Культура і життя №51-52

Page 1

загальнодержавна

К*Ж

всеукраїнський тижневик 19–31 грудня 2014 р.

щоп’ятниці

Унікальні шедеври

стор. 8–9 45 років журналу

Праворуч репродукція ікони Івана Рутковича «Благовіщення» з церкви Різдва Христового у Жовкві, опублікована у першому числі журналу «Пам’ятки України» 2015 року

газета

51–52


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Призначення

Кабінет міністрів України призначив двох заступників міністра культури. Про це йдеться у відповідних розпорядженнях уряду. Так, розпорядженням № 1202-р від 10 грудня заступником міністра культури України з питань європейської інтеграції призначений Андрій Вітренко, а розпорядженням № 1203-р – заступником міністра культури – керівником апарату на період до виходу з відпустки по догляду за дитиною Тамари Мазур призначений Юрій Зубко.

Культпростір Аргентини

До 21 грудня триватимуть Дні аргентинської культури в Києві. Їх урочисто відкрито в кінотеатрі «Київ» за участю віце-прем’єрміністра – міністра культури В’ячеслава Кириленка та Надзвичайного і Повноважного Посла Аргентинської Республіки в Україні пані Ліли Ролдан Васкес де Муан. Присутні переглянули стрічки «Плоть і кров» (2013) Федеріко Ескерро та «Секрет в його очах» (2009) Хуана Хосе Кампанелли. У програмі Днів культури: показ фільмів, виставки світлин Карлоса Розенштроха, мистецький захід у Національному музеї Тараса Шевченка з відзначення 100-річчя від дня народження Хуліо Кортасара та 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Декомунізація

Віце-прем’єр-міністр – міністр культури В’ячеслав Кириленко взяв участь у відкритті конференції «Як викинути Леніна з голів українців» у Київському національно-

2

новини му університеті імені Тараса Шевченка. Міністр повідомив, що у Верховній Раді створено потужну проєвропейську більшість, яка визначила у Коаліційній угоді такі пріоритети, як політика збереження національної пам’яті й завершення декомунізації. Дискутували про подолання негативного спадку СРСР у суспільних відносинах, державному управлінні, економіці України, трансформаційні процеси та люстрації у країнах колишнього соцтабору.

знайдені під час розкопок руїн Успенського собору тощо. Переважна більшість пам’яток експонується вперше.

тивами однойменного твору Льюїса Керрола – казку з елементами цирку і балетних номерів. Своїм виступом інтернаціональний колектив із 37 артистів занурить глядачів у динамічні події новорічної пригоди. За допомогою мультимедійних проекцій і лазерного шоу присутні побачать імітацію природних стихій. Організатори запевняють: те, що відбуватиметься, – переворот у театральному мистецтві, хореографії та акробатиці.

Європейський Оскар – наш

Партнер – діаспора

Імідж України за кордоном залежить від зусиль культурної дипломатії, в якій велику роль відіграє українська діаспора. Про це заявив заступник міністра культури з питань європейської інтеграції Андрій Вітренко під час конференції «Формування позитивного іміджу України через можливості українців за кордоном». Він зауважив: дуже важливо надавати підтримку культурним інституціям за кордоном, які є одним з інструментів культурної дипломатії. Співпраця має бути посилена створенням інноваційної Державної програми розвитку культурних зв’язків із закордонним українством.

Скарби Лаври

18 грудня у Національному КиєвоПечерському історико-культурному заповіднику відкрилася виставка «Відроджені скарби КиєвоПечерської лаври (з колекції заповідника)». На ній представлено понад 120 творів мистецтва ХV–ХХ століть із фондової колекції заповідника: ікони, срібне церковне начиння, літургійні тканини та інше. Основа експозиції – літургійні вироби з лаврської ризниці, твори монастирських іконописців, речі,

13 грудня на 27-й церемонії нагородження Європейської кіноакадемії вручено приз «Відкриття року» українському режисерові Мирославу Слабошпицькому за його дебютний фільм «Плем’я». Відзнаки Європейської кіноакадемії називають «Європейським Оскаром». Цьогоріч у столиці Латвії, Ризі, приз EUROPEAN DISCOVERY 2014 – Prix FIPRESCI вперше здобула українська стрічка. Досягнення затверджує талант режисера на європейському рівні, робить його відкриттям року і в Україні.

Мультик – повний метр

На дітей чекає подорож у казкову Віртуляндію. 26–30 грудня та 2–6 січня на сцені Жовтневого палацу вперше покажуть новорічну виставу у 3D-форматі. Це історія про дитину, яка не любить гуляти з собакою і грати на флейті, а захоплюється лише комп’ютерними іграми. У програмі також – веселі конкурси, ігри, розіграші, атракціони за участю мультяшних персонажів та хороводи навколо ялинки з Дідом Морозом і Снігуронькою.

бомів обласної фахової естафети «Зростання – 2014: перспективний досвід шкільних бібліотек» та книжково-ілюстративну експозицію «Шевченко.UA» із фондів обласної бібліотеки для дітей.

У списку кращих

Європейський музейний форум оприлюднив список музеївпретендентів на звання найкращого музею Європи у 2015 році. Цьогоріч за престижну премію змагаються 42 музеї з 21 країни, що є членами Ради Європи. Нагородять переможців у травні 2015 року, Україна в цьому переліку має єдиного представника – Літературно-меморіальний музей-квартиру Павла Тичини у Києві. Він є першим державним музеєм, що бере участь у цьому конкурсі і першим музеєм, що попав до короткого списку кон­ курсу.

Вечорниці – Кобзареві

З метою гідного відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка і збереження пам’яті про перебування Кобзаря на Сумщині в Сумському обласному краєзнавчому музеї відбувся інтерактивний захід «Шевченківські музейні вечорниці».

Шевченко на Херсонщині

18 грудня в новому кінотеатрі Multiplex відбулася урочиста прем’єра першого українського прокатного повнометражного мультфільму «Бабай». Виробничий бюджет першого українського повнометражного анімаційного фільму «Бабай», що знімався за програмою держзамовлення, складає 7,1 млн грн (100 % – фінансування Держкіно). Робота над 70-хвилинним анімаційним проектом тривала 2 роки. Творчою групою створено понад 200 тисяч малюнків. Українські діалоги для мультфільму прописувала письменниця Софія Андрухович, додавши мові особливої автентичності.

Подаруйте дитині свято!

20–24 грудня на сцені Жовтневого палацу представлять Fairytale Show «Аліса в країні чудес» за мо-

У навчально-виховному ком­ плексі імені Тараса Шевченка Херсонської обласної ради підвели підсумки Року Шевченка на Херсонщині. Учні загальноосвітніх навчальних закладів і шкіл-інтернатів – учасники обласного марафону читців, найкращі виконавці творів Кобзаря у себе в районах і містах – прочитали твори Тараса Шевченка, а читці-автори – поезії, присвячені Кобзарю або написані за мотивами його творів. Організатори заходу розгорнули виставку дитячої художньої творчості, виставку-перегляд аль-

Прозвучали пісні на слова Кобзаря «Бандуристе, орле сизий», «Думи, мої, думи» (у виконанні студентів), вірші «Садок вишневий коло хати» та «Ой по горі роман цвіте», написаний у Лифині на Сумщині. Відтворили неповторну атмосферу Роменського Іллінського ярмарку, на якому поет побував у 1845 році.

втрата

Колектив Міністерства культури України та мистецька спільнота висловлює сердечні співчуття начальнику відділу театрального мистецтва та кіно Департаменту мистецтв та навчальних закладів Мінкультури Воронько Олені Віталіївні з приводу непоправної втрати – передчасної смерті матері. Хай пухом буде їй земля, а світла пам’ять про неї назавжди залишиться в серцях рідних і близьких.


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

3

наголос Культура під час війни

 Провокаційний фарс

Світлана СОКОЛОВА

У засобах масової інформації з’явилася інформація про те, що 7 грудня в Большому театрі Росії відбувся концерт на підтримку Київського державного хореографічного училища, організований балериною Світланою Захаровою. Про це повідомив директор училища, народний артист України І. Дорошенко. Крім того він додав: «Українські артисти, які танцювали 7 грудня в Большому театрі, вочевидь не знають про те, що С. Захарова є одним із підписантів заяви на сайті Міністерства культури Російської Федерації, які “твердо заявили о поддержке позиции Президента Российской Федерации по Украине и Крыму”. Звичайно, що Київське державне хореографічне училище відмовляється від “допомоги” народної артистки Росії Світлани Захарової».

 Мистецька підтримка

З ініціативи віце-прем’єр-міністра – міністра культури В’ячеслава Кириленка та керівництва театру військові, поранені в зоні АТО, безкоштовно відвідають грудневі вистави Національної опери України. 17 грудня перші 50 військових запрошені на оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка». Безкоштовні квитки військовим буде також надано на Вечір романсу (20 грудня), вистави «Мадам Баттерфляй» Джaкомо Пуччіні (20 грудня), «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні (21 грудня), «Бал-маскарад» (21 грудня) та «Травіата» Джузеппе Верді (24 грудня). Окрім того, артисти Національної опери проводитимуть у зоні АТО концерти української народної пісні за участі Ансамблю народної музики Національного академічного оркестру народних інструментів України. Міністерство культури України закликає інші театри та творчі колективи долучитися до цієї ініціативи та надати можливість пораненим бійцям та військовим, що прибули із зони АТО, безкоштовно відвідувати найкращі театральні постановки. В’ячеслав Кириленко також повідомив про готовність взаємодіяти у цих та інших питаннях із волонтерськими організаціями. Прес-служба Міністерства культури України

Віце-прем’єр-міністр – міністр культури В’ячеслав Кириленко зустрівся з головами національних творчих спілок України. ідбувся обмін думками щодо нагальних питань галузі, особливо гостро – навколо фінансування сфери культури в державному бюджеті наступного року. Йшлося про пріоритети культурної політики. В’ячеслав Кириленко повідомив про пункти Програми діяльності Кабінету Міністрів, за реалізацію яких він буде боротися. Один із них – розробка нової стратегії гуманітарної політики, яку писатимуть «всі покоління, які працюють у культурі». У ній визначатимуться етапи, спосіб і час забезпечення прий­ нятного фінансування всіх напрямків культури. Завданням Уряду, відповідно до Програми дій, є надання підтримки національному культурному продукту окремим законом та визначення нових джерел фінансування галузі. Таким чином культура зможе отримати нові можливості фінансування в умовах дефіциту бюджетних коштів та економічних втрат через події на Сході та анексію Криму. Віце-прем’єр-міністр запевнив: нинішня редакція проекту нового бюджетного

В

кодексу не передбачає переведення національних закладів культури на місцеві бюджети. Відстоюватиметься і збереження фінансування національних спілок. Керівників спілок турбували питання високих тарифів оплати комунальних послуг, оренди тощо. «Потрібно подумати про повернення нам спілчанської власності, – наголосив голова Національної спілки театральних діячів України Лесь Танюк. – Ми б хотіли й підтримки каналу “Культура”. З нього

можна зробити нормальний “Дождь” – популярний і мистецький». Голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач звернув увагу на необхідність доповнення закону про авторське право, якого телеканали не хочуть дотримуватися, бо за ним не передбачене покарання («Ми не ходили б із простягнутою рукою»). Він навів приклад польського досвіду фінансування кінематографа: у країні на нього збирали кошти, і це

забезпечило 90 % загального бюджету. «За підсумками зустрічі профільні департаменти готуватимуть пропозиції, – резюмував В’ячеслав Кириленко. – Нам потрібно поєднати сучасне і наше найкраще класичне, традиційне. Це витягне країну з кризи, зокрема й військової, в якій вона опинилася. В умовах війни ми маємо боротися за серця, а нині це набагато складніше, ніж у мирний час». Фото Романа РАТУШНОГО


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

 Журнал доби застою

сторінки історії Починалося все з відомчого бюлетеня Анатолій СИТНИК

Якби хтось із сучасної молоді захотів відчути саму атмосферу «застійного періоду», це легко було б зробити, погортавши номери «Пам’ятників», виданих за редакторства В. Самойлова. Нічим не примітний газетяр, очоливши бюлетень, довів його ідеологізацію й «інтернаціоналізацію» до краю передовсім своїми пафосними опусами на кшталт написаних у ритмі бравурного маршу, сповнених асонансів таких рядків: «Дзвінка бронза “Тачанки” під напором таврійських вітрів визвучує урочистий реквієм на честь всіх битв, всіх етапів великого переможного шляху Червоної Армії: Іркутськ і Варшава, Орел і Каховка...» або «на бруківках Царицина і Львова, Касторної і Луцька, Саратова і Ровно вицокували копита конармійських коней: “За владу Рад! За владу Рад!”» (ПУ. – 1972. – № 2. – С. 19).

 Зміни в «перебудовні» часи

Зміни у квартальнику, яких так чекали читачі, збіглися з початком «перебудови». З першого номера 1985 року бюлетень очолив голова Товариства охорони пам’яток історії та культури, патріарх пам’яткоохоронної і краєзнавчої справи, академік Петро Тронько, який запросив собі в заступники журналіста Анатолія Сєрикова. Поєднання досвіду та молодого завзяття невдовзі дало належні результати. На чільне місце вийшли рубрики «На вістрі часу», «Пам’яткознавство», «Архітектурна спадщина», «У глибину віків», «Фольклор та етнографія», «Фонд охорони пам’яток», «Акцент: проблеми, дискусії, експедиції», «Реставрація», «Краєзнавчі студії», «Першодрук» і «Міста заповідні». В останній, зокрема, побачили світ докладні описи БілгородаДністровського, Лубен, Бродів, Лебедина, Балаклави, Слов’яногірська, Білої Церкви; було підтримано громадський рух за надання Личаківському цвинтарю у Львові заповідного статусу.

4

Сорок п’ять. Важко повірити, що вже стільки років доля пов’язує мене як автора, певний час працівника, а головне – постійного і вдячного читача з «Пам’ятниками/ Пам’ятками України». а хвилі посилення громадської уваги до старожитностей почалося здійснення державної програми монументального увічнення запорозького козацтва. Зрештою постало Українське товариство охорони пам’ятників історії та культури. Довідався, що новоутворене товариство планує випускати власне періодичне видання.

Н

Ця звістка мене, тоді студента останнього курсу факультету журналістики університету Шевченка, дуже зацікавила. Пізньої осені подався на Пушкінську, 32, де тоді містилося правління товариства, аби влаштуватися у довгоочікуваний в Україні журнал кореспондентом. Однак такої посади штатний розпис не передбачав. Натомість мені запропонували більш широкопрофільну роботу в щойно заснованому бюро пропаганди, і відтоді я понад двадцять років опікувався налагодженням зв’язків товариства з пресою, радіо і телебаченням, випуском різноманітної друкованої продукції, сприяв створенню професійних і аматорських фільмів про пам’ятки тощо.

Прем’єрний (подвоєний) номер «Пам’ятників» узяв до рук один із перших. Сучасного читача «Пам’яток», звиклого до великого за обсягом, ошатного видання, навіть зовнішній вигляд цього тоненького зшитка може спантеличити чи засмутити. Їхню обкладинку «прикрашало» начебто кольорове, але аж ніяк не барвисте, трафаретне своїм виконанням фото якогось із символів радянської епохи. Тим часом з-поміж діячів культури потрапити на обкладинку пощастило хіба що Лесі Українці та Пушкіну. Посеред видрукуваних на 64-х (у № 31 – 96-ти) сторінках газетного сіро-білого паперу (крім №№ 1–2 і 45, виданих на крейдяному) у кожному номе-

рі містилася кольорова вклейка, що за своєю ідеологічною заангажованістю мало відрізнялася від першої сторінки обкладинки. Редакційний колектив очолив заступник голови правління пам’яткоохоронного товариства Яків Петрусенко, котрий умів і партійним бонзам догодити, і надати слово на сторінках бюлетеня авторитетним дослідникам.

Напередодні Незалежності Слід завважити, що ситуація в Україні навіть за часів перебудови була не вельми сприятливою. Тому і в поступово оновлюваному бюлетені вистачало реверансів у бік правлячої партії, яка буцімто нарешті вже успішно будує «соціалізм із людським обличчям», – стандартних матеріалів на теми революції та Ілліча з його «планом монументальної пропаганди», радянських героїв, ветеранів тощо. Проте це все читачі вже сприймали як обов’язковий доважок, як «паровозики», що тягли за собою інші, далеко не вірнопідданчі матеріали. Саме вони – де автори й редакція часом балансували на межі тоді офіційно дозволеного, а то й переступали її, особ­ ливо в останній рік існування бюлетеня – визначали нову спрямованість і дух видання.

Прикладом такої дуже сміливої на той час публікації стала поява в № 3 за 1988 рік тексту проекту доповідної записки 1933 року керівництва Українського комітету охорони пам’ятників культури і природи щодо тогочасних катастрофічних масштабів нищення пам’яток в Україні. Цей промовистий викривальний документ виявив у архіві і скопіював для опуб­ лікування відомий україніст, один із майбутніх голов­них редакторів «Пам’яток» Олександр Рибалко. Показовим стало щире прагнення запов­ нити колишні прогалини в тематиці. Досі з приємністю згадую, що саме мені випало написати оглядову статтю «Українські маршрути Миколи Реріха» – першу із започаткованої в № 2 за 1987 рік серії публікацій невідомих і маловідомих матеріалів про цього визначного пам’яткоохоронця і мислителя.

Опрацьовуючи текст, і уявити не міг, що першим позаредакційним читачем його стане син мистця Святослав Реріх. Ознайомившись з версткою чергового номера «Пам’ятників», художник залишив автограф на березі відбитка статті, фактично завізувавши до друку. Черговий важливий етап в історії видання пов’язаний із підвищенням його статусу до журналу. Однак аби зробити бюлетень журналом, П. Троньку довелося шукати свідомих земляків аж у кремлівських кабінетах, бо в Києві це питання вирішити було неможливо. Відтак, у прикінцевому числі 1988 року з’явилося довгоочікуване повідомлення, що надалі «Пам’ятки України» видаватимуться як науково-популярний часопис. На фотознімку автограф Святослава Реріха


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

сторінки історії

Журнал

45 років журналу

 Анатолій СИТНИК

Ігор Гирич Сорок п’ять років знадобилося, аби ювілейний двохсотий номер «Пам’яток» побачив світ. з них до сорока вийшло друком від 2012-го, коли журнал уперше став місячником, і протягом цих двох років редакцією підготовлені не лише обов’язкові за умовами передплати номери, а й спеціальні випуски. Поступ часопису за більш як 40-річний період можна умовно поділити. У перші 16 років це було звичайне «режимне» періодичне видання, яке обслуговувало ідеологічний відділ компартії у царині охорони пам’яток. Як офіційний орган Українського товариства охорони пам’яток, часопис мав своїм завданням, покладеним на нього тодішньою тоталітарною системою, закріплювати тезу про КПРС як провідну силу, яка протягом існування радянської влади найкращим чином опікувалася пам’ятками культури та мистецтва. Другий етап розвитку збігається з початком горбачовської Перебудови, тобто 1985 роком, коли до керма в журналі приходить Анатолій

І

Анатолій СИТНИК, заслужений журналіст Укра­ їни, член правління Національної спілки краєзнав­ ців України. Працюючи упродовж 1969–1990 років в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури, опікувався діяльністю громадських секцій, покликаних популяризувати безцінні бага­ товікові народні надбання в друкованих і електрон­ них засобах масової інформації, у професійному та аматорському кіно. Згодом долучився до подвижницького гурту фун­ даторів Всеукраїнської творчої організації дослід­ ників і літописців рідного краю, від початку 1990-х років і до січня 2012-го обіймав посаду відповідаль­ ного секретаря Спілки, особисто сприяв відроджен­ ню репресованого тоталітарним комуністичним режимом журналу «Краєзнавство».

***

Наприкінці 1980-х істотно поліпшився зовнішній і внутрішній вигляд видання. Друк і папір стали кращими, використовувані шрифти – більш розмаїтими, кожна рубрика дістала свою художню «візитівку». На обкладинках замість стандартних фігур на п’єдесталах тепер милували око світлини архітектурних пам’яток, репродукції живописних творів історичної тематики, авторські малюнки тощо. Оновлений бюлетень відзначав авторів найкращих публікацій. Лауреатами редакційної премії стали Віктор Акуленко, Сергій Білокінь, Михайло Брайчевський, В’ячеслав Брюховецький, Віктор Дудко, Марія Зубенко-Царьова, Леонід Махновець, Олесь Силин і Борис Тимошенко. На сторінках квартальника, окрім згаданих вище, друкувалися також Петро Арсенич, Юрій Асєєв, Олег Бабишкін, Віктор Вечерський, Ігор Гирич, Володимир Грабовецький, Іван Ігнаткін, Ярослав ­Ісаєвич, Михайло Іщенко, Андрій Карнабіда, Сергій Кілессо, Сергій Крижицький, Ігор Кудин, Григорій Логвин, Тарас Максим’юк, Борис Мозолевський, Юрій Нельговський, Лідія Орел, Ольга Пламеницька, Леонід Прибєга, Василь Скуратівський, Володимир Тимо­фієнко, Дмитро Чобіт, Іван Шаповал та інші подвижники пам’яткоохоронства. Їхні стурбовані виступи-заклики щодо захисту історикокультурної спадщини наприкінці 60–80-х аж ніяк не втратили актуальності і в реаліях сьогодення.

5

Сєриков. Часопис перетворюється на трибуну українського відродження, зокрема у ставленні до старовини та минулого України. Наш журнал перед здобуттям незалежності стає одним із най­ масовіших часописів України, а його наклад на межі 1980–1990-х років сягає 100 тисяч примірників і вище. Це було передусім популярне видання для широкого загалу, де читачі вперше мали змогу ознайомитися з історією національної символіки, збройних формувань часів Української революції, дізнатися про Січових стрільців та їхнє значення в історії України. Навіть у важкі часи початку 90-х часопис не за-

непав, знизилися лише його наклади. На середину 1990-х років припадає початок третього періоду історії видання. З науково-популярного видання перетворюється на нау­ кове, «ваківське» з пам’ятко­ охоронної проблематики. У часи редагування Віктора Вечерського й Олександра Рибалка наголос робиться на науково-дослідницьких публікаціях з історії архітектури та реставрації пам’яток. З початку 2000-х, за О. Рибалка, розширюється тематичний спектр видання, більше уваги приділяється пам’яткам культури та історії. Олександр Леонідович трактує пам’ятку як духовну сутність, тому до сфери інтересів редакції потрапляють не лише споруди, але й книжки, рукописи, архівні та музейні збірки. Від середини 2011 року розпочинається четвертий етап у розвитку періодичного видання. Ми намагаємося продовжувати традиції «Пам’яток України», закладені нашими попередниками. Відтепер «пам’яткою» для нас стає і сама історична постать. Нас почали цікавити особистості, які позначили собою добу, які творили нові духовні й мистецькі вартості, стали світочами українського національного простору.

Відродження втраченої спадщини У 1990–2000-ні роки журнал став одним із флагманів української журналістики, який порушував важливу суспільну проблему – регенерацію втрачених через варварське більшовицьке нищення культових пам’яток архітектури. У колишньому Союзі та й почасти в незалежній Україні до так званих новоділів – відновлених від фундаменту храмів, що являли собою сакральну славу країни, – ставилися скептично. Нині цю проблему вирішено, здається, на користь безперечної необхідності таких відбудов. Практика останнього п’ятнадцятиріччя переконливо довела, що відновлені Михайлівський Золотоверхий та Успенський Києво-Печерської лаври собори вже сприймаються такими ж пам’ятками, як і автентичні храми, знищені у 1934 та 1941 роках. Сьогодні ця справа ще далека до завершення. У списку 50 храмів, затверджених до відновлення за президентства Л. Кучми, були Військово-Микільський та Бого-

явленський Братського монастиря собори. Важливими, до того ж містобудівними домінантами Києва були напівзбережена Царекостянтинівська та Петропавлівська з дзвіницею церкви на Подолі та дзвіниця І. Григоровича-Барського Кирилівського монастиря на Куренівці. Абсолютно доречною і виправданою з погляду формування мистецького образу Києва є

й ідея відновлення будинку магістрату на Контрактовій площі й комплексу Гесте, частиною якого є Контрактовий будинок. Досі зберігає суспільну актуальність проблема регенерації Контрактової площі в Києві. Наш журнал виступав в авангарді ідеї створення на Подолі середньовічноампірного центру історичного Києва та відновлення його найголовніших об’єктів: Академічного корпусу Могилянки, магістрату, комплексу Контрактового будинку. На сьогодні виконано лише першу чергу грандіозного проекту архітектора Валентини Шевченко, ідейним натхненником якого був Михайло Брайчевський. Відродили фонтан «Самсона», Гостинний двір та Успенську церкву. Але більшість території ще лишається невпорядкованою. І ця справа сьогодні на часі. Згадана авторка проекту відбудови центральної площі Подолу В. Шевченко 1997 року видрукувала в «Пам’ятках України» свою концепцію її відновлення.


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

сторінки історії Путівка в наукове життя

 Ігор Гирич

Євген БУКЕТ Представляємо читачам газети «Культура і життя» шеф-редактора журналу «Пам’ятки України» Ігоря Гирича. гор Борисович сьогодні – один із провідних істориків-києвознавців, автор численних публікацій про маловідомі сторінки нашої минувшини. – Пане Ігорю, коли Вас зацікавила історична тематика? – Істориком відчув себе давно. Уже десь у восьмому класі школи вирішив вступати на історичний факультет. Ще в юному віці цікавився історією рідного міста. Поталанило, що відразу після школи потрапив на роботу в архів. Це лише зміцнило і розвинуло дитяче зацікавлення. – Коли відчули потребу писати? На яку тематику були перші публікації? – Потреби писати тривалий час не було. Ніколи не виявлявся у ранній період життя мій творчий нахил до історіописання. Несподівано для себе я почав «псувати папір» у тому ж історичному архіві, де пропрацював перші десять років своєї робочої біографії. Наближалося 1500-річчя столиці, і в газеті «Вечірній Київ» відкрили рубрику з історії міста. Там і з’явилася моя перша стаття про Ланцюговий міст. Потім були статті про київських фотографів, товариство тверезості, Миколу Закревського. Початковий етап аматорського замилування минулим тривав майже до кінця 1980-х років. Потім я розширив тематику своїх студій. На горизонті вималювалися постаті Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського, проблеми сус­ пільно-політичного життя ХІХ – початку ХХ століття та інші теми для опрацювання. – Чи було провидінням долі те, що Ви стали шефредактором чи не найвідомішого в нашій державі науково-популярного журналу «Пам’ятки України»? – «Пам’ятки України» зіграли в моєму житті важливу роль. Тут з’явилася моя перша науково-популярна публікація про київське дореволюційне Товариство охорони пам’яток. Поруч із

І

Ігор Борисович Гирич – завідувач відділу джерел з історії України ХІХ – початку ХХ століття Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, кандидат історичних наук. Народився у Києві, закінчив університет імені Т. Шевченка. Автор більше 500 наукових і науково-популярних статей та документальних публікацій у галузях історіографії, джерелознавства, історичної топографії, історичної дидактики, києвознавства, пам’яткознавства, історії ідей, історії українського національно-визвольного руху, персоналістики суспільно-політичної думки (М. Грушевський, В. Липинський, С. Єфремов, А. Жук, В. Антонович, О. Кониський, Є. Чикаленко та інші). Упорядник та редактор більше ста окремих видань: книжок, збірників, підручників для школи, журналів. Відповідальний секретар багатотомної серії «Михайло Грушевський. Твори: У 50-ти томах». У 1990-х роках працював у педагогічному видавництві «Генеза» завідувачем відділу підручників з історії для середньої школи. У 1990–2000-х роках – заступник головного редактора журналів «Молода нація» (фактичний головний редактор у 2002–2006 роках) та «Український історик» (США). У 2010-х – шеф-редактор щомісячного історико-культурологічного журналу «Пам’ятки України». Член редколегії та постійний автор журналу «Історія і суспільство­ знавство в школах України: теорія та методика викладання». Член-кореспондент Української вільної академії наук (США, 1998) та дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка (2005). Автор книжок: «Історія України Нового часу в сучасній шкільній освіті» (К., 2009); «Концептуальні проблеми висвітлення історії України ХІХ–ХХ ст. в сучасних шкільних підручниках» (К., 2009); «Історичні причини наших поразок і перемог», (Львів, 2011); «Концептуальні проблеми історії України» (Тернопіль, 2011); «Київ в українській історії» (К., 2011); «Між наукою і політикою. Історіо­графічні студії про вчених-концептуалістів» (Тернопіль, 2012); «Формування модерної нації. Теорія і суспільні виклики (ХІХ – початок ХХ ст.)» (Тернопіль, 2014); «Київ. ХІХ–ХХІ. Путівник» (К., 2013); «Українські інтелектуали і політична окремішність (Сере­ дина ХІХ – початок ХХ ст.)» (К., 2014). На фотознімку автори «Пам’яток України» історики Володимир Александрович, Ігор Гирич, Ярослав Федорук, Володимир Пришляк, Володимир Кравченко

6

журналом «Архіви України» «Пам’ятки» стали тим друкованим органом, який мені дав путівку в наукове життя. У 1990-ті роки завдяки О. Рибалку я став частим гостем на сторінках журналу. Він спонукав мене розширювати тематичні зацікавлення. Сьогодні «Пам’ятки України» дають мені змогу висловити свою громадську позицію щодо багатьох питань національної культури. – У Національному га­ зетно-жур­нальному видав­ ництві побачила світ одна з найуспішніших Ваших книжок – «Київ ХІХ – ХХІ століть. Путівник». Розкажіть про цю працю детальніше.

доводилося брати участь у багатьох проектах із видання періодичних журналів. Протягом тривалого часу я був заступником головного редактора єдиного в західному світі україномовного історичного журналу «Український історик», який видавав професор Любомир Винар. З 1992 до 1996 року з подачі О. Рибалка був головним редактором історичного тижневика «Старожитності». Це мій перший досвід роботи головним редактором видання. У 2002–2004 роках був фактичним редактором «Молодої нації» видавництва «Смолоскип». Тоді цей журнал

ними вуличками і відчути архітектурно-мистецький колорит. Це своє хобі намагаюся використати в журналі «Пам’ятки України». Тут ми з Лесею Богослов започаткували серію тематичних номерів, присвячених історичним містам України. – Яким Ви уявляєте свого читача, читача журналу «Пам’ятки України»? – Намагаюся зробити наш журнал цікавим для людей, котрі хочуть дізнатися більше про минуле. На мій погляд, серед контингенту зацікавлених передусім це такі категорії: 1) усі, хто цікавиться мистецтвом і архітектурою насе-

– Мій путівник побачив світло денне не випадково. Його ідея визрівала ще з 1980-х років. Він є певним підсумком моїх тривалих досліджень історії Києва, його громадсько-політичного життя, біографій видатних людей, які в ньому мешкали. Я прагнув дати свою візію історії міста. Книга є не суто путівником, а скоріше культурологічним есе про людей, які робили інтелектуальну славу Києва сто – сто п’ятдесят років тому. Тішуся, що цей путівник вперше з’явився у нашому Національному газетножурнальному видавництві і має непоганий попит серед читачів. – До яких ще видань Ви творчо долучилися? – Крім «Пам’яток України», за останню чверть століття

єдиний серед видань досліджував на­ціональну думку середини ХІХ – початку ХХ століття. Крім того, як член редколегій, співпрацюю з багатьма журналами: «Україна модерна» (Львів), «Історія і суспільствознавство в школах України», «Генеза», «Вісник НТШ» та іншими. – Журналістська і дослідницька робота час від часу вимагає відвідувати інші міста. Полюбляєте мандрувати? – Мандрувати завжди любив. Більше є прихильником урбаністичних подорожей. Люблю старі міста України і світу. Найбільша атракція – з картою незнайомого міста пройтися його химер-

лених пунктів (архітектори, реставратори, історики, мистецтвознавці, митці тощо); 2) краєзнавці і мандрівники; 3) освітяни (наш журнал може бути успішно використаний на уроках історії для учнів та студентів); 4) музейники (ті, хто творять музеї, і ті, хто у музеї ходять). – Як ставитеся до новітніх технологій – Інтернету, соцмереж? – Нині без наявності у соціальних мережах видання просто не існує. Тому хочу, щоб усі 200 з лишком номерів були в електронних версіях в Інтернеті. Хотілося б мати мережевий варіант журналу, який би доповнював друкований. Але на це треба людей і коштів.


К*Ж

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

всеукраїнський тижневик

7

сторінки історії Творчий шлях

 Леся Богослов

Євген БУКЕТ

Головний редактор журналу «Пам’ятки України: історія та культура». Народилася 7 березня 1982 року в м. Боярка Київської області. Закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», здобула кваліфікацію бакалавра з журналістики, видавничої справи та редагування, а також ступінь спеціаліста з видавничої справи та редагування. Працювала у видавництві «Генеза» на посаді редактора у відділі суспільствознавчих дисциплін. Редагувала шкільні підручники з історії України та всесвітньої історії. Член Національної спілки журналістів України. Люблю мандрувати маленькими містечками та селами України. Найбільше мене цікавлять руїни, сакральні місця. Подорожую до іноземних країн, де завжди намагаюся більше дізнатися про традиції інших народів, їхні культурні надбання, гастрономічні вподобання. На фотознімку: Вручення подяки журналу «ПУ» від ГО «Вікімедія України» Фото В’ячеслава Галєвського

Про творчий шлях, зацікавлення і редакторську роботу в Національному газетно-журнальному видавництві спілкуємося з головним редактором журналу «Пам’ятки України» Лесею Богослов. – Коли Вас зацікавила історична тематика? – Ще в школі я цікавилася історією. Це були 1990-ті роки, ще не було підручників з історії України, вчителька знаходила світлини з теми, яку вивчали на уроці, й вивішувала на дошці. Тож і я вирізала картинки з журналу «Вітчизна», який публікував «Історію України-Руси» М. Грушевського, і приносила у школу. Згодом у продажу з’явився підручник «Історія України» Ф. Турченка, а вже через 10 років у видавництві «Генеза» я редагувала його видання. – Коли Ви вперше ознайомилися з журналом «Пам’ятки України»? – Пам’ятки – це свідки історії, які можуть розповісти багато цікавого. Колись на книжковій виставці вперше побачила журнал «Пам’ятки України». І перше, що я подумала: «От би працювати в такому журналі!» Мрія здійснилася. – Які ще видання Ви редагували? – Редагувала навчальні видання, а саме шкільні підручники з історії України та все­ світньої історії для 5, 7, 8, 9, 10 й 11 класів. А також наукові історичні монографії, «Енциклопедію історії України». – Чи приваблюють Вас подорожі? Адже для кожного поціновувача старожитностей побачити їх на власні очі – чи не найбільше задоволення… – Я люблю їздити до Бережан, де на кожному кроці можна побачити унікальну пам’ятку історії та архітектури. Гуляючи цим затишним і старовинним містечком, виникла ідея видати номер журналу, присвячений Бережанам. Здійснити задум мені, звичайно, допомогли місцеві краєзнавці, які й зібрали потрібний матеріал. – Знаю, що Ви презентували журнал за кордоном. Розкажіть про це детальніше.

– Часопис «Пам’ятки України» був представлений на «Дунайфесті – 2012» в Ульмі (Німеччина, Баварія). На цьому фестивалі ми демонстрували англомовні номери, в яких ішлося про українські пам’ятки футболу і мистецькі пам’ятки Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника, а також було подано короткі історико-культурологічні нариси про Київ, Львів, Харків і Донецьк. Україномовні номери журналу теж викликали значний інтерес серед українців не тільки в Ульмі, а й в Авгсбурзі. У 2012 році Україна вперше стала учасником «Дунайфесту», який проводиться раз на два роки (з 1998-го) в Ульмі та

Новому Ульмі. У фестивалі беруть участь країни, через які протікає річка Дунай, а саме: Румунія, Угорщина, Австрія, Сербія, Німеччина, Болгарія, Хорватія, Молдова, Словаччина. Ці держави представляють свою культуру, традиції, на­ ціональні страви. – Яким Ви уявляєте читача «Пам’яток України»? – Це, зокрема, вчителі, які можуть використовувати матеріали з журналу на уроках історії, студенти історичних факультетів і кожен, хто любить мандрувати Україною та небайдужий до історії рідного краю. – Як представлене видання в соціальних мережах? – Журнал «Пам’ятки України» має офіційну сторінку на

Фейсбуці. Ми вже маємо близько 2000 друзів. Це для нас дуже важливо, адже так підтримується зв’язок із читачами. Цікаво знати їхню думку з приводу публікацій у часописі. Часто я, як адміністратор сторінки, проводжу конкурси, і нагородою для переможця стає свіжий номер «Пам’яток України». Нещодавно наш журнал підтримав фотоконкурс «Вікі любить пам’ятки», членом журі якого я була. На фотознімках: Леся Богослов з провідним автором бережанського номера Б. Тихим; Леся Богослов прибирає могилу улюбленого письменника Івана Багряного в Новому Ульмі В’ячеслава Галєвського


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

8

сторінки історії Переможців вітає «Вікі любить пам’ятки» Анна Хроболова Нещодавно в одній із виставкових зал музею Івана Гончара у Києві відбулося нагородження переможців української частини міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки». нформаційними партне­ ра­ми проекту є газета «Культура і життя» та журнал «Пам’ятки України». Учасники з усієї України завантажили 47 тисяч фотографій понад 14 тисяч об’єктів культурної спадщини, найбільше з яких розташовано в Києві (2910 пам’яток), Львівській (1340) та Одеській (1254) областях. Кількісний показник – найкращий серед 41 країни, що взяли участь у проекті. Перше місце на конкурсі посіла робота професіоналів фотографічної справи та поціновувачів архітектури в деталях – Олександра Левицького і Дмитра Шаматажі – розписи Іллінської церкви Свято-Іллінського чоловічого монастиря в Одесі. Фотодокументація пам’яток Одеси захопила переможців не лише

І

на час конкурсу: вони вже протягом шести років фотографують архітектуру Південної Пальміри та наповнюють унікальний онлайн-каталог. Друге місце посів Юрій Клименко зі знімком купола і розписів стелі Семінарської церкви (резиденція митрополитів Буковини та Далмації, Чернівці), а третє – Костянтин Брижниченко зі світлиною Святогірської лаври на Донеччині. Загалом у конкурсі взяли участь понад 500 фотогра-

фів. Окрім авторів десяти найкращих світлин, традиційно були нагороджені також переможці у номінаціях «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток», «За найкраще фото області», «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток ­області». Перше місце в номінації «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток» розділили Вадим Косий, Крістіна Федорович та Віталій Іль-

ницький. Кожен сфотографував понад тисячу пам’яток. Цього року в конкурсі також було дві спеціальні номінації. Вадима Постернака було відзначено за «Найкращу серію фотографій Житомирщини». За перемогу в іншій спеціальній номінації – «Пам’ятки дерев’яної архітектури України» – журі в складі Олени Крушинської, Михайла Сирохмана та Сергія Криниці загалом нагородило вісьмох авторів. За три роки, протягом яких проводився конкурс «Вікі любить пам’ятки», вдалося зібрати світлини вже 21802 українських пам’яток, причому всі ці фото доступні для вільного використання на умовах ліцензії Creative Commons. Конкурсні списки наразі містять понад 70 тисяч об’єктів культурної спадщини, тож залишається чимало роботи з фотографування пам’яток, яких ще немає у Вікісховищі. Також для використання цього фотомасиву найближчим часом планується проведення конкурсу, метою якого буде створення та ілюстрування статей про пам’ятки у вільній енциклопедії Вікіпедії.

Обмеженість вибору? Громадська організація «Вікімедіа Україна» проводить в Україні фотоконкурс «Вікі любить пам’ятки» вже втретє. Тож вона має вже чимало інструментів, які полегшують формування списків на підготовчому етапі і роботу журі на підсумковому. Зокрема, оцінювання конкурсних робіт відбувалося спочатку онлайн: між членами журі випадковим чином розділялися фотографії так, щоб кожне окреме фото бачили принаймні двоє оцінювачів. Обрані в такий спосіб серед тисяч робіт світлини були об’єктами обговорення на підсумковому засіданні. Цього року оргкомітет вирішив відмовитися від підсумкового засідання журі. Визначення переможців відбувалося в кілька етапів онлайн. І статистичний інструмент очіку-

вано дав збій. Мене, як члена журі конкурсу попередніх років, шокувало, що пам’яткапереможець минулого року – Святогірська лавра, – представлена в цьогорічній кращій десятці аж двома фотознімками, одне з яких – на третій позиції. А комплекс споруд Хотинської фортеці XIII–XVIII

століть, що замикав трійку лідерів 2012 року, нині в дещо іншому ракурсі опинився на четвертому місці. Викликає подив і наявність на перших двох призових місцях композиційно схожих зображень внутрішніх оздоблень церков. Такі очевидні «ляпи» мали бути виправлені в процесі роботи журі, зокрема на очному засіданні, але статистична точність виявилася вищою, ніж здоровий глузд. Невже у нашій країні обмежена кількість унікальних пам’яток? Таке враження, що колосальна підготовча робота, в результаті якої кількість конкурсних об’єктів зросла за рік із 50 до 70 тисяч, була марною… Журі 2012 і 2013 року форму­ва­ ло­ся за принципом рівно­мір­ного пре­дстав­ництва про­фе­сій­них фо­то­графів, па­м’ят­ко­знавців та редакторів Вікіпедії. Цього року

серед 18 членів журі виявилося лише чотири історики. Це, на мою думку, також сприяло певній обмеженості остаточного вибору. Загальне враження про конкурс виправили хіба що переможці в спеціальних номінаціях, зокрема фотографії неперевершених зразків дерев’яного зодчества. Звичайно, кількісні показники проекту «Вікі любить пам’ятки» вражають, але організаторам потрібно зважати ще й на національні культурні особливості, адже кожна світлина у десятці найкращих має бути не просто красивим зображенням, а ще й представляти певний пласт віковічних традицій нашої землі. Євген БУКЕТ, член журі фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» 2012 та 2013 років


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

 Переможець номінації

Седнівська Георгіївська церква – дерев’яний православний храм, розташований у Седневі Чернігівського району Чернігівської області; цінна історико-архітектурна пам’ятка; рідкісний зразок монументальних дерев’яних споруд на Лівобережжі України періоду бароко. Розташовується на піднесенні урочища Коронний Замок, у центрі древнього городища Сновськ. Храм зведений не пізніше 1747 року без єдиного цвяха. Вважається, що в цій церкві святили свою зброю перед військовими походами козаки Седнівської сотні Чернігівського полку у XVII–XVIII століттях. Протягом тривалого часу Георгіївська церква була головним храмом містечка. Пам’ятку значно перебудували в 1852 році. Церква стала популярною завдяки зйомкам у ній головних епізодів популярного радянського кінофільму «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя.

 фото на сторінках 8–9 В основному тексті: Під час церемонії нагородження переможців конкурсу. Фото Андрія МАКУХИ Комплекс споруд Хотинської фортеці XIII–XVIII ст. Чернівецька область, Хотин. Світлина Антона Супруненка. 4 місце. Онуфріївська церква. Липовий Скиток, Київська обл. Світлина Івана Бикова Службові корпуси лікувальні для робітників Володимирівської економії Харитоненка 1892р., с. Мурафа, Краснокутський р-н, Харківська обл. Світлина Дениса Вітченка У бічних колонках: Іллінська церква Свято-Іллінського чоловічого монастиря. Розписи головного нефу зсередини. Одеса. Світлина Олександра Левицького, Дмитра Шаматажі. Переможець конкурсу Святогірський монастир. Донецька область, Святогірськ. Світлина Костянтина Брижниченка. 3 місце Купол і розписи стелі Семінарської церкви. Пам’ятка є частиною комплексу резиденції митрополитів Буковини та Далмації, який занесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Чернівці. Світлина Юрія Клименка. 2 місце «Будинок із химерами» (1901–1903), Київ. Світлина Сергія Рижкова Пречистенська церква, Новоархангельський район, с. Ятрань, вул. Леніна Світлина Олександра Зараховського

9

сторінки історії Спецномінація стала родзинкою конкурсу Олена Захарян В Україні існує найбільше у світі дерев’яних церков – близько 2,5 тисяч (наступні за кількістю – Польща із 1,5 тис. і Румунія, в якої до 1,2 тис. таких церков). к відзначають експерти, у порівнянні з іншими державами, дерев’яні церкви в Україні – найрізноманітніші за стилями. Спеціальна номінація «Па­ м’ят­ки дерев’яної архітектури України» фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» у партнерстві з проектом «Дерев’яні храми України» була проведена цього року для підкреслення особливого значення цих пам’яток, необхідності їхнього збереження та збору інформації про них. Відомий дослідник закарпатських дерев’яних храмів, мистецтвознавець, художник Михайло Сирохман на церемонії нагородження переможців фотоконкурсу зазначив: «Дерев’яні церкви – одні з найхарактерніших і найбільш “брендових” споруд України. Але через невігластво простих людей і недбальство чиновників більшість дерев’яних церков зазнала варварських “поновлень” і переробок, через

Я

що втратила свій оригінальний вигляд, – і досконалість фотографії тут безпорадна». За словами авторки проекту «Дерев’яні храми України» Олени Крушинської, особливо важливим є збір і впорядкування переліку дерев’яних пам’яток, що здійснювалося в процесі підготовки до конкурсу. «Ці списки, які начебто й існували, були недоступні не лише широкому загалу, а й фахівцям і громадським діячам, – сказала Олена Крушинська. – Обласні і районні чиновни-

ки, які мали б щодня працювати над реєстрами підкон­ трольних пам’яток, насправді нічого не робили, крім того, що старі, ще радянського часу списки “губили” (іноді через недбальство, іноді навмисно) чи “ховали під сукно”». Пояснює О. Крушинська таку ситуацію просто: «Немає пам’ятки – немає і проблеми, немає незручних запитань, чому вона валиться або чому землю, що належить до охоронної зони, продано чи віддано в оренду». Упродовж конкурсу було завантажено 1269 фотографій

402-х пам’яток дерев’яної архітектури України. Ці фотографії організатори планують використати для ілюстрації відповідних статей у Вікіпедії. Перші три місця у спеціальній номінації фотографій дерев’яних пам’яток посіли: Георгіївська церква (Седнів, Чернігівська обл.) Сергія Колотуші, Онуфріївська церква (Липовий Скиток, Київська обл.) Івана Бикова та Успенська церква (Новоселиця, Закарпатська обл.) Тамаша Талера.

Унікальні шедеври

Окрім трьох призових місць, у цій спеціальній номінації були відзначені кілька робіт за тематикою. Наприклад, у підномінації «Цивільна дерев’яна архітектура» нагороджено Дениса ­Вітченка за серію фотографій комплексу лікарні для робітників Володимирівської економії в Мурафі на Харківщині. Це маловідома пам’ятка, що включає комплекс споруд: водолікарню, корпус служб і дерев’яну водогінну вежу. Остання не має аналогів в Україні. Також окремо відзначили дерев’яні млини. Призи забезпечив Назар Лавріненко, автор проекту «Млини України»,

засновник Української млинологічної асоціації. Переміг у номінації користувач Вікіпедії Kwidoo, автор фотографії вітряка у селі Кам’янське Запорізької області. Ще два призери в конкурсі фотографії маловідомих пам’яток – світлина Пречистенської церкви в селі Ятрань Кіровоградської області Олександра Зараховського і фотографія церкви в селі Обжиле Одеської області Дмитра Петкова. Найкращою фотографією «пам’ятки, що потребує порятунку» стала робота Мирослава Переймибіди – настроєве і драматичне фото занепалої церкви XVII століття у селі Дернів на Львівщині.


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

сторінки історії Київські номери

 Олена Мокроусова

Олена Мокроусова

Олена Мокроусова – головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій, історикмистецтвознавець. Одна з найпродуктивніших дослідниць Києва, авторка десятків статей, присвячених архітектурі міста ХІХ – початку ХХ ст. Знавець творчості Павла Альошина.

 Репресований будинок

Весною 1914 року напроти Софії Київської почав зростати величезний будинок, який незабаром здивував киян, вже звичних до стильового розмаїття, несподіваною архітектурою – хвилястими фронтонами, дахом із заломами, оригінальними лиштвами і сандриками та витонченим білосніжним орнаментом на блакитному фоні. Сучасні дослідники назвали будинок на Софійській площі «справжньою симфонією барокових форм», що багатством та витонченістю скульптурного декору не поступався автентичним бароковим орнаментам Софійської дзві­ ниці. Під час відступу з Києва фашистів у 1943 році будинок на Софійській площі був частково пошкоджений, але не зруйнований остаточно. Знач­на частина київських будівель, що стояла після війни у такому стані, була відновлена. Але творінню Альошина не пощастило. Як гадають, його стиль не відповідав ідеології держави. На фотознімку: Будинок Альошина на Софійській площі. Фото 1930-х рр.

10

Із власного досвіду можу засвідчити, що автори статей із більшим ентузіазмом готують матеріали до тематичних збірок. аме тому особливо цікаво було працювати для випуску кількох номерів «Пам’яток України» у 2012−2014 роках. У липні 2012 року вийшов номер «Київ. ХІХ – початок ХХ ст.» (№ 7). До нього увійшли маловідомі або взагалі невідомі наукові матеріали. Цікавим виявилося одне з перших досліджень про готель «Європейський» на сучасній однойменній площі. У розвідці архітектора Т. Ширяєва подана історія будівництва та особливості функціонування готельного закладу. Історія іконостасів церкви Миколи Доброго висвітлена у статті С. Оляниної, яка досліджує іконостаси у київських храмах. Один із найповажніших за віком києвознавців Д. Малаков провів своєрідну екскурсію Байковим цвинтарем, розповідаючи про лютеранські поховання відомих киян, німців за походженням. Дві статті присвячені монументам – одному із символів міста на Софійській площі та пам’ятнику, який Київ так і не

С

побачив. Історик О. Кучерук не тільки виклав історію створення пам’ятника Б. Хмельницькому, а й провів аналіз трансформації написів на постаменті. У розвідці про пам’ятник Т. Шевченку, на створення якого у 1910−1913 роках відбулося чотири мистецькі конкурси, О. Мокроусова проаналізувала всі відомі нині проекти. 2014 року, у травні, коли Київ святкує День міста, з’явився другий тематичний випуск про Київ (№ 5), до якого увійшли не менш цікаві матеріали. Огляд забудови дореволюційного Хрещатика підготував А. Третьяков. Гарно ілюстровану статтю про видатний

київський пам’ятник Магдебурзькому праву написала відомий києвознавець М. Кадомська. Історія неіснуючого нині будинку Київського кредитного товариства на вул. Інститутській висвітлена у розвідці О. Мокроусової. Топонімію Києва крізь відбиття історичної пам’яті розкриває І. Гирич. І. Однопозов у своїй статті охопив втрачені нині громадські споруди повоєнного Києва. Видатному українському архітекторові Павлу Альошину був присвячений випуск «Пам’яток України» за листопад 2013 р. (№ 11). Його укласти було дещо складніше, ніж

загальні випуски про Київ чи Харків: знавців творчості П. Альошина менше, ніж крає­ знавців. Тому довелося підготувати кілька власних розвідок, зокрема про небезпечну для архітектора звинувачувальну кампанію 1935 року та статтю про скульптурне опорядження Педагогічного музею. Упорядникам вдалося залучити авторів з інших міст, що пов’язані з життям і творчістю П. Альошина. Так у журналі з’явилася розповідь архітектора Є. Губкіної про комплекс споруд соцміста «Новий Харків». Про першу самостійну санкт-петербурзьку роботу Альошина, яка залишилася в тодішній столиці держави єдиною, – будинок Ф. Бажанова – підготувала дослідження молода петербурзька дослідниця модерну А. Долгова. Не менш цікавим є матеріал Т. Ширяєва про участь П. Альошина в перебудові київських готелів у 1930-х роках. Ще одна стаття О. Мокроусової та М. Кадомської, присвячена 100-річчю особняка Ковалевського в Києві, на розі вулиць Шовковичної та Пилипа Орлика, є стислою версією книги про цей шедевр київської архітектури. На фотознімку: Готель «Континенталь» на вул. Городецького в Києві. Архітектори Е.-Ф. Брадтман і Г. Шлейфер. 1905 р.

Запит на тематичність Періодичні науковопопулярні журнали вирізняються широким змістом своїх статей – в одному номері знаходимо і тексти про пам’ятки архітектури, і нариси про персоналії, і спогади та художні твори. Широке й різнобічне висвітлення історії, краєзнавства є важливим, але такий підхід має й свої недоліки. Саме тому популярності серед читачів набирає формат тематичних випусків. Журнал «Пам’ятки України» активно працює в цьому напрямку. Групування матеріалів за географічним, біографічним чи іншим принципом дає змогу зусібіч розкрити тему. Крім того, статті різних авторів,

об’єднаних спільною ідеєю, краще відкладаються у пам’яті, про що неодноразово згадували шанувальники «Пам’яток». Кожне таке тематичне видання стає окремою історичною книжкою, хоч і невеликого обсягу. На фотознімку 1910-тих рр. Ганна Ковалевська із сином у кімнаті-купе в особняку М. Ковалевського. За побажанням замовника, архітектор спроектував приміщення, що за формою та внутрішнім опорядженням імітувало купе залізничного вагона. Ця кімната відповідала справжньому купе пасажирського вагона як романтичний спомин про подорож, під час якої власник будинку познайомився з майбутньою дружиною.

(Докладніше читайте «Пам’ятки України», 2013, № 11)


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

 Тамара Демченко

сторінки історії Знакові постаті модерної доби Тамара ДЕМЧЕНКО, Світлана ІВАНИЦЬКА

Тамара Демченко – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України Інституту історії, етнології та правознавства імені О. Лазаревського (Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Шевченка), заслужений працівник освіти України. Автор численних публікацій про українських діячів Чернігова XIX – початку ХХ ст., зокрема про родину Шрагів.

 Світлана Іваницька

Світлана Іваницька – кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій. Дослідник українського суспільно-політичного життя Нової та Новітньої доби. Вивчає публіцистичну творчість С. Єфремова.

11

У № 8 за 2012 р. опубліковані цікаві розвідки І. Гирича, О. Леонтович, Ф. Погребенника, В. Подриги та В. Шевчука, присвячені Володимиру Миколайовичу Леонтовичу (1866–1933) ромадсько-полі­тич­ному діяче­ві, меценату, письменнику тради­ційнореалістичної школи в укра­їнсь­кій літературі кінця XIX – початку XX ст. Доля й спадщина мистецтвознавця доби «Розстріляного відродження» Федора Людвіговича Ернста (1891–1942) давно перебуває в колі уваги редакції «Пам’яток України». Невипадково № 10 за 2012 р. було приурочено до 120-ї річниці від дня народження й повністю присвячено життєвому шляху та науковій діяльності вченого. С. Білоконь у статті «Місце Федора Ернста в історії української культури ХХ ст.» зумів донести до читача пафос життя людини, яка відчайдушно виступала «в обороні української спадщини». № 12 за 2012 р. присвячений 150-річчю від дня народження громадськокультурного діяча, мецената, батька української преси в Наддніпрянщині, автора знаменитих спогадів і щоденників Є. Чикаленка (1861–1929). Осмислюючи суспільствознавчі уроки Чика-

Г

ленка, І. Гирич характеризує його як «демократичного консерватора» та «небуденного й далекоглядного суспільного мислителя», ставить його місце поряд із такими велетами, як М. Грушевський, В. Липинський і Д. Донцов. І. Старовойтенко реконструює історію написання та друку мемуарів і щоденників Є. Чикаленка. Чикаленку-меценату присвячена стаття С. Панькової. У рубриці «Пам’ять місця» вміщено три нариси, де змальовано хутір Перешори на Херсонщині, оприлюднено

дані про меморіальні адреси Одесі, показано побут родини Чикаленків у с. Кононівка на Полтавщині та в Києві. № 9 за 2013 р. присвячений 140-й річниці від дня народження правника, публіциста, критика, літературознавця, громадського й політичного діяча Михайла Михайловича Могилянського (1873–1942), якого зазвичай іменують «письменником честі». Автори реконструювали його життєвий і творчий шлях, формування національної ідентич­ності, приділили значну увагу історії роду та родини Могилянських, розкрили стосунки письменника з чернігівським адвокатом І. Шрагом та видатним майстром слова М. Коцюбинським. С. Ляшко вперше в повному обсязі оприлюднила автобіографічні матеріали Михайла Могилянського. № 6 за 2014 р. присвячено Василю Григоровичу Кричевському – «творцю національного стилю в мистецтві». У вступній статті акцентується увага на поверненні спадщини митця до скарбниці модерної культури. В інших матеріалах розповідається про Харківські споруди майстра, створення будинку Полтавського земства, пленерні студії майстра та про Софію Київську, про створений за його участі Будинок-музей Т. Шевченка в Каневі. Дізнаємося також про стосунки В. Кричевського з М. Грушевським. На фотознімку: М. Жук. Портрет Михайла Могилянського. 1924 р.

Злиття любові й пієтету Інтерес до конкретних персоналій, осіб як «першого», так і «другого» ряду в громадсько-політичному й культурному житті України на тлі подій «Великої історії» ХІХ–ХХ ст. Один із провідних напрямків часопису «Пам’ятки України: історія та культура» в його оновленому форматі. За словами шеф-редактора Ігоря Гирича, «відтепер “па­ м’яткою” для нас стає і сама історична постать. Нас почали цікавити особистості, які позначали собою добу, які творили нові духовні й мистецькі вартості, ставали світочами українського національного простору. Місця, пов’язані з пам’яттю про них, теж мають стати об’єктами нашого часопису» (ПУ. – 2014. – № 2.– С. 3). Підсумовуючи огляд «імен­ них» номерів журналу, зазначимо, що залюд­нення

й «заземлення» історикокультурного і мистецтвознавчого простору України ХІХ– ХХ ст. шляхом поєднання наукових біографій чільних діячів громадського, культурного, наукового життя, з описом пам’ятних місць їхньої життєдіяльності, що збереглися в тому чи іншому населеному пункті, із залученням засобів візуалізації, є найбільш перспективним шляхом для популяризації культурної спад-

щини українського народу й виховання патріотизму. «Пам’яткам України» властиве послідовне дотримання головного постулату візуалістики: гармонії між чуттєвим і раціональним знанням, пропор­ ційного співвідношення між текстом та ілюстративним рядом. Кожен з оглянутих номерів був створений авторською командою і редакційним колективом з великою любов’ю та пієтетом до центральних поста-

тей. Більшість студій є живими, теплими, «дихаючими», емоційними, відтак доступними не тільки для академічного кола, але й широкого загалу. Таким чином усуваються раніше майже непереборні розділові межі між «професійною історіографією» та «історією для широкого читача». Часопис гідно репрезентує такий дослідницький напрямок, як персоналістика у пам’ятках історії та культури, а тому має стати в нагоді фахівцям-гуманітаріям і дослідникам-аматорам, усім, кому не байдужа історія України, доля її мислителів, літераторів, митців, громадських діячів, меценатів та представників відомих родин. Тамара ДЕМЧЕНКО, Світлана ІВАНИЦЬКА На фотознімку: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

 Ольга Гураль

сторінки історії Музейні номери журналу Ольга Гураль Про Печерську лавру вже видано багато науковопопулярної літератури. аме в номері «Пам’яток України», присвяченому Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, можна вперше прочитати про нові дослідження монументального живопису Троїцької надбрамної та Трапезної церков, дізнатися про склад фондів, особливості іконографії та іконопису в лаврських наземних та підземних церквах, нові факти про знищення Успенського собору в 1941 році. У грудні 2013 року, до 100-річчя відкриття Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, вийшов друком відповідний номер журналу. У ньому до уваги читачів була представлена історія створення музею, розкрита роль, яку відіграв у ньому митрополит Андрей Шептицький, ішлося про шедеври українського малярства та унікальні твори мистецтва з фондової колекції закладу. Не менш цікавими виявилися історії меморіальних екс-

С

Ольга Гураль, 1982 р. н., м. Київ. 2004 року закінчила Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова за спеціальністю українська мова, література та історія. Заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького.

 Національний музей у Львові

12

позицій. Першою спробою їхнього висвітлення стало видання номера, присвяченого Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського. Його експозицію відтворено у садибі Грушевських, придбаній 1908 року. Відтоді, як у будинку оселилася славетна родина, це місце стало одним із центрів громадського та культурного життя Києва. Підготовка до відкриття музею розпочалася ще 1992 року, і, як написала у вступній статті директор музею Світлана Панькова: «Музей мав на той час єдиний і найцінніший експонат – Дім Грушевських… І

вже перші надходження, передані родиною Пустовотів, що мешкали в домі з 1947 року і з великою любов’ю зберігали унікальну колекцію славної української родини, вражали і вселяли надію: “Ми відродимо цей дім!”». Нині зібрання музею налічує понад 7 тисяч експонатів і постійно поповнюється. Історія цієї унікальної садиби, куточки Києва, пов’язані з іменем Михайла Грушевського, історія книгозбірні та унікальні експонати з фотоархіву знайшли своє місце на сторінках журналу. Музей Михайла Старицького, що став темою жовтневого но-

мера 2014 року, є частиною Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. Його природними межами є будинки, в яких наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття проживали родини велетнів української культури – Косачі, Лисенки, Старицькі. Трохи пізніше неподалік оселився П. Саксаганський. У будинку, де відкрито музей М. Старицького, письменник орендував квартиру з 1901 до 1904 року, бо не мав власної оселі в Києві. Готуючи відповідний випуск «Пам’яток України», автори не обмежилися тематикою корифея українського театру. Адже більшу частину меморіальних реліквій становлять матеріали дітей та онуків М. Старицького – родин Черняхівських та Стешенків. Тому більшу частину журналу було присвячено постатям зятів Михайла Старицького – Олександра Черняхівського, Івана Стешенка, онукам Ярославу та Ірині Стешенкам. На фотознімку: Кімната «Життя родини Старицьких у 1904–1918 рр.» Фрагмент інтер’єру. Музей Михайла Старицького

Від Святої Софії до Грушевського «…З нього розгортати перед світом хоч дрібну частину цінностей української культури», – ці слова директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького якнайглибше виражають сутність, призначення і покликання національного музею в розумінні його засновника митрополита Андрея Шептицького та його найближчих соратників, залучених до реалізації величного задуму, якому судилося стати поміж найвизначніших здобутків українського генія ХХ століття. Андрей Шептицький 1905 року створив у ком­ плексі резиденції львівських архієреїв на Святоюрській горі Церковний музей. Від 1909-го вона змінила статус і вже як Національний музей 13 грудня 1913 року відкрилася для відвідувачів у спеціально придбаній на кошти митрополита віллі неподалік від корпусу університетської бібліотеки. Головним завданням установи став порятунок національно-мистецької спадщини у західноукраїнському регіоні. Володимир Александрович На фотознімку: Історичний будинок Національного музею у Львові

Читачам, які цікавляться історичним та культурним надбанням нашої країни, добре відомий журнал «Пам’ятки України». Традиційно, з 1969 року, на сторінках часопису друкувалися матеріали, присвячені пам’ятним куточкам нашої країни, мистецьким цінностям та дискусійним питанням, що виникали в наукових та музейних колах. Але в останні три роки тематика видання почала розширюватися. Її доповнили номери, повністю присвячені заповідникам (Софії Київській і її філіям, КиєвоПечерській лаврі) та окремим музеям (Національним музеям у Львові, меморіальним будинкам-музеям Михайла Грушевського та Михайла Старицького). Як і раніше, актуальними залишилися теми пам’яткознавства, бібліографія, дискусії, але особливої актуальності набрали маловідомі загалу таємниці музейних фондів. А почалося все 2011 року, коли до 1000-річчя Національного заповідника «Софія Київська» вийшов відповідний номер часопису. Досвід виявився напрочуд вдалим, отримав безліч схвальних відгуків

вони не лише цікавими для широкого кола читачів, а й викликали наукову дискусію щодо часу будівництва Святої Софії. Лютневий номер 2013 року присвятили Києво-Кирилівській церкві, яка по праву вважається однією з найдревніших споруд міста. Збудовано її було у ХІІ столітті, тож не дивно, що в її стінах, окрім історичних шедеврів, приховані й неабиякі загадки. Тому й увага авторів журналу була сфокусована не лише на архітектурних особливостях та питаннях заснування культової споруди, а й на унікальних, часто загадкових особливостях будови. Звичайно, неможливо в обмеженому просторі газетної публікації охопити все розмаїття тем, що знайшли втілення на сторінках «Пам’яток України». Тому найкращим підсумком написаного буде побажання всім небайдужим до питань історії та культури погортати його сторінки. читачів. Потому вийшли інші номери, статті в яких охопили питання історії заповідника, особливостей його фресок та графіті, унікальних історичних зображень, зниклих останків Ярослава Мудрого та інші. Були

На фотознімку: Михайло Грушевський. Львів. 1903 р. Фотограф E. Trzemeski. З автографом М. Грушевського – «1907/8». Фото було знайдено під старим паркетом під час реставрації будинку меморіальної садиби на вул. Паньківській, 9


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

Журнал

сторінки історії За третім ярусом

 Вітаємо!

Іван Малюта Як тільки заходиш до церкви, погляд зазвичай зупиняється на іконостасі – найошатнішому релігійно-мистецькому витворі. рештою фокусується на найвищому ярусі. На центральній іконі «Спаситель на престолі». І навряд чи хтось міг здогадатися, що саме там – одна із таємниць храму на Старій Цибулівці. Воістину кажуть, що найліпше заховати чи просто зберігати – на видному місці. Новий, триярусний іконостас в Олександро-Невській церкві постав на початку ХХ століття. Так запевняли мене ще в 70-ті роки кілька старожилів – свідків його урочистого освячення. Це настільки велична й намолена святиня, що знавці шукають аналогію, за яким зразком вона створена. Знову ж таки, за переказами, цей іконостас вважають наслідуванням (копією?) того, що нібито є в одному із храмів Києво-Печерської лаври. Ймовірно, саме звідтіля привнесли ескіз майстри, запрошені з Києва. Наприкінці 2013 року в одній із телефонних розмов зі мною В. Черній пригадав, що його батько, який старостував у церкві, під час ремонту ба-

З

Наш колега Іван Малюта став лауреатом літературної премії імені Василя Юхимовича в номінації «Публіцистика» за книгу «Агов!» Іван Малюта – син Трохима і Явдохи – народився, так би мовити, давненько, бо вже став «срібним» чоловіком. За першим фахом – інженер. Публіцист, краєзнавець і трохи віршує: /На поезію мою //Я гарантію даю: //Можна ставити клеймо //«Без комуно-ГМО»/. Зазнавши репресії (1972) за відмову допомогти слідчим – свідчити проти ув’язнених в Одесі трьох правозахисників, аж до розвалу комуномосковської імперії перебував під «ковпаком» КДБ. Лише наприкінці горбачовської відлиги дуже «компетентні органи» дозволили, попри безпартійність, заробляти на хліб аж у республіканській пресі. З 1989-го був «прописаний» – понад 20 років – на посаду заввідділу редакції журналу «Українська культура». Книгу-поклик «Агов!», куди увійшли розповіді – переважно на основі карних справ – про політв’язнів, переслідування інакодумців опричниками радянської влади, а також спогади про пережите під назвою «З імперативного трикутника», видав наприкінці 2012 р. За сюжетом одного з розділів можна припустити, що під час пріснопам’ятної перебудови просив навіть у Всевишнього – наче православний атеїст – допомогти вступити до… партії безбожників, щоби потай розвалювати ї ї зсередини. Стратегія ідеологічної диверсії була вчасно розгадана завдяки пильності 1-го відділу. І за це тепер вдячний йому, інакше мав би проблему із люстрацією у власному сумлінні. Іван Малюта – автор численних краєзнавчих досліджень і публікацій про Голодомор. Підготував до видання другу книжку з історії отчого краю, зокрема й із записами бувальщин – невигаданих оповідок. У цілому то є своєрідна розлога хроніка з публіцистичними вставками: / Чи не зганьбив своє ім’я // І що зробив для свого краю – // Нехай читач себе спитає //За цим літописом діянь/. Заслужений журналіст України. Почесний громадянин села Цибулівка на Вінниччині. Письменник. Із жовтня 2014 року – член Національної спілки краєзнавців України.

13

Дем’яненко-Яцишина Тетяна Василівна (1894). Приречена на самотність. Син Танасій загинув десь на війні. А чоловік – Ісак Антонович Яцишин (1887) подався на заробітки в Америку, коли ще була вагітною. Чи не єдина радість – від онуки Олі. Хоча вона вже давно виїхала з чоловіком до Прибалтики. Іконостас на Старій Цибулівці зробили новий перед моїм заміжжям. За кілька років до Першої великої війни. Тоді ж підмальовували й золотили храм. Було двоє малярів. За старшого – той, що вирізав іконостас. Мав він років сорок п’ять. Був кульгавий і скособочений. Як малював, дивлячись збоку, так і пересувався. Жив у Юхима Малюти й Кирила Худенка. Говорив, як у нас, українською.

чив звіддалік – із риштовання – різьблені написи за верхнім ярусом іконостасу. Я здогадався, що саме там має бути розгадка його створення. На моє нагальне прохання церковний староста Василь Шумейко організував прочитання того тексту. Допомагав йому Микола Мельник, який зумів дістатися по хитких зв’язаних драбинах нагору і повідомив, що напис справді різьблений. Та ще й церковнослов’янською мовою. Він же здійснив першопрочитання, щоправда, із суттєвими помилками. Невдовзі Олег Генделека, учитель інформатики тутешньої школи, зумів зазнімкувати по частинах – через малу відстань між вівтарем та іконостасом – оригінал чималого

тексту. Наведу його в перекладі українською. При державі благочестивого самодержавного государя імператора Миколи Олександровича ІІ, із благословення преосвященного Серафима, єпископа Подільського і Брацлавського, при настоятелю церкви – священику Сергієві Чеканському учинено розпис храму, влаштовано цей іконостас у с. Цибулівка Ольгопільського повіту і освячено 1910 р. м. грудня 16 дня. Розпис виконаний живописцями Григорієм Потіним і Федотом Гиричем. Підрядчиками були М. Мосяков і Є. Ващенко. Вартість розпису храму та іконостаса 5000 крб. Можна припустити, що малярні роботи у церкві, яка освячена 1876 року, стосува-

Було двоє малярів…

Допомагали малярам двоє молодих хлопців. Ніби підручні. Матеріали й золочення – дуже дорогі. Збирали гроші кілька разів. Здається, із заможних за кожен морг поля – 10 руб., з кожного дорослого члена сім’ї – 3 руб., стільки ж

– за хату, навіть за вікна – по 1 руб. До кінця року всі роботи у храмі закінчили. Тоді ж на церкву виніс два хрести Загурський – дужий чоловік із Нової Цибулівки, який жив біля Качурів.

лися переважно поновлення дещо збляклих ікон та мальованих сюжетів на біблійні теми. І до кошторису включена, безперечно, вартість матеріалів, фарб, золочення тощо. Найбільш дорогими були різьблення та розпис іконостаса. І в цілому вартість усіх робіт, як на ті часи, таки чимала. Пожертви доводилося збирати кілька разів. З приводу цього було чимало невдоволених парафіян. Вдамося до орієнтовних розрахунків. Станом на 1903 р. на Старій Цибулівці значилося 488 дворів. Очевидно, були такі бідняки, які майже нічого не могли вділити на оновлення храму. Про рівень тодішніх заробітків можна судити зі спроможності двох соціальних прошарків. 50 крб. – таке річне жалування було у першого псаломщика, а це – трішки більше 4 крб. за місяць, 14 коп. за день. Стільки ж приблизно становив денний заробіток селянина на панському полі. Отже, пожертва (близько 5 крб.) була досить обтяжливою навіть для середняка. До речі, своїм заробітком були вельми невдоволені живописці і підрядчики. З вини попа С. Чеканського. Але про це – в іншій розповіді. На фотознімку: фрагмент різьбленого напису

І все було б добре, якби розрахувалися з майстрами почесному. Бо наш батюшка – Сергій Чеканський, казали вони на прощання, виявився лукавим і жадібним. Під час робіт просив у них золотити за свій рахунок, поки збиратимуть гроші. А коли вони виїздили й треба було оплатити витрати, піп відмовився. Сказав, що це не передбачено договором. Шкода тих малярів, дуже шкода. Залишили нам велику красу у храмі. А самі, ображені, з тяжким серцем покидали наше село. І все – через отого скупого попа Чеканського. Мабуть, за ту кривду майстрам пішло за вітром його багатство, коли селяни почали ворохобити. Запис 28.04.1977 Іван Малюта


К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

столична афіша

редактор Алла Яковенко

із 22 до 31 грудня 2014 року

АРТ-ЦЕНТРИ АРТ-ЦЕНТР «Я ГАЛЕРЕЯ»

www.yagallery.com.ua Київ, вул. Хорива, 49б, тел. (044) 492-92-03 Альбіна Ялоза «По той бік» (до 12 січня) Час роботи: з 10.00 до 19.00, нд. – вихідний. АРТ-ЦЕНТР Я. ГРЕТЕРА

www.greter-art.com Київ, вул. Вадима Гетьмана, 6 (ТЦ «Більшовик» Блок А, 4–6 поверх), тел. (044) 200-07-60 Ірина Колесникова «Ейфорія». Живопис (до 8 лютого)

НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ БОГДАНА І ВАРВАРИ ХАНЕНКІВ

ГАЛЕРЕЇ ГАЛЕРЕЯ «BRUCIE COLLECTIONS»

www.bruciecollections.com Київ, вул. Артема, 55б, тел.: (044) 205-42-64 www.khanenkomuseum.kiev.ua Елвін Бут (Великобританія) «Втілене». Київ, вул. Терещенківська, 15-17, Художні світлини (до 1 лютого). тел. (044) 235-32-90 Час роботи: з 11.00 до 19.00, сб. – до 18.00, «Шекспирівська галерея та інші шедеври нд. – з 12.00 до 17.00. видавництва Джона Бойделла» ГАЛЕРЕЯ «ПАРСУНА» (до1 лютого). www.parsuna.ua Час роботи: з 10.30 до 17.30, пн., вт. – Київ, вул. Хорива, 43, тел. (044) 425-24-15 вихідні. Анна Ярмолюк. «Круговерть». Пастелі, НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ авторські ляльки (до 15 січня) УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО Час роботи: з 10.00 до 18.00, ДЕКОРАТИВНОГО МИСТЕЦТВА сб. – з 11.00 до 17.00, нд. – вихідний. www.mundm.kiev.ua ГАЛЕРЕЯ «ТРИПТИХ АРТ» Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 29, www.triptych-art.com тел. (044) 280-13-23 Культурно-мистецький проект «Чайник як Київ, вул. Десятинна, 13, привід для бесіди». Виставка чайників із тел. (044) 279-09-49 Олексій Литвиненко. Живопис (до 30 грудня) музейної колекції кераміки та презентація авторських робіт сучасних художниківкерамістів. Тематичні мистецькі вечоричаювання (до 20 січня) Колективна виставка «Квадра міні-метал. Ювелірне мистецтво – міні-емалі» (до 25 січня) Час роботи: з 10.00 до 18.00, вт. – вихідний. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ КИЄВА

Ірина Колесникова. Натюрморт з гранатом

Час роботи: щодня з 11.00 до 21.00.

МУЗЕЇ НАЦІОНАЛЬНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ УКРАЇНИ

www.namu.kiev.ua Київ, вул. М. Грушевського, 6, тел. (044) 278-13-57 Українсько-німецький художній дослідницький проект «Герої. Спроба інвентаризації» (до 29 березня) Час роботи: ср., чт., нд. – з 10.00 до 18.00, пт. – з 12.00 до 19.00, сб. – з 11.00 до 18.00, пн., вт. – вихідні.

14

www.kyivhistorymuseum.org Київ, вул. Б. Хмельницького, 7, тел. (044) 520-28-22 «1914. Київ. Мир/війна» (до 18 січня) Виставка до 100-річчя початку Першої світової війни. Новорічна виставка авторської ляльки. Живопис Ігоря Єлисєєва (до 22 січня) Час роботи: з 10.00 до 19.00, пн. – до 16.00. МУЗЕЙ ТЕАТРАЛЬНОГО, МУЗИЧНОГО ТА КІНОМИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

www.tmf-museum.kiev.ua Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 26, тел. (044) 280-18-34 «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» (до 15 березня) Виставка до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка Час роботи: з 10.00 до 17.00, вт. – вихідний.

Олексій Литвиненко. Великий вибух

Час роботи: з 11.00 до 19.00, нд. – до 18.00, пн. – вихідний.

театри НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА УКРАЇНИ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

www.opera.com.ua Вул. Володимирська, 50, тел. 279-11-69 (каса) 24 – Дж. Верді «Бал-маскарад» 25 – Дж. Верді «Травіата» 26, 27 – Новорічний гала-концерт 27 (12.00), 28 (12.00), 30, 31 (12.00, 17.00) – П. Чайковський «Лускунчик» 28 – Ж. Бізе «Кармен» Вартість квитків: 20–300 грн.

23 (20.00) – Н. Птушкіна «Ненормальна» 25 (20.00) – О. Мардань «Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» 26 (20.00) – Н. Птушкіна «Пізанська вежа» 27 (18.00) – В. Мухарьямов «Останнє кохання» 29 (20.00) – А. Ніколаї «Жінка і чиновник» Сцена «Під дахом» 25 – Л. Зорін «Варшавська мелодія» прем’єра 27 – Клавдія Шульженко. Старовинний вальс 28 – «Олександр Вертинський. Бал Господній…» Початок вистав о 20.00 Вартість квитків: 20–210 грн.

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР імені ЛЕСІ УКРАЇНКИ

www.rusdram.com.ua Вул. Б. Хмельницького, 5, тел. 234-42-23 22 – А. Чехов «Вишневий сад» 24 – В. Шекспір «Джульєтта і Ромео» 25 – Б. Нушич «Д-р» 26 – Ж. Ф. Реньяр «Шаленство кохання» 27 – «Нахлібник» (за І. Тургенєвим) 28 – Леся Українка «У полоні пристрастей» (Камінний господар) 29 – Д. Патрик «Дивна місіс Севідж» 30 – Ж. Б. Мольєр «Уявно хворий» 31 – Р. Куні «№13» (Шалена ніч, або Одруження Пігдена) Вистави для дітей 27 (13.00), 28 (13.00), 30 (13.00) – В. Алдошин, О. Нікітін «Новорічні сюрпризи» Нова сцена 22 (20.00) – Е. Мазія «Ігри на задньому дворі»

Страх бажання. Фото надане театром

КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА

www.drama-comedy.kiev.ua Просп. Броварський, 25, тел. 517-89-80 (каса) Основна сцена 24 – Дж. Керр «З коханими не розслабляйтеся» 25, 28 – М. Фрейн «Глядачі на виставу не допускаються!» 26 – А. Крим «Жіноча логіка» прем’єра 27 – М. Камолетті «Ідеальна пара» 30 – Аристофан «Чого хочуть жінки?» 31 – Р. Баер «Чотири причини вийти заміж» Вартість квитків: 40–120 грн. Мала сцена 23 – М. Коляда «Дні пролітають зі свистом…» 25 – Й. Бар-Йосеф «Море… Ніч… Свічки…» 27 – В. Гібсон «Двоє на гойдалці» прем’єра 28 (15.00) – А. Крим «Дзвінок з минулого» Вистави для дітей 27 (12.00), 28 (12.00) – «Даринка, Гриць та нечиста сила» прем’єра Вартість квитків: 60–100 грн. КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРЕТИ

www.operetta.com.ua Вул. Велика Васильківська, 53/3, тел. 287-26-30 24 – К. Портер «Цілуй мене, Кет!» 26, 27 – Новорічний концерт «Штраус в опереті» 28 – В. Ільїн, В. Лукашов «За двома зайцями»

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР імені ІВАНА ФРАНКА

www.ft.org.ua Пл. Івана Франка, 3, тел. 279-59-21 (каса) 24 – М. Гоголь «Одруження» 25 – В. Шекспір «Приборкання норовливої» 26 – Т. Шевченко «Назар Стодоля» 27 – О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала…» 28 – «Едіт Піаф. Життя в кредит» 30 – Г. Горін «Кін IV» Вистави для дітей 27 (11.00, 14.00) – Г. Гладков, В. Ліванов, Ю. Ентін «Бременські музиканти» 28 (11.00, 14.00) – «Попелюшка» 30 (12.00) – Е. Т. А. Гофман «Лускунчик» Камерна сцена імені Сергія Данченка 24 – Morituri te salutant (за В. Стефаником) 28 – «Момент кохання» (за В. Винниченком) Вартість квитків: 20–250 грн.

28 (12.00) ), 31 (12.00) – І. Пелюк, О. Харченко «Принцеса Лебідь» 29 (12.00, 15.00) – Б. Стельмах «Примхливе кохання Дроздоборода» Камерна сцена 23 – В. Сароян «Я знайду тебе, тому що кохаю!» прем’єра 24, 30 – К. Малініна «Неймовірна історія кохання»

За двома зайцями. Фото Анатолія Федорціва

29 – І. Кальман «Сільва» 30 – Й. Штраус «Летюча миша» Вистави для дітей 28 (12.00) – П. Вальдгард «Кицьчин дім» прем’єра 29 (12.00) – С. Бедусенко «Лампа Аладдіна» 30 (12.00) – Г. Гладков «Пригоди бременських музикантів» Театр у фойє 6 – Ж. Оффенбах «Ключ на бруківці, або Пригоди весільної ночі» 17 – Ж. Оффенбах «Звана вечеря з італійцями» Вартість квитків: 20–150 грн. АКАДЕМІЧНИЙ МОЛОДИЙ ТЕАТР

www.molody.kiev.ua Вул. Прорізна, 17, тел. 278-73-92 (каса) 23 – І. Коваль «Маринований аристократ» 24 – Я. Гловацький «Четверта сестра» 25 – Г. Квітка-Основ’яненко «Сватання на Гончарівці» 26 – Е.-Е. Шмітт «Загадкові варіації» 27 – О. Заградник «Соло для годинника з боєм» прем’єра 28 – А. Шніцлер «Хоровод любові» 31 – І. Жаміак «Потрібні брехуни!» Вистави для дітей 27 (12.00), 30 (12.00) – В. Глейзер «Сім бажань Зербіно»

Неймовірна історія кохання. Фото Віоли Соколан

26 – О. Островський «Право на любов» 28 – М. Шизгал «Любофф!» Мікросцена 27 – Жара (за І. Буніним) прем’єра 30 – А. Уеда «Розпуста змії» прем’єра Вартість квитків: 40–120 грн.

25 – Б. Окуджава «У Барабанному провулку» 26, 27 – П. Пальмад, К. Дютюрон «Схоже на щастя» прем’єра 28 – П. Шеффер «Леттіс і Лавідж» 29 – Ж.-Ж. Брікер, М. Ласег «Те, що приховують французи» Вартість квитків: 50–150 грн. Мікросцена Вул. Ярославів Вал, 16 25 – О. Дудич, А. Гузій «Горобець, що гарчить. Едіт Піаф»’ 26 – М. Цвєтаєва «Душа сбылась…» 27 – Ф. Саган «Колючка» Початок вистав на Мікросцені о 19.30 Вартість квитків: 50 грн.

КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ КАМЕРНИЙ ТЕАТР-СТУДІЯ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ І БАЛЕТУ «ДИВНИЙ ЗАМОК» ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА www.divozamok.at.ua

www.musictheatre.kiev.ua Вул. Межигірська, 2, тел. 425-31-16 23 (14.00), 28 (12.00, 15.00) – С. Баневич «Дванадцять місяців» 24 (14.00) – Ю. Шевченко «Бармалей та Айболить» 25 (14.00) – П. Чайковський «Спляча красуня» 27 (12.00, 15.00), 31 (12.00, 18.00) – П. Чайковський «Лускунчик» 26 – Музично-драматична вистава «Весь світ – Шекспір» прем’єра 29, 30 (15.00, 19.00) – Київ Модерн-Балет: «Квартет-а-тет» (на музику А. Мааса). «Довгий Різдвяний обід» (на музику А. Вівальді) Вартість квитків: 20–200 грн.

Вул. Єреванська, 11, тел. 242-63-18 25 (19.30) – О. Іванченко «Як стати лицарем» 28 (16.00) – А. Гур’єв, В. Ткаченко «Секретний елексир» Вартість квитків: 30–50 грн. НАЦІОНАЛЬНИЙ БУДИНОК ОРГАННОЇ ТА КАМЕРНОЇ МУЗИКИ

www.organhall.kiev.ua Вул. Велика Васильківська, 77, тел. 528-31-86 22 – Н. а. В. Кошуба (орган) 27 – Н. а. О. Басистюк (сопрано), Г. Бубнова (орган) 29 – І. Іщак (контртенор), Г. Бубнова (орган), Т. Рой (флейта), К. Баженова (клавесин) 30 – М. Сидоренко (орган) НАЦІОНАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ УКРАЇНИ

www.filarmonia.com.ua Володимирський узвіз, 2, тел. 278-16-97 (каса) 22 – Авторський концерт композитора і www.puppet-theater.kiev.ua піаніста І. Мамушева Вул. Миропільська,1, тел. 513-15-00 – З. а. Г. Сафонов (скрипка), У дні шкільних канікул новорічні вистави за 23 Строган (ф-но) участі Діда Мороза, Снігуроньки та казкових О. 24 – Ансамбль народних інструментів «Рідні героїв наспіви», А. Маслаков (баритон) 24 (11.00) – І. та Я. Златопольські «Чарівна 25 – Національний академічний духовий хлопавка» України 27 (11.00, 13.00) – С. Козлов «Снігова квітка» оркестр 26 – Академічний симфонічний оркестр НФУ, прем’єра з. д. м. Х. Ернандес (ф-но) 28 (11.00, 13.00) – С. Єфремов «Снігурчин 27 – Національний заслужений академічний концерт» оркестр України, н. а. 30 (11.00, 13.00) – М. Шуринова «Морозко» симфонічний А. Власенко (диригент), О. Поляков (ф-но) 31 (11.00, 13.00) – С. Ковальов «Чарівна 28 – Абонемент № 6 «Скрипкова музика». скрипка» С. Тесля (скрипка) Іспанія, В. Гладков (ф-но) Вартість квитків: 40 грн. 29 – Київський камерний оркестр, АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР «КОЛЕСО» н. а. Р. Кофман (диригент) www.teatr-koleso.kiev.ua НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАЛАЦ Андрiївський узвiз, 8, тел. 425-04-22 МИСТЕЦТВ «УКРАЇНА» 25 – Н. Жилінська, І. Кліщевська «Вечорниці» www.palace-ukraine.com 27, 28 – Ф. Вебер «Випадок у «Готелі дю комерс» Вул. Велика Васильківська, 103, Вартість квитків: 50–150 грн. тел. 247-24-76, 247-23-03 АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ 27 – Василь Попадюк та Papa Duke Band ТЕАТР НА ПОДОЛІ 28–29 (11.00, 14.00), 30–31 (11.00) – www.theatreonpodol.com Новорічна вистава для дітей «Подорож у Андріївський узвіз, 20б, тел. 425-54-89 новорічному часі, або Вибрики дивакуватого Театральна вітальня Годинникаря» 23 – А. Крим «Льовушка» 24 – Р. Тома «Пастка для одинака» ЦИРК 25 – Фантазія-шансон «Люксембурзький сад» 26 – «Вернісаж на Андріївському» прем’єра НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦИРК УКРАЇНИ Вартість квитків: 50–70 грн. www.circus.kiev.ua НОВИЙ ТЕАТР НА ПЕЧЕРСЬКУ Пл. Перемоги, 2, тел. 486-39-27 (каса) www.newtheatre.kiev.ua Новорічне шоу-казка «Баба Яга проти…» Вул. Немировича-Данченка, 5, тел. 285-65-50 (із 25 грудня) 26, 27 (18.00) – «Salida Cruzada – 8 кроків танго» Вартість квитків: 50–180 грн. Вартість квитків: 70–100 грн. КИЇВСЬКА АКАДЕМІЧНА МАЙСТЕРНЯ Примітка ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА У репертуарі можливі зміни. «СУЗІР’Я» Початок вистав о 19.00, якщо не www.suzirja.org.ua зазначено інший час Вул. Ярославів Вал, 14б, тел. 272-41-88 23 – Е.-Е. Шмітт «Оскар –Богу» 24 – Т. Вільямс «Страх бажання» КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК



К*Ж

всеукраїнський тижневик

№ 51–52, 19–31 грудня 2014 р.

післямова

редактор Аліна ОНОПА

ДП «Національне газетножурнальне видавництво» пропонує:

Математичне мистецтво Аліна ОНОПА Про нього знають у світі, але він мало кому відомий в Україні. еоргій Вороний – учений, який заснував кілька напрямів досліджень у галузі теорії чисел. Його математичні об’єкти називають «діаграмами Вороного»: зображення нагадують бджолині соти, довільно розтягнуті у просторі. Їх вважають витвором технологічного мистецтва. До наукової спадщини Георгія Вороного звертаються фахівці різних галузей із Європи, США, Канади, Японії, Нової Зеландії. Прикро, що у нас мало хто знає про здобутки земляка. Чому в Україні на державному рівні не відзначають пам’ятних дат, пов’язаних з ім’ям Вороного, і ще й досі не створено його музею? Саме такі питання нещодавно обговорювали на зустрічі у селі Журавка Варвинського району, що на Чернігівщині, звідки родом учений. До музейної кімнати Г. Вороного, розташованої в приміщенні Журавської загальноосвітньої школи, на роковини

Г

його смерті з’їхалися небайдужі люди. Серед них – делегація науковців Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова на чолі з його проректором, професором Григорієм Торбіним, науковці Інституту математики Національної академії наук України, члени Благодійного фонду імені Георгія Вороного (голова – Ольга Оберемко) та представники місцевої влади. Одним з ініціаторів таких щорічних зібрань є Галина Сита, яка понад 30 років досліджує

постать Георгія Вороного і робить усе для повернення з небуття імені вченого. Вона підготувала і видала вже не один збірник науково-популярних статей про Г. Вороного та його здобутки. «Постать Вороного важлива для українського іміджу у світі, – говорить Галина Миколаївна. – Ми повинні зробити все, щоб Україна дізналася про видатного діяча, який є частиною “наукової аури нації”». У 2018 році – 150 років від дня народження Георгія Вороного, тож на зустрічі насамперед обговорювали підготовку звернення до комісії ЮНЕСКО з проханням включити його ім’я до списку осіб, пам’ятні дати яких відзначатимуться на міжнародному рівні у 2018-му. За словами пані Галини, директор Дослідницького центру з діаграм Вороного в Сеулі (Південна Корея) погодився посприяти розгляду цього звернення. До цього часу планується вирішити питання створення музею Г. Вороного. Також потрібно розробити туристичний

маршрут краєм. У цьому є потреба, адже закордонні учасники Міжнародних київських конференцій, що з 1993 року проводяться в Києві раз на п’ять років і присвячені роз­витку сучасних напрямів науки, закладених у працях Вороного, виявили бажання щоразу під час конференцій, приїжджати на місце, де народився і похований визначний математик. Музей хочуть зробити таким, щоб зацікавив і школярів – із використанням 3D-моделювання. Архітектурно-художнє рішен­ня проекту оформлення інтер’єру та обладнання музею розробив заслужений діяч мистецтв України, художник-монументаліст Борис Дєдов. Звернули увагу і на меморіальний будинок Вороного, який було зруйновано ще в 1993 році, хоча він і перебував під охороною держави як історична пам’ятка. На місці колишньої садиби планують створити її макет у зменшеному вигляді. Спільними зусиллями Інституту математики Національної академії наук України, Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, іншими вищими навчальними закладами України, місцевою владою та зацікавленими міжнародними науковими закладами буде тривати підготовка до відзначення 150-ї річниці від дня народження Георгія Вороного. Організатори сподіваються, що з’являться небайдужі люди, які допоможуть втілити в життя заплановані ідеї. На фотознімках: Георгій Вороний і його багатогранник. Фото початку ХХ ст.; огляд експозиції в музеї с. Журавка

Наступний номер газети «Культура і життя» вийде 9 січня 2015 року

Газета «Культура і життя»

Видавець

№ 51–52 (4623–4624), 19–31 грудня 2014 р.

Національне газетно-журнальне видав­ництво

Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.

Роман Ратушний

Засновники

Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Головний редактор Анатолій Сєриков

Адреса редакції

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65 nvu.kultura@gmail.com

16

Генеральний директор Видавнича рада

Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Олесь Журавчак, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія Коваль, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса Нікіфоренко, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Сергій СТЕПАНЮК, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ

Адреса видавництва

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65

Інтернет-портал http://uaculture.com Дизайн та верстка Сергій ЗадворнИЙ Віддруковано в ТОВ «МЕГА-Поліграф», м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Тел.: (044) 581–68–15 e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua

Розповсюдження і реклама

Тел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (098) 335–99–94 Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції. © «Культура і життя», 2014

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ Передплатна ціна на 2015 р.: півріччя – 89,19 грн; 3 місяців – 45,42 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс

60969

Наклад 5 000

Ціна договірна


Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.