Кристина ЛІСОВСЬКА
РОДОВЕ КОЛО Кожен із нас має певне уявлення про світ навколо. Воно може бути релігійним, прагматично–науковим, атеїстичним чи будь-яким іншим. Жодне з них не є абсолютно правильним, адже у світі співіснують багато світоглядних течій. Симбіоз релігій із наукою, розвиток якої щодня розкриває нові й нові властивості нашого Всесвіту, проявляється у найдивовижніших формах. У час технічного прогресу ми зберігаємо віру в містичне, потойбічне, святе та божественне. І щоб не відбувалося в кібернетичну еру, зараз прокидається прадавнє язичництво — родові сили у кожному з нас. Люди повертаються до древніх звичаїв, бодай згадати якого роду-племені вони є. Як історична довідка, як релігійна настанова чи як духовна практика для відновлення особистості — спадок наших Предків постає джерелом пізнання. Тож розглянемо докладніше природу рідновір’я.
Р
ідновір’я — це не бажання долучитися до модних тенденцій сьогодення, а вічна та природна частина нашого життя, побуту, звичок та світогляду. Від наших Предків ми успадкували сімейні байки, традиції та звички, що залишаються в пам’яті кожного покоління. Наша першородна сакральна традиція — не суміш чужих вірувань, не прибулі за віки асиміляцій ідеї, не примусово насаджені релігії, а наша справжня традиція душі. Як не назви його: язичництво, рідновір’я чи родове коло, сенс не зміниться. Усе це є найперше світосприйняття наших Предків, що мало настільки практичну та логічну природу, що впліталося в побут і звички достоту органічно й аж досі лишається в нас. Якщо всередині традиції можливо все (воїни, цілителі, екстрасенси, побутові звичаї, святкування, обряди і подібне) та не відсікається нічого — ця традиція справжня. Як тільки людство дійшло осілого способу життя, без кочівництва та митарства, потреба пояснити природні явища призвела до формування духовних практик і своєрідної релігії. На відміну від сучасних сформованих
20
конфесій, язичництво будь-якої частини світу починається з усної творчості, сімейно-родових чи общинних традицій та ритуалів. Невід’ємне від побуту, кухарства, цілительства і травництва, будів-
П
ництва та ремесел, рідновір’я вкладалося в свідомість із покоління в покоління формуючи як особистий так і національний дух. Наше язичництво — невигубно в нас, рідне воно нам в крові та на душі.
оняття «язичництво» постає від слова «язик», що означало «народ» і спочатку «вірування, мова, народ» були синонімами. Відповідно «свій язик» чи «іниє язики» як говорили про сусідів. Язичництво було територіальним сприйняттям природи навколо, тобто у тій чи іншій мірі від народження кожен із нас язичник, адже ми якось пояснюємо собі світ. Природа всюди різна, що спричинило різномаїття язичництва. Система світосприйняття наших Предків розвивалася віками, ще до 3–6 віку н.е. повністю сформувалися наші традиції. Пізніше досить довго існувало «двовір’я» — задовго до того як Київ хрестили за канонами інших, але рідновірську душу неможливо перекроїти. Християнство не викоренило язичництво, позаяк при всьому бажанні не могло одне покоління людей винищити вікову традицію. Життя, підпорядковане принципу рідновір’я передбачало, що на слово «Бог — є любов. Христос — син Божий!» наш предок відказував «І ти син Божий, та й я — син Божий!». Двовірство існувало, бо слов’яни говорили «Боги не сваряться». Доки не ламали капищ, ніхто не був проти спільного життя двох вір. Велеслава Легошина, дослідник слов’янських традицій