Річник Руской Бурсы 2016

Page 1



РIЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2016 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY



Выданя посвячене Клавдиі Алексович і Михаiлови Нестеракови в сотну річницю іх смерти Wydanie poświęcone Klaudii Ałeksowycz i Mychaiłowi Nesterakowi w setną rocznicę ich śmierci



СТОВАРИШЫНЯ „РУСКА БУРСА” В ҐОРЛИЦЯХ STOWARZYSZENIE „RUSKA BURSA” W GORLICACH

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2016 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

зредаґувала ОЛЕНА ДУЦЬ-ФАЙФЕР pod redakcją HELENY DUĆ-FAJFER

„РУСКА БУРСА” ҐОРЛИЦІ GORLICE 2016


Зреалізувано завдякы дотациі Міністра Внутрішніх Справ і Адміністрациі Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji

Рецензиi Проф. др габ. Генрик Фонтаньскi

Адрес редакциі Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях 38–300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Коректа Анна Масляна Марта Ватраль

Recenzje Prof. dr hab. Henryk Fontański

Adres redakcji Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach 38–300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Korekta Anna Maślana Marta Watral

© Copyright by Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях, 2016

© Copyright by Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach, 2016

Выдавця Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях

Wydawca Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach

Склад Наталiя Малецка-Новак

Оправа i печатаня TERCJA Kraków, ul. Golikówka 77/1

Наклад: 300 прим.

Skład Natalia Małecka-Nowak

Oprawa i druk TERCJA Kraków, ul. Golikówka 77/1

Nakład: 300 egz.

ISSN 1896-222X


Зміст • Spis treści Вступ  \ 9 Wstęp  \ 13 Два жытя – дві смерти в часі і поза часом Олена Дуць-Файфер  \ 17

Документы • Dokumenty Выбір джерел до істориі Руской Бурсы в Новым Санчи Даміан Новак  \ 29 Wybór źródeł do historii Ruskiej Bursy w Nowym Sączu Damian Nowak   \ 35

Дискурс • Dyskurs Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim: analiza prozopograficzna studentów obrządku greckokatolickiego z obszaru Rusi łemkowskiej, 1851–1918 Andrzej A. Zięba    \  83 Нарыс подій Радоцины Даміан Новак  \ 111 Умістити достоменніст – в однесіню до, проти, понад, наперекір. Лемківскє ставаня ся в Галициі Олена Дуць-Файфер  \ 135 Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji Przemysław Mazur  \ 149 Языкова култура і языкова норма в русиньскых медіах на Словакії Кветослава Копорова  \ 159 О ріжницях в будові чловечых языків і іх влияню на духове розвитя чловечого роду Вільгельм фон Гумбольдт  \ 167 Язык – учытель культуры Едвард Сапір  \ 171

7


Змiст • Spis treści

Iнспiрациi • Inspiracje Mій зільник Петро Козмiньскi  \ 179 Скупий Афтан Каролина Новак  \ 181 Пят когутiв Каролина Новак  \ 183 Кольоры з раю Богдан Ґамбаль   \ 185 Лемківска поезия в перекладах на неузнаны і піл-узнаны языкы  \ 191 Шлескій язык перевюл Bartłomiej Wanot  \ 191 Вілямівскій язык перевюл Tymoteusz Król (Tiöma fum Dökter)    \  195 Кашебскій язык перевюл Artur Jablonsczi  \ 197

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania Bohdan Halczak, Dzieje Łemków od średniowiecza do czasów współczesnych, Warszawa 2014 Петро Козміньскі  \ 201 Правда поколіньового спадкобраня Людміла Шандалова, Червеный берег, Свідник 2016 Олена Дуць-Файфер  \ 207 На / по / рушена рустикальніст – о „почтовых картках” Полі Бялковской Олена Дуць-Файфер  \ 211 Запискы про авторiв  \ 217 Запискы про перекладачів поезиі  \ 219 Notki o autorach  \ 221 Notki o tłumaczach poezji  \ 223


Вступ Перийодычне наукове выданя „Річник Руской Бурсы” довершат ся сесым чыслом уж дванадцетий раз, што вказує, же тота выдавнича форма сутьово уж вписала ся в лемківскій, а і позалемківскій – лемкознавчий науковий і культуровий простір. „Річник”, котрий все явит ся з кінцьом календарьового рока, єст фактом жданым і маючым гідне влияня на соспільны середовиска і на выполняня інформациями і концепциями познавчого простору. Має своі формальны і змістовы принципы, котры вызначают його розпознавальны, ідентыфікацийны приметы і котры сут основом окрисленом цілями, якым од початку до днес служыт тот часопис. Припомну – сут то дослідничы, документуючы, пропаґуючы, оцінюючы, дидактычны, языковы, культуровы цілі. В каждым чыслі „Річника” маме гідну ріжнородніст і динаміку текстовых форм, якы творят його детальну структуру. Єднак од початку до тепер утримуваний єст штырьочастьовий загальний поділ цілости зо сталыма частями: Документы, Дискурс, Інспірациі, Рецензиі і Справозданя. Очывидно, доходят до того редакцийны і актуалізуючы тексты. В „Річнику Руской Бурсы 2016” найдеме вельо цінного материялу предо вшыткым документуючого, што є в простым звязку з первістным імпульсом до выдаваня того часопису. Надзвычай цінны документуючы материялы находят ся в части на тото презначеній, тзн. в Документах. Гев, завдякы неструдженому пенетраторскому науковому діяню Даміана Новака, можеме запрезентувати документы повязаны з історийом Руской Бурсы в Новым Санчи. Обєкт тот фунґувал як барз важна для Лемків інституция. Єй істория і спосіб перенятя од Лемків през владу міста были знаны лем в даякых загальных зарысах. Важне ся здає, же сестрина до сандецкой, ґорлицка Руска Бурса, якій повело ся до днес (зо знаныма перипетиями) служыти Лемкам, може в своім перийодыку насвітлити історию сандецкой Бурсы. Днес стає ся ясне, што до втраты того обєкту Лемками в гідній мірі причынили ся украіньскы діяче з Нового Санча, а форма перениманя лемківскых важных інституций през украіньскы, менше чысленны, але підступні діючы угрупуваня до днес хоснувана єст в барз подібний спосіб, як тот удокументуваний в однесіню до сандецкой Руской Бурсы. Барз інтересуючо представлят ся в сесым чыслі „Річника” головна його част – Дискурс. Дві основны в ним статі мают тіж документуючий характер. Статя Анджея Зємбы приносит цінний материял про лемківскых студенів в краківскым науково-культурным середовиску в тнз. „златым шістдесятьолітю”. Тот знаменитий дослідник підкрислят важніст робліня такых документуючых списів, бо тым, завдякы прозопоґрафічній аналізі, осягат ся важны інформациі о культурній і інтелектуальній кондициі групы / спільноты. Підданы аналізі студентскы річникы пак становили тоту групу інтеліґенциі, яка трафила до ляґру в Талергофі, а по 9


Вступ

войні піднимала політычны діяня звязаны з формуваньом Руской Народной Республикы. Долучений до статі спис студентів з іх короткыма біоґрамами побільшат документуючу цінніст того тексту. Высоку документуючу вартіст мат тіж статя молодшого, але рівно-ж солідного варштатово дослідника Даміана Новака, якій з пасийом громадит вельо архівных і консерваторскых материялів, вказуючых культуру і ріжного рода памятникы, особливі на лемківскій териториі. Тым разом завдякы Новакови можеме в „Річнику” замістити дрібницьово допрацуваний моноґрафічний зарыс істориі села Радоцина. Інчого тыпу статя, вказуюча конструуючу вартіст літературной творчости, нашла ся в „Річнику” завдякы Олені Дуць-Файфер. Єст то лемківскоязычна версия публикуваной скорше по английскы статі, котра в дискусиі о галицийскій поліфоніі ввела тіж, удокументуваний текстово выокремняючий ся в галицийскым вельокультуровым контексті, лемківскій голос. Односит ся він до достоменностьового дискурсу, якій зачал кристалізувати ся в другій половині ХІХ ст. Пшемыслав Мазур додал до науковых статий в сесым чыслі „Річника” свій пересмотр ріжных фільмів і проґрамів емітуваных в польскій телевізиі, зачынаючы од осемдесятых років ХХ ст., на основі котрых прібує окрислити медияльний образ Лемків в польскій телевізиі. Натоміст Кветослава Копорова, згідно зо свойом специялізацийом, представлят короткій інформацийний материял на тему языковой культуры і языковой нормы в русиньскых медиях на Словациі. Дискурс заперают уж традицийні перетлумачены на лемківскій язык важны культурово тексты знаменитых світовых гуманістів. Тым разом сягаме до глубокой клясикы початкуючой культуровий напрям в лінґвістыці. Тых двох клясиків то Вільгельм фон Гумбольдт і Едвард Сапір, як знаме, важны основоположникы днешньой социйолінґвістыкы, в рамах котрой довершат ся вельо досліджынь і над сучасным лемківскым языком. В части Інспірациі явило ся в сесым „Річнику” кус інтересуючых новости. Основну част творят, як дотепер, студентскы цвічыньовы тексты, котры тым разом мают быти джерелом лексикального материялу, якій односит ся до назв рослин, а тіж ґраматычных форм высшой і найвысшой ступени придавників. Третій цвічыньовий текст то далека інспірация фразеолоґічно-зворотовым засобом лексикальным з Грубой Берты Івана Желема. Новум в Інспірациях становит публицистычно-сатыричний, ерудицийний есей Богдана Ґамбаля, котрий основні змінил своє заанґажуваня в „Річник Руской Бурсы” з редактора части Документы, евентуальні автора рецензий, на творцю барже структуральні свобідных текстовых форм. Остатня, цілком нова форма інспіраций то переклады лемківской поезиі на неузнаны, або піл-узнаны (так окрислям кашебскій) языкы: шлескій, вілямівскій і кашебскій. Сут они ефектом самочынных діянь трансляторскых хоснуватели тых языків або наслідством іх участи в Лемківскій Творчій Осени, де презентували свою, але тіж тлумачену на своі языкы лемківску поезию. В остатній части „Річника…”, Рецензиях і Справозданях, діждали сме ся барз критычного однесіня до книжкы Богдана Гальчака Dzieje Łemków od średniowiecza do czasów współczensych, проведеного абсольвентом істориі ЯУ, теперішнім студентом 10


Вступ

лемківской філолоґіі, Петром Козміньскым, котрий крок по кроку вказує основны мериторичны, фактоґрафічны, методолоґічны хыбы той нерекомендуваной през него книжкы. Нашла ся гев і рецензия, а радше промуюча рекомендация книжкы лавреаткы літературной Преміі ім. Александра Духновича, Людмілы Шандальовой, Червений берег, а на кінци іщы презентация, ци в більшій части автопрезентация малярства молодой творчыні, Полі Бялковской, по мамі Лемкыні, духово і артистычні повязаной з лемківскым простором. Такій єст змістовий і проблемовий обсяг „Річника Руской Бурсы 2016”. Языкова кондиция того выданя єст добра, бо рішуча більшіст текстів, ци то самодільні, ци при схоснуваню помочы тлумачів, остала опубликувана в лемківскым языку, што становит важну, пріоритетову ціль нашого выдавництва. Краків, 02 грудня 2016 р.

Олена Дуць-Файфер



Wstęp* To już dwunaste wydanie naukowego periodyku „Rocznik Ruskiej Bursy”, co pokazuje, że ta wydawnicza forma istotnie i na stałe wpisała się w łemkowską, a także szerzej – naukową i kulturową łemkoznawczą przestrzeń. „Rocznik”, pojawiający się pod koniec roku kalendarzowego, jest publikacją oczekiwaną, oddziałującą na łemkowskie środowisko i dopełniającą informacjami i koncepcjami dyskurs łemkoznawczy. Jako czasopismo, „Rocznik” wypracował swoje formalne i treściowe zasady, które czynią go wydawnictwem rozpoznawalnym i identyfikują z założonymi i wyznaczonymi na samym początku celami. Przypomnę – należą do nich działania badawcze, dokumentacyjne, propagujące, oceniające, dydaktyczne, językowe i kulturowe. Każdy numer „Rocznika” charakteryzuje się różnorodnością i dynamiką form tekstowych, które tworzą jego strukturę. Jednak od początku wydawania tej publikacji, utrzymywany jest stały podział na cztery części: Dokumenty, Dyskurs, Inspiracje, Recenzje i sprawozdania. Oczywiście dochodzą do tego teksty redakcyjne i aktualizujące, wykraczające poza przyjętą czteroczęściową strukturę. W „Roczniku Ruskiej Bursy 2016” można znaleźć wiele cennego materiału, przede wszystkim dokumentacyjnego, co pozostaje w związku z pierwotnym impulsem do wydawania tego czasopisma. Te osobliwie cenne dokumenty znajdują się w części nie wyznaczonej. Mogliśmy w niej, dzięki niestrudzonym i drobiazgowym działaniom badawczym Damiana Nowaka, zaprezentować dokumenty związane z historią Ruskiej Bursy w Nowym Sączu. Są one ważne i cenne, bo obiekt ten funkcjonował jako znacząca dla Łemków instytucja, ale jej historia i sposób przejęcia od Łemków przez władze miasta były do tej pory znane tylko w ogólnym zarysie. Istotnym się zdaje, że gorlicka Ruska Bursa, której powiodło się do dziś (po znanych perypetiach) służyć Łemkom, może w wydawanym przez siebie periodyku przedstawiać historię swojej nowosądeckiej siostry. Dziś staje się jasne, że do utraty tego obiektu przez Łemków w dużej mierze przyczynili się ukraińscy działacze z Nowego Sącza, a forma przejmowania ważnych łemkowskich instytucji przez ukraińskie, mniej liczne, ale podstępnie działające ugrupowania jest do dziś używana w sposób bardzo podobny do tego udokumentowanego w odniesieniu do sądeckiej Ruskiej Bursy. Bardzo interesująco w tym numerze „Rocznika” przedstawia się jego główna część – Dyskurs. Dwa kluczowe w nim artykuły mają także charakter dokumentacyjny. Tekst Andrzeja Zięby przedstawia materiał dotyczący studentów łemkowskich funkcjonujących w krakowskim naukowo-kulturalnym środowisku w tzw. „złotym sześćdziesięcioleciu”. Ten znakomity badacz podkreśla potrzebę i ważność robienia tego typu dokumentujących spisów, bo za ich pomocą, dzięki analizie prozopograficznej, można wydobyć ważne

*  Z języka łemkowskiego przetłumaczyła Marta Watral.

13


Wstęp

informacje dotyczące kulturowej i intelektualnej kondycji grupy / wspólnoty. Roczniki studentów poddane analizie tworzyły tę grupę inteligencji, która trafiła do obozu w Talerhofie, a po wojnie podejmowała działania polityczne związane z formowaniem Ruskiej Ludowej Republiki Łemków. Dołączony do artykułu spis studentów, z ich krótkimi biogramami, wzmacnia cenny dokumentacyjny walor tego tekstu. Wysoką wartość dokumentacyjną ma także artykuł młodego, ale równie rzetelnego warsztatowo badacza Damiana Nowaka, który z pasją gromadzi archiwalne i konserwatorskie materiały dotyczące kultury i różnego rodzaju pamiątek / kulturowych artefaktów, szczególnie w obrębie terytorium Łemkowyny. Tym razem, dzięki Nowakowi, mogliśmy zamieścić w „Roczniku” szczegółowo opracowany monograficzny zarys historii wsi Radocyna. Innego rodzaju tekst, pokazujący konstruującą wartość twórczości literackiej, znalazł się w „Roczniku” dzięki Helenie Duć-Fajfer. Artykuł ten jest łemkowskojęzyczną wersją publikowanego wcześniej w języku angielskim tekstu, który do dyskusji o polifonii galicyjskiej wprowadził też, udokumentowany tekstowo, wyodrębniający się w galicyjskim wielokulturowym kontekście, głos łemkowski. Głos ten odnosi się do dyskursu tożsamościowego, jaki zaczął się krystalizować w drugiej połowie XIX w. Przemysław Mazur dodał do artykułów naukowych w tym numerze „Rocznika…” swój przegląd programów i filmów emitowanych w polskiej telewizji, zaczynając od lat 80. XX w., na podstawie których próbuje określić i doprecyzować specyfikę medialnego obrazu Łemków. Kvetoslava Koporová natomiast, zgodnie ze swoją specjalizacją, przedstawia krótki informacyjny materiał na temat kultury i normy językowej w rusińskich mediach na Słowacji. Dział Dyskurs, już tradycyjnie, zamykają przetłumaczone na język łemkowski ważne z kulturowego punktu widzenia teksty znakomitych światowych humanistów. Tym razem sięgnęliśmy do głębokiej klasyki leżącej u podstaw kulturowego nurtu w lingwistyce. Tych dwóch klasyków to Wilhelm von Humboldt i Edward Sapir, czyli ważni prekursorzy dzisiejszej socjolingwistyki, w ramach której prowadzonych jest wiele badań, także nad współczesnym językiem łemkowskim. W dziale Inspiracje pojawiło się w tym „Roczniku” kilka interesujących nowości. Główną jego część tworzą, jak do tej pory, studenckie wprawki pisarskie, które tym razem miały być źródłem materiału leksykalnego odnoszącego się do nazw roślin, oraz gramatycznych form stopnia wyższego i najwyższego przymiotników. Oprócz tego także – luźne inspiracje frazeologiczno-zwrotowym zasobem leksykalnym z Грубой Берты Iwana Żelema. Novum w Inspiracjach stanowi publicystyczno-satyryczny erudycyjny esej Bogdana Gambala, którego zaangażowanie w „Rocznik Ruskiej Bursy” ewoluowało od redaktora działu Dokumenty, ewentualnie autora recenzji, do twórcy bardziej swobodnych tekstowych form. Ostatnia, całkiem nowa forma inspiracji to przekłady poezji łemkowskiej na nieuznane, albo pół-uznane (tak określam język kaszubski) języki: śląski, wilamowski i kaszubski. Przekłady te są efektem samoczynnych działań translatorskich użytkowników tych języków albo wynikiem ich uczestnictwa w Łemkowskiej Jesieni Twórczej, gdzie prezentowali swoją, ale także tłumaczoną na swoje języki łemkowską poezję. W ostatniej części „Rocznika” – Recenzjach i sprawozdaniach doczekaliśmy się bardzo krytycznego odniesienia do książki Bohdana Halczaka Dzieje Łemków od średniowiecza do 14


Wstęp

czasów współczesnych, poprowadzonego przez absolwenta historii na UJ, obecnego studenta filologii łemkowskiej, Piotra Koźmińskiego, który krok po kroku wskazuje na fundamentalne merytoryczne, faktograficzne i metodologiczne błędy tej, nierekomendowanej przez siebie, książki. W tym dziale znalazła się także recenzja, a raczej promująca rekomendacja książki laureatki literackiej Nagrody im. Aleksandra Duchnowicza, Ľudmily Šandalovej, Червений берег, a na końcu jeszcze prezentacja, czy w większym stopniu autoprezentacja, malarstwa młodej twórczyni, Poli Białkowskiej, po mamie Łemkini, duchowo i artystycznie związanej z łemkowską przestrzenią kulturową. Tak prezentuje się tekstowy i tematyczny zakres „Rocznika Ruskiej Bursy 2016”. Językowa kondycja tego wydania jest dobra, znakomita większość tekstów, czy to oryginalnie, czy za pomocą tłumaczy, została opublikowana w języku łemkowskim, co stanowi ważny, priorytetowy cel tej publikacji. Kraków, 2 grudnia 2016 r.

Helena Duć-Fajfer



Два жытя – дві смерти в часі і поза часом Олена Дуць-Файфер Не подумала бы-м николи, же прийде мі в єдній статі получыти розважаня о двох так одмінных жытях, долях і талантах, якыма являют ся Клавдия Алексович і Михаіл Нестерак. А єднак рішыла єм посвятити ім єдну дедикацийну статю. Може то і про тот контраст, котрий нам вкаже, як обставины влияли на жытя творців в тым самым часі, хоц преця лем в тым самым часі кінця, а в одмінным часі початку – што певно мало тіж немале значыня. Як раз тото, што спільне – час кінця, 1916 р. – коли одышла в вічніст Клавдия і коли перервано жытя Михаілови, то час, котрий вызначыл нам обшыр шанувального спомину, якым явит ся сеса статя. Дедикацийна статя, бо „Річник Руской Бурсы 2016” річницьово дедикуєме Клавдиі Алексович і Михаілови Нестеракови. Прото вернеме ся ґу тамтому спільному часови, днес го прикликуючы. Але кажде верніня ся іщы дале, в жытя тых, котры нам вызначыли памят, буде уж верніньом ся в одмінніст, в ріжницю. Вартат адже посмотрити, што нам вкажут тоты ріжниці. З єдной страны маме до діла з непересічном женом, котра стала ся знана в нашій свідомости як перша дама лемківской літературы. Як раз дама, бо мала в собі вельо аристократызму – в духовым, а не в ґенеалоґічным значыню. З другой страны молодий вражливий поета, котрий при самым вході в своє творче жытя остає вырваний з бытя, в якє мал вроснути і выявити себе як творцю, може діяча, єдного з тых, котрым не была обоятна доля рідной спільноты. Велика ріжниця єст в часі іх явліня ся на світі. Клавдия Алексович, вроджена 20 листопада 1830 р., была єдном з найстаршых авторів представленых мном в істориі лемківской літературы другой половины ХІХ столітя1. В „злате шистдесятьолітя”2 ввошла на самым його початку і мала сутьову ролю в формуваню ся його

1  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2001. 2  Так приняло ся звати перийод 2 пол. ХІХ столітя аж до І світовой войны з огляду на велику плідніст рідной лемківской інтеліґенциі, яка занимала найвызначнійшы місця в літературным, культурным, реліґійным жытю Галицкых Русинів а тіж і цілой Галициі. Єдночасно вводила лемківскій голос, лемківску/ русиньску достоменніст в галицку етнічну поліфонію. См. H. Duć-Fajfer, Udział Łemków w życiu religijnym, umysłowym, kulturowo-społecznym Galicji w drugiej połowie dziewiętnastego i na początku dwudziestego wieku, в: Poprzez stulecia. Księga pamiątkowa ofiarowana Profesorowi Antoniemu Podrazie w 80. rocznicę Jego urodzin, Kraków 2000, с. 199–212; тота же, Умістити достоменніст – в однесіню до,

17


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

культуровой якости і достоменности. Была єдном з найзнаменитшых його персон. Михаіл Нестерак натоміст єст наймолодшым з поміщеных в тій істориі авторів. Як бы його жытя не скінчыло ся з кінцьом реченой епохы, ввошол бы біоґрафічні і творчо в історию лемківской літературы меджевоєнного перийоду. Вроджений бо 24 марця 1894 р. был молодший од двох найбарже знаных творців лемківского меджевойня – Івана Русенкы (вр. 1890) і Димитрия Вислоцкого (вр. 1888). Захоронили го для нашой памяти талергофскы творы, якы чудом перетырвали (правдоподібні лем іх част) по його смерти. Рік 1916 кінчыт епоху для Клавдиі Алексович пережыту і спілтворену, для Михаіла Нестерака не пережыту, а своім фіналом одбераючу му жытя іщы добрі не зачате, перезначене для наступной епохы. Як адже писати о обоіх так одмінні ульокуваных жытях в єдній статі? Находжыня одмінности єст так само повчаюче, як і гляданя спільного, подібного, паралельного. Підеме адже тым путом рефлексийности. Коли усвідамляме сой основны контрасты, звідайме тіж о спільне. Предо вшыткым містит ся оно в тым, што рішыло, же о них пишеме, прикликуєме іх памят 100 років по смерти, же ся нима занимаме – мы, потомны. Потомны спільнотовы, етносовы – Лемкы. Прикликуєме Клавдию Алексович і Михаіла Нестерака як Лемків – знаменитых, непересічных, своім жытьом і творчістю будуючых наш спільнотовий капітал, символічне універсум. Спільне ім было літературне выражаня своіх почуть, по части тіж свого рода місия, котру Клавдия довершала вельоаспектово, а Михаіл не здолял іщы розвинути. Обоє повязаны были міцно з лемківскыма реалиями, нима жыли, іх прикликували, описували, они на них влияли, формували іх світоогляд і духовіст. Лучыло іх заанґажуваня в соспільны, спільнотовы діла. На тым певно і кінчат ся тоты основны паралелі. Іх жытя треба прото привести оддільні, в модели ріжниці, а не ідентычности. А з ріжниц уформувати буде можна деякы загальны правила, видіти шырше дашто, што без порівнаня втіче, остане недостережене. Клавдия Алексович, котру знаме як выеманципувану, заслужену даму, выводила ся зо старого священничого роду. Вроджена в Красній к. Коросна, завчасу осирочена, нашла выховательску опіку свого уйка, єдного з найбарже освіченых і знаных Лемків, єпископа, Фомы Поляньского, якій задбал о єй освіту, духове і інтелектуальне розвитя. В Перемышли, якій в половині ХІХ столітя был єдным з найважнійшых галицкых культурных центрів, талантовите, отверто думаюче дівча нашло для себе вельо можливости патрийотычного і творчого заанґажуваня. Клавдия Алексович не єст приміром того тыпу руской жены, котрий часто крислил або прикликувал в своіх творах Владимір Хылак – щырой патрийоткы, яка має великє влияня на якіст руского народового жытя, бо має сутьове влияня на мужчын. Клавдия діє самодільні, не влияючы на мужчын, лем ведучы соспільну працу серед жен і імаючы за перо, котре має силу дидактычного і аґітацийного нарядя. Є то нове місце для руской жены – рівнорядне з мужскым, хоц специфічне, як ходит о простір і формы діяня. По Клавдиі Алексович не мали сме в лемківскій обшыри аж до актуальных нам часів паралельного женочого заанґажуваня. Была проти, понад, наперекір. Лемківскє ставаня ся в Галициі, „Річник Руской Бурсы 2016”, с. 135–148.

18


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

еманципантком в клясичным позитывістычным значыню того понятя і на долгы рокы самітном прекурсорком жены-писателькы, жены-соспільниці. Свою ролю вызначала і реалізувала сміло і послідовні. Час, в котрым жыла, был часом конструктывным, в котрым покликувало ся і творило орґанізациі, інституциі, товариства, якы актывні хтіли зміняти світ згідно з деякым ідеовым пляном – піднесіня освіты серед народу, будуваня окрисленой формы патрийотызму, ведіня рацийональных поступовых діянь в ріжных обшырях соспільного жытя. Так діяла і Клавдия Алексович. Была актывном членкыньом женочого соспільно-харитатывного стоваришыня тнз. „Сестричества”. Выдала перший в Галициі рускій альманах для жен „Перемишлянка” (Перемишль 1862). В 1877 р. основала во Львові товариство „Общество Русских Дамъ” і пенсийон для рускых дівчат. Была гоноровом членкыньом Товариства ім. Михаіла Качковского і Літературного Товариства „Муза”. Тоты факты з єй заанґажуваного жытя вказуют і на формы, в якы ся влучала, але переважні сама творила, і на ідеово-патрийотычний напрям єй думаня, котрым кєрувала ся в своій творчости і діяню. Для нас, потомных, найосновнійше, што лишыла по собі Клавдия Алексович, то єй літературна творчіст, в якій однаходиме вельо сутьового, важного для розумліня єй епохы і для зрозумліня днешньости, в якій остаєме Лемками з цілым культуровым богатством, але тіж обліґацийом вызначеном през предків. То як раз література єст нашым маґазином памяти о минулым, якє єст найосновнійше для будучого. Коли сігаме до творів Дамы нашой літературы, чуєме, же не мож іх днес предрукувати in extenso як фурт актуальных естетычных продуктів. Видіти іх радше можеме як документ епохы, панораму настроів, тенденций, стремлінь, опозиций з єдной страны і богате джерело інформаций о звыках, ментальности, культуровых формах, якы окрисляли обычайовіст нашых предків, так з хлопской, як і інтеліґентской-священничой леніі, з другой. Барз інтересуючий документ, основа вельох теперішніх одкликань до минулого, якы дозволяют нам продолжаты тырваня в будучности вірні і правдиві подля вызначеных уж при основах взорів3 як своєрідной парадиґмы спільноты. Тоты модельово-взоровы творы то в першым ряді сценічны творы Клавдиі Алексович, з якых найбарже знаны і нам днес доступны то: Запоморочена4 і Берко5. Сут то характерны для той авторкы з огляду на деякы приметы творы, а під інчым оглядом сут барз тыповы для позитывістычно-ідеолоґічной літературы староруского середовиска в Галициі. Писаны для сельской аматорской сцены чытален Товариства ім. Михаіла Качковского, были достосуваны до естетычных потреб лемківскых селян, а єдночасно несли в собі великій ладунок ідеового змісту, якій высловлювал проґрам Товариства Качковского і якій на Лемковині был в часі

3  О тым способі уактуальняня минулого завдякы літературі пишу в: Взоры, моделі, антивзоры – што на хосен, што на згубу. Хыляковы моральны дороговказы, в: В. Хыляк, Повісти і оповіданя, т. III, Ґорлиці–Краків 2015, с. VII–XII. 4  К. И. Алексовичъ, Запомороченная. Комедiя въ одномъ дѣйствiю. Написала Клавдiя Ив. Алексовичъ, „Изданiя Общества им. Мих. Качковского” 1901, ч. 311. 5  Тота же, Берко. Оперетка въ IV дѣйствiяхъ для русского народа. Сочиненiе Клавдiи Алексовичъ, Коломыя 1908.

19


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

Клавдиі Алексович єдином позитывні приниманом і компатыбільні вписуючом ся в культурову ціліст ідеолоґійом і патрийотычным напрямом. Адже, мают они легку, комедийну (Запоморочена) або опереткову (Берко) форму, яка добрі вписана єст в реалия лемківского села. Пєсы на певно были інтересуючы і, подібні як то єст в фолклорі, де довершат ся естетыка ідентычности, добрі розпознавальны в своім культуровым облику през зрителів, а тіж аматорскых акторів. То ґарантувало ім велику популярніст (о якій мож прочытати в пресі з тамтого перийоду). Прото тым ефектывнійша была іх пропаґандова і дидактычна сила. В Запомороченій маме до діла з клясичном проблемом з меншыновых літератур, тзн. зо здрадом свойого роду, народу, культуры, традициі, з переміном достоменности, одверніньом ся од свойого ку чужому. Наголовкова Запоморочена то ґаздівска дівка Гаська, котра пішла до міста, жебы дачого ся навчыти і кус гроши придбати на службі, а вернула домів як Панна Маринця, котра не зна бесідувати по свому і облечена єст фривольні по містовому. Комедия, в якій вшытко ма добрі ся скінчыти, по вельох комічных сценах нерозпознаня містовой „відьмы”, находит позитывний спосіб на приверніня запомороченой – отуманеной Гаськы на властиве місце в рідным соспільстві, єй щыре покаяня і тверду обітницю поправы. Так як треба, фіналом сут заручыны, веселіня ся цілой громады і радіст з поверніня „блудной дівкы”. Адже простий, незложений, але сутьовий з ідеового пункту зору зміст, подібні як і зміст штырьоактовой опереткы Берко. В ній справа тіж односит ся до сельской громады в часі пробы, то значыт в часі выборів. Опонентом позитывных персон, в тым головні Дяка і парьох розсудных ґаздів, єст гев Жыд Берко, котрий намавлят і перекупує селян, жебы голосували так, як хотят тоты „з горы”, проти інтересови Русинів. Особом, на котру єст накєруваний цілий дидактычно-аґітацийний зміст, єст репрезентант громады в выборах, якій підданий єст натискам „панів” і діє згідно з іх вольом, але ефектом тырад, якы кєрує до його сумліня дяк, єст, подібні як в Запомороченій, наверніня ся „блудного сына” і його діяня для добра своіх спілгромадян. Тот основний зміст, якій вызначений єст ідейом руского патрийотызму і плеканя рідности, дополнений єст в обох пєсах вельома обычайовыма, дидактычныма і аґітацийныма елементами. Сут то переважні вказаны ріжны сельскы звыкы, тыповы поведіня і формы спілдіяня в кругу сельской громады. Головні в барже розбудуваній, штырьоактовій оперетці нашло ся місце на співанкы, куплеты, вельо музыкы і веселіня, предо вшыткым в першій сцені, котра єст бытовым образком з участю кум-сусідок, якы забавляют ся в хыжи в часі, коли ґазда поіхал до ліса. Окрем веселіня ся, вміщено в тоту сцену дидактычно-моралізаторскы оціны постав і діянь ріжных осіб з села, на основі котрых мож провести докладне розпознаня властивых і невластивых, хосенных і нехосенных поведінь і выборів. Односят ся они в гідній мірі до дівчат і жен. Дознаєме ся, же основном і найбарже хосенном школом для сельскых дівчат была служба в імости на клебаніі, де мож было навчыти ся доброго і мудрого ґаздыніня. Оціняне єст як хосенне вчыня ся ремесла, бытя на службі в місті, але не такє, як видиме на примірі отуманеной Гаськы, лем такє, котре вчыт практычных знань потрібных для поступового ґаздуваня. Осуджаны сут здрады і інчы аморальны поведіня. В Берку створила Клавдия Алексович тіж поле для проведіня русофільской пропаґанды. В остатнім акті, коли доходит до 20


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

заручын двоіх молодых героів, што єст нагодом до великой радости і веселіня ся громады, вертат з далекой Росиі, з Кавказу, де пішол за роботом, няньо нареченой. Приносит він барз позитывний образ Росиі, добробыту і жытьовых можливости, якы там мают люде. Хоче там забрати свою родину. Охочы на выізд сут і інчы селяне. Простий зритель потрібувал простых і ясных правд. Прото аґітация ци повчуваня на каждым етапі веде ся безпосередньо і подля найпростійшой проповідницкой стратеґіі. Проводят єй сельскы авторитеты (Берко) або ведена єст она в покликаню ся на авторитеты – рускых князів, духовны особы (Запоморочена). Тырады-казаня голошены для опамятаня ся осіб, котры поблудили в обох творах звучат подібні: Гнатъ: Для того-то, хотьбы ты стома письмами знала писати, то ты до своихъ рôдныхъ, до всѣхъ русскихъ людей, до всѣхъ урядникôвъ, наветъ до цѣсарскихъ, маешь писати по нашому, по старому, по русски! (Розъяренный прискакуе до ней:) Ты дурбайло, ты глуптаку. Ты не знаешь, що тѣмъ нашимъщ святымъ русскымъ письмомъ святыи Отцы Евангелiе, Псалтырь та все священное Писанiе списали? Петрусь: (розмахуючи руками:) Такъ, такъ, по-русски писали! Гнатъ: Тѣмъ нашимъ русскимъ письмомъ споконвѣка писали цари, короли, князи, епископы и всякого рода мудрецѣ, писали по цђлому свѣту по русски и теперь пишутъ6.

– остро переконує честний ґазда Гнат свою збаламучену дівку Гаську. Так само діє тіж в своім добераню ся до сумліня выборчого репрезентанта громады сельскій дяк: Dякъ: Федю! Сыну мôй. Богъ тобѣ далъ богацтво и науку, щобы ты сталъ передовымъ борцемъ, во всякой нашой святой справѣ русской… аще убо пришлобы и страту яку понести… га! То потерпѣти!… Кто терпенъ, той спасенъ! И если вѣрно бы ты служилъ русскому дѣлу… знай, сыну мôй, ты у чужихъ имђлбы почтительность! А… свои люде бы тебе на рукахъ носили7

В творах Клавдиі Алексович, будуваных на позитывным дидактызмі, тоты промовы до сумлінь, очывидно, кінчат ся належытым ефектом. Обоє заблуджены вертают ся на праведну дорогу і вшыткы в громаді ся з того тішат, як в байці з добрым кінцьом. Такє вказуваня хосенных ефектів громадской солідарности в діяню проти одступствам од спільнотовых вартости, норм, принципів єст тыпове і для епохы позитывізму, і для лемківского заанґажуваного писменництва, і для самой Клавдиі Алексович, котра окрем сценічных творів писала тіж, вымагаючу специфічного способу представляня світа, літературу для діти. Гев спомну о найбарже вынятковій творчости нашой ХІХ-вічной писательниці, о творчости для діти. До днес остає Алексович єдином лемківском авторком, котра створила цикл творів презначеных специяльні для діти, выданых в виді оддільных книжочок з зазначыньом для якого дітячого віку сут они дедикуваны. Іх героіньом єст дівчатко, клебаньска панянка – Ладзя Івановна, яка росне разом з книжочками і бере участ в ріжных пригодах, якы можут на штоден стрічати дітину і містят ся в реальным жытьовым просторі єй світа. Знаме штырі такы книжочкы, а мож до них долучыти іщы єдну, яка окрислена єст як „народна сказка”. Адже „для малю-

6  К. И. Алексовичъ, Запомороченная, с. 13. 7  Тота же, Берко, с. 24.

21


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

ток” перезначена єст перша книжочка під наголовком Двѣ сестрички8. Для діти в роках 6–10 – друга книжочка Подорожъ Лядзѣ до Дѣдуся9. Третя книжочка Время летит10 єст перезначена для діти в роках од 9 до 12. Вкінци четверта книжочка Народное повѣре на Великой Руси11 дедикувана єст дітьом 13–15-річным. Додайме гев іщы байку Заклятый медвѣдъ12 і будеме мати праві полний огляд того, што Клавдия Алексович створила для лемківскых, а радше для галицко-рускых діти, бо така была єй перспектыва вызначена языком і культуровыма однесінями. Книжочкы для діти Клавдиі Алексович створены остали в явні дидактычній ціли. Мают помочы мамам (опікункам) мудро выховати діти: Бѣжѣтъ же „«Двѣ Сестрички”» по русской краинѣ, попадайте въ руку каждой русской матери, старательной о скорый и благородный розвой своихъ малютокъ, и помагайте ей вѣрно въ ея мозольномъ трудѣ…13

Днес тяжко было бы заінтересувати нима діти, але в своім часі діти находили в тых книжочках добрі нима розпознавальны описы ріжных забав ци пригід героів (окрем малой Ляді в двох остатніх книжочках выступуют інчы героі) і барз красны ілюстрациі, а іх мамы материял помічний в выхованю. Актуальні сут они інтересуючым материялом для вшыткых, котры хотят розпознати епоху і єй правила, а тіж культуровий канон, якій обовязувал в кругу нашых предків і вызначал деякы принципы поведіня уж од малой дітины зачынаючы. Світ представлений в книжочках Клавдиі Алексович то специфічний світ руского священничества, рідше хлопства, накрислений дост схемово, але прото барже выразно. Лектура єст головні перезначена дла малых „панянок” з рускых клебаній. Завдякы тому познаєме внутрішні уклады, якы панували в священничых родинах, своєбытну етикєту, основны штоденны занятя і чынности, односины клебаніі зо селом, выховавчы принципы ітп. Особливі підкрисляна єст освітова, культурна і благодійна діяльніст священничой родины для села, од малых „панянок” – даруючых своім хлопскым ровесникам ріжны смаковины, а службі дрібны грошы – зачынаючы, через дорастаючу молодеж, яка вчыла сельскы дівчата і хлопців добрых звыків і поведінь, переказувала ім вельо освітовых інформаций, аж по імости, до котрых цільово посылано сельскы дівчата на службу, жебы ся навчыли новых, мудрых метод ґаздыніня, гойных і щырых для своіх слугів. Передставлены реляциі были на певно выідеалізуваны, але і так інтересуючы од культуролоґічной страны як окрислений модель реляций, загальний тып ментальности, яка панувала в даным середовиску. Клавдию Алексович спомну іщы од єй ліричной страны. Пѣсня Ольдины14, яком тота Дама правдоподібно дебютувала в 1860 р., єст баладовым твором, котрий 8  Двѣ сестрички. Написала для малютокъ Клавдiя И. Алексовичъ, Львовъ 1894. 9  К. И. Алексовичъ, Подорожъ Лдзѣ до Дѣдуся. Книжечка для дѣтей отъ 6 до10 лѣтъ, Львовъ 1909. 10  Тота же, Время летит. Третя книжечка для дѣтей отъ 9 до 12 лѣтъ, Львовъ 1910. 11  Тота же, Народное повѣрье на Великой Руси. IV книжечка для дѣтей отъ 13 до 15 лѣтъ, Львовъ 1911. 12  Тота же, Заклятый медвѣдъ (Народна сказка), Львовъ 1912. 13  Двѣ сестрички…, с. 2. 14  К. Алексевичевна, Пѣсня Олъдины, „Зоря Галицкая яко Альбумъ на годъ 1860”, Львовъ 1860, с. 110–112.

22


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

в гідній мірі одкликує ся до народной пісенности, а єдночасно інтертекстуальні сігат до знаных літературных фіґур повязаных з дівочом любовю, вірністю і здрадом. Єст то твір повязаний барже з романтычном естетыком і чутливістю, противні до позитывістычных вальорів пізнійшых творів той авторкы. Прото легше буде перейти з його поля до того, што лишыл нам, потомным, по собі другій споминаний в тій статі в сотну річницю його смерти автор. Михаіл Нестерак бо, подібні як і Клавдия Алексович, остал в нашій памяти завдякы літературній творчости. З тым, же коли мож было запрезентувати і вказати ріжны заслугы і осягніня з Клавдининого жытя, то о Михаілі Нестераку речы дашто можеме лем з перспектывы невеликого чысла творів, якы чудом сохранили ся як свідоцтво вражливой, глубокой душы і немалого таланту 22-літнього хлопця. Знаме лем, же вродил ся він в Мушынці як сын народного учытеля, до ґімназиі ходил в Новым Санчи, был тіж сандецкым бурсаком. В 1914 р. остал арештуваний і вывезений до Талергофу, де перебывал рік і одкале мобілізувано го на італияньскій фронт, де згынул в Юлийскых Альпах. Перед смертю оддал своі вершы Симеонови Пыжови, якій рішыл ся дезертерувати. Пыж опубликувал іх пак в американьскым „Иллюстрованым Русско-Американьскым Календари Общества Русских Братствъ на 1925 р.” (Philadelphia 1924). Диспонуєме адже лем жменьком творів того молодого, але высоко талантливого поеты. Лем том частю творчости, котра возникла в Талергофі і ліричні документує реалия лаґру, выражаючы емоцийний стан люди і представляючы декотры подіі, якы мали місце в тым часі. В „Календари” опубликувано 6 верши і 1 поему Нестерака. Подля Симеона Пыжа15 єст то лем частка творчости його приятеля. Тоты творы выріжняют ся великом дозрілістю, смотрячы на рокы іх автора. Тяжкы жытьовы досвідчыня приспішыли його духову дозріліст, талант спричынил дозріліст формы. В вершах находиме глубокы передуманя, роздертя душы, вызнаня, дедикациі. Приявна єст в них сила і спокій, якы берут ся з пересвідчыня, же вшытко мине – навет найтяжшы недолі і верне радіст спокійного, щестливого жытя: Мой другъ, зачѣмъ Ты неспокоенъ, Зачѣмъ разстроенный такой, Какъ будто, молодой Ты воинъ, Въ тревогѣ ждешь на первыйi бой. ………………………………………………………. О, не горюй мой другъ въ неволѣ, Души тоскою не терзай, Когда очутишься на волѣ, Когда возвратишься въ свой край, Тогда, мой другъ, Ты счастливъ будешь, Твои всѣ сбудутся желанья; Тогда, быть можетъ, позабудешь Друзей недоли и изгнанья16

15 П. С., Жертва Свѣтово войны, „Иллюстрованый Русско-Американскiй Календаръ Общества Русскихъ Братствъ на 1925 р.”, Philadelphia, Pa 1924, с. 31–33. 16  М. Нестеракъ, Другу О. И. З-ку, там же, с. 34.

23


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

Особливі зворушаючий єст верш посвячений мамі, котра по вывезіню до Талергофу мужа і двох сынів остала сама і неодолга вмерла. Окрем глубокой любови і привязаня выражене в ним остало почутя вины про недоціняня матери за жытя: Ужъ нѣтъ Тебя, о мать моя! За правду это почитаю, Но, Боже мой, я самъ не знаю Зачѣмъ тому не вѣрю я. Куда ни гляну въ уголокъ, Вездѣ Ты ласкаешь меня, Но хоть къ Тебѣ я такъ близокъ, А нѣтъ нигдѣ, нигдѣ Тебя. Когда тебѣ послѣднiй разъ Сквозь слезъ „«прощай”» я говорилъ, Еще тогда Твой нѣжный гласъ Меня ласкалъ и голубилъ. Тогда, тогда чуть слышный голосъ Мнѣ окаянному простилъ, Что иногда Твой сивый волосъ Не слишкомъ много я цѣнилъ. Талергофъ, 2-ХII 191417

Петро Мурянка, котрий привернул Нестерака нашым часам, узнає го за віщого, перечуваючого власну смерт, коли передавал вершы Пыжови. Тото само мож речы на основі верша посвяченого Максимови Сандовичови, розстріляному в вересни 1914 р. в Ґорлицях. Нестерак вказує в ним Максима як святого мученика, тым способом передвіщаючы канонізацию Святого Максима проведену 80 років пізнійше: Ты палъ отъ пули смертоносной Крови жаждущаго врага, Въ тюрмѣ испачканной, несносной, Прощая жизни берега Съ спокойнымъ и смиреннымъ взоромъ, Накрытъ вѣнкомъ терновымъ славы, ………………………………………………………………… Ты за враговъ молился Богу, Тебя ковавшихъ кайданами; Ты жизни все стелилъ дорогу Одними честными мыслями18;

Вартат тіж спомнути, же вершы Михаіла Нестерака сут дополніньом, інчом страном того, чого дознаєме ся про талергофску штоденніст з Дневника Лемка з Талергофу19 Теофіля Куриллы. Єст то емоцийне, духове свідоцтво талергофской

17  Тот же, Тебе, о Мать моя!, там же. 18  Тот же, Памяти О. Сандовича, там же. . 19  Т. Курилло, Дневник Лемка з Талергофу, в: ТАЛЕРГОФСКIЙ А Л Ь М А Н А X Ъ ПРОПАМЯТНАЯ КНИГА австрiйскихъ жестокостей, изуверстствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Bceмiрной войны 1914–1917 гг., Выпускъ третій. ТАЛЕРГОФЪ, Часть первая, ЛЬВОВЪ 1930, Изданiе „Талергофскаго Комитета” Типографія Ставропигійскаго Института подъ управленіемъ Мирона Мацака.

24


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

„Голгофы”. В поемі Навожденье20 зо спілчутьом вказана остала „Нещастна жертва навожденья” – самовбивця, якій не вытримал внутрішнього почутя вины з причыны денунцияций, якы творил в однесіню до знаных собі селян. Просячы Бога о пробачыня, поклал на ся рукы і вмер в великых стражданях. Єст то правдоподібно тот сам епізод, якій описує Курилло під датом 8 січня 1915 р. і дале, коли Святківского опанувало шалінство і наставал на своє жытя. Опис Куриллы реляцийонує факт, натоміст Нестерак в своій поемі выражат своє спілчутя, а єдночасно голос оддає самій жертві, яка ся сповідат зо свойого жытя: Я былъ начальнымъ головой Въ одномъ изъ селъ Карпатскихъ горъ, И дружно жилъ, безъ всякихъ ссоръ, Среди крестянъ съ дѣтьми, съ женой, И былъ народомъ я любимъ… За то въ тюрьму ихъ посадилъ; Приготовилъ могилы имъ, Себя на вѣки погубилъ21.

Його скрайны емоциі переходят од каяня ся і благаня Бога о змилуваня до романтычного ваджыня ся з Богом: Творецъ, Ты глухъ на всѣ мученья, Раба заблудшаго моленья! Меня не хочешь?… Такъ сорву Съ тобой связь, – себя отдамъ Нечистымъ силамъ въ руки самъ22.

Кус може чудувати язык, якым сут написаны Нестераковы творы. Єст то такой чыстий великорускій язык в архаізуваній редакциі. Чом Нестерак, котрий в сандецкій Бурсі мал контакт з Русенком, Гунянком, рішыл ся одыйти од лемківского языка, котрий в 1914 р. был уж в ненайгіршым стані, як ходит о писану його форму? На днес не мож одповісти на тото звіданя. Одповіди не найдеме прото, же не маме ориґіналів його верши. Тяжко осудити, ци язык, якій видиме в печати в „Календари Общества Русскихъ Братствъ”, єст языком, в якым іх написал сам Нестерак, ци може редакция провела значучу інґеренцию в языкову форму верши. На днес диспонуєме лемківскоязычном версийом верши Нестерака завдякы іх злемківщыню, якє єст заслугом Петра Мурянкы23. Оддільне поведіня жытьово-творчой леніі Клавдиі Алексович і Михаіла Нестерака было конечністю з огляду на сутьовий контраст медже нима. Вказує ся тіж, же тот контраст в так само высокій мірі односит ся і до творчости тых двоіх авторів. Коли Клавдия Алексович базувала свою діяльніст і творчіст на позитывістычных принципах, то в Нестерака видиме уж влияня неоромантызму, з його емоцийным

20  М. Нестерак, Навожденье, „Иллюстрованый Русско-Американскiй Календарь Общества Русскихъ Братствъ на 1925 р.”, с. 35–38. 21  Там же, с. 36. 22  Там же, с. 38. 23  П. Мурянка, Сын долі лемківской, „Лемківскій Календар 1996”, Ліґниця-Крениця, с. 94–109.

25


Олена Дуць-Файфер:  Два жытя – дві смерти в часі і поза часом

індивідуалізмом і філософічністю. Не стрітили ся адже обоє творці ани в своім жытю, ани в творчости, ани в языку, в котрым єй выражали. Стрітили ся аж в своій смерти, котра ся довершыла того самого 1916 р. і прото тіж стрітили ся гев в дедикацийній статі, яка в рівній мірі ма вшанувати памят обоіх знаменитых предків.


Документы Dokumenty



Выбір джерел до істориі Руской Бурсы в Новым Санчи Даміан Новак

Короткій рыс подій Руской Бурсы в Новым Санчи Скоре розвитя шкільництва на Лемковині в остатніх десятьолітях ХІХ ст. причынило ся до значучого збільшыня ся заінтересуваня едукацийом, не лем на рівни народной школы, але тіж на середнім і высшым рівнях. Середні школы находили ся лем в більшых повітовых містах. Мужскы ґімназиі діяли в Новым Санчи (од 1818 і пак зас од 1868 р.), в Яслі (од 1868 р.)1 і в Саноку (од 1880 р.)2. Были то осередкы значучо оддалены од лемківского компактного осадництва, што выкликало потребу орґанізациі сталых осередків – бурс, котры давали бы ученикам середніх шкіл нічлігове, выховуюче та опікунче забезпечыня. Перша бурса для лемківской молодежы была основана в 1898 р. в Новым Санчи, де фунґувала єдна з найстаршых ґімназий в Галициі. Основаня той бурсы спомагал львівскій митрополита, кардинал Сильвестер Сембратович3. 23 листопада 1897 р. на вальным згромаджыню „Товариства Руской Бурсы”, в котрым участ взяли: о. Емілиян Венгринович (парох з Матієвы), Петро Леніньскій (начальник суду в Новым Санчи), Петро Вітошыньскій, Іоан Черкавскій (учытель з ґімназиі в Новым Санчи), Миколай Чернявскій, др Михал Кочеркєвіч, Іоан Іванішів (урядник з Нового Санча) та Василій Косачевич Сас Явроскій (скарбовий консультант, посол до парляменту і нафтовий предприємця), зредаґувано статут4. Пак переслано го до Галицкого Намістництва во Львові, де остал затверджений 1  J. Kasprzak, Dzieje Państwowego Gimnazjum imienia Króla Stan. Leszczyńskiego w Jaśle, в: Księga Pamiątkowa 700-lecia Państwowego Gimnazjum imienia Króla Stanisława Leszczyńskiego w Jaśle, Jasło 1938, с. 6. 2  „Gazeta Narodowa”, ч. 158, 13 липця 1880, с. 1. 3  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2014, с. 353. 4  Archiwum Narodowe w Krakowie, Oddział w Nowym Sączu (дале: ANKr ONS), Akta miasta Nowego Sącza 1776–1945 (дале: AmNS), Proces Gminy Nowego Sącza z Towarzystwem Bursy Ruskiej w Nowym Sączu o budynek Bursy przy ulicy Jagiellońskiej, сиґн. 185, к. 22. Серед основателів „Товариства Руской Бурсы” вымінят ся тіж: о. Теофіля Качмарчыка (пароха з Білцаревы), о. Гавриіла Гнатышака (пароха з Крениці), о. Осифа Мохнацкого (пароха з Лабовы), о. Мирона Черлюнчакєвича (пароха з Баниці), о. Йоана Дуркота (пароха зо Шляхтовы) і Василя Твардзєвича (урядника з Нового Санча), см. A. Barna, Chmury i słońce nad Łemkowyną, Wrocław 2008, с. 56.

29


Документы • Dokumenty

рескриптом з дня 26 квітня 1898 р.5. Як окрислено в статуті стоваришыня, цілю діяльности сандецкой бурсы было: „допомочы бідній молодежи руской нацийональности, котра вчыла ся в публичных школах в Новым Санчи, через забезпечыня мешканя, ідла, облечыня та реліґійно-морального выхованя”6. В першых роках діяльности Товариство не мало свого будинку, в котрым містила бы ся бурса, а його спомаганя завершало ся в обнятю стипеднийном проґрамом 20 учеників. В 1899 р. зачато зберати грошы на закупліня будинків з перезначыньом на бурсу. Колекту проведено тіж в Пенсильваніі в Америці7. 1 мая 1901 р. завдякы фундушам зобраным серед еміґрациі в ЗША, а головні завдякы донациям о. Теофіля Качмарчыка, пароха Білцаревы (22 тысячы корон), Венедикта Мійского (12 тысячы корон) і Віктора Гладика, лемківского діяча на еміґрациі, родом з Кунковы (3600 корон), закуплено од Адольфа Срокы будинок при Ягайлоньскій улици в Новым Санчи (чысло іпотeчного реґістру 578 ґрунтовой книгы катастральной ґміны Новий Санч, тепер ул. Ягайлоньска 37)8. По отворіню бурсы осіню 1901 р. мешкало гын уж близко 60 бурсаків, а єй ведучым был о. Теофіль Качмарчык. До 1902 р. „Товариство Руска Бурса” зосереджало Русинів так староруской, як і украіньской політычной опциі. Того самого рока на ділянці, яка была власністю Бурсы, зачато будувати грекокатолицку церков – заложено фундаменты та вознесено част стін. Єднак по усталіню ся фінансовой і льокальовой ситуациі Бурсы, дошло до поділу серед передставників опозицийных взглядом себе груп. Украінці, остаючы в меншыні, обрали сой за ціль „усуніня молодежы спід влияня Москальофілів”9. В часі вального згромаджыня 3 липця 1902 р., в котрым участ взяло 83 членів (4 4зо староруской опциі і 19 з украіньской), Василій Яворскій окрислил Старорусинів „московскыма бонками”10, што вальне згромаджыня взяло ся вороже діяня в однесіню до Товариства і скрислило вшыткых Украінців з листы членів Руской Бурсы. Вернено ім тіж акциі вложены в закупліня нерухомости під Бурсу11. При помочи Товариства „Просвіта” зо Львова, 24 серпня 1902 р. в часі вального згромаджыня в Новым Санчи, котре вюл Василій Яворскій, заложено філию „Просвіты” в Новым Санчи. В 1903 р. „Просвіта” купила при улици Кунеґунды будинок з перезначыньом на інтернат для украіньской молодежы, котрий названо „Украіньском Бурсом”12. Через конфлікт медже політычныма групами стримано в адміністрацийным трибі будову церкви, а істніючы уж елементы треба было розобрати з огляду на конструкцийны ґанчы. На часову каплицю Василій Яворскій перезначыл 3 поміщыня в Бурсі при улици Кунеґунды.

5  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 23. 6  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 115. Тот i вшыткы дальшы цитаты в текстi перевела Наталія Малецка-Новак (дале: НМ-Н). 7  „Свобoда”, 19 січня 1899. 8  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 23; L. Migała, Ulica Jagiellońska w Nowym Sączu od końca XIX wieku do 1945, Nowy Sącz 2012, с. 74. 9  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 23. 10  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 28. 11  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 29. 12  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 28.

30


Документы • Dokumenty

В 1909 р., в часі вального згромаджыня, котре проходило 2 лютого в Новым Санчи, змінено статут Руской Бурсы. Зміна односила ся медже інчыма до названя – з „Товариства Руска Бурса” змінено го на „Товариство Руская Бурса ім. Венедикта Мійского”, а тіж окрислено перезначыня майна Руской Бурсы, коли стоваришыня остало бы розвязане. Маєток мал перейти під заряд „Товариства ім. Михаіла Качковского”, a пак мала бы з него быти утворена стипендия ім. Венедикта Мійского „для шкільной молодежы мужской і женской плоти, руской нацийональности, з першыном для молодежы з новосандецкого і ґрибівского повітів”13. В 1913 р. по другій страні Ягайлоньской улиці (під теперішнім чыслом 36) основано „Лемківскій Банк”, котрий діял до 1914 р.14. По выбуху І світовой войны діяльніст Руской Бурсы в Новым Санчи, подля політычной оптыкы австрийскых власти орґанізациі ворожой габсбурґскій державі, рескриптом Галицкого Намістництва з дня 4 серпня 1914 р. остала завішена. Репресиі австрийскых власти досягли так членів заряду, як і бурсаків. В першым тыжни част з них была арештувана, а пак інтернувана в лаґрі в Талергофі в Стириі, декотрых без засуду розстріляно. 13 жолтня 1915 р. Повітове Староство в Новым Санчи схвалило занятя майна Руской Бурсы цілю стягніня податків за перийод по завішыню через власти діяльности Товариства. Тоты діяня были дальшыма репресиями австрийскых власти, в тым примірі іх выконавцьом были повітовы власти. Майно остало оддане під адмініструваня Людвікови Ларішгофови15. В 1916 р., по устабілізуваню ся ситуациі в Галициі, украіньска парляментарна репрезентация підняла стараня во Відни о перенятя маєтку Руской Бурсы. В звязку з тым Галицкє Намістництво рескриптом з 14 марца 1916 р. зарекомендувало Повітовому Староству в Новым Санчи реактывуваня діяльности Руской Бурсы при єдночасній єй реорґанізациі, тіж ідеовій. Намістництво застерегло, же маєток, так нерухомий, як і рухомий, трафити ма під заряд Василія Яворского, о. Михаіла Дороцкого (пароха в Злоцкым і мушыньского декана) та Євгена Шепаровича. 28 червця 1916 р. Староство оддало бурсу під заряджуваня горі выміненым діячам і наказало урухомити процедуры записів на листу членів та створити сталий заряд. В часі зобраня тымчасового заряду 3 липця 1916 р. Яворскій піднял рішыня, жебы трикратні помістити на ламах „Діла” i „Украіньского Слова” заклик уреґулюваня спізненых членьскых складок, наступуючого змісту: Заряд Руской Бурсы ім. Венедикта Мійского в Новым Санчи закликує вшыткых тых членів, котры должны сут складкы, жебы вырівнали іх протягом 8 дни, в противным разі, згідні з §11 статуту того Товариства, останут выкрислены з листы членів16.

На ден 3 серпня 1916 р. скликано посіджыня тымчасового заряду, в часі котрого, згідні з заповідями, скрислено 205 членів, котры в окрисленым терміні не уреґулю-

13  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 24. 14  L. Migdała, Ulica Jagiellońska…, с. 73. 15  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 24. 16  В „Ділі” оголошыня вказало ся 2 липця 1916 (ч. 162), 6 липця 1916 (ч. 165) i 7 липця 1916 (ч. 166); в „Украіньскым Слові” – 2 липця 1916 (ч. 183), 18 липця 1916 (ч. 176) i 23 липця 1916 (ч. 181).

31


Документы • Dokumenty

вали неоплаченых складок. На листі з колишніх членів остало лем штырьох. В часі посіджыня принято 173 новых членів та вызначено на 20 серпня дату вального згромаджыня, о чым тіж поінформувано в „Ділі” i „Украіньскым Слові”. В вальным згромаджыню участ могли взяти лем члены, якы отримали писемне запрошыня. На зобраню 20 серпня 1916 р., на котрым зо 171 членів присутных было 69, Яворскій мал на початку обрадуваня повісти, же: ден 28 червця 1916 р. то єст ден одобраня заряду бурсы остане на все як ден барз важний для Украінців Нового Санча, зато же того дня „Товариство Руская Бурса ім. Венедикта Мійского” гніздо русофілів перешло в рукы украінського зараду17.

В часі вального зобраня рішено м.ін. змінити названя товариства на „Товариство Украіньска Бурса ім. Василія Яворского в Новым Санчи”, затверджено, же членами Товариства можут быти лем особы украіньской нацийональности та, же в припадку розвязаня Бурсы, ціле майно переходит на власніст Товариства „Одділіня Просвіты” в Новым Санчи18. Новий статут был затверджений Галицкым Намістництвом аж 21 січня 1918 р., з застережыньом, же выданий рескрипт, в разі конфлікту, не пересуджат о справі власности маєтку давного „Товариства Руска Бурса”. 20 мая 1918 р., о годині другій пополудни, на вальным згромаджыню Украіньской Бурсы ім. Василія Яворского, на котрым присутных было 36 його членів, схвалено перенесіня права власности реальности чір (чысло іпотычного реґістру) 578, значыт давной сідибы Руской Бурсы, на Товариство „Одділіня Просвіты” в Новым Санчи. Того самого дня, в тым самым місци, о годині четвертій пополудни прошло надзвычайне згромаджыня „Одділіня Просвіты”, в котрым участ взяло 23 членів. Згідні з постановом через аклямацию принятю даровизну, а пак зрыхтувано нотарияльний акт трансакциі. 20 січня 1919 р. Товариство „Одділіня Просвіты” взяло пожычку під іпотеку на статутову діяльніст в высокости 110 тысячи корон в Лемківскым Союзі. Забезпечыньом пожычкы была реальніст чір 578. За тоту трансакцию Василій Яворскій остал усунений зо становиска, а маєток Руской Бурсы переказаний вызначеному через Повітове Староство в Новым Санчи сандецкому кураторови, др. Маврицому Коербельови19. В 1920 р. члены Руской Бурсы заложыли справу в суді о одзысканя давного маєтку. Єднак в результаті підступных рухів куратор Коербель достал згоду суду на продаж майна Бурсы. Маєток закуплений остал по заниженій ціні 935 634 польскых марок (треба ту підкрислити, же діяло ся тото в часі великой інфляциі) сандецкым Маґістратом. Акт купна-продажы датуваний єст на 30 вересня 1921 р.20. В будинку Бурсы початково містила ся Міщаньска Чытальня, пак Індустрияльний

17  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 26. 18  Там же. 19  ANKr ONS, AmNS, сиґн. 185, к. 82. 20  R. Prysłopski, List otwarty do Panów radnych Gminy Miasta N. Sącza w sprawie realności „Towarzystwa Ruska Bursa imienia Benedykta Miejskiego w Nowym Sączu” przez austr. władze, w chwili wybuchu światowej wojny – w działalności zasytowanego, Tarnów 1922, с. 12.

32


Документы • Dokumenty

Заклад Кружка Народной Школы. В тридцетых роках сідибу мало в ним Польскє Татряньскє Товариство Одділіня „Бескід”21. Судовы справы о одзысканя маєтку Руской Бурсы во вшыткых інстанциях проходили через цілий меджевоєнний перийод. Передставлений выбір документів, якій походит з колекциі новосандецкого одділіня Народового Архіву в Кракові, вказує лем невеликій выімок зо спору о Руску Бурсу в Новым Санчи. З польского языка перевела Наталія Малецка-Новак

21  L. Migała, пр. цит.



Wybór źródeł do historii Ruskiej Bursy w Nowym Sączu Damian Nowak

Zarys dziejów Ruskiej Bursy w Nowym Sączu Szybki rozwój szkolnictwa na Łemkowynie w ostatnich dekadach XIX wieku przyczynił się do znacznego wzrostu zainteresowania edukacją, już nie tylko na poziomie szkoły ludowej, ale również na poziomie średnim i wyższym. Szkoły średnie mieściły się wówczas tylko w większych miastach powiatowych. Męskie gimnazja funkcjonowały w Nowym Sączu (od 1818/1868 roku), w Jaśle (od 1868 roku)1 i w Sanoku (od 1880 roku)2, czyli w ośrodkach będących często w znacznym oddaleniu od zwartego osadnictwa łemkowskiego. Dlatego też pojawiła się potrzeba organizacji stałych placówek – burs, zapewniających uczniom uczęszczającym do szkół średnich pakiet pomocowy, wychowawczy i opiekuńczy. Pierwsza bursa dla młodzieży łemkowskiej powstała w 1898 roku w Nowym Sączu, gdzie funkcjonowało jedno z najstarszych gimnazjów w Galicji. Powstanie jej wspierał były metropolita lwowski, kardynał Sylwester Sembratowicz3. 23 listopada 1897 roku na walnym zgromadzeniu „Towarzystwa Ruskiej Bursy”, w którym udział wzięli: ks. Emil Wenhrynowicz (proboszcz z Maciejowej), Piotr Leniński (naczelnik sądu w Nowym Sączu), Piotr Witoszyński, Jan Czerkawski (nauczyciel gimnazjalny w Nowym Sączu), Mikołaj Czerniawski, dr Michał Koczerkiewicz, Jan Iwaniszów (urzędnik z Nowego Sącza) oraz Bazyli Kosaczewicz Sas Jaworski (radca skarbowy, poseł do parlamentu i przedsiębiorca naftowy), zredagowano statut4. Następnie przesłano go do Namiestnictwa Galicyjskiego we Lwowie, gdzie został zatwierdzony

1  J. Kasprzak, Dzieje Państwowego Gimnazjum imienia Króla Stan. Leszczyńskiego w Jaśle, w: Księga Pamiątkowa 700-lecia Państwowego Gimnazjum imienia Króla Stanisława Leszczyńskiego w Jaśle, Jasło 1938, s. 6. 2  „Gazeta Narodowa”, nr 158, 13 lipca 1880, s. 1. 3  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2014, s. 353. 4  Archiwum Narodowe w Krakowie, Oddział w Nowym Sączu (dalej: ANKr ONS), Akta miasta Nowego Sącza 1776–1945 (dalej: AmNS), Proces Gminy Nowego Sącza z Towarzystwem Bursy Ruskiej w Nowym Sączu o budynek Bursy przy ulicy Jagiellońskiej, sygn. 185, k. 22. Wśród założycieli „Towarzystwa Ruskiej Bursy” wymienia się również: ks. Teofila Kaczmarczyka (proboszcza z Binczarowej), ks. Gabriela Hnatyszaka (proboszcza z Krynicy), ks. Osyfa Mochnackiego (proboszcza z Łabowej), ks. Mirona Czerlunczakiewycza (proboszcza z Banicy), ks. Jana Durkota (proboszcza z Szlachtowej) i Wasyla Twardziewicza (urzędnika z Nowego Sącza), patrz: A. Barna, Chmury i słońce nad Łemkowyną, Wrocław 2008, s. 56.

35


Документы • Dokumenty

reskryptem z dnia 26 kwietnia 1898 roku5. Jak określono w statucie stowarzyszenia, celem działalności sądeckiej bursy było: „dopomóc ubogiej do publicznych szkół w Nowym Sączu uczęszczającej młodzieży ruskiej narodowości poprzez dostarczenie pomieszkania, żywności, odzieży i religijno-moralnego wychowania”6. W pierwszych latach działalności Towarzystwo nie posiadało własnej nieruchomości, w której mieściłaby się bursa, a jego pomoc polegała na objęciu programem pomocowostypendialnym 20 uczniów. W 1899 roku rozpoczęto zbiórkę środków na zakup budynków z przeznaczeniem na bursę. Składkę przeprowadzono również w Pensylwanii w Ameryce7. 1 maja 1901 roku dzięki funduszom zebranym wśród emigracji w USA, a przede wszystkim dzięki donacjom księdza Teofila Kaczmarczyka, proboszcza w Binczarowej (22 tysiące koron), Benedykta Miejskiego, starszego inżyniera Namiestnictwa we Lwowie pochodzącego w Wierchomli Wielkiej (12 tysięcy koron) i Wiktora Hładyka, działacza łemkowskiego w USA, rodem z Kunkowej (3600 koron), zakupiono od Adolfa Sroki budynek przy ulicy Jagiellońskiej w Nowym Sączu (liczba wykazu hipotecznego 578 księgi gruntowej gminy katastralnej Nowy Sącz, obecnie ul. Jagiellońska 37)8. Po otwarciu bursy jesienią 1901 roku przebywało w niej już około 60 bursaków, a jej przewodniczącym był ks. Teofil Kaczmarczyk. Do 1902 roku „Towarzystwo Ruska Bursa” skupiało Rusinów zarówno staroruskiej, jak i ukraińskiej opcji politycznej. W tym samym roku, na działce należącej do Bursy, rozpoczęto budowę cerkwi greckokatolickiej, postawiono fundamenty oraz wzniesiono część ścian. Jednak po ustabilizowaniu się sytuacji finansowej i lokalowej Bursy, doszło do rozłamu wśród przedstawicieli opozycyjnych względem siebie bloków. Ukraińcy pozostający w mniejszości, obrali za cel „usunięcie młodzieży z pod wpływu Moskalofilów”9. Podczas walnego zebrania 3 lipca 1902 roku, w którym brało udział 83 członków (44 z opcji staroruskiej i 19 z ukraińskiej), Bazyli Jaworski określił Starorusinów mianem bąków moskiewskich10, co walne zgromadzenie uznało za wrogie działanie względem Towarzystwa i skreśliło wszystkich Ukraińców z listy członkowskiej Ruskiej Bursy. Zwrócono im również akcje włożone w zakup nieruchomości pod Bursę11. Przy pomocy Towarzystwa „Proswita” ze Lwowa, 24 sierpnia 1902 roku podczas wlanego zebrania w Nowym Sączu, któremu przewodniczył Bazyli Jaworski, założono filię „Proswity” w Nowym Sączu. W 1903 roku „Proswita” zakupiła przy ulicy Kunegundy nieruchomość z przeznaczeniem na internat dla młodzieży ukraińskiej, który nazywany był powszechnie „Ukraińską Bursą”12. W wyniku konfliktu pomiędzy blokami, wstrzymano w trybie administracyjnym budowę cerkwi, a istniejące już elementy musiano rozebrać z powodu wad konstrukcyjnych. Na tymczasową kaplicę Bazyli Jaworski przeznaczył 3 pomieszczenia w Bursie przy ulicy Kunegundy.

5  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 23. 6  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 115. 7  „Свобoда”, 19 stycznia 1899 r. 8  ANKr ONS, AmNS sygn. 185, k. 23; L. Migała, Ulica Jagiellońska w Nowym Sączu od końca XIX wieku do 1945, Nowy Sącz 2012, s. 74. 9  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 23. 10  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 28. 11  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 29. 12  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 28.

36


Документы • Dokumenty

W 1909 roku, podczas walnego zebrania, które odbyło się 2 lutego w Nowym Sączu, zmieniono statut Ruskiej Bursy. Zmiana dotyczyła między innymi nazwy – z „Towarzystwa Ruska Bursa” na „Towarzystwo Ruskaja Bursa imienia Benedykta Miejskiego”, a także określono przeznaczenie majątku Ruskiej Bursy w razie rozwiązania stowarzyszenia. Majątek przejść miał pod zarząd „Towarzystwa imienia Michała Kaczkowskiego”, a następnie miano utworzyć z niego stypendium imienia Benedykta Miejskiego „dla uczącej się młodzieży obojga płci, narodowości ruskiej z pierwszeństwem dla młodzieży z powiatów nowosądeckiego i grybowskiego”13. W 1913 roku po drugiej stronie ulicy Jagiellońskiej (pod obecnym numerem 36) powstał „Lemkiwskyj Bank”, który funkcjonował do 1914 roku14. Po wybuchu pierwszej wojny światowej działalność Ruskiej Bursy w Nowym Sączu, według politycznej optyki władz austriackich organizacji wrogiej państwu habsburskiemu, reskryptem Namiestnictwa Galicyjskiego z dnia 4 sierpnia 1914 roku, została zawieszona. Represje władz austriackich dotknęły także członków zarządu i samych bursaków. W pierwszym tygodniu część z nich została aresztowana, a następnie internowana w obozie koncentracyjnym w Talerhofie w Styrii, niektórych bez wyroku sądu rozstrzelano. 13 października 1915 roku Starostwo Powiatowe w Nowym Sączu orzekło sekwestrację majątku Ruskiej Bursy celem ściągnięcia zaległości podatkowych za okres po zawieszeniu przez władze działalności Towarzystwa. Działanie to nosiło znamiona dalszych represji władz austriackich, których wykonawcą w tym wypadku były władze powiatowe. Majątek został oddany pod zarząd Ludwikowi Larisshofowi15. W 1916 roku, po ustabilizowaniu się sytuacji w Galicji, ukraińska reprezentacja parlamentarna podjęła starania w Wiedniu o przejęcie majątku Ruskiej Bursy. Na skutek tego Namiestnictwo Galicyjskie reskryptem z 14 marca 1916 roku poleciło Starostwu Powiatowemu w Nowym Sączu reaktywację działalności Ruskiej Bursy przy jednoczesnej jej reorganizacji, także ideowej. Namiestnictwo zastrzegło, że majątek, tak nieruchomy, jak i ruchomy, trafić ma pod zarząd Bazylego Jaworskiego, księdza Michała Dorockiego (proboszcza w Złockiem i dziekana muszyńskiego) oraz Eugeniusza Szeparowicza. 28 czerwca 1916 roku Starostwo oddało bursę pod zarząd wyżej wymienionym działaczom, nakazując uruchomienie procedury zapisów na listę członkowską oraz sformowanie stałego zarządu. W czasie zebrania tymczasowego zarządu 3 lipca 1916 roku, Jaworski postanowił trzykrotnie zamieścić na łamach „Diła” i „Ukraińskiego Słowa” wezwanie o uregulowanie członkowskich zaległych składek o treści: Zarząd Ruskiej Bursy im. Benedykta Miejskiego w Nowym Sączu wzywa wszystkich tych członków, którzy zalegają z wkładkami, aby wyrównali je w przeciągu dni 8-miu, gdyż w przeciwnym razie zostaną na mocy §11 statutu tego Towarzystwa wykreśleni z listy członków16.

Na 3 lipca 1916 roku zwołano posiedzenie tymczasowego zarządu, podczas którego, zgodnie z zapowiedziami, skreślono 205 członków, którzy we wskazanym terminie

13  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 24. 14  L. Migała, Ulica Jagiellońska…, s. 73. 15  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 24. 16  W „Dile” ogłoszenie ukazało się 2 lipca 1916 (nr 162), 6 lipca 1916 (nr 165) i 7 lipca 1916 (nr 166); w „Ukraińskim Słowie” 2 lipca 1916 (nr 183), 18 lipca 1916 (nr 176) i 23 lipca 1916 (nr 181).

37


Документы • Dokumenty

nie uregulowali zaległych składek. Na liście z dawnych członków pozostało jedynie 4. W czasie posiedzenia przyjęto 173 nowych członków oraz wyznaczono na 20 sierpnia datę walnego zgromadzenia, o czym również poinformowano w „Dile” i „Ukraińskim Słowie”. W walnym zgromadzeniu mogli wziąć udział jedynie członkowie, którzy otrzymali pisemne zaproszenie. Na zebraniu 20 sierpnia 1916 roku, na którym z 171 członków obecnych było 69, Jaworski miał we wstępie obrad powiedzieć, że dzień 28 czerwca 1916 roku to jest dzień odebrania zarządu bursy pozostanie na zawsze jako dzień bardzo ważny dla Ukraińców Nowego Sącza, albowiem tego dnia „Towarzystwo Russkaja Bursa im. Benedykta Miejskiego” gniazdo rusofili przeszło w ręce ukraińskiego zarządu17.

W czasie walnego zebrania ustalono m.in. zmianę nazwy na „Towarzystwo Ukraińska Bursa imienia Bazylego Jaworskiego w Nowym Sączu”, zatwierdzono, że członkami Towarzystwa mogą być tylko osoby narodowości ukraińskiej oraz że w wypadku rozwiązania Bursy, cały majątek przechodzi na rzecz Towarzystwa „Filia Proswity” w Nowym Sączu18. Nowy statut zatwierdzony został przez Namiestnictwo Galicyjskie dopiero 21 stycznia 1918 roku, z zastrzeżeniem, iż wydany reskrypt, w razie powstania sporu, nie przesądza o sprawie własności majątku dawnego „Towarzystwa Ruska Bursa”. 20 maja 1918 roku, o godzinie 14, na walnym zebraniu Ukraińskiej Bursy imienia Bazylego Jaworskiego, na którym obecnych było 36 jego członków, uchwalono przeniesienie prawa własności realności lwh 578, czyli dawnej siedziby Ruskiej Bursy, na rzecz Towarzystwa „Filia Proswity” w Nowym Sączu. Tego samego dnia, w tym samym lokalu o godzinie 16.00, odbyło się nadzwyczajne walne zgromadzenie „Filii Proswity”, w którym uczestniczyło 23 członków. Na mocy uchwały jednogłośnie przyjęto darowiznę, po czym sporządzony został akt notarialny transakcji. 20 stycznia 1919 roku Towarzystwo „Filia Proswita” zaciągnęło pożyczkę pod hipotekę na działalność statutową w kwocie 110 tysięcy koron w Łemkowskim Sojuzie. Zabezpieczeniem pożyczki była realność lwh 578. Za powyższą transakcję Bazyli Jaworski został usunięty ze stanowiska, a majątek Ruskiej Bursy przekazany wyznaczonemu przez Starostwo Powiatowe w Nowym Sączu kuratorowi sądeckiemu adwokatowi, dr. Maurycemu Körblowi19. W 1920 roku członkowie Ruskiej Bursy założyli sprawę w sądzie o odzyskanie dawnego mienia. Jednak w wyniku zgmatwanych ruchów kurator Körbel uzyskał zgodę sądu na sprzedaż majątku Bursy. Zakupiony on został po zaniżonej cenie 935 634 marek polskich (należy podkreślić, że działo się to w czasie ogromnej inflacji) przez sądecki Magistrat. Akt kupna-sprzedaży datowany jest na 30 września 1921 roku20. W budynku Bursy początkowo mieściła się Czytelnia Mieszczańska, a następnie Wytwórnia Przemysłowa Koła Towarzystwa Szkoły Ludowej. W latach trzydziestych siedzibę miało w nim Polskie Towarzystwo Tatrzańskie Oddział „Beskid”21.

17  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 26. 18 Tamże. 19  ANKr ONS, AmNS, sygn. 185, k. 82. 20  R. Prysłopski, List otwarty do Panów radnych Gminy Miasta N. Sącza w sprawie realności „Towarzystwa Ruska Bursa imienia Benedykta Miejskiego w Nowym Sączu” przez austr. władze, w chwili wybuchu światowej wojny – w działalności zasytowanego, Tarnów 1922, s. 12. 21  L. Migała, dz. cyt.

38


Документы • Dokumenty

Sprawy sądowe o odzyskanie majątku Ruskiej Bursy we wszystkich instancjach toczyły się przez cały okres międzywojenny. Poniższy wybór dokumentów, pochodzący ze zbiorów nowosądeckiego oddziału Archiwum Narodowego w Krakowie, prezentuje jedynie niewielki wycinek sporu o Ruską Bursę w Nowym Sączu.


Документы • Dokumenty

40


Документы • Dokumenty

41


Документы • Dokumenty

42


Документы • Dokumenty

43


Документы • Dokumenty

44


Документы • Dokumenty

45


Документы • Dokumenty

46


Документы • Dokumenty

47


Документы • Dokumenty

48


Документы • Dokumenty

49


Документы • Dokumenty

50


Документы • Dokumenty

51


Документы • Dokumenty

52


Документы • Dokumenty

53


Документы • Dokumenty

54


Документы • Dokumenty

55


Документы • Dokumenty

56


Документы • Dokumenty

57


Документы • Dokumenty

58


Документы • Dokumenty

59


Документы • Dokumenty

60


Документы • Dokumenty

61


Документы • Dokumenty

62


Документы • Dokumenty

63


Документы • Dokumenty

64


Документы • Dokumenty

65


Документы • Dokumenty

66


Документы • Dokumenty

67


Документы • Dokumenty

68


Документы • Dokumenty

69


Документы • Dokumenty

70


Документы • Dokumenty

71


Документы • Dokumenty

72


Документы • Dokumenty

73


Документы • Dokumenty

74


Документы • Dokumenty

75


Документы • Dokumenty

76


Документы • Dokumenty

77


Документы • Dokumenty

78


Документы • Dokumenty

79



Дискурс Dyskurs



Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim: analiza prozopograficzna studentów obrządku greckokatolickiego z obszaru Rusi łemkowskiej, 1851–1918 Andrzej A. Zięba Nie ma potrzeby udowadniać, jak istotna dla badań nad historią kultury jest analiza populacji studenckiej, jako tej, której członkowie po wejściu w aktywne życie społeczne kreują kulturę danej epoki i społeczności. Problem ten był i jest dostrzegany powszechnie, stąd od dawna prowadzone są badania o charakterze prozopograficznym nad uczniami i studentami. Analiza prozopograficzna wykorzystuje biografie jako źródło podstawowe. W wypadku biografii studenckich (uczniowskich) pozwala uchwycić genezę i zrozumieć trendy kulturowe (m.in. procesy akulturacji lub emancypacji tożsamościowej) oraz społeczne (tu na przykład awans społeczny, drogi karier), zachodzące w badanych społecznościach. Analizę taką przeprowadzić można tylko poprzez poznanie archiwów poszczególnych instytucji szkolnych, rekonstrukcję list ich abiturientów i ustalenie, przy wykorzystaniu innych jeszcze źródeł, podstawowych danych biograficznych. Dane te to: data i miejsce urodzenia, pozycja społeczna rodziców, płeć, wyznanie, narodowość  /  etniczność, mobilność i kierunki peregrynacji edukacyjnych, dynamika i etapy edukacji, bezpośrednie rezultaty edukacyjne (uzyskane stopnie, tytuły, inne formalne kwalifikacje zawodowe), dalsze losy po okresie edukacji (kariera zawodowa, aktywność kulturalna, polityczna i społeczna), dziedziczność zachowań edukacyjnych. Interpretacja tak skonstruowanych biografii studenckich (uczniowskich) może zaowocować istotnymi ustaleniami badawczymi. Rusini, rozumiani jako mieszkańcy całej Rusi lub jej konkretnego regionu, jak też jako członkowie grupy narodowej lub etnicznej, takiej analizy się jeszcze nie doczekali, nawet w wymiarze regionalnym. Dotyczy to także mieszkańców Rusi łemkowskiej, choć właśnie w wypadku regionów peryferyjnych i populacji zmarginalizowanych – a tak można określić Ruś i jej mieszkańców – analiza edukacji i jej rezultatów w zakresie awansu kulturowego to problem kluczowy. Zachowała się obszerna i zawierająca wiele informacji baza źródłowa do tego zjawiska. Stanowi ją dokumentacja wpisowa studentów, którzy na obszarze monarchii habsburskiej byli pytani przy zapisie na studia, i to odnośnie do każdego semestru, o podstawowe dane biograficzne. Obejmowały one datę i miejsce urodzenia, informacje o rodzicach, a przynajmniej ojcu lub formalnym 83


Дискурс • Dyskurs

opiekunie, odbyte wcześniej szkoły, a także – co tu jest bardzo istotne – autodeklarację trzech rodzajów przynależności: państwowej, religijnej i narodowej. Administracja uniwersytecka nie pytała o język, nie weryfikowała danych (mogło się tylko zdarzyć ich wadliwe lub niepełne zapisanie), nie wymuszała deklaracji co do narodowości i religii (zdarzały się wypadki nie podawania ich lub deklarowania bezwyznaniowości) i – co najważniejsze – nie stawiała obowiązku korzystania z zamkniętej listy określeń. Każdy student był wolny w samodzielnym podawaniu danych na swój temat, w tym także w nazwaniu profesji lub statusu społecznego rodzica i deklarowaniu swych charakterystyk tożsamościowych (obywatelstwo, religia, narodowość). Dlatego nawet takie tożsamości narodowe, których istnienia nie uznawało państwo habsburskie (na przykład galicyjska lub żydowska), znajdują swe odzwierciedlenie w aktach uniwersyteckich. I to właśnie z tego ostatniego powodu dane uczelniane są tak ważne. Poprzez obserwację deklaracji studenckich i ich ewolucji można wychwycić istotne przemiany świadomości młodych ludzi, a poprzez analizę ich dynamiki – zrozumieć mechanizmy, które tymi przemianami kierowały. Problematyka edukacji Łemków znalazła się w obszarze zainteresowań badawczych zwłaszcza Heleny Duć-Fajfer1. Jej praca o literackiej aktywności inteligentów łemkowskich uwzględnia to zagadnienie, jednak nie poprzez pryzmat analizy archiwów własnych instytucji edukacyjnych. Badaczka ta ustala pewne dane porównawcze inną metodą, niejako przeciwstawną względem proponowanej wyżej, to jest poprzez analizę biografii literatów charakteryzuje kierunki działań edukacyjnych całej populacji Łemkowszczyzny. Z kolei Mieczysław Adamczyk, specjalizujący się w zagadnieniach edukacji plebejuszy z obszaru Małopolski/ Galicji w drugiej połowie XVIII i pierwszej połowie XIX wieku, ani nie wykorzystuje archiwów szkolnych w celu rekonstrukcji biografii uczniowskich i studenckich, ani nawet nie traktuje Rusinów jako osobnej grupy w badanej przez siebie populacji 2. Ku ujęciu prozopograficznemu zmierza Bogdan Horbal, analizujący obecność Łemków wśród uczniów gimnazjalnych, jednak nie wytworzył on bazy porównywalnych danych (not biograficznych), poprzestając na wyszczególnieniu listy uczniów, co oczywiście nie jest bez korzyści dla dalszych badań w tym zakresie3. Ponadto autor ten ma znaczące zasługi dla źródłowych badań nad biografiami liderów łemkowskich, w których uwzględnia problematykę edukacyjną. Analiza edukacji uniwersyteckiej Łemków napotyka na istotne utrudnienia warsztatowe. Do przewertowania jest wiele tysięcy akt. Przy stosunkowo znikomej ilości studentów rekrutujących się z tego obszaru, kwerenda źródłowa musi być bardzo szeroka i musi obejmować przynajmniej dwa duże ośrodki uniwersyteckie: Lwów i Kraków. Dzieje się tak dlatego, że mimo zamieszkiwania w zwartej masie jednego regionu o niedużych wymiarach geograficznych usytuowanego w bliskości silnego i starego ośrodka uniwersyteckiego, jakim był Kraków atrakcyjny dla studentów różnych etniczności i z różnych stron świata4, Łemkowie szukali swej Alma Mater także, a może przede 1  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2001. 2  M. Adamczyk, Edukacja a awans społeczny plebejuszy 1764–1848, Wrocław 1990. 3  Б. Горбаль, Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях (1906/1907–1917/1918), „Rocznik Ruskiej Bursy 2012”, s. 63–72. 4  Zaplecze rekrutacyjne dla uniwersytetu krakowskiego stanowiła Galicja i to cała, łącznie ze wschodnią,

84


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

wszystkim, gdzie indziej. Kierunki ich migracji uniwersyteckich były rozmaite. Poza takimi, które miały marginalne znaczenie (Wiedeń, incydentalnie inne uczelnie monarchii habsburskiej, uniwersytety Rosji, w tym w Warszawie, i w Stanach Zjednoczonych5), widzimy dobitny skutek kulturowego zawieszenia między Rusią a Polską. Przekładało się ono na wybór uczelni, która mogła leżeć dalej od miejsca zamieszkania, ale być preferowaną, gdy oferowała studiowanie w środowisku bliższym kulturze macierzystej, to jest wśród Rusinów. Nie zostało to jeszcze dowiedzione źródłowo, jednak istnieją istotne przesłanki dla hipotezy, że preferowanym kierunkiem wędrówki uniwersyteckiej dla Łemków były właśnie odległe uczelnie lwowskie, zwłaszcza uniwersytet, a nie najbliższy geograficznie Kraków. To głównie do Lwowa jechali studiować wschodniogalicyjscy Rusini i stanowili tam dużą i zorganizowaną grupę, podczas gdy w populacji uniwersyteckiej Krakowa byli znikomą mniejszością. O preferencji decydowało też to, że Uniwersytet Lwowski oferował studia w języku ruskim, obok głównego języka wykładowego, jakim był polski. Katedry ruskie obejmowały zwłaszcza przedmioty teologiczne, a tradycyjnym kierunkiem studiów dla rodzin łemkowskich była właśnie teologia. Również prawo wykładane było po rusku (ukraińsku), a od 1894 roku działała katedra historii Europy Wschodniej w języku ukraińskim. Trend lwowski wyjaśnić może przyczynę rażącej dysproporcji w reprezentacji poszczególnych regionów zachodniej Galicji wśród studentów krakowskich w drugiej połowie XIX wieku. Ruś łemkowska dostarczała ich rażąco mało. Z jednego tylko miasteczka Wiśnicz Nowy, zamieszkałego wtedy przez około 3 do 4 tysięcy osób (przy czym około połowy tej liczby stanowili wyznawcy religii mojżeszowej6), studiowało w Krakowie więcej młodych ludzi deklarujących polskość i rzymski katolicyzm, niż Rusinów grekokatolików z całej rozległej Łemkowszczyzny, której ludność rodzima oscylowała między 90 a 100 tysiącami7. Stosunek obu grup studenckich wynosił za cały ten okres 60 (Wiśnicz) do 55 (Ruś łemkowska). Teoretycznie Łemkowszczyzna w drugiej połowie XIX wieku powinna być równie żyzną glebą rekrutacji dla Uniwersytetu Jagiellońskiego, co Ziemia Bocheńska, na której leżał Wiśnicz, ale nie była. Istnieje szczególna ilustracja tego zjawiska. Spora część Łemków, zlokalizowanych w spisach studentów Uniwersytetu

dalej pozostałe ziemie polskie pod zaborem rosyjskim i pruskim, w trzeciej kolejności inne prowincje Austrii (Bukowina, Styria, Morawy, Czechy, Śląsk, Bośnia-Hercegowina). Incydentalnie zdarzali się też studenci urodzeni w Rzymie, Paryżu, Londynie, San Remo, Helsingforsie, Stambule, Limie, Newark, Jersey City, Nowym Jorku, Puerto Rico, Erywaniu, Karsie, na Syberii, Krymie, w Turkiestanie, Brazylii. Gdy chodzi o wyznanie największą grupę stanowili rzymscy katolicy, potem wyznawcy judaizmu i grekokatolicy, wreszcie protestanci i katolicy obrządku ormiańskiego. Incydentalnie zdarzali się prawosławni, karaimi, anglikanie i bezwyznaniowcy. 5  Ten problem nie jest nawet dotknięty przez badaczy. Przytoczę tu tylko jeden jego przykład: Michał Popiel (1886–1961), urodzony na wschodnim pograniczu Łemkowszczyzny (Dobra Szlachecka), potem duszpasterz prawosławny w Hyrowej, Tylawie, Polanach, Lipowcu, Uściu Ruskim i Kwiatoniu (następnie także wśród Łemków wysiedlonych w 1947 roku na Ziemie Zachodnie) – na księdza kształcił się w Stanach Zjednoczonych na Uniwersytecie Chicagowskim (teologia starokatolicka), studia ukończył w 1916 roku (J. Popiel, Ciernista droga, Toronto 1996, maszynopis). Podobnych przypadków mogło być znacznie więcej. 6  A. A. Zięba, Trzy okresy historii Nowego Wiśnicza, w: „I błyśnie orzeł na baszcie zamkowej”. Kartki z dziejów Wiśnicza, oprac. M. Serafińska-Domańska, Nowy Wiśnicz 2016, s. 326–337. 7  M. Soja, Zmiany zaludnienia Łemkowszczyzny w latach 1869–1998, w: Człowiek i przestrzeń, red. B. Kortus, Kraków 2001, s. 79–88.

85


Дискурс • Dyskurs

Jagiellońskiego w analizowanym tu okresie, to tylko chwilowi wychodźcy z Uniwersytetu Lwowskiego, gdzie w listopadzie 1910 roku, a więc już po rozpoczęciu nowego roku akademickiego, doszło do zatargów na tle narodowościowym i studenci Rusini ogłosili secesję jako wyraz swego buntu8. Za zgodą senatu Uniwersytetu Jagiellońskiego, ci z nich, którzy sobie tego życzyli, kontynuowali studia w Krakowie, dokonując tzw. spóźnionego wpisu (w grudniu), zazwyczaj niemożliwego do przeprowadzenia. Potwierdzenie hipotezy o lwowskim kierunku migracji uniwersyteckich Łemków znajdziemy po przeanalizowaniu akt uczelni lwowskich. To zadanie na razie nie wydaje się możliwe do wykonania z uwagi na niski stopień opracowania wstępnego zbiorów lwowskich. Inaczej jest w przypadku archiwaliów krakowskiej uczelni. Dlatego w tym momencie możemy dokonać jedynie przygotowania do analizy prozopograficznej studentów łemkowskich poprzez opisanie ich pobytów na Uniwersytecie Jagiellońskim. Jednak trzeba przy tym pamiętać, że będzie to dopiero przyczynek do poznania zjawiska edukacji młodych Łemków. Badania nad populacją studencką najstarszego polskiego uniwersytetu, od początków XIX wieku noszącego nazwę Uniwersytetu Jagiellońskiego, są zaawansowane. Obejmują zarówno jej opis w poszczególnych epokach9, jak też różne formy życia zbiorowego10, kierunki studiów11, przynależność społeczną12 i zagadnienie płci13. Gdy chodzi o wymiar narodowy, etniczny i regionalny, doczekały się już omówienia zbiorowości pochodzenia bułgarskiego14, żydowskiego15, ukraińskiego16,

8  Zob. Cz. Partacz, Od Badeniego do Potockiego: stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888–1908, Toruń 1996, s. 131–132. 9  Studia z dziejów młodzieży Uniwersytetu Krakowskiego od Oświecenia do połowy XX wieku, red. C. Bobińska, 1–2, Kraków 1970; K. Boroda, Studenci Uniwersytetu Krakowskiego w późnym średniowieczu, Kraków 2010; I. Kaniewska, Młodzież Uniwersytetu Krakowskiego w latach 1510–1560: studium statystyczne, w: Studia z dziejów Uniwersytetu Krakowskiego w dobie renesansu, Kraków 1964, s. 1–89; U. Perkowska, Studenci Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1945–1948/49, Kraków 2001. 10  J. Ptaśnik, Obrazki z życia żaków krakowskich w XV i XVI wieku, oprac. A. Krzeczkowska, Kraków 2010; A. Pilch, „Rzeczpospolita Akademicka”: studenci i polityka, 1918–1933, Kraków 1997. 11  M. Kanior, Studenci Wydziału Teologicznego Uniwersytetu Jagiellońskiego w Wolnym Mieście Krakowie, Kraków 1996; tenże, Słuchacze Wydziału Teologicznego Uniwersytetu Jagiellońskiego w okresie germanizacji i w początkach autonomii Galicji (1848–1880), Częstochowa 1997; Z. Gajda, Z życia młodzieży medycznej Wolnego Miasta Krakowa, Kraków 2009. 12  Z. Pietrzyk, Wykształceni synowie chłopscy w Małopolsce w okresie późnego odrodzenia, Kraków 1993; A. Banach, Młodzież chłopska na Uniwersytecie Jagiellońskim w latach 1860/61–1917/18, Kraków 1997; tenże, Kariery zawodowe studentów Uniwersytetu Jagiellońskiego pochodzenia chłopskiego z lat 1860/1861–1917/1918, Kraków 2009. 13  U. Perkowska, Studentki Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1894–1939. W stulecie immatrykulacji pierwszych studentek, Kraków 1994. 14  Bułgarzy na Uniwersytecie Jagiellońskim w okresie międzywojennym, red. J. Rusek, W. Stępniak-Minczewa, Kraków 2002. 15  M. Kulczykowski, Żydzi – studenci Uniwersytetu Jagiellońskiego w dobie autonomicznej Galicji (1867–1918), Kraków 1995; tenże, Żydzi – studenci Uniwersytetu Jagiellońskiego w Drugiej Rzeczypospolitej (1918–1939), Kraków 2004. 16  Z. Łukawski, Organizacje ukraińskie na Uniwersytecie Jagiellońskim w okresie międzywojennym (1919–1939), w: Studia z dziejów młodzieży Uniwersytetu Krakowskiego, 1, s. 385–410; Z. Łukawski, W. Serczyk, Młodzież ukraińska na wyższych uczelniach krakowskich w XIX i XX wieku (1867–1939), w: Polska-Ukraina.

86


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

ze Śląska17 i Kresów Wschodnich18. Gdy chodzi o drugą połowę XIX wieku Rusini zostali uwzględnieni w opisie syntetycznym młodzieży uniwersyteckiej Zbigniewa Tabaki19. Dysponujemy też przyczynkami do tematu ich zaangażowania politycznego20 i do charakterystyki tych z nich, którzy uzyskali na uniwersytecie status profesorski21. Kluczowa jest jednak inna publikacja, a mianowicie 8 tomów opracowania dokumentacyjnego pod tytułem Corpus studiosorum Universitatis Iagellonicae22. Przygotowało je grono pracowników Archiwum Uniwersyteckiego pod kierunkiem Jerzego Michalewicza i Krzysztofa Stopki i stanowi podstawą niniejszego artykułu. Projekt, w którego ramach Corpus jest opracowywany, ma na celu zebranie podstawowych danych biograficznych odnośnie do populacji studenckiej najstarszej polskiej uczelni od wieku XIV aż po zmiany strukturalne nakazane po drugiej wojnie światowej przez władze komunistyczne23. Na razie ukazały się tylko tomy dotyczące drugiej połowy wieku XIX i początków XX, a więc z czasów tzw. polskiej autonomii w Galicji do samego końca istnienia tej prowincji austriackiej24. Okres ten jest akurat wyjątkowo interesujący dla dziejów Rusinów łemkowskich, wręcz dla badań priorytetowy, bo zaszły w nim istotne przemiany tożsamościowe, dokonała się fundamentalna modernizacja świadomości wspólnotowej, przez niektórych badaczy uważana nawet za uzyskanie świadomości narodowej. Zrodziło się, dojrzewało i działało w tym czasie pierwsze pokolenie inteligencji łemkowskiej pochodzenia plebejskiego, które mogło autentycznie i w miarę swobodnie wyrazić swe przekonania, zastępując w tej funkcji rozmaitych zewnętrznych „objaśniaczy” kultury łemkowskiej z własnego nadania. Mówiąc o drugiej połowie wieku XIX, mam na myśli okres nieco dłuższy, wyodrębniony przez dwa Szkice z dziejów stosunków polsko-ukraińskich, red. A. Podraza, Kraków 1969, s. 239–244; Альманах українського студентського життя в Кракові, Краків 1931. 17  H. Barycz, Ślązacy na Uniwersytecie Jagiellońskim od XV–XVIII w., Katowice 1935; ostatnio: W. Szelińska, Ślązacy w Uniwersytecie Krakowskim w XV i XVI wieku w świetle ich książek i księgozbiorów, Katowice 1997. 18  J. Hulewicz, Studia wyższe młodzieży z zaboru rosyjskiego w uczelniach galicyjskich w latach 1905–1914, w: Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, nr 16, Historia, z. 3, 1958, s. 233–287; A. Świątek, Akademickie Koło Kresowe (1922–1939). Kartka z dziejów studenckiego życia w Krakowie, „Krakowskie Pismo Kresowe” 2015, nr 7, s. 59–91. 19  Z. Tabaka, Analiza zbiorowości studenckiej Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1850–1918 (studium statystyczne), w: Studia z dziejów młodzieży Uniwersytetu Krakowskiego, s. 80–158. 20  A. A. Zięba, Inne tamte światy, w: Rzecz o roku 1863. Uniwersytet Jagielloński wobec powstania styczniowego, red. A. A. Zięba, Kraków 2013, s. 83–87. 21  W. Orłowski, J. Nowaczyński, Prof. Walery Jaworski 1849–1924, „Archiwum Medycyny Wewnętrznej” 2, z. 1, s. 1–15; A. A. Zięba, Profesor Emilian Czyrniański, w: Łemkowie i łemkoznawstwo w Polsce, red. A. A. Zięba, Kraków 1997, s. 15–27. 22  Corpus studiosorum Universitatis Iagellonicae in saecculis XVIII–XX, III, A–D, oprac. M. Barcik, A. Cieślak, D. Grodowska-Kulińska, U. Perkowska, red. J. Michalewicz, Kraków 1999, ss. 936; E–J, oprac. ci sami, red. K. Stopka, Kraków 2006, ss. 1097; K–Ł, oprac. i red. ci sami, Kraków 2009, ss. 1133; M–N; oprac. M. Barcik, A. Cieślak, P. Gaszyński, D. Grodowska-Kulińska, U. Perkowska, P. Żukowski, red. K. Stopka, Kraków 2011, ss. 813; O–Q, oprac. i red. ci sami, Kraków 2011, ss. 683; R, wyd. i red. ci sami, Kraków 2013, ss. 431; S–Ś, wyd. i red. ci sami, Kraków 2014, ss. 970; T–Ż, wyd. i red. ci sami, Kraków 2015, ss. 980. 23  Pełny spis akt, które wykorzystali wydawcy Corpusu przy sporządzaniu not, znajduje się w tomie K–Ł. 24  Powstaje już internetowa baza danych odnośnie okresu staropolskiego, to jest od XIV do XVIII wieku. Do druku przygotowywany jest też tom obejmujący wykazy studentów z okresu Komisji Edukacji Narodowej (przełom wieku XVIII i XIX). Kolejnym etapem realizacji projektu ma być okres pomiędzy wojnami światowymi.

87


Дискурс • Dyskurs

bardzo ważne wydarzenia, które zmieniły losy Łemkowszczyzny i mieszkających na jej obszarze ludzi. Początkiem tego okresu była likwidacja poddaństwa chłopów i pańszczyzny w Galicji (1848 r.), zakończyła go natomiast wielka wojna, zwana dziś pierwszą światową. Społeczność łemkowska, w olbrzymiej większości chłopska, właśnie w 1848 roku została wyemancypowana. Pokolenia urodzone po tej dacie mogły już – oczywiście o ile ich przedstawiciele dysponowali odpowiednimi zasobami finansowymi – podejmować studia wyższe i zdobywać kwalifikacje zawodowe umożliwiające wejście do miejskiej warstwy społecznej – inteligencji świeckiej. Upadał w tym czasie monopol zawodu duchownego, jako praktycznie jedynego kierunku awansu społecznego dla chłopów. W rezultacie rosła dyferencjacja społeczna wspólnoty, zwiększał się jej potencjał kulturotwórczy, przeobrażała się więź tożsamościowa, pełniej artykułowane były koncepcje i idee rozwoju. Przemiany drugiej połowy wieku XIX umożliwiły Łemkom samodzielny udział w polityce, formowanie programów i podejmowanie działań kulturalnych, jakie nastąpiły w latach pomiędzy pierwszą a drugą wojnami światowymi. Rusini mogą być wyodrębnieni z całej populacji studenckiej na podstawie charakterystyki wyznaniowej (najczęściej grekokatolicy), narodowościowej (do tej pory byli traktowani przez badaczy jako Ukraińcy, mimo deklarowania narodowości ruskiej obok ukraińskiej) i miejsca urodzenia w konkretnym regionie kulturowym (tu ewentualnie też bez względu na tożsamość narodowościową i religijną). Ta ostatnia charakterystyka jest najtrudniejsza do egzemplifikacji, gdyż nie istniały w tym okresie granice administracyjne i historyczne jednoznacznie definiujące Ruś jako region kulturowy. Jednak posługując się ustaleniami etnografów można wyodrębnić mniejsze terytoria składające się na Ruś, takie jak Łemkowszczyzna, Huculszczyzna, czy Bojkowszczyzna, których granice przebiegały w poprzek rozgraniczeń administracyjnych. Krzyżując ustaloną w ten sposób przynależność regionalną z deklaracjami wyznaniowymi i narodowościowymi, można wyróżnić Rusinów-Łemków zarówno z populacji wszystkich Rusinów jako wielkiej wspólnoty dziedzictwa historycznego, jak też z populacji grekokatolików, jako ponadetnicznej wspólnoty dziedzictwa religijnego. Rusini-Łemkowie to ci mieszkańcy etnograficznego obszaru ruskiego w zachodniej Galicji, którzy jednocześnie przynależeli do obrządku greckokatolickiego i deklarowali ruską – nie polską, nie żydowską i nie ukraińską – tożsamość narodową. W interesującym nas okresie zdarzały się wśród studentów deklaracje prawosławne, ale nie odnośnie do osób z regionu łemkowskiego, lecz z Rosji, Bukowiny, Gruzji lub Bułgarii. W celu wyselekcjonowania studentów z Łemkowszczyzny trzeba było przyjąć jeszcze inne zasady. Jako wschodnią granicę regionu uznana została rzeka Osławica, przy czym spis obejmuje także studentów obrządku greckokatolickiego z Rusi Krośnieńskiej (z Węglówki, Bonarówki, Krasnej – razem 3), spod Rzeszowa (z Zalesia – 1), oraz z tych miast i miasteczek, które znajdowały się na obszarze Łemkowszczyzny lub na jej zachodnich i północnych obrzeżach, nie posiadających zaplecza ruskiego innego niż region łemkowski. Praktycznie okazał się nimi być tylko Nowy (3) i Stary Sącz (1), Gorlice (1) oraz Rzeszów (1). Do spisu włączeni zostali także ci studenci, których rodzice mieszkali na Łemkowszczyźnie, a więc można zakładać, że i oni spędzili tam młodość i byli z nią kulturowo zintegrowani (3). Nie weszli do spisu studenci grekokatolicy deklarujący narodowość ruską z innych miast i miasteczek zachodniej Galicji, takich jak Kraków czy Żywiec, gdyż nie istniały bliższe związki kulturowe tych miejsc z Łemkowszczyzną. Jedyny wyjątek to syn profesora 88


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

Czyrniańskiego, urodzony w Krakowie, ale właśnie poprzez ojca, urodzonego we Florynce powiązany z Łemkowszczyzną. Reasumując – na Łemkowszczyźnie urodziło się 41 osób z listy. Ponieważ nazwy niektórych miejscowości łemkowskich powtarzały się w innych regionach Galicji (na przykład: Krasna, Krynica, Jawornik, Zawadka), nie zostali zakwalifikowani tacy studenci obrządku greckokatolickiego, których miejsce urodzenia nie było jednoznacznie związane z Łemkowszczyzną lub potwierdzone przez dane z innych źródeł. Z analizowanej grupy wykluczono studentów obrządku rzymskokatolickiego i wyznania mojżeszowego urodzonych na Łemkowszczyźnie. Zwłaszcza tych pierwszych było całkiem sporo. Podawali oni narodowość polską. Były to najczęściej dzieci inteligentów i fachowców, którzy trafili na Łemkowszczyznę z racji wykonywanego zawodu, lub potomstwo rodzin mieszanych wyznaniowo. Leon Skomorowski, urodzony w Mochnaczce Niżnej był synem nauczyciela, rodzeństwo Eugeniusz Zachariasz i Helena Maria Szlapak z Brunar Niżnych – dziećmi przemysłowca (właściciela tartaku), Leonard Arpad Radwański z Żegiestowa – synem rewidenta kolei państwowych, Stanisław Kwapniewski z Wierchomli Wielkiej – synem urzędnika prywatnego, Władysław Mlcoch z Wróblika Szlacheckiego – synem naczelnika stacji kolejowej, Jadwiga Faliszewska z Królowej Ruskiej – córką aptekarza w Baligrodzie, Stanisław Buszek z Wysowej – synem repicjenta straży skarbowej, Teofil Grichowicz z Klimkówki – synem kucharza dworskiego, Adam Kiliński z Wróblika Szlacheckiego – synem nadrewidenta kolei państwowych. Z Ropicy Ruskiej pochodzili Maria Mrazkówna (po mężu Dobrowolska), córka przedsiębiorcy wiertniczego i Zygmunt Łącki, syn kierownika sekcji naftowej. W Krynicy urodzili się: Zygmunt Nowak, syn adiunkta urzędu podatkowego, Henryk Nitribitt, syn aptekarza, Władysław Babel, pochodzący też z rodziny aptekarskiej, Zygmunt Hetpner, syn notariusza, Stanisław Hubicki, syn bankowca, Marceli Gaziński, którego opiekunem był Konstanty Kmicikiewicz, radca sądowy, Stanisław Krawczyński, syn sędziego, Franciszek Kmietowicz, syn lekarza, jego kuzyn Jan Kmietowicz i Józef Kamyk, synowie właścicieli realności. Zygmunt Klemensiewicz (1874–1948), urodzony w Komańczy syn rewidenta kolei państwowych, okazał się najwybitniejszą osobistością spośród Polaków z Łemkowszczyzny. Był znanym działaczem politycznym, radnym miasta Krakowa, posłem do austriackiej Rady Państwa, Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej, senatorem25. W tej grupie zdarzali się także synowie chłopscy, również podający rzymski katolicyzm i narodowość polską. Z Binczarowej pochodził Piotr Rutana, w Męcinie Wielkiej urodził się Szymon Przybyło (1871–1936). Drugi z nich był potem liderem ruchu chłopskiego na Podkarpaciu, posłem do Sejmu Krajowego galicyjskiego. W literaturze łemkowskiej uchodzi za Łemka26, ale nim nie był, przez całe swe życie dobitnie akcentował patriotyzm polski27, a podejmując studia prawnicze na Uniwersytecie Jagiellońskim w roku 1889 (ukończone doktoratem praw w roku 1896) podał narodowość polską i wyznanie rzymskokatolickie. Stąd i on do spisu zamieszczonego w mojej publikacji nie wszedł. 25  J. Hulewicz, Klemensiewicz Zygmunt, w: Polski słownik biograficzny, Wrocław 1966–1967, s. 595–598. 26  B. Horbal, Obecność Łemków w nauce i kulturze polskiej, w: Łemkowie, red. B. Machul-Telus, Warszawa 2013, s. 153. 27  T. Burakowski, Przybyło Szymon, w: Słownik biograficzny adwokatów polskich, t. 2, Warszawa 2007, s. 426–427.

89


Дискурс • Dyskurs

Z rzadka podejmowały studia w Krakowie dzieci Żydów łemkowskich, choć Uniwersytet Jagielloński był Alma Mater dla olbrzymiej części grupy Żydów galicyjskich. Znajdujemy ich w aktach za lata 1850–1918 zaledwie troje: Jadwigę Falterównę z Komańczy, której ojciec był kupcem, Brunona (Barucha) Joseferta z Bielanki i Marka Jakuba Guzika, syna ajenta handlowego. Oni także deklarowali narodowość polską. Oczywiście największą grupę studentów stanowiącą najbliższy kontekst do analizy zjawiska edukacji Łemków, byli mieszkańcy położonych w obrębie lub w najbliższym sąsiedztwie Łemkowszczyzny dworów, wsi a przede wszystkim miast i miasteczek: Biecza, Sanoka, Jaślisk, Żmigrodu, Dukli, Krosna, Jasła, Gorlic, Grybowa, Rymanowa, Iwonicza, Krynicy, Muszyny, Tylicza, Nowego i Starego Sącza. Tu wyliczenie nie jest możliwe, było ich bowiem kilka setek. Wśród urodzonych w tych miasteczkach słuchaczy wykładów uniwersyteckich w Krakowie niemal nie spotyka się grekokatolików. Ciekawy element wspólnej historii Uniwersytetu Jagiellońskiego i Łemkowszczyzny to studenci urodzeni poza jej obszarem, ale potem związani z dziejami Łemków. Tu należy wspomnieć przede wszystkim Adama Filipowskiego, urodzonego 31 stycznia 1881 roku w Rudzie, syna Apolinarego, proboszcza w Podkamieniu, który po jednym semestrze na Uniwersytecie Lwowskim przeniósł się na Uniwersytet Jagielloński jesienią 1901 roku. Przy wpisie podał narodowość rosyjską i wyznanie greckokatolickie. Nie studiował w Krakowie długo. Podobnie jak inni „secesjoniści” lwowscy, już 31 marca 1902 roku pobrał świadectwo odejścia. Był potem biskupem prawosławnym, aktywnym na Łemkowszczyźnie w okresie schizmy tylawskiej, pracującym także wśród Rusinów na Preszowszczyźnie i w Ameryce Północnej. Inną tego typu postacią był Wołodymr Maślak (1858–1924) spod Brzeżan we wschodniej Galicji, który studiował w Krakowie w r. akad. 1885/1886, potem pracował w Krakowie i Jaśle, tam też tworzył poezję, satyry i tłumaczenia. Wywarł pewien wpływ na kulturę Łemkowszczyzny, a jego syn Omelian (1893–1972) urodził się w Jaśle. W Krakowie studiował też Władysław Bębynek z Muszyny, autor prac o starostwie muszyńskim i historii Muszyny. Wiele znanych rodów księżowskich z Łemkowszczyzny nie pojawia się w aktach Uniwersytetu Jagiellońskiego w związku z tym regionem, ale z obszarami poza nim, zwłaszcza ze wschodnią Galicją. Jest to rezultat migracji związanych z profesjami inteligenckimi, wykonywaniem pracy duszpasterskiej, nauczycielskiej, prawniczej lub lekarskiej, w mniejszym stopniu z poszukiwaniami pracy fizycznej. Łączyło się to z zerwaniem więzi z regionem, a nawet zmianą obrządku na rzymskokatolicki. Znajdujemy więc Krynickich, Kuryłłów, Pasławskich, Żegiestowskich/ Żegestowskich (tylko jeden wszedł do spisu), jest wielu Myszkowskich, Wisłockich, potomków rodu z Wisłoka, Mochnackich, potomków sołtysów lub parochów z Mochnaczki, są Łodyńscy, Habliński, Iskrzycki. Najciekawsze informacje, jakie znajdujemy w aktach studenckich, to deklaracje narodowościowe. Studenci obrządku greckokatolickiego z Łemkowszczyzny uważali się za Rusinów, Ukraińców i Polaków. Jednak Ukraińców znajdujemy w tych aktach tylko 3 – po jednym z Odrzechowej, Grabowca i Bonarówki (Ruś Krośnieńska). Jest to rzecz znamienna, bo narodowa terminologia ukraińska była już w tym czasie intensywnie popularyzowana. Najwidoczniej w zachodniej Galicji nie znajdowała dobrego przyjęcia, bo nawet syn znanego działacza ukraińskiego z Nowego Sącza – Kazimierz Jaworski (nosił bardzo polskie imię) – podał się za Rusina, nie za Ukraińca. Polaków było 9, przy czym dwie deklaracje w tej 90


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

grupie są zmienne (deklarujący podawali się też za Rusinów, przy wpisie na niektóre semestry). Najwyraźniej nie ukraińskość była w tym regionie konkurentką ruskości, ale polskość. Dotyczy to zarówno właściwej Łemkowszczyzny, jak też Rusi Krośnieńskiej i Podrzeszowskiej. Wszyscy studenci z Ruskiej Wsi pod Rzeszowem (wcielonej do tego miasta w 1904 roku) podali narodowość polską i obrządek rzymskokatolicki. Jedyny student z innej wioski w tej samej okolicy, Zalesia (dziś to też część Rzeszowa), był grekokatolikiem, ale zmienił obrządek, przyjmując święcenia kapłańskie jako rzymski katolik. Nie wszyscy studenci ujęci w spisie podali narodowość, w sumie było takich 4, przy czym w oparciu o inne dane możemy domniemywać o narodowości dwóch z nich – jeden czuł się Rusinem, a drugi Polakiem. Ponadto dwaj podawali narodowość ruską zamiennie ze słowiańską i katolicką. Tym niemniej i tak olbrzymia większość wybrała narodowość ruską (w jednym wypadku nazwaną rusińską). Pochodzenie społeczne układa się następująco: dzieci księży – 25, synowie rolników – 5, synowie urzędników skarbowych – 4, synowie pracowników kolei – 3, synowie nauczycieli – 3, po 1 synu diaka (organisty), doktora medycyny, profesora uniwersyteckiego, adwokata, geometry. Nadal więc prym wiodą dzieci księżowskie, na drugim miejscu – inteligenckie, na trzecim – wykwalifikowanych pracowników, na trzecim – chłopskie. Nie wskazuje to na daleko posuniętą emancypację warstwy chłopskiej, a raczej na utrzymywanie się tradycyjnej struktury społecznej w populacji edukującej dzieci na szczeblu najwyższym. Drugim wyznacznikiem tradycyjności kultury łemkowskiej, uwidaczniającym się w strukturze badanych studentów, jest płeć. Na 55 osób ujętych w spisie jest tylko jedna studentka, i to hospitantka, czyli nie zamierzająca studiować w celu uzyskania zawodu. Uniwersytet Jagielloński akceptował kobiety na studiach od roku akademickiego 1894/1895 i z tej możliwości skorzystało z czasem wiele Polek i Żydówek, ale niewiele Rusinek. Jedną z trzech pierwszych studentek była Jadwiga Sikorska, potem żona Zygmunta Klemensiewicza z Komańczy. Najpopularniejsze kierunki studiów to prawo – 24, teologia – 14 i medycyna ex equo z studiami na Wydziale Filozoficznym, które podejmowano głównie dla wykonywania zawodu nauczycielskiego – 10. W minimalnym stopniu interesowała Łemków farmacja – 2 i rolnictwo – 1. Na studia rolnicze szły głównie dzieci ziemian, nie chłopów, co tłumaczy fakt, że społeczność chłopska niemal nie istniała na kierunku rolniczym. Decyzja o podjęciu studiów była w tej warstwie społecznej motywowana ambicją awansu społecznego i wyjścia poza tradycyjne zajęcia rolnicze. Wybór kierunku studiów na Uniwersytecie Jagiellońskim wskazuje na pojawienie się pierwszych oznak modernizacji kultury łemkowskiej, dążenie do przełamywania stygmatu chłopskości, poszukiwanie nowych horyzontów.

91


Дискурс • Dyskurs

Aneks Lista studentów obrządku greckokatolickiego urodzonych lub związanych miejscem zamieszkania rodziców z Łemkowszczyzną, którzy studiowali na Uniwersytecie Jagiellońskim w latach 1850/1851–1917/191828: 1.  Baczyński Franciszek 1872 r., Stary Sącz; syn Ferdynanda, konduktora dróg i mostów kolejowych, zamieszkałego w Starym Sączu. Studiował farmację na Uniwersytecie Jagiellońskim w latach 1892/1893– 1893/1894, uzyskując 15 lipca 1894 roku stopień magistra farmacji. Deklarował narodowość ruską. 2.  Baczyński Jan 9 lutego 1864 r., Jarosław; syn Ferdynanda, konduktora dróg i mostów kolejowych, zamieszkałego w Starym Sączu. Uczył się w gimnazjum w Nowym Sączu. Na Uniwersytecie Jagiellońskim studiował teologię jako student nadzwyczajny w r. akad. 1884/1885. Podał narodowość ruską. 3.  Bohaczyk Tytus 1887 r., Desznica; syn Jana, nauczyciela w Bartnem. Wychowanek Ruskiej Bursy w Gorlicach29. Studiował prawo na Uniwersytecie Jagiellońskim w latach 1910/1911, 1912/1913–1913/1914 (semestr pierwszy), Zadeklarował narodowość ruską. Po wybuchu wojny w 1914 roku aresztowany i wywieziony do obozu Talerhof. Po powrocie i śmierci ojca (1919 r.) wraz z siostrą Eugenią uczył w szkole w Bartnem30, prowadził też chór parafialny, o czym wspomina Jarosław Trochanowski: „W 1965 roku rozpocząłem pracę z doskonałymi chórzystami – mówi z uznaniem. Śpiewający na bardzo wysokim poziomie chór cerkiewny przekazywał trudne melodie wywodzącego się z Bartnego kompozytora Bortniańskiego z pokolenia na pokolenie. To była spuścizna profesjonalnego dyrygenta Tytusa Bohaczyka, który pod koniec XIX wieku pracował w parafii. Wprowadzone przez niego melodie znano na pamięć. Chór, który zamierzał nazwać „Łemkowyna”, wspierały dwie orkiestry, miejscowa oraz z Legnicy, braci Popowczaków”31. 4.  Borecki Włodzimierz 18 lipca32 1880 r., Dąbrówka Ruska; syn Symeona, nauczyciela ludowego, zamieszkałego na emeryturze w Tyliczu. Uczył się w gimnazjum w Nowym Sączu, po czym wstąpił na Wydział 28  Struktura not obejmuje kolejno: nazwisko i imię studenta (w formie zapisanej w aktach uniwersyteckich), datę urodzenia, miejsce urodzenia, dane o rodzicach, dane o uczęszczaniu do szkół innych niż Uniwersytet Jagielloński, kierunek, lata i rezultat studiów (uzyskane absolutoria, stopnie i zdane egzaminy państwowe) na Uniwersytecie Jagiellońskim, imię i nazwisko opiekuna formalnego, narodowość zadeklarowaną przy wpisie, inne dane biograficzne uzyskane ze źródeł pozauniwersyteckich. 29  A. Barna, Chmury i słońce nad Łemkowyną, http://www.beskid-niski.pl/index.php?pos=/lemkowie/wspomnienia/chmury2, dostęp: 30.10.2016 r. 30  Bartne, http://www.beskid-niski.pl/index.php?pos=/miejscowosci&ID=8, dostęp: 30.10.2016 r. 31  A. Rydzanicz, Maestro, „Przegląd Prawosławny” 2009, nr 2, http://www.przegladprawoslawny.pl/articles. php?id_n=1945&id=8, dostęp: 30.10.2016 r. 32  Oficerowie WP 1918–1921, http://www.muzeumwp.pl/oficerowie/?letter=B&page=37, dostęp: 30.10.2016 r.

92


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego i studiował w latach: 1899/1900–1900/1901 i 1902/1903, oraz w semestrach drugich lat 1903/1904, 1905/1906 i 1909/1910. Egzamin historycznoprawny zdał 8 października 1918 roku, po dwóch wcześniejszych, nieudanych podejściach (28 kwietnia i 16 października 1906). Podczas studiów deklarował na przemian narodowość ruską (1899), polską (1900) i znów ruską (1903/1904). Podczas walk o niepodległość Polski walczył w randze podporucznika piechoty Wojska Polskiego33. 5.  Chłopecki Tadeusz 1870 r., Krynica; syn Edwarda zamieszkałego w Zawadce. Studiował teologię we Lwowie w r. akad. 1894/1895, potem w Krakowie w latach 1895/1896–1897/1898 (w semestrze drugim został wykreślony z katalogu z powodu nie zapłacenia czesnego). Absolutorium uzyskał 24 września 1899. Podawał najpierw narodowość ruską, w r. akad. 1896/1897 – żadnej, a w semestrze drugim 1897/1898 – katolicką. 6.  Chylak Adam Jan 1893 r., Nowica; syn Piotra, parocha, już nieżyjącego w momencie podjęcia studiów przez syna. Ukończył gimnazjum w Nowym Sączu, maturę zdał w czerwcu 1916 roku. Studia prawnicze na Uniwersytecie Jagiellońskim odbył w latach 1912/1913–1913/1914 i semestrze drugim 1918/1919. Absolutorium uzyskał 19 lutego 1920 roku. Otrzymał tytuł magristra praw. Państwowy egzamin historyczno-prawny zdał 28 czerwca 1918 r., egzamin sądowy – 14 stycznia 1920 r., egzamin z nauk politycznych – 27 stycznia 1923 r. Podawał narodowość ruską. W latach 1920–1922 był kandydatem notarialnym w Nowym Sączu34. 7.  Chylak Maksymilian 15 marca 1880 r., Męcina; syn Stefana, proboszcza w Stebniku, i Eleonory z Durkotów. Ukończył gimnazjum w Sanoku w 1899 roku35, potem studiował na Uniwersytecie Lwowskim, wreszcie na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego. Państwowy egzamin historyczno-prawny zdał 17 kwietnia 1902, świadectwo odejścia z Krakowa uzyskał 14 października 1902. Podawał narodowość ruską. Po pierwszej wojnie światowej był sędzią powiatowym w Ustrzykach, 6 lipca 1925 roku został przeniesiony na własną prośbę na taki sam urząd do Gródka Jagiellońskiego, gdzie pracował do 1939 roku36. 8.  Cichański Aleksander 24 marca 1863 r., Wojkowa; syn Jana, rolnika, potem nauczyciela ludowego w Wojkowej. Gimnazjum skończył w Nowym Sączu, maturę zdał 30 czerwca 1883 r. Studia lekarskie podjął na Uniwersytecie Jagiellońskim w r. akad. 1883/1884 i kontynuował je do semestru pierwszego 1888/1889. Stopień doktora wszech nauk lekarskich uzyskał 13 maja 1890. Podczas studiów deklarował narodowość ruską. Pracował jako okulista w Krynicy. Po pierwszej wojnie światowej zaangażował się w działalność polityczną, w 1918 roku kierował Radą Ruską w Krynicy i wszedł w skład Naczelnej Rady Łemkowszczyzny. Był 33  34  35  36

Oficerowie WP 1918–1921, http://www.muzeumwp.pl/oficerowie/?letter=B&page=37, dostęp: 30.10.2016 r. „Przegląd Notarialny” 1922, nr 1, s. 75. XVIII. sprawozdanie dyrekcji c. k. Gimnazjum w Sanoku, Sanok 1899, s. 43. „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Sprawiedliwości” 1925, nr 18, s. 336.

93


Дискурс • Dyskurs

zwolennikiem przyłączenia Łemkowszczyzny do Czechosłowacji. Wyjechał do Preszowa, gdzie wszedł w skład Rady Karpacko-Ruskiej, uczestniczył też w spotkaniu z prezydentem Czechosłowacji Tomaszem Masarykiem w Pradze. Był współzałożycielem Łemkowskiego Komitetu Pomocy w 1920 roku w Preszowie. Potem zrezygnował z polityki i podjął starania u władz polskich o zgodę na powrót do Krynicy37, w latach 20. prowadził tam gabinet okulistyczny oraz, wraz z żoną Olgą, 14-pokojowy pensjonat „Góral”38. Zmarł w 1947 roku. 9.  Czyrniański Emil 12 lipca 1843 r., Wojkowa; syn Atanazego (1806–1873), proboszcza w Wojkowej, i Anny z domu Porucznik. Na Uniwersytet Lwowski immatrykulował się 22 grudnia 1862 r. Na Wydział Teologiczny Uniwersytetu Jagiellońskiego zapisał się w semestrze drugim 1863/1864, co sugeruje udział w powstaniu styczniowym. Nie podał narodowości. Ożenił się w Krempnej 24 listopada 1868 roku z Elżbietą Konstantynowicz, córką tamtejszego proboszcza Michała, wdową po ks. Ludwiku Gwozdowiczu. Był potem proboszczem w Krempnej i zmarł tam w 1896 roku39. 10.  Czyrniański Julian 1857 r., Jawora (Jaworze?); syn Tytusa (1815–1888), parocha w Jaworze. Do gimnazjum uczęszczał w Przemyślu, maturę zdał 27 lipca 1878. Studia prawnicze na Uniwersytecie Jagiellońskim odbył w latach 1879/1880 – 1881/1882, świadectwo odejścia otrzymał 30 sierpnia 1882. 10 lutego 1886 r. powrócił na studia, aby uzyskać doktorat praw. Deklarował narodowość ruską. 11.  Czyrniański Julian Tadeusz 24 stycznia 1860 r., Kraków; syn Emila z Florynki, profesora Uniwersytetu Jagiellońskiego, oraz Marii Antoniny z baronów von Stelzhammer40, brat cioteczny Walerego i Heleny Jaworskich (zob. ich noty biograficzne niżej). Uczęszczał do Gimnazjum św. Jacka w Krakowie i tam uzyskał maturę 19 czerwca 1877. Studia na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego odbywał od r. akad. 1877/1878 do semestru pierwszego 1879/1880, oraz w latach 1880/1881–1882/1883. Stopień doktora wszech nauk lekarskich uzyskał 17 lipca 1883. Na nowo podjął studia jako student nadzwyczajny od semestru drugiego 1890/1891 i w semestrze pierwszym 1893/1894. Deklarował narodowość polską. Pracując potem jako lekarz w Krakowie, ogłaszał artykuły w „Przeglądzie Lekarskim”. Zmarł w 1921 roku.

37  B. Horbal, Działalność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie 1918–1921, Wrocław 1997, s. 40, 44, 46, 47, 52–54, 56, 87, 88, 97, 98. 38  Zob. reklamy przedsięwzięć krynickich Cichańskiego w: Album zasłużonych lekarzy polskich, Warszawa 1925, s. 106, 108. 39  Myszkowscy herbu Jastrzębiec, http://www.myszkowscy.pl/r51.html, dostęp: 30.10.2016 r.; „Gazeta Lwowska” 1896, nr 180, s. 3. 40  Zob. o nim: A. A. Zięba, Profesor Emilian Czyrniański… Tam też dane o Julianie Tadeuszu.

94


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

12.  Dołżycki Władysław Brak daty urodzenia, Rozdziele; Studiował na Uniwersytecie Lwowskim, tylko egzamin z nauk politycznych zdawał na Uniwersytecie Jagiellońskim – po raz pierwszy 3 marca (niezdany) i po raz drugi 7 lipca 1883 roku (zdany). Brak danych o obrządku i narodowości, ale z danych dotyczących rodziny Dołżyckich wiadomo, że była obrządku greckokatolickiego41. W latach 1874–1876 uczył stenografii w gimnazjum w Brzeżanach42. 13.  Droździak Jan 1855 r., Królowa Ruska; syn Tymoteusza, włościanina z Królowej Ruskiej. Maturę uzyskał w gimnazjum przemyskim 21 września 1880 roku, po czym wstąpił na Wydział Teologiczny Uniwersytetu Lwowskiego (semestr pierwszy 1880/1881), przeniósł się jednak do Krakowa, gdzie studiował prawo od semestru drugiego 1880/1881 do semestru pierwszego 1884/1885. Absolutorium uzyskał 18 czerwca 1886 roku, państwowy egzamin historyczno-prawny zdał, po drugiej próbie, 9 października 1883 roku. Podawał narodowość ruską. 14.  Droździak Sylwester 1873 r., Królowa Ruska; syn Ewy, mieszkanki tejże wsi. Uczęszczał do gimnazjum w Nowym Sączu43. Po studiach na Uniwersytecie Lwowskim, zapewne teologicznych, przeszedł na ten sam kierunek w Krakowie (1896/1897–1897/1898), absolutorium uzyskał 16 listopada 1898 r., ale potem jeszcze przez rok (1901/1902) studiował na Wydziale Filozoficznym. Podczas studiów był pod formalną opieką Tadeusza Lorczaka, rolnika z Królowej Ruskiej. Deklarował narodowość ruską. W 1905 roku ukazało się w prasie następujące ogłoszenie: „Sylwester Droździak, l. 32 mający, ukończony filozof i teolog z pod Nowego Sącza, wydalił się przed kilkoma tygodniami z domu i odtąd wszelki ślad po nim zaginał, Droździak cierpi na manię wielkości; jest to mężczyzna średniego wzrostu, broda i wąsa rudawe, ma bliznę na szyi z prawej strony, wzrok krótki, ubrany w czapkę filcową, ciemną zarzutkę i zielonkowate spodnie; kto by coś o zaginionym wiedział, zechce donieść podgórskiej ekspozyturze policji”44. 15.  Duda Miron 4 lipca 1893 r., Nowy Sącz; syn Mikołaja, nadkomisarza straży skarbowej w Krzeszowicach. Uczył się w Gimnazjum III w Krakowie. Studiował na Wydziale Filozoficznym Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1912/1913–1913/1914 i pod koniec wojny w pierwszym semestrze 1917/1918 roku. W międzyczasie służył w armii austrowęgierskiej. Podał narodowość polską. Po wojnie studiował na krakowskiej Akademii Sztuk Pięknych w pracowni Wojciecha Weissa, dyplom uzyskał w 1922 roku. W 1924 roku miał pierwszą indywidualną wystawę w warszawskiej Zachęcie. W latach 1924–1938 przebywał w Paryżu i w Salonach Jesiennych

41  A. A. Zięba, Bohdan Janusz albo Astwadzadur Howhanian: żywot lwowskiego miłośnika historii Ormian polskich, „Lehahayer”, 2, 2015, s. 135–136. 42  Blog Romana Maćkówki, Gimnazjum w Brzeżanach, rbmackowka.bloog.pl/id/332064887/title/Gimnazjum-w-Brzezanach/index.htm, dostęp: 30.10.2016 r. 43  Sprawozdanie dyrekcji c. k. Gimnazjum Wyższego w Nowym Sączu za rok 1892, Nowy Sącz 1892, s. 61. 44  „Nowa Reforma” 1905, nr 294, s. 2.

95


Дискурс • Dyskurs

wystawiał martwe natury. Po drugiej wojnie światowej zamieszkał w Warszawie, gdzie od 1945 r. był naczelnikiem Wydziału Kultury i Sztuki Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej. Malował portrety, pejzaże, karykatury, sceny figuralne i sportowe. Zmarł w Pruszkowie 8 grudnia 1950 roku45. 16.  Duda Izjasław 1891 r., Nowy Sącz; syn Mikołaja, nadkomisarza straży skarbowej w Krzeszowicach. Uczył się w Gimnazjum św. Jacka w Krakowie. Studiował prawo na Uniwersytecie Jagiellońskim w latach 1910/1911–1913/1914 i zdał państwowy egzamin historyczno-prawny 16 kwietnia 1913 roku. Podał narodowość polską i wyznanie rzymskokatolickie (zapewne był jednak tego samego wyznania, co jego brat Miron, zob. wyżej). 17.  Durkot Teodor 10 czerwca46 1897 r., Rychwałd; syn Jana (Joana), proboszcza w Klimkówce. Uczył się w gimnazjum w Gorlicach, maturę zdał w 1916 roku. Na Uniwersytecie Jagiellońskim studiował prawo w latach 1916/1917–1917/1918 i 1922/1923, pozostając pod formalną opieką Jana, proboszcza w Łosinie pod Gorlicami. Absolutorium uzyskał 12 grudnia 1923 r., rygorozum pierwsze – 19 lutego, a drugie – 11 grudnia 1925 roku, egzaminy państwowe zdał 1 października 1921 (historyczno-prawny) i 11 grudnia 1925 roku (z nauk politycznych). Podawał narodowość ruską. Po pierwszej wonie światowej był asesorem sądowym w okręgu Sądu Apelacyjnego we Lwowie, 22 maja 1931 roku został sędzią grodzkim w Sołotwinie, gdzie pracował do wybuchu drugiej wojny światowej47. 18.  Gładyszowski Emilian 1842 r., Tarnawa; syn Antoniego, proboszcza w Tarnawie. Uczył się w gimnazjum w Samborze. Studia podjął na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego w r. akad. 1861/1862, kontynuował je na Uniwersytecie Wiedeńskim i tam uzyskał doktorat z medycyny. W Krakowie ponownie studiował jako lekarz powiatowy na Wydziale Lekarskim w pierwszym semestrze 1874/1875 i na Wydziale Filozoficznym w drugim semestrze roku 1873/1874. Deklarował narodowość ruską. W latach 1901–1907 był posłem do wiedeńskiej Rady Państwa, wybranym w kurii gmin wiejskich z okręgu TarnopolZbaraż-Skałat48. 19.  Gładyszowski Filip Teofan 23 października 1847 r., Tarnawa Wyżna; syn Antoniego, proboszcza w Tarnawie. Uczył się w gimnazjum w Drohobyczu. Studia na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego odbywał w latach 1866/1867–1867/1868. Podał narodowość ruską. 45  Materiały do dziejów Akademii Sztuk Pięknych w Krakowie, Wrocław 1969, s. 261; Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających: malarze, rzeźbiarze, graficy, 5, red. J. Maurin Białostocka, Wrocław 1993, s. 298; A. Janota, Słownik artystów plastyków: Artyści plastycy Okręgu Warszawskiego ZPAP, 1945–1970. Słownik biograficzny, red. M. Serafińska, Warszawa 1972, s. 119. 46  Б. Горбаль, Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях…, s. 68. 47  Ruch służbowy, dodatek do „Dziennika Urzędowego Ministra Sprawiedliwości” 1931, nr 18, s. 145. 48  Cz. Brzoza, K. Stepan, Reprezentacja polska w parlamencie wiedeńskim w latach 1848–1918, w: J. Buszko, Polacy w parlamencie wiedeńskim 1848–1918, Warszawa 1996, s. 419.

96


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

20.  Głuszkiewicz Teofil Aleksander 1843 r., Wróblik Królewski; syn Jana, proboszcza we Wróbliku Królewskim, zaangażowanego w powstrzymywanie chłopów przed mordowaniem szlachty w lutym 1846 roku49. Uczył się w gimnazjum w Przemyślu. Studia na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego odbywał od r. akad. 1863/1864 do 1867/1868. 23 kwietnia 1869 roku zdał pierwsze rygorozum. Początkowo deklarował narodowość polską, od semestru drugiego 1863/1864 – ruską. 21.  Głuszkiewicz Włodzimierz Karol 16 maja 1870 r., Tylawa; syn Józefa, radcy Sądu Krajowego w Krakowie, potem prezydenta Sądu Obwodowego w Rzeszowie. Uczył się w gimnazjum w Jaśle, maturę zdał 4 czerwca 1888 roku. Studia na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego odbył w latach 1888/1889–1892/1893. Absolutorium uzyskał 15 marca 1894 roku, doktorat wszech nauk lekarskich uzyskał 8 października 1895 roku. Deklarował narodowość ruską. 22.  Hanczakowski Jan 1838 r., Milik; syn Józefa, proboszcza w Miliku. Uczył się w gimnazjum w Krakowie, potem podjął studia na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego na pierwszym semestrze 1858/1859, lecz ich tam nie kontynuował. Zadeklarował narodowość ruską. 23.  Harajewicz Jan Chryzostom 1821 r., Szklary; syn ostatniego proboszcza tutejszej parafii greckokatolickiej, Iwana Harajewicza, który zmarł w 1848 roku (jego nagrobek znajduje się na cmentarzu przycerkiewnym). Studiował najpierw w Wiedniu, potem na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego, 17 lipca 1849 roku wpisał się jako doktor medycyny. Potem był jeszcze studentem nadzwyczajnym (semestr pierwszy 1852/1853, semestr pierwszy 1853/1854). Uzyskał w Krakowie doktorat z chirurgii 10 lipca 1852 roku i magisterium z położnictwa – 18 czerwca 1853 roku. Nie podał narodowości. To badaj pierwszy Rusin łemkowski, który zrobił karierę w Krakowie. Był najpierw lekarzem więziennym, następnie dyrektorem szpitali św. Ducha i św. Łazarza. W 1863 roku udzielał pomocy powstańcom styczniowym rannym w czasie walk w Królestwie Polskim, za co pozbawiono go stanowiska kierowniczego w szpitalach. W 1864 roku należał do założycieli Krakowskiego Towarzystwa Lekarskiego, w okresie autonomii powrócił na stanowiska dyrektora szpitala i sprawował je do roku 1893. Był też przełożonym Departamentu Sanitarnego Wydziału Krajowego. Ożenił się z Ludwiką Janiszewską (ślub w kościele Mariackim w Krakowie)50. Córkę Wandę (urodzoną w 1854 roku) wydał za polskiego ziemianina, Marcelego Ścibor-Kotkowskiego, a dwaj jego synowie, urodzeni w Krakowie: Tadeusz (1858–1917)51 i Władysław (1861), na studiach na Uniwersytecie Jagiellońskim (pierwszy studiował prawo, drugi – medycynę)

49  S. Dembiński, Rok 1846. Kronika dworów szlacheckich zebrana na pięćdziesięcioletnią rocznicę smutnych wypadków lutego, Jasło 1896, s. 384; W. Sołtys, Związki wsi i dworu z cerkwią we wsiach beskidzkich i podbeskidzkich od XVI w. do końca ery galicyjskiej, w: Łemkowie w historii i kulturze Karpat, red. J. Czajkowski, Sanok 1995, s. 236. 50  http://geneteka.genealodzy.pl, dostęp: 30.10.2016 r. 51  J. Samujłło, Harajewicz Tadeusz, w: Polski słownik biograficzny, t. 9, Wrocław 1860–1961, s. 291.

97


Дискурс • Dyskurs

w latach 70. i 80. podali wyznanie rzymskokatolickie i narodowość polską. Jan Chryzostom Harajewicz zmarł w 1898 roku52. 24.  Humiecki Modest 3 kwietnia 1842 r., Tokarnia; syn Jana (1814–1901), proboszcza w Rzepniku i dziekana krośnieńskiego, oraz Melanii z Sitnickich (1824–1883). Studiował najpierw na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Lwowskiego jako alumn seminarium greckokatolickiego. Przerwał jednak naukę, aby uczestniczyć w powstaniu styczniowym. Kontynuował teologiczny kierunek studiów na Uniwersytecie Jagiellońskim (semestr drugi 1863/1864), po czym zmienił zainteresowania i podjął studia na Wydziale Lekarskim (1864/1865–1867/1868) jako student zwyczajny, korzystając ze stypendium Piotra Celewicza. Podawał narodowość polską. Doktorat z nauk medycznych uzyskał na Uniwersytecie Wiedeńskim w 1870 roku. W semestrze drugim 1875/1876 zapisał się ponownie na Wydział Lekarski w Krakowie. Jako lekarz pracował w Lisku (Lesku), Dobromilu i Krośnie, gdzie osiadł na stałe. Był tam radnym miejskim i burmistrzem w latach 1883–1887. Nabył większą posiadłość w Rzepniku53. Był autorem prac medycznych, próbował też swych sił w literaturze pięknej, pisał w języku polskim i ruskim54, a jego tragedia o Neronie (1880), ogłoszona pod pseudonimem Nieznany, zachwyciła malarza Henryka Siemiradzkiego i jak się przypuszcza, była znana Henrykowi Sienkiewiczowi podczas pisania powieści Quo vadis55. Był żonaty był z Celestyną Jadwigą Antoniewicz (1856–1883)56, córką powstańca styczniowego Jana Woysym-Antoniewicza, wychowanicą Ignacego Łukasiewicza, wynalazcy lampy naftowej, z którym Humiecki się przyjaźnił57. Zmarł 9 grudnia 1899 roku. Syn Humieckiego, Jan (ur. 1881 r.), doktor praw, urzędnik Izby Skarbowej we Lwowie, został w 1928 roku wpisany na listę adwokatów Okręgu Izby Adwokackiej we Lwowie, jako adwokat z siedzibą w Tłustem58. 25.  Jaworska Helena 1856 r., Florynka; córka Jana, proboszcza we Florynce, oraz Anny z Czyrniańskich, siostra Walerego (zob. niżej), siostra cioteczna Juliana Czyrniańskiego (zob. wyżej). Studiowała na Wydziale Filozoficznym Uniwersytetu Jagiellońskiego w r. akad. 1897/1898 jako hospitantka. Podała wtedy narodowość polską. 26.  Jaworski Kazimierz 1889 r., Nowy Sącz; syn Bazylego (Wasyla, 1854–1926), radcy skarbowego, w latach 1900–1907 posła do Rady Państwa w Wiedniu, założyciela Banku Łemkowskiego, bursy i filii towarzystwa „Proswita” w Nowym Sączu. Po studiach na Uniwersytecie Wiedeńskim, podjął kolejne na Wydziale Filozoficznym Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1912/1913

52  P. Franaszek, Zdrowie publiczne w Galicji w dobie autonomii (wybrane problemy), Kraków 2002, s. 65–66. 53  S. Pomprowicz, Modest Humiecki (1842–1899), życie i twórczość, w: Krosno. Studia z dziejów miasta i regionu, 5, red. F. Leśniak, Krosno 2010, s. 177–185. 54  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska…, zwłaszcza s. 152–157, 250–253, 343, 369–370. 55  J. Weinberg, „Nieznany” poprzednik Henryka Sienkiewicza, „Ruch Literacki”, 45, 2004, nr 1, s. 96–101. 56  S. Pomprowicz, Zapomniany grób, „Nasz Głos” 2003, nr 19, s. 10. 57  S. M. Brzozowski, Łukasiewicz Jan Józef Ignacy, w: Polski słownik biograficzny, t. 18, Wrocław 1973, s. 523. 58  „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Sprawiedliwości” 1928, nr 20, s. 407.

98


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

i w semestrze drugim 1913/1914. Podał narodowość ruską, choć jego ojciec był czołowym organizatorem akcji ukraińskiej na Łemkowszczyźnie przed pierwszą wojną światową. 27.  Jaworski Walery 20 marca59 lub maja60 1849 r., Florynka; syn Jana (ur. 1822), proboszcza we Florynce, oraz Anny z Czyrniańskich (ur. 1831), córki proboszcza we Florynce, Grzegorza61, brat Heleny Jaworskiej (zob. wyżej), brat cioteczny Juliana Czyrniańskiego (zob. wyżej). Uczył się w Gimnazjum św. Anny w Krakowie, maturę uzyskał w Przemyślu 20 lipca 1868 roku. Następnie podjął naukę na Akademii Technicznej we Lwowie (1868–1871), dopiero potem przeniósł się do Krakowa i studiował na Uniwersytecie Jagiellońskim, najpierw na Wydziale Filozoficznym (semestr drugi 1871/1872, 1872/1873 – semestr pierwszy 1873/1874). Korzystał ze stypendium chemicznego w 1872 roku. Deklarował narodowość ruską. 11 czerwca 1873 roku uzyskał uprawnienia do nauczania matematyki w gimnazjach i fizyki w niższych gimnazjach z prawem wykładania w języku polskim i niemieckim. W 1874 roku Państwowa Komisja Egzaminacyjna w Wiedniu nadała mu uprawnienia do nauczania chemii w wyższych szkołach realnych. Potem studiował na Wydziale Lekarskim Uniwersytetu Jagiellońskiego (1874/1875–1878/1879, i jako student nadzwyczajny w r. akad. 1879/1880). Już wtedy przejawiał zainteresowania badawcze, które rozwijał w nim jego wuj i naukowy opiekun, rodak z Florynki. Jak zapisał w nocie autobiograficznej: „punkt oparcia dla mojej pracy naukowej znalazłem w pracowni chemicznej UJ profesora Emila Czyrniańskiego, gdzie pełniłem obowiązki demonstratora przy katedrze chemii”62. Doktorat wszech nauk lekarskich uzyskał 10 czerwca 1880 r. Potem przez 6 lat wykładał chemię na Wyższej Szkole Realnej w Krakowie, a jednocześnie podjął pracę w uniwersyteckiej Klinice Lekarskiej i wyjeżdżał na staże uniwersyteckie do Erlangen i Tybingi. Po habilitacji na Uniwersytecie Jagiellońskim został w 1883 r. docentem chorób narządu trawienia, w 1889 r. – profesorem nadzwyczajnym, a w 1895 r. – zwyczajnym. W 1905 roku objął kierownictwo katedry chorób wewnętrznych i Kliniki Lekarskiej. Był autorem wielu prac w dziedzinie gastrologii i autorem istotnych odkryć w tej dziedzinie, z tej racji uchodzi za twórcę polskiej gastrologii. Był także pionierem dietetyki naukowej w Polsce, jako współautor Kuchni higienicznej (1897 r.). W 1920 roku przeszedł na emeryturę, żegnał go wtedy dziekan Wydziału, prof. Stanisław Witalis Ciechanowski, specjalnym listem, w którym stwierdzał: „szereg cennych badań naukowych, stanowiących przykład i zachętę dla innych naszych badaczy, przyczynił nie tylko Tobie, ale i polskiej nauce lekarskiej, chluby sięgającej poza granice naszej Ojczyzny i był źródłem, z którego także pracownicy innych krajów czerpali podnietę i podstawę do dalszych poszukiwań”63. 30 listopada 1921 roku, na prośbę Wydziału Lekarskiego Uniwersytetu Jagiellońskiego, Jaworski został mianowany przez Józefa Piłsudskiego, naczelnika państwa, profesorem honorowym. Był też twórcą Muzeum Historii Medycyny

59  Według życiorysu własnoręcznie sporządzanego, przechowywanego w zbiorach redakcji Polskiego słownika biograficznego w Krakowie (Instytut Historii PAN). 60  Według życiorysu w aktach osobowych UJ (Archiwum UJ, sygn. SII 619, teczka osobowa W. Jaworskiego). 61  http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r. 62  Zbiory redakcji Polskiego słownika biograficznego. 63  List Ciechanowskiego z 10 listopada 1919 roku przechowywany jest w Archiwum UJ (sygn. SII 619). Dane na temat dorobku naukowego Jaworskiego zob. tamże, sygn. WLII 133 (teczka habilitacyjna).

99


Дискурс • Dyskurs

i Farmacji, dla którego w lutym 1921 roku przekazał na własność swoje zbiory wraz z dotacją finansową, mającą być funduszem żelaznym. Ówczesny rektor, Stanisław Estreicher, oraz dziekan Wydziału Lekarskiego, prof. Kazimierz Majewski, zobowiązali się wtedy w imieniu Uniwersytetu, że muzeum to będzie nosiło imię Jaworskiego, jednak obietnica ta nie jest dziś respektowana64. Jaworski zmarł 17 lipca 1924 roku w Krakowie65. Z małżeństwa z Emmą Mattes miał syna Jana Walerego (1888–1856)66. W latach 20. katedrę medycyny sądowej na Uniwersytecie Jagiellońskim objął siostrzeniec Jaworskiego, prof. Jan Olbrycht67. 28.  Kaczmarczyk Jarosław 1884 r., Binczarowa; syn Teofila (1843–1922) z Czarnego, od roku 1879 proboszcza w Binczarowej, publicysty, współzałożyciela Ruskiej Bursy w Nowym Sączu, członka Rady Powiatowej w Grybowie i zastępcy członka jej Wydziału, w 1914 roku więźnia Talerhofu68. Brat Lubomira (zob. niżej). Uczył się w gimnazjum w Jaśle, maturę uzyskał w gimnazjum rzeszowskim 22 września 1902 roku. Studiował prawo w pierwszym semestrze 1902/1903. Podał narodowość ruską. Pracował potem jako adwokat w Muszynie. W 1914 roku został internowany wraz z ojcem i braćmi do Talerhofu. W 1918 roku stanął na czele Rady Ruskiej w Bińczarowej i wszedł w skład Ruskiej Rady Narodowej. Przedstawiał w Krakowie postulaty wieców łemkowskich Kazimierzowi Lasockiemu i Polskiej Komisji Likwidacyjnej, a także pojechał do Preszowa, żeby przyłączyć się do tamtejszej proczechosłowackiej Rady Karpacko-Ruskiej. W 1920 roku wszedł w skład Komitetu Wykonawczego Ruskiej Republiki Ludowej we Florynce. W styczniu 1921 r. został aresztowany przez władze polskie i był sądzony w procesie w Nowym Sączu pod zarzutem zdrady stanu, lecz został uniewinniony. Powrócił do pracy adwokackiej w Muszynie. Na początku lat 30. rozwiódł się z pierwszą żoną, z którą nie miał dzieci, przeszedł na protestantyzm i ożenił z Adelą Zawadzką (1912–1989), Polką z Muszyny. Z tego małżeństwa miał syna Aleksandra (1932–2009). W 1933 roku przeniósł praktykę adwokacką do Krynicy i zaprzestał działalności na rzecz społeczności łemkowskiej. W 1939 roku uciekł przez Niemcami przez Warszawę do Lwowa, gdzie w lutym 1940 roku aresztowało go NKWD. Nieco później jego żona i syn zostali deportowani przez Sowietów do Kazachstanu, skąd wydostali się z armią polską gen. Władysława Andersa na Bliski Wschód. Dalsze losy Kaczmarczyka nie są pewne, zapewne zmarł w więzieniu sowieckim w 1943 lub 1944 roku. Jego syn ukończył studia wyższe na Zachodzie, został chemikiem i egiptologiem, wykładał na uniwersytetach amerykańskich69. 64  Z listu Estreichera i Majewskiego do Jaworskiego z 26 lutego 1921 roku: „Zarówno żelazny fundusz, który utworzyłeś, jak i zbiory przez Cię zgromadzone, będą odtąd nosiły Twe imię, a Uniwersytet i Wydział Lekarski otoczą je troskliwą opieką” (Archiwum UJ, sygn. SII 619). 65  M. Skulimowski, Jaworski Walery, w: Polski słownik biograficzny, t. 11, Wrocław 1964–1965, s. 113–115; W. Orłowski, J. Nowaczyński, Prof. Walery Jaworski…. 66  Wielka genealogia Minakowskiego, http://wielcy.pl/wgm/?m=NG&t=PN&n=sw.167138, dostęp 30.10.2016 r. 67  Z córek ks. Jana Jaworskiego z Florynki, Maria poślubiła Piotra Olbrychta, weterynarza powiatowego w Sanoku, i była matką Brunona Olbrychta, generała Wojska Polskiego, Jana Olbrychta, profesora medycyny sądowej Uniwersytetu Jagiellońskiego, i Tadeusza Olbrychta, zootechnika, profesora szkół wyższych we Lwowie i Wrocławiu. 68  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska…, s. 343–344; Szematyzm Królestwa Galicji i Lodomerii z Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1911, Lwów 1911, s. 380. 69  Zob. życiorys: B. Horbal, Jaroslav Kačmarčyk (1885–194?), „Carpatho-Rusyn American”, 18, 1995, nr 2,

100


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

29.  Kaczmarczyk Lubomir 1878, Rychwałd; syn Teofila, proboszcza w Binczarowej. Uczęszczał do gimnazjum w Jaśle70, maturę eksternistyczną uzyskał w Nowym Sączu 20 czerwca 1901 roku. Studiował na Uniwersytecie Wiedeńskim w r. akad. 1901/1902, świadectwo odejścia uzyskał tam 2 października 1902 roku. Potem studiował na Wydziale Prawnym Uniwersytetu Jagiellońskiego (1902/1903–1904/1905), absolutorium uzyskał 1 listopada 1905, rygorozum pierwsze usiłował zdać 10 lutego 1912 roku, ale bezskutecznie. Państwowy egzamin historyczno-prawny zdał 22 lipca 1903 r., egzamin sądowy usiłował zdawać trzykrotnie: 21 grudnia 1905 roku, 25 kwietnia i 26 października 1906 roku, powiodło się mu za trzecim razem. Do egzaminu z nauk politycznych podchodził dwa razy: 28 lutego i 27 czerwca 1907 roku. Podawał narodowość ruską. Dnia 25 lipca 1907 roku podjął pracę jako auskultant sądowy w Kołomyi. W 1910 roku został mianowany sędzią w Rozwadowie. Wraz z ojcem i braćmi w 1914 roku był internowany do obozu w Talerhofie. W roku 1922 notowany jest jako praktykant notarialny w okręgu Izby Notarialnej we Lwowie, w roku 1926 został mianowany notariuszem w Dynowie71. Zmarł w 1934 roku72. 30.  Karpiak Michał 8 czerwca 1877 r., Roztoka Wielka; syn ks. Teodora, działacza Towarzystwa im. Michała Kaczkowskiego73, potem proboszcza w Bełzie, i Zenobii z domu Rydzaj74. Studiował teologię na Uniwersytecie Lwowskim, 16 grudnia 1901 wpisał się na Wydział Teologiczny w Krakowie i studiował tu do końca roku akademickiego. Podał narodowość ruską. Po otrzymaniu święceń kapłańskich był m.in. w roku 1909 administratorem parafii w Łabowej, a w latach 1913–1914 pracował w Sokalu, gdzie był katechetą żeńskiej szkoły wydziałowej75. W czasie pierwszej wojny światowej i okupacji Galicji wschodniej przez wojska rosyjskie mieszkał w Wiedniu. Jego brat Jarosław – urodzony poza Łemkowszczyzną, 12 marca 1880 w Ustrzykach Dolnych – początkowo również studiował we Lwowie, ale lata 1901/1902–1902/1903 spędził na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego. Podawał narodowość ruską. Potem i on został księdzem greckokatolickim, był pierwszym duszpasterzem w Talerhofie76.

s. 3; tenże, Działalność polityczna…, s. 31, 40, 43, 45, 47, 48, 52, 64, 65, 68–70, 73, 76–78, 80, 82, 96, 102, 104, 105, 107, 112; Б. Горбаль, Вмер професор Александер Качмарчик, „Besida”, 21, 2009, nr 4, s. 22–23. 70  Sprawozdanie dyrekcji c. k. Gimnazjum w Jaśle na rok 1893, Jasło 1893, s. 30. 71  Verordnungsblatt de k. k. Justizministeriums, 26, Wien 1910, s. 306; Szematyzm Królestwa Galicji i Lodomerii z Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1911, Lwów 1911, s. 229, 235; „Przegląd Notarialny” 1922, nr 1, s. 79; „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Sprawiedliwości” 1925, s. 185; A. Dziedziuk, Z. Konieczny, Spis zespołów całkowicie opracowanych w Archiwum Państwowym w Przemyślu, Przemyśl 1993, s. 22 (akta notarialne Kaczmarczyka). 72  B. Horbal, Obecność Łemków w nauce…, s. 153. 73  О. А. Мончаловский, Памятная книжка в 25-лѣтный юбилей Общества имени Михаила Качковского, 1874–1899, Львов 1899, s. 103. 74  https://www.geni.com/people/Michal-Karpiak/6000000022671680514, dostęp: 30.10.2016 r. 75  Szematyzm Królestwa Galicji i Lodomerii z Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1910, Lwów 1910, s. 670; Sprawozdanie dyrekcji c. k. Gimnazjum w Sokalu za rok szkolny 1913/1914, Sokal 1914, s. 22. 76  Był duszpasterzem i katechetą szkoły wydziałowej męskiej w Lisku. Jako bezżenny został w roku 1909 roku skierowany z diecezji przemyskiej do Argentyny, jako duszpasterz dla emigrantów grekokatolików z Galicji. W 1910 r. założył pierwszą szkołę dla nich w Apóstoles, ale z powodów zdrowotnych nie chciał tam zostać i po przeszło dwóch latach wrócił do Galicji. Jako uchodźca wojenny podczas pierwszej wojny światowej sprawował

101


Дискурс • Dyskurs

31.  Konstantynowicz Michał 28 września 1858 r., Banica; syn Antoniego, proboszcza w Czyrnej. Gimnazjum ukończył w Nowym Sączu, maturę zdał w 1879 roku. Wstąpił na Wydział Filozoficzny Uniwersytetu Jagiellońskiego, gdzie studiował od r. akad. 1879/1880 do 1882/1883, korzystając w 1882 roku ze stypendium Anny Ostrogskiej. Dnia 27 listopada 1891 roku zdał państwowy egzamin nauczycielski, uzyskując uprawnienia do nauczania języków klasycznych (łaciny i greki), jako przedmiotów głównych, oraz języka polskiego, jako przedmiotu pobocznego, w gimnazjach z polskim językiem wykładowym. Deklarował narodowość rusińską. Uczył łaciny i greki w gimnazjach w Stanisławowie, Jaśle i Tarnopolu (wspomina go stamtąd jego uczeń Stefan Baley, potem znany polsko-ukraiński psycholog i psychiatra). Konstantynowicz jest przez polskich historyków oświaty określany jako „Ukrainiec”77. 32.  Kopyściański Julian 1 marca 1843 r., Bachów; syn Aleksandra, proboszcza w Bartnem, potem w Izbach, oraz Aleksandry z Obuszkiewiczów. Dnia 22 grudnia 1862 roku immatrykulował się na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Lwowskiego. W semestrze drugim 1863/1864 studiował na Uniwersytecie Jagiellońskim, deklarując wtedy narodowość ruską. Data wpisu na Uniwersytet Jagielloński sugeruje udział w powstaniu styczniowym (por. Humiecki Modest, Obuszkiewicz Teofan). Potem był administratorem parafii w Rychwałdzie. Ożenił się z Antoniną Sembratowicz, córką ks. Michała, bratanicą arcybpa Józefa Sembratowicza, a siostrą stryjeczną kard. Sylwestra Sembratowicza. Ich dzieci to: Helena (ur. 1868) i Teofil (ur. 1870)78. 33.  Ławrowski Seweryn 1894 r., Odrzechowa; syn Iwana, proboszcza w Bolechowcach. Uczył się w Gimnazjum Ruskim w Przemyślu, a następnie studiował prawo na Uniwersytecie Jagiellońskim od semestru drugiego 1912/1913 do 1913/1914. Podał narodowość ukraińską. 34.  Ławrowski Roman 1853 r., Odrzechowa; syn Jana (ur. 1804), proboszcza w Odrzechowej, i Antoniny Sembratowicz, siostry metropolity Józefa Sembratowicza. Gimnazjum odbył w Tarnowie, studiował na Uniwersytecie Lwowskim od r. akad. 1871/1872 do semestru pierwszego 1874/1875, po czym podjął studia prawnicze na Uniwersytecie Jagiellońskim od semestru drugiego 1874/1875 do 1875/1876. W Krakowie uzyskał absolutorium 20 stycznia 1877 roku i doktorat z praw 24 lipca 1883 roku. Podczas studiów pozostawał pod opieką szwagra, Klemensa Pawłowicza (1831–1913), sekretarza Sądu Krajowego we Lwowie79. opiekę duszpasterską nad internowanymi w Talerhofie (Н. М. Пашаева, Очерки истории русского движения в Галичине XIX–XX вв, Москва 2001, s. 145). Zmarł w 1916 roku w Drohobyczu, za: https://www.geni.com/ people/Jaroslaw-Karpiak/6000000022671627119, dostęp 30.10.2016 r. 77  B. Łuczyńska, Udział Towarzystwa Nauczycieli Szkół Wyższych w integrowaniu nauczycieli szkół średnich w Galicji 1884–1909, w: Galicja i jej dziedzictwo, red. A. Meissner, J. Wyrozumski, Rzeszów 1995, s. 259. 78  http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r. 79  T. J. Kotliński, Sąd Obwodowy w Wadowicach. Jego prezydenci i radcy (1882–1899), „Wadoviana. Przegląd Historyczno-Kulturalny” 2015, nr 18, przyp. 42.

102


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

Podał narodowość ruską. Był najpierw auskultantem przy Sądzie Krajowym w Krakowie (1879 r.), potem adwokatem w Krakowie, sędzią przysięgłym Sądu Krajowego karnego tamże, członkiem Towarzystwa Przyjaciół Sztuk Pięknych. Zasiadał w Wydziale (zarządzie) Krakowskiego Koła Cyklistów, a także przynależał do szczególnego stowarzyszenia obyczajowego działającego pod nazwą Klubu Kawalerów. W 1900 roku aktywnie uczestniczył w obchodach 500-lecia założenia uniwersytetu w Krakowie80. Jego siostry zamężne były z Klemensem Pawłowiczem i Czesławem Irzykowskim. Druga z nich, Julianna z Ławrowskich Irzykowska (1850–1923), to matka Karola Irzykowskiego, znanego polskiego literata, krytyka literackiego i publicysty81. 35.  Ławrowski Roman 1888 r., Odrzechowa; syn Antoniego, proboszcza w Bolechowcach. Uczył się w gimnazjum sanockim82. Po studiach na Uniwersytecie Lwowskim podjął naukę na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego od semestru drugiego 1906/1907 do 1907/1908. W Krakowie zdał państwowy egzamin prawniczy z zakresu historyczno-prawnego 20 lipca 1908 roku. Świadectwo odejścia uzyskał 31 lipca 1908 roku. Deklarował narodowość ruską. W 1934 roku został mianowany notariuszem w Budzanowie83. 36.  Maziar Aleksander 1894 r., Grabowiec; syn Wasyla, tamtejszego rolnika. Gimnazjum ukończył w Przemyślu. Studiował prawo na Uniwersytecie Jagiellońskim w r. akad. 1917/1918 i w tym czasie zdał egzamin historyczno-prawny (19 lipca 1918 roku). Dziekan zaliczył mu czas służby wojskowej do okresu studiów (26 listopada 1917) na mocy rozporządzenia Ministerstwa Wychowania i Oświaty. Podawał narodowość ukraińską. 37.  Męciński Józef Antoni 12 marca 1896 r., Tarnowiec; syn Eugeniusza, starszego rewidenta kolei, zamieszkałego w Krakowie. Uczęszczał do III Gimnazjum im. Króla Jana III Sobieskiego w Krakowie, maturę uzyskał 18 czerwca 1914 roku. Studia prawnicze podjął na Uniwersytecie Jagiellońskim w semestrze drugim 1914/1915 i kontynuował do semestru pierwszego 1916/1917 oraz jeszcze w semestrze pierwszym 1918/1919. 13 października 1917 roku zdał państwowy egzamin historyczno-prawny. Podał narodowość ruską.

80  „Gazeta Lwowska” 1887, nr 228, s. 9; „Słowo Polskie” 1904, nr 499, s. 4; 1906, nr 152, s. 4; Sprawozdanie dyrekcji zjednoczonego Towarzystwa Przyjaciół Sztuk Pięknych w Krakowie z czynności za rok 1890, Kraków 1891, s. 56, „Nowa Reforma” 1901, nr 2, s. 2, „Naprzód” 1902, nr 16, s. 2; 1904, nr 262, s. 3; Szematyzm Królestwa Galicji i Lodomerii wraz z Wielkim Księstwem Krakowskim na rok 1879, Lwów 1879, s. 104; B. Danowicz, Ujarzmianie Melpomeny, Kraków 1972, s. 87; Hof – und Staats-Handbuch der Österreichisch-Ungarischen Monarchie für das Jahr 1907, Wien 1907, s. 840; Księga pamiątkowa pięćsetletniego jubileuszu odnowienia Uniwersytetu Jagiellońskiego 1400–1900, Kraków 1901, s. 23; Verordnungsblatt de K.K. Justizministeriums, Wien 1908, s. 127; „Cyklista” 3, 1897, nr 17, s. 7. 81  A. Boniecki, Herbarz polski, 15, Warszawa 1912, s. 235; K. Irzykowski, Dziennik, 1, 1891–1897, Kraków 2001, s. 466. 82  XVIII sprawozdanie dyrekcji c. k. Gimnazjum w Sanoku, s. 38. 83  „Przegląd Notarialny” 1934, nr 3, s. 34.

103


Дискурс • Dyskurs

38.  Męciński Julian Jeremi 13 maja 1895 r., Gorlice; syn Celestyna, radcy sądu krajowego i adwokata w Gorlicach. Uczył się kolejno w gimnazjum w Rzeszowie i w III Gimnazjum im. Króla Jana III Sobieskiego w Krakowie, gdzie zdał maturę 13 czerwca 1913 roku. Potem studiował prawo na Uniwersytecie Wiedeńskim (1913/1914–1914/1915), ale przeniósł się do Krakowa, gdzie kontynuował kierunek studiów w semestrze pierwszym 1915/1916 i od semestru drugiego 1917/1918 do 1918/1919. 15 października 1918 roku dziekan zaliczył mu czas służby wojskowej na poczet studiów. 18 kwietnia 1918 roku zdał egzamin historyczno-prawny (po nieudanej próbie 2 maja 1916) i uzyskał absolutorium 12 sierpnia 1919 r. Następnie podjął studia na Wydziale Filozoficznym w r. akad. 1919/1920 i od semestru drugiego 1920/1921 do 1921/1923. W 1923 roku podejmował starania o uzyskanie uprawnień do nauczania geografii i geologii jako przedmiotów głównych oraz nauki obywatelskiej jako przedmiotu pobocznego. Deklarował narodowość ruską. W 1920 roku był asystentem w Instytucie Geografii Uniwersytetu Jagiellońskiego, potem uczył w gimnazjach w Olkuszu i Pułtusku84. 39.  Michałek Jan 22 lutego 1844 r., Zalesie pod Rzeszowem; syn Jędrzeja, organisty i diaka w cerkwi w Zalesiu. Uczył się w gimnazjum w Rzeszowie i w seminarium duchownym rzymskokatolickim w Tarnowie. W latach 1867/1868–1868/1869 studiował na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Jagiellońskiego. Podał wtedy narodowość słowiańską, a w ostatnim semestrze zapisał się jako Rusin. Dnia 30 lipca 1871 roku bp Józef Alojzy Pukalski udzielił mu w rzymskokatolickiej katedrze tarnowskiej święceń kapłańskich i skierował jako wikarego do pracy duszpasterskiej w Łączkach Kucharskich, potem w Dębicy i Bochni. Był katechetą w wielu szkołach. Od roku 1887 był proboszczem w Rudawie i tam zmarł 7 lipca 1890 roku85. 40.  Mysyk Lubomir 1887 r., Jawora [Jaworze?]; syn Bazylego (1861–1927), proboszcza w Wańkowej i dziekana liskiego, odznaczonego przez władze austriackie Krzyżem Wojennym 3 klasy za zasługi cywilne86. W 1910 roku ukończył gimnazjum w Sanoku87. Przez dwa semestry studiował na Uniwersytecie w Grazu, a potem na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego (od 1911/1912 do semestru pierwszego 1912/1913). Podał narodowość ruską. 41.  Myszkowski Marian Wsiewołod 5 września 1879 r.88 lub 13 września 1878 r.89, Cichania; syn Jana (Ioana, 1850–1919), proboszcza w Pielgrzymce, internowanego w 1914 roku na Węgrzech, oraz Józefy z Merenów. Gimnazjum 84  U. Perkowska, Corpus academicorum Faculatatis Philosophiae Universitatis Iagellonicae 1850–1945, Kraków 2008, s. 238. 85  M. Gawlik, J. Szczepaniak, Księża katecheci diecezji krakowskiej 1880–1939. Słownik biograficzny, Kraków 2000, s. 224. 86  „Nowa Reforma” 1917, nr 382, s. 2 (za „Wiener Zeitung” z 17 sierpnia tegoż roku). 87  XXIX. sprawozdanie dyrektora c. k. gimnazjum w Sanoku za rok szkolny 1909/10, Sanok 1910, s. 68. 88  Według danych z Archiwum UJ. 89  Według metryk kościelnych, http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r.

104


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

ukończył w Tarnowie90. Studiował teologię na Uniwersytecie Lwowskim, po secesji studentów Rusinów za zgodą Senatu Uniwersytetu Jagiellońskiego wpisał się 16 grudnia 1901 roku na Wydział Teologiczny Uniwersytetu Jagiellońskiego, ale już 27 stycznia 1902 roku wykreślił się z listy studentów. Podał narodowość ruską. W 1920 roku został proboszczem w Pielgrzymce. Był właścicielem części posiadłości większej Rozstajne i członkiem Towarzystwa Rolniczego Galicyjskiego w Krakowie. Był żonaty z Augustą Aleksandrą Steniczek, pozostawił dwoje dzieci: Sławę po mężu Dońską i Tytusa (1914–2002), mieszkańca Przemyśla. Zmarł 2 maja 1943 roku w Pielgrzymce i tam też został pochowany91. 42.  Nałyśnik Aleksander 1895 r., Krasna (Krasne Ruskie); syn Ewy, zamieszkałej w Nyiregyháza (Węgry). Maturę uzyskał w Wiedniu 21 czerwca 1915 roku. Studiował prawo na Uniwersytecie Jagiellońskim od r. akad. 1916/1917 do 1918/1918, absolutorium uzyskał 10 września 1919 roku, stopień doktora praw 19 października 1920 r. Podczas studiów pozostawał pod formalną opieką Waleriana Dyakowa, oficjała skarbowego, zamieszkałego w Krośnie. Podał narodowość polską, a od 1817 roku – ruską. Był aplikantem sądowym w Krośnie, a 17 listopada 1923 roku został tamże sędzią powiatowym92. 43.  Obuszkiewicz Teofan 16 września 1841 r., Zdynia; syn Aleksandra, proboszcza w Zdyni, i Eufrozji z Przysłupskich. Do gimnazjum uczęszczał w Nowym Sączu i Preszowie. Potem wstąpił do seminarium duchownego i studiował teologię na Uniwersytecie Lwowskim od r. akad. 1862/1863 do semestru pierwszego 1864/1865, a w Krakowie w semestrze drugim 1863/1864. Data wpisu na Uniwersytet Jagielloński sugeruje uczestnictwo w powstaniu styczniowym (por. noty: Humiecki Modest, Kopyściański Julian). Podczas studiów pozostawał pod formalną opieką ks. Wiktora Salamona z Wysowej. Narodowości nie podał. Poślubił Marię Hojnacką, córkę Józefa, proboszcza w Bereście, i Marii z Wędziłowiczów. Święcenia kapłańskie otrzymał w 1867 roku i był potem wikarym w Maciejowej, w latach 1868–1870 administratorem parafii w Radocynie93, w latach 1870–1872 także administratorem w Roztoce Wielkiej, od 1876 roku proboszczem w Hańczowej, i od 1886 r. w Uściu Ruskim. W roku 1890 wyjechał do Stanów Zjednoczonych i duszpasterzował w Pensylwanii wśród Rusinów – emigrantów z Galicji kolejno w: Shenandoah (1890), Pittsburghu (1890), Shamokin (1890–1891), Mahanoy City (1891), Olyphant (1891–1897), Mayfield (1902), Mahanoy City (1902), Troy (stan Nowy Jork), Olyphant (1903–1904), Simpson (1904–1907), Olyphant (1907–1917), McAdoo (1817–1922). Był współzałożycielem i działaczem kilku organizacji skupiających emigrantów z Galicji i Rusi Węgierskiej: Sojedinienije Greko-Katołyckich Russkich Bractw (1892), Russkij Narodnyj Sojuz (1894), Obszczestwo Russkich Bractw (redagował jego organ prasowy „Prawda”), Russko-Narodna Organizacja (1917), w każdej wspierając orientację ruską przeciw ukraińskiej. Zmarł 16 marca 1924 roku w Frackville94. 90  91  92  93  94

„Dziennik Polski” 1901, nr 224, s. 2. Wydawcy Corpusu podają, że gimnazjum ukończył w Jarosławiu. http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r. „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Sprawiedliwości” 1924, s. 46. http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r. Б. Горбаль, Cвящ. Теофан А. Обушквевич (1841–1924), „Бесіда”, 6, 1994, nr 3–4, s. 5–6.

105


Дискурс • Dyskurs

44.  Padoch Wasyl 12 maja 1880 r., Bonarówka. Egzamin dojrzałości zdał w gimnazjum ruskim w Przemyślu w czerwcu 1902 roku95. W semestrze pierwszym 1901/1902 był studentem na Uniwersytecie Lwowskim. Przeniósł się do Krakowa (wpis spóźniony 16 grudnia 1901) tylko na jeden semestr na Wydział Teologiczny. Podał narodowość ukraińską. Był pod opieką Stefana Oparowskiego, gospodarza w Krasnem. 45.  Przysłupski (Przysłópski) Jakub 1862 r., Węglówka; syn Antoniego. Uczył się w gimnazjum w Rzeszowie, maturę zdał 6 czerwca 1881 roku. Studiował teologię na Uniwersytecie Lwowskim w semestrze pierwszym 1881/1882, ale zmienił zamiar i w Krakowie podjął studia lekarskie od semestru drugiego 1881/1882 do semestru pierwszego 1886/1887. Uzyskał doktorat z wszech nauk lekarskich 14 grudnia 1887 roku. Podczas studiów formalną opiekę sprawował nad nim ks. Leon Miejski z Węglówki. Podawał narodowość ruską. Praktykował jako lekarz w Rzeszowie, ciesząc się wielką popularnością wśród pacjentów wiejskich, gdyż wykorzystywał zabiegi znane im z praktyk znachorskich. W Korczynie wzniósł drewnianą willę według projektu Stanisława Majerskiego. Był znanym społecznikiem96. 46.  Puszkar Jan 1889 r., Tylawa; syn Jakuba, rolnika z Tylawy. Do gimnazjum uczęszczał w Jaśle. Studia prawnicze podjął na Uniwersytecie Praskim w semestrze pierwszym 1913/1914. Kontynuował je na Uniwersytecie Jagiellońskim w pierwszym semestrze 1909/1910 i od drugiego semestru 1912/1913 do pierwszego semestru 1913/1914. Świadectwo odejścia wydano mu 20 grudnia 1921 roku. Deklarował narodowość ruską. 47.  Salamon Konstanty 9 czerwca 1864 r., Wysowa; syn Wiktora, kanonika, proboszcza we Wróbliku Szlacheckim. Studia na Wydziale Filozoficznym (farmacja) odbył w latach 1886/1887–1887/1888, stopień magistra farmacji uzyskał 2 lipca 188997. W czasie studiów podawał narodowość ruską. 48.  Sandowicz Józef Mikołaj 1 grudnia 1896 r., Brunary Wyżne; syn ks. Piotra Sandowicza (1858–1914), proboszcza w Brunarach i dziekana muszyńskiego, który po wybuchu pierwszej wojny światowej został wyrokiem austriackiego wojskowego sądu doraźnego skazany na karę śmierci pod zarzutem zdrady stanu i rozstrzelany 28 września wraz ze starszym synem, Antonim98. Sandowicz gimnazjum ukończył w Gorlicach, maturę uzyskał 3 lipca 1916, w roku akad. 1916/1917 immatrykulował się na Wydziale Filozoficznym, skąd przeniósł się na Wydział Prawa już 17 listopada 1916 i tam studiował do 6 lipca 1922 (świadectwo odejścia).

95  96  97  98

106

„Dziennik Polski” 1902, nr 313, s. 2. F. Kotula, Tamten Rzeszów, czyli wędrówka po zakątkach i historii miasta, Rzeszów 1985, s. 224–225. „Gazeta Lwowska” 1889, nr 168, s. 3. „Nowa Reforma” 1914, nr 440, s. 2.


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

Podczas studiów podawał jako opiekuna Lubomira Sandowicza, księdza zamieszkałego w Dolinach. Deklarował narodowość ruską. W zbiorach Archiwum UJ zachowała się fotografia Józefa Mikołaja Sandowicza (sygn. AUJ I 3935).

Rys. 1 Sandowicz Józef Mikołaj.

49.  Sawczak Damian 1847 r., Nowa Wieś. Dzięki pomocy finansowej hr. Edwarda Stadnickiego w latach 1870/1871–1873/1874 studiował prawo na Uniwersytecie Lwowskim i tam uzyskał absolutorium 31 lipca 1874 roku. 31 grudnia 1875 roku uzyskał doktorat na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego. Pracował jako sekretarz hr. Władysława Zamoyskiego w Kórniku pod Poznaniem i tam poznał Polkę, Eugenię Dąbrowską (1857–1942), z którą się ożenił. Z tego małżeństwa miał czterech synów i trzy córki. Potem pracował kolejno jako auskultant (praktykant) sądowy w Wyższym Sądzie Krajowym we Lwowie, w sądach powiatowych w Zaleszczykach, Wiśniowczyku, Bohorodczanach, Husiatynie, i jako adiunkt w sądzie obwodowym w Brzeżanach. Związany najpierw z ukraińskimi narodowymi demokratami, a następnie z chadekami, od 1889 do 1901 roku był posłem do Sejmu Krajowego galicyjskiego i członkiem Wydziału Krajowego. W 1890 roku poparł ugodę polsko-ruską (tzw. polityka nowej ery Kazimierza Badeniego). Propagował 107


Дискурс • Dyskurs

wśród Rusinów galicyjskich kasy reiffeisenowskie. Uzyskał w 1891 roku koncesję na założenie Towarzystwa Wzajemnych Ubezpieczeń „Dnister” i został członkiem jego Rady Nadzorczej (1898–1910), a następnie jednym z jego dyrektorów. W latach 1893–1895 był radnym miasta Lwowa, a w latach 1897–1907 – radcą Sądu Krajowego we Lwowie. W 1910 roku przeniósł się do Borszczowa, gdzie prowadził kancelarię adwokacką i zasiadał w Radzie Powiatowej, której był też wicemarszałkiem. W 1890 roku działał w komitecie dla sprowadzenia zwłok Adama Mickiewicza do Krakowa i uczestniczył w jego pogrzebie na katedrze wawelskiej. W 1900 roku zaangażował się na rzecz organizacji jubileuszu 500-lecia założenia uniwersytetu w Krakowie. Zmarł we Lwowie w grudniu 1912 roku. Pochowany jest na cmentarzu Łyczakowskim we Lwowie99. Jeden z jego synów, Jarosław (1878–1938), prawnik i dziennikarz, redaktor czasopism „Echo Krynickie”, „Echo Zdrojowe” i „Echo Zakopiańskie”, osiadł i zmarł w Zakopanem. 50.  Sembratowicz Julian 8 maja 1881 r., Desznica; syn Leona (1844–1910), brata stryjecznego kardynała Sylwestra Sembratowicza i kolejno: administratora parafii w Roztoce Wielkiej, proboszcza w Desznicy, Czerteżu, dziekana sanockiego, kanonika honorowego. Matką Juliana Sembratowicza była Julia z Myszkowskich (1849–1919)100. Po ukończeniu gimnazjum wstąpił do seminarium greckokatolickiego w Przemyślu. Teologię studiował na Uniwersytecie Jagiellońskim do semestru pierwszego 1901/1902, przy czym, na mocy uchwały Senatu Akademickiego dokonał wpisu spóźnionego 16 grudnia 1901 roku. Świadectwo odejścia z Uniwersytetu Jagiellońskiego pobrał 14 kwietnia 1902 roku. Podczas studiów w Krakowie podawał narodowość ruską. Dnia 30 grudnia 1905 roku otrzymał święcenia kapłańskie. Był wikarym w Lipie pod Dobromilem (1906) i Woli Seńkowej (1907), administratorem w Pielni (1912), proboszczem w Woli Seńkowej (1919) i Złockiem (1939)101. Podczas okupacji niemieckiej został aresztowany za odmowę współpracy z nowym ukraińskim administratorem apostolskim Łemkowszczyzny, ks. Oleksandrem Malinowskim, i internowany do Kielc102. W listopadzie 1944 r. został zwolniony i wrócił do Złockiego. W 1946 roku został wysiedlony do Muszyny, w 1947 roku wyjechał stamtąd do Nowego Sącza, wciąż inwigilowany przez aparat bezpieczeństwa PRL103. Zmarł w 1956 roku. Był żonaty z Marią Płoszewską i miał dwoje dzieci: Wierę (1908–1998 Nowy Sącz) oraz Sergiusza (1910–1963 Przemyśl)104.

99  Z. Fras, Sawczak Damian, w: Polski słownik biograficzny, 35, Warszawa-Kraków 1994, s. 284–285 (błędne informacje o śmierci); Monokl [S. Rossowski], Wizerunki sejmowe, 1, Lwow 1903, s. 45–48; K. Łewyćkyj, Ukrajinśki polityky, 1, Lwiw 1936, s. 77–79; tenże, Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914, Львів 1926, s. 231, 236, 241, 249, 255, 273, 277, 285; Księga pamiątkowa pięćsetletniego jubileuszu odnowienia Uniwersytetu Jagiellońskiego 1400–1900, Kraków 1901, s. 23; „Czas” 1912, nr 60, s. 4; Б. Лепкий, Казка мойого життя. Бережани, Краків 1941. 100  http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r. 101  Działania komunistycznych organów bezpieczeństwa przeciwko duchowieństwu greckokatolickiemu w Polsce (1944–1956) (dokumenty), oprac. I. Hałagida, Warszawa 2012, s. 220. 102  И. Ф. Лемкин [І. Полянскiй], История Лемковины, Юнкерс – Нью-Йорк 1969, s. 181. 103  M. Ryńca, Administracja Apostolska łemkowszczyzny w latach 1945–1947, Kraków 2000, s. 15, 27, 41, 48, 68. 104  https://www.geni.com/people/Reverend-Julian-Sembratovych/6000000035850818330, dostęp: 30.10.2016 r.

108


Andrzej A. Zięba:  Narodowość ruska na Uniwersytecie Jagiellońskim…

51.  Smółka Roman 10 lipca 1887 r., Uście Ruskie; syn Antoniego, starszego geometry w Kętach. Do gimnazjum uczęszczał w Wadowicach i Bochni, maturę uzyskał eksternistycznie w Gimnazjum św. Anny w Krakowie, po nieudanych próbach (we wrześniu 1909 r. i lutym 1910 r.), 14 czerwca 1914 r. Uczęszczał na wykłady do Studium Rolniczego przy Wydziale Filozoficznym Uniwersytetu Jagiellońskiego w r. akad. 1912/1913 ale poprzestał na pierwszym semestrze. Podał narodowość polską. 52.  Sobin (Sabin, Sobyn) Dymitr (Demetriusz) 1876 r., Bartne. Gimnazjum odbył w Jaśle, egzamin maturalny zdał 18 czerwca 1896 r. Następnie studiował prawo na Uniwersytecie Wiedeńskim od semestru drugiego 1898/1899 do semestru pierwszego 1903/1904 i na podstawie uzyskanego tam świadectwa odejścia z 11 kwietnia 1904 roku rozpoczął od semestru drugiego 1903/1904 studia na Wydziale Prawa w Krakowie. 31 lipca 1904 roku uzyskał absolutorium na Uniwersytecie Jagiellońskim. 30 czerwca 1905 roku złożył państwowy egzamin sądowy, a 20 listopada tegoż roku – egzamin z nauk politycznych. Podawał w czasie studiów narodowość ruską. Potem podjął pracę jako koncypient w biurach Kolei Północnej w Krakowie i udzielał się politycznie. Podczas kampanii wyborczej do Rady Państwa w 1907 roku agitował za kandydatem liberalnym, Ignacym Petelenzem, a przeciw socjaliście Ignacemu Daszyńskiemu, co wywołało ostry atak ze strony socjalistycznego dziennika „Naprzód”, który nazwał Sobyna „zakałą stanu kolejarskiego” i zarzucił mu ambicję uzyskania posady w wiedeńskim Ministerstwie Kolei105. Doktorat z praw otrzymał 7 października 1911 roku. W 1914 roku został internowany do obozu w Talerhofie. Po zakończeniu pierwszej wojny światowej zaangażował się w działalność ruchu ruskiego na Łemkowszczyźnie. Przemawiał na wiecach, został sekretarzem Naczelnej Rady Łemkowszczyzny i członkiem Rady Karpacko-Ruskiej w Preszowie. Następnie wyjechał do Pragi, a stamtąd w 1919 roku do Paryża w składzie delegacji łemkowskiej, która pod patronatem delegacji czechosłowackiej przedstawiła swe postulaty przed jedną z komisji konferencji pokojowej. Początkowo był zwolennikiem orientacji na Rosję, potem optował za przyłączeniem Łemkowszczyzny do Czechosłowacji. Po powrocie do Czechosłowacji otrzymał posadę zastępcy żupana w Preszowie. Był współzałożycielem Łemkowskiego Komitetu Pomocy w Preszowie (1920)106. 53.  Tychowski Włodzimierz grudzień 1882 r., Rzeszów; syn Bazylego, radcy skarbu w Tarnowie. Maturę uzyskał w gimnazjum tarnowskim w czerwcu 1901 r.107, potem studiował na uniwersytecie w Wiedniu, skąd w r. akad. 1903/1904 przeniósł się do Krakowa na prawo, ale po pierwszym semestrze przeniósł się na Uniwersytet Lwowski, by znów powrócić, ale tym razem na Wydział Filozoficzny Uniwersytetu Jagiellońskiego w semestrze pierwszym 1903/1904. Świadectwo odejścia z Krakowa wydano mu 27 kwietnia 1904 roku. W trakcie studiów krakowskich podawał narodowość ruską. Od 1908 roku był nauczycielem. W 1911 r. zdał 105  „Nowa Reforma” 1907, nr 223, s. 2; „Naprzód” 1907, nr 155, s. 3. 106  B. Horbal, Działalność polityczna…, s. 38, 41, 45, 46, 52, 53, 60, 87, 88. 107  „Dziennik Polski” 1901, nr 224, s. 2.

109


Дискурс • Dyskurs

egzamin państwowy uprawniający do nauczania historii i geografii w szkołach średnich z polskim i ruskim językami wykładowymi. Uczył najpierw w Brzeżanach, potem w II Seminarium Nauczycielskim Żeńskim we Lwowie, w 1932 roku został przeniesiony do I Seminarium Nauczycielskiego Żeńskiego tamże. Spensjonowany w 1935 roku108. 54.  Zubrzycki Eugeniusz Antym (Antemiusz) 1847 r. lub 1849 r., Pielgrzymka; syn Antoniego, proboszcza w Pielgrzymce, oraz Małgorzaty Sowieńskiej z Nowego Sącza109. Studia prawnicze na Uniwersytecie Lwowskim odbył w latach 1867/1868–1870/1871 i tam otrzymał absolutorium 31 lipca 1871. Doktorat uzyskał na Wydziale Prawa Uniwersytetu Jagiellońskiego 23 stycznia 1874 roku. Narodowości ani obrządku nie podał. 55.  Żegiestowski Józef 1825 r., Milik; syn Jana, doktora medycyny w Wiedniu, w czasie studiów syna już nieżyjącego. Po studiach na Wydziale Filozoficznym Uniwersytetu Lwowskiego, przez jeden rok akademicki 1850/1851 studiował medycynę w Krakowie. Nie podał narodowości ani obrządku.

108  Kalendarzyk profesorski Tow. Naucz. Szkół Wyższych na rok 1913, oprac. M. Janelli, J. Piątek, Lwów 1913, s. 180; „Dziennik Urzędowy Kuratorium Okręgu Szkolnego Lwowskiego” 1932, s. 371, 539; 1935, s. 252. 109  http://myszkowscy.pl/r52.html, dostęp: 30.10.2016 r.


Нарыс подій Радоцины Даміан Новак Про назвaня Радоцины Протягом століть названя села принимало ріжны формы запису: Радочня (1569), Радочына (1604), Радоціна (1629), Радоціна (1765), Радоцина (1888). В першій половині ХХ ст. попри собі істнували два, паралельні хоснуваны, названя: Радоціна – хоснуване загалом Лемків, найчастійше стрічане в церковных документах та метрикальных актах, і Радоцина – хоснуване як офіцийне названя, выступуюче в документах выставляных галицком адміністрацийом, а по І світовій войні – польском. Місцеве названя Радоцина до днес не єст в задоваляючий спосіб пояснене етимолоґами. Здзіслав Штібер, на основі тереновых досліджынь проведеных на Лемковині в 1935 р., названя Радоцина припорядкувал до названь польского походжыня1, зас Казімєж Рымут утримувал, же єст оно присвійным названьом, выводячым ся од особового названя Радота (Радомир, Радослав)2. До подібных высновків дішол Януш Ріґер, котрий названя села тіж клясифікує як присвійне названя (од мена Радота), вказуючы на ориґінальне польскє походжня названя Радоціна, што під влияньом лемківской вымовы было замінене на Радоцина3. Особливым видит ся поясніня етимолоґіі названя Радоцина через Миколая Барну – автора обшырной украіньскоязычной публикациі о Радоцині, його рідным селі. Отже він выводит го од мена єгыпетского бога Ра полученого з грецкым, а пізнійше зрущеным κοινός (спільнота), і пояснят як: „Бог дає жытя вшыткым разом”, „Радіст спільноты” ци тіж „Бог дає жытя спільноті”4. В тым місци хотіл бы-м передставити своі дві концепциі на походжыня ойконіму Радоцина. Маючы на увазі чысленне выступуваня на обшыри Лемковины місцевых названь волошского походжыня, мож підозрівати, же тото названя єст стислі повязане з процесом так званой волошской колонізациі. Лучыня го з волошскым языком, рахуваным до східньороманьской групы, натуральным наслідником котрого єст медже інчыма румуньскій язык, здає ся быти правильным, тіж зато, же на обшыри цілых пілнічных Карпат фунґуют чысленны ґеоґрафічны названя

1  Z. Stieber, Pierwotne osadnictwo Łemkowszczyzny w świetle nazw miejscowych, „Biuletyn Polskiego Towarzystwa Językoznawczego” 1936, з. V, с. 54. 2  K. Rymut, Nazwy miejscowe dawnego powiatu bieckiego, „Prace onomastyczne” 1975, ч. 23, с. 40. 3  J. Riger, Słownictwo i nazewnictwo łemkowskie, Warszawa 1995, с. 201. 4  M. Барна, Радоцина в моєму серці, Тернопіль 2011, с. 27–28.

111


Дискурс • Dyskurs

волошского походжыня5. Лексикальні найчастійше сут они звязаны з пастырством, уформуваньом терену та з архаічном жаровом ґаздівком, в рамах котрой здобывало ся новы обшыри під оселіня і ґаздуваня через выпаляня, вырубуваня і карчуваня лісів.

Iл. 1. Радоцина на мапі Фрідріха фон Міґа, 1783 р.

Першом з концепций єст припущыня, же ойконім (а тіж гыдронім) Радоцина може быти згідний зо словом rădăcină (вымова: радоціна), котре фунґує в сучасным румуньскым языку і означат корінь. Радоцина была селом льокуваным на суровым корени, значыт на місци, якє до того часу не было заселене і заґаздуване, зато тіж барз правдоподібным єст тото, же слово корінь – радоціна стало ся основом названя новооснованой місцевости. Другом концепцийом походжыня того названя єст получыня слів răde (голити, усувати зо землі) і țina (земля, глина), котры по споіню дают радоціна, што мож поясняти як „выголена земля”. Такє поясніня ойконіму Радоцина може го клясифікувати до групы культуровых названь (до днес зараховуване было до присвійных), значыт такых, котрых зміст мат звязок з культуровом діяльністю чловека, та до семантычной групы, в котрій топонімы звязаны сут з жаровом ґаздівком. Інтересуючым здає ся быти тіж засяг выступуваня названя Радоцина. Появлят ся оно в постановах берліньского трактату з 1879 р., котрий тычыт ся рішыня кади ма іти границя медже Сербійом а Болгарийом. В другым параґрафі того документу

5  J. Rieger, Z toponomastyki bojkowskiej i łemkowskiej. Lespedar i inne nazwy wołoskie, „Slavia Orientalis” 1966, т. 15, с. 95.

112


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

поміщено медже інчыма опис фраґменту границі ідучой гірскым пасмом Старой Планины в єй полудньовым одтинку: (…) wspina się w prostej linii na Vidile Planina a stamtąd na górę Radocina w łańcuchu Chodża Bałkanu, pozostawiając Serbii wieś Doikinci a Bułgarii wieś Senakos (…)6.

В 1879 р., в часі робіт в терені, пару членів делімітацийной комісиі глядало того місця. По деякых трудностях повело ся ім найти горбок над селом Сенакос, котрий місцевы люде называли Радоціна, але його умісцовліня не одповідало леніі границі окрисленій берліньскым трактатом7. Тото названя заникнуло і не выступує на сучасных топоґрафічных мапах, што може свідчыти о його звыковым і льокальным характері. Выступуваня того самого названя в обшыри днешнього сербско-болгарского погранича, на котрым потверджено присутніст Волохів в середніх віках, здає ся быти цікавым претекстом до дальшых досліджынь над ґенезом топоніму Радоцина. Ідучы дале тым слідом, думати мож, же аналоґічна єст етимолоґія названь інчых сел з обшыри Лемковины. Єдным з примірів можут быти Радошыці, котры в джерелах (як поле Радочіче) появляют ся уж в 1391 р., а пак в 1441 р. – в акті наданя Яковови Волохови поля о названю Радошыці під основаня села8. Языкознавці сут згідні, же тот ойконім мат патронімічний характер і походит од мена Радош9. Інчым приміром може быти первістне названя Волі Нижньой недалеко Яслиск, котре однотувано в 1454 р. як Радінц, по рельокуваню перемінене остало на Іваншкову, а пак Яслиску Волю10. Названя того до днес не пояснено11. Радоцина і горі вымінены місцевости льокуваны были на волошскым праві на незаселеній, приграничній обшыри та были основаны на суровым корени, зато тіж можливым єст, же джерело іх названя може походити власні од спільного „кореня”. Історична ґеоґрафія Радоцина од льокацийных часів находила ся в границях історичной бічской землі (бічского староства), што была частю краківского воєвідства. В 1772 р. по занятю Австрийом полудньовой Малопольщы, бічскій повіт вошол в склад новооснованого Королівства Галициі і Льодомериі. В першым році утримано колишній адміністрацийний поділ, оставляючы два воєвідства (краківскє і рускє). В 1773 р. зорґанізувано новий адміністрацийний поділ Галициі, во Львові утворено Ґубернію, а обшыр державы поділено на округы (циркулы) і дистрикты. Початково бічска земля в цілости нашла ся в пільзненьскым циркулі (з сідибом в Ряшові), а на єй колишній 6  „Gazeta Lwowska”, ч. 179, 18 липця 1878, с. 2. 7  U. Schneider, Wissen und Evidenz: Der Berliner Kongress und die europäischen Delimitationskommissionen, в: Teilungen überwinden. Europäische und Internationale Geschichte im 19. und 20. Jahrundert, ред. M. BechemRehm, C. Hiepel, H. Türk, München 2014, с. 289. 8  A. Fastnacht, Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu, ч. 3 (O–Z), Kraków 2002, с. 74. 9  J. Rieger, пр. цит., с. 202. 10  A. Fastnacht, пр. цит., с. 234. 11  J. Rieger, пр. цит., с. 202.

113


Дискурс • Dyskurs

териториі утворено 3 дистрикты: бічскій, коросняньскій і дукляньскій. Радоцина разом зо сусідніма місцевостями нашла ся в бічскым, а границя з сусіднім, коросняньскым дистриктом ішла правдоподібні на Віслоці в околицях Святковой Малой. В марци 1775 р. зредукувано чысло дистриктів в пільзненьскым округу і Радоцина нашла ся товды в коросняньскым дистрикті, до котрого влучено цілий бічскій12. Наступна адміністрацийна реформа проходила в 1782 р., товды то на основі царского патенту з 22 марця знесено дотеперішній адміністрацийний поділ Галициі і зліквідувано 6 циркулів і 19 дистриктів. На іх місце покликано 18 меншых округів, котры были безпосередньо підпорядкуваны львівскій Ґуберніі. Радоцина з інчыма місцевостями, якы скорше находили ся на обшыри коросняньского дистрикту, вошли в склад дукляньского округу. З огляду на лoґістыку 1 серпня 1791 р. уряд і округову касу перенесено з Дуклі до Ясла, што вязало ся тіж зо зміном названя адміністрацийной єдиниці на ясельскій округ13. Наступна реформа мала місце в 1855 р., в місце округів утворено реґіоны (области), в склад котрых входили меншы повітовы уряды. Ясельску област поділено на 9 повітів (медже інчыма ясельскій, бічскій, ґорлицкій, дукляньскій і змигородскій)14. Не сут відомы листы причысляючы місцевости до горі выміненых повітів, мож ся єднак додумувати, же Радоцину влучено до ґорлицкого або змигородского повіту15. За першом опцийом свідчыт спосіб поділу місцевости в часі слідуючой адміністрацийной реформы Галициі. На початку 60. років ХІХ ст. зачато приготовлювати реформу, котра мала на ціли ліквідацию дотеперішнього адміністрацийного поділу державы і введіня нового. Довершено ю в лютым 1867 р. і на місце округів і повітів введено нову адміністрацийну єдиницю – політычний повіт. Полудньову част ясельского округу поділено на три такы повіты: ґорлицкій, ясельскій і коросняньскій. Початково коросняньскій повіт своіма границями сігал до долины потока Рыяк і обнимал медже інчыма Граб, Ожынну і Вышоватку, котры в рамах коректы границ в 1878 р. влучены были до ясельского повіту16. Коректа оперта была на границях основаного іщы в 1855 р. судового повіту в Новым Змигороді, якій в цілости прилучено до ясельского (політычного) повіту. Прото тіж факт, што Радоцины неє в групі сел находячых ся в обшыри коросняньского повіту, а заєдно в обшыри засягу змигородского судового повіту, може свідчыти, же до ґорлицкого повіту прилучена она остала разом зо селом Долгє в 1850 або 1855 р. В 1875 р. на внесок соймовой територияльной комісиі Радоцину, а тіж Долгє, Баницю, Липну, Незнаєву, Криву, Ясюнку і Воловец вылучено з судового округу, якій підлігал судови в Дукли і влучено до суду в Ґорлицях17. Од спомненой реформы в 1867 р. до часу І світовой войны Радоцина 12  E. Barwiński, Pierwsze podziały administracyjne Galicji, „Ziemia Czerwieńska” 1935, з. 1, с. 62–64. 13  Continuatio Edictorum et Mandatorum Universalium in Regnis Galiciae et Lodomeriae a Die 1. Januarii ad Ultimam Decembris 1791 Emanatorum = Continuacya Wyrokow y Rozkazow Powszechnych w Galicyi y Lodomeryi Krolestwach od dnia 1. Stycznia aż do Ostatniego Grudnia Roku 1791 Wypadłych, Leopoli б.р.в., с. 61. 14  Handbuch des Lemberger Statthalterei-Gebietes in Galizien für das Jahr 1858, Wien 1959, с. 386. 15  В 50. роках XIX ст. Радоцина приналежала до почтового округу в Новым Змигороді. 16  W. Sarna, Opis powiatu krośnieńskiego, Przemyśl 1898, с. 174. 17  Projekt podziału terytorialnego Królestwa Galicji i Lodomerii i Wielkiego Księstwa Krakowskiego na okręgi sądów powiatowych, Lwów 1875, с. 31; „Gazeta Lwowska”, ч. 126, 2 червця 1854, с. 1.

114


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

находила ся в границях ґорлицкого повіту і была граничным селом з ясельскым повітом, в котрым находил ся уж сусідній Граб. В листопаді 1914 р. до Радоцины і сусідніх сел ввошли росийскы войска. По занятю східньой і серединовой части Галициі царскы власти ввели свій адміністрацийний поділ. На окупуваных теренах утворено галицко-буковиньскє ґенерал-ґубернаторство з двостепенным поділом на ґуберніі і уєзды (повіты). Подля плянів ґорлицкій уєзд мал находити ся в тарнівскій ґуберніі, але на прифронтовій обшыри остаточні не введено царской адміністрациі. По выцофаню ся росийскых войск в маю 1915 р. адміністрацийний поділ вернул до границ сперед аґресиі. До вересня 1939 р. Радоцина оставала в границях ґорлицкого повіту, якій од 1920 р. входил в склад краківского воєвідства. До серпня 1934 р. місцевіст была сельском ґмінном єдиницьом, а по адміністрацийній реформі прилучено ю до колектывной ґміны в Ґладышові і надано ій статус громады18. В часі німецкой окупациі Радоцина нашла ся в границях покликаного 26 жолтня 1939 р. краківского дистрикту Ґенеральной Ґуберніі. Початково територия ґорлицкого повіту находила ся під войсковым зарядом ґарнізону, якій розміщений был в Яслі. 3 грудня 1939 р. влучено ю до ясельского повіту і оставала в ним до кінця 1944 р.19. Німецка адміністрация по части лишыла передвоєнний поділ і Радоцина дале приналежала до ґміны Ґладышів. По вході Червеной Арміі (половина вересня 1944 р.) привернено передвоєнний поділ, але уж 18 серпня 1945 р. Радоцина разом з ґорлицкым повітом влучена была до новооснованого ряшівского воєвідства. В 1954 р. по ліквідациі колектывных ґмін Радоцина, уж як незамешкане село, теоретычні стала ся незалежном громадом. На початку 1973 р. зас ввошла в склад реактывуваной ґміны Ґладышів20, котру в часі адміністрацийной реформы в 1975 р. прилучено до новооснованого новосанчівского воєвідства. В наступным році ґміну в Ґладышові знесено, а Радоцина нашла ся в ґміні Санкова, в границях котрой остає по днес. Тепер находит ся в малопольскым воєвідстві, ґорлицкым повіті і, як село, входит в склад шолтыства в Кривій21. Рікы Радоцина лежыт над ріком Віслоком, джерела котрой находят ся в границях села на высоті 575 м н.р.м. на пілнічно-західніх убочах Дубового Верха. Перез долгій час думано, же джерелом Віслокы єст потік Липна, до котрого вливал ся потік званий Радоцином. Перший раз в джерелах тото названя (Радочня) явит ся в 1569 р. і до кінця XIX ст. выжній одтинок Віслокы, через омылку, як выказали пізнійшы поміры, называно Радоцина. Названя Радоцины-Віслокы, подібні як названя села, принимало ріжны формы запису. Найбарже інтересуючым приміром єст запис на

18  Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 21 lipca 1934 r. o podziale powiatu gorlickiego w województwie krakowskiem na gminy wiejskie, Д.У. 1934, ч. 68, поз. 592. 19  K. Przybyłowicz, Żydzi Biecza. Historia i zagłada, Libusza-Gliwice 2015, с. 128–129. 20  Ustawa z dnia 29 listopada 1972 r. o utworzeniu gmin i zmianie ustawy o radach narodowych, Д.У. 1972, ч. 49, поз. 312. 21  Uchwała nr XXV/345/2013 Rady Gminy Sękowa z dnia 18 grudnia 2013 r. w sprawie przyjęcia statutu Sołectwa Krzywa.

115


Дискурс • Dyskurs

франтишковскій топоґрафічній знимці з половины ХІХ ст., де названя потока мат форму Радочына Бах, а названя села – Радоціна. В тым часі власне названя мал тіж потік Черемха (Черемха Бах), лівий доплыв Віслокы, вливаючий ся до ней іщы в обшыри джерелиска, де вливал ся тіж потік Одырны (Одырны Бах). Під конец ХІХ ст. в Радоцині на Віслоці плянувано основати єдну з 94 новых омброметричных стаций. Кошты основаня (21 золотых) понести мал державний фонд з мелийорацийной дотациі. До обсервуваня кількости атмосферичных опадів схоснувано введений Центральным Закладом для Метеоролоґіі в Відни дощомір, котрий збудуваний был з бляшаного лія з діром (2 цм2) закінченого долгом шкляном рурком та з двох контенерів з бляхы. Ціліст приряду мала 60 цм долгости і осаджена была в дощці. Стация в Радоцині істнувала в 1897 р. і закваліфікувана была до IV групы з прирядом до поміру грубости снігу. Дорогы Через Радоцину николи не переходили дорогы о важнійшым економічным і стратеґічным значыню. З огляду на гірскє уформуваня терену орґанізация доріг в реґіоні мала меридіональну систему. Історичны гандльовы тракты оминули єднак село, так од західньой страны, де пут з Біча до Бардийова вюл вздолж потока Ждыня на перегыбу Дуява над Конечном, як і од східньой – пут з Нового Змигорода до Бардийова через Бескід над Ожынном. За галицкых часів через Радоцину ішла льокальна, неутверджена дорога до Зборова через Выжню Полянку, Бехерів і дале до Бардийова, котра в полудньовій части села лучыла ся з дорогом з Грабу до Зборова через Варадку. По І світовій войні границю з Чехословацийом зміцнено, а хоснуваны місцевыма людми тракты згыбли. В 1934 р. зачато будувати дорогу Радоцина-Конечна, котра мала лучыти ся з дорогом І клясы Ґорлиці – границя державы – Зборів22. Робіт не скінчено, а перед выбухом ІІ світовой войны зреалізувано лем парусотметровий, істнуючий до днес, одтинок од страны Радоцины. Границьом Радоцины, Липной і Конечной переходити мала проєктувана од 90. років ХІХ ст. єдноторова желізниця з Ясла через Новий Змигород, Мысцову, Крампну, Святкову Малу і Незнаєву до Конечной, де мала лучыти ся з ленійом з Бардийова. Желізниця мала іти долином Віслокы до Незнаєвой, де запроєктувано велику желізницьову стацию, одкале дале, вздолж рікы, доходити мала до катастральной границі села Долгє і Радоцина (околиці днешнього готелю „Воринь” в Радоцині). З того місця мала одходити в долину потока Липна і дале острым луком, ідучы медже Малым Бескідком а Лысом Гором, сходити до Конечной, де заплянувано кінцьову стацию, а в будучности – граничну23. Первістний плян з 1894 р. змодифікувано в 1910 р. На граници Радоцины і Липной запроєктувано минянку без обслугы особового руху і інфраструктуры до ладуваня товарів, а медже Малым Бескідком а Лысом Гором, на 51,2 кільометрі, запроєктувано 290-метровий

22  „Chwila”, ч. 5459, 4 червця 1934, с. 12. 23  T. Machowski, G. Nycz, W dolinie Wisłoka. Koleją z Jasła do Rzeszowa, Rybnik 2014, с. 39.

116


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

тунель24. Выбух І світовой войны стримал роботы над том ленійом, до котрых по войні, з увагы на новы ґеополітычны обставины, уж не вернено. Початкы і власніст Радоцина основана была найпевнійше в другій половині XVI ст. в рамках акциі, в часі котрой заселяно гірску част земельного маєтку родины Стадніцкых зо Змигорода. Вязала ся она натуральні з шыршом заселенчом акцийом, яка в літературі приняла ся під назвом руско-волошской колонізациі. Заселяня земель находячых ся на полудне од Змигорода започаткуване было іщы в XV ст. через шляхотску родину Войшків з Нового Змигорода, коли основаны были: Мысцова, Кренціш, Крампна і Граб. Насиліня заселенчой акциі водозливу выжньой Віслокы проходило в наступным столітю, коли льокувано Вільхівец, Жыдівскє, Ожынну, Розстайне, Тыханю, Святкову, Святківку (Святкову Малу) і Долгє. В 1554 р. мал місце поділ маєтку, в результаті котрого полудньова част ключа припала Міколайови, молодшому сынови Анджея Стадніцкого25. Льокация Радоцины подля теперішнього стану досліджынь єст окрисляна на конец XVI ст., коли в 1595 р. перший раз вымінено село в податковым реґістрі краківского воєвідства26. Нове світло на льокацию Радоцины мече неінтерпретуване дотепер під тым кутом джерело, якым єст льокацийний акт села з 8 серпня 1569 р., подля котрого бічскій староста Міколай Ліґенза надає Іванови зо Святковой привілегію льокациі села Чорний Потік (тепер Чорне) на рускым праві (Jurie Ruthenisi) на опустошеных ґрунтах, што прилігают до села Міколая Стадніцкого. Вымінена єст в ним гранична ріка Радочіна (alio fluvio et rivulo Radoczina nuncupato), до котрой вливат ся Чорний потік, вдолж якого думано оселити село. В привілегіі як граничны села вымінено лем Долгє і Незнаєву27. Не єст там вымінена Радоцина, бо Чорне товды з ньом не граничыло28. Як спомнено в першій части допису, названя Радоцина має культуровий характер, звязаний з жаровом ґаздівком, прото тіж мож думати, же тычыло ся оно і формуючого ся села, і переплываючой через село рікы. Радоцина і Чорне не были вымінены в люстрациі бічского повіту з 1581 р.29, што свідчыт о тым, же тоты села обняты были іщы польокацийным перийодом звільніня з податку (воля), тырваючым што найменше 20 років. Принимаючы, же Радоцина перший раз в податковых джерелах появила ся в 1595 р., і маючы на увазі час волі, єй льокацию мож датувати медже 1561 а 1575 р.

24  Там же, с. 41. 25  „Gazeta Lwowska” 1853. Тыжньовий додаток до чысла 35 і 38. 26  J. Czajkowski, Studia nad Łemkowszczyzną, Sanok 1999, с. 18, 68. 27  Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (дале: AGAD), Metryka Koronna (дале: MK) 4–1, сиґн. 107, к. 286–289. 28  В XIX ст. Липну прилучено до катастральной ґміны Чорне, од товды адже Радоцина і Чорне мали спільний одтинок границі. 29  A. Pawiński, Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, т. III, в: Źródła dziejowe, т. XIV, Warszawa 1886, с. 116–126.

117


Дискурс • Dyskurs

Дальша записка походит з 29 лютого 1604 р. з Судовой Книгы Климківского Кресу, в котрій нашол ся запис судовой справы медже Яцком Курейом і його зятьом Іваном Лоском о віно. Єдным з конфліктовых предметів была роля в Радоцині (i role na Radoczynie), котру Курей продал за сорок два золоты30. В 1621 р. результатом поділу маєтку по Анджею Стадніцкым мысцівскій ключ отримал його сын Марек Антоні Стадніцкі31. Сім років пізнійше Радоцина была дале власністю Марка Стадніцкого. 15 мая 1629 р. шолтыс Радоцины переказал урядникови од збераня податків і оплат (поборци) Анджейови Ростаньскому 4 податкы (поборы) на суму 35 фльоренів і 14 ґроши32. Подля сумы свідчыня внескувати мож, же Радоцина, в порівнаню до сусідніх, была уж товды великым селом. Примірні сусідні села платили значучо менше: Долгє – 12 фльоренів, Ожынна – 16 фльоренів, Незнаєва – 16 фльоренів і 5 ґроши, Вышоватка – 6 фльоренів, што рівняло ся з меншым простором землі заниманой селом. Найбільше податків в ключу сел платили в тым часі Граб – 83 фльорены і Мысцова – 95 фльоренів33. По смерти Марка Стадніцкого мысцівскій ключ отримала його друга жена – Марія з Дембіньскых гербу Равіч, котра найпевнійше майно тото продала або переказала в арендуваня34. На початку 40. років XVII ст. Радоцина стала ся власністю Яна Вєльопольского гербу Стариконь (•бл. 1600–†1668), королівского дворянина і пізнійшого краківского воєводы, та його жены Зофіі Кохановской гербу Корвін (•бл. 1600–†1649), котра найпевнійше внесла ключ як віно. На сучасным етапі досліджынь не єст іщы тото поясненым, але, беручы до увагы пізнійший ток сукцесиі мысцівского майна, мож внескувати, же до родины Вєльопольскых ключ остал внесений Кохановскыма. В 1641 р. мысцівскы добра (ту вымінено Мысцову, Жыдівскє, Граб, Святкову, Розстайне, Долгє, Радоцину, Вышоватку, Ожынну, Конты, Розтокы, Меджебрід, Мытарку та Токы) обтяжены были квотом 4000 польскых фльоренів. Сплачены остали через Яна Вєльопольского сестрам: Зофіі Кохановскій, Анні Хлевіцкій та Констанциі Хоментовскій35. В припадку власности Радоцины основне значыня мат Анна Хлевіцка, котра бл. 1620 р. оддала ся за Яна Хлевіцкого гербу Одровонж. Іх сыном был Станіслав, женатий пізнійше з Маріянном Ґумнєцком гербу Ґрыф, з котром мал двоє діти Констанцию і Александра, котрий в будучности мал быти властительом Радоцины. Протягом наступного пілвіча власніст поєдных сел мысцівского ключа часто ся зміняла, але фурт оставал він в руках фамелиі. Сама Радоцина по смерти Яна Вєльопольского і Зофіі Кохановской припала в участи іх сынови – Янови Вєльопольскому юньорови (•1630–†1688), бічскому і краківскому старості та адміністраторови

30  Księga sądowa kresu klimkowskiego 1600–1762, ред. L. Łysiak, Wrocław-Kraków-Warszawa 1965, ч. 40. 31  M. Sokalski, Stadnicki Marek Antoni, в: Polski Słownik Biograficzny, т. 41, Warszawa-Kraków 2002, с. 409. 32  Rejestr poborowy województwa krakowskiego z 1629 roku, ред. S. Inglot, Wrocław 1956, с. 214–220. 33  Там же. 34  W. Sarna, Opis powiatu jasielskiego, Jasło 1908, с. 210–211. 35  Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника (дале: ЛННБУ), Zbiór Aleksandra Czołowskiego, фонд 141, опис 2, Materiały rodzinno-majątkowe Lewickich, справа 276, к. 8.

118


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

вєлічскых і бохняньскых жуп. Як властитель Радоцины выміняний єст в роках 167436, 167637 і 168038. В 1686 р., під конец жытя Вєльопольского, споминаний уж Александер Хлевіцкі сплатил го сумом 5000 фльоренів, стаючы ся в тот спосіб властительом Мысцовы, Радоцины, Святківкы, Жыдівского і Вышоваткы39. Кристина Пєрадзка принимала натоміст, же Хлевіцкі в цілости продал мысцівскій ключ краківскій капітулі за 40 тысячи фльоренів, а на маєтку в 1691 р. тяжыти мал запис неокрисленой ньом сумы на монастыр сестер клярисок при костелі св. Анджея в Кракові40. Подля єй усталінь ключ, ци тіж його част, мал оставати в руках краківской капітулы аж до 1784 р., коли одкупити мал го Любомірскі41. Тота інформация здавати ся може не до кінця зрозумілом, зато же в ґродскых і земскых книгах з того часу істнує шор записів односячых ся до мысцівского маєтку, подля котрых фурт был він майном родины Хлевіцкых. Александер Хлевіцкі оженил ся з Маріянном Куропатніцком гербу Нєчуя з Тарновця, з котром мал, вмерлого іщы в діточых роках, сына Антонія і дівку Констанцию42. По смерти Александра Маріянна Куропатніцка оддала ся за Адама Ставского гербу Стжемє. Дівка Маріянны, Констанция Куропатніцка, оддала ся за Міколая Ставского, котрий найпевнійше оставал в близкій родинній реляциі з Адамом Ставскым. На переломі XVII i XVIII ст. властительом Радоцины были Констанция і Міколай Ставскы. В 1705 р. мал місце конфлікт о маєток Радоцины і Розстайного медже Ставскыма а братми Юзефом і Яном Ромерами з Бєздзядкы. Не знатя якы были іх родинны реляциі, але Ромерове были породинены і з Куропатніцкыма, і Кохановскыма, зато мож думати, же ходило о сплату якісых спадковых залеглости43. Коло 1710 р. мысцівскій ключ отримала в спадку єдина дівка Констанциі і Міколая Ставскых – Людвіка, котра з мужом, Яном Уліньскым гербу Доленґа, заряджала майном через два наступны десятилітя. В 1730 р. за 350 фльоренів44 купил ключ князь Єжы Іґнаци Любомірскі гербу Дружына з Ряшова, котрий іщы в 1722 р. купил сусідні Поляны і Тиханю45. В тот спосіб мысцівскій ключ стал ся частю єдного з найбільшых маєтків в Речипосполитій. По смерти Єжого Любомірского (1753) ключ отримал як спадковину його

36  Там же. 37  Там же. 38  Там же. 39  Там же, к. 9. 40  K. Pieradzka, Na szlakach Łemkowszczyzny, Kraków 1939, с. 159. В інчым місци Пєрадзка подає, же трансакция тычыла ся сел Мысцова Выжня, Жыдівскє, Радоцина і Вышоватка, см. там же, с. 70. 41  Як джерело Пєрадзка подає основану в 1784 р. Львівску Табулю (Libri Dominorum, т. 7, с. 47, яка находила ся товды в Державным Архіві во Львові); см. там же, с. 206 (прип. 18). 42  S. Uruski, Rodzina. Herbarz Szlachty Polskiej, т. 2, Warszawa 1905, с. 176. 43  ЛННБУ, фонд 141, опис 2, справа 276, к. 17. 44  ЛННБУ, фонд 141, опис 2, справа 276, к. 15. 45  R. Lipelt, Stosunki społeczno-gospodarcze w dobrach małopolskich księcia Jerzego Ignacego Lubomirskiego w pierwszej połowie XVIII wieku, Rzeszów 2002, с. 21.

119


Дискурс • Dyskurs

сын з першого сопружества (з Марійом Бєліньском гербу Юноша) – Теодор, котрий был його властительом до смерти в 1761 р. Мысцівскы добра перешли товды в рукы другой жены Єжого Любомірского – Іоанны фон Штейн унд Єттінґен Любомірской (•1723–†1783), котра в 1765 р. арендувала іх сандецкому каштелянови Елияшови Во­ дзіцкому гербу Леліва (•бл. 1730–†1805). По смерти Іоанны Любомірской ключ, як спадковину, отримал єй сын (з Єжым Іґнацым Любомірскым) – Францішек, котрий в 1794 р. продал го остатньому бічскому старості Вільгельмови Сємєньскому гербу Домброва зо Славчына (•1722–†1802) за 380 тысячи фльоренів46. В 70. і 80. роках XVIII ст. Сємєньскі мал велич маєток, громаджыня котрого зачал од выкупліня од австрийской Камеры скорше арендуваного колишнього королівского майна: бічского староства (разом з Бічом), незагородовых тжцініцкого і лібушского староств, в 1777 р. купил єзуітскы кляшторны майна в Павлосьовє на Ярославщыні, а тіж з приватных рук маґєровскы майна разом з замком під Жулквьом і вкінци – домену Мысцова. В 1802 р. спадковину по Вільгельмі отримал його сын Станіслав Вільгельм ґраф Сємєньскі (•1763–†1821). По його смерти в 1822 р. мал місце поділ маєтку медже його діти. Дівка Амелія по сопружестві з Александром Стадніцкым, пізнійшым выдатным істориком, як віно внесла Маґєрів, а домены Павлосів і Біч переказаны остали первородному сынови – Константови (•1801–†1866), якій был Сємєньскым ґрафом, мужом Олімпіі ґрафыні з Левічына гербу Роґаля (•1803–†1869)47. Домену Мысцова отримала в 1830 р. наймолодша дівка – Марія Елжбєта Сємєньска (•1806–†1877), жена Юзефа Філіпа Левіцкого ґрафа гербу Роґаля (•1802–†18??), породиненого з родином Олімпіі Левіцкой. Од того часу Сємєньскы, як славна родина в Галициі, хоснували подвійне назвиско – Сємєньскы-Левіцкы. В роках 1830–1831 як властитель Радоцины подаваний єст Юзеф Левіцкі, а в наступных роках його жена – Марія. По знесіню панщыны і ліквідациі домены Мысцова, близко 1845 р., Сємєньскы-Левіцкы одпродали майна, в тым Радоцину, правникови і купцьови Антонови Фрідріхови ІІ Ґрафови Мітровскому фон Мітровіц (•1801–†1865)48. Його вітцьом был Антон Фрідріх Ґраф Мітровскі фон Мітровіц унд Немішль (•1770–†1842)49, якій походил з Морав (мал майно Льоучна над Десном та замкы в Моравци і Мітрові) і был намістником Морав і Шлеска та першым австрийскым канцлерьом50. Антон Фрідріх II часово мешкал на дворі в Мысцові, одкале медже інчыма дозерал інтересів основаной ним гуты желіза в Контах, довкола котрой, з його ініциятывы, была основана колонія заселена жытелями Чех і Морав. По його смерти майно по ним переняла його жена Марія Тереза Врбна фон Фреуденталь Мітровска (•1812–†1890), в Галициі знана як Тереса Мітровска, котра была властительком тых земель до 1880 р. Антон Мітровскі был задолжений в Рудольфіны ґрафыні Белґраде з Кінскых

46  K. Pieradzka, пр. цит., с. 159. 47  K. Nieciecki, Herbarz polski, т. 8, Lipsk 1841, с. 339. 48  C. Wurzbach, Biographisches Lexicon, т. 18, Wien 1868, с. 386. 49  Dorf und Staads. des Schematismus des österreichischen Kaiserthums, Wien 1828, с. 328, 350, 388. 50  Schematismus des Köningriches Galizien und Lodomerien fur das Jahr 1830, Lemberg 1830, с. 3; Czynności Sejmu w Królestwach Galicyi i Lodomeryi na dzień 17 października 1836 we Lwowie zwołanego, a dnia 22 tegoż miesiąca i roku ukończonego, Lemberg 1837, с. 10.

120


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

з Чех на суму 14 700 реньскых золотых, зато тіж по смерти Антона Фрідріха ІІ ц.к. обводовий суд в Перемышли 8 січня 1868 р. мысцівскы добра, як спадковину по вмерлым, выставил на ліцитацию, котра мала быти проведена в літі того же рока51. Не повело ся єднак іх продати, бо в 1879 р. перемышльскій суд зас выставил добра на ліцитацию, выцінюючы іх вартіст на не менше як 157 424 реньскых золотых52. Од 1875 р. спадкоємці Антона Мітровского выміняны сут як властителе Радоцины. В 1880 р. част сел з колишньой домены Мысцова, в тым Радоцина, вернула до родины Сємєньскых-Левіцкых. Купил іх Ян Юзеф Левіцкі (•1840–†1891), сын Юзефа Філіпа Левіцкого і Маріі Сємєньской-Левіцкой. 26 жолтня 1980 р. Iл. 2. Тереса Мітровкса, мінiятура, бл. 1840 р., малювал: Алоіс Анрайтер. Радоцину та част давного мысцівского майна купили Францішек ґраф Потуліцкі гербу Ґжымала (•1843–†1912) і Францішка Фанны ґрафыня Бадені гербу Боньча Потуліцка (•1852–†1939)53. Предком, в простій леніі, Францішка Потуліцкого был Ян Вєльопольскі, властитель Радоцины в XVII ст. Мешкали они во дворі в Новым Змигороді та, часово, в дворку в Контах. По смерти Францішка маєтком заряджала його жена. По І світовій войні, з огляду на ненайліпшу економічну кондицию родины, Францішка Потуліцка выпродала част майна. В квітни 1918 р. Радоцину купил Александер ґраф Скжыньскі гербу Заремба з Заґужан (•1882–†1931), доктор права, дипломата, премєр польского уряду та властитель і заряджаючий компаніями54. В тым часі на обшыри Радоцины находили ся нецілы 64 „дворскы” гектары, котры в цілости купил Скжыньскі. Разом купил більше як 1160 гектарів в місцевостях: Радоцина, Долгє, Чорне, Ясюнка, Баниця, Воловец, Незнаєва, Розстайне, Вышоватка, Святкова і Жыдівскє55. Александер Скжыньскі был кавалером, зато тіж по його траґічній смерти, згідні з тестаментом, ціле майно отримала його сестра – Марія Іоанна Ляура ґрафыня Скжыньска Собаньска (•1887–†1948). Майно Скжыньскых знацийоналізувано в 1945 р.

51  „Gazeta Lwowska”, ч. 135, 13 червця 1868, с. 816. 52  „Gazeta Lwowska”, ч. 128, 5 червця 1879, с. 8. 53  W. Sarna, Opis powiatu jasielskiego…, с. 211. 54  S. Burliga, Księga rachunkowa dworu i folwarku w Żmigrodzie 1919–1921, рукопис, находит ся в родины Зачыньскых. 55  Там же.

121


Дискурс • Dyskurs

Радоциньскы церкви Першу церков в Радоцині правдоподібні побудувано на початку XVII ст. В 1636 р. вымінений єст в селі православний священник, што може быти посереднім доказом на єй істнуваня. Джерела, котры односят ся до самого церковного будинку сут з другой половины XVIII ст. і тычат ся уж другой церкви, вознесеной близко 1750 р.56. Перший опис радоциньского храму поміщений был в інвентари мысцівского ключа з 1758 р. Подля него деревяна церков находила ся на горбку в центрі села, была крыта трьома банями і ціла побита ґонтом. Церковний цмонтір обведений был деревяным огороджыньом, котре вкрыте было ґонтовым дашком. Од стороны дорогы находила ся в ним нова, іщы нескінчена фіртка57. В 1761 р. перший раз вымінено покровительство церкви – святых Косму і Даміана, та зроблено опис внутри. В церкви находили ся деревяны підлогы, новий іконостас в різбленій рамі (snycerskiej roboty), в котрым іконы з ряду Deesis і намістны не были іщы написаны. В іконостасі вымінено тіж царскы двері, за котрыма, в пресвітериі, был олтар з дарохранительницьом. Окрем того подавана єст тіж дзвінниця, на котрій поміщены были три дзвоны58. З ревізиі дукляньского деканату з 1775 р. дознаєме ся, же церков была niedawno wystawiona, што в сопоставліню з горі поданыма інформациями (нова отверанка в огороджыню, новий іконостас) дозвалят датувати обєкт, як спомнено, на половину XVIII ст. В тым часі в середині храму находил ся уж полний, скінчений іконостас, головний олтар з образом Ісуса Христа та бічний олтар в наві. На дзвінници вымінено три дзвоны59.

Iл. 3. Центр Радоцины на катастральній мапі, 1850 р. (з нанесеныма змінами з бл. 1900 р.).

56  Archiwum Państwowe w Przemyślu (дале: APP), Akta Biskupstwa Grekokatolickiego (дале: ABGK), сиґн. 21, к. 7. 57  F. Zacny, Inwentarz Klucza Myscowskiego z 1758 roku, в: Krosno. Studia z dziejów miasta i regionu, т. 4, ред. F. Leśniak, Krosno 2002, с. 175. 58  APP, ABGK, сиґн. 20, к. 20. 59  APP, ABGK, сиґн. 21, к. 7.

122


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

В візитациі з 1780 р. вымінено деревяну пресвітерию при церкви (в дукляньскым деканаті пят деревяных церкви мало муруваны пресвітериі), деревяний престіл в пресвітериі з антимінсом з мощами Святого Креста, іконостас з царскыма дверями прекрасной роботы (pięknej roboty), два бічны олтарі в наві надставлены на деревяных престолах, з чого єден з іконом Божой Матери, жертвенник з іконом Ісуса Христа та дзвінницю выставлену при церкви (dzwonnicę przy cerkwi wystawioną). Церковний цмонтір оточувало деревяне огороджыня60. В 30. роках ХІХ ст. церков вымагала уж ґрунтовного ремонту. Візитатор, священник Михаіл Юрчакєвич, адміністратор парохіі в Бонарівці, в 1835 р. ствердил, же церков potrzebuje podniesienia, што правдоподібні означало конечніст выміны підвалин і направліня камінной підмурівкы. Храм потрібувал тіж spadków dachu nowego całego, што мож пояснити двояко: або як выміну елементів конструкцийных даху з огляду на іх ґанч, або заступліня цілого покрытя даху новым ґонтом. Пильний ремонт был тіж конечний в припадку дзвінниці, в котрій треба было вымінити підтримуючы конструкцию столпы. Візитатор стрвердил тіж потребу замонтуваня новой підлогы в середині церкви61. В 1896 р. рішено побудувати нову церков. Ініциятором інвестициі был товдышній адміністратор парохіі в Радоцині – священник Александер Солецкій. Нову церков задумано зльокалізувати в інчым місци, зато же на дотеперішнім церковным цмонтери не было місця на вознесіня векшого храму. Додатково горбок, на котрым стояла стара церков, находил ся в безпосереднім сусідстві з корытом Віслокы, загорожений адже был підмываньом. На місце під новий храм выбрано беріг напроти старой церкви, по другій страні дорогы, на ґрунті будучым власністю місцевой парохіі. В маю 1897 р. священник Солецкій писал до ординария перемышльской єпархіі – єпископа Константина Чеховіча: Uniżenie podpisany zadośćuczyniwszy wszystkim przepisom i formalnościom ustawy konkurencyjnej z dnia 15 sierpnia 1866 roku, zamierzyłem budować w gromadzie Radocynie nową świętą cerkiew wedle tu dołączonego planu. Żeby jednak można było powyższą budowę przedsięwziąć, prosząc uniżenie podpisany paroch w Radocynie Najjaśniejszego i Wielebnego Biskupa Ordynariusza o przychylne pozwolenie mu założenia tejże budowy, a jednocześnie i błogosławieństwo tego że przedsięwzięcia i o poświęcenie kamienia węgielnego pod tę budowę. Przy tym donosi uniżenie ten sam, że opisana nowa święta cerkiew zbudowana będzie podobnie jak dotychczasowa stara na gruncie parafialnym, wolnym od wszelkich długów i ciężarów i utrzymywana będzie w taki sposób jak dotychczasowa stara. Ponadto będzie ona zbudowana na miejscu wyższym, bardziej suchym i dogodniejszym od wody, zabudowań mieszkalnych i jeszcze bardziej oddalonym jak to teraźniejsza stara, a tym samym od ognia będzie pewniejsza i od odgłosu i krzyku gospodarskiego wolniejsza. Tak jak materiał do zamierzonej budowy jest już gotowy i w większej części porżnięty, o tym podpisany donosi, że ta budowa w drugiej połowie miesiąca czerwca tego roku według ugody z majstrami rozpocząć się ma62.

В 1897 р. до парохіі в Радоцині звернула ся парохія з Кривой в справі закупу старой церкви, з перезначыньом на каплицю, зато же в 1895 р. згоріла тамтышня парохіяльна церков. Храм з Радоцины здемонтувано і перевезено до Кривой,

60  APP, ABGK, сиґн. 21, к. 28. 61  APP, ABGK, сиґн. 3548, к. 36. 62  APP, ABGK, сиґн. 4845, к. 440–441.

123


Дискурс • Dyskurs

де як тымчасова церков служыла до 1906 р., то значыт до часу вознесіня новой, котру консекрувано рік пізнійше. Каплицю товды розобрано, а отриманий з ней материял перевезено до сусідньой Ясюнкы, яка приналежала до парохіі в Кривій i не мала свойой церкви. Парохія в Кривій, до складу котрой входили тіж Воловец і Баниця, была сконфліктувана о сідибу парохіі і душпастырску обслугу поєдных місцевости. В єй границях находила ся тіж лем єдна дочерна церков – в Волівци63. Зато в 1907 р., з ініциятывы парьох жытелів Ясюнкы: Гриця Романьчака, Юрка Шведы, Антона Зорыла, Андрия Пелеша і Дмитра Пелеша з перевезеных конструкцийных елементів, на посесиі Дмитра Пелеша вознесено каплицю64. Тото

Iл. 4. Православна церков в Баници, 1959 р., з колекциі Музею Народного Будівництва в Саноку, фот. З. Целярскі.

предпринятя стрітило ся з противом так церковных, як і адміністрацийных власти. Неконсекрувана каплиця стояла в придомашній загороді до 1911 р., товды то част мешканців Ясюнкы, што перешла на православія, рішыла ю консекрувати як православну каплицю. Тот замір стримали спільны діяня державных і церковных власти, а його ініцияторе в першых місяцях І світовой войны были высланы до лаґру в Талергофі65. В лютым 1915 р. австро-мадярскє войско підпалило оддільні

63  D. Nowak, Losy cerkwi na Łemkowszczyźnie w XX wieku, „Rocznik Ruskiej Bursy 2011”, с. 85. 64  Т. Докла, Наша Громада. Минуле села: Ясюнка, Крива и Баниця на Лемковині, Юнкерс 1969, с. 70–78. 65  Там же.

124


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

од церкви стоячу дзвінницю в Кривій. Того тыпу будівлі были нароком нищены, прото же церковны і костельны вежы та дзвінниці трактувано як обсервацийны обєкты, котры могли быти схоснуваны ворогами. Од огня заняла ся церков і не повело ся єй вратувати. Крива потрібувала побудувати новий храм. В 1917 р. перенесено з Ясюнкы каплицю, котру зас зложено попри церковным цмонтери. Як тымчасова церков служыла она в Кривій до 1924 р., коли то вірным оддано нову, істнуючу до днес церков. Каплицю розобрано і змаґазинувано66. В 1927 р. православны жытелі Ясюнкы купили од Кривой материял з каплиці і зачали будувати православну церков в себе. Єднак будова не была скінчена, стримали ю польскы власти, котры наказали тіж розобрати тото, што повело ся збудувати. Найправдоподібнійше вознесена близко 1930 р. православна часовня в Баници была зложена з материялу купленого мешканцями Ясюнкы. Про тото, же часовня з Баници была старом церквом з Радоцины, свідчыти можут спомнены долов досліджыня, покрываня ся дат і місця (територия єдной парохіі) та факт, што в найблизшій околици в тым часі не розобрано ниякой інчой церкви, котра могла бы трафити пак до Баниці. Часовню в Баници в 60. роках ХХ ст. досліджал під архітектонным оглядом Єжы Тур – знаменитий знавця церковной архітектуры і ряшівскій воєвідскій консерватор забытків. Стверил він сліды трансльокациі обєкту з інчого місця і його повторного монтажу. Про архаічніст будівлі свідчыт невеликій розмір церкви а тіж шор конструкцийных елементів, котры в церковній архітектурі зачали заникати уж під конец XVIII ст. Серед них можна вымінити зрубову стіну іконостасу, котра становила колиси, окрем конструкцийных властивости, архітектонну основу іконостасу, а предо вшыткым просту, штырьобічну зрубову баню над навом, котра накрыта была штырьоспадовым дахом67. По выселінях церков хоснувана была ПҐР-ом в Ясюнці і тримано в ній сіно68. Під конец 70. років ХХ ст. явила ся нагода на вратуваня обєкту. Студенты і провідникы, што приналежали до любліньского Студентского Кружка Бескідскых Провідників, підняли стараня, жебы заадаптувати каплицю на музей. Єднак іх ініциятыва не отримала підтримкы од льокальных власти69. Храм завалил ся в 1982 р., а його останкы лежат до днес на церквиску. Нова церков в Радоцині скінчена была в 1898 р. (в ризници находил ся напис: Cerkiew wzniesiona r. 1898. Staraniem i trudami o. Aleksandra Sielskiego a we wnętrzu pomalowana r. 1902. Za o. Petra Kałamunieckiego i diakona i nauczyciela S. Jurkowskiego). Надано ій традицийне уж для радоциньскых церкви покровительство – святых Космы і Даміана. Святиню ульокувано в центральным місци ново прирыхтуваной терасы, котру од східньой страны забезпечено, істнуючым до днес, опоровым муром, вознесеным з рікового каменя. Была то деревяна будівля, поміщена на камінній

66  Там же. 67  J. Tur, Architektura cerkiewna, в: Łemkowie. Kultura – sztuka – język, ред. J. Gajewski, Warszawa-Kraków 1987, с. 45–46. 68  Archiwum Działu Sztuki Cerkiewnej Muzeum Zamku w Łańcucie (дале: AMZŁ), Materiały Penetracyjne (дале: MP), пов. ґорлицкій, Баниця, б.ч.к. 69  Z. Szanter, Kaplica w Banicy. Karta ewidencyjna, листопад 1979.

125


Дискурс • Dyskurs

підмурівці, орєнтувана, вознесена на подолгастым пляні, тридільна70. Пресвітерия была лем кус узша од навы, заперта трибічні з двома бічныма ризницями, нава разом з узшым підхоровым простором створювали єднопросторовий уклад. Зруб стін вшыткых части был єднакой высоты, над притвором надбудувано низку вежу з простыма стінами, правдоподібні столпово-рамовой конструкциі. Дахы над навом і пресвітерийом были єдногребльовы, над навом дво-, а над пресвітерийом пятьоспадовий. Вежа крыта была штырьоспадовым дахом, поміщеным на осмобічній низкій основі і закінченым цибулястом баньом. Баню звінчувала такой осмобічна сліпа літарня з маковицями і желізным кутым крестом. Аналоґічны закінчыня находили ся над навом і пресвітерийом, октаґональны основы котрых уняты были площынами дахів. Ризниці крыты были гребльовыма, двоспадовыма дахами, на іх кінчыках поміщено куты бляхом королі, котры закінчены были головком з метальовым крестом. Вшыткы дахы вкрыты были цинковом бляхом лученом на стоячий рубец. Зовнішні стіны ошалювано вертикальні з листвуваньом. В наві были дві пары єднакых вікєн – просто од горы выкiнченых, в пресвітериі два поєдны – поміщены в полудньово-східній і полудньово-західній стіні, а в ризницях по два. Од західньой страны находил ся невеликій притвор, правдоподібні запертий трибічні, през котрий вюл головний вхід до церкви. Додатковы двері находили ся в західній стінці пілнічной ризниці. Середина церкви вкрыта была правдоподібні простыма стропами з фасетами.

Iл. 5. Церков в Радоцині, 1934 р., фот. С. Лещыцкі.

70  Опис обєкту зроблений на основі двох архівальных фотоґрафій і інвентаризациі церквиска.

126


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

По скiнчыню будовы зачал ся процес выпосажаня храму. Середину выложено цементовыма кафлями з поліхроматычном церамічном верством, куплено іконостас, авторе котрого не остали, на жаль, однотуваны в джерелах. В 1902 р. завдякы стараням пароха о. Петра Каламунецкого зроблено малярску декорацию стін, котрой авторами найправдоподібнійше была родина малярів Боґданьскых з Яслиск. В 1904 р. на невеликым березі над церквом вознесено оддільні стоячу дзвінницю (в єй середині поміщено інскрипцию r. 1904)71. Была то двоповерхова будівля столпово-рамовой конструкциі, плянтра были одділены бляшаным окаповым дашком. Дзвінниця была вкрыта штырьоспадовым, бляшаным дахом, якій звінчений был цибулястом баньом. На ній завішено три дзвоны зо старой церкви, котры в часі І світовой войны были забраны австрийскым войском72. В 1924 р. парохіяне уфундували великій дзвін, якій называл ся Владимір (на плякєті находил ся напис Władymir 1921)73, пару років пізнійше докуплено менший, з котрого до днес сохранило ся лем серце. До дзвінниці од страны церквы вели камінны сходы. Крест з церкви в Радоцинi, 1964 р., з колекХоц радоциньска церков стылістычні Iл. 6. циі Музею Народного Будівництва в Саноку, была приміром барз заавансуваной ла- фот. Д. Новак. тинізациі архітектонной формы, выступуючой всяди на обшыри Лемковины од кінця XVIII ст., то навязувала єднак до льокальной церковной будівничой традициі. Систематизуючы, можна ю помістити в групі разом з церквами з Конечной (вознесена в 1903 р.) і Далийовы (вознесена в 1889 р., спалена в 1931 р.). Церков консекрувал в 1908 р. перемышльскій єпископ Константин Чехович. Обєкт убезпечено на квоту 14 тысячи корон74 в Товаристві Убезпечынь „Дністр” зо Львова. В часі І світовой войны, інакше як сусідніх клебаньскых будинків, церкви не зныщено75.

71  72  73  74  75

APP, ABGK, сиґн. 6242, к. 1. APP, Starostwo Grybowskie (дале: StG), сиґн. 21, к. 9. APP, ABGK, сиґн. 6242, к. 5. APP, ABGK, сиґн. 5836, к. 218. APP, ABGK, сиґн. 5336, к. 188; „Czas”, ч. 276, 15 мая 1915, с. 2.

127


Дискурс • Dyskurs

В 1921 р. в церкви находили ся: олтар, золочена дарохранительниця, вісем деревяных лавок, штырі мосяжны золочены чашы, шіст мосяжных ліхтарів, дві кадильниці, штырі новы деревяны поставникы. Не было дзвонів, бо, як горі спомнено, остали забраны без вынагороджыня войском. В церкви не было тіж сповідальниці76. Згідні з інвентарийом з 1928 р. в церкви находил ся деревяний олтар з поміщеныма на штырьох наріжниках бляту, запечатаныма мощами неокрисленого святого (быти може были то мощы Креста, якы перенесено з олтаря зо старой церкви). На олтари стояла позолочена на зовни і в середині дарохранительниця з дверцми запераныма на ключ, котрий триманий был в панцерній церковній касі. Над олтарьом поміщений был деревяний ківорий, за олтарьом находил ся деревяний фотель обитий аксамитом. На стінах пресвітериі вісіли три образы: Жертва Авраама, Мойсей на пустыни і Жертва Мелхіседека. В наві перед царскыма дверми стоял дубовий тетрапод з різбленыма боками, накрытий цератом і пристералом. На ним находил ся ручний крест, храмова ікона з представліньом святых Космы і Даміана та стоячий крест. Попри тетраподі уставлений был аналой. На протилежных стінах навы вісіли два образы: Розпятя Христове і Тайна вечеря, в притворі натоміст завішена была ікона Страшного Суду. В наві находила ся тіж деревяна сповідальниця без краток, єденадцет лавок та деревяний крылос. Серед церковных риз вымінено ясну з червено-синьо-жолтым квітьом з гадвабного адамашку, ясну з жолтым квітьом, червену з жолто-синім квітьом з адамашку, червену з жолто-чорным квітьом з адамашку, зелену з адамашку і фіялькову з адамашку. За вынятком той остатньой вшыткы были в барз добрым стані. Окрем горі поданых на стані находили ся похоронны аксамитны ризы (єдна в добрым, а друга в гіршым стані). Серед рухомого выпосажыня вымінены сут тіж чашы з бронзы і єдна плащениця77. Літургічны книгы, якы находили ся в церкви в 1928 р.: 1. Євангелия, Друкарня Михайла Сльозкы во Львові, 1665 р., в скоряній окладинці. 2. Євангелия, Друкарня Ставропігійского Інституту во Львові, 1892 р., в полотняній окладинці. 3. Апослтол, Друкарня Михайла Сльозкы во Львові, 1664 р., в скоряній окладинці. 4. Служебник, Друкарня Ставропігійского Інституту во Львові, 1866 р., в скоряній окладинці. 5. Служебник, Єпархіяльна Друкарня в Перемышли, 1840 р., в скоряній окладинці. 6. Часослов, Друкарня Ставропігійского Інституту во Львові, 1888 р., в скоряній окладинці. 7. Часослов, без даты выданя, в скоряній окладинці. В парохіяльній біблийотеці в Ліщынах сохранила ся Учытельна Євангелия датувана на першу чверт XVII ст. (правдоподібні з 1611 р.), на рантах котрой єст нотка: Jan i Andrzej Lelak z Radocyny, што може свідчыти, же первістні книга находила ся в церкви в Радоцині78. 76  APP, StG, сиґн. 21, к. 8–9. 77  APP, ABGK, сиґн. 6242, к. 1–10. 78  A. Naumow, A. Kaszlej, J. Stradomski, Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce, Katalog, Kra-

128


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

Од 1928 р., в звязку з переходом векшыны парохіян на православія, економічна кондиция парохіі, тым самым і церкви, з гідній мірі ся погіршыла79. Ціле майно грекокатолицкой парохіі в Радоцині, як власніст католицкого Костела, хранене было конкордатом з 1925 р., зато хоснуваня церкви православныма вірныма не было можливе80. Того самого рока на терасі, яка находила ся напроти школы, вознесено будинок тымчасовой православной каплиці, яка была получена з клебанійом81. Предметом свары медже парохійом грекокатолицком а православном (початково офіцийні будучом філийом парохіі во Львові) была справа власности выпосажыня грекокатолицкой церкви. Православны жытелі Радоцины, в більшости были то фундаторе того выпосажыня, не маючы можливости з него корыстати, по вычерпаню правных можливости в ціли його одзысканя, пару раз вламали ся до церкви і перенесли спірне выпосажыня до православной каплиці. Такы ситуациі мали місце праві в каждым селі на Лемковині, де векшына мешканців змінила віроісповіданя. Пе- Iл. 7. Крест з церкви в Радоцині, 2005 р., фот. Д. Нореважні такы діяня кінчыли ся в суді, вак. котрий найчастійше справы спірного выпосажыня судил на хосен православных. Справа вламаня з 1939 р. до церкви в Радоцині была однотувана в польскоязычным єврейскым тыжденнику „Nowy Dziennik”: Onegdaj włamali się nieznani sprawcy do cerkwi grecko-katolickiej w Radocynie i skradli szereg przedmiotów cerkiewnych a m. in pająk wiszący. Kradzież dokonana została przez wywarzenie drzwi frontowych. Poszukiwania sprawców przez policję dały sensacyjny wynik. Skradzione przedmioty znaleziono w cerkwi prawosławnej w tej samej wsi. Dalsze dochodzenia trwają82.

Церков не потерпіла в часі ІІ світовой войны, в околици проходили борбы. По выселіню праві вшыткых жытелів до УРСР в маю 1946 р., до акциі Вісла в червци 1947 р., коли выселено тых мешканців села, што остали, з церкви корыстано спо-

ków 2004, с. 133. 79  R. Dubec, Z dziejów parafii prawosławnej na Łemkowszczyźnie w okresie międzywojennym, Gorlice 2011, с. 152. 80  Konkordat pomiędzy Stolicą Apostolską a Rzecząpospolitą Polską, podpisany w Rzymie dnia 10 lutego 1925 r., Д.У. 1925, ч. 72, поз. 501 i 502. 81  R. Dubec, пр. цит., с. 152. 82  „Nowy Dziennik”, ч. 151, 04 квітня 1939, с. 16.

129


Дискурс • Dyskurs

радычні. Выселены на совітску Украіну Радоциняне мали забрати зо собом част рухомого выпосажыня церкви, медже інчыма дзвоны. По 1947 р. церков, незгідні з правом, была перенята для Скарбу Державы і в 1948 р. переказана ульокуваным в Радоцині Войскам Охороны Погранича. Медже 1953 а 1955 р. розобрано храм, а материял з него отриманий схоснувано для побудуваня елементів граничной інфраструктуры83. В липци 1958 р. по церкви: pozostały tylko połamane resztki ozdób oraz połamany dach kryty gontem. W prywatnym mieszkaniu leśniczego zostawiliśmy drewnianą rzeźbę bez głowy oraz powycinane kawałki obrazów. W prywatnym mieszkaniu pana Bogusza znaleźliśmy drewniany krucyfiks – krzyż czarny, rzeźbiony, postać Jezusa Chrystusa, jasna. W mieszkaniu pani Agryfiny Salamandry znaleźliśmy drzwiczki od tabernakulum, obrazek malowany na desce, bez podkładu, Chrystus dzielący chleb i wino. Przy drodze prowadzącej z Radocyny do Czech znaleźliśmy rzeźbę drewnianą, polichromowaną Chrystusa na krzyżu84.

Незабезпечене, зароснене церквиско в 80. роках ХХ ст. было місцьом схороніня для выпасаного в долині статку. Під конец декады част церковной підлогы перенесено на терен студентской шатровой базы і уложено з ней мініятуровий зарыс церкви. До днес на церквиску сохранила ся підмурівка храму і дзвінниці, желізний крест (тепер в консервациі), кавальчыкы блях і кафли з підлогы. 15 листопада 2009 р. в Пустомытах в тернопільскым округу, де по выселіню остаточні замешкала гідна част давных жытелів Радоцины, посвячено каплицю під покровительством святых Космы і Даміана. Каплицю вознесено на ул. Радоциньскій і символізує она тоты неістнуючы храмы з Радоцины. Само посвячыня каплицi має тіж символічне значыня – 14 листопада, в ден покроIл. 8. Захованы фраґменты підлогы церкви в Равители церкви, в Радоцині проходили доцині, 2016 р., фот. Д. Новак. торжественны кєрмешы85. Консекрацию провели спільні священникы з Украіньской Автокефальной Православной Церкви і Украіньской Грекокатолицкой Церкви. Підлогу выложено кафлями, котры походят з радоциньской церкви. В Пустомытах находит ся іщы православна церков під покровительством святых Космы і Даміана, котра тіж навязує до традициі принесеной з Радоцины.

83  AMZŁ, MP, пов. ґорлицкій, Радоцина, б.ч.к. 84  Там же. 85  M. Барна, пр. цит., с. 185.

130


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

Радоциньскы школы Возникніня школы в Радоцині вязати мож з австрийском реформом шкільництва з 1816 р. Одтовды власти грекокатолицкой перемышльской єпархіі переняли на­ гляд над вшыткыма тыпами шкіл в місцевостях, котры приналежали до єпархіі. Обовязкы учытелів, котры дотепер найчастійше были дяками, переняли парохы, якы до помочы мали учытеля-помічника. Парохіяльна школа в Радоцині, презначена тіж для учеників з приналежного до парохіі Долгого, основана была в 1818 р. з ініциятывы пароха отця Іоана Ярины (•1762–†1833), котрий перенял парохію в Радоцині під конец 1797 р. На єй утриманя громады Радоцина і Долгє передали 29 фльоренів і 18 корців компери і зерна86. Школа не мала свойого будинку і до 1830 р., з причыны цілковитой абсенциі, не треба было адаптувати ниякой ізбы на шкільны потребы. В 1825 р. Радоцина не єст ани вымінена в деканальным списку шкіл87. Од 1830 р. занятя проходили в хыжи учытеля, котра стояла на місци церкви (з 1898 р.). На утриманя школы громада Радоцина передавала: 32 фльорены, 2 корці і 16 гарнци жыта, 5 корци вівса і 5 корци компери, а громада Долгє: 15 фльоренів, корец і штырі гарнци ярцю, 2 корці і 8 гарнци компери. В утриманю школы і учытеля помагал тіж опікун тутышньой парохіі Юзеф Левіцкі. Першым учытельом, котрий іменувал ся товды як помічник парохіяльной школы, был народжений в 1792 р. Іоан Пилат. Він был покликаний на тот чын розпоряджыньом грекокатолицкой єпископской куриі в Перемышли з дня 30 вересня 1821 р. Як помічник, а пак учытель, працувал в Радоцині неперерывні што найменше до 1858 р. В часі візитациі школы в 1831 р. оцінено го в тот спосіб: Obyczaje jego są chwalebne jak i stosunek do jego przełożonego [пароха]. Zdolność jego średnia podobnie jak pilność. Powołanie [учеників] w tym roku zaniedbał. Dalekie doskonalenie protokołu szkolnego średnie88.

В Радоцині не працувал товды катехета, його заступцьом был sam Paroch [о. Ярина] słaby 75 lat mający. З причыны хворот пароха не зрыхтувано списку діти здатных до вчыня ся, єднак, як підкрислено, Paroch o dobro szkoły jest gorliwy i pomaga nauczycielowi by dzieci chodziły tylko że ciągle słaby. До 1830 р. діти нечасто ходили до школы, аж 10 лютого того же рока до радоциньской школы зачало ходити осмеро учеників, котрым передавано книжкы до вчыня ся. На обшыри парохіі в тым часі было 78 діти, якы могли были ся вчыти (55 в Радоцині і 23 в Долгым) та повтаряти едукацию. Вчыня проходило по лемківскы (рускы) і окрем катехезы діти вчыли ся чытати і творити склады. В візитациі взято тіж до увагы однесіня родичів учеників з Радоцины до едукациі: rodzice naukę szkolną za rzecz dobrą i pożyteczną uznają. Dzieci dotąd nie puszczali lecz przyrzekli puszczać. Школа од 1831 р. мала

86  „Gazeta Lwowska”, ч. 20, 05 лютого 1818, с. 72. 87  APP, ABGK, сиґн. 3548, к. 4. 88  APP, ABGK, сиґн. 3548, к. 1.

131


Дискурс • Dyskurs

тіж сторожа, котрым был Ґабриєль Барна. В 1841 р. до школы ходило 28 учеників, а учытель Пилат отримувал 102 фльорены і 7 ґрайцарів річной заплаты89. В 1854 р. до школы ходило 37 учеників, в 1854 р. – 31. В 1857 р. школа далі мала статус парохіяльной нормальной школы (тривіяльны школы на обшыри дуклянь­ ского деканату находили ся лем в Чорным і Грабі) і мала 23 учеників з 74 окрисленых в списку як zdolnych do szkoły. Учытельом был цілий час Іоан Пилат, упосажыньом котрого было 68 фльоренів і 20 ґрайцарів на рік90. В 1862–1863 р. шкільным обовязком обнятых было 59 учеників, до школы ходило єднак лем 20. В 1865 р. упосажыньом учытеля школы в Радоцині было 107 фльоренів і 61 ґрайцарів. Школа не мала ниякого ґрунту, не передавано тіж на ню нич окрем дровна до паліня91. В 1867 р. вшыткы народны школы остали державныма. Власти лишыли

Iл. 9. Будинок давной школы в Радоцині, 1987 р., фот. Т. Бохня.

єднак іщы на якісий час як учытели священників і дяків. В тот час в Радоцині і Долгым шкільным обовязком обнятых было 101 діти, з котрых більшіст реґулярні ходила до школы. В 1872 р. з фонду „Fundusz szkół ludowych z roku 1872” створеного зо складок, Радоцина отримала запомогу на побудуваня новой або ремонт старой

89  F. Rzemieniuk, Unickie szkoły początkowe w Królestwie Polskim i Galicji 1772–1914, Lublin 1991, с. 303. 90  APP, ABGK, сиґн. 3548, к. 28. 91  R. Pelczar, пр. цит., с. 149.

132


Даміан Новак:  Нарыс подій Радоцины

школы – 200 реньскых92. Правдоподібні вознесено товды невелику деревяну школу, котру вымінят ся в джерелах до часу будовы нового шкільного будинку93. Медже 1891 а 1911 р. школа мала статус філияльной94. В остатній декаді ХІХ ст. мала місце велика ротация учытели. Праві што рока оголошано конкурс на посаду в Радоцині при річным вынагороджыню початково 300, а пак 350 золотых реньскых. Учытель мал тіж мешканя в шкільным будинку95. На початку ХХ ст. учытельом в Радоцині был Сильвестер Юрковскій96. Занятя проходили в рускым языку. Ярю 1907 р. в Радоцині, подібні як в околичных лемківскых ґмінах, як урядовий язык введено рускій, што выкликало протесты в польскій нацийональній пресі, котра называла тото rugowaniem języka polskiego97. В 1912 р. на будову новой школы признано дотацию в квоті 14 тысячи корон. Будова школы тырвала наступны два рокы і закінчыла ся в 1914 р. Схоснувано при тым стандардовий проєкт сельской єдноклясовой школы, котрий реалізуваний был на цілій териториі давной Галициі. Школы вознесены подля того самого архітектонного проєкту на обшыри ц.к. Повітовой Шкільной Рады в Ґорлицях, покрываючой ся територийні з ґорлицкым повітом, находят ся в Чарній попри Устю Рускым і Грудній Кемпскій попри Бічу. Подля подібного проєкту побудувано тіж школу в Климківці (розобрана перед заляньом села). Школу поставлено з цеглы, на подолгастым амфілядовым пляні. Од західньо-полудньовой страны находила ся велика лекцийна саля, до котрой входило ся од східньой страны. Будинок од сходу мал пивницю (днес завалена). Дах крытий был оцинкуваном бляхом зо стоячым рубцьом, котра перетырвала до днес (сохранены сут ориґінальны стемплі продуцента). В меджевоєнным перийоді школа была єдноклясова, вчыня проходило в двох языках – лемківскым і польскым. В 1940 р. зложено внесок о створіня школы з русиньскым языком навчаня в Радоцині і Чорным. Застережено єднак, же вчыня не може проходити в украіньскым языку, ани як додатковым, а учытелі мусят хоснувати русиньскій як головний98. По выселіню Радоцины в 1945 р. школу заперто. В 1956 р. в будинку замешкали дві лемківскы родины (Семана Кавулі і Александра Суховацкого), котры вернули

92  Sprawozdanie z czynności Wydziału krajowego za czas od 1 maja 1877 do 31 maja 1878, Lwów 1878, с. 28. 93  APP, ABGK, сиґн. 5836, к. 218. 94  Шематизмъ всего г реко католицкого Клира злученых Епархіи Перемыскои, Самбôрскои и Сянôцкои на рôкъ 1891, Перемышль 1891, с. 103; Шематизмъ всего г реко католицкого Клира злученых Епархіи Перемыскои, Самбôрскои и Сянôцкои на рôкъ 1901, Перемышль 1901, с. 103. 95  Dziennik Urzędowy c. k. Rady szkolnej krajowej w Galicyi w zakresie szkół ludowych, 2 листопада 1898, ч. 37, с. 8. 96  На посіджыню сойму 2 квітня 1913 р. шкільна комісия отримала внесок Владислава Длуґоша о признаня пенсиі колишньому учытельови з Радоцины Сильвестрови Юрковскому, за: Sprawozdanie stenograficzne z rozpraw galicyjskiego Sejmu krajowego 122. Posiedzenia I. sesyi IX. Periodu z dnia 2 kwietnia 1913 roku, Lwów 1913, с. 342. 97  „Gazeta Narodowa”, ч. 75, 08 квітня 1907, с. 2. 98  G. Hansen, Schulpolitik als Volkstumspolitik. Quellen zur Schulpolitik der Besatzer in Polen 1939–1945, New York 1994, с. 373.

133


Дискурс • Dyskurs

з выселіня. В 1973 р. переняло го Державне Рільне Господарство (ПҐР). По роках хоснуваня здевастуваний будинок остал лишений і в такым стані находит ся до днес. Од парьох років єст приватном власністю перезначеном на розобраня. „Стара школа” єст остатнім будинком, што остал ся з давной Радоцины, а тіж єдиным на цілу державу незміненым шкільным обєктом того тыпу. З польского языка перевели Наталія Малецка-Новак і Анна Масляна


Умістити достоменніст – в однесіню до, проти, понад, наперекір. Лемківскє ставаня ся в Галициі Олена Дуць-Файфер Не піднимам ся гев теоретычных вызвань. Покровительство над моім текстом оддаю двом голосам, котры спричыняют в деякым розумліню перформатывну суть заміщаных гев рефлексий і уваг, односячых ся до присутности взглядом неприсутности. Перший з них то голос Гоміого Бабы: „Повинністю критыка єст вполни усвідамляти сой невыповіджены і нерепрезентуваны версиі минулого, котры навіщают днешніст і взяти за них одповідальніст”1. Другій натоміст то взята з Кеннета Лайта фраза: „жыєме днес в часі глубокой культуровой переміны. І треба нам тых, котры підут дале, нарысуют новы мапы і вкажут новы дорогы”2. В темі „галицкой поліфоніі”, котра предвидує спантруваня простору (місц) під оглядом достоменностьовых евокаций (голосів), стою по стороні голосу / голосів нечутных, а єднак присутных, котры „навіщаючы теперішніст” сут або слуханы, але не все чуты, або цілком не слуханы, заглушаны, іґноруваны. Як долголітня дослідниця сучасных меншыновых дискурсів прібую найти в галицкым просторі перевиваня ся серед вельох достоменности з менше ци барже чутным голосом тіж того фонічного путика, котрий николи домінуючий ци старчаючо значучий в поліфоніі галицкой обшыри ся не стал. Николи єднак не счез і заєдно глядат выражаючой го текстуальной і рытуальной репрезентациі, чым выкликує часто зачудуваня, недовірюваня, заінтересуваня і шор звідальных знаків. 1. Значыня і означыня Може і буду обвинена о аісторизм, коли хосную понятя „лемківскій” в однесіню до галицкых часів, коли „вшыткым відомо”, же Галицию заселяли Полякы, Русины, Украінці, Німці, Жыды і пару іщы менше видимых наций, як нп. Орміяне ци Караімы. Знатя єднак тіж, же то в оных часах і на оній териториі формували

1  H. Bhabha, Miejsca kultury, пер. T. Dobrogoszcz, Kraków 2010, с. XLIX. 2  Фразу беру з: A. Kronenberg, W stronę delikatniejszego zamieszkiwania Ziemi – geopoetyka Kennetha White’a, http://fraza.univ.rzeszow.pl/teksty_naukowe/KRONENBERGo-geopoetyce%20White%27a-popr.pdf, доступ: 22.07.2014 р.

135


Дискурс • Dyskurs

ся новочасны народы, етнічны достоменности, політычно-просторовы світоогляды, вызначали ся новы границі і нове розумліня понять свій-чужий, творили ся новы етнічны підметы і дискурсы. Галицкы часы буду пантрувала під гослом „лемківскій” даде од половины XIX столітя, коли то ставаня ся достоменности, яка з часом явні припише ся до того етноніму, зачынат быти видне і розпознавальне в текстах, якым подля мойого розпознаня і клясифікациі мож приділити окрисліня лемківской літературы3. Перформатывна функция текстів в поступенным ставаню ся свідомости лемківского етносу в ничым не одстає од принципу творіня пером більшости народовых отчызн4. Клясичні для антрополоґічной перспектывы, найперше задіяло достоменностьове дзеркало, тзн. достережыня специфікы, покля што лем народной, даной культурово-ґеоґрафічной обшыри романтычныма любителями вандрівок ку народови, названых пак фолклористами. Они не так надали імено, бо оно певно уж якоси фунґувало, чого мож ся додумати на основі прозвиск хоснуваных в однесіню до жытелів той териториі іх сусідами, як записали го і наполнили окрисленом характеристыком, даючы тым самым початок підметовости простору, його мешканців і іх культуры в формі окремного, маючого свою назву і специфічны культуровы приметы етноґрафічного быту5. Коли бы жытелі, якы заселяли описувану культурову обшыр, были выключні оральном спільнотом, зовнішні тексты не мали бы на них значучого влияня. Гев діяли єднак в высокій ступени текстуальны механізмы, котры, в одріжніню од рытуальных, вымагают інтерпретациі і дискурсивности6. Од што найменше половины XVI столітя – што вказуют досліджыня односячы ся до шкільництва на Лемковині7 – серед мешканців карпатскых сел, головні в західній части териториі названой пак Лемковином, гідний процент хлопскых діти знал писати і чытати, а част з них вчыла ся в выжшій системі, головні в богословскых семінариях, на 3  H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2001. 4  Безпосередньо вказал тото Єжы Єдліцкі, пишучы: „(…) модерны європскы народы сут твором літературы і ідеолоґіі. Будителі, віщуны, пророкы, філолоґы, історикы творили пером проєкты народовых отчызн з такой материі, яка была ім доступна: языковой, етноґрафічной, історичной і котру охочо збогачали міфічном уявом, а як треба было, то і літературныма фальсифікатами” (J. Jedlicki, O narodowości kultury, „Res Publica” 1987, ч. 2, с. 46–56, гев: с. 52. Тот i вшыткы дальшы цитаты в текстi перевела Олена Дуць-Фйафер). 5  Першым, котрий схоснувал тото окрисліня для названя Русинів пілнічно-східніх Мадяр (культурово тожсамых з Лемками по пілнічній страні Карпат) узнає ся знаного словацкого етноґрафа Яна Чапльовіча. Тоту назву ввюл він в праці Etnografické pozorovania z Uhorska z roku 1820 (пор. M. Sopoliga, Granice i główne cechy kultury Łemków w południowo-wschodniej Słowacji, в: Łemkowie w historii i kulturze Karpat, ч. I, ред. J. Czajkowski, Rzeszów 1992, с. 249–265, гев: с. 250). В однесіню до галицкой териториі назву Лемкы схоснувал першыраз найправдоподібнійше Йосиф Левицкій в 1831 р. в передмові до свойой языкознавчой Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien, Przemyśl 1934 (передмова з 1831 рока). Пізнійше Лемків, іх культуру і язык описували м.ін. Вінцент Поль, Оскар Кольберґ, Денесій Зубрицкій, Ізидор Коперніцкі, Северин Удзєля. 6  См. розріжніня когеренциі текстуальной од рытуальной проведене в праці Яна Ассманна Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizacjach starożytnych, пер. A. KryczyńskaPham, Warszawа 2008, особливі стороны 108–109. 7  H. Duć-Fajfer, Szkolnictwo na Łemkowszczyźnie, „Річник Руской Бурсы 2006”, с. 51–67. Там тіж вказую джерела і статистыкы, котры потверджают моі тезы.

136


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

університетскых теолоґічных выділах, часом тіж і де інде. Наслідством того в половині XIX ст. маме уж до діла з породиненом зо собом, творячом своєрідний культуровий модель групом інтеліґенциі, повязаной походжыньом, діяльністю, жытьом, сентиментом з обшырю, котру етноґрафы і фолклористы означыли як замешкану през Лемків8. В громадскости, котру звано соспільністю „хлопа і попа”, тота група, зложена головні з грекокатолицкых священників, мала окрислены функциі. Людвік Колянковскі так іх виділ: Велика роля руского священьства бере ся з його соспільной позициі серед народу. Єст оно чысленном, засобном, інтеліґенцком верством, о якій польскому соспільству ани мріяти. Клебанія руского пароха то великє народове гніздо, то робочий варштат, тым ефектывнійший, же тысячом узлів повязаний зо свойом соспільністю9.

Єст то інтересуюче і, як думам, вцалі не перебільшене спостережыня, хоц стрічат ся і протиставны тій опініі стверджыня. Залежне то было певно од реґіону і порівнальной перспектывы. З том характеристыком повязаны сут єднак деякы звіданя. Што значыло в контексті понятя лемківскій понятя рускє священьство? Што значат окрисліня свій нарід і народове гніздо? В кінци – своя соспільніст? На тоты звіданя не годно ся одповісти в скорочыню. Пару уваг єднак треба гев выречы, жебы хоц усталити обсяг розумліня декотрых назв і понять в ХІХ столітю в інтересуючым нас реґіоні. Рускіст была в Галициі през долгій час катеґорийом барже реліґійно-культуровом з міфічном функцийом, як етнічным концептом і аж в половині ХІХ ст. під влияньом вельох дзеркал і вывертаня реальности нарубы тота катеґория зачала формувати ся як контрнаррация, головні до пониманой народово польскости10. В розвитю процесу протиставного двиганя ся ци ставаня народового Русинів мала она функцию ідеолоґічно-культуровой основы, што довело до єй еволюциі з, в гідній мірі, міфічной катеґориі до своєрідной формы етнічного дискурсу. Важне, але, як ся вказало, не докінце можливе, было осягніня наррацийной спійности того дискурсу. Серед Галицкых Русинів дішло до розділіня ся концепций достоменности і народовых проґрамів на тій основі формуваных. Част соспільства (бесіда гев, очывидно, о інтеліґенциі) лишыла ся при консерватывным модели шырокой рускости, част зачала творити радикальний украіньскій проґрам, а іщы інча част подала ся в русофільскым напрямі11.

8  На тему той групы шырше в праці: H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska… і в статі: H. Duć-Fajfer, Udział Łemków w życiu religijnym, umysłowym, kulturalno-umysłowym Galicji w 2. połowie XIX i na początku XX wieku, в: Poprzez stulecia. Księga pamiątkowa ofiarowana Profesorowi Antoniemu Podrazie w 80. rocznicę Jego urodzin, ред. D. Czerska, Kraków 2000, с. 199–212. 9  L. Kolankowski, Kościół a Cerkiew w Galicji Wschodniej, Kraków 1909, с. 12–13. 10  Ян Кєнєвіч уважат, же „Украіна могла підносити ся до рівня народу лем проти Польщи” (J. Kieniewicz, Ekspansja, kolonializm, cywilizacja, Warszawa 2008, с. 216). Тото само односит ся до рускости, а пак лемкiвскости. 11  На тему народовых рухів в габсбурґскій монархіі, а головні в Галициі в ІІ пол. ХІХ ст. і скорше єст обшырна література; см. H. Duć-Fajfer, Literatura łemkowska…, розд. I, прип. 50–57; W. Osadczy, Święta Ruś. Rozwój i oddziaływanie idei prawosławia w Galicji, Lublin 2007 (там бібліоґрафія); B. Wójtowicz-Huber, „Ojcowie narodu”. Duchowieństwo greckokatolickie w ruchu narodowym Rusinów Galicyjskich (1967–1918), Warszawa 2008 (там бібліоґрафія).

137


Дискурс • Dyskurs

Інтеліґенция, котра выводила ся з обшыри, де рускіст, окружена західньославяньскыма культурами (бесіда про Лемковину), мусіла особливі міцно быти плекана і есенцийонувана, жебы сохранити свою окремніст, лишыла ся при єй архаічным, сакрально-міфічным модели. Вязало ся тото на тот час уж не лем з опозицийом до польскости, але тіж скоро розвиваючой ся во східній Галициі украіньскости, котру з той позициі узнавано за сепаратыстычний проґрам, якій нищыт загальноруску міфічну єдніст. Коли украіньскій проґрам стал ся уж ведучий серед східньогалицкой інтеліґенциі (при кінци ХІХ ст.), достережене остало „зацофаня” під тым оглядом територий заселеных през Русинів в Карпатах. Украіньскы народовы діяче зачали прото інтенсивну „усвідомлюючу” акцию, ведену головні за посередництвом грекокатолицкой Церкви. Під конец ХІХ ст., як пише єден з украіньскых авторів: „розпочалась свідома і послідовна українізація клира і парохій (...) на Лемківщині”12. Явили ся тіж першы чытальні „Просвіты”, была основана філия „Сільского Господаря”, створено Повітовий Шкільний Союз (як част Крайового Шкільного Союзу), Лемківскій Банк. Тота акция трафила єднак на великій опір, котрий украіньскы діяче єднозначні окрисляли як „отуманіня москальофільством”13, або пак як польску маніпуляцию. Справа єднак не была аж так проста. Украіньскым радикалам (навет і днес) тяжко буде достеречы, а тым більше приняти до свідомости, творіня ся новой достоменности, спераючой ся на просторовым і народным (фолклоровым) вызначнику, котра, закля стане ся паралельным до інчых проґрамом етнічным (на початку ХХ ст.), спочатку буде ся выражала субтильным дискурсом ґеопоетыцкым. 2. Місце в топоґрафічным просторі як катеґория свідомости Діліня простору подля заселяючых го груп / спільнот / соспільств / народів старе як Біблия і більшіст космоґонічных міфів, підперте теориями автохтонства, айтіолоґічныма і етноґенетычныма міфами, служыт, як відомо, завлащаню простору і культурово-етнічным його інтерпретациям. Накладаня на ґеоґрафічний простір сіткы культуровых значынь заєдно потрібує текстуальных неґоцияций, управоміцняня достоменности, конкуренциі, выключынь, перенять / узурпаций ітп. В однесіню до лемківской спільноты, близко половины XIX ст. достеречы можна текстуальны пробы достоменностьово-просторовой неґоцияцийной рефлексиі, розвиваючой ся не лем взглядом зовнішніх дискурсів, але тіж, а може головні, в однесіню до власных припорядкувань і звідань, котры родили ся в контексті зміны поля сталости. Коли рускіст, будуча з причыны свого міфічного ядра катеґорийом сильном, есенцийном, стратила свою міц – даючу можніст в гідній мірі безрефлексийных ідентыфікаций – периферийны предо вшыткым єй обшыри станули пред конечністю повышеной рефлексиі, посилюваной протиставныма напрямами проєкций і стремлінь. Вартат минути на тот раз два освоєны уж в своій очывидности центра, в однесіню до котрых рускіст могла довершати споюючого єй

12  С. Шах, Між Сяном і Дунайцем. Спомин, ч. 1, Мюнхен 1960, с. 316. 13  Ю. Тарнович, Ілюстрована історія Лемківщини, Львів 1936.

138


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

контродписуваня (головні польскє, по части тіж австрийскє), жебы зосередити ся на тяжкым і допіро стаючым ся укладі з украіньскістю як центром полудньовой, в тым тіж галицкой рускости. Рускіст, маюча силу міфу, не переформувала єй в силу новочасного політычного центра. Таку ролю переняла дост радикальні (то єст силом новых центрів), для більшости земель заселеных через Русинів украіньскых ґуберній в Росиі а тіж Східній Галициі, концепция іх украіньскости. Нон, штораз сильнійший політычний центр остал занеґуваний през периферию, головні в одкликаню до потенциі, яку творит погранича14. Находиме ся адже в тым місци, котрого свідоме ставаня ся на основі усимволічніня реального простору довершати ся мусіло з прошыбаня конкуренцийных, протиставных, напятых культуровых змістів і тенденций як льокацийний дискурс в однесіню до, проти, понад, наперекір вшыткому, што стремило до завлащыня той териториі власном символіком. 3. Стратеґіі вписуваня ся в простір Основна амбіваленция, яка выокремнила і окрислила прото-лемківскій дискурс, то напятя медже стремліньом до сохраніня старого / сталого культурово-ментального порядку а довершаючыма ся змінами. Корчыня ся катеґориі Русь, єй гыбрыдизация, трансформация, в єй оборонцях выкликала імператыв спасіня / сохраніня. В ідеі Лемківской Руси сконтамінували ся сентиментальны, етноґрафічны, історичны, просторовы чынникы в антицентровій констеляциі, осягуваній в ріжний спосіб: –– полемічний (одписуючий, антиколоніяльний, аппріопрітывний), –– іронізуючий (дистансуючий, підважаючий, аброґатывний), –– мімікруючий (заперечаючий вынятковіст, творячий на свій спосіб новий підмет). Тот третій спосіб треба бы уж однести до ідеі Лемковины, в яку еволювала Лемківска Русь в розвиваючым ся еманципацийным процесі, а установлюючым актом было покликаня в 1911 р. лемківскоязычного часопису „Лемко”15, што было мотывуване окремністю Лемковины од решты обшыри Галицкой Руси16.

14  Погранича понимам гев найпростійше як перениканя ся на даній териториі ріжных, конкуренцийных до ся культуровых вартости, з чого творит ся нова культурова якіст. 15  На початку двотыжденник, пак тыжденник лемківскоязычний і лемкоцентричний, котрий был публикуваний в роках 1911–1914 (найперше во Львові, пак в Новым Санчи). 16  Высловлене тото остало безпосередньо в одредакцийных статях заміщеных в першым чыслі того часопису. Чытаме в них: „Уже долгое время раздавались на Лемковщинѣ голоса, требующiе изданiя для этой страны Руси, хотя бы маленькой газеты. Требовали этого многiе лемки, такъ какъ Лемковщина находится въ нѣсколько другихъ условiяхъ, нежели остальные уголки нашей Галицкой Руси. Поэтому многое, что для остальной Галицкой Руси важно – для Лемковщины – безпредметно. Мало того! Русскiй лемковскiй говоръ значительно различается отъ говоровъ, употребляемыхъ въ другихъ частяхъ Руси (...). Этими – именно – обстоятельствами объясняєтся, что принимаемся за изданiе предлежащей газетки „Лемко”, на страницах которой будемъ обсуждать вопросы, относящiеся преи‑

139


Дискурс • Dyskurs

Зосереджу ся на процесі просторового льокуваня ідеі достоменности, на концептуалізациі етнічного простору, творіню культуровых місц (місц памяти17 / місц етнічных18), будуваню границ, як на окрисленых текстуальных конструкцийно-конститууючых стратеґіях. Установити ся в однесіню до – проти Сутьовым выходным пунктом для текстуальной репрезентациі уетнічненого простору были чысленны історично-етноґрафічны ескізы а тіж языкознавчы описы19, котры возникали під явным влияньом потребы доокрисліня специфікы власной групы, саморозпознаня ся в однесіню до. До чого? На першым місци і найпростійше – до інчых груп і іх достоменностьовоісторичной наррациі, через власну контрнаррацию, котра льокацийно-просторовий чынник хоснує до творіня візий автохтонізму (в однесіню нп. до працы польского історика Вацлава Александра Мацєйовского Pierwotne dzieje Polski i Litwy (1846) – бесідуючого о рускым осадництві в мушыньскым і ясєльскым округах аж в часах Казиміра Великого20). В творіню концепциі Кірило-Мефодійской місиі серед населіня Бескідів по обох странах карпатского хырбета21 (в однесіню до історичного факту о праві 100 років пізнійшого Хрещыня Польщы і Хрещыня Руси). В приводжыню / творіню заложытельскых леґенд місцевости (головні місточок – Тылича і Мушыны) в Бескідах по пілнічній і полудньовій страні Карпат. Во вказуваню слідів по церквах в ріжных сусідуючых з рускыма селами місцевостях, в котрых

мущественно къ Лемковщинѣ, и издавать её будемъ на языкѣ, приближенномъ къ лемковскому говору (...)” (Оть Редакціи, „Лемко” 1991, ч. 1, с. 1). 17  В пониманю Пєра Норы, то значыт як „кажда материяльна або ідеальна значуча єдиниця, котру воля люди або діяня часу переформувало в символічну частку памятаного спільнотом дідицтва” (Le leux de mémoire, ред. P. Nora, т. I–IV, Paris 1984-1992, гев: т. II, с. 2226, цит. за: K. Kończał, Bliskie spotkania z historią drugiego stopnia, в: Pamięć zbiorowa jako czynnik integracji i źródło konfliktów, ред. A. Szpociński, Warszawa 2009, с. 207–226, гев: с. 211). 18  „Місця етнічны пониманы сут (...) не тілько як ґеоґрафічны рамы етнічных діянь спільнот, кілько як просторовий контекст ріжных родів реґуляций і практык конструуваня збірных достоменности.” (Wprowadzenie, в: Społeczne tworzenie miejsc. Globalizacja, etniczność, władza, ред. A. Bukowski, M. Lubaś, J. Nowak, Kraków 2010, с. 27. 19  См. H. Duć-Fajfer, Szkice historyczno-etnograficzne, opisy językoznawcze, korespondencje lokalne i inne prace wskazujące na dążność do sprecyzowania specyfiki własnej grupy, в: тота же, Literatura łemkowska…, с. 75–97. 20  Єст то опозиция з ескізу: М. Kриницкiй, Историческое состоянiє Намѣстничества Мушынского въ взглядѣ фiзично-политичнōмъ, моральнōмъ, и религiйнōмъ ōтъ основанiя 54 хъ тутъ существуючихъ чисто-рускихъ сѣлъ и двохъ городкōвъ: Мушина и Тыличь, списанноє Михаиломъ Крыницкимъ приходникомъ рускимъ въ Тыличи, въ окрузѣ Сандецкōмъ 1852 года, „Отечествественный Сборникъ повѣстокъ, сказокъ, историческихъ воспоминанiй, господарскихъ и инныхъ общеполезныхъ вѣстей и пр. и пр.” 1853, ч. 5–20. 21  Тоту тезу особливі експонує так Михаіл Криницкій во вказаным ескізі, як і Алексій Тороньскій в знаным ескізі Русины-Лємки (А. Тороньскiй, Русины-Лємки, в: Зоря Галицкая яко альбумъ на годъ 1860, ред. Б. Дѣдицкій, Львовъ 1860, с. 389–428).

140


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

тепер (в ХІХ ст.) сут костелы22 (в однесіню до обовязуючой польской наррациі леґендарно-історично-просторовой). Тым способом творит ся „свій простір”, котрий через уставліня ся „в однесню до”, што часто тіж значыт „проти” не своіх етнічных вызначників, ма приметы етнічного простору (з основным принципом комунікуваня ріжниц). Його назва і назва його мешканців во спомненых ескізах сут поступенно допрецизовуваны. Од ґеоґрафічно-адміністратывных названь тыпу: мушыньскій деканат, Мушыньска Домінія, Сандецкій ци Ясельскій Бескід а тіж окрисліня тыпу „тутєйшо-гōрскiй рускiй нарōдъ Сандецкого округа”23, котры выступуют в прикликуваным уж ескізі (см. прип. 20) Михаіла Криницкого до хоснуваного Алексійом Тороньскым етноніму Русины-Лемкы (в ескізі з такым самым наголовком – см. прип. 21). До териториі буде одношена назва Лемкôвска Русь, Лемкôвщина (з часом Лемковина), як хоц бы в чысленных ескізах Владиміра Хыляка24, котрий часто буде іх підписувал псевдонимом Лемко. Лемками тіж послідовні называт своіх краян (уж в 1871 р.) товдышній студент Кыівского Університету, Матвій Астряб, котрого ескіз Кōлька слōвъ о лемкōвскōй бесѣдѣ25 єст проявом модерной свідомости і радикальной етнічной поставы. Уміщыня в однесіню до і проти єст єдным з основных і найпростійшых. Як знатя, мож гев схоснувати нарядя, язык, фіґуры, дискурсивны формы, теориі запожычены од тых, в однесіню до і проти котрым ся уміщат. Старчыт дати ім власны знакы, значыня, символізациі, часто створити лем неґатыв. Єст то реляция бінарна і есенциялізуюча. Дуже тяжше ульокувати ся п о н а д . Зєднати етнос вертикальні – понад Тот тып будуваня етнічного простору понимам як конечніст ідеового, концептуального будуваня над даякым ґрунтом, ядром, основом, котру легко мож окрислити в візуально-фактоґрафічным вымірі, як дану в виді натурального, з земльом повязаного засобу. Тот ґрунт вызначений єст, як правило, окрисленым тыпом пейзажу, топоґрафічным уформуваньом простору, але тіж льокацийом сел і характером народной культуры, стисло повязаной з природныма условіями жытя і ґаздуваня. На дискурсивным рівни хоснуваны сут они до формуваня катеґориі корінности,

22  Такы наррациі являт ся головні в ескізі Михаіла Криницкого, але сут приявны во вшыткых праві лемківскых етноґрафічно-історичных ескізах, котры возникли в ІІ половині XIX ст. 23  М. Kриницкiй, пр. цит., с. 82. 24  Примірні: В. Хилякъ (Лемко Семко), Изъ крайне-западной Руси. (Рады – Nil novi sub solo), „Слово” 1869, ч. 1; тот же Лемко, Отъ Сандецкихъ горъ. (Вопросъ о употребленіи русского языка въ урядѣ), там же, ч. 68; тот же, Свадебныи звычаи у Лемковъ, „Литературный сборникъ издаваемый Галицко-Русскою Матицею” 1871, с. 4–29; тот же (Лемко), Изъ лемківского села (Пансіонъ для лемковскихъ дѣвушекъ), „Слово” 1872, ч. 101; тот же, Юморъ у Лемковъ (Этнографическiй эскизъ В. Неляха), „Родимый Листокъ” 1880, ч. 12, с. 188–190, ч. 13, с. 203–205, ч. 14, с. 219–221; тот же (Лемко), Изъ Лемковщины, „Червоная Русь” 1889, ч. 18; тот же (Лемко), Воды в Выссовой, там же, ч. 55; тот же (Лемко), Пещера конфедератовъ, там же, ч. 173; тот же (Лемко), Зъ Лемкôщины (Тихо и глухо въ Лемкôвщинѣ), „Батькôвщина” 1890, ч. 14; тот же (Лемко), Зъ Лемкôщины (Про порядки въ Устю рускôмъ), там же, ч. 19. 25  М. Астрябъ, Кōлька слōвъ о лемкōвскōй бесѣдѣ, „Учитель” 1871, ч. 43–52.

141


Дискурс • Dyskurs

натывности і мают великє неґоцияцийне значыня, головні в однесіню до спільнот, котрым одмавлят ся права до істориі. Описы фолклористів заполнили тоту корінніст вшыткыма параметрами конечныма до установліня terra nostra, котры треба было лем схоснувати до власной наррациі, згідно з добрі знаном з романтычного засобу „народовой скарбниці” реториком. Треба єднак памятати, же што для шляхты могло быти захоплююче з высокости паньского капризу, з цілым історичным і ментальным ґрунтом „натурального” клясового дистансу, то для інтеліґента з соспільного авансу, котрий мусіл тот засіб / основу розпознати і наррацийні затвердити як власний капітал для достоменности (ци як зове Бурдє, символічний капітал), повязане то было з конечністю переборотя шору апорий, амбіваленций, заполніня тріснінь і доконаня переміны наданых вартости. Як представникы галицко-руской інтеліґенциі (што было єдиным спійным през цілий галицкій перийод самоокрисліньом) лемківскы еліты могли брати участ в шыршым „мы”, зовнішнім до польскости і то ґенеральні не спричыняло амбіваленциі, было просте до означыня і сопоставліня мы – они26. Натоміст зовнішніст до украіньскости вымагала гідного заужыня, ци заперечыня катеґориі „мы”. Шырока рускіст, ци загальнорускіст не могла становити базы выключаючой украіньскіст. Тото могло стати ся лем в опертю о ядро, корін, котрий правом власности / выключности елімінувал бы інчых з права хоснуватели, то значыт о народний простір, специфічний лем на окрисленій, ограниченій териториі. Єднак для інтеліґенциі тот простір был з принципу зовнішній. Гев, як раз, довершыти ся мусіл нон початок ідеового конструуваня понад. Тексты XIX-вічной лемківской літературы сут явным свідоцтвом дискурсивного труду лучыня в символічне „мы” того, што могло установити суть достоменности через одповідню інтерпретацию, узнаковліня, надданя етнічных сенсів. Достерігаме наступуючы по собі крокы, котры мож бы окрислити як стратеґію редукциі чужости. В сутьовым ескізі Алексія Тороньского Русины-Лємкы веде ся гра о узнаня, кым в однесіню до „нас” (галицко-руской інтеліґенциі) сут сесы Лемкы – описаны через автора – корінны жытелі Бескідів, котры жыют в выкликуючий пошану спосіб, творячы своєрідну, богату культуру. Придає ся ім окрисліня „народъ по вѣрѣ, обычаямъ и бесѣдѣ намъ соплємнный, о которомъ мы однакъ вєсьма мало знаємъ”27. Загальні ціліст ескізу выріжнят ся шором клясифікацийных амбіваленций. Лемкы сут такы самы, як і інчы Русины: „Лемки, якъ весь народъ рускїй, суть весьма пѣвчїи”28, але: „Беседа Лемкōвъ єсть испорчена руска”29. З другой страны одріжнят ся іх од інчых рускых груп, выокремнят як цілком оддільну групу: „Лем-

26  Хоц, очывидно, не бракує в лемківскій літературі творів, котры односят ся до зложеных родинных, приятельскых, сусідскых реляций в ситуациі, коли патрийотычны поставы Русинів повязаны были з вылучаючом ізоляцийом як єдиным способом освободжыня ся од польской домінациі. Пор. А. Полянскій, Двѣ силы, в: тот же, Избранныя сочиненія, Москва 1916, с. 121–167. 27  A. Тороньскій, пр. цит., с. 389. 28  Там же, с. 404. 29  Там же, с. 423.

142


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

ки, оуже якъ горняки, должны своимъ короткимъ, легкимъ одѣнїєм отъ Подолянъ розличатися; но они отъ прочихъ горнякōвъ одеждою розличают ся”30. Хоц Тороньскій писал о Лемках з великым сентиментом і подивом для іх примет характеру особистого і соспільного, зазначаючы, же провюл серед того народу найщестливійшы хвилі, підкрислюючы, же „и она малая вѣтвъ народа руского не чуждавшаяся никогда своего корєня, оуваженїя достойна”31, то його думка о гіршій, зопсутій рускости остала схоснувана і утырвалена як основна для його поглядів. Гыбрыдніст лемківской культуры, котра спричынила тезу Тороньского, насиляла ся і выкликувала понятя „зопсутого языка, культуры” в однесіню до уявного моделю „чыстой” центральной рускости. Інакше остали розписаны дистансы і оціны, коли текстуальна репрезентация приближыла ся до народного кореня біоґрафічно-емоцийном деклярацийом нарратора-автора. Ескіз Кōлька слōвъ о лемковскōй бесѣдѣ, котрий возник предо вшыткым як полеміка з тезами Тороньского, што правда, дале операт ся на дистансі інтеліґент (тот, котрий облюк ногавкы, сукні) – хлоп (орач), але критыка ослаблят позицию того першого, рішучо підносячы вартіст і достоінство того другого. Влияня народництва ци хлопоманьства дозваляют видіти і деклярувати корінну рускіст гев на місци, де жыют „тутышні / нашы / Русины”: ми ся видитъ, же намъ, што въ сукняхъ, можь бы лѣпше цѣнити нашихъ бѣдолакōвъ плугатарей, якъ мы ихъ цѣниме: намъ бы не ганьбити ихъ за ихъ звычаи и за ихъ бесѣду, але имъ дякувати, же хоцъ они все працювали бōльше на другихъ, якъ на себе, а не забывали нигда своей ōтцевской стрѣхи и своей материнской бесѣды, працували-же завсе - а-завсе добрѣ и чесно, были добрыми и чесними Руснаками и не зганьбили нигда доброго и чесного руского свого мена32.

Нарушена Тороньскым якіст найважнійшого (як вірили за Гердером XIX-вічны конструкторе народовых отчызн) прояву духа народу – языка, в Астрябовым тексті зыскала аксийолоґічну інтерпретацию. В конфронтациі, што значуче, з узнаныма уж рускыма языками – мало- і великорускым, лемківска бесіда отримує самодільний статус з надвартістю архаічности, то значыт, з так важном для культурного оцінюваня первобытністю і долгым тырваньом. Поменшыня дистансу інтелiґент-хлоп зыскує наступны стадиі в автобіоґрафічных творах Миколая Малиняка, автора, котрий безпосередньо выводил ся з бідной хлопской родины з Камянной. Барз щыро прикликує він проведены в худобній лемківскій хыжи дітинячы рокы і вшыткы пізнійшы наступства хлопского походжыня. Підкрислят він, же лем в тій хыжи провюл найщестлившы хвилі свого жытя, а коли уж пішол до шкіл, зачало ся його терпліня, высмівуваня його походжыня, понижаня. Барз критычні односит ся до інтеліґенциі, головні до священьства, але не лем. Критыкує тіж церковны інституциі, обычайніст, несправедливіст, облуду, яка пошырена єст серед єрархів. В результаті тых приближынь доходит до ситуациі, коли в етнонімічным называню фунґуют паралельні два окрисліня Русин і Лемко і оба можут быти хоснуваны так до інтеліґента, як і до хлопа. Територия, называна в текстах Лемківском

30  Там же, с. 418. 31  Там же, с. 428. 32  М. Астрябъ, Кōлька слōвъ о лемковскōй бесѣдѣ, „Учитель”, ч. 51, с. 202.

143


Дискурс • Dyskurs

Русю / Лемкôвщином заселена єст реалістычні вказуваным соспільством зложеным з хлопів, священника і його родины, дяка, дякоучытеля ци учытеля, корчмаря (подля правила Жыда), парьох циґаньскых родин. Єст оно уструктуризуване, получене спільнотовыма повязанями, розпознаюче ся в окрисленым символічным універсум. Такій простір, будучий ефектом вертикального будуваня достоменности над ґрунтом, особливі яскраво і симптоматычні знакуваний специфіком етнічных місц, явит ся головні в повістях, оповіданях, новелях Владиміра Хыляка, Алексія Тороньского, Петра Поляньского. Поставити на своім – льокуваня наперекір завлащыню Найбарже симптоматычний і послідовні значучий здає ся спосіб льокуваня достоменности наперекір, котрий в самій уж семантыці слова передає штоси, што єст незгідне з принятым порядком, не рахуюче ся, не зважаюче на дотеперішній стан, будуче проти чомуси. Наремніст бінарной контры (котру легко ослабити, про очывидне пануваня, владаня пожыченыма ньом нарядями), внутрішнє споюваня і конструуваня етнічного простору то крокы основні потрібны, есенциялізуючы. Єднак не они рішыли в головній мірі о чутности / нечутности, тырваню, продолжаню, своєрідній впертости лемківского голосу. То специфічний униковий дискурс – спричынений і спричыняючий льокуваня наперекір, творит модальніст слабу, надшарпнену, але тырвалу і вперту, на якій буде ся операл лемківскій етос тырваня, основний в літературі той спільноты. Будучы своєрідном гыбрыдом, ма він вынятковы стратеґічны можливости, вказаны през Бабу. Гыбрыдніст репрезентує двозначне переображыня дискримінуваного підмету в переражаючий зовнішній обєкт параноічной клясифікациі: єст вызваньом в однесіню до чысленных присутности і образів авторитету33.

В тій стратеґіі, котру послідовні называм льокуваньом наперекір, гыбрыдніст дозвалят скольонізованому підметови зыскати „самопознаня, котре бере до увагы власний статус в колонізацийным процесі”34. XIX-вічны лемківскы писателі, предо вшыткым найзнаменитший з них – Владимір Хыляк, з великом свідомістю і доступном завдякы ній пародистычном можливістю, „низко кланяючы ся”, брали участ в грі домінацийных знакувань, жебы довершыти переміщыня значынь, котры спричынят трісніня, в якє легко буде міг вдерти ся сміх, іронія, часом і высмівуваня. Прикличме характерний урывок наррациі Хыляка, котрий прібує умістити в поли рускости, здомінуваной през украіньскіст, репрезентацию лемківскости – мнимо етноґрафічну ци просторову – то значыт таку, котра єст акцептувальна, але завдякы достоменностьовій рефлексиі зыскуючу вартіст етнічного місця. Знаменитым прикладом може гев быти ескіз Свадебныи звычаи у Лемкôвъ. Уж на вступі нарратор сам себе обвинят в буд-якости, котрой проявом єст громаджыня 33  H. Bhabha, пр. цит., с. 112. 34  D. Skurczewski, Hybrydy w polsko-ukraińskim tyglu, в: тот же, Teoria – literatura – dyskurs. Pejzaż postkolonialny, Lublin 2013, с. 247–287, ту: с. 267.

144


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

і публикуваня так марной якости материялу, як наголовковы весільны звычаі Лемків. Рішыл ся єднак, намовлений приятельом, опубликувати іх, хоц зна, же не ма в них тілько інтересуючого драматызму, што в надбужаньскых весілях, поетыцкого настрою, котрым захоплюют дівкы Украіны, же народний ґеній Лемків не лем погорджат принципами поетыкы, але і мусит рытм і поєдны выражыня пожычати од сусідів Словаків, же підбескідска бесіда, про свою неправильну ґраматычну будову і наголос, звучыт паскудні і неприємні. Автор тым способом допасовує ся до депрецийонуючых суджынь, до домінуючого думаня, котре послідовні виділо лемківскій простір як гірший, повторює іх і мнимо принимат як очывидны. Я дальше знаю, що по причинѣ наведенныхъ недостаткôвъ, чтенiе „свадебныхъ звычаевъ у Лемкôвъ” будетъ немилосердно нудное, но противъ всѣхъ возможныхъ упрековъ и недовольствiй изъ стороны почтеннѣйшыхъ читателей, вооружился я уже напередъ стоичною равнодушностiю35.

Єст то знаменита ілюстрация оного „наперекір”. Наперекір планній якости і так вводжу свою підметовіст до дискурсу, котрий хоче єй выключыти як недорівнуючу інчым. Хыляка видіти мож як мастера оной гры в наслідуваня, позоруваня, а тым самым переміщаня значынь. Цілю єст гев підкопаня авторитету, котрий єст мнимо наслідуваний, але тріснинова іронізация спричынят освободжыня підпорядкуваного спід його влады, а тым самым дає можніст незалежного ставаня ци ставаня ся „наперекір”. Лемківскій світ з творів Хыляка то світ парадоксу понижыня, котре приберат вартіст возвышыня. В тым його слабіст-міц. Не можна підважыти, занеґувати, ци зневолити світа, котрий сам достосовує ся до тых позиций, то значыт, з власной волі стає ся гыбрыдний (амбівалентний, самоперечучий), а прото вільний. Возме цитат тым разом з позициі чысло єден в каноні лемківской клясикы, з Шыбеничного Верха36. Во введіню автор / нарратор, бесідуючы з чытательом (галицко-рускым інтеліґентом „выжшым смаком”, льокуваным деси посеред „подільскых болот”) симптоматычні достосовує ся до його смаків і вартости: Ты навѣрно, любезнѣйшій читатель, не посѣтилъ подбескидских странъ. Не дивуюсь тому, ибо, если бы та закутина русской земли отличалась изящною красотою природы или необыкновеннымъ явленіемъ физическимъ, навѣрно не укрылась бы она предъ пристрастнымъ любопытствомъ сплиноватого Англичанина – и ты, читая панегирикъ въ заграничныхъ часописяхъ, не выдержалъ бы, чтобы съ чужинцами не отдати признательность природою украшенной землѣ русской. Но на несчастье такъ не есть. Нужденная Лемковщина не имѣетъ ничего, чѣмъ бы могла принадити къ себѣ якого туриста; окрестность всюда стереотипна, гора и лѣсъ, лѣсъ и гора, а одна и другая однообразны. И села, между ними положенныи, почти ничѣмъ не розличаются. Всюда тѣ же хаты однообразныи, тягнущіися вздолжь потока, всюда церковца деревяна, съ трема червоными куполами, одна управа полева, овесъ рѣдонькій, картофля низенькая, луги скупенькіи… Понимаешь, что переходити подобную страну одному – страшно скучится, и что мнѣ пріятный былъ бы товарищ въ дорозѣ. Прото не вмѣни мнѣ во зло, если я тебе, любезнѣйшій читатель, умильно въ сопутники приглашаю37.

35  Лемко Семко, Свадебныи звычаи…, с. 5. 36  Iеронимъ Анонимъ (В. Хилякъ), Шыбеничний Верхъ, в: тот же, Повѣсти и разсказы, т. I, Львовъ 1882. 37  Там же, с. 1.

145


Дискурс • Dyskurs

Зас наперекір вшыткому реченому ци повтореному за домінуючым дискурсом, автор / нарратор втягує тот дискурс (думаня, котре ма право голосу) в світ свій (неє што до того вантпливости), котрий по такым вступі, маючым довести до (само) зниячыня, (само)деґрадациі, може без консеквенций ставати попри кождій „пысі”, не творячы єй підозрінь ци страху перед силовом деструкцийом. Анулювана в тот спосіб влада освободжат простір перед завлащыньом, домінацийом зовнішнього центра. Інчы текстуальны стратеґіі ставаня ся наперекір хоснує, головні в своіх Карпатскых Новеллях38, Петро Поляньскій. Його новелі можут быти узнаны за взірцьову реалізацию постуляту постколоніяльного знесіня домінациі колонізатора, котрий (постулят) раіт выстерігати ся яркых госел, простых катеґорий, пояснюючых міфів, єднозначных історичных нарраций39. Переведены на пару західньоєвропскых языків Новелі Поляньского описуют карпатскій культуровий простір не хоснуючы етнічных, етноґрафічных, народовых понять, заглублюючы ся в своєрідным аісторизмі, безчасовости, што чынит неможливым підважыня такого незакваліфікуваного простору. Єдиным хоснуваным просторово-культуровым понятьом єст окрисліня „карпатскій”, што для автора значыт рідний: Передаючи читателямъ новелли изъ жизни народа въ Карпатахъ, я яко уроженецъ тыхъ-же Карпатъ, не могу не зазначити на тôмъ мѣстци одного всегда такъ пожелаемого явленія, состоящого въ тôмъ, що народъ той въ противоположности до зникающой вообще у иныхъ народовъ національной типовости, задержалъ до тепер прелесть своей незатронутой еще типовой отдѣльности; уважаючи же дальше головнѣйшою основою новеллистики, сюжетъ поднятый изъ народа въ котромнибудь изъ его слоевъ, я томужь моему отечественному карпатскому народу посвящаю послѣдующіи въ обохъ томахъ новелли и новелетты40.

Іван Франко, стараючы ся підважыти голос, котрий выражат себе спільнотового безклясифікацийні, написал, же Поляньскій „про Карпати, їх місцевости і жильцїв виявляє просто фантастичну незнайомість, мішаючи презабавно лемківщину, мадярщину і румунщину при характеристицї прим. гуцульського села”41. Критыка односит ся в гев парадоксальні до того, же в тексті бракує такых елементів, котры давали бы можніст підважыти тоты етнічны катеґориі. 4. Новы мапы? Завершаючы, поставлю звіданя, ци лемківска наррация, можлива до выіманя в літературным дискурсі, може быти узнана за „невыповіджены і нерепрезентуваны версиі минулого, котры навіщают днешніст”? Думам, же і в тій основній квестиі добрі можна заграти тезом гыбрыдности. Лемківскій дискурс, глубоко гыбрыдний, не был / не єст молчаньом або браком репрезентациі. Має він репрезентацийне продолжыня од половины XIX ст. до днес. 38  П. Полянскій, Карпатскіи Новелли, т. I–II, Leipzig 1988. 39  М. Павлишин, Що перетворюється у „Рекреаціях” Юрія Андруховича, „Сучасність” 1993, ч. 12, с. 115–128, особливі стороны 116–117. 40  Предисловіе, в: П. Полянскій, Карпатскіи Новелли, т. I, вступна сторона, не означена чыслом. 41  І. Франко, Нарис історії українсько-руської лїтератури до 1890 р., Львів 1910, с. 312.

146


Олена Дуць-Файфер:  Умістити достоменніст – в однесіню до, проти…

Был / єст натоміст в великій мірі нечутий. Сеса гыбрыдніст высмыкуюча ся владі домінуючых голосів, єдночасно спричыняла глухіст на тото, што не єст властиві закваліфікуване. Треба чутливых ух, котры зімяют звукы споза узнаного реєстру значынь, ух наставленых на поліфонію. Стрiтiня такыма ухами лемківского „наперекір” може принести „нарысуваня новых мап”, лем, як думам, не ґеополітычных, а ґеопоетычных.



Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji Przemysław Mazur „Medium jest przekazem”1, ta zasada skonstruowana przez Marshalla McLuhana nadal pozostaje w pełni trafna. Szczególne znaczenie mają w niej media elektroniczne, choćby ze względu na zakres percepcji, do jakiej zmuszają odbiorcę. W tym artykule spróbuję zastanowić się nad obrazem medialnym społeczności łemkowskiej budowanym przez telewizję, najsilniej, póki co, oddziaływującego na społeczeństwo medium. Przekaz medialny Przekaz medialny to różnorakie treści informacyjne, znakowo symboliczne, audiowizualne, podawane w formie językowej, obrazowej, dźwiękowej itp., poprzez systemy różnego rodzaju komunikatów, a jego oddziaływanie uzależnione jest od formy jaką przyjmuje. Brany całościowo, układa się on w swoisty „obraz” przekazywanej rzeczywistości zwany „medialnym obrazem rzeczywistości”2. Szczególnie intrygującą kwestią jest to, dlaczego obraz medialny jest dominujący w stosunku do innych, bardziej dyskursywnych, dokładniejszych, zniuansowanych obrazów, jakimi człowiek może dysponować w swym poznawaniu rzeczywistości, np. obrazów filozoficznych czy naukowych? Drugim pytaniem jest, jaki jest ten obraz w swej treści i formie, czy to jego jakość decyduje o prymacie, czy też jakości odbiorcy? Wreszcie, czy zachodzi relacja twórcza pomiędzy człowiekiem a obrazem? Deprecjacja tych dokładniejszych obrazów prowadzi z jednej strony do elitaryzacji tychże, a z drugiej, powoduje coraz większą dominację uproszczonej rzeczywistości, a w konsekwencji jej masowość. Społecznie i kulturowo wiążą się z tym bardzo istotne i zarazem coraz bardziej niepokojące zagadnienia, a mianowicie zjawisko swoistej infantylizacji, symplifikacji świadomości oraz samoświadomości światopoglądowej i humanistycznej współczesnego człowieka oraz jego stałego ubożenia duchowego3. Można się pokusić o sformułowanie, że „takie są media, tworzone przez społeczeństwo, jakie jest społeczeństwo”. A ponieważ wpływ ten jest obustronny – medialny obraz rzeczywistości bardzo mocno dziś wpływa na mentalność i postawy społeczeństwa, toteż „takie jest

1  M. McLuhan, Zrozumieć media: Przedłużenia człowieka, przeł. N. Szczucka, Warszawa 2004, s. 40–50. 2  J. Szmyd, Medialny obraz rzeczywistości jako główna orientacja poznawcza i praktyczna w świecie, w: Medialny obraz rodziny i płci, red. K. Pokorna-Ignatowicz, Kraków 2012, s. 14. 3  Por. A. Kozłowska, Oddziaływanie mass mediów, Warszawa 2006, s. 148–185.

149


Дискурс • Dyskurs

społeczeństwo, jakie medialne jego odzwierciedlenie”. To ostatnie sformułowanie dla niniejszej analizy jest szczególnie ważne. W jego świetle okazuje się, że media mają możliwość kształtowania pewnych postaw społecznych, ale głównie wtedy, gdy pokazują społeczeństwo, takim, jakim chcą by ono było. Nie jest to nowa i odkrywcza teza, opiera się na niej cały proces afirmacyjny charakterystyczny dla mediów amerykańskich. Pokazywanie społeczeństwa różnorodnego miało pomóc w kształtowaniu postaw tolerancyjnych, zwłaszcza w stosunku do mniejszości etnicznych, głównie ciemnoskórych Amerykanów. Za pomocą przekazu medialnego łamano stereotypy4, promowano postawy obywatelskie itd. Ale, w myśl tej tezy, media mają też możliwość przeinaczania rzeczywistości i to nie tyle fałszując ją, co wyrzucając pewne tematy poza dyskurs społeczny. Elizabeth NoelleNeumann nazwała to zjawisko „spiralą ciszy”, polega ono na znikaniu pewnych wydarzeń, postaci czy idei ze świadomości zbiorowej5. Lata dziewięćdziesiąte Do roku 1989 problematyka łemkowska nie występowała w polskim przekazie telewizyjnym praktycznie wcale. Co najwyżej, mogła się pojawić w kontekście folkloru, czy stosunków polsko-ukraińskich w filmach typu Ogniomistrz Kaleń (reż. Czesław Petelski, Ewa Petelska, 1961 r.), czy Był taki czas (reż. Marian Duszyński, 1977 r.). Wraz z pluralizacją życia politycznego i społecznego problemy mniejszości narodowych zaczęły się pojawiać w mediach, początkowo na antenach lokalnych ośrodków telewizyjnych. W latach 1989–1992 w Programie Pierwszym Telewizji Polskiej (TVP 1) emitowany był program studyjno-filmowy „U Siebie”6, redagowany przez Lenę Kaletową (Oddział Telewizji Polskiej Wrocław) i Krzysztofa Krzyżanowskiego (Oddział Telewizji Polskiej Kraków). Program ten poświęcony był mniejszościom narodowym i grupom etnicznym mieszkającym w Polsce. Został on przyjęty bardzo gorąco, gdyż był pierwszym programem telewizyjnym, w którym w sposób otwarty mówiło się istnieniu i problemach mniejszości. Niestety, wkrótce został zdjęty z anteny ogólnopolskiej. Oddział TVP S.A. w Krakowie reaktywował go od 1 stycznia 1994 roku na antenie regionalnej. Magazyn „U Siebie” realizowany był przez zespół reporterów pod kierownictwem Krzysztofa Krzyżanowskiego. Program nadawany był w TVP Kraków początkowo w czwartkowym lokalnym paśmie wieczornym (godz. 22.30–23.00). Składał się z 25-minutowego reportażu oraz rozmowy w studiu z przedstawicielami prezentowanej mniejszości narodowej. Zasięg odbioru nie przekraczał w zasadzie promienia 50 km (obejmował tylko ówczesne województwo krakowskie). Od września 1994 roku magazyn „U Siebie” emitowany był co czwartek jako 20-minutowy reportaż w tzw. paśmie rozłączonym (czyli okienku czasowym dla audycji regionalnych wydzielonym z programu ogólnopolskiego TVP 2) TVP Kraków. Tym samym 4  Takim przykładem był serial komediowy The Bill Cosby Show, główny bohater był czarnoskórym lekarzem, a jego żona prawniczką. 5  C. -J. Bertrand, Deontologia mediów, Warszawa 2007, s. 52. 6  Opracowanie na podstawie: K. Krzyżanowski, Sprawozdanie z realizacji cyklu programów pt. “U siebie” w TVP S.A., TVP S.A. oddział w Krakowie, w posiadaniu autora. Za udostępnienie składam serdeczne podziękowania Panu Krzysztofowi Krzyżanowskiemu.

150


Przemysław Mazur:  Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji

zasięg jego odbioru objął oprócz woj. krakowskiego także tereny ówczesnych województw: tarnowskiego, nowosądeckiego i krośnieńskiego. Tym samym docierał do przedstawicieli mniejszości takich jak: słowacka, łemkowska, ukraińska, ormiańska i romska. Program miał dobre godziny nadawania, dające szanse na sporą oglądalność, ponieważ emisja odbywała się w czwartki w godzinach 17.30–18.00. Od września 1994 roku, w wyniku konkursu przeprowadzonego przez Dyrekcję TVP 1, krakowski magazyn „U Siebie”, po dwuletniej przerwie, został ponownie wprowadzony na antenę ogólnopolską. Od tej pory emitowany był co dwa tygodnie na antenie Programu Pierwszego Telewizji Polskiej – najpierw w paśmie czwartkowym w godzinach 15.10–15.30 (20 min.), później we wtorki w godzinach 11.30–12.00 (30 min.), od stycznia 1997 r. w soboty w godzinach 15.15–15.35 (20 min.), przesunięty od września na 11.30–11.50 (20 min.). Od marca 1998 r. emitowany był w poniedziałki w godzinach 12.20–12.45 (25 min.), od czerwca 1998 r. znów w czwartki, ale o 12.20–12.36 (16 min.), od września 1998 r. w poniedziałki 11.45–12.00 (15 min.), by wreszcie od stycznia 1999 roku znaleźć się w paśmie piątkowym 14.20–14.40 jako 20-minutowy odcinek. W roku 2000 emitowany był w co drugi wtorek miesiąca w godzinach 11.40–12.00. W maju 2001 r. został zdjęty z zarezerwowanego dla mniejszości pasma TVP 1. Dostęp do anteny ogólnopolskiej był oczywiście bardzo dużym sukcesem, jednak bardzo krótki czas trwania programu, ciągłe zmiany dnia i godziny emisji oraz, przede wszystkim, lokowanie w bardzo niekorzystnym czasie antenowym de facto uniemożliwiały trafienie do szerszego grona odbiorców, a nawet do odbiorcy dedykowanego. Magazyn realizowany był w miejscu zamieszkiwania grup mniejszościowych i, co ważniejsze, przy ich udziale i pomocy. Często po projekcji odcinka zapraszani byli do studia na rozmowę przedstawiciele zainteresowanej społeczności, eksperci, naukowcy. Od stycznia 1994 r. do czerwca 2001 r. pojawiło się na antenie regionalnej krakowskiego oddziału TVP S.A. 361 odcinków cyklu. Od października 1999 r. krakowski oddział TVP emitował na antenie Telewizji Regionalnej cykl „U Siebie – At home”, w ramach którego pokazywane były najlepsze filmy Festiwalu „U Siebie”7, na zmianę z reportażami dotyczącymi problemów i wydarzeń w środowiskach mniejszościowych. W pierwszym roku swojego istnienia cykl ten miał znakomite pasmo emisyjne, godz. 14.00 i 19.00 (w piątki), niestety, od jesieni roku 2000 emitowany był tylko w paśmie od godziny 12.05, co spowodowało zmniejszenie jego oglądalności. Brak środków na produkcję nowych reportaży cyklu spowodował, że od jesieni 2000 r. emitowane w cyklu programy w 50 % były powtórkami. Program realizowany był w języku polskim ze wstawkami w językach mniejszościowych (pieśni, wiersze, potoczne dialogi). Niektóre odcinki posiadały napisy dialogowe. W Krakowie programy opracowywali dziennikarze: Beata Klimkiewicz, Katarzyna Kotula, Waldemar Janda, Mariusz Srokol, Krzysztof Krzyżanowski. Stałymi gośćmi byli m.in.: Helena Duć-Fajfer, Julia Doszna, Teodor Gocz, Piotr Trochanowski. Tematykę ukraińsko-łemkowską poruszali: Włodzimierz Mokry, Wasyl Szlanta, Aleksander Maślej, Stefan Hładyk.

7  Od 1995 roku w Przemyślu organizowany był Przegląd Filmów Etnicznych, który od 1997 roku przyjął nazwę Międzynarodowy Festiwal Filmów i Programów Etnicznych „U Siebie – At Home”. Por. http://www. usiebie.eu/?page_id=10, dostęp: 01.10.2016 r.

151


Дискурс • Dyskurs

Twórcy serii stawiali sobie bardzo ambitne cele: ȤȤ prezentowanie życia i dorobku kulturalnego mniejszości narodowych i grup etnicznych zamieszkujących Polskę; ȤȤ dokumentowanie i utrwalanie faktów społeczno-kulturowych z życia mniejszości; ȤȤ promowanie tradycji i zwyczajów lokalnych społeczności mniejszościowych, których trwanie zagrożone było przez postępującą unifikację kulturową i procesy asymilacyjne; ȤȤ walkę z istniejącymi obiegowymi stereotypami, a tym samym przełamywanie kompleksu obcości wśród ludzi innej narodowości czy religii; ȤȤ ukazywanie zjawisk, wydarzeń społecznych i kulturalnych, inicjatyw gospodarczych i ekologicznych wyrastających ze środowisk mniejszościowych a mających zasięg transgraniczny; ȤȤ wzbudzanie szacunku wobec innych religii i wierzeń poprzez prezentowanie obrzędów, tradycji i systemów wartości; ȤȤ propagowanie wzorców zgodnego współżycia, tolerancji i szacunku wobec innych, jako podstawowego warunku budowania ładu współczesnej Europy wolnej od narodowościowych konfliktów i szowinizmu. Cykl w roku 2000 został uznany przez Radę Europy za najlepszy w Europie program o tej tematyce. Do ciekawszych łemkowskich reportaży nakręconych w tym środowisku twórczym można zaliczyć: V Łemkowska Watra Bortne (1987 r.), Bilanka jest taka wioska (1994 r.), Ideme, ideme, drażky ne znajeme (1994 r.), Męczennik za wiarę ojców (1994 r.), Witaj Samuel Doma (1994 r.), Zyndranowa (1994 r.), Oj pojechał maziarz w świat (1996 r.), Święta Góra (1999 r.), Tadzik z Olchowca (1999 r.), Pamięci nie można zatrzeć (2000 r.), Tablice Pamięci (2000 r.), Przepraszamy Was (2001 r.), Kermesz w Łopience (2003 r.), W jednej świątyni (2004 r.), Epifan Drowniak zwany Nikiforem (2004 r.), Przychodzimy do was z ruską pieśnią (2004 r.), Nie chcemy żyć w rezerwacie – Bartne (2006 r.), Bogdan z Bielanki (2007 r.), Ridna Besida (2007 r.) i wiele innych. Łącznie, w latach 1994–2007 o stricte łemkowskiej problematyce wyemitowano 146 programów8, o łącznym czasie trwania około 23 godzin (przeciętnie program trwał 16 minut). Wyprodukowano 70 nowych programów (pozostałe emisje to powtórki), na antenie TVP 1 łącznie wyemitowano 42 reportaże. Tematyka łemkowska pojawiała się też w odcinkach poświęconych więcej niż jednej mniejszości, dotyczących choćby obrzędów religijnych (np. Wigilia u Łemków i Ukraińców z 1995 i 1997 r.), festiwali folklorystycznych, festiwalu filmowego „U Siebie – At Home”, czy Od Rusal do Jana z 2003 r. W tym samym czasie wyemitowano również blisko 130 razy odcinki poświęcone mniejszości ukraińskiej, które czasami również podnosiły tematy łemkowskie. Przekaz medialny reportaży był spójny i powtarzalny. Charakterystyczne dla formy tych programów były długie ujęcia pejzażu Łemkowyny, w tle słychać było zazwyczaj śpiew zespołów folklorystycznych lub osób starszych, wielokrotnie można było usłyszeć język łemkowski w recytacjach poezji, wypowiedzi przepełnione były nostalgią, smutkiem, tęsknotą. Bohaterami reportaży byli często działacze organizacji łemkowskich. Filmy raczej

8  Na podstawie: Zestawienie emisji programów US w TVP KR i TVP 1 w latach 1993–2007, dokument w posiadaniu autora.

152


Przemysław Mazur:  Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji

nie przykuwały uwagi młodych, czy nastawionych na rozrywkę odbiorców, adresowane były do konkretnego, „wyrobionego” widza. Według autorów tych reportaży najwięcej emocji widzów wywoływały odcinki poświęcone życiu mniejszości ukraińskiej. Zdarzało się kwestionowanie zasadności emitowania takich programów, „bo propaguje to zbrodniarzy i rezunów, a płaci za to przecież polski telewidz”9. W podobnym duchu pisane były do redakcji listy odsądzające mniejszość ukraińską od prawa nazywania się Polakami. Także w niektórych środowiskach ukraińskich sygnalizowano niezadowolenie, krytycznie oceniano równoległe istnienie na antenie TVP programów poruszających osobno problematykę łemkowską i ukraińską. Wysuwano żądania emitowania ich pod jedną nazwą: program mniejszości ukraińskiej. Przekonywano twórców do likwidacji osobnego odcinka łemkowskiego, argumentując: „a czy Polacy zgodziliby się aby odróżniano górali podhalańskich od Polaków”? Działacze autonomicznego ruchu łemkowskiego zarzucali niedostrzeganie ich dążeń emancypacyjnych przez publiczne media i eksponowanie w audycjach o problematyce łemkowskiej wypowiedzi tych Łemków, którzy uważają się za Ukraińców. Identyczna sytuacja miała miejsce w przypadku podziałów wyznaniowych, gdy żądano eksponowania konkretnego obrządku. Powodowało to świadomą rezygnację twórców reportaży z zagłębiania się w sedno tych podziałów. Dziennikarze, obawiając się posądzenia o sprzyjanie którejś ze stron, de facto spłycali przekaz. Można też przyjąć, że chcieli uniknąć zarzutów natury politycznej, dotyczących tego, że Polacy, czy przedstawiciele państwowej polskiej telewizji, ingerują w sprawy tożsamościowe mniejszości narodowych i etnicznych. Początek XXI wieku Drugim tego rodzaju cyklem, częściowo kontynuującym ideę programu „U Siebie”, są „Etniczne klimaty”. Program ten jest poświęcony mniejszościom narodowym i grupom etnicznym. Emitowany jest od marca 2002 roku, początkowo na antenie TVP 3, a obecnie TVP INFO. Autorzy cyklu podkreślają, że kierują go do ponad miliona polskich obywateli innej narodowości, języka czy religii, a także do Polaków pragnących poznać różnorodność kulturową własnej ojczyzny. Starają się pokazywać wyzwania i problemy stojące przed członkami mniejszości, chcącymi zachować i rozwijać swoją tożsamość, tradycję, kulturę i język. Chcą zaprezentować widzom ich codzienne problemy i osiągnięcia. Popularyzując wiedzę o mniejszościach, pragną przekonać widzów, by traktowali inność, jako inspirację, a nie jako zagrożenie10. Prowadzącym program jest znany dziennikarz Brian Scott. Z redakcją współpracuje m.in. Damian Trochanowski, w programie występowali m.in.: Julia Doszna i Piotr Trochanowski oraz zespoły folklorystyczne: Werento, Serencza, Łemko Tower i inne. W ramach tego cyklu ukazały się takie reportaże jak: Dwie prawdy (dotyczący akcji „Wisła”), Coraz nas mniej (prezentujący sylwetkę Piotra Trochanowskiego), Łemkowska jesień (poświęcony problemom tożsamościowym, odnoszący się do X Łemkowskiej Jesieni

9  Sprawozdanie z realizacji cyklu… 10  http://www.etniczneklimaty.com, dostęp: 22.03.2016 r.

153


Дискурс • Dyskurs

Twórczej), Horpyna – ludzie pogranicza (zawierający wątek zespołu Serencza), Bielanka – na co dzień i od święta (relacjonujący obchody święta Jordanu obchodzonego przez mieszkańców wsi Bielanka). W roku 2003 i 2004 r. ponownie można było zobaczyć obrzędy kolejnych świąt obchodzonych przez Łemków. Interesujący był również reportaż K. Krzyżanowskiego Kręte drogi porozumienia dotyczący ratowania dziedzictwa łemkowskiego Rusi Szlachtowskiej. Ponadto w ramach cyklu ukazały się programy pokazujące ludzi wybierających Bieszczady i Beskid Niski na swoje miejsce zamieszkania, a także relacje z Watry z Michałowa. Reportaż Młodzi w mniejszości narodowej opierał się na relacji ze spotkania na krakowskim Kazimierzu młodych, aktywnych przedstawicieli mniejszości narodowych i etnicznych, Łemków reprezentował Damian Trochanowski. W 2005 r. został wyemitowany odcinek Legnickie szkoły tolerancji. W odcinku Nowe miasto, nowa szkoła, zaprezentowano reportaż Epifan Drowniak zwany Nikiforem, pretekstem było odsłonięcie pomnika artysty, które miało miejsce 9 września 2005 r. w Krynicy. Interesujący był także odcinek Trudna pamięć – Imość i Jegomość o młodym małżeństwie – Marii i Andrzeju Gryczach. Oboje, pochodzący z rodzin łemkowskich przesiedlonych po wojnie na ziemie zachodnie, w lipcu 2005 r. postanowili wrócić na Łemkowynę. W 2007 roku ukazał się kolejny odcinek pokazujący sylwetki i życie młodych przedstawicieli mniejszości narodowych, pt. Młodzi. Ponad pięćset kilometrów od siebie. Dotyczył on Łemków mieszkających w województwie dolnośląskim – w Szprotawie, Legnicy i okolicach, którzy jadą ponad pięćset kilometrów, aby odwiedzić rodzinne strony. Serencza – znaczy szczęście to odcinek poświęcony młodym Łemkom działającym w tym zespole folklorystycznym z Łemkowyny. Reportaż Swoi, nie obcy z 2008 roku pokazywał trzy wioski – Puławy, Wisłoczek i Wolę Piotrową, niegdyś zamieszkiwane przez Łemków. Odcinek Być sobą na co dzień i od święta prezentował warunki do zachowania i dbania o swoją tożsamość, jakie mniejszości narodowe mają w naszym kraju. Gośćmi tego odcinka byli m.in.: ks. Arkadiusz Trochanowski, ks. Artur Graban, a także zespół Lemko Tower ze Strzelec Krajeńskich. W przypadku cyklu „Etniczne klimaty” widoczna jest zmiana w formie i treść przekazu w stosunku do analizowanego programu „U Siebie”. O ile wątki sentymentalne i wyraz poczucia krzywdy nadal są eksponowane (ważnym komponentem jest też folklor), o tyle problematyka zostaje w pewien sposób „odmłodzona”. W cyklu pokazywane jest życie młodych pokoleń łemkowskich, ich stosunek do historii i ojczyzny ojców. Również muzyka jest już inna, pojawiają się choćby zespoły wyłamujące się ze stereotypu „cepelii”, często nawiązujące do muzyki popularnej (np. Dollars Brothers Band). Cykl o wiele rzadziej porusza w sposób bezpośredni problemy tożsamości Łemków, tak trudne do zrozumienia przez osoby spoza tej społeczności. Społeczność pokazywana jest jako grupa aktywna w poszukiwaniach swojego „ja”, ale też kultywująca tradycję przez młodych jej przedstawicieli. W latach dziewięćdziesiątych w programach występowali głównie ludzie starsi, wspominający dawną Łemkowynę. Tutaj bohaterami są głównie ludzie młodzi, często ukazywani w kontekście relacji z innymi grupami społecznymi, czy w ramach polskiego społeczeństwa. Jest to zatem próba odejścia od pewnego stereotypu „skansenu”, nie tylko w wymiarze kultury, ale i społeczności. Pokazania bytu rozwijającego się mimo wielu obiektywnych przeszkód, ale i wchodzącego w skład szerszej wielokulturowej rzeczywistości społecznej. 154


Przemysław Mazur:  Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji

Ciekawą propozycją telewizyjną, dotyczącą łemkowskiej mniejszości etnicznej, był także program Podróże z historią. W świecie Łemków11. Wyemitowany w niedzielę o godzinie 11.30 (4 września 2016 r.) na antenie TVP 1, miał okazję trafić do wielu odbiorców. Film ten jest doskonałym przykładem programu nastawianego na atrakcyjność i przyciągnięcie masowego odbiorcy. Autor we wstępie, prezentując etnogenezę Łemków, wybiera tylko tradycyjną „teorię wołoską”. Istotne problemy, które mogłyby pobudzać do refleksji, czy dyskusji zostaną zupełnie pominięte na rzecz wysokiego stopnia uatrakcyjnienia całości, także elementami efektów specjalnych. Rzucają się w oczy piękne ujęcia pejzażu czy cerkwi z wykorzystaniem dronów filmowych. Prowadzący nie tłumaczy, gdzie podziali się Łemkowie (nie pada ani jedno słowo o akcji „Wisła”), po których zostały tylko drzwi na środku polany (znów bez jakiegokolwiek słowa wyjaśniającego symbolikę i koncepcję ustawienia tych drzwi). Bardzo przyciągający i interesujący dla widza, wręcz oczekującego takich treści w prezentacji różnych kultur, jest fragment poświęcony kuchni łemkowskiej, zwłaszcza że „gotowanie na ekranie” obecnie jest bardzo modne. Z całą pewnością masowemu widzowi, szukającemu atrakcji, nie będzie przeszkadzać całkowite rozminięcie się tego, co zaprezentowano z tym, co stanowiło bazę tradycyjnej kuchni łemkowskiej. W założeniu programu obraz miał być atrakcyjny i zgodny z oczekiwaniami, dlatego nieważne jest, że nazywa się w nim łemkowskim to, co jest produktem masowym, sprzecznym z istotą specyfiki kulturowej właściwej dla prezentowanej społeczności. LemON – łemkowska ikona popkultury W 2011 roku do programu „Must be the Music” zgłosił się zespół LemON. Głównymi postaciami tegoż byli Igor Herbut i jego kuzyn Adam Horoszczak, Łemkowie z Przemkowa. Zachwycili jury programu wykonaną po łemkowsku piosenką własnej kompozycji Litaj ptaszko. Zespół wygrał program, w finale ponownie śpiewał po łemkowsku przed kilkumilionową publicznością. Szczególnie istotne jest to, że Igor Herbut od początku programu nie ukrywał swojego pochodzenia, wręcz przeciwnie, stał się jednym z głównych ambasadorów Łemkowyny w Polsce. Poza śpiewaniem po łemkowsku na każdym swoim koncercie (wyjątkiem był koncert w ramach Festiwalu Polskiej Piosenki w Opolu, gdy śpiewał utwór Grzegorza Ciechowskiego Nie pytaj o Polskę) do statywu mikrofonu ma przyczepioną flagę tzw. Republiki Florynckiej (Ruskiej Republiki Narodowej), która była wyrazem dążeń politycznych Łemków w latach 1918–1921. Wreszcie swoje łemkowskie pochodzenie manifestuje w licznych wywiadach. Jestem z pochodzenia Łemkiem. Łemkowie to grupa etniczna, dla której muzyka i wspólne muzykowanie jest podstawą istnienia. To nasze „śpiwanky”, czyli piosenki, ukształtowały moją wrażliwość muzyczną, którą przemycam w muzyce LemONa. Można ją odnaleźć w różnych poukrywanych zaśpiewach, w melancholijnych brzmieniach skrzypiec, nawet w riffach Adama – mojego kuzyna i gitarzysty, który też jest Łemkiem. Podstawą, fundamentem LemONa jest właśnie nasza łemkowska potrzeba śpiewania o uczuciach i emocjach. Nie wstydzimy się tego, że coś nas boli, że emocje rozdzierają duszę12.

11  Zapis dostępny: http://vod.TVP.pl/26554461/w-swiecie-lemkow, dostęp: 01.10.2016 r. 12  Kwestionariusz Fryderyka. LemON: Najsilniejszy narkotyk świata, http://muzyka.interia.pl/raport/fryderyki-2013/news/kwestionariusz-fryderyka-lemon-najsilniejszy-narkotyk,1910603,8349, dostęp: 01.10.2016 r.

155


Дискурс • Dyskurs

Ciekawe było spotkanie w ramach programu porannego „Studio weekend” w telewizji Polsat. Na jednej kanapie zasiedli obok siebie przedstawiciele zespołu „Enej” (Ukraińcy z Olsztyna) i Herbut z Horoszczakiem13. Na pytanie prowadzącego program Krzysztofa Ibisza, Igor Herbut opowiedział, że oni czują się Łemkami i że jest to grupa, w której niektórzy czują się Ukraińcami, Łemkami, a nawet Polakami. Herbut wziął także udział w programie „Kuba Wojewódzki” na antenie TVN14. Format tego programu łączy w sobie elementy żartu, ironii ale i publicystyki, utrzymany jest w popkulturowym stylu. Prowadzący zapytał o poczucie narodowe, wychodząc od wskazania, że Łemkowie są grupą etniczną, czy Igor Herbut czuje się polskim Łemkiem? Ten odpowiedział, że jest Łemkiem z polskim paszportem. Dalej Wojewódzki zapytał Herbuta, czy czuje się on dumnym z bycia Łemkiem, na co usłyszał, że tak z całego „serducha”. Prowadzący poprosił również o zaprezentowanie charakterystycznego łemkowskiego zaśpiewu, a po jego wykonaniu stwierdził: „Jezu, ty jesteś nacjonalistą łemkowskim”. Herbut obruszył się i zaznaczył, że dba tylko o swoją kulturę. Wojewódzki w tym momencie przyznał, że była to jego prowokacja. Sam Herbut nazwał się łemkowskim patriotą dbającym o zachowanie swojej kultury i języka. Zwrócił uwagę na to, że młodzi Łemkowie zbyt często ulegają polonizacji, również na poziomie językowym. Igor Herbut miał okazję zaśpiewać po łemkowsku, opowiedzieć kilka żartów, również o Łemkach, pokazując spory dystans Łemków do siebie samych. Ze względu na satyryczny wymiar programu padło oczywiście pytanie o tzw. kropkę, która szczególnie interesowała prowadzącego. 15. edycja talk-show „Kuba Wojewódzki” nadawana była we wtorki o 21.30 w okresie od 3 września do 10 grudnia 2015 r. Jej średnia oglądalność wyniosła 1,44 mln widzów, co przełożyło się na 16,35% udziału w grupie 4+ i 20,10 proc. w grupie wiekowej 16–4915. Dzięki tylko temu programowi prawie 1,5 mln Polaków usłyszało język łemkowski, dowiedziało się o problemach tej mniejszości, o wyznaniu i kulturze, a dokonało się to przy jednoczesnym zachowaniu popkulturowej formy16. Łemko z telewizora Przyglądając się miejscu Łemków w telewizji, łatwo dostrzec, że nie ma pomysłu na wykorzystanie tego medium do prowadzenia przemyślanej i celowej komunikacji międzyetnicznej17. Władze polskiej telewizji publicznej miały na celu udostępnienie czasu

13  Zapis dostępny na: https://www.youtube.com/watch?v=nh_2sn8IA8w, dostęp: 01.10.2016 r. 14  Zapis dostępny na: http://player.pl/programy-online/kuba-wojewodzki-talk-show-odcinki,2497/odcinek-265,maffashion-i-igor-herbut,S00E265,53510.html, dostęp: 01.10.2016 r. 15  „Kuba Wojewódzki” stracił 140 tys. widzów, ale wróci na wiosnę, na: http://www.wirtualnemedia.pl/artykul/kuba-wojewodzki-stracil-140-tys-widzow-ale-wroci-na-wiosne#, dostęp: 01.10.2016 r. 16  Autor tego artykułu wykorzystuje postać Igora Herbuta w swoich zajęciach dydaktycznych prowadzonych zarówno z młodzieżą licealną, jak i akademicką. Okazuje się, że jest to postać bardzo dobrze znana i bardzo dobrze odbierana. Natomiast o jego łemkowskim pochodzeniu młodzież na ogół wie, choć przydawane jest temu znaczenie tylko w przypadkach jednostkowych (zwykle jedna, dwie osoby w grupie / klasie). Jest to niemniej bardzo dobra baza do dalszej pracy. 17  O tym zagadnieniu m.in. w: Pomiędzy kulturami. Szkice z komunikacji międzykulturowej, red. M. Ratajczak, Wrocław 2006; J. Mikułowski Pomorski, Komunikacja międzykulturowa. Wprowadzenie, Kraków 2003; S. Reynolds, D. Valentine, Komunikacja międzykulturowa, przeł. K. Bogusz, Warszawa 2009.

156


Przemysław Mazur:  Obraz medialny Łemków w polskiej telewizji

antenowego do komunikacji wewnątrzetnicznej. Nic w tym złego, bo taka też jest potrzebna, a potrzebna była zwłaszcza w epoce przedinternetowej. Potrzebna jest też nadal, gdyż na przykład ludzie starsi nie mają często umiejętności i możliwości korzystania z Internetu. Jednak, co istotne, sama obecność w paśmie telewizyjnym nie gwarantuje sukcesu na tym polu. Jak pokazują badania, głównym problemem były ciągłe zmiany terminów i godzin emisji, na ogół niekorzystne dla zainteresowanych, którzy nie mogli pogodzić pory emisji z pracą zawodową18. Polski widz właściwie miał niewielkie szanse na trafienie na taki program, a często też, ze względu na nieznajomość tematyk i, trudno było mu program zrozumieć. Postacie takie jak Igor Herbut są szczególnie cenne dla komunikacji międzyetnicznej. Bycie Łemkiem ukazane zgodnie a akceptowalnym kodem popkulturowym przestaje być „skansenowym obciachem”. Lider zespołu LemON jest powszechnie akceptowany, a nawet hołubiony przez „polskie salony”, co wyrabia w widzu przekonanie o atrakcyjności przekazu, jaki niesie ze sobą on i jego twórczość. Tym samym obraz przeciętnego Łemka w tym przypadku uległ przewartościowaniu. Problem polega na braku systemowych rozwiązań afirmacyjnych w polskich mediach w stosunku do „własnych” mniejszości. Bo o ile jest wyraźne propagowanie, zwłaszcza w mediach prywatnych, tolerancji na poziomie seksualnym (np. otwarte deklarowanie swojej homoseksualności19) czy rasowym20, o tyle na próżno szukać wśród bohaterów polskich seriali Łemków, Ukraińców21, czy nawet Romów. Trudno oczywiście spodziewać się łemkowskiego The Bill Cosby Show, ale pojawianie się problematyki mniejszościowej w programach publicystycznych jest w sferze możliwości. Nadal jednak takie przypadki jak Igor Herbut to wyjątki od reguły, a przebicie się do świadomości masowego widza wynika z przypadku, czy też ponadprzeciętnych zdolności i bardzo silnej postawy ideologicznej. Innym aspektem są kwestie polityczne, zwłaszcza obecnie często media zaczynają pełnić funkcję odwrotną od oczekiwanej22 i na fali problemów migracyjnych przekaz staje się silnie ksenofobiczny, a różnorodność i wielokulturowość określane są niejednokrotnie mianem nieudanego eksperymentu. Podsumowanie W omawianym okresie doszło do bardzo wyraźnej zmiany w obrazie medialnym społeczności łemkowskiej. W latach dziewięćdziesiątych programy o tematyce mniejszościowej były kierowane do wąskiej grupy odbiorców, ale za to pojawiały się w niej treści mniej infantylne. Oczywiście, autorzy tychże nie ustrzegli się uogólnień, czy nawet błędów merytorycznych, można jednak uznać, że treść była dla nich ważniejsza niż forma. Kolejny etap, czyli pierwsze lata XXI w., to ewolucja w kierunku „oswajania” szerszego

18  Programy telewizyjne dla mniejszości narodowych. Przygotowano dla TVP S.A. TNS OBOP, Warszawa 2003, s. 63–64. 19  Takim przykładem może być program emitowany w TVN „Dom marzeń”, uczestnikami były pary wspólnie budujące dom będący główną nagrodą, jedna z par była homoseksualna. 20  W polskim show biznesie funkcjonuje wiele osób pochodzenia afrykańskiego czy azjatyckiego, np.: Patricia Kazadi, Olimpia Ajakaiye, Dominika Kimaty, Bilguun Ariunbaatar i wielu innych. 21  Nie licząc imigrantów ukraińskich. 22  Oczekiwanej przynamniej przez autora tego artykułu.

157


Дискурс • Dyskurs

grona odbiorców, poprzez pokazanie mniejszości w szerszej perspektywie, jako elementu całego społeczeństwa, mającego podobne problemy, nadzieje, szanse. Jednocześnie widzowi zaczęto ograniczać wgląd w wewnętrzne problemy grup, podziały, wątpliwości tożsamościowe. Przekaz zaczął być „wygładzany” do pewnej wizji multikulturalnego społeczeństwa, którego poszczególne tożsamości budują uniwersalną całość. Ostatnie lata to kolejny krok w kierunku popkulturowego przekazu. Przypominając początkowe rozważania z tego artykułu, chciałbym zwrócić uwagę na to, jak obraz medialny zinfantylizowany, symplifikowany wygrywa z dyskursem zaangażowanym intelektualnie. Nie jest to oczywiście nic szczególnie dziwnego, potwierdza tylko pewną ogólną tendencję. Pytanie tylko, czy wnosi to coś do dyskursu międzyetnicznego? I tutaj pojawia się kolejny problem, zaznaczony już na wstępie. Tabloidyzacja problemów tożsamościowych połączona ze „spiralą ciszy”, w której lokują się kwestie trudne, powoduje, że dialog międzyetniczny sprowadzany jest do lepienia kotlecików, pięknych pejzaży itp., a brakuje w nim miejsca na szczerość i prawdziwość. Wyjątkami są sytuacje, gdy wykorzystuje się narzędzia popkultury do przemycania do świadomości społecznej ważnych dla grupy kwestii. Takim wyjątkiem jest w moim założeniu postawa Igora Herbuta, który w pewien sposób walczy (może i całkiem nieświadomie) z systemem jego własnymi narzędziami. Dla Polaków taki obraz medialny mniejszości i taka polityka są korzystne, bo przygotowują ich to do zmian społecznych, jakie następują w globalizującym się świecie, dowiadują się, że odmienność nie jest niczym złym, że od wieków Polacy żyją wspólnie z innymi mniejszościami. Wreszcie, pozostaje pytanie, czego potrzebują sami Łemkowie? Bycia zauważanym, wejścia do powszechnej świadomości ze swoimi problemami (a może właśnie bez nich)? Pogodzenie się z aktualnym obrazem medialnym, to kierunek do łatwej i przyjemnej (jak cała popkultura) asymilacji. Walka z tym obrazem poprzez jego niuansowanie może prowadzić do wyrzucenia poza ogół. To ostatnie może nieść dwie zasadnicze opcje: wykluczenie i idącą za tym nietolerancję ze strony społeczeństwa w wyniku niezrozumienia i stereotypizacji negatywnej lub koegzystencję, w której Łemkowie rozwijają swoją tożsamość wewnątrz własnej grupy, choć czasami może i za cenę rezygnacji z partycypacji ludzi, którym bliższa jest „etniczność z telewizora”.


Языкова култура і языкова норма в русиньскых медіах на Словакії Кветослава Копорова Кодіфікація русиньского языка на Словакії (1995) і єй наслїдна аплікація до розлічных сфер културно-сполоченьского жывота Русинів на Словакії дала предпоклады про далшый розвой языка і култівацію языковой нормы. По десятёх роках вжываня норматівной подобы языка (в роцї 2005) были зреалізованы дакотры управы у правописї. Слїдуючі аплікацію языковой нормы в русиньскых друкованых медіах на Словакії за пoслїднїх пять років, зазначіли сьме найфреквентованїшы порушованя языковой нормы в слїдуючіх пунктах: 1.  Незнаня правопису писаня великых букв. 2.  Неправилне вжываня твердых і мягкых согласных (передовшыткым в суфіксах). 3.  Неналежне вжываня дакотрых приназывників. 4.  Неправилне вжываня гласных /і, и, ы/. 5.  Порушованя правопису під впливом русиньскых і словацькых діалектів. 6.  Хыбы в правописї чуджоязычных слов і в назвах дакотрых міст і сел. 1. Писаня великых букв Писаня великых букв в русиньскім языку фунґує подля тых самых правил, як в словацькім языку, а мож ся о них дочітати в публікації Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка1. В короткости мож згорнути найфреквентованїшы з них в русиньскім контекстї: 1. 1.  Mена людей і жывых сотворїнь (містны примена – придомкы, псевдонімы – крыючі мена), але ай посесівны придавникы утворены од властных мен або призвіск: Міцкин, Мадонин, Варголів. 1. 2.  Назвы народів, народностей, мена прислушників іншых етнічных ґруп, жытельскы мена одводжены од властных мен, напр. Словак, Румун, Русин, але і Нерусин, Полоукраїнець, Паріжан, Стащінчан, Гостовічан, Мартян (фіктівный жытель Марсу). В україньскім языку напр. назва народной прислушности ся пише з малов буквов: українець, русин, росіян, єврей.

1  В. Ябур, А. Плїшкова, Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка, Пряшів 2005, с. 33.

159


Дискурс • Dyskurs

1. 3. Самособов мена приповідковых сотворїнь, звірят, напр. Гінджі-Баба, Слинтош, Мадзюрчік. 1. 4.  З малов буквов пишеме придавникы утворены од властных мен за помочі суфікса -ск(ый), -овск(ый): Русин – русиньскый, Снина – сниньскый, Штуровець – штуровскый. 1. 5.  Назвы весмірных обєктів, історічных подїй, свят, памятных днїв, орґанізацій, інштітуцій, подників, сполків, выробків (їх значкы: Тесла, Лада, Мерцедес), акцій, нагород, цїн, напр. Великдень (Воскресеніє Хрістове), Рождество (Ріство), Світовый день еколоґії, День Русинів, Премія А. Духновіча. Велику часть історічных подїй пишеме з малов буквов. Ту ся знову притримуєме словацького правопису, напр. чертіжняньска взбура, наполеоньскы войны, але Паріжска комуна, Велика французьска револуція. 1. 6.  Даколи ся пишуть великы зачаточны буквы в поезії на зачатку каждой строфы. В сучасній, модерній поезії ся не звыкнуть писати, наспак, многы сучасны авторы выхабляють нелем великы буквы, але ай діакрітіку. Неслобідно забывати на велику зачаточну букву як знак почливости ку чоловікови у містоназывниках: Вы, Ты, Ваша, Твій, або в дакотрых історічных ці академічных тітулах: Ваша Ексцеленція, Ваша Спектабіліта, у умелцїв ословлїня – Майстре. 2. Правопис і высловность твердых і мягкых консонантів Окрім суфіксів -арь, -ырь маєме в русиньскім языку далшы, котры ся кінчать на мягкый консонант і многым вжывателям норматівной подобы языка можуть робити проблем. Суть то суфіксы: -ець: стрїлець, палець, шпортовець, копылець, клинець. Ту мож конштатовати, же тота подоба суфікса корешпондує з україньскым языком, а таксамо із западнов групов русиньскых діалектів, причім дакотры выходны русиньскы діалекты мають тот суфікс твердый (докінця тоты, котры были взяты за основу кодіфікації, напр. палец, шмалец, копылец). Таксамо суфікс -аль є в русиньскім норматівнім языку з кінцёвым мягкым -л-: носаль, окаль, горбаль, коваль, пыскаль, ухаль, ту але вжывателї не звыкнуть робити хыбы, бо і русиньскы діалекты (як западны, так і выходны) корешпондують з таков подобов суфікса. Вжываня мягкых і твердых согласных в русиньскім языку може знеістити і при склонёваню назывників, а то передовшыткым тых, котры несправно утворять датів і локал сінґулару од назывників женьского роду, в котрых настала історічна палаталітація (помягшіня) к на ць. Суть то припады такых слов: гомбалка, шапка, стежка – на гомбалцї, в шапцї, на стежцї (не на гомбалкі, в шапкі, на стежкі). Чом позад консонантів ч, дж, ш, ж нїґда не пишеме мягкый знак? В русиньскім языку консонанты дж, ч суть все мягкы, зато їх в писаній подобі не треба шпеціално помягшовати мягкым знаком, так як тоты консонанты, што можуть мати і тверду корелачну пару, напр. саджа, міджі, джін, кочік, мочіти. Напротів того, консонанты ж і ш суть все тверды, также їх нїґда не помягшуєме, ани у высловности, ани в писаній подобі (не пишеме позад них мягкый знак, або йотованы ґрафемы). Выняток творять лем дві слова, здомашнїле мено Зузаны – Зужя, і лексема, хоснована в дїтвачій лексіцї, пішькати. Также в такых словах як 160


Кветослава Копорова:  Языкова култура і языкова норма…

бажічкы (мынькы), шіфа, кошіня, ворожіня не пишеме помягшуюче -ї-, хоць напр. в спішскых русиньскых діалектах мягке ж і ш у высловности чуєме, так як чуєме і тверде ч, напр. [кочык, мочыті, пачыті ш΄а, ж΄істі]. Часто ся вжывателї норматівной подобы русиньского языка допущають хыбы при творїню третёй особы сінґулару і плуралу у тых часослов, котры ся кінчать на /т΄/, а то такой, же тот кінцёвый консонант не змягшують, напр. робит, ходит, ходят, пишут (правилно має быти: робить, ходять, роблять, пишуть). 3. Вжываня і правопис приназывників к (ку, ід), з (зо, із) В русиньскім языку, подобно як в словенчінї і у другых славяньскых языках, ся дакотры приназывникы вокалізовали (подля Гавлікового правила занику і вокалізації єрів2). Тыкать ся то ай принaзывників / препозіцій к (ку), з (зо, із), в котрых вжывателї норматівной подобы роблять найчастїше хыбы. То значіть, же приназывник к, котрый ся в русиньскім языку вжывать з датівом, вокалізовав ся в дакотрых позіціях на ку і высловлює ся [ґ, ґу]. Кідь наслїдує позад приназывника к (в далшій лексемі) звонкый согласный (платить закон асімілації по звонкости), сонорный, або гласный (ту платить закон звонкостной невтралізації), высловлюєме го як [ґ], напр. к авту [ґ авту], к бабі [ґ бабі], к дїдови [ґ дїдови], к мамі [ґ мамі], к облаку [ґ облаку], к нёму [ґ н΄ому], к вам [ґ вам]. Кідь позад приназывника к в далшім слові наслїдує глухый согласный, вжывать ся вокалізована форма ку, но высловлює ся таксамо [ґу] (на роздїл од словацького языка, де в припадах споїнь з особныма містоназывниками не платить звонкостна асімілація: [g mame, g аutu, g nážmu domu, g wdove], але [ku mne, k nemu, k vám, k nej])3, напр. ку тeтї [ґу тêт΄і], ку татови [ґу татови], ку плугу [ґу плугу], ку нам [ґу нам]. Треба але припомянути, же про русиньскый норматівный язык (про діалекты взяты за основу кодіфікації) є характерный приназывник ід, напр. ід бабі, ід нёму, ід ним, докінця і скорочена форма д- нёму, д- ним. Радили бы сьме преферовати тоту форму, намісто формы ку, котра ся „удомашнила” переважно в западных русиньскых діалектах під впливом сусїднїх выходословацькых діалектів. Закон асімілації по звонкости, як і звонкостной невтралізації платить і в припадах приназывника з: з нёго, з нёй, з ним (в припадах приназывника з ся звонкостна невтралізація реалізує і в правописї, бо русиньскый норматівный язык має лем приназывник з, котрый ся вжывать і з ґенітівом, і з інштрументалом). Правда, приназывник з в споїню з інштрументалом, де наслїдує позад з глухый согласный, ся фонетічно оглушує, напр. з Петром, з татом высловлюєме [с петром, с татом], але пишеме з. Русиньскый норматівный язык має і формы із (зо), котры вжываєме в споїнях, в котрыx є на громадї нараз веце консонантів, што комплікує высловность, напр. впав із стрїхы, позерав зо споду (ту є зручнїше вжыти препозіції із, зо). Также вжываня правилного приназывника нам діктує фонолоґічна практіка (фонолоґічне оточіня). Приназывник із ся часто вжывать в поезії (Ш. Сухый), про

2  M. Vojteková, Vokalizácia predložiek v spisovnej slovenčine a ukrajinčine v širšom slovanskom kontexte, в: „Науковий збірник МУК” 2007, ред. М. Сополига, н. 24, с. 385–394. 3  Поз. A. Kráľ, Pravidlá slovenskej výslovnosti, Martin 2009, с. 56 і 201.

161


Дискурс • Dyskurs

захованя рітму, у фолклорї, народных присловях, фразеолоґізмах, напр. Моя рота із під плота (вжыване при дїтьскых грах). 4. Неправилне вжываня гласных /і, и, ы / (респ. їх взаємна заміна в дакотрых фонолоґічных реалізаціях) В русиньскім кодіфікованім языку в субстантівах женьского роду є норматівный правопис суфікса -іц΄а з вокалом [і], і палаталным консонаном [ц΄] – зато в словах тіпу танечніця, служніця, паліця, Богородіця нелем высловлюєме, але і пишеме [і]. У дакотрых поужывателїв норматівной подобы русиньского языка сьме зазначіли (евідентно під впливом україньского языка, або і дакотрых русиньскых діалектів) высловность (а наслїдно ай правопис) того суфікса з варіантным гласным [и]: [служниц´а, танечниц´a, палиц´a], а дакотры без палаталного [ц΄]: [служніца, танечніцa, паліцa], што не корешпондує з платныма правилами правопису, якы при правописї суфікса -іц΄а рефлектують тзв. цїлорусиньскый аспект4. Далшов сортов хыб (як в орфоґрафії, так і в орфоепії), котрых ся допущають вжывателї русиньского списовного языка, суть хыбы, котры настають взаємнов замінов гласных и, і в такых словах як писмо (не пісмо), причім у тім слові сьме зазначіли і высловность письмо, што поважуєме за вплив україньского языка. Окрем того сьме зазначіли далшы аналоґічны приклады, в котрых ся замінює и, і: родичів – родічів, Духновичів – Духновічів, молодеж – (локал) о молодежи, в хыжи (не о молодежі, в хыжі), мір, мірный (не мир, мирный). Як норматівны формы першой особы сінґулару од часослов рекомендуєме: лежати5 – лежыть (не лежить), але залежати – залежить (не залежыть), біжати, біжти – біжыть (не біжить), акцептуючі бівшу міру діспалаталізації консонанту [ж] в русиньскім языку. Ту сі можеме помочі правилом, же там, де є склад акцентованый, векшынов высловлюєме і пишеме [ы], в складї без акцента звычайно бывать [и], напр. бажити – бажить, кружыти – кружить. Таксамо і в субстантіві меншына, утворенім од компаратіву адъєктіва меншый, по твердім консонантї [ш] ся пише і высловлює [ы]: меншына, а не [и], як в україньскім языку (меншина), што є звязане з великым ступнём стверджіня того консонанту [ш] в русиньскім языку. 5. Порушованя правопису під впливом русиньскых і словацькых діалектів Недотримованя алтернацій належить ку фреквентованым порушіням орфоґрафічных правил. Многы з них мають історічне походжіня як наслїдок палаталізацій, котры але не настали у вшыткых русиньскых діалектах, напр. абсентують в дако4  В данім припадї думаєме на значно розшырену ґрупу русиньскых діалектів (як на Словакії, так ай в околитых країнах, на теріторіях котрых жыють копмактно Русины як міноріта), в котрых є кінцёвый гласный -ц´ (мягкый) в такых словах як напр. палець, хлопець, клинець, а таксамо ай в уведженім суфіксї -іця в тых діалектах чуєме мягкый гласный -ц´. Зато ай норматівна подоба русиньского языка на Словакії решпектує таку высловность а ай правопис. 5  Склад під акцентом сьме вызначіли тучным шріфтом.

162


Кветослава Копорова:  Языкова култура і языкова норма…

трых западоземпліньскых, шарішскых, маковицькых і др. Найчастїше порушованя нормы ся вяже з недотримованём такых алтернацій: •  т / ч: платити – плачіня (напр. Потверджіня о заплатїню нам пошлийте до трёх днїв. – правилно має быти о заплачіню); •  к / ч / ц: рука – ручка – на руцї, сливка – сливчанка – на сливцї (напр. Барз ня болить палець на лївій рукі. – правилно має быти на руцї); лавка – лавча – на лавцї (напр. Дївчата сидїли на лавкі. – правилно має быти на лавцї); •  х / ш / с: муха – мушка – мусї, бріх – брішок – брісї (напр. Дав єм тій мухі приучку! Якось ня крутить по бріху. – правилно має быти мусї, по брісї); •  с / ш: ворсити ся – зворшеный, просити – прошу, возити – вожіня, косити – кошіня, місити – мішу, дусити – душу (напр. Што єсь такый зворсеный? Напиш мі, барз тя о то просю. Уж мам дость того місїня! – правилно має быти зворшеный, прошу, мішіня); •  з / ж: возити – вожіня, морозити – морожу (напр. Не люблю возїня на автобусї. Зеленину на зиму заморозю. – правилно має быти вожіня, заморожу); •  г / ч / ж: помагати – помочі – помож (напр. Помосьте мі з тым куфром, прошу вас. – правилно має быти поможте); •  п / пл: спати – сплю, копати – коплю (напр. Каждый день спю дополудня. – правилно має быти сплю); •  ф / фл: трафити – трафлю (напр. До такого малого цїля не трафю. – правилно має быти трафлю); •  ст / д / дж: класти – кладу – кладженый, пропасти – пропаду – пропадженый, уводити – уводжу – уведженый, вести – веду – ведженый, впасти – впаду – впадженый, перевести – переводити – переведженый, повісти – повідати – повідженый (напр. Література, уведена на кінцю статї, є про нас барз цїнна. Дїтина мусить быти ведена дорослов особов. – правилно, подля нормы, має быти уведжена, веджена); •  ст / ш: пасти – паша – пашеный (напр. Тота лука уж выпасена. – правилно має быти выпашена). Далшы хыбы настають наслїдком заміны дакотрых гласных і согласных в цроцесї дерівації і формотворїня: •  при творїню десубстантівных деріватів: гребінь – гребіньча, камінь – каміньча, ремінь – реміньча, де мож часто зазначіти неадекватну алтернацію вокалів і / е: гребенча, ременча, што не є справно6; •  при творїню десубстантівных адъєктівів: ярь, лїто – ярьнїй, лїтнїй і лїтушнїй – неправилно ся вжывать форма з непалаталным консонантом [н] – [jaрныj] – очівісно під впливом словеньского языка; •  при творїню порядковых чісловників од основных штири, сім, вісем намісто правилных форм четверый, семый, восьмый – зась під впливом выходословацькых діалектів сьме зазначіли неправилны формы [штвартыj, седмыj, осмыj], што не є справно;

6  І ту, так як в другых спорных припадах, ся операме о факт, же гласный -і- в словах гребінь, камінь походить зо староруського -е- (по выпаджіню редукованых гласных), зато і в ёго деріватах будеме писати і высловлёвати -і-.

163


Дискурс • Dyskurs

•  при творїню громадных чісловників од основных штири і сім під впливом словацького языка і выходословеньскых діалектів зареґістровали сьме місто правилных форм четвероякый, семероякый [четвероjакыj, семероjакыj] ненорматівны формы [штворакыj] і [семеракыj] (пор. словацькы: štvoraký, sedmoraký). Шпеціфічным знаком громадных чісловників в русиньскім языку є можность вжываня їх поліваріантных форм в споїню зо субстантівами мужского роду, напр. чотырёми / штирёми / штирьме хлопи, пятёми / пятьме учітелї, шестёми / шестьме дїдове. Притім треба мерьковати і на правилну высловность поєдных форм: при першых формах чотырёми / штирёми, пятёми / пятьме, шестёми / шестьме у флексії высловлюєме не чісте преднё-середнє /и/, але /и / до /е/, /ие/: [чотыр´oмие / штир´oмие, пjат´oмие, шест´oмие], в другых формах переднє акцентоване /e/: [чотыр΄ме, пjат´ме, шест´ме]; •  заевідовали сьме у звязи зо сінонімом лексемы грошы – пінязї і неправилну высловность при творїню плуралу того слова, а то передовшыткым у поужвателїв западного русиньского діалектного ареалу, котры высловлюють кінцёвый мягкый консонант неправилно – як ёго тверду корелачну пару: пінязі [пін΄азі], причім правилно має быти: пінязь – пінязї [пін΄ас΄ – піняз΄і]. То саме платить і про слово коломазь, причім в ґенітіві уж буде твердо, напр. Замастив рукы од коломази. Напротів того маєме в русиньскім норматівнім языку і слово кінчаюче на твердый соглсный /з/, напр. фірнайз (од фірнайзу); •  треба мерьковати і на поужываня двоякых форм дакотрых субстантівів, респ. і прономін ці іншых частей речі, причім обидві варіантны формы ся поважують за норматівны. В русиньскім літературнім языку суть попри новішых формах захованы історічны формы, бо доднесь суть фреквентованы в діалектах, взятых за основу кодіфікації. На основі того вжывателї літературной подобы русиньского языка не зроблять хыбу, кідь будуть як в устній, так і в писомній подобі языка хосновати паралелны формы, наприклад, такых слов: овес – овса і вівса; она і вна, оно і вно, они і вни; очами i очіма, граблями i граблїма, дверями i дверїма. 6. Хыбы в правописї чуджоязычных слов і в назвах дакотрых міст і сел Русиньскый язык мать в писаню чуджоязычных слов свої правила7, в котрых є часточно высвітлена і высловность. При высловности дакотрых з них бы сьме ся хотїли приставити і выслітлити єй прічіны на базї русиньской фонолоґії. Чуджоязычны слова ся до русиньского языка перебрали двоякым способом: 6. 1.  Без ґрафічной зміны і без фонетічной зміны, то значіть, без зміны высловности. Іде о слова, котрых зложіня фонем є тотожне з фонемами в русиньскім языку, без зміны, то значіть, без варіантности конкретной фонемы, котра є частёв лексемы, напр. мікрофон, ґрафіка, лексіка, каре, ікебана, дізел, пишеме і высловлюєме таксамо, як в чуджім языку. 6. 2. З ґрафічнов і фонолоґічнов змінов єдной гласной і / и у словax, котры в русиньскім языку наслїдком высокой фреквенції хоснованя здомашнїли, напр.

7  Шырше поз. В. Ябур, А. Плїшкова, Писаня чуджоязычных слов, в: В. Ябур, А. Плїшкова, Сучасный русиньскый списовный язык, Пряшів 2009, с. 42–45.

164


Кветослава Копорова:  Языкова култура і языкова норма…

директор, електрика, фабрика, музикант. Дакотры поужывателї русиньского языка під впливом словацького языка ту роблять хыбы і высловлюють в розпорї з нормов: [діректор, музіка, музікант]. 6. 3.  Абсенція діфтонґів в русиньскім языку, самособов, выкликала роздїлный правопис, але і высловность дакотрых слов, котры ся в словацькім языку пишуть напр. з діфтонґом [іа]: вязати, сміяти ся. Збіг двох гласных находиме і в многых чуджоязычных словах, котры ся переберають до русиньского языка. Русиньскый язык собі порадив у высловности чуджоязычных слов з діфтонґами [еў], [аў], [оў], де в ґрафічній подобі другый вокал є наградженый консонантом [в], напр. невроза [неўроза], невтралный [неўтралныj], невроком [неўроком], невралґічный [неўралґічныj], кавчук [каўчук], Австралія [аўстраліjа], автономія [аўтономіjа], мода і мовда [моўда]. 6. 4. Сіґналізація йотації твердым (ъ) і мягкым (ь) знаком в чуджіх словах є далшов алтернатівов в правописї діфтонґів: курьєр, барьєра, объїсти, адъєктів, інъєкція [кур΄jeр, бар´ jeра, обjiстi, адjeктів, інjeкціja]. 6. 5.  Треба памятати тыж на правилну высловность, але і правопис такых назв міст, як Бырно, Тырнава, Пылзень. Многы поужывателї забывають на факт, же в русиньскім языку, на роздїл од списовной словенчіны, консонанты [л], [р] не суть складотворныма, то значіть, же в тых словах мусиме і ґрафічно (нелем у высловности) позначовати склад вокалом [ы]: [бырно, тырнава, пылзен΄]. В періодічній пресї ся часто стрїчаєме і з ненорматівным правописом такых міст як: Кошіцї (Кошыці, Кошиці), Бардеёв – у Бардеёві (Бардіїв – у Бардійові), Убля – в Убли (в Ублі). 6. 6.  На роздїл од словaцького языка слово діскузія [діскузіja] пишеме так, як го і высловлюєме, хоць під впливом словацького языка ту часто доходить к порушованю нормы і в многых припадах ся стрїчаме з формов діскусія [діскусіjа].



О ріжницях в будові чловечых языків і іх влияню на духове розвитя чловечого роду1 Вільгельм фон Гумбольдт Язык єст глубоко вплетений в духове розвитя людства, товаришыт му на каждым етапі його льокального поступу або цофаня ся і в языку тіж проявлят ся каждоразовий стан культуры. Істніє вшелеяко епоха, в котрій достерігаме лем язык, епоха, в котрій не лем товаришыт він духовому розвитю, але цілістні занимат його місце. Язык бухат бо з такых глубин чловеченьства, же не можна уважати го де-небуд за властиве діло ци твір народів. Ма він якісу ясно обявляючу ся нам, хоц в своій сути невытлумачальну самотворніст і – розсмотрюваний од той стороны – не єст вытвором свідомой діяльности, лем несвідомом еманацийом духа; не єст ділом народів, лем даром припадаючым ім в участи силом іх внутрішнього перезначыня. Народы послугуют ся языком, не знаючы, в якій спосіб го уформували. Без огляду на тото єднак языкы все мусіли розвивати ся на розквитаючых щыпках поєдных народів, мусіли выводити ся з іх духовой окремности, котра намітувала ім неєдно ограничыня. Не буде порожньом гром слів, коли окрислиме язык як самотворні бухаючий лем з себе і боско свобідний, натоміст языкы як звязаны і залежны од народів, до котрых приналежат. Товды бо входят в круг деякых ограничынь. Коли початково мова і пісні свобідні плынули, язык формувал ся подля міры ентузиязму, свободы і мочы спілдіючых духовых сил. Мусіло то єднак рівночасно выходити од вшыткых єдиниц, каждий мусіл в тым быти спомаганий през другого, зато же лем певніст, што стрітит ся зо зрозумліньом і чутьом придає ентузиязмови новых крыл. (…) Каждий чловек звязаний єст з якісом цілістю, цілістю свого народу, племена, до котрого тот нарід приналежыт, і з цілым чловечым родом. Його жытя, не смотрячы на тото, з котрой стороны го оглядаме, з конечности єст неодлучне од соспільности, а зовнішній, підпорядкуваний і внутрішній, высший погляд ведут оба до того самого пункту. В, мож бы так речы, лем веґетатывным бытуваню чловека на тій земли потреба помочы принаглят єдиницю до лучыня ся з інчыма, а мож-

1  Текст переведений з: W. von Humboldt, O różnicach w budowie ludzkich języków oraz ich wpływie na duchowy rozwój rodzaju ludzkiego, в: Antropologia słowa. Zagadnienia i wybór tekstów, ред. G. Godlewski, Warszawa 2003, с. 63–67. Сут то урывкы розправы Гумбольдта, Über die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die geistige Entwicklung des Menschengeschlechts, Berlin 1936, переведеной на польскій Тересом Дмоховском.

167


Дискурс • Dyskurs

ніст спільных предпринять вымагат порозумліваня ся при помочи языка. Єднак і духова культура в найсамітнійшым навет затишу внутрішнього жытя єст тіж лем завдякы языкови можлива, язык зас домагат ся того, жебы быти скєруваным ґу зовнішній, розуміючій го істоті/ сотворіню. Артикулуваний звук вырыват ся з груди, жебы в інчій єдиници выкликати одзвук вертаючий до уха. Завдякы тому чловек рівночасно одкрыват, же ма вколо себе істоты/ сотворіня з єднакыма внутрішніма потребами, а тым самым здільны одповісти на вельораку тугу, котра находит ся в його дознанях. (…) На основі розважаного гев звязку медже єдиницьом а окружаючом єй масом кажда вознесена духова діяльніст першой приналежыт рівночасно – хоц лем посередньо і в даякій мірі – до другой. Істніня языків доводит єднак, же бывают тіж творы духа, котры нияк не переходят з єдного індивідуального быту на інчы, але можут бухати лем з рівночасной самородной діяльности вшыткых. Так адже в обшыри языків – коли же мают они все народову форму – народы сут властиві і безпосередньо творчы. (…) Прото же языкы сут нероздільні зроснены з найглубшом натуром чловека і далеко барже бухают з ней самородні, як бывают през ню свідомі творены, то мож бы тіж властиву каждому народови умственніст видіти як іх результат. Правдом єст, же єдно і другє рівночасно і во взаімній згідности выплыват з недосяжных глубин. З досвідчыня не знаме такого творіня ся языка, ниґде не стрітиме жадной аналоґіі, котра уможливяла бы выданя о ним суду. Коли бесідуєме о первістных языках, то сут они такыма для нас лем през наше незнаня о іх вчаснійшых елементах. Ретяз вяжучых ся зо собом языків тягла ся през цілы столітя, закля дішла до пункту, котрий наше скупе знаня оприділят як найстарший. Єднак не лем перше формуваня ся направду первістного языка, але тіж другоступенны уформуваня тых пізнійшых, котры годны сме уж добрі розложыти на іх елементы, сут для нас як раз в пункті іх властивого початя невытлумачальны. (…) Можна переслідити ряд ріжнородных перемін, якым язык Римлян піддал ся протягом свого занепаду і кінця, можна до тых перемін додати примішкы введены през наплываючы племена, а єднак не уможливит ся през тото ліпшого поясніня народин жывого зародка, з котрого розвинули ся в ріжноракій формі орґанізмы ново розквитаючых языків. Якісий ново утворений внутрішній принцип на ново ставлял – за каждым разом на свій спосіб – розвалену будівлю. Мы натоміст, котры все обертаме ся в обсягу його результатів, усвідамляме собі створены през него переміны лем на фоні іх масы. Могло бы ся прото здавати, же было бы може ліпше нияк не рушати того пункту. Єднак не єст то можливе, як хоче ся, хоц бы в найбарже загальных зарысах, накрислити розвитьову дорогу чловечого духа, прото же вытворіня языків, а навет каждого поєдного языка, з вшелеякого рода походныма і зложеныма словами, становит найсутьовійше оприділяючий тот принцип факт, факт, в котрым спілдіяня єдиниц явит ся в нестрічаній ниґде інде формі. (…) Тот звязок каждого поєдного чловека з його народом находит ся як раз в тым центральным пункті, одкале ціліст духовой силы окрислят вшелеякє думаня, чутя і хотіня. Язык бо єст зріднений зо вшыткым, што єст в тій силі, так з тым, што загальне, як і з тым, што дрібницьове, нич в ній не єст му ани ниґда не остане чуже. Рівночасно єст він не лем пасивні одбераючым вражыня, лем спосеред нескінченой ріжнородности можливых розумовых напрямів оберат він якісий 168


Вільгельм фон Гумбольдт:  О ріжницях в будові чловечых языків…

єден, оприділений, а през свою внутрішню самочынніст модифікує кажде діюче на него зовнішнє влияня. Не можна го єднак узнавати за штоси зовнішні одділене од властивости духа, а прото – хоц на перше пізріня здає ся, же єст наопак – не можна го властиві вчыти, можна го лем розбудити во внутрі чловека, можна му лем подати сюжет, вздолж котрого сам ся розвиват. Зато, хоц языкы сут – в вільным од вшелеякых непорозумлінь значыню того слова – творами народів, лишают ся они єднако власныма творами єдиниц през тото, же творят ся в каждым єдным чловеку, хоц творят ся в ним лем прото, што каждий принимат, же остане зрозумлений през вшыткых, а вшыткы чынят задост тому прагніню. Без огляду на тото, ци буде ся принимало язык за світоогляд ци за повязаня думок – коли адже єднат він в собі оба тоты напрямы – то єднак все залежыт він з конечности од цілости власти чловека; ничого не даст ся з него вылучыти, зато же обнимат він вшытко. Сила той власти єст єднак в народах – так загальні, як і в ріжных епохах – індивідуальні ріжна в залежности од ступени і од можливости власной дорогы на шляху єднакого загального напряму. Ріжниця єднак мусит быти видима в результаті, то єст в языку, і натуральні стає ся предо вшыткым видима в перевазі зовнішнього вплываня або внутрішньой самочынной діяльности. (…) Коли даякій нарід зо свойой внутрішньой сути уможливят свому языкови, як нарядю вшелеякой його чловечой діяльности, свободу розвитя – то єдночасно глядат і досігат самой річы, адже чогоси інчого і высшого; а дотераючы до того дорогом поетицкой творчости і вникливых передчуть, єдночасні влият зас на язык. Коли навет першы, хоц бы недозрілы і неуформуваны іщы пробы інтелектуального высилку назвеме меном літературы, то видиме, же язык все товаришыт ій згідным кроком, адже, же єдно єст нероздільні з другым повязане. Властивий дух народу і уформуваня його языка сут так стисло обосторонні в себе втоплены, же як бы єдно з них было дане, мусіло бы ся другє дати з него без решты вывести, прото же спосіб думаня і язык допущают і підтримуют лем взаімно одповідаючы собі формы. Язык єст як бы зовнішнім проявом духа народів; іх язык єст іх духом, а іх дух – іх языком; не можна перебільшыти в тым пониманю іх як будучых тым самым. Тото, в якій спосіб сходят ся зо собом в єдным і тым самым джерелі, недоступным нашому пониманю, лишыт ся для нас на все непоясненым. Не стараючы ся розсуджати справы першорядности єдного або другого, мусиме єднак за реальний поясняючий принцип і правдиву причыну окрисляючу ріжнородніст языків узнавати духову силу народів, бо лем она єдна явит ся нам жывотні самодільна, язык натоміст лем до ней прилипат. В тій мірі бо, в якій і він тіж проявлят свою творчу самодільніст, тратит ся він далеко поза обшырю явиск в якійсій ідеальній сути. Історичні все маме до діла з реальні бесідуючыма людми; не вільно нам єднак з той причыны тратити з очів правдивого однесіня. Хоц розріжняме спосіб думаня і язык, то єднак в реальности такій розділ не істніє. Як язык здає нам ся оправданий чымси высшым, чого не спосіб уважати за чловече діло на рівни з інчыма творами духа, то єднак тота справа передставляла бы ся інакше, як бы сила чловечого духа вказувала ся нам не лем в своіх поєдных проявах, лем сама єй суть заясніла бы перед нами в своій незміряній глубині, адже якбы сме могли достеречы звязок чловечой індивідуальности, коли і язык выходит поза окремніст єдиниц. В практычным застосуваню особливі важне єст лем тото, жебы 169


Дискурс • Dyskurs

не ограничати ся до якісого популярного принципу поясняючого істніня языків, лем возносити ся направду ґу тій найвысшій і остаточній, а за єдиний пункт цілого формуваня ся духа принимати тот погляд, же будова языків чловечого роду зато і в тій мірі єст ріжна, бо і в якійсій мірі ріжнит ся од себе сам властивий дух каждого народу… Язык унятий в своій правдивій сути єст чымси без перервы і в каждій хвили перемияючым. Навет утырваляня го на писмі все єст лем неполным, змуміфікуваным перехованьом, домагаючым ся лем, жебы старано ся го на ново вказати през жыве одчытаня. Сам язык не єст бо ділом (ergon), лем діяльністю (energeia). Його правдива дефініция може адже быти лем ґенетычна. Єст він бо вічні повторюючом ся працом духа, жебы выповіданий звук приспособити до станя ся выразительом думок. Безпосередньо і стислі беручы, така єст дефініция каждоразового бесідуваня; єднак в правдивым, сутьовым значыню можна до даякой ступени загальну суму того бесідуваня уважати за язык. Прото же в тым розсіяным хаосі слів і правил – котрий привыкли сме звати языком – находят ся лем поєдны творы того бесідуваня, і то николи в своій цілости, лем домагаючы ся тіж аж новой роботы, жебы можна было през них познати жывий спосіб бесідуваня і дати правдивий образ жывого языка. І як раз того, што найбарже вознесене і деликатне, не даст ся познати на основі тых одосібненых елементів, бо лем (што тым барже доводит, же властивий язык вміщений єст в самым акті його реального творіня) в повязаній бесіді можна тото поняти або перечути. Взагалі лем єй належыт во вшыткых досліджынях, котры мают вникати в жыву, своєрідну суть языка, мати все за першу і правдиву річ. Розбитя на слова і принципы єст лем мертвым, штучным результатом науковой аналізы. Названя языків працом духа єст хоц бы зато уж цілком слушным і адекватным окрисліньом, же істніня духа єст до подуманя лем в діяню і як діяня. Конечний в студиюваню языків розклад іх будовы змушат нас навет до уважаня іх за даякє поступуваня, котре стремит при помочи оприділеных середків ґу окрисленым цілям і до пониманя іх в тым значыню за правдивы творы народів. З польского языка перевела Варвара Дуць


Язык – учытель культуры1 Едвард Сапір Вражаючом приметом каждого языка єст його формальна полніст. Односит ся тото так до примітывных языків, такых як ескімоскій ци готтентотскій, як і старанні описаных і упорядкуваных языків великых культур. Бесідуючы о „формальній полности” мам на думці барз важну примету, котру легко переочыти. Каждий язык ма докладні оприділену систему, а што веце, вшыткы його выражыня, од найчастійше хоснуваных аж до тых, котры сут лем теоретычны, підпорядкуваны сут зручні утвореным формам, од котрых не мож втечы. Тоты формы вызначают оприділену поставу в однесіню до вшыткых можливых змістів выражаня, а за іх посередництвом – в однесіню до вшыткых можливых змістів досвідчыня, очывидно в ступени, в якій досвідчыня може быти выражене языково. Бесідуючы кус інакше, тота формальна полніст бесіды основана єст на тым, же язык єст так збудуваний, што незалежні од того, што хоче выразити бесідуючий, хоц як ориґінальна, ци навет чудачна была бы його думка, язык годен єст вывязати ся зо свойой задачы. Николи не треба творити новых форм ани надавати языкови новой формальной орєнтациі, о кілько не єст ся спутаным влияньом формы інчого языка і не підлігат ся несвідомі тенденциі до деформуваня даного языка на взір інчого. Світ властивых даному языкови форм єст цілковитом системом однесіня в барз подібным смыслі, як чыслова система єст цілковитом системом однесіня для кількости, а ґеометричний уклад спілрядных для вшыткых пунктів даного простору. Тота математычна аналоґія не єст вцалі така фантастычна, як могло бы ся здавати. Перехід од єдного языка до другого єст під психолоґічным оглядом барз подібний до переходу од єдной ґеометричной системы до інчой. Світ, о котрым бесідуєме, єст тот сам в припадку обох языків; світ пунктів простору тіж єст тот сам для обох укладів однесіня. Але формальна метода выражаня елементів досвідчыня, подібні як пунктів простору, єст в каждым з тых припадків так одмінна, же дає в каждым з обох языків, подібні як в каждым з укладів, цілком інчу орєнтацию. Тоты радикальны, а в каждым разі явны ріжниці мают своі психолоґічны кореляты.

1  Текст переведений з: E. Sapir, Język – przewodnik po kulturze, в: Antropologia słowa. Zagadnienia i wybór tekstów, ред. G. Godlewski, Warszawa 2003, с. 77–82. Сут то урывкы двох ескізів Сапіра: The Grammarian and His Language („American Mercury” 1924) i The Status of Linguistics as a Science („Language” 1927), переведены на польскій Барбаром Станош і Романом Зімандом.

171


Дискурс • Dyskurs

Формальна полніст не єст в жадным звязку з богатством ци недостатком словника. Хоснувателі даного языка запожычают часом – для выгоды або, як в гру входят практычны аспекты, з конечности – деякы слова з інчых джерел, в міру як пошырят ся сфера іх досвідчыня. Можут они або пошырити значыня слів, котры уж хоснуют, або створити новы слова материньского походжыня на взір уж істніючых, або переняти од інчых окрисліня, котре односит ся до понятя, якє мают замір ввести. Никотра з тых операций не нарушат формы даного языка, подібні як введіня деякых новых обєктів до деякой части простору не змінят ґеометричной формы того усталеного през принятий уклад однесіня простору. Абсурдом было бы твердити, же Кантовска Критыка чыстого ума може быти одраз переведена на еґзотычний язык Ескімосів ци Готтентотів, был бы то єднак абсурд лем в деякым другорядным значыню. Справа в тым, же культура тых примітывных соспільств не єст на тілько розвинена, жебы могли іх заінтересувати абстрактны філософскы концепциі. Неє натоміст нич абсурдного в тверджыню, же жадна формальна примета готтентотского ци ескімоского языка не зменшыла бы ясности ани не скрыла глубины думок Канта – по сути мож бы припущати, же барз синтетычна і перийодычна структура ескімоского дозволила бы сконструувати термінолоґію Канта ліпше як рідний німецкій. Окрем того не єст абсурдом тверджыня, же так готтентотскій, як і ескімоскій мают цілий формальний апарат, котрий єст потрібний як матрица до выражыня думок Канта. Як в іх словниках бракує словництва, котре одповідало бы термінолоґіі Канта, то не єст то вина тых языків, лем самых Ескімосів і Готтентотів. Языкы як такы сут вполни приготовлены до принятя філософского ладунку зо своіх лексикальных джерел. Люде, котры жыют в небарз заавансуваній культурі не мают нагоды роздумувати о натурі причыновости і певно в іх языках неє слова, котре было бы добрым приміром філософского терміну „причыновіст”, але єст то лем словниковий недостаток, без якого-небуд значыня з пункту зору лінґвістычной формы. В тым унятю термін „причыновіст” єст лем єдным з неограничені вельох прикладів ілюструючых деяку схему выражаня ся. Інчыма словами, „причыновіст” єст під лінґвістычным оглядом лем особливым способом выражыня понятя „причынового діяня”, ідеі даякого приниманого як обєкт або тіж быт діяня. Форма такых слів, як „причыновіст”, єст добрі знана в ескімоскым языку і в сотках інчых примітывных языків. Не мают они ниякых проблемів з выражыньом понятя такых чынности, як „сміх”, „бесіда” ци „діганяня”, пониманых як свого рода быты. Коли натоміст якісий окрислений язык не ма готовой формы для выражынь того тыпу, то годен єст оддати вшыткы контексты, в котрых тоты формы выступуют в інчых языках, хоснуючы інчы формальны схемы, котры мают тоту саму функцию. Напримір „сміх єст приємністю”, „приємні єст ся сміяти”, „люде сміют ся з приємністю” і так далі ad infinitum, сут выражынями функцийональні рівноважныма, хоц ріжнят ся під оглядом формы. Вшыткы языкы суцы сут выполняти вшелеякы символічны і експресивны функциі, до котрых язык єст покликаний, або актуальні, або потенцийні. Формальна техніка тых функций єст секретом каждого языка. Вартат здавати собі справу з натуры присутного implicite в каждым языку формалізму, проявяючого ся в ріжных тыпах мовы в спосіб нераз крайні одмінний. (…) Єсли в ескімоскым і готтентотскым неє адекватного одповідника до нашого 172


Едвард Сапір:  Язык – учытель культуры

понятя причыновости, то ци выникат з того, же в тых языках не можна выразити причынового звязку? З цілом певністю так не єст. В англицкым, німецкым і грецкым істніют деякы формальны языковы схемы, котры дозваляют на перехід од даного діяня ци стану до іх справчых одповідників, на примір англицкє „to fall”, „to fell” („падати”, „повалити”); „wide”, „to widen” („шырокій”, „пошыряти”); німецкє „hangen”, „hängen” („вісіти”, „вішати”), грецкє „pherō”, „phoreō” („носити”, „спричыняти ношыня”). Адже тота здібніст до выражаня причынового звязку рішучо не єст залежна од здібности до розумліня причыновости як такой. Тота остатня здібніст ма свідомий і інтелектуальний характер; єй осягніня вымагат, подібні як векшіст свідомых процесів, великого вкладу роботы і наступує дост пізно. Перша здібніст ма несвідомий і інтелектуальний характер, осігат ся єй скоро і з найвысшом легкістю во вчасным перийоді жытя, так ґатунку, як і єдиниці. Зато без жадных теоретычных трудности можна выказати, же понятя і реляциі, котрых примітывны люде нияк не сут в стані опанувати свідомі, несвідомі сут выражаны в іх языках, часто при тым барз прозрачні. По сути, причыновий звязок, котрий в нашых новочасных європскых языках выражаний єст лем фраґментаричні, в чысленных примітывных языках можна оддати з абсолютном філософском прецизийом. В языку нутка, котрым послугуют ся Індияне з Ванкувер Айланд, неє ани єдного часослова ци часословной формы позбавленой стислого справчого одповідника. (…) Дотыкаме гев проблему натуры языка як символічной системы, методы одношыня ся до вшыткых можливых тыпів досвідчыня. Натуральне, а в каждым разі неосторожне становиско в тій квестиі основане єст на принятю заложыня, же кілько раз хочеме закомунікувати даяку ідею ци вражыня, чыниме штоси в роді поспішного перегляду обєктывных елементів і реляций, котры в ідеі ци вражыню выступуют, же такій перегляд ци аналіза сут просто конечны, а тіж же сутю нашой языковой задачы єст лем найти поєдны слова і групы одповідаючы елементам обєктывной аналізы слів. Так на примір, як обсервуєме предмет, котрий належыт до групы предметів, якы привыкли сме называти „каменями”, котрий порушат ся в просторі в напрямі землі, то аналізуючы тото явиско одрухово розбиваме го на два конкретны понятя, понятя каменя і понятя паданя, і коли повяжеме взаімні тоты два понятя при помочи даякой властивой нашому языкови формальной методы, освідчаме, же „камін” падат. Наівні принимаме, же по сути єст то єдина допущальна аналіза. Коли єднак присмотриме ся способам, в якы інчы языкы высловлюют тот барз простий рід вражыня, неодолга зауважыме, як дуже можна додати, одняти обо змінити в нашій власній формі выповіди, не зміняючы єй обсягу як справопису з фізычного факту. В німецкым і французскым мусиме приписати слову „камін” катеґорию роду – быти може фройдисты знали бы нам пояснити, чом тот предмет єст в єдных языках мужского рода, а в інчых женского; в языку Чіппева не можеме бесідувати о падаючым камени не сиґналізуючы незначучого, здавало бы ся, факту, же камін єст неожывленым предметом. Єсли освідчыме, же приписуваня словам роду єст позбавлене сенсу, Росиян може ся нас звідати, чом уважаме за конечне усталяня в каждым одмінку, ци камін або якій-небуд інчий предмет розумлений єст в спосіб окрислений ци неокрислений, чом все важна єст ріжниця медже „the stone” і „a stone”. Для Леніна, подібні як для Цицера так само добре як „the stone falls” было 173


Дискурс • Dyskurs

бы „stone falls”. Індиянец з племена Квакіутл (Бритийска Колюмбія) буде з нами симпатызувал, єсли затераня розріжніня окрислености узнаме за переступство, але звідат ся, чом не підеме далі вказуючы в даякій спосіб, ци камін єст видимий ци невидимий для бесідуючого в моменті, коли о ним ся бесідує, і ци єст ближе бесідуючого ци тіж особы, до котрой ся бесідує або іщы когоси інчого. „З певністю добрі бы то звучало в языку Квакіутл, але мы сме за барз заняты!”. А єднак кладеме натиск на выражаня того, же падат поєдний обєкт, а Індиянец Квакіутл, в одріжніню до Чіппева, волит узагальняти і формулувати тверджыня, котре так само добрі даст ся застосувати до єдного, як і до вельох камени. Надто іщы не хоче він усталяти часу паданя каменя. Кытаєц волит формальні мінімальне речыня – задоволил бы ся ощадным „stone fall”. Дахто міг бы повісти, же тоты ріжниці аналізы сут чысто формальны; не усувают они конечности основной аналізы ситуациі на „камін” і тото, што камін робит, а в тым припадку єст то „паданя”. Але тота так міцно одчувана през нас конечніст єст ілюзийом. В языку нутка вражыня паданя каменя аналізуване єст до цна інакше. Не треба выріжняти в ним каменя, можна натоміст схоснувати просте слово, часословной формы, котра по сути не єст барже вельозначна як англицкє речыня. Тота часословна форма складат ся з двох головных елементів, з котрых перший вказує загальні рух або позицию каменя або „каменоподібного” предмету, другій натоміст односит ся до напряму „долину”. Жебы інтуіцийні оддати характер того слова в языку нутка, заложме, же в англицкым языку істніє неперехіднє часослово „to stone” („каменувати”), котре односит ся до позициі ци руху каменоподібного предмету. Прото англицкє речыня „the stone falls” одповідат чомуси в роді „it stones down” („каменує долину”). В такым звороті тото, же ходит о камін, увзгляднене єст в загальным часословным елементі „каменувати”, натоміст особливий рід руху даний нам в досвідчыню паданя каменя приниманий єст як зложений з загального понятя руху предметів даякой клясы і барже докладного понятя напряму. Інакше, Індиянец Нутка без труду описує паданя каменя, хоц в його языку не ма часослова, котре было бы одповідником нашого „падати”. Приміры того рода неспілмірности аналіз досвідчыня в розмаітых языках можна бы безчысленні множыти. Усвідомляют нам они взглядніст, котру найчастійше пересланят наша наівна акцептация усталеных языковых звыків як свідоцтв обєктыного розумліня натуры досвідчыня. Єст то взглядніст понять, котру можна тіж назвати взглядністю формы думок. (…) Схема культуровых взорів даной цивілізациі єст в деякым сенсі одзеркалена в языку, котрий тоту цивілізацию выражат. Ілюзоричне єст переконаня, же важны приметы даной культуры можна достеречы і зрозуміти през чысту обсервацию, не корыстаючы з помочы языкового символізму, якій тым приметам надає зрозуміле для даного соспільства значыня. (…) Язык єст учытельом „соспільной реальности”. Хоц переважні не принимат ся го як важного предмету студий в обсягу соспільных наук, то єднак узалежнят він в великій мірі наше думаня о соспільных проблемах і процесах. Люде не жыют лем в обєктывным світі ани тіж в світі соспільных діянь в звыклым розумліню, але в великій мірі сут на ласці языка, котрий стал ся способом експресиі в іх соспільстві. Ілюзийом єст уявліня, же пристосовуєме ся до реальности в основным 174


Едвард Сапір:  Язык – учытель культуры

без выкорыстаня языка, котрий єст лем не за барз значучым нарядьом розвязуваня специфічных проблемів комунікациі ци рефлексиі. Правда выглядат так, же „реальний світ” єст в великій ступени несвідомі поставлений на языковых звыках даной групы. Ниякы два языкы не сут николи достаточні подібны, жебы можна іх было принимати як репрезентуючы тоту саму соспільну реальніст. Світы, в котрых жыют ріжны соспільства, сут окремныма світами, а не тым самым світом, лем же означеным одмінныма етыкєтами. Зрозумліня, на примір, простого верша закладат не лем розумліня поєдных слів в іх звыклым значыню, лем полну знаєміст цілого жытя соспільности одзеркаленого в словах або надтыркуваного през товаришучы ім асоцияциі. Навет дост просты акты перцепциі сут в векшій ступени, як мож бы припущати, узалежнены од словництва даной соспільности. Як нарысує ся, на примір, парунадцет ленiй о ріжных формах, то останут они одобраны як підпадаючы під такы катеґориі, як „проста”, „крива” ци „зыґзаґ” з огляду на клясифікацийну суґестывніст самых тых языковых термінів. Видиме, чуєме і загальні досвідчаме так, як досвідчаме, в великій мірі зато, же языковы звыкы нашой соспільности преферуют деякы інтерпретацийны выборы. Зато для фундаментальных проблемів дослідника чловечой культуры знаєміст языковых механізмів і іх історичного розвитя буде ся без вантпливости ставала штораз важнійша в міру поступу в інтерпретациі соспільных явиск. З того пункту зору вільно нам узнати язык за символічного учытеля культуры. З польского языка перевела Варвара Дуць



Iнспiрациi In spiracje



Mій зільник Петро Козмiньскi Bитайте! Зову ся Демко i мам дванадцет рокiв. Мешкам в Ґорлицях i гев вчу ся в основнiй школi. В тым роцi, на час вакаций, наша учытелька дала нам задачу – зробити зiльник. Барз люблю природу i в будучности хтiл бы-м быти садівником, прото хотiл єм зробити найлiпший зiльник, жебы было в ним як найбільше рiжных рослин. На сам початок подумал єм, же треба выдумати даякій ориґінальний наголовок для мойого зільника. Долго єм роздумувал і вкiнци зрозуміл єм, же нич ліпшого не мож придумати, як тото, што давно тому замістил в „Бесіді” Петро Мурянка. Адже, хочу і я в моім зільнику вказати „Чым квитне Лемковина”. Як каждий знат, в місті мож найти вельо вшыткого, але не тото, што надає ся до зільника. Прото разом зо старшым братом спакували сме до рубцаків пару найпотрібнійшых річи і поiхали до бабы на село. То не до кінце припадок, што наша баба Варвара мешкают в Бодаках. Знате одкаль ся взяла назва того села? Очывидно од бодакiв, котрых было ту барз дуже. I тепер тіж за бабином стодолом вельо іх росне. Але не за барз радо ся там запущам, бо уж не раз єм ся на них поколол. Был липец, гарда хвиля i вшытко вколо квитло. Взял єм собi велику торбу, до котрой баба вштурили мі мериндю, i дале на вандрiвку до лiса. Там зачал єм од збераня листя, голузок i шпильок рiжных дерев. Нашол єм там: березы, бересты, букы, вiльхы, грабы, дубы, смерекы, сосны, тисы, шквіркы, яличкы, яворы i ясені. Помедже деревами росли iщы корчы лiщыны, калины, малин, хабзины, ядлiвця i черниц. А іщы ниже, при самій земли, повело ся мі зорвати вересы, ягоды, конвалиi i конопелькы. Пiд лiсом мают поле мiй стрыко Андрий. Вколо на полях росли ріжноракы зерна, м.iн. татарка, жыто, овес, лен, оркiш, просо, ярец, пшениця, пшенжыто i тендериця. Cтрыко барз планно ґаздуют, прото цiле іх поле єст в бурянi і выглядат як лука. Для мя єднак был з того своєрідний хосен, бо росло гын дуже зiля i польовых квiткiв. До зiльника міг єм додати завдякы тому іщы такы рослины як мiцне зiля, хрястку, квасницю, конич, зозулю, диванну, курiдупку, команицю, лопух, май, полын, жолтняк, райник i мати мачоху. Коли єм вертал до бабиной хыжы, зашол єм іщы до саду, в котрым роснут стары овочовы дерева, посадили іх гев давно тому моі дiдо, а декотры з них іщы прадідо. Найвеце є яблони і груш, але сут тіж орiхы, єдна черешня i стара планка, з овочiв котрой баба все робили вино. В садi баба мали iщы винничкы, виноград, космачы, малины. 179


Iнспiрациi • Inspiracje

Як єм вернул домів, баба варили на полуденок капусту з горохом. Зложыл єм на столi торбу i вказал бабі, якы рослины єм нашол. В iзбi зачало мiцно пахнiти зiльом. Баба принесли стары ґазеты, помедже котры складали сме листя i голузкы. Пак зложыли сме іх на старым пецу, жебы скоро iх высушыти i притрисли сме тяжкыма книжками. Полуденок iли сме в загородi пiд старом липом. Пред хыжом было бiло од жасмину, а за плотом росли сонечникы, ґеорґініі, мальвы i велика свербоузка. В бабы был єм през тыжден. Засмутил єм ся барз, коли треба было вертати до мiста. Взял єм зо собом моі рослины i зробил єм з них мiй зільник. В вересни вказало ся, што мам найлiпший i найгрубший зільник в цiлій клясi. Опрацувал єм понад сто рiжных рослин i достал єм велику шестку.


Скупий Афтан

Ступени придавників Каролина Новак

В часах давнiйшых іщы од тых, котры найстаршы люде запамятали, в маленькiй деревянiй хыжи під лісом жыл лыжкар Петро. Мешкал лем зо своім наймолодшым сыном Афтаном, бо жена уж давно му вмерла, а старшы діти пішли ґаздувати на своє. Село, в котрым жыли, было найменше в околици, але зато завдякы Петрови славило ся в шырокым світі найзнаменитшыма деревяныма выробами. Ігор гордил ся тым, же єст сыном найславнійшого лыжкаря. Од наймолодшых років привчувал ся він при няню ґу тій штораз рідшій професиі, помагал му при струганю выробів, а пак іздили разом по лемківскых селах і дальшым світі і продавали товар. Тым способом Петровы выробы трафляли не лем до найдальшых закуткiв Лемковины, але тіж шыроко поза ню. На жаль Петро тяжко захворіл i з каждым дньом ставал ся штораз слабший. Лыжкар знал, же скорше ци пізнійше дійде до найгiршого. Прото єдного вечера закликал до ся Афтана і выповіл найосновнійше своє желаня, жебы по його смерти наймолодший сын продолжал його дiяльнiст. I так ся стало… Отец неодолга вмер. Але хлопец, хоц был добрым фахівцьом, не был найлiпшым чловеком. Был барз скупий i, противнi до няня, барже смотрил на тото, жебы лем як найбільше заробити, як на уцтивіст і добре мено серед люди. Отец лишыл му в спадку хыжу, вiз i найцiннiйшу для нього част маєтку – коня, котрий все был му вірным помічником в близшых i дальшых подорожах. Афтан през цілу зиму робил в няньовій колешни найбарже потрібны людям в ґаздівці і хыжи деревяны выробы. Коли вкiнци пришла яр i настал найвысший час, жебы рушыти в подорож, мал дост товару, жебы заладувати полний віз. Пред выiздом старий приятель Петра, коваль Кузьма, напоминал Афтана, же його коню конечні потрiбны сут новійшы пiдковы. Видячы єднак, же дальша бесiда зо скупым Афтаном не принесе ниякого хосну, махнул лем руком i пiшол дальше. Не зважаючы на слова старого коваля, Афтан заладувал на віз найкрасшы своi выробы, взял іщы найпотрiбнiйшы в дорозі річы і, коли зробило ся теплiйше, рушыл в дорогу. Минял ден за дньом. Афтан продал уж вшытко i мiг вернути скорше домiв. На нещестя, барз зрадуваний, аж і заморочений заробленыма горошами, не достерюг, же кiн з каждым кроком iде вільнійше і каждий рух стає ся для нього болістнiйшым. Веселий іхал темным лiсом, а коли взріл в далечынi cвiтло і познал, же то корчма старого заприязненого Жыда, рішыл вступити гын на хвилю, жебы ся 181


Iнспiрациi • Inspiracje

добрі наiсти на дальшу дорогу. Для ся желал заставити цiлий стіл найсмачнійшыма i найдорожшыма стравами, а коню казал дати лем вiдро воды. По вечери рішыл iхати уж найпростійшом дорогом домiв. Старий Жыд, хотячы iщы заробити кус пiнязи, звернул увагу на тото, же кiн богатого лыжкаря цілком уж стер пiдкову і офірувал ся за шувну заплату вымінити єй на новійшу. Iгор помацял тяжший як коли-небуд мiшок з горошами, думал през хвилю, але шкода му было выдати так милы його серцю пінязі. Лiпшым рішыньом буде купити в коваля в селi новы пiдковы, сут гідні туньшы – подумал i, выходячы з корчмы, мiцнiйшым як звыклi рухом запер дверi за собом, жебы уж Жыд ґу ньому не пристал. Робило ся уж пiзно, докола было штораз темнійше, дорогу тяжше было розпознати. Але Афтанови ся понагляло, поганял коня штораз острійше, не смотрячы на нич. Нараз ногы пiд коньом зачали ся погынати, зашпонтал ся з двараз i несподівано рунул на землю і уж ся не двиг. Была уж темна нiч а Афтан cтоял посерединi найнебезпечнiйшого в цілых горах ліса. Дальше мусiл уж iти пiше. Нездобачкы, зза дерева, як чорт зза пеца, выскочыло двох розбійників. Афтан уж знал, же може ся попращати зо своiм заробком… I так скупий лыжкар вертал бiдний до свойого села, без коня, гороши, облечыня, а предо вшыткым без гонору. Знал, же буде найвекшым посміховиском в селi. Аж дома дішло до нього, же през тоту його скупіст cтратил не лем доробок, але тiж найдорожшого помічника.


Пят когутiв Каролина Новак В Ганчовi великє замiшаня. Днеска з рана вiйт скликал люди i оголосил конкурс, i то не хоц-якій! Обіцювал аж пят когутів до выграня! А нагорода мала бы трафити до ґаздыні, котра ма найкрасшы в цілым селі грядкы. Бабы затерали рукы з задоволіня, бо пят когутiв то шак нагорода не баґателя! I хоц кажда ґаздыня мала велику охоту выграти, то аж і найменша дітина в селi знала, же найкрасшы грядкы до Ковалихы i Процяні належали. Каждий iнчий може собi лем мріяти о когутах. Нияка то тiж таємниця, же обі ґаздыні сут смертельныма ворогынями. Ковалиха вернула домів чым скорше, жебы одраз похвалити ся свойому хлопу. Уж з далека кричала: – Но-ле, понагляй ся старий! Треба пришыкувати обыстя для когутiв i iти по зерно до Гумецкой. Гыбай скоро! Рушаш ся як муха в смолі… Коли Процяня вчула сусiдку през выглад, вылетіла з хыжы і од порога загалякала: – Маш сім кур і іщы тобі мало? Ты поганине! Знам люди в векшій біді! Серце гет уж тобі лойом заросло? Може комуси сут барже потрібны тоты пташыска? – Ваґабундо! Заздріст през тебе мовит! І зачали обмітувати ся клеветами. І што єдна рушыт языком, то голоснійше. Аж вшыткы гуси на подвірци перестрашыли. Ковалиха не дає Процяни слова прогварити і уж гет зачала публику з ней робити і єй рід выставляти на стыд-ганьбу пред сусідами: же є незграбна як старий медвід в берлозі, же єй сын на язык тупий і робота ся го не тримат, же єй дівка така брыд, што ниякій фраір єй не хоче… Дост долго перегваряли ся през пліт, аж вшыткы сусіде зо села злетіли ся почути што то за непек. – Тепер нич не вартам, стратила-м свій гонір, як златий піняз і нич не значу уж пред нима – промымрала Процяня і така єй зліст з того зімала, же уж в ничым не щадила Ковалихы. – А бодай тя заднило, бодай ти подворец копривом заріс, ты заразо, бодай єс счезла з тыма когутами та курами… – аж ій дых заперло, так ся розогнила. Але Ковалиха не оставала ій должна: – Моя загорода є найпоряднійша, а на твою ани жебрак не пізрит. – Ід-ле до чорта. Твоя є понура як єй властителька. То уж было за вельо для Ковалихы. – Чарівниця! Пожалуєш тых слів! – врялкнула лем коротко. 183


Iнспiрациi • Inspiracje

А Процяня зробила ся ціла червена і зо злости аж дых ій заперло… При пелевни оперта была стара коса, взяла єй скоро і перескочыла до сусідкы през пліт, так легко як серна. Наостаток лем крикла: – Шельмо, тоты когуты будут моі! І енерґічні махала косом наосліп, до остатнього квітка, вшытко знищыла. Но і стало ся. Як бы перун з ясного неба в Ковалиху стрілил. В єдній хвили взяла лопату, котру мала під руком, і розкопала цілу загороду Процяні. А при тым на ціле село кричала: Свиня! Чарівниця! Гнида! Жебы-с сухє листя спід снігу жерла! Жебы-с заран не взріла ясного сонця! Коли такє ся медже бабами водило, іх сусід Гнат Фецяшко смотрил спокійні на тото вшытко спід свойого боіска і найперше лем сміял ся під носом, а наостаток сплюнул і рюк з втішным реготом: – Ци вы, бабы, цілком подуріли? Стратили сте розум до решты? Смотрте-ле, тепер то никотра з вас не выграт, нич з вашых квітків не остало і так ся стало, же моі грядкы сут найкрасшы. Бабы ся обатурили і як побиты псы вернули до своіх хыж. І хоц на початку іх выграна была очывидна, то… де двох ся биє, там третій корыстат… Пят когутів парадує на подвірци Гната, а вперты як сомары бабы про велику ганьбу, яку си разом вчынили, не вказуют ся уж од тыжня никому на очы.


Кольоры з раю Богдан Ґамбаль Поколінями переношены спомины про запамятану Лемковину розписуют єй нам як байкову землю медом і молоком текучу, аркадию – леґендарну краіну вічной щестливости, символ спокійности, миру, красы, достатку і соспільного порядку. Рай на земли. В сучасных туристычных реклямовых фольдерах про мальовничы карпатскы горы маме написане, што мож найти ту тишу, успокоіня, сельскє благо. Рекляма приносит і єднозначну деклярацию, што туристы (або артисты) найдут гев свій рай. Хоц, по правді, то роля артистів: сотворити, або розмалювати так велику красу і гармонію, яка єст ідеалом і нероздільно асоциює ся з надприродным. Кєд звідаме нашых люди: што то означат быти добрым Лемком?, достанеме ясну одповід, котра буде напрямлена на ідеалізуваня. Добрий то тот, хто знає і бесідує на што ден по рускы, має лемківскє походжыня, дотримує східнього обряду, плекат рідны обычаі. Памятам, што тоты Лемкы, якы жыли на Лемковині, додавали при тым – добрий Лемко то тот, хто жыє на Лемковині. Тоты, якы жыли на Заході, про тото остатнє ани не споминали. Лем же, коли і тых звідати, ци знают даякого Лемка, котрий не знат уж радити по свому, народил ся в мішаній етнічні родині, не ходит до церкви, ани не святкує як дома, ачий жыє на чужыні і ци хтоси такій може быти добрым іх родакам, по короткым часі на рефлексию, фурт приде ся ім найперше здогадати і припомнути си тверды реалия. Правда, каждий в родині мат такых „добрых Лемків”, котры уж лем поєдны слова розуміют з русиньского языка, не дотримуют звыків і свят, не постят, коли треба, ани, так гейбы были як сироты, не мают полного русиньского роду. І не раз дійдут ґу рефлексиі і повідят, што і віруючы, сальвішы посеред них, то добры нашы люде. Абстракт одорваний од реалий, образ родаків, в очах іх самых то опис добрых, честных і праведных люди, без ґанчів і неґатывных примет. Лем тым способом все достаєме лем осуд-желаня. Артистам остає наконец одмалювати оных райскых люди. Вченым, історикам, антрополоґам (тым фізычным і тым культуровым) приходит зас вказувати, як было і єст направду, якы реляциі даст ся видіти серед соспільства декляратывні складаючого ся з Лемків-ангелів. І товды скоро і творці, і вчены, і одбераючы найдут ся в ситуациі розчаруваня, страчыня ілюзий і вытерезбіня. Під конец XIX ст. французскій маляр Поль Ґоґен намалювал єден з найбільше знаных своіх образів Одкале приходиме? Кым сме? Де ідеме? (D’où venons-nous? Que sommes-nous? Où allons-nous?). Другы малюнкы того артисты тяжко приходит інтерпретувати. За аналізуваня того бере ся вельох. Спрібуйме і мы зробити лемкоцентричний огляд малюнку. Інспірация артисты єст ясна, то Ґенезіс зо Старого 185


Iнспiрациi • Inspiracje

Завіту і описане там сотворіня чловека. Розмалюваны люде сут выекспонуваны на фоні натуры. Жыют в гущавинах, на краю ліса, над несучом жытя водом, в товаристві нечысленных звірят – пса, котів, козы, павы і білого птаха. Барвы на образі приводят одраз символику перевзяту на выдуманій в вісемдесятых роках XX ст. „лемківскій фані”. Горі: зелены лісы, зеленкуваты крякы і така трава; долов: модры, сині і білявы воды. В середині образу на першым фоні сідят, стоят і лежат люде. Сут стары і молоды, єст маленька дітина і страплена старовинка, а кольор скоры тых люди єст так ріжний, як ріжномаітний і доднес непорiшений єст тот на спомянутій фані – жолтаво-помаранчовий, аж до яснобарнастого. Люди артиста експонує на фоні райской природы. Они сут головныма героями символичні описуваной істориі чловечой еґзистенциі – од народжыня аж до самопогоджыня з одвічном дольом, до тихой, спокійной і конечной смерти. Посередині намалюваний велич хлоп. Міг бы вести честне і чудове жытя, кєд бы не тото, же зас поважыл ся зорвати з дерева ябко. Согрішыл і самособом може ждати го лем кара од Бога. Його тіло світит ся найяснійшым жолтым кольором. Вшыткы другы зображены малярьом ситуациі сут наслідством той першопляновой. Мы грішны і тото єст нашом основном приметом. По правій стороні смотрте – дана была нам при народжыню шанса, плекали нас, ховали і формували. Лем фурт сме не были в силі тішыти ся тым, што было нам дане. Хотіли сме мати більше і параднійше. Прото буде нам забране, одняте, а нас самых жде деґрадация і деформация. Позерайте вліво. Не будеме ся тішыти тым земным райом, жде уж на нас планна доля, застараніст, утрапліня і страданя. Старіст і самітніст хворой жены, котрой скора аж почорніла за вшыткы рокы жывота. Маме розмалюваний наш рай, вказаний як на долони смысел нашой еґзистенциі з його детальні розписаныма етапами. Родиме ся, каждий як надзвычайне бытя, робиме блуды, через котры терпиме, трапиме ся, роздумуєме, прібуєме найти „єдніст” з Всевышнім, старієме ся, споминаме і по часі наш пут кінчыт ся смертю. Коли приде нам студиювати малюнок Ґоґена і соткы разів, то ци досправды будеме знати одречы на основны лемківскы вопросы: одкале сме?, кым сме?, де грядеме? Зас лем фраґмент познаня буде нам даний, котрий наконец так попутаме, же мало остане в нас з невиннятка, якым сме ся заповідали. Согрішыме самы, бо не найдеме намалюваных на образі лупіжників, выжерачів тіла і душы, всеприсутных бісів, закликуючых до злого. Де они ся діли? Зображена натура зла не несе. То люде самы собі задают біль і присуджают на мукы, хоц на позір каждий жыє в одвічным раю. На Лемковині і в деклярациях Лемків надале царствує запамятаний рай. Жолто-помаранчово-барнасте В середущій части Грециі запанувала посуха. Высохли студні, вшыткы млакы і векшына гірскых потічків. Найстаршы Грекы не могли ани спомянути на такє нещестя. Од часів принятя атеньской демокрациі не было так, жебы не было чым ани кіз напасти. Колоскы ярцю были так маленькы, же мож было зобрати з них такой тілько, кілько высіяли. Оливны дерева і крякы винограду завчасу обвіщали, што плоды іх веґетациі будут того рока невеликы. Голосны молитвы до божеств 186


Iнспiрациi • Inspiracje

натуры і жертвы, приношены до елефсийской святині Деметры – богыні ґаздів, пастырів, плодности землі, урожаів і рільництва, не были выслуханы. Молитвы нияк не помагали на множыня хліба. Громаді горозил голод. Дішло ачий і до того, што хтоси потаємні почал красти овочы зо святых сикомор, честуваных фіґовых дерев. Найбільше благочестны і дотримуючы законів громадяне жадали найти винуватых святотатства. Напомічны в тым мали быти експерты од назначаня ворогів групы, сторожы давного порядку, промовляючы од імени простых грецкых люди. Од початково полненой ролі – сторожів святых фіґ – з часом принагідна експертскіст в метаню обвинінь дішла до цілковитой професийоналізациі. Пошырило ся тіж поле заінтересувнь такых знавців. Перестали быти уж сторожами прадавной традициі. Знюхали бізнес і найвеце почало іх інтересувати дотримуваня порядоку назначеного арбітральні нима самыма. Оставали тіж професийныма свідками во вшелеякых судовых процесах. В антычній Грециі того рода експертів звали сикофантами. Іх зазначена горі начальна специялізация та справувана серед соспільства дотримуючого правил демокрациі роля росла. Хоцкі не знатя, якым способом. Прото сикофанты почали стеречы з часом не лем тых фіґовых дерев, з котрых не вільно было зорвати ани єдного овоча. Почали діганяти і тых, котры уж доцяп несвяты своі приватны фіґы хотіли продавати, або експортувати до дальшых земель. Голосили на право і на ліво, што лем они сут достойны і лем они можут контролювати і рішати, хто правий, а хто робит неправильности. З контролюваня зробили професию. Додам лем на ранті, што добрі платну професию. При судовым процесі могли перевзяти маєток обвиненого бідака, якій не знал бы довести свойой невинности. А треба было найчастійше доказати, што не єст ся верблюдом. В антычній Грециі заплатом за „услугы” сикофантів были драхмы, на Карпатскій Руси в часі штораз то частійшых посух – слава, помста за выдуманы кривды і… самособом, реальны грошы. Специялісты-сикофанты посували ся ачий і до шантажу, жебы досягнути своі цілі. В Ксенофонтовых Споминах про Сократа приведена єст бесіда Критона зо Сократом про сикофантів. На жалі Критона, на підліст експертів-обвинителів Сократ дає му пораду – найд такого чловека, котрий бы хотіл і міг одогнати од тебе тых, котры придумали аґресию. Потім довєдна нашли спосібного, схопного і барз бідного чловека – Архідема. В хыжи Критона тот бідак достал стріху над головом і ідло. В єдного з сикофантів, котры напали на Критона, одраз одкрыл барз гідні злочынів і вынашол дуже його ворогів. Товды заапелювал до публичных служб, жебы на примірі того сикофанта окрислили, яку кару треба бы му дати, за провины представлены Архідемом. Сикофант, якій знал, што доказаны обвиніня то лем і так частина з більшых його „скверных діл”, робил вшытко, жебы Архідем ся од нього одчыпил. Тот не одступлял, закля сикофант не лишыл в спокою самого Критона, а Архідемови сам не выплатил гроши. І міг си Критон надале жыти в спокою, а і камаратя його. Чом по двох антибурсяных офенсивах сучасных сикофантів не пришла третя? Приде. Долю маме розписану на жолто. Перша посуха і готове… В аттицкій юрисдикциі ситуация представляла ся так: коли оскаржытель не зобрал 1/5 голосів судців дикастериі, признаючых за правдивы скаржыня, мусіл сам заплатити 187


Iнспiрациi • Inspiracje

тысяч драхм штрафу. Лем не тото было найгірше. Такій сикофант до кінця жытя тратил право скаржыти другых в подібных справах. До кінця жытя!!! Санкция была тверда, лем што з того, фальшывых скаржучых, доносителів, денунцияторів-шантажыстів не бракувало. Подумайте тепер над страшечном дольом експерток з рекомендацийом шефа фолклорной групы з Ліґниці. На щестя для них самых жыєме в „ліберальній демокрациі”, перевзятій з заходу. Не дотримуєме грецкых правил демокрациі. Треба при тым повісти, што санкциі, якы односили ся до можливых кар і трачыня чести за неуспішны атакы, або фальшывы обвиніня не тыкали ся „посилкуючых скаржучых”, котры найчастійше самы были реальныма інспіраторами діганяня выдуманых „неправильности”. Лем і так розгрывкы сучасных сикофантів приносят шкоду головно іх меценасам. Адже тоты, котры „не можут повірити в такє выдаткуваня...” повинны самы важыти слова. Бо і іхнє „такє выдаткуваня” може быти причыном рядного осуду. Лем раз, во фраґменті было, а одраз вайкли аж під небеса. Може зато спровокуваны сикофантками были лем тоты обдарены найвекшым полемічным темпераментом і найменшом здібністю до самоосуду. А же собом полнену ролю мают одмалювану на образі Ґоґена? Хтоси повинен ім тото повісти, лем най уважні позерают. Каламутна вода Даде єдно столітя перед спомянутом великом грецком посухом, по другій стороні моря – в краіні, котру звали Фриґія, народил ся писатель, якого доднес знаме під меном Езоп. Він же, пишучы про реальний світ, не одкликувал ся до осіб і реальных подій своіх і несвоіх родаків, лем взял ся за представліня світа природы. Так, пером малювал жолте, жебы каждий виділ лем зелене і синє. Самособом сміял ся з люди, лем для сохраніня безпечности представлял іх як звірята. Єдного разу мале ягнятко пило сой воду з потічка. На жаль, виділ тото волк. Волк был голоден як фрас. Не іл оддавна, а уця выглядала як малювана, молодіцька і смаковита. – Но-ле, ты, перестан лазити по воді. Каламутиш мою воду, а я хотіл бы-м ся тепер єй напити. Ягнятко, хоц было мале і волка ся міцно бояло, твердо одрекло: – Шановний волку, як можу каламутити твою воду, коли ты стоіш при потоку высоко надо мном? А потічок плыне од тебе в мою сторону. Так то не може быти правда, што повідаш. Волк на тото: – А памяташ, што влони бесідувало-с про мене бортак, дурбак, кретин? Я фурт тото добрі памятам. – Влони? Та такє быти не може. Та-ж прецін вродило єм ся лем піл рока тому. – Нич ня тото не обходит. Ачий коли то не ты, так был то дахто з твоіх спілплемінців і сопутників. І ты так само винувате, як і они. Тота приповідка кінчыт ся фурт єднако. В Езопа волк ся нажер, бо нажерти ся мусіл. І Лемкы сут винувати од століть каждому великому нещестю другых. І тоты з натуром выжерачів найдут причыну, для котрой другы не можут полнити та188


Iнспiрациi • Inspiracje

кой ролі як они. Каламучыня воды то достаточна причына, жебы робити порядок з тыма о натурі рабів, якых задача пасти ся травом. І волків, і ягняток провина єднака. Прото еґзистенция жде іх подібна, єднако сут винуваты. Маляр Ґоґен не охаблят нас в надіі. Останеме на все групом сикофантів і оправдаючых ся каламутників, на все, а волкы зроблят з нами порядок. Остатні „недоіджены” овечкы будут стремити ґу высвободжыню з проклятого кругу. Лем і они наконец будут розділены. Єдны підут глядати красы і гармоніі в зеленым, другы подумают, же нашли філософічний чыстий камін мудрости, роками омываний в гірскым потічку. Вкінци, порывы сердец заведут і іх до самітности. Ци Лемкы на все останут зберанином каламутників і сикофантів, оскаржытелів і жертв, ци проявлят ся в них стремліня до творіня братства, спільноты, ансамблю презентуючого єднакы цілі... Ідеального народу, членство якого вносило бы наново почутя безпечного будучого, порядку, миру і спокійности.



Лемківска поезия в перекладах на неузнаны і піл-узнаны языкы Шлескій язык перевюл Bartłomiej Wanot Стефанія Трохановска Лем небо над нами наше

Yno ńybo nad nami nasze

лем небо над нами наше што нам го предкы в спадку лишыли забрала нам вода потічкы лісы нам вышуміли лем небо над нами наше а мы ци направду люде іщы ся кус подільме і неба над нами не буде

Yno ńybo nad nami nasze co my erbnyli ọd naszych praọjcůw zabrała nům woda śćurki lasy nům wyfjůnczały yno ńybo nad nami nasze a my richtig ludźe jeszcze śe źdźebko potajlujmy i ńyba nad nami ńy bydźe

Олена Дуць-Файфер *** *** Зас я зас они так як в дзеркалі дві стороны ничыі з простору вырваны

Zaś jo zaś ů ̣ni choby we zdrzadle dwje strůny niczyje ze przestrzyńi wyrwane

маестро грат maestro gro на штырі рукы na sztyry rynce дотык шкла tyk szła холодніє на твари źůmbi śe na gzychće я jo ци они abo ů ̣ni мосты зорваны mosty serwane ходме далі

půdźmy dalij 191


Iнспiрациi • Inspiracje

Петро Мурянка Не іти жаль

Ńy iś żol

Бездорожами Po bezdrůżach дни dńi влечут ся smyczům śe як бы ім ногы спутал choby jim szłapy zwjůnzoł Дахто Ftośik Чорныма ночами білу паличку протягнувшы пред себе ідут Безжурно уж безстрастно безцільно

W czorno nocka wyćůngajůnc bjoło kryka przed śa idům Bez starańo bez czućo bez cweku

А не іти A ńy iś жаль żol Просьба Лемків до уряду Поляків

Antrag Łymkůw do polskigo regjyrůnka

Мы My Лемкы Łymki гірнякы в Карпатах gůrole w Karpatach Мы Руснакы My Rusnaki мы такы my take з діда пра-діда ọd ůpy-staroszka од віків ọd wjykůw мы такы my sům Просиме красні pjykńy proszymy уряд Поляків о права ọ prawa рівны růwne для жытя do żyćo од колыскы ọd kolybki до шлюбу do żyńaczki до смерти do śmjyrći о звыклы права ọ ọbyczne prawa просиме proszymy од вчера ọd wczora на днескы na dźiśo на заран na jutro на все na zowdy 192


Iнспiрациi • Inspiracje

мы сме ту вроджены my śe sam rodźyli хліб наш ту sam je nasz chlyb і земля i źymja і ліс был бы наш i las bůł by nasz як бы сте оддали jak by’śće ọddali нам nům забране zabrany майно statek Направте Naprowće што зле to co złe в материі we materyji духа уж нихто не вылічыт żodyn już ńy wykuryruje зболілого zbolałygo ducha Лемків Łymkůw Коли зневажано землю ганьблено дім наш спільний з назвы мы Лемкы пішли сме на бій за спільний дім і хліб „за всіх і вся” проти зла

Kej zńyważali źymja gorszyli dům podug mjana nasz spůlny my Łymki poszli’chmy na bůj za spůlny dům a chlyb za wszyjskich a wszyjsko proćiw zła

Вшыткы сте памятали Pamjyntali żeśće wszyjscy як треба было воювати jak trzeja bůło wojować забыли сте нас przepůmńeli żeśće nos взяти до стола wźůńś do stoła ділити хліб dźylić chlyb обідати wjeczyrzać Нич сте нам не дали ани хліба ани долi

Ńic żeśće nům ńy dali ańi chlyba ańi doli

Забрали сте наше Zabrali żeśće nasze і сте нас a’śće nos выгнали wygnali



Вілямівскій язык перевюл Tymoteusz Król (Tiöma fum Dökter) Олена Дуць-Файфер За скоро

Cy ryś

Зас заран повідят же за скоро за скоро сме дошли до берегів знаня по што заперты долоні іщы глядают поставлены дармо ворота нич не значат за нима світ кружыт інакше камінным колесом

Wejder wan zy mün ziöen dcy ryś do wer cy ryś zȧjn derkuma cyn derkenaüwyn cy wos cügyśpjerta henda zihja nö ymȧzyst gyśtełta tjyn zy bydȧjta nist ny hynder jyn dy wełt dryt zih andyśt mytum śtȧnynika rod

босоніж ци в обутю фурт счезаме бо за скоро сме пришли

biöwys, cy yn śüjȧ śtȧjd ferśwyndwer bo wer zȧjn cy ryś derkuma

Петро Мурянка Humanitas Humanitas Бескіде мій Beskid mȧj як доля горбатий wi gyśyk pukułnik як воля міцнійшых wi weła fun śtȧkjyn скаменілий tȧnynik Болит мя краса твоя S’tüt mer wej dȧj śejnhȧjt в наймиты взята yn rest gynuma на експо світу выставлена ufs ośpejła yr wełt gywejza а нам a fjyr yns, што мы єй вірно в серцях плекали wo wer zy troü yn haca derknyćta без вікы несли diöh hundytjün trüga до рівных дни kȧn głȧjhtaga списами заставлена myta böśtowa ymgyciöent

195


Iнспiрациi • Inspiracje

Болит мя серце Бескіде S’tüt mer hac wej, mȧj beskid його битя fjyr dejh тобі ym Grusa Büha в книзі великій заказане ferböta zy’jum zy kłopa Імено ій zȧj noma ej Humanitas Humanitas


Кашебскій язык перевюл Artur Jablonsczi Олена Дуць-Файфер *** *** За том гором люде носят сонечникы в серцях малюваных на дзбанах білены стіны мурчыньом кота грают мешкам ту о єдну гору за близко штоденно крок далі з вершом під пазухом спрагла

Za tą górą lëdze sluńcowniczi noszą w sërcach malowónëch na zbónach kalkòwóné scanë mrëczenim pùjka grają jô tu mieszkajã ò jednã górã za blëze dzéń w dzéń krok dali spraglô

*** *** Мій світ Mój swiat то не чуже слово to nié cëzé slowò то кавальчык простору to dzélëczk rëmù в абсолюті w absoluce молитва mòdlëtwa за помершы душы za ùmarlé dësze якы іщы тліют в земли co jesz żôlą sã w zemi зелене світло zelony wid будучым вікам dlô jidącëch wieków вкоріненым archetipã в архетыпний wkòrzenionëch образ жытя w òbrôz żëcégò *** *** Єдно зеренце Jedno semiã кыпятком наполнене warã wëfùlowóné непролитым nieprzelónym в тысячных бороздах w tësącznëch bar'zdach людской жмені lëdzczé gróscë орач чересло веде òrôcz lemiż prowadzy ґу горі w górã і зас стає ся чуд ë zôs stôwô sã cud в місяци Ніссан w ksãżëcu Nisan 197


Iнспiрациi • Inspiracje

Петро Мурянка Бранденбурґска Брама

Brandenbùrskô Bróma

В моім маленькым краю фан не вішают на монументах

W mòjim malińczim kraju fan nie wieszają na pòmnikach

В моім маленькым краю далеко деси там на Лемковині до фан лем вітер а монументом горы сині

W mòjim malińczim kraju héne le dalek na Lemkòwinie do fan blós wiater a pòmnikã sëné górë

В моім маленькым краю надіі не мают дивізий

W mòjim malińczim kraju nôdzeje nie mają diwizëjów

Та до цна подібні Leno do czësta jistno жыют żëją і вмерают ë ùmierają Володислав Грабан Лемко Lemkò Не двигне головы як каждий Лемко буде смотрил в землю усміхне ся як бы до себе і розколысаным кроком піде через загоны ярцю і вівса

Òn nie ùniese glowë kòżdi Lemkò mdze w zemiã wzérôl ùsmiéwôl sã jakbë do se ë pùdze kòlibiącym sã krokã przez plónë jiczmienia ë ówsa

В вівсиску найде бодак колячом руком погладит дітячы головы рано на ново обыйде ролю

W ówsniszczu òst naléze kòlącą rãką pòsmùkô dzôtków glowë ò pòrénkù znowa òbéńdze rolã

жебы посмотрити в лице сонця открыто

bë sluńcu wezdrzëc w twôrz prosto


Рецензиi i справозданя Recenzje i sprawozdania



Bohdan Halczak, Dzieje Łemków od średniowiecza do czasów współczesnych, Warszawa 2014 Петро Козміньскі Уж кус часу минуло од коли вказала ся, в 2014 р., на выдавничым рынку книжка професора Зеленогiрского Унiверситету, Богдана Гальчака, Iстория Лемкiв од середнiх вiкiв до днешнiх часiв (Dzieje Łemków od średniowiecza do czasów współczesnych). Остала она опубликувана през выдавництво ТИРСА, котре специялізує ся в печатаню книжок на украiньскы темы. Автор уж во вступi підкрислят, што до днес не было синтетычного опрацуваня iсториi Лемкiв. Праца є одповiдю на потребу такых книжок так серед Лемкiв, як i Полякiв. Як пише автор, є то книжка популярнонаукова i інтердисциплiнарна – лучыт в собi елементы полiтыкы, iсториi і етнолоґii. О проукраiньскым характерi книжкы можна дознати ся уж зо вступу, в котрым Гальчак пише: Pod względem etnicznym Łemkowie należą do kultury ukraińskiej. Są częścią ukraińskiego etnosu. Kwestia ta dla autora niniejszego opracowania jest bezdyskusyjna. (с. 12)

Люде, котры мают ся за Лемкiв / Русинiв i не сут тожсамы з украiньскым народом, сут през автора марґiналiзуваны. Зо змiсту книжкы можна зрозумiти, же є тo незначуча част Лемкiв, котра не має ниякого достоменностьового влияня. Мало того, ма якісы поважны проблемы, ци старункы зо свойом достоменністю: Współcześnie część ludności łemkowskiej nie utożsamia się z narodem ukraińskim, chociaż identyfikuje się z tradycją łemkowską. Problemy z określeniem własnej tożsamości narodowej są częste wśród grup regionalnych żyjących na pograniczu narodowym. (с.12)

201


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Тіж іщы во вступi, професор Гальчак розправлят ся з русиньскыма дослiдниками, односячы ся до них на загал критычнi. Його критыка неє ведена на мериторичнiй основi, лем односит ся до iдеолоґiчных переконань автора: Ivan Pop jest również współautorem, wraz z Paulem Robertem Magocsim, encyklopedii historii i kultury „Rusinów”, opublikowanej w języku angielskim. Wartość publikacji I.P. nieco obniża fakt, iż jest on jednym z czołowych ideologów „neorusinizmu”, kierunku ideowego zakładającego odrębność tak zwanych karpackich Rusinów od narodu ukraińskiego. (с. 13) Wydawane w Polsce publikacje podejmujące tematykę łemkowską pisane są często z pozycji „neorusińskich”, a ich autorzy mają nierzadko tendencję do „selekcji” niewygodnych z ich punktu widzenia faktów historycznych. (с. 15)

Автор явні комунікує, што польска iсторийоґрафiя в однесiню до Лемкiв вырiжнят ся тенденцийном нестислістю, характерном м.iн. для прац Романа Райнфуса. Коли чытаме таку наррацию маме вражыня, што вшыткы книжкы написаны не през украiньскых вченых сут дыктуваны полiтыком, прото пропаґандовы, выбераючы одповiднi, выгідны для себе iсторичны факты. В книжцi прикликуваны сут головнi назвиска украiньскых етноґрафiв, поминят ся такых значучых для досліджынь Лемковины авторів, як Вiнценты Поль, Северин Удзєля ци Оскар Кольберґ. Гальчак прібує тіж накєрувати чытателя на ретельны джерела, котры на його думку описуют правдивi і правильні iсторию Лемкiв. Такым примiром ма быти книжка Мирослава Сополигы Historia a kultura Lemkovščiny. Але по єй горячій рекомендациі автор такой одраз пiдкрислят, што была она выдана в невеликым накладi і тяжко єй найти. Мало того, не заміщат єй в біблийоґрафічным списку прац на кінци свойой книжкы і не мож ниґде усталити єй біблийорафічного адресу. Наступном рекомендуваном позицийом є праца Аркадюша Тыды, о котрiй дознаєме ся, што iщы не остала выдана. Прото фурт маме пересвiдчыня, што професор операт ся на якісых надзвычайных джерелах, до котрых звыклий смертельник не має доступу. Коли чытат ся уважні єдну за другом стороны книжкы, явні видно, што барз часто iсторичны факты помiшаны сут гев з вельома выдумками а і уявами автора, а попри тым стрічат ся тіж чысленны мериторичны блуды. Часто на примір односят ся они до топономастыкы. При описi етноґенезы автор цiлком неґує балканьску теорию о походжыню Лемкiв. Не видит причыны, для котрой люде з Балкан вандрували бы так далеко в Карпаты, де сут нехосенны обставины до мешканя. Як арґумент прикликує часы домашньой войны в Грециi в половині ХХ ст., коли польска держава приняла 3 тыс. грецкых втiкачiв i оселила іх в рейонi Устрик Нижніх. Грекы не зааклиматызували ся на тым теренi, прото автор думат, што тысяч років тому, теоретычным потомкам Лемкiв тiж бы ся гев не сподабало. Гальчак цiлий час пише, же околиці, де оселено Греків то Бескiд (с. 27), што єст абсолютным непорозумiньом. Устрикы Нижні сут, як каждому відомо, в Бєщадах! В арґументах, котры мают вказувати на тото, што Лемкы сут частю украiньского етносу, професор одкликує ся медже iнчыма до языка, хоц не называт лемкiвского языком, а лем диялектом. В тым припадку, хоснує свою наступну наукову методу. В єй результаті набераме пересвідчыня, же долголiтня робота языкознавцiв была непотрiбна: 202


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania dialekty łemkowskie są blisko spokrewnione z językiem ukraińskim (przeciętny Polak czy Słowak nie potrafi odróżnić dialektu łemkowskiego od literackiej wersji języka ukraińskiego). (с. 27)

Тяжко додумати ся, хто то є „пересiчний Поляк” i на кiлько може быти дослiдничым нарядьом. На мою думку, пересiчны Полякы взагалi можут не розрiжняти лемкiвского, украiньского ци росийского, коли не мали з нима контакту. Методу „розпознаваня” професор Гальчак хоснує і в інчых ситуациях, коли на примір хоче заперечыти тезі о походжыню Лемкiв од Бiлых Хорватiв. Твердит, што мешкаючы в Войводiнi Русины не сут розпознаваны през мiсцевых Хорватiв i Сербiв як „своi”. Для автора є то старчаючий доказ, штобы не вiрити тiй тезi. Покликує ся гев на ситуацию, де то в XIX ст. група студентiв з Iндий розпознала мешкаючых на Мадярах Циґанiв як „своiх”. Мало то подля автора розвязати загадку походжыня Ромiв. Гальчак є в сто процентах переконаний о украiньскым походжыню Лемкiв. Арґументує то тым, што Земля Саноцка, приналежна колиси до Галицкой Руси (што для него значыт Украiны), все становила iнтеґральну і основну част Лемковины, што неє згiдне з правдом. Осадникы, котры мали ся оселяти в середнiх вiках на териториi Карпат, окрисланы як Волохы, тiж мали быти подля автора Украiнцями. Професор так контрарґументує тезу звязану з наплывом румуньскых осадникiв в середнiх вiках: Czy rumuńskich pasterzy przyciągały w Beskidy dogodne pastwiska do wypasu owiec? Łemkowszczyzna takowych nie posiada, w regionie tym nie ma połonin ani hal, a w średniowieczu wzgórza były porośnięte lasem. Pozostawał wypas w lasach, niedogodny dla pasterzy, gdzie owce mogły paść łupem drapieżników (przede wszystkim niedźwiedzi). (с. 32)

Проблем власной етнiчной / нацийональой достоменности, як видно в книжцi, можна розвязати на вельо простых способiв. В кiнцьовiй части свойой працы автор прикликує особу ведучого Об`єднання лемкiв, Стефана Гладика, котрий подля Гальчака свiй проблем з достоменнiстю розвязал слідуючо: Jak sam przyznaje własną przynależność do narodu ukraińskiego uświadomił sobie, pasąc krowy na łąkach nadnoteckich, kiedy polskie dzieci rzucały w niego kamieniami i przezywały Ukraińcem. (с. 267)

Професор вказує в книжцi, што долголiтнi дослiджыня науковцiв не сут конечны. Часом вартат заобсервувати што роблят медведi в лiсi, як ся прозывают дiти або ци знаме як помедже чужыма людми розпознати свойого краяна. Поставлiня такых тез не вымагат од автора званя професора. Мож речы, же перший роздiл працы, котрий односит ся до найдавнiйшых дiiв, выкликує найбiльше контроверсий, бо вмiщат множество неуґрунтуваных ниякыма дослiджынями фактiв. Автор барз часто покликує ся на ономастыку. Приводит походжыня названь мiсцевости або назвиск без подаваня языкознавчого джерела, як ся здає, лем в опертю о власну iнтуiцию. В наступных роздiлах підкрислят великы заслугы в істориі Лемків украiньскых ци украінофільскых полiтыкiв, рiвночаснi критыкуючы дiяня прорусиньскых орґанiзаций, котры называт „москвофiльскыма”. Пише о актывнi дiючых чытальнях „Просвiты”, єднак не вказує того, же до I світовой войны на териториi Лемковины было iх пятраз менше як чытален Качковского i не мали они значучого влияня на 203


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

лемківскє соспільство. Змарґiналiзуваний остал тiж проблем украiньскых доносiв до австрийскых власти (пред i в часi I світовой войны), про котры вельо Лемкiв остало умiщеных в лагрi в Талергофi. Мало значучом подійом в істориі Лемків мало быти, подля Гальчака, оснуваня Руской Народной Республикы Лемків, а то прото, же не мала она оружного, силового засобу (здає ся єднак, же тото марґіналізуваня проводит ся барже з огляду на русиньскій характер той адміністрацийно-політычной структуры). Значучу ранґу придає натоміст автор героізмови актывістів, котры проклямували Команецку Республику, хоц знатя, же перетырвала она неполны три місяці і была рантовым для Лемковины явиском. Подібні конципує тіж Гальчак, коли односит ся до сучасности. Найбільшы заслугы придає проукраіньскому Об`єднанню лемків, серед котрых вказує хоц бы введіня двоязычных назв місцевости. Фактычні з ініциятывом тых назв выступило Стоваришыня Лемківской Молодежы „Чуга”. Оно тіж довершыло успішні процес реального вводжыня двоязычных назв. З книжкы дознаєме ся тіж о публикуваным в роках тридцетых XX ст. проукраіньскым часописі „Наш Лемко”, натоміст автор нич не споминат о першій ґазеті „Лемко”, печатаній в роках 1911–1913. Першій, котра была выдавана в лемківскым языку і мала величезне влияня на формуваня власной достоменности серед Лемків. Барз подібном, важном подійом было выданя в тридцетых роках книжок до вчыня лемківского языка, котрых автором был Мефодий Трохановскій. Час, в котрым зачато вчыти лемківского в школах, єст барз важным для істориі і культуры Лемків, лем не для професора Гальчака, якій твердит, што вчыня лемківского языка є елементом польонізациі Лемків. По прочытаню той книжкы, почул єм великє розчаруваня. Здавало ся мі, же не чытам книжкы о Лемках. Мож речы, же в своій сути єст то публикация о Украіні з лемківскым сюжетом. Слова „Украіна”, „украіньскій” явно домінуют в Гальчаковій наррациі, а назву „Лемкы” барз рідко мож стрітити. Од самого початку вшытко прикликуване кружыт докола Кыівской Руси, Саноцкой Землі, лем незначні заваджаючы о границі Лемковины. Особливі Саноцка Земля і місцевіст Улюч в березівскым повіті сут найчастійше прикликуваны. Як чытатель, барже єм заінтересуваний тыма подіями, котры в істориі проходили на обшыри Бескідів, а автор замістил в однесіню до той териториі лем урывковы інформациі, пак вперто переносил ся на територию Бєщадів, котры заселены были Бойками і Украінцями. Творит ся в тот спосіб вражыня, же Гальчак хоче пересунути границю Лемковины дале і дале на схід, жебы мала як найбільше спільного з Украіном. Мало топоґрафічні зорєнтуваний чытатель, котрий отримує в тій книжці наперемінні інформациі о подіях, якы проходят під Ґорлицями, на Холмщыні і в Устриках Нижніх, годен повірити, же вшытко тото має місце на Лемковині. Автор, ци то нароком, ци несвідомі, вводит чытателя в блуд. Є то для мя явиско, до якого николи не повинно доходити, хоц бы прото, же професор Гальчак пару років скорше был автором підручників до істориі для середніх шкіл. Аж тяжко подумати, што ся може в них містити. Вартат звернути тіж увагу, што наррация Гальчака єст не лем поменшаюча лемківскіст, але тіж консеквентні антипольска. Інтересуючым приміром думаня того автора єст прикликаня і насвітліня ним подій на Волыні. 204


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Што рік на поличкы польскых книгарен трафлят пару посвяченых лемківскій темі публикаций. Сут то переважні альбомы, спомины, історичны книжкы ци популярнонауковы працы. Декотры з них вводят вельо нового до наукы, інчы повторюют тото, што знане уж єст з попередніх прац, іщы інчы вводят фальш, маніпулюют фактами, творячы тым способом веце шкоды як хосну. Таком як раз книжком сут Гальчаковы Dzieje Łemków. Рекомендую єй лем і выключні особам, котры мают всесторонні і ретельны знаня в обсягу лемківской тематыкы, прото мают можніст одріжнити правду од кламства, правильну історичну наррацию од ідеолоґічной маніпуляциі. Є она взірцьовым приміром того, як не повинно ся писати історичной книжкы.



Правда поколіньового спадкобраня Людміла Шандалова, Червеный берег, Свідник 2016 Олена Дуць-Файфер Коли в 2015 р. літературна Премія ім. Александра Духновича вандрувала завдякы рішыню жырі до рук Людмілы Шандальовой, коли єм приправляла в звязку з тым оцінюючу рецензию а єдночасно лявдацию, ани єм не знала, же жена тота так успішно входит на дорогу свойой вельородной творчой експресиі, котра внесе в простір русиньской літературы такы інтересуючы і цінны тексты. В короткым часі, скоро єдно по другым (протягом рока), приходит ся нам стрічати з вершами, інсценізацийныма творами і прозом Людмілы Шандальовой. Тоты ріжны жанры лучыт єднак штоси спільне, што подля мене придає особливой цінности тій творчій експлозиі, з яком без сомніву маме гев до діла. Єст то адресат той творчости, тот, до котрого єст она кєрувана. На русиньскым бо літературным поли (окрем може бачваньскых Руснаків) не маме вельо презначеных для діти творів. А тексты Шандальовой в своій орбіті предо вшыткым льокуют дітячого героя і дітячого чытателя, хоц то не єст докінце лем так. В творчости той авторкы може тіж найти свій світ і порушыня вражливости чловек дозрілий, для якого дітяча перспектыва все преця єст актуальна, ци то з огляду на власну біоґрафію, ци уж з вітцівской / материной або дідовой / бабиной перспектывы. Як раз книжка Червеный берег, над яком ся гев похылям, ма в собі тото специфічне получыня літературы для діти і літературы для дозрілых. Як і в жытю, неє ту розділу медже тым, што пережывают діти а тым, што дотыкат іх родичів ци 207


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

інчых членів спільноты. І то єст основна правда оповідань Шандальовой. Правда правдивых оповідань. Коли пришло бы мі оприділити літературну, естетычну, формальну вартіст оповідань з книжкы Червеный берег, як раз вказала бы-м на тот веризм, тзн. почутя правдивости, якого досвідчаме, чытаючы переплітаючы ся ахронолоґічні епізоды з жытя парьох родин села Ныжнїй Верлих в часі II світовой войны і зараз перед єй початком. Правдивости фактоґрафічной, яку вмістила авторка так в топоґрафічно-історичну реальніст вказуваных сцен, як і етноґрафічно-бытовы формы реляцийонуваной штоденности русиньского села. Правдивости емоцийно-психолоґічной, якой досвідчаме предо вшыткым з перспектывы малого дівчате Маркы – хоц сама не єст нарраторком, то єй почутя і розумліня того, што вколо ся діє, сут в першым ряді експонуваны всезнаючым нарратором. Але попри тым сут то тіж вірно уявлены емоциі і інчых героів. Вкінци правдивости жытя ци еґзистенциі чловечой, коли приходит му глубоко усвідамляти свою безрадніст, брак можности влияня на власну долю, можности хороніня основных вартости. Коли смерт заберат молоды, барз потрібны інчым жытя, а для ратуваня свойого не мож попасти в розпуку, лем жыти дале, рахуючы на підпору од інчых люди, яка в представленій спільноті все ся находит. Не нашли бы ся тоты вальоры в книжці, коли бы єй авторка не ідентыфікувала ся з представленым світом єй матери і рідных. Не мі оцінювати, бо тото зна лем сама Людміла Шандальова, а і знаня про тото неє аж так важне, ци в героіні Марці одзеркалена остала мама Людмілы, котрій оповіданя сут посвячены, ци є то фікцийний конструкт. Речы можу без той оціны, же підкрисляна правда фактоґрафічна, психічна і еґзистенцийна веде ся в простій леніі з продолжыня традициі. Людміла Шандальова днес то тот сам ментально-культуровий тып жены, тот тып вражливости і підходу до жытя, якій однаходиме серед героів оповідань з Червеного берега. Культурове і психічне спадкобраня, плекане през авторку, маюче експресию в єй творчости, єст так сильне, же входит она без труду в постать жыючой в реалиях сперед сімдесятьох років Маркы і свобідні ся однаходит в тых реалиях, як бы то она сама ішла пасти коровы, пережывала спаліня хыжы, смерт найблизшых ци жытя през пару місяци в бункрі в лісі. Прото коли іщы раз верну до правды ци щырости тых оповідань, то по то, жебы підкрислити, што правда тота не бере ся з докладного перестудиюваня, вывчыня вшыткых доступных до вірного одтворіня тамтых часів фактів. Она бере ся з глубины духового повязаня днешньой авторкы з тым дівчатком, котре в кінци тридцетых і сороковых років ХХ ст. мало 7–11 років і прожывало в прекрасным Ныжнїм Верлиху, якій нашол ся в тым часі в обшыри острых воєнных діянь. Барз інтересуюча єст зрештом така перспектыва, коли уактуальнена остає в нашій психіці мати, яка єст дітином. Коли нормальні то мы сме дітином в однесіню до матери, гев мати стає ся дітином, а світ і пережытя, якы ю формували, якы мали свою культурову русиньску форму, переданы остают през когоси, хто іх носит в собі днес. Барз глубокє, корінне повязаня Людмілы Шандальовой з сельскістю, з природом, котра не єст прекрасным образком з цiкавістю огляданым през чловека з міста, лем єст жывом актуальністю, однайти легко мож уж в вершах зо збіркы 208


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Подьте, дїти, што вам повім1. Натоміст в оповіданях зо збіркы Червеный берег тото актуальне спілбытя єст дуже міцнійше приявне. Не лем світ природы, але натуральне жытя сельской русиньской спільноты выражат ся полным, щырым, незафальшуваным бытьом в ним авторкы, котра на картах книжкы лем выядрят себе, свою середину. Тот сам вальор і спосіб творчого самовыражыня має в собі тіж язык творів з Червеного берега. Єст то язык вкорінений в стары, просты, звязаны з сельскыма реалиями і обрядовістю формы і структуры2, знамениті выражат представлений світ і єст натуральний, динамічний, а єдночасно актуальний понадчасово. Не годна і не повинна авторка стримувати і затримувати в собі того, што порушыло, урухомило ся в ній, коли почула, же хоче выражати пером на папері духа, душу, одчутя, якы вплекала в ню єй мама і найблизшы. Ци будут тоты літературны творы мати ліричну, прозаторску, ци сценічну форму, Шандальова вказала, же вшыткы з них єднаково сут ій доступны. Можна быти певным, же, смотрячы на тото, што уж записала, будеме мати до діла зо штораз барже дозрілом і експресивні щыром формом тексту.

1  L. Šandalová, Poďte, ďity, što vam povim, Svidnyk 2013. Як раз за тоту книжку вершыків для діти Людміла Шандальова была одзначена літературном Премійом ім. Александра Духновича в 2015 р. 2  Авторка признає, же засобом такого словництва і структур єст не лем єй памят, але і своєрідний маґазин традицийного языка, якій становит для ней выдавана през Руску Бурсу серия „Бібліотека Лемківской Клясикы”. Находит на сторонах тых выдань тото словництво, котре уж остало призабыте, а істнувало в світі маминых оповідань, якы послужыли до будуваня світа представленого в Червеным берегу.



На / по / рушена рустикальніст – о „почтовых картках” Полі Бялковской Олена Дуць-Файфер О єй здібности, інвенциі, гляданю, отвореным і творчым умі, а предо вшыткым о тым, же єст Лемкыньом повіли мі моі заприязнены Вілямовяне (же так назву цілу групу ентузиястів-професийоналістів заанґажуваных в ревіталізацию языка, культуры і достоменности Вілямовян, а при нагоді і інчых загороженых меншыновых языків i культур). Повіли о єй імпонуючых проєктах і высокій професийональности, о небанальній книжочці до вчыня лемківского языка, котру запроєктувала і хоче выдати. Не застанавляла єм ся долго, одраз, такой з Вілямовіц, задзвонила єм до так зарекомендуваной творчыні і одраз тіж была позитывна одповід, хоц з припомніньом, же она уж скорше ся зо мном контактувала, коли хтіла інформаций в звязку з опрацовуваньом лемківской книжочкы. Што правда, книжочком уж заняла ся выдавничо Фундация „Stara Droga”, але Поля (Паулина) Бялковска наставлена єст на творчу спілпрацу з нашым лемківскым середовиском, на спілдіяня в тым, што Лемковину одраджат і інспірує вітальні. Дознала єм ся, же єй родове гніздо по мамі осаджене єст в Брунари в знаній родині Гальчаків і николи не стратила з ним контакту, противні, з него черпле творчу інвенцию і натуральну правду. Не могла приіхати на ХХІV Творчу Осін, але прислала нам своі образкы-почтівкы, з котрых, про іх малы розміры, не могли сме зробити великой выставы, але сме вказали іх на Осени як єден з творчых елементів лемківского світа. Для іх запрезентуваня схоснували сме текст самой авторкы, котра в своій наррациі уявнила емоцийне і концептуальне ядро того образкотворіня. Приближыла тіж ся нам біоґрафічні в словах, якы in extenso заміщам долов: Поля Бялковска (08.04.1990) – ґрафічна проєктантка вроджена в Сквєжыні (любускє воєвідство), выхована в польско-лемківскій родині. Тепер мешкат і працує в Познаню. Коли мала 16 років, зачала вчыти ся в Плястычным Ліцею в Ґожові Вєлькопольскым, де занимала ся головні малярством. В роках 2010–2016 была студентком ґрафічного проєктуваня на выділі Ґрафікы і Візуальной Комунікациі Артистычного Університету в Познаню. В часі наукы на університеті розвивала знаня з обсягу проєктуваня букв, візуальных ідентыфікаций а тіж інформацийной ґрафікы. Членкыня „Етнопроєкту” – групы проєктантів і етнолоґів, котры через дізайн промуют народовы меншыны а тіж популяризуют народну культуру. 211


Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

О моіх образах Моє малярство інспіруване єст штоденністю, в котрій єм росла до двадцетого рока жытя. Выховала єм ся на селі, в середовиску, де люде шануют і достерігают природу, прото же сут од ней залежны. По скінчыню ліцею выіхала єм до МІСТА, до котрого цілий час старам ся привыкнути. Але фурт не чую ся в МІСТІ як в себе. Ближе єст мі ґу СЕЛУ, прото же його орґанізм знаний єст мі од вроджыня. То в ним провела єм більшіст свойого жытя. По пренесіню ся до векшого міста барз зачудувало мя пару явиск: – всеприсутний врявк, гармідер, шум – навет в запертым поміщыню чути як іхат скора поміч; – можніст купліня сушеных грибів в склепі – дотепер здає ся мі тото чудным; – в ночи не видно докладні небесного простору; – люде не приходят до ся без заповіджыня – треба задзвонити і умовити ся з парудньовым выпереджыньом. По пару містовых роках почула єм тугу за моім „натуральным” середовиском. Рішыла єм в даякій спосіб угонорувати місце, котре без вантпливости мя уформувало – СЕЛО. Створила єм серию пейзажів форматом зближеных до почтовой карткы – єст то підручний формат, котрий асоциює ся зо спомином, думаньом, одкликуваньом ся, пересыланьом поздоровлінь, желань. Почтова картка єст для мя тіж символом підтримуваня вязи. В тым припадку зо своім походжыньом, зо своім минулым. Моі „почтовы карткы” походят з місц, котры часто або постійно єм одвиджувала. Част з них представлят околиці, в котрых єм ся выховала. Част то спомины з Лемковины, котру од дітины єм одвиджувала, решта то пейзажы, котры мі імпонуют. Прошу звернути увагу, же моі пейзажы мают цільово нарушену структуру – здают ся понищены. Єст то проба переказаня мойого досвіду спілбытя з натуром – єй дотыкальности і доступности для чловека.


«Карткы з села» Полі Бялковской




Поль Ґоґен, Одкале приходиме? Кым сме? Де ідеме? (D’où venons-nous? Que sommes-nous? Où allons-nous?).


Запискы про авторiв Богдан Ґамбаль – журналіста, абсольвент етнолоґіі на Ягайлоньскым Університеті, ведучий заряду Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях в роках 1993–1995 і 2001–2015, почестний член Общества ім. Александра Духновича в Пряшові, головний редактор радия ЛЕМ.фм в роках 2011–2012 і на ново од 2015. Реалізує авдициі для радия ЛЕМ.фм, публикує на інформацийным портали ЛЕМ.фм+, в двотыжденнику „ІнфоРусин”, двомісячнику „Бесіда” і в „Голосі Русина”. Олена Дуць-Файфер, др габ. – літературознавчыні, лемкознавчыні, історик штукы, редакторка, поетка, адюнкт в Інституті Східньославяньской Філолоґіі Ягайлоньского Університету, заложытелька напряму (пак специяльности) росийска філолоґія з русиньско-лемківскым языком на Педаґоґічным Університеті в Кракові, де выкладат лемківскій язык, літературу і культуру. Єй науковы заінтересуваня зосереджают ся на темах: література а етнічніст, література етнічных меншын, меншыновы дискурсы, меджекультуровы реляциі, антрополоґія лiтературы, ревіталізация загороженых культур і языків. Є авторком близко 200 науковых публикаций, в тым моноґрафій: Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Краків 2001 i Między bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Краків 2012. Опрацувала Антолоґію повыселенчой лемківской літературы, Бесідник польско-лемківско-английскій, веде ансамбль опрацовуючий контекстуальний словник лемківского языка. Анджей А. Зємба, др габ. – історик, кєрівник Закладу Етнічных Одношынь в Інституті Етнолоґіі і Антрополоґіі Культуровой Ягайлоньского Університету, секретар Східньоєвропской Комісиі Польской Академіі Знань, автор прац на тему діів Лемків, польскых Орміян а тіж польско-украіньскых і польско-жыдівскых реляций в XIX i XX столітю. Петро Козміньскі – студент III рока росийской фiлолоґii з русиньско-лемкiвскым языком і студент ІІ рока маґістерскых студий в обсягу істориі на Ягайлоньскым Унiверситеті. Пише маґістерску працу на тему часопису „Лемко” (1911–1914). Кветослава Копорова, др – асистентка в Інституті Русиньского Языка і Культуры на Пряшівскым Університеті, языкознавчыня, специялістка в обсягу фонетыкы, лексиколоґіі, комунікатывной зручности в просторі русиньского языка. Докторат отримала на основі працы Орфоепічна характерістіка русиньского языка на граніцї выходославяньскых і западославяньскых лінґво-културных контактів. З основных прінціпів русиньской высловности. Є спілавторком орфоґрафічного словника ру-

217


Запискы про авторiв

синьского языка Русиньска лексіка на основі змін у правилах русиньского языка, Пряшів 2007. Пшемыслав Мазур, др – адюнкт в Інституті Безпекы і Громадяньской Едукациі Педаґоґічного Університету ім. Комісиі Народовой Едукациі в Кракові, специялізує ся в народовій проблематыці, істориі політычной думкы, украіньскій і лемківскій квестиі а тіж полiтычным маркетінґу і соспільній безпеці. Даміан Новак – дослідник і культурознавця, докторант в Інституті Істориі Ряшівского Університету, працівник Нацийонального Інституту Дідицтва. Занимат ся історийом галицкой архітектуры (світской і сакральной), ґенеалоґійом, історичном демоґрафійом і конфесийныма одношынями в Галициі і на Подоли. Автор парудесятьох дописів, репортажів та книжковых выдавництв моноґрафічных зарысів місцевости Галициi і Подоля. Каролина Новак – студентка III рока росийской фiлолоґii з русиньско-лемкiвскым языком.


Запискы про перекладачів поезиі Бартломєй Ванот – абсольвент філософскых студий на Шлескым Університеті, член Шлескознавчого Наукового Кружка „Sodalitas Silesiana”, спілорґанізатор шлескознавчых науковых конференций, учытель шлеского і польского языка в Кременчуку. Автор перекладів поезиі зо східньославяньскых языків на шлескій, доступных на стороні czytomy.wordpress.com. Тимотеуш Круль-Кайзер – Вілямовян, етнолоґ, член Стоваришыня „Вілямовяне”, і Реґіонального Ансамблю „Вілямовиці”. Як неетатовий працівник веде занятя з вілямівского языка на Выділі „Artes Liberales” Варшавского Університету а тіж в Ансамбли Шкіл в Вілямовицях. Його науковы заінтересуваня обнимают темы: істория і культура Вілямовян, особливі іх народне облечыня і язык, ґерманьскы языковы групы во східній Європі. Кєрує проєктом „Горы, горбкы, вкрыйте нас” – Вілямовяне в однесіню до повоєнных переслідувань, фінансуваным в рамах Дияментового Гранту. Є автором вершы і прозаторскых творів в вілямiвскым языку. Опрацувал ґраматыку вілямівского языка. Артур Яблоньскій – Кашеба, скінчыл маґістерскы студия на Выділі Філолоґічно-Історичным Ґданьского Університету. Журналіста і писатель актывні діючий в кашебскым руху од 1990 р. Был редактором студентского писма „Tatczëzna”, выдавцьом телевізийного маґазину „Rodnô Zemia”, головным редактором місячника „Pomerania”. В 2004 р. основал Радийо Kaszëbë. Єст спілосновательом стоваришыня осіб кашебской народовости „Kaszëbskô Jednota”. В 2015 р. зачал докторантскы студия в обсягу літературознавства на Академіі Поморскій в Слупску і продолжат іх тепер на Шлескым Університеті в Катовицях. Єст автором статий з обсягу кашебской літературы, есею Кашебы. Народова спільнота а тіж трьох повісти в кашебскым языку: Namerkôny, Smùgã i Fényks.

219



Notatki o autorach Helena Duć-Fajfer, dr hab. – adiunkt w Instytucie Filologii Wschodniosłowiańskiej Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie, wykładowczyni języka, kultury i literatury łemkowskiej na Uniwersytecie Pedagogicznym w Krakowie. Jej zainteresowania naukowe koncentrują się na zagadnieniach: literatura a etniczność, literatura mniejszości etnicznych, dyskursy mniejszościowe, relacje międzykulturowe, antropologia literatury, rewitalizacja kultur i języków zagrożonych. Jest autorką ok. 200 publikacji naukowych, w tym monografii: Literatura łemkowska w drugiej połowie XIX i na początku XX wieku, Kraków 2001 oraz Między bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Kraków 2012. Opracowała Antologię powysiedleńczej literatury łemkowskiej oraz Rozmówki polsko-łemkowsko-angielskie. Kieruje zespołem przygotowującym słownik kontekstualny współczesnego języka łemkowskiego. Bogdan Gambal – dziennikarz, absolwent etnologii na Uniwersytecie Jagiellońskim w Krakowie, przewodniczący zarządu Stowarzyszenia „Ruska Bursa” w Gorlicach w latach 1993–1995 oraz 2001–2015, honorowy członek Towarzystwa im. Aleksandra Duchnowycza w Preszowie, redaktor naczelny radia LEM.fm w latach 2011–2012 i ponownie od 2015 r. Realizuje audycje dla radia LEM.fm, publikuje na portalu informacyjnym LEM.fm+, w dwutygodniku „InfoRusyn”, dwumiesięczniku „Besida” i w „Hołosie Rusyna”. Kvetoslava Koporova, dr – asystentka w Instytucie Języka i Kultury Rusińskiej na Uniwersytecie w Preszowie, językoznawczyni, specjalistka w dziedzinie fonetyki, leksykologii, sprawności komunikacyjnej w zakresie języka rusińskiego. Doktoryzowała się na podstawie rozprawy Charakterystyka orfoepiczna języka rusińskiego na pograniczu wschodniosłowiańskich i zachodniosłowiańskich kontaktów lingwistyczno-kulturowych. Z podstawowych zasad rusińskiej wymowy. Jest współautorką słownika ortograficznego języka rusińskiego Leksyka rusińska na podstawie zmian w normach języka rusińskiego, Prešov 2007. Piotr Koźmiński – student III roku specjalności filologia rosyjska z językiem rusińskołemkowskim. Student II roku studiów magisterskich na kierunku historia na Uniwersytecie Jagiellońskim. Pisze pracę magisterską na temat łemkowskiego czasopiśmiennictwa w okresie międzywojennym. Przemysław Mazur, dr – doktor nauk o polityce, absolwent Uniwersytetu Jagiellońskiego i Uniwersytetu Pedagogicznego w Krakowie, adiunkt w Instytucie Bezpieczeństwa i Edukacji Obywatelskiej Uniwersytetu Pedagogicznego im. Komisji Edukacji Narodowej

221


Notatki o autorach

w Krakowie, specjalizuje się w problematyce narodowej, historii myśli politycznej, kwestii ukraińskiej, łemkowskiej, marketingu politycznym i bezpieczeństwie społecznym. Damian Nowak – kulturoznawca i historyk, pracownik rzeszowskiego Oddziału Terenowego Narodowego Instytutu Dziedzictwa, doktorant w Instytucie Historii Uniwersytetu Rzeszowskiego. Zajmuje się dziejami architektury galicyjskiej (świeckiej i sakralnej), sztuką sepulkralną, genealogią, demografią historyczną oraz stosunkami wyznaniowymi i historią rodzinnego Biecza. Jest autorem kilkudziesięciu artykułów, reportaży i zarysów monograficznych miejscowości Galicji i Podola. Karolina Nowak – studentka III roku specjalności filologia rosyjska z językiem rusińskołemkowskim. Andrzej A. Zięba, dr hab. – historyk, kierownik Zakładu Stosunków Etnicznych w Instytucie Etnologii i Antropologii Kulturowej Uniwersytetu Jagiellońskiego, sekretarz Komisji Wschodnioeuropejskiej Polskiej Akademii Umiejętności, autor prac na temat dziejów Łemków, polskich Ormian oraz relacji polsko-ukraińskich i polsko-żydowskich w XIX i XX wieku.


Notki o tłumaczach poezji Artur Jabłoński – Kaszub, ukończył studia magisterskie na Wydziale FilologicznoHistorycznym Uniwersytetu Gdańskiego. Dziennikarz i pisarz aktywnie działający w ruchu kaszubskim od 1990 r. Był Redaktorem studenckiego pisma „Tatczëzna”, wydawcą telewizyjnego magazynu „Rodnô Zemia”, redaktorem naczelnym miesięcznika „Pomerania”. W 2004 roku założył Radio Kaszëbë. Współzakładał stowarzyszenie osób narodowości kaszubskiej „Kaszëbskô Jednota”. W 2015 r. rozpoczął studia doktoranckie z zakresu literaturoznawstwa w Akademii Pomorskiej w Słupsku i kontynuuje je obecnie na Uniwersytecie Śląskim w Katowicach. Jest autorem artykułów z zakresu literatury kaszubskiej, eseju Kaszubi. Wspólnota narodowa oraz trzech powieści w języku kaszubskim: Namerkôny, Smùgã i Fényks. Tymoteusz Król-Kaiser – Wilamowianin, etnolog, członek Stowarzyszenia „Wilamowianie” i Zespołu Regionalnego „Wilamowice”. Jako pracownik nieetatowy prowadzi zajęcia z języka wilamowskiego na Wydziale „Artes Liberales” UW oraz w Zespole Szkół w Wilamowicach. Jego zainteresowania naukowe obejmują tematy: historia i kultura Wilamowian, szczególnie ich strój i język, germańskie wyspy językowe we wschodniej Europie. Kieruje projektem „Góry, pagórki, przykryjcie nas” – Wilamowianie wobec powojennych prześladowań finansowanym w ramach Diamentowego Grantu. Pisze wiersze i utwory prozatorskie w języku wilamowskim. Opracował gramatykę języka wilamowskiego. Bartłomiej Wanot – absolwent studiów filozoficznych UŚ, członek Śląskoznawczego Koła Naukowego „Sodalitas Silesiana”, współorganizator śląskojęzycznych konferencji naukowych, nauczyciel języka śląskiego i polskiego w Krzemieńczuku. Autor przekładów poezji z języków wschodniosłowiańskich na śląski dostępnych na stronie czytomy.wordpress.com.

223





Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.