Українська культура №2-3 by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 2-3

(1022-1023)

2014

щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Сакральне

Іконографія ідеї Бога

Культура України: лабіринт Мінотавра

Широкий світ Шевченкіани

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 2-3 (1022-1023), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Ольга Голинська, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Оксана Гайдук, Руслан Онопрієнко, Кристина Лісовська Автори: Віктор Вечерський, Оксана Гайдук, Катря Кот, Антон Філатов, Тетяна Ніколаєва, Еліна Троцька, Кристина Лісовська, Олександр Карпенко, Вікторія Смирнова, Тетяна Ковальчук, Святослав Померанцев, Богдана Матіяш

Щиро, головний редактор журналу «Українська культура» Оксана ГАЙДУК

Переклад англійською: Наталя Маркова Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38(044) 581-68-15 Підписано до друку: 4 квітня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Sincerely, «Ukrainian Culture» magazine chief editor Oksana Gayduk

Обкладинка: фото Нігіни Бєроєвої

ЗМІСТ 8-12 Віктор Вечерський Іконостас: символ неба на землі

16-19 Оксана Гайдук Михайло Сирохман. Дерев’яна споруда поза часом

42-47 Оксана Гайдук Сергій Радкевич: Люди інколи не хочуть побачити більше, ніж можуть помацати

4-6 7 13-15 Тетяна Ковальчук Культура України: лабіринт Мінотавра

20-25 Кристина Лісовська Родове Коло

26-31 Оксана Гайдук Час спинити втрати

32-37 Молитовник Богдани Матіяш

38-41 Святослав Померанцев Епілог

48-50 Вікторія Смирнова Михайло Врубель. Особливості графіки

54-55 Тетяна Ніколаєва Від Одеси до Петербурга: «Натурниці» Івана Дряпаченка

56-59 Кристина Лісовська Містика поруч

60-65 Віктор Вечерський Архітектура як сакральне явище

66-69 Олександр Карпенко Життя з чистого аркуша

70-73 Еліна Троцька З подій Опішного

74-78 Олександр Карпенко Музей посеред оази

79 Антон Філатов Як святий Христофор об’єднує Україну

51-53 Катря Кот Три удари молота Вівальді

Весняна літературна школа

Spring Literature School

З 24 до 27 квітня 2014 року в Музеї книги і друкарства України «Центр літературної освіти» презентує освітню програму, в рамках якої відомі українські письменники та видавці поділяться секретами успіху з авторами-початківцями. «Весняна літературна школа» — це можливість отримати практичні поради з питань, що є важливими для кожного молодого літератора. Також захід передбачає тематичні дискусії стосовно основних тенденцій розвитку книжкового бізнесу і видавничої справи, літературної сфери, способів результативної співпраці з видавцями і засобами масової інформації тощо. Освітня програма Літературної школи складатиметься з 32 годин лекційних та практичних занять. Заняття проведуть: Лариса Денисенко, Оксана Забужко, брати Капранови, Ірена Карпа, Юрій Макаров, Іван Малкович, Мар’яна Савка, Ростислав Семків та Ірина Славінська. На учасників чекають творчі завдання, крім того, планується їхня участь у літературних вечорах.

«Centre for Literary Education» presents educational program from the 24th till 27th of April in Book and Printing Museum of Ukraine. Within it famous Ukrainian writers and publishers will share their success secrets with beginners. «Spring Literature School» — is the opportunity to get practical advice on the questions which are important for every young writer. Also the event envisages theme discussions about the main tendencies of book and publishing business development, about the literature sphere and the ways of eﬀective cooperation with publishers and media etc. The education program of Literature School consists of 32 hours of lectures and practical classes. The classes will be held by Larysa Denysenko, Oksana Zabuzhko, Kapranov brothers, Irena Karpa, Yuriy Makarov, Ivan Malkovych, Mariana Savka, Rostyslav Semkiv and Iryna Slavinska. The participants will get practical tasks, as well their participation is expected in literature evenings.

Два дні та дві ночі нової музики

Two Days and Two Nights of New Music

З 24 до 26 квітня 2014 року в Одесі пройде ХX Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні та дві ночі нової музики». Із середини 90-х і до цього часу фестиваль залишається одним із найбільших форумів нової музики в Україні. На одеському фестивалі українська музика не поступається сучасним світовим досягненням, а сам захід перетворився на подію, де органічно сполучаються різноманітні види мистецтв. Як результат, виникає особлива вистава, що в ній із захопленням беруть участь як глядачі, так і виконавці. Новi напрями та форми дають можливість українській музиці потрапити до репертуару іноземних колективів. Таким чином забезпечується продовження форуму в концертних залах світу. Крім того, за роки проведення фестивалю встановилася співпраця з іноземними та міжнародними фондами та культурними центрами, що вже не уявляють України без «Двох днів і двох ночей нової музики».

XX International Festival of Modern Art «Two Days and Two Nights of New Music» will be held from the 24th till 26th of April in Odessa. This festival remains one of the biggest forums of new music in Ukraine from the middle of the 90’s. Ukrainian music isn’t inferior to modern world achievements. The event turned into the event where different kinds of art coincide in harmony. A special event arises as a result where the audience as well as participants take part with delight. New directions and forms give Ukrainian music the opportunity to get into the repertoire of foreign bands. Forum continuation is provided in such a way in the world concert halls. Besides, the cooperation with international funds and cultural centres was established within the years of festival existence. They already can’t imagine Ukraine without «Two Days and Two Nights of New Music».

Дім освіти і культури «Майстер Клас»

«Master Klass» House Education and Culture

У квітні стартує новий проект Дому освіти й культури «Майстер Клас». Вільний лекторій з історії України та світу «Завдання історії». Від прачасів до сьогодні. У контексті світу й сучасності. Кращі лектори, цікаві теми, гарячі дискусії — відтепер щопонеділка в Домі МК. Перша серія лекцій, яка пройде у квітні, об’єднана темою «Вибір». Список лекцій і деталі — на сайті «Майстер Класу». Також у квітні відбудуться Дні українського бароко. Виставка сучасного сакрального живопису, концерти автентичної барокової музики та насичена мультижанрова програма Літературного Салону. Епатажний і яскравий стиль, з якого розпускається крона української культури, мистецтва, національної ідентичності — світоглядний переворот, до якого буквально по пунктах повертаємося на сьогоднішньому історичному етапі. Смакуйте розкоші українського бароко протягом усього квітня в Домі «Майстер Клас».

A new project: Task of the History. Free Lectures on Ukrainian and World History by Dom «Master Klass» Education and Culture starts in April. From ancient times till now. In the context of the world and modern times. The best lecturers, interesting topics, hot discussions will wait for you on Mondays at MK House. The ﬁrst set of lectures which are held in April combined by a theme «Choice». The list of the lectures and details are on the «Master Klass» website. The Days of Ukrainian Baroque will happen as well in April. The exhibition of modern sacral paintings, concerts of authentic baroque music and saturated multi-genre program of Literature Salon. Shocking and bright style from which expands the crown of Ukrainan culture, art, national identity — world-view overturn to which literally by points we return at nowadays historical stage. Taste the luxury of Ukrainian Baroque during April at «Master Klass» Hous

Свято музики і... дощу З 9 до 11 травня 2014 року в столиці Західної України відбудеться черговий етно-джазовий фестиваль «Флюгери Львова». Як і раніше, місцем зустрічі меломанів із виконавцями стане внутрішній дворик Ратуші. Така локація фестивалю лише додає особливої атмосфери дійству, що завжди перетворюється на свято музики і... дощу. Адже у Львові кажуть: «Коли починаються «Флюгери» — чекай на дощ». Упродовж десяти років на «Флюгерах» виступило понад 150 колективів, тобто близько півтисячі митців. Але «Флюгери» — це не тільки музика. Це і театральні акції, і мультимедійні презентації, хепенінги з перфомансами, літературні читання та естетичні провокації. Традиційно в рамках фестивалю відбудуться також «Ранкові прокидання», що з 2012 року проходять у товаристві ГИЧ Оркестру. Кожен день «Флюгерів» переповнюється людьми, які завдяки фестивалю отримали змогу поринути у вир джазової музики, зустрітися зі старими, добре знайомими виконавцями, познайомитися з новими та просто гарно відпочити.

Music and ... Rain Festival «Weathervanes of Lviv» — ethno-jazz festival will be held in the Western Ukraine capital-Lviv from 9th till 11th of May 2014. As before the meeting place of myelomas with performers will be the Lviv City Hall courtyard. Such festival location adds special atmosphere to the event which changes into the festival of music and... rain. As people say in Lviv: «When the «Weathervanes» start» wait for the rain.» Last ten years more than 150 bands performed during the festival, so it’s about half a thousand artists. But «Weathervanes» is not only music. These are theatrical actions, multimedia presentations, happenings with performances, literature recitals and aesthetic provocations. Traditionally as a part of the festival happens «Morning awakening». It has been happening accompanied by HYCZ Orchestra since 2012. Every day the festival is overwhelmed by people who, thanks to the festival, got the opportunity to plunge into jazz music whirl, to meet with old, acknowledged performers, to get acquainted with new, and simply to have a good rest.

Фестиваль кіно та урбаністики «86» З 24 до 27 квітня 2014 року в місті Славутич відбудеться Перший міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». Це фестиваль, діяльність якого присвячена висвітленню актуальних проблем сучасних міст, альтернативній енергетиці й екології. Програма складатиметься з трьох частин: кіно, театр та дискусії менеджерів культури, активістів, екологів та урбаністів. 24 квітня відбудеться дискусія між представниками малих пострадянських міст на тему: «Економіка культури малих міст». А вже 25 квітня у Славутич завітає оскарівський номінант Роберт Стоун з новим документальним фільмом «Обіцянка Пандори». Стрічка запропонує несподіваний і провокативний погляд на атомну енергетику. Крім того, у програмі кінофестивалю — спеціальна підбірка короткометражних фільмів про Чорнобиль, архівне відео про будівництво Славутича та спеціальна програма урбаністичних короткометражок. Також у рамках фестивалю «86» відбудеться унікальна постановка документальної вистави «Внутрішній Славутич», що створена на основі антропологічних досліджень міських приміщень та інтерв’ю з мешканцями міста.

Cinema and Urban Festival «86» The first international Cinema and Urban Festival will be held in Slavutych from 24th till 27th of April, 2014. This festival activity is dedicated to cover the urgent problems of modern cities, alternative energy sources and ecology. The program consists of three parts: cinema, theatre and culture managers, activists, ecologists and urbanists discussions. The discussion between representatives of small post soviet towns will take place on the 24th of April on the theme: «Culture Economy of Small Towns». Oscar nominee Robert Stone with new documentary film «Pandora’s Promise» will be in Slavutych on the 25th of April. The film will show unexpected and provocative view on nuclear energy. Besides there is a special list of short films about Chernobyl, archive video about the construction of Slavutych and special program of urban short films in the program of the festival. Also a unique documentary performance «Inner Slavutych» will happen during the festival. It is based on the anthropological researched of city buildings and interviews with citizens.

Ми — Україна

We are Ukraine

У наступному номері журнал «Українська культура» представить до уваги своїх читачів проект «Ми — Україна». Проект передбачає висвітлення культурних процесів, що відбуваються у різних куточках нашої з вами такої цікавої, різнобарвної, мультикультурної Батьківщини. Резонансні події, непересічні особистості, унікальні знахідки — все про культурний простір України на сторінках журналу «Українська культура».

«Ukrainian Culture» next issue will present for the attention of our audience the project «We Are Ukraine». This project foresees the covering of cultural process happening in diﬀerent comers of our interesting, colourful and multi cultural Motherland. Resonance events, outstanding personalities, unique ﬁndings — everything about cultural space of Ukraine is on the «Ukrainian Culture» pages.

Насильство, мова, фестиваль

Violence, Language, Festival

З 23 до 25 квітня 2014 року в рамках першого Українського літературного фестивалю близько 20 письменників зберуться в донецькому арт-просторі «Ізоляція», щоб поділитися своїми ідеями, думками і світоглядом із відвідувачами цієї унікальної події. Формат фестивалю — від дискусій до круглих столів, від кінопоказів з обговореннями та поетичних читань до театральних перформансів — покликаний створити атмосферу постійного спілкування гостей та учасників, вибудувати культурну комунікацію в країні, що лише кілька місяців тому переживала страшні часи. Ці потрясіння і реакція на них спонукали куратора проекту українського письменника Любка Дереша вибрати провідною темою фестивалю таку «Мова та насильство». Дискусії на цю тему пройдуть в різних ракурсах: «Анатомія насильства», «Насильство і гендер», «Особистість і колектив», «Насильство та медіа» тощо. Такий аспект дискусії резонує з життям і потребує чималих зусиль, аби з різних позицій розглянути тему насильства і винести певні уроки. Серед запрошених гостей — Василь Шкляр, Оксана Забужко, Юрій Винничук, Таня Малярчук, Андрій Курков, Віктор Єрофєєв та ін.

About 20 writers will gather in Donetsk art-space «Izolyatsia» to share their thoughts, ideas and world-views with the visitors of this unique event during the ﬁrst Ukrainian Literature Festival from 23rd till 25th of April 2014. From discussions to round tables, the ﬁlm screening commented and poetry recitals to dramatic performances everything is to create atmosphere of constant dialogue between guests and participant, to raise cultural communication in the country which a couple of month ago was experiencing hard times. These upheavals and reaction on them provoked Lyubko Deresh to choose the topic of the festival «Language and Violence». This topic will be discussed from different points of view: «Violence Anatomy», «Violence and Gender», «Individuality and Team», «Violence and Media» etc. Such a discussion aspect resounds with life and demands considerable efforts to examine the topic of violence and to bring in certain lessons. Among the guests are Vasyl Shkliar, Oksana Zabuzhko, Yuriy Vynnychuk, Tania Maliarchuk, Andriy Kurkov, Victor Erofeyev etc.

Всеукраїнський Фестиваль писанок 2014

All-Ukrainian Pysanka Festival 2014

17 квітня о 13:00 в Національний заповідник «Софія Київська» на відкриття Всеукраїнського фестивалю писанок –2014 запрошує Folk Ukraine. Всеукраїнський Фестиваль писанок — це великий мистецький проект, що відроджує вікові традиції українського народу та є невід’ємним атрибутом свята Великодня для киян і гостей столиці. Фестиваль презентуватиме всеукраїнську писанкову колекцію, цікаві арт-об’єкти, виступи вокальних та хореографічних колективів, майстер-класи та конкурси, розваги для дітей, частування великодньою паскою від учасників конкурсу «Великодня паска». Конкурсна програма Фестивалю: 1. Конкурс «Народна писанка» у номінаціях «Традиційна» та «Сучасна» 2. Конкурс «Великодня паска» 3. онкурс «Писанка від боса» 4. Конкурс малюнка «Свято Великодня» Folk Ukraine запрошує до участі усіх, хто любить та поважає українські традиції.

Folk Ukraine invites you to the opening of the All-Ukrainian Pysanka Festival 2014 to the National Preserve «Sophia of Kiev» on the 17th of April at 13:00. All-Ukrainian Pysanka Festival is a big art project which revives ancient traditions of Ukrainian nation and is undividable attribute of Easter for Kyivan and the guests of the capital. The festival will present all-Ukrainian pysanka collection, interesting art-sites, performances of vocal and choreographic teams, workshops and competitions, entertainments for children, treating with Easter bread from the «Easter Bread» competition participants. Festival competition program: 1. «Folk Pysanka» Competition in nominations «Traditional» and «Mordern» 2. «Easter Bread» Competition 3. «Pysanka from the Boss» Competition 4. «Easter holiday» painting competition Folk Ukraine invites to participate everyone who loves and honours Ukrainian traditions.

Будь-яка культура є культурою духа, будь-яка культура має духовну основу, вона є продуктом творчої праці духа над природними силами. Микола Бердяєв

Сакральне проявляється як безпосереднє почуття, жива енергія, що вливає в Я своєрідну могутню духовну енергію; сакральне розуміється як деяка дія, що породжує потребу в культовому акті або шануванні священного. Ця шана передбачає перебудову життєвого простору згідно зі священним. Патрік Труссон

Сакральне, за своєю суттю, співвідносне. Воно пов’язує небо та землю, людство та богів, явне та невидиме, природне та надприродне у просторі присутності, яка перевершує, але не знищує те, що їх розділяє. Люсьєн Леві-Брюль

Сакральне виявляє себе як деяка глобальна містерія, що основана на близьких взаєминах між світом та людиною. Ален де Бенуа

Сакральне повністю Інше; воно духовне, бездоганне, самодостатнє, вічне, трансцендентне та надчуттєве. Воно єдине, цілісне, неподільне. Рудольф Отто

Сакральне — це дійсність в її досконалості, це одночасно й могутність та дієвість, і джерело життя, і родючість. Мірча Еліаде

Сакральне — це те, що уособлює світовий порядок. Роже Каюа Темою цього номера редакція журналу «Українська культура» визначила «Сакральне». Бо на часі.

УК. 7

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фото автора

Іконостас: символ неба на землі У кожному православному храмі духовною домінантою є іконостас, що розвинувся в пізньому середньовіччі з візантійської одноярусної передвівтарної перегородки й став завісою, що відділила святая святих від решти святині. Вівтар належить невидимому світові. Його відокремлення від решти храму необхідне тому, що Бог зовсім відмінний і відділений від свого творіння, а також задля того, щоб святая святих не втратила для вірних свого містичного значення. Проте це відокремлення не глухим муром, а за посередництвом чогось реального, що людина сприймає подвійно: фізично — тілесними очима й метафізично — очима душі. Таку подвійну, матеріальну й ідеальну сутність має іконостас, що на землі символізує небо. Тут бачимо святих, які існують одразу в двох світах, поєднуючи їх. Іконостас — це вікна в інший, неземний світ, це видима ілюстрація невидимого Царства Небесного, дана нам для того, щоб допомогти подолати духовну млявість і сліпоту…

Іконостас церкви Св. Параскеви П’ятниці в Крехові

Іконостас собору Хрестоздвиженського монастиря в Полтаві

художника, придворного маляра гетьмана К. Розумовського Г. Стеценка (1710–1781 рр.). Рокайлевий* іконостас Андріївської церкви в Києві був виготовлений за креслениками Б.Ф. Растреллі у 1752–1753 рр. Іконостас спершу планувався двоярусним, проте в 1753 р. був споруджений ще один ярус. Нині цей іконостас триярусний, настільки високий, що його верхняк з іконою Христа-Вседержителя та «Розп’яттям» із предстоячими знаходиться у просторі церковної бані. Враження палацової пишноти підсилює поліхромія іконостасу: на пурпуровому тлі виділяються позолочені пілястри, карнизи, іконні рами та інші елементи декору. Інтер’єр Андріївської церкви разом з іконостасом справляє надзвичайно цілісне враження завдяки тому, що архітектурний декор інтер’єру та іконостас виконані в єдиному масштабі, характері й стилістиці. Ці шедеври сакрального мистецтва, які дивом дійшли до нас попри системне нищення їх комуністичним режимом протягом ХХ століття, свідчать не тільки про мистецьку обдарованість нашого народу, а й про те, що українці ніколи не забували про сакральне як «вертикальну координату» людського буття.

Інтер’єр Андріївської церкви в Києві. Підкупольний простір та іконостас

ГЛОСАРІЙ *Антаблемент — (фр. Entablement, від лат. tabula — стіл, дошка) — верхня горизонтальна частина споруди, звичайно спирається на колони, — складовий елемент класичного архітектурного ордеру. Антаблемент виник на основі дерев’яного балкового перекриття на дерев’яних колонах і в своїх формах відображає його структуру. В класичному зодчестві антаблемент складається з трьох основних частин: архітрав — тримальна частина у вигляді балки, що спирається на колонах; фриз — із скульптурними прикрасами, що спирається на архітраву; карниз — який спирається на архітраву, і вінчає частину (за uk.wikipedia.org). *Рокайлевий — від імен. «рокайль» (фр. rocaille — дроблене каміння; осколки; раковини) — орнаментальний мотив у вигляді стилізованої асиметричної раковини. Термін «рокайль» іноді вживають для позначення стилю рококо (за uk.wikipedia.org)

УК. 12

Тетяна КОВАЛЬЧУК

Культура України:

лабіринт Мінотавра Сьогодні наша держава переживає не найкращі часи, ми сподіваємося на кардинальні зміни в усіх галузях державного управління, і ніхто достеменно не знає, який матимемо результат. Щодо української культури, то вона теж мала би зазнати чимало змін як на державному рівні, так і на духовному. Бо шлях розвитку нашої культури на сучасному етапі досить виразно нагадує блукання нездоланним лабіринтом. І в результаті цього хаотичного руху культура все частіше стає майже добровільною жертвою байдужого адміністративно-формального державного монстра. Що мало би стати тією ниткою Аріадни, яка турботливо доклалася б до виведення української культури з невтішного процесу самозациклення? Куди рухатися нашій культурі, а головне — як? Ми звернулися до відомих митців, художників, письменників, кінорежисерів та інших культурних діячів із проханням окреслити ймовірні шляхи розвитку української культури, які, на їхню думку, могли б вплинути на розвиток суспільства, нове мислення, оновлений дух сучасної України

Таїсія Мельник

митець, художник, перформер: Культура — це все, що ми споживаємо, разом із харчами, — інформацію, й енергетику, і думки, й емоції, що в подальшому формує наше ставлення один до одного, до життя, до подій. Зараз дуже потужний емоційний спалах, завдяки якому проявляються нові мистецькі напрямки, пошуки. Люди розкривають в собі можливості діяти та бачити світ, звичайні речі інакше, не так банально, як раніше! Але проблема в іншому, митці поділяються на тих, хто відчуває та не приховує свої чуття (і не важливо професійний він художник чи ні), і на тих — хто робить комерційний продукт чи імідж, використовуючи тло буремних подій задля наживи. Я дію, як відчуваю, і мені ніхто в цьому не може дорікнути. Я не пишу прозаїчних полотен, мені це нецікаво. Вважаю, що ми-

стецтво перформансу — найвідвертіше та найчесніше, тут нічого не приховаєш. Тут усе зразу видно. Роблячи перформанс «Мій натюрморт» у музеї «Київська фортеця», я помітила за декілька секунд зміну відношень. Коли мої руки були вимащені калиною, наче кров’ю, і я йшла поміж людей — вони від мене жахались, а через мить я робила цими жруками бутерброди, роздавала людям, і вони радо їх брали та їли. Це і є наша суть — ми поїдаємо самі себе. Насправді, стан цього напрямку мистецтва досить сумний. Досвід майже відсутній. Куратори побоюються сприяти, центри сучасного мистецтва лише потроху почали сприймати концептуальні полотна. Нам потрібно бути в контакті і з центрами сучасного мистецтва за кордоном, зважати на тенденції, прислухатися та не боятися, перш за все.

На жаль, пострадянське мислення багатьох представників галерейних просторів гальмує культурний розвиток в Україні. Крім того, вважаю дуже потужним та цікавим симбіоз мистецтв, спрямований на вихід в нестандартні простори, а не лише у просторі галерей та Центрів мистецтва — на вулиці, площі і далі...

Ірина Плехова

директор Інформаційної агенції культурних індустрій ПРО: Реформування в системі управління культурними індустріями, на мій погляд, неможливе без усвідомлення того, що культура — це не просто заклади культури, мистецькі події, система навчання тощо, а й важлива складова гуманітарної політики держави. Державні інвестиції для культури — це не зарплати працівникам, статуси колективів, наявність фестивального руху, виступи українських виконавців, доступність національного культурного продукту. Перш за все, це питання позиціонування України у світовому контексті, а відтак

Денис Іванов

генеральний директор Одеського міжнародного кінофестивалю, засновник компанії «Артхаус Трафік», координатор та співорганізатор багатьох подій в індустрії кіно: Я абсолютно щиро вважаю, що більшість проблем, з якими українці стикаються в переломний історичний момент — це проблеми культури. Культури в широкому сенсі, в сенсі норм і цінностей. Наприклад, принцип толерантності, який за 23 роки незалежності так і не став ключовим у культурній політиці нашої країни. До тих пір, поки толерантність до мовних, регіональних, національних, сексуальних відмінностей не стане нашим спільним девізом, існування нас як суспільства буде знаходитися під загрозою. Це повинен бути цивілізаційний вибір.

це чітке усвідомлення на рівні державної політики й громадянського суспільства того, який посил Україна несе у світ. Без комплексного підходу до цих проблем, вирішення задач реформування гуманітарної політики, що ви-

значатиме і соціальну, й освітню, економічну, молодіжну політику, усі спроби щось змінити в системі управління культурою увінчаються лиш ситуативними реакціями на щоденні проблеми. А значить, ми знову лиш підриштовуватимемо радянську модель «вічного» й «неактуального» культурного монстра, який видає монопольні директиви на те, що вважати хорошим мистецтвом. Що робити? Початок змін, на мій погляд, лежить у площині комунікації, яка стимулюватиме учасників процесу поглянути на культуру як одну з пріоритетних складових розбудови української державності.

За інерцією, українська культура знаходиться в пошуку славного минулого і традицій, на які можна було б спертися. На дворі 21 століття, у нас в руках мобільні телефони з виходом в інтернет! Нам потрібно опиратися на нові моделі, постійно поповнювати банк прогнозів і нових концепцій. І вибудовувати зв’язок із минулим, виходячи з того, яким ми бачимо майбутнє, а ніяк не навпаки. І нарешті, для того, щоб рухатися вперед, нам потрібно розвивати ефективні інструменти. Благодійність і волонтерство. Підприємницький дух і створення горизонтальних мереж партнерів. Реорганізація економічно витратних й ідеологічно застарілих структур, які давно втратили своє значення для нашої культури. Професіоналізація кадрів — ідеологів, аналітиків, проектувальників, управлінців, зберігачів та експертів.

Галина Бабій

журналістка, авторка музичних програм: Не знаю, чи зараз можна щось прогнозувати: час тривожний, після 16-го березня багато чого вже змінилося. Але моє бачення нашої культури завжди було таким: традиції, помножені на світові тенденції і новаторство. Ментальність неможливо роз-

чинити глобалізацією, вона однаково потужно проявляється в усіх видах мистецтва, якого походження воно б не було. Тільки був би мир, щоб нація наша зі стану закваски перебродила спокійно і виросла у духмяний хліб. Кров «Небесної Сотні» вже стала вином причастя. УК. 15

Оксана ГАЙДУК

МИХАЙЛО СИРОХМАН.

Дерев’яна споруда поза часом Стеблівка. Церква Різдва, XVIII ст. Згоріла 1994 р. Церква належала до чудової п’ятірки в стилі готики Потисся. Нині залишилися чотири храми. Уцілілі залишки зрубів Стеблівської церкви вкрили новим дахом. Поруч — розібрана дзвіниця. Динамічні форми нерукотворного середовища підкреслюють плинну вертикальність ліній церкви, підтриману видовженою догори формою дзвіниці

ихайло Сирохман народився 1954 року в столиці Закарпаття — Ужгороді. Закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю «англійська філологія» (1977). Згодом змінив професію на мистецтвознавство, але вивчення іноземних мов не полишив, вважаючи вербальний і графічний способи передачі образів вельми подібними. Працює викладачем у Закарпатському художньому інституті. Лауреат обласної премії в галузі образотворчого мистецтва (мистецтвознавство) 2000, 2009 та 2012 років, автор численних текстів до альбомів і каталогів закарпатських художників, зокрема, митцівноваторів Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая, які у 30-х роках ХХ ст. створили в Ужгороді мистецький осередок європейського рівня. Нині місто, що надихнуло стількох художників, поступово втрачає своє архітектурне обличчя.

За його збереження бореться громадська організація «Pro urbe», одним із засновників якої є пан Михайло. Любов до малювання викликала ще одну пристрасть — закарпатські дерев’яні церкви. Вони вразили уяву художника ще у юні роки, під час пленерів дитячої художньої студії. Відтоді все життя їх малює, фотографує і досліджує. Його фундаментальне видання «Церкви України. Закарпаття» (Львів, 2000) містить настільки вичерпну інформацію, що до неї й досі ніхто не може нічого додати (окрім самого автора, який тим часом продовжує свої розвідки). Серед інших видань на цю тему — «Втрачені церкви Закарпаття» (Ужгород, 1999), путівник «55 дерев’яних храмів Закарпаття» (Київ, 2008), серія буклетів, статті у періодиці. Воліючи зберегти красу дерев’яних храмів не лише на світлинах, 2001 року організував своїх колег-художників,

студентів і всіх небайдужих на потужну громадську акцію «Врятуймо Гукливську церкву», в результаті якої дахи цієї пам’ятки, а згодом і церков у селах Розтока, Кужбиї, Ясіня, Уклин, були перекриті новим ґонтом. На відміну від фотографії, яка фіксує вигляд церкви одномоментно, графіка служить для Михайла Сирохмана засобом втілення позачасового образу споруди. За допомогою тональності він передає атмосферу, яку церква творить навколо себе, адже пам’ятки відрізняються між собою не лише архітектурними деталями, але й за енергетикою — це знає кожен, хто відвідує дерев’яні храми. Працює художник в авторській змішаній техніці (акварель, гуаш, туш), у невеликому форматі — при відображенні монументальної споруди в мініатюрі міра узагальнення збільшується, і на створення образу церкви починає працювати антураж.

Колочава. Церква св. Духа, 1795. Колочавська церква демонструє набір дивовижних рис, властивих чи не всім дерев’яним церквам. Це й спокійний плин догори стрункого силуету з боку західного фасаду, й ідеальна врівноваженість форм бічного силуету, і відчуття міри в завершенні вежі чи в акцентуванні ліхтариками з главками гребенів дахів. Колочавський край приховує прадавні первісні прояви таємного, вони ще й нині можуть на мить виринати з гір, лісів, потоків. Церква оберігає баланс сил у долині

Крайниково. Церква св. Михайла, 1668 р. Храм в оточенні старезних дубів - неначе острів стародавнього світу, в який мінімально втрутилася людська діяльність. Хіба що дзвіницю перенесли до православної церкви, збудованої 1927 р. Церква ідеально переносить нас у XVII ст. Вона формує навколо себе дерева і навіть небо, створюючи особливу ауру давнього, не зміненого місця

Ізки. Церква св. Миколи, 1798 р. Класична церква Міжгірської Верховини. На відміну від храмової споруди в сусідньому Пилипці, тут головну увагу бере на себе висока вежа з розвинутим бароковим завершенням, а поруч унікальна дзвіниця з максимально видовженим догори другим ярусом, з плавним вигином даху над нижнім ярусом, із вишуканим шатровим дахом з одним заломом — справжня оборонна вежа, що прийшла до молитви у затінку старих лип

УК. 19

Кристина ЛІСОВСЬКА

РОДОВЕ КОЛО Кожен із нас має певне уявлення про світ навколо. Воно може бути релігійним, прагматично–науковим, атеїстичним чи будь-яким іншим. Жодне з них не є абсолютно правильним, адже у світі співіснують багато світоглядних течій. Симбіоз релігій із наукою, розвиток якої щодня розкриває нові й нові властивості нашого Всесвіту, проявляється у найдивовижніших формах. У час технічного прогресу ми зберігаємо віру в містичне, потойбічне, святе та божественне. І щоб не відбувалося в кібернетичну еру, зараз прокидається прадавнє язичництво — родові сили у кожному з нас. Люди повертаються до древніх звичаїв, бодай згадати якого роду-племені вони є. Як історична довідка, як релігійна настанова чи як духовна практика для відновлення особистості — спадок наших Предків постає джерелом пізнання. Тож розглянемо докладніше природу рідновір’я.

ідновір’я — це не бажання долучитися до модних тенденцій сьогодення, а вічна та природна частина нашого життя, побуту, звичок та світогляду. Від наших Предків ми успадкували сімейні байки, традиції та звички, що залишаються в пам’яті кожного покоління. Наша першородна сакральна традиція — не суміш чужих вірувань, не прибулі за віки асиміляцій ідеї, не примусово насаджені релігії, а наша справжня традиція душі. Як не назви його: язичництво, рідновір’я чи родове коло, сенс не зміниться. Усе це є найперше світосприйняття наших Предків, що мало настільки практичну та логічну природу, що впліталося в побут і звички достоту органічно й аж досі лишається в нас. Якщо всередині традиції можливо все (воїни, цілителі, екстрасенси, побутові звичаї, святкування, обряди і подібне) та не відсікається нічого — ця традиція справжня. Як тільки людство дійшло осілого способу життя, без кочівництва та митарства, потреба пояснити природні явища призвела до формування духовних практик і своєрідної релігії. На відміну від сучасних сформованих

конфесій, язичництво будь-якої частини світу починається з усної творчості, сімейно-родових чи общинних традицій та ритуалів. Невід’ємне від побуту, кухарства, цілительства і травництва, будів-

ництва та ремесел, рідновір’я вкладалося в свідомість із покоління в покоління формуючи як особистий так і національний дух. Наше язичництво — невигубно в нас, рідне воно нам в крові та на душі.

оняття «язичництво» постає від слова «язик», що означало «народ» і спочатку «вірування, мова, народ» були синонімами. Відповідно «свій язик» чи «іниє язики» як говорили про сусідів. Язичництво було територіальним сприйняттям природи навколо, тобто у тій чи іншій мірі від народження кожен із нас язичник, адже ми якось пояснюємо собі світ. Природа всюди різна, що спричинило різномаїття язичництва. Система світосприйняття наших Предків розвивалася віками, ще до 3–6 віку н.е. повністю сформувалися наші традиції. Пізніше досить довго існувало «двовір’я» — задовго до того як Київ хрестили за канонами інших, але рідновірську душу неможливо перекроїти. Християнство не викоренило язичництво, позаяк при всьому бажанні не могло одне покоління людей винищити вікову традицію. Життя, підпорядковане принципу рідновір’я передбачало, що на слово «Бог — є любов. Христос — син Божий!» наш предок відказував «І ти син Божий, та й я — син Божий!». Двовірство існувало, бо слов’яни говорили «Боги не сваряться». Доки не ламали капищ, ніхто не був проти спільного життя двох вір. Велеслава Легошина, дослідник слов’янських традицій

Коляда 2013 від Велеслави Легошиної та її друзів

и ніколи й нікуди не зникали… Просто були у тіні. Коли наша цивілізація проходить шлях відродження, ми починаємо повертатися до своїх коренів, до завітів своїх Предків. А вихід через масову культуру — це тільки один із шляхів реалізації цього процесу. У сучасному світі можна й доцільно використовувати звичаї Предків. Повертатися у своє РІДне лоно. У цьому можуть допомогти як ми, так й ті, хто вже йде стежкою своїх Предків. У нашому побуті, сучасному житті збереглося не так багато обрядодійств, проте вони є. Ті ж колядки — зустріч Коляди, ворожіння на Андрія, Щедрування, Масляна — проводи Зими. Святкується Купала… Потрібно відродити й закріпити те, що ще не втрачено. Це дуже важливо! У цьому, звичайно, може допомогти відьмацтво, а також різні дослідження. Тому, на мою думку, щоб українці відновлювалися як самодостатній народ, ми повинні відроджувати свою самобутність і зв’язок зі своїм корінням. У духовній свідомості українцям конче треба поступово повертатися до завітів своїх Предків та Богів. Тоді ми матимемо свій Шлях… Андрій Шелухін

ГЛОСАРІЙ

На цій та інших світлинах епізоди підготовки і проведення В. Легошиною та її друзями обрядів Велесова дня, проводів Костроми, Русалчиного дня

Калі Юґа (Калі-юґа) (санскр. कली युग, за різними трактуваннями, епоха богині Калі або демона Калі) — в індуїзмі є останньою епохою (юґою), після якої починається оновлення часу (uk.wikipedia.org). Продовження цього дослідження читайте влітку. УК. 25

Оксана ГАЙДУК

Час спинити втрати Порахувати кількість її експедиційних поїздок і тисячі подоланих кілометрів уже, без сумніву, неможливо. Свій «дорожній щоденник» вона безперестанку доповнює новою інформацією про унікальні пам’ятки — українські дерев’яні церкви. Однак про них мало лише знати — потрібно зуміти їх зберегти. Домовляючись про інтерв’ю, я відзначила: Олена наголосила, що говоритимемо не про красу дерев’яних церков — час озвучувати їхні проблеми. І не просто черговий раз скаржитися, а шукати реальний на сьогодні шлях їхнього подолання. Спеціально для «УК» автор проекту і сайту «Дерев’яні храми України» Олена Крушинська розповіла про головні небезпеки для дерев’яних церков, про бюрократичні перепони і непорядні «схеми» у галузі реставрації та про роль пізнавального туризму у популяризації пам’яток України

Проект «Дерев’яні храми України»: що зроблено і що попереду Це авторський проект, над яким я працюю з 2005 року і дотепер. Він присвячений усім без винятку сакральним пам’яткам: церквам, костелам, кірхам, синагогам — тому у назві вжито узагальнююче слово «храми». Ідея проекту народилася ще на початку 2000-х років, коли я на власні очі побачила дерев’яні церкви у Карпатах і буквально закохалася у них. На той момент ці пам’ятки були несправедливо забуті — тоді про них не виходило книжок, статей (окрім повідомлень про чергову пожежу), не існувало жодного присвяченого їм інтернет-ресурсу. Тому я вирішила самостійно заснувати проект, скерований на пошук, структуризацію і популяризацію інформації про пам’ятки дерев’яної архітектури та привернення уваги суспільства до проблем їхнього збереження.

З 2006 року робота над ним велася за кошти гранту Президента України для обдарованої молоді, який був виділений для реалізації проекту після того, як він успішно пройшов конкурс та експертну оцінку. Починаючи з 2007 року я активно продовжую роботу вже на ентузіазмі, власними силами і за власні кошти. Припиняти її не збираюся, навпаки — шкодую, що фізично бракує часу на всі задуми. Сьогодні накопичено величезний масив інформації, зокрема, електронний фотоархів, який містить понад п’ятдесят тисяч фотографій близько 900 дерев’яних храмів. Виявлено численні «забуті» пам’ятки. Для прикладу: у найбільш повному каталозі нині існуючих дерев’яних храмів для Черкаської області наведено список із 22 церков, а у мене зібрано фотографії та інформацію про 43. До співпраці залучаю і мандрівників-аматорів, і фахівців — архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців з

Храм у селі Городище на Чернігівщині (1763) — один із реліктів козацької доби, що вціліли після масового знищення церков на Лівобережжі у тридцятих роках. Тепер, у незалежній Україні, покинутий храм повільно вмирає через людську байдужість

Олена Крушинська під час поїздки по дерев'яних храмах Київської області. Зібрані в експедиціях фотографії й матеріали укладаються в електронному архіві й поступово публікуються на сайті «Дерев'яні храми України»

Зображення Святого Онуфрія у стінописі церкви св. Юра у Дрогобичі (пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

Дияконські врата із зображенням архангела Михаїла (XVII ст.) в іконостасі церкви Святого Духа в Рогатині (пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

деври дерев’яної готики закарпатського Потисся... Все це розмаїття форм та образів виникло зі звичайного дерева. Хоча де там звичайного! Правильно відібрати деревину на будівництво — то була ціла наука: певне місце, певний схил і навіть певний день тижня і року згідно з релігійним календарем. Та й сам процес спорудження церкви був до певної міри магією, яку творили талановиті теслі, користуючись звичайними сокирами. Природний, «живий», матеріал — дерево — надавав церкві унікальної як для архітектурної споруди можливості. Нібито і вразлива до навколишніх факторів, дерев’яна церква, тим не менш, могла «регенерувати», зарощувати свої рани, і навіть розвиватися, як справжня жива істота. Теслі, по суті, збирали церкву з конструктивних елементів, як діти збирають конструктор «Lego», роблячи її не жорсткою, а навпаки, гнучкою до деформацій. Так, раз на 50-100 років церкву «підважували», тобто піднімали її кут важелями і заміняли старі дубові підвалини на нові. Час від часу міняли зогнилі зрубини, перебирали верхи, міняли ґонт — і храм знову ставав як новий, часто набуваючи при цьому якихось нових стильових ознак. У середньовічних церквах тепер можна знайти елементи кількох епох поспіль — від готики до бароко, а серед більш молодих, авторських дерев’яних храмів першої половини ХХ ст. є зразки таких архітектурних стилів як неоготика і модерн. Окремої розповіді заслуговують дерев’яні церкви, в яких зберігся стінопис, тобто малювання, нанесені прямо на внутрішню поверхню стін, утворену щільно підігнаними одна до одної зрубинами. Кожен такий стінопис є унікальним, і недаремно три церкви на Львівщині, де він зберігся найкраще, були внесені до списку ЮНЕСКО (церква Святого Юра у Дрогобичі, церква Пресвятої Трійці у Жовкві, церква Святого Духа у Потеличі). На Закарпатті стінопис найкраще зберігся у храмах сіл Олександрівка і Новоселиця. У кожному стінописі нам цікава індивідуальна манера художника, кольорова гама, яку він використовує, його трактовка біблійних сюжетів і композиційне вирішення інтер’єру. Але є ще й візуалізація життя та побуту міщан і селян у ті роки, коли створювалися розписи! Малюючи святих, мучеників, королів, грішників, художники зображали тих людей, яких бачили навколо себе. Деякі персонажі зображені у своєму автентичному одязі,

навколо них —тогочасні побутові предмети, та й єрусалимські храми виглядають подібно до українських церков. Така собі проекція мистецький канонів на місцевий ґрунт. Багатосюжетні композиції, які вкривають усі стіни і склепіння церкви, можна розглядати і розшифровувати не те що годинами — роками. На жаль, стан більшості стінописів, м’яко кажучи, далекий від ідеального, а деякі з них вже частково втрачені через поганий стан самих церков. Це одне з найгостріших питань, які неможливо вирішити силами громадськості — потрібні реставратори найвищої кваліфікації й державне фінансування їхньої кропіткої роботи, що тягнеться місяцями й роками. Про особисте Мандри пам’ятками архітектури є моїм основним джерелом енергії, незамінним допінгом, без якого я не змогла б жити. Щось тягне мене у дорогу й приводить у потрібне місце у потрібний час, а ще — зводить мене з чудовими людьми, дивним чином переплітаючи наші шляхи. Кожна дерев’яна церква для мене — це теж особистість, а не просто споруда. Кожна має свій характер і свій чар. Дерев’яні стіни — не кам’яні: вони нерівні, теплі, гладесенькі, до них хочеться притулитися, погладити їх рукою. У кожної дерев’яної церкви є ціла купа секретиків, які треба вміти помічати: напис на зрубі, вишкрябаний двісті років тому, вівтарне віконце з кривими скельцями, виробленими колись вручну на сільській гуті, дзвони, кожен із власним іменем, наче людина, дерев’яний клепач-калаталка, яким стукають на Страсну п’ятницю, коли дзвони мусять мовчати... Розшукувати й розгадувати ці секрети можна безкінечно — і за це теж я люблю дерев’яні церкви. Цим почуттям намагаюся поділитися зі своїми читачами, і найбільшим досягненням свого проекту вважаю те, що люди дійсно відгукнулися на нього, що і його внесок є в тому, як виріс за останні кілька років інтерес до теми дерев’яних храмів. До них почали подорожувати, про них почали писати, про їхні проблеми, нарешті, заговорили вголос. А отже — з’явився шанс їх врятувати. І для цього «Дерев’яні храми України» продовжують свою роботу.

УК. 31

Молитовник Богдани Матіяш Коли 2007 року у видавництві Старого Лева вийшли «Розмови з Богом», поет Костянтин Москалець назвав цю книжку сенсацією, а критик і перекладач Андрій Бондар пророкував їй культовість із плином часу. За плечима в киянки Богдани Матіяш тоді вже була Києво-Могилянська академія, навчання в аспірантурі, поетична збірка «Непроявлені знімки» п’ятого року. В подальшому поетеса займатиметься перекладами польських авторів (Анджей Стасюк «Фадо», Маріуш Щигел «Ґоттленд», Ришард Капусцінський «Автопортрет репортера» та ін.), редагуватиме часопис «Критика», стане представником київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Але читачам найбільше запам’яталися її молитви, вознесені до Неба, медитативна лірика, яка спонукає до сакрального акту: в буденній суєті зупинитися, а краще усамітнитися й поговорити зі своїм Творцем наодинці… Минулого року в літературній агенції «Дискурсус» вийшло друге, доповнене видання. Отже, пропонуємо читачам вірші, які авторка підібрала спеціально для «УК». Ілюстрації для поетичної збірки намалювала Оксана Тригуб

1 може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що так часто буває але я майже не знаю чужих імен не знаю як говорити з грабом і чи він мене чує чи досить просто про щось його запитувати чи треба пригорнутися всім тілом аби озвався не знаю як говорити зі зрубаними буками спиляними й покинутими соснами без вершечків верхівки забрали з лісу ще перед різдвом на свята так колись робив і мій батько щоправда він ішов до лісу без сокири просто шукав покинуту верхівку зависоку зашироку або й просто непевну для міських тісних квартир заходив у найдальші куточки лісу знаходив присипані снігом сосни й приносив додому може тоді я й знала як говорити з деревами яким іще не загоїлися рани лиш ледве-ледве затяглися живицею не пригадую може торкалася губами щоб їм не боліло не треба було навіть і слів тільки подиху як я Боже вчилася тієї мови і як сталося що тепер я не вмію говорити навіть до яблунь коли вони схиляються під тягарем плодів відвертаються від

54 (108) швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так красиво цвістимуть ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но як між листям блищить роса подивись як тремтять пелюстки на вітрі як міняться під вранішнім сонцем і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки коли ти просто думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму тебе подумки ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе тихим малим ірисом

УК 37

Святослав ПОМЕРАНЦЕВ

ЕПІЛОГ Ще кілька років тому я був успішним буковинським бізнесменом і займався постачанням «клімату» — так на діловому жаргоні називають кондиціонери, витяжні труби та інше інтер’єрне обладнання для квартир і будинків. Унаслідок світової економічної кризи я втратив замовлення і ледь не збанкрутував. Довгі години, вільні від праці й заробляння грошей, дозволили мені серйозно подумати про власне життя. Озирнувшись довкола, зрозумів, що я — людина, позбавлена минулого, тобто родинної та національної пам’яті. Раніше ніколи не замислювався, де і чому я народився. Отож, я відкрив для себе, що народився у Чернівцях — місті, на цвинтарях якого поховані моя прабабуся, дід, батько. У цьому ж місті народився мій син Семен. Виходить, що я пов’язаний із Чернівцями життям і смертю. Усвідомивши це, я поглянув на рідне місто іншими очима. Я захотів довідатися, чим воно жило колись, хто його прадіди й прабабусі. До поезії, заради якої організовано цей фестиваль, моє ставлення раніше було байдужим. Але довідавшись, що Чернівці — це місто, в якому вже близько двох століть пишуть вірші різними мовами, я почав принюхуватися, придивлятися до книжок, старих і нових. Можливо, це залунав голос крові: мій прадід був одеським літератором, дослідником історії одеських синагог. Мій дід був чернівецьким журналістом, працював у газеті «Радянська Буковина». Мій дядько почав писати вірші у Чернівцях і назавжди залишився чернівецьким поетом, хоч би де він потім не жив: у Лондоні, Мюнхені чи Празі. Коли я все це відчув й усвідомив, то прийняв рішення: зробити так, щоб моє місто знову заговорило віршами — все одно, якою мовою чи мовами. Мабуть, усе це звучить патетично, але сподіваюся, що комізм самої історії прозріння жертви світової економічної кризи зводить нанівець пафос і патетику. Я щасливий, що знову займаюся постачанням «клімату», але зовсім іншого, не пов’язаного з будівельним бізнесом. Це клімат поезії, клімат мовного багатоголосся, це інтер’єр Чернівців, завдяки якому моє місто було й залишиться однією з Святослав Померанцев: «Я простий прораб культури» культурних столиць Європи. 38

Літературний центр Пауля Целана О Боже, мрія здійснилася! У вересні 2013 року Чернівецька міська рада виділила приміщення на центральній пішохідній вулиці Ольги Кобилянської під такий центр. Головний мозок центру — професор Петро Рихло. Його словами ділюся з вами концепцією центру: «Літературний центр імені Пауля Целана, нещодавно заснований у Чернівцях, є міською культурною інституцією, яка присвячуватиме свою діяльність насамперед популяризації мультинаціональної й багатомовної літератури Буковини. Літературний центр буде пунктом збору, вивчення й презентації забутої або з ідеологічних причин замовчуваної літератури Буковини. Він матиме бібліотеку первинних літературних текстів та секундарної критичної літератури буковинських письменників, документацію про їхнє життя і творчість, фоно- й відеотеку, літературний архів, конференц-зал тощо. Тут відбуватимуться літературні читання, творчі зустрічі й книжкові презентації, наукові доповіді, виставки й інші культурні заходи.

Літературний центр імені Пауля Целана покликаний стати у майбутньому літературною установою, яка разом із дирекцією Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz», котрий щорічно (початок вересня) проводиться у місті над Прутом, формує його профіль й активно співпрацює при його організації. Вже сама назва фестивалю вказує на тісний зв’язок із творчістю Пауля Целана, для якого меридіан був найважливішим поетологічним поняттям. Сучасні європейські (насамперед німецькомовні) автори, які запрошуються на фестиваль, долучаються, таким чином, до багатої поетичної традиції міста й розвивають її далі. У такий спосіб тут зберігається безперервність літературного розвитку». Мені пощастило — я знайшов себе в цьому житті. Я простий прораб культури.

СУЧАСНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ (НАСАМПЕРЕД НІМЕЦЬКОМОВНІ) АВТОРИ, ЯКІ ЗАПРОШУЮТЬСЯ НА ФЕСТИВАЛЬ, ДОЛУЧАЮТЬСЯ ДО БАГАТОЇ ПОЕТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ ЧЕРНІВЦІВ І РОЗВИВАЮТЬ ЇЇ ДАЛІ

Із Надзвичайним і Повноважним Послом Німеччини в Україні Крістофом Вайлем (у центрі) під час відкриття Літературного центру імені Пауля Целана (2013)

УК. 41

Оксана ГАЙДУК

Сергій Радкевич: Люди інколи не хочуть побачити більше, ніж можуть помацати Цього художника без жодних вагань можна вважати основоположником українського сакрального стріт-арту, а його творчість просякнута релігійними мотивами й сакральною тематикою. «УК» спробувала ідентифікувати поняття сакрального мистецтва в українській культурі й визначити інтимний вектор сучасного художника. Ми вийшли на контакт із львівським вуличним художником Сергієм Радкевичем, і він розповів нам про власне сприйняття довкілля та про перехід звичних для багатьох художників мистецьких кордонів Євангеліст Матвій. м. Львів, 2012. Аерозоль, акрил

УК. Сергію, над яким проектом зараз пра-

цюєте? Наразі веду роботу одночасно над трьома довготривалими проектами. Один з яких, присвячений останнім подіям, що відбулися в Україні. Це серія розписів у публічному просторі під назвою «Упокій». У даному проекті я висловлю особистий

протест супроти направленої агресії і зумисного насильства над людським тілом і душею… Абсурдність використання «людини-цілі» у військових навчаннях, яка, будучи неживою, несе в собі знак живого суб’єкта і перетворюється на реальну жертву. Роботи створені у спогад про тих, хто постраждав від свідомої жорстокості…

святих на вулицю цілковитою підміною їх сутності? Підміна сутності зникає, в цьому випадку взагалі не доречно думати про таке. Зображення святого залишається зображенням святого. Головною ідеєю є проникнення сакральних робіт в емпіричну реальність, де вони стають розписами на релігійну тему, не будучи у круговороті літургійного ряду. Під час контакту з образом ніхто не забороняє звернутися з молитвою до лику святого, тому що зображення є лише посередником між людиною і духовним світом. А я як художник теж залишаюся лише інструментом через який промовляють, який не може мовчати і прагне до діалогу зі спостерігачем через візуальну конструкцію.

Євангеліст Іоан. м. Яремче, 2011. Аерозоль, акрил

мети, для мене процес виконання роботи є своєрідним контемпляційним актом, у якому ти зростаєш і стаєш тим, ким є сьогодні.

Св. Терентій. с. Шешори, 2013

УК. Чи можна Вас називати тим художником,

який проводить паралель між церковним і сучасним масовим мистецтвом? Моя особиста задача — це пошук нової пластичної мови у сакральному мистецтві, актуалізація тем, які вже давно відображені у християнстві і є доцільними зараз і тут. Та сліпо не переслідую певні цілі у досягненні якоїсь УК. 47

Вікторія СМИРНОВА Фото автора

Особливості графіки З колекції Київського національного музею російського мистецтва Питання збереження та експонування графічних робіт займає важливе місце в діяльності художніх музеїв. Природне старіння експонатів найбільш виражене саме у творах з паперовою основою — малюнках, акварелях, гуашевих роботах. Тому спеціальні заходи з уповільнення процесів руйнування графіки дають можливість не тільки успішно експонувати та зберігати графічні твори, але й досліджувати їх

У залі М. Врубеля представлено живопис, графіку та майоліку майстра

ктуальними для вивчення творчої спадщини основоположника модерну, видатного художника кінця ХІХ–початку ХХ ст. Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910) є дослідження, що були проведені співробітниками Київського національного музею російського мистецтва та Національного науково-дослідницького реставраційного центру України. Предметом наукових розвідок стала паперова основа графічних робіт художника з колекції КНМРМ. Дослідження проводилися в рамках масштабного проекту — випуску альбому-каталогу «Врубель і Київ», який побачив світ наприкінці минулого року.

олекція творів М. Врубеля в нашому музеї є однією з найбільш значущих. Вона складається зі 185 музейних предметів. Із них 175 — це графіка, 5 живописних полотен і майоліки. Крім Києва, найбільші колекції робіт художника знаходяться у Москві в Третьяковській галереї та Державному російському музеї у Петербурзі. Наталя Агєєва, провідний науковий співробітник КНМРМ

відбілювачів, проклейок ускладнило ідентифікацію паперу, стверджують спеціалісти. Тим не менш, отримані відомості дозволили реконструювати сім альбомів з акварельними та олівцевими рисунками «київського періоду», що були розброшуровані ще за життя художника та надійшли до музею у вигляді окремих аркушів. У свою чергу це дало можливість уточнити датування та хронологію їх створення. Визначення складу і типу «носія інформації» є важливим для проведення експертизи графічних робіт неперевершеного митця кінця ХІХ–початку ХХ ст. — Михайла Врубеля, творчий доробок якого ще довгі роки буде об’єктом зацікавленості мистецтвознавців.

Альбом-каталог «Врубель і Київ»

Моління про чашу. 1887

Наталя Агєєва, провідний науковий співробітник КНМРМ

ДОВІДКА Альбом-каталог «Врубель і Київ» — це чотириста двадцять сторінок не тільки про 185 експонатів із зібрання Київського національного музею російського мистецтва, створених свого часу таємничим і геніальним російським художником другої половини XIX — початку ХХ ст. Михайлом Врубелем, але і про все, що було створено ним у Київських храмах (Кирилівському, Володимирському, Софії Київській). Каталог включає живописні роботи, графіку, скульптуру, майоліку, створені майстром у різні періоди його життя. У каталозі «Врубель і Київ» уперше відтворено всі роботи, що зберігаються в КНМРМ, опубліковані малюнки на зворотному боці деяких графічних творів. Кожен експонат супроводжений докладними відомостями і науковими коментарями. Наукові статті проілюстровані видами Києва кінця ХІХ ст., інтер’єрами київських храмів, сімейними фотографіями з архіву родини Прахових. Також уперше колекція Київського національного музею російського мистецтва і творча біографія художника показана в контексті культурного та мистецького життя Києва, пов’язаного з історією видатних пам’яток київської архітектури: Кирилівської церкви, Софійського та Володимирського соборів. УК. 50

Перший. Емоції

Другий. Політика

Із чого, власне, починається музика? З першої «публічної» ноти чи з образу на нотному стані композиторського вуха? Чи з першого акорда, що плавно відчиняє двері у затишний внутрішній двір приватного обійстя? А там по стінах розрослися квіти й густа темна зелень, на великій білій гойдалці жінка сміється у пухнасте віяло, понад яке кидає хитрий погляд на кавалера, що розгойдує її — обоє червонощокі, гарячі, розполум’янені, як Семенкові «обожеволені коси». І з тіні прочиненого балкона в акомпанемент сміху звучать щемливі струни клавесина. Там хтось невідомий розповідає свою історію й історію свого часу. І якщо підслухати цю чарівну фолію XVII століття з мого XXI-го, вона точно дасть відповіді на ті ж самі питання — хвилюючі, болючі — пристрасно, жартома й щиро фліртуючи музичними фразами — і не грає ролі, чи ти вбраний у корсет, мережане жабо й рукавички, чи ж твоє різане фарбоване волосся спадає на джинсову сорочку. Бо питання були тими ж, і відповіді залишилися такими ж. І душа людини, певно, мало змінилася чи виросла, чи постаріла. Тому, коли слухаю фолію Вівальді чи Кореллі, мені лоскотно в п’ятах і я знаю — це відчуття життя може не мати нічого спільного з тим, про що йшлося олія — одна з найбільш композиторам. Просто воно задоранніх відомих у Європі музичних тем, основа для вільняє мене тут і тепер, через чочисленних варіацій і творів. тири сотні років історії.

Ми під’їхали до Національної філармонії України, коли барикада перед Європейською площею була ще не розібраною. На чорних шинах примостився задимлений патлатий Бетговен, посуплено й динамічно визираючий з-під брів на весь нижній Київ. Чи можливо слухати барокову музику такими тривожними днями? І що європейське бароко може дати Україні сьогоднішній? Граючись у бісер, Герман Гессе писав, використавши слова китайського філософа, що обличчям кожної епохи, політичного й економічного стану кожної країни є її музика. І в часи благополуччя, або ж у «щасливу», «талановиту» добу музика була чистою — вона заспокоювала й освітлювала, її рух був плавним і рівномірним, як ранкове море безвітряного сонячного дня. Правителі ж злого характеру полюбляли музику шумну й голосну, за їх керування з’являлися марші й військові гімни, поліфонії й рики. Бароко — епоха особлива. Час відкриттів і розквіту, змін і розвитку. Екзотична доба мистецького благополуччя. Щодо України — то годі й мови, адже саме цей епатажний і яскравий стиль розпускає крону української культури, мистецтва, національної ідентичності. Це світоглядний переворот, до якого буквально по пунктах повертаємося на сьогоднішньому історичному етапі. Саме українське бароко вперше зробило реальний вибір між Росією і Заходом — узявши другий курс. А потім і Хвильовий гукнув: «Геть від Москви!». А далі — все відомо:

За чоловічим інструментом — спеціальний гість із Нідерландів, один із кращих світових виконавців барокової музики на віола да гамба — Ральф Руссо Мойленброкс. І хоча бароко, принаймні в Україні, емансипувало жінку, віола де гамба — інструмент дійсно чоловічий: єдиний варіант, як її можна тримати, це стиснувши між колінами, що було неприпустимо, і, зрештою, просто незручно, для дам. Тож прекрасна дама з України, Олена Жукова, грала на клавесині. Кажуть, музика бароко особливо вирізняється тим, що її рівень напряму залежав від музичної культури музиканта, його обізнаності, освіти, майстерності не лише тіла, а й розуму. До певної міри це, власне, музика імпровізації. Саме тому сьогодні далеко не кожен ладен упоратися з бароковими нотними схемами й ребусами. Окрім того, концерт «Перлини бароко» в деталях зберігає автентичну манеру виконання старовинної барокової музики. Майстрові інструменти, жильні струни, барокові смички, історичні костюми і навіть музичний стрій у 415 Гц (класичний — 440 Гц). Сам факт, що діти перейдуть на незнайомий їм стрій (дуже складний для освоєння) привів дорослих партнерів у захват. Старовинна музика у світі — сьогодні особливо яскраве явище. Вона викликає колосальний інтерес музикантів і слухачів. Вона справжня і вимагає такої ж справжньої майстерності, адже не існує шпаринок, за якими можна сховатися. Це вишукано, стильно і дійсно має «щось більше», «щось» від божественного. Юні скрипалі у партнерстві з дорослими професіоналами зібрали повну залу молодих сімей, і два відділення поспіль діти-глядачі слухали зачаровано, ба навіть підтанцьовували. Зізнатися, вперше мала насолоду вживу надивитися, як танцюють під Баха. І про Баха слід сказати окремо. Як слушно завважив педагог Іллі й Тетяни Андрій Малахов, музика Баха ідеально пасує до нашого часу, своєю цілісністю й світлом вона здатна «склеювати»,

Міжнародний проект «Перлини бароко», Національна філармонія України, 9 березня 2014 року

Костянтин Щеніков-Архаров (Росія), лютня, Олена Жукова (Україна), клавесин, Ральф Руссо Мойленброкс (Нідерланди), віола да гамба Дует скрипалів Ілля Бондаренко – Тетяна Жмендак (Україна)

збирати роз’ятрені, розірвані душу, думки. Бах завершив собою епоху Бароко, накривши її (і попередні) світлим «музичним куполом». Теодор Адорно писав: «Що піднесло Баха над споживацькою музикою його часу, над новим, галантним стилем, уведеним, перш за все, його синами, це той елемент середньовіччя, розвинений Бахом так, що гомофонна мова Нового часу була у нього поліфонічно організована». У безмежжі сучасної музичної гомофонії барокова музика звучить як подарунок, а її виконавці — це перлини на темному дні, які вмикають світло душі, щойно потрапивши на світло. Митці барокової доби це добре розуміли. Тому три жорсткі акорди Вівальді, названі гострими на язик венеціанцями «трьома ударами молота», звучать так сучасно, так актуально, доречно і вчасно.

УК. 53

Тетяна НІКОЛАЄВА

«Натурниці» Івана Дряпаченка Мистецька спадщина українського художника і графіка першої половини ХХ століття Івана Кириловича Дряпаченка (1881−1936) представлена в музейних колекціях, на жаль, тільки окремими творами. Але навіть такий «пунктир» його творчості у збірках українських і російських музеїв дозволяє стверджувати про силу таланту митця. Тому кожна його робота, що знаходиться у власності держави, дає привід для досліджень і представляє інтерес

І. К. Дряпаченко. Натурниця. 1907. Картон, олія. 31,5х46,5. Одеський художній музей

Кристина ЛІСОВСЬКА Ілюстрації автора

Сучасна література пропонує читачеві різноманіття образів та тем для роздумів. Різні жанри, різні стилі, різні ідеї. Безумовно, література є засобом духовного розвитку людства, одним із проявів сакрального знання. Загалом результативними в плані прогнозів на майбутнє вважаються жанри фантастики та фентезі, адже вони зображають світ у неймовірних альтернативних варіантах, більшість з яких із часом втілюються в життя. Чи вважати тоді фантазійну літературу духовними текстами, що формують подальшу реальність? Що несуть у свідомість людей такі твори як «Віта Костра», «Відьмин Вік» Дяченків чи «Рубіж», написаний Валентиновим, Олді та Дяченками? Ми вирішили дізнатися авторитетну думку таких українських письменників, як співавторів харків’ян Дмитра Громова і Олега Ладиженського, що пишуть під псевдонімом Генрі Лайон Олді («Маг у законі», «Нам тут жити») та Любомира Дереша («Культ», «Намір!», «Трохи пітьми»)

УК. Наскільки різняться, на Вашу думку, для читача фантастика та міфологія? Чи можна сприймати сучасну фантастику, сучасне фентезі як майбутні міфи, відповідно прирівнюючи творчість до свого роду сакрального дійства? Генрі Лайон Олді: Фантастика — художня література плюс фантастичне допущення. Воно вводиться в текст для того, щоб загострити проблематику, різкіше зазначити акценти. Міфологія — система уявлень про світ в завуальованій, художній формі. Так, між ними є спільне, але відмінностей певно більше. Фентезі ж скоріше пов’язана з історичним романом, літературною казкою та фольклором, забарвленим в той чи інший національний колорит. Іноді фентезі використовує вже існуючу міфологію або створює нову — але лише в рамках поля художньої літератури та мистецтва, а зовсім не на рівні масової свідомості соціуму. Не варто сакралізувати літературу — фантастичну або реалістичну. Література й без зайвих

титулів — колосальний досвід людства, надбання почуттєве, інтелектуальне та естетичне. А коли говорити конкретно про фантастику, то вона дозволяє поглянути на нашу з вами дійсність під несподіваним кутом. Точка зору вирішує все. Любомир Дереш: Цікавими в плані створення міфологій сьогодні є російські письменники, — ті, що обертаються в полі притягання геополітичної доктрини євразійства (це і московська алхімічна традиція Є. Головіна, і метафізичний реалізм Ю. Мамлєєва; також мене подивував недавно опублікований інтернетроман В. Трофімова-Трофімова «Трирукий ангел»). Зрештою, міф сам по собі — це щось на кшталт анти-лабіринту. В лабіринті людина губиться — і це той стан, в якому існує сьогоднішнє суспільство, в якому сакральна основа міфу зруйнована або заміщена науковими концепціями. Міф же — це карта, яка дозволяє

проблема ТІЛЬКИ в доктринах — вона і в тих, кому вони призначені, — тобто, в нас. Постмодерне мислення формує установку на те, що істин – багато, в кожного вона може бути своєю. Це – перший крок до усування сакрального як категорії. Не існує ринку сакрального, сакральне існує в однині. Тож якщо й можна говорити про те, що сакральне купується, то лише тоді, коли ціною є наша щирість і бажання пізнати його. Тою мірою, як сучасні літератори приймають це положення речей, їх твори, відповідно, матимуть відношення до духовного розвитку, тобто працюватимуть на реальність, а не на імітацію, картинку. Непідготовлений читач мусить мати дивовижну удачу, аби змогти віднайти серед океану імітацій в літературі саме те, що може зачепити в ньому щось справжнє. З іншого боку, сакральне в якийсь момент САМЕ може почати цікавитися читачем, і тоді на перешкоді вже не стане ані кваліфікація автора, ані тема роману.

різними формами раціоналізації й сприймається просто як ще один майданчик для реалізації власних амбіцій — такий собі додатковий символ на аватарці, який підіймає статус і самооцінку. Сакральне більше не кидає виклик — світ став настільки пристосований для споживання, що фундаментальні причини, які змушують людину звертатися до духовності — а це хвороби, старість, смерть і т.д. — маскуються за привабливими евфемізмами, які дозволяють дивитися на свою подальшу долю (а вона погодьтеся, очевидна) більш терпимо. Всі ми щодня отримуємо серйозну порцію знечулення до головних проблем свого життя у вигляді масових новин, які нав’язують нам псевдопроблеми, змушують переживати чужу драму, замість того,

УК. На що в сучасній фентезійній/фантастич-

ній/містичній/магічній літературі ставлять акцент та чому? Любомир Дереш: Якщо відкинути поверхневі образи (вампіри, мутанти і т.д.), а побачити спільний корінь сучасної фантастики, то це пошук шляхів, як стати Богом. Інакше кажучи, як досягти такої влади над часом, простором, обставинами, матерією, яку приписують Всевишньому. Сюди можна віднести й різноманітні саги про здобуття безсмертя («Сутінки»), і володіння особливим знанням, котре робить людину богоподібною («Гаррі Поттер», «Код да Вінчі»), і перехід в інші форми існування, позбавлені тих проблем, з якими має справу людина (фантастика трансгуманізму — кіберпанк (Гібсон), пост-кіберпанк(Ніл Стівенсон)). Гадаю, бажання стати Богом — це особлива прерогатива нашого часу, коли постмодерн практично повністю переміг традиційне уявлення про стосунки людини з Богом і відкрив двері до всеможливих спекуляцій на цю тему. Логічною вершиною цих дерзань є ототожнення себе з Творцем. Усі інші конфлікти, якими живописує сучасна фантастика, як мені видається, витікає з цього бажання. УК. Письменники звертають увагу на те, що є

на душі в усього покоління. Як зараз можна зобразити світосприйняття свідомої освіченої людини? Любомир Дереш: На жаль, те, що називається освітою сьогодні, знаходиться десь у перпендикулярній площині до сфери сакрального. Насамперед, сакральне для сучасної (а особливо освіченої!) людини відділене від життя

аби зустрітися обличчям до обличчя з власною. На це працює вся система ринку — кіно, преса, музика, мода, розваги, сфера громадського харчування. На жаль, свідома освічена людина, навіть коли починає доходити розуміння, що є рабом павлівського рефлексу і що діє за принципом «сигнал-реакція» від одного стимулу до іншого, рідко знаходить в собі сили вирватися з цього зачарованого кола. Як правило, більшість сучасної інтелігенції, котра намагається охоплювати існуючу ситуацію цілісно, вдається тільки до незначних, паліативних методів полегшення свого становища — приймаючи окремі елементи релігійних доктрин, езотеричних вчень, займаючись то йогою, то даоськими сексуальними практиками, практикуючи то веганство, то харчування за групою крові — одним словом, сучасна свідома освічена людина є прикладом шизофренічної свідомості, якій гранично складно зібрати докупи всі уламки знань, якими вона володіє як особистість і вдатися до рішучого переосмислення свого життя, його мети та задач. Ба навіть ці кволі спроби вийти за рамки гедоністичного прагматизму, нав’язаного суспільством, є настільки нетиповими в наш час, що й вони варті великої поваги й підтримки. УК. 59

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

Архітектура як сакральне явище Скільки існує архітектура — а це понад сім тисяч років — стільки люди сперечаються, що ж це таке: мистецтво, наука, техніка чи ще щось — наприклад, езотерика або бізнес (останнє — цілком сучасне уявлення)

Ансамбль піраміди фараона Джосера в Саккарі (Єгипет). Архітектор Імхотеп Парфенон в Афінах

Стародавньому Єгипті архітектура, як і пов’язана з нею математика, була езотеричною, священною діяльністю, якою мали право займатися найближчі родичі фараонів (їхні брати і сини) та верховні жерці. Наприклад, знаменитий єгипетський архітектор Імхотеп, котрий збудував першу піраміду (піраміду фараона Джосера в Саккарі), був верховним жерцем, головним лікарем і «першим після фараона вельможею». Після смерті його обожнювали не тільки єгиптяни, а й греки, як бога медицини Імоутеса чи Асклепія і навіть римляни — як бога медицини Ескулапа. Це засвідчує не тільки багатогранність і невизначеність поняття архітектури, а й сакральний характер архітектурної діяльності у стародавні часи. У перекладі з давньогрецької архітектор — це головний будівничий. Зараз уже мало хто знає про те, ким був цей будівничий у стародавні часи: в античній Греції він мав уміти будувати передусім храми, а також житлові будинки, оборонні укріплення, а до того ж — кораблі, військові

янській есхатології — частині загальної релігійної доктрини, яка розглядає «остаточні справи»: кінець світу, Страшний суд, спасіння (рай) та прокляття (пекло). Небесний Єрусалим має прообраз на землі — монастир. Відповідно до цього у християнському світі ще з ХІ століття, у тому числі й на багатьох православних іконах Небесний Град зображували у вигляді монастиря з геометрично правильними обрисами. У центрі поміщали престол Бога й Агнця. Це перегукується з монастирським собором, що теж розміщений у центрі монастиря. Отже, як у християнській, так і в інших цивілізаціях твори архітектури втілюють уявлення певних спільнот про Всесвіт і місце Людини в ньому. Цю суто сакральну роль справжньої архітектури свого часу акцентував великий американський архітектор ХХ століття Ееро Саарінен: «Архітектура покликана не тільки задовольняти потреби людини у прихистку, а й виправдати її віру у велич свого існування на Землі». Рай на землі: Крехівський монастир у Галичині. Гравюра Діонісія Сінкевича 1699 р.

устрій: «І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога (...) І почув я гучний голос із престолу, який кликав: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (...) А місто чотирикутнє, а довжина його така, як ширина (...) Мур воно мало великий і високий, мало 12 брам (...) І не ввійде до нього ніщо нечисте». Як видно з цього тексту, семантика монастирського устрою заснована на христи-

АРХІТЕКТУРА Є СУТО ЛЮДСЬКИМ СПОСОБОМ ПРОТИСТАВИТИ СЕБЕ ПРИРОДІ І ДОВЕСТИ СВОЄ МІСЦЕ У ВСЕСВІТІ

Оперний театр у Сіднеї (Австралія) — об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Архітектура, яка «виправдовує віру людини у велич свого існування на Землі»

УК. 65

Олександр КАРПЕНКО

Життя з чистого аркуша Український дослідник з Австралії Теодозій Ляхович, спираючись на статистичні документи окупаційних військ у Німеччині, дійшов висновку, що протягом перших місяців після війни на території Західної Німеччини й Австрії проживало вісім із половиною мільйонів громадян інших країн, загнаних сюди війною. Два мільйони було з СРСР, а 800 тисяч — з України

Шлях на Захід Навесні 1945 року під егідою ООН розпочалася репатріація цих людей до країн, з яких вони походили. За рік із Німеччини вислали переважно силоміць 6,5 млн. осіб. На черзі була нова хвиля репатріації, але два мільйони людей відмовилися повертатися. Чисельність українців на кінець березня 1946 року була така: в американській зоні проживало 104 024, англійській — 54 580, у французькій — 19 026, в Австрії — 29 241. Та ж статистика свідчить, що 65,4% наших біженців були вихідцями з Галичини, а решта 33% — з інших регіонів України. Чомусь так вийшло, що найбільше українців проживало в Баварії. За три-чотири роки перебування у цьому краї вони встигли згуртуватися за схожістю поглядів, доль, за віком, за принципом земляцтва. Стали відновлюватися традиційні українські організації: «Пласт», «СУМ», «Просвіта» імені Т. Шевченка, були засновані перші українські еміграційні часописи. Тобто національне життя поступово оживало.

Тим часом попри волю українців та біженців інших національностей сильні світу цього вирішували їхню долю. СРСР та його караючій десниці НКВС не терпілося зайнятися «выяснением обстоятельств, при которых бывшие граждане советской страны оказались на территории врага». Ясна річ, країни вільного світу не хотіли віддавати цих людей на розтерзання Берії. Точилася напружена боротьба ідеологій, розвідок і дипломатичних місій. Остаточно цю справу було вирішено на засіданні Пленуму ООН 12 лютого 1946 року, який ухвалив, що кожен біженець дістає право цілковитого вибору нової країни поселення. ООН створила організацію ІРО, яка мала опікуватися переміщеними. Вісімнадцять країн зібрали 430 млн. доларів для їхнього переселення. Комусь із наших випало їхати до Канади, комусь — до Аргентини, а ще комусь — до Австралії. Кораблі курсом на п’ятий континент відпливали, як правило, із портів Італії. На переселенців чекала дворічна робота за контрактом на фабриках, шахтах, цукрових плантаціях та деінде.

Алекс Джезалинка, направила петицію до федерального уряду з проханням визнати Україну як незалежну державу, пізніше той же Джезалинка та інші зірки спорту і громадського життя країни звернули увагу парламенту на необхідність визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Нинішній голова української громади Австралії Стефан Романів пишається тим, що з його ініціативи українська громада Австралії започаткувала всесвітню акцію, присвячену 75-річчю Голодомору «Україна пам’ятає, світ визнає». І є чим пишатися, бо символ пам’яті — Незгасна Свічка, почавши шлях у Канберрі навесні 2008 року, обійшла 37 країн світу. Під час моєї останньої зустрічі з героєм цієї оповіді, яка відбулася в Києві у серпні 2012 року, Стефан буденним тоном повідомив про далеко не буденні події: «Тиждень тому відбулися чергові збори СУОА, на яких мене обрали головою цієї організації на нову каденцію. Але і я, і всі члени управи заявили, що після закінчення цього строку складаємо з себе повноваження...» «Але чому? Адже і ви, і члени управи в розквіті творчих сил?» — дивуюся. Стефан пояснив, що СУОА сягнуло етапу, на якому треба дбати і про спадковість, і про майбутнє організації. «Настав час передавати

кермо, яке ми колись одержали від старших молодшим, але проблема в тому, що молодь не надто й горить бажанням його брати…», — пояснив Стефан. Ветерани СУОА розробили механізм передачі естафети української справи в Австралії в руки молодих. Тягар відповідальності на їхні незміцнілі плечі перекладатиметься поступово. Ось, наприклад, цього року доручили молоді провести традиційний День Незалежності у Федерейшенсквер, що в центрі Мельбурна. Старші їх консультують, підстраховують, а наступного разу вони вже діятимуть самостійно. Завдання полягає в тому, щоб залучити до активної роботи перспек-

Українська громада на недiльнiй вiдправi у церквi Святих Петра i Павла у Мельбурнi

Український хор «Черемош» на репетицiї у Мельбурнi. Керiвник Володимир Головко

тивних людей, які раніше були поза громадою, розбудивши в їхніх душах інтерес до своєї історичної Батьківщини, до свого родоводу. Все глибше й глибше занурюється в українські справи міністр соціальної політики Вікторії Метью Гай, який має маму-українку, численну родину по її лінії на Харківщині. Нині він захопився дослідженням Голодомору, заради цього навіть приїздив улітку 2012 року в Україну. Новий імпульс розвиткові громади дало відзначення 65-річчя поселення українців в Австралії. Родзинкою урочистостей був Український фестиваль у Мельбурнському порту біля причалів «стайшин піе» та «принцис піе», де пришвартувалися 1948 року перші кораблі з українськими переселенцями. Але свято відшуміло, і громада взялася за буденні справи: зміцнення шкільництва, підтримку молодіжних організацій, художніх колективів, видавничої справи і пошуком на все це коштів. Сьогодні громада з хвилюванням чекає результатів перепису населення, які, вочевидь, дадуть цікаву інформацію для роздумів. Скільки нині українців Австралії? У 1948–1949 роках дуже багато з них помилково або ж із власної волі (боячись переслідувань НКВС) записалися як представники інших націй. Тобто громада через це була фактично переполовинена. У 1980–1990-х великих утрат українству завдали змішані шлюби. У сім’ях, де український дух був нестійкий, походження дітей зазначали, як неукраїнське. Так що результати перепису стануть своєрідним показником ефективності діяльності громади. «У будь-якому разі ми не опустимо рук і будемо боротися до кінця», — запевняє Стефан. Наскільки ефективна була духовна фортеця, вибудована українцями Австралії? На репетиціях дитячих, юнацьких пісенних та танцювальних колективів, на заняттях пластових та сумівських гуртків я звернув увагу, що їх учасники розмовляють гарною українською. Оце і є гарантією того, що ще принаймні 50 років на австралійському континенті лунатиме українська мова.

УК. 69

Еліна ТРОЦЬКА

З ПОДІЙ ОПІШНОГО У столиці українського гончарства у підтвердження такого статусу наприкінці минулого року було проведено декілька досить вагомих наукових і мистецьких заходів. Зокрема в Опішному в жовтні 2013 року в Національному музеї–заповіднику українського гончарства відбувся Міжнародний керамологічний симпозіум «Реконструкція й інтерпретація археологічної кераміки: пастки чи путівники для дослідників?» за участі провідних дослідників історичних пам’яток, у тому числі археологічної кераміки, з України, Німеччини, Польщі, Росії

Учасники Міжнародного керамологічного симпозіуму «Реконструкція та інтерпретація археологічної кераміки: пастки чи путівники для дослідників?». Опішне, Полтавщина. 23.10.2013. Національний музей–заповідник українського гончарства в Опішному

Особливе зацікавлення учасників симпозіуму викликали презентації нових видань, зокрема чергового тому Національного наукового щорічника «Українська керамологія» — «Експеримент у сучасній керамології», присвяченого пам’яті видатного керамолога, доктора історичних наук, професора Олександра Бобринського, монографій кандидата історичних наук Костянтина Рахна «Свистопляска і Ренкавка. Глиняні вироби в традиційно–побутовій

культурі як джерело формування національної ідентичності слов’янських народів» та кандидата історичних наук Анатолія Гейка «Ремонт глиняного посуду: історія, традиції, звичаї». У рамках наукового форуму відбулася Церемонія офіційного оголошення й нагородження переможців VІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе–2013» (за публікаціями 2010 року), на яку зібралася

наукова еліта з різних куточків України. У 10 номінаціях конкурували 32 праці українських керамологів, етнологів, мистецтвознавців, археологів, журналістів (3 книги, 4 альбоми, 2 збірники наукових праць, 9 наукових статей, 9 науково–популярних публікацій, 5 рецензій). Володарем Гран–прі «КеГоКе–2013» став автор–упорядник альбому–каталогу «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ — початку ХХ століття (у зібранні Росій-

Олександр Мірошниченко — володар Гран–Прі в номінації «Академічна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»

Олександр Шкурпела — володар Гран–Прі в номінації «Народна кераміка» V Національної виставки–конкурсу художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!»

Тетяна Пошивайло (Київ). Найнеобхідніше (у глиняній землянці троглодитів). (Диплом у номінації «ЧУЖОземство» IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»). Набель, Туніс. 2012

у Івано–Франківщині та Олександр Черемисов із Сімферополя, АР Крим (Третя премія). Майстрів — учасників конкурсу також відзначили спеціальними дипломами. Цього ж дня відбулася Церемонія офіційного оголошення й нагородження переможців IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни», який проходив під загальним патронатом Національної спілки фотохудожників України та Міжнародного фотографічного руху «Образ без кордонів». До Фотовиставки було допущено 113 робіт 30 учасників з різних

Тетяна Пошивайло — переможець IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни» в номінації «ЧУЖОземство»

Учасники IV Національного фотоконкурсу «Гончарні ВІЗІЇ країни»

куточків України (Кіровоградщина, Полтавщина, Запоріжжя, Донеччина, Дніпропетровщина, Івано–Франківщина, Чернівеччина, Херсонщина, Харківщина, Київщина) та Народної Республіки Бангладеш. Більшість нагород конкурсу отримав заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло, який здобув перемоги в номінаціях «КерамоРекЛАМА», «ДивоСВІТ кераміки», «КерамШОК ХХІ століття», «ПоСТАТІ», «Чорно–біле ВІДЛУННЯ», «Документ ЕПОХИ». А диплом у номінації «ЧУЖОземство» отримала Тетяна Пошивайло (Київ) за

фотороботу «Найнеобхідніше (у глиняній землянці троглодитів)». Окрім цього, спеціальні дипломи отримали Едуард Странадко, Аліна Литвиненко, Наталя Компанцева, Роман Гінзбург, Марія Пошивайло. Урочистості закінчилися, нагороди знайшли своїх переможців, проте в нашій пам’яті ще надовго закарбуються імена та неповторні твори мистців. Ми переконані, що це лише початок великого шляху, який веде нас до відродження гончарських традицій і творення нових сучасних гончарних шедеврів. УК. 73

Олександр КАРПЕНКО

Музей посеред оази Велич музеїв не вимірюється розмірами їхніх приміщень. Маленький музей Тараса Шевченка у Форті-Шевченко, але який величний. Величний любов’ю до нашого Кобзаря, глибоким розумінням його особистості і творчості. У низці кобзаревих музеїв він має особливу роль, яка визначається за місцем розташування. Якщо Моринці — це пуповина, що зв’язує Тараса з рідною землею, Чернеча гора — домовина, Санкт-Петербург — сяюча творча вершина, то Форт-Шевченко — тернова година. У цьому місці з 1850 до 1857 року Кобзар відбував покарання рекрутчиною за свої волелюбні вірші

Музей Тараса Шевченка в місті Форт-Шевченко (Казахстан)

дея збереження пам’яті Шевченка почала витати на Мангишлаці одразу після того, як зі столиці імперії прийшла звістка (тим же поштовим човном із норд-остом, яким Шевченко сюди прибув на службу до фортеці) про його смерть. Розповідають, що комендант фортеці, товариш Шевченка, Іраклій Усков, який, до речі, за походженням був донським козаком, наказав обгородити посаджену Тарасом вербу, його землянку та разом із родиною висадив кілька дерев на пам’ять про свого українського товариша. А портрет дружини коменданта Агати Ускової, написаний Шевченком, фактично

став першим експонатом майбутнього музею. Потім гвардійці з форту у 1881 році встановили пам’ятник своєму українському товаришеві, спомини про якого передавалися від одного призову до іншого. Нинішнє покоління казахів успадкувало від своїх пастухів-прапрадідів легенди про українського акина. Ще років сто тому тут було започатковано традицію називати Тарасами своїх малюків. Не піднялася ні в кого рука на вербу і сад у період міжчасся, коли цей край не був нікому підвладний. Хоча потреба у паливі у цьому пустельному краю була величезна. Він ніби сам

оформлювачів, предмети українського та казахського народного побуту — рушники, гарба, веретена, стрічки, якими прикрашаються юрти, кінські сідла, попони, перекидні сумки, килими, домбри, самі собою відходять на задній план експозиції, а на передньому з’являються верстові стовпи, макет Новопетрівської фортеці, залізне солдатське ліжко, кайдани, піраміда рушниць, мідний чайник. — Це отой самий легендарний Шевченків чайник? — не приховую свого подиву. — Хтозна, — загадково посміхається Нурсулу, — але він точно із фортеці, бо знайшли на її території, і так само ліжко й кайдани. Доводилося бачити раніше і Кобзареві малюнки «Святий Себастіан», «Робінзон Крузо», «Телемак на острові Каліпсо», «Вмираючий гладіатор», але тільки тут можна зрозуміти, що вони були навіяні відчаєм одинокості, який

йому не вдалося подолати навіть на волі. Одинокість — його фатум. Виходив я з музею із почуттям удячності. Чим відповімо нашим друзям-казахам за збереження пам’яті Кобзаря? Чи вшанували хоч одного казахського світоча на Вкраїні так, як казахи у себе Тараса Шевченка? А по дорозі до Актау згадав слова великого музеїста Есбола Умирбаєва про

кровну спорідненість казахів й українців. Молоді прості казахи-нафтовики, які мене підвозили до обласного центру, дізнавшись звідки я, стали розпитувати про Україну, про наші європейські мрії, успіхи боксерів-Кличків та отаманів, а потім заспівали «Червону руту» і «Ти ж мене підманула». Це мене зворушило до сліз. Мабуть, ми з казахами і справді брати. По Шевченку…

ГЛОСАРІЙ *Бешбармак (кирг. бешбармак) — м’ясна гаряча страва.

Пам’ятник Т. Шевченку на території Музею-комплексу в місті Форт-Шевченко

ДОВІДКА Казахстан разом із Сирією, Північною Кореєю, Вірменією, Венесуелою, Угандою та Ганою підтримали рішення Російської Федерації щодо анексії Криму, тобто підтримали військове вторгнення на територію суверенної України, що призвело до порушення територіальної цілісності нашої держави УК.

Антон ФІЛАТОВ

Як святий Христофор об’єднує Україну байкою про кровожерливу тварюку ПесиАмериканська кіноіндустрія, яка виголовця, яка живе в цих краях. Та як пускає близько 800 повнометражних стрітільки він закінчує «вигадану» оповідь — чок на рік, страждає від з лісу доноситься протяжне виття, від перевиробництва. Фільмів там знімається якого холоне кров… настільки багато, що в них знаходять своє Вячеслава Альошечкіна на створення відображення навіть найменші віяння в Песиголовця наштовхнула фреска в Софії сьогоденні США. У Польщі, де щороку Київській. «Я підбирав натуру з’являється не менше для зйомок одного серіалу і, 70 повних метрів, кіноколи підіймався на хори, помітив картини зачіпають фреску, на якій був зображений лише найважливіші чоловік з головою собаки, соціальні, культурні та а в руках у нього був спис», — історичні аспекти згадує фільммейкер. наших західних сусіСаме так зображується святий дів. Ну, а в Україні проХристофор у східній традиції тягом 2013 року було християнства. Відповідно до правипущено трохи більше десятка повнометражних стрічок. За таких обсягів даремно говорити, що їх вистачить, аби показати всю палітру нашого буремного сьогодення. Вітчизняних кінокартин настільки мало, що за своїм змістом вони практично ніколи не перетинаються між собою. Тож будь-які, на перший погляд, випадкові збіги між цими ліченими фільмами потребують особливої уваги. Цьогоріч на широкі екрани вийде одразу два повнометражні українські фільми, одним із ключових героїв яких є святий Христофор. Це не святий Миколай, Ісус чи Святий Христофор на фресках в Софії Київській Діва Марія, до яких щодня звертається вославних життєписів, за життя він кожен віруючий українець. Це святий, про навернув у віру Христову багатьох якого знає далеко не кожен релігійний людей. Окрім того, він неоднораспіввітчизник. Чому ж у цей поворотний зово творив чудеса: увіткнутий ним для нашої країни рік вітчизняний кінемау землю жезл розцвів, а хліби, яких тограф виштовхнув на поверхню саме не вистачало подорожнім, після святого Христофора? його молитви, примножилися. 3 квітня 2014 року на екрани вийшов Однак західна традиція христиперший в Україні жаховичок у 3D «Синеянства знає дещо іншого святого вир» (реж. Вячеслав й Олександр АльоХристофора. У католицьких життєшечкіни). Сюжет стрічки переносить писах він не мав собачої голови, а був глядача в 70-і роки на береги карпатпросто кремезним чолов’ягою. Саме завського озера, на честь якого і названо дяки своїм фізичним даним він займався фільм. Компанія молодих людей збиратим, що переносив людей через небезється на пікнік. Уночі, сидячи перед вогпечний брід. А одного разу йому випало нищем, вони починають розповідати переносити через швидку річку Христа. страшні історії. Один із хлопців лякає всіх

«Христофор був гігантом, однак не зміг втримати Ісуса і впав. Трактується це так, ніби він не втримався під вагою всіх гріхів людських. Власне, з цього епізоду і починається фільм», — розповідає про свою стрічку «Брати. Остання сповідь» режисер Вікторія Трофименко. В основу сценарію цієї картини лягло оповідання номінанта на Нобелівську премію Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Скандинавський сюжет режисер перенесла в українські Карпати. У центрі цієї історії — письменниця, котра спеціалізується на релігійній літературі. Одного дня вона приїздить із лекцією в гуцульське село, де знайомиться з нещасним хворим старцем. Згодом вона дізнається про його ненависть до брата, що живе неподалік. Обидва брати не спілкуються вже багато років, бажаючи один одному лише смерті. Місточком між двома хворими старцями і стає релігійна письменниця. Обидва ці фільми — знакові для вітчизняного кіна. «Синевир» отримав Гран-прі Московського кінофестивалю 3D фільмів. А «Брати… » боролися за нагороди елітного кінофоруму класу «А» в Гоа. «Синевир» критики називають справжньою подією у вітчизняному мейнстрімі. А «Братів…» — не менш значною прем’єрою в царині авторського українського кіна. Вихід цих двох стрічок саме сьогодні, на хвилі глибокої політичної кризи, від якої страждає цілісність нашої країни, підкреслює те, що в українському сьогоденні мають місце як православні, так і католицькі традиції. Що Україна багата як східними, так і західними культурними цінностями. І що саме в їх співіснуванні народжуються справжні мистецькі шедеври. УК. 79