najbardziej aktywnych działaczy, wśród których znalazł się m. in. B. Szost doszło w końcu w listopadzie 1958 r. W przeciwieństwie do innych województw, wrocławskie ominęły aresztowania ukraińskich aktywistów tak, jak miało to miejsce w Zielonej Górze, Szczecinie czy Warszawie 68 . O powadze sytuacji świadczył jednak ton wypowiedzi szefa Komisji ds. Narodowościowych A. Sława, który w przededniu II Zjazdu UTSK do oskarżeń działaczy wrocławskiego UTSK dołączył także „próbę rehabilitacji UPA”: A oto ob. Malinowski Aleksander z Legnicy [powiedział]: „Stwierdzam, że UPA nie jest naszym wrogiem” i dalej – ośmiela się on identyfikować zbrodniarzy z UPA z narodem. „Naród ukraiński walczył o swoje życie narodowe oraz swą niepodległość” [...]69.

W tym miejscu nasuwa się pytanie: na ile prawdziwe były stawiane zarzuty? Na podstawie dostępnych danych, z całą pewnością można stwierdzić, że podstawowym problemem dla ludności ukraińskiej w owym czasie była kwestia powrotów na dawne ziemie. Dla zdecydowanej większości Ukraińców nie była to jednak „kwestia polityczna”, lecz kwestia uczuciowa: chciano powrócić na ojcowiznę. Zgoda władz na powroty oznaczałaby dla nich zadośćuczynienie za doznane krzywdy. Z drugiej strony jednak, masowe powroty Ukraińców na dawne ziemie stałyby się niewątpliwie faktem politycznym (w świetle założeń i praktyki polityki narodowościowej, a w szczególności polityki względem Ukraińców prowadzonej przez ówczesne władze państwowe) o wymiarze niekorzystnym dla państwa polskiego. Dokonałaby się bowiem zdecydowana zmiana statusu społeczności ukraińskiej w PRL, która przyczyniłaby się do spowolnienia procesów denacjonalizacyjnych w jej szeregach. Z tego ostatniego zdawali sobie sprawę właśnie niektórzy działacze UTSK, w tym i z województwa wrocławskiego. Stąd też energicz-

ne, choć niepozbawione naiwnej wiary w zapewnienia popaździernikowej ekipy rządzącej, zabiegi o powrót. Wysoce prawdopodobna wydaje się tu również próba wygrania „karty łemkowskiej”. Stąd też i kontrakcja władz. Nie chcąc wprost określić swego negatywnego stanowiska w kwestii powrotów, widząc jednocześnie wzrost popularności UTSK, władze zdecydowały się na sztuczne wyciągnięcie zarzutów o nacjonalizm i próby rehabilitacji UPA. Z pewnością głosy takie pojawić się mogły, lecz trudno ustalić, choćby w przybliżeniu, które z nich były autentyczne, które zaś nosiły znamiona prowokacji 70 . Zdarzały się także „wystąpienia nacjonalistyczne” (niekoniecznie wśród członków UTSK) w postaci „wyszydzenia narodowości polskiej”71 (częstotliwość, z jaką pojawiało się to stwierdzenie, jak i używanie go w przypadkach „niestwierdzenia wyszydzania...” sugeruje raczej, że była to odpowiedź na pytanie formularza, a nie określenie oddające natężenie konkretnego wystąpienia). Trudno jednak na tej podstawie zakwalifikować kogokolwiek spośród członków czy działaczy wrocławskiego UTSK do „nacjonalistów” albo wysnuć wniosek o rewindykacyjnym charakterze UTSK. Co więcej, ze wspomnień B. Szosta wynikałoby, że działacze tworzący w 1956 r. UTSK, zdawali sobie sprawę, iż muszą „akceptować ustrój państwowy”. Szost dodawał przy tym, że: W tych warunkach, jakie były postanowiliśmy zgodnie z hasłem marksistowskim mówiącym, że „nie może być komunistą ten, kto nie jest patriotą”, robić wszystko, aby przeciwstawić się denacjonalizacji-polonizacji [...]72 .

W wyniku presji ze strony władz pod koniec lat pięćdziesiątych większość aktywniejszych działaczy wrocławskiego UTSK bądź to została z organizacji usunięta, bądź, dostrzegając w UTSK narzędzie penetracji środowiska, sama (tak jak Irena Tymoczko) od organizacji odsunęła się 73. Po 1958 r. Zarząd Wojewódzki UTSK we Wrocławiu wyzbył się „ambicji politycznych”. Innymi słowy, nie sprawiał władzom tylu kłopotów, co dotychczasowy. Przewodniczącymi ZW UTSK byli w tym czasie: Jerzy Hawryluk (od listopada 1958) 74 , Michał Baczyński, Dymitr Bogusz 75 . W informacji o sytuacji mniejszości narodowych za 1961 r. pisano: Poprzedni Zarząd Wojewódzki [z lat 1956–1958 – przyp. J. S.] uzurpował sobie prawo politycznej reprezentacji Ukraińców. Porozumiewał się z innymi województwami [chodzi o Zarząd Wojewódzki w Zie-

Рідна мова

51


52 Рідна мова

lonej Górze – przyp. J. S.] w sprawie zorganizowania powrotów na dawne ziemie, nawoływał do upominania się o odszkodowania, o naprawienie „krzywd”. Obecny Zarząd [...] zajął się właściwą pracą76 .

Jednocześnie jednak władze wrocławskie oceniały działalność UTSK jako „organizacyjnie najsłabszą” na tle pozostałych stowarzyszeń mniejszościowych. W informacji sporządzonej w 1962 r. przez kierownika Urzędu Spraw Wewnętrznych T. Włodarka, zarzucono UTSK słabe wyniki w pracy, a także stosunkowo niewielką liczbę aktywistów w porównaniu z liczbą ludności77. W latach 1958–1969 przejawem aktywności politycznej UTSK w województwie wrocławskim było, zgodne z instrukcjami Zarządu Głównego UTSK, popieranie kandydatów wysuwanych w farsie wyborów samorządowych i parlamentarnych przez FJN78 . Gdy stało się jasne, że sprawa powrotów została przegrana, działacze UTSK zajęli się pracą organiczną, większą uwagę zwracając na działalność kulturalno-oświatową. Świadczyć o tym może nowa lista „postulatów” opublikowana przez „Nasze Słowo” na początku 1959 r. zawierająca propozycje: 1. zorganizowania przy Wojewódzkim Domu Kultury we Wrocławiu sekcji instruktażu metodycznego dla zespołów ukraińskich; 2. zaopatrzenia kół UTSK w odpowiedni repertuar dla zespołów amatorskich; 3. opublikowania utworów dramatycznych, które mogłyby być wystawiane przez te zespoły; 4. zorganizowania centralnych i lokalnych przeglądów zespołów artystycznych; 5. zorganizowania wystaw artystycznych; 6. zorganizowania stałego kontaktu i wymiany z działaczami kultury z Ukraińskiej SRR; 7. bezpłatnego korzystania ze scen teatralnych; 8. zapewnienia środków transportowych dla zespołów wyjeżdżających w teren; 9. wydzielenia etatów dla instruktorów kulturalno-oświatowych; 10. uzupełnienia bibliotek UTSK i szkolnych o książki ukraińskie; 11. sprowadzenia z USRR kilku filmów w wersji ukraińskiej79. Działania w zakresie kulturalnym nie były oczywiście niczym nowym we wrocławskim kole UTSK, jednak w aktualnej sytuacji stały się w zasadzie jedyną dopuszczalną formą aktywności członków Towarzystwa. Aktyw organizacji, któremu krytyczny J. Dechtiarenko zarzucił jednak „słomiany zapał”80 , postanowił podzielić pracę

na osiem sekcji. Znalazły się wśród nich sekcja teatralna, chóralna, taneczna, literacka i in. Jednym z pierwszych ukraińskich zespołów amatorskich, które rozpoczęły działalność na Dolnym Śląsku, był teatr we Wrocławiu. Jego założycielką i długoletnią kierowniczką była Olga Hoszowska. Pierwsze przedstawienie, o czym już wspomniano, przygotowano jeszcze w 1956 r. Do 1965 r. wrocławski teatr UTSK zaprezentował co najmniej jedenaście premier. Były to: Nazar Stodola i Kateryna Tarasa Szewczenki, Ukradene szczastia i Budka 27 Iwana Franki, Swatannia na Honczariwci wg Hryhorija Kwitki-Osnowjanenki, Za dwoma zajciamy Mychajła Staryćkiego, Maty-najmyczka Iwana Tohobicznoho, Nespodiwane swatannia M. Kropywnyćkoho, Jedynyj syn W. Szczohołewa, wreszcie Neczysta syła I. Hrebinczyszyna81. Ukraiński teatr amatorski z Wrocławia istniał z przerwami do początku lat siedemdziesiątych. Wśród aktorów znaleźli się zaś: W. Stolar, N. Dziubyk, O. Hoszowska, O. Kunicka, O. Rak, H. Paszkowiak, N. Cybulińska, W. Hnat82 . Dużą popularnością cieszyły się zespoły wokalno-instrumentalne. W latach 1963–1970 działał we Wrocławiu zespół „Trembita”83 . Pierwszym kierownikiem artystycznym zespołu został Jarosław Tomin, z którym współpracowali N. Rogińska i C. Banicki. W 1968 r. z zespołem wystąpił znany solista warszawskiego Teatru Wielkiego W. Denysenko84 . W 1967 r. podjęto starania o nadanie temu zespołowi statusu profesjonalnego. Według działaczy Zarządu Koła UTSK we Wrocławiu to właśnie one były pretekstem do administracyjnego rozwiązania „Trembity” przez ZG UTSK85. Od końca lat pięćdziesiątych po lata siedemdziesiąte funkcjonowały we Wrocławiu w różnej formie zespoły chóralne. Na przełomie lat pięćdziesiątych i sześćdziesiątych chór prowadziła tu D. Łotocka-Bazarnik86 . Trzydziestoosobowy chór pod jej kierownictwem wymieniony został też w zestawieniu zespołów wokalno-muzycznych przygotowanym przez UTSK w styczniu 1969 r.87 Na początku lat siedemdziesiątych istniał chór żeński, kierowany przez Helenę Wodonos88 . W 1957 r. założono we Wrocławiu również zespół taneczny. We wrocławskim UTSK bardzo popularną formą działalności były wieczornice literackie. Ich organizacją zajmowała się specjalna sekcja. Do 1960 r. zorganizowano tu co najmniej kilkadziesiąt tego rodzaju spotkań89. Okazjami do nich były najczęściej rocznice urodzin lub śmierci ukraińskiego poety czy pisarza (szczególnie Tarasa Szewczenki, Łesi Ukrainki, Iwana Franki), chociaż także święta wówczas oficjalne, jak rocznica rewolucji


bolszewickiej czy 1 maja. Szczególnie okazałe były obchody rocznic szewczenkowskich, które traktowane były jako święto narodowe (ukraińskich świąt narodowych takich, jak rocznica uchwalenia IV Uniwersału Ukraińskiej Centralnej Rady 22 stycznia 1918 – rzecz jasna, nie obchodzono). Podobnie, znaczenie symbolu narodowego odgrywały dwie pieśni do słów T. Szewczenki (Rewe ta stohne Dnipr szyrokyj i Zapowit), które traktowano jak nieformalne ukraińskie hymny. Nie udało się natomiast wrocławskiemu UTSK uruchomić audycji ukraińskich w Polskim Radio, tak jak to się stało w Koszalinie, Szczecinie, Rzeszowie czy Olsztynie. Według „Naszego Słowa” zgody na to nie wyraził ówczesny dyrektor PR we Wrocławiu Andrzej Walatek90. Jedynymi osiągnięciami na tym polu były sporadyczne pogadanki w powiatowych radiowęzłach, które zanikły już pod koniec lat pięćdziesiątych91. Władze unikały wszelkich działań zmierzających do profesjonalizacji ruchu kulturalno-oświatowego w środowisku ukraińskim. Nieliczni instruktorzy, licho opłacani, nie mogli zaspokoić potrzeb środowiska ukraińskiego. Stąd też gros pracy wykonywana była społecznie. Gdy brakło społeczników, aktywność danego ośrodka podupadała. W jednym ze sprawozdań dotyczącym mniejszości ukraińskiej bardzo trafnie określono tryb pracy UTSK jako akcyjny92 . Nie powiodły się, nie tylko zresztą na Dolnym Śląsku, próby utworzenia profesjonalnego zespołu teatralnego. Działacze ukraińscy zabiegali o to już w 1956 r.93, postulat ponawiano zaś jeszcze na początku lat siedemdziesiątych94 oraz w 1989 r.95 Nie było również niczym nowym po 1958 r. zaangażowanie ZW UTSK we Wrocławiu w sprawy oświatowe tym bardziej, że nawet w ocenie czynników partyjnych z obowiązków swych nie wywiązywały się należycie lokalne władze oświatowe. Władze ZW UTSK we Wrocławiu zwracały szczególną uwagę na kwestię istnienia i rozbudowy IV LO w Legnicy96 . Postulat utworzenia średniej szkoły z ukraińskim językiem nauczania wysunięto na zebraniu powiatowego oddziału UTSK w Legnicy 19 sierpnia 1956 r. Dzięki aktywności działaczy UTSK w roku następnym zebrano 22 osoby do pierwszej klasy liceum, w końcu oni też doprowadzili do przeniesienia siedziby liceum ze Złotoryi do Legnicy. Niekiedy zdarzały się sytuacje kuriozalne, gdy lokalni działacze UTSK bronili samodzielnego bytu szkoły przed działaczami Zarządu Głównego97. Zarząd Wojewódzki interweniował ponadto m. in. w sprawach: otwarcia punktów nauczania w Samborzu (w 1960) 98 ;

w Legnickim Polu i Mikołajowicach (w 1969) 99 ; bazy lokalowej IV LO w Legnicy (1965 interwencja w kuratorium i Prezydium WRN)100. Niejednokrotnie we władzach wrocławskiego UTSK znajdowali się też nauczyciele, co z pewnością „uczulało” organizację na sprawy oświatowe. Nie najlepiej z kolei przedstawiała się współpraca pomiędzy UTSK i wojewódzkimi władzami oświatowymi, przy czym winą za taki stan rzeczy obie strony obarczały się nawzajem101. Pod wpływem presji ze strony UTSK wrocławskie władze oświatowe przyznawały jednak w 1960 r., niejako w wewnętrznym obiegu, że organizacja punktów nauczania „napotyka na poważne trudności, ze względu na brak kadry”. W związku z powyższym, KOS we Wrocławiu wystosował do terenowych inspektoratów oświatowych pismo, w którym zalecał przed nowym 1960/1961 rokiem szkolnym: – zbadanie, ilu nauczycieli narodowości ukraińskiej pracuje w każdym z powiatów oraz w jakim stopniu znają oni język ukraiński; – ustalenie, którzy nauczyciele – Polacy – znają język ukraiński; – sporządzenie wykazu miejscowości, w których rodzice domagają się wprowadzenia nauczania w języku ukraińskim; – przeprowadzenia rozmów z nauczycielami w sprawie ewentualnej zmiany miejsca zamieszkania w przypadku podjęcia pracy na stanowisku nauczyciela języka ukraińskiego. Niezależnie od powyższego KOS zezwalał na zatrudnianie osób spoza nauczycieli, którzy spełniają inne kryteria stawiane przez władze oświatowe, a przede wszystkim znają język ukraiński. KOS dopuszczał również możliwość uruchomienia nauki języka ukraińskiego w trakcie roku szkolnego, o ile znajdzie się nauczyciel102 . Tabela 3. Wydatki na ukraińską oświatę, kulturę i opiekę społeczną w województwie wrocławskim w 1961 roku Cel dofinansowania

Kwota (w złotych)

Oświata Świetlice Opieka społeczna

73 890 23 210 26 400

Działalność Zarządu Wojewódzkiego UTSK

80 000

Razem

203 500

Źródło: APWr., Prez ydium WRN we Wrocławiu, XVIII/285, k. 112.

Рідна мова

53


54 Рідна мова

Finansowanie działalności Zarządu Wojewódzkiego UTSK we Wrocławiu odbywało się na przełomie lat pięćdziesiątych i sześćdziesiątych poprzez budżet Wydziału Kultury Prezydium WRN we Wrocławiu103 . Pieniądze przeznaczano na dofinansowanie działalności kulturalnej towarzystwa na terenie całego Dolnego Śląska (w tym opłacenie instruktorów zespołów amatorskich) i utrzymanie kilku pracowników etatowych. Oddzielnie, bo z budżetu powiatowych rad narodowych dofinansowywane były świetlice, oświata oraz opieka społeczna. Podczas kwerendy źródłowej natrafiono na zestawienie dotyczące 1961 r. (patrz tabela). Należy przypuszczać, że środki przeznaczone przez władze na działalność UTSK drastycznie odbiegały od oczekiwań działaczy ukraińskich. W preliminarzu na 1957 r. planowali oni, tylko na działalność miejskiego koła UTSK we Wrocławiu, kwotę 67 800 zł, w czym ujęto opłacenie czterech instruktorów104 . Dodatkowym źródłem finansowania działalności UTSK były imprezy kulturalne (głównie zabawy taneczne) organizowane przez to towarzystwo. Należy przypuszczać, że poza zmianami wynikającymi np. ze zmian administracyjnych w Polsce, sposób (ale nie wielkość) finansowania działalności kulturalnej i oświatowej ludności ukraińskiej na Dolnym Śląsku nie uległ zmianie aż do 1990 r. Ożywienie działalności wrocławskiego UTSK nastąpiło pod koniec lat sześćdziesiątych, chociaż w ocenie władz partyjnych nadal brakowało w Towarzystwie młodzieży (według różnych danych wrocławskie Koło liczyło w latach 1967/1968 od 84 do 130 osób105), narastały konflikty wewnętrzne, spowodowane być może „dyktatorskimi metodami” ówczesnego przewodniczącego i konfliktem na linii ZW – teren106 . Konflikty wewnętrzne doprowadziły do odwołania dotychczasowego przewodniczącego ZW UTSK, choć, jak się okazało, nie na długo107. Wrocławscy działacze UTSK przejawiali także aktywność na forum ogólnoorganizacyjnym. Na IV Zjeździe UTSK (grudzień 1967) do władz organizacji weszli przedstawiciele województwa wrocławskiego: I. Snihur i W. Stach – do Zarządu Głównego, D. Bogusz – do komisji rewizyjnej, J. Śpiwak – do sądu koleżeńskiego108 . Na przełomie lat 1968 i 1969 przy wrocławskim UTSK powołano tzw. „komisję historyczną”. W jej skład weszli: B. Szost, L. Gal, Rydzanicz, M. Maślej i Świątkowski. Komisja przygotowała siedmiostronicową ankietę, którą w ilości 2500 szt. zamierzano rozkolportować wśród ludności ukraińskiej pochodzącej z Łemkowszczyzny. Jednym z jej celów było udokumentowanie udziału Łemków w szeregach Armii Czerwonej w czasie II wojny światowej.

Druk ankiety został wstrzymany, a sama komisja, z inspiracji SB, rozwiązana w 1969 r.109 W ciągu 1971 r. (w styczniu, czerwcu, październiku i listopadzie) Zarząd Koła UTSK we Wrocławiu wystosował aż cztery niemal jednobrzmiące pisma do centralnych władz PRL, w których przedstawił stan, w jakim znalazła się ludność ukraińska w Polsce oraz zawarł podstawowe jej postulaty. Krytyce poddano w nich nie tylko UTSK, ale także politykę narodowościową państwa. W petycji z 27 października 1971 r. pisano: [...] pewni urzędnicy USW Oddziału Społeczno-Administracyjnego Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia i funkcjonariusze ZG UTSK w niewłaściwy sposób pojmują swoją rolę i zadanie wobec ogniw organizacyjnych UTSK i zarządów oraz celów i zadań Towarzystwa, a wykorzystując zajmowane stanowiska, lekceważą praworządność, statut UTSK i przepisy prawa, interes społeczny i zasady współżycia społecznego oraz interes i potrzeby ukraińskiej mniejszości narodowej w PRL. [...] Jest nieprawidłowością ujemnie rzutującą na funkcjonowanie i rozwój UTSK, że nadzoru i opieki nad działalnością Towarzystwa nie sprawuje również MKiS [...], jednostronna opieka i nadzór MSW [...] nie wpłynęły korzystnie na rozwój i stan obecny UTSK, który jest raczej opłakany [...]. Szowinistyczno-nacjonalistyczne tendencje pewnych urzędników MSW i USW rad narodowych w traktowaniu Ukraińców oraz w stosunku do UTSK uwidaczniają się jaskrawo i w zagadnieniach pracy kulturalnej, w podejściu do problemu rozwoju artystycznego ruchu amatorskiego [...]110 .

Autorzy pisma zajęli się także problemem szkolnictwa ukraińskiego, gdyż: [...] stan, w jakim się znajduje [...] jest zastraszający! [...] Od przeszło 25 lat dzieci ukraińskie w PRL nie uczą się języka ojczystego [...]. Są systematycznie i metodycznie wynaradawiane [...]111.

Mimo iż większość postulatów zawartych w piśmie dotyczyła kwestii kulturalnych i oświatowych (utworzenie ogólnopolskiego ukraińskiego zawodowego teatru objazdowego, zawodowego zespołu pieśni i tańca, zawodowego zespołu estradowego, kilku półzawodowych zespołów artystycznych, miesięcznika społeczno-literackiego, powołania Ukraińskiego Instytutu Ludoznawczego przy Polskiej Akademii Nauk, utworzenia Muzeum Kultury Ukraińskiej, codziennych ogólnopolskich audycji w Polskim Radio, przeznaczenia 0,5%112 budżetu MKiS na potrzeby kultury ukraińskiej)113, należy je ocenić w kategoriach politycznych jako


manifestację dążeń do zachowania ukraińskości w Polsce. W piśmie wystosowanym do VI Zjazdu PZPR 29 listopada 1971 r., działacze Koła UTSK we Wrocławiu poszli jeszcze dalej. Postulowano w nim m. in.: 1. potwierdzenia generalnej linii partii na odcinku polityki narodowościowej „sformułowanej jednoznacznie i dobitnie na VII Plenum KC PZPR z lipca 1956, a opartą na leninowskich zasadach w kwestii traktowania mniejszości narodowych, naruszaną w ostatnim 14-leciu”; 2. odrzucenia „szeroko rozpowszechnionej, nacjonalistycznej koncepcji Władysława Gomułki o rzekomym jednolitym pod względem narodowościowym charakterze PRL”; 3. ocenienia „po marksistowsku [...] przeprowadzonej w 1947 roku akcji «W» [która] dała początek wszystkim nieszczęściom i biedom, które Ukraińców w Polsce gnębią do dzisiaj”; 4. zorganizowania powrotu na dawne ziemie114 . Być może autorzy pism (wedle władz – B. Szost i związana z nim „grupa” osób115) mieli nadzieję na kolejną odwilż, w czasie której spodziewano się uzyskać pewne koncesje dla ludności ukraińskiej w Polsce – analogicznie do sytuacji z lat 1956–1957. Przemawiałaby za tym częstotliwość, z jaką wysyłano petycje. W świetle dokumentacji SB mogły mieć one także związek z uaktywnieniem się działalności „Łemkosojuzu” i jego, pochodzącą z 1967 r., petycją do rządu PRL w sprawie powrotów116 . Wykluczyć, że pisano je „dla historii” wszak nie możemy. Poza adresatem, pismo przesłano do wiadomości I sekretarzowi Komitetu Centralnego Komunistycznej Partii Związku Radzieckiego (KC KPZR) Leonidowi Breżniewowi, I sekretarzowi KC KPU[krainy] Petrowi Szełestowi i ambasadorowi radzieckiemu w PRL Stanisławowi Piłotowiczowi117. Reakcja centrali UTSK na poczynania wrocławskich działaczy była błyskawiczna. W dniu 19 grudnia 1971 r. odbyło się Plenum ZW UTSK z udziałem przewodniczącego ZG UTSK Mikołaja Korolki, przedstawiciela Departamentu Społeczno-Administracyjnego MSW – F. Bielaka oraz Wydziału Administracyjnego KW PZPR A. Żelaznego i Urzędu Spraw Wewnętrznych WRN we Wrocławiu E. Zadrożnego. Plenum usunęło ze składu Zarządu Wojewódzkiego dotychczasowego zastępcę przewodniczącego Maksyma Maśleja118 . Zawieszona została działalność Koła UTSK we Wrocławiu 119 . Na początku 1972 r. nastąpiły dalsze zmiany. W trakcie konferencji wojewódzkiej UTSK we Wrocławiu, która miała miejsce

20 lutego 1972 r., dokonano wyboru nowego Zarządu Wojewódzkiego. Weszli do niego: Jan Śpiwak (jako przewodniczący ZW), Michał Szumada, Dymitr Bogusz, P. Kowalczuk, Bohdan Hnatiuk, Michał Baczyński, Helena Wodonos, S. Hordiuk, T. Dubec, W. Sowa, G. Fedak i A. Stefura120. Zarząd Koła utworzyli P. Kowalczuk – przewodniczący, M. Kowalik – zastępca, Romaniak – sekretarz, Nowakowska – skarbnik121. Działacze wrocławskiego miejskiego koła UTSK, którzy wystosowali pisma zostali napiętnowani przez centralne władze UTSK. Ich działalność uznano za przynoszącą szkodę organizacji122, miała też „poderwać autorytet Towarzystwa”123. Wedle tego samego źródła akcja wrocławian nie znalazła poparcia w terenie, który „wykazał dojrzałość i nie zaraził się chorobą, która niszczyła ueskatowski [od ukraińskiej nazwy UTSK – УСКТ – przyp. J. S.] organizm w samym Wrocławiu124 . Wedle cytowanej powyżej „Oceny sytuacji politycznej w środowiskach mniejszości narodowościowych” z października 1973 r., pisma świadczyły o wzroście tendencji nacjonalistycznych w środowisku ukraińskim. Wiązano w niej wprost „grupę Szosta” z Łemkosojuzem 125 . Nie wspomniano natomiast o współautorze pism – Leonie Galu126 . Najprawdopodobniej żadna zorganizowana „grupa Szosta” nie istniała. Była raczej konstrukcją stworzoną przez władze w celu przeprowadzenia „czystki” w UTSK. Do nacjonalistów z „grupy Szosta” zaliczono: Stefana Króla, Jarosława Tomina (jako osoby, które podpisały ww. dokumenty) oraz M. Masleja, Irenę Snihur (ówczesną dyrektor IV LO w Legnicy), Helenę Wodonos i Nowicką [chodzi prawdopodobnie o Nowakowską – przyp. J. S.], a spoza województwa wrocławskiego: Michała Kowalskiego z Gorzowa Wlkp., Michała Dońskiego, Teodora Gocza i P. Stefanowskiego: Grupa Szosta inspirowała oderwanie Zarządu Koła Miejskiego UTSK we Wrocławiu i utworzenie UTSK-Łemko, a także od szeregu lat propaguje w środowisku ukraińskim separatyzm od środowiska polskiego [...]127.

W cytowanym dokumencie zawarto wykaz podnoszonych w środowisku ukraińskim problemów. Były one zbieżne z tymi, które przedstawili autorzy cytowanej już wcześniej petycji z 27 października 1971 r. Znalazły się wśród nich postulaty128 : 1) wprowadzenie audycji radiowych w języku ukraińskim oraz zobowiązanie PRiTV, prasy do popularyzowania problematyki ukraińskiej; 2) zwiększenie nakładów wydawnictw ukraińskich;

Рідна мова

55


56 Рідна мова

3) prowadzenie kroniki Towarzystwa; 4) rozszerzenie reprezentacji ukraińskiej w FJN oraz wytypowanie posła narodowości ukraińskiej; 5) wprowadzenie obowiązkowego nauczania języka ukraińskiego w szkołach, do których uczęszczają dzieci ukraińskie; 6) weryfikacja punktów nauczania języka ukraińskiego; 7) rozbudowa IV LO w Legnicy. Po ponownym dokonaniu zmian we władzach wrocławskiego UTSK znów, analogicznie, jak to miało miejsce kilkanaście lat wcześniej, aktywność członków organizacji chciano skierować na tory kulturalno-oświatowe. We Wrocławiu powstały dwie grupy instrumentalno-wokalne: „Intermezzo” – utworzony w 1974 r. i kierowany przez M. Dowhania129 oraz „Romen” istniejący jeszcze na początku lat dziewięćdziesiątych, a kierowany przez Romana Ładnę. Próbowano reaktywować zespół taneczny. Jego działalność nie trwała jednak długo. Wystąpił on m. in. na przeglądzie zespołów UTSK w 1973 r. Grupa liczyła dwanaście osób. Choreografem był Z. Rakoczy, akompaniatorką zaś E. Semenowycz130 . Najgorszy okres w istnieniu struktur UTSK we Wrocławiu przypadł na drugą połowę lat siedemdziesiątych. W wyniku reorganizacji Towarzystwa przestał tu istnieć Zarząd Wojewódzki. Pozostało wyłącznie Koło. Według oceny przedstawionej w notatce sporządzonej przez SB na temat D. Bogusza z 18 marca 1976 r., ten były przewodniczący Zarządu Wojewódzkiego UTSK określił wrocławskie Koło, jako nie wypełniające swych zadań131. Nie powiodły się również próby uruchomienia we Wrocławiu punktu nauczania języka ukraińskiego w 1977 r. W pracy organizacyjnej znów drgnęło dopiero na początku lat osiemdziesiatych, a to za sprawą młodego pokolenia Ukraińców i w następstwie zmiany ogólnej sytuacji w kraju. Studenci odgrywali w działalności miejskiego Koła UTSK we Wrocławiu dużą rolę począwszy od lat pięćdziesiątych132 . Próba radykalnej wymiany pokoleniowej we władzach wrocławskiego koła UTSK miała miejsce w lutym 1980 r. Koło liczyło wtedy 138 członków (według innych danych liczba ta wynosiła w 1978 – 128, zaś w 1980 – 133 członków133). W skład nowych władz weszli sami „młodzi” – najstarszy wśród wybranych – Włodzimierz Sobin – liczył wówczas 27 lat. Przewodniczącą Koła wybrano Irenę Wasylko, W. Sobin został jej zastępcą, a w skład Zarządu weszli jeszcze Maria Iwanyk, Aleksander Maślej i Roman Tchir. Do

komisji rewizyjnej weszli: Michał Kowalik, Szymon Romaniak i Piotr Leżyński. Wybory te zostały z „przyczyn statutowych”134 unieważnione przez Zarząd Główny UTSK, a nowym przewodniczącym został Roman Ładna135. O działalności koła z tego okresu wiemy niewiele. Wiadomo, że wiosną 1980 r. zdołano wystawić ponownie Nazara Stodolę136 . Próba reaktywacji zespołu teatralnego spełzła jednak na niczym. Być może przyczyną owego niepowodzenia był konflikt istniejący pomiędzy zespołem a Zarządem Koła UTSK137. Zarząd był oskarżany o brak zainteresowania pracą teatru138 . W kwietniu 1982 r. dokonano ponownych wyborów zarządu. W jego skład weszli: Dymitr Bogusz – przewodniczący, Roman Ładna – zastępca, Stefania Kijak, Katarzyna Kuźma i Aleksander Maślej. Komisję rewizyjną utworzyli Anna Smuk, Bazyli Howzan i Borys Kowalski139. Za najważniejszy sukces działaczy wrocławskiego koła w tym okresie należy uznać uruchomienie w 1982 r. punktu nauczania. Koło zatrudniało na umowę-zlecenie dwie osoby sprzątające. Jako że byli to studenci, należy uznać to za formę wsparcia finansowego dla nich. Mimo pewnych pozytywnych zjawisk, podsumowanie działalności koła przeprowadzone na zebraniu sprawozdawczo-wyborczym w lutym 1985 r. wypadło źle. Dobitnie wskazywano, że UTSK we Wrocławiu znów znalazło się w kryzysie. Jego podstawowym przejawem był coraz bardziej odczuwany brak osób chętnych do pracy społecznej. Przewodniczącym Koła w 1985 r. ponownie został Dymitr Bogusz, mimo iż w ciągu pół roku miał on przenieść się do Przemyśla. Jego zastępcą został Eugeniusz Oleśniewicz, sekretarzem Zarządu – Natalia Bogusz, skarbnikiem – Ewa Gal. W skład Prezydium weszli ponadto: Jarosław Kołacz, Jan Olejnik i Jarosław Poliszczuk. Komisja rewizyjna składała się z następujących osób: Włodzimierz Bazarnik, Helena Wodonos i Bazyli Howzan140. Z ważniejszych wydarzeń kulturalno-oświatowych mających wówczas miejsce we Wrocławiu należałoby wymienić powstanie w połowie lat osiemdziesiatych rockowej grupy „Orden” (Borys Kowalski, Roman Sokolicz, Włodzimierz Kucharyk, Piotr Gela), niezależnej jednak od UTSK. Od 1986 r. we Wrocławiu organizowano również konkurs recytatorski dla dzieci141. Jego inicjatorką była Ewa Gal. Koło w Górze Śl. Góra Śl. była jedną z miejscowości, w której w 1955 r. powstała komisja kulturalno-oświatowa


dla ludności ukraińskiej. Prawdopodobnie UTSK powstało tu jeszcze w 1956 r., jednakże o jego działalności nie wiemy nic. Śladem istnienia koła jest notatka z 1963 r., w której czytamy:

pierwszego przewodniczącego – Poliszczuk 148 . Jaworskiego Koła nie wymienia się już w zestawieniu za 1963 r.

W Górze kier. WSW [...] próbował ożywić działalność koła UTSK (figurującego w ewidencji WSW mimo, że od dawna koło to nie jest wykazywane przez ZW UTSK). Zwołano członków Zarządu i niektórych dawnych członków koła. Przybyło 8 osób, którzy nie wyrazili chęci do brania udziału w pracy Towarzystwa142 .

Koło w Kębłowie

Koło w Gromadce Pierwszym przewodniczącym Koła UTSK w Gromadce był Szymon Maliniak143. Po wyborach dokonanych 13 grudnia 1960 r. skład władz koła przedstawiał się następująco: Antoni Baranowski – przewodniczący, Eugeniusz Oleśniewicz – zastępca, Justyna Koban – sekretarz, Szymon Maliniak – skarbnik oraz członkowie zarządu: Stefan Myrna i Olga Warcholak144 . W Gromadce istniała przez pewien czas ośmioosobowa orkiestra 145 . Koło to jako jedno z nielicznych przetrwało do końca istnienia UTSK. Koło w Jaroszówce Pierwszym przewodniczącym UTSK był tu Bazyli Kucza. Według materiałów SB uważał się on za jednego ze współtwórców miejscowej szkoły z ukraińskim językiem nauczania. Na początku lat sześćdziesiątych na linii UTSK – szkoła doszło do konfliktu, której stronami byli B. Kucza i kierownik szkoły – M. Romaniak. Według tego ostatniego Kucza zbyt mocno wtrącał się w sprawy leżące w gestii kierownika szkoły. Romaniak doprowadził do zmiany w dotychczasowym, wybranym w 1961 r., Zarządzie UTSK, w którego skład wchodzili Bazyli Kucza, Maliniak, Jan Mylanicz, Eugenia Wasylko i Paweł Ładna. Nowym przewodniczącym został właśnie P. Ładna. Cytowane źródło podaje, że w 1964 r. UTSK w Jaroszówce skupiało się głównie na organizowaniu zabaw146 . Według informacji Urzędu Wojewódzkiego w Legnicy z 1977 r. koło nie prowadziło żadnej działalności, nadto nie odbywało żadnych zebrań. Miejscowe władze administracyjne nie otrzymywały także sprawozdań i planów działania koła147. Koło w Jaworze Jedyne informacje na temat Koła UTSK w Jaworze dotyczą daty jego powołania (1956) i nazwiska

W niewielkiej miejscowości Kębłów funkcjonował zespół teatralny149, którym kierował I. Demkowicz oraz okresowo D. Bazarnik. Aktorami teatru byli m. in.: O. Oleksiewicz, J. Perun, M. Rak, A. Nagrant, Borys Dziubiński. Teatr wystawił w wielu miejscowościach regionu m. in. sztukę S. Wasylczenka Na perszi huli oraz Łemkiwśke wesillia 150 . To ostatnie przedstawienie tylko w 1970 r. na ośmiu spektaklach miało obejrzeć ok. 4000 widzów151. W 1972 r. teatr z Kębłowa liczyć miał 33 osoby152 . Na początku lat sześćdziesiątych istniał w Kębłowie również chór, którego dyrygentem była dojeżdżająca z Wrocławia D. Bazarnik153. Według relacji zamieszczonej w sprawozdaniu Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Wołowie z 1967 r.: [...] Zebrania w kołach [poza Kębłowem, były to w tym czasie Orzeszków i Smogorzówek – przyp. J. S.] odbywają się bardzo rzadko, na które zarządy niechętnie zapraszają przedstawicieli Gromadzkiej lub Powiatowej Rady Narodowej czy też przedstawicieli instancji partyjnych. [...]154.

Jednym z przewodniczących UTSK w Kębłowie był Borys Dziubiński155. W 1971 r. przewodniczącym koła był Andrzej Stefura156 . Działalność kół w powiecie wołowskim cytowane źródło określiło jako słabą, upatrując tego przyczyn w migracji młodzieży do miast157. Zarząd Powiatowy, Koło i Oddział w Legnicy W latach 1956–1976 funkcjonowały tu równolegle Zarząd Powiatowy UTSK i Koło Miejskie. Od 1984 r., po przywróceniu trójstopniowej struktury Towarzystwa, Legnica stała się również siedzibą oddziału dolnośląskiego. UTSK w Legnicy korzystało z pomieszczeń przy ul. Szkolnej 10, które podobnie jak wszystkie inne świetlice UTSK w Polsce nie były własnością organizacji. W 1961 r. doszło do dwukrotnego włamania do świetlicy UTSK, skradziono urządzenia świetlicowe, kilkakrotnie zerwano antenę, powybijano szyby158 . Być może spowodowało to brak zainteresowania działalnością UTSK ze strony ludności ukraińskiej, nad czym ubolewał w 1961 r. korespondent „Naszego Słowa”159. W 1966 r. doszło do prowokacyjnego

Рідна мова

57


58 Рідна мова

podrzucenia w świetlicy UTSK kilku książek „z Zachodu”160 , które ówczesny przewodniczący Zarządu Koła przekazał do lokalnego Wydziału Spraw Wewnętrznych. Ośrodek legnicki należał do stosunkowo najrówniejszych pod względem aktywności ośrodków UTSK na Dolnym Śląsku, a to głównie za sprawą skupionej wokół IV LO ukraińskiej inteligencji. Liceum praktycznie zdominowało obraz społeczności ukraińskiej miasta. Zdominowało również problematykę, jaką zajmowało się UTSK. W roku szkolnym 1960/1961 legnicką świetlicę oddano nawet tymczasowo pod internat dla liceum. Pod koniec lat sześćdziesiątych duży udział w UTSK mieli słuchacze miejscowego Studium Nauczycielskiego161. W ramach działalności statutowej legnickie koło UTSK podlegało nadzorowi Wydziału Spraw Wewnętrznych Prezydium Miejskiej Rady Narodowej w Legnicy. Coroczne kontrole odbywały się tu zazwyczaj w grudniu162 . O jednej z przeprowadzonych kontroli czytamy w Sprawozdaniu z zakresu spraw narodowościowych za 1967 r.: Na spotkaniu aktywu UTSK z kierownictwem Wydziału Spraw Wewnętrznych przewodniczący Koła Śpiwak żalił się na przewlekanie remontu świetlicy oraz niewłaściwe załatwienie sprawy przez Wydział Oświaty dot. zezwolenia na prowadzenie kursu języka ukraińskiego [...] ob. Snihur [...] podkreśliła stosunek Wydziału Oświaty do liceum. Każda jej bytność w Wydziale Oświaty traktowana jest jako skarga. Do jej obowiązków służbowych należy dbanie o interes szkoły i nie czuje się winną przewlekłego remontu budynku szkolnego163.

Kontrole USW były łączone z zebraniami koła UTSK. Piętnastego grudnia 1968 r. odbyło się ono „pod specjalnym nadzorem”, w specyficznej atmosferze wynikającej z niedawnych jeszcze wydarzeń marcowych oraz interwencji wojskowej w Czechosłowacji164 . Zarząd Koła UTSK w Legnicy poparł oficjalne stanowisko władz w sprawie wydarzeń marcowych w 1968 r.: W sprawozdaniu [z działalności Koła, przewodniczący] mówił o wydarzeniach marcowych z 1968 roku podkreślając, że społeczność ukraińska w Legnicy negatywnie oceniła wystąpienia sił reakcyjnych, które działały w tym czasie [...]165.

Inna rzecz, że oświadczenia takie wysuwano wówczas raczej w wyniku nacisku władz (trzeba pamiętać, że w zebraniach UTSK brali udział m. in. przedstawiciele miejscowych urzędów spraw wewnętrznych) niż samodzielnej decyzji poszczególnych członków UTSK. Do dokumentacji z kolejnej kontroli legnickiego UTSK, która odbyła się tym razem w marcu 1971 r. (być może spowodowana była wysondowaniem nastrojów Ukraińców po niedawnych wydarzeniach na Wybrzeżu), dołączono sporządzone w grudniu 1970 r. charakterystyki nauczycieli IV LO166 . Aktyw legnickiego UTSK działał na zasadach społecznych. Pierwszym przewodniczącym koła UTSK w Legnicy był Bazyli Sokacz167. W 1963 r. przewodniczącą Zarządu Koła Olgę Suchińską zastąpił J. Myrna. W tym samym roku przewodniczącym Zarządu Powiatu został Jan Koczański168 . W 1969 r. po rezygnacji Dymitra Trochanowskiego, przewodniczącym Koła UTSK w Legnicy został ponownie (był nim już w 1967169) Jan Śpiwak170. Do Zarządu weszli ponadto: Michał Koziar (wiceprzewodniczący), Maria Stefaniak (sekretarz), Józef Tabaka (skarbnik) i członkowie: Roman Miszczyszyn, Teodor Serafin i Anna Bazylewicz171. Mimo iż faktyczny „ciężar” prowadzenia zespołów artystycznych z czasem przejęło na siebie IV LO, istniały one jednak również w ramach UTSK. W 1965 r. doszło do wystawienia przez amatorską grupę teatralną sztuki W im’ ja lubowi wg Eugenii Dymińskiej, której reżyserem była Olga Hoszowska172 . W 1968 r. koło opłacało instruktora chóru173. Liczył on pięćdziesiąt osób. Ponadto działało kółko muzyczne (25 osób) i grupa taneczna (18 osób) 174 . Działalność tych grup została zawieszona w 1969 r. Próbę reaktywacji zespołu dramatyczno-muzycznego podjęto w listopadzie 1969 r., jednak wkrótce jego działalność znów została zawieszona175. W Legnicy funkcjonował również zespół estradowy „Fijałoczky”. Sporadycznie organizowane były konkursy recytatorskie (np. „Poetyczne lito” w 1986176). Najczęstszym przejawem aktywności kulturalnej były tu jednakże, analogicznie do innych ośrodków, akademie szewczenkowskie (na które przychodziło nawet kilkaset osób177) oraz noworoczne zabawy „Małanki”.


Tabela 4. Liczba członków Koła UTSK w Legnicy Rok 1963 1965 1967 1968 1969 1970 1973 1978 1980 1988

Liczba członków Koła 45* 56 61** 72 105 99 85 101 85 98

* wg innego źródła – 43; ** wg innego źródła – 55. Źródło: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 15; XVIII/257, k. 8, 10, 16; XVIII/292, k. 25; XVIII/288, k. 29; APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 4, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1978]; «Наше слово» 1988, Nr 17, s. 4; М. Трухан, op. cit., s. 70.

Legniccy działacze UTSK brali aktywny udział w pracach UTSK na szczeblu ogólnokrajowym. Delegatami z województwa legnickiego na Zjazd UTSK w 1976 r. byli J. Śpiwak, J. Olejnik, P. Dziadyk, R. Telep, Danuta Walnicka, Jan Werchmiański178 . Szefem legnickiego koła UTSK w czerwcu 1976 r. był Jan Olejnik, jego zastępcą zaś Jan Śpiwak179. Według SB „kierunek pracy nadawany [w tym czasie] przez Śpiwaka i Olejnika podobny był do działalności z lat ubiegłych Wasyla Szosta”180 . Prawdopodobnie autorom tej notatki chodziło o prezentowaną pewną niezależność wspomnianych działaczy UTSK. Według informacji władz wojewódzkich w Legnicy z 1978 r., koło „względnie aktywne”. Działalność przejawiała się w organizowaniu wieczorków, gier świetlicowych, pogadanek, obchodów rocznic państwowych, obchodów związanych z rocznicami poetów i pisarzy polskich i ukraińskich181. Podobnie jak działające aktywnie w tym czasie koło w Lubinie, legnickie UTSK poddane zostało szykanom ze strony władz administracyjnych województwa. Na początku 1981 r. w Zarządzie Koła UTSK w Legnicy pracowali: B. Hnatiuk – przewodniczący, J. Olejnik – zastępca, M. Bzdel – sekretarz oraz jako członek J. Fedak182 . Mimo trwających szykan ze strony SB (rozpracowanie o kryptonimie „Żurawie”), był to jeden z aktywniejszych okresów w działalności koła. I tak m. in. w kwietniu został zorganizowany tu I Przegląd Zespołów Estradowych UTSK, w których wzięło udział jedenaście

zespołów, zaś w maju zorganizowano koncert poświęcony 25-leciu UTSK183. W lutym 1984 r. zorganizowano w Legnicy kurs dla instruktorów zespołów artystycznych UTSK. Wzięły w nim udział 33 osoby. Kurs trwał pięć dni. Jego współorganizatorami były Ministerstwo Kultury i Sztuki oraz legnicki Wojewódzki Dom Kultury184 . W marcu 1988 r. wybrana została czteroosobowa delegacja oddziału legnickiego na IX Zjazd UTSK (Maria Tucka, Bohdan Hnatiuk, Jan Olejnik i Bazyli Spodarek). Nastąpiła również zmiana przewodniczącego. Dotychczasowego – Jana Olejnika, wybranego w 1985 r.185, zastąpił Bazyli Spodarek. Do zarządu weszli Bogdan Kalitka, Jan Olejnik, Bohdan Hnatiuk i Mikołaj Tabaka. Przewodniczącym Komisji Rewizyjnej został Michał Bzdel, a przewodniczącym Sądu Koleżeńskiego – Michał Brejan186 . Koło w Liścu Jedno z dłużej istniejących kół UTSK na Dolnym Śląsku, choć o jego działalności wiemy niewiele. Istniał tu amatorski zespół teatralny187. Według władz administracyjnych województwa legnickiego koło w Liścu było w 1978 r. jednym z trzech aktywnie działających kół UTSK w województwie. Odbyły się tu w tymże roku trzy spotkania zarządu koła poświęcone sprawom organizacyjnym. Zorganizowana została zabawa z okazji Dnia Kobiet, w czerwcu zorganizowana została impreza z okazji Dnia Dziecka, podczas której przygotowano dla dzieci przyjęcie i występ teatru lakowego „Zajczyk” z Lubina. Na 1979 r. planowano krzewienie sztuki ludowej, udział w imprezach kulturalno-oświatowych organizowanych przez koła UTSK w Lubinie i Legnicy oraz organizowanie wieczorków tanecznych188 . Koło w Lubinie UTSK w Lubinie zorganizowano w 1956 r. Podczas konferencji organizacyjnej UTSK w tym mieście, w dniu 7 października 1956 r. zredagowano szereg postulatów, których adresatem miało być Koło Poselskie we Wrocławiu189. Lista postulatów przedstawiała się w następujący sposób: 1. przywrócić prawo własności dla Ukraińców na gospodarstwa w województwie rzeszowskim (anulować dekret z 27 VII 1949); 2. rozpatrzyć możliwość powrotu; 3. pomóc tym, co wracają;

Рідна мова

59


60 Рідна мова

4. wprowadzić zmiany do ordynacji wyborczej, która powinna zawierać klauzulę umożliwiającą Ukraińcom dostanie się do Sejmu; 5. wprowadzić obowiązkowe nauczanie dla dzieci języka ukraińskiego, aby zapobiec asymilacji; 6. zwrócić się w sprawie stworzenia filologii ukraińskiej na Uniwersytecie Wrocławskim im. B. Bieruta; 7. stworzyć profesjonalny teatr i zespół pieśni i tańca.

miała być Nadzieja Cymbałko (z domu Wisłocka) 203. Według władz administracyjnych w 1978 r. nie prowadzono tu żadnej działalności i nie przeprowadzano zebrań. Planowane było ożywienie działalności na 1979 r., głównie w formie ludowej twórczości artystycznej i udziale w imprezach organizowanych przez koło UTSK w Lubinie, jednak nie doszło nawet do zaplanowanego na styczeń tegoż roku zebrania sprawozdawczego204 .

W Lubinie istniał również Zarząd Powiatowy UTSK. W 1957 r. w skład władz powiatowych wchodzili: Prokop Kuziak – przewodniczący; Jan Kret – sekretarz, Bazyli Spodarek – skarbnik, członkowie: Teofil Dubec, Jan Smerenczak, Jan Szkurat, Michał Romaniak, Maria Pecuch, Aleksandra Bejmuk, Szymon Waczur, Teodor Kuziak, Michał Gojdycz, Jan Kuzemczak, Mikołaj Kalitka, Teodor Lejcus, Stefan Maslej, Włodzimierz Woźniak, Stefan Słota, Michał Krochta, Łukasz Racki, Piotr Perun, Stefan Pilip, Michał Kopcza190 . Krytyczną ocenę aktywności UTSK w Lubinie przedstawił w 1963 r. kierownik miejscowego wydziału spraw wewnętrznych przy PPRN, według którego „UTSK od dłuższego czasu nie prowadzi żadnej działalności”191. Świetlicę UTSK otwarto dopiero na początku lat siedemdziesiątych192 . Miała ona ok. 10 m2 193. Przewodniczącym Zarządu Koła był wówczas P. Dziadyk194 . W 1971 r. Koło liczyło 28195, a w 1973 – 30 członków196 . W latach 1976–1978 działał w Lubinie teatr lalkowy „Zajczyk” (Zajączek), stworzony przez Romana Telepa197. Dużą popularnością cieszyły się, występujące również na weselach i zabawach, zespoły muzyczne, np. „Ruta”198 , „Wodohraj”199, „Kałyna”200 , „Okmeł”. Według informacji władz administracyjnych województwa legnickiego z 1978 r. – koło aktywne201. Mimo to władze zdawały się utrudniać jego działalność, o czym może świadczyć cytowana już korespondencja pomiędzy UTSK, Urzędem Wojewódzkim w Legnicy i MSW w Warszawie. Skład zarządu koła wybranego w 1986 r. przedstawiał się następująco: Roman Telep – przewodniczący, Jan Wanat, Bazyli Spodarek, Grzegorz Fedak, Dionizja Hubiak, Oleg Herejczak, Bohdan Hryńko. Przewodniczącą komisji rewizyjnej została Lubomira Kochan, a jej członkami Maria Maliniak, Grzegorz Merena202 .

Koło w Orzeszkowie Istniał tu zespół artystyczny, który prowadziła Teodozja Buszko205. Koło w Pieszycach Aktyw koła w 1963 r. stanowili: Teodor Kuźmiej i Antoni Kossobucki206 . W 1963 r. z koła UTSK wystąpiło kilku członków organizując Rosyjskie Stowarzyszenie Kulturalne207. Koło w Strzelinie Koło UTSK założono 4 listopada 1956 r.208 Brak go w zestawieniu za 1963 r., choć prawdopodobnie istniało do tego roku. Podobnie, jak w przypadku Góry Śl. „próby nawiązania kontaktu z członkami Zarządu ze strony Wydziału nie dały rezultatu z powodu niechęci członków do jakiejkolwiek działalności w UTSK”209. Zarząd Powiatowy i Koło w Środzie Śląskiej Jednym z pierwszych przewodniczących UTSK w Środzie Śl. był Jan Żerelik 210 . W sprawozdaniu PPRN w Środzie Śl. z 1963 r. pojawiła się informacja dotycząca UTSK w Środzie Śl.: Mówiąc szczerze UTSK jest to w terenie sztuczny twór podtrzymywany administracyjnie211.

Przyczyn takiego stanu rzeczy władze administracyjne upatrywały w braku inteligencji oraz w braku siedziby212 . Działalność Towarzystwa określono mianem „akcyjna”. Zarząd Powiatowy przetrwał tu do 1967 r. Zlikwidowano go razem z kołami w Chomiąży i Samborzu213. Trzebnica

Koło w Niemstowie Koło UTSK w Niemstowie zostało zorganizowane w latach sześćdziesiątych. Jego założycielką

Mimo sporej liczebności Ukraińców w powiecie trzebnickim, struktury UTSK tu nie powstały. Próby utworzenia Towarzystwa miały miejsce


jeszcze w 1956 r., lecz w tym samym roku zostały zaniechane, gdyż „ludność obawiała się dyskryminacji”214 . Koło w Wałbrzychu Koło UTSK zainicjowało działalność w październiku 1958 r., jego przewodniczącym został Stasiw (nie znamy imienia). W 1959 r. otrzymało ono do korzystania jeden pokój w siedzibie TPPR w Wałbrzychu215. Koło zostało rozwiązane przed 1963 r. Koło w Wągrodnie Przewodniczącym Koła w Wągrodnie w 1961 r. był Tylawski (brak imienia w źródle). On i inni członkowie UTSK wycofali się z działalności w organizacji po groźbach „rozprawienia się z Ukraińcami”, jakie padły pod ich adresem. Przez pewien czas Ukraińcy barykadowali swe domy w obawie przed jakimiś wystąpieniami216 .

3. OCENA DZIAŁALNOŚCI UTSK NA DOLNYM ŚLĄSKU Przy próbie oceny roli UTSK w środowisku ukraińskim nie należy zapominać przede wszystkim o kwestii fundamentalnej: była to organizacja powołana dla ludności ukraińskiej, a nie przez nią [podkreślenia moje – J. S.]. Geneza Towarzystwa usytuowana jest w latach 1952–1955, gdy rozpoczęła się zmiana taktyki władz PRL w kwestii ukraińskiej. Stworzenie organizacji dla Ukraińców nie było wyłomem w polityce narodowościowej ludowego państwa tym bardziej, że wcześniej (w przypadku Żydów i Białorusinów) lub niemal równolegle (w przypadku Litwinów, Czechów i Słowaków oraz Niemców) utworzone zostały organizacje społeczno-kulturalne dla innych mniejszości narodowych. Powstanie UTSK ilustruje jedynie, jak się zdaje, realizację koncepcji zbudowania społeczeństwa korporacyjnego. W założeniu i z nazwy, jedyną sferą zainteresowania UTSK miały być kwestie kulturalno-oświatowe. Próby przekształcenia UTSK w rzeczywistą reprezentację ludności ukraińskiej skończyły się w 1958 r. „czystkami” polegającymi na usunięciu najbardziej aktywnych działaczy (jak choćby B. Szosta) z władz Towarzystwa czy wręcz aresztowaniami, czego przykładem był los M. Kowalskiego z Gorzowa Wlkp. UTSK było, w tym również na Dolnym Śląsku, organizacją infiltrowaną przez SB. Wśród wrocławskich działaczy znajdowali się także

tajni współpracownicy aparatu bezpieczeństwa, z „tow.” o pseudonimie „Żan” na czele217. Z celami, które towarzyszyły władzom przy powoływaniu UTSK, zderzyły się oczekiwania i cele, które przed tym stowarzyszeniem kładli działacze ukraińscy. Głównym celem było przywrócenie, choćby w części, sytuacji – niemalże – ante bellum, czyli do stworzenia możliwości do powrotów na dawne ziemie. Drugim postulatem było zalegalizowanie działalności Cerkwi greckokatolickiej. Biorąc pod uwagę osiągnięte efekty, pierwsza ze spraw – powroty – zakończyła się porażką. Druga – legalizacja Cerkwi greckokatolickiej – zakończona została połowicznym sukcesem. Po usunięciu ze struktur UTSK w latach 1956–1958 co bardziej niezależnie myślących działaczy, nastąpił wyraźny spadek zaufania do tej organizacji ze strony społeczności ukraińskiej. Przyczyniło się do tego też ponowne rozprzestrzenienie się wśród części społeczności ukraińskiej idei tzw. łemkowskiego separatyzmu, nie bez inspiracji Łemkosojuzu. Pojawiły się nawet głosy domagające się stworzenia odrębnej łemkowskiej organizacji na wzór UTSK, czemu jednak sprzeciwiła się Komisja ds. Narodowościowych przy KC PZPR 218 . Jednym z ciekawszych zagadnień jest rola, jaką odegrali niektórzy działacze UTSK w rozpowszechnieniu idei „łemkowskiej”. Na słabą aktywność UTSK niejednokrotnie zwracano uwagę w sprawozdaniach sporządzanych przez prezydia powiatowych rad narodowych. W jednym z nich (1961, Wołów), organizację tę określono jako: [...] najsłabsze stowarzyszenie narodowościowe [...] pod względem wyników pracy, ilości aktywistów 219.

Przyczyn tych zjawisk autorzy wspomnianych raportów upatrywali w braku ukraińskiej inteligencji220 , podziale środowiska – sztucznym, dodajmy – na „Łemków i Ukraińców”221, działalności „grupy nacjonalistycznej”, słabej pracy aktywu i aparatu etatowego, wreszcie w braku należytego kontaktu UTSK z innymi organizacjami oraz tendencjach izolacjonistycznych wśród Ukraińców222 . Urzędowe sprawozdania dotyczące ludności ukraińskiej pomijały jednak kwestie najistotniejsze. Przede wszystkim chodzi tu o skutki akcji „Wisła”, której celem było przecież ostateczne rozwiązanie kwestii ukraińskiej w Polsce, poprzez pełną asymilację Ukraińców w środowisku polskim. Działaniom, które mogły w rzeczywisty sposób pomóc Ukraińcom w kultywowaniu własnej kultury, rozwoju oświaty itp. (jak choćby kwestii zorganizowania powrotów na dawne ziemie), nadawano miano

Рідна мова

61


62 Рідна мова

„nacjonalistycznych”, a ich autorów w najlepszym przypadku odsuwano od UTSK. UTSK była organizacją działającą pod „patronatem” MSW. W terenie nadzór nad nią sprawowały odpowiednie urzędy spraw wewnętrznych przy prezydiach rad narodowych. Działalność UTSK nadzorowana była też przez Służbę Bezpieczeństwa. Truchan upatruje przyczyn słabości UTSK w nastawieniu doń ludności ukraińskiej: w latach 1956–1958, gdy spodziewano się z przynależności do UTSK jakichś korzyści (zwłaszcza załatwienia sprawy powrotów), liczebność Towarzystwa była stosunkowo wysoka, później zaś uległa radykalnemu zmniejszeniu223. Działalność UTSK można określić, jako „akcyjną”224 . Po okresach wzmożonej aktywności jakiegoś ośrodka, następowały (zwykle o wiele dłuższe) okresy zupełnego marazmu. Było to spowodowane brakiem pracowników etatowych, profesjonalnych, tj. opłacanych instruktorów itp., jednym słowem oparciem pracy organizacji na społecznikach. Stosunkowo najrówniejszym pod względem aktywności ośrodkiem UTSK na Dolnym Śląsku była Legnica, a to głównie za sprawą skupionej wokół IV LO ukraińskiej inteligencji. Bardziej chimeryczny był ośrodek wrocławski 225, chociaż ten wyróżniał się największą aktywnością polityczną. We Wrocławiu też stosunkowo duży udział w pracach Towarzystwa miała młodzież, w tym młodzież akademicka. Na przełomie lat siedemdziesiątych i osiemdziesiatych wzrosła aktywność ośrodka lubińskiego226 . Mimo tych wszystkich zastrzeżeń, należy jednak stwierdzić, że to właśnie ludzie skupieni w UTSK, od samego zarania tej organizacji byli – na miarę niezależności UTSK – animatorami ukraińskiego życia kulturalnego i oświatowego. Można wyodrębnić kilka zasadniczych kierunków działalności kulturalnej UTSK: 1. organizowanie własnych zespołów amatorskich (chórów, zespołów teatralnych, tanecznych); 2. organizowanie imprez kulturalnych (akademii rocznicowych, wieczornic, wieczorów literackich, imprez tanecznych – w tym najpopularniejszej tzw. „Małanki”, tj. ukraińskiego Sylwestra w dniu 13 stycznia, towarzyskich, konkursów itp.), często z udziałem zespołów spoza danego ośrodka; 3. utrzymywanie świetlic, a w nich: bibliotek, filmotek, sprzętu projekcyjnego, telewizorów); w ramach świetlic sprowadzano też ukraińską prasę. Do końca lat osiemdziesiątych nie prowadzono natomiast w ogóle działalności wydawniczej.

Tabela 5. Liczba prenumeratorów „Naszego Słowa” na Dolnym Śląsku w latach 1978–1983 województwo

1978

1979

1980

1982

1983

jeleniogórskie legnickie wałbrzyskie wrocławskie

13 255 14 95

10 252 15 90

13 327 15 85

8 210 9 90

9 221 6 117

razem

377

367

440

317

353

Źródło: AZUP-ZG, Akta nieuporządkowane, Сітка передплатників «Нашого слова» (dokument luźny).

W celu usprawnienia działalności przy kołach UTSK tworzone były czasami sekcje zajmujące się poszczególnymi dziedzinami, np. sekcje teatralne, recytatorskie, chóry itd. W praktyce podział taki nie przynosił zamierzonego efektu 227, chyba że daną sekcją kierował instruktor na etacie (opłacany przez odpowiedni wydział kultury) lub zapalony społecznik. Na Dolnym Śląsku występowały także zespoły UTSK z innych województw oraz sporadycznie zespoły z USRR (te jednak przyjeżdżały wówczas na zaproszenie instytucji polskich, często w ramach dni „zaprzyjaźnionego miasta” – miastem, z którym utrzymywał kontakty Wrocław było Zaporoże) 228 . UTSK z kolei było organizatorem wielu przeglądów ukraińskich zespołów amatorskich, głównie we Wrocławiu i Legnicy. Okazją do nich były najczęściej zbliżające się przeglądy centralne, które począwszy od 1967 r. odbywały się w cyklu dwuletnim (początkowo w Sanoku, Kętrzynie, później w Warszawie, Koszalinie, a od 1983 do 1993 r. w Sopocie; obecnie jako Festiwale Kultury Ukraińskiej są organizowane w Przemyślu lub Sopocie przez Związek Ukraińców w Polsce). Na Dolnym Śląsku niejednokrotnie gościł też reprezentacyjny chór UTSK „Żurawli”, którego członkami bywały też osoby z terenu województwa wrocławskiego229. Ukraińskie zespoły amatorskie, poza wyjątkami, występowały tylko przed publicznością ukraińską. Jedną z przyczyn tego faktu była z pewnością niechęć części społeczeństwa do Ukraińców, która manifestowała się niekiedy właśnie podczas występów ukraińskich zespołów, tak jak np. podczas Festiwalu Pieśni w Bolesławcu 5 marca 1961 r., kiedy to na występujących Ukraińców posypały się z sali obraźliwe wyzwiska230 . Na Dolnym Śląsku nie istniała żadna organizacja zrzeszająca ukraińskich literatów, jednak trzech (nie wymienionych z nazwiska) spośród nich


należało do istniejącego przy UTSK Zrzeszenia Literacko-Artystycznego231. Działalność kulturalna UTSK niejednokrotnie była także przedmiotem posiedzeń Komisji Narodowościowej przy KW PZPR we Wrocławiu232 . Brali w nich udział także zaproszeni przedstawiciele Towarzystwa. Innym forum, na którym poruszano problemy ukraińskiej (czy ogólnie mniejszościowej) kultury, były systematyczne narady-seminaria organizowane przez KN przy KW PZPR we Wrocławiu wraz z Urzędem Spraw Wewnętrznych Prezydium WRN od drugiej połowy lat sześćdziesiątych. Do 1974 r. zorganizowano takich narad dziewięć233. Biorąc pod uwagę wszelkie trudności, na jakie napotykali działacze UTSK czy to we własnym środowisku, czy też u władz oświatowych województwa234 należy stwierdzić, iż mimo niekiedy bardzo ostrej krytyki ze strony np. „Naszego Słowa”, to właśnie im należy przypisać inicjatywę w uruchamianiu nowych punktów nauczania języka ukraińskiego, szkół z tym językiem, wyszukiwaniu nauczycieli, organizowaniu kursów metodycznych itp.235 Działacze ukraińscy zdawali sobie sprawę z niedoskonałości nauczania języka ukraińskiego w punktach nauczania. Mogą o tym zaświadczyć choćby próby zorganizowania szkoły podstawowej z ukraińskim językiem nauczania w Legnicy236 , a także co istotniejsze, próby wprowadzenia obowiązku nauki języka ukraińskiego dla dzieci ukraińskich. Postulat taki został sformułowany już podczas konferencji organizacyjnej UTSK w Lubinie 7 października 1956 r., pojawiał się także w latach późniejszych237. Nie wykorzystano natomiast bardzo istotnego punktu z zarządzenia ministra oświaty z 12 grudnia 1959 r., które regulowało tę kwestię aż do lat osiemdziesiątych. Mówiło się w nim o tym, że po zgłoszeniu dziecka na nauczanie języka ukraińskiego staje się on dla niego przedmiotem obowiązkowym238 . Poza UTSK praktycznie do końca lat osiemdziesiątych na Dolnym Śląsku nie istniała żadna organizacja zrzeszająca ludność ukraińską mimo, iż podejmowane były próby utworzenia takowych. Jeszcze w 1957 r. działający aktywnie we wrocławskim kole UTSK studenci (szczególnie kierunków technicznych) planowali utworzenie własnej spółdzielni budowlanej lub cegielni 239, a także własnej organizacji studenckiej240 . Na początku lat sześćdziesiątych SB ze Złotoryi podejrzewała Michała Jacenika o próbę zorganizowania Związku Ukraińskiej Młodzieży241. O próbę zorganizowania w latach 1965–1967 „nielegalnej organizacji rekrutującej się z młodzieży ukraińskiej” (co prawda na

terenie Sanoka) był podejrzany jeden z nauczycieli IV LO w Legnicy Jan Śpiwak 242 . W połowie lat siedemdziesiątych przesłana została na Zachód odezwa sygnowana przez Ukraińską Grupę Helsińską w Polsce. SB podejrzewała o jej autorstwo Leona Gala 243. Nie posiadamy niestety więcej informacji na ten temat, ale warto w tym miejscu przypomnieć, że w początkach 1976 r. Gal wystosował pismo do władz polskich, utrzymane w podobnej, jak cytowane pisma z 1971 r., konwencji. Formalnie był to głos obywatelski w trwającej dyskusji na temat zmian w konstytucji PRL. Zawierało ono propozycję dodania artykułów „o prawach mniejszości zamieszkujących PRS” [Polską Republikę Socjalistyczną – jak proponował L. Gal nazwać państwo polskie], w tym „proporcjonalnym udziale przedstawicieli mniejszości w ciałach ustawodawczych i administracji”, analogicznie do praw mniejszości w NRD, Jugosławii, Rumunii i WRL. Gal podawał przykłady dyskryminacyjnych działań władz polskich wobec Ukraińców po II wojnie światowej: akcję „Wisła” i obóz w Jaworznie 244 . W latach dziewięćdziesiątych osobiście poznałem L. Gala i pamiętam, że w sporządzanych przez niego w tym czasie różnych pismach i odezwach chętnie powoływał się na działalność w Grupie. Nie wiem, na ile była to działalność sformalizowana. Podobnie nie wiadomo, jakiego charakteru miały zarejestrowane przez SB kontakty pomiędzy figurantami sprawy „Żurawie” (nauczyciele IV LO w Legnicy) 245 a przedstawicielami polskiej opozycji tym bardziej, że wśród osób, z którymi rzekomo mieli się Ukraińcy porozumiewać, był Leszek Moczulski, uznany w 2005 r. przez Sąd Lustracyjny RP za tajnego współpracownika SB. W połowie lat osiemdziesiątych powstała we Wrocławiu – dokładniej w kwietniu 1986 r. (podobnie jak w wielu miastach Polski) ukraińska sekcja Studenckiej Grupy Aktywności przy Ogólnopolskiej Radzie Kultury ZSP246 . Jednym z jej liderów był Bogdan Pecuszok. Formami działalności podejmowanej przez studentów, głównie Politechniki Wrocławskiej i Uniwersytetu Wrocławskiego, z czasem również Akademii Ekonomicznej, było przede wszystkim organizowanie imprez młodzieżowych przy okazji spotkania porajdowego, otrzęsin itp. Próbowano również sił w promowaniu sztuki młodych Ukraińców z Polski, czego przykładem może być wystawa prac A. Maruszeczki we wrocławskiej galerii „W Pasażu” w 1987 r.247 Krytyczną opinię o działalności wrocławskich studentów wyraził ich warszawski kolega, Roman Kryk (brat księdza Piotra Kryka), dla którego we

Рідна мова

63


64 Рідна мова

Wrocławiu w zasadzie nic się nie działo, a ponadto był on ostoją indywidualistów248 . Prawdziwy przełom w tworzeniu się nowych organizacji przyniosły lata 1989–1991, kiedy to w kilku miejscowościach Dolnego Śląska (m. in. Wrocław, Legnica) powstawały koła takich organizacji, jak: Zjednoczenie Łemków, Ukraińskie Towarzystwo Lekarskie, Związek Ukraińskiej Młodzieży Niezależnej, Płast (organizacja skautowska), Studenckie Koło Ukrainoznawcze Uniwersytetu Wrocławskiego.

PRZYPISY 1

2 3

4

5

6

7 8

9 10

11

12

13

М. Трухан, Українці в Польщі після Другої світової війни, New York 1990, s. 43–44. IPN Wr., 024/8043, t. 1, k. 73–74. I. Dechtiarenko zaliczył ją w poczet inicjatorów działań kulturalno-oświatowych we Wrocławiu; por.: І. Дехтяренко, Вроцлавське УСКТ [w:] «Український календар», Warszawa 1966, s. 111. В. Шост, Лемки не хотіли миритися з національним небуттям (початки суспільного та національного відродження на Долішньому Шлеську – 1955–1956 рр.) [w:] «Український альманах» 1996, pod red. S. Zabrowarnego, Warszawa 1996, s. 65; І. Дехтяренко, op. cit., s. 111. IPN Wr., 024/8043, t. 1, k. 156–159. Przy okazji przygotowań do powstania Komisji nie zaniechano też przygotowania Spisu „obywateli ukraińskich”, tj. w rzeczywistości obywateli polskich narodowości ukraińskiej mieszkających wówczas we Wrocławiu. Było to 67 osób; por.: APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 34, Spis obywateli ukraińskich zamieszkałych na terenie m. Wrocławia. В. Шост, op. cit., s. 66. Autor ten zapewne myli miesiące, gdyż w Archiwum Państwowym we Wrocławiu znajduje się protokół z zebrania Komisji z dnia 25 października 1955, por.: APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 36, Protokół z zebrania Komisji Kulturalno-Oświatowej ds. ludności ukraińskiej przy PRN m. Wrocławia, 25 października 1955. В. Шост, op. cit., s. 66. APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 9–18; o komisjach w powiatach województwa wrocławskiego: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/281, k. 60–82. В. Шост, op. cit., s. 66. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/281, k. 82. APLg, Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Legnicy, 1154, Pismo z Prezydium WRN we Wrocławiu do Prezydium PRN w Legnicy z 3 listopada 1955, k. 6. APLg, Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Legnicy, 1154, k. 7, Protokół z narady ludności ukraińskiej w Legnicy z 25 listopada 1955. APLg, Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Legnicy, 1154, k. 8–9, 15, Protokół z narady ludności ukraińskiej w Legnicy z 25 listopada 1955; ibidem, k. 19, Pismo PPRN w Legnicy do PWRN we Wrocławiu, 27 stycznia 1956; ibidem, k. 20, Imienny wykaz członków Komisji Kulturalno-Oświatowej dla ludności

ukraińskiej; Ibidem, k. 21, Protokół z posiedzenia Komisji kulturalno-oświatowej dla ludności ukraińskiej, 26 kwietnia 1956. 14 APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 18. 15 Ibidem, k. 9–18. 16 Ibidem, k. 14. 17 «Наше слово» 1956, nr 2, s. 3. 18 S. Zabrowarny, Geneza i początki działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego [w:] „Zeszyty Naukowe Instytutu Nauk Politycznych UW” 1991, z. 16, s. 134; Wydział Społeczno-Administracyjny PWRN we Wrocławiu zamówił 4 przedziały w pociągu do Warszawy; por.: APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 11. 19 R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1944–1989. Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały), Warszawa 1989, s. 13–14. 20 «Наше слово» 1956, nr 19, s. 1. 21 «Наше слово» 1956, nr 2, s. 3. 22 IPN Wr., 024/7796, t. 1, k. 4–27. 23 IPN Wr., 024/8043, t. 1, k. 159. 24 «Наше слово» 1956, nr 4, s. 7. 25 A. Serednicki, Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne, Warszawa 1976, s. 8. 26 М. Трухан, op. cit., s. 69; dodatkową wskazówką są dane zawarte w sprawozdaniach prezydiów powiatowych rad narodowych z początku lat 60. mówiące o spadku liczby członków i zamieraniu działalności UTSK w woj. wrocławskim; por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/285, k. 25, Informacja o sytuacji ludności ukraińskiej i żydowskiej w woj. wrocławskim oraz pracy towarzystw społeczno-kulturalnych (1961). 27 «Наше слово» 1957, nr 15, s. 5. Podaje się tu, że w 1957 koło miejskie UTSK we Wrocławiu liczyło 75 osób. 28 «Наше слово» 1986, nr 28, s. 3. 29 Zarząd Powiatowy w Środzie Śl. został zlikwidowany przez ZW już w 1967, por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 69, Sprawozdanie opisowe PPRN w Środzie Śl. wg formularza MSW 8 i MSW 9 za 1967 z 15 marca 1968. 30 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 44, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego z 10 września 1963. 31 Koło zlikwidowane w 1967; por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 69, Sprawozdanie opisowe PPRN w Środzie Śl. wg formularza MSW 8 i MSW 9 za 1967 z 15 marca 1968. 32 Według źródła, z którego pochodzi informacja, Koło powstało w 1964, chociaż pojawia się już w zestawieniu za 1963: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 30. 33 Koło powstało w 1956: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 15. 34 W 1963 miało liczyć 23 członków; por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 13, Odpowiedź PPRN w Oleśnicy na zarządzenie Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN we Wrocławiu z 10 sierpnia 1963. 35 Koło zlikwidowane w 1967. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 69, Sprawozdanie opisowe PPRN w Środzie Śl. wg formularza MSW 8 i MSW 9 za 1967, 15 marca 1968. 36 Koło powstało 4 listopada 1956. Według informacji urzędowej miało jeszcze działać w 1963; por.: APWr,


65 62

AAN, KC PZPR, 237/XIV-146, k. 52, Wnioski Komisji KC PZPR ds. Narodowościowych, czerwiec 1957. 63 AAN, KC PZPR, 237/XIV-146, k. 69, Protokół z posiedzenia Prezydium ZW UTSK we Wrocławiu, 18 sierpnia 1957. 64 Ibidem, k. 65. 65 AAN, KC PZPR, 237/XIV-146, k. 110, Pismo ZW UTSK we Wrocławiu do Sekretariatu KC PZPR, 7 grudnia 1957. 66 AAN, KC PZPR, 237/XIV-147, k. 8–9, Notatka o przewodniczącym Zarządu Wojewódzkiego UTSK we Wrocławiu, tow. Szoście Bazylim, kwiecień 1958. 67 Ibidem, k. 8. Podobną w treści ocenę działań Zarządu Wojewódzkiego za lata 1956–1958 przedstawiono w informacji o środowisku ukraińskim z 1963: „[...] W latach 1956–1958 w Towarzystwie działała liczna grupa, która swą działalnością wykraczała poza ramy statutowego programu UTSK, chciała zmienić Towarzystwo w jakąś nową organizację polityczną o zabarwieniu nacjonalistycznym. Widząc, że nie uda się jej wykorzystać szyldu Towarzystwa dla swych poczynań, działacze ci wycofali się z aktywnego udziału w pracach UTSK i przeważnie przestali być członkami Towarzystwa [...]”; por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 45. 68 М. Трухан, op. cit., s. 69, 205. 69 A. Sław, Niektóre głosy wymagają odpowiedzi, «Наше слово» 1959, nr 51, s. 7. 70 A. Sław, op. cit.; por.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/285, k. 25, Informacja o sytuacji ludności ukraińskiej i żydowskiej w woj. wrocławskim oraz pracy towarzystw społeczno-kulturalnych, 1961. 71 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 18, Odpowiedź PPRN w Oławie na zarządzenie Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN we Wrocławiu z 10 sierpnia 1963. 72 В. Шост, op. cit., s. 68. 73 IPN Wr., 032/571, t. 5, k. 391, Sprawozdanie za IV kwartał 1960 z rezultatów pracy operacyjnej po zagadnieniu wrogiej działalności bazy ukraińskiej, białoruskiej, NTS-u i innych..., 30 grudnia 1960. 74 «Наше слово» 1958, nr 50. 75 Od 1964. Wcześniej D. Bogusz (właściwe nazwisko: Ołeksa Snihur) był przewodniczącym Koła Miejskiego UTSK we Wrocławiu – zastąpił tu J. Dechtiarenkę; por.: В. Ідзьо, op. cit., s. 26, 28–29. 76 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Informacja o sytuacji mniejszości narodowych we Wrocławiu z 1961. 77 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 326, Informacja o realizacji wytycznych przewodniczącego PWRN we Wrocławiu z 7 listopada 1961; por.: XVIII/285, k. 1, Protokół z konferencji przedstawicieli towarzystw mniejszości narodowych Dolnego Śląska oraz przedstawicieli zainteresowanych rad narodowych zorganizowanej przez Departament Pracy Kulturalno-Oświatowej i Bibliotek Wydziału Kultury PWRN we Wrocławiu i RN m. Wrocławia, 7 i 9 listopada 1961. 78 «Наше слово» 1958, nr 2, nr 3; 1969, nr 21. 79 «Наше слово» 1959, nr 2, s. 6. 80 «Наше слово» 1959, nr 9. 81 «Український календар» 1984, s. 53–54; «Наше слово» 1961, nr 2, s. 7; 1962, nr 42, s. 7; 1963, nr 12, s. 6. 82 «Наше слово» 1962, nr 42, s. 7.

Рідна мова

Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 5, Odpowiedź PPRN w Strzelinie na zarządzenie Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN we Wrocławiu z 10 sierpnia 1963. 37 «Наше слово» 1959, nr 4, s. 7. Koło zainicjowało działalność w październiku 1958. W 1959 otrzymało do użytku jeden pokój w siedzibie TPPR. Przewodniczącym Koła był wówczas Stasiw [brak imienia w źródle]. 38 Koło zlikwidowane w 1963; por.: APWr. Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 44, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego z 10 września 1963. 39 Koło zlikwidowane w 1963; por.: APWr. Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 44, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. 40 AAN, KC PZPR, 237/XIV-147, k. 4, Pismo UTSK w Głogowie z 10 marca 1958. 41 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/281, k. 60, Protokół z narady Komisji kulturalno-oświatowej do spraw ludności ukraińskiej w Górze Śl. z 7 lipca 1956. 42 IPN Wr., 051/483, k. 29–30, Charakterystyka kontrwywiadowcza KPMO w Złotoryi, 26 lutego 1958. 43 «Наше слово» 1986, nr 28, s. 3. 44 «Наше слово» 1991, nr 27, s. 1. 45 В. Ідзьо, До історії однієї могили на Закерзонні, Львів 2003, s. 33. 46 W latach 1960–1961 lokal należał do ZGS „SCh”, czynsz wynosił 5014 zł, co dla UTSK było bardzo wysoką stawką, urządzenia sanitarne określono jako „prymitywne”, zaś lokal w całości jako „absolutnie nienadający się do tych celów”; por.: APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 1542, k. 21, 23. 47 APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 1542, k. 21–23. 48 APLg, Prezydium MRN w Legnicy, 549, k. 50. 49 K. Pudło, op. cit., s. 99–100. 50 В. Шост, op. cit., s. 64–70. 51 AAN, KC PZPR, 237/XIV-147, k. 8, Pismo sekretarza Komisji KC PZPR ds. Narodowościowych A. Sława do komendanta głównego MO, gen. R. Dobieszaka, 10 kwietnia 1958. 52 IPN Wr., 024/8043, t. 2, k. 116, Notatka służbowa, 6 lutego 1958; por.: K. Pudło, op. cit., s. 93. Autor podaje, że funkcję tę pełnił F. Śniżko. W istocie był on sekretarzem ZW UTSK; por. również: І. Дехтяренко, op. cit., s. 111. 53 «Наше слово» 1957, nr 15, s. 5. 54 R. Drozd, I. Hałagida, op. cit., s. 91–93, Pismo ZG UTSK do Urzędu ds. Wyznań, 27 listopada 1956. 55 «Наше слово» 1957, nr 8, s. 4. 56 AAN, KC PZPR, 237/XIV-146, k. 11, Pismo Prezydium UTSK we Wrocławiu do KC PZPR, luty 1957. Załącznik do pisma opublikowany [w:] R. Drozd, I. Hałagida, op. cit., s. 101. 57 J. Lovell, „Kompleksu ukraińskiego” ciąg dalszy, „Życie Literackie” 1966, nr 12, s. 5. 58 М. Трухан, op. cit., s. 57. 59 R. Drozd, I. Hałagida, op. cit., s. 108. 60 AAN, KC PZPR, 237/XIV-146, k. 45, Pismo przewodniczącego ZG UTSK S. Makucha do Komisji ds. Narodowościowych, 25 maja 1957. 61 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/35, Wnioski Komisji KC PZPR ds. Narodowościowych, s. 1.


66 Рідна мова

83

A. Serednicki, Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne, Warszawa 1976, s. 28. 84 М . Ш у м а д а , Вроц лавська «Трембіта» [ w : ] «Український календар» 1971, Warszawa 1971, s. 86. 85 Аннали Лемківщини, s. 148. 86 «Наше слово» 1959, nr 9; «Український календар» 1984, s. 51; М. Трухан, op. cit., s. 345. 87 AZUP-ZG, Akta nieuporządkowane, Artystyczne zespoły wokalno-muzyczne, zestawienie z dnia 10 stycznia 1969. 88 «Наше слово» 1973, nr 7, s. 7; 1974, nr 13, s. 2. 89 «Наше слово» 1960, nr 16. 90 «Наше слово» 1959, nr 7, s. 6. 91 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 313, Informacja o realizacji wytycznych przewodniczącego PWRN we Wrocławiu z 7 listopada 1961. 92 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 53. 93 «Наше слово» 1956, nr 17, s. 1. 94 Аннали..., s. 148. 95 Ukraińcy w Polsce. Kalendarium. Dokumenty. Informacje, red. M. Czech, Warszawa 1993, s. 90. 96 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/90, k. 213, Pismo ZW UTSK we Wrocławiu do KOS we Wrocławiu, w sprawie bazy lokalowej dla IV LO w Legnicy, 1965; ibidem, k. 215, Pismo ZW UTSK we Wrocławiu do PWRN we Wrocławiu, w sprawie bazy lokalowej dla IV LO w Legnicy; APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena..., s. 8–9. 97 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 29; APWr., KW PZPR we Wrocławiu, Pismo z Prezydium WRN we Wrocławiu do MSW z 29 kwietnia 1969, s. 14. 98 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/93, k. 2, Petycja ZW UTSK we Wrocławiu o otwarcie szkoły w m. Sambórz w roku szkolnym 1960/1961. 99 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/93, k. 363, Pismo ZW UTSK we Wrocławiu w sprawie otwarcia punktu nauczania w Legnickim Polu i Mikołajowicach, 4 czerwca 1969. 100 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/90, k. 213, 215. 101 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/90, k. 91. 102 APLg, Prezydium PRN w Lubinie, 663, k. 8, Pismo z KOS we Wrocławiu do Inspektoratu Oświatowego w Lubinie z 14 stycznia 1960. 103 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/285, k. 112. 104 APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2255, k. 23. 105 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/18, Ocena sytuacji politycznej w organizacji wojewódzkiej UTSK z 1967/1968, s. 9–10. 106 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/18, Pismo Prezydium RN m. Wrocławia do MSW Departament Społeczno-Administracyjny (tajne, egz. numerowane) z 2 maja 1968, s. 9–10; Pismo z 29 IV 1969 (tajne) z PWRN do MSW Dep. Społeczno-Administracyjny (sprawozdanie za 1967), s. 9–10. 107 В. Ідзьо, op. cit., s. 32. 108 «Український календар», Варшава 1969, s. 67. 109 IPN Wr., 053/1479, t. 6, k. 209–210; por. również: IPN Wr., 024/804, t. 2.

110

111 112

113 114 115

116 117

118 119

120 121

122 123 124 125 126

127

128 129 130 131

132

133 134

135 136 137

138 139

140 141 142

143 144 145 146

Аннали Лемківщини, cz. 4, New York 1984, s. 137–143. Pismo do IV Zjazdu PZPR wystosowało również gdańskie Koło UTSK; por.: «Вісник Закерзоння» 2001, nr 1–2, s. 44. Аннали Лемківщини, op. cit., s. 170–171. Autor (autorzy?) pisma wyszli z założenia, że mniejszość ukraińska stanowi właśnie ok. 0,5% ludności Polski. Аннали Лемківщини, op. cit., s. 148–150. Ibidem, s. 189–192. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena sytuacji politycznej w środowiskach mniejszości narodowych (październik 1973), s. 9. IPN Wr., 024/8396, k. 7. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena sytuacji politycznej w środowiskach mniejszości narodowych (październik 1973), s. 194. «Наше слово» 1972, nr 1, s. 6. APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2252, k. 1. «Наше слово» 1972, nr 9, s. 1. APWr., Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia, 2252, k. 16. «Наше слово» 1972, nr 1, s. 1. «Наше слово» 1972, nr 2, s. 2. Ibidem. Ibidem, s. 9. Do grona współautorów pismo łemkowskie „Watra” zaliczyło: P. Gandżę, L. Bubniaka, A. Bubniaka, L. Piecha, J. Krynickiego, P. Dzwinkę i D. Stefanowskiego; por. «Ватра» 1997, nr 4, s. 3. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena sytuacji..., s. 9–10. Ibidem, s. 8–9. «Наше слово» 1974, nr 13, s. 2. «Наше слово» 1973, nr 17, s. 4; nr 25, s. 5–6. IPN Wr., 054/1084, k. 2, Meldunek operacyjny, 18 marca 1976. «Наше слово» 1957, nr 15, s. 5; Koło miejskie liczyło w 1957 75 osób. М. Трухан, op. cit., s. 70. AZUP-Wr., akta nieuporządkowane, Protokoły z posiedzeń Zarządu Koła UTSK we Wrocławiu 1976–1982. «Наше слово» 1982, nr 8, s. 1. «Наше слово» 1980, nr 29, s. 4. AZUP-Wr., akta nieuporządkowane, Protokoły posiedzeń Zarządu Koła UTSK we Wrocławiu 1976–1982, Pismo nr 377/80 z 25 VI 1980 z ZG UTSK do ZK UTSK we Wrocławiu. «Наше слово» 1980, nr 29, s. 4. AZUP-Wr., akta nieuporządkowane, Protokoły z posiedzeń Zarządu Koła UTSK we Wrocławiu 1976–1982. «Наше слово» 1985, nr 10. «Наше слово» 1988, nr 11, s. 4. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 46, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. IPN Wr., 053/715, t. 1, k. 38. IPN Wr., 053/715, t. 2, k. 71–72. І. Дехтяренко, op. cit., s. 112. IPN Wr., 051/483, k. 38–39, Pismo KPMO w Złotoryi do KWMO we Wrocławiu, 1 października 1964; k. 42, Okólnik Wydziału III KWMO we Wrocławiu w spra-


147

148

149 150

151

152 153

154

155

156 157

158

159 160

161

162

163

164 165 166

167

168 169

170

wie aktualizacji charakterystyki kontrwywiadowczej „po zagadnieniu nacjonalizmu ukraińskiego”; k. 45, Sprawozdanie kwartalne KPMO w Złotoryi, 25 września 1961, k. 50, Sprawozdanie kwartalne KPMO w Złotoryi za I kw. 1961, 20 marca 1961. APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 3, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1977]. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/281, k. 66, Sprawozdanie opisowe PPRN w Jaworze z działalności wśród grup narodowościowych za 1956 (1 stycznia – 5 grudnia 1956). М. Трухан, op. cit., s. 150. «Наше слово» 1961, nr 32, s. 6; «Український календар» 1984, s. 54–55. Zespół wystawił w 1969/1970 Łemkiwśke wesillia w Legnicy, Wrocławiu, Liścu, Gromadce i Jaroszówce. Г. Боярський, 15 років УСКТ [w:] «Український календар» 1971, Warszawa 1971, s. 69. «Наше слово» 1972, nr 12, s. 2. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/93, k. 234; «Наше слово» 1961, nr 7, s. 6. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 53, Sprawozdanie opisowe PPRN w Wołowie z zakresu spraw narodowościowych za 1967. IPN Wr., 022/355, k. 214, Informacja od k. o. „MJ” z 14 października 1976. IPN Wr., 024/8396, k. 85. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 53, Sprawozdanie opisowe PPRN w Wołowie z zakresu spraw narodowościowych za 1967. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 310, Informacja PPRN w Wołowie o realizacji wytycznych przewodniczącego PWRN we Wrocławiu z 7 listopada 1961 w sprawie zadań rad narodowych na odcinku pracy z ludnością niepolską. «Наше слово» 1961, nr 47, s. 6. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/291, k. 26–30, Sprawozdanie PMRN w Legnicy za 1966. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, k. 8, Pismo PMRN w Legnicy do PWRN we Wrocławiu, 29 grudnia 1969. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, k. 16, Protokół z kontroli działalności Koła Miejskiego Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Legnicy przeprowadzonej przez z-cę kierownika WSW PMRN w Legnicy, 9 grudnia 1970. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 25, Sprawozdanie opisowe z zakresu spraw narodowościowych za 1967 WSW PMRN w Legnicy. «Наше слово» 1969, nr 1, s. 6. Ibidem. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, k. 28–33. H. Machul, Śladem krzywd, „Słowo Polskie” 1957, nr 22, por.: Wspomnienia Andrzeja Sokacza [w:] Mniejszość w warunkach zagrożenia. Pamiętniki Łemków, red. W. Sitek, Wrocław 1996, s. 132. «Наше слово» 1963, nr 12, s. 6; 1963, nr 38, s. 6. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 25, Sprawozdanie opisowe WSW PMRN w Legnicy z zakresu spraw narodowościowych za 1967. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, k. 8, Pismo PMRN w Legnicy do PWRN we Wrocławiu, 29 grudnia 1969. W krótkiej charakterystyce nowego przewodniczącego napisano: „Jan Śpiwak

171

172 173

174

175

176 177

178 179

180 181

182

183

184

185 186 187 188

189 190

191

192 193 194

195

196 197 198 199 200 201

202

[...] Cechuje go wysoki poziom wyrobienia społecznego i politycznego. W środowisku ukraińskim, a zwłaszcza wśród młodzieży cieszy się poważaniem i szacunkiem. [...]”. APLg, Prezydium MRN w Legnicy, 549, k. 5–6, Pismo z PPRN w Legnicy do PWRN we Wrocławiu z 29 grudnia 1969. «Наше слово» 1962, nr 13. С. Павук, Нове правління в Лігниці, «Наше слово» 1969, nr 1, s. 6. APLg, Prezydium MRN w Legnicy, 549, k. 5–6, Sprawozdanie Prezydium PRN w Legnicy z zakresu spraw narodowościowych za 1968. APLg, Prezydium MRN w Legnicy, 549, k. 35–36, Sprawozdanie Prezydium PRN w Legnicy z zakresu spraw narodowościowych za 1969; ibidem, k. 72, Sprawozdanie Prezydium PRN w Legnicy z zakresu spraw narodowościowych za 1970. «Наше слово» 1986, nr 18, s. 8. «Наше слово» 1962, nr 15, s. 7; por.: APLg, Prezydium MRN w Legnicy, 549, k. 73, Sprawozdanie Prezydium PRN w Legnicy z zakresu spraw narodowościowych za 1970. IPN Wr., 022/355, k. 184. IPN Wr., 022/355, k. 28, Uzupełnienie do planu przedsięwzięć operacyjnych z 22 marca 1976 dot. sprawy operacyjnego sprawdzenia „Żurawie”, 30 czerwca 1976. IPN Wr., 022/355, k. 185. APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 4–5, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1978]. IPN Wr., 022/355, k. 69, Meldunek operacyjny do sprawy „Żurawie”, 18 lutego 1981. «Український календар» 1983, Warszawa 1983, s. 62, 64. «Український календар» 1986, Warszawa 1986, s. 91. «Наше слово» 1957, nr 15, s. 5. «Наше слово» 1991, nr 27 s. 1. М. Трухан, op. cit., s. 150. APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 4, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1978]. «Наше слово» 1956, nr 17, s. 1. IPN Wr., 032/547, k. 2–8, Pismo KPMO w Lubinie do KWMO we Wrocławiu w sprawie imiennego wykazu członków UTSK, 13 grudnia 1957. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 46, Informacja o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. «Наше слово» 1973, nr 19, s. 6. «Наше слово» 1986, nr 18, s. 1. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Sprawozdanie z zakresu stowarzyszeń narodowościowych i spraw nar. za 1970, b. pag. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, k. 12. «Наше слово» 1973, nr 19, s. 6. М. Трухан, op. cit., s. 344. «Наше слово» 1986, nr 34, s. 1. М. Трухан, op.cit., s. 34. «Наше слово» 1986, nr 18, s. 4. APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 3–5, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1978]. «Наше слово» 1986, nr 18, s. 4.

Рідна мова

67


68 Рідна мова

203

204

205 206

207 208

209

210

211

212

213

214

215 216

217

218 219

220

221

На землі чужосторонській, red. S. Zabrowarny, Warszawa 2001, s. 69–70. APLg, KW PZPR w Legnicy, 1032, k. 4, Informacja o działalności kół UTSK z terenu województwa legnickiego [1978]. IPN 032/571, t. 2, k. 239. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 43, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. Ibidem, k. 51. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 5, Odpowiedź PPRN w Strzelinie na zarządzenie Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN we Wrocławiu z 10 sierpnia 1963. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/287, k. 46, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. Relacja ustna Rościsława Żerelika w dniu 5 marca 2005. Podał on również, że pełna nazwa jednostki UTSK w Środzie brzmiała: „Zarząd Powiatowy UTSK w Środzie Śl. z siedzibą w Szczepanowie”. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/288, k. 32. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 53: „[...] Brak inteligencji w stowarzyszeniu, czyni jego działalność sprowadzającą się do spełniania funkcji czysto administracyjnych [...]”. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 69, Sprawozdanie opisowe PPRN w Środzie Śl. za 1967 wg formularza MSW 8 i MSW, 15 marca 1968. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/291, k. 55–58, Sprawozdanie PPRN w Trzebnicy za 1966. «Наше слово» 1959, nr 41, s. 7. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 310–311, Informacja PPRN w Wołowie o realizacji wytycznych przewodniczącego PWRN we Wrocławiu z 7 lipca 1961 w sprawie zadań rad narodowych na odcinku pracy z ludnością niepolską. IPN Wr., 054/904, k. 1, Notatka informacyjna, 14 listopada 1978. K. Pudło, op. cit., s. 96. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 326. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 53, Informacja PWRN we Wrocławiu o środowisku ukraińskim na terenie woj. wrocławskiego, 10 września 1963. Ibidem, k. 43.

222

223

224

225 226 227 228

229 230

231

232

233 234

235

236

237

238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248

APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/289, k. 143–144, Ocena sytuacji i stanu pracy politycznej wśród mniejszości narodowych na terenie woj. wrocławskiego, 10 grudnia 1964. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, k. 308, Informacja PPRN w Wołowie o realizacji wytycznych przewodniczącego PWRN we Wrocławiu z 7 lipca 1961 w sprawie zadań rad narodowych na odcinku pracy z ludnością niepolską; М. Трухан, op. cit., s. 68. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/290, k. 53. М. Трухан, op. cit., s. 348. «Наше слово» 1986, nr 18, s. 1, 4. «Наше слово» 1959, nr 9. «Наше слово» 1956, nr 10, s. 6; 1958, nr 24; 1974; nr 43, s. 6. М. Трухан, op. cit., s. 163. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/285, k. 116. Z. Wierzbicki, Awans społeczno-kulturalny ludności ukraińskiej w PRL, „Lud” 1974, t. LXVIII, s. 15. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/18; «Наше слово» 1959, nr 51, s. 6. «Наше слово» 1969, nr 12, s. 1–2; 1974, nr 43, s. 6. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Informacja Komisji ds. Narodowościowych przy KW o sytuacji wśród mniejszości narodowościowych z 1957, s. 2; Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/93, k. 6, 15; М. Трухан, op. cit., s. 141. «Наше слово» 1956, nr 4; 1957, nr 8, s. 4; APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/93, k. 2, 363; KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena sytuacji..., s. 8–9; AZUP-Wr., Sprawozdanie z działalności Koła UTSK we Wrocławiu 26 IV 1975 – 31 XII 1977. APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/91, k. 146. APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Ocena..., s. 8–9. М. Трухан, op. cit., s. 144. «Наше слово» 1957, nr 15, s. 5. М. Трухан, op. cit., s. 84. IPN Wr., 051/483, k. 7. IPN Wr., 022/355, k. 121. IPN Wr., 024/8043, t. 2, k. 104. Аннали Лемківщини, op. cit., s. 195–198. IPN Wr., 022/355, k. 56. «Зустрічі» 1986, nr 3, s. 2. «Зустрічі» 1987, nr 12. Р. Крик, Вроцлав і 78 метрів вежі на церкві св. Хреста, «Зустрічі» 1986, nr 4.




Dziennik Ustaw Nr 131 10250 Poz. 1458 1458 ROZPORZĄDZENIE MINISTRA EDUKACJI NARODOWEJ z dnia 4 października 2001 r. w sprawie przyjmowania osób niebędących obywatelami polskimi do publicznych przedszkoli, szkół, zakładów kształcenia nauczycieli i placówek

Na podstawie art. 94a ust. G ustawy z dnia 7 września 1991 r. o systemie oświaty (Dz. U. z 1996 r. Nr 67, poz. 329 i Nr 106, poz. 496, z 1997 r. Nr 28, poz. 153 i Nr 141, poz. 943, z 1998 r. Nr 117, poz. 759 i Nr 162, poz. 1126, z 2000 r. Nr 12, poz. 136, Nr 19, poz. 239, Nr 48, poz. 550, Nr 104, poz. 1104, Nr 120, poz. 1268 i Nr 122, poz. 1320 oraz z 2001 r. Nr 111, poz. 1194) zarządza się, co następuje: § 1. Rozporządzenie określa: 1) warunki i tryb przyjmowania osób niebędących obywatelami polskimi do publicznych przedszkoli, szkół, w tym szkół artystycznych, zakładów kształcenia nauczycieli i placówek. 2) wysokość odpłatności za naukę w publicznych szkołach ponadgimnazjalnych, dotychczasowych szkołach ponadpodstawowych, szkołach artystycznych, zakładach kształcenia nauczycieli i placówkach oraz sposób wnoszenia opłat, 3) sposób organizacji dodatkowej nauki języka polskiego oraz języka i kultury kraju pochodzenia, o których mowa w art. 94a ust. 4. i 5. ustawy z dnia 7 września 1991 r. o systemie oświaty, 4) wysokość stypendium dla osób niebędących obywatelami polskimi, które korzystają z nauki jako stypendyści otrzymujący stypendium przyznane przez ministra właściwego do spraw oświaty i wychowania, oraz przypadki, w których stypendium może być obniżone lub zawieszone. § 2. 1. Osoby niebędące obywatelami polskimi, zwane dalej „cudzoziemcami”, są przyjmowane: 1) do przedszkoli, szkół podstawowych i szkół artystycznych – na warunkach i w trybie dotyczących obywateli polskich, z zastrzeżeniem pkt. 2, 2) do gimnazjów, szkół ponadgimnazjalnych, dotychczasowych szkół ponadpodstawowych, szkół artystycznych realizujących kształcenie ogólne, zakładów kształcenia nauczycieli i placówek, jeżeli: a) legitymują się zalegalizowanym świadectwem lub innym dokumentem stwierdzającym ukończenie szkoły za granicą, który uprawnia do podjęcia takiej nauki w kraju wydania, uznanym – zgodnie z odrębnymi przepisami – za równoważne polskiemu świadectwu ukończenia odpowiedniej szkoły publicznej lub świadectwu dojrzałości, a także innymi dokumentami umożliwiającymi zakwalifikowanie cudzoziemca do odpowiedniej klasy lub na odpowiedni semestr. b) przedstawią zaświadczenie lekarskie stwierdzające brak przeciwwskazań do podjęcia nauki w danym typie szkoły. 2. Dyrektor szkoły, zakładu kształcenia nauczycieli lub placówki przyjmuje i kwalifikuje cudzoziemca do odpowiedniej klasy lub na odpowiedni semestr na podstawie dokumentów, o których mowa w ust. 1. 3. Jeżeli cudzoziemiec nie może przedłożyć dokumentów, o których mowa w ust. 1, lub gdy przyjmowanie uczniów do szkoły, zakładu kształcenia nauczycieli lub placówki odbywa się na podstawie postępowania kwalifikacyjnego, zostaje on przyjęty do odpowiedniej klasy lub na odpowiedni semestr na podstawie przeprowadzonego egzaminu wstępnego, sprawdzianu wiedzy lub badania przydatności albo innych warunków określonych w odrębnych przepisach. § 3. 1. Cudzoziemcy podejmujący naukę w szkołach, zakładach kształcenia nauczycieli lub placówkach na warunkach odpłatności wnoszą opłatę za każdy rok nauki w wysokości nie niższej niż planowany koszt kształcenia, która nie może wynosić mniej niż:

69 Рідна мова

Закони, закони...


70 Рідна мова

1) w szkole ponadgimnazjalnej i dotychczasowej szkole ponadpodstawowej – równowartość 1200 euro, z zastrzeżeniem pkt 2., 2) w szkole policealnej i szkole pomaturalnej oraz zakładzie kształcenia nauczycieli i placówce – równowartość 1500 euro. – równowartość 3) w szkole artystycznej: a) muzycznej i plastycznej 3000 euro, b) baletowej, sztuki cyrkowej, policealnej oraz pomaturalnej bibliotekarskiej i animatorów kultury – równowartość 4500 euro. 2. W pierwszym roku nauki opłaty, o których mowa w ust. 1., podwyższa się o równowartość 200 euro. 3. Za okres nauki trwającej krócej niż rok szkolny opłatę nalicza się proporcjonalnie do faktycznego czasu trwania nauki. § 4.1. Wysokość opłat, o których mowa w § 3, ustala organ prowadzący szkołę, zakład kształcenia nauczycieli lub placówkę. 2. W przypadku trudnej sytuacji materialnej cudzoziemca, podejmującego naukę na warunkach odpłatności, organ prowadzący szkołę, zakład kształcenia nauczycieli lub placówkę, na wniosek cudzoziemca lub jego rodziców albo opiekunów, może obniżyć opłatę, o której mowa w § 3, lub zwolnić z niej całkowicie. § 5. 1. Opłaty, o których mowa w § 3, wnoszone są za cały rok szkolny lub okres nauki trwającej krócej niż rok szkolny, w terminie do dnia rozpoczęcia nauki. 2. W uzasadnionych przypadkach organ prowadzący szkołę, zakład kształcenia nauczycieli lub placówkę może przedłużyć termin wniesienia opłaty lub wyrazić zgodę na wniesienie opłaty w dwóch ratach, za pierwsze i drugie półrocze. 3. Opłaty, o których mowa w § 3, wnoszone są na rachunek bieżący – subkonto dochodów organu prowadzącego szkołę, zakład kształcenia nauczycieli lub placówkę, w przeliczeniu na złote polskie według kursu średniego euro w Narodowym Banku Polskim w dniu wpłaty. 4. Opłaty za naukę nie podlegają zwrotowi za rok szkolny lub okres nauki, w którym cudzoziemiec został skreślony z listy uczniów lub słuchaczy albo zrezygnował z nauki, chyba że rezygnacja nastąpiła z powodów zdrowotnych potwierdzonych zaświadczeniem lekarskim lub z innych ważnych przyczyn losowych. § 6. 1. Dla cudzoziemców podlegających obowiązkowi szkolnemu, którzy nie znają języka polskiego albo znają go na poziomie niewystarczającym do korzystania z nauki, gmina organizuje w szkole lub placówce dodatkową bezpłatną naukę języka polskiego w formie: 1) kursu przygotowawczego, jeżeli do udziału w zajęciach zgłoszonych zostanie co najmniej 15 cudzoziemców, 2) dodatkowych lekcji języka polskiego, jeżeli do udziału w zajęciach zgłoszonych zostanie mniej niż 15 cudzoziemców. 2. Cudzoziemiec może pobierać naukę języka polskiego w formach określonych w ust. 1. przez okres nie dłuższy niż jeden rok szkolny. 3. Nauka prowadzona jest w wymiarze pozwalającym na opanowanie języka polskiego w stopniu umożliwiającym udział w obowiązkowych zajęciach edukacyjnych, nie niższym niż 2 godziny lekcyjne zajęć tygodniowo. 4. Tygodniowy rozkład oraz wymiar godzin zajęć z języka polskiego ustala, w porozumieniu z gminą, dyrektor szkoły lub placówki, w której organizowana jest nauka języka polskiego. § 7. 1. Zagraniczna placówka dyplomatyczna lub konsularna albo stowarzyszenie kulturalno-oświatowe danej narodowości mogą organizować w szkole naukę języka i kultury kraju pochodzenia cudzoziemców, jeżeli do udziału w tym kształceniu zgłoszonych zostanie co najmniej 15 cudzoziemców podlegających obowiązkowi szkolnemu. 2. Łączny wymiar godzin nauki języka i kultury kraju pochodzenia cudzoziemców, o której mowa w ust. 1., nie może przekroczyć 5 godzin lekcyjnych tygodniowo. 3. Dyrektor szkoły ustala dni tygodnia i godziny, w których może odbywać się w szkole nauka języka i kultury kraju pochodzenia cudzoziemców, o której mowa w ust. 1.


§ 8. 1. Stypendium ministra właściwego do spraw oświaty i wychowania może być przyznane cudzoziemcowi miesięcznie do wysokości: 1) dla uczniów szkół podstawowych, gimnazjów, szkół ponadgimnazjalnych, dotychczasowych szkół ponadpodstawowych, szkół artystycznych oraz placówek – stanowiącej dwukrotność stypendium Prezesa Rady Ministrów, o którym mowa w przepisach wydanych na podstawie art. 91. ust. 2. ustawy z dnia 7 września 1991 r. o systemie oświaty, z zastrzeżeniem pkt. 2., 2) dla uczniów szkół policealnych i szkół pomaturalnych, artystycznych szkół policealnych i szkół pomaturalnych bibliotekarskich i animatorów kultury oraz słuchaczy zakładów kształcenia nauczycieli – stanowiącej trzykrotność stypendium Prezesa Rady Ministrów, o którym mowa w pkt. 1. 2. Stypendia, o których mowa w ust. 1., finansowane są z budżetu państwa z części, której dysponentem jest minister właściwy do spraw oświaty i wychowania. § 9.1. Stypendium, o którym mowa w § 8, może być obniżone w przypadku, gdy cudzoziemiec: 1) osiąga niezadowalające wyniki w nauce, 2) otrzymał poprawną lub nieodpowiednią ocenę zachowania na świadectwie szkolnym. 2. Stypendium, o którym mowa w § 8, może być zawieszone: 1) jeżeli cudzoziemiec podał nieprawdziwe informacje, na podstawie których zostało mu przyznane stypendium, 2) jeżeli cudzoziemiec nie otrzymał promocji do klasy programowo wyższej lub na semestr programowo wyższy, 3) jeżeli cudzoziemiec przebywa dłużej niż miesiąc poza granicami Rzeczypospolitej Polskiej, 4) w okresie ferii letnich, z zastrzeżeniem ust. 3., 5., z innych ważnych przyczyn. 3. Cudzoziemcy zamieszkali poza Europą mogą otrzymać stypendium w okresie ferii letnich, jeżeli przebywają w Rzeczypospolitej Polskiej. § 10.1. Dyrektor szkoły, zakładu kształcenia nauczycieli lub placówki informuje organ prowadzący o liczbie cudzoziemców korzystających z nauki na warunkach dotyczących obywateli polskich oraz na warunkach odpłatności, a także o liczbie cudzoziemców, o których mowa w § 6 ust. 1. i § 7 ust. 1. 2. Informację, o której mowa w ust. 1., organ prowadzący szkołę, zakład kształcenia nauczycieli lub placówkę przekazuje kuratorowi oświaty i ministrowi właściwemu do spraw oświaty i wychowania, a w przypadku szkoły i placówki artystycznej – również ministrowi właściwemu do spraw kultury i ochrony dziedzictwa narodowego. §11. Rozporządzenie wchodzi w życie po upływie 14 dni od dnia ogłoszenia, z wyjątkiem 5 6 i 7, które wchodzą w życie z dniem uzyskania przez Rzeczpospolitą Polską członkostwa w Unii Europejskiej. Minister Edukacji Narodowej: E. Wittbrodt



Рідна мова

71


72 Рідна мова

Верховна Рада України; Закон вiд 04.03.2004 № 1582-IV Про правовий статус закордонних українців

Стан документа: Чинний Системний номер: 1582–15 З А К О Н У К РА Ї Н И Про правовий статус закордонних українців (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, № 25, ст. 343) Українська держава сприяє розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України, зміцненню зв’язків з батьківщиною та поверненню їх в Україну. Відповідно до статті 12. Конституції України (254к/96-ВР) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами. Стаття 1. Визначення термінів Закордонний українець – це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України; українське етнічне походження – це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження. Стаття 2. Національна комісія з питань закордонних українців Національна комісія з питань закордонних українців (далі – Національна комісія) створюється при Кабінеті Міністрів України. До складу Національної комісії входять представники центральних органів виконавчої влади, народні депутати України (за згодою), представники Адміністрації Президента України, а також громадських організацій, які опікуються питаннями закордонних українців, з правом дорадчого голосу. Національна комісія приймає рішення про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця. Заяви на отримання статусу закордонного українця подаються до закордонних дипломатичних установ України або безпосередньо до Міністерства закордонних справ України. Національна комісія розглядає заяви на отримання статусу закордонного українця у термін до 90 днів з дня реєстрації заяви у Національній комісії та приймає рішення про надання або відмову у наданні такого статусу. У разі позитивного рішення щодо надання статусу закордонного українця Національна комісія видає особі посвідчення встановленого зразка, який затверджується Кабінетом Міністрів України.


У разі відмови у наданні статусу закордонного українця особі видається копія відповідного рішення Національної комісії. У такому випадку за особою залишається право повторного звернення щодо надання статусу закордонного українця до Національної комісії. Кабінет Міністрів України розробляє і затверджує програму повернення та облаштування закордонних українців в Україні. Верховна Рада України щорічно передбачає кошти для виконання цієї програми в Державному бюджеті України. Стаття 3. Умови надання статусу закордонного українця Умовами надання особі статусу закордонного українця є: 1) українська самоідентифікація; 2) українське етнічне походження або походження з України; 3) письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця; 4) досягнення особою 16-річного віку; 5) відсутність громадянства України. Українське етнічне походження або походження з України заявник підтверджує відповідними документами або свідченнями громадян України, закордонних українців чи громадських організацій закордонних українців. Стаття 4. Порядок надання статусу закордонного українця Особа, яка бажає набути статусу закордонного українця, подає письмову заяву про надання статусу закордонного українця: на території України – до Міністерства закордонних справ України, а за кордоном – до дипломатичних установ України за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України. До заяви про надання статусу закордонного українця додаються: 1) паспортний документ або документ, що його замінює; 2) документи чи свідчення, які підтверджують українське етнічне походження або походження з України, відповідно до частини другої статті 3. цього Закону. До документів може бути додано характеристику-клопотання громадської організації закордонного українця, членом якої є заявник. Положення про надання та оформлення посвідчення закордонного українця затверджується Кабінетом Міністрів України. Стаття 5. Посвідчення закордонного українця Посвідчення закордонного українця є документом, що засвідчує цей статус, але не замінює паспорт. До посвідчення закордонного українця вносяться разом з фотокарткою такі дані: 1) прізвище та ім’я чи імена;

Рідна мова

73


74 Рідна мова

2) дата та місце народження; 3) громадянство чи наявність статусу особи без громадянства; 4) країна постійного проживання. Дані до посвідчення закордонного українця вносяться українською мовою. Вносити до посвідчення закордонного українця дані, не передбачені цією статтею, забороняється. Зразок посвідчення закордонного українця, порядок його надання, виготовлення та анулювання встановлюються Кабінетом Міністрів України. Посвідчення закордонного українця видається на 10 років з подальшою його перереєстрацією. Власник посвідчення закордонного українця відповідає за достовірність внесених до посвідчення даних. У разі зміни імені, прізвища, громадянства власник посвідчення протягом шести місяців зобов’язаний повідомити про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичне представництво чи консульську установу України за кордоном. У такому випадку особі видається нове посвідчення. У разі втрати посвідчення закордонного українця особі за її заявою Національна комісія видає дублікат посвідчення. За оформлення посвідчення закордонного українця або його дубліката встановлюється плата, порядок стягнення і розмір якої визначаються Кабінетом Міністрів України. Стаття 6. Відмова у наданні статусу закордонного українця Підставою для відмови у наданні статусу закордонного українця особі є: 1) дії, вчинені особою, які суперечать інтересам національної безпеки України; 2) подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів для отримання відповідного статусу; 3) порушення інших вимог, передбачених Положенням про надання та оформлення посвідчення закордонного українця, зазначених у статті 4. цього Закону. Стаття 7. Підстави припинення статусу закордонного українця Дія статусу закордонного українця припиняється: 1) у разі подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у Національній комісії; 2) у разі набуття закордонним українцем громадянства України; 3) якщо цього статусу було набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів; 4) якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном;


5) якщо особа вчинила дії, зазначені у статті 6. цього Закону. Рішення про припинення статусу закордонного українця може бути оскаржено у Національній комісії. Особа, статус закордонного українця стосовно якої було припинено згідно з пунктами 3. і 5. частини першої цієї статті, не має права на поновлення цього статусу. Стаття 8. Порядок в’їзду та перебування закордонного українця на території України В’їзд в Україну та виїзд з України закордонних українців здійснюються відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (3929–12). При цьому закордонні українці – громадяни держав, з якими Україна має візовий режим, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставі посвідчення закордонного українця. Закордонний українець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умови отримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживання поза межами квот на імміграцію. Положення цієї статті поширюються також на подружжя закордонного українця та його дітей у разі їх спільного в’їзду та перебування на території України. Стаття 9. Права, свободи і обов’язки закордонних українців Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки, як і громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією (254к/96-ВР), законами України чи міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Стаття 10. Правовий захист закордонного українця Захист основних прав і свобод людини і громадянина стосовно закордонних українців є невід’ємною частиною зовнішньополітичної діяльності України. Рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб щодо вирішення питань, пов’язаних з перебуванням закордонного українця в Україні, можуть бути оскаржені в суді у встановленому законом порядку. Стаття 11. Гарантії задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонного українця Задоволення культурно-мовних, освітніх, інформаційних та інших потреб здійснюється в рамках національної концепції співпраці із закордонними українцями та на підставі спеціальної національної програми. Україна з метою задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонного українця: 1) під час укладення міжнародних договорів передбачає забезпечення прав українських меншин за кордоном, створення оптимальних умов та можливостей для задоволення їхніх соціальних, культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб; 2) сприяє укладенню міжнародних договорів про співробітництво в галузях культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення з урахуванням інтересів організацій закордонних українців;

Рідна мова

75


76 Рідна мова

3) надає українським культурно-інформаційним центрам організаційну, методичну, технічну та іншу допомогу в місцях компактного проживання українців за кордоном; 4) створює умови для радіомовлення та телевізійної трансляції програм з України на територію компактного проживання українців за кордоном на підставі міжнародних угод, зокрема через супутниковий зв’язок та інші засоби комунікацій. За видатні заслуги перед Україною закордонний українець може бути нагороджений державними нагородами України та відзнаками Президента України в порядку, встановленому законодавством України. Стаття 12. Сприяння благодійній діяльності закордонних українців Держава в особі її органів влади гарантує і забезпечує захист передбачених законодавством України прав та інтересів закордонних українців – учасників благодійництва та благодійної діяльності, заохочує здійснення такої діяльності. Стаття 13. Прикінцеві положення 1. Цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування. 2. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня опублікування цього Закону: подати Верховній Раді України пропозиції щодо внесення змін до законів України, які випливають із цього Закону; прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону; забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону. Президент України Л. КУЧМА м. Київ, 4 березня 2004 року № 1582-IV Iсторiя документа 04.03.2004 – прийняття 03.10.2004 – набуття чинності Публiкацiї документа • Урядовий кур’єр вiд 03.04.2004 – № 63 • Голос України вiд 06.04.2004 – № 64 • Офіційний вісник України вiд 16.04.2004 – 2004 р., № 13, стор. 51, стаття 879 • Відомості Верховної Ради України вiд 18.06.2004 – 2004 р., № 25, стор. 1035, стаття 343




77

Матеріали

Рідна мова

Марко Сирник

Мовні головоломки або спробуй прочитати

Аналогії, танграми, головоломки, лабіринти, загадки, задачі на спостережливість або просторове мислення – улюблені дітьми форми праці. Можемо їх теж використати в навчанні української мови. Зокрема в умовах поселення, де форми навчання мусять бути і оригінальними, і атракційними – а водночас розвиваючи кмітливість, повинні теж вчити й мови. Саме для Вас декілька прикладів різних головоломок. Надіємось, що Ваші діти (а віримо, що й Ви самі) будете добре розважатись, пробуючи розв’язати деякі задачі. Приклади задач наводимо за сайтом: http://www.mysl.lviv.ua/.

ТЕМА: НЕСТАНДАРТНЕ МИСЛЕННЯ НА ВЕРБАЛЬНОМУ РІВНІ 79 РОКІВ Всього задач: 3.

1. V a) Зліва на сердечку написані лише приголосні літери, а справа – лише голосні. Спробуй об’єднати приголосні з голосними так, щоб отримати змістовне питальне речення. Пошукай відповідь на це запитання. Може, знайдеш підказку десь зовсім поряд. б) У наступних завданнях слова уже не відділяються одне від одного. Спробуй тепер прочитати загадки та відгадати їх.

2. V Як ти гадаєш, що тут написано і якою мовою?


78 Рідна мова

3. V ** Починаючи з літери «З», прочитай назву відомої казки, яка зашифрована у цьому лабіринті.

Cпостережливість або помилки в малюнках ТЕМА: СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ. ЗАГАЛЬНА ОБІЗНАНІСТЬ 57 РОКІВ Всього задач: 1. Сидів собі художник Зажура і малював... І був він, як завжди, дуже засмучений – якусь важку думу думав – от і понамальовував. Ой лишенько, і помилок же наробив! Кінь із котячим хвостом, черепаха з курячими лапками... Стільки клопоту завдав. А малюнки мало не плачуть. Як же їм далі жити таким неправильним? Допоможи їм. Знайди помилку в кожному малюнку. Будь певен – допоможеш їм, і вони тобі колись у пригоді стануть. 1. V

Анаграми або чудасії в кав’ярні ТЕМА: РОЗВИТОК КМІТЛИВОСТІ ТА ПРИШВИДШЕННЯ ТЕХНІКИ ЧИТАННЯ. ПРИКАЗКИ 69 РОКІВ Всього задач: 6. На окраїні Мовного королівства була собі кав’ярня. Слова приходили сюди погомоніти – щось розумне розповісти або послухати. Столиків у тій кав’ярні було багато, але вони були маленькі – лише чотири слова могли поміститись навколо кожного. Зазвичай за столик сідали подібні слова. Друзям завжди є про що порозмовляти між собою. Одного разу в ніч на Андрія, коли трапляються різні чудасії, в кав’ярні було особливо гамірно. Та раптом згасло світло. Стільці стали кружляти довкола столиків, мов діти на ковзанці, та ще й підстрибувати. Слова, мабуть, наперед знали цю гру. Слова так тішились, сміялись, Аж букви з них повисипались.


Назад як-небудь вже складались. Всі весело і любо грались. А як з’явилось світло знов, То не впізнати вже основ. Всі букви зовсім заблудились, На АНАГРАМИ перетворились. Чудасії скінчилися, а перекручені слова залишилися та ще й попересідали за інші столики. Дорослі їх не впізнають. А ти спробуй. Постав літери на місце і знайди слово, яке заблудилось. Дивись, як це робитиме Кметик. Он за тим столиком сидять слова ГИРТ ЕЛВ СОНЛ ШАРКЕПТКИ Кметик швидко здогадався, що це були слова ТИГР, ЛЕВ, СЛОН та ШКАРПЕТКИ. Звірі не носять шкарпеток і не мають про що з ними розмовляти. Дорослі такі перекручені слова називають АНАГРАМАМИ. Скажу тобі по-секрету: дорослі вважають такі слова хуліганами. Але ти ж знаєш, що це просто слова-пустуни і їм треба допомогти, бо ж інакше їх ніхто, крім дітей, не розумітиме. Отож до справи. Спробуй прочитати анаграми-приказки. 1. V

Не лама бааб локотуп, та пилаку ропося.

2. V делоМоць ротип веоць, а ротип лодмоця і мас цявів.

Рідна мова

79


80 Рідна мова

3. V щераК сицяни в меніж, жін равежуль у біне.

4. V На те кащу в чірці, бощ ракась не рідмав.

5. V Як вокав не догуй, а нів суе в сіл дисявить.

6. V Онад джолаб ламо дему синонать.


ТЕМА: НЕСТАНДАРТНЕ МИСЛЕННЯ. ЕВРИСТИЧНІ ЗАДАЧІ З СІРНИКАМИ 711 РОКІВ Хіба ти міг коли-небудь подумати, що в звичайнісінькій сірниковій коробці живуть головоломки? Звичайно, вони не живуть там тоді, коли ми використовуємо сірники для запалювання вогню. Але вони одразу поселяються у сірниковій коробці тоді, коли сірники перестають бути звичайними сірниками, а перетворюються на цифри, слова чи фігури. Hе віриш? Тоді спробуй розв’язати наступні математичні головоломки і ти побачиш, що без кмітливості та математичних знань цього не можна зробити. Отож, сірникові головоломки.

Задачі на побудову фігур 78 РОКІВ Всього задач: 6.

1. V З 10 сірників побудуй геометричну фігуру, площа якої дорівнює чотирьом площам квадрата, який можна викласти із 4 сірників.

2. V Як перекласти два сірники так, щоб із двох трикутників утворилось три?

3. V Забери чотири сірники так, щоб залишилось п’ять трикутників.

4. V * Кметик написав число 100, використовуючи дев’ять сірників. Спробуй написати це число тими ж сірниками, але іншим способом.

5. V * Переклади лише один сірник так, щоб із хлопчачого імені ТОЛЯ утворилось жіноче ім’я.

Рідна мова

81


82 Рідна мова

6. V Із 36 сірників викладено фігуру, яка нагадує спіраль. Переклади три сірники так, щоб утворилися три квадрати.

МАТЕМАТИЧНІ ЗАГАДКИ Всього задач: 2.

1. V ***

Зрабовані яблука Ероса, що надійшов раз сумний, запитала Кіпріда: «Що за журба долягла тобі, сину?» Він відповідає: «Кинулись, наче шалені, усі музи на мене й забрали Яблука, що я приніс у поділку аж із Гелікону. Кліо взяла п’яту частину, а дванадцяту ввімкнула Евтерпе, Восьму Талія взяла преподібна, а двадцяту тут же Хап Мельпомена, а дрянь Терпсіхора четвертую вкрала, Сьому захопила часть собі, знать, на придане Ерато, А Полігімнія, бач, захарпачила яблучок тридцять. Сто двадцять Уранія ще заграбала, а обтяжена Страшенно Калліпа йшла, навантаживши яблучок триста. Ось я додому прийшов, ади, майже з пустими руками, Бо яблук лиш п’ятдесят мені всього лишили богині». Скільки яблук ніс Ерос і скільки з них забрала кожна з богинь?

2. V * Одна жінка винесла на базар продавати кури. Перший покупець купив у неї половину всіх курей і ще півкурки. Другий – половину з того, що у неї залишилось і ще півкурки. Третій покупець зробив так само: забрав половину з того, що було, та ще півкурки. Після цього у жінки курей не залишилось і вона задоволена пішла додому. Скільки курей винесла вона на продаж? Всього задач: 3.

1. V *

ПОСЛІДОВНОСТІ

Як лисиця та вовк рибу дiлили Вкрали лисиця з вовком риби багатенько, та й давай дiлитись. – Я не дуже тямущий у математицi, – каже вовк, – дiли ти, але так, щоб порiвну. – Ось тобi одна рибка, а менi двi, – каже лисичка. – Чи не замало?! – стривожився вовк. – Та нi, – каже лисичка, – слухай далi. Ось тобi три рибки... – Так можна, – заспокоївся вовк. – Менi 4, а тобi 5, менi 6, а тобi 7...


Так дiлила лисичка рибку, щоразу збiльшуючи на одну рибину. Наостанку вона кинула собi 20 рибин i на цьому риба закiнчилась. Вовк подумав, що лисиця чесно подiлила. А ти як гадаєш, у кого бiльше риби i на скiльки?

2. V *** У Країнi Чудес на озерi ростуть водяні лiлiї, якi розмножуються та ростуть настiльки швидко, що кожної доби площа поверхнi озера, яку вони займають, збiльшується вдвiчi. Вiдомо, що якщо спочатку була лише одна лiлiя, то озеро буде повнiстю вкрите лiлiями через 24 доби. Через скiльки дiб лiлiями вкриється все озеро, якщо спочатку було 4 лiлiї?

3. V *** У банку помістили одну бактерію, яка розмножувалась так швидко, що за одну секунду з однієї бактерії ставало дві. За 60 с наповнилась уся банка. а) Скільки бактерій стало у банці за 3 с? А за 4 с? б) У скільки разів збільшується кількість бактерій за 1 с? в) За скільки секунд цими бактеріями наповнилось півбанки? г) За скільки секунд банка наповниться, якщо в порожню банку помістили одразу дві такі бактерії?

Подібність або недоречна поява ТЕМА: ПОДІБНІСТЬ У СУТТЄВОМУ 67 РОКІВ Всього задач: 1. Hа кожній хмаринці малюнка усі предмети з однієї родини, а один – з іншої. Він прийшов без запрошення і не відчуває, що його поява тут недоречна. Шепни йому на вушко, що він помилився номером квартири, коли йшов у гості. Може, він почує тебе. Лише вважай, не помилися, кому шепнути, бо розпадеться родина. 1. V

Рідна мова

83


84 Рідна мова

Приклад:

1. V

Лабіринти або як собаці добігти до кістки ТЕМА: НАОЧНОСХЕМАТИЧНЕ

МИСЛЕННЯ

Всього задач: 5. Ти ще маленький і, мабуть, не знаєш, що часто в житті людина блукає: або не знає, куди має йти, або сама не знає, що шукає, або знає, що шукає, але не може знайти, або бачить те, до чого хоче дійти, та на її шляху виникають різні перешкоди. Треба докласти великих зусиль, щоб здолати ті перешкоди, а часом навіть треба повернутись назад і почати все спочатку. І лише дуже наполегливі й сильні люди потрапляють туди, куди хотіли дійти. Там їх чекає винагорода за їхні зусилля. У кожного своя мета в житті. І треба вчитись прямувати лабіринтами життя до цієї мети. Як ти гадаєш, чого хоче собака, що на малюнку? Звичайно, вона хоче добігти до кістки. Ти ж знаєш, що собака має дивовижний нюх. Вона чує запах кістки. Дуже хочеться її знайти – аж слинка котиться, та от уже вкотре їй це не вдається. Щоразу перед нею стіна, яку ні обійти, ні перестрибнути. А запах манить і манить. Ти гадаєш, це так просто – не заблукати в лабіринті? Спробуй лишень сам. Ось тобі декілька лабіринтів:


1. V Як заповнити стільники медом бджілці, якщо в жодну комірку вона не може заповзати двічі?

2. V З’єднай лініями кола з однаковими цифрами, але зроби це так, щоб лінії не перетинались.

3. V У табличцi, що на малюнку, потрiбно пройти з її верхнього лiвого кутка, де стоїть число 1, до нижнього правого кутка, де стоїть число 4. Пересуватись при цьому можна лише праворуч або вниз. Знайди такий шлях, щоб сума чисел у всiх клiтинках, в яких ти побуваєш, дорiвнювала 14.

4. V Як пройти через троє воріт, щоб набрати 100 очок?

Рідна мова

85


86 Рідна мова

5. V Як пройти через троє воріт, щоб набрати 120 очок?

Задачі на розташування предметів 810 РОКІВ Всього задач: 6.

1. V *** Сім монет розклади в два ряди так, щоб в одному ряді було п’ять монет, а у другому – чотири.

2. V * Як розкласти на столі чотири олівці так, щоб усі торкалися один одного?

3. V ** Як розкласти на столі шість олівців так, щоб усі торкались один одного?

4. V * Монети розклади так, як це показано на малюнку, який ліворуч. Як перекласти лише три монети, щоб їх розташування було таким, як це показано на малюнку, що праворуч?

5. V *** У Михайлика було менше, нiж 50 камiнцiв. Спочатку вiн виклав їх рядочками так, що утворився квадрат. Рядочкiв було стiльки, скiльки камiнцiв у кожному рядочку. Потiм вiн із тих самих камiнцiв склав трикутник з рядочкiв так, що в першому рядочку був один камiнець, у другому – два, у третьому – три, в четвертому – чотири i т. д. Скiльки камiнців мав Михайлик?

6. V ** Десять монет можна викласти на столi у виглядi рiвностороннього трикутника, як показано на малюнку. Якщо викладати їх у виглядi квадрата, то одна монета буде зайва. З якої найменшої кiлькостi монет можна викласти як рiвностороннiй трикутник, так i квадрат, використовуючи в обох випадках усi монети?


Поділ на частини та складання цілого з частин Всього задач: 7.

1. V На краях круглого торта поставили чотири точки з крему на однаковій вiддалі одна вiд одної. Через усi пари точок зробили розрiзи. Скiльки всього вийшло шматочкiв торта?

2. V Не вiдриваючи руки вiд аркуша і не обводячи уже існуючі лінії, подiли фiгуру на шiсть рiвних трикутникiв.

3. V * Кожну з фігур, зображених на малюнку, поділи на три рiвнi частини.

4. V ** Фiгура складається з 12 однакових квадратiв. Роздiли цю фiгуру на чотири однакові частини.

5. V * Перемалюй фiгури у зошит i роздiли кожну з них на чотири однакові за формою i площею фiгури.

6. V Зображену на малюнку фігуру розділи на три однакові частини.

Рідна мова

87


88 Рідна мова

7. V * Роздiли фігуру двома прямими лiнiями на п’ять нерiвних частин. Чи можна її роздiлити двома прямими лiнiями на шість частин?

Задачі на формування просторової уяви 79 РОКІВ Всього задач: 3.

1. V Прямокутний брусок завдовжки 6 см з квадратними гранями на кінцях, сторони яких мають по 2 см, пофарбували в два кольори: основи в чорний колiр, а бiчнi – в бiлий. Пiсля цього брусок розрiзали на кубики зі стороною 1 см. Скiльки буде кубикiв з двома пофарбованими гранями, трьома i в який колiр вони пофарбованi?

2. V Кметик хоче зафарбувати вершини кубика в зелений колiр так, щоб на кожнiй гранi кубика було щонайменше по однiй зафарбованiй вершинi. Яку найменшу кiлькiсть вершин необхiдно для цього зафарбувати?

3. V


Малюнок одним розчерком Всього задач: 1.

1. V *** У невеличкому ліску перебуває заєць. Вискочивши з ямки і бігаючи снігом від дерева до дерева, він залишив сліди у формі ліній і нарешті заховався під одним із дерев. Де перебуває тепер заєць, якщо відомо, що по одній лінії він жодного разу не пробігав двічі? Під яким деревом його ямка?

Розміщення Всього задач: 5.

1. V * Замість зірочок розстав цифри від 1 до 5 так, щоб вони не повторювались у рядках, стовпчиках та по двох діагоналях.

2. V ** Наталка з Яринкою граються у таку гру: Яринка загадує трицифрове число, утворене з цифр 1, 2 і 3, а Наталка повинна його вiдгадати, користуючись пiдказкою товаришки. Спершу Наталка назвала число 132 i почула у вiдповiдь, що лише одна цифра стоїть на своєму мiсцi. Потiм вона назвала число 312, але Яринка вiдповiла, що жодна цифра не стоїть на своєму мiсцi. За третiм разом Наталка назвала число 123, i знову жодна цифра не стояла на своєму мiсцi. Яке число задумала Яринка?

3. V ** На уроцi математики, вибираючи серед цифр 1, 2, 3, 4 і 5 рiзнi, вчителька утворила з них тризначне число, яке учнi повиннi вiдгадати, користуючись її пiдказками. Спершу дiти назвали число 523, на що вчителька вiдповiла, що вгадано двi цифри, але лише одна з них стоїть на своєму мiсцi. Потiм дiти назвали число 124. Цього разу дiти знову вгадали двi цифри i лише одна стояла на своєму мiсцi. За третiм разом учні назвали число 324. I знову було двi правильні цифри i лише одна з них стояла на своєму мiсцi. Допоможи учням записати число, яке задумала вчителька.

Рідна мова

89


90 Рідна мова

4. V ** Переклади пiрамiду, яка викладена з десяти карток, так, щоб форма її не змiнилась, але кожна картка дотикалась лише до нових карток.

5. V ** Заповни порожні комірки піраміди числами так, щоб кожне число, яке міститься у прямокутнику, дорівнювало сумі чисел, розташованих у двох нижніх прямокутниках. Крім того, кожне число повинно траплятися лише один раз.

Задачі на складання табличок істинності Всього задач: 5.

1. V У першiй, другiй, третiй квартирах жили три котики: чорний, бiлий та рудий. У першiй та другiй квартирах жив не чорний котик. Бiлий жив не в першiй квартирi. У якiй квартирi жив кожний котик?

2. V Оксанка, Марійка та Оля купили по пирiжку: одна – з капустою, друга – з рисом, третя – з яблуками. Хто з них який пирiжок купив, якщо в Оксанки пирiжок не з капустою i не з яблуками, а Марійка не любить з капустою?

3. V Граючись, кожна з трьох подруг – Катруся, Галинка i Настуся – опустили в чарівний мiшок одну з iграшок: ведмедика, зайчика i слоненя. Вiдомо, що Катруся не ховала зайчика. Настуся не ховала нi зайчика, нi ведмедика. Хто яку iграшку заховав?

4. V Василько, Оленка, Петрик i Христинка розмовляли про те, де б вони хотiли жити: в селi, високо в горах, плавати весь час морями й океанами, мандрувати з одного мiста в iнше разом із цирком. Пiд час розмови з’ясувалося, що Оленка не любить мандрувати, Василько любить море, а Христинка захоплюється вирощуванням рiзноманiтних рослин. Як, на твою думку, може в майбутньому влаштувати своє життя кожен з них?

5. V * Петрик живе на околицi мiста. Одного дня вiн поїхав до мiста i зробив одразу три справи. Вiн купив корм для рибок у зоологiчнiй крамницi, лобзикові пилочки у господарській крамниці i вiд-


вiдав заняття шахового гуртка. Вiдомо, що зоологiчна крамниця у вiвторок i середу була зачинена на переоблiк, а у господарськiй крамницi в п’ятницю весь день приймали товар. У який день тижня хлопець зробив усi цi справи, якщо заняття шахового гуртка вiдбуваються в понедiлок, середу i п’ятницю?

Переплутані написи. Хибні твердження Всього задач: 4.

Показано: 1–4.

1. V На першій коробцi з олівцями написано «синi», на другiй – «зелені», а на третiй – «червонi або зеленi». Які олівці лежать у кожній коробці насправді, якщо всі написи на коробках переплутанi?

2. V У трьох ящиках є груші, яблука і сливи. Hа одному написано «яблука», на другому «сливи», на третьому – «яблука або груші». Що в якому ящику лежить, якщо всі написи переплутані?

3. V У трьох бочечках містяться гречка, рис та цукор. Hа бочечках написано «гречка», «рис» та «гречка або цукор», але всі написи переплутані. Що лежить у бочечці під назвою «гречка»?

4. V Коли Буратіно прийшов до черепахи Тортили по золотий ключик, та винесла йому три коробочки: трикутну, квадратну і круглу. На круглій коробочцi написано: «Золотий ключик», на квадратній – «Коробочка не порожня», а на трикутній – «Змiя». Тортила сказала: «Справді, в однiй коробочцi є золотий ключик, а в iншiй – змiя. Але написи на усіх коробочках неправильні. Якщо вiдгадаєш, у якiй коробочцi золотий ключик – вiн твiй». Допоможи Буратiно знайти золотий ключик, бо як вiдкриє не ту коробку, то його вкусить змія.

Всього задач: 3.

Умовиводи

1. V Петро дружить з Віктором, а Віктор із Сергієм. Чи означає це, що Петро дружить із Сергієм?

2. V Який із трьох хлопчиків (А, Б і В) грає на скрипці, якщо відомо, що: а) серед А і Б один грає, другий – ні; б) якщо б грав А, то тоді обов’язково грав би і Б, але якщо б грав Б, то не обов’язково грав би А.

3. V * Дівчатка у класі або чорняві, або мають коси. Дай відповідь на такі запитання: а) чи може бути білява дівчинка без кіс? б) чи може бути чорнява дівчинка з косами? в) чи може бути білява дівчинка з косами? г) чи може бути чорнява дівчинка без кіс?

Рідна мова

91


92 Рідна мова

Задачі про правдолюбів Всього задач: 3.

1. V *** Подорожній іде по мосту, на якому стоїть варта і запитує: «Куди йдеш?». Якщо подорожній каже правду, то його роздягають, а якщо неправду – забирають всі гроші. Яку відповідь повинен дати подорожній, щоб і одяг, і гроші залишились у нього?

2. V У короля були два блазнi. Один завжди брехав, а iнший завжди казав правду. Одного разу мiж ними вiдбулася розмова: – Ми обоє з тобою брехуни, – вигукнув перший блазень. – Лише ти брехун, – вiдповiв на це другий блазень. Хто з них завжди каже правду? Поясни свою вiдповiдь.

3. V ** У короля був блазень, який казав правду в понедiлок, середу i п’ятницю, а в усi iншi днi тижня казав лише неправду. Одного дня вiн запевнив усiх, що пiслязавтра увесь день буде казати лише неправду. В який день тижня вiн міг таке сказати?

Числові квадрати Всього задач: 2.

1. V * Квадратну таблицю розділіть на такі шість однакових частин, щоб суми шести чисел, записаних в кожній частині були рівними.

2. V * Прямокутну таблицю розділіть на шість частин – два однакові прямокутники і чотири однакові квадрати, щоб суми чотирьох чисел в кожній частині були однаковими.




93

Статистика

Рідна мова

Сянік

Маріанна Яра

Пункт навчання української мови у Сяноці

П.ч.

Шкільний рік

Кількість груп навчання

Кількість годин у тижні на всі групи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23

2004/2005 2003/2004 2002/2003 2001/2002 2000/2001 1999/2000 1998/1999 1997/1998 1996/1997 1995/1996 1994/1995 1993/1994 1992/1993 1991/1992 1990/1991 1989/1990 1969/1970 1968/1969 1967/1968 1966/1967 1965/1966 1964/1965 1963/1964

5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 4 4 4 4 2 1 1 1 1 1 1 1

15 15 15 15 15 15 15 15 15 15 15 9 9 9 9 6 3 3 3 3 3 3 3

Кількість дітей садок

поч. шк.

гімназія

середня школа

4 4 4 3 3 2 2 – – – – – – – – – – – – – – – –

12 7 7 7 7 18 34 34 35 35 35 26 26 18 14 10 5 7 12 12 14 16 15

4 6 6 8 8 14 – – – – – – – – – – – – – – – – –

14 14 14 14 14 – – – – – – – – – – – – – – – – – –

Разом дітей 34 31 31 32 14 32 36 34 35 35 35 26 26 18 14 10 5 7 12 12 14 16 15




94 Рідна мова

Богуслава Комар

Перемишль

Навчання української мови у Підкарпатському воєводстві в 2004/2005 шкільному році

Пункти навчання української мови: П.ч. 1 2

Місцевість Мокре Щавне

Комплекс загальноосвітніх шкіл № 2 у Перемишлі ім. М. Шашкевича:

Кількість дітей

Вчителі

34 12

Мажена Онишканич Олександра Гаврилець

ІІ ІІІ ІV V VІ Гімназія: І ІІ ІІІ Ліцей: І ІІ ІІІ

3

Репедь

12

Данута Тима-Городецька

4 5

Гломча Команча

6

Сянік

7 8 9 10 11

Устрики Дол. Чорне Кальників Хотинець Ніновичі Разом

5 27 22 14 3 13 28 23 9 201

о. Іреней Кондро Ольга Шарий Маріанна Яра Тадей Лакус Ольга Оцяс Ольга Оцяс Світлана Щурек Андрій Путко Оксана Кахнич 11

Садок: • Перемишль – 18 дітей – вчительки: Мирослава Хома та Наталія Рибка

Клас

Кількість учнів

«0»

15

Марія Мричко

Початкова школа: І

12

Марія Туцька

19 10 18 14 17 24 21 24 19 17 19

Марія Стець Любомира Пилипович Анна Багінська Анна Багінська Анна Багінська Богуслава Комар Богуслава Комар Богуслава Комар Богуслава Комар Анна Богуш Богуслава Комар Євгенія Феснак Анна Штаба

Світлиця Катехіза Разом

Вчитель

229

Даниїла Шумна, Богдан Крупа 11




95 Більськ Підляський

Рідна мова

Єлизавета Томчук

Навчання української мови на Підляшші

Навчання української мови на Підляшші у вибраних роках П.ч. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Шкільний рік 1994/1995 1995/1996 1996/1997 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004 2004/2005

Кількість пунктів навчання 1 2 2 2 2 2 2 2 2 4 4

Кількість дітей 112 131 144 132 112 128 125 143 143 180 213




96

Різне

Рідна мова

О. Стрижак

Хто ж вони, бойки?

Інтеграційні процеси, що з розвитком суспільно-економічних стосунків охопили майже всю територію України, менш нівелююче діяли в гірських районах, де довгий час не тільки консервувалися старі, а часом формувались і нові етнографічні групи. На Лівобережній Україні, приблизно в трикутнику Переяслав-Хмельницький – Білопілля – Полтава, помічено групу географічних назв, до складу яких входить компонент Бойк-. Це села Бойківка або Бойківська Слобідка, і Бойківщина в колишньому Золотоніському повіті, х. Бойків (Іванів Бойків у XVIII ст.) в районі Полтави і в колишньому Хорольському повіті, поселення Бойківка на Зіньківщині, Бойківський у Кременчуцькому повіті, Бойкове на р. Голтві та ін. Є тут і Бойкова могила (с. Бацмани), і Бойків став, і багато подібних. Аналогічні назви зустрічаються і на Правобережжі; наприклад, х. Бойка або Бойків, занотовано на Бердичівщині, села Бойки – в колишніх Вінницькому й Слонімському повітах, Бойкова – в повітах Олександрійському (там же Стара Бойкова і Бойківка) та Лисаветградському, Бойків – на Херсонщині, присілок Бойківка – на Ольгопільщині та ін. Є вони і па Нижньонаддніпрянському Лівобережжі (с. Бойківка у колишньому Олександрівському повіті), у Таврії (х. Бойків на Мелітопольщині) і навіть у Криму (гора Бойка в районі Мангупа) та ін. Про деякі з них, наприклад, про гору Бойка поблизу с. Соколиного (Крим) і х. Бойків (Іванів Бойків) точно відомо, що вони походять від

прізвищ. Та й не тільки ці назви, але й ряд інших того ж походження. Прізвище Бойко на Україні належить до дуже поширених. Укажемо, що тільки на Полтавщині нами занотовано його в обласному центрі, в Гадячі, Зінькові, у ряді сіл Гребіпківського, Чорноуського та інших районів. У XVIII ст. ці прізвища зустрічаються в описах Новгород-Сіверського намісництва, м. Воронькова, сіл Гуджулів, Рибців та ін. Багато таких прізвищ носять козаки армії Богдана Хмельницького. Так, Кирилъ Бойковъ 1649 р. числивсь у Голтвянській сотні, 1660 р. Семен Бойко мешкав у Харкові, а 1683 р. Федька Бойко проживав у Луцьку. Це прізвище, очевидно, давнє, бо ще 1410 р. якийсь Бойко жив у Києві. Є такі прізвища в Галичині (в с. Серафинцях колишнього Городенського повіту, м. Самборі та ін.), на Закарпатті. У XVII ст. воно відоме в Білорусі, а ще в XIV ст. навіть у Сербії. Серед похідних від нього вкажемо на Бойченко (Наддніпрянщина), Бойчук (Поділля й Підкарпаття; опришок Іван Бойко був одним із послідовників Довбуша), Бойкало (Львів), Бойків, Бойкович, Бойкевич, Бойчешок, Бойчик, Боннун та ін. Шляхетський герб Бойча у Польщі відомий з 1390 р. Поселення, назви яких до свого складу включають компонент Бойк-, тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, Степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні.


І ось тут, майже в центрі згаданого нами лівобережного «бойківського» трикутника, знаходиться великий ареал назв, похідних від слова Грунь (це річки Грунь-Черкес, Грунь-Московська, Грунь-Суха, Грунь-Мала і ряд інших), переплетених топонімами, похідними від слів Коломия, Покуття та ін. Так, с. Коломийцівка на Ніжинщині знаходиться поблизу с. Бойківщини, р. Коломійцева Долина на Зіньківщині протікає неподалік від х. Бойкова, с. Коломийці на Решетилівщині розміщене за декілька кілометрів від іншого х. Бойкова, с. Коломиці на Драбівщині поблизу мас с. Бойківку, а Коломийці і Бойки, що розмістилися на південний захід від м. Сум, мають у своєму районі ще й с. Покутні. Якщо до цього додамо, що загальні слова типу «бескид», «бескед» – крутизна, обрив, непрохідний яр, «бескеття» – обрив, обриви, яри відомий український словникар Б. Грінченко нотує переважно на Полтавщині і... в Карпатах (Бескид, бескедина, Бескиди, бескидський, бескидувати тощо), то не можемо утриматися, щоб не сказати: «Але всі ці східнослов’янські назви нагадують карпатські!». Згадаймо лише: слово «грунь» відоме в Карпатах від краю й до краю (крім повсюдного розпросторення його як невласної назви, тут є декілька поселень і р. Грунь – притока Збруча), а славна Коломия і Покуття!? Але найголовніше Бойківщина! Хто не знає на Вкраїні бойків, лемків і гуцулів – представників трьох гірських українських груп («племен»), талановитих й оригінальних у своїй творчості, самобутніх у пісні, неповторних у музиці? Геніальний бойко Іван Франко на весь світ прославив українське слово, думку й культуру. Якщо походження слів «гуцули» (від румунського hotul (є й інші версії – Ant) – розбійник, що виникло, очевидно, у зв’язку з масовим повстанським рухом опришків та ін.) і «лемки» (від частки лем – лиш, вживаної у цих говорах) вже в основному ясне, то інакше стоїть справа з назвою бойків. Ми вже говорили, що прізвище Бойко в XIV–XV ст. відоме на широкій території, що охоплює Балкани, Польщу, Прикарпаття і Наддніпрянщину, а коли ж воно виникло, якщо вже тоді поширилося на пів-Європи? Грецький імператор Костянтин VII Багрянородний, який жив у X ст., писав, що на кор-

доні Білої Хорватії, на яку нападають печеніги, з Білою Сербією, є місце, яке називається Бойки. Якщо пригадати, що білі хорвати жили в Прикарпатті, то ясно, що вже тоді десь були тут і бойки. Головацький пише, що назва бойків згадується під час переселення сербів із Підкарпаття на Балкани, тобто біля 638 р. А відтепер уже недалеко й до племені бойів, як називалися кельти, що жили протягом III–І ст. до нашої ери в межах сучасної Австрії, південної Німеччини, північно-східної Італії, Чехословаччини, Угорщини (Паннонії) та ін. У І ст. до нашої ери згадується Бойська пустеля, що знаходилась у басейні Тиси. Якщо ж пригадати, що р. Тиса починається на Закарпатті, а бойки живуть не тільки на північних (між ріками Лімницею і Сяном), а й на південних схилах Карпат (дехто заперечує це твердження), то дуже природним для тодішніх бойів було, відступаючи перед ворожими і сильними гетами й даками, утікати не тільки у басейн Дунаю, але й у Карпати. Адже в горах легше було сховатися, зберегтися. Прийшлі слов’яни, як і романці, звичайно, асимілювали місцеве населення, але при цьому, можливо, прийняли назву бонів, трохи її видозмінивши (наближення до слова «бойкий» – бойовий). Однак цій теорії суперечить інша, за якою бойки так прозиваються тому, що в їхнім діалекті дуже поширеною є частка боє, яка означає «так». Тобто бойки називаються від слова «боє», як лемки – від слова «лем», лишаки – від «лиш» і т. д. Що ж лягло в основу цієї племінної назви: частка боє чи назва кельтів-бойів? І те, й інше – дуже ймовірне. А де ж істина? До цього ще додамо, що на Лівобережну Україну бойки зайшли, мабуть, ще в XIV ст., коли князь Вітовт, готуючись до битви з ордою хана Едигея, яка відбулася 1399 р. па Ворсклі, набирав жителів Підкарпаття для зміцнення східних рубежів своєї держави. Це, мабуть, тоді були перенесені із Карпат на крайній схід землі українського народу назви типу Самбір, Вислока, Новосанківка, Чечва, Зіньків, Реут і т. д. Чи не відтоді поширились і на Лівобережній Україні слова «бескет», «бескеття», які перекликаються з таємничими Бескидами? http://www.halychyna.ukrbiz.net/boyky. html



Рідна мова

97


98 Рідна мова

Іван Красовський Дмитро Солинко

Бібліотека Лемківщини

Хто ми, лемки...

ПОПУЛЯРНИЙ НАРИС ВІД АВТОРІВ Бурхливі події, які відбуваються в Східній Європі, Радянському Союзі, зокрема на Україні, породили нову хвилю відродження демократії та приспаної національної свідомості як цілих народів, так і окремих національних груп і об’єднань. Процес цей торкнувся й колишніх мешканців західних Карпат – лемків, розсіяних по планеті. В силу історичної ситуації етнографічна територія розселення лемків також після Другої світової війни залишалася поділеною між трьома державами. Галицька частина Лемківщини відійшла до Польщі. Це гірська смуга південно-східної Польщі від рік Солинки і Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. Південна частина Лемківщини відійшла до складу Словаччини. Це гірська смуга від кордону з Україною до ріки Попраду, частина південної Лемківщини входить до складу Закарпатської області. Це «трикутник» від с. Ужок (на півночі) і м. Ужгорода (на півдні) до ріки Боржави на сході. Обіймає райони Великоберезнянський та Перечинський і частково Свалявський, Іршавський, Мукачівський та Ужгородський. Ще в середині XVIII ст. численні лемківські родини з Пряшівщини та галицької частини Лемківщини подалися шукати кращої долі в Югославію. Об’єднані в різні «русинські» осередки, вони продовжували розвивати свої давні традиції. Від 1990 р. вихідці з Лемківщини

належать до єдиної організації Союзу русинів і українців Югославії. У другій половині XIX ст. Лемківщину захопила хвиля масової еміграції в США, Канаду. Там лемки об’єдналися спочатку в загальноукраїнських організаціях, а згодом створили власні, локальні. Однією з перших лемківських організацій став «Лемко-Союз» (1929). Організація ця проголосила лемків «карпато-росами» («карпатороси», «угророси», «словакороси» – назви, створені штучно у другій половині XIX ст.). Консервативно-сепаратистична політика «Лемко-Союзу» спричинилася до його занепаду в 80-х рр. У США діють Світова Федерація Лемків, Організація Охорони Лемківщини (1936), а в Канаді – Об’єднання Лемків Канади. Всі вони мають українську орієнтацію. Особливо трагічною була доля лемків західної Галичини (Польщі) у післявоєнний період. Давнішній і пізніший уряди Польщі не були зацікавлені у культурному й національному розвиткові непольських національних меншостей. Якщо до того часу нічого не вдалося вдіяти з «впертими русинами», то сталінський досвід переселення народів та їх знищення допоміг польській націоналістичній верхівці розправитися з інородними сусідами, незважаючи на те, що лемки завжди ставилися до поляків з почуттям поваги і дружби. У 1944–1946 рр. більша частина лемків (понад 200 тис.) була виселена з Польщі на Україну. Ще важча доля спіткала тих лемків, які залишилися в рідному краї (їх налічувалося тоді біля 140 тис.). Навесні 1947 р. польський уряд


розпочав так звану акцію «Вісла». За допомогою армії та поліції лемків було насильно вигнано з рідних осель. З метою швидкої асиміляції їх розсіяли малими групами на західних і північних землях Польщі. Сподівання польських властей на знищення лемків не справдилися. У 1956 р. вони зосередилися навколо Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Але польські урядові кола не були зацікавлені в єднанні лемків з українським населенням Польщі. Довголітнє залякування, обмежені права УСКТ у виконанні хоч би найскромніших законних вимог остаточно відштовхнули частину лемків від УСКТ і українських проблем. Щоб поглибити цей процес у Польщі почала популяризуватися назва лемків «карпатороси», з’явилися пропозиції прийняти її за національно-етнографічну назву. Окремі польські публіцисти намагалися переконати лемків: «Ви не українці, не русини, ви – лемки». Як не дивно, але ця помилкова ідея знайшла сприятливий ґрунт. У 1989 р. у Лігниці створено Товариство лемків. Його керівники визнають лише назву «лемки». Об’єднання лемків у Польщі, створене у 1990 р., дозволяє називатися лемкам так, як вони самі собі бажають, але радить добитися єдності і спільно працювати на ниві розвитку регіональної культури. У Словаччині більшість лемків називає себе русинами; але не ізолюється від українського народу. Є ще частина, яка вважає себе окремою «нацією русинів». Незначна частина лемків оголосила себе словаками. На Україні проживає близько половини всіх лемків. Це переселенці з Польщі, а також постійні, давні мешканці кількох районів Закарпатської області. В основному всі лемки є свідомі того, що вони – частина українського народу, і лише поодинокі особи на Закарпатті і в еміграції підтримують ідею «карпаторуського» народу. Оскільки окремі етнографічні особливості лемків поступово нівелюються й зникають (мова, традиційний одяг, народне будівництво, форми господарювання, народні промисли), виникла необхідність спільними зусиллями пожвавити науково-дослідну та культурну працю над побутом і культурою лемків. Невідкладна потреба об’єднання всіх лемків шляхом спрямування зусиль у єдиний потік заходів для відтворення їх історії, вивчення і розвитку самобутніх культурних традицій, необхідність покінчити з беззмістовними суперечками та всім урешті-решт усвідомити, чиїх батьків ми діти, спонукали нас опрацюва-

ти цю книжечку і в міру можливостей відповісти на питання: ХТО Ж МИ, ЛЕМКИ? Щоб з самого початку дати об’єктивну орієнтацію читачеві, ми вирішили подати цитування з найбільш надійного та всесторонньо опрацьованого джерела – різних енциклопедій. Що ж вони про нас говорять? Почнемо з польських. У «Великій загальній енциклопедії» (т. 43–44, Варшава, 1910, с. 190) читаємо: «Лемки, або, як самі себе називають, руснаки – відгалуження русинських горян (гуралів), так названі у зв’язку з вживанням частки «лем» у значенні «тільки». Проживають на північних схилах Карпат, їх села простягаються від Попраду на схід через повіти Новосанчівський, Грибівський, Горлицький, Ясельський і Короснянський і займають смугу краю від угорського кордону на північ шириною 20–30 км і довжиною біля 100 км...». «Ілюстрована Енциклопедія» (Пшаскі, Еверта, Ш-хальського, т. З, 1927) твердить: «Лемковє, лемки – група руських горян, які заселяють північні схили Карпат від Попраду до Іваньча і Риманова. Всіх біля 100 000 осіб. Назва походить від вживаного ними слова «лем» або «лем» – «лише», «тільки»...» Подібно трактує цю проблему «Енциклопедія Загальна», видана у 1934 р. у Варшаві: «Лемки – горяни (гуралі) русинські, що проживають на т. зв. Лемківщині у Західній Малопольщі на північних схилах Західного і Середнього Бескиду. На заході їх села переходять трохи за Попрад, на півночі підходять під Грибів, Горлиці і Ясло, на сході досягають Дукельського перевалу...» (т. 6, с. 666–667). «Лемки – одна з галузей руських горян у Карпатах, на схід від Попраду до Дукельського перевалу» – твердить «Ілюстрована Енциклопедія Загальна», видана в 1937 р. у Варшаві. «Велика Енциклопедія Сучасна» (Державне наукове видавництво, Варшава 1965, т. 6, с. 697) констатує, що «Лемковє-лемки, власна назва руснаки [етнографічна назва – І. К. і Д. С.] вживається в літературі з кінця XIX ст. Це назва руської народності, яка проживала до 1945 р. в Низькому Бескиді, від Дуклянського перевалу до Попраду». І, нарешті, «Енциклопедія Загальна (повшехна)» (т. 2, Варшава 1974) теж стверджує, що «Лемковє, власна назва руснаки – народність руська, що до 1945 р. проживала в Низькому Бескиді. У зв’язку з діяльністю УПА на згаданому терені, після 1945 р. переселена до Вроцлавсько-

Рідна мова

99


100 Рідна мова

го, Щецінського, Ольштинського і Кошалінського воєводств». Наводимо відповідні гасла двох чехо-словацьких енциклопедичних видань. «Енциклопедичний ілюстрований словник», т. 2 (Чехословацька АН, 1981) вважає, що «Лемки (Лемковє) – етнографічна група укр. народу в Карпатах між ріками Сян і Попрад і на захід від р. Уж». «Мала Чехословацька енциклопедія» (т. З, 1986) подає аналогічне визначення: «Лемки (Лемковє) – етнографічна група українців у Карпатах між ріками Сян і Попрад і на захід від ріки Уж...» (с. 762). Визначення українських енциклопедичних видань майже однакові, наприклад, «Словарь української мови» Б. Грінченка (т. 2, Київ 1908) пояснює: «Лемак – назва малороса, який проживає у Венгрїі, в долинах за Бескидами»; «Лемачка – малороска із Венгрїі, жителька долин за Бескидами» (ці пояснення стосуються лише закарпатських лемків-лемаків). «Лемко – галицький малорос, житель Лемківщини» (с. 354–355). «Українська Радянська Енциклопедія» (УРЕ, т. 8, Київ 1962): «Лемки – етнографічна група українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів (у Карпатах між річками Сяном і Попрадом – на захід від Ужу)...». Такі ж визначення знаходимо в «Радянській Енциклопедії Історії України» (т. 2, Київ 1970), «Словнику української мови» (т. 4, Київ 1973) в «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (т. 2, Київ, 1987) та інших. Процитуємо ще два авторитетні енциклопедичні російські видання, а саме: «Большая Энциклопедия» (т. 12, С.-Петербург 1903): «Лемки... русинське населення в Західних Бескидах (Карпатах), уніати. Мова їхня є поєднанням русинської мови з польськими і словацькими словами». «Малая Советская Энциклопедия» (т. 6, Москва 1937): «Лемки – одне з карпатських відгалужень українського народу. Чисельність – 250 тис. Проживають на Західній Україні (Польща), в Карпатах, по обох схилах Карпатського Хребта і у Закарпатській Україні...». Те, що лемки (Lеткеп) – мешканці західних Карпат і належать до українського народу, говорить «Дер гроссе Брокгауз» (Мюнхен 1955). Такі ж висновки інших видань і цитувати їх надалі немає потреби. Не будемо звинувачувати авторів окремих заміток у незнанні точних етнографічних меж розселення лемків та їх кількісного складу. Головне інше: всі енциклопедії

стверджують, що лемки – частка українського народу. І лише польські видання до цього часу без симпатії ставляться до назви «українці» і вживають стару назву «русини». Зрештою, це аж ніяк не змінює справи. Здається, все зрозуміло. Але чому вживаються інші національні назви для означення лемків, як з боку сусідів, так і в середовищі самих лемків? Щоб з’ясувати це питання, звернемося до історії, здійснивши короткий екскурс у минуле. При написанні цієї книжки ми використали архівні матеріали, історичні та літературні друковані джерела, періодичні видання і власні дослідження та спостереження. Автори Львів, жовтень 1990

СЛОВ’ЯНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ КАРПАТ. БІЛІ ХОРВАТИ Серед найбільших народів світу почесне місце, без сумніву, займають слов’яни. Вони, у свою чергу, поділяються на три великі групи: східні слов’яни – українці, росіяни, білоруси; західні слов’яни – поляки, чехи, словаки; південні слов’яни – серби, хорвати, славінці, болгари. Подібність мови слов’ян усіх трьох груп, їх культури, побуту свідчать про те, що в давнину предки всіх теперішніх слов’ян належали до єдиної слов’янської родини. Існують різні думки з приводу давньої історії слов’ян. За однією з теорій слов’яни у давнину проживали в Азії і звідтам мігрували у Південну Європу і над Дунай. За іншою теорією правітчизною слов’ян були Карпати до ріки Дунай. Звідти вони розселилися на південь, північ і на схід. Цю теорію до певної міри підтверджує той факт, що у піснях усіх слов’ян любовно оспівується ріка Дунай. Особливо часто зустрічаємо цю назву в українських, зокрема лемківських піснях. Античні автори 1–2 ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей згадували племена венедів, які заселяли територію від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. Не виключено, що під цією назвою виступають давні слов’яни. Населення займалося землеробством, тваринництвом, мисливством, рибальством. Високого рівня досягли в них видобування та обробка металу, гончарство. Була розвинута торгівля. У слов’ян існувала військова організація.


Візантійські автори VI–VII ст., називали слов’ян «антами», стверджуючи, що вони населяли територію лісостепу Східної Європи. Анти створили міцне військове об’єднання. Основними їхніми заняттями були землеробство, тваринництво, промисли, ремесла, торгівля. Високого рівня досягло ужиткове мистецтво. На думку візантійців під кінець VI ст. анти мігрували на Балканський півострів, зайнявши територію теперішньої Болгарії та Югославії. Ті ж автори вживали щодо слов’ян також назву «склавіни», але їхні поселення відносили далі на захід. Згідно з твердженнями візантійських авторів склавіни жили на території теперішньої Польщі, крім Карпат, і теперішньої Словаччини. Утворили міжплемінне об’єднання державного типу. У другій половині VI ст. потрапили під владу аварів – тюркськомовних племен, які згодом були розгромлені франками і уграми. Історик VI ст. Йордан вважав, що антами і склавінами називали себе венеди. Але разом з тим трактував венедів, антів і склавінів як три окремі групи давньослов’янських племен. Найбільш правдоподібно, що поділ слов’ян на групи у ті часи був умовним. Вони ще не різнилися ні мовою, ні звичаями, ні релігією. Дослідники розмежували їх у залежності від географічного місця поселення. Наприклад, тих, що жили в лісистих місцях, звали древлянами, на просторих полях – полянами, над рікою Бугом – бужанами. Тих, що осіли на горбах, у горах, названо гор-батами, горватами, хорватами. У VII ст. на території середніх і західних Карпат проживало слов’янське плем’я білих хорватів. Назва «білі» на той час означала «західні». Кольорами: білий – захід, чорний – північ, червоний – південь давні народи визначали «сторони» світу. Назва «хорвати» (горвати) означала, що саме ця група слов’ян поселилася у горах. Про білих хорватів згадує давньоруський літописець Нестор у своїй Повести временных лет. Білі хорвати своєю мовою, культурою, релігією не відрізнялися від слов’янських племен Наддніпров’я і, як і інші східні сусіди (так вважав угорський літописець Анонім), вони самі себе уже на початку IX ст. називали «русами», «русинами». Більша частина білих хорватів емігрувала на південь і оселилася на території теперішньої Хорватії. У зв’язку з географічними, економічними умовами слов’янські групи поступово почали об’єднуватися в більш чіткі формування. Ті

слов’яни, які подалися на південь (сучасна Болгарія, Югославія) створили об’єднання південних слов’ян. Слов’янські племена, які заселили простори на північ і на захід від Карпат, дали початок західним слов’янам. Східні слов’яни зайняли степові простори Придніпров’я, басейни рік Буг, Прип’ять, Дністер, а також Карпати. Отже, так звані білі хорвати (руси, русини) з самого початку належали до східнослов’янської групи слов’янських племен. Основним заняттям усіх слов’ян було землеробство і тваринництво. Візантійський автор Прокопій, описуючи побут слов’ян, їх суспільний лад, вірування, відзначив, що це люди вельми хоробрі і волелюбиві і що їх «ніяким чином не можна схилити до рабства або поневолення». Із повідомлень Прокопія Кесарівського довідуємося, що у слов’ян у дохристиянські часи найпопулярнішим був бог блискавки і грому. Таким давньоруським божеством вважався Перун, на честь якого до середини XX ст. на Україні і, зокрема, на Лемківщині, у ніч на Івана Купала (з 6 на 7 липня за н. ст.) палили вогнище – собітки. Не виключена можливість, що давнє лемківське село Перунка отримало назву саме від Перуна, ідол якого міг стояти на місці пізнішого християнського храму. Поклонялися слов’яни також різним духам і явищам природи, лісовикам, русалкам. Найбільш раннім державним утворенням у південних слов’ян було Болгарське царство (VII ст.). У західних слов’ян існувала ранньофеодальна держава Сато (у неї входили сьогоднішні словаки, морави, чехи, словенці і лужицькі серби), пізніше Великоморавська держава, до якої деякий час входила також частина території теперішньої Лемківщини. На півночі утворилася Польська держава. Східнослов’янські племена об’єдналися в єдиний державний союз – Київську Русь, до складу якої увійшли також русини західних Карпат (так звані білі хорвати).

КАРПАТИ В СКЛАДІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ, ГАЛИЦЬКОГО І ГАЛИЦЬ КОВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВ Русини Карпат (назва очевидно походить від індоєвропейського «роса» – вода, у сучасній українській «роса» – краплини води, або від назви ріки Рось на Київщині) і русини Придніпров’я перебували в постійних контактах. Як свідчать поодинокі джерела, мешканці

Рідна мова

101


102 Рідна мова

карпатських гір нерідко перебиралися на Схід і вступали в дружини київських князів. Карпатські русини славилися як відважні воїни у війську князя Олега, брали участь у поході київського князя на Царгород. Тісні взаємозв’язки мешканців західних Карпат з Київською Руссю спричинилися до того, що в 992 р. київський князь Володимир приєднав білих хорватів до Київської Русі. Єдність релігій (у західних Карпатах християнську релігію поширили брати Кирило і Мефодій ще до хрещення Русі у 988), звичаїв, мови сприяли як економічному зміцненню західних околиць Русі, так і повсюдному прийняттю єдиної народної назви «русини», «руські» аж до Попраду з Дунайцем. На Прикарпатті виникли і розвивалися школи – дяківки, осередки іконопису, переписування церковних книг. Піднявся освітній рівень мешканців Карпат, їх культура, мистецтво. У другій половині XI ст. на ріці Сян розпочалося будівництво оборонної фортеці на заході Русі – міста Сянока, яке стало важливим адміністративним і торговим осередком. 3 Київської Русі прибули майстри-будівельники, котрі закладали в околиці Сянока нові оселі на руському праві. Польський дослідник Адам Фастнахт у книзі Osadnictwo Ziemi Sanockiej (Вроцлав 1962) ствердив, що вже на початку будівельних робіт на цій землі були численні руські оселі, такі як Терепча, Межибрід, Дубрівка Руська, Заболотці, Улич (пізніше Улюч), Лодина, Гломча, Тирява Сільна, Вільхівці, Сторожі Великі, Сторожі Малі, Костарівці, Половці, Чертеж, Прусик та інші. Вони існували на руському праві. Руські села були й далі на захід – у долині Вислоки, вздовж Яселки. Серед найдавніших поселень у цих краях, заснованих на руському праві – Босько і Дошно. Руське населення було здавна корінним і на західних околицях теперішньої Лемківщини. Відомості про існування руських сіл на Пряшівщині походять з джерел ХІ–XII ст. ст. Про високу густоту населення русинів аж поза Попрадом, Дунайцем свідчить їх міграція. Наприклад, у 1270 р. сини Марка Маріаші привели з гір за польською Щавницею – «з Явірок, Шляхтової, Білої та Чорної Води русинів, яких поселено в селах Тепличка та Порач» (М. Попович, Село Порач, «Нове життя», Пряшів, 20, 15 травня 1987). Межа руських поселень за деякими даними, сягала Кракова і Ряшева на півночі.

У 1241 р. татаро-монгольська орда напала на Київську Русь. Втікачі з Русі знаходили сховок у карпатських горах і лісах, де можна було безпечніше пережити лихоліття. Є підстави гадати, що саме татаро-монгольська навала, яка досягла Карпат відтіснила на південь частину білих хорватів, котрі поселилися на території теперішньої Югославії (Сербо-Хорватія). Процес формування української народності охопив як Наддніпрянщину, так і Галичину з Карпатами. Але у зв’язку з тим, що західноукраїнські землі на довгий час були політично відірвані від східної України, а також внаслідок діяльності політичних угруповань, що виступали проти нової народної і національної назви «Україна», «український», поширення цієї назви на західних околицях Русі було загальмоване. Назва «Україна» (її вперше згадує Київський літопис під 1187) початково закріпилася в піснях і думах, а починаючи з XVI ст. вживається в офіційних документах та літературі. Давня назва «руський», «русин» подекуди на західноукраїнських землях збереглася дотепер (в Закарпатській області, Польщі, ЧСФР, Югославії, на еміграції). Вона рівноцінна сучасній і є свідченням спільного минулого українського народу. Назву «Русь-Україна» вживав історик – М. Грушевський. Слов’янські мови вчені-мовознавці поділяють на підгрупи: східну (українська, російська, білоруська), західну (польська, чеська, словацька й серболужицька), південну (болгарська, сербохорватська, македонська й словенська). Мови цих груп близькі за словниковим складом та граматичною будовою. Лемківські говірки, що зберегли ряд давньоруських архаїзмів, відносяться до діалектів української мови. Це переконливо довели відомий літератор і мовознавець Я. Головацький (О язиці южноруськім, 1849), І. Верхратський (Про говір галицьких лемків, 1902), вчені В. Гнатюк, Ф. Колесса, польські та чехо-словацькі дослідники, сучасні українські мовознавці.

ЗАХОПЛЕННЯ ПІВНІЧНИХ СХИЛІВ ЗАХІДНИХ КАРПАТ ПОЛЬЩЕЮ, ПІВДЕННИХ  УГОРЩИНОЮ. ПОЛЬ СЬКОНІМЕЦЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПРИКАРПАТТЯ. ПАНЩИЗНЯНІ ВІД НОСИНИ І ВОЛОСЬКЕ ПРАВО У середині XIV ст. Волинь і Галичина, в тому числі землі теперішньої північної Лемківщини, захоплені Польщею, південні схили західних


Карпат ще раніше загарбала Угорщина. Польські королі і шляхта, угорські державні власті започаткували нову, довготривку політику, спрямовану на повну асиміляцію українського населення, його економічне поневолення. З цього приводу польський письменник Ф. А. Осендовський у книжці Karpaty i Podkarpacie (Познань 1930) писав: «У 1340 році Казимир [польський король – І. К., Д. С.] приєднав галицькі землі і Карпати до Польщі. Колонізував Прикарпатський край при допомозі рицарів – поляків, німців, чехів, крок за кроком полонізуючи чужоземців [мається на увазі українців – І. К., Д. С.]...». Переводячи міста на німецьке (магдебурзьке) право, польські власті заборонили в містечках Прикарпаття (Сяноці, Яслиськах, Бічу, Мушині та ін....) поселятися русинам. Села також масово переводились з руського на німецьке право. Для остаточного підкорення захоплених земель королі роздали більшу їх частину польській шляхті і римо-католицькому духовенству. Почалася масова німецько-польська колонізація Прикарпаття. Колоністи поселялись у горах неохоче, натомість вони силою зайняли кращі низинні землі на Сяніччині і Новосанчівщині, відтісняючи корінне населення у гори. Так поступово змінилися етнічні межі поселення русинів на півночі. Поступово німці ополячились, а як пам’ять про них збереглися німецькі назви окремих місцевостей (Горлиці – Ноrlitz, Шимбарк – Schon Berg, Рихвальд – Reich Wald, Заршин – Sehr Schon та ін.) і німецькі прізвища серед польського населення. Північна частина Лемківщини – Динiвщина – у кінці XVI ст. була заселена, в основному, українцями з невеликою домішкою польського i німецького елементу. Руський характер краю викликав незадоволення польської шляхти і римо-католицького духовенства. Яскравим підтвердженням цього є грамота власниці земель і сіл Динівщини, рідної сестри перемиського латинського єпископа – Катерини Ваповської від 23 січня 1593 р., в якій говориться: «... З тієї зверхності, яку нам над підданими дав сам Господь Бог..., ті церкви руські на костьоли римської віри перетворюємо. Церкви в наших селах Іздебках, Лубній, Глодному, Бахірі, Варі і на Динівському передмістю перетворюємо на латинські костьоли. Ксьондзи, нами презентовані, мають навертати Русь до святої римської церкви, хрестити руських дітей і стежити, щоб у попів не були хрещені...».

Шляхта і римо-католицьке духовенство насильно перевели на латинську віру і ополячили мешканців ряду руських сіл на Динівщині. Таке ж становище виникло і в західній частині Лемківщини. У 1626 р. краківський латинський єпископ Марцін Шишковський заборонив будувати церкви грецького обряду в околиці Мушини. Єпископ Яків Задзiк у 1636 р. звелів закрити руську церкву в Тиличі. У 1686 р. її розібрали, а з матеріалу побудували костьол у Мушині. Після прилучення північного Прикарпаття до Польщі, становище селянства різко погіршилося. Король роздав більшу частину земель разом з селами шляхтичам, які започаткували не лише національний і релігійний гніт руського селянства, а й жорстокий економічний, що виражався у примусовому обробітку селянством панських ґрунтів та обложенні селян різними натуральними повинностями. Таким чином була заведена тяжка фільварково-панщизняна система. Розвиток фільварків відбувався за рахунок привласнення поміщиками і так більш, аніж скромних селянських наділів. У XVI ст. поміщики довели панщину до чотирьох днів на тиждень, а згодом до 5–6 днів. Цілий тиждень змушені були працювати на панщині селяни с. Кальниця, Дубрівка Руська, Половці, Бонарівка, Костарівці та інших на Лемківщині. Крім цього, селяни вносили на користь поміщика високий грошовий чинш та данину у вигляді гусей, курей, яєць, пряжі, вовни і т. д. У документах того часу селяни-русини трактувалися як «худоба» (бидло). Поміщики жорстоко карали селян за найменші провини, всіляко знущалися з них. Постійні лихоліття, голодування сприяли поширенню епідемій. Від холери вимерли мешканці с. Терепча, а також багато жителів інших сіл Прикарпаття і Закарпаття. Із введенням панщини змінилися правові відносини на селі. Для регулювання стосунків між поміщиками і кріпаками руське право виявилося застарілим і не відповідало інтересам поміщиків. Німецьке (магдебурзьке) право регулювало, в основному, правові відносини міщан, купців та ремісників. А тому вже у XV ст. на Прикарпатті і Закарпатті почалася масова локалізація сіл на волоському звичаєвому праві, яке в гірських умовах краще... формулювало селянські повинності в інтересах шляхти. Спочатку волоське право було введено в королівських селах, потім – у шляхетських.

Рідна мова

103


104 Рідна мова

Одними з перших на новому праві локалізовано с. Одрехову і Щавне. У Сяніцькій землі, за свідченням А. Фастнахта, на волоське право переведено у XVI–XVII ст. ст. понад 160 сіл, що до того часу перебували на руському і німецькому праві. На волоському праві закладалися також нові села, мешканцями яких були як русини, так і польські та німецькі колоністи.

ВИЗВОЛЬНИЙ ЗБІЙНИЦЬКИЙ РУХ НА ЗАХІДНОМУ ПРИКАРПАТТІ. ПОВСТАННЯ СЕЛЯН ПІД КЕРІВНИ ЦТВОМ АНДРІЯ САВКИ Нещадний феодальний гніт викликав серед селянства Карпат масові протести, що спочатку мали пасивний характер (відмова від панщизняних робіт, нищення знарядь праці тощо), а незабаром перетворилися на масові селянські бунти. Найбільш організованим проявом селянської антифеодальної боротьби став збійницький рух. Доведені до відчаю селяни покидали села і втікали у ліси. Чоловіки і парубки об’єднувалися у боєздатні загони, вибирали ватажка. Такі збійницькі групи нападали на поміщицькі маєтки. Найдавніша згадка про лемківських збійників відноситься до 1434 р., коли, за свідченням польського історика М. Стечинського, лемківські та чеські збійники почали боротьбу зі шляхтою. Наприкінці XVI і початку XVII ст. помітно активізується збійницький рух по обох схилах Карпат. Поодинокі виступи перетворилися в організовану антифеодальну боротьбу – масовий визвольний рух. У 1635–1648 рр. найбільш уславилась на Лемківщині збійницька група Василя Баюса з Ліщин на Горличчині. На початку 1648 р. староста Біча вислав проти Баюса військовий загін, який відтіснив збійників до Бардієва (Угорщина). Визвольна війна українського народу 1648– –1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького проти польської шляхти мала великий і незаперечливий вплив на розвиток селянської боротьби на Лемківщині. Ця війна знайшла відгомін навіть у найбільш віддалених закутках Карпат. Селяни посилили напади на панські маєтки, фільварки, приєднувалися до збійників. Назрівало загальне селянське повстання. Весною 1649 р. в с. Барвінку недалеко від Кросна відбулася нарада збійницьких ватажків, на якій окремі загони об’єдналися в одну боєздатну дружину під керівництвом «славно-

го на весь Бескид» Андрія Савки зі Стебника на Словаччині. Богдан Хмельницький знав про народний рух на Прикарпатті і вирішив зміцнити зв’язки з повстанцями українських Карпат і Польщі. В своїх універсалах гетьман писав: «Виб’ю з лядської неволі народ увесь. Допоможе мені в тому селянство по Люблин та Краків, бо то права рука наша...». Перемога Хмельницького над польськими військами створила сприятливі обставини для подальшого піднесення селянського визвольного руху на Лемківщині. Цей рух набув найвищого розвитку тоді, коли його очолив польський повстанець Костка Наперський, який діяв спільно з А. Савкою. На початку 1651 р. К. Наперський появився на Прикарпатті з універсалами Б. Хмельницького. Народ приєднався до повстанців. «Від Сяну до карпатського Підбескиддя, в околицях Дуклі і Кросна, руський народ горнувся до збійницьких дружин», – писав польський історик Людвиг Кубаля. Незабаром Савка зібрав велику дружину у кількасот бійців, в чому йому допомагав інший ватажок лемківських збійників Василь Чепець. До повстанців приєднався і Василь Баюс, який повернувся з Угорщини. Сам К. Наперський підіймав на боротьбу польських селян Підгаля. Переконавшись, що населення Прикарпаття приєднається до повстання і підтримає похід на Краків, невеликий загін на чолі з Наперським 15 червня 1651 р. захопив Чорштинський замок на Підгалі – об’єкт великого стратегічного значення. Це було сигналом початку загального селянського повстання. Ці події налякали шляхту і духовенство. Вже на другий день краківський єпископ Гембіцький скликав нараду, яка вирішила негайно відправити 60 кіннотників та 25 драгунів під керівництвом Хшонстовицького для звільнення замку від повстанців. Вісімнадцятого червня військовий загін єпископа почав облогу замку. Повстанців було мало і їм не вистачало куль та пороху. На допомогу повстанцям поспішав Савка з великою групою лемківських селян. Саме в критичну хвилину селяни напали на єпископських воїнів і розгромили їх – але мабуть через відсутність харчів К. Наперський залишив залогу замку всього 54 чоловіків і п’ять жінок. Селяни, приведені Савкою, були відпущені з умовою, що при появі сигналу (уночі – запалені смолоскипи, удень – зелений вінок на вежі) вони негайно повернуться.


Після першої поразки єпископ послав для здобуття Чорштинської фортеці спочатку 250, а потім ще 200 піхотинців, 60 гарників, дві гармати. Староста з Любовлі поспішав зі 150 піхотинцями та двома гарматами. Цей військовий озброєний загін, що налічував біля 700 бійців і 4 гармати, 21 червня під керівництвом шляхтича Рихвальдського обложив замок. Повстанці успішно відбивали атаки. Наступного дня прибуло ще 60 кіннотників, що їх очолював полковник Яроцький. Він узяв на себе загальне командування. У повстанців вичерпалися боєприпаси, і вони кидали на противників каміння, лили гарячу смолу. Надія на швидку допомогу селян додавала їм сили. Справді з різних районів Лемківщини, з обидвох схилів Карпат поспішали загони українських селян. На Підгалі зібралися численні групи польських селян, які очікували умовного сигналу 24 червня – дня походу на Краків. На допомогу повстанцям поспішали також чеські, словацькі і угорські загони селян. Стурбований тим, що облога замку затягнулася, 23 червня єпископ відправив до Чорштина ще 100 гарників з Мушини. Такий самий загін з Любовлі. Крім того, відіслав посланців у королівський табір під Берестечко, благаючи негайної допомоги. Поразка козацьких військ під Берестечком дозволила королю відправити для розправи над повстанцями двотисячне військо на чолі з Зебжидовським. Не дочекавшись допомоги з боку повсталих селян 24 червня 1651 р. Чорштин здався. Наперський був схоплений шляхтою і незабаром страчений. Хоча збійницьке повстання завершилося поразкою, все ж воно залишило яскравий слід в історії визвольної боротьби лемківських селян. Селянський рух на Лемківщині був складовою частиною загальної визвольної боротьби українського народу. У цій боротьбі проявилося віковічне прагнення русинів-лемків до об’єднання зі своїми східними українськими братами та всіма східнослов’янськими народами.

ЛЕМКІВЩИНА ПІД ПАНУВАННЯМ АВСТРІЇ. ЕМІГРАЦІЯ. ТЕОРІЯ ВО ЛОСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ КАРПАТ. ЕТНОГРАФІЧНА НАЗВА І МЕЖІ РОЗ СЕЛЕННЯ ЛЕМКІВ У 1772 р. Галичина, в тому числі територія північної Лемківщини, опинилася під пануванням Австрії. Ця політична зміна не

спричинилася до поліпшення економічного становиша селян-русинів, що проживали в Карпатах. Панщизняний гніт, високі податки непосильним тягарем лягали на плечі хлібороба, оскільки права польської шляхти не були анульовані. Протести селян проти незаконного підвищення суми податків зобов’язали австрійський уряд уже в перші роки панування зробити точний опис розмірів земельних наділів селян. Уже на початку вісімдесятих років XVIII ст. з’явилося урядове розпорядження про складення в 1785–1788 рр. поземельного кадастру з описом земельних наділів селян. Цей кадастр отримав в історії назву «Йосифінської метрики» (від імені імператора Йосифа І). Документи кадастру лемківських сіл збереглися в Центральному історичному архіві УРСР у Львові. Вони мають величезну вартість при аналізі економічного становища селян, національної приналежності. Ці документи допоможуть точно відтворити історичне минуле мешканців західних Карпат. Соціальний і національний гніт спричинився до виникнення повстання у 1846–1848 рр., що завершилося революцією 1848 р. В результаті цих подій була відмінена панщина. Але подія ця не поліпшила становища селян, які не мали змоги викупити землю у поміщиків, платити високі податки. Частина селянства зовсім розорилася і стала безземельною, поповнюючи ще слабкий робітничий прошарок. А тому відкриття зарібкової еміграції за океан у другій половині XIX ст. породило у русинів Галичини надію на поліпшення життєвих умов. Першими емігрантами в США були русини з західних Карпат, а започаткував еміграцію Юрко Кашицький – селянин з Нової Веси Новосанчівського повіту, який подався до США в 1871 р. З цього приводу галицькі часописи, жартома, але не без підстав, заявили: «Лемки відкрили Америку». На той час не тільки у Східній Галичині, але й на Лемківщині стало помітним національне пробудження. Нову сторінку в житті мешканців Карпат відкрила Русалка Дністровая та автори цієї книжечки, члени «Руської Трійці» – М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич. На Лемківщині помітну культурну діяльність розгорнув І. Бірецький. Лемки щораз відважніше почали заявляти про свої національні права, про права на культурний розвиток у рідному краю. Польським буржуазним ідеологам явно не до вподоби було національне

Рідна мова

105


106 Рідна мова

пробудження «русінув», і вони почали кампанію проти офіційного визнання національних прав представників непольської народності. Почалося цькування як проти назви «русини», а ще завзятіше проти нової національної назви «українці», робилися відчайдушні старання «натравити русинів на русинів». Не дивно, що у таких умовах у середовищі русинів західних Карпат стала більш популярною етнографічна назва «лемки», яка очевидно виникла від вживаної ними мовної частки «лем». Назва ця особливо стала популярна на північних схилах Карпат. В Карпатах сформувалися ще етнографічні групи українців – бойки і гуцули, та західніше від лемків – польська етнографічна група гуралів. Вперше назву «лемки» ввів у історію та літературу Левицький у передмові до власної Граматики (1831). Надалі цю назву вжили О. Торонський, В. Хиляк та інші. Свою етнографічну територію русини-лемки, потім також їх сусіди почали називати Лемківщиною. Історична доля не дуже прихильною була до лемків і Лемківщини. Від середини XIV ст. їх територія не належала вже до матірного осередку Русі (України), а була розчленована Угорщиною і Польщею, пізніше належала до Австрії, потім до Чехословаччини і Польщі. У склад етнографічної лемківської території входить південна гірська частина Польщі, північно-східна гірська частина Чехословаччини та (після 1945) західна частина Закарпатської області Української РСР. Ріст національної свідомості лемків, їхнього переконання, що вони є господарями свого краю з незапам’ятних часів, був явно не до душі окремим польським історикам, економістам. Почалися гарячкові пошуки «білих плям» в історії лемків, пошуки «доказів» про їх «неруське» походження і недавнє перебування в Карпатах. Була створена нова «теорія» про походження русинів у Карпатах, теорія «волоської колонізації» західних Карпат у XV–XVII ст. ст. Творцями цієї «теорії» стали К. Добровольський, А. Стадницький, Е. Длугопольський. Для її «обґрунтування» взято на озброєння факт масової локалізації сіл у XV–XVII ст. ст. на волоському праві та нечисленні назви і слова румунського походження в лемківському діалекті. За цією «теорією» у XV–XVII ст. ст. в Карпати прибули великі валки волохів (румунів) і колонізували Прикарпаття. Тому що було неможливо відповісти на питання «Звідки ж

взялися русини?», дослідники, серед яких професор Р. Рейнфусс, пізніше підмінили поняття «волоська колонізація» поняттям «волосько-руська колонізація». Так чи інакше, мовляв, русини в Карпатах – це зрусифіковані «волохи», поляки і живуть тут недовго, настав час, аби їх повернути раз і назавжди в лоно костьола і польського народу. Теорія «волоської колонізації» Карпат не витримує жодної критики. Якщо б мала місце така масова міграція румунів, то існували б документальні її джерела. Та й румуни в умовах Польщі могли б хіба спольщитися або залишитися румунами, а не стати русинами. Локалізація сіл на волоському праві аж ніяк не є підтвердженням «волоської колонізації», а слова румунського походження перейшли до лемків від русинів з Закарпаття, які жили поряд з румунами, або ж від інших сусідів-слов’ян, де вони теж зустрічаються. Важливим аргументом проти теорії «волоської колонізації» є згадана вище Йосифінська метрика XVIII ст. З п’яти тисяч прізвищ лемків того часу 70 відсотків є українські або такі, що творилися за правилами українського словотворення, до 20 відсотків – загальнослов’янські, певна частина польських і словацьких. Прізвищ румунсько-угорського походження дуже мало, не більше одного відсотка. Родини лемків перейшли довгий розвиток, бо такі прізвища як Русин, Коваль, Мельник та інші носили по 45–50 родин, про що свідчать матеріали Йосифінської метрики. Отже, лемки – не волохи (румуни), а давні русини, які проживали на той час у Карпатах не 100–150 років згідно з теорією «волоської колонізації», а значно довше. Вагомим аргументом проти «волоської колонізації» є також той факт, що уже в XIV ст. на території теперішньої Лемківщини існувала високохудожня школа іконопису, формувалася велична архітектура храмів. Ми вже згадували грамоту К. Ваповської 1593 р., в якій перераховується велика кількість руських церков на північній частині Лемківщини. Якби в історії була «волоська колонізація» Карпат, то такої кількості сіл з руським населенням і церков не могло б існувати. Лемки є автохтонами західних Карпат, давніми господарями карпатського краю. Проти теорії «волоської колонізації» виступили болгарський вчений Д. Кранджалов, чехословацький дослідник Й. Штіка, радянський історик Ю. Гошко і багато інших.


НАЦІОНАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. О. ДУХНОВИЧ, І. СИЛЬВАЙ, О. ПАВЛОВИЧ, В. ХИЛЯК. УКРАЇН СЬКІ ДІЯЧІ І. ФРАНКО, В. ГНАТЮК, Ф. КОЛЕССА ПРО ЛЕМКІВЩИНУ Друга половина XIX ст. характерна зміцненням хвилі національного пробудження серед русинів-лемків обох схилів західних Карпат. Позитивну роль у зближенні розсіяних груп українського народу відіграла праця члена «Руської Трійці» Я. Головацького Розправа о язиці южноруськім і єго нарічях (1849), в якій автор переконливо довів приналежність лемківського діалекту до української мови. З особливою силою прокотилася хвиля національного пробудження серед русинів південних схилів Карпат, де цей рух очолили видні діячі «будителі» О. Духнович, О. Павлович, І. Сильвай та інші патріоти, захисники культури і національної гідності русинів Закарпаття. Провідна місія у цьому благородному пориві належить Олександру Духновичу (1803–1865), автору багатьох віршованих творів, драм. Особливу роль у боротьбі проти мадяризації відіграли його твори, написані народною мовою, як Я русин, Піснь простонародна та інші. Близьким однодумцем Духновича був поет Олександр Павлович (1819–1900), який походив з с. Шариське Орне. Був активним поборником єдності слов’ян і, зорема, єдності русинів. Завжди твердив, що галицькі і закарпатські русини – кровні браття. Проти денаціоналізації русинів Закарпаття, за розвиток освіти в їх середовищі постійно боровся письменник-будитель Іван Сильвай (1838–1904) з с. Сускове, тепер Свалявського району. У своїх повістях, оповіданнях оспівував єдність русинів Закарпаття з русинами в Галичині та на Великій Україні. Досліджував фольклор. На північній (галицькій) частині Лемківщини будителем національного духу лемків успішно виступав глибокий знавець селянського життя, талановитий письменник Володимир Хиляк (Єронім Анонім, 1843–1893), який народився у с. Верхомля біля Нового Санча. Польсько-руські національні відносини він порушив уже в першій своїй повісті Польський патріот. Любов до рідної історії, карпатського краю, до земляків розвинув в дальших своїх

повістях Шибеничний верх, Руська Доля і багатьох інших. Отже, національні «будителі» у своїх творах відзначили, що русини Карпат є такі ж, що й русини Східної Галичини і України, входять у склад єдиного українського народу. Щоправда, на той час нова національна назва «українці» ще не знайшла поширення, а тому «будителі» називали русинами всіх теперішніх українців.Таким чином, великі наші попередники повністю ствердили однаковий зміст і значення національної назви «руський» і «український». Велику увагу лемківським справам присвячували видні українські вчені, культурні діячі. Серед них виділявся письменник і мовознавець Іван Верхратський (1846–1919) родом з м. Белза. Із подорожей по південній частині Лемківщини вийшла праця Знадоби до пізнання угро-руських говорів. Велику монографію створив також Про говір галицьких лемків (1902), яка не втратила своєї наукової вартості і сьогодні. Проблемами лемків на дуже поважному рівні займався Іван Франко (1856–1916). У багатьох творах він описував їхнє життя, закликав до більш широкого і глибокого вивчення культурних надбань лемків. Належну увагу присвятив лемкам у праці Карпаторуська література XVII–XVIII віків. Відзначив, як дуже позитивне явище, той факт, що лемківський діалект дуже виразно проявив себе у писаннях XVII і XVIII ст. ст., але потім пішов у забуття. Видатний український вчений-етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк (1871–1926), який походив з с. Велеснів на Тернопільщині, фактично першим розпочав ґрунтовне дослідження культури русинів Закарпаття і Пряшівщини, підготував і видав шість томів Етнографічних матеріалів з Угорської Русі (1897–1911), багато окремих праць з етнографії і фольклору русинів Пряшівщини і Югославії. Відомий фольклорист, музикознавець і композитор, академік Філарет Колесса (1871–1947), який народився в с. Ходоровичі біля Стрия на Львівщині, усе життя цікавився пісенною культурою лемків. Напередодні Першої світової війни побував у багатьох лемківських селах, записуючи пісні. Видав збірки Народні пісні з південного Прикарпаття (1923), Народні пісні з галицької Лемківщини (1929). Розпочату науково-дослідницьку та культурну працю на Лемківщині зупинила Перша світова війна.

Рідна мова

107


108 Рідна мова

З ЖИТТЯ ЛЕМКІВ У МІЖВОЄННОМУ ЧАСІ Перша світова війна принесла багато страждань лемкам. Були повністю розорені окремі села, багато селян загинуло у війні. За симпатії лемків до східнослов’янських народів австрійські власті вивезли з Лемківщини понад три тисячі інтелігенції і селян у Талергофський концентраційний табір, де кілька сотень лемків загинули. Розпад Австро-Угорської монархії у 1918 р. сприяв боротьбі поневолених народів за самовизначення. Така боротьба розгорнулася і на Лемківщині. У с. Команча на Сяніччині було проголошено створення Східнолемківської Республіки, яка проголосила своє об’єднання з ЗУНР. Польські легіонери в кривавій сутичці з селянами розправились із спробою самовизначення. У той же час у с. Фльоринка на Новосанчівщині проголошено створення Західнолемківської Руської Республіки, яка виступила за солідарність з Радянською Україною і Радянською Росією. Польські війська ліквідували Республіку, а її творців було віддано під суд. Подібні спроби боротьби за самовизначення мали місце на Пряшівщині і в теперішній Закарпатській області. Велика група лемків боролася за волю в рядах січових стрільців та УГА. Визвольний рух, хоч і закінчився невдачею, загартував витримку українського народу і його складової частини лемків, зміцнив віру в можливість соціального і національного визволення. Польські буржуазні власті, які жорстоко розправилися з народним визвольним рухом на Лемківщині, повели довготривалу боротьбу за ліквідацію національних завоювань русинів-лемків. Були закриті або перетворені на польські українські школи, заборонені українські культурно-освітні осередки. У міжвоєнній Польщі з новою силою розгорілася кампанія за «врятування» лемків перед «українізацією» і приєднання їх до поляків. Польська преса (наприклад. «Кур’єр Краковскі» № 143, 160–1933) виступила з «доводами», що діалект лемків є польським, а лемки – етнографічна група польського народу. У рукописному трактаті Łemkowszczyzna (зберігається в Історичному архіві у Львові) ксьондз Ч. Войтисяк висловив обурення на адресу українців з приводу «незаконного привласнення лемків», які, мовляв, «зовсім не

українці, а польське плем’я». Автор вважав, що негайна полонізація лемків була б вельми корисною для польської політики і католицької церкви, а лемкам «дала б відпорність на пропаганду українську». Подібні шовіністичні ідеї розвинула М. Пєрадська в книжці Na szlakach Łemkowszczyzny (Краків 1939). Лемко, щоб отримати навіть найнижчу урядову посаду, змушений був відректися від свого національного імені, змінити східну віру на римо-католицьку. У порівняно кращих умовах проживали лемки у Чехословаччині (включаючи теперішню Закарпатську область). Тут існували «руські» (українські) школи, товариства, літературні об’єднання, освітні і культурні осередки. На еміграції лемки теж об’єднувалися в суспільно-культурні організації. У США і Канаді діяв «Комітет допомоги Лемківщині», який збирав кошти на допомогу лемкам «в краю», сприяв засновуванню освітніх і культурних товариств, бібліотек. Як вже згадувалося на початку цієї праці, у тридцятих роках засновано «Лемко-Союз» з його друкованим органом газетою «Карпатська Русь». Одним з перших керівників «Лемко-Союзу» і редакторів газети був лемківський письменник і публіцист Дмитро Вислоцький (Ваньо Гунянка), який після Другої світової війни повернувся на Україну до м. Львова. Національні інтереси лемків у міжвоєнному часі гаряче захищав талановитий поет і публіцист родом з Новиці Богдан-Ігор Антонич (1909–1937). У своїх творах він оспівав рідні Карпати, життя земляків. Б.-І. Антонич заслужено увійшов до плеяди найкращих поетів слов’янського світу. У липні 1990 р. йому встановлено пам’ятник у рідному селі Новиці на Лемківщині. Нове горе принесла лемкам німецька окупація. Фашисти заарештували і знищили кращих синів і дочок Лемківщини. Багато молоді вивезли на примусові роботи до Німеччини. У своїй людиноненависницькій антислов’янській політиці намагалися «вигортати вогонь з печі» руками самих же слов’ян, зокрема українців. У таємному меморандумі до Гітлера його заступник Гіммлер радив фюреру, що для успішного проведення «расової селекції» (винародовлення) на Сході слід культивувати серед українців якнайбільше окремих «націй»: «русинів», «малоросів», «карпаторосів», «лемків», «бойків», «гуцулів» тощо, нацьковувати їх одна на одну.


З перших днів окупації лемки включилися в антифашистську боротьбу. Разом з польськими патріотами в русі опору активну участь брали лемки П. Пиртей, М. Донський, П. Русиняк і багато інших. Володимир Водзік зі Мшаної та Андрій Яворський з Королика очолювали партизанський рух на Прикарпатті. Велику роботу в рядах борців проти фашизму здійснив лемко з Петрушої Волі коло Кросна Петро Когутов. Лемки внесли значний вклад у всенародну боротьбу проти фашизму. Численні добровольці-лемки в рядах Червоної Армії приспішили день перемоги у війні.

ЛЕМКІВЩИНА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ЛЕМКИ В ПОЛЬЩІ, ЧСФР, НА УКРАЇНІ, В ЮГОСЛАВІЇ І НА ЕМІГРАЦІЇ Хоч у травні 1945 р. в Європі закінчилася Друга світова війна, у західних Карпатах її відлуння не стихало. Лилася кров невинних людей, цілими ночами горіли лемківські села. Польські підпільні озброєні групи жорстоко знущалися з лемківських селян. Було вимордовано майже всіх мешканців с. Завадка Морохівська біля Сянока. Однієї весняної ночі бандити вирізали більше тридцяти п’яти лемківських парубків і чоловіків у с. Синява недалеко Риманова. Багато селян було вивезено до концтабору Явожио біля Кракова. Хоч і за всю історію лемки мирно проживали з поляками, все ж сильніші сусіди виношували плани позбутися національних меншостей. Така нагода трапилась. Восени 1944 р. тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. За тією угодою українське населення, що проживало в межах післявоєнної Польщі, підлягало виселенню на Україну в обмін на польське населення, яке виселялося з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, вбивства, грабунки спричинилися до того, що понад 200 тис. лемків «добровільно» покинули рідні гори і переселилися на Україну. У межах Польщі ще залишилося близько 140 тис. лемків. Під приводом, що ці рештки лемків є «опорою для УПА» і з метою активізації боротьби з «українськими бандитами», решта лемків, в результаті операції «Вісла», в червні 1947 р. була насильно виселена на

західні землі Польщі. Незважаючи на те, що польське підпілля було на той час сильніше і насправді опиралося на польське населення – поляків ця «акція» не зачепила. Насильно виселених лемків розсіяно по кілька родин в польському середовищі на західних землях Польщі. Таким чином наші слов’янські сусіди розраховували на швидку асиміляцію лемків, їх винародовлення. Але лемки, поруч з іншими українцями Польщі (волиняни, поліщуки, надсянці) в неймовірно тяжких умовах відстоювали свої інтереси і постійно вимагали задоволення своїх національних потреб. У 1956 р. створено у Польщі Українське суспільно-культурне товариство з його органом – тижневиком «Наше слово». Початково лемки організовано включилися в роботу товариства. Але у зв’язку з тим, що ні УСКТ, ні «Наше слово» не взяли (і не могли взяти) участь у кампанії за повернення лемків у рідні гори (велика кількість господарств перейшла уже у власність польських поселенців), лемки поступово почали відходити від УСКТ, вимагаючи від урядових кіл створення Лемківського СКТ. Незначна частина лемків повернулася в Карпати, розпочавши поступовий розвиток рідної культури. Щоправда, лемківська секція при Головному правлінні УСКТ діяла дуже пасивно і згодом припинила своє існування. Не вповні задовільняла лемків «Лемківська сторінка» тижневика. Самотужки створилися на Лемківщині хорові, танцювальні, музичні колективи, серед яких найбільшу популярність здобула хорова капела «Лемковина» (керівник і диригент Я. Трохановський). У с. Зиндранова з ініціативи активістів-лемків на чолі з Федором Гочом створено музей лемківської культури. З 1983 р. на Лемківщині щороку проводиться багатолюдний фольклорно-етнографічний фестиваль «Ватра». Окремим польським суспільно-культурним об’єднанням, публіцистам, літераторам явно не до вподоби єдність лемків з українським народом, і вони всіляко перешкоджають такій єдності. Після війни в Польщі з’явилася порівняно велика кількість окремих видань і публікацій про лемків. Але всі вони намагаються переконати лемків, що вони не автохтони Карпат і не українського, а волоського походження. У деяких публікаціях стверджується, що лемки – не українці, а попросту лемки, в інших – що вони етнографічна група польського народу.

Рідна мова

109


110 Рідна мова

Ці «наукові відкриття», як також тривале називання українців «бандитами», «різунами», «розбійниками» спричинилися до того, що частина лемків в Польщі боїться називати себе українцями чи навіть русинами. Створилися групи лемків, які називають себе тільки «лемками», «лемками-поляками», «карпаторосами». Створено у Лігниці (1989) Стоваришення лемків, девіз якого «Лемки – лише лемки». На Лемківщині у 1990 р. створено Об’єднання лемків, яке приймає у свої ряди лемків, незалежно від того, до якої народності вони себе відносять. У Горлицях з ініціативи П. Стефанівського створено «Круг лемків», який вимагає повернення лемкам лісів. Такий різнорідний «букет» лемківських об’єднань приносить лише шкоду, породжує антагонізм між окремими суспільними діячами, непорозуміння. У північно-східній Словаччині проживає понад 100 тис. русинів, які належать до лемківської етнографічної групи. Після Другої світової війни тут створено Культурний союз українських трудящих, який оголосив різкий курс на українізацію. Це завдало поважної шкоди, бо противники «Українізації» вперто поширювали чутки, що всіх русинів, які запишуть себе українцями, власті насильно вивезуть на Сибір. Пропаганда ця зробила свою справу. Багато русинів (українців) записало себе словаками. У 1989 р. КСУТ перетворено на Об’єднання русинів-українців Чехо-Словаччини, але повної гармонії між українцями різних поглядів не досягнуто. Слід зазначити, що культурно-освітня, наукова і видавнича справа в українському середовищі у Словаччині на високому рівні. Українське відділення словацькоого видавництва постійно видає збірки місцевих письменників, науково-популярні праці. Поважні наукові збірники видає музей української культури в Свиднику. З періодичних видань здобули популярність журнали «Дукля», «Дружно вперед», тижневик «Нове життя». Щорічно проводяться масові фестивальні свята у Свиднику, Межилабірцях та в інших осередках. У Пряшеві діє Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. На Україні лемки-переселенці, переживши перші труднощі, зумовлені втратою майна, зовсім незвиклим новим оточенням, поступово поправили своє становище. Виручила працелюбність, витривалість, допомога місцевого

українського середовища. Нова обстановка спричинила поступове зникання в середовищі розсіяних лемків їх етнографічних особливостей, які «не вписувалися» в новий побут. Це стосувалося, у першу чергу, культурно-побутових та обрядових звичаїв, форм господарювання, відмирання давніх знарядь праці, традицій у народному будівництві, саморобного одягу. Значної зміни зазнала і мова лемків, наблизившись до норм літературної мови. Зате на Україні набуло дальшого розвитку народне мистецтво лемків. Діє кілька осередків різьбярства у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях, Бережанах. З народних різьбярів виросли такі майстри, як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич, Іван Мердак, Андрій Сухорський з синами. Роботи лемківських митців відомі далеко за межами України. Розвивається співоче мистецтво лемків. На Україні виросли талановиті співачки сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко з Яблониці – нині народні артистки України. Великої популярності набула народна хорова капела «Лемковина» (Львів), яка успішно виступила також у Польщі та Словаччині. Про капелу знято два короткометражні кінофільми, виступи записані на двох платівках. Кілька лемківських художніх колективів створено на Тернопільщині. Помітного розвитку досягла суспільно-культурна і науково-видавнича діяльність лемків на Україні. З 1988 р. у Львові діє суспільно-культурне Товариство «Лемківщина», перед яким відкриваються широкі можливості контактів з лемками у всьому світі. Серед членів Товариства є велика кількість діячів культури і науки з ЧСФР, Польщі, США і Канади. З ініціативи правління Товариства та Львівського відділення інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР 22–24 травня 1990 р. у Львові проведено міжнародну наукову конференцію, на якій обговорено і затверджено проспект трьохтомної наукової монографії «Лемківщина», що буде видана на Україні. При оновленому у Львові Науковому товаристві імені Т. Шевченка (НТШ) створено проблемну групу для вивчення історії та культури лемків. У Львові та поза його межами працює великий загін інтелігенції – вихідців з Лемківщини. Лемки на Україні переконалися, що розвиток їх культури, наукове опрацювання їх історії можливі лише в єдності з усім українським народом.


У Югославію сотні лемківських родин з Пряшівщини та північної Лемківщини переселилися на початку сорокових років XVIII ст. За 250 років вони не винародовилися, зберегли основу самобутньої культури, національне ім’я – «русини». Успішно розвивається їх культурне життя після Другої світової війни. Щоправда, говірка югославських русинів зазнала сильного впливу сербохорватської мови. Розвивають літературно-наукову видавничу діяльність власною говіркою та українською літературною мовою. Етнографічна назва (лемки) в Югославії не знайшла свого поширення. Наші земляки в Югославії об’єднані в Союзі русинів і українців Югославії. Важкі економічні умови на Лемківщині спричинили масову еміграцію лемківських селян у другій половині XIX ст. за океан. Масова еміграція набула найбільшої інтенсивності в кінці вісімдесятих років. Початково лемки об’єднувалися разом з емігрантами зі Східної Галичини в українських робітничих осередках, «Українському Народному Союзі» (1894), у міжвоєнному часі почали створювати власні культурні осередки. Крім згаданого вже «Лемко-Союзу» в 1936 р. створено Організацію Оборони Лемківщини української орієнтації, яка стала найповажнішим об’єднанням лемків у США. Разом із Світовою Федерацією лемків видає журнал «Лемківщина», «Аннали». У 1988 р. ООЛ здійснила видання двотомного збірника Лемківщина, що є фактично першою монографією такого роду. У Канаді емігранти-лемки теж початково, подібно як в США, об’єднувалися в українських суспільно-культурних організаціях. На початку тридцятих років частина лемків об’єдналася у філіалі американського «Лемко-Союзу». Після Другої світової війни канадський філіал розірвав стосунки з американським центром «Лемко-Союзу», створивши самостійний Карпаторуський центр лемків Канади. Згодом ця організація змінила назву на Об’єднання Лемків Канади, яке вступило до Світової Федерації Лемків і займає платформу поступової організації з українською орієнтацією. Останніми роками на лемківській ділянці в Канаді активну діяльність проводить професор Торонтського університету Павло Маючі (батько – угорець, мати – русинка з Пряшівщини). Але треба підкреслити, його ідея існування штучного «карпаторуського» народу, до якого він відносить також лемків, завдає великої шкоди справі єдності лемків. Можливість об’єднання всіх лемківських осередків (наприклад, навколо СФЛ) створила

б сприятливі умови для інтенсивного розвитку їх культури, допомогла б поглибити наукові дослідження про історію цієї цікавої етнографічної групи українського народу. Ми здійснили короткий екскурс у історію. Про що ж довідалися? Далекі предки лемків – це руське східнослов’янське плем’я, що їх дослідники називали здебільша білими хорватами. Уже в VI–VII ст. ст. проживали вони по обох схилах західних Карпат. У кінці X ст. західні Карпати були з’єднані з Київською Руссю, потім належали до Галицького і Галицько-Волинського князівств. Цей період приналежності русинів західних Карпат до рідної держави-матері позначився бурхливим розвитком економічного життя, освіти, культури карпатського краю. Після розпаду Київської Русі у XIV ст. її південно-західна частина (теперішня Україна з Лемківщиною) увійшла у сферу засягу української народності. Отже, лемки належать до українського народу. Популярна серед лемків народна назва «русини», «руські» є давньою назвою українців. У 1340 р. західне Прикарпаття захопила Польща. Оселі русинів на той час сягали околиць Любліна, Ряшева, Кракова. Щоб відтіснити русинів у глиб гір, польський уряд започаткував уже тоді тривалу польсько-німецьку колонізацію. Було заведено панщину, а села локалізовано з руського на волоське право. Русини продовжували боротьбу проти гнобителів. Особливого розмаху ця боротьба досягла в середині XVII ст. під час визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького. Цим мешканці західних Карпат ствердили свою єдність з українським народом, стремління до возз’єднання. Ідею єдності зі східними братами відстоювали кращі сини Карпат О. Духнович, О. Павлович, В. Хиляк, Б.-І. Антонич та інші. Поодинокі польські діячі міжвоєнного часу проголосили кампанію, що лемки – «польське плем’я» і їх необхідно повернути полякам. Для послаблення єдності лемків та їх денаціоналізації у наш час в Польщі іде боротьба за відірвання лемків від решти українців, насадження серед них сепаратизму і національного нігілізму. Лемки свідомі того, що вони здавна належать до сім’ї східнослов’янських народів, є органічною складовою частиною українського народу. Дальше процвітання їх культури може бути забезпеченим лише в національній єдності з усім українським народом, до якого вони належать.



Рідна мова

111


112 Рідна мова

Володимир Білецький

доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету, дійсний член НТШ, шеф-редактор аналітично-інформаційного журналу «Схід»

Українська мова на сході України: фрагменти донецьких реалій і спроба прогнозу

Прийнявши пропозицію моїх київських колег висвітлити тему стану і перспектив української мови та культури на Донбасі, де я живу і працюю, я ще раз переконався, що це справа невдячна. Бо існуючі реалії, не кажучи вже про перспективи і протиречиві, і дискусійні, як і сама первинна інформація. Але все ж пропоную своє бачення ситуації і спробу прогнозу на майбутнє.

РЕАЛІЯ ПЕРША: КОНТРАСТ ІНФОРМАЦІЇ Хоча і є офіційна інформація стосовно сфери вживання української мови на Донеччині, я на основі мовних реалій краю все ж змушений послуговуватися відомою формулою «з одного боку – з іншого боку». Отже, з одного боку, у Донецькій області: – діє цільова комплексна Програма розвитку та функціонування української мови на 2004– –2010 рр., яку затверджено рішенням спільного засідання колегій обласної державної адміністрації та Міністерства освіти і науки України від 18 грудня 2003 р. № 12/6–2; – відповідно до статистичних даних 2004–2005 навчального року 661 заклад дошкільного виховання області має статус україномовного, що від загальної кількості закладів (1166) складає 56,7%; – з 1145 шкіл Донеччини 612 шкіл мають україномовний статус, що складає 53,4% від загальної кількості шкіл в області; в них навчаються

державною мовою 113 750 учнів, тобто 26% від їх загальної кількості (444 369); – зі 117 професійно-технічних училищ області україномовні – 13, тобто 11%; 2,5% від загального контингенту учнів системи професійно-технічної підготовки навчаються державною мовою; – на Донеччині працюють 112 вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації з них: І–ІІ рівнів – 82, ІІІ–ІV – 30, загальною кількістю студентів – 213,5 тис., з яких 68,6 тис. навчаються державною мовою, що дорівнює 32,1%. І це все, не рахуючи великої кількості конкурсів (починаючи від Міжнародного конкурсу української мови ім. Петра Яцика), мовно-літературних олімпіад, оглядів, виставок, фестивалів, інших імпрез тощо. Як бачимо, Донбас – це далеко не Крим, де україномовний статус мають всього декілька шкіл на весь півострів. Але і далеко не Полтавщина, не кажу вже про Центр і Захід України. Існує оте «з іншого боку»: попри такі втішні реляції у дійсності в дитячих садках, школах, вузах, на вулиці, в установах, у коридорах влади українську мову майже не зустрінеш. Чому? Де ж матеріалізація цих втішних відсотків, які наводять владці? Питання зависає у повітрі...

РЕАЛІЯ ДРУГА: ЕТНОКУЛЬТУРНЕ САМОВИЖИВАННЯ Умови задоволення національних потреб у регіоні, де проживає ~52% етнічних українців


почасти складніші і важчі, ніж у діаспорі. Куди не глянеш – всюди колосальна диспропорція навіть з оцими 52%. Скажімо, бібліотечний фонд Донецької обласної універсальної бібліотеки тільки на 9,1% укомплектований книгами українською мовою. У 1991 р. їх було ще менше – 6,1%. Якщо таким темпом фонд буде поповнюватися українською книгою і надалі, то 50 х 50% сягне десь років через сто. У місцевих бібліотеках області, фонд яких майже повністю ще радянський, загальний обсяг літератури складає понад 17,0 млн. примірників, з яких українською мовою – 30,3%. Станом на 1 січня 2005 р. в області зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки вісімнадцять видаються виключно українською мовою, у тому числі тільки одна обласна газета «Донеччина» з мізерним накладом у 20–25 тис. примірників на місяць, 69 газет і журналів видаються українською та російською, а решта 666 – практично російською. В інформаційному просторі Донецької області працюють 136 телерадіоорганізацій. З них – 38 телерадіокомпаній і 18 радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 – телерадіокомпанії кабельного мовлення і 13 – радіоорганізації дротового мовлення, що діють згідно з ліцензіями Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Телерадіоорганізації, використовують у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55% – російської, крім обласної державної телерадіокомпанії, яка веде програми у такому співвідношенні мов: українською – 65%, російською – 35%. Про тематичну наповненість передач місцевих телерадіокомпаній український глядач поінформований добре на прикладі ТРК «Україна», ОДТРК «Регіон», КРТ тощо. Назвати їх українськими можна тільки з відомою часткою гумору. Однак є і такі телепередачі: «Мови чарівний голос», «Україна – рідний край», «Чиста криниця», «Зірки та зіроньки», «Мій рідний край»; теленариси: «Родом з Донбасу», «Сусіди»; дитячі та пізнавальні програми «Сонячне зайченя» і «Загадковий майданчик». А у червні 2004 р. в м. Миколаєві на ІХ Всеукраїнському фестивалі телевізійних і радіопрограм «Калинові острови-2004», присвяченому тринадцятій річниці незалежності України, за високий професійний рівень журналістів і технічних працівників чотири роботи ОДТРК «Регіон» отримали дипломи лауреатів у номінаціях «Україна: від мови до нації», «Повернення із

забуття», «Україна і світ: народна дипломатія», «Земля моїх батьків». Можемо ж! Хоча популярних молодіжних теле- і радіопрограм практично немає. Громадський сектор культурологічних організацій на Донеччині вкрай бідний – із зареєстрованих 4053 громадських організацій (2003) тільки біля двох десятків культурологічні та дотичні до них. При цьому культурно-інтеграційні процеси Донеччини на перетинах «Схід – Захід» хоча і відбуваються, але протікають вкрай повільно і очевидно за рахунок власних творчих ресурсів. Реального фінансового спонсорства у культурологічну сферу від Києва (Центр) і Заходу (Західна Україна і діаспора) немає. Дуже рідкісні і візити творчих колективів з Центру і Заходу – майже всі сцени на Донбасі заполонили російські варяги. Вражає індиферентність владного Києва, який попри всі «донецькі події» 2004 пускає ситуацію на самоплив, займає позицію всепрощення (окрім буквально декількох осіб), не має ніякої стратегії культурної інтеграції Східної України, зокрема Донбасу. У сфері релігійного життя з 1324 юридично зареєстрованих на 1 січня 2005 р. релігійних громад Донеччини україномовними можна вважати менше 10%. Та й то вражає позиція деяких авторитетних україномовних інституцій – скажімо у греко-католицькій церкві Донецька створена ікона із зображенням В. Януковича. Отже, у духовній сфері українська більшість на Донеччині знаходиться на супербідному, голодному національно-мовному і національно-культурному пайку, існує в режимі етнокультурного самовиживання. І взагалі дивно, що в цих умовах ще й до сьогодні більшість населення Донбасу ідентифікує себе українцями.

СПРОБА ПРОГНОЗУ МАЙБУТНЬОГО Донбас – втрачений край, майбутній Український П’ємонт чи щось третє...? Епітети, якими українські політики і громадські діячі іноді «нагороджують» Донбас, Донеччину часто звучать образливо або з певним підтекстом: «чорна дірка» (є такий фізичний феномен – надвелике тіло, з якого навіть світло не витікає), «донецькі», «донбасяни» тощо. І дійсно, на останніх президентських виборах «ющенківці» свої преференції як правило не розголошували, а тих, хто «про-

Рідна мова

113


114 Рідна мова

коловся» чекала адміністративна обструкція – дорослих аж до звільнення з роботи (навіть науковців, кандидатів наук, доцентів), дітей у школах – приниження і цькування, молодь в інститутах і університетах – непевне майбутнє. У дещо прихованому вигляді цей стан триває і сьогодні. Людина ж, яка під час виборів на вулиці говорила українською могла з великою імовірністю наразитися на неприємності. Як правило, російськомовна більшість була на виборах більш агресивною. То що ж, Донбас – втрачений край? Хочеться вірити, що ні. Треба ретельно відділити «зерна від полови». Дійсно, в регіоні є агресивні сили, є керівники, які й до сьогодні впівголоса, але настирно говорять, що «до влади прийшли націоналісти», по деяких бібліотеках пропадають українські книги і журнали, а ті, що є, роками не каталогізуються. У школах замість власне лекції по предмету вчитель іноді проводить «політінформацію» в дусі синьо-білих. Те ж саме – і у вузах. Все це ще є. І мабуть буде деякий час. Але все ж етнічна українська маса, українська більшість Донбасу ще не виявила своєї творчої сили. Перебування з одного боку у більшості, а з іншого – у духовно-пригніченому стані створює ефект «стискання пружини», певного, ще не усвідомленого «глухого» протесту. За певних обставин ця «пружина» розправиться. І тоді повинна проявитися прихована творча енергія української еліти і енергія самоутвердження мільйонів. Динаміка цього процесу, на мою думку, нагадує криву з досить тривалим періодом «накопичення» і швидким лавиноподібним періодом «злету». Останній (зрозуміло, що тільки в разі його досягнення) і може бути ідентифікований як новий Український П’ємонт. У цих явищах немає нічого казкового, все закономірно і вже багато разів реалізовувалося у інших землях, на інших етнічно-культурних основах. Які ж умови активного національно-культурного, в тому числі мовно-культурного відродження Донбасу, Донеччини? Поміркований національно-культурний протекціонізм Києва, розумна, прагматично-державницька кадрова політика Києва, державне мислення олігархів, зміна поколінь, створення основ конкурентоспроможної української «культури міста». Надзвичайно важливими ланками у цьому процесі є авторитетні суспільні інститути: влада, наука, вищі навчальні заклади, бізнес, церква, армія. Саме вони повинні стати першими осередками

україномовності. І рушієм тут повинно бути не тільки ідейне усвідомлення необхідності єдності суспільства, але й прагматизм знання державної мови. Одна з умов українського відродження є, як це не дивно на перший погляд, мовна толерантність. Справа, до речі, не стоїть у тому, щоб грубо і силоміць або хитрощами замінити російську мову на українську у тому ж Донбасі. Така установка (якою часто лякають населення різноманітні «політтехнологи») – шлях у нікуди. Мова може сьогодні йти зовсім про інше – про реалізацію як для Донбасу, так і для всієї Східної України шляху: (1) майже російська (3) (2) російсько-українська двомовність одномовність (4) українсько-російська двомовність + знання англійської елітою українська мовна домінанта + знання російської і англійської. На Донбасі ми зараз перебуваємо в стані (2). Аналогічний шлях мовно-культурних трансформацій чекає і інші регіони, де, правда, вплив російської мови і культури слабший і вони вже перебувають на стадіях (3) і почасти навіть (4). Зупинімося тут і відповімо можливим скептикам, які давно хочуть «кинути каменя у огород» цих дещо теоретичних побудов. Наведу декілька прикладів з культурного життя Донеччини, які спростовують песимістичний погляд щодо деяких «необережних» термінів та здійсненності зазначеного алгоритму подій. Приклад перший. У 1994 р. за грантом МФ «Відродження» (Фонд Сороса) у Донецьку була заснована громадська організація «Український культурологічний центр». Одержавши згодом підтримку від «Євразії», «Каутенпарту» та ін. організацій з 1998 р. організація припинила бути «грантоїдом», створила своє дочірнє підприємство «Східний видавничий дім». Сьогодні це аналітичний і ресурсний центр, дослідно-видавнича фундація, яка готує і видає чотири (!) періодичних видання, зокрема вже десять років аналітично-інформаційний фаховий журнал «Схід» (70 чисел за 10 років), «Донецький вісник НТШ», ініціювала і здійснила з рядом партнерів понад сто видавничих проектів. Загальний наклад видань – понад 300 тисяч. Так як значна їх частина – оригінальні посібники і підручники для шкіл і вузів (тобто книги багаторазового використання), то «продукцією» Центру вже охоплено близько 10 млн. чоловік, головно на Сході України, в Криму і на Кубані, для якої, зокрема, створено перший в новітні часи посібник з літературного кра-


єзнавства Кубані Козак Мамай. У «Східному видавничому домі» створено першу гірничу енциклопедію, в підготовці якої було задіяно понад сто фахівців з України і зарубіжжя. Її обсяг – понад триста друкованих аркушів, 13 000 термінів та терміносполучень (це найбільше науково-довідкове видання з існуючих у цій галузі у слов’янському світі). Діяльність «Українського культурологічного центру», більша частина активу якого – колишні і сучасні члени Донецького Товариства української мови – яскравий приклад (і прецедент!) того, що може зробити мала, але згуртована когорта фахівців Донбасу у царині мови і культури. Приклад другий. На Донеччині сьогодні діє близько п’ятдесят підприємств книговидання і близько 450 книготорговельних одиниць. За останні шість років кількість виданої літератури за назвами збільшилася в три рази, а україномовної майже у сім разів. Протягом 2004 р. видавничими підприємствами області видано 1100 найменувань книг (в Україні близько 14 000), їх загальний наклад становить понад 4,7 млн примірників. Кількість україномовних книжкових видань склала триста назв загальним накладом 1,7 млн примірників. І це все – майже виключно на своїх ресурсах, своїми творчими силами, на своїй ініціативі і при далеко не сприятливій внутрішній політичній атмосфері (а яких керівних кадрах...). Тобто ми бачимо результат стихійного національного українського відродження знизу. А якби все це було відповідним чином і розумно простимульовано державою? Не нав’язане, а саме підтримане, заохочене. А якби вже сьогодні були замінені (ще недавно говорив про це Президент В. Ющенко!) ректори вузів та інших вирішальних для культури і науки «проривних» ланок краю? Чи не здається вам, що часи нового Українського П’ємонту тоді були б не за горами? Що «закатана в асфальт» українська культура Донбасу вже сама пробивається пагонами до Сонця? Ви цього не знали? Не зволікайте часу. Підтримуйте Схід! Але тут ми все ж додамо в ці «феєрії» ложку дьогтю. Те, що ми продемонстрували останніми прикладами – скоріше виключення з правила ніж домінуючий вектор розвою на Донеччині. Для нової якості, як відомо, необхідна певна

(немала) кількість сил, а саме – лідерів, виконавців, фінансів, організацій тощо. А їх поки що на Донеччині «не наросло». Тому на сьогодні і у близькому майбутньому найбільш реальний «третій варіант». А саме: нічого революційного на Сході України найближчим часом не відбудеться, «м’яке» протистояння культур і мов у краї продовжиться, суттєвого протекціонізму української від Києва не буде, але натомість триватиме надважкий етап власного «накопичення» українських культурних надбань і «стискання пружини», яка вивільниться, очевидно, після зміни поколінь. Тобто «третій варіант» – це еволюційний шлях «повернення до джерел» з опорою на свій потенціал. Спробуємо зробити висновки, прив’язуючись до назви конференції. Серед двох альтернатив – КОНФЛІКТ або ГАРМОНІЯ розумно, звичайно, обрати друге. Попри масовий і почасти спонтанний характер процесів, що стосуються мовних взаємовпливів сучасна цивілізація має велику кількість способів і засобів їх корекції – психологічних, мас-медійних, наукових, виховних, протекціоністських тощо. Звичайно, великий союзник тих, хто торкається дуже делікатної матерії мовно-культурних корекцій – це час (треба поспішати повільно). Соціум піде за елітою, а незворотність процесу у історичній перспективі довершить молодь. Інтегральні мови, які не будуть носіями тільки традиційної культури, рафіновано-державними, а тими, якими творитимуться високі технології, нові знання, нові популярні художні й музичні твори, так само, як і масова культура, культура полісів – ці мови у майбутньому розвинуться. Народи і нації, яким вдасться створити такі інтегральні мови стануть або (ті, що вже є) залишаться історичними. Інші, зокрема носії тільки традиційної культури, зійдуть на маргінес. Українська еліта – високоосвічена, пасіонарна частина старої європейської нації має шанс піднести свій народ, свою культуру, свою мову до рівня історичного явища майбутнього. Дуже хочеться закликати нові дерзновенні уми – EXCELSIOR! Все вище і вище! http://www.intellect.com.ua/index.php?lang=u&material_id=54797&theme_id=7253



Рідна мова

115


116 Рідна мова

Віталій Радчук

голова Товариства української мови Київського національного університету імені Т. Шевченка, доцент Інституту філології, науковий працівник Інституту української мови НАН України

Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства у націю

Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова – зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет. Адже зайве будувати й охороняти ворота там, де межу не визначає навіть поламаний тин. Відродження та впровадження державної мови в незалежній Україні стикається з безліччю проблем та перешкод. А тому вплив мовного фактора на процес згуртування нації не є таким простим, як може здатися на перший погляд. Він має чимало аспектів і вимірів, найважливіші з яких ми тут бодай коротко спробуємо осмислити. По-перше, треба чітко встановити, яким є механізм цього впливу. Історичні приклади показують, що ефективно спрацьовує сила авторитету. Причому впливає як авторитет влади, так і інтелектуальний авторитет. Зокрема, Л. Булаховський вважав, що саме авторитет єдиної літературної мови, створюваної і впроваджуваної верхівкою суспільства, зіграв вирішальну роль при консолідації німців у націю у XIX та XX ст. cт. Цей же чинник об’єднав у нації італійців та французів (1). Чеський політолог М. Грох, а за ним і український сучасний філософ І. Пасько,

аналізуючи процес формування західнослов’янських націй, переконливо доводять, що воно завдячує насамперед підняттю народної розмовної мови до рівня літературної, охоплення нею сфер політики, економіки, права, науки тощо. І в цих землях авторитетну літературну мову також творив невеликий загін національно свідомої еліти, а впроваджувала її владно жменька еліти політичної (2). На виняткове інтеграційне значення саме високорозвиненої мови вказував і Е. Ренан (3). Але сила авторитету, владного чи інтелектуального, вочевидь, діє найефективніше тоді, коли цьому сприяють настрої широких мас суспільства. Французький дослідник початку XX ст. А. Мейє особливої ваги надавав чиннику корисності мови (4). Приміром, за останніми опитуваннями у школах Москви близько чверті всіх учнів віддає перевагу англійській мові перед російською. Саме корисністю російської як засобу для широкого спілкування, передачі та отримання інформації значною мірою пояснюється те, що вона зараз поширена в країнах пострадянського простору. І вона такою тут залишиться тривалий час, аж поки у цій ролі її не витіснять англійська і почасти місцеві корінні. Втім, при оцінці декларованих інтересів, особистих чи загальних, слід зважати на те, що вони можуть бути вузько усвідомленими або й ілюзорними. Така вже людська природа, що ми часто переоцінюємо одні вигоди і не бачимо інших, у чомусь перебільшуємо переваги чужого над своїм чи навпаки, навіть не завжди до кінця певні того, що нам треба і чого ми прагнемо...


Отже, є очевидним, що еліта має непересічне значення для приведення в дію чинника мовної консолідації і що методи впровадження української чи будь-якої мови шляхом закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску в дусі деяких сучасних українських громадських і політичних організацій (згадаймо хоча б «Просвіту» П. Мовчана – радикальне крило націонал-демократії) абсолютно хибні. Натомість вельми дієвими і корисними є методи реального підвищення авторитету мови і створення таких умов чи передумов, за яких українською мовою говорити було б просто необхідно, а знати її – корисно для кар’єри, інформаційного обміну, праці на комп’ютері тощо. Таку атмосферу доцільно культивувати передусім на сході й півдні України. По-друге, треба розкрити складові авторитету мови як феномена. Найкраще цей аналіз провадити з опорою на функції мови (2). Якими ж є особливості функціонування української мови, ті її переваги, які обумовлюють або можуть обумовити її авторитет? Зрозуміло, що без таких переваг про авторитет чи корисність мови годі й говорити. Отже, перша і найголовніша функція мови – комунікативна. Тут ми зразу мусимо засвідчити цілу низку слабкостей нашої мови, яка, на жаль, не виконує повноцінно цієї функції у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах, де чимало залежить від порозуміння між людьми. Тому конче необхідним є зосередження уваги у першу чергу української еліти на необхідності суттєвих зрушень на цій ділянці відразу у багатьох галузевих напрямках. Саме еліта, а не люмпен-галасуни, спроможна розсунути межі обширів функціонування української мови. І насамперед тут відчувається гостра потреба в національно свідомій технічній еліті. Вона, до речі, сама повинна переконатися у корисності такого подвижницького заходу, як перехід науки, техніки, виробництва на українську мову. – Чому, – запитує дехто, – не на англійську? – Своя мова корисна вже тому, що вона дає відчуття соціальної гармонії, тобто єдності, неподільності й цілісності соціального організму як середовища, у якому територіальне й станове (стратове) розмаїття у найтонших своїх проявах має спільний орудний засіб для взаємозв’язку й ефективної взаємодії. Це, зрештою, і є почуттям комфорту, без якого цілий народ почувається чужинцем на своїй землі і обпльовує все поза стінами свого

гнізда, починаючи зі сходів і ліфтів свого ж будинку. Перш ніж адміністративно насаджувати свою мову і силоміць нею гуртувати загал у єдність, що може викликати спротив (природний спротив – попри імператив історичної справедливості, тобто незважаючи на всі права корінної мови на своїй землі), треба сформувати таку національну еліту, яка своїм саморозвитком здатна буде зробити прорив до української мови, піднісши її до відповідного рівня у кожній спеціальності й галузі. Таким чином, треба починати не з прямого «впровадження української» в російськомовних регіонах сходу і півдня, як дехто наївно вважає за найперший обов’язок влади, пробуючи водночас досягти цього безрезультатною пропагандою та агітацією, а з формування національної еліти, яка забезпечить успіх цього процесу. Без такої еліти помітних зрушень годі й чекати. Друга функція мови – пізнавальна (гносеологічна, мислетворча). Чимало блискучих українських учених від Памви Беринди до Івана Пулюя й авторів української Енциклопедії кібернетики однозначно показали повноцінність нашої мови при виконанні нею цієї функції. Але консолідуючою для українського суспільства вона у значно повнішій мірі може виявити себе лише тоді, коли цілком реалізується комунікативна функція, з якою їй суджено бути у парі. Адже відкриття для себе – це тільки школа, тоді як справжня наука є відкриттям для всіх. Тут знову постає питання: чому ж не робити ці відкриття англійською, котра чимдалі більше заявляє про себе у функції міжнародної латини? Проте факт публікації великої кількості наукових праць англійською зосім не означає, що усі студії проведено, тобто, що дослідник мислив саме цією мовою. Якраз навпаки: як у школі, так і в науці кожен пізнає світ через рідну мову, а другу, третю і т. д. використовує здебільшого для перекладу наслідків свого (чи чийогось) пізнання, тобто у функції спілкування (як «транспортну», або, як кажуть лінгвісти, вегікулярну). Прикметно, що в навчальних методиках термін «іноземна мова» усе більше поступається конкуренту «друга мова», що є, по суті, визнанням світової тенденції до поліглотизму і диференціації функцій та спеціалізації мов «другої» і рідної – «материнської». Рідна мова у функції пізнання є незамінною. Експресивна функція мови – та, що дає можливість «побачити» внутрішній світ індивіда. «Говори і я тебе побачу», – стверджували

Рідна мова

117


118 Рідна мова

мудреці античності (5). Тут наша мова має безперечні переваги. Інколи російськомовний плебс (та й не тільки такий), надто пролетаріат у первісному й істинному значенні цього слова, коли чує поряд з platt-russisch донбаського зразка вишукану українську мову, аж закипає від того, що відчуває свою неповноцінність, ущербність. Ще б пак! Його обійдено освітою, обділено, духовно обкрадено, приземлено й принижено. Усякий мав нагоду спостерігати в Україні це хоча б раз. Той же плебс скоріше за все пошле своїх дітей вчитися досконалої української, якщо підняти його освітній рівень хоч трохи вище звичайного і традиційного для багатьох робітничих районів «міцного сленгу», викоханого у лоні російської мови, і показати вигідність знання корінної державної мови. Щоправда, і для ширшої реалізації експресивної функції української мови так само потрібна самобутня національна, а не безлика зденаціоналізована еліта. А такої досить мало на сході і півдні. Етична функція. Цю функцію серед інших вирізняє чимало мовознавців. Етичність мови полягає вже у самому виборі мови для конкретного випадку спілкування. Ввічливим уважається вибір мови свого співбесідника, однак дотримати цього правила можуть хіба що найосвіченіші поліглоти з вершків суспільства. У дипломатії, приміром, установлено цілком протилежний протокол: тут ввічливою є мова у представничій ролі. Завойовник завжди силою насаджував свою мову, винятки тут надзвичайно рідкісні (наприклад, Велике Князівство Литовське) і пояснюються значно вищою стадією культурного розвитку завойованого народу. Скрізь і завжди було прийнято наслідувати питомий голос землі, на яку ступаєш з добром і миром. Авторитет мови, безумовно, зв’язаний з усталеними формулами етикету і модою на поведінку. Прикметно, що пошанна множина («баба казали, що тітка приходили») стала у нас ознакою майже виключно сільської мови, водночас запозичення типу Салют!, Чао!, Хелло!, Честь!, Гуд бай!, Пардон! характерні для міського середовища. Ще більш прикметно те, що українська мова виявляє дивовижний імунітет проти засвоєння російської матірщини, яка має тюркське походження. Навіть ті з українців, хто вкраплює в свій ідіолект російську лайку, відчувають і визнають, що вона чужа й українській мові не надається. Очевидно, що таке неприйняття пояснюється відмінностями історичного розвитку, що спричинилися до ви-

роблення стійкого національного менталітету. Тут безмежне поле для інтелектуальної і виховної роботи. Звертання, форми ввічливості, інші етичні формули мають у немолодій українській мові глибоку мотивацію, тим-то вони варті пильнішої уваги дослідників і вчителів. Варто, приміром, замислитися над тим, чому українці, вітаючися, бажають зустрічному доброго здоров’я, зокрема, у відповідь на «Добрий день!» і пояснити, чому відповідь повтором («Добридень» на «Добридень») є порушенням етнічної логіки й традиції, а обрубок «Добрий!» – просто неввічливим цинізмом. Безумовно, українська мова має неабиякі потенції для того, щоб асоціюватися з авторитетним типом поведінки. Ідентифікативна функція української мови запрацює на згуртування нації тоді, коли стане престижно бути українцем, тобто, коли відійдуть у минуле всі елементи іміджу меншовартості, як нав’язані нам колоніальним правлінням, так і культивовані у собі без сторонньої «допомоги». Ясна річ, набуття національної гідності залежить від цілої низки економічних, соціальних, політичних, освітницьких чинників. Проте й зараз українство має виграшні риси національної вдачі і може пишатися багатьма героїчними сторінками своєї унікальної історії, своїм достойним виходом на міжнародну арену. Світ уже ідентифікує наших олімпійських переможців в Атланті 1996 р. саме як українців, попри те, що імена їхні було транскрибовано англійською на іграх через російську згідно з приписами таємної інструкції Головліту СРСР (6), а самі вони дають інтерв’ю офіційною мовою іншої держави. Залишається і нам удома тісніше пов’язати спортивну честь з національною гідністю. Обнадійливим є й успіх на міжнародній сцені наших митців, особливо співаків. Та й у Криму останні фестивалі української пісні перевершили усі сподівання. Навіть розкиданих по обширах колишніх Російської імперії та СРСР українців, уже й зрусифікованих, упізнавали по пісні. Прийнято вважати, що пісня є останнім форпостом мови. Але вона може бути й аванпостом чи авангардом тієї чи іншої мови, про що свідчить спалах інтересу до її вивчення, надто з боку молоді, спричинений популярністю співака, що є її носієм, а отже, і пропагандистом. Звичайно, представничі якості української пісні, як і художньої літератури, мають особливу вагу у сув’язі з естетичною і експересивною функціями слова.


Ми, навіть не знаючи мови іноземця, звично визначаємо за її звучанняям, з якої він країни: Польщі чи Румунії, Італії чи Грузії, Болгарії чи Японії. Складніше з мовами світовими або такими, що є національними у двох–трьох країнах. Ми ще можемо за вимовою відрізнити американця від британця, проте канадця з австралійцем сплутаємо напевне. Проте всередині мовного ареалу (англійського, французького, іспанського, німецького, португальського, арабського) його представники прекрасно ідентифікують одне одного за територіальним варіантом мови чи за діалектом, тобто визначають не лише громадянство, а й належність до місцевості. Ми в Україні можемо (а якби школа прищеплювала цю корисну навичку, то могли б краще) відрізнити полтавчанина від подоляка і поліщука від галичанина, а проте на державному рівні, як свідчить російськомовність деяких наших послів та мандрівних нардепів, – хай закордон і не вловлює їхнього українського акценту, – ще не усвідомили сповна, що опіка своєю мовою є складником міжнародного авторитету і що знання української мови є ознакою українського громадянства. Естетична функція української мови не зводиться, звичайно, до її милозвучності, пісенності, вокалізму, потенцій гармонійного суголосся, тобто до її звукової краси, котра навіть у поезії виникає тільки від поєднання з музикою значень. Так само логічна вишуканість граматичних структур або етимологічна глибина і смисломісткість слів, їх точність, влучність, синонімічне розмаїття, варіативна гнучкість тощо у нашій чи в будь-якій відшліфованій віками мові самі по собі можуть викликати евристичне захоплення й естетичні почуття хіба що у лінгвістів чи при опануванні (навчанні) мови. Істинна ж естетична функція мови полягає у її здатності творити художні образи, тобто це функція художня і їй відповідає цілий розгалужений на роди і жанри функціональний стиль – художній. Тут треба тверезо оцінити сучасні естетичні смаки і потенціал не лише власне української літератури, але й українських перекладів зарубіжної класики, оскільки художні переклади належать тій мові, літературі, культурі чи нації, запити якої їх спричиняють і проблеми якої вони розв’язують. Ця тема заслуговує на окрему розмову. Втім, читач може сам виставити тут оцінки залежно від того, піде він в академічну бібліотеку чи на книжкоий ринок. При цьому не зайве йому буде пам’ятати, що

не лише мови, а й поняття краси та духовності єднають й урізноманітнюють людей, зокрема й за національною ознакою, і що вони так само не даються зроду. У своїй культуроносній функції українська мова здатна виконати консолідаційну роль для сучасної української нації, якщо її розуміти як нову політичну націю. Бо етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин – російської, поляк – польської, угорець – угорської і т. д. Проте саме українське середовище – не лише культурне чи соціальне, а навіть природа, клімат, ландшафт – накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині. У цьому сенсі хіба що кримському татаринові нема з ким себе порівнювати, однак його специфіка якраз і полягає в тому, що, повернувшися до Криму, він бачить, що з українською мовою і культурою тут так само сутужно, як і там, де він був. Проблема ще й у тім, що, скажімо, частина болгар, молдаван чи поляків з представниками інших етнічних груп, а то й між собою спілкується українською мовою, тоді як інша частина – російською, а таке розмежування всередині етнічної групи, де кимось і рідна мова призабута, і місцева не засвоєна, не йде на користь ані етносу, ані нації і державі, де українська культура належить усім меншинам по праву громадянства і виступає як консолідуюча. Надзавдання полягає в тому, щоб не створити всеперетоплюючого «українського котла» на кшталт імперського російського чи радянського, де панувала політика національного оскоплення й етноциду. За умови міцної громадянської єдності етнічно розмаїта мала країна має неабиякі переваги над країною з великою територією і численним, але асимільованим населенням. Діалектика розвитку полягає в тому, що запорукою громадянської єдності є не прокрустова нівеляція, а органічна взаємодія етнічних чинників, котра просто немислима без різноманітності у межах цілості. Позиція «ми в Україні всі українці» виграшна для згуртування політичної нації у тому розумінні, що кожному гарантується свобода його етнічного самовираження. Подібна атмосфера розкутості панує в Америці, де всі – американці, але кожен пам’ятає своє, здебільшого заокеанське, коріння. Різниця у тому, що етнічні українці живуть на своїй споконвічній землі і є у себе вдома більшістю,

Рідна мова

119


120 Рідна мова

їм не доводиться звідкілясь пересаджувати своє коріння і тим самим суттєво видозмінюватися. Проте і для них перехід української мови чи культури з стану етнічної в ранг державної та інтегруючої таїть небезпеку втратити (бодай частково, але істотно) свою національну самобутність. По-перше, офіційна мова і культура можуть віддалятися від народних джерел і насаджуватися замість них. По-друге, всяка спроба насильної українізації неминуче обернеться вихолощенням своєрідності української духовності і перетворенням української мови (не тільки у середовищі етнічних меншин, а у більшості українського суспільства) у невиразне й мілке есперанто на штиб мови «нової історичної спільності» євнухів-радянців. В Україні, однак, з огляду на те, що упродовж життя багатьох поколінь було здійснено широкомасштабне, всепроникаюче і надзвичайно глибоке її духовне нищення, взагалі особливо слабкий ґрунт для тривог про насильницьку українізацію і шум з приводу неї можуть здіймати лише політичні забіяки. Бульдозер русифікації зруйнував тут усе до основ, і галасувати з приводу відродження традицій, мовної і культурної відбудови можуть лише ті, хто упевнений, що саме тим бульдозером, якому випадало трансформуватися тільки в танк і якому годиться іржавіти на звалищі історії, і справді можна зводити щось на геть сплюндрованій ним землі. Суть же нашої державної політики має бути в тому, щоб повернути Україні відібране і ним заповнити штучно утворений культурний вакуум, який без продуманих і цілеспрямованих зусиль сам собою заповнюється усіляким мотлохом (чужим низькопробним чтивом, відео, зомбуючою рекламою і т. п.). Українець в Україні повинен не лише називатися, а сповна бути українцем, білорус – білорусом, єврей – євреєм, росіянин – росіянином (це ілюзія, що він зараз є таким), гагауз – гагаузом і т. д. Тільки культурно повноцінні громадяни можуть творити українську націю. Номінативна (термінотворча, називна) функція української мови поки що не спрацьовує на консолідацію українського народу. З одного боку, у нас є більш-менш усталена, відшліфована й унормована мова. Але у своїх ресурсах вона неповна, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених світовою цивілізацією останнім часом у техніці, науці, виробництві, суспільно-економічних відносинах. Українське мовознавство свідоме цієї проблеми і посилено працює над укладанням галузевих

термінологічних словників, проте загальної державної стратегії і програми впорядкування термінології Україна досі не має. Крім того, певне мовне розшарування регіонів України, Сходу й Заходу, Півночі й Півдня може зберігатися і через діалекти, говори та говірки, тобто місцеві відмінності мови, і не лише у називній її функції, хоча назви чи не найбільше вагомі для порозуміння (баклажани – синенькі). Але у побуті така територіальна диференціація мови не спричиняє антагонізму у взаєминах, а радше служить локалізації ідіолектів: говірка кожного мовця є його візитною карткою і місцевою пропискою. Штучне усереднення говірок непотрібне і недоцільне. Говірки, як відомо, збагачують мову. Більше того, у районних багатотиражках і в середніх школах є смисл культивувати говірку своєї місцевості, звичайно ж, за неодмінної умови засвоєнння і поваги до літературної норми. Українська мова, як і всяка інша, виконує функцію нагромадження, поширення і збереження інформації. Мова як тезаурус понять, образів і операцій вже сама по собі містить колосальну інформацію про людину і її світ, проте навіть мертві мови, як-от латина чи санскрит, не обмежуються роллю джерела знань про саму себе, об’єкта уваги, а виступають у давніх текстах засобом збереження повідомлень про свій час і його творців. Цю функцію мова утримує і тоді, коли з неї зроблені переклади іншими мовами. Власне, переклад є могутнім рушієм розвитку мови, оскільки поряд з комунікативною і евристичною, він здійснює і цю функцію. Не слід інформацію розуміти одновимірно як поняттєво-логічну. Оцінки й емоції, образи і стиль – це теж інформація, хоча й іншого роду. В СРСР не тільки умисно не впускали в українську мову Гегеля, Ньютона, Ейнштейна, Ф. де Соссюра та іншу наукову класику, але й ревно слідкували, щоб український переклад світового поета, драматурга чи прозаїка не проскочив раніше російського перекладу і не мав конкурентноздатних тиражів у «республіці». Більше того, для українців в Україні масовими тиражами у російських перекладах видавалися твори українських письменників і так само дублювалися російською мовою фільми українських режисерів – із занімлених вуст героїв І. Миколайчука та Б. Ступки злітали рідні, легко вгадувані зором звуки і їх тут же виправляв чужий голос. На українство чинився грубий психологічний тиск. Штучно створювався вакуум, і той факт, що тепер


його заповнює третьосортна американська маскультура в російськомовній обгортці, не є лише проблемою змісту. Міною під авторитет мови є будь-яке посягання на її законні права на своїй споконвічній землі. Географічні карти України поширюються здебільшого «для гостей», тож навіть в українськомовному виконанні маємо на Півдні Южноукраїнськ, а на Сіверському Дінці Сєверодонецьк. Про мову преси годі й говорити. В інформаційному просторі України активно здійснюється неоколоніальна політика. Звернімо увагу й на те, що український ринок заполонено російськомовними довідниками, зокрема про Україну. По суті, вони утримують мовну монополію, яку ніхто не взявся зламати ані перекладами, ані оригінальними українськомовними виданнями, котрі для читачів з українським паспортом чи атестатом зрілості (а українську мову в школах у нас вивчають усі) перекладу взагалі не потребують. Отже, досліджений блок чинників, який пов’язаний з функціями мови, показує, що вони по-різному впливають на процес консолідації українського суспільства у націю. Часто від опонентів України як національної держави і української мови як єдиної державної доводиться чути посилання на приклад багатомовної Швейцарії. Це, мовляв, стабільна країна, благополучна, процвітаюча, чому б і нам не запровадити офіційну двомовність? Справді, поміркуймо над цим. У світі біля 150 держав, але близько 3 тисяч мов (за іншими даними – 5,5 тисяч). Тому тільки у 22 країнах проживає одномовне населення, а у решті країн панує багатомовність. Скажімо, в Індонезії налічується 838 мов, у Папуа – Новій Гвінеї – біля 850 мов, у Нігерії – 513 мов (5). Ясна річ, це не означає, що навіть у тих 22 країнах дехто, крім рідної, не послуговується «другою» чи іноземною мовою, тим більше це не означає, що батомовній Україні треба стати такою ж 23. одномовною. Очевидно, що стабільність у полімовних і поліетнічних державах зберігається за таких умов: 1. Коли окремі етнічні елементи вже мають свої повноцінні національні держави. Приклад – та ж Швейцарія, де офіційними мовами, поряд з рето-романською, є німецька, французька й італійська. Існування Німеччини, Франції та Італії – повноцінних національних держав – є чинником не відцентровим, а доцентровим, який задовольняє інтереси етнічного самови-

яву і розвитку, підтримує їх баланс і стримує конгломерат від розпаду. 2. Коли багатомовність у державі дуже несиметрична – у ній є одна явно панівна мова (мова-лідер) і багато інших, котрі мають значно нижчий соціальний престиж. Саме така ситуація у більшості багатомовних країн. Серед них і Британія, Франція та Іспанія, що дали світові міжнародні мови. У такому ж полінаціональному конгломераті, де є сильний, вже сформований географічно компактний етнос, який не має своєї національної держави, як правило, виникають конфлікти. За приклади можуть правити палестино-ізраїльська та курдська проблеми, чечено-російська війна, югославський вузол суперечностей. Україна належить саме до цієї конфліктної групи етно-політичних систем з сильним українським етносом, який ще не має своєї повноцінної національної держави. Іншими сильними етносами в Україні є російський (точніше його частина, котру імперії для досягнення своєї мети не вдалося перетворити в «гомо советікус») та, попри свою малочисельність, кримсько-татарський. Українське відродження, вочевидь, об’єктивно звужуватиме сферу вживання російської мови. Запорукою тривкої соціальної стабільності та економічного розквіту в Україні може бути тільки державність однієї мови – корінної української (при особливому статусі Криму). Офіційна двомовність означала б повний розвал і крах України як держави, що зрозуміла і Верховна Рада, приймаючи 1996 р. Конституцію. Прикметно, навіть парадоксально, проте у тому й полягає діалектика розвитку, що таке високоофіційне виявлення волі зроблене фактично двомовним парламентом. Подобається це комусь чи ні, але практика суспільного розвитку свідчить на користь офіційної одномовності. Без неї ми будемо нестабільним, нетривким, а отже, й економічно немічним псевдодержавним утворенням, у якому національні партії або їх об’єднання (проукраїнська і проросійська) постійно з’ясовуватимуть стосунки і «перетягуватимуть канат», що, певна річ, тільки шкодитиме економічному поступові і громадянській злагоді (власне, й зараз дуже шкодить). У Криму мовна проблема найскладніша. Дехто уперто не хоче зрозуміти того, що вона не є ані чисто мовною, ані суто кримською. Залюднений 350 тисячами після війни, Крим має сьогодні 2,6 млн. мешканців. Офіційна

Рідна мова

121


122 Рідна мова

тримовність тут лише про людське око, хоча фальш тут очевидна кожному. Вже той факт, що 700 тисяч українців, платячі державі податки, не мають жодної державної української школи, а кримські татари між собою спілкуються російською, котра мала б посідати у табелі про ранги почесне третє місце як виразник добросусідства, говорить сам за себе. Крим, по суті, залишається уламком СРСР. З усього сказаного тут очевидно, що українська мова має ще одну і надзвичайно важливу функцію – державотворчу. На закінчення наведемо деякі соціологічні дані, що ілюструють консолідуючу роль української мови вже у сьогоднішній Україні. Дослідження Ейна Бремера (7) показують, що більшість росіян у Львові і Києві постійно послуговуються українськими засобами масової інформації. Шодо радіо – таких у Львові 64%, а в Києві – 70%, щодо телебачення – відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів – 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% дивляться українське телебачення і 17% читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно закидає Е. Бремерові, що той не врахував російськомовності значної частини українських газет (8), але на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, має зростаючу тенденцію панувати вона і на телебаченні. Найпоказовішим у дослідженні Е. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві згодні на те, щоб їхні діти ходили до української школи, і майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей і України українські росіяни пов’язують з корінною мовою. Щойно 1996 р. «Фонд підтримки прогресивних реформ» на замовлення Донецької обласної державної адміністрації виконав соціологічні дослідження про стан і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та ін.). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що «об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і ще більше в регіоні [Донбасу – прим. авт.] не існує». Дуже показово‚ що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська

мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання «Чи треба розвивати українську мову та культуру в рівній мірі з іншими національними мовами та культурами?» 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно‚ і тільки 4‚8% з цим незгодні. Підведімо підсумки. Життєва реальність дає нам достатньо підстав стверджувати наступне: 1. У різних частинах України простежується єдина тенденція орієнтуватися на українськомовну державу при ліберальному ставленні до мов національних меншин. 2. Українська мова сьогодні і в перспективі є потужним засобом консолідації українського суспільства у націю. 3. Механізм впливу мовного чинника на процес згуртування нації приводиться в рух авторитетом мови. 4. Авторитет корінної мови в Україні на сьогодні недостатній для виконання нею у повній мірі місії державотворення. 5. Вирішальним для піднесення авторитету української мови є формування національно свідомої еліти. 6. Потреба цілеспрямованих зусиль і заходів держави та громадськості для підвищення цього авторитету очевидна і нагальна. Консолідуючи українське суспільство у націю, українська мова як вияв його саморозвитку є знаряддям побудови найвищої форми його організації для здійснення його найсвятіших прагнень.

ЛІТЕРАТУРА 1. Булаховський Л., Вибрані праці, т. 1, Київ 1975, 496 с. 2. Пасько І., Національна ідея: варіанти на тлі європейської культури, «Схід»‚ № 3‚ с. 7–10, № 4, с. 3–11. 3. Ренан Е., Происхождение языка, Киев 1902, 325 с. 4. Meillet A., Linguistique historique et linguistique gеnеrale‚ ed. 2, Paris 1926. 5. Іванишин В.‚ Радевич-Винницький Я. Мова і нація, Дрогобич 1994, 218 с. 6. Кузьменко Ю. Як ми відрекомендовуємося світові, Час (Time), 1 листопада 1975. 7. Bremer J., The Politics of Ethnicity: Russian in the New Ukraine, „Europe-Asia Studies” 1994, vol. 46‚ № 2‚ р. 261–283. 8. Рябчук М., Росіяни в Україні з погляду американського соціолога, «Схід», № 2, с. 29–33.

http://novamova.com.ua/htm/radchuk/ mova_22.htm




Юрій Бадзьо

«Літературна Україна» 2000, № 8 (4905)

Конституція мови нашої

У справі удосконалення правопису – відповідно до набутого досвіду і щоб усунути минулі спотворення та уникнути нових деформацій – ми переживаємо такий самий стан, як і в сфері реформування економіки, політичного устрою, життєвого ладу загалом: стан невизначеності, хаосу, нерішучості, браку політичної волі і дисциплінованості. Особливо дисциплінованості. Ситуація загрожує вийти за психологічні рамки перехідного періоду і самій стати нормою. Мовознавці (як і політики у своїй царині), остерігаючись невдоволення «народу», не впливають належно на обставини, а зацікавлена громадськість, розхристана свободою самовираження, ніяк не дійде згоди: писати «В’ячеслав» з апострофом чи без апострофа? Хоча, здавалось би, ніякої проблеми – ні лінгвістичної, ні культурно-політичної – тут немає: просто діє інерція імпульсивного індивідуального реагування (мотив самоствердження – як наслідок психологічного комплексу неповноцінності). Так вийшло і з літерою ґ, точніше, звуком, позначуваним нею. Зняття політичної заборони з цього мовного знака зробило відповідний звук дуже модним. Зусиллями частини української інтелігенції почалося активне звуження сфери вжитку звука «г», одного з найхарактерніших та, самобутніх в українській мові, – витіснення його зі слів запозичених, але давно зукраїнізованих і широко вживаних: газета, інтелігенція, генерал, аргумент і багато інших. Один ґеґіст (кандидат філологічних наук) склав навіть список слів із відновлюваним ґ – їх вийшло

цілих 1750! Практично та фактично, тобто в контексті актуальному і походження та становлення нашої мови, зазначена тенденція не що інше, як новітня потужна хвиля русифікації українців (на цей раз – із власної, нерозумної, волі). Адже опозиція г – ґ – одне з визначальних російсько-українських розрізнень, і підґрунтя в нього генетичне. Праслов’янська мова немала звука «г» на його шляху українці й росіяни розійшлися із самого початку. Нині ж ця норма українського мовлення відчутно розхитується, навіть стосовно питомих наших слів: з екрана телевізора (з уст ведучого!) можна почути заґроза, ґідність, ґість... Перефразовуючи назву відомої сгатті Б. Антоненка-Давидовича (1969), хочеться сказати: туга від звука ґ... Проект нової редакції Правопису доцільно впорядковує вживання в нашій мові звуків г і ґ. А втім, варто погодитися з думкою професора В. Німчука, що «відповідно до g та h мови-джерела треба вживати г чи ґ також у топонімах (Копенгаґен, Ґватемала, Гамбурґ, Гаваї)...». Велике свавілля запанувало в написанні іншомовних власних назв: Криштоф Волинський – Волінські, Воліньскі, Волинскі; Павєл Басінскій, Пьотр Родовіч, Ґьоте, місто Копєйськ і т. ін. Отже, висновок перший: у незалежній Україні, в умовах політичної свободи мовна практика стала хаотичною, чинний український правопис де-факто утратив статус законодавчої норми. Ситуація негативно впливає на культурну та політичну консолідацію суспільства.

Рідна мова

123


124 Рідна мова

Вихід із такого становища самоочевидний: прийняття нового, реформованого, правопису і забезпечення, авторитетом державної влади, неухильного дотримання його. На повідомлення, що 15 лютого Національна правописна комісія має затвердити зміни до нашого правопису, певна частина публіки зреагувала бурхливо – у стилі більшовицької ідеологічної кампанії проти «ворогів народу». Без перебільшення. Академік П. Толочко, віце-президент НАН України, лякаючи громадськість розколом суспільства (наче воно ще не поколоте до самих глибин!), обзиває своїх академічних колег-мовознавців, які підготували проект нової редакції правопису, «малахольними прохфесорами» і пропонує для них... «гамівну сорочку»(?!). Кандидат філологічних наук Антоніна Матвієнко називає рекомендації проекту «правописною фантасмагорією». Культурно-національну сутність «дискусії» висвітлив автор публікації Гавканням біди не замаскувати (під рубрикою «Чию мову нам нав’язують») у г. «Комуніст» (18.01.2001) – його «турбота» про українську мову та культуру виразно відтворила атмосферу сталінських погромів: «українське панство», «люте панське гавкання», «гітлерівський колаборант», «волинський Геббельс», мовна традиція діаспори – «тих, хто або ж узагалі ніколи не ступав на цю землю, або ж вимушений був тікати з неї від народного гніву» і т. ін.; автор обурюється тими співвітчизниками, хто вважає російську літературу іноземною (тобто не «другою рідною»?), віддаляється від «соціалізму» та «слов’янського братерства»... Висновок другий: реформування правопису – проблема передусім політична, так до неї і треба ставитися: чия воля переможе. Дехто з українців (!) заперечує правописні нововведення з психологічних мотивів – консервативність сприйняття та афект самозахисту жертв денаціоналізації: нагадування про українськість насторожує і дратує їх. Але не це створює суспільно-культурну колізію в країні. Ґвалт проти реформування Правопису зчинили передусім ті, кому наша мова чужа й небажана. По-третє, правда й те, що справу не підготовлено належно: не відбулося спокійної, зацікавленої дискусії в науковому середовищі, критеріїв змін не окреслено виразно, не обґрунтовано доцільність нововведень перед ширшою громадськістю. Через те у сприйнятті проблеми й панує ірраціоналізм, упередженість.

Справді, чому в декого викликає спротив пропозиція уніфікувати вживання апострофа? Роздільність вимови я, ю, е, ї та попереднього твердого приголосного у відповідній позиції – тверда й послідовна норма природного українського мовлення. Проте старий правопис (хоч наша орфографія історично ґрунтується на фонетичному принципі) цю норму фіксував половинчасто: п’ять, п’ята, м’ясо, але (російські прізвища) Пятаков, Мясков; б’ю, але (іншомовні слова) бюджет, бюрократ, бюро... Ясно, що тут діяв критерій не лінгвістичний чи національно-культурний, а зовнішньополітичний. Цілком логічно, що новий правопис залишається в межах суто наукового підходу. Хоча й не уникає непорозумінь. У примітках застережено написання без апострофа ряду слів, «коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у»: на моє сприйняття, Виспянський (аналогічно до свята), Рюмін, Крюково, Рязань відповідають цьому застереженню (більше того, українська вимова тут настільки однозначна, що воно й не потрібне: як можна чи кому спаде на гадку вимовити роздільно рю у слові Крюково?), але в решті прикладів це застереження грубо суперечить нашій артикуляційній нормі: Бядуля, Вяземський, Пясецький, Вязьма, Вятка, Кяхта, Хярма – «природний» українець вимовить ці слова тільки роздільно, тобто писати їх треба з апострофом. Нововведення фонетичного характеру стосуються головно фундаментальних особливостей нашої мови, самої природи її артикуляційної бази, яка працює, на відміну, скажімо, від російської мови, ненапружено, відкрито, широко. Це особливість південних мов, що сформувалися в умовах теплого клімату. Звідси – наше г, и, роздільна вимова, позначувана апострофом, співвідношення м’якості – твердості приголосних тощо. Тому написання – типу инший, иржа, радости, соли, любови, імени і т. ін. цілком відповідають природі, духові української мови. І традиціям нашого мовлення та написання, причому на різних землях української етнічної території (наприклад, «радости», «соли» говорять і в Закарпатті, і на Полтавщині). Отже, справа тут стосується не тільки правописної проблеми, а й самої національної історії народу, його глибокої етнічної єдності. У контексті зазначеної особливості, тобто як обґрунтовану пропозицію, треба сприймати і написання типу Юда, Йоан, Йов (див. від-


повідні пункти проекту), поширення правила «дев’ятки» на деякі (відбирає жива практика) іншомовні власні назви (Аристотель, Сиракузи, Цецилія і т. д.), відмову від «ляльолюкання», як каже професор В. Німчук. Але саме з цього принципового погляду виникають сумніви щодо форм геніяльний, соціялізм, проєкт тощо: чи вони не «стискують» наших артикуляційних органів? Пропозиція стосовно написання з ія суперечить тенденції до ствердіння вимови в окремих позиціях, наприклад, форми народна, природна явно взяли гору над їхнім, донедавна звичним, м’яким варіантом – з кінцевим ня. За логікою запропонованого критерію обґрунтовувати проєкт об’єктом чи суб’єктом не можна, бо в другому випадку напруженість вимови знімається роздільністю звуків (графічно – апостроф). Опозиція «м’якість – твердість» визначальна для української фонетики. На жаль, у новій редакції правопису тут трапляється не лише такий недогляд, як щойно зазначений, а й грубе нехтування самою природою нашої мови. Маю на увазі узаконення цілковито чужої для нас російської вимови російських прізвищ та географічних назв: Звєрєв, Алексєєв, Андрєєв, Maтвєєв, Тимофєєв, Бєлінський, Мєстечкін, Пєшковський, Бєлорєцьк (спробуйте вимовити!), Прєсня, Благовєщенськ тощо. Українська мова не знає звукосполучення вє, бє, сє, фє, мє, пє, лє, рє (пор. Рєпін і репаний), дє – не випадково в літературі і раніше, і тепер часто можна зустріти натуральне українське написання: Козирев, Писарев, Андреєв, Белінський, Матвеєв, Пресня і т. д. Якщо до деяких форм (через тривалий і панівний російськомовний вплив) треба звикнути (Лесков, Столетов, Твердохлебов, то решта звучань цілком природна, «непомітна»: крім наведених вище, Пешковський, Белорецьк, Тимофеєв, Наседкін, Благовещенськ, Белово. Поня мовознавців на етимологічне ѣ у цьому місці – не аргумент, бо це підхід етимологічний, а не фонетичний, крім того, в нашій мові ѣ дало і. У випадку з ле замість лє можна «захиститися» тим, що в українській літературній мові л напівм’яке, отже, наближене певною мірою до російського звучання. Нав’язує нам проект російську вимову і при відтворенні російських прізвищ з ё: Алфёров – Алфьоров (замість природного Алфйоров), Семёркин – Сімьоркін (замість Семйоркін). Адже по-українському ці слова звучать так само, як узаконені Воробйов і Соловйов (рос.

Воробьев, Соловьев а не як Будьонний, Верьовкін, Тьоркін і подібні, де справді маємо сполучення м’якого приголосного з о. За аналогією до узвичаєних Воробйов, Соловйов і відповідно до звучання в оригіналі треба вимовляти й писати Артьомов, Семйонов, Фйодоров, а не Артемов, Семенов, Федоров, як пропонує проект, без потреби українізуючи ці прізвища. Дивно, що на десятому році державної незалежності країни українські мовознавці у ставленні до іншомовних запозичень усе ще дотримуються імперської традиції – об’єкт застосування правил ділять на три частини: «іншомовну», «слов’янську» і «російську». Тобто стосовно російської мови, нехтуючи закономірностями українського мовлення, визначають окремі норми – «братерські». Пишемо (так і проект установлює) Белград, але те саме російське – Бєлгород, «слов’янські» Белич, Речиця – рос. Бєлий, Тихорецьк, болгарське ім’я Вера – рос. Вєра польське Мйодович – рос. Сімьоркін (замість такого самого мйо – якщо по-українському вимовляти). Одна з центральних проблем розвитку національної мови – звукове та графічне оформлення іншомовних запозичень і власних назв. У нашій не впорядкованій нині мовній практиці переважає схильність до якнайточнішого відтворення чужомовного звучання. Загалом принцип правильний (згадаймо кумедну ситуацію з Ґор і Гор), але він стає руйнівним, якщо застосовувати його механічно, адже це означало б, що ми прагнемо перенести на український мовний ґрунт фонетику всіх тих мов, з якими стикаємось, тобто знищити власну як самобутню, історично посталу звукову систему. У наших «офіційних» правописних стосунках, із російською мовою в ряді суттєвих випадків так і виходить. За новим правописом, як ми бачили, також. Хоча стосовно інших мов проект загалом керується правильною, аксіоматичною нормою: використовувати іншомовні слова за законами власної фонетики, зважаючи при цьому на традиції та конкретні лексичні ситуації. Тому пишемо Ґете, Беме, Шредер, М’юнхен (відповідних звуків німецької мови – ö, ü – наша не знає, Шрьодер, Ґьоте не меншою мірою віддалені від оригіналу, ніж нормативні Шредер, Ґете), Відень не перетворюємо, на Він чи Віін (нім. Wien, звідси рос. Вена) і зберігаємо традиційні Генуя (оригінал усе одно віддалений: Genova), хобі, хол (зокрема, щоб розрізнялось хол і гол, а чому б не ввести ближчий до оригіналу гокей?).

Рідна мова

125


126 Рідна мова

Німецькі дифтонги ei, eu не створюють ніяких труднощів для їх українського відтворення: ай, ой – де й наші звуки. Тому, для прикладу, умить стало нормою написання дойче цайтунґ замість учорашнього, під тиском російської традиції, дейче цейтунг. Але деякі давніші запозичення настільки одомашнилися в нас, що їхній оновлений, відповідно до оригіналу, варіант сприймається, як зовсім нове слово (скажімо, лейтенант і лойтнант). Проект правопису, цілком справедливо, у таких випадках не пропонує відступати від традиції. Проте він не має рації, коли поширює такий підхід на власні назви: по-перше, тому, що це власні назви, і власникові імені-прізвища завжди приємніше чути їх автентичне звучання; подруге, нові форми не затемнюють адекватного сприйняття реалій, та й коло їх споживачів специфічне – освічене; по-третє, масовим стало використання нових форм: Гайне, Айнштайн, Фройд, Фоєрбах... Якщо сприймати неупереджено, нормальними стають і Лайпціг (думаю, таки не Ляйпціг), Райн, Швайцарія і под. Справа вчених – дослідити, чи існують тут обґрунтовані винятки з правила. Засвоєння українською мовою грецького звука фіта (у латинському написанні – th) і на письмі, і в живому мовленні історично «густо» двоваріантне – т і ф. Автори проекту повелися розумно, узаконивши паралельні форми відповідних слів: ефір – етер, кафедра – катедра, міф – міт... Політично буде дуже показовим, якщо Правописна комісія зважить на зубоскальство недоброзичливців і забракує етер, катедру, міт... Ряд нововведень правопису стосується спрощення норм у напрямку їх уніфікації. Здавалось би, це зручно всім, справа суто технічна, і мовознавцям тут би й не слід радитися з громадськістю. Одначе стихія упередженості до українських ініціатив у нашому «інтернаціоналізованому» суспільстві така могутня, що й на цьому плацдармі розгортаються баталії. Дехто почувається скривдженим за пів літра (певне, спрацьовує зорове враження: від літра трохи таки забрано – відпито?), іншому здається, що пауза і павза вимовляються по-різному, третьому чомусь шкода зайвого й у слові фе(й)єрверк... Мабуть, справа тут – в упередженості сприйняття і недостатній просвітній роботі морознавців: якщо звичне й узаконене лавр, то немає ніяких розумних підстав писати його інакше у похідному слові – лауреат. Так само – автограф і аутекологія. Інаугурацію

ще радянський словник 1974 р. подає у двох варіантах – з в (на першому місці!) та у. Роблячи винятки з цього спрощуваного правила, автори проекту посилаються на традицію. Проте, як видно з прикладів, річ не тільки в традиції. Лаýра (наголос!) – це не Лавра, Пáуелл не треба перетворювати на Павелл (практично – русифікувати), подібно – і Пауль, Фауст і Штраус розріджують накопичення приголосних, «облагорожуючи» звучання; ноу-хау віддаляючись від поширених українських звукосполучень, утверджують статус слова як повноцінної лексеми, щось близьке відчувається у словах джоуль і клоун. А от стосовно Джорджтаун, Каунас, Краузе предметний аргумент не проглядається, і їх би можна писати за загальним правилом – з ав. Отже, керуючись фундаментальним критерієм – не руйнувати власної фонетичної системи і не спотворювати власних назв інших народів, треба остерігатися механічного застосування принципу спрощення та уніфікації. Чи варто, в ім’я універсалізації правила «дев’ятки» відмовитися від звичного вже й адекватного щодо мови-джерела Ґрімм, Дідро, Шіллер, якщо звуко- й буквосполучення рі, ді, ші нормативні для нашої мови? Тим паче що власні іншомовні назви засвоюються освіченим сприйняттям (через освіту), отже, і не мали б створювати труднощів при написанні. Очевидно, існують якісь складніші закономірності, буття мови, тож обов’язок учених – досліджувати їх і доносити до свідомості мовців. А тим часом створюється враження, що мовознавці інколи самі не усвідомлюють логіку нововведень. Проект пропонує Ігорьович – а чому тоді Ігореві, а не Ігорьові? А царевич? (у пресі це запитання вже ставилося). Ігорьович – і поруч Іванéві від прізвища Іваньо, яке (як і моє) у давальному відмінку в живому закарпатському мовленні існує тільки у формі Іваньові (Бадзьові). Так (Іваньові поруч із штучним Іваню) фіксує і чинний нині правопис. Очевидно, у цьому випадку справу вирішує наголос. Подвоєння приголосних звичне в українській мові, для загальних назв іншомовного походження тут немає чіткого, однозначного критерію, тому не варто скорочувати список подвоєння, коли нововведення сприймається як кумедне: нето, бруто, тона, дона, піца тощо. По-перше, універсалізації правила все одно немає, по-друге, нові форми створюють інший, небажаний, контекст, скажімо: нето – згадуємо «інородне» російське нэту, тона


– неправильний родовий відмінок від тон?; дона, мадона виразно понижують образ і т. ін. Відмінювання чи невідмінювання іменників бюро, депо, кіно, метро, ситро – не вельми принципове для нашої мови, але в живому мовленні таки наростає тенденція до українізації цього слововжитку (ситро, наприклад, переважно відмінюється), та й прецедент уже маємо – зі словом пальто. Отже, пропозицію проекту можна б і прийняти. Підтримувана й теперішнім проектом правопису традиція передавати імена росіян і білорусів їх українськими відповідниками створює штучні проблеми для перекладачів і науковців: у російськомовному тексті ім’я невідомої особи позначено ініціалом, скажімо, А – що це, Олександр чи Андрій? Та проблема ще серйозніша. Повільно, але йде й наростатиме (якщо не захочемо стати остаточно переможеними) процес нашого національного самоусвідомлення й психологічного оздоровлення, практично – самовизначення стосовно росіян. Опозиція «ми – вони» захоплюватиме і сферу імен, вона вже діє, звернімо увагу – з російського боку також! Нам ставатиме дедалі дивніше, що в Росії був «наш» цар – Микола! Що румунський Андрей – добре, а такий самий російський – погано. Росіяни сприйматимуть так само: нинішня

їхня тенденція – не перетворювати нашого Миколу на свого Николая. Цю природну й перспективну тенденцію повинен підтримати і наш реформований правопис (проблему варто би виділити для окремої, конкретнішої розмови). Пропозиції до правописних змін справді делікатні, як кажуть їхні автори. Проте український вольовий чинник і на цей раз виявився заслабким, щоб не спасувати перед тими, хто сприйняв ініціативу не як проблему, яку треба тверезо обміркувати, а як нагоду знову нагадати, хто в нашому домі хазяїн. Спочатку з відповідальних уст прозвучала абсурдна заява проте, що років десять діятимуть два правописи, старий і новий (тобто пануватиме сьогоднішній безлад!), а потім влада відмовилася навіть від запланованого засідання Правописної комісії. Хоча напрошувався інший варіант, більш гідний чи й доцільний: продовжити обговорення проекту нової редакції правопису на два–три місяці і до десятиріччя незалежності України таки затвердити нову конституцію нашої мови. Очевидно, українській громадськості треба усвідомити проблему й ситуацію в ширшому національно-культурному та політичному контексті і повестися адекватно – активніше і зацікавленіше.



Рідна мова

127


128 Рідна мова

Валерій Власенко

кандидат історичних наук доцент, завідувач кафедри історії Сумського державного університету

Сергій Бородаєвський: штрихи до біографії (до 135-річчя з дня народження)

З-поміж теоретиків і практиків світового кооперативного руху кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. помітне місце належить Сергію Бородаєвському. Свого часу він був відомим економістом, державним діячем, викладачем кількох вітчизняних і європейських вищих шкіл. За словами історика українського кооперативного руху І. Витановича, поруч із М. Туган-Барановським Бородаєвський був «найбільш відомим у наукових колах і в міжнародному кооперативному світі» дослідником кооперації1. На жаль, за радянських часів ім’я вченого було забуте. Проте наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. посилився інтерес до наукової спадщини Бородаєвського з боку вітчизняних істориків, про що свідчать публікації у наукових збірниках і журналах 2 та енциклопедичних виданнях 3, що з’явилися останнім часом в Україні. В них йдеться переважно про діяльність вченого на ниві кооперації в Росії й Україні, викладацьку роботу в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині у міжвоєнний період. Майже недослідженим залишається його творчий доробок як публіциста, пропагандиста кооперативної справи в еміграції. Зауважимо, що праці Бородаєвського друкувалися на сторінках періодичних видань Англії, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Індії, Іспанії, Італії, Китаю, Королівства Сербії, Хорватії та Словенії, Латвії, Литви, Мексики, Німеччини, Польщі, Португалії, Румунії, США, Франції, Чехословаччини, Швейцарії. Тому у рік 135-літнього ювілею варто згадати основні

віхи біографії вченого, в тому числі і пов’язані із Польщею. Бородаєвські, серед яких були і запорозькі козаки, походили з Полтавщини. У Зіньківському повіті вони мали родинний маєток і 127 десятин землі. Батько майбутнього вченого, закінчивши Харківський університет, викладав арифметику і геометрію у школах та училищах Полтавської і Харківської губерній, був головою Охтирської повітової училищної ради, директором Корочевської вчительської гімназії 4 . Дядько майбутнього кооператора працював учителем у Сумському та Лебединському повітових училищах 5 . Старший брат Сергія Бородаєвського Олександр на початку ХХ ст. був інспектором народних училищ Лебединського повіту Харківського навчального округу. Народився Сергій Бородаєвський 28 серпня 1870 р. у м. Охтирка, нині Сумської області. Наприкінці вісімдесятих років вступив на юридичний факультет Харківського університету. Під час навчання виявив здібності до наукової роботи. За конкурсну працю Влияние сословного положения на гражданскую правоспособность Сергій Бородаєвський отримав премію Зарудного. По закінченні університету та відбутті військової повинності у 1895 р. Бородаєвський розпочав свою діяльність за фахом в окружному суді м. Тифліс6 . Проте вже наступного року переїхав до Петербурга. У столиці Сергій Бородаєвський обіймав різні посади у Міністерстві фінансів. Брав ак-


тивну участь у роботі Особливої наради щодо потреб сільськогосподарської промисловості під головуванням С. Вітте. Наслідком цього стали дві праці Бородаєвського про кредит і кооперацію7. Згодом Сергій Бородаєвський працював у ІХ відділі інспекції Державного банку, який очолював відомий кооператор Олександр Беретті, був старшим ревізором Управління у справах дрібного кредиту, членом його Центрального Комітету. У 1909 р. перейшов до Міністерства торгівлі і промисловості, де згодом очолив департамент торгівлі8 . Державну службу Бородаєвський поєднував з роботою у кооперативних організаціях. У 1900–1915 рр. він працював у Санкт-Петербурзькому (Петроградському) відділенні Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств, яке виконувало функції наукового, організаційного і методичного центру з розвитку різних видів кооперації в Росії. Сергій Бородаєвський був спочатку секретарем, а потім і головою відділу установ дрібного кредиту цієї організації. Про плідну діяльність Бородаєвського у Петербурзькому відділенні Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств свідчать його численні статті у друкованому органі цієї організації «Вестник кооперации». Заходами відділення були видані такі праці вченого, як Как устроить мелкий кредит в городах (1907), Современное положение мелкого кредита в России (1909), Зернохранилища-элеваторы и кооперативный сбыт хлеба (1912) та інші. Але найбільш відомим і популярним серед кооператорів виданням відділення був Сборник по мелкому кредиту, складений С. Бородаєвським. Збірник витримав шість видань. На загальних зборах відділення обговорювалися актуальні проблеми кооперативного руху. Сергій Бородаєвський брав активно участь у них, виголошував доповіді. Бородаєвський представляв цю поважну організацію на міжнародних кооперативних форумах. Так, на І Міжнародному конгресі з питань народного кредиту, що відбувся у липні 1900 р. в Парижі, представниками від Росії були Олександр Беретті, Сергій Бородаєвський, Максим Ковалевський, Олександр Чупров та інші. На останньому засіданні конгресу була схвалена пропозиція сенатора Лурті висловити подяку Санкт-Петербурзькому відділенню Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств за надані матеріали про розвиток кредитної

кооперації в Росії, зокрема брошуру „Crédit populaire en Russie”, написану Бородаєвським французькою мовою 9. З 1900 р. Сергій Бородаєвський майже щороку виїжджав за кордон з метою вивчення діяльності тамтешніх кооперативів, розвитку торгівлі і дрібної промисловості. Свої враження від подорожей він виклав у низці статей, надрукованих у журналах «Вестник кооперации», «Вестник мелкого кредита», «Хроника учреждений мелкого кредита». Вийшли друком його праці Сельскохозяйственная кооперация в Германии (СПб. 1908) і Кооперация среди славян (СПб. 1912). У другій роботі Бородаєвський проаналізував процес розвитку кооперативного руху серед слов’янських народів, в тому числі поляків й українців Східної Галичини і Північної Буковини. Якось після чергової поїздки до Австро-Угорщини на засіданні Слов’янського добродійного товариства у Петербурзі вчений виголосив доповідь про поширення кооперації в Галичині, довівши, що там активно діють лише українські кооперативи, спираючись на національно-громадську свідомість населення, а москофільські товариства ледве животіють. За такі висновки Сергія Бородаєвського мало не звинуватили у мазепинстві10 . Слід згадати і те, що під час Першої балканської війни 1912– –1913 рр. вчений був одним з організаторів збору коштів для болгар, які воювали проти османських завойовників11. Бородаєвський брав активну участь у роботі всеросійських кооперативних і кустарних з’їздів, виступав на них з доповідями. Так, на З’їзді діячів дрібного кредиту, що відбувся у червні 1907 р. в Петербурзі, він був секретарем з’їзду і доповідав про необхідність створення Всеросійського банку дрібного кредиту, на І Всеросійському з’їзді представників кооперативних установ, що проходив 1908 р. в Москві, виступав про необхідність запровадження загального кооперативного законодавства, за створення кооперативних об’єднань. На Всеросійському з’їзді діячів дрібного кредиту і сільськогосподарської кооперації (СПб., 1912) Бородаєвський очолював кредитну секцію. На кустарних з’їздах Сергій Бородаєвський закликав земства і кооперативи до співпраці у справі підтримки кустарного виробництва і дрібної промисловості. Працюючи у Петербурзі, Бородаєвський підтримував зв’язки з представниками столичної української громади, редакцією журналу «Украинский вестник»12 , допомагав україн-

Рідна мова

129


130 Рідна мова

ським кооператорам порадами і заступництвом перед чиновництвом. Кілька його праць вийшло українською мовою. Насамперед, це Сільськогосподарські спілки у Німеччині (СПб. 1909) і Про кредитні кооперації (позичково-зберігальні та кредитні т-ва) (СПб. 1909). Друга книга була надрукована на кошти Благодійного товариства з видання дешевих книг. Переклад її з російської здійснив відомий український громадсько-політичний діяч, майбутній міністр освіти за часів гетьманату Петро Стебницький, з яким Сергій Бородаєвський був особисто знайомий і листувався13. Бородаєвський виявив себе і на педагогічній ниві. Він читав лекції з кооперації на Вищих комерційних курсах Побєдінського (з 1912), у Політехнічному інституті (з 1915) в Петрограді. Водночас займався науковою роботою, публікувався у пресі. Майже усі його праці присвячені вивченню кооперації та ролі кредиту у розвитку сільського господарства, торгівлі і дрібної промисловості. Деякі його роботи були опубліковані за кордоном – у Брюсселі та Римі14 . В роки Першої світової війни вчений написав кілька праць про вплив війни на розвиток кооперації. Так, у 1915 р. вийшла праця Война, сельское хозяйство и будущие торговые договоры, в якій Бородаєвський проаналізував стан сільського господарства країни і визначив перспективи його розвитку в роки війни. З приходом до влади більшовиків Сергій Бородаєвський залишив державну службу і був обраний головою Всеросійської ради з’їздів діячів середньої і дрібної промисловості та торгу. У 1918 р. повертається в Україну. За часів Української держави, коли гетьман П. Скоропадський намагався залучити до уряду представників української національної демократії, Український національний союз запропонував кандидатуру Бородаєвського (поряд з А. Марголіним) на посаду міністра торгівлі, проте він не був затверджений15. Сергій Бородаєвський став товаришем (заступник) міністра торгу і промисловості, брав участь у підготовці і підписанні міжнародних договорів України. Він входив до складу спільної українсько-німецько-австрійської комісії, що займалася питанням продовження терміну дії договору між Україною і Центральними Державами від 23 квітня 1918 р. Десятого вересня того ж року такий договір був укладений. Угоди про впорядкування комунікації (залізничних перевезень), транспортування товарів (вантажів), що

були складовими частинами цього договору, підписав саме Бородаєвський16 . Коли у зв’язку з революційними подіями у Німеччині й Австро-Угорщині та поразкою цих країн у війні міжнародна ситуація змінилася і постала потреба налагоджувати відносини з країнами Антанти, український уряд вирішив, що краще це зробити через Румунію, де перебували представники зазначеного блоку. Сергій Бородаєвський увійшов до складу спеціальної комісії для переговорів з румунською делегацією на чолі з Концеску17. Керівництво Української держави намагалося встановити дипломатичні, дружні зв’язки з країнами, що постали на уламках Російської імперії. Так, влітку 1918 р. Україна і Фінляндія відкрили свої представництва у Хельсінкі та Києві. Обидві країни виявили зацікавленість у налагодженні перш за все економічних зв’язків. Тридцятого вересня 1918 р. посол Фінляндії в Україні Ґ. Ґуммерус і С. Бородаєвський підписали угоду щодо продажу «Товариством фінських паперових заводів» мільйона пудів паперу в Україну в обмін на 250 тисяч пудів цукру. Загальна сума «паперової угоди» сягнула 30 млн. фінських марок. Проте через поразку Німеччини у Першій світовій війні, вивід її військ з території України та інші зовнішньополітичні обставини цю угоду так і не вдалося реалізувати18 . П’ятого грудня 1918 р. у Києві був укладений українсько-грузинський договір, який з боку Української держави підписав Бородаєвський, Грузинської Республіки – В. Тевзая19. Перебуваючи на державній службі, Сергій Бородаєвський допомагав розвитку кооперативного руху в Україні. З ініціативи Центрального українського кооперативного комітету та за підтримки Бородаєвського при Міністерстві торгу і промисловості була створена кооперативна рада, що сприяла налагодженню взаємодії між державними установами і кооперативними організаціями20 . За часів Директорії УНР Сергій Бородаєвський також виконував важливі урядові доручення. У січні 1919 р. він у складі урядової делегації на чолі з А. Марголіним відбув до Одеси для налагодження відносин з представниками країн Антанти. Місія Бородаєвського полягала у тому, щоб з’ясувати справу підробки українських грошей представниками Добровольчої армії. Сергій Бородаєвський подав французькому військовому командуванню


скаргу на дії «добровольців». Невдовзі він був заарештований представниками Добровольчої армії і провів у в’язниці більше місяця21. Після звільнення Бородаєвський брав активну участь у формуванні в Одесі національних кооперативних установ. Він організував й очолив Раду Всеукраїнського об’єднання виробничих кооперативів «Трудсоюз». Водночас читає лекції з історії кооперації в Західній Європі у місцевому Політехнічному інституті. Але наприкінці 1919 р. Сергій Бородаєвський змушений був емігрувати. Він виїздить до Стамбула, звідти – до Франції. У 1921–1922 рр. викладав у Міжнародній академії в Брюсселі та Російському відділі Паризького університету22 . Перебуваючи у французькій столиці, Бородаєвський почав розмірковувати про переїзд до Чехословаччини (ЧСР), де гуртувалися основні сили української і російської еміграції. Він листувався зі своїми давніми знайомими по роботі у Петрограді і Києві О. Мицюком. Його запрошували викладати історію кооперації в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах та Російському інституті сільськогосподарської кооперації у Празі. Бородаєвський обрав український заклад. У травні 1922 р. його заочно було обрано доцентом УГА23. Проте через матеріальну скруту вчений перебирається до Праги лише на початку 1923 р. В ЧСР Сергій Бородаєвський займався науково-педагогічною діяльністю. У 1924 р. він стає професором історії кооперації та кредитної кооперації, 1928–1931 рр. – деканом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії24 . За час свого існування (до 1935) УГА видала понад двадцять підручників у галузі економічної науки. Три з них – Історія кооперативного кредиту (1923), Історія кооперації» (1925) та Теорія і практика кооперативного кредиту (1925) – написав Бородаєвський. За оцінкою фахівців, вони належали до числа найповніших і найґрунтовніших посібників з кооперативної справи25. Сергій Бородаєвський очолював академічний осередок «Українського товариства для Союзу Народів», що ставило собі за мету налагодження культурної співпраці українців з іншими народами. З ініціативи студентів академії та за сприяння професора постало ощадно-позичкове товариство «Єдність», що допомагало студентській молоді здолати матеріальну скруту і поневіряння емігрантського життя. Бородаєвський працював також в Українському технічно-господарському та Україн-

ському соціологічному інститутах у Празі. З 1924 р. і до кінця свого життя Сергій Бородаєвський викладав історію і теорію кооперації, принципи кооперативного законодавства, сільськогосподарську кооперацію, цивільне право та цивільний процес в Українському вільному університеті 26 . Він був доцентом, звичайним професором (з 1928), продеканом факультету права і суспільних наук (1930–1932). Сергія Бородаєвського обирали головою Товариства українського студентства і професури для Ліги Націй, яке було повноправним членом Міжнародної університетської федерації для Ліги Націй. За свою працю Les problemes économiques et la Paix, що була написана на оголошений Міжнародною університетською федерацією конкурс, Сергій Бородаєвський у 1928 р. отримав премію Монтагю-Бертон27. Бородаєвський залишався активним діячем міжнародного кооперативного руху, брав участь у роботі зарубіжних фахових установ і наукових організацій. Він був одним з фундаторів Міжнародного інституту кооперативних студій, заснованого професором Шарлем Жідом у Базелі, зберігав членство у Міжнародній кооперативній спілці, підтримував зв’язки з такими відомими діячами кооперації, як генеральний секретар Міжнародної кооперативної спілки Мей, представник Міжнародного бюро праці доктор Фоке, кооператори Г. Кауфман і Пуасон та інші. Бородаєвський, як зазначалося у звіті вченого про участь у Міжнародній кооперативній конференції (1924, Прага), використовував міжнародні кооперативні форуми для налагодження відносин з міжнародними кооперативними організаціями, інформування наукової громадськості про діяльність українських вищих шкіл 28 . Лише у 1931–1932 рр. Сергій Бородаєвський був учасником Міжнародного конгресу вивчення проблем населення у Римі, Міжнародного конгресу Університетських федерацій для Ліги Націй у Женеві, ХV Міжнародного конгресу середніх класів і Міжнародного сільськогосподарського з’їзду в Празі, репрезентував УВУ на викладі Філіппо де Філіппі у Карловому університеті, влаштованому Міністерством освіти ЧСР29. Велику роль у консолідації українства, подальшому розвитку вітчизняної науки відіграли, як відомо, І і ІІ Українські наукові з’їзди, що працювали у 1926 і 1932 рр. в Празі. Сергій Бородаєвський очолював економічно-кооперативну підсекцію секції права і суспільних наук Першого з’їзду30 . У квітні 1926 р. від імені

Рідна мова

131


132 Рідна мова

оргбюро з’їзду Бородаєвський надіслав листа неодмінному секретарю УАН А. Кримському з пропозицією взяти участь у роботі наукового форуму31. Бородаєвський був членом організаційної комісії Другого наукового з’їзду. На цьому форумі вітчизняної науки Бородаєвський виголосив доповіді про кооперативне законодавство та сільськогосподарську кооперацію в Радянській Україні. Ще одним важливим напрямком діяльності вченого була участь в українських фахових організаціях, співпраця з українською пресою. Він був членом Товариства українських економістів, очолюваного В. Тимошенком. Його статті друкувалися у таких часописах, як «Студентський вісник», «Український економіст», «Український інженер», що виходили у Чехословаччині. Ціла низка статей вченого з’явилася у тогочасній Польщі, зокрема, в українських виданнях «Діло», «Кооперативна республіка» (Львів). В них йшлося про стан сільського господарства, земельну реформу, розвиток кооперації, центральні кооперативні спілки у Чехословаччині, співпрацю сербських і чехословацьких кооперативних об’єднань, виробничу кооперацію в СРСР і ЧСР, міжнародні кооперативні видання, ювілей латиської кооперації тощо. Сергій Бородаєвський підготував низку статей для Української Загальної Енциклопедії (УЗЕ або Книга Знання). Бородаєвський залишив велику наукову спадщину. Його науковий доробок складає близько п’ятдесят великих наукових праць, з-поміж яких виділяється ґрунтовна робота Історія кооперації, в якій подано порівняльний аналіз розвитку кооперації у більш, ніж сорок країнах світу, в тому числі і Польщі. Знання європейських мов дало можливість вченому порівняти кооперативне законодавство й організаційний досвід кооперативних установ багатьох країн. Як зазначив у рецензії на книгу О. Мицюк, вона є «не тільки новою і єдиною в своїм роді в українській економічній літературі, але доки ще не маючи прикладу і в світовій кооперативній літературі»32 . Вчений є автором понад п’ятисот фахових статей, написаних українською, російською, чеською, англійською, іспанською, італійською, німецькою, французькою та іншими мовами, що були опубліковані у 85 друкованих органах кооперативної преси 22 країн33. З-поміж них слід назвати такі поважні у світі видання, як „Bulletin du crédit populaire”, „Bulletin de l’Union des classes rurales”, „Journal des Economistes”,

„L’Association ouvrier”, „La voix républicaine”, „Revue International du Travail”, „Revue études coopératives”, „Terre et liberté” (Франція), „Il lavoro cooperativo” (Італія), „Bulletin de l’institut international des classes moyennes”, „Le рaysan Belgique” (Бельгія), „Der Genossenschafter” (Німеччина), „Farm credit administration”, „Journal of farm economics” (США) тощо. Про міжнародне визнання багаторічної плідної діяльності Бородаєвського на ниві кооперації свідчить те, що у 1940 р. з нагоди сімдесятиліття вченого у багатьох журналах була надрукована його біографія. Помер Сергій Бородаєвський 1942 р. у Празі, де і похований. Отже, короткий життєпис С. Бородаєвського свідчить про широку і різноманітну діяльність вченого на ниві розвитку світової і вітчизняної кооперації, у справі економічного і політичного відродження України.

ПРИМІТКИ 1

2

3

4

5 6

7

8

9

10 11

12

13 14

І. Витанович, Історія українського кооперативного руху, Нью-Йорк 1964, с. 578. В. Власенко, Видатний український кооператор, «Наука і суспільство», Київ 1995, № 5–6, с. 11–13; Він же, Сергій Бородаєвський (1870–1942) [в:] Українські кооператори. Історичні нариси, кн. 1, Львів 1999, с. 201–210; Він же, До біографії В. Бородаєвського, «Сумська старовина» 1999, № V–VI, с. 70–74. Бородаєвський [в:] УСЕ Універсальний словник енциклопедія, Київ 2003, с. 162; В. Марочко, Бородаєвський [в:] Енциклопедія історії України, т. 1, Київ 2003, с. 351; В. Власенко, Бородаєвський [в:] Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник, Суми 2003, с. 61; Він же, Бородаєвський [в:] Енциклопедія сучасної України, т. 3, Київ 2004, с. 358. Державний архів Сумської області (далі – ДАСО), ф. 489, оп. 1, спр. 66, арк. 31–32. Там же, арк. 46. Центральний державний архів вищих органів влади та державного управління України (далі – ЦДАВО), ф. 3859, оп. 1, спр. 230, арк. 150. Кредит. Свод трудов местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленности, СПб. 1904; Кооперации. Свод трудов местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленности, СПб. 1904. Інститут рукописів НБУ ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУ), ф. 1, спр. 26729, арк. 1. С. Бородаевский, Международный конгресс по народному кредиту в Париже, СПб. 1901, с. 2, 82. І. Витанович, Вказана праця, с. 169. Вниманию кооператоров, «Вестник мелкого кредита» 1913, № 11, с. 421–422. А. Животко, Історія української преси, Мюнхен 1989–1990, с. 192. ІР НБУ, ф. ІІІ, спр. 51966, арк. 1; спр. 51967, арк. 1. La petit crédit en Russie, Bruxelles 1908; La coopération en Russie, Roma 1914.


15

16 17 18

19 20 21

22

Д. Дорошенко, Історія України 1917–1923 рр., т. ІІ, Українська Гетьманська Держава 1918 року, Київ 2002, с. 272; Є. Чикаленко, Щоденник (1918–1919), у 2-х т.: Документально-художнє видання, Київ 2004, т. 2, с. 134, 139. Там же, с. 211, 316. Там же, с. 143. В. Матвієнко, Українсько-фінські відносини у 1918– –1921 рр. [в:] «Київська старовина» 2001, № 6, с. 98–99. Д. Дорошенко, Вказана праця, с. 318, 320. І. Витанович, Вказана праця, с. 211. А. Марголин, Украина и политика Антанты [в:] Революция на Украине по мемуарам белых, Москва–Ленинград 1930, с. 377, 383–384. ЦДАВО, ф. 3859, оп. 1, спр. 230, арк. 150.

23 24 25

26

27 28 29

30 31 32 33

Там же, ф. 3795, оп. 1, спр. 1, арк. 55. Там же, спр. 128, арк. 151. Б. Винар, Матеріяли до історії економічних дослідів на еміграції (1919–1964), Мюнхен 1965, с. 23. Український В. Університет в Празі в роках 1921– –1926, Прага 1927, с. 166, 171, 214; ЦДАВО, ф. 3859, оп. 1, спр. 300, арк. 166. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 432, арк. 62. Там же, спр. 320, арк. 128. Там же, ф. 3859, оп. 1, спр. 140, арк. 160–161, 189, 192. Там же, ф. 3795, оп. 1, спр. 432, арк. 37. ІР НБУ, ф. І, спр. 26729, арк. 2 зв. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 432, арк. 19. І. Витанович, Вказана праця, с. 115.



Рідна мова

133


134 Рідна мова

Маріанна Яра

Сянік

Християнське покликання жіноцтва в православній теології: традиція і сучасність

І сталося, як Він це говорив, – одна жінка з народу свій голос піднесла й сказала до Нього: «Блаженна Утроба, що Тебе носила, і груди що Ти ссав Їх!». А Він сказав: «Отож, блаженні Ті, котрі слухають Слово Боже і бережуть Його» (Лк. 11, 27–28).

Християнство відновило цілий світ в усіх відношеннях. В життя і становище жіноцтва також внесло великі зміни. На противагу принижуючому місцю жінки в античному світі, християнство проголосило її рівноправним створінням Божим, вільною дочкою Церкви Христової. Гідність новозавітної жінки надзвичайно возвеличилася в особі Пречистої Діви Марії – чеснішої від Херувимів і незрівняно славнішої від Серафимів. Але до величі Богоматері ніколи не дорівняється жодна смертна жінка. Отож мова йтиме про заслуги звичайних жінок, котрі своє життя тією чи іншою мірою присвятили служінню Святій Церкві. Сам Господь наш Ісус Христос не забороняв перебувати жіноцтву серед своїх учнів-апостолів, слухати Його науку, служити Йому: ... дехто з жінок, що були оздоровлені від злих духів і хвороб; Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло; Іванна, дружина Худзи, урядника Іродового; Сусанна і інших багато... (Лк. 8, 2–3). Найбільшим доказом відданості, безстрашності й великої любові до Спасителя було співстраждання жінок Мироносиць під Хрестом (див. Мф. 27, 55–61). Знаємо зі Святого Письма Нового Заповіту, що з усіх учнів Христових

у годину Його страждань був тільки св. ап. Іван Богослов, котрого Господь доручив тоді Своїй Пречистій Матері, а Пресвяту Богородицю – під опіку Свого улюбленого Учня (Ін. 19, 26–27). А другого дня Як минула субота, Марія Магдалина, Марія Яковова і Соломія, накупили пахощів, щоб піти і намастити Тіло Його (Мр. 16, 1). Найвищою нагородою за їх безстрашність, віру, правдиве виконання Заповіді Христа возлюби Господа Бога твоєго стало з’явлення Воскреслого Христа першій серед Мироносиць – Марії Магдалині (Ін. 20, 11–18). Саме жінка стає першою проповідницею Христового Воскресення, першою промовила світові Христос Воскрес!, сповістивши майбутнім поколінням найважнішу подію всієї історії Християнства, бо згідно з ап. Павлом, коли Христос не воскрес – марна віра ваша... (1 Кор. 15, 17). Свята Марія Магдалина ввійшла в історію Церкви як рівноапостольна. В широких вимірах проявлялась її духовно-просвітницька діяльність. І хоч ніколи першохристиянські просвітительки-диякониси не брали на себе вчительського обов’язку на церковних зборах чи першохристиянських Богослужіннях, підкоряючись заповітові св. ап. Павла жінки ваші у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити (1 Кор. 14, 34), вони постійно перебували зі святими апостолами, підтримуючи їх у проповідях серед поганського люду. Зі Святого передання нам відомо, що Марія Магдалина дійшла до Риму, де про Воскреслого Христа сповістила імператора Тіберія. До нашого часу


залишилося в традиціях православного іконопису зображати св. рівн. Марію Магдалину з червоною писанкою в руці. Серед числа перших дияконис, жінок-християнок, що активно діяли при церкві, були і неодружені (наприклад, вищезгадана св. рівн. Марія Магдалина, св. Сусанна, та ін.), і одружені (наприклад, св. Соломія, мати св. ап. і єванг. Івана Богослова, Іванна, Марія Яковова та ін.), свідомо ставши ученицями Христовими при Його земному житті, продовжували і після Його Вознесіння зберігати свій послух, дотримуючись заповітів Христа і Його Учнів – святих апостолів. Пізніше протягом усіх віків, перші святі просвітниці мали своїх послідовниць. * * * Святий ап. Павло в своєму Посланні до Галатів акцентує: Нема чоловічої статі, ані жіночої, всі бо ви одне у Христі Ісусі (Гал. 3, 28). Однак, це твердження не може служити до прагнення цілковитої рівноправності жінок з чоловіками, не тільки в Церкві, а й у побуті, особливо тих, котрі пов’язані шлюбом. Знову ж таки звернімося до повчання св. ап. Павла: Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова жінки, як і Христос Голова Церкви (Еф. 5, 22–23). То ж кожна заміжня християнка усвідомлює, що головним її покликанням є великий духовний дар, вияв Божої опіки – материнство в найширшому розумінні цього слова. Найяскравішим прикладом доброї матері, а водночас і визначної діячки Церкви Христової служить нам постать св. рівн. цариці Олени, матері імператора Костянтина Великого. Свій життєвий материнський обов’язок вона виконала до кінця – і стосовно свого сина, і стосовно всього людства. Знайдення нею в 326 р. Чесного Животворящого Хреста спричинилося до Всесвітнього Його прославлення – Воздвиження. З ініціативи і при усебічній допомозі цариці Олени на святих місцях у Палестині було збудовано багато церков. Невипадково через кілька століть велика княгиня Києва Ольга приймає Святе Хрещення з іменем Олена. Скільки ж бачимо спільного в житті й діяльності цих двох святих рівноапостольних жінок! Як і св. Олена, св. кн. Ольга возвеличує Чесний Хрест на нашій землі, будує в Києві одну з перших церков, і хоч не вдалось їй свого сина Святослава привести до святого

Хрещення, зате внука Володимира виховала на Хрестителя Київської Русі. На жаль, в історії нашого народу знаходимо небагато імен жінок, для котрих діяльність св. кн. Ольги стала взірцем. Серед короткого спису славетних княгинь і князівен, дещо знаємо про кн. Анну Ярославну (ХІ ст.), королеву Франції, що в далекий край забрала з собою як найцінніший скарб рукописне Святе Письмо рідною мовою і увійшла в історію України і Франції як «Анна Реґіна». Її сестра – ігуменя Матрона свого часу очолила жіночий монастир в Холодному Ярі, відомий як «Матронівський монастир». Блискучою зорею в українській духовній культурі назвав митрополит Іларіон (Огієнко) князівну Анну Всеволодівну. Коротко ознайомимося з легендарним образом цієї славної особистості. Епоха, в якій жила і діяла Анна – друга половина ХІ ст. – сприяла розвиткові науки і культури серед жіноцтва. Слід зауважити, що українська жінка від зорі нашої історії не була приниженою чи позбавленою загально-суспільних прав, могла при бажанні вільно працювати як вдома, так і поза домом: Кардинальна ріжниця староруського права проти римського і староґерманського, щодо становища жінки полягає в тім, що вона не знає ніяких правних ограничень становища жінки і її правосильності. Ми не маємо тут тої потреби опіки над жінкою, яку уважає неминучою право римське чи староґерманське, уважаючи жінку або дитину неправосильною ціле її життя. Описуючи право перебування жіноцтва серед духовенства в часи Княжої доби, М. Грушевський далі константує: Слідів ограничень жіночої свободи ми не маємо, навпаки, кілька звісток свідчать, що жінка свобідно появляється в товаристві публично, з чоловіком або без нього. Правило митрополита Івана, згадуючи про пири, що споряджалися часом в самих монастирях, або не в монастирях, але з участю духовенства, все припускає, що на таких пирах бувають і чоловіки і жінки. Однак, виявити себе повністю в просвітницькій діяльності жінка мала змогу тільки в монастирі. В той час саме в жіночому монастирі могла отримати освіту світська жінка. Заслуга цих монастирів у творенні української культури безмежно велика. З цієї причини і Анна Всеволодівна стала монахинею, присвятивши своє життя служінню Богові і розвитку богословської науки серед

Рідна мова

135


136 Рідна мова

жіноцтва. Князівна увійшла в нашу історію під іменем Янка і прославилась як видатна діячка: в 1086 р. заснувала в Києві жіночий монастир св. Андрія Первозванного з першою в Україні жіночою школою, повністю присвятивши себе вдосконаленню освіти українських жінок. У 1240 р. монголо-татари зруйнували Янчин монастир св. Андрія Первозванного, а разом з ним і Янчину школу, але її неоціненний внесок у розвиток українського теологічного просвітництва не забутий. Св. преп. Анну з гідністю можемо вважати Небесною покровителькою тих її послідовниць, котрі продовжували орати, почату Анною освітянську ниву. Поміж визначних українських церковних діячок знаходимо не тільки монахинь, Невіст Христових. Були також і жінки-матері, що мали великі родини і при всіх своїх мирських турботах знаходили час для виконання суспільного християнського обов’язку. Переважно матері давали своїм дітям перші уроки Закону Божого. Майже в кожній парафії існували церковно-парафіяльні школи, де нерідко вчителювали і освічені дружини священиків. Відомий арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського Патріарха Макарія до Москви, і в 1653 та 1655 рр. побував в Україні, у своїх спогадах зазначав, що: ... по всій землі Руських [українців – М. Я.], ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, а навіть їх жінки і дочки вміють читати і знають порядок церковних служб і знають церковні співи. Прагнення боголюбивих жінок-матерів внести свій вклад у процвітання Церкви збільшило число офіродавиць-фундаторок в XVII ст., коли виникла потреба підтримки і оборони Святої нашої прабатьківської Православної віри. Незабутні імена Анни Гойської, фундаторки Свято-Успенського Почаївського монастиря; Раїни Могилянки, котра в 1615 р. заснувала монастир і школу під Лубнами; кн. Корецької, кн. Сандомирської; Маргарити Грицівни та ін. Особливе місце серед фундаторок того часу посідає Гальшка Лисавета Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки. Відома з нашої історії як меценатка Києво-Могилянської академії, вона 14 жовтня 1615 р. заснувала Освітянську фундацію, в «Акті» котрої, було зазначено: Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського

і Брацлавського будучим, станом духовним і світським, інокам, священником і дияконом чину мнишеського і чину мирського, также освіцоним княжатам, вельможним паном шляхти і якого ж кольвек іного заволання і стану людей руських, єднак тим тілько, коториє в Православной благочестивой церкві всходній набоженства греческого Вірі, в послушенстві і теж благословенії св.патріарха Константинопольського неодмінні трвають і трвати будуть... З історії знаємо, що прагнення Лисавети Гулевичівни спричиниться до вдосконалення освіти серед православних і було зумовлене натиском католицизму і порушенням постанов Берестейського собору з 1596 р. Вільна діяльність жінок у церковній сфері (і не тільки в церковній) стала слабнути з кінця XVII ст. Не з вини самих жінок, а через історичні обставини, в яких опинилась Українська Православна Церква. Тривалий процес приєднання України до Москви, починаючи з 1654 р., завершився в 1686 р. переходом Київської Митрополії в послушаніє Московського Патріарха. Якими були причини цієї події, і яким шляхом все відбувалося, сьогодні загальновідомо, як і те, що акція та не була канонічною. В документі під назвою Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р. про визнання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною, читаємо: ... розглядаючи також факт, чому не заперечує й історія, бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до святої Московської Церкви наступило не за приписами Канонічних Правил, а також не дотримало всього того, що було установлено відносно повної церковної Автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу. Не ставлю собі за мету аналізувати дії тих часів, залишаю це питання історикам. Однак, серед трагічних її наслідків для українців, а особливо для українок – це початок невластивого для нашої нації трактування жінки. Не лише в церкві, а й в усьому суспільстві. Згадаймо хоч би героїню відомого літературного твору Лесі Українки Бояриня. Не змогла волелюбна козачка погодитися зі своїм принизливим становищем, котре для московської жінки було звичайним, навіть законним. На жаль, тривала така ситуація досить довго і зневажливе ставлення до жіноцтва, накине-


не нам східним сусідом, зуміло вкоренитися свідомості багатьох... Зрештою, було б несправедливим звинувачувати тут тільки північно-східнього сусіда. Нічого втішного не пропонував і католицький захід. Навпаки, ще в 1690 р. у Франкфурті вийшов трактат латинською мовою: Жінка – не людина, а 1753 р. в Ляйпцігу вийшла книжка німецькою мовою: Цікаві докази, що жінка не належить до людського роду. Чого ж могла сподіватись при таких обставинах українка з опущеною додолу головою? Сьогодні важко окреслити, якою була духовно-харитативна діяльність жіноцтва в ті часи. Дана епоха вимагає докладнішого дослідження цього питання. Але, безумовно, жіночі згуртування-сестринства існували при церквах, а при жіночих монастирях – сиротинці, школи, майстерні та ін. Розвиток церковного образотворчого мистецтва, зокрема іконографія, вишивання церковного одягу, оздоблення речей церковного вжитку, багато в чому завдячує просвітницько-практичній роботі жіночих монастирів. Таким важливим цетром у XVII–XVIII ст. ст. був Києво-Вознесенський Печерський монастир, ігуменею котрого, свого часу була мати гетьмана Івана Мазепи Марія Магдалина Мазепина, саме вона розпочала функціонування гаптярсько-іконописної школи, і послужила прикладом для інших. Ігуменя Чернігівського П’ятницького монастиря Фотинія Максимовичева протягом сорока років очолювала школу шиття священичого одягу. У двадцятих–тридцятих роках XVIII ст. ігуменя Києво-Флорівського монастиря Олена керувала майстернями, де гаптувалися митри, золотом оздоблювалися ризи. Києво-Йорданський, Ніжинський, Благовіщенський та Кам’янський монастирі сталися значними центрами іконопису, в яких монахині виконували почесні відповідальні замовлення з виготовлення ікон і навіть цілих іконостасів. При цих монастирях було чітко організовано школи і училища з докладно розпрацьованою систематичною програмою художнього навчання. Отож, навіть на основі цих вибраних історичних фактів можна констатувати, що від початків нашої історії жіноцтво різними шляхами прямувало до осягнення найвищої християнської мети – служіння церкві і народові. А волелюбність українок, їх щиру побожність, прагнення духовного самовдоско-

налення і бажання бути потрібними не вдалося знищити ані пригнобити ворогові видимому і невидимому. * * * Поняття жінка-теолог, як бачимо, не є зовсім новим і безтрадиційним як в усьому Православному світі, так і в Україні. Але в минулі віки не існувало конкретних галузей теології в сучасному розумінні, тому й сьогодні поки що не визначено чіткого окреслення належності тієї чи іншої діяльності жіноцтва до певного теологічного нурту. В далеко кращих обставинах знаходиться православна християнка-теолог у наші дні. Про становище нашої сучасниці можна сказати словами відомого православного проф. теології Пауля Евдокимова: Жінка-Орантка... опікується кожною людською істотою, наче своєю дитиною. Однак своє післанництво сповнює тільки тоді, коли приймає службу Євангельської Мудрої Діви, Лампада котрої, по вінця наповнена Даром Духа Святого... Сьогодні, перед лицем світових трагедій і катаклізмів, перед лицем практичного матеріалізму, перед лицем прояву демонічної деструкції, саме жінка покликана до того, щоб затримати людство над межею прірви, щоб нагадати чоловікові про його властиве, гідне чоловіка, покликання. Шлях у сферу богословських наук проклали і благословили нам Ієрархи Православної Церкви майже в усьому світі. Двері Теологічних Академій і Факультетів відкриті для православних жінок у Варшаві, Белграді, Парижі, Пряшеві та багатьох інших європейських містах, а також і на інших континентах. В цьому короткому дописі я не ставлю собі за мету глорифікації жіноцтва, ані в жодному разі не підтримую будь-який напрям радикального фемінізму. Дякувати Богові, православна християнка знає своє місце в Церкві, і ніколи не відважиться переступити поріг Святого Вівтаря, а отже не домагатиметься рівності з чоловіками, котрих Господь вибрав для служіння при Святім Престолі. Зрештою, нам було б це забагато, ми маємо свої обов’язки, своє християнське покликання в сфері церковної діяльності. А наше від віків служіння рідній Православній церкві не залишається поза увагою світу. У 1997 р. в православній парафії Смоки Лейк в Канаді відбулася візитація владики Івана з метою освячення пам’ятника Українському Православному Жіноцтву, котре

Рідна мова

137


138 Рідна мова

споконвіку трудилося і тепер трудиться на благо нашої Святої віри. Видно, що заслужили собі українські жінки на пошану від людей. І все ж, основною нагородою залишається нагорода Небесна, котру боголюбива українка, будемо вірити, успадкує, бо не закопує свій талант, даний Богом, у землю, а в міру власних сил старається примножити. Саме до цих талановитих, а їх у нас тисячі, відноситься наша сучасна поетеса Антоніна Листопад, котра посвоєму, поетичним словом оспівала всі Псалми Давидові, доречі, вперше серед жінок поеток. На закінчення прагну виразити бажання, щоб мої спостереження про потребу присутності наших сестер в теологічній діяльності, стали запрошенням до глибшої рефлексії сучасних українських теологів.

ЛІТЕРАТУРА 1. Архієп. Адам, По Святій Землі [в:] «Церковний календар», Вид. Перемисько-Новосанчівської Єпархії 1997.

2. Геллей Г., Біблійний довідник, Торонто 1984. 3. Грушевський М., Ілюстрована історія України, Київ–Львів 1913. 4. Грушевський М., Історія України-Руси, т. ІІІ. 5. Грушевський М., Історія України-Руси, т. V. 6. Ілюстроване життя святих, Львів 1907. 7. Кара-Васильєва В., Літургійне шитво України XVII–XVIII ст., Львів 1996. 8. Митр. Іларіон, Наша літературна мова, Вінніпег 1969. 9. Митр. Іларіон, Преподобна Анна Всеволодівна, Вінніпег 1960. 10. Митр. Іларіон-Огієнко, Українська церква, Вінніпег 1982. 11. Православная Энциклопедия, т. І, Спб. 1900. 12. Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию в пол. XVII в., кн. 1–4, Москва 1897. 13. «Церковний календар», Вид. Перемисько-Новосанчівської Єпархії, Сянік 1994. 14. Bendza M., Tendencje unijne względem Cerkwi Prawosławnej w Rzeczypospolitej w latach 1674–1686, ChAT 1987. 15. Danielou J., Marrou H., Historia Kościoła, Warszawa 1984. 16. Evdokimov P., Kobieta i Zbawienie Świata, Poznań 1991.




Наталя Крутенко

мистецтвознавець «Образотворче мистецтво» 1991, № 3

Українські обереги: традиції і сучасність

Наш оберег ішов з землі, Коли нас скіфами ще звали. І талісман той берегли, І щастя в доленьці шукали. Або коли була війна, І ворог йшов на схил Дніпровий, Чи то котилася чума, Чи хтось був дуже тяжко хворий...1 О. Онищенко

Іще для наших прабабусь і бабусь хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов’язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», як і «не убий», «не украдь», – були не просто предметами і словами, а знаками добра й сили, заступниками від нещасть, були – оберегами. У давнину людина відчувала тісніші зв’язки з силами природи і вже за часів палеоліту (10–5 тис. до н. е.) диференціювала їх на добрі та злі, причому добрі були оберегами від злих. Але їх треба було періодично задобрювати, звертатись до них з магічними заклинаннями, приносити їм жертви. Проте людина відчувала потребу ще і в матеріалізованих захисниках – оберегах. Найдавніший зразок оберега – жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов’язана і етимологія слова «оберег», яку свого часу дослідив академік Б. Рибаков2. Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція – «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Бере-

гиня – мати всього живого, первісне божествозахисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше – з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами – конями по обидва боки (іл. 1). Нерідко Берегиню підміняла ідеограма – ромб з гачками – землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта – своєрідне «перепитування» цього мотиву).

Образ Берегині у вишивці: а) Берегиня з прибогами; б) ідеограми Берегині

З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості лю-

Рідна мова

139


140 Рідна мова

дей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 р. вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2. половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона – перша мішень ворожої раті і – захисниця міста. Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст. Окрім образу Берегині, до українських орнаментів увійшли й інші тотемічні знаки часів язичництва. Загалом орнаменту на одязі приписувалась магічна сила «не впустити» хворобу в тіло. Дешифруючи різні орнаменти, національний одяг, Б. Рибаков дійшов висновку, що жіночий одяг в цілому являв собою своєрідну модель всесвіту. Так, головний убір ототожнювався з ідеєю неба. Навіть назви його були «пташині» – кокошник (кокошь-півень), кика, кичка (качка), сорока. На ньому зображались птахи, солярний знак. Ідею світобудови продовжувала вишивка, що розташовувалась біля шиї, рук, ніг, тобто на комірі, кінцях рукава, подоли (з метою охорони прорізів-отворів), а також на верхній частині рукава, в місцях біцепса – як знак охотюни працездатності. Мотиви орнаменту на подолі жіночого вбрання – це ідеограми землі, пророслого зерна, води. У вишивку верхньої частини одягу додаються рослинні мотиви, що символізують ідею родючості. Плетений жіночий пояс оздоблювався на кінцях головами ящірок – символами підземно-підводного царства (іл. 4). Численні прикраси, елементи одягу також мусили «підсилювати» захисну функцію одягу щодо зла та хвороб. Так, до головного убору кріпились рясна. Заткані бісером, вони символізували дощ, а кульки з пташиного

пір’ячка на стрічках – повітря. На рясна чіплялись колти, округла форма яких походить від форми «овиду» – частини земного простору, що повинно було нагадувати про земну твердь. На колтах зображались птахи, русалки, грифони, древо життя (іл. 3). За допомогою ланцюжків, ремінців, стрічок до головного убору кріпились іще заушниці, тобто наскронні кільця, на яких зображались богиня з прибогами або пара коней (іл. 3). Гривне начиння у вигляді самої гривни (до речі, її носили і чоловіки), намиста, мониста, діадеми, різних символічних прикрас для коміра повинно було охороняти найменш захищену частину тіла – шию. Персні несли в собі ідею макросвіту (замкнене коло), що, за віруваннями древніх слов’ян, захищало мікросвіт дівчини (як обручка – мікросвіт заміжньої жінки). На срібних браслетах-наручах, що охоплювали широкі рукава весільного вбрання нареченої, витискали зображення паростка древа життя – крину та двох сиринів (птаходів) по обидва його боки. В цьому мотиві персоніфікувалась ідея зародження нового життя. На сторожі спокійного проростання майбутнього життя «несли варту» фантастичні грифони (крилаті леви з орлиними головами), симаргли (крилаті пси) та барси.

Апотропеїчне зображення птаха: а), в) прикраси на фронтонах будівель; б) зразок вишивки на жіночій сорочці; г), д) мотиви орнаментів вишивки рушників; е) колт; є) «язичницькі письмена» часів Київської Русі – набір оберегів-амулетів для молодят: дві ложки як побажання бути ситими, ключ – для захисту майна, ніж – для охорони від зла, птах – символ сімейного життя, що піклуватиметься про нащадків


Мотиви орнаменту, що мали оберігальні властивості, бачимо не тільки в старовинному одязі, а й в оздобленні побутових речей, кінської збруї, військової зброї (іл. 4). Звернімо увагу на важливий момент: практично всі народи наділяли захисною властивістю не стільки окремі елементи орнаменту, скільки орнаментальний комплекс в цілому. За народною естетикою вважалось, що красиве, гармонійне оздоблення привертає, причаровує щастя, обіцяє захист, допомагає в житті. Народний орнамент – це гімн усьому сущому на землі, це величальна красі та Добру. Цікаво простежити взаємозв’язок між апотропеїчним наповненням одягу (як магічної оболонки людини) і знаряддями праці, що були причетні до його виготовлення. Ткацтво – один з найдавніших технологічних процесів – було відоме ще людині епохи енеоліту (бл. 8 тис. років до н. е.) і вважалось найпочеснішим видом жіночого рукомесла, бо життєво важливими були його результати: одяг, сіті для вилову риби, звірів, різноманітне домашнє начиння (ковдри, рушники, скатертини) та речі ритуально-обрядового призначення. Ось чому з повагою ставились до всього інструментарію по виготовленню нитки – основи майбутнього полотна: до чесала, прядки, тріпала, ткацького верстата, веретена, мотовила, пряслиця. У багатьох народів існують міфи про божественне походження певного ремесла. У східних слов’ян божеством-деміургом прядіння вважалась Мокош. Вона пряла нитку життя, тобто саму долю, життєвий шлях. Прядка у слов’ян вважалась найціннішим весільним подарунком нареченій

від молодого. Інколи на її виготовлення йому доводилось рубати ціле дерево. Та найважливішим було її декоративне оздоблення знаками-оберегами. Із до-монгольських часів до нас дійшли тільки пряслиця – єдиний не дерев’яний елемент, а з шиферного каменю чи випаленої глини (пряслице – це невеличке грузило округлої форми, яке вдягається на нижній кінець веретена для надання йому обертальної сили). Вони оздоблювались сакральними символами (хрест, коло, солярний знак, ромби), які бачимо і в розписах на дерев’яних основах прядок пізнішого часу (іл. 3), а також стилізованими зображеннями – знаками коней, биків, птахів. Пряслиця-амулети у вигляді намиста на грудях чи стегні виконували функцію оберега для померлої жінки. В обертальній же властивості веретена вбачали магічну силу світобудови. «Закрутилось, завертілось, і викрутились небо і земля»3. Прядка як символ жіночого єства передавалась у спадок, шанувалась як добра помічниця, як оберег домашнього добробуту. Плачинда в історичному романі Київські фрески 4 наводить поетичні перекази про те, що воїни-роси, йдучи на ворога, приймали від своєї неньки материн оберег у вигляді трикутної платівки із зображенням Берегині та дівочий від нареченої – у вигляді круглої платівки із зображенням Лади – Богині весни, дружини Бога шлюбу. Оберег на шиї, біля серця або на поясі був дуже поширеним. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні

Рідна мова

141


142 Рідна мова

від домівки – ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу. Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили – хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького богагромовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети – металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски-лунниці в намисті охороняли жінку від наврочення. Гуцули ще донедавна практикували після обряду першої купелі прив’язувати на праву ручку немовляти мішечок з часником і шматочком глини з печі – як надійний оберег від дитячих хвороб. Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI–XVII ст. ст. – змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп’яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини, – «змійовий» сюжет – голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру – напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим. Та чи не найбільшого розповсюдження не тільки у слов’ян, але і в багатьох інших народів набув хрест, який носили на шиї. Він був поширений задовго до виникнення християнства і вважався надійним оберегом від «чорних» сил. 3 усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на чотири сторони – знак всесвіту; чотири виміри, чотири пори року, чотири стихії). Хрест як апотропеїчний знак знаходимо і в інших варіантах. Дослідник Є. Спасська5 наводить зразки глиняних горщиків з хрестами на шийках, що виготовлялися у двадцяті роки XX ст. на Сумщині, Полтавщині, Чернігівщині. Безперечно, це відгомін більш ранньої традиції: відомо, що глечики з хрестиками зустрічаються у скіфо-сарматській культурі II ст. до н. е. – II ст. н. е., в античній Греції, що доводить нехристиянське наповнення цього символу. Зустрічаються вони

і в середньовічній Європі, зокрема в XIII–XIV ст. ст. в Німеччині. Такі горщики мав право виготовляти не кожний, не рядовий гончар, а лише визнаний у своїй місцевості майстер, і тільки раз на рік у Зборну, або Федорову, суботу, тобто в першу суботу Великого посту, під час відправи «на Достойно». Гончар сідав формувати ці горщики з першим дзвоном і робив їх стільки, скільки встигав до кінця служби, помічаючи кожний хрестиком. Як переказує Є. Спасська, «баби за ними страшенно побиваються», бо в них буває найкращий збір вершків – на всю висоту шийки. Вірили також, що такий горщик захищає від наврочення, в’д псування корів відьмами. Віра в «магічність» горщика відбивалась і на його матеріальній вартості: на базарі вони коштували 30 коп., в той час як звичайні – 15 коп. Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше – сонця, як вогню небесного. З вогнем пов’язане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, яку приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювалися хрести. Знак цей наносили і на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити (пригадаймо вислів «людина без хреста в душі»). Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них. Дерев’яні, часом кам’яні високі простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони часом огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками з квітів, намистом або цінною річчю («даю, аби ти дав»), бо люди свято вірили, що це разом з молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості. Розглядаючи інші символи-обереги, які втілювались у художній формі в побутових речах, на одязі, в архітектурі, неважко помітити домінуючі образи птаха та коня (іл. 2, 4), що пов’язані з язичеським солярним культом. Кінь символізував денний шлях сонця по небу, водоплавний птах – його нічне проходження по океану, що оточує землю. Обидва мали багатовіковий «досвід» надійних оберегів. Кінь – вірний помічник, друг людини – являв собою домашній оберег від «чорних» духів та лихих людей. Пічний та дверний коники у східних


слов’ян вважалися оберегами від блискавки, пожежі. Коня приносили в жертву (відомо, що в новгородських землях у Х–XIV ст. ст. кінську голову закопували у підвалини фундаменту, щоб вона охороняла хату від лиха). Птах – символ долі, сім’ї, любові, весільний оберег, покровитель дітей та жінок. У домонгольській Русі був популярним «цілодобовий» оберег від наврочення – підвіски до жіночого головного убору у вигляді «качкоконей» – фантастичного гібриду качечок з кінськими хвостами. Кінь та птах – дуже поширені мотиви орнаментів вишивок, вибійки, зустрічаються на ювелірних прикрасах магічного призначення (двостулкових браслетах-наручах, на колтах, перснях). Птаха зображували і на весільному прянику. Відгомін культу коня та птаха дійшоз до нас у формі підкови «на щастя», народного повір’я про те, що пташине гніздо під стріхою – то «на добро», пташине подружжя на весільному короваї – «на щасливе шлюбне життя». На Поліссі і досі трапляються паперові, дерев’яні, хвойні птахи під стелею, які символізують присутність святого духа, а значить і його покровительство. Оберег як знак віри у вище заступництво, сфокусований у слові, числі, символічній речі, в художньому образі, в побутовому предметі або предметі релігійного призначення, був відомий практично всім народам. Нині дешифрування цієї «азбуки віри» – це і можливість проникнення в світ сакральних філософських ідей древніх, і з’ясування невідомих функцій відомих речей, взаємин з ними наших предків, і повернення у наше сьогодення великого пласта культури, що може і збагачувати, і навчати, і надихати. Саме зацікавлене вивчення історичних джерел у час «розквіту» войовничого атеїзму (1962) надихнуло групу київських художників-керамістів на незвичайний крок – спробувати відродити забуті талісмани, створити нові обереги. Автором ідеї відродження оберегів була Ніна Федорова – досвідчений інженер-технолог, художник-кераміст, душа колективу, що очолювала майстерню архітектурно-художньої кераміки Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд – Київ-ЗНДІЕП – від часу заснування закладу в 1946 р. упродовж сорока років. Разом з художницями Антоніною Масєхіною, Ганною Шарай, Галиною Севрук, а пізніше – Раїсою Батечко, – Ніна Федорова довгі роки працювала над створенням оригіналь-

них національних сувенірів. Від випадкової, досить побіжної інформації в популярному виданні зацікавленість привела художників до ґрунтовного вивчення наукових джерел, в яких ідеться про обереги, до праць академіка Б. Рибакова, дослідників М. Сумцова, Н. Велецької та інших. Чимало було вивчено народних легенд, етнографічних розвідок, перш ніж з’явилися сповнені фантазії, гумору, збагачені віршами-побажаннями, посвятами невеличкі шедеври мистецтва глини і вогню. Часто вони супроводжувались текстом з історичними довідками про знамениті обереги. Отож у цій невеличкій майстерні (вона лише зовсім недавно припинила своє існування) протягом багатьох років відроджувались образи добра та вдачі – добрі, веселі, похмурі, страхітливі, кумедні химерки. У колективі працювали ентузіасти. Плідними виявились сорок років натхненної праці народних майстрів та професіональних художників, архітектора, технолога. Результати цієї творчої співдружності живуть у багатьох монументальних творах архітектурних споруд нашої країни та за її межами (лише в Києві – Будинок кіно, підземний вестибюль станції метро «Хрещатик», готелі «Дніпро», «Русь», «Київ» та інші). Але скількох людей зігрівають душевним теплом, захищають від зла сотні оберегів, подарованих від щирого серця їх авторами. У «майстерні Федорової», як нерідко її називали прихильники за ім’ям «доброго ангела кераміки» – Н. Федорової, із захопленням реалізували будь-які нові творчі ідеї. Творча атмосфера сприяла і відродженню оберегів, і появі оригінальних сувенірів. До речі, в цих маленьких забавках відбився весь попередній художній та технологічний досвід митців, досягнутий у творах монументального мистецтва: декоративна пластичність, співзвучність ліній, гармонія кольорів полив, емалей, солей, а також мистецтво випалювання. Мабуть, вперше тут задумались над створенням тематичних сувенірів. Ніна Іванівна справедливо називає їх пізнавальними сувенірами. Бо вони, як і обереги, несуть в оригінальній художній формі часточку інформації з духовного життя наших попередників. Розповімо про деякі з них. Відомо, що в давній Русі цифри позначались літерами алфавіту, над якими зверху ставили горизонтальний знак – титло (ця традиція дожила до XVIII ст. і існувала паралельно з сучасним правописом цифр). Так, цифру «1» зображала літера «а» з титлом, «2» – «в» з титлом, «20» – «к» з титлом і т. д. Доклавши до цієї

Рідна мова

143


144 Рідна мова

інформації фантазію, художники майстерні розробили медалі-сувеніри з давньоруським написом чисел та їх арабським еквівалентом поряд – як подарунки до днів народжень, ювілейних дат, зустрічей випускників шкіл, вузів, до інших датованих подій. Медаль можна було прикрасити стрічкою або бантом. А чи знаєте ви, що таке «вавілон»? Це загадковий квадрат-лабіринт, який правив древнім зодчим за уніфікований план-креслення при будівництві споруд будь-яких параметрів. За образною характеристикою літописця, «символ зодческой мудрости, хитрости храмоздательской» також відтворили в майстерні і дарували з побажанням творчого натхнення архітекторам. Своїм колегам-керамістам присвятили символ мистецтва вогню і глини – плакетку із зображенням Адама і Єви (пригадаймо: Бог виліпив Адама з глини!). Для письменників, що були частими гостями привітної оселі, були виготовлені плакетки із знаками Івана. Федорова та Франциска Скорини, для математиків – «диявольський» магічний квадрат (його відкрили бл. 5 тис. років до н. е. древні китайці), тобто квадрат, сума чисел у якому по кожній стороні сітки та по діагоналях – однакова. Металеві пластинки з гравійованими на них магічними квадратами (їх відомо кілька сот тисяч варіантів) на одному боці та «особистою планетою» на другому носили на шиї як особисті обереги в середньовічній Німеччині. Додатком до всіх перелічених пізнавальних сувенірів був текст-довідка. Та найбільш популярними були сувеніри на історичну тематику у вигляді плакеток з гербами давньоруських міст, з художнім втіленням образів князів, видатних діячів нашої держави від часів її заснування, а також медалей із зображеннями архітектурних перлин нашої батьківщини. Залишаючись творами мистецтва, які з успіхом прикрашають сучасний інтер’єр, – сувеніри керамічної майстерні

Київ-ЗНДІЕПу («Софійської майстерні») заохочують нас до вивчення тих чи інших подій, фактів, спрямовують до джерел науки, літератури, мистецтва. Хочеться вірити, що плідний досвід «софійських» керамістів у створенні пізнавальних сувенірів і оберегів буде вивчений і підхоплений молодими митцями. Повертаючись до оберегів, нагадаймо, що, за віруваннями древніх, оберег – це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе, а у «перекладі» на наше наукове сучасне мислення – сконцентрує твої ж таки сили, допоможе провести аутогенну регуляцію (на тривалий час або в екстремальній ситуації). Хто сказав, що це погано? Адже людина за своєю природою відкрита до віри. З вірою легше жити, її вбивати не можна. Апотропеїчні ж речі, тобто ті з них, в які «втілено» людську віру, – самі наповнені доброю енергією і мають властивість трансформувати її до іншої людини, а відтак – бути пересторогою лиходійству. То чи не відродити обереги?

ПРИМІТКИ 1

2

3

4 5

Вірш-присвячення х удожникам майс терні архітектурно-художньої кераміки Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд, які відродили обеpеги, одного з співробітників інституту. Б. Рибаков, Дpевние элементы в русском народном творчестве, «Советская этнография» 1948, № 1, с. 90–106. О. Бopяк, Герасимчук О., Веретено та пpяслиця у слов’янській міфологічній тpадиції, «Народна творчість та етнографія» 1990, № 1, с. 30–36. С. Плачинда, Київські фрески, Київ 1982. Є. Спасська, Глечик з хрестиком [в:] Матеріали до етнології і антропології, т. 21–22. ч. 1, Львів 1929, с. 35–41.

http://etno.onestop.net/lib/obereg.html



Редакція часопису просить про підтримку у видаванні «Рідної мови». Бажаючим підтримати ідею видавництва нашого освітнього журналу, подаємо банківський рахунок Редакції: Zespół Twórczy ZUwP Redakcja „Ridna Mowa” 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 PKO BP О/Wałcz 28 1020 2847 0000 1702 0052 7382

Рідна мова 5  

Рідна мова 5