само по собі зрозуміло). Можна відтворити драматургійну послідовність цього музичнофілософського дійства — від пронизливого болю, який волає з кожної ноти Скрипкової сонати, попри дивовижну волю до життя, contra spem spero, струмуючих з Тріо, попри саркастичну насмішку над собою і світом у солоспівах, аж до захоплюючих у своїй різноманітності п'яти поглядів українських композиторів на монограму "DSCH". Але ніякими поетичними метафорами чи науковими термінами не передати наелектризованої атмосфери залу, тремтіння безтілесних, зникаючих у вишині звуків скрипки в останніх тактах Сонати, танцювального вихору у фіналі Тріо, вітальності Прелюдії Скорика чи м'якого зворушливого ореолу Постлюдії Сильвестрова... Проте маємо право сміливо стверджувати, що кожен з виконавців розкрився в концерті як яскрава і неповторна особистість, а разом вони напрочуд гармонійно доповнювали один одного в ансамблі. Піаністка Анна Середенко, безперечно, стала міцною вольовою опорою всієї програми — не тільки тому, що вона єдина була на сцені від першої до останньої хвилини концерту, але передусім завдяки прекрасному вмінню вибудовувати каркас композиції, відчути логічну цілісність форми і окремих фраз. Показово, що саме вона, учениця Ірини Боровик, немовби перейняла від своєї вчительки роль "мозгового центру" ансамблю, і недаремно професор Боровик зі сцени говорила про щастя мати таких учнів. Скрипаль Олесь Семчук — творча особистість більш романтичного плану, дивовижно витончений і емоційно чутливий. Той, хто хоч раз чув його піанісимо, не зможе забути цього ніколи. Легендарний Ієгуді Менухін, до якого він потрапив на майстер-клас, невипадково захотів поговорити з ним про філософію музики. Філософсько-рефлексивна сутність камерної творчості Шостаковича близька їм, хоча, як видається, по-різному: під девізом "Я мислю — значить я існую" для Анни, з епіграфом "Я страждаю— значить творю" для Олеся (це зовсім не означає, що Анна не переживає, а Олесь не осмислює цієї музики — просто кожна артистична індивідуальність мусить мати свої пріоритети). Багате сопрано співачки Людмили Войнаровської відоме меломанам віддавна, проте в циклі "Сатири" вона розкрилась передусім як потрясаюча актриса, її "характерним сценам" могла б позаздрити будь-яка зірка драматичного театру. Свої вдалі ролі у "інструментальній драмі" відіграли й обидва віолончелісти — ветеран ансамблю Віталій Боровик у камерному циклі "DSCH" та Іван Кучер у Фортепіанному тріо. Як сказав академік Олег Тимошенко: "Цей концерт був справді елітарним в найкращому сенсі цього слова. Він міг би відбутись і в Парижі, і у Відні, і в Берліні, і в Москві, але відбувся у Києві, і це свідчить про те, що принаймні в духовному, мистецькому плані ми можемо похвалитись найвищими досягненнями і здобутками". Любов
З оркестр Лесі
ож
Юер/^ач
Н
езабутнє враження у львівських шанувальників камерно-інструментального мистецтва залишив вечір-зустріч у залі Органної музики з оркестром, яким упродовж тридцяти років (1959-1990) керувала Леся Деркач. Щоб скласти бодай уявну картину про рейтинг мистецької акції, яка набула такого широкого резонансу і, безсумнівно, в подальшому займе свою нішу в історії Львівського камерного оркестру, слід звернути увагу на той факт, що колектив, перебуваючи у статусі навчального, завжди складався із студентів Львівської консерваторії, і тому постійно оновлювався, оскільки на зміну випускникам приходило нове покоління студентства. Мистецька справа, започаткована на початку 60-х років XX століття Лесею Деркач та музикантами-ентузіастами, і сьогодні має послідовників — Камерний оркестр Вищої державної музичної академії ім. М.В.Лисенка під керівництвом професора Мирослава Скорика (концертмейстер — Артур Микитка). Тому особливо приємною була участь у вечорі-зустрічі музикантів, котрі впродовж тридцяти років складали творче ядро колективу: незмінного концертмейстера та соліста оркестру Матіса Вайцнера, скрипалів Володимира Заранського, Артура Микитки, віолончелістки Харитини Колесси, контрабасиста Адріана Фединського. Саме вони пліч-о-пліч із Лесею Деркач торували нелегкі шляхи до вершин камерноінструментального ансамблевого виконавства. Львівський камерний оркестр двічі (1971,1978) репрезентував своє мистецтво на міжнародній арені, а в 1983 році здобув звання лауреата Першої премії на конкурсі камерних оркестрів і ансамблів (м.Київ).
КИЯНОВСЬКА 11