ОЛЕГ ВЕРГЕЛІС
ОЙ, ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЇТЬ? (Стара пісня про новий театр) «Українському театру нагально необхідна ефективна реформа! Адже провінційні театри нидіють у бідності, економічній стагнації та відсутності яскравих творчих подій. Тихою сапою українську сцену окупували сумнівні драматургічні витівки, які щедро профінансовані західними фондами-інститутами, а от рідна українська драматургія, ніби та наймичка (чи безталанна) забилась у куток, та мовчки піч колупає. Держава Україна виявляє цинічну байдужість до сценічного процесу, адже цій державі цікава лишень культура масова та шансон кримінальний. За роки незалежності в Україні, на жаль, так і не з’явилося бодай одного театрального організму, який міг би бути конкурентоспроможним у західноєвропейському контексті. І навіть авангардно-налаштованого Андрія Жолдака штурханами «вижили» з рідного театрального дому, отже він і поневіряється чужими краями, відлетівши в далекий вирій. Поміж тим, колеги-критики (не всі, але «деякі») налаштовані на піар-просування економічно цікавих їм «проектів». Вони ж закривають очі на художні неподобства та комерційні забаганки театральних директорів, відводять погляд від невігластва, яке стало рушійною силою театрального життя в Україні… Де, на жаль, театр, як бідна невістка — чоловіком бита і свекрухою залякана…» Можливо, саме так я би і міг написати про сьогодення українського театру? Про його хронічне «колядування» (як дасте гроші, то будете хороші!). Про його відірваність від контекстів — європейського, російського, світового. Міг би. Але не хочу. І не напишу. Оскільки — посеред «сузір’я» сьогоденної театральної проблематики — є лишень одна, на мій погляд, яка й варта нашої уваги. Яка і повинна провокувати дискусії, суперечки, полеміку. І саме така тема (на мій погляд) — «криза особистості» в українському театрі. А вже потім (і як наслідок) — і криза ідей, і криза
фінансів… До речі, не така вже й «криза фінансів». Згідно зі статистичними зведеннями 2010 року (і це не вигадки, а довідка Державного комітету статистики України) за роки незалежності кількість професійних театрів у нашій країні все збільшується і збільшується! Наприклад, у 1990-му їх налічувалося 125. А от у 2010-му — вже аж 140. Тобто не донизу, а догори. Щоправда, за цей же період кількість справжніх театралів помітно розтанула. Ще двадцять літ назад статистика фіксувала майже 18 млн відвідувачів театральних закладів, а два роки тому їх виявилося — чомусь — аж утричі менше. Чому ж? Якщо і гроші на театр держава з лихом навпіл виділяє. І дах над головами багатьох майстрів сцени майже не протікає. А от глядач нібито втрачає довіру до магічного мистецтва сцени... І, можливо, я знаю відповідь на питання — «чому?» Тому що в мистецтві театру часто «першою скрипкою» виступає не бюджет, не декоратор, не міністерство, не управління культури… А лишень — особистість. Особистість, звісно ж, талановита. Яка спроможна стати в театрі центром магічного тяжіння — глядача, спонсора, ідеології. Здавалося б, це такі прості дитячі речі, утім майже ніхто не звертає на них уваги. Кричать, лементують, знову і знову жаліються на недофінансування… Виправдовуються саме безгрошів’ям, намагаючись «залатати» дірки на протертому жупані своїх творчих негараздів. Які там фінанси? Ви краще зізнайтеся, які Особистості — на зламі тисячоліть — визначили ритм, пульс, енергетику і якість нашого сценічного життя? Традиційно озираємося в українське радянське минуле. Б’ємо чолом великому Богданові Ступці та багатьом його колегам — і живим, і мертвим… Але не хочемо второпати суттєве: в українському театрі саме у «нульові» — суцільна криза фактору особистості… Ті, про кого пишемо і говоримо, майже всі спалахнули і довели свою творчу спроможність ще «до» рубікону нового ти-
Театр починається не з вішалки. Театр починається з особистості
10