Галина Невінчана
– Лежать собі у теці на шафі. А що? – запитанням на запитання відповіла Павлина. – А не боїшся, що так і зітліють, не зустрівшись із глядачем? – А що я можу зробити? – Може, видати якось? Чи не хочеш? – Мало чого я хочу. А хто у це гроші вкладе? У мене таких коштів немає. – Пошукаємо спонсорів. – Я не буду ходити по товстосумах і канючити гроші. – А я тобі цього й не пропоную. Давай сходимо в інше місце. – Куди це? – До осередку Народного руху України. Це справа їх честі, якщо називаються патріотами. Я тебе познайомлю з місцевим ватажком. Цікава особистість. Ну то що, підеш? Здається, у нього й видавництво якесь є, – терпляче умовляв Галицьку ром. – Гадаєш, поведеться? – А тобі важко спробувати? Чи так і будеш сидіти на спадку, наче та собака на скрині з казки «Огниво»? – За «собаку» щиро дякую. Невже в мене такі великі очі? – розсміялася Лінка. – Умовив, піду. На центральній вулиці міста, за два кроки від міської ради, у старому двоповерховому особняку, на другому поверсі, розмістилися штаб-квартира Народного руху України, офіс «Просвіти» і осередок українських націоналістів. На першому – дві лавки: книжкова і чайна. Всюди лежала печать страшенних злиднів. У Галицької все перевернулося всередині, коли за нею грюкнули важкі вхідні двері і вона ступила на хиткі сходи, що стрімко збігали кудись під стелю. Чомусь згадалося літо 91-го року… …Хрещатик. Кілька жовто-блакитних прапорів. Під ними столики. Невеличка група людей намагається вручити перехожим саморобні бланки. За ними має відбутися всенародний референдум щодо незалежності України, яка 42