Page 1

5-6 випуск

dovgaпанчоха

Газету видано за підтримки Міжнародної громадської організації “Міжнародний фонд “Взаєморозуміння і толерантність”

Газета для ініціативних, веселих і вдумливих! Газета для тих, кому є, що розповісти! Газета для тих, хто шукає друзів і цікаві справи! Газета для тих, хто працює з молоддю! Газета для тебе!


Будапешт

Справжній чоловік

Bon Voyage

Show Godno

Футбол приваблює диваків

Love is…

до евро feeling

Дауншифтинг

Photoshop

ЛІКНЕП

funART

Шкільна демократія по-шведськи ЄДНАЙМОСЯ!

Жив и я! Вєрьовкін М.П. Пеппі йде до школи читаємо разом!

Рибалко С.І.

щоб історія не втратила подробиць

Педагогічний центр “АCADEMIA” • підтримка соціальної творчості молоді; • налагодження діалогу між поколіннями;

АCADEMIA Тел/факс: (0532) 611 537 pedcentracademia@ukr.net

• просвіта для суспільного розвитку poltava-academia.com facebook.com/CenterACADEMIA


Пані та панове! Ви тримаєте в руках п’ятий та шостий випуски обласної молодіжної газети «Довгапанчоха». Після тривалої творчої відпустки ми знову з вами і готові об'єднувати однодумців і надихати ентузіастів. Цими весняними днями, коли, нарешті, скінчилися люті морози, як ніколи хочеться творити (а комусь – витворяти!), мріяти, досягати, любити, подорожувати – хочеться жити! Тож таким є і цей номер – про життя у різних його проявах. В оновлену «Довгапанчоху» ми додали кілька нових рубрик, зокрема «ЛІКНЕП», «Bon voyage», «Єднаймося!», а також рубрику «Show Godno», де вашій увазі представлено мікс найрізноманітніших тем. Цього разу газета розповсюджується школами Полтавської області за підтримки комунального підприємства «Освітатехпостач», а видана - за підтримки Полтавської обласної адміністрації та Міжнародної громадської організації «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність». Якщо ви хочете отримати додаткові примірники, звертайтеся до нас за тел: (0532) 611 537 або пишіть нам на dovgapanchoha.com.ua@gmail.com, dovgapanchoha@ukr.net. Ми запрошуємо усіх охочих долучатися до створення нашої газети. Надсилайте нам цікаві матеріали, фото чи просто ідеї для статей, і ми радо включимо їх до наступного випуску «Довгапанхохи». Ми також завжди раді публікувати ваші творчі доробки: оповідання, вірші, есе, новели, романи тощо. Бажаємо усім яскравої і неймовірної весни! Щиро ваша, команда «Довгапанчохи» :)

читайте нас on-line

dovgapanchoha.com.ua Над номером працювали

dovgaпанчоха Учні та вчителі школи “Паросток” Головний редактор: НАТАЛІЯ Дмитренко Редакційна колегія: НАТАЛІЯ Дмитренко, ОЛЕНА Ульяніч ОЛЕНА Крамарева Верстка та дизайн: ОЛЕКСІЙ Гаєвий

Фото: Дар’я Куряча

Журналісти СЕРГІЙ Супрунець МАРІЯ Бєлінська АНАСТАСІЯ Жамардій ДАР’Я Куряча ПОЛІНА Новічкова ДЕНИС Решетченко НАТАЛІЯ Дмитренко ОЛЕКСІЙ Гаєвий ОЛЕНА Ульяніч

Редакція газети висловлює вдячність родині Астрід Ліндгрен за дозвіл використання ілюстрацій Інгрід Ван Німен. За достовірність фактів, цитат, власних імен, посилання на джерела відповідають автори публікацій. Редакція зберігає за собою право рецензування, редагування та скорочення статей без згоди автора, може публікувати статті в порядку обговорення, неподіляючи поглядів автора. Рукописи та фотознімки не повертаються та не рецензуються. Довгапанчоха №5-6 Тираж: 1000 екземплярів Обласна молодіжна газета Засновник: Педагогічний центр “Академія“ Реєстраційне свідоцтво: серія ПЛ №879-1363Р Дата реєстрації: 04.03.2009 Р/р ГО 26001710000151 Харківській обласній філії АКБ УСБ, МФО 351016, код ГДПРОУ 21069326 Адреса редакції: 36000, м.Полтава, вул.Жовтнева, 46 E-mail: dovgapanchoha@ukr.net, dovgapanchoha.com.ua@gmail.com Телефон/факс: +38 (0532) 611 537

V-VI ВИПУСК

3


до Евро

Офіційними талісманами чемпіонату EURO 2012 стали Славек і Славко, які перейняли естафету в близнюків Трікса і Флікса, які були талісманами EURO 2008 в Австрії та Швейцарії.

Футбол приваблює диваків

Огляд найцікавіших випадків на футбольних полях за останній час

18 лютого на цьому ж стадіоні трапився ще цікавіший випадок. Під час матчу на поле вибіг чоловік, який, за його словами, хотів переговорити з Джеймі Каррагером – захисником «Мерсесайдців». У цей момент більшість камер було спрямовано на усміхнені обличчя гравців та тренерів команд, адже чоловік був неодягненим. Але

DOVGAПАНЧОХА • 2012

Ще один курйоз виник у поєдинку за участю «Манчестер Сіті». У грі проти «Евертона» один із вболівальників, вибігши на поле, прикував себе до воріт, ставши на кілька хвилин невід’ємною частиною штанги. Але після розмови з працівниками стадіону та кількома гравцями він був звільнений «від тяжких кайданів» та виведений за межі поля. Всі попередньо сказані факти переконують нас, що футбол дійсно процвітає та стає веселішим і популярнішим, приваблюючи не тільки вболівальників, а й життєрадісних та добрих людей, які не завжди тісно пов’язані з цим видом спорту.

Текст: Сергій Супрунець за матеріалами Інтернету

4

все одно в інтернеті є аматорське відео, що зображує цю подію з іншого ракурсу. А 31 січня під час матчу «Астон Вілла» «Манчестер Сіті» на поле вибіг іще один вболівальник, «одягнений», як і попередньо згаданий. Та він не збирався відразу покидати поле і вирішив позмагатися в бігові з охороною. Проте наш спринтер невдовзі був змушений залишити поле в супроводі охоронців.

http://football.ya1.ru

Усім відомо, що невід’ємною частиною кожного футбольного клубу є вболівальники. Останнім часом цей вид спорту став ще популярнішим, адже матчі відвідують навіть коти. Останній випадок з котом трапився на «Енфілд Роад» 6 лютого під час доволі нудного поєдинку між «Ліверпулем» і «Тотенхемом». З невідомої причини кіт вийшов на поле, а потім дуже швидко побіг до воріт однієї з команд, очевидно, щоб поближче познайомитися з голкіпером «Тотенхема» Бредом Фріделем, який був також радий знайомству. Після цього беззахисна тварина чимдуж втекла з поля і заховалася під рекламним щитом, де на неї чекав один із працівників стадіону, який пригорнув кота до себе, погладив а потім, можливо, й нагодував цього фаната. Ця новина миттю облетіла багато газет та добряче струснула мережу інтернет. На мікроблозі AnfieldCat у Твіттері (http://twitter. com/#!/anfieldcat) за три дні з’явилося 44 тисячі читачів, а станом на 28 лютого це число перевищило 62 тисячі. Самого кота було передано до Ліверпульського притулку для тварин та названо Кенні - на честь нинішнього тренера «Ліверпуля» Кенні Далгліша.


Show Godno

“Ідеальний чоловік” - комедійна п’єса Оскара Вайлда, написана 1895 року, дії якої обертаються навколо шантажу і політичної корупції, зачіпають теми суспільної та приватної чесності.

Справжній чоловік

Щодо цінностей, притаманних справжньому чоловіку, то тут у різних респонденток були різні думки, але всі були впевнені, що найголовніше – це родина та діти. І справді, чоловік відіграє надзвичайно важливу роль у вихованні дітей. Він не може бути людиною честі, якщо кидає жінку і дитину напризволяще. Напевно, цих людей взагалі не можна називати чоловіками. Також, справжній чоловік не повинен вживати алкоголь та наркотики. Лунала важлива думка щодо роботи: «Справжній чоловік вміє працювати і цінує роботу». З цим важко не погодитися, адже людина зростає, працюючи. Знаючи ціну цьому і вміючи працювати, чоловік приносить користь собі й людям. Ми також запитували наших респонденток, чи зустрічався справжній чоловік їм у реалії, однак тут відповідь була негативна. Тим не менше, всі вірять і знають, що, все ж таки, такі існують! Насамкінець, хотілось би зазначити, що кожна жінка та дівчина в своєму житі мріє про справжнього чоловіка, проте, на нашу думку, жінкам теж потрібно навчатися, працювати, самовдосконалюватися, щоб не тільки прагнути мати біля себе справжню людину, але і самим такою людиною бути.

V-VI ВИПУСК

5 Текст: Поліна Новічкова, Дар’я Куряча

Ми спробували провести опитування у нашій школі та з'ясувати, яким є образ справжнього чоловіка для представниць прекрасної статі. Отже, погляньмо, що у нас вийшло. Почнемо із зовнішніх ознак! На думку наших респонденток, зріст у справжнього чоловіка повинен бути 180-185 см., а статура середня, без надмірно великої гори м'язів. 48% опитаних нами жінок надають перевагу брюнетам, 35% шатенам, а 13% подобаються блондини та чоловіки з іншим кольором волосся. 50% жінок до вподоби чоловіки із зелено-сірими очима, тоді як 27% подобаються кароокі, а 23% - блакитноокі чоловіки. Переважна більшість не любить, коли чоловіки вдягаються у жіночні кольори (усі відтінки рожевого), або коли одяг в смужку рожевого, жовтого зеленого, помаранчевого кольорів. Більшості жінок подобається, коли чоловік займається хоч якимось видом спорту або танцями. Також представницям жіночої статі подобається, коли чоловік засмаглий, але не занадто (тобто це не означає, що він повинен ходити взимку до солярія чи користуватися лосьйонами для автозасмаги). Колір шкіри має бути природним. Отже, це ми склали приблизну картину зовнішності справжнього чоловіка, а зараз подивимося, який у нас вийшов його психологічний портрет. Опитування було проведено на основі питань про риси характеру, життєві цінності, притаманні справжнім чоловікам. Враховувалося також те, чи респондент зустрічав цього чоловіка у реальному житті. У представниць жіночої статі вийшла така ситуація: чоловік повинен бути сміливим, вміти постояти за себе та за жінку. Він має прислухатися до думки жінки, але і мати свою. Також, бажано, щоб чоловік не був жадібним. Він повинен тримати слово. Справжній чоловік має бути наділеним інтелектуальними здібностями, адже не можна любити людину тільки за зовнішні ознаки! Найголовніше, він за жодної умови не повинен піднімати руку на жінку. Бо що ж він тоді за чоловік?!

http://postironic.org

Справжній чоловік – хто це? Це герой, який рятує всесвіт у якомусь фільмі, чи це звичайний шахтар? Яким він повинен бути? Чому не можна називати всіх представників сильної статі «справжніми»?


Bon Voyage

У Будапешті ходять найдовші у світі трамваї, 53,9 м.

6

Добридень усім читачам нашої рубрики «BON VOYAGE»! Сьогодні ми з вами помандруємо до Будапешту – столиці Угорщини. Тож, пристебніть ремені і скоріше рушаймо!

Я хочу розповісти про мою першу подорож до столиці Угорщиини – Будапешту. Угорщина сама по собі країна невелика, але угорці є великими патріотами своєї держави, і намагаються підкреслити свою належність до своєї нації. Люди у Будапешті приязні та готові допомогти. Це стосується усіх, навіть працівників кіосків. Таксисти чудово розуміють англійську, а за потреби намагаються спілкуватися і російською. Це є справжнім подвигом, адже, як зауважив наш гід, угорська мова є однією з 5 найскладніших мов світу, тому пересічному громадянину Угорщини важко вивчити російську. На даний момент в місті проживає 1,7 млн осіб. Саме місто утворилося після злиття 3 міст: Обуда і Буда на західному узбережжі Дунаю та Пешту на східному. На жаль, погода мені не сприяла і було холодно, хоч Дунай майже не замерз. Але ви завше зможете погрітися у численних кафе в Буді. Привітні офіціанти запропонують вам гарячий шоколад, каву або глінтвейн. Після перекусу можна трохи розвіятися на свіжому повітрі і помандрувати до міського парламенту. Будапештський парламент є одним із символів міста та одним із найкрасивіших парламентів у Європі. За розмірами він перевищив навіть Лондонський парламент, хоча для такої малої кількості населення (в Угорщині мешкає у п’ять разів менше людей, ніж у Великій Британії) це завелика будівля. На набережній, поблизу парламенту, знаходяться численні кіоски з сувеніра-

DOVGAПАНЧОХА • 2012

ми. Раджу не поспішати купувати книги про місто та історичні буклети з фотографіями, перевіряйте датування фото, адже інколи трапляються знімки 30-літньої давності. Великою популярністю користуються різноманітні спеції та аксесуари. Плануючи своє дозвілля, обов’язково відвідайте Будайську фортецю. Вона дивує красою та величністю. Ще б пак, стіни збудовані із білого каменю, вежі із скульптурами всередині та висока церква Святого Іштвана – першого короля Угорщини. Іще однією пам’яткою є Площа Героїв. Її присвячено не героям війни а семи вождям угорських племен, які першими прийшли на цю землю. Позаду знаходяться монументи усіх королів Угорщини, навіть Австрійських Габсбургів, які понад сто років панували на цій території.

Фото: Максим Барвінський

http://www.sxc.hu

Будапешт


Відомий на весь світ кубик Рубіка був винайдений в 1974 році угорським скульптором і викладачем архітектури Ерне Рубіком. Починаючи з 1984 року в Будапешті проводиться чемпіонат зі складання диво-кубика.

Якщо ви побували у якихось чудових куточках України чи світу, пишіть у рубрику

“BON VOYAGE! Мандруємо разом!”

програмою, яка в мене вже була. Шкода, адже у Інтернеті було багато хороших розповідей про марципанове містечко. Пізніше виявлося, що місцеві аферисти дурять туристів, розвішуючи вивіски про музей марципанів на вулицях старого міста. Спасибі нашому гіду, вона вчасно попередила про такі хитрощі. Останнього вечора я з батьками пішла до ресторану, де грала класична музика і було надзвичайно затишно. Свічки відбивалися у вікнах і нагадували про вечір та нічний шум міста. Прогулянка цим красивим містом впродовж тижня подарувала мені незабутні враження. Класно, що є місто настільки романтичне, таємниче, захоплююче як Будапешт. На небі сотні зірок сяють для нас, може, одна з них здійснить ваше бажання тут побувати.

V-VI ВИПУСК

7 Текст: Марія Бєлінська

довжелезні шиї! А ще у них дуже милі великі очі з довгими віями. Можете порахувати скільки смужок у зебри на тулубі та за скільки хвилин морський котик пропливе навколо басейну. Зоопарк у Будапешті є одним з найбільших у Європі, там, безперечно, буде дуже весело не тільки дітям різного віку, а й дорослим. Переглядаючи жовті газети у готелі, я знайшла інформацію про музей марципанів у містечку Сентендре. Найприкрішим виявилося те, що туди можна потрапити лише, замовивши екскурсію до Відня на цілий день. Звісно, мені не хотілося блукати по морозу вулицями цілий день, тому мені довелося задовільнитися тією культурною

http://www.sxc.hu

Фото: Марія Бєлінська

Великим розважальним центром Будапешту є комплекс «Теско». Там, до речі, розміщено океанаріум, де представлені черепахи, акули, риби та інші тваринки з усіх кінців світу. Ви зможете поспостерігати за годуванням акул чи погладити крило ската. Океанаріум має колекцію маленьких мавпочок та сухопутних черепах. Крокодили грітимуться на каменях під вашими ногами, а черепахи розділять з вами трапезу: помідори, ананаси та моркву. Будапешт славиться своїм зоопарком, що розмістиввся у самому серці міста. Зоопарк дивує своїм багатим різноманіттям тварин. Там є леви, пінгвіни, жирафи і навіть слони. Ви зможете познайомитися поближче з лемурами, але вони дуже люблять нових друзів, тож бережіть сумки і ноги (інакше детального вивчення вашого багажу та взуття вам не уникнути ). Жирафи також можуть вами зацікавитися, ще б пак, у них такі


ЛІКНЕП Глобіш (англ: Globish) - спрощена форма англійської мови, якою користуються ті, для кого ця мова нерідна. Походить від злиття слів Global (англ: глобальний) та English (англ: англійський).

http://blog.poligrafi.com

Дауншифтинг

8

Шановні читачі! Напевно, ви погодитеся, що наше життя часто буває шаленим і стрімко-змінним. У світі, де ми живемо, постійно з'являються нові речі і тенденції, модні віяння чи наукові відкриття, екзотичні професії і неймовірні хобі. Для всих цих явищ люди вигадують нові слова, подекуди цікаві й незрозумілі. Про них ми і будемо розповідати у нашій рубриці «ЛІКНЕП»

Дауншифтинг (англ. Downshifting) Поняття «дауншифтинг» прийшло до нас нещодавно, лише у ХХ сторіччі. Саме слово «дауншифтинг» зявилось на Заході і означає філософію «життя в своє задоволення». Дауншифтерами люди стають найчастіше у 25-30 років. Вони відмовляються від матеріальних благ і кар’єрного росту заради тихого спокійного життя, свого захоплення чи давньої мрії. Досить часто дауншифтерами стають і багаті люди, які все життя наполегливо працювали, а потім їм усе набридло, і захотілося звичайного відпочинку. Дауншифтери проповідують так зване simple life (англ.: просте життя), змінюючи місце проживання, їдучи подалі від місця роботи і створюючи общину з однодумцями. Наприклад, багато дауншифтерів відпочивають на Гоа, де вже давно від 60-х років створено спеціальні громади для цього. В США кількість дауншифтерів стрімко зростає, тоді як в Україні їх лише 14-17%. Чому ж у нас це віяння ще не надто популярне? На це питання можна дати таку відповідь: по-перше,

DOVGAПАНЧОХА • 2012

сам рівень життя в нас набагато нижчий, ніж у США, тож далеко не кожнен може дозволити собі стати дауншифтером. По-друге, наші люди, які вже досягнули певного рівня матеріального благополуччя, ще не насолодилися гарним життям. А чимало українців досі переконані, що гроші - це найважливіше в житті, тож який сенс добровільно відмовлятися від прибуткової роботи? Таких людей підтримують ті, хто відносить себе до групи апшифтерів. Це ті, хто проти дауншифтинга. Вони вважають що тільки божевільні люди можуть покинути кар’єру, адже життя без грошей, на їхню думку, це не життя. Втім, не варто говорити, що дауншифтинг зовсім не притаманний нашим краям. Так, найбільш пізнаваним слов'янським дауншифтером є усім відомий дядя Фьодор з мультфільму «Простоквашино», а якщо копнути ще глибше, то дауншифтером був і відомий російський письменник Л.М.Толстой. Вважається, що першим дауншифтером був відомий римський імператор Валерій Діоклетіан. Спочатку він був звичайним солдатом римської


Текст: Денис Решетченко, за матеріалами Вікіпедії, вільної енциклопедії.

hthttp://www.afisha.ru

армії, а коли він перебував у Галлії, одна друїдка передбачала йому, що він стане імператором. Він дуже швидко почав підніматись у своїй «кар’єрі» і незабаром став командиром при імператорі Карі. У битві біля річки Тигр Кар загинув, і тому військо обрало свого командира імператором. Валерий Діоклетиан стає імператором і починає укріплювати свої землі. Історики називають цей період золотим при правлінні Діоклетіана. За 20 тяжких років його правління в країні багато чого змінилося на краще. Одного разу, коли імператор їхав в Нікомедію, він захворів. Цілитель Галерій дав йому ліки, і все закінчилося добре. Але після цього випадку Діоклетіан вирішує покинути свою владу і переїхати на свою батьківщину до Іллирії. Там він проводить решту свого життя, вирощуючи капусту. Багато хто вважав його диваком. Але він жив у своє задоволення. Хоча психологи називають дауншифтинг «панською хворобою», існує й інша назва – «хвороба високорозвинених людей», адже, ставлячись напрочуд відповідально до навколишніх людей, дауншифтери ідуть у нове життя, продаючи свою квартиру чи бізнес. У будь-якому разі, дауншифтинг вважається епідемією сучасності, якою людство тільки починає хворіти. Зараз ця «епідемія» розвивається, і колись у майбутньому відсоток дауншифтерів, можливо, зросте.

http://www.liveinternet.ru

Імператор Діоклетіан відмовився від трону і став завзятим городником. Його намагалися вмовити ще трохи попрацювати імператором, але він тільки відмахувався: мовляв, якби ви бачили, яка в мене вродила капуста, не приставали б з дрібницями!

V-VI ВИПУСК

9


funArt

Adobe Systems випустили для iPad графічний редактор Photoshop Touch. Раніше існувала версія програми тільки для Android.

Photoshop Adobe Photoshop — графічний редактор, розроблений і поширюваний фірмою Adobe Systems. Цей продукт є лідером ринку в області комерційних засобів редагування растрових зображень, і найвідомішим продуктом фірми Adobe. Часто цю програму називають просто Photoshop (Фотошоп). Так визначає слово «ФОТОШОП» Вікіпедія, без якої неможливо уявити навчання сучасних учнів та студентів. Результат роботи у «Фотошоп» зараз можна бачити всюди, навіть завантажуючи нову аватарку у «Вконтакте» або «Facebook», більшість її спочатку «відфотошоплять». Зараз період весняних свят – Міжнародний день жінок (8 березня), Великдень, День Перемоги. Подарунок, зроблений своїми руками, завжди є найкращим, а коли ти його зробив за допомогою сучасної техніки, то це взагалі вважається дуже круто. Спробуємо зробити листівку до свята за допомогою «Adobe Photoshop CS5». 1. Перевіряємо чи є у вас ця програма (можна скачати на http://berloga.net, або на іншому торент сайті, де спочатку треба буде зареєструватися – це займе у Вас декілька хвилин. Раджу завантажувати російську версію). 2. Коли ви встановили і запустили програму,

4. Щоб перевернути аркуш горизонтально натискаємо: «Изображение» - «Вращение изображения» - «900 по часовой».

10 то можна починати. Знаходимо у Google, чи у родинному архіві фотографію, яку б ви хотіли використати за основу, зберігаємо її в окрему папку. 3. Заходимо у «Фотошоп». Натискаємо «Файл», «Создать» (Ctrl+N); «Набор» – «Междунар. формат бумаги»; «Цветной режим» – «RGB»; Натискаємо «ОК»

DOVGAПАНЧОХА • 2012

5. Перетягуємо зображення, яке обрали для листівки на білий аркуш у «Фотошоп», робимо подвійни клік по зображенню, яке перетягнули. 6. Розташовуємо його на листочку під правий бік, за допомогою лінійки виставляємо центр на білому аркуші.


Текст: Олексій Гаєвий

7. Створюємо текст. Натискаємо літру «Т» на панелі інструментів і виділяємо область, у якій буде розташований текст. 8. Вводимо текст, змінюємо шрифт (обирайте нетрадиційний, який одразу помітний, наприклад: «Cytadel Bremen», «DS BroadBrush», ці та інші шрифти можна знайти в Інтернеті), розмір літер, щоб напис одразу ж було видно, колір, який не буде зливатися із фоном, використовуйте яскраві кольори. Під час цих змін текст повинен бути виділеним.

9. Щоб додати ефекти тексту, на панелі «Слои» знаходимо шар «слой» із введеним текстом, натискаємо праву клавішу миші і знаходимо «Параметры наложения». З’явиться нова панель, де можна буде зробити тінь, обводку тексту, змінити вцілому візуально текст. По завершенню роботи із цим вікном необхідно натиснути «ОК». Щоб зберегти нашу роботу треба натиснути «Файл», «Сохранить как», «Тип файлов» (JPEG), пропишіть назву файлу, наприклад «Привітальна листівка». Бажано зберегти на диск «D» в окрему папку. Тепер вашу листівку можна роздрукувати, підписати і подарувати людині, яку ви хотіли привітати. Підбирайте зображення, робіть яскраві підписи і ваша листівка буде найкращим подарунком вашому другу. Сподіваємося наші поради стали корисними для вас!

11

V-VI ВИПУСК


Передай добро по колу! Акція “Передай добро по колу” триває! Пишіть нам про свої добрі справи та ваших друзів за адресою: м.Полтава, вул. Жовтнева, 46, Педагогічний центр “Академія”, 36000 тел./факс: (0532) 611 537 E-mail: dovgapanchoha@ukr.net

Мамина помічниця Коли я була маленька, часто бачила, як моя мама готує на кухні. Мені тоді так хотілось їй допомогти! А мама мені казала: «Ще трішки підростеш і я тебе навчу готувати!» Сьогодні я навчаюся у третьому класі і вже вмію самостійно готувати омлет і млинці. У вихідні завжди радую свою родину смачним сніданком. Іра Жеребець, 9 років, с. Канави гурток «Історія мого села», Кобеляцький БДЮТ

Я добрий… Мене звати Валентин. У мене вдома велика ,дружна родина: мама Наталя, тато Євген, старша сестричка Віка, дві меншеньких – Юля і Світланка, а ще бабуся Юля. Мені часто доводиться їм усім допомагати. Мамі я часто допомагаю мити підлогу, з папою частенько збираю дрова, з бабусею убираю город: ношу капусту, моркву, буряк. З сестричкою Вікою, бува, прибираємо подвір`я, а з меншими сестричками я просто граюся, дивлюся за ними, коли мама йде на базар. Ось який я маленький помічник. Хоча, який же я маленький? Цього року вже пішов до першого класу! І тепер моя родина допомагає мені навчатись! Валентин Косик, 6 років, гурток «Котигорошко», Кобеляцький БДЮТ Помічник Мене звати Вітя Храмогін. Я часто допомагаю своєму татов і по господарству. Одного разу ми з татом вирішили відремонтувати стільчик. Я проя вив бажання допомогти та так допоміг… Узяв я молотка в одну руку, гвіздок в другу, та давай стукати! Раз – по пальцях, другий раз – по пальцях…Е. думаю, мабуть , без тата не обійд усь! От вийшло в мене так, що ремонтував тато, а я його морально підтримував. Вітя Храмогін, 6 років, гурток «Котигорошко» у Кобеляцькому БДЮТ Поспішаємо на допомогу Ми, вихованці гуртка «Історія мого села» часто організовуємо дні добрих справ із своїм керівником. Одного разу ми вирішили допомогти старенькій, самотній бабусі Катрі. Було це навесні, коли всі двори буяли квітами, були прибрані і охайні. А дворик старенької на цьому фоні здавався трішки занедбаним. І ми організували на її подвір`ї суботник: загребли подвір`я, замели доріжки, наші хлопці вирубали вишняки та непотрібні кущі у бабусиному садку, навіть змогли підлагодити стареньку огорожу. Коли бабуся Катя вийшла на подвір`я – не повірила своїм очам, в яких промайнула сльозинка радості, а ми були горді з того, що змогли допомогти старенькій. Вихованці гуртка «Історія мого села» на базі села Канави Кобеляцького БДЮТ


feeling Ендорфіни — група поліпептидних хімічних сполук, які виробляються нейронами головного мозку. Вважається, що у людей, поглинених коханням, в організмах виділяється велика кількість ендорфіну, і це стимулює приємні почуття від стану закоханості.

Love is… Любов – це коли ти ділишся своєю смаженою картоплею й не чекаєш, щоб із тобою поділилися теж Кріссі, 6 років

тобою, це коли люди зв’язані між собою невідомим зв’язком і цей зв’язок нерозривний. А чи вірите ви у любов з першого погляду? Якщо так, то другокласники нашої школи «Паросток» – це ваші однодумці:) Любов має багато проявів та адресатів. Любов може бути і до мами, яка кожного ранку про вас турбується, готуючи вам сніданок, розчісуючи волосся, або просто, коли вона будить нас теплими словами. Може бути любов до друзів. Коли на чорній смузі твого життя твій друг із щирою посмішкою подає тобі руку – це теж любов. Любити можна не лише людей, і це є так. Можна любити свою країну та людей, які у ній живуть, а значить бути патріотом. А можна любити просто пожовкле листя, яке опадає з дерев, чарівні сніжинки, які кружляють та вкривають землю пухнастою ковдрою. Чи сонце, море, вітер… Це невід’ємне право кожної людини – ЛЮБИТИ. І, мабуть, найкращою, наймилішою та найпрекраснішою є любов між двома протилежностями, між хлопцем і дівчиною. Коли у твоєму відкритому сердечку коїться щось надзвичайне, коли тобі то жарко, то холодно, коли ти не хочеш їсти, а тільки посміхаєшся – це і є любов! Тому не соромтесь, будь ласка, своїх почуттів, адже це те, заради чого ми живемо. Любімо ж людей, які є поряд із нами! Пам’ятаймо, що любов – це коли кожна мить нашого життя є прекрасною! Тож живімо прекрасно, ЛЮБІМО і будьмо тими, кого ЛЮБЛЯТЬ!

V-VI ВИПУСК

13 Текст: Анастасія Жамардій

Не треба бути відомим вченим чи філософом, щоб відповісти на питання «Що таке любов?». Люди різного віку дають різні відповіді на це питання, наприклад, так: це почуття, сюрпризи, коли люди закохуються, коли життя без коханої людини неможливе. Але любов різною не буває. Насправді, це таке явище, яке «проповідує» турботу, довіру, взаєморозуміння людей, повагу, вірність та багато інших приємних і теплих якостей. Ми з вами більше ознайомимося з тим «що таке любов і якою вона буває». Найчастіше люди дають дві відповіді на це питання. Перша – це точка зору науковців. Вони вважають, що любов не виникає з нічого. На їхню думку, це хімічна реакція, яка відбувається в організмі людини та призводить до наслідку - почуття. Щодо цього навіть було проведено досліди, які неодноразово доводили цей факт. Хіміки та біологи пояснюють це так: якщо людина любить, то рівень ендорфінів підвищується і сприяє посиленню відчуття щастя. Психологи вважають, що коли людина закохується, то нервова система знаходиться на високому рівні збудження. Внаслідок цього, людина здатна до різних проявів своїх почуттів, як негативних, так і позитивних. Іншими словами, відбувається вибух емоцій, який залежить від характеру людини, емоційної стабільності чи нестійкості. Іншу точку зору може висловити будь-хто: від першокласника до випускника, від дитини до бабусі, підліток або дорослий. Любов – це коли людина любить тебе і рахує кожну хвилину до зустрічі з


Щоб історія не втратила подробиць

“Жив и я!..” Михайло Пилипович Вєрьовкін Нині історія знову стає трендом. Молоді люди покоління iPod-ів цікавляться датами і особистостями, стають учасниками історичних реконструкцій, спілкуються з очевидцями бойових дій. Цьому важко знайти пояснення. Можливо, перманентно нестабільна соціальна ситуація в суспільстві змушує їх інтуїтивно звертатися до поворотних моментів у житті Європи ХХ століття, а можливо, справа у невимовній романтиці буремних 40-их. «Изнывая от детских своих катастроф» сьогодні ми потребуємо чогось справжнього – подвигів, почуттів, друзів... Потребуємо відповідей. Нам потрібно точно знати, що в житті найголовніше, і саме тому ми знову повертаємо до тих часів, у яких було місце звитязі. Численні фільми, історичні романи й перформанси на тему Другої Світової заполонили мистецький простір і стали навіть джерелом натхнення для шоу-бізнесу. Вже понад десять років глядачі пускають сльозу над історією рядового Раяна, якого весь союзницький фронт намагається повернути до матері, та розчулюються від історії кохання, що розгортається на тлі бойових дій у Перл Харборі. Про ветерана Великої Вітчизняної війни Михайла Пилиповича Верьовкіна, який побував у п’яти нацистських концтаборах, не знято фільмів. Його оповідання надруковано невеликими чорно-білими книжечками, які здалеку нагадують звичайні ксерокопії. Але зустріч із ним – це жива пам’ять про страшні події більш ніж півсторічної давнини. Пам’ять, яка зовсім поруч. Фотоінсталяція “Берлін вчора і сьогодні” Автор: Олексій Гаєвий

14

DOVGAПАНЧОХА • 2012


Пів-України на животі Ми вперше прийшли до Михайла Пилиповича теплого осіннього дня. Ще на півдорозі, підіймаючись сходами, ми почули, як відчинилися двері. На порозі у парадному, хоч і не в новому вже жакеті, стояв 93-річний молодший лейтенант Верьовкін. Втім, його голлівудська усмішка і блиск в очах одразу зачаровують нас і змушують повірити, що йому лише 75. Помешкання, у яке ми прийшли, не фешенебельне, але й, на щастя, не гнітить самотністю та занедбаністю, як це інколи буває у домівках літніх людей. Тут всюди відчутно турботу й присутність дбайливої руки чотирьох онуків: зручні меблі, зі смаком обрані завіси, сучасна побутова техніка. Ми проходимо у простору вітальню. На стінах, як і годиться, висять пожовклі від часу портрети. Незнайомі люди вже далекої від нас епохи, на яку припала їхня молодість, їхні мрії, їхня дружба, кохання і… страшне випробування війною. У Михайла Пилиповича специфічна манера говорити. Таособлива середньоросійська говірка з чіткою артикуляцією та вибуховим Ґ, який притаманний інтелігентам старшого покоління. «Я можу і українською говорити, - майже одразу додає він, - пол-жизни, как-никак, здесь прожил!». Життєвий шлях цієї людини проліг через два століття: двадцяте і двадцять перше. Закінчивши у 1936 році сільськогосподарський технікум, 18-річний агроном Михайло розпочинає кадрову службу у Забайкаллі. Демобілізованого у 1940му, вже 3 липня 1941-го його знову призивають до лав Червоної Армії і направляють у Вольське хімічне училище курсантом. Новобранцям повідомили, що тим, хто йде на фронт добровольцем, не доведеться лишатися на пожиттєву кадрову службу після війни. А оскільки усіх запевняли, що вона триватиме недовго, Михайло Верьовкін пристає на цей варіант і через місяць навчання іде добровольцем на фронт. Перше бойове хрещення було під Лисками. Як командир стрілкового взводу він бере участь у страшному бою під Мелітополем. Там було розбито весь полк, у полон потрапило багато військових. Із сумом пригадує Михайло Пилипович: «Може, чоловік 500, може – 1000. Велика колона. Гнали через Токмак, Синельникове, Василівку, на Запоріжжя. На одній з вулиць міста я і мій помічник швидко пірнули в провулок. Почалася стрілянина. Нам допомогли місцеві хлопчаки. Ночували в школі. Люди нагодували». Пізніше дісталися до своїх, звідки, після пересильних пунктів і допитів знову потрапили на фронт.

Фото: Ігор Серажим

Далі Михайло Пилипович воював бронебійником. Всю зиму 1941-1942 років армія маршала Тимошенка утримували німців від просування на Схід. Коли у травні радянські війська потрапили в оточення, вийти з нього вдалося лише 28.000 бійців, тоді як понад 280.000 загинули, лишилися пораненими чи потрапили в полон. Саме в такій 200-тисячній колоні полонених Михайло Пилипович і потрапив до першого концтабору – Холодна Гора у Харкові. Потім були Освенцим, Заксенхаузен, Берген-Бельзен, Бюліц. Слова, які позначають найстрашніші витвори нацистської жорстокості, вимовляються ним легко і прозаїчно. Здається, що горе і жах, які перевалювали далеко за край людського розуміння і фізичних можливостей, після певної критичної точки вже не могли примножуватися. Освенцим, Заксенхаузен, Берген-Бельзен, Бюліц – страшний перелік, за кожним пунктом якого стоять мільйони смертей і лише одиниці збережених життів. Як Михайлу Пилиповичу вдалося вижити попри побої, непосильну працю, постійні «чистки» в’язнів, і, найнеймовірніше, попри свої 4 втечі пояснити не може і він сам. Він тільки сміється, і знизує плечима: «Завжди треба боротися, розумієте? Завжди треба боротися до останнього, за життя, за перемогу!»

V-VI ВИПУСК

15


Щоб історія не втратила подробиць

Фото: Дар’я Куряча

16

Номер 125854 Концтабір Аушвіц, більше відомий як Освенцим. Місце нелюдської смерті майже 2 мільйонів людей, в тому числі євреїв, циган, радянських військовополонених та багатьох інших людей. 4 крематорії, 4 газові камери, шахти, каменоломні, щоденний підйом о четвертій ранку, 250 грам сурогатного хліба на добу, побої, приниження, страх. Скільки б років не пройшло, Михайло Пилипович назавжди в’язень Аушвіцу – на його руці чітко й безапеляційно видніється номер 125854. У концтаборах Михайло Пилипович працював на лісопилках, каменоломнях, рив котловани, таскав каміння, мішав цемент і все одно мусив лишатися сильним, щоб вижити. Бо якщо ти впав – тебе добивають. «Де б ти не працював, перед кожним есесівцем ти мусив знімати свій мітцен (головний убір), на кожному кроці тебе били… Ну, це така їхня мета була – знищувати. Тих, хто міг працювати, відбирали і лишали на деякий час, а євреїв, наприклад, одразу в душогубку кидали!..». Якось, це було пізньої осені, після втечі одного з в’язнів, решту людей з того бараку змусили лягти на землю, обличчям в багнюку, і протримали так 12 годин. Після того звеліли піднятися, і облили в’язнів холодною водою. Часто люди гинули й через те, що у відчайдушному прагненні закурити, вони обмінювали пайку хліба на сигарети. Наступного дня багатьох таких курців вже не було серед живих. «В концтаборі ти вже не думаєш про життя, думаєш, аби не пропасти завтра і не сподіваєшся, що колись звідси виберешся. Ти просто втрачаєш людську подобу…»

DOVGAПАНЧОХА • 2012

Але в’язні допомагали один одному. Підтримували слабших, підбадьорювали морально, об’єднувалися в рух опору та підпільні організації. Німецьким політв’язням, а також французам, норвежцям та іншим європейцям приходили посилки з дому та гуманітарна допомога з Міжнародного Червоного Хреста, якими вони ділилися із слов’янськими полоненими. Інколи самі німціпрацівники табору допомагали декому влаштуватися працювати на кухню, звідки можна було винести зайвий шматок хліба чи ложку баланди. У Заксенхаузені Михайло Пилипович захворів плевритом. Вижити вдалося тільки завдяки норвезькому професору медицини, а також кільком російським лікарям, які доглядали й переховували його протягом двох місяців. Попри людяне і товариське ставлення до незнайомців, такі відносини важко було назвати дружбою: «Тут уже кожен був сам за себе, - говорить Михайло Пилипович, - та й не дозволяли нам особливо там спілкуватися, все каралося». Лише у 1944 році в’язні почали отримувати вісточки з лінії фронту. Новини розповсюджувалися від політичних в’язнів - німецьких комуністів. Чутки про те, де саме і з якими результатами йдуть бої, швидко розліталися табором. «Там, коли була битва під Сталінградом, у них цілий тиждень жалоба була», - ригадує Михайло Пилипович. Друге народження 29 квітня 1945 року тисячну колону в’язнів Бюліца гнали до Ростока. Евакуацію в’язнів та-


Щоб історія не втратила подробиць… Запрошуємо всіх небайдужих до історії Великої Війни, до історії свого роду і народу, свого села чи міста надсилати історії про тих, хто пережив страхіття цієї війни, про тих, хто виборов Перемогу. Кращі роботи будуть відзначені напередодні Дня Перемоги.

1946 року. Повернувшись додому, до забутого звичного життя Михайло Пилипович працював бухгалтером великого газопромислу, потім бухгалтером контори буріння, а ще пізніше – головним бухгалтером нафтового тресту. З 1960-х розвиває нафтову промисловість Полтавщини. Тривалий час, як і переважна більшість в’язнів нацистських концтаборів, яким вдалося врятуватися, він перебував під наглядом КДБ. Тепер, коли після тієї війни пройшло вже більше, ніж півстоліття, нам, прийдешньому поколінню, важко повірити в реальність того, що відбувалося. Найкреативніші автори найжорстокіших віртуальних ігор не перевершили вбивчої винахідливості есесівців, що працювали у концентраційних таборах. Зміст слів «30.000 спалених у крематорії за 24 години» лишається лише статистикою, адже наша звикла до телевізійного насильства уява все ж не в силах відтворити точну картинку цих цифр. І все ж… Слухаючи ветерана, ми ніби вдихнули сморід страхіть, вбивств, крові. Бодай один раз спробувавши це уявити, мимоволі задаєшся питанням «Чи можна це пробачити???». «Образа… прагнення помсти, - думає Михайло Пилипович, - ви розумієте, тоді, коли я тільки звільнився, я важив 37 кілограмів! Я був уже такий виснажений, майже не людина, то про яку помсту тоді могла йти мова? А потім уже… Не знаю, не було такого. Наш народ не мстивий». Насамкінець Михайло Пилипович запитує, чи вчать сучасні школярі Єсеніна на уроках літератури. Відповідаємо, що так, вчать. «Я дуже захоплювався ним в молодості. От зараз зачитаю вам одного вірша. Дивно, але останнім часом, у мене пам’ять ніби стала кращою! Пригадується все…» Випрямивши спину, і, примруживши в усмішці очі, він декламує: Ты жива ещё, моя старушка? Жив и я, привет тебе, привет! Пусть струится над твоей избушкой Тот вечерний несказанный свет…

17

Текст: Ігор Серажим, Наталія Дмитренко

бору почали ще 17 квітня, адже радянські війська остаточно відрізали відступ нацистів. В останній колоні, куди й потрапив Михайло Пилипович, від початку було понад три тисячі в’язнів, та до узбережжя дісталася лише третина їх: решта загинули або були розстріляні дорогою. Як він дізнався пізніше, попередні дві колони нацисти загнали на баржі поблизу Форту Бартон, що на березі Балтійського моря, і потопили… Дорогою в лісі в’язні наважилися на втечу. Їх було небагато, голодні й знесилені вони блукали лісом та збиралися в групи по 10-20 чоловік. У першу ніч вони розвели вогнище й напекли картоплі, вперше за багато місяців, наївшись майже вдосталь. Цей день він пізніше назвав своїм другим народженням. Наступні кілька днів втікачі провели у німецькому селі, переховуючись та шукаючи їжу. Одного разу, побачивши автомашини, які їздять селом і збирають зброю, вони наважилися запитати в чому річ. Як виявилося, це капітулювали німецькі вояки. Ще за день у село ввійшов радянський саперний полк, командування якого і направило колишніх концтабірників у пересильний пункт під Бреславом (сучасний Вроцлав). Там були всі: французи, радянські й союзницькі військові, остарбайтери, всіх сортували й відправляли чи додому, чи продовжувати військову службу. Командиром взводу у запасному фільтраційному пункті в Зборно зустрів Михайло Пилипович Верьовкін 9 травня 1945 року, День Перемоги. Ще рік йому довелося прослужити старшиною, і демобілізувався він аж у вересні

V-VI ВИПУСК


Щоб історія не втратила подробиць

“Я розповім про найстрашніше...” Сергій Іларіонович Рибалко

18

Сергій Іларіонович Рибалко народився у містечку Гадяч на Полтавщині. У червні 1941-го йому виповнилося 16 років. Його батько і брат пішли на фронт. Зовсім скоро гадяцьке село, де жив хлопчина, як і вся Україна, було окуповане. В селі під Гадячем, де жив Сергій, лютували поліцаї. Не минуло лихо й Сергія. І досі пам`ятає Сергій Іларіонович ті три кілометри, якими гнали поліцаї юнаків і дівчат до Гадяча – всі ці три кілометри за ними йшли їхні матері і плакали. Звідти їх повезли у товарних вагонах на Захід. У Польщу. У вагонах спершу їхали разом і хлопці, і дівчата. Потім їх розділили. Далі шлях Сергія лежав до Дрездена. Там потрапили на справжній ринок рабів. Вони, звичайні молоді люди, перетворилися на товар, який чекали покупці. Брудних і обірваних, їх вишикували у шеренги. Юнак запам`ятав вже літнього красивого німця з інтелігентною борідкою, який уважно їх розглядав і палкою штовхав тих, хто йому сподобався. Він вибирав робітників на свій завод. Серед тих, кого він вибрав, був і Сергій. Ще було вибрано чоловік шість. Їх відігнали вбік. Далі настала черга німця з іншого заводу. Потім відбирали дівчат. Всіх, кого вибрав чоловік з борідкою, повантажили в автобус і повезли в місто Альпеншток. Це німецьке місто в Альпах на кордоні з Чехією, де будувався великий військовий завод.

DOVGAПАНЧОХА • 2012

Звідти уже через три дні Сергій утік разом з другом Володимиром. Не відразу хлопці збагнули, як далеко від Альп Україна, як мало було у них шансів дійти додому. Але тоді про це не думали. Йшли додому вночі, гірськими лісами, їли гриби, ягоди, страшенно боялися. Йшли, запам`ятовуючи напрям, де сходило сонце. Йшли на Схід. На третій день зіткнулися з гітлерівською молоддю. «Гітлерюгенд» - так називалася молодіжна фашистська організація. У них було таке завдання - вистежувати людей, які ховаються в лісах, полях (Сергій з товаришем були не першими, хто намагався втекти з полону). Хлопці помітили переслідувачів, але відірватися не змогли – фашисти підняли в одному із селищ шум і втікачів арештували. Дати опір було неможливо та й нічим – юнаки були беззбройними. Фашисти розуміли втечу як акт політичної непокори: людина, яка втекла, не згоджується працювати на Рейх. Тож далі хлопців переганяли з тюрми в тюрму. Потім було гестапо у місті Карлові Вари. Це сьогодні Карлові Вари – прекрасне місто-курорт. А Сергій запам`ятав цементну камеру №12 у підвалі, де людей іноді було так багато, що всім доводилося стояти, бо сісти було нікуди. Доба пройде – і місце трішки звільняється, бо в`язнів знищували. На допит викликали вночі, а потім повертали до камери мертвих або напівмертвих. Бувало, що люди й зовсім не поверталися. Бувало, що помирали


в камерах від страждань та голоду. У дві години ночі викликали на допит і Сергія з Володимиром. «Куди ти тікав?» - «Додому, до мами!» На допит викликали тричі і тричі страшно били. Володьку били більше. Російською говорив добре, красивий такий... Після останнього мордування фашист сказав Сергію: «Ти просив Україну, а я тобі на все життя даю Германію». Далі була Нюрнберзька тюрма, де хлопцям видали одяг, протримали 7 днів і навіть виводили на півгодини на тюремний двір. А вже потім відправили до концтабору Флюсенбург у передгір`ї Альп. Сергій Іларіонович згадує: «Концтабір серед гір. Поглянеш – гори, на горах сніг, сосни ростуть. Красиво! Я не знав, що таке концтабір». На вході Сергій побачив ворота та напис над ними: «Робота робить вас вільними» Але це була неправда, ніхто ніколи не звільнявся з цього табору. Коли йшли через прохідну, фашист бив по головах всіх – навіть жінок! – залізним прутом: так він їх рахував! Це було боляче і принизливо, і мабуть, щось у погляді видало почуття хлопця. Фашист вдарив його вдруге. Хлопець опустив очі. Спершу полонених повели на обробку до карантинного блоку, де людей мили, стригли і мазали якоюсь жовтуватою рідиною із великого чану. А якщо хтось не подобався, солдат занурював його в цей гидкий чан із головою… І досі не може згадувати Сергій Іларіонович без обурення всі знущання і приниження, які довелося бачити і пережити! Концтабірний одяг, стандартний для всіх таборів. Штани і жакет з номером і значком «КТ» - концтабір. Такі номери були на правій нозі під коліном. Українців чи білорусів, прибалтів чи казахів тут не вирізняли – всі із Радянського Союзу носили значок «Р» -

росіянин і червоний квадратик, що означало «політичний в`язень». Люди як особистості зі своїми іменами і долями переставали існувати, втрачали зв`язок із суспільством, залишалися тільки номери. До сьогодні Сергій Іларіонович вважається політичним в`язнем № 135 табору Флоссенбург. В таборі було 24 блоки. В кожному блоці – два відділи А і Б, у кожному підрозділі до чотирьохсот чоловік. Блок було розраховано на вісімсот чоловік, але бували часи, коли в ньому було і до тисячі в`язнів. У таборі була дуже міцна охорона, в три яруси. Усіх новоприбулих два дні тримали в карантинному блоці, і лише на третій день їх переводили безпосередньо у табір. Спали на триярусних ліжках на трав’яному матраці. Підйом був о 5 ранку. Треба було одягнути форму і дерев`яні колодки на ноги. Всі мали швидко вийти на плац, де відбувалося загальне шикування. Вставати треба було дуже швидко, бо інакше бив охоронець, і людина кулею вилітала з кімнати, одягаючись дорогою. На плацу всіх перераховували, і якщо не дораховувались когось одного, то всі в`язні мусили стояти по 10-18 годин, і не мали права зійти з місця. Нікуди, навіть у туалет, не можна було вийти. Сходити з місця або сідати було заборонено. Стояти треба було до тих пір, доки людина, яку шукали, не знайдеться. Або доки не буде дано команду йти на роботу чи в бараки. Як правило, в’язня після тривалих пошуків таки знаходили і привселюдно вішали. Смертні кари були дуже частим явищем. Біля блоку, в якому жив Сергій Іларіонович, знаходилася канцелярія, а поряд із нею – шибениця. На ній можна було одночасно повісити десять чоловік. Там постійно й відбувалися публічні страти. Якось на тій шибениці мали повісити дуже невеликого на зріст хлопця. Він просився, обіцяв, що буде працювати, але наглядачі були невблаганні – зашморг затягнувся на його шиї. Через те, що він був легенький, він довго не помирав. Сергій Іларіонович не може забути того жалібного погляду, яким юнак так довго дивився на усіх ув’язнених. А тим, у свою чергу, було заборонено відводити погляд від покараного. Треба було дивитися… Після переклички всі йшли на роботу. Сергій Іларіонович усі три роки пропрацював у каменоломні. Це місце, де була величезна гранітна гора. З неї відколювали великі брили – по півтора-два метри. Майстер намічав лінію розколу, а Сергій був одним із тих робітників, які мали спеціальним молотком відколоти потрібну частину. Потім ці брили відправлялися до так званих штаймеців,

V-VI ВИПУСК

19


каменотесів. А вони обробляли їх так, щоб можна було використовувати їх як будівельний матеріал для мостів, будинків, бордюрів, іноді могильних

20

плит тощо. Обід привозили прямо туди. Годували дуже погано. Як правило, вдень давали суп із брюкви, в якому плавали дві-три картоплини, одна з яких часто була гнилою. На таких харчах тяжко було вижити. В’язнів підтримував тільки шматочок хліба, який вони отримували увечері. Ним була четверта частина маленького круглого буханця, яку отримував кожен із часточкою протухлого сиру або ковбаси із субпродуктів. Той шматочок був розміром, як сірникова коробка. До цього ще давали так званий чай, несолодкий, іноді із замінником цукру. Погано було курцям. Вони часто міняли свою пайку хліба на папіроси і тому голодували ще більше. Частіше й помирали через це. Помирали не тільки через голод і виснажливу працю. Часто помирали від побоїв. За наказом Гімлера, який керував усіма концтаборами, в’язнів обов’язково належало бити. Сергія Іларіоновича також били. Один із капо (в’язеньнаглядач) якось ударив його своєю палицею по голові, з тих пір Сергій Іларіонович недочуває на ліве вухо і недобачає на ліве око. В тій ситуації за нього заступився майстер. «Хоча майстрам суворо заборонялося розмовляти з ув’язненими, - згадує Сергій Іларіонович. Після того випадку майстер допоміг мені влаштуватися туди, де кололи камінь. А це була безпечніша робота, ніж будь-де. По-перше, через те, що капо мали менше можливостей для биття. Я ж знаходився часто вище рівня їх голови – на кам’яних уступах, тому їхні палиці не могли мене дістати. Майстер навчив мене правильно працювати молотком, і я став хорошим працівником» У концтаборі Сергій Іларіонович підтримував зв’язок із підпільною організацією анти-

DOVGAПАНЧОХА • 2012

фашистського опору. Особисто був знайомий із Д.В.Карбишевим, який очолював цю організацію. Працюючи в підпіллі, Сергій Іларіонович дізнавався про положення на фронтах і передавав цю інформацію іншим полоненим. Звістки про те, що наша армія постійно наближається, підбадьорювали в’язнів, укріплювали їхню віру у нашу перемогу, у звільнення. Коли почали звільняти Європу, Гітлер наказав евакуйовувати усі концтабори, а в’язнів знищувати, щоб визволителі не дізналися про звірства, які відбувалися там. Отож 20 квітня блок, в якому знаходився Сергій, був відправлений на «Марш смерті». Йшла сотня чоловік по п’ять у ряду, близько один до одного. По обидва боки конвоїри з вівчарками, раз-по-раз стріляли в колону, навіть без будь-якої причини. Тисячі в’язнів отак рухалися в напрямку півдня, до Альп. По узбіччях асфальтованих доріг залишалися тисячі трупів… «Нас гнали без зупинок увесь день. Лив дощ. Надвечір нам наказали зупинились на ночівлю і лягти. Прямо на землю. А це ж був квітень місяць – холодно, ми всі роздягнені. Вся сотня лягла, інакше б стріляли. Побіля мене з одного боку був чех, а з іншого – Вальтер Халідат із Кенігсберга, вже старий чоловік. Завдяки їм я не загинув тієї ночі» На ранок, коли пролунала команда встати, піднялися людей сорок із сотні… Сергієві допомогли піднятися ті ж сусіди. А тих, що не встали, зондер-команда розстріляла з автоматів. Багато хто з тих людей були іще живі . …Через десять годин колону звільнили американці. Це відбулося 23 квітня. Сергій Іларіонович з великою теплотою згадував про них. Вони нагодували в’язнів, поділилися одягом, відправили машинами до шпиталю тих, хто потребував допомоги. Решту направили у сусіднє село, де вже не було фашистів. «Коли воля прийшла, нас звільнили, багато хто з нас не могли відчувати радість – настільки виснаженими всі були, настільки боляче було за тих, хто зовсім трішки не дожив до цього моменту...» …Повернувшись додому, Сергій Іларіонович закінчив гірничий технікум, потім Донецький індустріальний інститут. Більше десяти років працював на шахті інженером. Коли переїхав до Полтави, працював 22 роки у проектно-технологічному інституті. Має державні нагороди, зокрема за підпільну роботу в концтаборі Флоссенбург. Зараз Сергій Іларіонович очолює міську та обласну організації колишніх в’язнів концтаборів.

Текст: Олена Ульяніч

Щоб історія не втратила подробиць


На територіях, підконтрольних гітлерівцям, містилося в концтаборах, таборах смерті, в'язницях - 18 000 000 чоловік. З них більше 11 мільйонів були знищені.

Публікації, присвячені долям колишніх жертв нацистських концтаборів, підготовлено учасниками проекту "Нацизм. Долі. Майбутнє". Проект реалізовується Педагогічним центром "Академія" за підтримки Міжнародної громадської організації "Міжнародний Фонд "Взаєморозуміння і толерантність". Протягом року волонтери Центру знайомилися з життєвим досвідом і спогадами ти людей, чию молодість було понівечено лихоліттям війни. Ці інтерв’ю стали основою для статей, а також для документального фільму "Юність за колючим дротом", вихід якого заплановано на травень 2012 року. Головною метою проекту є збереження історичної пам’яті та налагодження діалогу між поколіннями.

У роках (1933—1945) приблизно 5 тисяч концентраційних таборів створено нацистами в Німеччині та в окупованій ними Європі. Фото: Дар’я Куряча


ЄДНАЙМОСЯ

Шкільна демократія по-шведськи Восени 2009 року на запрошення Анни Череднікової, волонтерки з Росії, делегація школи «Паросток» взяла участь у тренінгу для активу шведських гімназій. Тренінг проходив поблизу міста Вісбі на о. Готланд. У цій статті ми пропонуємо вам ознайомитися з унікальни досвідом шкільного самоврядування, який ми спостерігали у далекій північній країні. Ми приїхали в Klintensckolan поблизу міста Вісбі на о. Готланд пізно вночі. Ішов жахливий дощ, ми були сонні й втомлені, тому коли Аня запропонувала: «Давайте по горячему шоколаду - и спать, а завтра со всем разберемся», ми були просто в захваті. Посьорбуючи приторний автоматівський шоколад з ікеєвської чашечки, вона ще розповіла, що сьогодні тут тільки організатори, а всі учасники приїдуть завтра після обіду. Це будуть учні 7-11 класів шкіл з різних куточків Швеції і їх має бути не дуже багато цього року, тільки 120. «Обычно учасников около 300...», додала вона, побачивши моє німе здивування. «Да, кстати, а это Йенс, наш прожект-менеджер». Йенсом виявився худенький хлопчик років 19, весь у пірсингу. З моїх скромних попередніх знань з менеджменту я знаю, що проджект-менеджер, це по-суті, людина, яка робить все. Проте масштаби цього «все», зробленого Йенсом і його командою організаторів, ми ще тільки мали дізнатися.

22

DOVGAПАНЧОХА • 2012

SVEA SVEA – це неурядова шведська організація, яка займається розвитком і підтримкою учнівських рад у гімназіях по всій Швеції. Взагалі існування учнівського органу самоуправління в старшій школі є досить давньою традицією, і це радше норма, ніж виняток. Шкільні ради мають стандартну структуру, на кшталт усіх інших організацій, тобто до їх складу входить Президент, віце-президент, економіст (бухгалтер), юрист,


У Швеції старшу школу (гімназію) відокремлено від середньої і початкової школи. Навчаючись у гімназії, учні обирають одну з 26 професійних програм. Таким чином, по закінченні школи, молоді шведи вже як правило, мають певний фах, наприклад, кухар, дизайнер, електрик тощо.

людина, яка займається медіа і зовнішніми зв’язками і ще декілька посад, які можуть змінюватися залежно від потреб і ситуації. Саму SVEA було засновано також кількома шкільними радами з Гетеборга та інших міст. Зараз до її складу входить близько 300 членів, причому ними можуть бути як окремі особи, так і цілі шкільні ради. Трьома головними напрямами роботи SVEA є розвиток і підтримка шкільних рад; розповсюдження інформації про права студентів серед самих учнів, шкільних рад і вчителів, і також SVEA є своєрідним «голосом» учнівства на всіх дебатах про організацію шкільної роботи і самоврядування. В рамках цих трьох напрямів SVEA також займається адвокацією і проведенням регіональних та національних тренінгових курсів для шкільних рад. Попри статус неурядової організації, SVEA отримує фінансову підтримку від держави, що дає можливість здійснення багатьох проектів на високопрофесійному рівні. SVEA очолює правління, яке складається з 7 чоловік, які мають ті ж посади, що й типова шкільна рада чи будь-яка інша організація. Для президента і віцепрезидента це є основним місцем роботи, і вони отримують за це заробітну плату. Решта членів правління працює на волонтерських засадах. Правління обирається шляхом голосування щороку на загальних зборах організації, які проходять у квітні-травні. Правління формує загальне бачення місії своєї організації, визначає установчі правила, пріоритетні напрями та стратегії роботи SVEA на найближчий рік. Безпосереднім втіленням запланованого займається інша «адміністративна» одиниця – офіс. Офіс очолюється керівником, окрім того там також працює економіст, людина, відповідальна за зв’язки з медіа, і тренери. Загалом близько 50 чоловік. Окрім звичайних офісних функцій (підготовки звітів, кореспонденції, координації роботи всіх працівників), офіс займається також розробкою і проведенням локальних і національних тренінгів для шкільних рад. Зважаючи на обсяги цього виду роботи (90-100 одно-триденних тренінгів на рік), можна вважати, що тренінгова діяльність наразі є провідною для SVEA. Elevrad і шкільне життя Перше, що кидається в очі під час відвідин шведської школи, це її демократичність. Учні можуть фарбувати волосся в синій колір і сидіти на партах під час уроку фізики. Вчителі також не зобов’язані слідувати визначеному до дрібниць навчальному плану з чіткими вказівками що саме вчити, скільки й коли. Більше того, учні можуть висловлювати своє занепокоєння тими чи іншими шкільними проблемами. Власне, насамперед для

цього й існує шкільна рада. Приміром, ряд шкільних туалетів перебуває не в належному санітарному стані. В такому випадку шкільна рада може написати лист-звернення до директора з проханням вжити заходів з покращення прибирання в школі, або організувати масовий протест проти бруду в туалетах, або навіть звернутися за грантом до національної чи міжнародної організації, щоб мати кошти на ремонт туалетів. Вражає тут три речі. По-перше, учням не байдуже яким туалетом користуватися і вони не бояться сказати про це. По-друге, адміністрація школи їх почує і не відмахнеться. По-третє, існує велика ймовірність того, що ситуація зміниться на краще. Здавалось би, така можливість відкрито критикувати шкільне життя призведе до абсолютної втрати авторитету вчителів і школи. Проте, певно, довіра до учнів і повага до їхнього права на власну думку, цінується ними самими. Замість повного хаосу і критиканства адміністрація школи має принаймні частину старшокласників з активною громадянською позицією. До повноважень середньопересічної шкільної ради може також входити організація свят чи дискотек в школі, відкриття магазину чи проведення ярмарки, ініціювання ремонту чи невеликої перебудови частини приміщення, представлення інтересів учнів під час конфліктів з вчителями тощо. Локальні тренінги SVEA для шкільних рад полягають в тому, що тренери (2-3 людини) приїздять до школи і зустрічаються зі шкільною радою. Перш за все відбувається розвідка ситуації – що відбувається в школі, які стосунки учнів, вчителів і адміністрації, які є проблеми чи ідеї до покращення шкільного життя і що було вже зроблено

V-VI ВИПУСК

23


ЄДНАЙМОСЯ для досягнення бажаного результату. Наступний крок – з’ясування перешкод, з якими зустрічається шкільна рада. Такими перешкодами може бути опір адміністрації, відсутність організаторських здібностей у президента шкільної ради, пасивність і незацікавленість команди, брак коштів чи матеріальних ресурсів. Потім тренери разом зі шкільною радою розробляють шлях вирішення конкретної проблеми. Інколи тренери працюють також і з адміністрацією школи чи іншими учнями, щоб створити сприятливе середовище для втілення ініціатив шкільної ради. Разом з тренерами працюють також інспіратори – своєрідні креативщики, які придумують нові «божевільні» ідеї, надихають учасників на роботу, і пізніше, через 1-2 місяці після локального тренінгу повертаються до школи і перевіряють, чи відбулися там якісь позитивні зміни, чи допомогло втручання тренерів SVEA і чи потрібен повторний тренінг.

24

Загальнонаціональний тренінг Раз на рік SVEA проводить загальнонаціональні тренінги для шкільних рад з різних куточків країни. Як правило, приїздить близько 300 учасників з більш як 70 різних шкіл. Участь в тренінгу своїх учнів оплачує школа. І тут виникає чимало цікавих ситуацій. На початку своєї діяльності SVEA сама зв’язувалася зі школами, пропонувала свої послуги і переконувала адміністрацію і учнів у значущості розвитку шкільних рад. Через деякий час, коли SVEA як організація вже була досить знана і помітна, потреба в «запрошеннях» на такі тренінги зникла. Адміністрації шкіл або самостійно подавали заявку про участь своєї шкільної ради, або ж в тих школах, де керівництво є консервативним і авторитарним, де

DOVGAПАНЧОХА • 2012

на учнівські ініціативи не звертається ніякої уваги, в таких школах часто самі учні звертаються до правління SVEA з проханням зареєструвати їх як учасників і посприяти в переговорах із дирекцією. Інформацію про SVEA легко знайти в Інтернеті, тому зв’язатися з представником організації досить легко будь-якому учню. Загальнонаціональний тренінг є проектом, у якого є свій менеджер. Це людина, яка приймає заявки від охочих учасників, визначає місце проведення (завжди це також якась школа, для учнів якої участь є безкоштовною), координує приїзд учасників, організовує проживання і харчування, відповідає за збереження життя і здоров’я учасників. Окрім того, у підготовці тренінгу беруть участь близько 20 тренерів-волонтерів. Це теж члени SVEA, дехто з них навчається в старших класах школи, інші вже закінчили школу і або продовжують навчання в університетах і коледжах, або відвідують короткострокові курси, або працюють. Спільним для усіх них є те, що надзвичайно велику частку свого часу вони приділяють роботі в SVEA. Такі тренінги тривають найчастіше 3 дні. В перший день учасники з’їжджаються, заселяються і знайомляться. До речі, живуть учасники в досить «спартанських» умовах, найчастіше в класах, сплять у спальних мішках на підлозі, так як і організатори. Також у перший день відбувається урочисте відкриття тренінгу, на якому новачкам представляють правління і взагалі розповідають про організацію. Варто зазначити, що на такі збори часто учасники приїздять по кілька років поспіль, тому велика частка з них добре знайомі між собою і з організаторами, а ті, які вже пройшли декілька таких тренінгів, з часом і самі стають тренерами SVEA. Другий і третій день тривають вже безпосередньо заняття. Учасники об’єднуються в групи відповідно до своєї «посади» в шкільній раді, тобто збираються разом всі президенти, економісти, віце-президенти, тощо. І протягом наступних двох днів вони працюють у цих групах, здобуваючи навички, необхідні саме для їхньої посади. Так група юристів знайомилася із системою державних і недержавних установ Швеції, які створюють політику у сфері освіти, вивчала національне і міжнародне законодавство у сфері освіти і захисту прав дитини, внутрішні установчі документи SVEA. Група президентів розпочала свою роботу з розмови щодо концептуальних питань «Що таке шкільна рада», «Для чого вона потрібна», «Якою вона має бути в ідеалі?». Учасники ви-


словлювали свої міркування, ділилися реальними історіями зі свого шкільного життя, формували спільне бачення поняття «Шкільна рада». Також для президентів та віце-президентів проводилися заняття з риторики; психології, де їм розповідали про теорії мотивації і способи заохотити людей працювати в команді, групові процеси і групову динаміку, стилі лідерства. Групи віце-президентів і економістів працювали, окрім іншого, над проектним менеджментом і фандрайзингом. Тренери ділилися своїми знаннями, як успішно написати проект, яким чином скласти бюджет для нього, спланувати етапи втілення, виділити критерії для моніторингу і оцінки, забезпечити адміністративну і організаційну сторони. Також учасникам було запропоновано список міжнародних і національних організацій, які можуть бути донорами й надавати фінансову підтримку шкільним радам. Окрім безпосереднього змісту занять, тренери ще приділяли увагу психологічній атмосфері в групі. Вони проводили чимало вправ для знайомства і «розтоплення льоду» між учасниками, для подолання комунікаційних бар’єрів і створення безпечного середовища для саморозкриття. Після кожного тривалого заняття чи дискусії обов’язково були вправи-енерджайзе-

ри, які тривали 5-10 хвилин і допомагали розслабитися і знову ж таки стати ближчими один до одного. Окремо працювала команда журналістів SVEA. За 3 дні тренінгу вони зробили 2 випуски газети, у якій ішлося про все, що відбувалося довкола. Там були й інтерв’ю з учасниками, і результати коротких опитувань, і плітки, які народжувалися тут же, і найголовніші новини тренінгів у різних групах, і найнесподіваніші фото. Газети верстали прямо вночі, а вже на ранок роздавали всім охочим. Що вразило Дуже просто було, повернувшись додому, у відповідь на запитання «Чи сподобалося тобі на тренінгу зі шкільного самоврядування SVEA?» відповісти «Так, сподобалося». І набагато складніше пояснити що саме принципово нового, свіжого і такого привабливого ми там побачили. Чим саме вражає ця подія і саме це явище. Втім, можна спробувати. Якість. Маючи хоча б елементарний досвід організації різного роду справ і заходів, людина починає оцінювати інші справи й заходи з більшменш професійного погляду. З цих міркувань, ор-

V-VI ВИПУСК

25


ЄДНАЙМОСЯ

26

ганізація цього загальнонаціонального тренінгу була ідеальною, як на мене. Оптимальний розподіл обов’язків між організаторами, серйозне ставлення до свого завдання і здорова взаємодія в команді (сама особисто була свідком того, як тренери збиралися в кінці кожного дня і впродовж години аналізували свою роботу, як проходили заняття, що було гарно і які виникли проблеми. Після того, як дещо істеричний спосіб спілкування став до певної міри звичкою в нашому суспільстві, де битися у Верховні Раді вважається мало не справою честі, коректне і ділове спілкування 20 молодих людей віком 19-23 роки, які спали, як і я, тільки 5 годин на твердій підлозі, а потім працювали 10 годин поспіль, справді вражає). Також на високій рівень якості вказує сам зміст тренінгів. Інформацію, яку тренери давали учасникамстаршокласникам, відповідала окремим розділам з психології впливу, психології управління, основ менеджменту, та ряду інших курсів, які у нас в країні вивчаються у вищих навчальних закладах. Якісними були також роздаткові матеріали, якими було забезпечено всіх учасників. Це була різноманітна друкована продукція, інформаційні буклети про SVEA, відбірка найважливіших законів, які захищають права учнів та багато іншого. Організаторів завжди було видно. Протягом трьох днів особисто у мене не виникало відчуття загубленості, бо завжди в полі зору був хтось із команди SVEA, до кого можна було звернутися із запитанням, порадою чи проханням. Власне, для цього існував спеціальний пост-рецепшн, такий собі куточок, де можна було відпочити, подивитися загальний розклад занять, посидіти в Інтернеті та просто поспілкуватися. Зрештою, на високому рівні було організовано всілякі побутові моменти. Тренінг відбувався на острові Готланд, що у 4 годинах шляху на паромі від «материкової» Швеції. І хоча учасники добиралися туди самостійно і власним коштом, їх приїзд координували організатори, забезпечували трансфер до школи. На високому рівні було також харчування, забезпечення медичного супроводу, контроль за дотриманням техніки безпеки. Баланс На тренінг учасники приїздили без вчителів. Це значить, що всього, разом з організаторами, протягом трьох днів на території школи перебувало близько 200 людей віком 14-23 роки. Знову ж таки, беручи до уваги наш український досвід подібних молодіжних зібрань, в уяві виникають страхітливі картини підлітків з пивом, розпусти

DOVGAПАНЧОХА • 2012

по кутках, недопалків на підлозі і повної відсутністю контролю емоційного стану та поведінки учасників. Нічого такого не було. На вступному зібранні було один раз зазначено, що куріння і вживання алкоголю неприпустиме в рамках тренінгу, і більше до цієї теми ніхто не повертався. Не було потреби. Звісно, не останню роль в цьому відіграла шведська культура, в якій уже немає укоріненої традиції пияцтва і недоступність в територіальному і фінансовому плані алкоголю. Проте було ще щось, що не регулювалося суто зовнішніми факторами. Не було загального враження розгулу, учні насправді приїхали навчитися чомусь, а не просто відірватися від вчителів, і це було помітно. Волонтерство Знову ж таки, важко обійтися без порівняння з українською культурою. Через порівняно невисо-


*дедлайн (англ. deadline) - крайній термін до якого має бути виконано певне завдання

Назад до порту Вісбі ми поверталися в автобусі з організаторами. Вони були втомлені, але щасливі, як завжди це буває після гарно зробленої справи. Мріяли про душ і тепле ліжечко і говорили про цей ще один загальнонаціональний тренінг, який вони зробили. Не перший, і далеко не останній для них, але по-своєму рідний і особливий, як і все, у що вкладаєш свою душу і життєвий час. Всі вони були моїми однолітками і за ці три дні ми перезнайомилися, передружилися і знайшли купу спільного на ґрунті любові до Хауса і Джейсона Мреза. Проте мене не полишало відчуття, що вони набагато доросліші за мене, адже щодня роблять речі, про які я поки лише пишу статті, сповнені захоплення. І насамкінець, мушу зізнатися, приклад SVEA не просто вражає чи надихає і не тільки вселяє віру в свої можливості й роль у суспільстві. Приклад SVEA такий близький по духу, очевидний і успішний, що спонукає до негайної дії, створення чогось такого ж потрібного і прогресивного тут, вдома, в Україні.

Текст: Наталія Дмитренко

кий рівень життя і потребу постійно піклуватися про хліб насущний, нам важко уявити, що ми працюємо безоплатно. Добровільно безоплатно, за покликом душі. Максимум для українського суспільства – це одноразові волонтерські акції, коли молодь присвячує 1-2 дні свого життя якійсь справі, корисній для громади. Тим більше вражає довід SVEA, де, як вже було зазначено, більшість членів правління і офісу працюють на волонтерських засадах і присвячують цьому 60-70 відсотків свого часу. Причому ця робота вимагає досить великих інтелектуальних і фізичних зусиль, передбачає серйозну відповідальність і фінансову звітність, часто суворе дотримання дедлайнів*. Тобто це не розвага, в яку молодь може побавитися, і кинути, а до певної міри професійне заняття, яке дає колосальний досвід в організаторській сфері та управлінні людськими ресурсами. І на серйозність ставлення до роботи фактор оплати праці аж ніяк не впливає.

27

V-VI ВИПУСК


Читаємо разом

Пеппі йде до школи У попередніх номерах йшлося про прийоми активного читання – тобто, такого читання, яке будить уяву і перетворює книгу на подію життя. Сподіваємося, що час, який минув, ви не марнували, і маєте цікавий читацький досвід. Розкажіть на сторінках нашої газети про ваші з дитиною читацькі доробки. Вони стануть у пригоді тим читачам, хто саме зараз створює разом із дитиною свій читацький світ. Продовжуємо!

28

Читаємо главу із повісті Астрід Ліндгрен про Пеппі Довгапанчоху у перекладі Ольги Сенюк. А завдання на активізацію вам пропонує вчитель вищої категорії Олена Логачова, яка розробила цілий курс «проживання» книг Астрід Ліндгрен. Томмі й Аніка, звичайно, ходили до школи. Щоранку о восьмій вони, взявшись за руки й тримаючи під пахвою книжки, виходили з дому. Саме в той час Пеппі або чесала свого коня, або одягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику – тобто ставала на підлозі і, не згинаючись, підстрибувала сорок три рази. Завдання для юного читача Спробуй зробити ранкову гімнастику Пеппі – на згинаючись, підстрибни 43 рази. Яку цікаву вправу із своєї ранкової гімнастики ти хотів би запропонувати Пеппі? Придумайте чи вичитайте з книги і включіть до комплексу ранкової гімнастики дитини «вправи Пеппі». Після того вона сідала до столу в кухні й спокійно, без поспіху, випивала велику чашку кави і з'їдала бутерброд із сиром. Простуючи до школи, Томмі й Аніка завжди з тугою дивилися на віллу «Хованка». Вони б раді були звернути туди й цілий день гратися з Пеппі. Якби хоч Пеппі ходила з ними до школи, їм би легше було миритися з уроками. – Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! – казав Томмі. – І до школи ми б ішли разом, – додавала Аніка. Що більше вони думали про це, то сумніші ставали. І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи. – Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, – хитро сказав Томмі, коли вони з Анікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки. – Аби ти знала, як у школі цікаво! – підхо-

DOVGAПАНЧОХА • 2012

пила Аніка. Я б здуріла з нудьги, коли б не могла ходити до школи. Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона не озивалася, тільки так завзято ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки. – І сидіти в школі треба не так уже й довго, – вів далі Томмі. – Тільки до другої години. – Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули – різдвяні, великодні, літні, – додала Аніка. Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець. Нарешті вона рішуче вихлюпнула з шаплика решту води на підлогу, замочивши штани панові Нільсону, що сидів там і грався люстерком. – Це несправедливо, – суворо сказала вона, не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона і на його мокрі штани. – Дуже несправедливо! Я цього не стерплю! – Що несправедливо? – запитав Томмі. – Через чотири місяці буде Різдво, і у вас


почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться, – сумно мовила Пеппі. – Я не матиму канікул, навіть коротеньких, – крізь сльози додала вона. – Треба щось робити. Завтра ж я почну ходити до школи. Томмі й Аніка аж заплескали в долоні з радощів. – Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля нашої хвіртки. – Е ні, так рано я не встигну. А крім того, я поїду до школи верхи. І справді поїхала. Рівно о десятій вона винесла з веранди коня, а за якусь хвилину всі мешканці містечка кинулися до вікон глянути на дивину – на коня, що ширяє у хмарах. Тобто, їм тільки здавалося, що кінь ширяє у хмарах. А насправді то Пеппі поспішала до школи. Вона вчвал примчала на шкільне подвір'я, зіскочила з коня, прив'язала його до дерева, загрюкала в двері так гучно, що Томмі, Аніка й решта учнів з несподіванки аж підскочили на своїх місцях, помахала крислатим капелюхом і щосили гукнула: – Привіт! Думаю, я не спізнилася на табличку вноження? Томмі й Аніка попередили вчительку, що до класу має прийти нова учениця, яка зветься Пеппі Довгапанчоха. Вчителька сама вже чула про Пеппі, бо в маленькому містечку всі про все знають. А що вчителька була добра й терпляча, то вирішила зробити все, щоб Пеппі сподобалося в школі. Тим часом Пеппі, не чекаючи дозволу, сіла на вільне місце. Але вчителька не зробила їй зауваження, тільки ласкаво сказала: – Просимо до нас, люба Пеппі. Я думаю, тобі тут сподобається, і ти навчишся багато цікавого. – А я думаю, що матиму різдвяні канікули, – відповіла Пеппі. – Я тому й прийшла сюди. Справедливість перш за все! – Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, щоб я записала в класний журнал. – Мене звати Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього по страху морів, а тепер негритянського короля. Пеппі – моє здрібніле ім'я, бо тато вважав, що повне, Пеппілотта, вимовляти надто довго; Завдання для юного читача Вивчи повне ім`я Пеппі. – Зрозуміло, ну то й ми будемо тебе звати Пеппі. А тепер побачимо, що ти знаєш, – мовила вчителька. – Ти вже велика дівчинка і, мабуть, ба-

гато що вмієш. Почнемо з рахунків. Скажи мені, Пеппі, скільки буде сім додати п'ять?! Пеппі вражено глянула на вчительку й відповіла невдоволено: – Ну, якщо ти сама цього не знаєш, то чого я маю рахувати замість тебе? Діти спантеличено витріщили очі. А вчителька пояснила Пеппі, що в школі так не відповідають і до вчительки звертаються на «ви», кажуть: «пані вчителько». – О, вибачте! – зніяковіла Пеппі. – Я цього не знала і більше так не казатиму. – Думаю, що не казатимеш, – мовила вчителька. – Ти за мене не хотіла рахувати, а я за тебе порахую. Якщо до семи додати п'ять, вийде дванадцять. – Ти диви! – вигукнула Пеппі. – Якщо ти знаєш сама, то навіщо було мене питати? Ой лихо, я знов сказала на тебе «ти»! Пробачте, – мовила Пеппі й боляче смикнула сама себе за вухо. Завдання Для юного читача Пеппі здивувало, що 7+5=12 і 8+4=12. Добери ще кілька прикладів на додавання, щоб у відповіді отримували 12. Наприклад, 9+3=12... Вчителька вирішила вдати, що нічого не сталося, і знов спитала: – Ну, Пеппі, а скільки, по-твоєму, буде вісім додати чотири? – Рівно шістдесят сім, – відповіла Пеппі. – Та ні, – мовила вчителька, – вісім додати чотири буде дванадцять. – Отакої! Це вже, люба моя, занадто, – мовила Пеппі. – Ти ж сама щойно казала, що дванадцять вийде тоді, коли до семи додати п'ять. Повинен же бути хоч якийсь лад навіть у школі. А крім того, коли тобі так хочеться гаяти час на ці дурні рахунки, то стань собі в куток і рахуй скільки завгодно, а нас відпусти надвір гратися в квача. Ну от, я знов сказала «ти»! – злякано вигукнула Пеппі. – Вибачте мені востаннє. Я спробую поводитися краще. Вчителька сказала, що вибачає їй. Вона кинула думку навчити Пеппі рахувати й почала питати інших дітей. – Томмі, скажи мені ось що. Коли Аксель має семеро яблук, а Ліса дев'ятеро, то скільки яблук у них разом? – Атож, скажи, Томмі, – втрутилася Пеппі. – І ще скажи, чому в Ліси болів живіт дужче, ніж у Акселя, і в чиєму садку вони накрали яблук? Вчителька знов удала, що нічого не почула, і звернулася до Аніки: – Ну, а ти, Аніко, розв'яжи таку задачу.

V-VI ВИПУСК

29


Читаємо разом

30

Густав поїхав з товаришами на екскурсію. Вдома йому дали одну крону, а коли він повернувся звідти, в нього лишилося сім ере. Скільки грошей він витратив? Отож-бо! – додала Пеппі. – І я ще хочу знати, чому він такий марнотратник? І чи він не розтринькав грошей на лимонад, і чи добре вимив вуха, як вибирався на екскурсію? Завдання Для юного читача У Швеції – не гривні, а інші гроші, крони. 1 крона = 100 ере. Тепер ти зможеш допомогти Аніці розв`язати її задачу. Вчителька вирішила кинути рахунки. Вона подумала, що, може, Пеппі більше сподобається вчитись читати. Тому вона витягла невеличку картку, на якій був намальований їжак. Біля малюнка стояла літера «ї». – Ось, Пеппі, я тобі покажу щось цікаве, – мовила вчителька. – Це їжак. А літера біля нього зветься «ї». – Так? Зроду б не повірила, – відповіла Пеппі. – Мені здається, що «ї» – це паличка з двома цятками, такими, наче мухи наслідили. А до чого тут їжак? Хіба він лишає такі сліди, як муха? Завдання Для юного читача Які ще слово, крім «їжака» починаються на літеру «ї»? Вчителька взяла другу картку, де була намальована гадюка, і сказала Пеппі, що літера коло неї зветься «г». – Коли хтось заводить мову про гадюк, я завжди згадую, як я билася з гадюкою в Індії, – сказала Пеппі. – Ви навіть не уявляєте собі, яка то була величезна гадюка: чотирнадцять метрів завдовжки і така люта, як оса. Кожного дня вона пожирала п'ятеро індійців і ще двох дітей на закуску. А раз прилізла й хотіла з'їсти на закуску мене. Обкрутилась навколо мене – шух! Але я не розгубилася, торохнула її по голові – гуп! А вона як засичить – с-с-с! А я її ще раз – гуп! І капець. Ага, то це літера «г», дивно! Завдання Для юного читача

DOVGAПАНЧОХА • 2012

Чи дійсно в Індії живуть такі довгі гадюки? Пеппі довелось передихнути, і вчителька, яка вже остаточно переконалася, що Пеппі - важка учениця, запропонувала дітям щось намалювати. «Тепер Пеппі напевне сидітиме тихо», – подумала вона й роздала всім папір і кольорові олівці. – Малюйте, що хто хоче, – сказала вона, а сама сіла перевіряти зошити. За хвилину вчителька підвела очі й глянула, як діти малюють. І побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й захоплено малює. – Пеппі, чому ти малюєш не на папері? – нетерпляче спитала вчителька. – Я вже давно його змалювала. Мій кінь не вміщався на такому маленькому клаптику паперу, – відповіла Пеппі. – Я оце малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в коридор. Завдання Для юного читача Намалюй портрет коня Пеппі. Вчителька хвилину подумала, а тоді запропонувала: – Може, ми краще заспіваємо? Всі діти підвелися з лавок, крім Пеппі, яка й далі лежала на підлозі. – Співайте собі, а я відпочину, – мовила вона. – Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути. Вчительці нарешті урвався терпець. Вона звеліла всім дітям вийти на подвір'я, щоб можна було наодинці поговорити з Пеппі. Коли вони залишилися самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до столу. – Знаєш що, – сказала вона, – чи, пак, знаєте що, пані, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Проте більше я не хочу ходити до школи. Нехай уже я залишусь без канікул. Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк. У мене аж голова йде обертом. Думаю, що тебе це, пані, не засмутить? Але вчителька сказала, що це її дуже смутить, а найбільше смутить її те, що Пеппі не хоче добре поводитись. – Кожну дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи. – Я погано поводилась? – здивувалася Пеппі. – А я й не знала, – зажурено додала вона. Її не можна було не пожаліти, бо ніхто так щиро не журився, як Пеппі. Вона трохи постояла мовчки, тоді сказала тремтячим голосом: – Розумієш, пані, коли в тебе мама – ангел, тато – негритянський король, а сама ти ціле своє життя плавала по морях, то й не знаєш до пуття,


як треба поводитись у школі серед усіх цих яблук та їжаків. Вчителька сказала, що розуміє Пеппі, більше не гнівається на неї і сподівається знов побачити її в школі, коли вона трохи підросте. Пеппі аж засяяла з радощів і сказала: – Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене! Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й поклала на стіл. Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка, – Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди й ти матимеш зі мною мороку. З цими словами Пеппі вибігла на подвір'я й скочила на коня. Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме. – На щастя, я знаю аргентинську школу, – з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей. – Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо різдвяні канікули настають аж одинадцятого листопада. Але з цим

якось можна змиритися, бо в Аргентині не завдають уроків. Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це! Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п'ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п'ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться. – То що ж вони роблять у школі? – запитав один хлопчик. – Їдять цукерки, – впевнено відповіла Пеппі. – Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи – треба їх їсти. – А що ж робить учителька? – запитала одна дівчинка. – Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, – відповіла Пеппі. – Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. – Вона помахала капелюхом і весело гукнула: – Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам'ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха! Завдання Для юного читача Вигадайте яку-небудь незвичайну школу, подібно до того, як це зробила Пеппі. Пеппі дзвінко засміялася й помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.

Частенько перше знайомсво дитини зі школою нагадує кумедну, але невдалу спробу Пеппі стати школяркою. Надалі ми плануємо ввести рубрику порад для школярів та їх батьків. Запитуйте! А якщо маєте досвід допомоги дитині у шкільному житті - поділіться ним. Чекаємо на ваші листи! Більше я не хочу ходити до школи. Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк. У мене аж голова йде обертом.

Пеппі Довгапанчоха V-VI ВИПУСК

31


ЗВЕРНЕННЯ! Адміністрація та педагогічний колектив Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 26 звертається до всіх небайдужих з проханням допомогти учениці 9-Б класу нашої школи Сергі Олександрі Геннадіївні, 1997 р.н., яка знаходиться на стаціонарному лікуванні в онко-гематологічному відділенні дитячої міської клінічної лікарні м. Полтави з діагнозом лімфогранулематоз, ІІ В стадія. Ця надзвичайно талановита дитина мала їхати на міжнародний конкурс юних виконавців-інструменталістів (по класу акордеон) до Фінляндії, проте медкомісією було виявлено пухлини... Вже півроку лікарі борються за її життя, й, звичайно ж, у бабусі, яка виховує онуку сама, грошей на це вже не вистачає. Колективом та учнями нашої школи, а також музичної школи № 3 ім. Б. Гмирі за підтримки Управління освіти та Управління культури виконавчого комітету Полтавської міської ради, ВГО «Асоціація допомоги інвалідам та пацієнтам з хронічними лімфопроліферативними захворюваннями», МГО «Наш шлях» та ВМГО «Українська Народна Молодь» вже було проведено три благодійні концерти та збір пожертв на лікування Саші. Спільними зусиллями вдалося зібрати кошти на п’ять курсів хіміотерапії, проте на 6-й, сподіваємося останній курс, грошей не вистачає. Гроші можна перерахувати: Отримувач: ПриватБанк Найменування банку: ПриватБанк Номер рахунку: 29244825509100 МФО: 305299 ОКПО: 14360570 Призначення платежу: Для поповнення карти 4405885815112518, Серга Тетяна Борисівна, ІПП 2758304086 Не залишимо дитину на півдорозі сам на сам зі страшною хворобою!

У нашій газеті ми продовжуємо розміщувати звертання про допомогу! Щира вдячність тим, хто допоміг маленькому Дані Колеснику у нелегкій боротьбі з хворобою. Просимо звернути увагу і на це звернення! Чимало небайдужих полтавців вже відгукнулися! Але ваша допомога також потрібна!


DOVGAPANCHOHA  

http://dovgapanchoha.com.ua Газета для ініціативних,веселих і вдумливих! Газета для тих, кому є, що розповісти! Газета для тих, хто шукає др...

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you