Брошура Ветеран

Ветеран

Інформаційна брошура про діяльність Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

Нас об’єднали спільні дороги і випробування, що випали на долю чоловіків повоєнного покоління. Нашими батьками були ті, хто відстоював свободу і Батьківщину, саме право на життя у найжорстокішій із війн. Ми виховані на славних традиціях захисників Вітчизни багатьох попередніх поколінь. Для нас не існувало понять, вищих за Честь і Обов’язок. Ми були там, куди нас кликав час, ходили по одних дорогах, робили одну справу, суть якої – вірна служба Батьківщині.

З

двома орденами Червоної Зірки повернувся з Афганістану полковник Адольф Спиридонович Сидякін. За два роки відвідав майже всі провінції. Були ситуації, в яких він залишився живим лише завдяки своїй мужності, витримці, військовій підготовці, умінню швидко і вірно приймати рішення. А потім були ще Чорнобиль, Закавказзя, Карабах… Полковник Сидякін, перший голова нашої Спілки ветеранів Афганістану, зробив значний внесок у службово-бойову діяльність військ та розвиток ветеранського руху, військово-патріотичне виховання молоді. З двома бойовими орденами повернувся на Батьківщину й Віталій Петрович Волик. Спочатку провінція Гур, а потім Панджшерська ущелина – місця його трирічної служби в Афганістані. Кілька десятків бойових операцій, сотні небезпечних ситуацій, тисячі вір­

Були ми там, куди нас кликав час

До 30-річчя виведення військ з Афганістану них друзів на теренах великої країни. Сьогодні він – заступник голови ради Асоціації ветеранів МВС України та голови Координаційної ради ветеранів Афганістану МВС, до якої входять і «афганці» НГУ. Близько трьох років

був радником, створював полк, а потім і спеціальну бригаду Царандою з охорони промислових об’єк­ тів у провінції Джаузджан Володимир Грищенко. Нелегкі питання вирішував. Повернувся додому з орденом Червоної Зірки та медаллю «За

відвагу» на грудях, очолив кафедру в інституті МВС України, навчав майбутніх військових правоохоронців. Сьогодні Володимир Ісакович – активний учасник нашого ветеранського руху. (Закінчення на стор. 2–3)

ВЕТЕРАН Георгій Даценко під час бойової операції з деблокування улусвалі Панджвайї. 15.02.1986 р.

тяжке поранення. Його рятував, відправляв до госпіталю капітан Анатолій Сулима. Нині вони обидва – ветерани військової служби, нагороджені орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступеня відповідно. Неспокійної душі ветерани й нині використовують набутий бойовий досвід, знаходять застосування своїм професійним якостям у небі України.

Були ми там, А куди нас кликав час Я

(Закінчення. Початок на стор. 1)

рослав Галів одразу ж після отримання погонів лейтенанта у свої 20 років став батьком для взводу солдат, з якими йому довелося самостійно приймати рішення на смертельний бій у пустелі, аби не пропустити караван зі зброєю у бік Кандагару. Допомога прийшла із запізненням, кілька друзів загинуло, а він сам отримав поранення. Нагороджений орденом Червоної Зірки та Зіркою Героя Афганістану. Як патріот своєї Батьківщини зробив значний внесок у становлення НГУ, організацію бойової та спеціальної підготовки ВВ МВС України. У 1981 році, також під Кандагаром, отримав тяжке поранення в ділянку серця старший лейтенант Юрій Штефанич, який зі своєю ротою поспішав на допомогу сусідньому підрозділу. Десять дов­гих місяців продовжувалося лікування, та він повернувся в стрій, працював викладачем в Академії внутрішніх військ МВС України, очолював службу перевезення спеціальних вантажів ГУВВ. Кавалер ордена Червоної Зірки, кандидат педагогічних наук, полковник у

2

відставці. До речі, комбатом у нього був підполковник Олександр Миколайович Пархомюк, батько учасника бойових дій в Афганістані полковника Валерія Пархомюка, члена ради ветеранів ГУ НГУ. 2007 року відбулася зустріч бойових побратимів зі сльозами на очах. Два роки командував батальйоном, брав участь у бойових операціях бойовий комбат, а пізніше – генералмайор Степан Іванович Сомов. Завжди йшов попереду солдат, особистим прикладом вів їх за собою, вимагав, навчав, оберігав їх. В одній із операцій, попри тяжку кон­тузію, про­дов­жував керувати підлеглими і забезпечив успішне виконання завдання. Повернувся в Україну з орденами Червоного Прапора та «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР». Очо­лював дивізію НГУ, управління бойової та спеціальної підготовки ГУВВ МВС України. Бере активну участь в «афганському» русі.

Х

то такі вертолітники, як багато залежало від них у бою, знають усі, хто був в Афганістані. Володимиру Найдьонову не­од­­норазово доводилося

зв’язківці Юрій Опришко, Михайло Присяжнюк, Олександр Савлук, Володимир Гром зав­ж ди стоятимуть на тому, що головне у бою – зв’я­з ок. І вони з честю справлялися з нелегкими

Начальник кінофотогрупи агітаційно-пропагандистського загону старший лейтенант Олександр Миронюк у військовій частині МО РА доставляти боєприпаси, продукти харчування на високогірні пости, забирати поранених з точок, петляти між вибухами і скелями, падати і підійматись. Нині він, кавалер орденів «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» та Червоної Зірки – полковник у відставці, є членом ради ветеранів ГУ НГУ. Обидва його сини також обрали шлях, яким ішов батько – вони офіцери Нац­ гвардії України. У небі над Кабулом вертоліт кавалера орденів Червоного Прапора та Червоної Зірки майора Вік­ тора Савченка наздогнала і скинула на скелі душманська ракета «Стінгер». Командир залишив бойову машину останнім, отримав

зав­даннями, забезпечуючи обмін інформацією, передачу наказів і розпоряджень у бойові порядки. Полковник Юрій Оприш­ко нагороджений орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР», інші – медалями «За бойові заслуги». Олександр Іванович Савлук і нині працює на вузлі зв’язку НГУ, користується заслуженим авторитетом у молодих фахівців зв’язку та своїх побратимів. Тисячі життів врятували в Афганістані військові медики. Вони були в бойових порядках, у горах і пустелях. Начальником медслужби полку зі зброєю в руках два роки провів у операціях Анатолій Буханевич, надавав першу медичну допомо-

ВЕТЕРАН гу пораненим безпосередньо на полі бою, організовував своєчасну евакуацію їх до госпіталю, здійснював заходи з профілактики інфекційних захворювань особового складу. Нагороджений орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» та медаллю «За бойові заслуги». Як заступник начальника військово-медичного управління ГУВВ, був авторитетом для бойових друзів, завжди відгукувався на прохання з питань розміщення в лікувальні заклади, надання фахової поради. Після звільнення у відставку продовжував працювати в департаменті охорони здо­ров’я Державної прикордонної служби України. На жаль, у грудні минулого року він покинув нас назав­жди.

С

анінструктором в ПДБ пройшов свій Афганістан Василь Коробка. Після повернення на Батьківщину закінчив Вій­ ськово-медичну академію. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Обіймав посади начальника військово-медичного управління ГУВВ та начальника Центрального клінічного шпиталю МВС. Сьогодні Василь Іванович – генералмайор медичної служби, заслужений лікар України, очолює департамент охорони здоров’я МВС України і завжди відгукується на проблеми побратимів.

Заступник начальника ІІ відділу Представництва МВС СРСР при МВС ДРА полковник Адольф Сидякін з губернатором провінції Кандагар генералом М. Хайдаром Фельдшерами батальйону проходили службу в Афганістані Василь Лисак та Світлана Терешкова. Афганістан загартував їх характер. Єфрейтору Лисаку в одному з боїв довелося під нищівним вогнем ворога виносити на собі пораненого товариша, за що був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». У внутрішніх військах йому довірили очолювати військово-медичний відділ. А Світлана Валеріївна, донька полковника внутрішніх військ, також назавжди пов’язала свою долю зі службою. Нагороджена медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня, закінчила НАВСУ, проходила службу у військовій частині 3030 на посаді офіцера відділення бойової та спеціальної підготовки. Зараз, незважаючи на проб­леми зі здо­ров’ям, бере активну участь у роботі громадської організації «Афгано-

Заступник начальника ІІ відділу Представництва МВС СРСР при МВС РА полковник Олег Міхуля з колегами розробляє план операції з перекриття кордону силами Царандою

Чорнобильське братство «Побратими». З високої посади в УВВ прибув до Кабулу полковник Олег Міхуля. Як заступник начальника військового відділу брав участь у багатьох операціях у Хості, Панджшері, Кандагарі, зробив знач­ний внесок у підвищення ефективності навчального процесу у військових частинах Царандою, організовував охорону та належну оборону Джелалабадського іригаційного комплексу. Нагороджений орденом Червоного Прапора. Виявляв значну активність у ветеранській роботі, користується значним авторитетом у побратимів.

З

особливою теплотою

хочеться згадати нашого письменника, поета, режисера, барда Миколу Грабовського. Він побував майже в усіх провінціях Афганістану, де у військових частинах налагоджував дизельні установки. В літаках і вертольотах, у бронетранспортерах і наливниках, у КамАЗах з боєприпасами він здолав тисячі кілометрів, неодноразово вступаючи в бій, і ніколи не розлучався з автоматом і гітарою. Він – один із засновників ГО «Побратими», організатор усіх її творчих досягнень. Переможець багатьох пісенних фестивалів, поетичного конкурсу «Коронація слова», автор 8

поетичних збірок та однієї повісті. На жаль, нещодавно він пішов з життя, і, скажемо прямо, його місце у строю зайняти не зможе ніхто. Свої гарячі дороги в Афганістані пройшли також кавалери бойових орденів радники Петро Кобилінський, Василь Ачин­цев, Віктор Березка, Микола Голумбівський, Анатолій Гурський, Микола Криворучко, Василь Лозовий, Микола Прокопенко, Олексій Разумов, Олександр Фугалевич, Анатолій Фомін, Володимир Чирва, авіатори Сергій Гаврин, Костянтин Каца-

Санінструктор десантно-штурмового батальйону сержант Василь Коробка вал, Олександр Єрмоленко, артилеристи, сапери, мотострільці, автомобілісти, представники технічних служб Вячеслав Виноградов, Петро Безвербний, Олександр Миронюк, Валерій Примак, Володимир Книжний, Зоя Чмут та багато, багато інших. Вони доріг не вибирали, а завжди ходили го­лов­ ними шляхами історії нашої держави. Ми шануємо їх. Ми складаємо про них пісні, пишемо книги, створюємо фільми. Вони гідні цього!

Полковник у відставці Георгій ДАЦЕНКО, голова ради Центральної міжрегіональної секції Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

3

ВЕТЕРАН

Спогади, спогади, спогади... Коли хвилини здавались годинами

Працювали на межі можливостей

В особовій справі службовця військової частини 3077 Олександра Савлука значиться, що в Афганістані він був радистом-шифрувальником оперативної групи військових радників при командуванні Царандою провінції Бадгіс. Робота зв’язківця багатьом видається спокійною та безпечною. Тож послухаємо його розповідь.

Ігор ВЕРНІГОРОВ, полковник у відставці:

Олександр САВЛУК, майор у відставці: «...Ніколи не забуду свій перший вихід на бойову операцію. Наприкінці літа 1982 року до нас в Калай-Нау з Герату вийшла колона автомашин, яка везла боєприпаси, пальне, продукти. Потрапивши під обстріл душманів, не дійшовши до Калай-Нау кілометрів 30-40, колона зупинилась, прийняла бій, викликала на допомогу вертольоти. І я у складі бойової групи вилетів на виручку. Перед підльотом до колони ми розташувались з автоматами біля відкритих ілюмінаторів. Мене поставили з лівого борту. Праворуч від мене у відкритих дверях з кулеметом, закріпленим на турелі, став офіцер. І тут почалося пекло. Вертоліт стріляв з усіх боків: знизу НУРСами, пілоти з кулеметів і ми з автоматів. Вертоліт пурхав, як метелик. Коли йшов на розворот праворуч, ноги піднімались і було видно, як зараз пам’ятаю, лише чисте синє небо, без жодної хмаринки, а коли повертав ліворуч, то впадала в очі метушня людей у білих чалмах, у

4

яких я стріляв, учепившись мертвою хваткою в автомат, доки не вийшов увесь боєзапас. Було видно, як кулі, що падають у пісок, здіймають пил. Здавалося, що цьому бою не буде кінця, я втратив відлік часу. Потім раптом усе стихло, вертоліт набув горизонтального положення й за кілька хвилин приземлився. Коли я вийшов із вертольота, земля тікала з-під ніг, горло стискали неприємні спазми, мене нудило, але почав інтенсивно дихати і прийшло полегшення. Коли ж глянув на годинник, то був уражений – з моменту вильоту до моменту посадки минуло лише 45 хвилин, а мені здавалось, що пройшла вічність. За службу траплялось всяке. Кілька разів побував під мінометним вогнем, коли міни вибухали поруч, і я не знав, у яку шпаринку втиснутись. Після кожного такого обстрілу доводилося майже по шматочку збирати і лагодити розірвану уламками мін антену радіо­ станції. Літав на аерофотозйомки бомбо-штурмових ударів на літаках АН-26, бачив на власні очі, як наші МіГи зрівнювали із землею кишлаки...»

«...Наш полк у складі окремих авіаційних загонів з базових аеродромів Ташкента, Карші та Мари перевозив на територію Афганістану продукти харчування, пальне, медикаменти. У його складі був унікальний літак – «Скаль­пель» – обладнаний на базі Іл-76 літаючий шпиталь з реанімаційною та операційною, де під час перельотів бригада хірургів рятувала життя тяжкопоранених воїнів. Назавжди залишаться у пам’яті спогади про важку працю екіпажів удень і вночі: зльоти та посадки літаків «по-бойовому», тобто «з гранично припустимим креном», по спіралі над аеродромом; «Стінгери», що летіли у літаки з вершин гір.

Екіпажі працювали на межі можливостей людей і техніки, з величезним психологічним та фізичним навантаженням. Мені, як заступнику командира загону з політчастини, доводилося докладати чимало зусиль щодо психологічного розвантаження особового складу, мобілізації екіпажів на подальше виконання поставлених завдань. Робити це доводилося в перервах між бойовими вильотами, яких на моєму рахунку понад сімдесят...»

Моя служба у тиловій частині Іван ІЛЬЧИШИН, капітан у відставці: «...Служив я тоді у трубопровідній бригаді, яка забезпечувала пальним 40-ву загальновійськову армію. Її гарнізони розташовувалися вздовж дороги від кордону до міста Баграм, загалом протягом 550 кілометрів. На все життя запа­м’я­тав 13 червня 1984 року – цього дня відбулося моє бойове хрещення. Взагалі, трубопровідні частини призначаються для дій у тилу своїх військ і тому бронетехнікою не забезпечуються. Ми виїхали на КамАЗі, щоб усунути наслідки диверсії на трубопроводі в районі населеного пункту Хіджан.

Наша патрульно-аварійна машина потрапила у засідку. Вийшов з ладу двигун. Упродовж тридцяти хвилин команда відбивала атаку за атакою, одночасно ремонтувала автомобіль і усувала пошкодження трубопроводу. Неможливо забути посвист куль, що летять прямісінько в тебе...»

ВЕТЕРАН

Незабутнє Участь у бойових діях в Афганістані я брав з літа 1980 р. по осінь 1981 р. та з серпня 1984 р. по вересень 1985 р. – в авіагарнізоні Кундуза. Служив там командиром загону на вертольотах МІ-6. Першого разу ми були направлені на допомогу Джамбульському авіаполку. Жили в землянках, де не те що помитися ніде було, але і просто відпочити між бойовими вильотами. Багато хто перехворів і жовтяницею, і черевним тифом, і малярією.

Л

італи щодня. Основне навантаження лягло на нашу пару вертольотів. Підйом був о п'ятій годині ранку, і польоти до самої темряви. Перевозили все, що може везти вертоліт: поповнен­ня для наших військ, хворих, поранених, убитих, труни – в п. Кокойти, що на території Туркменістану. І так протягом півтора місяців, щодня: авіабомби, снаряди, ракети, продукти, будматеріали, афганців і їх вантажі. Практично кожен виліт проходив під обстрілом душманів. Тільки вдень не завжди це було видно. Але коли заходили на посадку вночі, то добре бачили і справа, і зліва політ трасуючих куль у бік вертольо-

та. Одного разу в нас була запущена ракета «Стінгер». Але вчасно це помітив правий льотчик Платов. І ми включили відстріл бортових теплових ракет АСО. Підтвердив пуск ракети і ведений екіпаж капітана Н.Р. Курбакова. Нас врятувала висота в 4,5 км і відстріл бортових ракет АСО. Вдруге я був в Афганістані у складі ескадрильї підполковника В.П. Ніколаєва. Літав по всьому Афганістану: до Кабула, Баграма, Мазарі-Шаріфа, Файзабада, Пулі-Хумрі, Газні, Гардеза, Шинданда, Джелалабада… Доводилося возити такі вантажі, що до цих пір все це стоїть перед очима. У районі м. Газні взимку йшла військова

операція, були сильні бої. З Кабула до Газні ми возили боєприпаси. А назад – залишки людських тіл, які були без рук, без ніг, без нутрощів, без голови… Було й багато іншого, але цей, особливий випадок, забути неможливо й досі. Планували мене й утретє до Афганістану, але почалося виведення наших військ. Літати було не страшно, навіть дещо цікаво. Ми всі виконували накази, й це була наша робота. Страшно було лише у перші дні, поки не виробилася звичка. До всього – до обстрілу і гуркоту гармат, до трас куль у твій вертоліт теж. В останні дні також був страх, коли вже думаєш: ще небагато – і все, ти повернешся додому живим.

Після Афганістану вже здавалося, що тепер все буде добре. Але у квітні 1986 р. стався вибух на Чорнобильській АЕС. Полк підняли по тривозі. І вночі, в божевільну грозу (у таких умовах авіація зазвичай не літає), о першій годині ночі вилетіли шість вертольотів Мі-6 і два Мі-8. О третій годині ночі ми приземлилися в м. Чернігові. Підйом був о п'ятій, і на сніданок нам видали по дві пігулки. Переодягли в старі курсантські комбінезони – і вперед, кидати вантажі масою в чотири тонни на реактор, що вибухнув. Встановили нам по 22 проходи над реактором, оскільки більше було не можна через отримані дози опромінювання. Після Чорнобиля почалися проблеми із здо­ро­ в'ям. У 1989 р. я був звільнений за станом здоров'я (по хворобі) в запас у званні майора. Маю державні нагороди: орден Червоної Зірки – за перший Афганістан, орден «За службу Батьківщині у ЗС СРСР» ІІІ ступеня – за участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Був представлений до ордена й за другий Афган, але мене, як командира екіпажу, хтось із штабних працівників забув включити в список. Мій екіпаж був нагороджений орденами. А я – ні. Маю також і медалі.

2006 р. наказом Міністра оборони України мені було присвоєне військове звання «підполковник». З часу створення в лютому 1989 року ветеранської організації авіаційного гарнізону входжу до її складу. Намагаюся робити все від мене залежне, щоб традиції авіаторів продовжувались, примножувались і з гордістю передавались наступним поколінням. Підполковник у відставці Валерій БЕЗВЕРХИЙ, ветеран військової частини 2269

5

ВЕТЕРАН Полковник Олег Степанович Ящишин – бойовий офіцер. Ще 1988 року, за рік після закінчення військового училища він, як заступник командира мотострілецької роти з виховної роботи, брав участь у бойових виходах і операціях в Афганістані, виявляв високі морально-бойові якості, мужність і командирські здібності, які знадобились йому під час служби в Націо­нальній гвардії України, де йому довірили посаду командира батальйону спец­призначення. Потім була служба в якості начальника розвідки Західного територіального управління.

П

ісля звільнення 2006 року з лав внутрішніх військ у нього, як і в кожного офіцера запасу, виникло питання: чим займа-

Він знову став у стрій

тись у подальшому. Звичайно він працював, але як сам згадує – не на значущих посадах, адже у цивільному житті нас ніхто не чекає.

Доля змінилась у буремному 2014 році. Спокійно дивитись, як ворог спочатку анексував Крим, а згодом, підбурюючи місцеве населення, вдерся у Донецьку та Луганську область, офіцер з бойовим досвідом, набутим у Афганістані, не зміг. У січні 2015 року він добровільно, за своєю ініціативою звернувся до військ­ комату та був мобілізований у загін прикордонних військ, що дислокований у смт Великі Мости Львіської області. Підполковник Олег Ящишин був призначений начальником штабу комендатури та взяв

участь у комплектуванні і вишколі підрозділу швидкого реагування. Після завершення формування їх комендатуру було відправлено на посилення Донецького прикордонного загону. Окремі групи комендатури виконували бойові завдання на контрольних пунктах в’їзду та виїзду в районах Гнутового, Павлопілля, Новотроїцького. З донесень відомо, що це одні з найбільш «гарячих» місць на лінії розмежування між тимчасово окупованими територіями та Україною. Завдання доводилось виконувати і під вогнем сепаратистів. Та як з однієї, так і з

Його призначення – творити

Війна робить жорстоким серце, спустошує душу. Це, начебто, аксіома. Проте не про всіх. Полковник запасу Євген Шваб ще лейтенантом у 1988 році пройшов свій шлях в Афганістані. Шлях довгий і небезпечний. Шлях у шрамах і ранах від вибухів снарядів і мін, шлях, на якому звідусюди на нього чекали вогневі смерчі, засідки та інші неприємності. Він був командиром взводу підвезення пального – 43 солдати-водії та 34 автомобілі-наливники.

Й

ого колона 0017 у складі автомобільного батальйону здійснювала небезпечні рейси від Шинданда до Кандагара, виходячи в дорогу з 380-ма тоннами авіаційного пального. До аеропорту такі колони не завжди доходили в повному складі. Особливо небезпечними були зеленка під містом, Нагаханський поворот, Чорна площа. Та Бог зберіг і його, і його бійців, хоча часто до пункту призначення діставався не весь вантаж. Доводилося залишати палаючі машини обабіч дороги, пересаджувати водіїв

6

до інших автомобілів, ремонтувати та залагоджувати кульові пробоїни в цистернах під нищівним вогнем душманів, брати один одного на причіп. Молодий випускник Челябінського вищого військового автомобільного інженерного училища зберіг усіх своїх підлег­лих, успішно пройшов гартування дорогами, вогнем і боями. Сьогодні Євген Володимирович – шанована усіма побратимами людина. Його не зламали випробування війною, він залишився щирим і відкритим для спілкування, вірним

бойовому братству, своїм принципам. А ще – він, вийшовши на заслужений відпочинок, нарешті зай­ нявся своїм улюбленим хобі – фотографією. Разом з товаришами Олександром Лепетуном, Олександром Дудкою, Іриною Літічевською брав участь у таких фотовиставках, як «Українське село», «Любарські обрії», «Весна, іще одна весна», «Чорнобиль не має минулого часу», «Міста трьох тисячоліть: Коростень, Олевськ, Овруч», «Я єсть народ!», «За гідність і свободу», «Нам є що захищати» та інших. Особливо вдалими та змістовними були його персональні – «Овруч – перлина древлянського краю», «Чорнобиль: 30 років потому», «Полісся: мій біль, надія і любов», присвячені рідному поліському краю. А нещодавно, уже член Національної

спілки фотохудожників Ук­р аїни, Євген Шваб спільно з головою Всеукраїнської організації інвалідів Збройних Сил, учасників бойових дій та поліцейських Олександром Маматовим здійснили тур по Україні з проектом «Заради майбутнього» з виставками «На рубежах мужності» у Полтаві, Кременчуці,

ВЕТЕРАН другої сторони вже знали, що через ці КПВВ ні зброя, ні вибухівка, ні контрабанда не пройдуть. Зробивши протягом ротації свій гідний внесок у захист цілісності та незалежності держави, Олег Степанович залишився у Збройних Силах України. Наразі він служить старшим викладачем кафедри тактики На­ціо­нальної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Саме такі наставники, які набули бойовий досвід як в Афганістані, так і в районі проведення АТО та ООС, і мають бути у майбутніх офіцерів. Підполковник у відставці Юрій ВАВРИСЮК, голова Львівської міжрегіональної секції Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

Овручі та Києві, матеріали до якого створені ними під час волонтерських виїздів на передові рубежі захисту нашої Батьківщини. До того ж, учасник бойових дій в Афганістані, член правління громадської організації «Побратими» Євген Шваб бере активну участь у художній самодіяльності, пише вірші, оповідання, є кореспондентом газети «Третій Тост» та сайту УСВА. Автор багатьох тематичних фотокалендарів. Низка фоторобіт використана у книгах «Побратими», «Пам’ять серця», «Нам не забыть тебя, Афганистан», «Гартовані Афганістаном», «Лірика мужнього серця» та інших. Тож вираз, наведений у перших рядках цього нарису, все ж таки не аксіома стосовно справжньої людини, чиє призначення – творити. Полковник запасу Віктор ПОНОМАРЕНКО, голова правління ГО «Афгано-Чорнобильське братство «Побратими»

Як і багато його однолітків, полковник Дмитро Андрійович Кірпічніков у 1969 році закінчив 10 класів середньої школи й одразу вступив до Саратовського війсь­кового училища. З дитячих років він захоплювався книжками про армію, з цікавістю дивився фільми про подвиги воїнів при захисті Вітчизни. Мріяв стати офіцером.

Активіст ветеранського руху З

акінчивши училище з відзнакою, понад 36 років віддав службі Батьківщині. Служив на півночі в Республіці Комі, у містах Золочеві, Шостці, Одесі. 1992 року закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе. Службові обов’язки виконував на різних командних посадах: командир взводу, роти, батальйону, частини. Вийшов у запас з посади заступника начальника Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України. Протягом двох років – з грудня 1985 по грудень 1987 рр. – Дмитро Андрійович за наказом Батьківщини виконував військовий обов'язок у Республіці Афганістан, де виявив мужність, стійкість, військові професійні якості на посаді радника командира 36-го оперативного батальйону у провінції Логар. Разом з офіцерами та особовим складом афганської частини брав участь більш ніж у 30 бойових операціях по боротьбі з душманами. «Ми завжди були в небезпеці, щодня – як на передовій. Кожен був готовий до всього – стріляти, атакувати, знищувати ворожі засідки. Особливо кровопролитні бої були в провінції Логар в уще-

лині Ваджан, що з’єднує Афганістан з Пакистаном, – згадує Дмитро Андрійович. – Доводилося перекривати караванні шляхи з доставки до Афганістану озброєння, наркотиків, боєприпасів та інших матеріальних засобів. У кишлаках ми також надавали допомогу місцевому населенню продуктами харчування, одягом, медикаментами, в ремонті і будівництві доріг, шкіл, ліній електропередачі…». Батьківщина високо оцінила працю полковника Кірпічнікова Д.А. Він нагороджений орденом Червоної Зірки, Почесною грамотою Президії СРСР, відзнаками РА – орденом «Слава» та медаллю «Від вдячного афганського народу». Звільнившись, Дмитро Андрійович не розірвав зв’язки з військами, продовжує активно працювати на ниві національно-патріотичного виховання військовослужбовців і учнів підшефних шкіл, обіймаючи посаду старшого інспектора відділення радників Південного ОТО. Організовує й проводить «Уроки мужності» у військових частинах Одеського гарнізону, піклується про соціальний захист воїнів-афганців, чорнобильців, тяжкохворих пенсіонерів і ветеранів-ювілярів. На VI звітно-виборчій конференції Асоціації ветеранів внутрішніх військ і Національної гвардії України зазначалося, що робота з ветеранами найбільш ефективно й цілеспрямовано проводиться в Одеській міжрегіональній секції. У цьому чимала заслуга полковника у відставці Д.А. Кірпічнікова, який є членом ради. За активну життєву позицію, активну участь у національно-патріотичному вихованні молоді, вагомий внесок у розвиток ветеранського руху він неод­ норазово заохочувався міською та обласною радами, губернатором Одеської області, командуванням військ і Південного територіального управління. Підполковник Василь ФЕДОРОВ, старший інспектор відділення радників по роботі з ветеранами Південного ТУ НГУ

7

ВЕТЕРАН

34-й оперативний батальйон Царандою МВС РА (провінція Кандагар) представляє результати бойової операції

Мовою документів

Здавалося б, сухі слова подання до нагороди чи заохочення можуть розповісти про неймовірні людські якості військових: рішучість, сміливість, організаторські здібності, вірність Присязі...

Під час проведення операції 12-15 січня 1983 року з очищення кишлачної зони, прилеглої до об’єкта, що охороняється спеціальним полком, тов. В.І. Ачинцев виявив високі професійні якості, діяв рішуче і розпорядливо, активно впливав на перебіг бойових дій, у результаті чого було знищено 25 і взято в полон 12 заколотників, захоплені документи ісламського комітету, а також проведена робота з призову близько 50 осіб. Під час операції по відбиттю нападу на об’єкт 27 лютого 1983 року особисто очолив резервну групу полку, вивів її на рубіж зіткнення, умілим маневром вийшов у тил противника і примусив близько 20 заколотників здатися у полон. Було також вилучено 3 автомати та 12 гвинтівок іноземного виробництва... З подання до нагородження орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР»

8

20 серпня 1985 року тов. Пушкарьову А.К. було доручено сформувати новий склад 45-го батальйону супроводження вантажів. За короткий термін завдання було виконано. У квітні 1986 року тов. Пушкарьов із особовим складом на вертольотах був висаджений у Панджшерську ущелину в районі оборони 2-ї піхотної дивізії МО РА. Виявляв мужність, сміливість, кмітливість, уміння працювати з підрадними та мобілізувати їх на виконання бойових завдань, управляти підрозділами в бойовій обстановці, витримку, відповідальність. Близько 300 діб безперервно провів у бойових операціях, під час яких 45-й БСВ втратив убитими і пораненими понад половину особового складу. Тяжко захворівши, не залишив батальйон і вийшов з ним із Панджшера лише по закінченні операції. Особистим прикладом забезпечив стійкість особового складу та виконання поставленого перед батальйоном завдання... Із подання до нагородження орденом Червоної Зірки

Кандагар. Такий вигляд мала площа Чорсу на п’ятому році війни

Тов. Криворучко М.І. виявив себе грамотним офіцером, професійно підготовленим, вимогливим до себе і своїх підлеглих командиром. За час відрядження значно підняв рівень бойової підготовки особового складу спец­під­ розділу, забезпечив виконання заходів безпеки в усіх групах, внаслідок чо­ го не допущено бойових і небойових втрат, захворювань на тяжкі хвороби. Ним удосконалена бойова готовність загону, безпека місць розташування груп, створена система охорони і оборони Представництва. Для надання допомоги командирам груп і військових частин Царандою в нав­чанні особового складу, ремонті, обслуговуванні та приведенні до нормального бою озброєння БТР, стрілецької зброї, в організації взаємодії під час проведення операцій з частинами 40-ї армії та частинами СГІ та МО РА неодноразово вилітав у провінції. У складних умовах орієнтується швидко, рішення приймає вірні, діє активно, наполегливо, досягаючи необхідних результатів... Із характеристики по закінченні службо­вого відрядження

ВЕТЕРАН Під час операції зі звільнення округу Хост у січні-лютому 1988 року, яка відзначалася жорстокими боями і частими змінами обстановки, заступник начальника 2-го відділу Представництва тов. Міхуля О.А. організував чітку взаємодію частин ГУЗРу МВС РА з частинами МО РА і Радянської Армії, в результаті чого був пробитий коридор – 200 км дороги до окружного центру, який протягом двох діб до підходу основних сил урядових військ утримувався силами 1-го оперативного полку МВС РА, на командному пункті якого він безпосередньо перебував та організовував дії Царандою. Із подання до нагородження орденом Червоного Прапора Тов. Голумбівський М.Й. брав участь більш як у 20 бойових операціях, у результаті яких бандформуванням нанесено значних втрат, зона впливу державної влади розширена до 35 км в радіусі від провінційного центру. Під час операції 17 квітня 1988 року по звільненню улусвалі на відстані 40 км від провінційного центру виявив сміливість і високі командирські якості, оперативно оцінив обстановку та організував перегрупування сил полку, в результаті чого за підтримки артилерії 40-ї

Провінція Саманган. Радник 64-го СП Микола Голумбівський. Цього разу йому пощастило армії підрозділи полку вийшли на рубіж атаки і рішучим наступом оволоділи центром улусвалі. Противник втратив понад 40 людей убитими та 25 пораненими. Захоплено 16 одиниць сторілецької зброї, 2 гранотомети та 12 пострілів до них... Із подання до нагородження орденом Червоної Зірки Тов. Фугалевич О.Р. особисто брав участь у 26 бойових операціях, виявляючи сміливість, кмітливість, наполегливість, уміння орієнтуватися в складних умовах рельєфу місцевості, бойової обстановки. Завжди надавав грамотну і вчасну допомогу підрадним у прийнятті рішень на організацію підготовки операцій та під час їх проведення. Брав участь у 6 бомбо-штурмових ударах, неодноразово вилітав на вертольотах для проведення повітряної розвідки. Батальйоном перехоплено 4 каравани зі зброєю і медикаментами, 7 караванів з контрабандними товарами, захоплено і знищено 3 склади зі зброєю та боєприпасами. Значна робота здійснена з призову на службу в збройні формування державної влади. Проведено 15 агітаційно-пропагандистських заходів з місцевим населенням. Тов. Фугалевич О.Р. заслуговує на відзначення державною нагородою... Із подання до нагородження орденом Червоної Зірки

Бойові побратими Олександр Єкатеринушкін і Микола Прокопенко – представники внутрішніх військ з України Тов. Прокопенко М.Р. брав участь у 7 бойових операціях. У березні 1986 року під час бойових дій в ущелині Хаджі-Кала уміло організував взаємодію батальйону з підрозділами Радянської Армії, в результаті чого було захоплено 2 міномети, 1 ДШК, 550 мін, 120 реактивних снарядів, велика кількість боєприпасів. Під час виставлення постів першого поясу безпеки нав­коло Кандагара розробив схему взаємодії підрозділів МВС та МО РА. Брав участь у плануванні і будівництві Центрального командного пункту Царандою провінції, розробив для нього необхідні документи і схему зв’язку. 126 діб перебував безпосередньо в бойових порядках батальйону, надавав значну допомогу командуванню у ремонті бойової техніки та озброєння. У березні 1986 року під час нападу заколотників на розташування батальйону організував оборону й особисто вів вогонь із міномета. Противник мав значні втрати в живій силі, атака була відбита... Із подання до нагородження орденом Червоної Зірки Тов. Чирва В.Г. під час службового відрядження виявив високі морально-бойові якості, професіоналізм, відповідальність, розпорядливість, уміння працювати з підрадними. Оперативний батальйон, командуванню якого він надавав допомогу, успішно виконував покладені завдання з розширення сфери впливу державної влади на південь провінції, виставлення постів безпеки, а також щодо супроводження колон, організації призову на службу, зачистки кишлачної зони вздовж кордону. Брав участь більш як у 100 боєзіткненнях і операціях, виявляючи при цьому сміливість, гарні навички та здібності в організації бою. Так, у лютому 1985 року у важких природних та кліматичних умовах оперативний батальйон за особистої участі Чирви В.Г. протягом 20 діб супроводжував колону вантажів із Шебергану до провінції Саманган, яку, пройшовши більше 500 км під частими обстрілами заколотників, зміг довести без втрат у пункт призначення. Під час операції отримав контузію... Із характеристики по закінченні службового відрядження

9

ВЕТЕРАН

Нагороди полковника Глюзи

Його свідоме життя розпочалося з вступу до Кам’янець-Подільського вищого військового інженерного училища, де він зрозумів, що таке відповідальність за справу, і що сапер помиляється лише один раз.

С

вою першу бойову нагороду, орден Червоної Зірки, лейтенант Василь Глюза отримав уже на другому році офіцерської служби, обіймаючи посаду командира інженерно-саперної роти – за участь у розмінуванні понад 11 тисяч вибухонебезпечних предметів часів Другої світової війни. Потім були Військовоінженерна академія, різні посади у військах. 1985 року начальника інженерної служби дивізії майора Глюзу відрядили в Афганістан у якості військового радника 8-ї піхотної дивізії. Немало доріг і стежок довелося пройти йому пліч-о-пліч з афганськими офіцерами і солдатами, брати участь у бойових операціях, організації інженерного забезпечення супроводження колон у Панджшерській ущелині.

1986 року він був призначений на посаду радника командира єдиного в Афганістані інженерного полку, тож інтенсивність участі у бойових діях ще значно підвищилась. Хто такі сапери, на війні знають усі. Вони завжди йдуть попереду, наражаючись на небезпеку злетіти в повітря першими чи бути першими ж ураженими ворожими кулями… Наприкінці афганського відрядження підполковнику

10

Глюзі довелося особисто займатися встановленням радіокерованих фугасів на узбіччі доріг перед проходженням колон, що рухалися вздовж Панджшерської ущелини. Нагороду за участь у цій операції, орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» ІІІ ступеня, йому було вручено уже після повернення на рідну землю. Тоді ж отримав нагороду Афганістану – орден «За хоробрість». Та не скінчилися випробування для бойового офіцера – у якості заступника командира інженерної бригади брав участь у ліквідації наслідків аварії на

Чорнобильській АЕС. Займався захороненням ра­ діо­активної техніки, дезактивацією ґрунтів, спорудженням водовідводів, фільтрів-відстійників. Згодом викладав в Академії ППО Сухопутних військ, як начальник інженерної служби стояв біля витоків створення Національної гвардії України. Бойові товариші обрали його головою Спілки ветеранів Афганістану НГУ. Держава нагородила його ще однією відзнакою – медаллю «За військову службу Україні», а 1999 року – медаллю «Захиснику Віт­ чизни».

Звільнившись у запас, Василь Григорович продовжив віддавати свої організаторські здібності справі надання допомоги бойовим товаришам – очолив «Київське казенне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство», де успішно працював понад 10 років. Його самовіддана праця також була високо оцінена державою – Василю Григоровичу Глюзі було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Слід зазначити, що В.Г. Глюза є одним із засновників громадської організації «Афгано-Чорнобильське братство «Побратими», заступником голови її правління та бере активну участь у здійсненні усіх наших проектів. Пишаюсь тим, що мав честь служити і співпрацювати на теренах громадської роботи з такою непересічною особистістю, мужнім, хоробрим воїном і вірним товаришем. Полковник у відставці Георгій ДАЦЕНКО, голова ради Центральної міжрегіональної секції Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

Радник командира інженерно-саперного полку МО РА підполковник Василь Глюза з товаришами під час бойової операції у Панджшерській ущелині

ВЕТЕРАН і професійного досвіду старшого покоління нинішнім офіцерам, прапорщикам та військовослужбовцям строкової служби, питань військово-патріотичного виховання. Ось неповний перелік добрих справ ради ветеранів, очолюваної Бондаренком А.А. Тільки за минулий рік відвідано 20 тяжкохворих ветеранів з врученням продовольчих наборів, 28 ветеранів відвідано у лікарняних закладах. 25 ветеранів нагороджено медалями та відзнаками, 37 – грамотами та подяками. До дня народження та Нового року кожному ветерану надсилається поштою поздоровлення. Налагоджено тісну співпрацю з Християнською поліцейською Асоціацією України та Українською Армією спасіння (голова – полковник у відставці сьогодні найбільш згур- Дашівець Сергій Микотовані, дружні та актив- лайович), за допомогою ні. Їх єднає пам'ять про яких у серпні організовавоєнне минуле, турбота но семиденний безкопро сім’ї полеглих. Ана- штовний відпочинок для толій Афанасійович бере 30 ветеранів у пансіонаті активну участь у всіх за- м. Зеленодольська Нікоходах, що проводяться у польського району. До військових частинах, ви- новорічних та великоступає в школах та ВУЗах дніх свят у 2018 році подаміста з питань популяри- рунки отримали 320 дізації служби в НГУ. Гар- тей гвардійців, в зону ний сім’я­нин – з дружи- ООС для 300 військово­ ною Людмилою Мар’я­нів­ службовців НГУ переданою прожили у щасливо- но медикаменти, спальні му шлюбі 50 років, вирос- мішки та засоби індивітили двох дітей та допо- дуальної гігієни, а вже магають їм у вихованні цього року на новорічні трьох онуків, які дуже свята подарунки отрималюблять слухати розпові- ли більш ніж 90 дітей війді дідуся про своїх побра- ськовослужбовців Центимів та такі поняття, як трального ТУ НГУ. Честь і Обов’язок. Бажаємо всім нашим Основні зусилля вете- ветеранам і молоді миру, ранської організації спря- добра і наснаги, впевнемовані на вирішення пи- ності в майбутньому, витань щодо соціального, конувати свої обов’язки з правового захисту ветера- честю і гідністю. нів та пенсіонерів, сприПідполковник запасу яння покращенню їх меМикола ЧОРНОБРИВЕЦЬ, дичного обслуговування, Голова Ради забезпечення активної Дніпропетровської участі ветеранів у захоміжрегіональної секції дах з передання бойового Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

Заслужений авторитет керівника Пріоритетним напрямком у роботі Дніпропетровської міжрегіональної секції Асоціації ветеранів ВВ та НГУ є співпраця з громадськими організаціями міста та області, тісна взаємодія з територіальними громадами, військовими частинами Центрального ТУ НГУ.

Д

ля поповнення рядів ветеранської організації проводиться робота з діючими офіцерами та військовослужбовцями, які за віком підлягають звільненню в запас. Так, у січні 2019 року до ветеранської організації, яку очолює учасник бойових дій в Афганістані полковник у відставці Бондаренко Анатолій Афанасійович, подали заяви 4 офіцери-учасники АТО: полковники запасу Марухненко Олег Вікторович, Вінніков Олександр Юрійович, підполковники запасу Буланов Анатолій Петрович і Хлистун Олександр Володимирович. Відділення ветеранів військової частини 3006, очолюване А.А. Бондаренком, за підсумками роботи у 2018 році визна-

не кращим у секції – це результат копіткої командної роботи Ради відділення, її голови та всіх членів ветеранської організації. Полковник Бондаренко Анатолій Афанасійович перебував в Афганістані з червня 1983-го по липень 1985 року в місті Герат. На полк, у якому він був радником, покладалися завдання з охорони і оборони електростанції та інших промислових об’єктів провінції. Довелося брати участь у 16 бойових операціях. За мужність, хоробрість, якісне надання практичної допомоги командуванню полку він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю РА «За відвагу». У спільних бідах і походах гартувалося бойове братство. «Афганці» й

11

ВЕТЕРАН

Відзначені незалежною Україною полковник ВОЛКОВСЬКИЙ Олександр Миколайович полковник ГРОШ Іван Васильович полковник РЯЩЕНКО Олексій Григорович

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня полковник ВОЛИК Віталій Петрович полковник ДЬОМИЧ Валерій Федорович Орден «За мужність» ІІ ступеня полковник СУЛИМА Анатолій Миколайович Орден «За мужність» ІІІ ступеня полковник САВЧЕНКО Віктор Кирилович полковник СУЛИМА Анатолій Миколайович Медаль «За військову службу Україні» генерал-майор СОМОВ Степан Іванович

Медаль «За бездоганну службу» ІІІ ступеня полковник ГАЛІВ Ярослав Миколайович майор КАЛУГІН Олександр Петрович капітан ТЕРЕШКОВА Світлана Валеріївна

Заслужений працівник культури України полковник ДАЦЕНКО Георгій Григорович

Заслужений артист України АНТОНОВ Василь Іванович СУШИЦЬКИЙ Микола Іванович БОЙКО Сергій Валентинович Заслужений працівник сфери послуг України старший лейтенант СТУДЕНКОВ Олександр Михайлович

Георгій ДАЦЕНКО

ДОКИ ПАМ'ЯТЬ ЖИВА Помирали вони у гарячій пустелі, І у горах стрімких, там де в’ється Панджшер. Та чекають на них у батьківській оселі, В материнських серцях з них ніхто не помер. В двадцять років вони вже вважались дідами, Вже дорослі були, згартувавшись в біді. Та спіткнувшись об смерть, не старіють з роками, Вже було б сорок п’ять, а вони ж – як тоді! На афганській війні полягли побратими! Над могилами їх – сум берізок журних. Памятаємо їх, адже з ними брати ми, Доки пам'ять жива – поруч з нами вони!

Заслужений лікар України генерал-майор медичної служби КОРОБКА Василь Іванович Заслужений юрист України полковник ФУГАЛЕВИЧ Олександр Ростиславович Заслужений працівник соціальної сфери України полковник ГЛЮЗА Василь Григорович

Герат. Перед виходом на бойову операцію Микола ГРАБОВСЬКИЙ

ЧЕРЕЗ ВОГОНЬ Герою України Сергію Васильовичу Червонопиському, голові Української спілки ветеранів Афганістану

Через вогонь і кров пройшли дороги, Легких шляхів ніхто не вибирав. Нас піднімали сурмами тривоги У полум’я розхристаних заграв.

Робота штабу з підготовки операції Провінція Кандагар. Виїзд у Панджвайї. Привал

Капітан Валерій Примак з бойовими товаришами

Ми не ховались за братів від кулі, Смерть зазирала в очі нам щодня. Згадаймо, брате, ті шляхи минулі, Що у віршах живуть і у піснях. Тих, хто поліг, ми бачимо живими, Вони для нових поколінь – взірець! Нам не забути, друзі-побратими, В боях з бідою спалених сердець. І шана тим, хто долі не піддався, Зневіру й болі у собі здолав, За побратимів в повний зріст піднявся, І нас усіх собою об’єднав.

«Ветеран» – інформаційна брошура про діяльність Асоціації ветеранів ВВ та НГУ

12

Редколегія: Георгій Даценко Сергій Коваленко Сергій Дідик Ольга Долженко

Дизайн та верстка: Ірини Гоменюк Літредактори: Людмила Бутакова Володимир Черняк

Розповсюджується безкоштовно. Номер віддруко­ вано в дру­карні

ІВЦ НГУ, яка несе повну від­по­ві­даль­ність за якість друку.

Адреса друкарні: 01133, м. Київ, вул. Є. Коно­­вальця, 38, в/ч 3001.

Наклад 200 прим. Підписано до друку 4 лютого 2019 р. Зам. 110.