Page 1

№5

2014

Серенада Шуберту від Олени Пчілки Льву Венедиктову – 90 років ! «Koktebel Jazz»: політика і реалії

Валерій СОКОЛОВ


28 4

НАОНІОrchestra: вектори руху. Юлія Пальцевич

32

Програма оновлення. Ольга Голинська

Чюрльоніс – Сильвестров: можлива паралель? Анна Луніна

ЗМІСТ УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ 4 НАОНІ-Оrchestra: вектори руху. Юлія Пальцевич 8 Солов’їна домівка. Ч. ІІ: Капела бандуристів України. Віра Горбатюк, Алла Вишнева АЛЬМА-МАТЕР 12 «Двадцять років промайнули, як прекрасна мить…» Майя Ржевська МЕТРИ 16 Хоровий всесвіт Льва Венедиктова. Галина Степанченко АВТОГРАФИ 20 Серенада Шуберту від Олени Пчілки. Ірина Щукіна

2

МУЗИКА | 5’2014

НОТНИЙ СТАН 22 Франц Шуберт. Серенада. Слова Олени Пчілки МУЗИЧНІ КЛЮЧІ 28 Програма оновлення. Ольга Голинська НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ 32

Чюрльоніс – Сильвестров: можлива паралель? Анна Луніна

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ 38

Із сивої давнини. Стефанія Олійник

41

«Ніколи не гратиму те, що межує із поганим смаком». Мар’яна Землянникова

http://music.uaculture.com


ВОГНІ РАМПИ 44 Українська опера в Естонії. Василь Туркевич 48

Надії харківського «Онєгіна»: ставка на молодість. Ірина Драч

ФЕСТИ 52 «Koktebel Jazz»: політичні ігри і музичні пошуки. Ольга Кізлова 56 Музика, феєрверки і тростиновий фреш нашвидкуруч. Любов Морозова УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ 58 На перетині часу і долі. Анна Шульмайстер-Селнікіє (Франція) 60 Відомий і невідомий Россіні на фестивалі у Пезаро. Марина Черкашина-Губаренко МАЙСТЕР-КЛАС 64 Юлія Гомельська: «Не відчуваю повноти життя, коли нічого не пишу». Анна Луніна КЛІПИ 70 Musical memory crossing-7. Наталія Семененко

Дорогі шанувальники музики! Усього два місяці пройшло від нашої попередньої зустрічі, але скільки подій відбупе ллося! Тепле, сонячне, ласкаве та водночас ссповнене драматичних життєвих колізій у ккраїні літо минуло. Із настанням осінніх холлодів бажане заспокоєння не прийшло, однак видалася нагода підвести деякі підсумки. Одна з глобальних тем цього номера – музичний театр. Національна опера України вперше побувала на фестивалі в Естонії. Два провідних колективи – Львівська й Харківська опери змінили художніх керівників: у Харкові розпочав діяльність Віктор Плоскіна, а у Львові – Василь Вовкун. Марина Черкашина-Губаренко відвідала традиційний россініївський фестиваль у Пезаро на батьківщині композитора. Враженнями від цьогорічного «О-Фесту», вдруге організованого Національною оперетою України, ділиться Любов Морозова. Традиційно висвітлено також тему ювілеїв. Щиро вітаємо з 90-річчям українського хормейстера-патріарха, очільника потужної виконавської школи Льва Венедиктова (есей Галини Степанченко). Із 70-річчям поздоровляємо Віктора Гуцала – керівника Національного академічного оркестру народних інструментів України (стаття Юлії Пальцевич). 20-річчя відзначає Київська дитяча академія мистецтв (нарис Майї Ржевської). До ювілею композиторки приурочено інтерв'ю з Юлією Гомельською (спілкувалася Анна Луніна). Так само з ювілеями пов'язані публікації Ірини Щукіної (вводимо у широкий обіг «Серенаду» Шуберта з текстом Олени Пчілки), Анни Шульмайстер-Селнікіє (Франція) про концерт із творів українських композиторів, у тому числі цьогорічного ювіляра Віталія Губаренка (80!) у Культурному центрі при Посольстві України у Франції. Продовжуємо оприлюднювати фрагменти з книги Віри Горбатюк і Алли Вишневої «Музичні адреси Києва». Цього разу публікацію присвячено Національній заслуженій капелі бандуристів України імені Георгія Майбороди. У рубриці «Молодіжний форум» подано, як і належить, статті молодих авторів про молодих музикантів. Це нарис про унікальний проект з оцифрування фонографічних валиків із колекції Філарета Колесси та ексклюзивне інтерв'ю молодого, але вже доволі авторитетного скрипаля Валерія Соколова. Щодо непростих проблем цьогорічного фестивалю «Koktebel Jazz» розмірковує Ольга Кізлова. Цікавий погляд на творчість Валентина Сильвестрова у зіставленні з живописним доробком Мікалоюса Чюрльоніса подає постійна авторка журналу Анна Луніна. Насамкінець вас розважить екскурс Наталі Семененко щодо басейнів на музичну тематику. Такий, здавалося б, строкатий зміст журналу об’єднує одна тема. Усі автори, які писали статті у різних умовах, у різний час і навіть різними мовами, яскраво виявили тему національної єдності України. Паралелі з нашими сучасними реаліями провела навіть викладачка коледжу з Франції Анна Шульмайстер-Селнікіє. Тож увесь світ зараз дивиться на нас в очікуванні позитивних змін. Сподіваємося на них і ми. Слава Україні! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

http://music.uaculture.com 5’2014 | МУЗИКА

3


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

«НАОНІ-ORCHESTRA»: вектори руху Бездоганно збалансований ансамбль, майстерність кожного артиста, віртуози-солісти і, звісно, унікальні народні інструменти, що створюють неповторний тембровий колорит: бандури, цимбали, кобзи, скрипки, телинки, зозульки, басоля, ліра, свиріль, козобас, сурма, козацька труба, бугай, флояра, полтавський ріжок, дуда, дримба, бубон, рубель і качалка, береста й багато інших. Оркестр-екзотика для іноземців, а для українців – один з осередків збереження національної музичної традиції. Усе це – про Національний академічний оркестр народних інструментів України (НАОНІ), котрий цьогоріч відзначає ювілей

45

років для життя мистецького колективу – не велика, але й не мала дата. Утім про дійсні масштаби цього часового відрізка може свідчити лише його наповнення. Безліч концертів в Україні та за кордоном, 13 випущених платівок, 31 CD, у тому числі 10 випусків серії «Мелодії України», що зібрала найрізноманітнішу інструментальну музику – народну з усіх куточків України та авторську – українську класику, академічні й естрадні твори сучасних композиторів. У доробку НАОНІ, зокрема й зафіксованому на аудіоносіях, – не лише українська, а й західноєвропейська музика, не тільки інструментальні композиції, а й сила-силенна пісень, романсів, класичних арій, відтворених у співпраці з такими видатними співаками, як Анатолій Солов’яненко, Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Микола Шопша, Раїса Кириченко, Ніна Матвієнко, Валентина Степова, Фемій Мустафаєв. Взоруючись на приклад НАОНІ, спеціально для

4

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com


Фото надані Національним оркестром народних інструментів України

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ оркестру народних інструментів написали оригінальні авторські твори Євген Станкович, Юрій Шевченко, Володимир Зубицький, Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, Вадим Гомоляка, Анатолій Коломієць, Анатолій Кос-Анатольський, Левко Колодуб, Олександр Костін, Ігор Щербаков, Віктор Степурко, Яків Лапинський, Борис Буєвський, Сергій Бедусенко, Ірина Кириліна, Анатолій Гайденко, Іван Тараненко, Юрій Алжнєв, Олександр Яковчук, Микола Стецюн та інші. 45 років оркестру та 70 років – його генеральному директорові, художньому керівнику і головному диригенту Віктору Гуцалу. Та якби навіть ці «напівкругла» й «кругла» дати (їх відзначатимуть на концерті у Національній опері України 27 листопада) і не перетиналися одного й того самого року, колективний портрет НАОНІ без постаті Віктора Омеляновича Гуцала був би неможливий. Народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор, фундатор кафедри бандури і кобзарського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, секретар Національної всеукраїнської музичної спілки. А для оркестрантів – поважний, дуже вимогливий і водночас толерантний, творчий Шеф, без пафосу – центральна вісь колективу. Віктор Гуцал прийшов до оркестру, коли тільки-но починав робити перші кроки в мистецтві, – молодим випускником Київської консерваторії. Він безпосередньо став долучатися до створення колективу: їздив

регіонами України у пошуках талановитих професійних музикантів-народників, збирав народні інструменти та музичний матеріал. Він же одним із перших почав робити аранжування і писати власні композиції для специфічного складу оркестру українських народних інструментів, – адже на той час жодного посібника з такого типу інструментування не існувало. Майже усе творче життя Віктора Омеляновича проходило з оркестром, тож історія НАОНІ тісно переплелася із його біографією, а фахові та мистецькі настанови стали концептуальними засадами діяльності колективу. ТРОЇСТІ МУЗИКИ VERSUS БАЛАЛАЙКИ Офіційним роком заснування НАОНІ є 1969-й. Але насправді усе розпочалося десятиріччям раніше, коли виникла сама ідея організації в Україні оркестру національних народних інструментів, – ідея, більш ніж логічна з огляду на те неймовірне розмаїття народно-музичного інструментарію, що здавна існує на українських теренах (понад 60 різновидів, не враховуючи підвидів). На той час подібні оркестри вже існували фактично в усіх союзних республіках – у Вірменії, Азербайджані, Казахстані... «Ідея “висіла у повітрі”, але втілити її виявилося непросто, – розповідає Віктор Омелянович, – оскільки поряд із прибічниками оркестру українських народних інструментів (а це – Максим Рильський, композитори брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Станіслав Людкевич, Пилип Козицький, Михайло Ве-

риківський), були і ті, хто виступав за створення у Києві оркестру російських народних інструментів. Це була продумана антиукраїнська культурна політика. Балалайка, домра та баян і так були найпоширенішими на сході України (балалайка, приміром, коштувала найдешевше – 1 карбованець 70 копійок), то ще й навчання на них усіляко заохочувалося – організовувалися відділення у музучилищах, кафедри у консерваторіях. Навіть у Львові насаджувалася російська народна музика – це я можу стверджувати, бо виріс там. Боротьба велася у культурних сферах. І по той бік барикад теж стояли дуже впливові, поважні діячі музичного мистецтва. Тож мати оркестр українських інструментів було зась – надто би вже впадала у вічі наша своєрідність, відмінність від російської музики, що визнати у той час декому було нелегко». Однак не помічати й тим паче зупиняти таку потужну всеукраїнську хвилю виконавства на народних музичних інструментах ставало дедалі складніше: полтавська капела бандуристів Гната Хоткевича, в якій грали народні музиканти без музичної освіти, оркестр, створений при харківському клубі «Металіст» Леонідом Гайдамакою (організовані у 1920-ті роки, обидва колективи припинили існування через репресії влади у 1930-ті), закарпатський рахівський оркестр (там грали сопілкарі, скрипалі, цимбалісти, трембітарі), мельнице-подільський на Тернопільщині, створений Василем Зуляком у 1956 році. Київський оркестр народних інструментів мав поєднати традиції народного музикування з усіх українських регіонів на основі «троїстих музик» – найулюбленішого українцями ансамблевого складу.

5’2014 | МУЗИКА

5


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

СОЛОВ’ЇНА ДОМІВКА ВІД РЕДАКЦІЇ

У березні 1935-го на основі залишків двох київських і полтавської капел був створений об’єднаний колектив, що працював аж до Великої Вітчизняної війни 1941 року. 1942-го 17 учасників довоєнної капели повернулися до своєї професії і організували Капелу бандуристів імені Тараса Шевченка. На чолі з Григорієм Китастим колектив концертував по Україні, але згодом музикантів вивезли до Німеччини для виступів у таборах остарбайтерів. Після війни артисти емігрували до США. 1946 року капелу знову було відроджено під художнім керівництвом Олександра Міньківського. Її домівкою на довгі роки став будинок-прибудова Національної філармонії України. Саме з моменту відновлення діяльності колективу у статусі Державної капели бандуристів УРСР і розпочинається оповідь Віри Горбатюк та Алли Вишневої. Додамо, що цьогоріч виповнюється 35 років від дня смерті керівника колективу, видатного музиканта Олександра Міньківського. Публікується вперше.

Фото Валерія ГРИЦЕНКА

Ми продовжуємо розпочату у попередньому числі журналу публікацію фрагментів глави з книги відомих українських радіоведучих Віри Горбатюк та Алли Вишневої під назвою «Музичні адреси Києва». У пропонованому увазі читачів матеріалі мова йде про Національну заслужену капелу бандуристів України імені Георгія Майбороди. «Життєвий шлях» цього уславленого колективу був сповнений драматичних, а часом і трагічних подій. Заснована у далекому 1918 році бандуристом Василем Ємцем, капела кілька разів припиняла концертно-виконавську діяльність. Перший колектив – Кобзарський хор – проіснував трохи більше року (до березня 1919-го). Його наступником стала Київська капела бандуристів, яка почала функціонувати у 1923 році під керівництвом учасника попереднього хору Григорія Копана. Одинадцять років роботи колективу сприяли популяризації як самої капели, так і колективного кобзарства в Україні. Попри це у жовтні 1934-го капелу ліквідували. З 1931 року, паралельно з Київською капелою, діяла Капела бандуристів Київської філармонії, яка перестала існувати одночасно з колективом-«конкурентом».

8

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

ІІ. КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ УКРАЇНИ У 1946 році Постановою Ради Міністрів УРСР у статусі «державної» було заново створено капелу бандуристів України. І вже у квітні того ж року відроджений колектив зайняв перший поверх правого крила «Солов’їної домівки» – будинку, що й нині знаходиться у дворі тоді Київської державної, а тепер Національної філармонії України

Фото Валентина КОНДРАТЮКА

Ш

тат капели налічував сорок осіб. До цього числа увійшли й ті п’ятнадцять бандуристів, які працювали у довоєнному її складі. Очолив колектив Олександр Захарович Міньківський. Музикант народився 13 (25) грудня 1900 року в селі Сніжна Сквирського району, що на Київщині, у родині сільського вчителя і дяка. З шести років навчався у церковнопарафіяльній школі та співав у церковному хорі, де й було закладено основи професійності майбутнього хорового диригента. Загальновідомо, що багато українських митців минулого долучалися до музики саме у церковних хорах. Серед них і колега Міньківського у

«Солов’їній домівці» Григорій Верьовка. А також композитори Кирило Стеценко і Микола Леонтович – його вчителі у Київській учительській семінарії у 1920–1921 роках. Педагогічну і диригентську діяльність Олександр Міньківський розпочав невдовзі після закінчення Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка (1930 р.). Перш ніж очолити капелу бандуристів, був заступником художнього керівника і диригентом Українського народного хору. Тож добре розумів, якою повинна бути капела і що для цього треба робити. 1 травня 1947 року в Колонному залі Київської філармонії відбувся перший виступ Державної капели бандуристів УРСР. Той

концерт пройшов блискуче. Вдячні слухачі, не приховуючи сліз, захоплено й радісно вітали артистів. Ось як описує початок концертного життя капели у своїй монографії «Кобзарська січ» соліст Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди, кобзарбандурист, поет, журналіст Ярослав Чорногуз: «…почалися гастрольні подорожі. А після війни вони були нелегкими. Доводилося добиратися від села до села підводами, ночувати нерідко і в копиці сіна. Про ті роки згадує Анатолій Хорошайло: “Прибула якось капела в село Книші Гадяцького району на Полтавщині. Був липень 1947 року, якраз жнива наспіли. А в полі майже самі жінки трудяться, чолові-

5’2014 | МУЗИКА

9


АЛЬМА-МАТЕР

«ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПРОМАЙНУЛИ, ЯК ПРЕКРАСНА МИТЬ…» 2014-й став для Київської дитячої академії мистецтв ювілейним – виповнилося 20 років від дня її заснування

У

перше побачивши Академію, я була вражена її виглядом: сучасна будівля на околиці Оболоні, на піщаному пустирі, видавалася чимось майже ірреальним на тлі поодиноких кущів і Дніпра, що виднівся неподалік. Минув час, і навколо виріс новий мікрорайон – настільки привабливий, щоби стати місцем паломництва численних кіно- і телевізійних знімальних груп; набула ошатного вигляду набережна Дніпра, куди приїжджають прогулятися навіть із віддалених районів Києва. І донині у мене є стійке відчуття, що саме Академія своїм існуванням дала поштовх до запліднення простору навколо, стала центром такого собі міні-Всесвіту на Оболоні. Думка, до речі, небезпідставна, адже багато реалізованих на цій київський території ідей належать ректору цього закладу. Це за його ініціативою на набережній з’явилась Алея муз, в одній частині якої знаходяться авангардні скульптури молодих українських митців, а другу прикрашають більш академічні за стилістикою роботи їхніх колег. Це його музику відтворюють куранти трьох ближніх церков сучасної побудови. Це за його пропозицією на карті Києва скоро може з’явитися новий топонім – Площа Мистецтв. За ці роки Академія – справді живий організм – зростала, змінювалася, «вбудовува-

12

МУЗИКА | 5’2014

лася» до освітньої системи й водночас впливала на неї (і не лише у власне мистецькому сегменті). Зазначу, багато інновацій, що були впроваджені в Академії майже одразу ж після її заснування, поступово входили до загальної практики вітчизняної освіти: приміром, саме тут уперше стали ділити навчальний рік на семестри вже на шкільному рівні, саме тут стали викладати кілька іноземних мов, починаючи з першого року навчання.

Справа може вважатися такою, що відбулася, якщо вона продовжує існувати після тебе Однак є багато такого, що лишається ознакою винятково Київської дитячої академії мистецтв. Дійсно, де ще шестирічну дитину називатимуть не учнем, а юним студентом? Де майже щодня звучатиме органна музика, стіни усіх приміщень – залів, класів, холів, навіть кав’ярні – прикрашатимуть картини як провідних українських майстрів, так і вихованців Академії, а подвір’я – прекрасні скульптури? Зрештою, чи існує такий навчальний заклад, ректор якого впродовж

багатьох років уранці привітно зустрічав і вітав би студентів на ґанку? Та найголовніше: нині Київська дитяча академія мистецтв – вищий мистецький навчальний заклад, що бере на себе відповідальність розпочати роботу з обдарованою дитиною (відповідно до її таланту – як із музикантом чи художником, чи актором, чи танцівником) у «ніжному віці» – з шести років – і надати їй, врешті-решт, повну вищу освіту. В одному навчальному закладі упродовж багатьох років дитині дають можливість відчути себе справжнім професіоналом, пильно відстежуючи її зростання й за потреби обережно коригуючи індивідуальні навчальні стратегії. В Академії панує діалог різних видів мистецтв, що дає яскраві й навіть несподівані результати: це коли, приміром, відома піаністка, лауреат міжнародних конкурсів і наставниця дітей-лауреатів раптом цілком професійно починає писати маслом пейзажі й натюрморти. До діалогу вдамося і ми, надаючи слово людині, яка уявила собі майбутній навчальний заклад, ретельно розробила його концепцію, винесла її на розсуд мистецької й педагогічної громадськості, а згодом, крок за кроком, розпочала втілювати задумане в життя – фундатору й незмінному ректору Академії, народному артистові України, члену двох вітчизняних академій

http://music.uaculture.com


АЛЬМА-МАТЕР

Фото надані автором статті

Факультет музичного мистецтва

– Національної академії педагогічних наук і Національної академії мистецтв, професору Михайлові Івановичу Чембержі. Запросимо до нашої уявної розмови також провідних митців, діячів культури, відомих політиків, які, починаючи з 1994 року, відвідували заклад і залишали свої записи у книзі почесних гостей (у ній, між іншим, є тексти не лише українською і російською, але й англійською, французькою, німецькою, сербською, китайською, японською та багатьма іншими іноземними мовами). Отже, слово Михайлові Чембержі: «20 років промайнули, як прекрасна мить – натхненна, змістовна і насичена новими ідеями, процесами їхньої реалізації та навіть прорахунками й проблемами, – усім тим, що може дати справа, яку хочеться зробити професійно і надійно. Перші 20 років – презентація цих ідей, спроба довести їх до логічного завершення, отримання визнання (це підтверджують, скажімо, наші численні нагороди на виставках, які дають розуміння того, що шлях був обраний правильно)». Київська дитяча академія мистецтв відкрилася 1994-го, коли мало хто міг уявити собі, що на тлі тодішніх економічних негараздів можна успішно розпочинати нові проекти. Утім автора концепції навчального закладу, що була удостоєна першої премії на Всеукраїнському конкурсі оригінальних педагогічних проектів, недаремно згодом назвуть «романтичним прагматиком». У підготовленому ним документі були чітко прописані засади майбутньої діяльності Академії: запровадження принципу безперервної мистецької освіти; опора на новітні наукові розробки; створення умов комфортного навчання; поєднання різних мистецьких спеціальностей в одному навчальному закладі; рання професіоналізація; можливість коригування фахової орієнтації у процесі навчання; захист прав інтелектуальної власності дитини; зростання ролі особистості вчителя, високий рівень фахових вимог до професорськовикладацького складу; комп’ютеризація мистецької освіти; вивчення іноземних мов за безумовного ведення навчального процесу українською; естетизація навчального простору й романтизація навчального процесу; запровадження засад педагогіки партнерства; демократичність, толерантність і шляхетність стосунків при дотриманні суворої дисципліни. У процесі реалізації проекту всі ці позиції ретельно аналізувались, осмислювалися й за потреби коригувалися в окремих деталях, однак, концепція як система ідей залишила-

ся незмінною. Михайло Іванович багаторазово оприлюднював її – у радіо- і телепередачах, наукових статтях, методичних працях і, головне, у двох книжках – «Наближення до високих істин» (К., 2004) та «Ранкові роздуми про вічне» (К., 2010). Перший запис у книзі почесних гостей: «З найщирішими побажаннями творчої наснаги, сил, натхнення і успіху Київській Дитячій Академії Мистецтв під орудою могутнього ректора пана Михайла Чембержі – великий прихильник цього проекту Роман Ревакович. Київ, листопад 1994». «Дитяча Академія Мистецтв! Це феноменально. У наш час руйнування, нищення, розбрату та деструкції – це єдиний розумний і дієвий вчинок. Створення саме Академії і саме Мистецтв і саме Дитячої. Грандіозна ідея, і ще більше дивує, що ця ідея вже працює. На березі Дніпра засяяло джерело духовності. Народний артист України Ю. Іллєнко [лютий 1995 р.]». Для реалізації проекту потрібно було зібрати колектив однодумців, і такою виваженою «селекційною» роботою із притаманною йому проникливістю одразу став займатися ректор. Окрім штатних викладачів, яким після набору першого курсу юних студентів довелося працювати з малечею, до співпраці з Академією були залучені найавторитетніші митці (музиканти, режисери, актори, художники) та мистецтвознавці; вони ставали консультантами різних факультетів, виступали з лекціями і концертами. На формування особливого «мікроклімату» були спрямовані зусилля зі створення інтер’єрів і заповнення навколишнього простору – на подвір’ї закладалися Садок вишневий, Каштановий гай. Так само закладалися й засади доброзичливих і шляхетних

взаємин у колективі вишу, формувалися академічні «ритуали». Творчої наснаги Михайла Івановича вистачило не лише на створення оригінальних музичних позивних, із яких нині тут завжди розпочинаються урочисті заходи, але й на винайдення логотипу Академії – графічного втілення самої ідеї навчального закладу. Із книги почесних гостей: «Счастлива, что 26.04.1996 г. имела честь выступать с хором мальчиков Киевской специальной музыкальной школы им. Н. Лысенко в Детской Академии искусств. Прекрасная аудитория слушателей, замечательный зал, а главное атмосфера большой благожелательности и высокой культуры общения, – просто покоряют. Думаю, что учебный процесс в Детской Академии искусств – это шаг в ХХІ век, уже сейчас за ним будущее… счастливое будущее, в котором главная ценность – это человек! Спасибо за то, что Вы есть! Дай Вам Бог, чтобы Вы всегда были! С искренним восхищением – худ. рук. хора, заслуженный деятель искусств Украины, профессор Элеонора Виноградова. 20.04.1996». «Мені доводилось читати книги мрійників, які уявляли собі майбутнє у світлі гармонії й краси. Скажімо: “Місто Сонця”… У Вашій академії мені пощастило побачити втілення мрії – Ви самі творите гармонію життя. Острівець духовності у морі нестабільності, роз’єднаності, конфліктів. Але за Вами майбутнє, у таких, як Ви, смисл життя. Радію, що Ви є. З повагою – Михайло Косів. Марія Косів. А з ними і Ярослав Кендзьор [Осінь 1996 р.]». Михайло Чембержі: «Ми готуємо наших вихованців до зустрічі з реальним світом через

5’2014 | МУЗИКА

13


МЕТРИ

ХОРОВИЙ ВСЕСВІТ ЛЬВА ВЕНЕДИКТОВА Творче життя видатного митця сучасності, Льва Миколайовича Венедиктова варте занесення до Книги рекордів Ґіннесса. 60 років служіння Національній опері України, стільки ж літ педагогічної роботи у Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Понад 140 вистав, у яких він виступив як хормейстерпостановник, більше 150 випускників-хормейстерів, котрі розлетілись по різних країнах світу, визнання в Україні й за кордоном…

У

свої 90 Лев Венедиктов – приклад справжнього творчого підкорення хорового Олімпу, на якому він – визнаний Майстер. Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Миколи Лисенка, народний артист України та народний артист СРСР, член-кореспондент Академії мистецтв України, удостоєний «Відзнаки» Президента України, орденів «Ярослава Мудрого» V i IV ступенів, командор італійського ордена «Al merito della Repubblica Italiana», 5 разів нагороджений відзнакою «Київська пектораль». Саме за роки праці Льва Венедиктова у Національній опері хор театру під його керівництвом став усесвітньо відомим, унікальним виконавським колективом, якому підвладні найскладніші творчі проекти. Його співом захоплювалися слухачі Франції, Німеччини, Швейцарії, Данії, Голландії, Бразилії, Канади та інших країн. Хочу навести дуже дорогий для Маестро вислів знаного українського диригента Веніаміна Тольби: «Лев Миколайович, безперечно, один із найкращих хормейстерів в Україні. Як із власного досвіду, так і зі слів найстарших хористів можу говорити з упев-

16

МУЗИКА | 5’2014

неністю, що Лев Миколайович належить до четвірки найвидатніших хормейстерів, які працювали в оперних театрах Києва та Харкова – Шток, Ковалліні, Тараканов і Венедиктов… Висока загальна і музична культура, чудове знання вокалу і майстерність хорового диригування, бездоганний смак, тонкий слух і глибоке проникнення в стиль і зміст виконуваних музичних творів сприяли тому, що керований ним хор Київського оперного театру помітно зріс у своїй майстерності, а підготовлені ним вистави досягли концертної довершеності…» Усе своє життя Лев Миколайович присвятив хору Національної опери України – лише нещодавно, у 89 років (!), відійшов від справ, залишаючись думками зі своїм дітищем. Саме в театрі прийшло до нього справжнє визнання та пошана як до представника духовної еліти України. Театр став його життям, у якому кожний день був наповнений звучанням музичних вистав і відданий служінню високому мистецтву. ПОКЛИКАННЯ А починався життєвий шлях Льва Венедиктова у місті Тамбові 6 жовтня 1924 року: в сім’ї подружжя Миколи Яковича та

http://music.uaculture.com


Фото надані автором статті

МЕТРИ Віри Олександрівни Венедиктових народився син Лев. Мати, прекрасна господиня, берегла спокій і затишок у сім’ї, а батько – відомий на той час регент і композитор, – навпаки, був артистичною, емоційною натурою. Згодом Лев Миколайович напише: «Моїм еталоном у диригентській професії був батько – дуже хороший музикант». У батьківському домі усе було пов’язано з музикою: часто збиралися друзі родини, грали ансамблі, квартети, тріо, співали. Займатися музикою хлопець почав із шести років у Борисоглібській музичній школі, а потім у музичному училищі. Окрім музики, у нього була ще одна пристрасть – голуби. Лев Миколайович і зараз про це згадує із посмішкою. Юнак планував навчатися у Мінській консерваторії по класу фортепіано, але почалася Друга світова війна. 17-річний музикант іде в армію. Разом з Ансамблем пісні і танцю Карельського фронту він побував на Волховському, Ленінградському, Карельському фронтах. В архіві родини і досі зберігається безцінна програмка виступу колективу в блокадному Ленінграді. Упродовж 1941–1954 років Лев Венедиктов пройшов в ансамблі шлях від оркестранта до художнього керівника. У 1944-му на базі цього колективу був створений Ансамбль пісні і танцю Київського військового округу, в якому художнім керівником спочатку був батько Льва Миколайовича. Любов до музики, яка ввійшла в душу і серце юнака ще з дитячих років, загартувалася у тяжких випробуваннях війни. Хоровий спів ансамблістів, робота оркестрантом, диригентом розвивали талант майбутнього митця, навчали його виразніше і гостріше відчувати можливості хорового звучання, формували й утверджували покликання – присвятити життя хоровій музиці. І от Київ, весна 1944-го. Лев Миколайович згадує. «Читаю оголошення: “Київська консерваторія імені П.І. Чайковського провадить набір студентів на 1944/1945 навчальний рік…” Це був перший повоєнний набір щойно прибулого з евакуації вишу. Приймальні іспити проходили на квартирі Михайла Вериківського. І ось прізвища абітурієнтів: М. Берденников, А. Гуменюк, М. Щоголь, Г. Ткаченко, Є. Котельникова, З. Гаркуша, А. Зотова, Л. Венедиктов. Екзаменатори: М.І. Вериківський, Г.Г. Верьовка, Н.Г. Рахлін, Г.І. Компанієць, Е.П. Скрипчинська. Саме Елеонора Павлівна сказала мені заповітні слова: “Ви прийняті”». Своїми вчителями, яким вдячний завжди, він вважає не тільки Григорія Верьовку та Елеонору Скрипчинську (як декан вона поновлювала його у консерваторії 7 разів! ), а й усю славну когорту професорів консер-

ваторії, котрі виховували справжніх музикантів: Фріду Аерову, Лію Хінчин, Михайла Скорульського, Онисію Шреєр-Ткаченко, Аду Герман. А ще, говорячи про студентські часи, Лев Миколайович згадує, що кумиром усіх студентів був Натан Рахлін. А в опері з 1946 року працював Костянтин Сімеонов. Учитися було в кого… Після консерваторії Лев Миколайович працював художнім керівником Ансамблю Київського військового округу і багато зробив для розширення репертуару колективу, підвищення його виконавського рівня. Про успіхи ансамблю свідчать рецензії на гастрольні подорожі до Англії (1971 р.) та Сомалі (1973 р.), у яких Лев Венедиктов брав участь як диригент. Це було пізніше, а випускні консерваторські іспити він складав із ансамблем (програма на два відділення) й отримав найвищу оцінку. ВИЗНАННЯ Після успішного концерту в Київській опері 1954 року його запросили до театру на посаду хормейстера (1954–1967 рр.). Невдовзі Лев Миколайович став диригентом (1967–1970 рр.), а з 1972-го – головним хормейстером. Із 1986 до 1991 року Лев Венедиктов був директором оперного театру. З ним театр відкрився після реконструкції 1984–1987 років, у 1993-му набув статусу національного. Через його творчу особистість пройшов увесь оперний репертуар театру, – а це у часовому діапазоні музика понад двох століть! І в кожному творі – проникнення в особливості стилю, точне відчуття епохи, образного змісту музики. За час роботи в опері Лев Миколайович поставив як хормейстер майже усі її прем’єри: це «Аскольдова могила» Олександра Верстовського, «Кармен» Жоржа Бізе, «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена ГулакаАртемовського, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» Петра Чайковського, «Борис Годунов», «Хованщина» Модеста Мусоргського, «Аїда», «Набукко», «Травіата», «Макбет», «Реквієм» Джузеппе Верді, «Турандот» Джакомо Пуччіні, «Джоконда» Амількаре Понкієллі, «Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно, «Війна і мир», «Любов до трьох апельсинів» Сергія Прокоф’єва, «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича, «Норма» Вінченцо Белліні, «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди, «Мойсей» Мирослава Скорика, «Київські фрески» Івана Карабиця та інші. Велика музична ерудиція Майстра, енциклопедичність знань, талант митця, музичне обдаровання від Бога, високі людські якості – ось що становить його творчий портрет. Робота диригента хору в опері має свою специфіку. Виконавська інтерпретація хо-

Лев Венедиктов (у центрі) із фронтовими друзями Із батьками Миколою Яковичем і Вірою Олександрівною

рових сцен повинна зливатись із режисерським баченням усього спектаклю, із трактуванням музики диригента-постановника. Лев Миколайович завжди завдячує долі за спільну творчість із такими могутніми талантами, як диригенти Веніамін Тольба, якого він називає академіком оперного мистецтва, могутній Костянтин Сімеонов, фантастичний Стефан Турчак, режисери Дмитро Смолич, Ірина Молостова, художник Федір Нірод, співаки – Борис Гмиря, Єлизавета Чавдар, Михайло Гришко, Лілія Лобанова, Василь Третяк, Микола Ворвулєв, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко… У співпраці з цими зірками народжувались у різні роки насправді видатні вистави, які увійшли до золотого фонду українського театрального мистецтва. Саме за роботу хормейстера-постановника, бездоганне звучання хору Національної опери у виставі Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова» Лев Венедиктов отримав Національну премію України імені Тараса

5’2014 | МУЗИКА

17


АВТОГРАФИ

СЕРЕНАДА ШУБЕРТУ ВІД ОЛЕНИ ПЧІЛКИ На вечорі до 165-річчя від дня народження Олени Пчілки, що відбувся цього літа у київському Музеї Лесі Українки, було презентовано українську версію «Серенади» Франца Шуберта зі словами Олени Пчілки. Автором проекту виступила завідувачка музею Ірина Щукіна. Пропонуємо увазі читачів її розповідь про цю роботу

С

еред службово-планових думок про можливі варіанти відзначення ювілею Олени Пчілки майнула згадка про її поезію «На спогад Шубертової серенади». Одразу було знайдено ноти цієї популярної вокальної мініатюри, поруч на пюпітрі прилаштовано збірник творів письменниці й розпочато спроби утворити з вербального і нотного текстів гармонійну цілісність. Невдовзі виникло і чимдалі почало ширитися передчуття народження чогось нового, добре знайоме тим, хто поринав у творчий процес, бо слова майже ідеально єднались із музикою (під «майже» розуміємо потребу повторів певних фраз поезії). А далі, задля перевірки чи не є те передчуття оманливим, тривали пошуки ймовірного, раніше створеного варіанта пісні Франца Шуберта – Олени Пчілки, адже поезія постала ще на початку 1880-х років. Проте жодної інформації про це не трапилося, – узагалі, як з’ясувалося, музичних творів на слова письменниці вкрай мало. З огляду на «буржуазнонаціоналістичну» характеристику її діяльності від початку радянської доби з усіма похідними на довгі десятиліття, це цілком зрозуміло. В інтернеті знайшлося чимало відео і звукозаписів виконання «Серенади» славетними співаками різних поколінь і різними мовами (німецькою, італійською, іспанською, російською, … ідиш (!), українською – жод-

20

МУЗИКА | 5’2014

ного): Ріхарда Таубера, Фріца Вундерліха, Робертіно Лоретті, Дітріха Фішера-Діскау, Івана Козловського, Сергія Лемешева, Ірини Архипової, Георга Отса, …дивовижних вокальних ансамблів – тріо тенорів Лючано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррераса й тріо басів-профундо Володимира Міллера, Михайла Круглова, Сергія Кочетова і навіть широко відомої свого часу героїні фільму «Приходьте завтра» Фросі Бурлакової (актриси Катерини Савінової).

Олена Пчілка прагнула долучити співвітчизників до надбань світової культури У інтернет-пошуках виникало відчуття єднання лірики Олени Пчілки через музику Шуберта з великим світовим музичним мистецтвом… Вражало й розмаїття інструментальних інтерпретацій цього вокального твору, що народилися, напевно, із зачарування його мелодією. Найвідоміші симфонічні оркестри світу включають «Серенаду» до свого репертуару (соло виконують скрипки, віолончель, труба), здійснено низку естрадно-симфонічних обробок і перекладень для різного складу камерних ан-

самблів із включенням арфи, флейти, гітари, балалайки, акордеона, саксофона… Незмінну популярність має фортепіанна версія Ференца Ліста. 1942-го її запис здійснив Сергій Рахманінов, а згодом – Володимир Горовиць, Михайло Плетньов, Григорій Гінзбург та інші видатні піаністи. Неочікуваної експресивності та виразної танцювальності лірична пісня Франца Шуберта набула в інтерпретації Густаво Монтесано у стилі фламенко. Вона полонить серця сучасних кіноглядачів. Звичайно, такого розмаїття потрактувань Олена Пчілка не могла почути в останні десятиріччя ХІХ століття. Це обумовлювалося насамперед долею творчого доробку Франца Шуберта. Нагадаємо, що за життя композитора було надруковано лише кілька мініатюр. Його музику знало невелике коло шанувальників і тільки у рік, коли завершився земний шлях митця (1828), за сприяння друзів відбувся перший і єдиний його авторський концерт. Того ж року, вже по смерті композитора, побачила світ збірка «Лебедина пісня» («Schwanengesang») – віденський видавець Тобіас Хаслінгер, об’єднавши пісні, написані Шубертом в останні місяці життя, дав їй таку символічну назву. До збірки увійшла й «Серенада» («Ständchen»), яку іноді називають «Лебединою піснею». Пробудження інтересу до творчості Шуберта почалося у 1860-ті роки після того, як Роберт Шуман і Фелікс

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


НОТНИЙ СТАН

СЕРЕНАДА Слова Олени Пчілки

22

МУЗИКА | 5’2014

Музика Франца Шуберта

http://music.uaculture.com


5’2014 | МУЗИКА

23


НОТНИЙ СТАН

26

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com


5’2014 | МУЗИКА

27


МУЗИЧНІ КЛЮЧІ

ПРОГРАМА ОНОВЛЕННЯ Львівський національний академічний театр опери і балету імені Соломії Крушельницької відкрив свій 115-й сезон

У

цьому не було б нічого особливого, якби не одна обставина: церемонію відкриття розділено на два етапи – 28 серпня на площі перед театром розгорталося масштабне музично-театральне дійство просто неба із символічною назвою «Борітеся – поборете!», а 29-го у театрі з великим успіхом пройшла вистава опери Джузеппе Верді «Бал-маскарад». А інакше й бути не могло, – колектив увійшов у цей сезон із новим художнім керівником, яким став відомий український режисер, постановник понад 300 культурно-мистецьких видовищних акцій, сценарист, культуролог, народний артист України Василь Вовкун. Нам вдалося поспілкуватися із паном Вовкуном у Києві й побувати на відкритті сезону у Львівській опері. Під час тривалої розмови він поділився думками і поглядами щодо розвитку сучасного мистецтва й режисури, а також розповів про далекосяжні та найближчі творчі плани. – Василю Володимировичу, ви багато чим займалися у своєму житті: ви є режисером, пишете книжки і колекціонуєте предмети мистецтва, колись також були актором, а ще – міністром культури. А от у ролі художнього керівника оперного театру ще не виступали, хоча маєте за плечима постановку просто неба опери-ораторії «Цар Едіп» Ігоря Стравінського, кантати «Карміна Бурана» Карла Орфа, ставили в різних театрах опери «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, «Поворот гвинта» Бенджаміна Бріттена, «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича. Тобто досі ви мали справу з оперним жанром, так би мовити, епізодично, а тепер вам доведеться тісно

28

МУЗИКА | 5’2014

працювати з ним. Якою є ваша концепція художнього керівництва театром? – Почнемо, як то кажуть, від початку. Прийняття мною пропозиції стати керівником Львівської опери багатьох здивувало. Та я і сам для себе не знайшов відповіді на запитання, чому погодився, бо, скоріше, спирався на якісь інтуїтивні відчуття. У цьому був, з іншого боку, природний збіг обставин: міністерство запропонувало, колектив театру теж цього захотів… Мене знають у театрі – у Львівській опері ось уже 10 років у моїй постановці йде «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, яким, до слова, театр розпочав 115-й сезон. Я також ставив там звітний концерт за участю всієї трупи, що готувався для показу у Києві. До того ж Львів – не чуже місто для мене, це моя мала Батьківщина, бо я народився біля Львова, там проживає моя рідня. Що іще стоїть за цим призначенням? Кажуть, сьогодні правда дуже скидається на правдоньку або правдоподібність, і, власне, в мені ще відбувається той пошук правди: де я можу бути корисним? де здатний не загубитись у загальному потоці? Після роботи в міністерстві культури настала творча пауза. Я розумів, що вимагати для себе в тих політичних реаліях якогось творчого поля – означатиме просто втрачати сили. Тоді й відбулася своєрідна «переформація» – я захистив у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв дисертацію «Український авангард у контексті європейського культуротворення», видав монографію «Масова культура та алгоритм режисури масових видовищ». Дуже вдячний ректорові академії Василеві Чернецю, який переконав мене оформити свій практичний досвід письмово, у вигляді наукової роботи. А далі прийшло бажання на-

писати підручник із режисури масових видовищ. Він уже майже закінчений. Чому йдеться про режисуру саме масових видовищ? Постановки опер, про які ви згадали, були здійснені, можна сказати, в контексті масової культури. Монографія дала мені можливість усвідомити власне прагнення внести у масову культуру масове мистецтво, що дуже ризиковано для режисера. Я втілював це раніше підсвідомо, не замислюючись. Наприклад, іще до проголошення української незалежності через фестиваль «Червона рута» був запропонований концепт творення масової культури у різних жанрах. – Іще у вас був проект «Страсті за Тарасом» – монументальний твір для солістів, хору та оркестру Євгена Станковича... – Так. Цей масштабний вокальносимфонічний опус присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. У його лібрето задіяні тексти Кобзаря, в яких розкривається проблема дегуманізації суспільного життя, що супроводжується розпадом традиційних ідеалів і цінностей, а її жертвою стає особистість. Слово Тараса у такому контексті сприймається як голос часу, «вічний текст», у якому минуле й майбутнє зливаються у теперішньому. Пророчі думки Поета є суголосними сучасності. І ми продемонстрували це ще понад рік тому – 10 березня 2013-го у Національній опері України. – Опера і масова культура. Ви будете їх поєднувати? – Думаю, що ні. Прагнення останнього творчого періоду – вийти все ж таки на мистецтво. В опері ми сьогодні бачимо нішу, не заповнену саме в аспекті режисури. Висока оперна класика може існувати і в такому форматі, яким він є сьогодні, а може презен-

http://music.uaculture.com


Фото Романа РАТУШНОГО

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ туватися і в більш модерних формах або ж – із певним викликом. Тому, якщо дасть Бог і будуть фінансові можливості, хотілося б попрацювати саме з оперним жанром. – А як ви ставитеся до балету? – На першій же зустрічі з трупою львів’ян я сказав, що у наших театрах опери і балету домінує опера, а балет є наче додатком, і запевнив: докладу максимум зусиль, аби балет, загалом пластична складова вистав посіли належне їм місце. Й артисти балету зааплодували! Адже сьогодні цей жанр надзвичайно активно, із зацікавленням сприймає молодь, він стрімко розвивається у багатьох країнах. Зрештою, жодна моя режисерська робота не обходилася без використання пластики, тож певний досвід у цій галузі в мене є. Назву зокрема Міжнародний конкурс артистів балету і хореографів імені Сержа Лифаря, знайомство з видатними танцівниками, балетмейстерами, співпрацю з Олексієм Ратманським, Сергієм Швидким, Аніко Рехвіашвілі й багатьма іншими. – Ви плануєте більше з класикою працювати? Адже в нас існує велика проблема з постановками сучасних українських творів для музичного театру – опер і балетів. Композитори просто не хочуть писати «в шухляду». – Цей, 115-й ювілейний сезон Львівської опери у зв’язку з 200-річчям Тараса Шевченка і 450-річчям Вільяма Шекспіра ми називаємо «Шевченко – Шекспір у музиці. Великі нас об’єднують». До кінця 2014 року вже заплановано кілька акцій. Кантата-симфонія «Кавказ» Станіслава Людкевича за Шевченком входить до великої концертної програми з музикою українських класиків, котра йде у театрі під назвою «Уклін тобі, Тарасе!» Там також задіяно відеоряд, що охоплює різні віхи історії України аж до Революції гідності, Небесної сотні. У репертуарі театру є й балет «Лілея» Костянтина Данькевича за мотивами творів Великого Кобзаря. Щодо Шекспіра. У нас поновлюється балет «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф’єва з декораціями Євгена Лисика (прем’єра відбулася 17 жовтня. – О. Г.). До весни наступного року задумали поставити «Сон літньої ночі» з музикою Фелікса МендельсонаБартольді, а також «Шекспірівський “Глобус”», куди увійдуть одноактні балети «Гамлет», «Ромео і Джульєтта» на музику Петра Чайковського, а також «Проста соната» Бенджаміна Бріттена. Я також хочу звернутися до опери «Отелло» Джузеппе Верді. Тепер – про сучасну українську оперу. У моїй концепції діяльності художнього керівника театру запропоновано роботу з львівськими композиторами, – свого роду заявка на створення львівської композиторської оперної школи. Це не просто гуч-

ні слова. Мене пов’язує давня співпраця з Юрієм Ланюком: я брав участь у створенні лібрето за творами Павла Тичини й ставив його ораторію «Скорботна мати». А зараз у нього є музика, яка фактично може стати (і ми це будемо обговорювати з балетмейстерами) основою балету, присвяченого галицькому скульпторові Йоганну Пінзелю. А також плануємо створити оперу про Артемія Веделя. Який це має бути спектакль – необароковий, постбароковий – поки не знаю, але музику точно писатиме Юрій Ланюк. Для Богдани Фроляк я розробив лібрето оперно-балетного проекту до 200-річчя Шевченка – «Ворони». Із Віктором Камінським ми продовжуємо розглядати тему Івана Франка, 160 років від дня народження якого відзначатимемо в 2016-му. З Олександром Козаренком зустрілися по-

міркувати над зовсім несподіваною ідеєю – проектом, що залучав би сороміцький, батярський міський львівський фольклор. – Це будуть оперні чи позаоперні акції? – Вони можуть стати дуже успішними експериментальними оперними або балетними творами. Якщо опуси виллються у малі форми, то дуже хотілося б побачити їх у Дзеркальному залі Львівської опери, який має запрацювати як друга, мала сцена. Я дуже вірю у цей напрямок творчої роботи львівського театру. – Тим більше, що він – на стику жанрів і в нинішніх умовах може бути перспективним. Ви плануєте самі ставити усі вистави? – Я вже не такий всеїдний. Очевидно, що матиму свої пріоритети, але вже є й домовленості з певними київськими режисерами.

5’2014 | МУЗИКА

29


НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ

ЧЮРЛЬОНІС – СИЛЬВЕСТРОВ: можлива паралель? Найяскравіші спогади у нашому житті, думаю, пов’язані з подорожами. Про такий яскравий гастрольний вояж українських музикантів до Литви, від якого залишилися приємні враження-спогади, що викликають певні асоціації і наводять на роздуми, й піде мова в есе

М

инулого літа на запрошення литовського культуролога й мистецтвознавця Стасіса Урбонаса з концертами камерної музики Сильвестрова Литву відвідали українські митці: композитор Валентин Сильвестров, диригент і піаніст Валерій Матюхін, скрипалька Богдана Півненко, художник Іван Марчук. Метою візиту було познайомити з оригінальною музикою нашого співвітчизника литовське музичне середовище. Поїздка запам’яталася приємними і теплими враженнями – як для тих, хто вже колись бував у Литві, так і для автора цих рядків, котрій випала нагода пізнати цю невелику, але затишну й сповнену своєрідної принадливості країну. Більшу частину часу ми провели в Друскінінкаї – рідному містечку Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса, де у його родовому гнізді – нині Меморіальному будинку-музеї (невелика одноповерхова споруда) й відбувся перший концерт українських музикантів із новим циклом багателей Валентина Сильвестрова для скрипки й фортепіано, який озвучив дует Валерія Матюхіна (фортепіано) і Богдани Півненко (скрипка). Другий концерт пройшов у Вільнюсі, але знову-таки був пов’язаний із постаттю ли-

32

МУЗИКА | 5’2014

товського генія, тому що музиканти грали у стінах Меморіального культурного центру «Будинок Чюрльоніса». До речі, у литовській столиці відбулася ще одна зустріч двох знакових для сучасної епохи й для наших національних культур особистостей, – Центр відвідав відомий сучасний ли-

Литва без Чюрльоніса – неймовірне для самих литовців явище товський композитор Освальдас Балакаускас, друг Сильвестрова по Київській консерваторії, теж учень Бориса Лятошинського. Можна було б розповісти про ці події як про цікаві й пам’ятні і поставити крапку, якби не… Чюрльоніс: він став невидимою константою гастрольного візиту українських гостей: концерти на його батьківщині, у будинках, де він мешкав, в обстановці, що оточувала його за життя, в атмосфері його загадковоезотеричних картин… Тому це вже був транскультурний проект – віртуальна зустріч через майже вікову арку часу двох непересічних митців – Сильвестрова й Чюрльоніса.

Литва без Чюрльоніса – неймовірне для самих литовців явище, так міцно пов’язані ці два феномени. І справді, згідно з висновками науковців, геній і місце його народження – взаємозалежні поняття. Творчість будь-якого великого художника закорінена у рідний ґрунт і живиться ним. До того ж національні мотиви, нехай і в досить опосередкованій формі, присутні як у живописних полотнах, так і в музичних композиціях литовського майстра. На згадку про поїздку до Литви я привезла кілька подарованих дисків із фортепіанними творами Чюрльоніса – ноктюрнами, прелюдіями, мазурками, варіаціями й іншими п’єсами. Слухаючи ці композиції, одразу ж упіймала себе на думці, що в його музиці досить сильно помітні впливи Шопена, Шумана й Скрябіна. Цілком зрозуміло, адже він учився у Варшавському інституті музики імені Фридерика Шопена, потім у Лейпцизькій консерваторії, а під час візитів до Петербурга, де брав участь у виставках художників «Світу мистецтва», ясна річ, не міг не чути творів Скрябіна. Але дивно інше: на одному з дисків у прекрасному виконанні італійського піаніста Ораціо Шиортіно фортепіанні опуси Чюрльоніса були представлені поряд із музи-

http://music.uaculture.com


НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ кою українського композитора організатора концертів, культуролога Стасіса Урбонаса. Друга – популярність Сильвестрова за рубежем, адже це наш національний музичний бренд. Третя: він – один із найкосмополітичніших за музичною мовою українських композиторів, автор із завуальованою національною специфічністю, а відтак і найбільш доступний та зрозумілий для закордонних слухачів. Однак справа не тільки у цих факторах: можливо, Урбонас помітив спільні риси Чюрльоніса й Сильвестрова, тому естетико-екзистенціальний, навіть енергетичний контакт творчих аур двох митців був просто неминучим. Отже, інтуїтивний «художник звуків», «поет, пророк, ясновидець», «тлумач нашого реального світу, але інакше сприйнятого», – так писав про Чюрльоніса літературний критик Валеріан Чудовський, секретар журналу «Аполлон» – провідного видання художників «Світу мистецтва». На думку Чудовського, картини Чюрльоніса – «видіння пророка, …але вони також і рівною мірою – справжні видіння живописця», який «бачив більше, ніж інші». Творчість Чюрльоніса «є зоровим одкровенням прекрасного гармонійного світу, вічного безмежного життя». У його картинах, переконує Чудовський,

«повна прозорість, яка однак, не є, порожнечею; і повна невагомість, яка не є, однак, небуттям; і досконала співзвучність, яка не є мовчанням, – на рубежі незбагненних таємниць зіллються в якусь верховну невимовну гармонію» (Чудовский Валериан. М.К. Чюрлянис // Аполлон. – 1914. – № 3). Російський поет і художній критик Сергій Маковський вважав Чюрльоніса «ніжно самозаглибленим містиком <…>, чарівником кольору, тонким тлумачем барвистих співвідношень», чия «творчість <…> виявляє велике одкровення віри, яка була поезією, і поезії, яка була вірою». Його ж картини поет називав «галюцинаціями, прозріннями по той бік реальних предметів», «космічними симфоніями», «астрологічними ребусами, нагромадженням символів, що виявляють дзвінкі глибини космосу», тож ці «символи <…> пригадуються людством знову, як первісні речі великої космогонії». Тому «картини Чюрльоніса не для тверезих скептичних душ. Треба усвідомити, полюбити його, <…> переступити ра-

Валентин Сильвестров із донькою Інгою, Анна Луніна, Валерій Матюхін, Олег Павлюченков, Богдана Півненко, Іван Марчук

Фото Миколи КАНІВЦЯ

кою дуже різних за естетикою й стилем композиторів: окрім Скрябіна, це були Едвард Ґріґ, Ференц Ліст, Сергій Прокоф’єв, Альбан Берґ... Музикант, маючи тонку інтуїцію, помітив точки дотику цих композиторів із Чюрльонісом і підкреслив їх в інтерпретації: зі Скрябіним – витончену рафінованість, нервову ламаність мелодичних ліній, із Ґріґом – романтичну безпосередність світло-елегійних музичних тонів і півтонів, із Лістом – широкий діапазон тональногармонічного спектра з виходом у сфери атональності, з Прокоф’євим і Берґом – жорстко-напружену емоційність, абстрактний світ образів та авангардно-атональний інтонаційний рельєф. До цієї низки порівнянь, думаю, можна було б додати також Брамса, Шенберґа, Мессіана й багатьох інших. Виходить, що єдина для всіх стилів, часів та епох коренева основа музичної мови, – це той базис спільності, який дозволяє розпізнати «зону контакту» між дуже різними, подеколи прямо полярними за манерою самовираження композиторами. Що ж може поєднувати Чюрльоніса і Сильвестрова? Тут саме час поміркувати, чому саме Сильвестрова обрали репрезентантом сучасної української музики в Литві. Перша причина – захоплення музи-

5’2014 | МУЗИКА

33


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

ІЗ СИВОЇ ДАВНИНИ Відтепер оригінальні аудіозаписи традиційного кобзарського репертуару понад столітньої давності, оцифровані з фонографічних валиків із колекції Філарета Колесси, можна прослухати в інтернеті

Фото надане автором статті

Фоновалики у коробках

38

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

З

Рисунок наданий автором статті

афіксовані упродовж 1904–1910 років аудіозаписи українських дум, пісень та інструментальних награвань у виконанні кобзарів і лірників є унікальною спадщиною не лише української, а й світової музичної культури. Адже з-поміж нечисленних зразків фольклористичного фонофонду початку минулого століття вони – єдине документально-звукове підтвердження нині втраченого кобзарськолірницького мистецтва – явища, яке не має аналогів у світовому музичному просторі. ІСТОРІЯ ЕКСПЕДИЦІЇ На межі ХIХ–ХХ століть українська інтелігенція зрозуміла потребу збереження для нащадків традиційної кобзарської манери виконання та репертуару. Ця необхідність стала нагальною, зокрема внаслідок зростання популярності так званого концертного кобзарства, яке помалу відступало від автентичної манери. Вирішенню питання посприяв науковотехнічний прогрес: у 1877 році з’являється фонограф – перший звукозаписувальний пристрій, яким можна було не лише здійснювати запис, але й відтворювати його. Успішні фольклористичні рекордування, зроблені світовими збирачами, додали ентузіазму й українським науковцям (уперше українські народні пісні записав на фонограф Федір фон Штейнгель 1898 року). Налагодили цей процес після кількох невдалих спроб Климент Квітка і Леся Українка. У 1908 році вони організували експедицію до Наддніпрянської України, вважаючи своїм обов’язком «затримати при життю стару кобзарську манеру гри й співу» (цит. за: Довгалюк І. До історії експедиції Філарета Колесси на Наддніпрянську Україну // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. – 2009. – Вип. 47. – С. 6). До експедиції Климент Квітка і Леся Українка залучили Філарета Колессу – галицького етнографа, на той час уже автора праці «Ритміка українських народних пісень». У проведенні експедиції неоціненною для вченого була допомога етнографа Опанаса Сластіона, який, студіюючи і записуючи народні думи, сам досконало опанував мистецтво кобзарського виконавства. Опанас Сластіон не тільки облаштував побут дослідника у своїй оселі в Миргороді, а й запросив до цього міста відомих кобзарів і лірників Полтавщини для проведення фонографування, бо російська влада заборонила науковцю самостійно мандрувати селами і шукати інформантів. Філаретові Колессі та Опанасові Сластіону в цій експедиції вдалося записати Михайла Кравченка, Миколу Дубину, Антона Скобу та Явдоху Пилипенко. Окрім того,

Колесса транскрибував записи, зроблені Сластіоном раніше, а дорогою додому, у Києві, зафіксував на валиках фонографа зразки кобзарсько-лірницького репертуару від Івана Кучеренка. Можливо тоді він отримав також рекордовані валики з репертуаром Гната Гончаренка, записані ще 1904 року Олександром Бородаєм. Після повернення ученого до Львова його колекція збагачувалася записами, які здійснили і надіслали для подальшого опрацювання Опанас Сластіон, Леся Українка та Климент Квітка. Очевидно, що ці рекордування першоджерела, яких Колесса не чув у живому виконанні, було тяжче розшифровувати. Відтак у колекції етнографа зібралося більше сотні валиків, фонографованих різними дослідниками упродовж 1904–1912 років. Безцінна для нащадків робота з фонографування і транскрибування дум потребувала виснажливої і копіткої праці: потрібно було вмовити сліпців-виконавців пристосуватися до особливостей звукозаписувального пристрою, після рекордування – одразу ж прослухати мелодію і занотувати її, що було не так просто через недостатню якість фонографічного запису, розібрати слова,

Кобзарсько-лірницьке мистецтво – явище яке не має аналогів у світовому музичному просторі уточнити кожну деталь вербального й нотного текстів у інформантів тощо. Загалом ученому знадобилося п’ять років, щоб опрацювати весь матеріал і опублікувати своє дослідження «Мелодії українських народних дум» у двох томах мах відповідно у 1910 та 1913 роках. ОЦИФРУВАННЯ Я КОЛЕКЦІЇ Викладені донедавна лише на папері, у нашу добу комп’ютерних технологій записи коб-зарів і лірників отримали можливість «воскреснути»» в оригінальному звучанчанні. Нині значна частина тина колекції Філарета Колесси перебуває у різних державних і приватних архівах. хівах. На

Кобзар Дмитро Скорик. Рисунок Опанаса Сластіона. Пирятин, 1876 р.

жаль, через неналежне зберігання багато валиків виявилися зіпсованими чи пошкодженими. Однак завдяки проекту Громадської організації «Вікімедіа Україна» і гранту від Фонду Вікімедіа вдалося оцифрувати більшу їх частину. Про реалізацію проекту нам розповів його ініціатор, член правління Громадської організації «Вікімедія Україна», аспірант Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка Юрій Булка. – Як виникла ідея оцифрувати записи із колекції Філарета Колесси і чи намагався хтось зробити це раніше? – Уперше я дізнався про зібрання, коли на лекцію із фольклору викладач запросив Ярослава Криська – кобзаря, який грає на старосвітській бандурі. Пан Ярослав згадував про існування записів і про те, що їх неможливо послухати, оскільки доступ до них

5’2014 | МУЗИКА

39


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

«Ніколи не гратиму те, що межує із поганим смаком»

Фото з архіву Валерія Соколова

Скрипалеві Валерію Соколову найкраще пасує визначення «громадянин світу»: він народився і виріс в Україні, ще підлітком виїхав за кордон, аби продовжити музичну освіту. Нині він – успішний молодий музикант із міжнародною кар’єрою, гастролює світом, не забуваючи про батьківщину

У

13 років він грав складні програми з оркестрами, у 18 про нього зняв фільм французький документаліст Бруно Монсенжон (котрий до того створив стрічки про таких легендарних музикантів, як Ієгуді Менухін, Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Ґленн Ґулд, Дітріх Фішер-Діскау). Перемоги на престижних конкурсах, премії, гранти і навчання у не менш престижних школах... Утім його життєвий сценарій має й

особливі прикмети, вирізняючись з історій блискучих злетів багатьох вундеркіндів. Адже не кожному з них вдається перерости образ ясноокої, гарненької дитини, котра заввиграшки долає карколомні пасажі й купається в оваціях захопленої публіки, – перерости, знайшовши свій вектор руху в мистецтві. Валерій Соколов ступив на цей шлях і йде ним, утверджуючи власну репутацію вимогливого до себе музиканта.

– Розкажіть як усе розпочиналося? – Це було у Харкові 1993 року. Семирічним батьки віддали мене навчатися до дитячої музичної школи № 9. Моєму викладачеві потрібно було набрати певну кількість учнів, бо не вистачало бажаючих займатися, і я став останнім кандидатом, який потрапив у клас. Через три роки мене помітив професор Сергій Євдокимов і запросив навчатися у нього в Харківській середній спеціалізованій музичній школі. Пізніше, 13-річним,

5’2014 | МУЗИКА

41


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ я вступив до Школи імені Ієгуді Менухіна у Лондоні. – Не шкодуєте, що так рано покинули Україну? Чи не хотілося тоді залишитися? – Тоді, звичайно ж, ні, оскільки перспектива Лондона й нового педагога видавалася фантастичною. Зараз я успішно поєдную концерти на Заході й рідній землі. Усе, що пропустив за останні 14 літ життя за кордоном, успішно надолужую частими приїздами додому. – А були якісь захоплення окрім музики? Чи ви завжди знали, що будете музикантом і мріяли про сцену? – Як і у всіх, особисті інтереси були та є завжди. Вони абсолютно різнобічні, але здебільшого спрямовані на мій загальний і обов’язковий розвиток як музиканта й людини. Скрипка потребує надзвичайно тонкого й ретельного ставлення, яке виховується роками. – Що пам’ятаєте з першого виступу? – Це було 29 січня 1999 року, грав концерт Анрі В’єтана з оркестром під орудою диригента Рашида Нігматулліна. Таке відчуття, наче це відбувалося вчора. Нігматуллін – один із найяскравіших диригентів останнього 20-річчя. На жаль, мені більше не довелось із ним виступати. – Як ви ставитеся до конкурсів? – Із величезною повагою – як до конкурсів, так і до їхніх лауреатів. І ось чому: мені пощастило, бо після перемоги на конкурсі Джордже Енеску в Бухаресті я одразу ж підписав контракт із відомим імпресаріо, а це, на жаль, не завжди вдається лауреатам. І мені не довелося більше брати участь у конкурсах, оскільки з’явились cерйозні заявки на концерти – сенс нашої діяльності. Останнім часом я детально аналізую й стежу за окремими конкурсами, а також за їхніми лауреатами. Це теж школа, яка допомагає розвиватися. – А чи є майбутнє у непомічених музикантів? – У наш високотехнологічний час дуже складно не помітити талант, особливо якщо ця людина живе у західному світі. Минулого року я дав урок одному талановитому хлопчиську в Іркутську. І йому, і його батькам, звичайно ж, буде сутужно, але й вони в інтернеті мають можливість стежити за усім музичним світом і, на відміну від практично нульового розуміння ситуації 20-річної давнини, можуть вирішити, що їм далі робити з їхньою талановитою дитиною. – Хист – це те, що дає природа, або, як кажуть, 99% праці і 1% здібностей? – Авжеж, це передусім робота. Треба працювати так, ніби в тебе немає ніякого стартового «багажу», трудитися, як усі. Талант – добре, проте не варто гордувати. – Благодійні концерти даєте?

42

МУЗИКА | 5’2014

– Концерти, за які не отримую гонорару, даю переважно у нас, в Україні. Я завжди це робив, роблю і робитиму із задоволенням і не прошу оплати. У Харкові розмова про гроші недоречна. У Києві, Львові я приймаю умови організаторів, оскільки дуже люблю грати з нашими чудовими диригентами й оркестрами. – Окрім класики, хотіли би випробувати себе в інших музичних стилях? – У мене є колишня однокласниця із десятирічки піаністка Марія Чайковська (ми грали з нею свого часу «Весняну сонату» Людвіґа ван Бетховена). Нещодавно вона запросила мене взяти участь у записі пісні – ліричного треку зі звучанням скрипки. Я погодився. Як мені відомо, Маша – авторка і виконавиця власних пісень – зараз доволі успішна. Ще грав із Девідом Гарреттом. Він – усесвітньо відомий скрипаль, проте не академічний. Цей музикант – для великих сцен, для вельми численної аудиторії, окрім того, що грає, він іще ходить, бігає, сміється на сцені… Його ніша у світі музичного виконавства – класичний кросовер, тобто напрямок, у якому поєднуються класика, поп-, рок- та електронна музика. Сам я кросовером не займаюсь. Узагалі ніколи не погоджусь грати те, що межує із поганим смаком. – Із таким щільним графіком концертів, чи не боїтеся щось важливе упустити у своєму житті? – Дуже хороше запитання. Я не можу зараз на нього відповісти, бо втрачене оцінюється з часом, а в даний момент усе здається нормальним. Окрім того, я намагаюся всюди встигати. – А що ви прогаяли на шляху до успіху? – Ви мені лестите, кажучи про успіх. Я ставлюся до себе й власної діяльності реалістично. Скрипалі середини ХХ століття були такими видатними, що у порівнянні з ними я вважаю недоречним говорити про особистий успіх, – слід вести мову про розвиток традицій нашої скрипкової школи. – Ви не вважаєте себе популярним? – Популярним – ні. Але думаю, що я є серйозним представником нашої скрипкової школи – у числі тих, хто проявив себе за останні роки. Я не цікавлюсь успіхом як популярністю. Для мене успіх – це бути справжнім професіоналом. Усе, що я роблю – не для популяризації себе. Річ у тім, що у нас немає ринку класичної музики такого рівня, як, скажімо, у Німеччині. Там я й мешкаю більшість часу, щоб мати відповідну професійну кар’єру. – Що можете сказати про ставлення до класичної музики в Україні та за кордоном? – Ставлення дуже поважне і тут, і там. У Києві та Львові є чудові музиканти, але в Україні зі зрозумілих причин не вистачає найголовнішого – регулярних гастролей іменитих солістів, диригентів та оркестрів задля підви-

щення загального розвитку публіки й, звісно ж, музикантів і педагогів. Але є те, чого дуже бракує Європі, – серйозна підготовка дітей. У нас як? Мами, вчителі примушують, б’ються до останнього. У Європі інакше: позаймався, заплатив. Там цінують людську свободу, ніхто не тисне. У нас викладачі самовідданіші, сумлінно займаються з учнями, щоб ті потім «пробилися». А на Заході рівень життя вищий, відсутня невпевненість у завтрашньому дні. Флюїди «треба грати» не літають у повітрі. Утім мені важко судити про рівень класичної музики у нас, адже тут є чимало музикантів, котрі ніколи не виїжджають за кордон. Розумієте, у нас свій музичний світ, який до Європи не має жодного стосунку, а хотілось би навпаки. Потрібні мости на рівні великих політиків, бо це, як не крути, пов’язано з фінансуванням. – А що скажете про російську школу скрипкового виконавства? – На сьогодні вона розосереджена – є і в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, і в Москві. Усі мої вчителі на Заході – росіяни. Більшість хороших музикантів і викладачів роз’їхалася по світу, але традиції, безумовно, збереглися. Однак видатних педагогів колишньої радянської школи стає усе менше, навчання у них дорого коштує і беруть вони не всіх. Ось, наприклад, на липневому концерті у Харкові я представив молодого і дуже талановитого скрипаля, справжнього юного віртуоза Дмитра Удовиченка. Зараз він навчається у Німеччині у Бориса Гарлицького – авторитетного педагога й концертмейстера Лондонського філармонійного оркестру, – от вам і підтвердження моїх слів. – Ви були художнім керівником харківського фестивалю «Музичні вечори», котрий проіснував лише два роки. Так сталося через брак фінансування чи незацікавленість публіки? – Ідея фестивалю – це спроба навести культурні мости до західної моделі розвитку класичної музики. Я намагався створити сучасний камерний фестиваль, котрий має бути в кожному місті, яке себе поважає. До нас приїздили не суперзірки на кшталт Анни Нетребко чи Пласідо Домінго (погодьтеся, окрім них є й інше коло артистів, так само високого рівня), а відомі камерні музиканти – солісти і концертмейстери із найкращих європейських оркестрів. Вони становлять еліту європейського камерного музичного мистецтва, яка концертує не заради великих грошей, а тому, що любить і вміє грати камерну музику. До слова, ми доволі високо оплачували участь у цьому фестивалі як нашим гостям, так і українським запрошеним музикантам, котрих я ціную і дуже поважаю. Отже, подарувавши місту фестиваль (особливо йдеться про другий, оскільки

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


ВОГНІ РАМПИ

УКРАЇНСЬКА ОПЕРА В ЕСТОНІЇ Після досить тривалої перерви Національна опера України знову долучилася до міжнародного фестивального простору: наприкінці липня трупа взяла участь у «Saaremaa Opera Festival», який, ось уже вп’ятнадцяте, пройшов в естонському місті Курессааре

Сцена з опери «Дон Карлос». Еболі – Тетяна Пімінова

44

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com

Фото Олександра ПУТРОВА

П

оряд зі світовими оперними хітами, такими як «Дон Карлос» Джузеппе Верді та «Норма» Вінченцо Белліні, колектив представив національну класику – «Наталку Полтавку» Миколи Лисенка. Хор, солісти і симфонічний оркестр Національної опери виступили у традиційному гранд-концерті фестивалю за участю митців з України, Естонії, Австрії та Фінляндії. Півтори години польоту від Києва до Таллінна, майже дві години автобусом і сімнадцять хвилин морським поромом – от ми й на овіяному історичними легендами і неповторному за природною красою естонському острові Сааремаа, у розташованому на ньому місті Курессааре. Знане архітектурними пам’ятками, серед яких середньовічний єпископський замок, це спокійне курортне містечко щоліта перетворюється на один із найвідоміших у Балтійському регіоні культурних центрів, – починаючи з 1999 року тут відбувається міжнародний «Saaremaa Opera Festival». Протягом липня–серпня кількість мешканців міста (загалом у ньому налічується близько тринадцяти тисяч жителів) збільшується у два-три рази, а на вулицях поряд з естонською звучать італійська, французька, ні-


Фото Віктора ДАВИДЕНКА

ВОГНІ РАМПИ мецька, латвійська, фінська та інші мови. До Курессааре прилітають рейсовими і чартерними літаками, припливають поромом і на білосніжних яхтах. За п’ятнадцять років існування фестивалю тут побували знані оперні трупи не тільки з країн Балтії, зокрема Данії, Фінляндії і Швеції, але й Австрії, Грузії, Росії, США, Туреччини, Франції, показавши безліч виконавських інтерпретацій творів Моцарта, Доніцетті, Верді, Пуччіні, Леонкавалло, Масканьї, Ваґнера, Мусоргського, Чайковського. Національна опера України вперше брала участь у цьому потужному оперному форумі. Курессааре зустрів наш колектив зворушливим виявом любові й поваги – всюди були українські жовто-блакитні прапори: маленькі прапорці прикрашали квіткові клумби, приватні будинки, заклади культури, численні кав’ярні; великого розміру державний стяг України майорів на фортечному мурі біля входу до головної фестивальної зали. Так на «Saaremaa Opera Festival» прагнули підтримати не тільки колектив театру, а й державу Україна. Естонці не приховували симпатії до євроінтеграційних устремлінь українців, прагнення України бути невід’ємною складовою європейської демократичної співдружності. Це підкреслила у виступі на завершальному прийнятті, влаштованому українській трупі дирекцією фестивалю, й міністр культури Естонії Урве Тіідус. Охарактеризувавши гастролі Національної опери України як винятково цінну мистецьку подію, пані міністр висловила побажання знову зустрітись у Курессааре, коли в Україні запанують мир і злагода. У свою чергу, заступник міністра культури України Тамара Мазур подякувала Міністерству культури Естонії і дирекції фестивалю за запрошення до участі у «Saaremaa Opera Festival» уславленого творчого колективу з України, особливо у такий складний для нашої держави час. Гастролі київського колективу розпочалися однією з найскладніших опер Верді – «Дон Карлос». Постановку твору, яку три роки тому здійснили диригент Микола Дядюра, режисер Анатолій Солов’яненко і художник Марія Левитська, за рубежем колектив показував уперше. Знаючи вимогливість фестивальної публіки до інтерпретацій оперної класики, особливо вердіївської спадщини, артисти помітно хвилювалися. Але вже перші такти увертюри підкорили публіку бездоганністю гри симфонічного оркестру, збалансованим звучанням усіх груп. Відчувалась особлива аура натхненності, яка не зникла до остан-

нього акорду спектаклю. Микола Дядюра не просто вів виставу, він немов купався у безмежності відтінків вердіївської музичної палітри, тримаючи в руках драматургію однієї з найскладніших партитур світової класики. Оркестр вирізняла точність вступів і кантиленність у підтримці вокальних партій. Він не просто супроводжував співаків, а відчував ритм вокальної стихії, окремих її складових, стосувалося це кульмінаційних моментів у виконавців головних ролей чи драматичної напруги хорових сцен. Це дозволило кожному солістові блискуче впоратися зі своїми артистичними завданнями. Особливо хочеться відзначити виконавця ролі Дона Карлоса Андрія Романенка. Співак зачарував фестивальну публіку не тільки красивим і виразним в усіх регістрах тенором, а й глибиною психологічного втілення образу. Я не раз чув Андрія Романенка у ролі Дона Карлоса, – мабуть, однієї з найкращих у його доробку, але в цій виставі він перевершив себе. Це був саме той герой, який і вокально, і драматично розкривав вердіївське розуміння образу іспанського дофіна. Багатою на нюанси виконавської інтерпретації стала партія Ді Пози, яку озвучив Геннадій Ващенко. Співак продемонстрував не лише красивий, тембрально виразний баритон, а й блискучу

вокальну техніку – від піанісімо до потужних драматично-вибухових моментів, які він подавав природно, без зайвої афектації, відповідно до психологічного розгортання образу. Доречно зауважити, що саме такий підхід до втілення ролі останнім часом став притаманним новим постановкам Національної опери України, де почали більше уваги приділяти не сценічним ефектам, а психологічному розкриттю характерів оперних героїв. Розмаїті й глибинні за вокальною палітрою жіночі образи «Дона Карлоса» також були інтерпретовані виконавицями не у протиставленні своїх дій, а шляхом мотивації вчинків. І Вікторія Ченська (Єлизавета, сопрано), і Тетяна Пімінова (Еболі, мецо-сопрано) продемонстрували не лише досконалу італійську кантилену, гнучкість голосів із міцними «верхами» і оксамитовим звучанням у середніх регістрах, напрочуд багату палітру обертонів, а й цільність вокального та артистичного втілення образів. Кожна арія Єлизавети й Еболі, не кажучи вже про дует у другій дії, викликала оплески, вигуки «Браво!» Було очевидно, що Вікторія Ченська і Тетяна Пімінова – це співачки унікальних творчих можливостей, які можуть виконувати найскладніші вокальні партії світового оперного репертуару.

Сцена з опери «Наталка Полтавка». Наталка – Тамара Калінкіна, Петро – Дмитро Кузьмін

5’2014 | МУЗИКА

45


ВОГНІ РАМПИ

НАДІЇ ХАРКІВСЬКОГО «ОНЄГІНА»: ставка на молодість

Т

е, що талановитий та ініціативний музикант, диригент із європейським ім’ям, заслужений артист України Віктор Плоскіна серед поточного репертуару харківського театру обрав для «інавгурації» саме «Онєгіна», цілком зрозуміло. Це – одна з найкращих і найпопулярніших вистав театру: створені Надією Швець із прискіпливою увагою до розлогих ремарок Петра Чайковського історичні декорації і костюми, добротна, «без витівок» режисура Леоніда Куколєва з упевнено викарбуваним рисунком мізансцен, широкий «асортимент» виконавців головних партій. Для харківського колективу «Євгеній Онєгін» – до певної міри театральне повсякдення. Адже коли вистава вже набула форми і довгий час шліфується, учасники, в тому числі хор і оркестр, почуваються вільними від екстремальної нервовості прем’єрного показу. Щоправда, солідний вік постановки спричиняє небезпеку «склеротичних провалів» у її смисловій структурі, але відомій опері Чайковського це не загрожує. Що «призабула» сцена, те з великим за-

48

МУЗИКА | 5’2014

Віктор Плоскіна

доволенням «пригадає» більшість слухачів, які у дрібницях знають сюжет, добре уявляють характер кожного персонажа, а музику здатні доспівати з будь-якої ноти. Зазвичай постійна публіка оперного «Онєгіна» з прихованою цікавістю очікує «збоїв» у добре налаштованому художньому механізмі, що викликають не обурення, а стають підставою для безлічі театральних байок, оповідок, жартів, анекдотів. Відомо, що жодна з опер не має такого довгого сміхового шлейфу, як «Євгеній Онєгін». Підґрунтя для виникнення численних пародій становить маразм оперної умовності, особливості дикції виконавців (тут і варення «с вішен» у першому акті, і гремінське «Онегин, я с кровать не встану», і визнання Тетяни «Я тогда моложе и лучше качеством была»). В останні десятиліття пародійна аура твору примножилася через радикальні режисерські прочитання, різноманітні спроби «актуалізації», які здебільшого відвертають увагу від музичної складової вистави (за умови бездоганного «класичного» виконання), утім сприймаються як прояв неймовірного дивацтва.

http://music.uaculture.com

Фото надане Харківським національним театром опери та балету

Дві останні у минулому сезоні вистави «Євгенія Онєгіна» на сцені Харківського національного театру опери та балету імені Миколи Лисенка, попри свій зовсім непрем’єрний статус, зібрали повні зали. Відвідувачі прийшли не заради добре відомої музики чи «вічнозеленої» постановки, яка створювалася ще у 1990-ті, і навіть не через зіркових гастролерів. Публіку зацікавив оновлений склад солістів і диригент, який із березня нинішнього року обійняв посаду головного


ВОГНІ РАМПИ Отже, цей улюблений, добре знаний (у тому числі й за сучасними еталонними відеоверсіями) твір ризикнув обрати для знайомства з оперним колективом і публікою «першої столиці» новий головний диригент.

глядаючи прозору ігрову завісу – міражні сторінки пушкінського рукопису, де на полях зображено характерні профілі та силуети. Якщо раніше цей зовсім не новий сценічний образ «прочитувався» в дусі популяризації роману у віршах, то тепер виникло враження, що перед нами – щоденник Тетяни, переглянути який і доведеться слухачеві разом із його власницею. З одного боку, музика диктувала певну «епічну» дистанцію між подіями та їхніми спостерігачами (замість ліричного занурення у суб’єктивність героїв), з іншого – пропонувала наскрізний сюжет, динамічне розгортання якого відбувалося у вердіївському дусі. Під владно темпераментною орудою Віктора Плоскіни позбавлена академічності, музична канва спектаклю набула композиційної єдності й плинула єдиним потоком з усе зростаючою напругою. При цьому партитура сприймалася максимально деталізовано з безліччю оригінальних нюансів. Диригент ніби ретельно збирав уламки втраченого щастя у коштовну скарбничку пам’яті, щоб замкнути – «запечатати» її наостанок чотирма мі-мінорними тоніками. Проте яскраво індивідуальна диригентська концепція була підпорядкована не тільки вияву наскрізного мотиву втрати, вона дозволила «смакувати» радість приязні, домашньої оселі, пережити світлі хвилини буття. Врешті-решт утворився необхідний для «Онєгіна» смисловий сплав молодості, людяної теплоти і жалю за втраченими надіями. СІМЕЙСТВО ЛАРІНИХ Родинне коло Ларіних у харківських виставах під орудою Віктора Плоскіни поповнилося двома новими Тетянами – у виконанні Юлії Піскун і Ксенії Бахрітдінової.

Фото надане Харківським національним театром опери та балету

МАГІЯ МАЕСТРО Відчувши, що харківський «Онєгін», попри свій вік, залишився енергетично живою, «незаконсервованою» виставою, Віктор Плоскіна підібрав свою «команду» для нової очної ставки із задумом композитора. Творчу енергію він підпорядкував першочерговому завданню, яке чітко сформулював перед виставою: «Полюбити музикантів, відчути їх своїми рідними людьми, адже сімейні почуття обов’язково мають бути в театрі». «Я переконаний, що головний диригент не може бути просто призначеним, – зауважив маестро. – Ця посада несе колосальну відповідальність. Образно кажучи, ти опиняєшся у потязі, який довічно везе людей, а ти повинен не просто з ними їхати, а бути локомотивом». Як прибічник системи stagione («поставили виставу, показали п’ять-шість разів і ставимо нову – так легше досягти високої якості»), Віктор Плоскіна, зберігаючи класичний каркас спектаклю, за короткий час підготував два нових склади молодих виконавців центральних партій. Серед них не було початківців – кожен уже напрацював у театрі доволі вагомий репертуар, не раз здобував високі лауреатські звання. Їхній сценічний досвід, помножений на молодість і талант, дозволив диригентові швидко знайти спільну мову з солістами, вивести їх на якісно новий рівень усвідомлення акторських і вокальних завдань. У деяких епізодах диригент скорегував мізансцени. Так, на початку опери для по-

легшення виконання складного ансамблю він виводить Тетяну й Ольгу з кімнати «на пленер». Вони співають дует, відійшовши від Ларіної та няні на протилежний бік сцени. У третій картині, коли має з’явитися схвильована героїня, а за сценою «у густих кущах бузку та акації сінні дівчата збирають ягоди» (ремарка в партитурі), диригент пропонує хору (явно усім на втіху) вийти «з кущів» на сцену і розіграти жваву масовку. Це одразу долає статику «нейтрального» вступного номера перед доленосним освідченням. До речі, слід зазначити, що у виставах хор звучав чисто і злагоджено (головний хормейстер – Олексій Чернікін). Артисти демонстрували вільне володіння пластикою і запам’яталися колоритними персонажами у масових сценах (на відміну від балету, який існує у художньому просторі спектаклю як відокремлений від подій вставний дивертисмент). Свій ключ до музичної партитури вдалося знайти диригенту і на коректурних репетиціях з оркестром. Опера Чайковського гарна тим, що її важко уявити іншою, ніж вона є. Не руйнуючи усталеної музичної канви вистави, диригент простежив прихований процес «перетікання» сценічної реальності в музичну і навпаки, сповнив оркестрове «дихання» легким повітрям невимушених пауз, створив той особливий тон висловлення, який так приваблює в музиці Чайковського. Здається, ніби музиканти отримали чисті, без звичних поміток ноти і заграли з тією щирістю, котра так захоплює під час першовиконань. Уже у вступі, який прозвучав ледь повільніше, ніж це очікувалося (не con moto, а, скоріше, sostenuto), сформувалося загальне відчуття поетичної тональності вистави. Публіка вслухалася у знайомі секвенції, роз-

5’2014 | МУЗИКА

49


ФЕСТИ

«KOKTEBEL JAZZ»: політичні ігри і музичні пошуки Без спонсорів, розпорошений між двома новими місцями дислокації – Затокою Одеської області та Києвом, у боротьбі з незаконним «двійником» за офіційний бренд-назву, артистів і публіку фестиваль «Koktebel Jazz» усе-таки відбувся

ДЖАЗ ПЕРЕЇХАВ Популярний проект «Koktebel Jazz» після анексії Криму став предметом політичних ігор. Проукраїнськи налаштоване керівництво фестивалю прийняло рішення перенести форум у Затоку – селище неподалік Одеси. А у самому Коктебелі одразу, ніби назло, у ті ж самі дні виник фестиваль-дублікат під проводом сумнозвісного російського телеведучого Дмитра Кисельова. Задля об’єктивності зазначу, що Кисельов був свого часу одним із засновників фестивалю, але ось уже пройшло кілька років, як він передав кермо Лілії Млинарич, котра нині очолює форум. Пригадую, як десять років тому їхала машинами на Другий «Koktebel Jazz» разом із Кисельовим та іншими членами його команди через усю Україну. Везли причеплені до машин яхти, ночували десь у маленькому готелі біля в’їзду до Криму. Згодом на схилах Карадагу кухар татарин готував для усіх плов і кримськотатарський суп із локшиною (токмач) на вогнищі у величезному казані, хто хотів і умів, літав на дельтапланах, ходив на яхтах. А вечорами слухали джаз на березі моря під Карадагом... А тепер – «кримнаш» і Кисельов безустанку бреше з московських екранів про Україну, як велить йому кремлівський хазяїн... Скільки брехні з того часу спливло!

52

МУЗИКА | 5’2014

Президент Лілія Млинарич на запитання, чи змінить фестиваль назву, рішуче відповіла: «Ні!» Важливою деталлю нинішніх «змагань» є факт запозичення в української сторони зареєстрованого бренда «Koktebel Jazz» – назви фестивалю, яку, трохи змінивши, використав Дмитро Кисельов, оголосивши своє «творіння» «Koktebel Jazz Party». Причому його менеджери запрошували західних артистів від імені українського фестивалю «Koktebel Jazz», порушуючи чинне в Україні, Росії і на Заході право на назву проекту. До речі, колектив організаторів українського фесту нещодавно отримав пропозицію на проведення подібної акції від колег зі Словаччини. А президент Лілія Млинарич на запитання, чи змінить коли-небудь фестиваль назву, рішуче відповіла: «Ні!» Вона впевнена, що Крим повернеться в Україну, а з ним – і фестиваль у Коктебель. Привезти артистів в Україну було непросто. Окремі потенційні учасники буквально за два-три тижні до старту проекту відмовилися від власних обіцянок через

http://music.uaculture.com


Фото Антона ШЕВЕЛЬОВА

Гурт «Get the Blessing» (Велика Британія)

побоювання, пов’язані з ситуацією у східних регіонах. І це, безумовно, спричинило додаткові ускладнення опріч головної проблеми – повної відсутності спонсорів. Тимчасове місце для концертів у форматі оpen-аir було вибране правильно. Залізнична станція Лиманська, дуже чисте море, піщаний пляж, безліч пансіонатів і баз відпочинку, хороші ресторанчики, ма-

газини, регулярне транспортне сполучення (одеські маршрутки й електрички) – усе, що потрібно для успішної реалізації заходів. Кисельовський фестиваль-двійник, на жаль, відтягнув ковдру (частину публіки) на себе. Але чимало постійних відвідувачів «Koktebel Jazz» усе-таки приїхали на Одещину, хоча людей було менше, ніж у минулі роки в Криму.

НЕ ЗОВСІМ ДЖАЗ У ЗАТОЦІ На пляжі встановили дві сцени – велику «NuStage», на якій проходили безоплатні ранкові та платні вечірні концерти, і малу за п’ятсот метрів од великої. Удень там проводилися фотовиставки, лекції про джаз Олексія Когана, майстер-класи, арт-ательє, відеоперформанси. Після опівночі – танцювальні паті ді-джеїв. Склад учасників концертів на головній сцені був здебільшого не джазовий: запрошені групи й солісти, звісно, використовують елементи джазової естетики, але основою є фолк, рок, реп. Організатори фестивалю вважають, що його постійні відвідувачі надають перевагу саме цим музичним стилям. Ранкові концерти на головному майданчику Затоки забезпечували винятково українські музиканти. Із тих, кого вдалося почути, традиційно міцними виглядали профі з команди дуже досвідченого одеського піаніста Юрія Кузнєцова. Одесити підготували зворушливу програму пам’яті чудової вокалістки Тетяни Боєвої, яка два роки тому передчасно покинула наш світ. Відзначу харків’ян із «Delikate», котрі виступили під прапором лідера Фіми Чупахіна – талановитого й перспективного учня Сергія Давидова, молодого музиканта, про якого я дізналася 2005 року на московському конкурсі джазових піаністів, кілька разів чула в Києві та Львові. Першого фестивального вечора на «NuStage» теж працювали українці. Порадувала неординарністю «ДахаБраха» – бренд України, добре відомий за її межами, глибоко національний проект. Виконували вже відомі багатьом композиції, але їхня непідробна «українськість», що пробирає до кісток, знову викликала мороз по шкірі. У другому сеті виступала Джамала й показувала нові пісні, дуже хвилюючись, як і годиться яскравій та вимогливій до себе творчій особистості. Дебют її нового альбому «Дякую» пройшов на «відмінно», сподобався і публіці, і суворим професійним цінителям. Завершив день гурт «Друга ріка» – відома українська команда, але доволі ординарна на тлі попередніх учасників. Другий вечір на «NuStage» теж запам’ятався. У британській соул-групі «Bellerushe» співає своєрідна солістка Kathrin de Boer – володарка пронизливо-виразного голосу, який переходить на фальцет (зовні вона схожа на вчительку початкових класів). Музика досить доступна, але простенькою її не назвеш, на відміну від продукції деяких колег по «Koktebel Jazz’у», які марно намагалися «щось сказати».

5’2014 | МУЗИКА

53


ФЕСТИ

МУЗИКА, ФЕЄРВЕРКИ І ТРОСТИНОВИЙ ФРЕШ НАШВИДКУРУЧ

П

ояві «О-Фесту», котрий постав рік тому завдяки спільним зусиллям Київського національного театру оперети й Бучанської міської ради, можна лише аплодувати. Ідея «озвучити» ландшафтний парк у центрі невеличкого міста під Києвом – ініціатива тих, хто здійснюють не лише культурнопросвітницьку функцію, а й прагнуть об’єднати громаду. Наслідування європейських традицій проведення фестивалів у маленьких містечках сприяє розвитку туризму та водночас змінює на краще сприйняття власного міста мешканцями, примушує їх ставитися до навколишнього середовища дбайливіше й креативніше. Утім маючи справу з подібними проектами, надзвичайно важливо утримати високу планку естетичного смаку, намагаючись поступово підвищувати культурний рівень мешканців передмість. На жаль, це завдання виявилося складним для організаторів, які досить дивним чином розставили акценти у цьому музично-розважальному марафоні. Спочатку планувалося виділити під нього різні майданчики, розкидані по парку: естрадно-симфонічний оркестр мав гра-

56

МУЗИКА | 5’2014

ти біля головного входу, камерні колективи – у вибіленій ротонді, біля фонтана були заплановані виступи фольклорних колективів, на танцювальній сцені осторонь – розважальні програми, а під кроною старого дуба – літературно-музичні проекти. Але через дощову погоду частину виступів вирішили перенести на головну сцену – у Літній театр. Це утримало слухачів на одному місці, проте мало би їх більше зацікавити самими концертними номерами. Невідомо, навіщо організатори поєднали виступи камерних ансамблів із кулінарними презентаціями у сусідньому з Літнім театром ресторані «Del Flora». У той час, коли зі сцени звучала музика Ґеорґа Фрідріха Генделя, поруч пропонували безкоштовно скуштувати тростиновий фреш. І таке поєднання складно пояснити винятково перенасиченістю програми, адже організатори не лише голосно закликали, а й самі надали перевагу кулінарній симфонії, залишивши поза увагою виступи музикантів. Викликають запитання й інші номери програми. Наприклад, естрадно-симфонічний оркестр завітав до Бучі у повному складі лише для того, аби зіграти під орудою Ми-

http://music.uaculture.com

Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА

Улітку цього року в Бучі та Києві відбувся Другий міжнародний фестиваль «О-Фест». У його вдалій назві, що виглядає як захопливий вигук, поєдналися початкові літери двох центральних музично-сценічних жанрів, представлених на фестивалі – оперети/мюзиклу та опери, а також формат open-air


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ

НА ПЕРЕТИНІ ЧАСУ І ДОЛІ

Ірина Рябчун

З

ахід проходив під патронатом Культурно-інформаційного центру за сприяння та участі українського видавництва «Acta». Із деяким подивом, обарвленим відтінком ностальгії, шанувальники класичної музики того вечора дізналися, що в цьому будинку колись мешкала легендарна пара Ален Делон

58

МУЗИКА | 5’2014

і Ромі Шнайдер... І, звичайно ж, романтичний настрій на цьому тлі панував протягом усього музичного вчора, а вуаль чарівності огорнула музично-драматичне дійство, яке відбувалося в ошатній камерній залі з декоративними подвійними внутрішніми сходами, що увінчуються елегантною балюстрадою.

Марина Черкашина-Губаренко, членкореспондент Академії мистецтв України, професор і музикознавець, окрім того – голова Ваґнерівського товариства в Україні, вела концерт, представляючи композиторів ХХ століття, творчість яких вписується у контекст тональної музики постромантичного напрямку: це – Валентин Сильвестров, Віталій Губаренко та Ірина Губаренко (донька Віталія Губаренка, композитор, письменниця і поетеса). Валентин Сильвестров – відомий на Заході, його творчість була досліджена Жаном і Бріжит Массен (див.: Jean et Brigitte Massin. Histoire de la Musique occidentale. – Paris, 1985. – Р. 1241), котрі репрезентували його в колі композиторів «другого післявоєнного покоління, яке представляє <...> неофіційний авангард», авторів, що «відкрили естетику своєї країни світові, ставши новими лідерами окремої філії “великої європейської майстерні”». Якщо Валентин Сильвестров перебував у пошуках «пісні світу, поринувши в усамітнення», то Віталій Губаренко, зі свого боку, задумав своєрідне поєднання простору та часу, що трансцендує за межі чуттєвого кохання, а Ірина Губаренко надзвичайним чином розвинула ідею існування перепон і розлук, які перешкоджають прояву глибоких почуттів і людських пристрастей.

http://music.uaculture.com

Фото Наталі НАБОКОВОЇ

У Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції триває цикл концертів української камерної музики. Нещодавно відбувся вечір із творів Валентина Сильвестрова, Віталія та Ірини Губаренків, які французька публіка почула вперше


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ

ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ РОССІНІ НА ФЕСТИВАЛІ У ПЕЗАРО Оперний фестиваль Джоаккіно Россіні проводиться на його батьківщині в італійському місті Пезаро вже тридцять п’ятий раз. Його організатори ставлять за мету познайомити слухачів із творами композитора, які були забуті, рідко ставилися навіть за життя автора. А пропонуючи публіці популярні россініївські опери, дбають про суттєве їх оновлення за рахунок нового постановочного рішення та обов’язкового перегляду тексту, звільняючи його від нашаровань, що накопичилися у багаторічній театральній практиці

С

аме такою була логіка відбору творів і цього разу. Родзинкою програми став «Севільський цирульник» завдяки запрошенню молодої команди постановників і виконавців. Разом із тим відвідувачі фестивалю отримали нагоду познайомитися з двома операми, які не є репертуарними й лише в останні кілька років зацікавили різні театри. Це серйозна опера героїчного змісту «Авреліан у Пальмірі», присвячена темі «війни і кохання», а також «чарівна» опера «Арміда», створена на сюжет, надзвичайно популярний у попередників композитора. До образу Арміди – небезпечної красуні-чарівниці, у полон якої потрапляли воїни-хрестоносці часів Першого хрестового походу, зверталися Жан Батист Люллі, Ґеорґ Фрідріх Гендель, Крістоф Віллібальд Глюк, Йозеф Гайдн та інші автори. Цікаво, що обидві серйозні опери Россіні так чи інакше перегукувалися з драматичними подіями, які у цей час розгорталися в Україні.

60

МУЗИКА | 5’2014

Про помилки й уроки історії, імперські амбіції та силу опору народу, котрий захищає власну землю, йшлося в «Авреліані у Пальмірі» – останньому з трьох творів, написаних молодим композитором у знаковий для його кар’єри 1813 рік. Перші два, «Італійка в Алжирі» й «Танкред» одразу ж були визнані шедеврами і стали початком світової слави їхнього 21-річного автора. Та навіть такому генію, як Россіні, було не до снаги здолати за вкрай стислий термін третю вершину. «Авреліан у Пальмірі» не мав успіху на прем’єрі й рідко з’являвся на сцені у наступні роки. Про нього забули б остаточно, якби не дивовижна доля блискучої увертюри. Сьогодні ця музика широко відома, однак уже як увертюра до наступного справжнього шедевра – опери «Севільський цирульник». Сюди ж увійшло ще кілька музичних фрагментів із більш раннього твору. Організатори фестивалю у Пезаро зважилися на сміливий крок, включивши у цьогорічну програму «Авреліана» та «Цирульника» – не в усьому досконалу серйозну оперу

на історичний сюжет з віртуозними сольними номерами і розгорнутими хоровими сценами та блискучу комедію, натхнену однойменним драматичним твором Бомарше. Про досить пересічну постановку «Авреліана» можна було б докладно не говорити, якби не той факт, що в ній дебютувала вихованка української вокальної школи, володарка рідкісного амплуа колоратурного мецо-сопрано Олена Бєлкіна. Випускниця Київського музичного училища (тепер Київський інститут музики) імені Рейнгольда Глієра, а згодом Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, вона завоювала лауреатський титул на Другому міжнародному конкурсі вокалістів імені Бориса Гмирі. Паралельно розпочиналася її кар’єра, пов’язана з виступами на провідних європейських сценах: Розіну в «Севільському цирульнику» співала у Дюссельдорфі, у Валенсії виступила в партії Ольги у «Євгенії Онєгіні» Чайковського, відвідувачі Нового театру у Токіо побачили її у «Весіллі Фігаро» Моцарта в образі юного закоханого

http://music.uaculture.com


Фото надане автором статті

пажа Керубіно. Її россініївський репертуар збагатився завдяки запрошенню на головну роль у телевізійному фільмі 2012 року режисера Карло Вердоне, створеному на основі опери «Ченерентола» («Попелюшка»). На фестивалі у Пезаро Олені довелося вирішувати нелегке завдання, виконуючи «брючну» роль персидського царя Арзаче, хороброго воїна і самовідданого коханця, готового жертвувати життям заради пальмірської цариці Зенобії, землю якої захопили римляни на чолі з імператором Авреліаном. В оригінальній версії опери партія Арзаче призначалася для співака-кастрата. В одній із сучасних постановок її виконує контратенор, що і зовні, і у тембровому забарвленні виглядає значно ближчим до оригіналу. Олена Бєлкіна впоралася зі складною музичною фактурою своєї партії, яка потребувала вільного володіння віртуозним стилем. Однак у сценічному відношенні тендітній Олені було важко конкурувати з енергійним напором, упевненою і розкутою поведінкою партнерів. Її герою, схожому на юного хлопчака, не зовсім пасувала імпозантна зовні й нестримна у виявленні контрастних почуттів Зенобія австралійської співачки Джессіки Пратт. Кремезний римський володар Авреліан, суперник Арзаче на полі бою і в коханні, також виглядав ефектніше у виконанні відомого тенора Майкла Спіріса, котрий спеціалізується на белькантовому репертуарі. На відміну від «Авреліана у Пальмірі», твору перехідного часу і у біографії композитора, і у європейській історії, «Арміду» було створено у зрілий, можна сказати зоряний період творчості Россіні. Лише півроку відділяло цей опус (його прем’єра відбулася у Неаполі в театрі Сан-Карло 11 листопада 1817 року) від усіма визнаного шедевра, опери-семісеріа «Сороказлодійка». Вищий рівень майстерності автора відчувається в «Арміді» і у вишуканому вокальному стилі, і у старанно розробленому оркестровому колориті. Розлогі соло валторни і віолончелі супроводжують арії головних героїв. Яскраво звучать фантастичні епізоди другого акту. Новаційною рисою твору стало введення розгорнутих балетних сцен, які завершують другу дію. За колоритом і характером музики вони викликають паралелі з «Вальпургієвою ніччю» Шарля Гуно, хоча французький композитор створював балетний акт своєї опери «Фауст» через півстоліття після появи россініївської «Арміди». Оперу Россіні написано на лібрето Джованні Федеріко Шмідта, яке спирається на поему Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим». Владу своїх любовних чар Арміда випробовує на прекрасному юному Рінальдо,

який завоював серед лицарів славу найхоробрішого. Однак вона й сама закохалася у нього і навіть допомогла у скрутну мить. Під час нової зустрічі, яка відбувається саме тоді, коли Рінальдо доручили стати на чолі загону хрестоносців, їй вдається заманити його у пастку і перенести у свої володіння. Рінальдо потрапляє у любовний полон і геть забуває про свій лицарський обов’язок. Коли ж його знаходять двоє друзів і наочно демонструють, на кого він перетворився, Рінальдо покидає Арміду і повертається на поле бою. Чарівниця, яку залишив коханий, шаленіє і божеволіє від суперечливих почуттів – палкої любові та жаги помсти. Россіні написав суто чоловічу оперу з єдиним центральним жіночим персонажем, усебічному показові якого підпорядковується дія твору. Партії шести героївчоловіків призначені для тенорів – складу, який важко було б забезпечити навіть у театрах із численними трупами, якби не мож-

«Авреліан у Пальмірі». Зенобія – Джессіка Пратт

ливість доручати одному виконавцю по дві ролі. З-поміж чотирьох тенорів, яких ми почули у Пезаро, особливо запам’ятався в одній із двох своїх партій російський співак Дмитро Корчак. У першій дії він відтворив образ військового суперника Рінальдо Джернадо. Прекрасно прозвучала у виконанні Дмитра Корчака темпераментна арія помсти його похмурого героя. Останній звинувачує загального улюбленця у боягузтві, викликає на двобій і гине від його руки. Загибель Джернадо спричиняє суворе нарікання вождя хрестоносців Гофредо. А ускладнення становища Рінальдо в свою чергу допомагає Арміді досягти мети й умовити лицаря йти за нею, аби уникнути невідворотного покарання.

5’2014 | МУЗИКА

61


МАЙСТЕР-КЛАС

ЮЛІЯ ГОМЕЛЬСЬКА: «Не відчуваю повноти життя, коли нічого не пишу»

У

сі партитури цього автора вивірені до дрібних деталей, оформлені дуже чітко, акуратно, професійно, що, зазначу, зустрічається у композиторів нечасто. Так і в повсякденному житті Юлія Гомельська дуже організована, тактовно-толерантна, спілкуватися з нею – завжди приємно й легко. Її музика різноманітна, контрастна за жанрами, сюжетами, образністю. Але й сама композитор – людина із різнобічними інтересами, якій цікаво випробовувати себе інколи навіть у протилежних царинах. Твори Гомельської – нетривіальні за логікою драматургії, їхні назви інтригують і притому цілком відповідають композиційному результату. Їм властива своєрідна філософічність, – перед нами «розумна музика». Але саме такою особистістю є й авторка – розсудлива, чесна зі слухачем і собою, без маски побутового лицедійства й соціального лицемірства. Словом, цікава та неординарна постать.

64

МУЗИКА | 5’2014

– Ви – автор, який може пишатися чималою кількістю виконань власних творів на зарубіжних форумах, що скажеш далеко не про всіх українських композиторів… – По-перше, думаю, будь-хто з моїх колег зацікавлений у розширенні можливостей для звучання своєї музики, тому постійно шукає «виходи» на виконавців не тільки на батьківщині, а й за її межами. А по-друге, чималу роль у моєму житті відіграло колосальне везіння. Я свого часу вчилася за кордоном, у дуже престижному виші Великобританії – Гілдхоллській школі музики й драми в Лондоні у рамках післядипломної (аспірантської) програми навчання. За півтора року я встигла взяти участь у багатьох творчих проектах, захистила вчений ступінь і отримала спеціалізацію «майстер музики в композиції». У мене склалися чудові стосунки з педагогами школи. У Британії я також познайомилася й потоваришувала з багатьма музикантами різних країн. Пізніше вони стали відомими виконавцями, і я дотепер підтримую з ними тісні твор-

http://music.uaculture.com

Фото надане автором статті

Щоразу, коли треба охарактеризувати того чи іншого композитора та його музику, постає запитання: а що становить «формулу» індивідуальності цього автора? Як у кожному конкретному випадку співвідносяться його особистість і творчість? Щодо Юлії Гомельської, то її музика є зліпком характеру, інтелектуальних можливостей, вагомих креативних ресурсів і душевних інтенцій автора. За її звучанням, наче за лініями на людській долоні, можна скласти уявлення про творчість мисткині й про неї саму


Фото Романа РАТУШНОГО

МАЙСТЕР-КЛАС чі зв’язки. Усе це сприяло просуванню моєї музики на Заході. – Чим саме збагатили вас британські студії? – Багато чим. Перший досвід роботи в галузі сучасних електронно-музичних технологій, перше знайомство зі сферою кіномузики (складовою аспірантського курсу), можливість участі в різноманітних проектах, таких, наприклад, як танцювальний, що передбачав співпрацю зі студентамихореографами Лондонської школи сучасного танцю. Та й узагалі мені було цікаво довідатися, якою є освіта на Заході, пізнати величезний шар нової для мене музики – британської, європейської. – Зараз, коли ви певним чином віддалені від зарубіжних друзів, у вас менше контактів із закордонними виконавцями? – Так. Але ситуація компенсується, наприклад, одеським міжнародним фестивалем «Два дні й дві ночі нової музики», на який з’їжджаються виконавці з різних країн світу. І я, зі свого боку, по можливості сприяю тому, щоб фестиваль відвідували іноземні артисти й композитори. Зокрема, нашим гостем був мій друг, композитор і директор фестивалю у Японії Фуміо Тамура. Багато років я співпрацювала зі швейцарським ансамблем «Амальтеа». Вони не раз виконували мої твори в Німеччині, Швейцарії, Чехії, а також в Україні – Одесі, Києві. З останніх творчих контактів можу відзначити знайомство з австрійським співаком Рупертом Берґманом. Я йому подарувала свій компакт-диск і, прослухавши його, Руперт попросив написати для нього твір у жанрі міні-моноопери або вокального циклу. В результаті з’явилися «Відблиски втомленого поп-стару». – На яких зарубіжних фестивалях виконувалася ваша музика? – Я кілька разів представляла Україну на «Світових днях нової музики» у Люксембурзі (2000 р.), Гонконзі (Китай, 2002 р.), Берні (Швейцарія, 2004 р.), Швеції (2009 р.), Загребі (Хорватія, 2011 р.). Такі фестивалі проводить Міжнародне товариство сучасної музики (ISCM), штаб-квартира якого знаходиться в Амстердамі (Нідерланди). Щороку ця організація влаштовує фестиваль в одній із країн світу, при цьому кожна країна-учасниця презентує на ньому музику свого національного композитора. Також етапними для мене стали великі міжнародні форуми – 48-ма Венеціанська бієнале (Італія, 2004 р.) і «Florilege de Tours» (Франція, 2006 р.). – Хотілося б простежити ваш творчий шлях із якогось старту… Чому вирішили стати композитором? – Я з дитинства мріяла займатися музикою. Батьки мої дуже музикальні, хоч і не

музиканти за освітою. Мама дотепер любить слухати музичні радіопередачі, знає імена всіх композиторів, теми опер, симфоній. Тато чудово співав. У нашому домі завжди звучала музика, і мені у ранньому віці прищепили любов до неї. Я прагнула навчитися грати на фортепіано – його купили, коли мені виповнилося п’ять. Ставлення до інструмента у мене сформувалося унікальне – як до священного предмета. Пам’ятаю, любила щось награвати, імпровізувати, підбирати мелодії, що звучали навколо. Одним словом, із дитинства я знала, що буду музи-

кантом. А зараз музика для мене – це й хобі, і професія. Від усвідомлення цього факту я насправді щаслива. – Ви мріяли стати піаністкою? – Так. У музучилищі в Сімферополі я вчилася на фортепіанному відділенні. Але на факультативі з композиції за роки навчання встигла написати чимало невеликих творів: п’єси для фортепіано, різноманітні дуети, вокальні цикли, хори. Тоді у мене й з’явилася потреба створювати музику. Відкрився цілий світ, від якого я вже не змогла відмовитися.

5’2014 | МУЗИКА

65


КЛІПИ

MUSICAL MEMORY CROSSING-7 Із давніх часів існує думка, що можна безустанно дивитися не лише на полум’я, а й на воду, безкінечно чарівну у своїх численних проявах

70

МУЗИКА | 5’2014

осіб. Облицьована чорними кахлями ділянка оснащена незалежним світлодіодним освітленням, а насосне обладнання забезпечує безперебійне постачання спадаючої через бортики води. Скрипкові струни красиво підсвічуються вночі завдяки 5760 ниткам оптоволоконного кабелю. Передбачено можливість синхронізації підсвічування зі звучанням музики. У місці розташуван-

ня смичка знаходяться два ставки з лататтям і коропами. На межі між грифом і ставками борт басейну складається із прозорих акрилових панелей, що дозволяють відпочивальникам оглядати ставки на всю глибину. Вночі вмикається зоряне підсвічування з 250 оптоволоконних світильників на дні ставків. Керувати інженерними системами та підсвічуванням басейну і прилеглої ландшафтної території можна безпосередньо з iPhone власника завдяки спеціальній програмі.

Підводна аудіосистема дозволяє насолоджуватися музикою й під водою. І навіть насадження квітів навколо басейну створюють особливий ритмічний ефект, що нагадує музичне звучання. Плити з вапняку, що навколо басейну, укладені так, ніби окреслюють загальним рисунком скрипковий ключ.

http://music.uaculture.com

Фото надані автором статті

В

ода в природі – це жива, динамічна субстанція, яка дає змогу щомиті бачити видозміни, чарівливу гру світлотіні, примхливу мінливість кольорів, нарешті, – вона несе в собі надзвичайно широкий спектр звучань. Споглядання водної гладі чи стихії пробуджує натхнення, збурює уяву або ж, навпаки, наповнює спокоєм і гармонією тіло й думки. Виявляється, найприємніші звуки для людського вуха – це стукіт дощових крапель по даху, плескіт хвиль, шум прибою, дзюрчання струмка. Власне, це вже і є музика води. Як сказав наш славетний композитор Володимир Івасюк, «Краще я зберу джерела, зроблю з них цимбали, щоб тобі, дівчино мила, вони красно грали…» А ось яким чином сучасні дизайнери втілюють найскладніші забаганки своїх замовників – фанатів музики і любителів води, коли, як то кажуть, і музика, й вода – в одному бокалі, тобто басейні. Перед вами – унікальний проект басейну, визнаний 2013 року найкращою інженерно-технічною спорудою такого типу. Оригінальний дизайн було розроблено для приватного домовласника зі США, пристрасного колекціонера й скрипаляаматора. Зважте: басейн створено у формі скрипки, що скрупульозно точно відтворює параметри й деталі інструментів Антоніо Страдіварі. Використовуючи комп’ютерне моделювання, розробники створили ескізи ексклюзивного мозаїчного покриття, щоб позначити резонатори, струнотримач та інші деталі скрипки. Знадобилося близько півмільйона скляних кахлів для облицювання чаші. Інженерні рішення басейну-інструмента – безпрецедентні. На ділянці підборідника створено переливний SPA-сектор, по периметру якого можуть розміститися 12


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com


КЛІПИ

№ 5 (401) ’2014

Рояль також не залишився поза увагою сучасних креативних дизайнерів – будівельників басейнів. Цей величезний оригінальний басейн знаходиться у Дісней All-Star Music Resort – місці, де шанують різні музичні інструменти. Так, утомившись від басейну-піаніно, ви можете плавно попрямувати до басейну у формі Les Paul гітари!

Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада:

Насамкінець погляньмо на наймасштабніший за задумом і втіленням проект музичного ресторану у вигляді гігантської багатоповерхової гітари – Hard Rock Café в Орландо. У величезній світовій мережі ресторанів, що належить знаменитому бренду, саме це кафе має найвищий рейтинг, а отже є найкасовішим в Америці. І все завдяки оригінальному архітектурному дизайну. (Далі буде)

Наталія СЕМЕНЕНКО

Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ

Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, 498-23-65

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Валерій Соколов

фото

Саймона Фоулера Валерія ГРИЦЕНКА та Наталії КОВАЛЬ

Друкарня

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310

72

МУЗИКА | 5’2014

http://music.uaculture.com

Фото надані автором статті

Дизайн і верстка


нал р у ж й е ц е т є а т и ч

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74310

РЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА: НА РІК - 120 ГРН НА ПІВРОКУ - 70 ГРН Кур’єрська доставка по Києву, Львову, Дніпропетровську, Одесі

в і р е м о 6 н тні сюрпризи но + к і р й а е н т і д х и ш а В я дл music.uaculture.com

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6);

Довідки: +38(098) 335-99-94 +38(044) 498-23-65

– у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64).


Індекс 74310

Бюро іміджевих послуг

Супровід

• конкурсів • концертів • промо-турів • виконавців

• Підготовка промо-матеріалів

• Розробка інноваційних рішень

• Добір інформаційних партнерів:

друковані ЗМІ, інтернет, радіо, ТБ • Специфікація сучасного PR-стилю • Організація масових прес-конференцій • Залучення високопрофесійних журналістів • Ротація музичних творів на ТБ та радіо • Застосування прихованої реклами • Проектування іміджевих схем • Запуск зовнішньої реклами • Соціальні медіа-проекти • Ефективний тролінг

+38(044) 232-23-50 +38(044) 498-23-64,-65,-67

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Музика. – 2014. – № 5. – С. 1–72.

• талант-шоу

• Розробка нових PR-стратегій

ISSN 0131–2367

• фестивалів

music.uaculture.com

Журнал "Музика" №5 2014 скорочено