FreudTimes

FreudTimes

2 FreudTimes

FreudTimes 3

Травматичне зростання навиворіт «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні... коли воно так мало коштує» «Смерть однієї людини – смерть, смерть двох мільйонів – статистика» (Еріх Марія Ремарк) «Вбивайте всіх, Господь розпізнає своїх!» (Арнольд Амальрік)

Перелік цитат про війну, смерть та цінність кожного життя настільки довгий, що, склади ми їх разом у абсолютно випадковому порядку, отримаємо роман в дусі експериментальної прози. Мені здається, що про все це сказано в сотні разів більше, ніж потрібно для людського розуміння. Спробую довести свою думку. Два приклади: Європа середини ХХ століття і Україна тепер. Той стан, котрий зараз переживають більшість українців – це «соціальний стрес». Він триває вже близько року. Хтось відчуває його через ЗМІ, інші – допомагаючи біженцям та комбатантам. Солдати, які зараз перебувають в місцях сутичок, переживають стрес травмуючий – сильний і вибуховий. Але кожен, хто спостерігає за конфліктом на Сході, допомагає дотично, постійно «маринується» у мішанині зі стресу слабшого, але затяжного. Так чи інакше, але тривога «витає в повітрі» навколо нас. За клінічним визначенням соціальний стрес – каталізатор більшості психічних порушень, які до того плавно розгорталися у прихованому вигляді. Такий регулярний стрес, навіть невеликої сили, ніби підживлює більшість неврозів, які раніше ховалися під компенсацією. У хронічного соціального стресу є ще один «сюрприз» для наших емоцій і почуттів. Після багатьох повторних негативних реакцій на жахливі події організм вмикає «режим збереження енергії». Тепер в кожну наступну емоцію людина вкладатиме все менше енергії. Першими притупляться тонкі відтінки почуттів. Далі обтяжливими стануть складні переживання, які мають місце у міжособистісних стосунках. Та і це ще не все. Соціальний стрес не ходить сам. Збройне протистояння – приклад вседозволеності. Це сотні сюжетів про те, як людське життя знищують без жодних вагань. Ще більше сюжетів про те, як люди зберігають життя, але втрачають все, чим жили раніше. Відтак маємо чітку клінічну картину – невротичні розлади починають «вигравати усіма барвами» межових порушень з плавним переходом до психотичного спектру. Все це щедро приправляється

4 FreudTimes

симптомами, подібними до емоційного вигорання. Не потрібно детально знати клінічну психологію, щоб уявити собі результат такого «приправляння». Дві світові війни, дві величезні сталеві м’ясорубки, які переплавили не один мільйон життів на золоті злитки. Було б краще, якби алхіміки винайшли філософський камінь. А так людям довелося «гинути за метал». Мільйони розмелених і перетертих життів – ось що перевело екзистенційну філософію з друкованих сторінок у повсякденне життя. Не одну піраміду з черепів довелося збудувати, щоб люди, які нічого не чули про екзистенціалізм, раптом почали цінувати кожне окреме життя. Двічі побачивши, як діти взяли до рук зброю, немало людей припинили з піною біля рота доводити свою правоту у побутових суперечках. Поховавши руки і ноги, які лишилися від тих, з ким розмовляли ще вчора, люди без слів поставили турботу про життя кожного вище «почуття власної важливості». Раптом знайшлися ті, хто ставив вибір людини вище правил. «Кайдани людства зроблені з канцелярського паперу» - якось написав Кафка. Відомі випадки, коли махрові бюрократи, ставши свідками війни, раптом знаходили в собі людину, роками сховану під «журналами реєстрації» і «процедурами». Війна – це примусова лотерея, яка запрошує на побачення зі смертю «тет-а-тет». Пошепки, але кожного дня, смерть нагадує, що «ніхто не зможе вмерти замість тебе». Від її холодного дихання не врятують ні кава, ні алкоголь. Досвід екзистенціалістів показав, що з ситуації нестерпного стресу не всі виносять ПТРС. Дехто навпаки отримує поштовх для посттравматичного зростання. Про це є відома історія: в часи значних соціальних потрясінь в потязі їхали брат і сестра. Просто за дверима вагону починалися голод і війна. Сестра була старшою дитиною, відтак мала обов’язок доглянути брата. У вагоні було страшенно холодно, тому діти загорталися у мішки і тулилися одне до одного. А тут, як на біду, брат ще й загубив своє взуття.

Скоро в нього посиніли ноги – ось-ось застудиться. Сестра почала сварити свого молодшого брата за втрату взуття. Обзиваючи його «малим дурнем» вона лютувала все більше, уявляючи як лікуватиме його згодом. Потяг ненадовго спинився – залізницю обстрілювала артилерія. Один із уламків від вибуху смертельно поранив брата. Той дуже швидко помер. Сестра ще довго картала себе за те, як повелася з братом в останні хвилини його життя. Вона без упину повторювала слова: «Якби я знала, що це буде наша остання розмова, не сварила б його так сильно». Все вищесказане можна звести до одного питання: чому одні люди приймають естафету буденного насилля, а інші обривають її? Одні говорять: «з нами так повелися, тож тепер і ми так поведемося зі слабшими». «Ми пройшли через нецікаве навчання/насильницьке виховання/ відстояли в черзі, тож тепер і наші учні/діти/підопічні мають через це пройти». «Бий своїх, щоб чужі боялися.» і так далі. Це приклади каталізуючого впливу соціального стресу – раніше приховані особистісні порушення виходять назовні у всій красі. Але буває і так, що людина починає цінувати життя іншого як своє власне. І приходить до цього саме через досвід втрат, потрясінь та інших «життєвих м’ясорубок». Це вже момент травматичного зростання, яке виникає після переживання «межової ситуації». Дана тема розкрита в повній мірі Віктором Франклом у книзі «Психолог в концтаборі».

Завершуючи статтю, я б хотів зупинитися ще на одному питанні: чому серед українців сьогодні все більше прикладів каталізуючого впливу стресу, і все менше посттравматичного зростання? Як так виходить, що відчуття цінності кожної людини вросло свідкам другої світової до кісток, а ми сьогодні маємо розквіт бюрократії на фоні війни? Чому в умовах, коли люди гинуть щодня, ми продовжуємо «бити своїх» замість того, щоб взяти і відкопати поховану під руїнами «журналів реєстрації» людину? Скількох людей треба потрібно поховати, щоб відкласти «почуття власної важливості» і бажання довести свою правоту вбік? Скільки людей має вмерти за відстоювання ідеї, щоб нарешті до кожного дійшло, що життя дорожче від ідей? Автор: Сергій Литвин

FreudTimes 5

...............................................................................................

МЕНІ 13 МИНАЛО

............................................................................................... Ось і прийшов час Х: я маю завершити свою маленьку «розвідку» у життєписи великих людей і виконати, врешті-решт, всі свої обіцянки. Напевно, не варто вдаватися в роз’яснення сенсу моєї статті для тих, хто не брав до рук минулі випуски нашої газети (або не листав її он-лайн форматі), все і так буде зрозуміло. Отже, на цей раз розповідь піде про людей, які все-таки ближчі до нас з точки зору часу (вони всього-на-всього люди з минулого століття, ба навіть наші сучасники). Розпочнемо…

Художники-модерністи: «мені тринадцятий минало, а я квадрати малював»

Насправді, чим ближче до 21 ст., тим довше часу діти залишались дітьми. Це вже сьогодні у батьків з’явилася якась нав’язлива ідея виростити зі своїх малюків геніїв ще з пелюшок, а весь Інтернет переповнений статтями подібної тематики. Тоді ж ніхто цим і не переймався, було не до того: виявляє дитина якісь феноменальні здібності з малечку – прекрасно, не виявляє – нічого страшного. А художня обдарованість якраз і проявляється раніше інших ( в цьому вона може конкурувати хіба, що з літературною і музичною). Тому… Мабуть, доречно було б розпочати з тих художників, імена яких першими приходять в голову після слів «модернізм» та «авангард» (хоча можна пройтись і по течіям та напрямкам). Першим у цьому списку неодмінно має бути автор слів-алюзії «Сюрреалізм – це я!», король нонконформізму, предтеча «сучасного мистецтва» і арт-інсталяцій, маестро епатажу, Сальвадор Далі. Ніхто і не сумнівався у таланті і майбутньому успіху 13-річного Далі: тоді він готував свої роботи на першу персональну виставку, яка відбулась через рік у театрі його рідного міста. Другим, але не за значимістю, буде Пабло Пікассо, який так само вплинув на сучасне мистецтво і який міг би сказати: «Кубізм – це я». У свої 13 юний художник вступив до Барселонської академії мистецтв, блискуче здавши вступні іспити і приголомшивши всю вступну комісію. Засновник імпресіонізму (що передував модернізму) Клод Моне у віці тринадцяти років, самостійно навчившись малювати, вирішив, що треба заробляти на хліб своїм талантом, а не розважатись, малюючи карикатури на вчителів. І тоді він поєднав приємне з корисним: кожен житель його містечка хотів отримати карикатуру від юного художника і не жалів для цього пару франків. Так історично склалося, що всі інші видатні митці або пізніше починали серйозно займатися творчістю, або до певної пори не виявляли особливого таланту (як Ван Гог чи Сезанн), тому важко сказати щось особливе про їхні юнацькі роки. Що ж до розвитку живопису в Царській Росії, то тут ми маємо такий випадок: за 18-19 століття він пройшов ті етапи, які на Заході тривали з часів Відродження. Для російських художників алгоритм сходження на «Олімп мистецтва» був чіткий: треба вступити в Академію витончених мистецтв, і буде тобі щастя. Певно, її закінчили всі, незалежно від статків, соціального статусу, та наявності таланту. Всі вони гідні потрапити під дослідження до моєї статті, але серед багатьох слід особливо виділити двох: Івана Айвазовського (між іншим, його справжнє ім’я Ованес Айвазян) та Михайла Врубеля. Перший лише дивом отримав шанс стати художником: не маючи коштів на олівці та папір, юнак розмальовував стіни будинків. Ці «графіті» (в перекладі на сучасний сленг) помітив феодосійський архітектор Яків Кох і став для хлопця наставником. Творчість другого художника не має аналогів у світі, настільки неординарним був його стиль, який можна віднести до течії експресіонізму (хоч він і виник більше, ніж через півстоліття!). В 13 він навчався в Одесі, де виявляв інтерес буквально до всього, що бачив, а малюванням займався не так часто, проте кожну його картину можна було сміливо назвати вдалою. Складається враження, що на початку його життєвого шляху все давалося юнаку легко, без зусиль.

6 FreudTimes

Режисери: «мені тринадцятий минало, а я знімав на камеру собаку»

Кіно – мистецтво надто складне і комплексне, почати рано мало у кого виходить (раніше 19ти ні в кого не виходило точно). Загалом, перші спроби майбутніх режисерів – це любительські короткометражки в жанрі «знімаю все, що бачу» з людьми, що «просто проходили повз», або братами-сестрами у головних ролях. Люди, які стояли біля витоків кінематографу, не такі вже і відомі широкому загалу. Все ж не можу обійти стороною дві постаті: Чарлі Чапліна та Бастера Кітона (так-так, вони самі режисували ті фільми, у яких грали). Обидва мали багато спільного (хоча і жили по різні боки Атлантичного океану): батьки – театральні актори – брали дітей з раннього віку на гастролі, тому в 13 кожен з них мав за плечима чималий театральний досвід. Це вже зараз кінознавці часто сперечаються, хто ж з них мав більший вплив на кіно. Досить абсурдні суперечки, між іншим, якщо враховувати, що у них було різне амплуа: Чаплін - «Маленький бродяга» втілював ліричну недолугість, розгубленість маленької людини в бурхливому житті, а Кітон-«Людина з кам’яним обличчям» на екрані являв собою образ інтелігентної людини-мрійника, такого собі «денді»,що свідомо не хоче розуміти механіку життя і через це потрапляє в комічні ситуації. Як не дивно, але, купивши дитині фотокамеру, ви можете змінити хід історії кіно – в 13 такий подарунок отримав і Стенлі Кубрик, а якщо такий подарунок зробите ще раніше, то вже в 13 років Ваша дитина зможе прийняти участь в конкурсах юних кінематографів. Отож бо: 40-хвилинний фільм про війну тринадцятирічного Стівена Спілберга отримує перемогу у конкурсі юнацьких аматорських фільмів (у ньому знімалась вся його сім’я). Улюблений режисер Америки Мартін Скорсезе в 13 стояв на шляху перед важливим вибором – у ньому боролися бажання стати священиком і пристрасть до кіно. Італійські та французькі режисери починали знімати пізно, для них був важливим життєвий досвід, на основі якого вони формулювали основні принципи та ідеї, згодом втілюючи їх у життя. Як виняток серед італійців, Федеріко Фелліні в 13 влаштовував домашні вистави, самостійно виготовляючи декорації та костюми, а Бернардо Бертолуччі знімав перші короткометражні роботи. Про письменників і поетів говорити вже немає сенсу – ми чудово пам’ятаємо шкільний курс літератури, та й талант цей проявляється досить рано. Так що можна з впевненістю сказати, що до 13 років більшість з тих авторів, твори яких визнані шедеврами, вже здійснили «пробу пера».

...........................................

...........................................

А чи задумувались ви хоч раз, якою була ідея моєї «розвідки» біографії великих людей? Можна подумати, що я виконую секретну місію Міністерства освіти з просвітницькими цілями, або намагаюсь таким чином сказати – не біда, якщо ви ще не написали симфонію, або ні разу не влаштували персональну виставку своїх робіт (бо навіть в Давньому Китаї говорили: людина нічого гідного до 80-ти не створить – вона не набралася мудрості). Ні, для цього я мала б написати зовсім іншу статтю і описувати життя інших людей. Насправді ж, я просто намагалася донести думку зовсім просту і разом з тим хитру: в кожного з нас свій особливий життєвий шлях. Хтось Моцарт, а хтось – Ван Гог. Коротше кажучи, не важливо, коли і як починати, важливо почати. На цьому варто і завершити, доки я остаточно не впала у патетику.

Автор статті: Вікторія Бендюк

FreudTimes 7

С о ц иал ь н ы й работни к . Однажды, учась уже в аспирантуре, получила от коллеги социолога, доведенного непониманием до отчаяния, вопрос. Он звучал примерно так: «Да чем вы вообще там занимаетесь?!! Вы не социологи и не психологи. Кто вы?!! Я не понимаю». Не дело, согласитесь, когда такие вопросы коллеги задают. Мы, конечно, можем оправдаться, что социальная работа по сравнению с социологией и психологией, явление крайне юное, особенно в Украине, однако, вопроса «Кто вы?!» отнюдь с нас не снимает. Да и для собственного самоопределения полезно. Не кочегары и не плотники, а социальные работники, как говорится. Если совсем коротко по содержанию, социальный работник – это менеджер определенного набора социальных процессов. На формальном языке, в соответствии с буквой закона, социальный работник – это такой хороший человек с большим сердцем альтруиста, который на высоком профессиональном уровне оказывает социальные услуги людям, оказавшимся в сложной жизненной ситуации. Ситуация эта обязательно такова, что справиться с ней самостоятельно человеку не представляется никакой возможности. Далее закон глаголит, что основная цель помощи социального работника – «розв’язання їхніх життєвих проблем». После чего воображение

8 FreudTimes

тут же рисует картины «S –means Social Worker (а не SuperMan, как наивно полагалось ранее), а так же сцены эпичного причинения добра человечеству в особо крупных размерах, решения жизненных проблем и нанесения непомерной радости населению согласно штатному расписанию, не ведая границ собственного всемогущества. А вот и нет. От Супермена нам досталась вера в необходимость помощи человечеству, неукоснительное следование нравственному закону, навык рассматривать проблему не «изнутри», а «сверху» в рамках социальной ситуации, супервыносливость и воображаемый красный плащ, который тихонечко и немножечко развивается на воображаемом ветру каждый раз, когда удается одержать победу в поединке с проблемами безжалостной социальной реальности. Какими же процессами занимается социальный работник? Во-первых, он исходит из постуалата: «Человек – существо социальное», а значит без социума ему будет ну прям совсем не хорошо. Сложная жизненная ситуация с точки зрения социальной работы – это «выпадение» из социально-экономических процессов или невозможность туда включиться. В эту категорию попадают дети-сироты, безработные, люди с ограниченными возможностями, аддикты, люди вернувшиеся из мест лишения свободы, беженцы и т.д. и т.д. То бишь, основные процессы, с которыми работает социальная работа, это: социализация (процесс усвоения определенных знаний и навыков, норм и моделей поведения, гарантирующих человеку вхождение в социум, установление социальных связей, интегрированность в процессы, в общем все то, что позволяет нам чувствовать уверенность и мобильность на празднике социальной жизни), ресоциализация (процесс «перепрошивки» неадекватной социализации, например, когда человек возвращается из мест лишения свободы через 10 лет заключения), абилитация (процесс усвоения новых навыков, необходимых для поддержания адекватного уровня жизни в сложившейся ситуации), реабилитация («ремонт» старых и усвоение новых навыков), социальная профилактика (все виды превентивных мер). Социальный работник может: • непосредственно работать с конкретной категорией клиентов, вести социальные случаи (от диагностики до адаптации); • разрабатывать комплексные программы (обучения, профилактики, реабилитации и т.д.); • создавать и проводить тренинги (для клиентов, коллег, волонтеров); • заниматься социальным проектированием и менеджментом социальных проектов по разрешению определенной социальной проблемы.

Г ерменевти ч ес к и й о ч ер к Для всего этого необходим большой набор навыков, начиная от понимания социальных процессов (ибо закон причинно-следственных связей никто не отменял, а дорога в ад выстлана не просто благими намерениями, а непродуманными актами хаотичного добра), понимания психологические особенности личности в каждой сложной жизненной ситуации (чтобы помогать решать «жизненные проблемы» нужно для начала установить контакт и доверительные отношения. Специфика стратегии взаимодействия с ребенком-сиротой, подростком-наркоманом, безработным в депрессии будут сильно отличаться) и заканчивая нормативно-правовой базой и умением составлять бюджет. Социальный работник работает не непосредственно с личностью, а с его социальной ситуацией в целом, ориентируется не только на внутренние ресурсы, но и на внешние, причем любые (иногда ситуацию может помочь «разрулить» пара студентов-волонтеров, регулярно читающих детям сказки, наличие двоюродной бабушки в Черновцах, которая может оформить опеку на своего несовршеннолетнего родственика или просто неравнодушный человек из окружения). Важно отметить две принципиальные вещи: а) социальный работник не решает проблемы за клиента, а является помощником – консультантом, фасилитатором, медиатором, представителем интересов и т.д. Любимая притча социальных работников про рыбу и удочку: «Можно дать человеку рыбы, можно научить рыбачить, а можно научить самому делать удочку». Так вот социальные работники по удочкам. б) социализация, ресоциализация, абилитация и т.д. не исходят из дефицитарной модели: вот мол ты такой хиленький, несчастненький, сейчас мы тебя будет «лечить» и делать из тебя «нормального члена общества». Оооо нет! Социальный работник просто помогает человеку встроить в его систему жизни пару изменений, новых параметров образа действия, чтобы тот не выпадал из социальной структуры (ибо в общем и целом это крайне полезное место для людей), не приносил вред окружающим и чувствовал себя хорошо, здорово и, если не счастливо, то хотя бы очень неплохо, как и положено любому человеку на Земле и закреплено в Декларации о правах . Социальный работник – командный игрок. Его ресурс – широкая сеть социальных контактов. В его голове большая карта агентов социальных действий – коллег в его сфере и смежных (психологи, медики, юристы, журналисты и т.д.), определенных полезных организаций и услуг, точек всевозможных ресурсов. Он должен знать, куда направить и перенаправить клиента, если решение проблемы выходит за рамки его компетенций. Социальный работник знает, где найти хорошего психолога по работе с детской агрессией, фонд для оплаты медика-

ментов, как оформить документы в суд или где найти группу волонтеров «на через два часа». Арсенал технологий его работы тоже широк. У социальных работников существует множество ареалов обитания: 1) государственные социальные службы; 2) негосударственные организации – местные фонды, всеукраинские организации; 3) международные социальные организации. Различаются они спецификой организованности работы и уровнем решения проблем. Могут решаться проблемы досуга одиноких пенсионерок Деснянского района или Международной программы развития навыков защиты прав человека. Вот так я отвечу в следующий раз, когда меня спросят «Кто такой социальный работник». Мое мнение может несколько отличаться от официальных формулировок. Это не совсем описание того, каким социальный работник есть уже прямо сейчас, но каким стремиться стать. Это профессия, которая требует постоянного личностного и профессионального развития и роста, вынуждает быть сильным и гибким, которая верит в человека и силу единства людей. Хорошая такая профессия. Лично мне нравится.

А в т о р с тат т і : Владислава Гринчук

FreudTimes 9

Interview Москаленко Алла Миколаївна Заступник декана факультету психології з навчальної роботи, мудрий педагог та просто прекрасна жінка.

До сфери Ваших наукових інтересів входять як психологія, так і педагогіка і, безперечно, кожна з цих наук певним чином вплинула на Вашу особистість. Та все ж таки, яка з них є більш важливою для Вас?

Чи можливі, на Ваш погляд, дружні стосунки між педагогом та студентами? І де ж, все-таки, ця межа? Чи можна її переступати?

Я вважаю, що між студентом та педагогом повинні бути дружні стосунки, адже часто любов до вчителя/ви Педагогіка та психологія для педагога – це саме той кладача породжує і любов до предмету. Тільки тоді, коли професійний інструментарій, за допомогою якого можна студент буде розуміти викладача і поданий ним матеріал та впливати на людину і допомагати їй зростати як в особиусвідомлювати необхідність даного предмета, можна буде стісному, так і у професійному плані, рухатися в напрямі до досягти позитивного результату. Якщо ж між студентами та власного акме. Я не можу визначити, яка з них вплинула на педагогом існує стіна непорозуміння, зневаги, несприйнятмене більше. Насправді, ці дві науки дуже близькі і кожна й тя, то досягти успіхів буде просто неможливо. Якщо викладосі продовжує здійснювати на мене свій вплив. дач подобається студентам та може їх зацікавити, то яким

Обидві вони значущі і взаємодоповнюють би він не був суворим та які одна одну. Тільки разом вони можуть б низькі оцінки не ставив, сприяти реалізації умов для розвитку, Між студентом та педагогом студенти залюбки будуть стимулювання інтелектуального, духовповинні бути дружні стосунки йти до нього на лкції чи проного і творчого потенціалу як власного, сто за порадою. так і тих, з ким працюєш у навчальній аудиторії (учнів, студентів). Безперечно, знання з педагогіки і психології та практичний досвід професійної діяльності допомогли мені стати саме таким педагогом, яким я є сьогодні.

Викладачів і вчителів є багато, але Педагогів одиниці. Кого Ви вважаєте справжнім Педагогом?

Справжній педагог – це людина, яка любить життя, свою професію та тих, з ким працює і сприймає їх саме такими, якими вони є, ставиться до кожної особистості з повагою, намагається допомогти стати краще. Справжніми педагогами вважаю, насамперед, своїх батьків: маму – Ганну Силівну і батька – Миколу Петровича, а також своїх шкільних учителів (мені пощастило з ними) і багатьох своїх колег, проте, на жаль, не всіх.

Вважаю, що Педагог – це передусім людина культури, духовно багата, гуманна, творча особистість, віддана своїй педагогічній справі, захоплена нею, розуміє її цінності й володіє розвинутим прагненням до Краси, Добра, Істини. Володіючи сильним характером і глибоким почуттям відповідальності, вона не ламається під тягарем важких випробовувань, не дає й іншим спіткнутися, наповнює внутрішній простір своїх учнів/студентів ясним розумом, дивовижною ерудицією, благородними почуттями, чистотою помислів, вірою в Україну.

10FreudTimes

Тобто Ви вважає, що потрібно бути педагогом справедливим, а не тим, що ставить високі оцінки?

Потрібно бути і справедливим, і об’єктивним. Можна завищувати оцінки і цим самим заробляти собі не лише «любов», а й зневагу. Можна бути вимогливим, суворим і водночас улюбленим. Потрібно вимагати знання, але без приниження особистості учня/студента. В учнів/студентів потрібно вірити, щоб над ними не висів страх оцінки, страх відчуження й осуду.

Головне полягає НЕ в тому, щоб зафіксувати, що учень/студент не знає і поставити низьку оцінку, або прийти на заняття і показати, що викладач знає більше, ніж студенти. Не в цьому досягнення педагога, а в тому, щоб зробити так, щоб учень/студент вивчив, і тоді з чистою совістю поставити йому високу оцінку.

В історії педагогіки дуже багато таких особистостей – педагогів, які свого часу стали опонентами класичної педагогіки, які ламали традиційну систему навчання та виховання. Це, зокрема, Василь Олександрович Сухомлинський (автор гуманістичної педагогіки), Віктор Федорович Шаталов (творець нової методики), Микола Петрович Гузик (автор комбінованої системи організації навчально-виховного процесу), Микола Миколайович Палтишев (автор поетапної системи навчання), Анатолій Миколайович Алексюк (модульне навчання у вищій школі), Іван Андрійович Зязюн (педагогічна майстерність).

студент вивчив, і тоді з чистою совістю поставити йому високу оцінку.

В історії педагогіки дуже багато таких особистостей – педагогів, які свого часу стали опонентами класичної педагогіки, які ламали традиційну систему навчання та виховання. Це, зокрема, Василь Олександрович Сухомлинський (автор гуманістичної педагогіки), Віктор Федорович Шаталов (творець нової методики), Микола Петрович Гузик (автор комбінованої системи організації навчально-виховного процесу), Микола Миколайович Палтишев (автор поетапної системи навчання), Анатолій Миколайович Алексюк (модульне навчання у вищій школі), Іван Андрійович Зязюн (педагогічна майстерність).

Обов’язки в університеті займають у Вас дуже багато часу. Коли ж все-таки випадає вільна хвилинка часу, чому або кому Ви його присвячуєте?

У мене велика та дружня родина і ми звикли збиратись усі разом, як тільки у нас є вільний час, вдома чи у тата на дачі. Якщо говорити про хобі, то люблю шити, в’язати, а ще займатися дизайном. Частина меблів у квартирі зроблена за моєю задумкою, та й самим оформленням житла теж люблю займатися, завжди хочеться щось змінювати на краще.

Чи можливі, на Ваш погляд, дружні стосунки між педагогом та студентами? І де ж, все-таки, ця межа? Чи можна її переступати?

Я вважаю, що між студентом та педагогом повинні бути дружні стосунки, адже часто любов до вчителя/викладача породжує і любов до предмету. Тільки тоді, коли студент буде розуміти викладача і поданий ним матеріал та усвідомлювати необхідність даного предмета, можна буде досягти позитивного результату. Якщо ж між студентами та педагогом існує стіна непорозуміння, зневаги, несприйняття, то досягти успіхів буде просто неможливо. Якщо викладач подобається студентам та може їх зацікавити, то яким би він не був суворим та які б низькі оцінки не ставив, студенти залюбки будуть йти до нього на лекції чи просто за порадою.

Тобто Ви вважає, що потрібно бути педагогом справедливим, а не тим, що ставить високі оцінки?

Потрібно бути і справедливим, і об’єктивним. Можна завищувати оцінки і цим самим заробляти собі не лише «любов», а й зневагу. Можна бути вимогливим, суворим і водночас улюбленим. Потрібно вимагати знання, але без приниження особистості учня/студента. В учнів/студентів потрібно вірити, щоб над ними не висів страх оцінки, страх відчуження й осуду.

Головне полягає НЕ в тому, щоб зафіксувати, що учень/студент не знає і поставити низьку оцінку, або прийти на заняття і показати, що викладач знає більше, ніж студенти. Не в цьому досягнення педагога, а в тому, щоб зробити так, щоб учень/

Розкажіть про казуси зі студентами, які вам запам’яталися найбільше.

Ще на початку своєї кар’єри я працювала з педагогами, які проходили курси підвищення кваліфікації. Спостерігалася така картина: заходжу в аудиторію, (до речі, я була більш, ніж «стрункою», важила близько 45 кілограмів), а переді мною сидять досвідчені вчителі і вже по очах читаю: «Зараз подивимося, чого ти нас можеш навчити!». Але було дуже приємно, коли в кінці курсу під оплески лунали подяки, що свідчило про цінність отриманих ними знань та вдячності.

Щодо «маленьких студентів», то коли стаються курйози, я намагаюся їх повернути до їхнього життєвого досвіду. Але приємно те, що вони загалом правильно реагували на мене як людину і педагога та намагалися поправити свої упущення.

Чи читаєте Ви Freиd Times? І як ставитеся до цього журналу?

Звичайно, читаю. Перший номер – Олександр Леонідович Вакуленко, другий – Алла Борисівна Коваленко, третій – Бурлачук Леонід Фокович, четвертий – Малишева Каріне Олегівна, п’ятий Ващенко Ірина Володимирівна, останній – Іван Васильович Данилюк. Тепер Я:). Ставлюся до журналу лише позитивно і бажаю редколегії натхнення, творчих акме-успіхів, щоб радували нас цікавою інформацією.

Які якості ви найбільше цінуєте в людях? Порядність. §

Ваші улюблені письменники?

З українських – Тарас Шевченко, із зарубіжних – Олександр Дюма. §

Яка Ваша найхарактерніша риса?

Позитивність (завжди намагаюся посміхатися) §

В яку епоху історії Ви хотіли б жити? Я хочу жити сьогодні і зараз. §

Ваш девіз?

Завжди бути в гармонії з собою. Робити все максимально так, як підказує внутрішній голос.

FreudTimes11

Влаштовуйтесь зручніше. Намагайтеся звільнитись від буденних клопотів та турбот, від зайвих думок. Забудьте про все на світі. Є лише ви і ваша фантазія. Уявімо, ніби ми знаходимося у музеї еталонів. Назвемо його «Музей ідеальних людей». Пам’ятаєте ж – на шкільних уроках фізики нам говорили: «Еталон маси знаходиться в Міжнародному бюро вимірів і ваги у Франції». Тільки у нас еталон зовсім іншого типу: досконалий викладач. Ось ми можемо його побачити за склом , на одному з п’єдесталів, що ще більш підкреслює роль цього експонату у світовій історії. Він навіть оточений сигналізацією найновішого зразка – від цього він стає ще більш цінним. Це ніби вершина творчої сили природи, «чисте» мистецтво. Він стоїть поруч з іншими «ідеальними» експонатами. Але тільки поруч із ним неодмінно зупиниться студент. Він буде замріяно дивитись, вловлювати кожну деталь образу і тільки час від часу висловлювати своє захоплення словами «неперевершено», «грандіозно» , «неймовірно». А згодом слів не залишиться зовсім, лише емоції та захоплені вигуки… А потім одного дня «Ідеальний Викладач» зникає. Напевно йому стало нудно, і він вирушив на пошуки «Ідеального Студента». Можна зрозуміти чому він покинув свій відповідальний пост – адже він теж людина, йому теж хочеться пройтись-розвіятись, завести нові цікаві знайомства, йти на зустріч пригодам, одним словом. Але серед керівництва музею зчиняється паніка, всі не знаходять собі місця – ні сліду, ні зачіпки, експонат пропав. На вулицях з’являються оголошення: «Пропав «Ідеальний Викладач», прохання повернути за винагороду». І пошуки починаються. Найактивніше шукають студенти. Їхні міркування досить правильні: «Він же викладач – де йому ще бути, як не в університеті!» Шукають його і студенти КНУ. Вони всі такі серйозні, так відповідально ставляться до складання списку «особливих прикмет». Ні тобі «якщо він ідеальний викладач,

12FreudTimes

то не ходить на пари» або «він ставить екзамени автоматом. І усім 5». Ніяких жартів – вони студенти КНУ. Якщо вони вже взялись за пошуки, то обов’язково знайдуть те, що шукали. У них мозок працює краще швейцарського годинника, а самого Шерлока Холмса вони заткнуть за пояс у мистецтві дедукції. Бо студенти КНУ такі. І після довгих дискусій, вони нарешті погоджуються із переліком прикмет «Ідеального викладача», але все ж таки вирішують підписуватись під кожною прикметою, що самі запропонували. Вони вивішують його на стенді і всі можуть його бачити, вони також друкують його у студентській газеті (наївні, наче думають, що це допоможе!). Список цей виглядає так:

1. Розумний. Цікаво і доступно розповідає. Має почуття гумору. (студентка О) 2. Не пояснює очевидні речі, які можна прочитати, а говорить на лекції так, що бажання прочитати виникає саме собою. Основна частина його лекцій не суто по предмету – вона насичена прикладами із життя. Основний матеріал він поміщає «між рядками» настільки якісно, що все пам’ятається і через тиждень[! – максимальний термін] (студент М) 3. Професор. Професіонал своєї справи. Відомий у світовій спільноті. Ентузіаст. Скептик. (студент Д) 4. Цінує свою працю. Горить ідеєю про те, що має можливість ділитись не тільки знаннями, а й досвідом. Не тримається за викладацьке крісло, як за останній шанс, а рухається вперед, приймає нове, не відкидає змін. І з гідністю приймає той факт, що хтось може бути кращим, знати більше за нього. (студентка М)

5. Розумний, в міру вимогливий, з хорошою дикцією і вмінням цікаво подавати матеріал студентам на зрозумілій їм мові. На його парах ніхто не дивиться на годинник благаючим поглядом, не рахує секунди до кінця. (студентка А) 6. Любить свою роботу. Йому не подобається тероризувати студентів, він не отримує від цього задоволення. Не лякає екзаменами студентів [вони ж все одно сприймають це як блеф, навіть якщо це правда ]. Складне може пояснити просто. Йде в ногу із сучасністю, не мислить стереотипами на кшталт «якщо у нього тунелі у вухах і він весь у татуюваннях, то він двієчник і їсть кошенят ночами». З ним приємно поспілкуватись і на теми, що не стосуються лише рамок його дисципліни. Не прогулює свої пари, а навпаки робить так, щоб студенти не хотіли прогулювати їх. (студентка А) 7. Ставиться до студентів з розумінням того, що в житті бувають неприємні несподіванки і що не всі однакові, у кожного своє розуміння навчання. Дає можливість підійти до підготовки завдання творчо, а не по шаблону. (студентка Ю) 8. Вміє зацікавити студента розповіддю (читати з листочка не варіант), пояснювати зрозуміло, на прикладах. Безумовно, має гарне почуття гумору. Суворий протягом семестру, але завжди дає шанс підтягнути бали, доздати, якщо не встиг. І на самому іспиті «не валить», не знущається, не вдається до сарказму. Намагається об’єктивно оцінювати знання, а

не особистість. Не подає псевдонаукові дослідження, програми. Все перевіряє, піддає сумніву – ніколи не вірячи у судження, лише у факти. (студентка Л) 9. Може зацікавити. Об’єктивно оцінює. Йому не приносить задоволення розбивати студентські надії на стипендію. (студентка О) А тим часом пошуки продовжуються. Вже обшукали всі університети, інститути – вищі навчальні заклади, одним словом. Студенти КНУ один за одним приводили у музей своїх викладачів, але завжди їм говорили: «Дуже схожий, дуже схожий, але не він, на жаль». Ніде справжній «Ідеальний викладач» не з’являвся, ніде його не бачили. Паніка поглинула місто: «У нас не буде «Ідеального Викладача»? Як ми будемо жити без еталона?». Поступово всі втрачають надію, звикають з думкою про те, що тепер його немає і треба якось жити з цим далі. Час лікує, і згодом люди забувають, що колись у них був «Ідеальний викладач». Тепер це вже легенди. Студентські байки. Старожили говорять, що «Ідеальний викладач» напевно так і не знайшов «Ідеального студента», тому і не повернувся … Повертайтесь у реальність. Забудьте про еталон ідеальності – його не існує, вам привиділось, це все витвір вашої уяви. Нічого більше. Будьте спокійні, у цьому Всесвіті не існують такі «монстри Франкенштейна», зшиті із багатьох частин воєдино – можливо, і не треба нам ідеальних? Може десь у паралельному світі такі є… Чи ви все таки його бачили? Стаття заснована на матеріалах реального опитування, всі збіги з реальністю – випадкові.

Автор статті: Вікторія Бендюк

FreudTimes13

Все, що є - краса!

«Краса врятує світ» - вислів, що відомий, напевно, кожному. В його правдивості ми переконалися на власні очі 30 квітня. У той день в Актовій залі Червоного корпусу відбулося грандіозне дійство, яке проходило до Дня Факультету психології,а саме «Міс Факультету психології 2015». Впродовж усього свята глядачі мали змогу насолодитися чудовими виступами талановитих студентів нашого факультету.

А п’ять найкрасивіших, найсміливіших студенток змагалися за звання «Красуні Факультету». Вони показали свої неперевершені вбрання: від колоритних костюмів з елементами етно до вечірніх суконь, взяли участь в конкурсі творчих талантів та інтелектуальних боях. А поважні журі оцінили виступи учасниць, які не лише трималися гідно на сцені, а й змогли заполонити весь зал своєю чарівністю. Отож, після підбиття підсумків голосування, кожна з учасниць отримала своє почесне звання: ~ Анохова Дар’я визнана «Міс факультету психології» та «Міс Глядацьких симпатій»; ~ Коломієць Вікторія отримала звання «Першої Віце - Міс Факультету психології»; ~ Белендик Катерина нагороджена титулом «Міс Ерудиція 2015»; ~ Чугуй Марія, як найщиріша учасниця, отримала звання «Міс Усмішка»; ~ Місюра Анна виборола звання «Міс Грація».

Дякуємо усім, хто був залучений до організації конкурсу та особливо нашим партнерам, які подарували учасницям різноманітні нагороди та призи, зробивши свято незабутнім.

14FreudTimes

СПУ. Вибори. Новий голова.

Нещодавно відбулися вибори на пост голови студентського парламенту університету. Тож редакція «FreudTimes» вирішила поспілкуватися з новообраним головою та з перших уст дізнатися про зміни, що на нас чекають, та інші цікаві моменти.

Яке завдання ти ставиш перед собою як новообраний голова СПУ?

Данііл Циганок студент фізичного факультету Даня, розкажи, будь ласка, як прийшла ідея стати головою СПУ?

Спонтанно. А чому б і ні? Це хороший шанс покращити життя студентів мого університету та реалізуватися самому. Поки це звання лише на словах, його потрібно ще заслужити.

Ти пройшов нелегкий шлях виборчої кампанії. Скажи, що відчуваєш зараз, коли все вже позаду?

Ну… я, напевне, вляпався) Скажу одразу, я не відчуваю себе особливим –, яким я був, таким і залишився. Також розумію, що мене чекає багато роботи, яка несе за собою чималу відповідальність. Це виклик самому собі. Та разом з тим мені відкрилися нові горизонти, нові можливості, попереду ще більше цікавих знайомств, спілкування, і хто знає, можливо команда, з якою ми будемо працювати разом, піде зі мною по життю і надалі.

Всіх цікавить, що ж саме ти хочеш змінити в житті студентів КНУ?

Перше за все – об’єднати студентів університету, підняти патріотичних дух до КНУ, щоб предметом гордості був не лише рівень освіти і якість знань, а й насичене студентське життя. Також хочеться пробудити інтерес кожного до актуальних подій університету. Для цього великий акцент в моїй роботі буде зроблений на інформування студентів.

У першу чергу – це перевірка якості роботи студентських парламентів факультетів, а також тісніше знайомство з їхніми членами. Хочеться, щоб вже з нового навчального року вся структура СПУ працювала налагоджено перш за все на факультетах, а потім відповідно – в університеті загалом.

Сама ж структура СП буде зміненою. Свою діяльність активізують декілька заступників, які будуть відповідати за певні служби. Всі, хто забажає працювати зможе долучитися до того підрозділу, який їх цікавить. Також будемо намагатися забезпечити підтримку студентам реалізації їхніх цікавих і унікальних ідей, з якими вони приходитимуть до студентського парламенту. Тим, хто не матиме чіткого плану дій, але хоче себе проявити та долучитися до роботи у великій команді, будемо тільки раді.

А які зміни чекають на нас в освітньому напрямку?

Спершу будемо співпрацювати з НТСА, оскільки це безпосередньо їхня сфера. Але в планах є проведення моніторингу якості роботи викладачів в очах студентів шляхом опитувань по факультетам. Це дасть можливість скласти рейтинг викладачів відповідно до того, наскільки якісні знання вони дають студентам. Цю інформацію надаватимемо адміністрації, яка діятиме далі на свій розсуд. Адже часом студенти бояться відкрито говорити про викладачів, роботою яких вони не задоволені.

Також ще б хотілося провести конкурс на найкращого викладача року для того, щоб університет знав своїх героїв :)

Чи плануєш ти співпрацю з іншими кандидатами на пост голови СПУ?

Так, звичайно. Зі Стасом Тихонько ми вже ведемо активну співпрацю, яка буде розвиватися здебільшого в інформаційній сфері. З Максимом Бурдюгом ми будемо співпрацювати, адже він голова СП філософського факультету. А Костя Лапчевський, який зняв свою кандидатуру, має чудові ідеї для реалізації, тому мені б хотілося, безперечно, з ним працювати.

І на останок, щоб ти хотів побажати студентам факультету психології?

У вас на факультеті багато дівчат. Частіше приходьте до нас. Я впевнений, якщо у вас буде більше пар на фізичному факультеті, то і радості у фізиків буде більше :) І, звісно ж, тепліше одягайтеся взимку, коли йдете до нас на пари.

FreudTimes15

Подорожі – це те, що надихає і заворожує. Саме у мандрівках ми пізнаємо себе і відкриваємо для себе цей прекрасний і чарівний світ, який нас оточує, але який ми рідко помічаємо щодня.

Особисто я люблю не просто подорожі, а саме мандрівки, у яких присутня нотка адреналіну і екстриму. Особливо такі, коли ти відправляєшся у подорож з невеликою сумою грошей і не маєш чіткого плану (з бронюванням номерів чи квитків на транспорт), а просто дієш «за ситуацією».

Ми пропонуємо здійснити одну з таких мандрівок цього літа. Автостоп, море нових знайомств, шалені ситуації та незабутні враження чекають на вас…

Отож, береш з собою вірних і відчайдушних друзів, все необхідне для подорожі автостопом та життя на природі, і 28 липня з Києва разом вирушаєте за маршрутом, який ми склали.

І. Мандрівка розпочнеться з нотки романтики, адже ваша перша зупинка – Тунель кохання в Рівненській області, біля міста Клевань. Якщо ти цілковитий романтик, то це місце must visit, а якщо ти цинік і романтика однозначно не твоє, то розцінюй це як прекрасне чудо природи, ботанічний феномен, який не залишить байдужим навіть тебе. ІІ. Після романтики додамо трохи брутальності і вирушимо до Луцька на Всеукраїнський фестиваль українського опору «Бандерштат», який відбуватиметься з 31 липня по 2 серпня. Це прекрасна нагода зануритися у культуру та історію України, відчути жагу до перемоги та послухати цікаві молоді гурти.

ІІІ. Будучи неподалік від озера Світязь, гріх його не відвідати. Воно вважається найбільшим у групі Шацьких озер. Тут можна перепочити, оздоровитися у цілющій воді і глині та набратися сил на наступні декілька днів драйву. Тому можете релаксувати на озері днів 10.

IV. Добряче поніжившись на сонці, продовжуйте подорож та вирушайте до прекрасного і незабутнього міста – до Львова. Просто неможливо виокремити щось, що неодмінно потрібно відвідати, адже все тут унікальне. Можу дати лише одну пораду – просто відчуйте місто і йдіть за покликом душі, куди несуть ноги. Так ви точно зрозумієте і відчуєте Львів.

V. Період з 14 по 16 серпня пропонуємо провести на фестивалі «ЗАХІДFEST». Там на вас чекатимуть несподіванки, море нових знайомств та шалена цілодобова музика. На фестивалі буде багато українських та іноземних гуртів. Божевільних вам днів там!

VI. Далі переміщайтеся у Карпати. Однією з їх візитних карток є таємниче озеро Синевир, який пропонуємо вам відвідати. За однією з легенд, це воно утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, було вбито кам’яною глибою за наказом підступного графа. Саме озеро неймовірної краси, а вода у ньому і справді така ж чиста, як і сльози Синь.

VII. Наступна зупинка – це ще одне озеро під назвою Росохан. Це високогірна водойма у межах Рожнятівського району Івано-Франківської області (біля містечка Гриньков). Вона манить своєю таємничістю та безлюдністю. Це, мабуть, найкраще місце для того, щоб відчути природу Карпат та насолодитися тишею.

VIII. Варто відвідати і Джуринський (Червоногородський) водоспад (біля с. Нирків, Тернопільська обл.) – адже це одне з найкрасивіших місць на Україні, про яке мало кому відомо. Він є найбільшим рівнинним водоспадом у нашій місцевості.

IX. Мандрівка Тернопільщиною продовжується і наступне місце для відвідин – містечко Заліщики. Воно знаходиться в тісних обіймах річки Дністер. І клімат тут середземноморський. Відчуття незабутні, тому рекомендуємо на власні очі побачити запаморочливий вид міста на Дністровській меандрі.

X. Далі можна переміститися у підземелля. Оптимістична печера – найдовша у світі гіпсова печера. Розташована вона поблизу села Королівка на Тернопільщині. Там себе можна відчути справжніми добувачами коштовностей, адже всередині багато вторинних мінеральних утворень – гіпсових кристалів різноманітної форми та кольору і снігових покладів. Також у найбільш низьких ділянках лабіринту печери можна натрапити на підземні озера, які нагадують дзеркала з води. Попереджаю, що температура повітря в Оптимістичній печері протягом року постійна і коливається від 9,5 – 10,5 градусів, тому необхідно тепло одягнутися.

Після такої насиченої поїздки, якщо у вас ще залишаться пригодницький дух та натхнення, дорогою додому можете заїхати до Тернополя (XI) та Житомира (XII).

Закінчується поїздка там, де і почалася – у Києві (XIII).

16FreudTimes

III.

I.

II.

IV.

XII.

V.

XI. VIII.

VI.

XIII.

VII.

X. IX.

LIFE is advature take a RISK

Вітаємо! Ви завершили цю драйвову мандрівку, після якої, ми впевнені, ви відкриєте багато нового у собі та довкола. Не бійтеся ризикувати та виходьте із зони комфорту!

Шаленого всім літа!

FreudTimes17

КНУ імені Тараса Шевченка факультет психології Робота Марії Шульженко

FreudTimes