Page 1

Галина Невінчана

й и в о к ч е т с і М бомонд Іронічний роман

Видавництво «Буква» 2012


Галина Невінчана

Частина 1. Богемна кадриль Ніколи не пізно стати тим, ким ти хочеш бути. Джордж Еліот

Розділ 14. Dranq nach Moskau1 – Потяг «Київ-Москва» відправляється з третьої колії, – оповістив противний жіночий голос. Алекс поцілував дружину, наказав «бути хорошою дівчинкою» і залишив купе. Лінка залізла на верхню полицю і розкрила книжку. Читання довелося відкласти, бо до купе ввалилися три здоровенні баби, нав`ючені неосяжними і непідйомними картатими клумаками. Потяг ще не встиг рушити, як пасажирки накрили на малесенькому столику «поляну». З усього було видно: вони почуваються у вагоні, як удома. «Базар-вокзал» давно вже став нормою їхнього життя. «Цікаво, ким вони були раніше, у попередньому житті? – подумала Павлина. – Великі зміни, під час яких пощастило жити громадянам колишнього «нерушимого», багатьох змусили в пошуках хліба насущного перекваліфікуватися на торбешників». – Агов, подруго! Давай підсувайся до гурту! – звернулися до Лінки молодиці прокурено-застудженими голосами. – Дякую, – відповіла Лінка, намагаючись посміхатися чим привітніше. – Дякувати потім будеш. Не примушуй чекати. Спати ще рано, читати – тільки очі псувати. Давай по чарочці за знайомство вип`ємо! Галицька зрозуміла, що так просто вони не відчеплять Наступ на Москву

1

2


Містечковий бомонд

ся, стягнуть за ноги з верхньої полиці, якщо вона добровільно не спуститься. – Тоді дозвольте й мені взяти участь у пригощанні. Пиріг сама пекла, водичка мінеральна, яблука зі свого саду, ковбаска… – вона виклала на стіл «сидорець» і приєдналася до гурту. Як з`ясувалося під час вечері, всі три «човники» – давні подруги, торгівлею займаються ще з радянських часів, щоправда, тоді стояли за прилавками гастрономів. Після того, як підняли «залізну завісу», дівчата об`їздили мало не півсвіту. Майже за класиком. Молодички почали згадувати цікаві випадки зі свого базарно-вокзального життя, перемиваючи кістки спільним знайомим. Зручно примостившись у куточку, Павлина слухала їхні розповіді. – А пам’ятаєте Валюху з Половецького, молочницю? Вона зараз перейшла на торгівлю білизною. – Та ти що? Це ж такі витрати на закупку! Невже на сирі стільки грошей заробила? – А чого дивуєшся! Вона ж моталася на Москву двічі на тиждень! Та ще й не одна, з подругою. – Ото вже наїлися москалі хохляцького сиру… – Марічко, а розкажи, як було, я подробиць не знаю, – попросила її колежанка. – То слухайте. Одним словом, хто з нас, хоча б іноді, не купував сир на базарі? Всі. Знежиреного не шукаємо. Правда? Беремо масткий, добре оддушений, смачний. Звісно, увагу привертають великі мармурові брикети сиру на тацях. Класний продукт, але дорогий. Можна дешевше, але не хочеться. От і даремно. – Чому це даремно? Того дешевого навіть собаки їсти не стануть, – перебила подругу інша торговка. – Не тільки собаки з’їдять, ти й сама їстимеш, аж за вухами лящатиме. Не перебивайте, слухайте. Зараз розкажу, як, володіючи певною технологією, за декілька годин низькопробні перебірки можна перетворити на делікатес. 3


Галина Невінчана

Отже, потерпала моя сусідка Лідка від злиднів. Аж тут до неї завітала землячка, наша Валюха, і запитала: – Хочеш заробити? – Хочу, – каже Лідка. – Ще й як! Хто ж не хоче? – То давай разом одну справу прокрутимо, – запропонувала Валька. – Я залюбки. Тільки ж не маю грошей, щоб у бізнес вкласти. – Гроші – то моя проблема. Я в тебе заночую, а завтра йдемо на базар, приготуй «кравчучку», – каже Валентина. За покупками вони пішли десь аж опівдні. У молочному павільйоні очі моєї сусідки на лоба полізли, коли вона побачила, як Валька скуповувала все те, що й собаки їсти не стали б. Як кілограмів десять-дванадцять сиру набрала, прикупила ще три літри молока і літрову банку сметани (тут уже вибирала гарний товар, якісний). Вже вдома діяльна Валька каже Ліді: «Мерщій тягни велику каструлю». Туди весь куплений сир і гепнула. У другу каструлю вилила молоко, додала цукру, трохи какао і закип’ятила. Гарячою сумішшю залила той сир, туди ж витрусила сметану з банки, і все це енергійно переколотила. «Давай ковдру й подушки, треба каструлю замотати, щоб продукт упарився. А тепер, подруго, став на вогонь чайника: на сьогодні досить працювати, будемо чаювати. Завтра їдемо до Москви». Лідка, так нічого й не зрозумівши, лягла спати. Прокинувшись, побачила, як Валька нарізає на рівні порції мармурову щільну масу, в яку за ніч перетворились учорашні покупки. – Ну, чого остовпіла, стоїш, як прибита? Візьми скуштуй, бач, яке добре вдалося?! – запхала в роззявлений від здивування рот подруги шматок сиру, а в руки пакети і скомандувала: – Допомагай фасувати! Перші їхні торги у Москві тривали цілий день. Під час наступного вояжу спродалися за півдня. Третього разу на них уже чекали. Покупці виглядали, примовляючи: «Гдє 4


Містечковий бомонд

ж еті хахлушкі с творогом?» Бізнес пішов як по маслу. Не встигали наші молодиці ступити на московську землю, як товар перекочовував до перекупок, які мало не билися за нього. Отак казна з чого цукерки роблять! – закінчила розповідь молодиця. – А я раніше так сир любила… Тепер і не знаю… – промовила її подруга. – Тю на тебе! Якби ти знала, як решту продуктів виготовляють, то не тільки схудла б, а й взагалі від голодухи «ласти склеїла»… Київський вокзал Білокам`яної зустрів Галицьку тріскучим морозом, натовпом заклопотаних торбешників, зграйками посинілих безхатченків і такою величезною кількістю міліції, що здавалося, в місті проголошено надзвичайний стан. Тепер вона мала потрапити на Ярославський, де сяде на приміську електричку і їхатиме до якоїсь Мамонтівки. Пірнула у метро, а невдовзі вже вийшла на площу й опинилася перед двома вокзалами. Потрапити до приміської платформи виявилося справою непростою. Вхід до вокзалу без наявності квитка на потяг був закритий. Напевне, у такий спосіб залізничники захищалися від бомжів. Отже, обійшовши кілька разів будівлю вокзалу у пошуках лазівки, поплутавшись безліччю переходів живого мурашника, вона нарешті потрапила туди, куди хотіла. Тепер почались пошуки приміської каси і потрібної платформи. У своїх ранкових поневіряннях Павлина мимоволі відзначила, що люди, яких вона зустрічала, хоч і розмовляли російською, були незрозумілими, чужими і непривітними. Холодний вагон ранкової електрички заповнили сірі постаті, більшість із яких видихала навіть не вуглекислоту, а їдку субстанцію, в основі якої були винні пари. З усіх боків доносилася ненормативна лексика, і лише іноді серед словесного бруду її вухо вирізняло кілька загальновживаних людських слів, переважно сполучників. Зупинки ніхто не оголошував. Вагон, в якому вона їхала, зупи5


Галина Невінчана

нявся надто далеко від вивіски з назвою населеного пункту і проїжджав її, вже набравши швидкість. Тож прочитати назву вона могла, лише віддаляючись від станції. Павлина вже втратила надію дізнатися, коли ж буде та Мамонтівка, як помітила на обдертих стінах схему руху поїздів. Тепер вона могла просто вирахувати потрібну зупинку.

Частина 2. Шива багатоверстатниця

Розділ 21. Гість із минулого Вечір п’ятниці ніяк не сприймався початком вихідних. Галицька наперед знала, що все одно відпочинку не буде ніякого. Знову дім перетвориться на філію палати номер шість, особливо якщо з’їдуться всі родичі, а на додачу лиха година принесе парочку-другу знайомих. Останні любили скинути на голову Павлини Вікторівни своїх «мавп», тобто проблеми. І все те починалося із самого ранку, коли пристойні люди вдома сидять, а не по гостях швендяють. Ніщо не порушило порядок речей і цієї суботи. Прихід ранку ознаменувався істеричним гавканням глухуватої, підсліпуватої і трохи дурнуватої від старості карликової пінчериці. За мить до неї приєднався її некерований синок. Сполохані коти вирішили, що вже час сніданку, і приєдналися дуетом. Лихословлячи, Галицька вибралася з-під ковдри і, гублячи на сходах капці, потьопала відчиняти. З-під сходів повіяло тим, що ще вчора було котячою

6


Містечковий бомонд

вечерею. Біснувата Анфіска, худа, облізла й жадібна до їжі кішка, зависла на полі Лінчиного халата, вимагаючи гарантовану законом пайку. До дверей господиня підійшла осідлана юним нащадком Анфіси, персиковим Фінтиком, який понад усе любив ходити по головах. – Кого там чорти принесли так рано? – буркнула під ніс, відмикаючи двері. За дверима стояв листоноша. Він приніс телеграму для мешканців другої половини будинку. – Як завжди, заходять у ту хвіртку, що перша, – просичала Павлина, повертаючись у дім. У кухні вона поставила на плиту чайник і взялася готувати нехитрий сніданок. Щойно сіла до столу, як з усіх кімнат на запах їжі почали сповзатися заспані домочадці. Їсти одразу перехотілося. Ранок не склався, тож і від дня нічого доброго вона вже не чекала. – Хто б не прийшов, хто б не подзвонив, мене ні для кого немає вдома. Виїхала, вмерла, випарувалася! – гаркнула Галицька і, прихопивши чашечку зеленого чаю із жасмином, пішла до своїх апартаментів. – З понеділка чекаєш вихідного, у вихідні – понеділка. І ніде немає спокою, – бурчала вона. – Помалювати, чи що? Може, вдасться хоч трохи розслабитися. Піднявшись до мансарди, вона ногою пхнула шикарний голландський мольберт, так що з нього звалився підрамник. Потім з усією пролетарською ненавистю взялася вичавлювати на палітру фарби зі страшенно твердих тюбиків. – Який кретин використовує такий метал? Цією бляхою тільки дахи крити. От раніше тюбики робили зі свинцю, такі м’якенькі, податливі. Потроху Галицька заспокоїлася і занурилася в роботу. Час за роботою спливає непомітно, особливо коли вона тобі подобається. Але гармонія, яка з такими зусиллями створювалася, була брутально порушена. На сходах раптом почулися чиїсь легкі кроки, й у кімнату обережно заглянула племінниця. 7


Галина Невінчана

– Я, звичайно, перепрошую, але до вас прийшли… – Хто саме? – різко запитала Лінка, ладна подерти всіх на клоччя. – Цієї людини я раніш ніколи не бачила. Каже, ваш давній друг... – Це вже стає цікавим. «Старий друже...» Як у рекламі. Добре, зараз спущуся, – відклавши пензлі вбік, Ліна попрямувала до виходу. «І хто це вважає себе моїм другом, та ще й давнім?» – не встигнувши закінчити думку, Павлина зупинилась у дверях, оторопівши від несподіванки. Цього обличчя вона не бачила давно. Дуже-дуже давно... – Крук? – видихнула Павлина і відчула, як земля попливла під ногами. – Привіт, дівчинко! – відповів чоловік, в якому, незважаючи на невибагливий прикид: шорти, кросівки, футболку і бейсболку, все красномовно говорило про те, що перед нею один з нуворишів. Він роздобрів, набрав тіла і став ще більше схожим на випещеного, вгодованого котяру. Погляд його став ще нахабнішим і самовпевненішим, ніж у перші дні їхнього знайомства. Перед її очима стояла частина її минулого, про яке вона не хотіла згадувати. Павлина знову відчула себе тим наївним дівчиськом, сіренькою безвольною мишкою, яка колись потрапила у полон магічного погляду удава. Та сьогодні вона була іншою. В її житті було вже багато чого: любов і ненависть, захоплення і відраза, страх і зневага. Гралися нею, гралася й вона. Сіра мишка вмерла. У далекому минулому залишилася дівчинка-школярка. Перед ним стояла загартована життям, цинічна, гостра на язик, розумна жінка, яка зробила кар’єру без грошей і зв’язків, навчилася глибоко ховати свої почуття і переживання, залишатися незворушною, як скеля, за будь-яких обставин. – Яким вітром? – вдаючи радість і гостинність, вимовила Галицька. – Я приїхав спеціально, щоб поглянути на тебе, – не зво8


Містечковий бомонд

дячи з Павлини здивовано-зачарованих очей, відповів гість. – З якого дива так закортіло? Згадав як сідав... – Річ у тім, що віднедавна я надто часто чую твоє ім’я. А тут ще нарис у газеті… Хотів з’ясувати, скільки років фотографії, опублікованій у статті. Його очі бігали, безсоромно обмацуючи її обличчя, шию, руки, ноги під коротким халатиком. Їй здалося, що зараз він облизнеться і з його примхливих губів закапає слина, як у кота. – І якого висновку дійшов? – Ти справді просто фантастична жінка! – видихнув Крук. – Заходь у дім. Поп’ємо кави, поспілкуємось, – запропонувала Галицька, сподіваючись, що він відмовиться. – Ні, давай краще на нейтральній території зустрінемось? Я дуже ніяково почуваюсь у твоєму будинку. – Це ж треба, сказитись можна!.. Хіба тобі знайоме відчуття незручності? Невже ти вмієш ніяковіти? Щось не віриться! – Годі тобі, не знущайся. Я й так живу з комплексом провини перед тобою. До речі, може тобі потрібна якась допомога, то ти тільки скажи… – Олеже, – перервала його Галицька, – перестань дурню молоти. – Я щаслива, у мене все гаразд. До того ж, хіба я схожа на жінку, яка потребує допомоги? – В жодному разі. Але я знаю, як ти вмієш триматися, приховуючи істинний стан справ. Ти ж сильна особистість. – Дякую. Краще скажи, де ти, як ти, чим займаєшся? – Мешкаю в столиці, працюю в промисловості, керую, мотаюсь по всьому світу. Це довга історія. До речі, мій брат, а твій однокласник біля мене влаштувався. Хочеш його почути? – жестом фокусника він витяг звідкілясь мобілку. – Братане, ти знаєш, хто стоїть поруч зі мною? Ніколи не здогадаєшся! – промовив голосом іменинника, та раптом його обличчя витягнулося від подиву. – А як 9


Галина Невінчана

здогадався? Ну, пацан, ти молодець. Ліно, візьми трубочку, – він простягнув Галицькій апарат. – Уявляєш, одразу ж назвав твоє ім’я. Каже, що в мене голос був, як у ідіота. Павлина перекинулася парою слів із колишнім однокласником, якого теж не бачила сто років. Тим часом до хвіртки наблизилася гарна русява дівчина. – Мамусю, привіт! – Це моя старша, Вікторія. Якщо вже так хочеш допомогти, то запропонуй дівчинці гарну роботу в столиці, гідну її розуму і зовнішності. – Дівчинко, дядю звати Олежек. А ти іноземною володієш? Лінка пізнала в його голосі ті самі інтонації, від яких її мало не знудило. – I speak German, English fluently2. Крук перейшов на англійську. Дівчина, спалахнувши, щось різко відповіла також англійською, кинула: «Бай!» і пішла в дім. – Така ж гарна і така ж незалежна, як і її мати, – констатував Крук, проводжаючи дівчину поглядом. – Ось моя візитівка. Може, надумає. А мені свій телефон залиш. Щоб не втрачати зв’язку, – попросив Крук. Подальше стояння під горіхом біля хвіртки ставало безглуздим і незручним. – Добре, Олеже, якось зв’яжемося. Була рада побачити тебе живим і здоровим. Коли гість із минулого пішов, Павлина не знаходила собі місця. Фарби так і лишилися засихати на палітрі і пензлях. Телевізор дратував. Читати не читалося. Її переповнювали почуття. Увесь уїкенд вона провалялася, перебираючи старі фотографії. Повертаючи альбоми на поличку шафи, натрапила на збірку своєї подруги, яка давно переїхала до Америки. Розкрила навмання і прочитала: Я розмовляю німецькою, вільно англійською.

2

10


Містечковий бомонд

Розвішує кошлатий свій хітон У вікнах снігопад утомлений. І раптом!…далекий бархатистий баритон І переливи тембру неповторного. Крізь вічність і безпам`ятства сувій В мою печаль, у радість не відторгнену Безтямні очі снігових завій І переливи тембру неповторного. Той самий стиль крізь білі ці світи, Крилом змахнувши, спогад непритомніє… Немає стін, лиш біла заметіль І переливи тембру неповторного.3 «А різниця лише в тому, що надворі весна…» – сама до себе промовила Павлина і, не випускаючи книжки з рук, впала горілиць на софу. Пам`ять повертала її в юність. Вона пригадала свої зустрічі з Круком, страшенно захотілося палити… Дивно, але в серці не було ні образи, ні злості. Лише жаль. Чомусь лише жаль…

Вірш Тамари Ганенко

3

11

Містечковий бомонд  

«Містечковий бомонд». Іронічний роман про життя в провінційному місті. Дитячі мрії тільки здаються мріями, насправді дитина просто вміє бачи...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you