__MAIN_TEXT__

Page 1

№6

2014

Новорічні забави: колядуємо, щедруємо! Забуте ім’я: Лідія Липковська «ВІЙ» – нове прочитання Проект «Jazz Kolo»

Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ


30 4

«Вій»: нове прочитання. Ольга Голинська

24

У колі джазових імпровізацій. Валентина Кулик

«Творець своїм мистецтвом повинен нести добро». Анна Луніна

ЗМІСТ ВОГНІ РАМПИ 4 «Вій»: нове прочитання. Ольга Голинська

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ 24 «Творець своїм мистецтвом повинен нести добро». Анна Луніна

8

КАМЕРТОН 30 У колі джазових імпровізацій. Валентина Кулик

Свята і будні Одеської опери. Юлія Бентя

МЕТРИ 12 Прийшла й постала з небуття... Тамара Севернюк 14 Струни душі Івана Гамкала. Людмила Чечель МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ 18 Срібний фест у золотій оправі: ювілейна мозаїка. Ірина Вавшко

2

МУЗИКА | 6’2014

НОТНИЙ СТАН 32 Колядуємо, щедруємо! Валентина Кулик 33 «Василева мати». Обробка Кирила Стеценка 34 «А вскликнули янголи». Обробка Кирила Стеценка

http://music.uaculture.com


МАЙСТЕР-КЛАС 36

Душа, якої не буває забагато. Юлія Пальцевич

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ 42 Солов’їна домівка. Ч. ІІІ: Український ансамбль танцю. Віра Горбатюк, Алла Вишнева 46 Завжди у дорозі. Валентина Кулик ФЕСТИ 50 Із Шевченком на Чернечій горі. Ольга Голинська 54 Музика в старому Львові. Любов Кияновська …І ТЕСТИ 56 Новий конкурс на мапі світу. Лоран Беллен (Франція) АВТОГРАФИ 58 De profundis temporis. Валентина Кузик КЛІПИ 60 Musical memory crossing-8. Наталія Семененко АЛЬМА-МАТЕР 62 Ювілейний звіт — високий політ. Ірина Сікорська

Шановні друзі «Музики»! Добігає кінця 2014 рік. Для всіх він був вельми непростим. Як сказав нещодавно в режисер Василь Вовкун, «сьогодні поранер не н кожне серце». Однак українці не склали рук р і продовжували сумлінно працювати – кожен на своєму, визначеному для нього к долею, місці. Так само чинили й ми, готуючи для вас випуски журналу. Й оскільки наш часопис віддзеркалює сучасне музичне життя, матеріали кожного номера, у тому числі й пропонованого вашій увазі, несуть на собі відбиток нинішньої складної пори. Як і завжди, ми доклали максимум зусиль, аби задовольнити найрізноманітніші смаки. На завершення року, природно, підбиваємо деякі підсумки, але й, дивлячись із надією у майбутнє, розповідаємо про нові починання, що, гадаємо, матимуть гідне продовження. Так, подаємо останній фрагмент із книги Віри Горбатюк і Алли Вишневої «Музичні адреси Києва». У ньому йдеться про Ансамбль народного танцю України – іще одного повоєнного мешканця «Солов’їної домівки». Тему органічно продовжує інтерв’ю із нинішнім керівником колективу Мирославом Вантухом. Першою публікацією окремих записів із зошита композитора Анатолія Коломійця закінчуємо ювілейний рік Левка Ревуцького. Щодо ювілеїв, які є певними віхами в житті будь-якої особи чи установи, то ми щиро вітаємо із ними композитора Лесю Дичко (інтерв’ю Анни Луніної), уже згаданого хореографа Мирослава Вантуха, диригента Івана Гамкала (матеріал Людмили Чечель), співачку Вікторію Лук’янець (25 років творчої діяльності; публікація Юлії Пальцевич), а також кіровоградську дитячу музичну школу імені Юлія Мейтуса (стаття Ірини Сікорської). 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка був присвячений Перший мистецький фестиваль «Чернеча гора» у Каневі (про нього – оповідь арт-директора Івана Тараненка). 130 років від дня народження незаслужено забутої видатної співачки Лідії Липковської відзначили на Буковині (нарис письменниці Тамари Севернюк). Уже в 25-те пройшов Міжнародний «Київ Музик Фест» (погляд на подію молодого музикознавця Ірини Вавшко). До 80-річчя від дня народження композитора й 30-річчя першої постановки було приурочено прем’єру опери-балету «Вій» Віталія Губаренка в Одесі (статтю Ольги Голинської доповнює в ексклюзивному слові генеральний директор Одеської опери Надія Бабіч). Про новий фестиваль «Музика в старому Львові» – есей Любові Кияновської. Початок нового сезону проекту «Jazz Кolo» характеризує Валентина Кулик. «Новий конкурс на мапі світу» – так зветься матеріал, надісланий нам французьким журналістом Лораном Белленом із Парижа. Наближаються новорічні свята. У ці дні, хай там як, завжди хочеться спокою, не кажучи вже про веселощі й розваги. Трохи відволіктися від труднощів сьогодення вам допоможе споглядання музичних фонтанів (традиційний «Crossing» Наталії Семененко). А тим, хто дотримується народних традицій, стануть у нагоді колядки й щедрівки в обробці українського класика Кирила Стеценка. До зустрічі у 2015-му! Із щирими побажаннями миру й злагоди Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

http://music.uaculture.com

6’2014 | МУЗИКА

3


ВОГНІ РАМПИ

«ВІЙ»: НОВЕ ПРОЧИТАННЯ Нещодавно музичну громадськість України сколихнула непересічна подія: Одеський національний академічний театр опери та балету показав прем’єру опери-балету Віталія Губаренка «Вій» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя

4

МУЗИКА | 6’2014

http://music.uaculture.com

Фото Кирила СТОЯНОВА

Н

асамперед хочеться відзначити неабияку сміливість дирекції театру й групи постановників, які в наш непростий в усіх сенсах час наважилися представити твір українського композитора, та ще й силами самого театру – без допомоги держави. Багато хто з меломанів пам’ятає попередню постановку «Вія» 1984 року в Одесі ж. Тоді її авторами були легендарні режисер Артур Почиковський, балетмейстер Віктор Смирнов-Голованов, геніальний художник Євген Лисик і диригент Борис Афанасьєв. Шанувальники творчості видатного українського композитора Віталія Губаренка, якому цьогоріч виповнилося б 80 (!), знають також останній, симфонічний твір митця – Хореографічні сцени «Вій». Написаний 2000 року на основі музичного матеріалу оперибалету, цей опус прозвучав уперше вже після смерті автора. Творці сучасної одеської вистави не пішли шляхом простого оновлення попереднього спектаклю. «Мені видалося цікавим поєднати оперу-балет і хореографічні сцени, – розповів режисер-постановник і балетмейстер Георгій Ковтун. – Повість Гоголя спонукає нас звертати увагу не так на сюжет, як на особливості його подачі, що підтверджують актуальність думки, – часто важливо не що, а як. Тому я й дозволив собі втрутитись у світ автора». «Від сполучення двох партитур, яке спричинило певні зміни в лібрето,


Фото Кирила СТОЯНОВА

ВОГНІ РАМПИ народився абсолютно інший твір», – додав музичний керівник і диригент вистави, головний диригент театру Олександру Самоїле. Так до авторів початкового лібрето «Вія» Віталія Губаренка – Марини ЧеркашиноїГубаренко й Льва Михайлова приєднався Георгій Ковтун і постав новий спектакль на дві дії з прологом (замість трьох дій із прологом та епілогом). «Із музикою Губаренка я був знайомий раніше, так би мовити, заочно, – зізнався Олексанру Самоїле. – Скажу інакше: у 1960–1990-ті роки неможливо було серйозно займатися музикою і не знати композитора Віталія Губаренка, тому що його ім’я просто-таки “греміло”. Користуючись висловом Артуро Тосканіні – геніального диригента, котрого я вважаю найкращим і до сьогодні, зазначу: відповісти на запитання чи знаємо ми музику можна лише за умови її виконання. Адже граючи твір ми намагаємося (кому як вдається) увійти у світ композитора, відчути його. Євген Мравінський казав, що у кожного композитора – свій запах. Завдання будь-якого виконавця, не тільки диригента, “зайти у потойбіччя нот”, усвідомити чим один автор відрізняється від іншого. І от зараз, після тижнів наполегливої праці, численних репетицій і, нарешті, прем’єрних показів, я можу стверджувати, що тепер знаю музику Віталія Губаренка, – у міру своїх можливостей я постарався наблизитися до його запаху». «І який же він, цей запах?» – поцікавилася я. – «У митця є власний почерк, індивідуальність – це найголовніше. Ми можемо, звичайно, проводити аналогії. Так само, як відзначаємо факт, що у музиці Шостаковича простежується вплив Малера, у Пуччіні – Ваґнера й Дебюссі, у симфонічному мисленні й оркеструванні Губаренка я відчуваю “дихання” Шостаковича, хоча, можливо, я і помиляюся. Ця лінія йде від Малера – масштабність, драматизм і широта розвитку думки. Така риса стилю дуже важлива. Для диригента вона – просто мрія, бо надає простір для інтерпретування, дозволяє вибудовувати форму крупним штрихом. У моїй практиці, особливо при виконанні сучасної музики, часто трапляється так, що я не можу віднайти причинно-наслідкового зв’язку у розгортанні музичної думки й повинен щось вигадувати, адже потрібно, аби твір звучав. У Губаренка я одразу відчув логіку інтонаційної драматургії і прагнув її відтворити. Тут я нічого не мусив шукати, придумувати. Коли в опері наявний симфонічний розвиток, а в симфонії простежується образне оперне мислення, тоді музика збагачується виразовими фарбами. В оперній виставі, де є і сольні, і хорові, і балетні дивертисментні сцени, симфонічне дихан-

ня об’єднує усе дійство, надає йому масштабності. Повторю відому істину: найголовніше – не ноти, вони однакові в усіх авторів, а ось те, що за нотними знаками, – запах – у всіх різний. Що стосується “Вія”, то і Гоголь, і Губаренко перейшли “на той бік”, а там набирають сили інші закони й відчуття, пов’язані з управлінням образною сферою. Музика у нашій теперішній виставі й спектаклі 1984 року, власне, – одна і та сама, тільки скомбінована інакше. Але як порізному ту драматургію вдалося сценічно втілити на віддалі 30-ти років при тому, що музика є по суті самодостатньою! Я відзначаю це буквально з перших репетицій, тому що мало лишилося музикантів оркестру, котрі грали тоді, – тож я відчував величезну внутрішню напругу. Я диригую не інструментами, а очима людей, – тож, аби дотриматися потрібної “сторони”, слід “підключити” їхні душі. Аби ті, хто сидять у залі, щось відчули, спочатку мусять усе правильно зрозуміти оркестранти. Тому для мене дуже важливі їхні очі. У деяких я бачив страх, розгубленість через те, що музика сама по собі приводила у цю приголомшливу сферу, – іще ніхто не знав,

що відбуватиметься на сцені. Й у музикантів спрацював запрограмований інстинкт і велика повага до професіоналізму оркестрового письма Губаренка, а також гордість за те, що це – саме український композитор. Вони відчули дух гоголівський, – те, що за нотами». «Чи виграв твір від поєднання двох партитур?» – запитую. – «Беззаперечно! Завдяки тому, що режисер-постановник Георгій Ковтун – божевільний, звичайно, в хорошому сенсі слова, ми отримали нову якість. Причому його версія дуже близька до Гоголевої». Узагалі цікавий сам факт звернення Ковтуна до одного й того ж твору в абсолютно різних жанрах – драматичному (вже понад 10 років в Одеському російському драматичному театрі йде вистава «Вій» у його постановці) та оперно-балетному. За словами митця, він спочатку навіть хотів відмовитися від пропозиції Одеської опери, але потім «внутрішній авантюризм примусив кров у жилах шалено нуртувати й ...виник скажений інтерес до цієї роботи». Шукаючи ключ до втілення концептуально й образно вельми непростого сюжету, він вирішив дещо переглянути характер взаємин Хоми й Пан-

6’2014 | МУЗИКА

5


ВОГНІ РАМПИ

СВЯТА І БУДНІ ОДЕСЬКОЇ ОПЕРИ Генеральний директор Одеського національного театру опери та балету Надія Бабіч – про прем’єру «Вія» Віталія Губаренка, меценатів-театралів, правила виживання у кризових умовах і творчі плани

«МИ НЕ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ГІРШЕ» Ідея відновлення «Вія» дісталася мені «у спадок» від попереднього керівництва театру. Це мене дуже бентежило, бо старше покоління артистів добре пам’ятає неймовірну популярність першої постановки твору, яка відбулася на сцені Одеської опери 1984 року. У них досі перед очима чарівні декорації художника-постановника Євгена Лисика. Усі члени диригентськорежисерської колегії висловлювалися щодо потреби глибокого опрацювання концепції нової постановки й казали: «Ми не можемо зробити гірше», – але справа якось не рушала з місця. Імпульс позитивного руху був заданий Оксаною Линів – диригентом зі Львова, яка на той час працювала у нашому театрі (зараз – у Німеччині). Вона порадила мені зустрітися із вдовою композитора, відомим музикознавцем і оперним критиком, знавцем історії і сьогодення музичного театру – Мариною Романівною ЧеркашиноюГубаренко, яка і запропонувала зупинитися на концертному виконанні «Вія». Мені ця ідея надзвичайно сподобалася, – твір видатного українського митця міг відкрити наш третій Міжнародний фестиваль мистецтв. Нагадаю, що у 2012 і 2013 роках в Одеській опері з успіхом проходили два Міжнародних фестивалі мистецтв. По три дні в театрі йшли оперні й балетні вистави, а починались фестивалі грандіозними постановками open-air (перший раз – на площі перед цен-

8

МУЗИКА | 6’2014

тральним входом, другий – з «англійського» боку, біля фонтана). Сама будівля театру слугувала мальовничою декорацією. Для цих акцій ми обирали сучасні, стильні, гарні проекти: повноформатну «Аїду» Джузеппе Верді (3,5 години, без купюр!), «Карміну Бурану» Карла Орфа. Відкриття фестивалю кожного року відбувалось 1 червня,

У майстернях нашого театру є чудові фахівці, яких можна порівняти з чаклунами, – таку красу вони здатні створити але щоразу нам ставала на заваді стихія: починалася страшенна злива, ураганний вітер трощив декорації. Відтак ми вирішили перенести проведення фестивалю на інший час, утім, так само літній. Концертною версією «Вія» планувалося відкрити третій, цьогорічний опернобалетний міжнародний форум. На показ open-air необхідно було привабити публіку чимось надзвичайним, адже головною метою фестивалю було наблизити високе мистецтво до слухачів. Залишалося вирішити, хто реалізовуватиме ідею. Я запропонувала звернутися до нашого земляка, балетмейстера і режисе-

ра Георгія Ковтуна. Його «творчий профіль» вирізняється особливими рисами, цей митець має неповторний стиль. Режисерам узагалі притаманне нестандартне мислення, але Ковтун здатний приголомшити, навіть шокувати публіку! Хотілося створити видовище, яке би стало основою для майбутньої вистави в стінах театру. Георгій Ковтун погодився на нашу пропозицію. І почалося! Він порадив звернутися до художниці з Сімферополя Злати Цирценс, яка вже працювала у нас над костюмами до «Весни священної» і «Карміни Бурани». У неї дуже добре виходять фантасмагоричні образи. Коли Злата привезла ескізи костюмів і декорацій, ми всі зрозуміли, що треба робити не концертне виконання, а виставу з повноцінною сценографією. Від проведення ж фестивалю ми свідомо відмовились: у країні почалася неоголошена війна... Спектаклі – інша справа, це наша робота. МАЙСТЕРНІСТЬ І ТАЛАНТ Давно хотілося поставити щось на українську тему або твір українського композитора, не повторюючи досвід інших театрів. Опера-балет «Вій» Віталія Губаренка – наш ексклюзив. Близько 500 (!) костюмів, і всі дуже складні, з натуральних тканин, жодний не копіюється. У майстернях нашого театру є чудові фахівці, яких можна порівняти з чаклунами, – таку красу вони здатні створити. Ми їх дуже

http://music.uaculture.com


Фото надане Одеським національним театром опери та балету

ВОГНІ РАМПИ

цінуємо. І я не просто вихваляюся, коли так кажу: художники-постановники із-за кордону, котрих ми запрошували у різні роки до співпраці, казали мені, що на наших спеціалістів слід молитися! Декорації і костюми, зроблені нашими майстрами до «Вія», – результат величезної за обсягами роботи найвищого стандарту. Успіх нової вистави, особливо в оперному театрі, – це, безумовно, вміння талановито, професійно скоординувати всі складові майбутнього Творіння. Це неможливо здійснити без музичного керівника, здатно-

го вести за собою величезний колектив. Таким є головний диригент нашого театру, видатний митець, народний артист Республіки Молдова Олександру Григорович Самоїле. Спостерігати за його роботою – особлива насолода, оркестр під його орудою завойовує нові творчі висоти. Коли він захоплюється ідеєю – успіх гарантований. Так сталося і з «Вієм». Окреме «господарство» – хор, яким ми також дуже пишаємося. Складається він переважно з молоді, талановитих випускників Одеської національної музичної академії.

Бездоганну гармонію і збалансоване звучання колективу забезпечує головний хормейстер Леонід Михайлович Бутенко – професіонал найвищого ґатунку. Наша балетна трупа також дуже молода й талановита і перебуває у чудовому стані. Головний балетмейстер театру Юрій Васюченко завжди підтримує цікаві творчі починання і сприяє їхньому втіленню. Нещодавно приїздив до нас Денис Матвієнко, знайомився з танцівниками і був у захваті від бажання артистів творити сучасний, яскравий балет. Отак разом – балет і хор, оркестр і солісти, видатні майстри сцени і талановита молодь, декоратори і костюмери, концертмейстери, гримери, всі технічні служби театру – «будують» новий твір і до останньої миті, поки не затихнуть овації після прем’єри, не можуть повільно дихати і жити спокійним життям! ...Звісно, ми дуже хвилювалися, працюючи над «Вієм». Варто зазначити, що «Вій» Георгія Ковтуна – це абсолютно новий твір, у якому постановник зумів відчути те, що хотіли сказати і Гоголь, і Губаренко. Він спробував протягнути нитку від тих, майже 200-літньої давнини, часів до наших днів – і, мені здається, це йому вдалося. Мені, як керівникові, дуже важливо, щоб вистава була потрібна глядачеві. Не можна вкладати величезні кошти у спектакль, який потім зіграють лише кілька разів! Упевнена: «Вій» у постановці Ковтуна матиме успіх у публіки. Цю сучасну роботу можна порівняти з діамантом, котрий щоразу виблискуватиме якимись новими гранями. Олександру Самоїле вважає партитуру «Вія» визначною, а Віталія Губаренка – видатним композитором із власною, надзвичайно глибокою філософією. Мушу додати, що одеська публіка доволі непроста, – більша частина театралів любить класичне прочитання. Натомість я переконана, що театр – це живий організм, який неможливо відокремити від світу «великою китайською стіною». У театрі повинні бути проекти для різного глядача, зокрема й такі, що демонструють погляд в історичне минуле з позиції сьогоднішнього дня. Твори мають підживлюватися «вітром змін»! «НАПОВНЕННЯ», ГІДНЕ РОЗКІШНОЇ «СКРИНЬКИ» Коли у листопаді 2010 року мене призначили генеральним директором Одеської опери, я побачила (кажу цілком відверто), що більшість оперних і балетних вистав потребує оновлення. І це не дивно: будівля театру одинадцять років перебувала на реконструкції, потім, від 2005-го, настав важкий час зміни керівників. За ці роки по-

6’2014 | МУЗИКА

9


МЕТРИ

ПРИЙШЛА Й ПОСТАЛА З НЕБУТТЯ…

У

першій третині ХХ століття її ім’я знали у багатьох країнах світу, а голос звучав чи не на всіх континентах. Вона була всезагальною улюбленицею. Достатньо назвати лише кілька фактів. Після виступів у «Метрополітен-опера» у партнерстві з легендарним Енріко Карузо у «Травіаті» й «Ріголетто» Джузеппе Верді вибаглива, а подеколи й упереджена американська критика, що звикла писати лише про італійців, назвала Лідію Яківну «північною зіркою», а Бостонська газета «Бостон Таймс» наголосила, що лише неперевершена Амеліта Галлі-Курчі порівнянна з Липковською у досконалості володіння колоратурою. Спеціально для неї міланський театр «Ла Скала» здійснив постановку опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», а легендарний Артуро Тосканіні 1914-го уклав угоду з тим же «Ла Скала» про участь Липковської у дев’яти виставах «Ріголетто». Цьому грандіозному задуму завадила Перша світова війна… Париж після тріумфальних виступів співачки у «Гранд-опера» і «Опера-комік» нагородив її титулом «Паризька примадонна». «Великою співачкою з голосом, що зачаровує», назвала Липковську паризька преса після її виступу в опері Амбруаза Тома «Гамлет», а Жуль Массне захоплено зауважив, що вона – найкраща Манон із тих, кого він бачив і чув у цій ролі раніше.

12

МУЗИКА | 6’2014

І на туманному Альбіоні, у Лондоні в королівському «Ковент-Гарден» холодні й стримані англійці з не притаманною їм теплотою вітали Липковську у виставі «Секрет Сюзанни» Ермано Вольфа-Феррарі, знову ж таки, поставленій спеціально для неї. Куди тільки не приводили Лідію Яківну її гастрольні дороги! Відень, Рим, Монте-Карло, Берлін, Стокгольм, Будапешт, Варшава… Південна Америка, Китай, Японія, навіть далека Нова Зеландія… Усюди вона – бажана

гостя. Протягом ХХ століття жодна з українських співачок не мала такого пошанування і визнання, навіть славнозвісна Соломія Крушельницька. Тільки після 2005 року творчі досягнення Липковської частково повторили українка Людмила Монастирська і росіянка Ольга Бородіна. Хто ж вона, і чому про неї майже нічого не знає Україна? Адже колись «Паризьку примадонну» шанували і на батьківщині. Навіть провівши більшу частину свого життя за кордоном, видатна співачка часто виступала на найкращих оперних сценах Росії, а протягом 1927–1929 років – Радянського Союзу: у Ленінграді, Москві, Тбілісі. Не забувала Липковська й про Україну. Її чарівний спів і неперевершену драматичну гру гаряче вітали у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Севастополі. Здобувши світове визнання в операх західноєвропейських композиторів, Липковська була неперевершеною виконавицею вітчизняного оперного репертуару: Людмила в опері «Руслан і Людмила» Михайла Глинки, Марфа і Шемаханська цариця у «Царевій нареченій» і «Золотому півнику» Миколи РимськогоКорсакова, Ольга в його ж «Псковитянці». Донині взірцевим уважається створений нею образ Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. У концертних програмах, поряд із популярними аріями з опер, романсами російських композиторів звучали українські народні пісні, національна опер-

http://music.uaculture.com

Фото надане автором статті

Співочий безсмертник придністровської землі, висушений немилосердними вітрами різних епох і часів, але напоєний живлющою вологою одвіку нескореного Дністра, воскреслий нині в дорогому для всієї України Поверненні Лідії Яківни Липковської!


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


Фото Людмили ЧЕЧЕЛЬ

14

МУЗИКА | 6’2014

http://music.uaculture.com


МЕТРИ

СТРУНИ ДУШІ ІВАНА ГАМКАЛА Народному артистові України, диригенту Національної опери імені Тараса Шевченка цьогоріч виповнилося 75!

М

аестро – музикознавець, професор, педагог, членкореспондент Національної академії мистецтв, член Європейської академії музичного театру (Відень), трьох національних творчих спілок України, музично-громадський діяч. Цьогоріч побачило світ науково-довідкове видання «Іван-Ярослав Дмитрович Гамкало». Згадуємо фрагменти із життя митця у його затишній київській квартирі. – Іване Дмитровичу, ви народилися в селі, але це не завадило мріяти і стати відомим на весь світ диригентом… – Народився я у галицькій хліборобській родині в селі Городищі Королівському на Львівщині, яке на той час перебувало у складі Польщі. Був хрещений і названий при таїнстві Іваном-Ярославом. Родина наша була релігійною, працьовитою. Пишалися ми й тим, що у 1906 році на прощу до Палестини разом із митрополитом Андреєм Шептицьким їздили Йосип і Йосафат Гамкали, які були активними в громадському житті Городища. Знаним був і рід Заборських, із якого походила моя мама. Мій дід Григорій, по маминій лінії, хоч і мав диплом кравця, за покликанням був церковним півчим, керівником хору. Мабуть, саме завдяки йому я ще маленьким прилучився до музики. Його голос так запав у мою свідомість, що й дотепер зринають у пам’яті неповторні звуки та фрази церковних піснеспівів… Отак і зростав я на українських народних і духовних піснях. Мама знала їх безліч. Піз-

ніше я почав записувати ті мелодії, фіксував мамин спів на магнітофон. Записи пісень і голос матері не раз звучали по Українському радіо. Дитиною, років у дев’ять, я сам зробив скрипку із фанери, на яку нап’яв сталеві дроти. На ній і опановував ази скрипкового музикування. Також співав у церковному і шкільному хорах, виступав як скрипаль, декламував вірші… Іноді й власні. Мав багато

Материнська пісня, мов зернина, проросла у моїй душі тугим колосом закоханості в народну музику захоплень, проте переважали поезія, малювання. Мені навіть радили вчитися на художника. Однак материнська пісня, мов зернина, проросла у моїй душі тугим колосом закоханості в народну музику, яку я, як диригент, проніс через усе своє життя і творчість. Попри численні заборони, сільський люд зберігав народні й церковні традиції. Святкували Коляду, Пасху, Івана Купала, ставили вертеп тощо. …Коли познайомився із майбутнім поетом Ігорем Калинцем, у нього було дві фабричних скрипки, одну він мені позичив і ми разом брали уроки гри на скрипці у педаго-

га Михайла Червоного, виступали на шкільних концертах у місті Ходорові. Закінчивши восьмирічку, вже знав точно, що продовжу музичну освіту. Вступив до Львівського музично-педагогічного училища імені Філарета Колесси. – Коли навчалися на третьому курсі, ви вже керували хором. Ваш творчий шлях увінчаний багатьма регаліями. У житті досягли чимало. Які ж його етапи вважаєте стрижневими? – Училище закінчив із відзнакою 1958 року й був направлений навчатися до Львівської консерваторії. Перебуваючи в училищі, співав у хорах, грав у симфонічному оркестрі Львівської політехніки, а також в училищному оркестрі народних інструментів. Ще учнем співав у хорі Львівського оперного театру. Це училище дало дуже багато видатних особистостей для всієї України. У ньому в той час навчалися Стефан Турчак, Тарас Микитка, Андрій Кушніренко, Ростислав Бабич, співачки Марія Процев’ят, Марія Галій, раніше училище закінчили учасниці знаменитого тріо сестри Байко... Усі консерваторські роки працював суфлером у Львівській опері. У театрі мав можливість гастролювати, спілкуватися з цікавими людьми, збагачуватися інтелектуально, міг диригувати хором. Студентом дебютував як диригент в опері (1962 р.), писав музику, друкував статті в газетах. О шостій ранку разом із Державним гімном ми прокидалися й бігли два кілометри, аби перши-

6’2014 | МУЗИКА

15


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

СРІБНИЙ ФЕСТ У ЗОЛОТІЙ ОПРАВІ: ювілейна мозаїка

П

еред тим, як переглянути сторінки ювілейного фестивалю, хочеться здійснити невеличку подорож у часі й пригадати, як же власне сформувався «Київ Музик Фест», із чого все починалося. Тепер це вже історія: ініціатором і засновником фестивалю був український композитор Іван Карабиць, якому 17 січня наступного року мало б виповнитися сімдесят. На жаль, уже майже тринадцять років Івана Федоровича немає з нами. У спогадах композитора про фестиваль знаходимо відомості про те, як за рік до його створення під час перебування у справах Спілки композиторів в Аргентині Івану Карабицю довелося потрапити в таку ситуацію: «Якось за вечерею в ресторані офіціант запитав моїх аргентинських колег звідки я. Йому відповіли, що з України, з Києва. Він трохи подумав і знову запитав: “А де це? Біля Алжиру?” Усі розсміялися, усміхнувся і я. Усміхнувся гірко, з болем у душі. Не знати про Україну,

18

МУЗИКА | 6’2014

про Київ?! Як же це так? Чи ми того не варті? Настрій було безнадійно зіпсовано... Повернувшись додому, почав аналізувати і свою роботу… У житті Спілки композиторів уже тоді стали помітними ознаки агонії. Нескінченні зібрання, вибори, перевибори, засідання секретаріату, а користі від них – на жаль... Творчі комісії продовжували існувати формально, за інерцією, пленуми здебільшого перетворювалися на сутички за місце у концертних програмах... Водночас українська сучасна музика все активніше прокладала собі шлях за кордоном. Цьому сприяла практика виїздів наших композиторів і виконавців у інші країни, обмінні акції. Вони давали можливість час від часу подихати свіжим повітрям інформаційного простору. Треба було шукати нові форми, які б фіксували наші успіхи, наше прагнення увійти у світовий культурний процес. І шукати цієї долі треба було насамперед у себе вдома. Настав час, коли самоствердження, відчуття гордості та гідності є не амбіція, а необ-

хідність, без якої ми не пізнаємо світ, а світ не пізнає нас. Лондон, Берлін, Париж, Франкфурт, Единбург, Прага, Варшава – це тільки деякі європейські міста, що стали аренами великих музичних форумів. А скільки їх у Америці, Канаді, Японії, Австралії... Тож хіба Київ із його історичними пам’ятками, культурними традиціями, унікальним місцеположенням не міг би піднятися до такого рівня? Так народжувалася ідея створення Українського міжнародного музичного фестивалю» (цит. за: http://kmf.karabits.com/kmf/ birth.htm). Свою нинішню офіційну назву «Київ Музик Фест» отримав лише через рік – у 1990-му це був просто «Перший український міжнародний музичний фестиваль». Ініціативу Івана Карабиця підтримав американський композитор українського походження Вірко Балей, який і став продюсером проекту. До складу директорату увійшли Мирослав Скорик (на сьогодні – художній керівник форуму), Євген Станкович і Валентин Бібік.

http://music.uaculture.com

Фото Юрія ШКОДИ

«Київ Музик Фест» – один із наймасштабніших міжнародних форумів академічної музики в Україні цьогоріч відзначив 25-річний ювілей


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

Фото Юрія ТОЦЬКОГО

Концерт-відкриття фестивалю. Мирослав Скорик і скрипаль Андрій Бєлов (Німеччина)

СТАТИСТИКА Щоби повніше уявити масштаби дебютного фесту, звернімося до цифр. Гостями першого фестивалю були 22 зарубіжних композитори та 12 офіційних осіб – представників Австрії, Великої Британії, Іспанії, Італії, Угорщини, Канади, Фінляндії, США та інших країн. За вісім днів фестивалю, з 6 до 13 вересня 1990 року, відбулося 25 концертів, прозвучало близько 140 творів. Домінанту у панорамі музичного форуму становили композиції українських митців, оскільки головна ідея марафону полягала у показі саме національної композиторської школи в контексті світового музичного процесу. Репертуарний спектр концертних програм був надзвичайно широким – від Йозефа Гайдна до сучасних композиторів. Зазначимо принагідно, що на сьогодні жанровостильовий діапазон творів для виконання майже втратив кордони та рамки: чи то задля популяризації «Київ Музик Фесту», чи то заради зближення з неакадемічними практиками до програми ювілейного форуму увійшли навіть естрадні композиції. Час іде – все змінюється. Щодо виконавців, то у 1990 році на фесті виступив лише один закордонний ан-

самбль «Continuum» (США), натомість до прем’єрного музичного марафону були залучені численні колективи з різних куточків України, загалом – понад два десятки! Для порівняння: із вітчизняних музикантів, окрім столичних, на цьогорічному «Київ Музик Фесті» українську виконавську школу представляли лише одесити – Молодіжний жіночий хор «Оріана», оркестр народних інструментів і капела бандуристів Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової, піаністи – Марина Мохрякова й Олександр Перепелицямолодший, скрипаль Євген Талько. У чому причина такого поменшання числа артистів із регіонів країни? Відповідь на це запитання, на жаль, передбачувана: складна ситуація у державі, брак фінансування. Як результат – фестиваль видається, радше, «всестоличним» із кількома гостями, а не всеукраїнським/міжнародним. Відбилися проблеми й на репертуарі. У програмі цьогорічного «Київ Музик Фесту» були заявлені усього чотири симфонічних концерти, тоді як у першому фесті їх було аж одинадцять! Різниця очевидна. У наші дні основу програми становлять твори для камерних колективів – причини, знов-таки, усім зрозумілі…

АКТУАЛЬНІСТЬ На прес-конференції, яка традиційно передувала відкриттю цьогорічного фестивалю, голова Національної спілки композиторів України, член мистецької ради форуму Ігор Щербаков охарактеризував «Київ Музик Фест» як «фестиваль нейздійснених мрій», указуючи на те, що хотілося б із часом довести його до рангу, приміром, усесвітньо відомої «Варшавської осені» (яка вже протягом 56 років щовересня проходить у Польщі). Постійна нестача ресурсів та інші організаційні проблеми не дозволяють «розгулятися», але є й інший бік медалі. На даному етапі «Київ Музик Фест» – один із небагатьох фестивалів України, що знайомить слухачів із новинками композиторської творчості. Завдяки тому, що вхід на концерти вільний, завжди є багато охочих їх відвідати. Організатори додали, що була думка цього року фестивальні заходи відмінити, проте вирішили не робити цього, адже на цей форум – найавторитетніший і один із найстаріших у державі – щороку очікують тисячі людей, для яких він – справжня духовна потреба. Тож відповідь на запитання про актуальність фестивалю – однозначно позитивна.

6’2014 | МУЗИКА

19


МУЗИЧНІ КЛЮЧІ

«ТВОРЕЦЬ СВОЇМ МИСТЕЦТВОМ ПОВИНЕН НЕСТИ ДОБРО» Цього року народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатний сучасний композитор Леся Дичко відзначає поважний ювілей

В

ін оформився у своєрідний фестиваль із низки авторських концертів у різних містах України (Києві, Львові, планується – у Тернополі, Хмельницькому, Рівному), а також Польщі (Бєлосток). І можна було б у преамбулі до розмови з мисткинею навести усі її численні титули, регалії і нагороди, але це – довідкова інформація, яка жодним чином не розкриває особистість. Тому й не хочеться у презентації цієї авторки вдаватися до кліше. Внесок Лесі Дичко в українську музичну культуру, без перебільшення, – вагомий. Вона розкрилася в усіх жанрах – хоровому, музично-драматичному (хоровому та балетному), симфонічному, камерному, пісенному тощо. Але при всій широті творчих уподобань преферентною для неї сферою протягом усього творчого життя була і залишається хорова музика. Саме тут композиторка висловилася найбільш яскраво, неповторно й індивідуально, створивши хорові опери та симфонії а capрella, великоформатні хорові концерти, кантати для різних виконавських складів, причому, що цінне, для дитячих хорових колективів також. Леся Дичко однією із перших у контексті «епохи шістдесятництва» з нових творчих позицій звернулася до фольклору, а саме до його прадавніх

24

МУЗИКА | 6’2014

шарів. Окрім того, за нею пальма першості у відтворенні в сучасній українській музиці релігійно-духовної тематики, зокрема, у жанрі літургії. Є ще й інші характерні ознаки, властиві творчості Лесі Дичко, як, приміром, синестезійне сприйняття мистецьких явищ. Але про все це докладніше читач довідається з інтерв’ю… – Для початку розмови поставлю досить тривіальне, але разом із тим важливе для кожної людини запитання: вас можна назвати щасливою людиною? – Я – дуже щаслива людина. По-перше, упродовж життя мені довелося спілкуватися, дружити з багатьма прекрасними людьми, чимало з них уже, на жаль, відійшло у вічність. Це, насамперед, мої батьки: Василь Афанасійович і Віра Антонівна. Батько за фахом – інженер-шляховик, але мав хист до музики, був композитором-дилетантом, який і став моїм першим учителем із музики. Мама дуже гарно співала та малювала. Генетично мені й передалися ці два художніх таланти – любов до музики і живопису. Як можна оминути увагою моїх учителівкомпозиторів!?.. Це Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський і Микола Пейко. Бориса Миколайовича я обожнювала, при-

слухалася до кожного його слова, – він для мене був незаперечним авторитетом. А Микола Іванович Пейко запам’ятався як тонкий музикант і людина з оригінальним почуттям гумору. Арсеній Котляревський був моїм педагогом по класу органа. До речі, моя кантата «Ода музиці» на вірші Бориса Олійника для мецо-сопрано, хору, оркестру та органа у 1982 році звучала на відкритті Національного будинку органної та камерної музики України. Поет писав вірші для мого твору саме з урахуванням цієї знакової події. Не можу не згадати талановитих хормейстерів: Михайла Кречка, Юрія Таранченка, Тамару Кудрявцеву, яка разом із Олегом Тимошенком організувала та довгі роки була куратором міжнародного хорового конкурсу «Ялта-Вікторія»; Олександра Зайцева – фундатора міжнародного хорового конкурсу «Південна Пальміра» в Одесі (конкурс я очолила після кончини митця). Назву також мистецтвознавців Платона Білецького та Вадима Клєваєва, скульпторів Валентина Знобу та Георгія Якутовича, музикознавця Миколу Гордійчука, який був першим, хто написав про мене книгу (вийшла 1978 року). А ще я товаришувала з видатними архітекторами: теоретиком архітектури Миколою

http://music.uaculture.com


Фото Романа РАТУШНОГО

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ

Тищенком (завдяки спілкуванню із ним я й навчилася робити складні архітектурні проекції на власну музику) та Юрієм Асєєвим – він познайомив мене з архітектурою Києва, наші прогулянки містом закарбувались у пам’яті на все життя… – Ви пригадали батьків, учителів і знакових для вас людей. Але я пропоную екстраполювати моє запитання на життєвий і творчий шлях в цілому, адже «формула щастя» для композитора вимірюється, мабуть, силою випромінювання творчої енергії із глибин власної підсвідомості та її віддзеркаленням у численних опусах…

– Із точки зору оцінки життя в цілому, і творчого в тому числі, знов-таки скажу – я щаслива людина. Свою любов до музики я пронесла через усе життя. Окрім музики, захоплююся живописом. Малюю переважно абстрактні картини, у яких втілюється моє бачення колірної палітри, різних можливих комбінацій фарб. Подеколи виникають досить незвичайні та дивні образи. Я також цікавлюся архітектурою, можу годинами ходити вулицями міст і містечок, роздивлятися будинки. Усі споруди для мене, немов живі, кожна – неповторна. Кидаючи погляд на ту чи іншу будівлю, одразу ж бачу її

у певній музичній формі – рондо, тричастинній контрастній абощо, а також у ладах – мажорі чи мінорі – й тональностях. І навпаки, будь-який музичний образ можу уявити у вигляді архітектурного об’єкта. – Як багатогранна людина, ви цікавитеся суміжними видами мистецтва. Окрім того, вам притаманна синестезія – одночасно слухове й зорове сприйняття предметів і явищ… – Так. У юності я відчувала велику жагу знань: прослухала п’ятирічний курс лекцій з історії мистецтв у Київському художньому інституті (нині – Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), курс історії театру та акторської майстерності у професора Михайла Карасьова в Київському театральному інституті (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення) імені Івана Карпенка-Карого, вивчала історію естетики в Національному університеті імені Тараса Шевченка. До речі, 1964 року я отримала за свій твір «П’ять фантазій за картинами російських художників», що був створений під враженням від картин Ісаака Левітана, Івана Шишкіна, Василя Сурикова, Віктора Васнецова, диплом першого ступеня на композиторському конкурсі. Це – оркестрово-хорова фреска, ранній, консерваторський твір. – Які українські художники надихають вас своєю творчістю? – У Андрія Чебикіна дивовижна графіка жіночого тіла – прозора, ніжна, незвичайна, її можна порівняти з піснею. Графічні зображення цього художника звеличують красу жіночої статури як прояв вищого інтелектуального начала в жінці – носительці світової гармонії. Віра Кулеба подобається селянською, україно-народно-фольклорною глибиною. У неї своя аура, оригінальна тематика свята, піднесене оспівування народних образів. Цікаві надзвичайним духовним світом Іван Марчук, Марфа Тимченко, Олександр Дубовик, Микола Стороженко, багато інших майстрів пензля. – Чим іще ви захоплюєтеся? – Дуже люблю книжки. Вони не тільки виховують людину, а й організовують її внутрішній світ, пробуджують фантазію. Думаю, що людина у побуті має бути дуже скромною. Дорогі речі, коштовності одягати на себе зовсім не обов’язково – уся ця розкіш повинна зберігатися в музеях, щоб кожен міг нею помилуватися. Краще звертати увагу на свій духовний розвиток, приміром, збирати й читати книжки. Усе, пов’язане з фольклором, народним мистецтвом – це теж близька мені стихія. До речі, музичні композиції можна порівняти з рушниками: у них теж розкривається кра-

6’2014 | МУЗИКА

25


КАМЕРТОН

У КОЛІ ДЖАЗОВИХ ІМПРОВІЗАЦІЙ Із відкриттям цьогорічного концертного сезону в Малій залі Національного палацу мистецтв «Україна» стартував новий сезон проекту Ігоря Закуса «Jazz Kolo»

«JAZZ KOLO»: ІСТОРІЯ Поміж численних джазових імпрез і форумів, що проходять в Україні, проект «Jazz Kolo» вирізняється принциповою зорієнтованістю винятково на вітчизняного виконавця. Варто лише пригадати, як сім років тому, відкриваючи в «Українському домі» перший сезон проекту, Ігор Закус наголошував: «“Jazz Kolo” – це концерти українських джазових виконавців, а сам проект створений для підтримки українського джазу, розвитку української імпровізаційної музики». І, треба віддати належне музикантові, відтоді концепція «Jazz Kolo» не змінилася. Натомість трансформацій зазнали зовнішні форми проекту. Від великої концертної зали із залученням широкої слухацької аудиторії, яка у 2007 і 2010 роках почула масштабні сольні програми найяскравіших українських музикантів і колективів, «Jazz Kolo» у сезоні 2013–2014 років змодулював до камерного клубного формату. Зазначимо, що то була не єдина відмінність. Тепер поряд із Ігорем Закусом на міні-сцену «Часопису» виходили знані виконавці-імпровізатори і початківці, які щоразу презентували різні джазові стилі та напрями: від блюзу, свінгу і фанку до регі й етно. Фінальну крапку у цьому десятичастинному марафоні поставив червневий концерт за участю Ельвіри Сарихаліл, Аніко Долідзе, Лаури Марті, Назгуль Шукаєвої, Іри

30

МУЗИКА | 6’2014

Розенфельд і Антоніни Матвієнко. Вийшовши певною мірою за межі запропонованого у сезоні «стильового стандарту», він укотре підтвердив тезу про суголосність мистецьких акцій суспільно-політичним подіям сьогодення. Кожна зі співачок, виконуючи по дві пісні – рідною мовою й українською, а разом із ними інструменталісти, – усі мовою музики висловили громадянський протест проти воєнної агресії в Україні. Рівень позитивної енергетики того вечора простотаки зашкалювало... Тепер усе це – історія, яскрава, неординарна і, на щастя (тут треба оцінити усвідомлення Ігорем Закусом неповоротності історичного моменту), зафіксована на цифрових носіях інформації, представлена у радіо- й телеефірі, інтернеті. ТАК – Є! Нинішній, третій за ліком, сезон проекту «Jazz Kolo» – у процесі розгортання (сприяють видавництво «Темпора» і Національний палац мистецтв «Україна»). Із запланованих десяти концертів відбулося два: у жовтні й листопаді, на черзі груднева зустріч під промовистою назвою «У колі друзів». Тож робити якісь узагальнення щодо нового сезону зарано. Разом із тим уже зараз можна стверджувати: задум Ігоря Закуса «зробити якісний і неординарний музичний продукт, зіграти незвичайні програми за виконавським складом, формою, суттю матеріалу» вдався. Утім – судіть самі.

Отже, імпреза перша, «Україна – наш дім». Її назва, вельми актуальна для сьогодення, прозвучала символічно і щодо самого проекту, адже головна концертна сцена держави – Палац мистецтв «Україна» став домом для третього сезону «Jazz Kolo». Нові стіни, нове розміщення, за яким музиканти опинилися у центрі в оточенні публіки, – так виникає особлива аура, зникає бар’єр між виконавцем і слухачем... Однак, як відомо, сутність події визначають не зовнішні чинники. Музичною темою того вечора була українська пісня, що постала у різних інтонаційностильових виявах – народному, авторському, роковому. Зрозуміло, втілення ідеї потребувало різної вокальної подачі. Тому до участі у концерті Ігор Закус запросив співаків, які, на його думку, художньо найадекватніше втілювали окреслені іпостасі української ментальності в пісні: Ілларію, Марію Бурмаку і виконавця-початківця Андрія Кохана. Їхні виступи прозвучали в джазовому імпровізаційному оформленні, яке створили справжні професіонали Орхан Агабейлі (перкусія), Олег Пашковський (клавішні), Сурен Томасян (гітара) і, звичайно, Ігор Закус (бас-гітара). Скажемо одразу: в художньому сенсі результат вийшов яскравим і очікувано неперевершеним, власне, як буває завжди, коли сполучаються кардинально протилежні, здавалося б, непоєднувані явища.

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


НОТНИЙ СТАН

КОЛЯДУЄМО, ЩЕДРУЄМО!

П

ропоновані увазі читачів обробки українських народних різдвяно-новорічних піснеспівів Кирила Стеценка уміщено чи не в першому відомому нині виданні хорових творів митця – «Українські колядки і щедрівки» (для мішаного й однорідного хорів із супроводом фортепіано). Про цей, без перебільшення, нотний раритет ми дізналися від працівників Харківської державної наукової бібліотеки імені Володимира Короленка, де він зберігається у фондах, – завідувачки відділу Оксани Поліщук і завідувачки сектора наукової обробки нотних видань Наталі Погребняк, яким ми дуже вдячні за пропозицію співпраці. Є видання і у фондах Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського. Заснована 1886-го, Харківська громадська бібліотека вже через кілька років перетворилася на потужне документальне зібрання, у якому акумулювалися видання із різних галузей науки та культури. 1903 року завдяки зусиллям відомого бібліотекознавця Любові Хавкіної розпочав роботу нотний абонемент. До його становлення і розвитку також долучилися відомі постаті того часу, зокрема засновник Харківського відділення Російського музичного товариства, директор Харківського музичного училища Ілля Слатін та український композитор і музичний критик Володимир Сокальський. Нотний фонд поповнювався переважно шляхом пожертвувань, які над-

32

МУЗИКА | 6’2014

ходили від бібліотек музичних товариств і консерваторій Петербурга, Москви, Києва, Тифліса. Підтримали бібліотеку й видавцімеценати Митрофан Бєляєв, Петро Юргенсон і Леон Ідзиковський. Саме до продукції заснованого у Києві ще 1858 року видавничого дому Леона Ідзиковського, «комисіонера Киівського відділу Руського Музичного Товариства і Киівськой Консерваторії» (подаємо зі збереженям

орфографії того часу. – Ред.), і належить видання «Українські колядки і щедрівки» Кирила Стеценка. На жаль, точна дата його виходу у світ нині невідома: вчені припускають, що воно було надруковане до 1912 року. До фондів бібліотеки видання надійшло 20 квітня 1915-го. Видання складається з чотирьох збірок, у кожній із яких подано по десять обробок. Усі «розкладки» народних пісень представлено у двох авторських версіях (причому хорову партитуру щоразу може дублювати партія фортепіано): перша – для мішаного хору, а друга – для однорідного. На цьому, вочевидь, позначилася диригентська й педагогічна практика Стеценкакомпозитора, якому на життєвому шляху довелося керувати і семінарським, і академічним хорами, і лисенківськими капелами, і камерними дитячими колективами. Цікаво, що видання має ознаки наукового – кожну обробку супроводжує інформація про походження народного першоджерела (місце та від кого Кирило Стеценко записав пісню). Додамо також, що більшість із творів, уміщених у добірці, й до цього часу є маловідомими широкому музичному загалові. Тож запрошуємо усіх бажаючих познайомитися з хоровими шедеврами класика української музики, а також глибше пізнати величальні обрядові співи, що традиційно лунали в Україні на зимові свята.

Валентина КУЛИК

http://music.uaculture.com


НОТНИЙ СТАН

Василева мати

6’2014 | МУЗИКА

33


МАЙСТЕР-КЛАС

ДУША, ЯКОЇ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО

У

країнські слухачі старшого покоління чули це «кришталеве сопрано» «наживо», молодше ж покоління – переважно на відеохостингах, а про її успіхи і тріумфи за кордоном дізнавалися з інтерв’ю, які співачка давала після концертів, котрими радувала українську публіку під час своїх нечастих візитів на батьківщину. Адже з 1993 року Вікторія із родиною мешкає у Відні (Австрія), гастролюючи по всьому світу, виступаючи на одній сцені з такими «могіканами», як Ірина Архипова, Монсеррат Кабальє, Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас. Відомий італійський режисер Франко Дзеффіреллі назвав імена «трьох великих Травіат» – Марії Каллас, Терези Стратас і Вікторії Лук’янець, і це вартує сторінок відгуків та описів. Але – ось іще кілька, записаних під час її літніх гастролей у Японії із вуст найщирішої публіки – дітей: «Вікторія-сан співала усім тілом, її тіло було інструментом», «…не зрозуміла змісту слів пісень, але відчула, яке у неї золоте серце», «…її голос не лише високий, а й красивий», «…коли Лук’янець-сан співала, у мене на душі стало тепло»... Наприкінці цього року Вікторія Лук’янець відзначила 25-річчя творчої діяльності, давши незабутні концерти у Києві та Львові. Тож ми мали нагоду іще раз зустрітися із цією надзвичайною співачкою і жінкою. Вона пройшла великий шлях, прямує далі і їй є що сказати.

36

МУЗИКА | 6’2014

– Відлік свого творчого шляху ви ведете від 1989 року. Після закінчення Київської консерваторії вас узяли в Національну оперу (тоді – Київський академічний театр опери та балету імені Тараса Шевченка), і першою вашою партією на цій великій сцені стала Марфа у «Царевій нареченій» Римського-Корсакова. Чому саме

ця вистава? Вона – з вашого консерваторського «багажу» чи були іще якісь обставини, що зумовили такий вибір? – У Київський театр опери та балету мене взяли як виняток, поки залишалося вільне місце – перед тим 20 років нікого із жіноксолісток узагалі не брали. Тому, навіть маючи «в кишені» перемогу на Всесоюзному конкурсі вокалістів імені Михайла Глинки у 1987 році, на які ролі я могла сподіватися, про що могла мріяти? Про Донну Анну в «Дон Жуані», про «Травіату»? Дуже мало було партій, які могли б довірити дебютантці. Мене дуже непросто приймали в театрі – це закономірно, таким є шлях становлення особистості, артиста. І ось дали Марфу: «Спробуйте», – сказали. За роки навчання у консерваторії я опанувала шість оперних партій, але Марфи серед них не було. Я почала вчити матеріал у вересні. Вийшло так, що повз клас, де я займалася з концертмейстером, проходив Іван Дмитрович Гамкало – почув мене і взяв у виставу. Низький йому за це уклін! Так усе і розпочалося: 19 листопада стало днем мого дебюту у Київській опері. Жодних, як бачите, особливих підготовок не було. А роль Марфи стала однією із моїх найулюбленіших: вона прийшлася мені і по віку, і по голосу. Я відчула, що це моя зіронька, що так Боженько хоче. 19 листопада я співала у виставі, а 20-го святкувала день народження – це було, наче подарунок із небес.

http://music.uaculture.com

Фото з архіву Вікторії Лук’янець

«У ролі пажа Оскара виступила невисока, струнка й одухотворена Вікторія Лук’янець, чиє кришталеве сопрано було чути навіть на Капрі». Ці рядки своєї книги спогадів «Мій світ» легендарний італійський тенор Лучано Паваротті присвятив нашій співвітчизниці, відзначивши її дебют у «Ла Скала» 1995 року


Фото з архіву Вікторії Лук’янець

МАЙСТЕР-КЛАС – Запитала про Марфу, бо, як мені здається, цей образ ніби віддзеркалює ваш голос, його звучання в усіх ваших партіях: це – недосяжно-чиста, небесна і водночас зігріта сердечним теплом лірика. Навіть колоратури вашої Цариці ночі не такі холодні, як зазвичай чуєш. – Дуже тішить, що ви відзначили теплоту, відсутність холодності. Так, у мене голос не холодний. Що б я не виконувала, яка би це не була роль, я завжди шукаю у ній позитив. – Тоді, якщо можна, опишіть короткими реченнями думки, відчуття, пов’язані з вашими партіями: Цариця ночі, Джільда, Віолетта, Лючія, Олімпія, Цербінетта, Норма, Донна Анна. – Щодо Цариці ночі із моцартівської «Чарівної флейти», основним словом, яке завжди становило ядро образу, було «rache» – «помста». Мені ж ніколи не хотілося закріпляти це у свідомості. Цариця ночі – мати, котра не хоче втрачати доньку і здатна на все. Джільда із «Ріголетто» Верді завжди була для мене втіленням небесної чистоти (як кажуть італійці, «purezza») – чистоти дівочої душі, любові та відданості батькові, який для неї – немов янгол-охоронець. Неважливо, що із нею відбувалося потім, для мене залишалася головною оця первісна дівоча чистота. Вердіївська Травіата – Віолетта Валері – це взагалі моя візитка. Найбільше спектаклів я заспівала саме у цій ролі. На мою думку, вона – найбагатогранніша у своєму розвитку. Я багато читала першоджерел, пов’язаних із героїнею (адже прототипом її була реальна людина), переглядала фільми – жахливі, натуралістично-реалістичні. Це справді страшно, коли батько продає власну дитину у повії. Але я намагалася не впускати цю брутальність собі у душу і сприймала Віолетту – зіпсовану у дитячому віці, дуже раниму – як жінку, котра до кінця бореться за останнє, що в неї залишилося, – за своє серце, за почуття. Лючія ді Ламмермур – мелодраматична партія, одна з найважливіших, найскладніших у моєму репертуарі. Ніколи не сприймала Лючію як божевільну. Таким розумінням образу я завдячую нашому видатному режисерові Ірині Молостовій. Сталося так, що захворіла Євгенія Семенівна Мірошниченко (це було 13 січня чи то 1992, чи 1993 року, вже не пам’ятаю), і на Лючію поставили мене. Мені довелося так швидко «встрибувати» у цю роль! Дотепер пам’ятаю слова Молостової: «Вікторія, не грай божевільну!» Бо лише оточення сприймає таких людей як безтямних, а для них самих усе, що вони переживають, – реальність. Молостова також ставила у Київській опері «Цареву наречену»: там теж є схо-

Із Хосе Каррерасом

Важливо не вмирати увечері, а народжуватися щоранку. Як сонце жа сцена, де Марфа після душевних потрясінь божеволіє і приймає Григорія Грязного за свого коханого Івана Ликова, бачить невидимі для інших «колокольчики лазоревые», чує їхній дзвін. І так це було вражаюче, так глядачі цьому вірили, захоплювалися цим! Механічна лялька Олімпія із «Казок Гофмана» Оффенбаха – найнехарактерніша для мене партія, партія без душі. У ній мені йшлося про технічно чисте, бездоганне виконання усіх виписаних у нотах карколомних колоратур. Хоча і в Олімпії теж були емоції – недарма в кінці вона несамовито танцює із закоханим у неї Гофманом і розлітається на частинки. Мене дуже часто порівнювали у цій партії із Наталі Дессей, яка дебютувала в ролі Олімпії у Відні, – мабуть хотіли, щоб я співала Олімпію іще холодніше, тож, можливо забагато я вкладала душі у свою ляльку. Цербінетта з «Аріадни на Наксосі» Ріхарда Штрауса – теж технічно дуже складна колоратурна партія і так само не зовсім мені

близька за характером. Але я намагалася і в ній віднайти те, що би мені підходило. Цербінетта віртуозно кокетує із чоловіками, закохує їх у себе, але ніхто насправді не здогадується, що у цей час відбувається в її душі. Також мені було важливо показати, на що я здатна як колоратурне сопрано, – що я маю хист як співачка, працюю над своєю технікою, що мене добре вивчили. Норма – «доросла» партія, до якої я тільки зараз дозріла. Адже тут постає жінка, яка бере відповідальність за себе, за свою сім’ю, рід, за всю країну. Це та партія, до якої треба дуже довго йти, а дійшовши, занурюватися в образ якомога глибше. По життю крізь усю кар’єру пройшла зі мною Донна Анна з моцартівського «Дон Жуана». Я вважаю, що це партія суто драматична – така, де можна показати інструментальне звуковедення і водночас – душевну теплоту. – Вам випало вчитися у таких видатних особистостей, як Іван Гнатович Паливода та Єлизавета Іванівна Чавдар... – Ці люди – завжди для мене живі, вони скрізь зі мною. У мене вдома висять їхні портрети (наче іконостас), я щоразу звертаюся до них, кожного дня біля них настроююсь. Іван Гнатович, Лізочка... Ці люди для мене – більше ніж учителі. Наставники, які постійно підтримували мене і спрямовували вперед.

6’2014 | МУЗИКА

37


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

СОЛОВ’ЇНА ДОМІВКА ВІД РЕДАКЦІЇ

42

МУЗИКА | 6’2014

Фото Валерія ГРИЦЕНКА та з архіву Національного ансамблю танцю України імені Павла Вірського

В останньому передноворічному числі журналу ми подаємо заключний фрагмент глави «Солов’їна домівка» з книги Віри Горбатюк та Алли Вишневої «Музичні адреси Києва». Нагадаємо, що героями раніше опублікованих новел стали два бренди української культури ХХ століття – Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки та Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди. Зараз мова піде про не менш славетний виконавський колектив – Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського. У пропонованому увазі читачів фрагменті висвітлюється повоєнна «біографія» колективу, до якого 1955 року вже у статусі художнього керівника повернувся його засновник Павло Вірський. Від того часу «на сцену в нестримному леті знову вирвався український народний танець, щоб відтепер тріумфально простувати лаштунками усього світу». Публікується вперше. Павло Вірський

http://music.uaculture.com


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

IІІ. УКРАЇНСЬКИЙ АНСАМБЛЬ ТАНЦЮ Затишна «Солов’їна домівка» – будиночок у дворі Національної філармонії за адресою Володимирський узвіз, 2 – у повоєнні роки прихистила під своїм дахом іще один славетний мистецький колектив: у лівому її крилі оселився Український ансамбль танцю під керівництвом Павла Вірського

Н

а першому поверсі працював оркестр і розміщувалися наші костюмерні, – згадує заслужений артист України Віктор Корчевський. – На другому була пречудова репетиційна зала. Вірський сам стежив, щоб підлога у ній була м’яка, рівна, тепла задля безпеки м’язів на ногах. Рідкісний мав талант адміністратора. А балетмейстер був найвизначніший. Такого більше немає і чи буде коли-небудь?» Віктора Олексійовича Корчевського Павло Вірський цінував за універсалізм – майстерність у класиці й народних танцях, характерних партіях, дотепних, гротескних образах. А також за те, що на репетиціях ар-

Фото Світлани БРИТАНЧУК

«

тист миттєво і точно реагував на всі вимоги балетмейстера. «У нас особливий режим був, – говорить танцюрист. – З 10 години – легкий сніданок. Не дай, Боже, переїси, одразу дається взнаки. Урок біля станка – 45 хвилин, потім перерва, знову 45 хвилин робота, знову перерва і так тричі. Ось так – щодня. Усе тіло, ноги, руки – все потрібно розігріти, з ніг до голови. Це половина репетиційного часу. А потім серйозна робота починалася вже на сцені. Там, розігріті, ми відпрацьовували наші знамениті стрибки. Приходив Павло Павлович, переодягався. Для нього зробили спеціальний репетиційний костюм, красивий. Очі палають у нього.

Значить, життя не буде, ганятиме без перерви до чортиків в очах. Бачити цей феєрверк на сцені – захоплення, але ж працювати…» Павло Вірський був добре знаним у країні танцюристом. Його як соліста балету і балетмейстера театрів Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Києва гаряче вітали вдячні глядачі. Він очолював спочатку танцювальну групу Ансамблю пісні й танцю Київського військового округу, потім Ансамблю пісні й танцю Радянської армії імені Олександра Александрова у Москві. З 1955 року Павло Вірський – художній керівник Ансамблю танцю УРСР. Його новаторські хореографічні сцени перетворювалися у живі картини. Зазвичай

6’2014 | МУЗИКА

43


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

ЗАВЖДИ У ДОРОЗІ Хоча появі та фантастичному злетові до вершин виконавської майстерності Національного заслуженого академічного ансамблю танцю Україна завдячує Павлові Вірському, останні 35 років історії цього визнаного усім світом бренду української культури пов’язані з постаттю не менш славетного хореографа. У 2014-му Мирослав Вантух святкує 75-річчя. Із цієї нагоди ми запросили його до розмови

– Мирославе Михайловичу, вибір професії був закономірним кроком, ви прагнули бути танцюристом, хореографом? – У житті нічого легко не дається, і мій шлях у хореографію був нелінійним, непрямим. Але зараз усвідомлюю – усе, чим мені довелося займатися, пішло на користь для генеральної справи життя! Звичайно, основи закладались у дитинстві. Мої «мистецькі університети» розпочалися у великій сільській школі, до першого класу якої я пішов у повоєнний рік. Було непросто: ходити доводилося за півтора кілометра у різну погоду, вчилися при гасовій лампі, писали на грифельних дошках, інформацію отримували лише з «брехунця» на стовпі у центрі села. Але була жага до знань. Хотілося – усього. Я прагнув бути драматичним актором. І треба сказати, що у нашій школі для реалізації моїх мрій були всі умови. Діяли хор хлопчиків, хор дівчаток, мішаний хор, хор учителів, драматичний учительський гурток, що ставив «Катерину», «Назара Стодолю». До тих вистав запрошували учнів, зокрема і мене. Я мав непоганий голос і постійно співав. Досі згадую сільські співи під липою, що стояла біля нашої хати, – під нею збиралися парубки, дівчата і співали до півночі. Я й донині пам’ятаю щонайменше сотню пісень, народних і авторських. Тож ази мистецтва я пізнав ще у шкільні роки – і не лише хорового, драматичного, а й танцювального. У школі був також танцювальний гурток. Моїм пер-

46

МУЗИКА | 6’2014

Часто новий керівник відмітає набутки попереднього. Я ж на таке не мав морального права. Я знав Вірського і шанував. Він створив шедеври! шим танцем стала білоруська «Лявоніха»: танець у мене довго не виходив, я мучився, переживав і …полюбив хореографію. – Після школи ви вступили на диригентсько-хорове відділення Львівського обласного училища культури... – Також мене прийняли на режисерське! Але потім, коли почули як я співаю, відпустили на диригентське. Мені поталанило із викладачем – Степан Яремович Прокоп’як закінчував консерваторію ще за часів Австро-Угорщини, був прихильником акапельного співу. Я активно виступав: співав класику і народні пісні, досить непогано грав на баяні. На державних іспитах виконував «Полонез» Огінського і Варіації на російську народну пісню «Коробейники», а диригував «Поему про Україну» Олександра Александрова. Мені рекомендували вступати до консерваторії. Та саме тоді при училищі відкрилися шестимісячні хореографічні курси.

– Тоді хореографія остаточно перемогла? – Так. Окрім того, одразу з’явилася перспектива працевлаштування. Мене залишили викладати на курсах. Потім була армія: три роки відслужив в ансамблі пісні і танцю. – Не мали бажання продовжити освіту? – Бажання було. Після армії я вступив на хореографічне відділення Харківського державного бібліотечного інституту (нині – Харківська державна академія культури. – Ред.). Але вчитись і працювати, а я влаштувався тоді ж у Львові до танцювального ансамблю Клубу будівельників, було важко. Батьки вже пішли з життя: батько помер 1946-го, а мати – коли я в десятий клас перейшов. Тож від навчання довелося відмовитись. Кілька років я працював танцюристом. – Ваша кар’єра хореографа розпочалася зі створення ансамблю «Юність»? – Так. 1961 року я перейшов до Палацу імені Гагаріна. Спочатку був баяністом, репетитором. Але згодом відчув у собі бажання і сили створити власний танцювальний ансамбль. Так у 1964 році постав колектив «Юність», який згодом став найвідомішим серед самодіяльних ансамблів Радянського Союзу. З ним я отримав звання заслуженого діяча мистецтв (у 28 років!), а пізніше – народного артиста УРСР. Останнє – після перемоги колективу на Всеукраїнському конкурсі. Головою журі тоді був Павло Вірський, який мене дуже похвалив, і не тільки у розмові. Він написав статтю в журнал

http://music.uaculture.com


Фото надане Національним ансамблем танцю України імені Павла Вірського

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

«Соціалістична культура» під назвою «Всегда в пути», в якій високо оцінив мою роботу. Тому, коли проходили Дні культури України у Москві, Вірський узяв ансамбль «Юність» на тодішню головну сцену країни. З «Юністю» я побував в Америці, Індії, Пакистані, Бірмі, Японії, європейських державах... А після смерті Павла Вірського у 1975 році мені одразу запропонували очолити Державний ансамбль танцю. – Знаю, що ви відмовлялись і не один раз. Але ж в Україні це тоді був ансамбль номер один серед професійних колективів!? – Тому й відмовлявся. Вірський був – глиба над усіма нами, а я очолював самодіяльний ансамбль. Окрім того, виплекавши власний колектив, я не хотів залишати його. Не бажав переїздити зі Львова, в якому мене всі знали і носили на руках. Однак у 1980 році мені таки довелося очолити Державний ансамбль, якому на той момент уже присвоїли ім’я Павла Вірського.

– Як працювалося на початках? – Було надзвичайно важко. І психологічно, і фізично. Більшість артистів тоді вже сягнула 40–45-річного віку. Вони могли лише розповідати як треба танцювати, але самі вже не танцювали. Були проблеми з дисципліною. Треба було наводити лад. Багатьом це не подобалось. Через кілька місяців роботи, вперше у житті довідався що таке анонімка. Написали, що я націоналіст, розмовляю українською мовою... Відповідати на пасквіль я категорично відмовився, натомість мав зустрічати перевіряючих. Так було не раз. Але все це вже позаду. Сьогодні у колективі немає інтриг і в цьому – моя заслуга. – Які творчі пріоритети ви обрали, очоливши ансамбль Вірського? – Завдання номер один полягало у збереженні хореографічної спадщини Павла Павловича. Бо, чого гріха таїти, часто новий керівник відмітає набутки попереднього. Я ж на таке не мав морального права. Я знав Вірського і шанував, а він – мене. А крім

усього того, він створив шедеври! Його композиції «Запорожці», «Гопак», «Повзунець», «Вишивальниці» актуальні й донині. Інша справа – рівень виконання. Сьогодні в ансамблі дев’яносто відсотків танцюристів мають вищу освіту, вони закінчили школу, студію. – Але, зберігаючи хореографію Вірського, треба йти далі... – Безперечно. Тому через деякий час я почав ставити власні танці. – Який був першим? – Як це не парадоксально, але першим моїм номером в ансамблі став російський танець. Його наказав поставити тодішній очільник компартії України Володимир Щербицький. Мовляв, уже всі члени політбюро вивчили рухи танцю Вірського «Утушка луговая», – слід придумати щось нове. Так я зробив «Російську сюїту». Потім були «Танець із бубнами», «Волинська полька», чеканний танець, добре сприймаються «Гуцулка», «Козачок» на жіночий ан-

6’2014 | МУЗИКА

47


ФЕСТИ

ІЗ ШЕВЧЕНКОМ НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ Цьогоріч у Каневі відбувся Перший мистецький фестиваль «Чернеча гора», присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка

Зведений хор колективів-учасників фестивалю під орудою Анатолія Авдієвського

50

МУЗИКА | 6’2014

http://music.uaculture.com


ФЕСТИ

У

Фото надані оргкомітетом фестивалю

грандіозному форумі просто неба, який проводився за підтримки Міністерства культури України, взяли участь провідні вітчизняні виконавські колективи: Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки (художній керівник і головний диригент – Анатолій Авдієвський), Національна заслужена академічна капела України «Думка» (художній керівник і головний диригент – Євген Савчук), Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди (художній керівник і головний диригент – Юрій Курач), Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент – Володимир Шейко), Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» (художній керівник і головний диригент – Валерій Матюхін), Академічний оркестр народної та популярної музики Національної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент – Михайло Пікульський), Муніципальний академічний камерний хор «Київ» (художній керівник і головний диригент – Микола Гобдич), Муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького (художній керівник і головний диригент – Володимир Курач), Черкаський заслужений академічний український народний хор (художній керівник і головний диригент – Леонід Трофименко). Цей солідний представницький творчий десант гідно вшанував пам’ять Великого Кобзаря й улаштував мешканцям і гостям Канева справжнє мистецьке свято. Ініціатором, організатором і натхненником фестивалю став уродженець Канева, нині киянин, відомий український композитор Іван Тараненко. Його ми й попросили розповісти про цю непересічну подію. – Як я розумію, ідея такого фестивалю виникла не цьогоріч, а набагато раніше… – Так, 2012-го. – Чому вона не справдилася тоді? – Фестиваль мав бути міжнародним, але через складну ситуацію в Україні не так сталося, як бажалося. Ми планували цього року привезти Національний академічний народний хор Республіки Білорусь імені Геннадія Цитовича – були домовленості з Михайлом Дриневським, керівником цього хору. Сподівалися також на приїзд колективів із Польщі, Румунії, капели «Думка» з Детройта (США) тощо. – Чому обрано саме формат просто неба? – Я пам’ятаю, як батько мені розповідав про святкування 1964 року 150-ліття Кобзаря, коли на великій галявині на Чернечій

Анатолій Авдієвський та Іван Тараненко

горі (територія нинішнього Шевченківського національного заповідника у Каневі) побудували дерев’яну сцену, де співав тритисячний хор під орудою трьох диригентів. Це нагадувало потужні хорові свята на Співочому полі в Естонії, які проводяться з 1869 року. Я там ніколи не бував, лише бачив в інтернеті. Ще одна паралель – Лісова галявина під Берліном: природний амфітеатр, де також стоїть стаціонарна сцена, котра за потреби накривається, а люди розташовуються, хто хоче – на траві, інші – на лавах. Зараз ці оpen-air-фестивалі стали дуже популярними. – Час коригує плани? – Так! Фестиваль потрапив до Указу Президента щодо відзначення 200-річчя святкування дня народження Тараса Шевченка як додатковий захід завдяки Миколі Жулинському, котрому я запропонував стати співзасновником форуму, а також Євгенові Савчуку, оскільки він, окрім інших сфер своєї діяльності, є головою Всеукраїнського товариства імені Миколи Леонтовича. Мене поставили перед фактом: у Міністерстві культури сказали, що можуть дати кошти на захід саме 22 травня, у день роковин перепоховання Кобзаря. Видатна, на мій погляд, геніальна письменниця і поетеса Софія Майданська, автор сценарію проекту, терміново переробила його з двох запланованих днів на один. Змінили початковий сценарій радісні й трагічні події Майдану. – Виконавці самі зголошувалися брати участь? – Я заздалегідь готував ці колективи. Слава Богу, що погодився приїхати Володимир Шейко з оркестром Національної радіокомпанії України, Юрій Курач із Національною капелою бандуристів, а також його брат Во-

лодимир, котрий очолює Чоловічу капелу імені Левка Ревуцького. Я вважаю, що вони унікальні, мало виступають у нас, їх треба більше показувати. Микола Гобдич тільки-но приїхав зі своїм хором «Київ» із Польщі, до того дав прем’єру «Страстей за Тарасом» Євгена Станковича (у перекладенні для хору a cappella Миколи Гобдича. – О. Г.) у Львові, Євген Савчук із легендарною «Думкою» так само був у Львові з цим же твором Станковича, за три дні прибув до Канева, – така мобільність багато вартує. – А як підбиралася програма? – Кожен колектив мав у репертуарі твори на Шевченкову тематику. Хор Гобдича співав опуси Валентина Сильвестрова на вірші Тараса Шевченка. Сестри Тельнюк представили чотири гарні композиції. Вони виконували їх у супроводі Оркестру народної та популярної музики Національної радіокомпанії під орудою Михайла Пікульського. Ніна Матвієнко співала народні пісні й деякі мої ф’южн-обробки. Ілларія була представлена сучасними обробками українських народних пісень – дуже цікава молода співачка. Усім учасникам фестивалю я одразу сказав: не обов’язково дотримуватися тільки Шевченкіани, якщо у вас є щось народне, – те, що було близьке Кобзареві, а також класичні твори, оскільки він їх теж дуже любив і цінував. Це був такий одноденний гарматний залп. І музика насправді «вистрілила». Зокрема, капела «Думка» з симфонічним оркестром під орудою Володимира Шейка виконала у Каневі «Страсті за Тарасом» Євгена Станковича. А в цей час на великому екрані демонструвалися цікаві експре-

6’2014 | МУЗИКА

51


ФЕСТИ

МУЗИКА В СТАРОМУ ЛЬВОВІ Саме так називається новий львівський міжнародний музичний фестиваль, що був ініційований камерним оркестром «Віртуози Львова» та його керівником Сергієм Бурком і відбувався у західній культурній столиці України в серпні цього року

54

МУЗИКА | 6’2014

особливої мистецької «візитної картки» у нашому місті й не було зрозуміло, чим він може привабити любителів музики. Тож поява подібного проекту видається вельми своєчасною. А те, що він постав у час, начебто зовсім невідповідний для розбудови культури, у країні, охопленій війною, подвійно символічно: згадайте гені-

альне Шевченкове «Не вмирає душа наша,/ Не вмирає воля./ І неситий не виоре/ На дні моря поле». Якщо українці здатні й у такий страшний час творити для душі, це свідчення сили і нескореності. Дев’ять концертів фестивалю «Музика в старому Львові» відбувалися за канонами музичних свят міста у ХVІІІ–ХІХ століт-

Фото надані авторкою статті

І

хоча кількість музичних та й загалом мистецьких фестивалів у Львові чи не найбільша в усій Україні, а їхній зміст відповідає смакам і уподобанням найвибагливіших меломанів – від давньої ренесансної та барокової музичної спадщини до найбільш експериментальних сучасних артефактів, – усе ж саме такого фестивалю місту конче бракувало. По-перше, тому, що неповторний аромат і подих львівської культурної традиції варто було виокремити і представити в спеціальній мистецькій акції. По-друге, тому що він перекидає арку до аналогічного фестивалю у Кракові, котрий проводиться там уже в 39-те, тож певним чином апелює до цілісності галицької культури. Як слушно зазначив Сергій Бурко, «мене тішить високий рівень кожного з дев’яти львівських концертів, а також рівень колективів і виконавців зі Львова, які з великим успіхом виступили у Кракові. Зокрема, капела “Leopolis”, хор “Gloria”, оркестр “Віртуози Львова”, диригент Юрій Луців, хор собору Святого Юра. Польські колективи виконували твори українських авторів. Усе це склало загальну ауру фестивалю й об’єднало два європейських міста, які мають багато спільних сторінок історії». А по-третє, цей фестиваль логічно заповнив одну з найважливіших ніш у культурному хронотопі Львова: адже серпень – найбільш туристичний з усіх місяців – не мав

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


…І ТЕСТИ

НОВИЙ КОНКУРС НА МАПІ СВІТУ

Фото Генрі МАРТІНА

У Kультурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції відбувся Перший міжнародний конкурс піаністів «Резонанси»

56

МУЗИКА | 6’2014

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


АВТОГРАФИ

DE PROFUNDIS TEMPORIS* ВІД РЕДАКЦІЇ Цьогоріч перший номер журналу «Музика» був присвячений 125-річчю від дня народження Льва Миколайовича Ревуцького. Упродовж усього року на сторінках часопису ми подавали різні матеріали про видатного українського композиторакласика. На завершення Року Ревуцького пропонуємо читачам переглянути деякі записи із зошита композитора Анатолія Коломійця, у якому учень Лев-

ка Миколайовича зафіксував мудрі сентенції Майстра, Учителя. Принагідно повідомляємо, що зошит Анатолія Коломійця готується до друку (редактор-упорядник – Валентина Кузик). Тож невдовзі музична громадськість України зможе познайомитися з повним його текстом. Публікується вперше. Коментарі Валентини Кузик

* Із глибини часів

«Супровід до пісень повинен бути не простим акомпанементом, позбавленим смислу, а повинен обов’язково підкреслювати емоційний стан, зображальні моменти, бути зв’язаним із ладом даної пісні та підкреслювати його. Все вище сказане повинно виходити від змісту твору. Такі приклади – “Ой

58

МУЗИКА | 6’2014

«На інтерпретацію твору безумовно має значний вплив сам характер виконавця». 18/VІ–1955 р. «“Мої послідовники повинні випереджати мене, суперечити мені, навіть – руйнувати мою працю, продовжуючи її в той час”, – говорив Мічурін. Значною мірою це відноситься й до композиторської майстерності». 25/Х–[19]55 р. «Фантазія для органа Й[оганна] С[ебастьяна] Баха, яку я потім зробив як транскрипцію для фортепіано (с-moll) нагадує своїм початком українську народну пісню “Ой зрада, карі очі”. На цю пісню є гарна п’єса для фортепіано (транскрипція)». 22/ІV–1956 р. «Предмет поліфонії краще найменувати теорією композиції. Це розкриває суть предмета самого». 3/VІ–1956 р.

http://music.uaculture.com

Фото з архіву Анатолія Коломійця

Анатолій Коломієць

ти, зоре” (солдатські чоботи, барабан, кроки) або “Рекрутська” (офіцер розводить на військову службу). Тут “дурманна” (тобто – мажорна, від dur. – В. К.) музика, складні гармонії, багацько відхилень, але інакше і бути не може в даному випадку: стан пригнічений, тяжка доля новобранця в старій армії. “Дід іде” – жартівлива пісня; мало слів, фортепіано доповнює хор. Свідомо допущено розрив змісту та форми (тобто для комічної ситуації застосовано складну форму). Такі приклади можна бачити у Р[имського]-К[орсакова] (фугато Голови, Винокура та Писаря з опери “Майська ніч”, що в дечому має схожість із подвійною фугою у “Реквіємі” Моцарта). Закінчення хору “Дід іде” по методу письма нагадує закінчення опери “Сказання про Китеж” (хід Февронії та Юрія). “На кладочці” – супровід нагадує “воду” (річку), “Ой летіла зозуленька” – супровід в окремих місцях нагадує спів зозулі. Лекція з аналізу (музичних форм. – В. К.)». 27/ІV–1955 р.


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


КЛІПИ

MUSICAL MEMORY CROSSING-8 «Годы сквозь пальцы текут, как вода, МУЗЫКА в вечность несёт нас всегда!» Джон Нік

1

3

З

дається, споконвічна плинність природної водної стихії і континуальна сутність музичного мистецтва за умовчанням передбачають взаємодію цих явищ. Процесуальність, розгортання у часі й просторі наближають їх одне до одного і спонукають людську фантазію до, інколи, несподіваного візуального поєднання первісної субстанції нашої планети – води з музикою, щоправда, остання постає, так би мовити, статуарно (фото 1).

60

МУЗИКА | 6’2014

4

6

5

7

Вода, як дзеркало, реагує на наші емоції і почуття, а ми, у свою чергу, створюємо дивовижні пам’ятники воді й музиці, посилюючи їхній енергетичний взаємовплив, адже людський інтелект наділений унікальною здатністю асоціативно-ланцюгового сприйняття. Можливо, саме тому споглядання водяних каскадів, водоспадів, а то й просто струменів води, що на наших очах виливаються із роялів або інших музичних інструментів – труб, тромбонів, валторн, віолон-

челей тощо, не залишає нікого байдужим. Навпаки, фантазія авторів цих дивовижних споруд викликає подив, ми захоплюємося їхньою майстерністю. А може комусь до смаку туба-фонтан (фото 2)? І щоб ніхто не гадав, що ж за ідея правила рукою майстра, на роялі є напис: «There`s music in water, if you stop to listen…» («Музика – у самій воді, якщо ти зупинишся, – почуєш…)» (фото 3).

http://music.uaculture.com

Фото надані авторкою статті

2


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


АЛЬМА-МАТЕР

ЮВІЛЕЙНИЙ ЗВІТ – ВИСОКИЙ ПОЛІТ

І

сторія школи невіддільна від музичного життя степової столиці України і становить одну з найяскравіших її сторінок. Здається, це було лише вчора: йшов 1974-й, професія музиканта була в пошані, єдина міська дитяча музична школа не справлялася з потоком охочих долучитися до Світу Прекрасного. Тож 13 молодих і завзятих викладачів-ентузіастів на чолі з тодішнім директором В’ячеславом Івановим вирішили організувати окремий навчальний заклад і 1 вересня зустріли перших 60 юних талантів, які мріяли стати музикантами. Уже за два роки школа заявила про себе на повний голос: постали дитячі й викладацькі музичні дуети, тріо, ансамблі, що показали високі результати у творчих конкурсах різного рівня. Заклад став навчально-мистецьким лідером міста й області. У 1979-му в селищі Новому відкрився філіал школи, що згодом дав життя Кіровоградській музичній школі мистецтв. Знаковим став 1980 рік, коли розпочав роботу створений талановитим скрипалем і диригентом Геннадієм Єрьоменком камерний оркестр викладачів. До його складу увійшли також найкращі музиканти міста (нині Геннадій Васильович очолює оркестр Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки). Успішні виступи оркестру на різноманітних концертних майданчиках міста й області здобули високу оцінку фахівців і преси, а колектив невдовзі став гордістю Кіровоградської області.

62

МУЗИКА | 6’2014

З іменем Зарія Макієвського 1984 року для школи почався новий відлік часу. Викладачі самотужки відбудували концертний зал в ошатному особняку на Преображенській вулиці, розпочали роботу зі створення музею відомого не лише в Україні, а й світі композитора – уродженця Єлисаветграда (колись так називали Кіровоград, зараз тривають перемовини про повернення місту історичної назви) Юлія Мейтуса. Так наро-

Пам’ятник Генріху Нейгаузу перед будівлею школи

дився перший в Україні прижиттєвий (а не меморіальний) Музей Композитора. Юлій Сергійович охоче листувався з викладачами й учнями школи, радо передавав для музею особисті речі, світлини, ноти. Нині музейні фонди налічують уже близько 1000 експонатів, щороку його відвідують понад 700 осіб. 1991-го школа отримала нове приміщення на проспекті Євгена Маланюка (до речі, теж уродженця Єлисаветграда) і вже майже півтора десятиліття ділить його з Кіровоградським музичним училищем. Так фактично утворився комплекс безперервної освіти, спадкової передачі традицій і тісної творчої співпраці обох колективів. Саме таку концепцію підхопила й близько двадцяти років утілює в життя нинішній директор закладу заслужений працівник культури України Валентина Григорівна Ревенко. Вона зібрала навколо себе чудову команду однодумців – Вікторію Шелабокову, Наталю КорсуновуТрибіненко та багатьох інших – молодих, талановитих, небайдужих. Сьогодні музична школа № 2 імені Юлія Мейтуса (а це ім’я вона в буквальному сенсі слова виборола 2009 року) є потужним творчим колективом із 52-х викладачів. На семи відділах тут опановують гру на 18-ти різноманітних музичних інструментах понад 330 учнів. Три педагоги мають почесні звання «заслужений діяч мистецтв України» і «заслужений працівник культури України», двоє – наукові ступені кандидата мистецтвознавства і педагогічних наук, шістнадцятьом присвоєно найвищі кваліфікаційні категорії, шістьом – педагогічне

http://music.uaculture.com

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

Славну дату – 40-річчя – святкує провідний навчальний заклад Кіровограда – дитяча музична школа № 2 імені Юлія Мейтуса


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


АЛЬМА-МАТЕР А зародження, становлення і розквіт Всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців на народних інструментах «Провесінь», обласного конкурсу української академічної музики «Класік-проект», присвяченого Юлію Мейтусу, теж завдячують ініціативі та невтомній праці талановитого організатора Валентини Григорівни Ревенко. Утім колектив школи також є повноправним організатором цих та інших фестивалів і конкурсів. Разом із Кіровоградським музичним училищем (директор – заслужений діяч мистецтв України Лариса Голіусова) вони щороку приймають понад 500 конкурсантів з усіх куточків України. За 40 літ початкову мистецьку освіту у школі отримало близько двох тисяч учнів, а більше 300 – продовжили навчання у різних закладах культури і мистецтв України

За 40 літ мистецьку освіту у школі отримало близько двох тисяч учнів, а більше 300 – продовжили навчання у закладах культури (тільки в Кіровоградському музичному училищі зараз вчаться 33 вихованці). Випускники школи Марина Єгорова, Марина Долгіх, Оксана Трушина, Ірина Босюк, Оксана Чванова, Катерина Місюта, Ірина Бурбан є викладачами музичного училища, а Ольга Полевіна і Євгенія Малявкіна очолюють інші кіровоградські ДМШ. 13 випускників, закінчивши вищі навчальні заклади, повернулись до рідної школи. Упродовж останніх десяти років широкої популярності набули ініційовані та впроваджені колективом школи екскурсії, музичні вечори, уроки-концерти, презентації. Відбулося вісім міських конкурсів «Юні композитори – весна творчості», шість обласних конкурсів юних композиторів пам’яті Юлія Мейтуса, конкурс на найкраще виконання творів митця, обласний фестиваль-конкурс української академічної музики «Класік-проект». Подіями для Кіровоградщини стали урочистості з нагоди ювілейних дат Юлія Мейтуса, встановлення меморіальної дошки, присудження Марині Долгіх премії Обласного краєзнавчого конкурсу імені Володимира Ястребова за створення мультимедійного диска «Юлій Мейтус. Повернення до рідної домівки». Пам’ятними залишилися зустрічі юних музикантів із музикознавцями, дослідниками творчості видатного земляка – Маріанною Копицею, Іриною Сікорською, Богданою Фільц, Михайлом Степаненком.

№ 6 (402) ’2014 Пріоритетною у виховній роботі з юними музикантами є творча співпраця із сучасними українськими композиторами. Від 2005 року учні й викладачі школи провели творчі зустрічі та авторські концерти знаних в Україні й місцевих композиторів Марини Долгіх, Левка й Жанни Колодубів, Олега Польового, Володимира Птушкіна, Геннадія Саська, Михайла Степаненка, Віктора Степурка, Віктора Терещенка, Богдани Фільц, Кіма Шутенка. Юні ж актори шкільного музичного театру «Менестрелі» до кожної зустрічі готують музичну виставу, дитячу оперу чи мюзикл саме цього автора. З ініціативи колективу школи у місті пройшли творчі акції «Уклін гітарі», «Бандура ХХІ століття», «Підтримай творчу молодь» тощо. Тісні зв’язки налагодила школа з обласною філармонією. Її художній керівник заслужений діяч мистецтв України Наталя Бондаренко (колишній завуч школи) постійно залучає найкращі шкільні колективи до творчих проектів на головній мистецькій сцені краю, з-поміж яких – фестивалі духовної музики «Різдвяні передзвони», камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зустрічі». Юні мейтусівці – постійні учасники концертів Обласної дитячої філармонії. Великою є заслуга викладачів школи у розгортанні циклів музично-просвітницького спрямування для дітей і молоді на обласному радіо й телебаченні. Особливою гордістю для колективу закладу є традиційні фестивалі творчих здобутків під назвою «Квітневі музичні вечори» та «Зимовий музичний вернісаж», що вже стали своєрідною візиткою школи і збирають повні зали слухачів – школярів, аматорів, жителів мікрорайону, батьків та учнів загальноосвітніх шкіл. За підсумками роботи в останні п’ять років на дошку пошани міста у категоріях «Талант року» і «Найкращий діяч мистецтва» винесено портрети учнів Віталія Ткаченка, Дмитра Стояна, Єлизавети Куби, Дарини Грачової, Ігоря Тарана, Катерини Михайлюти; педагогічного колективу та викладачів Валентини Ревенко, Вікторії Шелабокової і Наталі Корсунової-Трибіненко. Багатьох педагогів міські й державні органи влади постійно відзначають за здобутки у праці. Навчатися сьогодні у музичній школі № 2 імені Юлія Мейтуса – не лише велика честь, а й велика відповідальність, що особливо відчувалося під час підготовки до ювілейних імпрез і урочистостей. Утім докладені зусилля не були марними: результат, як кажуть, «налицо». Тож, із ювілеєм вас, прекрасні музиканти Незалежної України!

Ірина СІКОРСЬКА

Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада:

Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Сергій СТЕПАНЮК, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ

Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, 498-23-65

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці

Вікторія Лук’янець

Дизайн і верстка Валерія ГРИЦЕНКА та Наталії КОВАЛЬ

Друкарня

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://music.uaculture.com

64

МУЗИКА | 6’2014

http://music.uaculture.com


нал р у ж й е ц е т є а т и ч

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74310

РЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА: НА РІК - 120 ГРН НА ПІВРОКУ - 70 ГРН Кур’єрська доставка по Києву, Львову, Дніпропетровську, Одесі

в і р е м о 6 н тні сюрпризи но + к і р й а е н т і д х и ш а В я дл music.uaculture.com

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6);

Довідки: +38(098) 335-99-94 +38(044) 498-23-65

– у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64).


Індекс 74310

Бюро іміджевих послуг

Супровід

• конкурсів • концертів • промо-турів • виконавців

• Підготовка промо-матеріалів

• Розробка інноваційних рішень

• Добір інформаційних партнерів:

друковані ЗМІ, інтернет, радіо, ТБ • Специфікація сучасного PR-стилю • Організація масових прес-конференцій • Залучення високопрофесійних журналістів • Ротація музичних творів на ТБ та радіо • Застосування прихованої реклами • Проектування іміджевих схем • Запуск зовнішньої реклами • Соціальні медіа-проекти • Ефективний тролінг

+38(044) 232-23-50 +38(044) 498-23-64,-65,-67

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Музика. – 2014. – № 5. – С. 1–72.

• талант-шоу

• Розробка нових PR-стратегій

ISSN 0131–2367

• фестивалів

music.uaculture.com

Музика №6 скорочено  

Музика №6 скорочено  

Advertisement