АРТКУРСІВ #10 '2023

ВОЄННИЙ ЩОДЕННИК

Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту / With gratitude for their assistance in the implementation of this project to

Дмитро Аверін / Dmytro Averin

Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova

Ігор Власов / Igor Vlasov

Ігор Воронов / Igor Voronov

Артур Гармаш / Artur Garmash

Тамара та Олег Гороховськi / Tamara & Oleg Gorokhovskyi

Роман Давидов / Roman Davydov

Богдан Єсіпов / Bogdan Yesipov

Андрій Ісак / Andriy Isak

Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi

Сергій Махно / Sergiy Makhno

Ярема Міклош / Yarema Miklosh

Вячеслав Мішалов / Viacheslav Mishalov

Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy

Ганна Прохорова / Ganna Prokhorova

Олена Сосєдка / Olena Sosiedka

Руслан Тимофєєв / Ruslan Tymofieiev

Світлана Трофимчук / Svitlana Trofymchuk

Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України

AРTКУРСИВ # 10 ’2023 (квітень)

Мистецький часопис

Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК

Головний редактор — Сергій ВАСИЛЬЄВ

Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА

Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО

Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, Президент НАМ України (голова редколегії)

Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ , канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ

Сергія Святченко «WAR»

із серії «LESS», с-print, лімітований тираж, 84 x 42 см, 2022

Над випуском

працювали: Матвій ВАЙСБЕРГ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Павло ВОЛЬВАЧ, Анатолій ДНІСТРОВИЙ, Олександр ІРВАНЕЦЬ, Валерія КАРПИЛЕНКО, Наталія МАЦЕНКО, Роман МІНІН, Марися НИКИТЮК, Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ, Ірен РОЗДОБУДЬКО, Сергій СВЯТЧЕНКО, Олег ТІСТОЛ, Наталія ШПИТКОВСЬКА

Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85

Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва

НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасної культури: музики, театру, кіно та візуального мистецтва.

Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва.

01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д

тел.: (044) 529–2051

Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua

https://www.instagram.com/artkursyv

https://www.facebook.com/artkursyv

© Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2023

СЕРГІЙ

СВЯТЧЕНКО

ВІДСУТНІСТЬ ПРИСУТНОСТІ

У серії «Відсутність присутності», 2022–2023, де використано фотографії з Ірпеня, Бучі, Богданівки, головною сполучною темою став відчайдушний пошук приглушення болю серця у безжальному

та несподіваному періоді початку війни в Україні.

Фарби та сенс стираються, додаючи страх реальності, де одне місце існує, інше — щойно перестало існувати, третє — відсутнє вже назавжди! Впізнавана

лише надія на майбутнє.

Усе це надає художнім роботам напруженість

розповіді, де неприродність присутності людини у війні поєднується з насильницькою смертю, нав’язаної ззовні. Конструкції зруйнованих будівель, горизонтальні та вертикальні зв’язки дозволяють проникнути в інший вимір, виходячи за межі традиційного сприйняття документальної фотографії. Фрагменти руйнувань поєднуються у нові візуальні символи, відсилаючи нас до теми апокаліпсису, де почуття напруги та руйнування набувають нового соціально-метафоричного змісту та демонструють пошук встановлення меж між особистим, підсвідомим та сьогоденням.

СПОСІБ БАЧЕННЯ

Я почав працювати з моделлю КОНСТРУКЦІЯ — ДЕКОНСТРУКЦІЯ — РЕКОНСТРУКЦІЯ

у 2010 році. Серія «Відсутність присутності» —

це спроба деконструювати образи війни, створити нову художню реальність і показати важливість чуттєвих спалахів, що живлять нашу образну єдність.

Моя художня практика розсуває межі основ нового розуміння навколишнього світу, багато в чому як написання моїх віршів — спонтанних та інтуїтивних. Метод деконструкції розглядає фотомонтаж як твір, у якому допускається повна інтерпретація вільних прочитань форм, кольору та реконструйованого образу/іміджу у новому візуальному прочитанні з метою отримати естетичний подив. Особлива подяка Ігорю Абрамовичу, Геннадію Козубу, Петру Маркману за надані оригінальні фотографії. Сергій СВЯТЧЕНКО

In the series «Lack of Presence», 2022–2023 (photos used here are from Irpin, Bucha, Bogdanovka), the main connecting theme was a desperate search to quiet the pain of the heart in the ruthless and unexpected period of the beginning of the war in Ukraine. Colors and meaning are erased, adding the horror of reality, where one place exists, another just ceased to exist, the third is missed forever! Recognizable is only hope for the future.

All this gives the art works the intensity of the narrative, where the unnatural presence of a person in the war is combined with a violent death imposed on him from the outside. The structures of destroyed buildings, horizontal and vertical connections, allow you to enter into another dimension, going beyond the traditional perception of documentary

photography. Fragments of destruction are combined into new visual symbols, referring us to the theme of the apocalypse, where feelings of tension and destruction acquire a new socio-metaphorical meaning and demonstrate the search for establishing boundaries between the personal, subconscious and the present.

I started working with the CONSTRUCTION — DECONSTRUCTION — RECONSTRUCTION model in 2010. «Lack of Presence» series is an attempt to deconstruct the images of war, to create a new artistic reality and to show the importance of sensual flashes that feed our metaphorical unity. My artistic

Ми втратили ВСЕ в одну

мить

І лише небо над головою

Ми заберемо його з собою

І

будемо жити з ним так довго

Доти

Поки сонце променями своїми

Напише на ньому

ВІРА НАДІЯ ЛЮБОВ

practice pushes the boundaries of the foundations of a new understanding of the world around us, much like writing my poems — spontaneous and intuitive. The deconstruction method considers photomontage as a work in which the full interpretation of free readings of forms, color and reconstructed image / image is allowed in a new visual understanding, in order to obtain aesthetic surprise.

Special thanks to Igor Abramovych, Gennady Kozub, Petr Markman for providing original photos.

Sergei SVIATCHENKO

We lost EVERYTHING in one minute

And only the sky above We will take it with us And we will live with it for a long time until then While the sun with its rays

Write on it

FAITH HOPE LOVE

СЕРГІЙ ВАСИЛЬЄВ

ТЕАТР

БОЛЮ

ТА МУЖНОСТІ

Пишу ці рядки в Києві, столиці України, у 326-й день інтервенції путінської Росії на мою батьківщину.

Вже понад 10 місяців триває війна.

Нерозсудливо і навіть безглуздо розпочинати

текст про театр з цього слова. Але все ж мушу це зробити. І зовсім коротко пояснити, що таке війна в цю хвилину особисто для мене.

Все надзвичайно просто. Коли, сподіваюся, буде опубліковано цю статтю (орієнтовно через півроку), війна, боюсь, ще триватиме.

Не факт, що я доживу до цієї публікації.

Втім, навіть завершити цей текст дуже важко: після ракетних обстрілів Києва в місті істотно пошкоджено енергетичну інфраструктуру — годинами, а іноді днями ми сидимо в суцільній темряві. А саме в цю хвилину вчергове оголошено повітряну тривогу.

Не треба співчувати. Мій досвід не унікальний.

Так само потерпають і те саме відчувають тисячі

моїх співгромадян, зокрема, сотні моїх театральиих

колег. Не хотів би, щоб моїм читачам знадобився цей досвід. Та все ж…

ЗДОЛАТИ ТРАВМУ

24 лютого 2022 року, коли українські міста зазнали перших бомбардувань російських агресорів, театр, як, власне, і все суспільство, пережив справжній шок. Навіть на деякий час заціпенів — покази вистав припинилися в усіх театрах країни. Потроху їхня діяльність почала поновлюватися лише наприкінці квітня. З міркувань безпеки митці

стали освоювати нові сценічні простори — в ІваноФранківському та Одеському музично-драматичних театрах, Київський опері, Львівському театрі ляльок вистави віднині грали у бомбосховищах. Слугували театральні споруди й для прихистку цивільних громадян. На жаль, це не врятувало кілька сотень мешканців Маріуполя, які ховалися в приміщенні місцевого драматичного театру, зруйнованого 16 березня 2022 року російською артилерією. На щастя, обійшлося без жертв при попаданні в ці ж дні ворожих снарядів в будівлі Харківського театру ляльок та Чернігівського молодіжного театру. Втім, навіть у прифронтових містах, в тому-таки Харкові, театральна діяльність відновлювалася. Щоправда, грати артистам здебільшого доводилося глибоко під землею — на станціях метро. Максимум одну-дві назви. Репертуар, між іншим, змушені були скоротити майже всі українські театри. Адже в деяких трупах залишилося мінімум виконавців. Чимало акторів рекрутувалися в діючу армію. Ще більше змушені були виїхати за межі України. А ті, хто залишився, зазнали справжньої скрути. Субсідії для державних театрів істотно зменшилися, їхня відвідуваність упала через побутові складності для глядачів, зокрема, комендантську годину. Для незалежних театрів (їх в Україні перед війною діяло близько ста), позбавлених власних стаціонарних приміщень і будь-якої фінансової допомоги, взагалі прийшли чорні часи: майже всі вони вимушено зачинилися.

Попри всі ці важкі обставини, впродовж року українські театри зіграли майже 250 прем’єр. Нові вистави випустили навіть митці, що зуміли вирватися з окупованих росіянами територій. Зокрема, актори Херсонського музично-драматичного театру розповіли пекучі історії своїх поневірянь під час війни в документальній виставі «Лишатись (не) можна…». Безпосередні свідчення та спостереження акторів склали сценарії ще кількох помітних робіт: «Imperium Delendum Est» Львівского драматичного театру ім. Лесі Українки, показану в спеціальній українській програмі на Авіньйонському фестивалі, «Всупереч» Дніпровського театру драми та комедії, «Вона Війна» та «Лютий» львівського театру «Варта», «Тиловий щоденник» Чернігівського молодіжного театру.

Втім, навіть звертаючись до відомих драматичних творів, театри намагалися осмислити сучасну суспільну ситуацію, дослідити причини та виклики війни. На уїдливий політичний памфлет перетворив

Вистава «Imperium Delendum Est», фото: Олена Кондрашова

«Кар’єру Артуро Уї» режисер Дмитро Богомазов в Національному драматичному театрі ім. Івана Франка. Підступний герой п’єси Бертольда Брехта став знущально схожим на нинішнього президента Росії, навіть вимовляв зі сцени реальні брутальні фрази Путіна. Цілком сучасні асоціації викликають перипетії драми Браяна Фріла «Переклади», поставленої режисером Кирилом Кашликовим в Національному театрі ім. Лесі Українки, — в англійських солдатах, що дають нові топонімічні назви ландшафтам ірландського поселення, легко вгадуються російські вояки, які спалюють в окупованих містах підручники з української мови та встановлюють бюсти радянським героям.

ПРОЩАВАЙ, РОСІЯ!

На початку березня 2022 два українські театри — Київський Молодий та Івано-Франківській

музично-драматичний — планували випустити вистави за романом Федора Достоєвського «Ідіот». Прем’єри, звісно, скасували.

Ксенофобська риторика Путіна щодо українців, гучно підсилена рупорами російської пропаганди, дратувала багатьох патріотично налаштованих радикалів ще в передвоєнні роки. Коли ж

на мирні будинки українців впали перші російські бомби, розлютилися навіть традиційно лояльні до російської культури мешканці східних областей України. У спалахах вибухів маркери цієї культури — назви вулиць, пам’ятники історичним діячам, бібліотечні стелажі з творами класиків російської літератури — незворотньо перетворилися на криваві стигмати.

Не дивно, що буквально за два тижні після початку російської агресії оголосили про перехід

на українську мову театри, що раніше працювали російською — Національний театр ім. Лесі Українки у Києві та Миколаївський художній драматичний театр. Не лише ці колективи, але й десятки інших ревізували свої афіші, принципово позбувшись творів російських авторів, включаючи

навіть не чужих Україні за походженням Миколу

Гоголя та Антона Чехова. Приміром, Київський Молодий театр мусив майже на третину скоротити свій репертуар. Натомість процес «дерусифікації» супроводжувався активним звертанням театрів до п’єс сучасних національних драматургів, надто таких, що фіксували достеменні реалії нового часу. Серед них, мабуть, є сенс згадати виставу «Я, війна і пластикова граната» за текстами Ніни Захоженко у Київському театрі на Печерську, де надзвичайно правдиво передано весь спектр емоцій, що переживають люди, контужені війною, — від жаху смерті та втрати близьких до лютої ненависті до окупантів. Загалом же, попри щире бажання вести з глядачем актуальний діалог, переважна більшість створених за новими текстами чи документальними свідченніми вистав хибує на декларативність та схематичність. Вони ніби зроблені

за єдиним шаблоном: статичні виконавці темпераментно декламують фрази на тлі відеопроекцій зруйнованих снарядами осель, військових у камуфляжі, біженців з заплаканими дітьми.

Окремий розділ в історії ідеологічного російсько-українського протиборства під час війни — шалені зусилля українських митців, спрямовані

на cancel culture російської культури в Європі.

В це полювання включилися разом з художниками, письменниками та музикантами й представники театру. Координатором цієї інформаційної атаки часто виступав Український інститут при міністерстві закордонних справ України, але не бракувало й індивідуальних ініціатив — від пікетів із закликом бойкотувати вистави росіянина Кирила Серебрянникова до ультимативних відмов брати участь у фестивалях, дискусіях, концертах, власне, в будь-яких культурних акціях, де передбачалася поява російських колег.

ПЕРЕМОЖЦІ Навіть соціологічні дослідження свідчать, що агресивний напад путінської Росії лише сприяв згуртованості українців та їхній національній ідентифікації. Для української ж культури, нарешті, цілком несподівано з’явився шанс показати себе світові. Безпрецедентна зацікавленість країною, об яку зламав зуби агресивний російській ведмідь, фантастична фінансова підтримка проектів за участі українських митців, готовність до колаборацій з ними народили десятки різноманітних мистецьких ініціатив, зокрема театральних. До війни в Європі добре знали хіба що українського режисера Андрія Жолдака. Певний розголос мали створені режисером Владом Троїцьким театр «Dakh» та фрік-кабаре Dakh Daughters. Завдяки багаторічному співробітництву з лондонським театром Royal Court в Британії було відомо ім’я драматурга Наталії Ворожбит. На сценах кількох країн йшли п’єси Неди Нежданої та Анатолія Крима. Починаючи з березня 2022 року, зокрема, завдяки програмі сценічних читань творів молодих українських драматургів «Worldwide Ukrainian Play Readings», організованої американським театральним критиком і перекладачем Джоном Фрідманом, відбулося знайомство публіки десятків країн — від Фінляндії до Австралії — з творами Ніни Захоженко, Наталії Блок, Лєни Лягушенкової, Марини Смілянець, Людмили Тимошенко, Андрія Бондаренка, Ігоря Білиця, Андрія Ченського. Це дозволило створити бібліотеку перекладів цих текстів (загалом близько 150 творів) на англійську, німецьку, французьку,

польську, румунську, словацьку мови. Вона доступна на сайті Українського інституту за посиланням https://ui.org.ua/sectors/ukrainian-drama-translations/.

Деякі з представлених там авторів отримали запрошення на резиденції в театри Польщі та Німеччини, де працювали, зокрема, над створенням документальних вистав про Україну. По суті, саме такими, почасти просвітницькими проектами поки що обмежується репрезентація України на європейських сценах. Хоча варто підкреслити: якщо спочатку такі дійства мали скоріше форму перформансів («Дискотека в бомбосховищі», влаштована Владом Троїцьким в Берліні та Осло, або унаочнені інструкції з поводження при ракетних та хімічних атаках під назвою «Життя на випадок війни» на фестивалі в польському Торуні), то з часом ці проекти ставали дедалі масштабнішими та демонструвалися на престижних сценах. Скажімо, режисер Стас Жирков разом із драматургом Павлом Ар’є та із залученням українських акторів здіснив три документальні постановки в Німеччині — «Озброюючись

Вистава «Кар’єра Артуро Уї»

проти моря лих» в Schaubühne Berlin, «Вісті з минулого» в Mü nchner Kammerspiele та «Одисею»

в Dusseldorfer Schauspielhaus. Українські виконавці

разом з німецькими колегами розповідали про трагедію голодомору в Україні в 1932–33 роках у виставі Schauspiel Köln «Революція морить голодом своїх дітей». Препарував свідомість пострадянської

людини український режисер Максим Голенко, випустивши у Die Staatstheater Stuttgart «Gorkis mutter»/«Мати Горького» Лєни Лягушенкової.

Рефлексію на війну «Dance Macabre» група Dakh Daughters здійснила за підтримки і на сцені Théâtre de l’Odéon у Парижі. А ще українські режисери та актори створювали вистави про свою батьківщину, охоплену війною, у Великій Британії, Литві, Польщі, Португалії, Чехії.

Чи буде чутний в світі голос українського театру, коли українська армія здолає російського агресо -

ра? В це хочеться вірити. Адже Україна принаймні довела, що має власний голос.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

«ХЛІБ НАСУЩНИЙ»

ЖАННИ КАДИРОВОЇ

У Німеччині, в місті Ганновер, триває виставка української художниці Жанни Кадирової «Daily Bread» («Хліб насущний»). Музей Kunstverein Hannover, де репрезентовано проект, був заснований у 1832 році і вважається одним з найстаріших та найпрестижніших в німецькомовних країнах.

Інституція представляє першу ретроспективу творчості художниці Жанни Кадирової — мисткиня

понад двадцять років досліджує питання, пов’язані

з постсоціалістичною перспективою. Незважаючи на те, що її практика завжди була актуальною, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну творчість Кадирової зазнала суттєвих змін. Художниця, яка на початку війни покинула Київ разом із родиною та знайшла притулок у Німеччині, згодом повернулась до української столиці. Бо нею керує бажання бути свідком, помічницею, проявляти свою позицію та спонукати до супротиву агресії.

Жанна Кадирова. Daily Bread. A First Retrospective, загальна експозиція, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

Кадирова розуміє мистецьку працю як діяльність, що ґрунтується на стійкості. Вона з короткими інтервалами подорожує між виставковими центрами по всьому світу та своїм рідним містом Києвом, немов мистецький посол з певни-ми меседжами. Йдеться не лише про твори мистецтва, а й про досвід, травми та наслідки життя й роботи в облозі. Зіткнувшись із всюдисущістю війни у своїй рідній країні, художниця знаходить опору у повсякденності, де віднедавна сама творчість править

за хліб насущний. Кадирова, як і багато її колег і друзів, продовжує створення нових робіт всупереч виснаженню і навіть смертельній небезпеці, її наснага і цілеспрямованість не зменшуються.

Ретроспектива представляє роботи за два десятиліття мистецької діяльності, включно з тими, що створені спеціально для виставки в Ганновері.

Презентація має на меті показати, як радикально нові форми творчості можуть контекстуалізувати ситуацію, коли мистецтво стає ключовим засобом опору.

Жанна Кадирова. Second Hand, 2019, Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

Жанна Кадирова. Second Hand, 2019, Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

Жанна Кадирова. Second Hand, 2019, Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

Жанна Кадирова. Ринок, 2017. Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

Жанна Кадирова. Російська ракета, 2022, надано художником, фото: Mathias Völzke

Жанна Кадирова. Без назви, 2014–2023. Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

У 2014 році Кадирова вже створювала роботи, присвячені фактичному початку війни. Вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року також відкрило нову сторінку в творчості художниці, яка розпочала дослідження питання національної ідентичності, радянського минулого та фізичного підґрунтя, на додаток до лютості та жорстокості війни.

«Хліб насущний» також містить її найвідоміші роботи із серії «Ринок» (2017–19) і фізичні «хлібні буханки», зроблені з великих річкових каменів (проект «Паляниця», розпочато в 2022 у співавторстві з Денисом Рубаном). Продаж творів триває, тоді як всі виручені кошти направлено у благодійні організації та друзям у Києві.

Ця виставка, організована у співпраці та за підтримки PinchukArtCentre, має бути показана влітку 2023 року на території інституції в Києві. Не лише з початку війни, PinchukArtCentre відомий як одна з провідних інституцій у справі підтримки, просування й репрезентації українського сучасного мистецтва й митців як в Україні, так і за її межами. Виставка проходить за щедрої підтримки Культурного фонду

NORD/LB, GALLERIA CONTINUA і приватної колекції в Римі, колекції FOROF, Рим, і колекції РігоСайтта, Швейцарія. Проект триватиме до 9 квітня.

Автор: Вікторія КУЛІКОВА , арт-директор платформи сучасного мистецтва Abramovych.Art

Жанна Кадирова. проекти Паляниця і Тривога, 2022. Daily Bread. A First Retrospective, Kunstverein Hannover, 2023, фото: Mathias Völzke

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

«З ЛЮБОВ’Ю І ВДЯЧНІСТЮ ДО КОЖНОГО ЗАХИСНИКА…

НЕ ЗАБУДЕМО!»

З ЦИКЛУ «МІЙ ДОНЕЦЬК. ЧОТИРИ ЗУПИНКИ СПОГАДІВ»

1. Райські яблучка Центральний проспект міста називається

«Артьома». Хто такий той «АртьомА», дітям

не відомо до пори до часу. Аж поки їх не поведуть

до «Бєлого лєбєдя» — торгівельного центру (чи, як раніше казали — універмагу) і не покажуть пам’ятник: «Ось цей дядя — Артем, революціонер. Бачиш, який великий!»

Артем, дійсно, велетенський і височить, розставивши ноги, прямо на перехресті із проспектом Миру. Дивиться вдалечінь суворим кам’яним поглядом, ніби хоче повторити свої ж слова, викарбувані на ще більшому пам’ятнику, що стоїть на крейдяних Святогірських горах: «Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо!»

А «неорганізовані маси» — ось вони! Ширяють проспектом туди-сюди — виносять з «Лєбєдя» покупки, їдять морозиво в тіні постаті, і хоч би що.

Але не всім!

Дехто водить сюди «гостей міста» і вказує на опущену донизу розчепірену п’ятірню революціонера: якщо поглянути під певним кутом, то можна побачити, що вказівний палець вождя пролетаріату стерчить окремо від інших — прямо з-під штанини…

Складається повне враження, що пам’ятник налаштувався справити малу потребу прямо на ці самі «неорганізовані маси». Часом виникає крамольна думка: а раптом скульптор саме так і замислював!

Аби було, як в Брюселі: там на центральній площі

є скульптурка хлопчика, що пісяє, а тут, посеред Донецька — кількаметровий дядько робить те ж саме… Але «покруче», ніж в тому Брюселі! Отже, проспект Артема — або як досі каже бабуся «Перша лінія» (це вона пам’ятає ще з часів Юзівки) — тягнеться від залізничного вокзалу, проходить через центр і закінчується кінцевою зупинкою біля Центрального універмагу. А вже звідти розходяться маршрути до менш показних вулиць, а згодом і до зовсім непоказних — запилених, заставлених триповерховими «хрущівками», а ближче до металургійного заводу і зовсім маленькими приватними будинками, кубельце яких за часів Юзівки називалося «Ларинкою».

Там до війни (Другої світової) колись мешкали бабуся з дідом. А вже в 50-х їм дали квартиру в самому центрі, на вулиці Постишева, навпроти Оперного театру, звідки рукою подати до центрального проспекту.

От цікаво, чи хтось з місцевих мешканців пам’ятає, що той проспект колись був засаджений «райськими яблучками» — низенькими розлогими деревцями, на яких рясніли маленькі червоно-золоті плодики, котрі влітку встеляли всю вулицю. І люди бродили по ній з кошиками — збирали на варення ті «райські яблучка»!

А діти думали, що, певно, такі самі ростуть в раю — там, де немає смерті, де поруч мирно вживаються тигри і зайці, де пурхають ангели і, звісно, їдять ці яблучка так само, як і малюки: тримають

двома пальчиками, обтирають об крило і надкушують лише переднім зубом (ох, чи є у ангелів зуби?!), адже ці яблучка, як казала бабуся — «на один зуб».

Проте, якщо зварити варення…

І варять! Всі донеччане, що мешкають на вулиці Артема, варять варення з райських яблучок. І тоді з вікон лине райський аромат. Бабуся знімає рожеву пінку великою ложкою з дірочками, які просвердлив дід, і збирає її в блюдечко. Пінка тремтить, коливається, вона схожа на мереживо. І їжу богів.

Власне, в дитячій уяві так воно і є! Саме цим харчуються ті, хто живе на небі. Невагома пінка тане на вустах. Проте в слоїках — а із зібраного в один день врожаю виходило два-три слоїки! — райські плоди плавають в прозорому і досить щільному желе, яке заготоване «для зимнього чаювання».

Але якщо знати, куди бабуся ховає слоїки, можна крадькома вилучити бодай один і таємно їсти ціле літо — по ковточку, по крапельці. Або — з пальця, що здається найсмачнішим. І думати, що ти — в раю…

…Центральна вулиця «щасливця-АртьомИ», господаря райського саду, лишається в пам’яті картиною імпресіоністів. Чисті кольори: жовте сонце, червоні боки яблучок, зелені карликові деревця, сірий асфальт, квітчасті кримпленові спідниці жінок, що стовбурчаться довкола ніг, мов дзвони, білі шкарпетки під чорними чи червоними ретязями босоніжок, лляні брюки чоловіків, схожі на піжами, в яких проспав цілий тиждень, — все «по моді». Цікаво, чи є хтось, хто пам’ятає про райські яблучка на центральному проспекті?

Відгукніться!..

Можливо, ми збирали їх разом?

От, наприклад, з тією жінкою…

…Вона стоїть на узбіччі широкого проспекту в юрбі таких самих жінок. На ній — лосини з люрексом і довга туніка з кольоровим принтом Мікі Мауса, напнутого масивними бюстами.

У неї перепалене фарбою жовте волосся, червоні вуста, під ногами — жовто-блакитний прапор нещодавно роздертий, затоптаний, поранений підборами…

Вона здійняла руку з порожньою пляшкою пепсі-коли, аби жбурнути її в бік колони знесилених

людей, що повільно просувається проїжджою частиною. Вона прагне влучити! В скроню. Аби —

на смерть. — Фашисти! Фашисти! — кричить вона і кидається крізь конвоїрів, аби саданути самого зухва-

лого — ось того, що йде прямо і дивиться поперед

себе і трохи — в небо.

Сотні рук простягнуті до колони — знімають

видовище на телефони.

Це проспектом ведуть… військовополонених.

А райські яблучка посеред міста — видіння з минулого сторіччя.

Колона військовополонених — з нинішнього.

Регоче і сичить натовп, загрозливо здіймає руки, кидається сміттям. Злітають вгору огризки, недопалки, бляшанки…

Шурхотять по асфальту тисяча ніг. Тисяча втомлених ніг. Хтось тут вперше. Хтось, певно, був тут колись у відрядженні, ходив, милувався трояндами, кидав монетку в штучне озерце посеред скверу. А хтось — з місцевих, своїх. Може, сусід чи однокласник. Той, хто вчора казав: «Людко, ти що, збожеволіла? Який Путін?! На хрін ти йому здалася?»

А виявилося — потрібна, вона, Людка в люрексових лосинах, товаришу Путіну! І дядько Петро потрібен! І Вовка, що четвертий тиждень пижиться і не просихає під захопленою ОДА. І вагітна Настьона теж потрібна! Вона хоч і дістає всіх дурними запитанням, мовляв, коли допомогу на дітей-безбатченків брати-росіянє підвищать, проте огірки солить і справно носить і дядькові Петру, і Вовці, і ще купі розвеселого золотозубого народу.

Площа Леніна і проспект Артема вщерть заповнені людьми, над ними — чужі прапори. Стільки трьоколорів Людка тут ще не бачила! Власне, їх тут ніколи й не було до цього часу. Над площею лунає її улюблений Кобзон — «Етот день побє-є-є-єди!».

На площі виступає її знайомий — колишній мийник автомобілів, поруч із ним — теж «колишній», але — депутат Верховної Ради з обличчям песика Тузіка.

На кожне їхнє слово площа відгукується завзятим «Ура-а-а!».

Вони кажуть про наступ, про безсилля «хунти», що захопила владу в Києві, кричать до натовпу: «Ми — рускіє!».

— Рускії, рускії! — відгукується юрба.

І Людка відгукується, киває.

Урочиста ж мить, чого тільки не скажеш разом з усіма. «Рускіє» — так «рускіє», аби гроші платили!

Людка посуває вперед доньку (та мала, і теж в лосинах), бризкає слиною: «Давай, топчи, топчи!» Та нерішуче стає на край синьо-жовтої матерії — кілька місяців тому вона ж під нею до школи пішла…

— Топчи! — весело підморгують материні подруги.

Вони щойно з-за столу, відмічали «дєнь побєди», дихають коньячком, заливною рибою, насінням (насіння під кінець застілля — то святе!). Витанцьовують на зібганій тканині закатрупний канкан. Конвоїри клекочуть не по-тутешньому, регочуть, підморгують молодицям.

Повільно повз них йде колона…

Стоп-кадр.

…Ми з Людкою збираємо райські яблучка —

хто швидше?! Найспіліші засовуємо до ротів, сміємось — хто більше напхає, той і переможець!

Жуємо з кісточками і хвостиками. Солодкий сік стікає по підборіддях… Ми в раю! Нам по сім щасливих років. А завтра наші бабусі наварять варення. З райських яблучок на вулиці Артема…

2. Кінцева «дев’ятки»

Моя перша адреса в Донецьку, куди мене принесли після народження, — «вулиця Авнатаняна». Але місцеві називали район «Біля балки».

«Балка» — це трав’яні щільні «джунглі»,

що розташовувалися одразу за двориками триповерхових «хрущівок» в Калинінському районі. Назва району мені дуже подобалась, адже я думала, що ця назва походить від дерева — і шукала ту калину. Але калини на нашій вулиці чомусь

не росли…

В хащах «балки» діти грали в розвідників і ховалися від батьків.

Тепер здається дивним, що двері квартир-«хрущівок» ніколи не зачинялися — в будь-яку можна було забігти і попросити води. Всі сусіди знали одне одного, а дітлашня вважалася «спільною». Але мене завжди цікавило, що там далі, «за балкою». Тому років з семи я мала своє особливе «заповітне» місце на околиці Донецька, про яке ніхто не здогадувався, адже саме ТУДИ дітей ніколи не відпускали самих.

Власне, нікому б і на думку не спало їздити так далеко — на інший край міста.

Тільки не мені!

Отже, після школи, коли батьки були на роботі, я сідала в тролейбус (здається, номер 7) і їхала бульваром Шевченка аж до «кінцевої» — до вулиці Університетської. А там пересідала в «дев’ятку». Приліплювалась до якоїсь доброї тітоньки чи бабусі і вдавала, що я — з нею. І їхала через усе місто, до кінцевої зупинки, яка називалась «Аеропорт».

Так, той самий…

Це було місце моїх найбільших заповітних мрій, місце втечі від реальності промислового міста, від усіх «балок» з «хрущобами».

Тоді аеропорт ще не мав того великого терміналу, зображення якого після 2014-го року обійшло увесь світ. Але мені він здавався всесвітом, точкою відліку життя і уособленням всіх моїх мрій. Уникаючи міліціонерів, я ставала в куток біля широченних скляних вікон і дивилася, як в небо злітають літаки. І шалено заздрила людям, що йдуть з валізами до автобусів, а потім сідають в літак — і злітають! Донецький аеропорт був моїм «місцем сили», там в мені народжувалось все: фантазії про світ, мрії про мандри і навіжене бажання «бути як літак». «Донецький аеропорт» для мене не просто словосполучення — він став для мене початком справжнього дорослого життя.

Досі пам’ятаю його запах: металу і валіз. І трохи… сосисок з гірчицею, які продавалися в буфеті. Ми дружили: я і Аеропорт…

Він знав мене з дитинства.

Він знав про мене все.

Він завжди був зі мною «і в смутку, і в радості». Зрештою, він сказав мені: «Лети! Ти зможеш» — і відпустив.

Роман Мінін. Генератор Донецького метро, барельєф, пінокартон, УФ друк, авторська техніка, 2014–2015

Можливо, він щось таки знав…

…В 2014-у щоночі і щодня я шепотіла до нього: «Тримайся… Тримайся! Я з тобою…» Уявляла, як тінь семирічної дитини — моя тінь! — стоїть поруч із тими, хто захищав моє «заповітне місце», мої мрії, моє життя.

…Останній раз я бачила його здалеку — з Карлівки кілька років тому.

— Аеропорт за 15 кілометрів звідси, — сказав комбат. — Їхати далі не можна. Стріляють…

Кінцева «дев’ятки».

Аеропорт.

Пам’ять мого дитинства.

Вічна пам’ять…

3. Макеєвка

Колись увесь світ звівся до одного «священного місця» — Макеєвка.

Там були танці! І не такі, які в Донецьку, а СПРАВЖНІ. Справжні «дикі танці» на розтрощеному асфальті, огородженому бетонним парканом з ліпниною в стилі соціалістичного реалізму.

Платиш за вхід — і розпочинаєш нове життя. Щовечора — нове!

Якщо нічого не трапляється — це прокол, невдача, нудьга. Але ж трапляється!

А тому до нового життя треба гідно підготуватися. Адже невідомо, чим закінчиться щовечірня пригода: чи загребуть до «мєнтівки», чи підеш з невідомою компанією в невідоме місце, а якщо підеш — чи виживеш, а чи натрапиш на бандитське кохання з пристрастями — «в разі чого» — «попішу-порєжу!». Чи буде погоня, чи втікатимеш

від сюрчання свистків по клумбах…

Тому треба підготуватися до всього ретельно.

Намалювати чорні стрілки на повіках — до скронь. І накласти «циганські» (зі штукатурки!) блакитні тіні — аж до брів. Накрутити

на плойку кінчики волосся чи навпаки — поставити «гриву» коричневим «пральним» милом, як у дикобраза.

Повісити в вуха велетенські пластмасові кільця. Підмалювати вуста яскраво-червоною помадою, по контуру навести чорним, аби краще виділялись у темряві.

З одягом — гірше. Одяг — такий собі: футболка, власноруч «зварена» в лужному розчині, і така ж спідниця з «несправжньої джинси», що кошлатиться по краях (а збирала ж на неї три місяці: 220 «ре»!).

Все виправляє флакончик зеленої «Шахрезади»: аромат такий, що помітно тільки його.

З собою можна взяти старі кєди (на випадок швидкого реагування на ситуацію!), а взутися в дерев’яні «платформи», зроблені місцевим майстром — 14 сантиметрів, як було замовлено! Візерунок випалений самотужки — розпеченим на конфорці цвяхом: квіточки і власний загогулистий розпис. Все вкрито меблевим лаком. Зверху меблевими кнопками припасовано ретязі зі старих босоніжок. Ексклюзив! Але в таких (в разі чого) далеко не втечеш. На танці ходили з Ларискою, що мешкала в Макеєвці. Лариска старша на чотири роки, вже на другому курсі університету. Вона вже робила аборт від Колішахтаря. Її мати про це не знає. Вважає, що її зразкова доня — майбутній Ейнштейн чи Пуанкаре, адже вчиться на математичному факультеті і щодня їздить до Донецька в універ.

Вона і їде. До Ольки. На вулицю Університетська, що паралельна з Артема і виходить на Таманський проспект — туди, де в ряд стоять старі триповерхові «хрущівки».

Ольці шістнадцять. Її так само нудить від школи, як і Лариску від математичних формул.

Олька теж сьогодні не йде до школи. Чекає на Лариску. Мати Ольки — «на зміні» до наступного ранку. А тому — свобода!

Що таке свобода посеред нудьги і безвиході промислового міста?

Якщо ти «у тренді» — це зелена пачка сигарет «Слімс»; спирт, поцуплений у батька, який треба розбавляти водою, від чого він стає каламутним і білуватим, як молоко; розмови про «а він тобі що?

А ти — йому?…»; конспіративні плани на майбутні вихідні: «Скажеш батькам, що ночуєш у мене, а я скажу, що в тебе!» Проблеми: де дістати «п’ятерик», аби вистачило на вхід до танців.

Якщо ти «біла ворона», твоя свобода — французька булка, розрізана посередині, намащена згущеним молоком, і платівки, що крутяться до ранку на старенькій «Каравелі» (програвачі). Книжки

з бібліотеки. Мрії.

Про джинси.

Олька — і те, і те: «біла ворона у зграї».

І от приїжджає Лариска. З самої Макеєвкі!

Вони дістають з морозилки шматок м’яса, замороженого місяць чи два тому — здобич, принесена материною подругою в ресторану, де вона працює офіціанткою. Його треба обережно розморозити, відпиляти (аби було непомітно!) шмат, а потім так само покласти до морозилки. М’ясо зберігається

на Новий Рік. Але до зими ще три місяці — до того часу ніхто його лінійкою вимірювати не буде!

М’ясо, мов скло — крихке і синього кольору. Але, зрештою, на дві відбивні непогано відпилюється під струмком гарячої води.

Сьогодні у них доросла вечеря — така, як на картинці в журналі: відбивні в оточенні «зелені» — петрушки і кропу. І два бокали розведеного спирту. І зелений «Слімс».

І ось коли це все стоїть на табуреті, накритому рушником, Олька розкладає ножі і виделки, віялом вкладає до склянки серветки, запалює свічку, відчиняє двері балкону, в які заглядає дерево…

Все це схоже на свято, на картинку з журналу або на репродукцію «Вечеря двох панянок у призахідному сонці» пензля Ренуара, чи як там його?…

І вони їдять м’ясо, стукаючи ножами по тарілці, і, мов нектар, сьорбають молочного вигляду спирт. Між ними купа розмов. Дорослих розмов. Про життя.

Олька планує переїхати до Макеєвки, ближче до танців, подалі від батьків. А ще краще — до Холодної Балки — ще дальшої околиці. Адже там одноповерхові будинки-бараки, немов на турбазі. І всі всіх знають! Вітер здіймає білизну на мотузках, натягнутих перед кожними дверима, бігають голопузі замурзані діти, дядьки голосно «зашибають козла», а дівчата проходять повз у коротких спідницях, отримуючи купу вигуків, не гірше ніж у Римі чи Неаполі.

Це весело!

Лариска ж планує перебратися до Донецька. Вийти заміж. Якомога швидше. За викладача фізики, який вчора «та-а-ак подивився!». Вона старша і досвідченіша, вона знає, як краще. А краще — це вийти заміж. Хоча Олька так не вважає. Їй хочеться всього-багато-і одразу! Наприклад: померти молодою і лежати в новій білій сукні, як дівчинка з паралельного класу, до якої всією школою ходили на похорон минулого місяця. Раніше про неї ніхто й не знав! А ось

коли — так: в білій сукні, в квітах, в морі любові… Олька теж хоче відчути це море. А потому, коли б

належалась в квітах, — встала б і швиденько по -

далася б…

А куди звідси можна податися, крім танців

у Макеєвці?! Це для Ольки і Париж, і Рим, і далекий Коала-Лумпур (певно, там на деревах гронами висять ці забавні ведмедики?..) Вони міркують

про усе це, дивлячись, як за балконом догоряє день.

Червоний захід сонця.

Він тут завжди червоний — це десь далеко, на заводі, ллється сталь, озаряючи

небо штучними

пур -

пурово-жовтими загравами.

Ларисці не сидиться.

Спирт випито, від нього голова йде обертом

і тягне на пригоди.

Неймовірно тягне на пригоди!

Пригоди для Лариски — піти під вікна «фізика». Дарма, що він одружений. Можна сісти на лаві і чекати, доки він вийде виносити сміття.

Отако-о, сидіти, склавши ручки на коліночках. А потім, коли він вийде — отако-о подивитися: скромненько, з-під вій. А він запитає, о, це ви, студентка Карпенко, а що ви тут робите, чому не вдома, а яка особливість горизонту подій у чорної діри Керра? А вона йому: я вас люблю, Миколай. І одразу — навтьоки! І нехай потім ду-у-умає.

У Ольки теж голова обертом, в ній починається «гвинтокрил», тому ні в якому разі не можна моргати або заплющувати очі — так і понесе прям об стіну головою!

А тому вона каже: гайда, до фізика! Тільки чекати не будемо — одразу заспіваємо пісень.

«Мільйон Алихроз» чи «Куда уєхал цирк»!

А краще — візьмемо крейду, напишемо на асфальті під балконом «Микола — козел і зрадник!», або краще загадковіше: «Миколо! Ми з дитиною чекаємо на тебе!».

От його дружина зрадіє. От тоді нехай і подумає!

І вони швидко (принаймні їм так здається) збираються. Лариска взуває Ольчини туфлі. Вони шалено тиснуть і Лариска плюється, мовляв, роз’їла-

ся на тому м’ясі. То від спирту ноги набрякли, каже Олька і одягає Ларискину «мастєрку». Завжди мріяла про таку — і от Бог несподівано подав.

Виходять з під’їзду «красіво», аби бабусі-сусідки матері не настукали. І мчать наввипередки до зупинки. Але не до тролейбуса — до рівчака, що позаду неї. Скочуються в кущі — кожна під свій. І відчайдушно видають назовні все, що залишилось

від романтичної вечері.

Ольці шкода м’яса. Лежало б собі до Нового року… Це ж треба так змарнувати вечерю!

І настрій.

Вони виходять з кущів на тремтячих ногах.

І вже ніхто нікуди не їде.

Але й не йде: триматися за дерево так добре.

Воно єдине, що може втримати на цій землі, що тече з під ніг, мов ртуть.

Вони тримаються за дерево.

…Через хрінову хмару років Олька в білій шубі

їде таки до Холодної Балки.

Спочатку на маршрутному автобусі до Макеєвки, потім бере таксі, заплативши за обидва кінці.

Їде з Києва, аби відповісти на запитання Лариски, котра так і написала на фейсбуці: «Що ви там за флеш-моб влаштували в вашому Києві?!»

То треба ж пояснити…

На Балці замість бараків — три- і п’ятиповерхові будинки, кав’ярня «Барселона», ломбарди і зламане «чортове колесо» в заметеному сірим снігом сквері. Половина будинків з темними вікнами — роз’їжджаються звідси, від «нема чого робити», шахти закриті.

Лариска вчителює в місцевій школі. У неї троє дітей. Старша донька — в наркологічному диспансері другий місяць, «най би й не вийшла — зайвий рот»! Молодші сини-близнюки — в десятому класі. Лариска скаржиться, що курять траву, дере

їх, «мов сидорових кіз». Чоловік заробляє в копанці. Непогано заробляє. Поки живий. І їм усім «не до стрибків на майдані» — вкалувати треба. — А пам’ятаєш, як ти хотіла тут жити? — питає Лариска.

Олька пам’ятає.

І сині тіні до брів, і варену джинсу, і запах «Шахрезади».

Все це лізе в очі і ніздрі. Крізь таку чортову хмару років, а все одно — лізе. Вламується в сни, мучить запитанням, яке неможливо додумати до кінця: а якби лишилась тут?

—…може, дійсно переїдеш сюди? — каже Лариска. — У нас квартири — копійки, бери будьяку. Працюватимеш в школі — вчителів не вистачає. А , от побачиш, як змінимо владу, зарплати будуть ого-го! Як у Ростові! Це наш директор так каже. А якщо директор каже — то, певно, щось знає! Від нас же нічого не залежить. Так що дарма ви там скачете. Як керівництво скаже — так і буде. А як буде?

Лариска хоче, аби суботники були — з піснями і прапорами, пайки, щоби хліб — по шістнадцять копійок, паради на «перше» і на «дев’яте», щоби морозиво — по дев’ять копійок, а найдорожче, з шоколадом — по двадцять вісім, щоби звивалися «кострами» до неба «сініє ночі», щоби молодята несли квіти під пам’ятник Леніну, щоби … І щоб були танці! Дикі танці по вихідних! — Бухнеш? — питає Лариска. — У мене лише спирт, але ж… Пам’ятаєш, як ми?…

Олька пам’ятає.

І той тихий вечір в пурпурових загравах.

І те дерево.

І мільйон-мільйон-мільйон червоних троянд Алихроз…

4. «Завод ізоляційних матеріалів» Ігорю Козловському, Станіславу Асєєву присвячую…

…це наступна зупинка.

А потім ще дві-три — і ти біля прохідної ДМЗ, Донецького металургійного заводу.

Роман Мінін. План втечі з Донецької області, барельєф, пінокартон, УФ друк, авторська техніка, 2014

Кіра могла б податися і на «ізоляційку» —

це на дві-три зупинки ближче від дому, але там немає жодного друкованого органу, а Кірі важливо здобути за рік чималий «творчий доробок» для вступу в університет — на журналістику.

Перед тим з’їздила на шахту Абакумова, але то надто далеко. На «Засядько» мила жінка-редакторка сказала, що багатотиражка вихо -

дить українською мовою: « Як у вас з українською?»

З українською у Кіри було так собі. В родині бабуся, вчителька української мови і літератури, наполягала говорити «по-городському».

А от на ДМЗ взяли одразу — там нещодавно когось звільнили. До того ж Кіра — гарненька і молода, а в редакції — суцільна «Пенсільванія», нема кого в цехи по новини посилати: територія величезна, не кожен дістанеться до прокатного чи ливарного, тим більше за 60 «ре» на місяць. Дурних немає! Є Кіра. А Кіра щаслива, що самотужки, без усякого «блату» знайшла роботу.

Приходити на восьму. А потім — відправлятися по цехах, питати про цифри сьогоднішніх досягнень: скільки наплавили, скільки «прокатали», хто герой дня, яка у нього біографія. Наслухатись

матюків. Навчитись не гірше. Досвід!

Після «Заводу ізоляційних матеріалів» треба добряче штовхатися ліктями, пробираючись ближче до виходу. Адже на зупинці майже ніхто не виходить — промзона заростає травою. І назва нудна. Іноді Кіра сонно думає, що там випускають?

Хіба що якісь «ізолєнти», аби електричні проводи замотувати.

Біля терикону вони колись грали в війнушку, ховаючись в руїнах. Поверталися додому зі збитими колінками і запахом карбіду у волоссі. Карбід кидали до калюж — він пінився і смердів.

Вона завжди була «розвідницею» — право, яке заслужила, адже ніхто не міг її наздогнати.

Спіймати її вважалося крутою вдачею. А спіймати можна було лише за косу (тоді вона ще носила коси). Пашка колись таки спіймав саме за косу.

Якби вона була ящіркою, а коса — хвостом, вона б не роздумуючи лишила б її в руці Пашки — нехай вдавиться! Але Пашка намотав її косу на руку. А потім повів до «фашистського бункеру» «на катування»,

тобто до закинутого підвалу, де було зроблено «штаб» і «в’язниця» для всіх спійманих. Грали зазвичай п’ять на п’ять або «будинок» — на «будинок», по-чесному: скільки «фашистів» — стільки і «партизанів». Олька, Стасик, Людка, Ваня, Ігор, Дімка, Сашко — і ще народ з іншого двору. І хто кого? Наприкінці робили обмін полоненими і дружною юрбою розходились до вечері.

З Пашкою ніхто не хотів лишатися наодинці в тому «бункері».

Подейкували, що цей малий застосовує заборонені прийомчики. На дівчатах, скориставшись

зв’язаними руками, задирає спідниці, ну, і говорить різне… таке, про що чув від дорослих. А потім кожна божиться, що «вмазала Пашці по вухах як слід». А цікаво, як «вмазала», якщо руки скручені за спиною? А отже, кожна боїться і бреше! Хлопців Пашка шмагає по колінах шматком гумового шлангу. А якщо хтось пручається, то каже, що це «не чесно», не за правилами, адже: спіймався — терпи! Або — видай таємницю. Яку? «Таємницю» щоразу вигадували нову. Коли Пашка спіймав Кіру, вона, ця таємниця, була геть простенькою: «Куди зарили ”скарб” з цукерками?» У Кіри цих цукерок вдома — завались, адже тато випробовує Кіру на «силу волі»: викладає на позір, а увечері перелічує. А якщо протягом дня витримала — дає одну, як винагороду. У Кіри сила волі — ого-го-яка! — жодного разу не схибила. — На коліна! — каже Пашка.

Кіра плюється. Пашка відскакує. Каже: «Мєткій глаз — косиє рукі!»

— Труси зараз зніму! — каже Пашка.

І додає, що там має побачити у Кіри під трусами. Переповідає почуте від батька, що треба робити «з бабами». У всіх подробицях.

У Пашки широко розставлені очі, довге чорне давно не мите волосся і… окуляри, склеєні посередині синьою ізоляційною стрічкою. І на зріст він малий, нижче хлопців, нижче за Кіру. Але чомусь всі його слухаються і бояться.

Певно, через ті подробиці про людське тіло, яке Пашка знає досконало: де які «больові точки», на яку натиснути на зап’ясті аби кулак сам по собі розтиснувся, де «сонна артерія», де «сонячне

сплетіння», під яким кутом гнути пальці супротивника, в яку частину коліна бити і як садонути по ліктю аби був «ефект» електричного струму. Коли він про це каже, його очі під скельцями зблискують якимось дивним не дитячим вогником. Він і інших вчить «правильному» катуванню. Він в цій справі — професор! І, якщо вже чесно, всі намагаються піти «на терикон» без Пашки. Моторошно з ним.

Але сьогодні він тут.

І він зловив Кіру.

— Давай, кажи, що там у вас за таємниця! — каже Пашка. — Сама кажи. А то зараз гірше буде!

Кіра тоскно дивиться на тьмяне світло за прочиненими дверима і думає: хоч би ще когось зловили. Адже тоді гра знову стає грою і закінчується загальним реготом, уривається анекдотами чи спільним поїданням «скарбу».

Але цього разу нікого не ведуть. Її лякає думка, що діти розійшлися по домівках, адже ззовні зовсім не чутно галасу і веселого тупоту ніг. І тепер вона тут з Пашкою сам-на-сам, до ранку, до наступного дня, на віки вічні…

У Пашки завжди слизькі вологі долоні, він полюбляє часто плювати на них, розмазує слину, аби цупкіше хапати жертву. Цього він теж десь навчився. Коса Кіри смердить Пашчиною слиною.

— Давай зустрічатися, — несподівано каже Пашка. — Якщо згода — підеш зараз на всі чотири.

Він хоч і малий, а знає, як зустрічатися: ходити туди-сюди вулицею, роздягатися у під’їзді — по черзі, смикати за волосся, переповідати анекдоти, цупити сигарети у батьків і те-пе.

…Кіра штовхається ліктями, просуваючись

до виходу. Зупинка лишається позаду. Крізь ліс голів у віконце

бізнес — яку-небудь СТО-майстерню. У нього ро -

дина з двома дітьми, тещею. Новий холодильник.

Тєлєк. На стіні килим. Жінка наполягає зробити

у ванній «біде», як у кіно. Але перед тим варто змінити кахлі на щось більш модерне. Тепер вони можуть собі це дозволити. Вони мають гроші.

Багато грошей, котрі смердять слиною.

Вранці він збирається «на зміну». Цілує дітей. Замовляє щось на вечерю — «давно не їли смачненького. І — пива. Якомога більше пива…». Увечері ж треба розслабитись!

І йде.

Сідає в маршрутку і їде до своєї, знайомої з дитинства, зупинки — «Завод ізоляційних матеріалів», тепер він там працює. Знадобився і працює. Цілодобово.

У нього там свій кабінет, а не абияка запилюжена дитяча схованка! Все офіційно. І розважатися він може досхочу — з ким завгодно і як заманеться.

Пашка вигадливий. Кіру він надовго запам’ятав.

Але Кіри там немає.

Кіра давно живе в іншому місті.

Там є інша Кіра. І інший Стасик, інші Ваня, Ігор, Дімка, Сашко.

І ще багато інших дорослих людей.

Проте той Пашка досі намотує її косу на руку. Хоча коси в Кіри теж давно немає.

Але досі вона відчуває біль і відчай.

І шалену самоту. І тишу.

Ніхто не прийде.

Облиш усі сподівання.

Перетворись на безтілесний дух.

Просто рівномірно дихай.

— Ім’я! Прізвище! Завдання? — каже малий

тролейбуса

Кіра бачить, як віддаляється скособочена лава під таким самим щербатим козирком на двох облуплених металевих палях.

Ніхто на цій зупинці не вийшов. Проте Кірі завжди ввижається одна маленька постать — чорнявий хлопчик в зламаних окулярах.

Він досі стоїть там.

Підстерігає маленьку Кіру.

…Ще вчора він працював «на фірмі» чи охороняв ювелірку, або намагався побудувати свій

Пашка і підступає ближче.

І маленька Кіра б’є його ногою в пах.

Пашка згинається, падає.

І Кіра з усіх сил гамселить його ногами.

За все!

І на майбутнє — також!

За всіх — на майбутнє!

За всіх — на майбутнє…

Ірен РОЗДОБУДЬКО

ЛЕСЬ ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ

ЯКЩО ТРЕБА, ТО МИ ШАРАХНЕМО

Кажете, має бути національна ідея? «Від…біться

від нас», — я це вже сказав. То було в мене, як у даосів, раптове просвітлення. Що тепер спало на думку… 1948 рік, коли закінчилася Друга світова війна і започаткувалася держава Ізраїль. Ті євреї, які

залишилися живі, винесли кілька уроків зі своєї історії. Перший урок: те, що називають сучасною цивілізацією, — лише пліснява на сирі — зішкреб -

ти — і її вже немає. Другий урок: шість мільйо -

нів людей загинули — і ніхто не пчихнув. Нічого

не було зроблено. Тож вони усвідомили, що ті євреї, які лишилися, теж можуть загинути — і ніхто не пчихне. Тобто всі ті міжнародні організа-

ції, які б мали допомогти їм, нічого не варті. А якщо так, то й не треба на них зважати. Якщо всім начхати на них, то їм теж начхати на таких. Якби вони виконували всі постанови ООН, то їх би не було

ні на мапі, ні фізично. І Україні потрібно вчитися

в Ізраїлю. Голда Меїр сказала одну прекрасну фра-

зу, яка мені подобається, так-от: хоч у нас атомної

зброї немає, та якщо треба, то ми шарахнемо —

куди треба. От і вся національна ідея у цій фразі.

Не треба жодної іншої національної ідеї.

Брюс Лі колись сказав, що не треба намагатися бути, — треба бути. Не варто вдавати із себе те, чого нема. Для мене не виникало питання, хто я є. Хоча моя родина була російськомовна, тато — на одну половину поляк, на другу — росіянин. Але він корінний киянин. Для матері українська — рідна, російська теж. Вона двома мовами думала і легко перемикала одну на іншу. Я ріс у двомовному середовищі, вчився в українській школі. Потім ходив і в російську школу. І не думав про те, що я українець. Не треба думати, а треба

бути. Українцем. В Україні є багато людей, які багато думають, що вони українці. Знов-таки: треба

бути, а не хотіти бути. У дитинстві я щоліта їздив у полтавське село. Я й зараз туди часто їжджу. Це моя мала батьківщина. Усі місцеві дядьки для мене рідні. І тоді я теж не думав, чи я українець, а просто ним був. А коли ти є , ким ти є , тобі не треба про це думати. Хіба китаєць думає про те, що він китаєць? Не певен, що він про таке думає, десь усередині це знає, а думати про те, що ти знаєш, не треба. Те, що українці й росіяни один народ — пропагандистський міф. І якщо Путін про таке говорить, то він вважає, що є один народ, а не два. І я здогадуюся, якого народу нема. Немає нас. Тобто якщо є тільки один народ, а іншого нема, то нас треба знищити. Чи асимілювати. Іншого шляху нема. Тому фразу про те, що ми один народ, треба розуміти так: асимілюйтесь або будете знищені. Інакшого розуміння я не маю. Тому ми або переможемо, або будемо знищені. Якщо ми захочемо, нас не переможе ніхто. Тому що українців можуть перемогти тільки українці, чим ми успішно займалися впродовж нашої історії. Доки ти не визнав себе переможеним — тебе не перемогли.

Що нам робити з тими, хто цих простих речей не розуміє і повторює, що ми адін народ? Слабкі люди ніколи нічим не керували. Це робили люди сильні, яких було завжди небагато, але саме вони робили історію. А слабкі історію не творили. Вони завжди були м’ясом історії. Нема жодних ілюзій, що і перші, й другі, врешті-решт, потраплять у м’ясорубку історії, й активні, і не дуже. Вона не розбиратиметься, хто винен і що робити.

Що Україні робити з Донбасом? Наскільки я розумію, це питання стратегії. З огляду на те, що саме запитання сформульоване неправильно, то про правильну стратегію не йдеться. Тому що запитання треба формулювати так: як перемогти у війні. А це не тотожні речі. Приклад: Росія повертає нам Крим і Донбас, закінчує війну і роздає всім прянікі. За однієї умови: Україна стає частиною Російської Федерації. Подобається?

Щодо радикалів і правоцентристського руху, то нічого надзвичайного в такому явищі немає, бо такі є в кожній європейській країні, та скрізь так. Якщо ти кажеш, що ти українець, то ти вже націоналіст. Якщо ти українець, то ти вже для певних кіл фашист. Я написав свій останній роман двома мовами — українською і російською. Там є і французька. Бо я автор і знаю, чому потрібно було написати текст кількома мовами. Я його не писав для того, щоб комусь сподобатися. Ті, кому я як автор

не подобаюся, хай не читають.

Мова — це інструмент. Якщо ним нічого

не робити, то він втрачає цінність. Має бути

дія. А що можна робити мовою? Писати літературні твори зокрема. Якщо мова існує, а культури нема, мистецтва нема, то нема сенсу в мові. З іншого боку, тільки розмовляти українською

замало. Так, в Албанії люди говорять албанською — і що з того? Який результат? Де ви бачите албанське мистецтво? Ну говоритимуть тут всі українською, а далі що? В Абхазії все на вулицях теж абхазькою понаписували: амагазін, авіно… Щодо мовних законів, я не великий фа -

хівець з написання законів, але потрібен протекціонізм убік української мови. Просто він

не має бути дебільним.

У мистецтво держава не має втручатися. Бо якщо вона за щось платить, тоді так: давай, чувак, відпрацьовуй. Інакше не буває, принаймні тут так.

Це вже було, я жив у такій державі сорок років, тоді художники не мали проблем із грошима, якщо держава башляє. Але ж ти попадаєш, як простітутка, в залежність від сутєньора. Тобі дають

гроші та кажуть: роби те, те і се. Малюй те, знімай се. Але я так не хочу.

Олег Тістол. З проекту «Терикон», фото, 2011

Про еліту. В нас її нема. Еліта має керувати, а якщо вона нічим не керує, то яка вона еліта? Хто ті, хто в нас називає себе елітою? Та вони можуть се -

бе вважати ким завгодно. Я можу називати себе Бонапартом — і мене посадять у дурку.

Усе-таки різниця дуже велика між українцями і кацапами. Це добре вимальовується у Москві. Вся московська еліта згуртована, герметична, туди важко потрапити. Вона сама в собі. Обсуждає свої гадкіє дєлішки, тільки їм зрозумілі, це закритий клан, страшно противний, але, тим не менше, така еліта у Москві є. У нас — демократичне суспільство, тож куди хочеш, туди й можеш потрапити. Нема ніяких закритих кіл, з мєсними сєкрєтними разгаворчікамі… І те, що в нас нема еліти, — можливо, й добре. Наша специфіка така, історично склалося. З України еліта завжди мігрувала, як не в Річ Посполиту, то у Литву чи в Росію. І нічого з цим не вдієш. Якби Микола Васильович Гоголь бачив тут якісь для себе перспективи, то б насрав на кацапів і писав українською мовою. А він мусив писати російською і жити у Петербурзі, хоч, мабуть, як справжній українець, хотів до себе на Полтавщину.

На мене казатимуть, що я — оскоромився! — бо пишу російською. А Тарас Григорович Шевченко російською теж писав, то киньте камінь у пророка! — хоча його російські твори слабкі, щоб не сказати про них

ще гірше. І чомусь усі з України кудись їхали — тут

не було чого робити. Бо коли існує імперія, то існує єдине місце, де може жити і творити поет, художник, митець, і це місце — Рим. А все інше — то провінція, куди відправляють у заслання, як Овідія, і там йому нестерпно — він хоче повернутися в Рим. Це ясно, що коли є імперія, то поет у Москві. Але ми вже це проїхали — ніхто тепер туди не поїде. Я знаю хорошу історію про Шевченка. Якось режисер Андрій Крітенко гуляв зі своїм другом

по Швейцарії. А сам він у Німеччині жив. Коли заходять вони в якесь шалє, готельчик маленький, а його власник — українець. Класичний портрет Шевченка, де пророк з вусами і у шапці, у нього там висить. От Андрій і питає в свого німецького

друга: «Петер, а ти знаєш, хто це?» А той йому відповідає: «Канєшно! Знаю. Це Ніцше зімой. Це ж знає кожна дитина».

Насправді — то не моя справа — державотворення, бо тоді я б пішов у чиновники. І тут таке діло, що нічого нового не треба вигадувати, бо є світовий досвід, працюють міжнародні фонди, які для того й існують, аби суспільство розвивалося. А у нас якраз не еволюція, а революція, і якби не революції, то ми б уже державу втратили. Ми дуже близько були до цього 2014 року. Тому що Шапкопизд продав усе, що тільки можна було.

Багато років у нас пішло коту під хвіст. Українці нарікають на владу, хоча самі несуть повну відповідальність за власне життя, тому що цих придурків їм обирали не марсіани. Тому щоразу, коли вони лають владу, я б радив дивитися в дзеркало. І дуже пильними треба бути зараз, в умовах війни. Уроки історії не дають приводу для оптимізму. Сагайдачний був не такий і бездарний гетьман, а його скидали кілька разів. І що ти з цим зробиш? А от коли кацапи когось обирають, то його вилизують з голови до ніг, а в нас уже через день починають ненавидіти і кидати в обранця собачим лайном. І може, існує третій варіант — той, що посередині? З іншого боку, може, й на краще, що українці такі: кóпаємо владу і вона відчуває, що її можуть копнути.

Люди не погані й не хороші, а такі, які вони є. І нема в цьому ніякої моралі. Я симпатизую дуже різним людям. Хтось каже, що я пишу про люмпенів і не дуже приємних людей. Але я ніколи їх так не трактував. Мені завжди усі мої персонажі були симпатичні. Я уникаю того, щоб ділити їх на хороших і поганих. Я намагаюся дивитися на героїв відсторонено. Можливо, не дуже приємно щось усвідомлювати, коли дивишся в дзеркало. Але ж то правда. Дзеркало не бреше. Тих персонажів, які мені зовсім не симпатичні, в моїх творах нема, — стукачів, кадебістів… От Сука і Блядь у мене дуже симпатичні персонажі. Тому що мені подобаються жінки, у них є багато людського, їм подобаються молоді хлопці й вони хочуть любитися, що ж у цьому поганого? Вони читають Пушкіна на турбазі — це також добре. А кацапи в мене просто смішні. Декоративні персонажі. До речі, про кацапів. У мене нема ненависті до них, я іспитиваю до них льохкає чувство брєзглівості. У Льва Толстого є така

геніальна річ «Хаджи-Мурат». Ця повість починається з того, що головний герой Хаджи-Мурат зі своїми нукерами в’їжджає до села, яке вони визволили від кацапів. І він бачить, що ті насрали в джере -

ло — і в цього чоловіка нема ненависті до них, бо не можна ненавидіти собак. І це писав не український буржуазний націоналіст, а російський граф, який на таких тонкощах розумівся.

Зверніть увагу, всі українські анекдоти ґрунтуються на самоіронії. А будь-який психотерапевт скаже, що якщо в людини є самоіронія, то це те, що відрізняє здорового від хворого, ознака нормальної психіки. Там, де немає самоіронії, — з’являється шпаринка, куди може влізти шизофренія. І якщо порівняти рускіє анекдоти й українські, то можна побачити, що вони різні. У російських анекдотах, де про росіян і людей інших національностей, кацапи завжди всіх перемагають — своїм дебілізмом. Дебілізм у них непереможний. Самоіронії там нема, нуль, тоді як в українських є таке витончене самознущання. Дуже смішне. Ми над собою сміємося. І це очевидно, що такі анекдоти про себе самі

Олег Тістол. З проекту «Терикон», фото, 2011

українці й придумали. Це самоіронія, ознака здоров’я. Анекдоти про жадібних і підступних українців придумали не москалі — вони так не вміють.

Я можу ці речі одразу побачити, де про українців, а де українці — самі про себе. У кожному суспільстві є люди із самоіронією, є такі, що не дуже здорові, є ідіоти. Існує навіть таке, що ми, українці, заснували монастир Шаолінь, трипільську культуру, а самурай — той, хто сам іде у рай, а кунг-фу виникло з бойового гопака… Отака дурка, безумовно, в нас є. І хай буде. Таке теж має бути, бо мають бути свої ідіоти. Такого, щоб не було ідіотів, — немає ні в кого. Вони скрізь є. Хворих ідіотів і диванних патріотів у нас є багато, та й не диванних теж. Але я не впевнений, що нормальні в кожному суспільстві — це більшість. У ме -

не щодо таких речей песимістичне бачення, бо нормальних мало. А ті, хто вміють думати, їх коли було багато? Тих, що вміють дивитись тєлєвізор, — набагато більше. Більше, ніж тих, хто вміє читати.

І що з цим робити? Якщо порівняти кількість тих, хто вміє думати, і кількість тих, хто вміє дивитись

тєлік, то різниця буде разюча, всюди так — а що, в Америці по-іншому? Ні, бо ми такі самі, як інші. Не кращі. Не гірші.

Я взагалі не ділю людей за національною ознакою. Я ділю на жінок і людей. Це перше. Потім ділю жінок на красивих і розумних жінок — і всіх інших жінок… Далі? А далі забув. Шо я верзу — я не знаю. Тільки не кажіть мені, що жінки — то другий сорт. Я не про те. Жінки просто інакші. Є і такі жінки, які хочуть бути, як чоловіки. Наприклад, вони хочуть бути схожі на чоловіків — тоді виникає запитання: що нам з ними робити?

Якби я як художник малював свою Україну, то єдиного образу не вийшло б. Тому що Україна

різна і велика. Різна вдень, ввечері та вранці, її кольори, фарби залежать від того, як падає світло.

Тому що влітку вдень кольорів майже немає, все — як мило. Бо світло з’їдає колір. І це добре знають художники. Вранці кольори насиченіші, в похмурі дні так само. Дехто може думати, що от на півдні України яскравіше сонце та яскравіші кольори, але це не так. Бо художник і не-художник дивляться і бачать не те саме. Бо художник і людина не одне й те саме. Я можу любити пейзажі, але не як художник. Бо як для художника для мене нічого цікавого в них нема. Оку зачепитися нема за що. Але вони мені подобаються. На Полтавщині.

Інколи я буваю художником, а інколи просто людиною. Бо постійно бути художником неможливо, так можна здохнути. Тому що цей стан виснажує. Але тумблер у мене є: я можу перемикати око. Коли був студентом, на курсі третьому, мав фобію: не міг писати, коли хтось за спиною стоїть. Я зі своїми страхами боровся і виходив на велелюдну вулицю, і в центрі Києва написав багато міських пейзажів.

Люди мені ставили дурні запитання: «Парєнь, гдє тут общественная сральня?», «А намалюєш мене?»

І тоді я виробив у собі здатність не зважати на людей поруч. Ти існуєш ніби в коконі, коли так пра цюєш. Дуже корисна вправа. Я чимало робіт у такий спосіб намалював і роздарував друзям.

Якось ми із Сашком Кривенком обговорювали символ України, коли тут, на Майдані в Києві, ставили колону, тоді ще була наша програма на радіо «Континент». І говорили ми тоді, що у Венеції,

на площі святого Марка, наприклад, є колона, на якій — лев з крилами. Але лев — тварюка шкідлива, свиня — тварюка корисна. Давайте ми зробимо свиню з крилами. Давайте! А чому — з крилами? Кривенко тоді задумався і сказав, що кабан це соборність, а крила — то духовність. І ми почали реготати, всі лягли в студії від сміху. Тоді ще організували сатиричний конкурс, що його Кривенко заснував, називався «Золота ратиця». І такий гарний бронзовий кабан з крилами був нагородою для переможця конкурсу.

Якою я бачу Україну через років п’ятнадцять?

Я не оракул. Але знаю, що зміни ніколи не відбуваються швидко, не буває так, щоб країна дісталася комусь на халяву. Ні, лише через кров і смерть, а по-іншому не бувало. Головне, що Україна — це самодостатній організм, який живе, дихає і здатний до саморозвитку. Чого я не можу сказати про Росію, бо там усе мертве. З чим би я її порівняв? У дитсадку була така іграшка — пірамідка, частини якої складалися на шпичку. Так отам, у кацапів, усе й тримається на шпичці. Її забрати, зламати — пірамідка розлетиться. Вони це знають. А в нас такої пірамідки нема, у нас — лего, де частини чіпляються одна за одну і трансформуються в різні конфігурації. І в Росії через таку примітивну її форму й неможлива демократія. Якщо там станеться демократія, то країна розсиплеться. Росії вже не буде. Та це їхні проблеми, які мене не обходять. Україна складніша структура, і демократія тут можлива. А в Росії може бути тільки диктатура. Тому що такі правила гри. Або країна, або демократія. І що б там інтелігенція російська не варнякала, кацапам піздєц за визначенням. От таваріщь Владімір Ілліч Лєнін сказав, шо руская інтєлігєнция не мозг нації, а гавно. Що ж я полемізуватиму з вєлікім чєлавєком? Сказав як відрізав, коротко, сильно і страшно. І не треба постійно старічка крітіковать, шо він такий-сякий маразматік і підарас. Він, канєшно, помилявся, та не завжди. А з огляду на те, що він сам вийшов з руской інтєлігєнциі, то знав, що каже. Інтєлігєнция то понятіє рускоє. Інтєлігєнциі нема ніде, крім Росії. Хто є представником американської інтєлігєнциі? Вільям Фолкнер? Якби йому таке сказали, то він би послав. Він письменник геніальний, а не інтєлігєнция.

У нас інтєлігєнциі нема і не треба. Бо тут Україна. Бувають люди, які кажуть загадошную фразу: «Ми публічні інтелектуали». Це якесь таке позичене поняття, не українське. Інтелектуали — це ті, що багато прочитали, в них хороша пам’ять — і вони можуть багато пиздіти про прочитане. Оце інтелектуали.

Є велика різниця між тим, хто розумний, і тим, хто інтелектуал. Тут треба щось одне вибирати: ілі я умний, ілі інтєлєктуал. Інтелектуал не може бути умним, бо він не живе своїм розумом. Він цитує, весь час говорить про то, що хтось сказав. А як в нього спитати: а що ж ти сам придумав, чувак? То він вам скаже, що то ж не його справа. Він книжкова шафа. Я таких багато знаю. А розумний думає сам.

Починаючи з XIV століття, історія України була частиною чужої історії, своєї вона не мала, хоча в різні епохи робилися спроби свою історію започаткувати. Така спроба літературно зафіксована Булгаковим у романі «Біла гвардія», а пізніше в п’єсі «Дні Турбіних». Таваріщ Сталін розумів небезпеку, яку становить українська пасіонарність,

Олег Тістол. З проекту «Терикон», фото, 2011

саме тому він не розстріляв Булгакова і кільканад-

цять разів дивився спектакль «Дні Турбіних». Бо

насправді не про «білих» і «червоних» ідеться

в романі та п’єсі, якщо б це було так, то Булгаков

отримав би кулю в потилицю, а п’єсу ніколи б не поставили. А йдеться саме про інтєлігєнтний і затишний рускій мір, складовими якого, як усім відомо, є вєлікая руская культура, рускіє пісатєлі-гуманісти, офіцерская чєсть, загадочьная душа, слєза рєбйонка і прочяя міфалагічьная хуйня, противагою якому є незграбна ворожа сила неоковирних жлобів, які хатят самі, нє зная чяво, до того ж іще разговарівают на прідуркаватом нарєчіі. Бо таваріщ Сталін знав, що початок самостійної української історії — це кінець історії Росії. Сучасні

рускіє таваріщі теж це знають — з 2014 року вони відчули, що їх рускіє часи відраховують зворотний відлік, саме тому ми маємо реакцію смертельно пораненого звіра. Бо, нарешті, ми почали писати власну історію. Цього разу остаточно. Навсігда, єслі на общєпанятном. Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ

МИСТЕЦТВО

БЕЗ КОРДОНІВ

Наприкінці січня у Королівській академії мистецтв в Лондоні відбувся благодійний захід на підтримку Національної академії мистецтв України

2 8-го січня 2023 року у столиці Великобританії

відбувся благодійний захід «Мистецтво без кордонів». Це стало історичною подією, оскільки вперше за 250-річну історію Королівська академія мистецтв підтримує благодійну ініціативу для зовнішньої мистецької інституції — Національної академії мистецтв України, — тим самим сприяючи розвитку культурного й мистецького сектору України. Проект був ініційований та організований фондом Natalia Cola Foundation Січневий суботній вечір в Королівській академії мистецтв у Лондоні відвідали поціновувачі мистецтва з усього світу. На заході були присутні гості, яким небайдуже мистецтво та доля Національної академії мистецтв України в сучасних умовах війни та боротьби за збереження державності та культурної спадщини. З України на подію завітав художник та президент Національної академії мистецтв України Віктор Сидоренко.

Вечір розпочався з арт-прев’ю, після чого відбулася благодійна вечеря та самий аукціон. Напередодні події, що відбулася в Королівській академії, протягом місяця проходив онлайн-аукціон, на якому було виставлено на продаж роботи як відомих, так і молодих художників.

Британські й українські академіки, а також міжнародні художники люб’язно надали свої роботи для продажу на аукціоні на користь Національної академії мистецтв України. Участь у заході взяли британські академіки, зокрема Трейсі Емін, сер Ентоні Гормлі, Конрад Шоукросс, Райан Гандер, Ален Джонс, Їнка Шонібаре, Клер Вудс та колишній президент Королівської академії сер Крістофер Ле Брун. Серед українських академіків, роботи яких було презентовано на події: Павло Маков (представник України на 59-й Венеційській бієнале ’2022), Віктор Сидоренко (президент НАМ України, представник України на 50-й Венеційській бієнале ’2003, комісар 5 4-ї та 55-ї Венеційських бієнале ’2011, ’2013) Борис Михайлов (представник

Президент НАМ України Віктор Сидоренко (в центрі), генеральний директор і секретар Королівської академії мистецтв Аксель Рюґер (праворуч)

НАТАЛІЯ ШПИТКОВСЬКА

Зала Королівської академії мистецтв із експозицією робіт, наданих художниками для благодійного заходу

України на 57-й Венеційській бієнале ’2017, лауреат міжнародної премії Hasselblad Award ’2000); кавалери Шевченківської премії Тіберій Сільваші та Анатолій Криволап, а також Любомир Медвідь та Віра Баринова-Кулеба До благодійної ініціативи долучилися учасники 49-ї Венеційської бієнале Арсен Савадов та Олег Тістол , а також данський художник українського походження Сергій Святченко

Стівен Шор передав на аукціон фотографію, що була включена до його ретроспективи в МоМА 2018 року. Світлину було зроблено в будинку української жертви Голокосту. Юрґен Теллер передав роботу, яка була зроблена 2007 року під час перебування в Україні й експонувалася в Українському павільйоні на 5 3-й Венеційській бієнале ’2009.

Також серед художників, які пожертвували свої роботи для аукціону: Володимир Манжос (WaOne), Тетяна Дрозд, Ольга Кисельова, Таїсія

Поліщук, Руслан Тремба, Гамлет Зіньківський, Олеся Трофименко, Олі Епп, Кім Фалер, Олаф Ніколаї, Кітті Райс, Гаррі Радхем, Алая де Сантіс, Сіґґі Секіра, Давид айю Серван-Шрайбер та Ліза Шарп Зібрані кошти буде передано Громадській організації (ГО) «Всеукраїнська академія мистецтв»

За взаємною домовленістю між організатором заходу та Національною академією мистецтв України, кошти були зібрані на невідкладний ремонт будівель Національної академії мистецтв України, забезпечення Академії обладнанням, підтримку наукової, видавничої та виставкової діяльності НАМ України, а також грантових програм для українських художників і підтримку діджиталізації установи. У такий спосіб фінансування забезпечить ефективне функціонування Академії та, безумовно, стане інвестицією в подальшу підтримку сталого розвитку української культури в цілому в надважких сучасних умовах.

На благодійну подію у Лондоні завітали секретар та генеральний директор Королівської

академії мистецтв Аксель Рюґер, 27-й президент Королівської академії мистецтв Ребекка

Солтер, Посол України у Великій Британії Вадим Пристайко, актриса та соціальна і правозахисна

діячка Б’янка Джаґґер, арт-кураторка Тіффані

Заблудович , арт-дилер, колекціонер та експерт Джеймс Баттервік , меценат, почесний патрон і амбасадор НАМ України Таїсія Савчук-Поліщук , видавчиня Vogue Ukraine Юлія Костецька , арт-колекціонер, ювелірний експерт та засновниця бренду Strong & Precious Ольга Олексенко

Благодійний захід відбувся за підтримки мистецького консалтингового агентства Natalia

Shpytkovska Advisory, видання Vogue Ukraine, консалтингового агентства Clara Zevi Consulting

та модного дому Giorgio Armani .

Наталія Кола , президент Фонду Natalia Cola Foundation, ініціатор та організатор заходу: «Проект покликаний забезпечити ефективне функціонування Національної академії мистецтв України як платформи для відображення здобутків української культури як в Україні, так і за її межами. Своєчасна підтримка таких установ, як Національна академія мистецтв України, забезпечує безперервний розвиток української культури, яка є однією із основ нації».

Аксель Рюґер, секретар і генеральний директор Королівської академії мистецтв: «Цього вечора Королівська академія мистецтв має честь приймати захід, щоб відзначити мистецтво і , сподіваємось,

допомогти партнерській установі в Україні — Національній академії мистецтв. Ця допомога є дуже важливою для підтримки в часи війни та повоєнного розвитку мистецтва і культури України». Вадим Пристайко, Посол України у Великій Британії: «Вже кілька років через агресію Росії наша країна зазнає промислових і культурних втрат. Минулого року, з початком повномасштабного вторгнення, це стало вкрай небезпечним для існування нашої нації. І це не вперше в нашій історії… Міста, промислові підприємства, історичні місця та пам’ятки, заклади культури, музеї та театри зазнають обстрілів і руйнувань. Зараз життєво важливо діяти на всіх рівнях захисту та підтримки України». Віктор Сидоренко, президент Національної академії мистецтв України: «Незважаючи на руйнівну війну, незважаючи на перебої в електропостачанні, спричинені ракетними ударами та атаками дронів, українське мистецтво продовжує жити. Війна не знищить музику, театр, кіно, мистецтво та дослідження мистецтвознавців. Ані в Києві, ані в інших містах України. Від імені Національної академії мистецтв України я вдячний ініціаторам та організаторам цього аукціону і сподіваюся, що залучення наших закордонних друзів, поціновувачів сучасного українського мистецтва сприятиме підтримці українських митців у складних умовах війни».

Наталія Шпитковська , радниця президента Національної академії мистецтв України, засновниця Natalia Shpytkovska Advisory: «Навколо

Художник Конрад Шоукросс (Conrad Shawcross) біля своєї роботи «Парадигма для України»

Художник Сергій Святченко біля своєї роботи «The First

Наталія Кола разом із Віктором Сидоренком, Президентом НАМ України

Наталія Кола

Snow in Bauhaus»

Благодійний аукціон на підтримку НАМ України

Академії ми продовжуємо об’єднувати небайдужих людей, які підтримують цей історичний епіцентр та фундамент культурного розвитку країни. З моменту заснування до складу Академії входили видатні особистості. Сьогодні Академія продовжує акумулювати імена національного значення.

З кожним днем зростає кількість наших друзів, патронів та амбасадорів, як в Україні, так і за кордоном. Підтримуючи українську культуру, ми підтримуємо перемогу». [Детальніше ознайомитися з інформацією щодо підтримки та патронажу можна на сайті: https://advisory.artcult.org.ua/]

Благодійниця Таісія СавчукПоліщук та Тарас Поліщук на аукціоні

Юлія Пеліпас, Ольга Олексенко, Віктор Сидоренко, Наталія Кола, Наталія Шпитковська

Секретар і генеральний директор Королівської академії

мистецтв Аксель Рюґер, 27-й президент Королівської

академії Ребекка Солтер, Наталія Шпитковська

МІЖ НЕБОМ ТА ЗЕМЛЕЮ

Завершилась остання щорічна виставка Sculpture by the Sea на пляжі Cottesloe, та разом з тим моя перша подорож до Перту, штат Західна Австралія.

Це була незабутня зустріч з сяючим, розмаїтим містом, пронизаним крилами екзотичних птахів та мистецтвом: надсучасними музеями та скульптурами у публічних просторах — посеред урбаністичних ландшафтів та мальовничих пейзажів. На узбережжі Індійського океану тимчасово розташувались унікальні концептуальні роботи 71 художника з усього світу, зокрема з Японіі, Нової Зеландії, США, Чехії, Швейцарії, Італії. Понад 30 з представлених творів презентують художники із Західної Австралії. Троє художників — американець Пітер Лундберг, Такахіро Хірату з Японії та австралієць Грег Джонс — отримали особливий статус серед інших учасників. Вони доєднались до так званого «клубу десятиріччя Sculpture by the Sea» для художників, які експонувались на проекті понад 10 разів за всю 27-річну історію існування.

Від України на виставках Sculpture by the Sea та Sculpture Inside представлені твори Дмитра Грека, Єгора Зігури та Олексія Золотара — особливу вдячність хочу висловити Tony and Gwenyth Lennon Foundation та Barton Family Foundation за підтримку нашого візиту та в експонуванні робіт в Австралії. Скульптури митців репрезентовані Abramovych Art Agency.

Dmitriy Grek. Contemplation (2010), Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Michael Goh

Єгор Зігура дебютував на Sculpture by the Sea, Cottesloe 2023 із бронзовою роботою «Колос, що повстав». Ця робота — центральна постать з авторського циклу «ПісляСьогодні». Проект складається з серії колосів, кожен з яких передає той чи інший стан суспільства або внутрішнє переживання самого автора. Це єдиний персонаж з серії, який закликає до дії. Зі статичного стану він перейшов у рух, зі спокою і тиші з’явився крик. Зігура двічі виставлявся в Sculpture by the Sea, Bondi з 2019 року, а в жовтні минулого року представив першу українську роботу, яка буде постійно демонструватись у публічній колекції скульптури Snowy Valleys Sculpture Trail.

Дмитро Грек презентував скульптуру «Споглядання» з серії «Подорож». Ось як митець коментує ідею роботи: «Що дає людині поштовх до підкорення нових земель? Спрага до нових вражень, намагання зрозуміти щось про себе й про внутрішній світ? Подорож загострює почуття, під впливом емоцій змінюється сприйняття картини світу. Як і справжнє мистецтво, здатне пробудити до дії, так само і тривала подорож розкриває людину з незвичайної сторони. Досвід, який отримує людина в обох випадках, — справжній скарб». Однією з ключових інсталяцій цього року став твір японського художника Такеші Танабе. Він є одним із найповажніших художників Японії, та вкотре

Emryn Ingram-Shute. No Colour in War, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: David Dare Parker

Jack Welke. Ghost Crab, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Jessica Wyld

Egor Zigura. Colossus That Rebelled (2010), Sculpture by the Sea, 2023. Фото: Michael Goh

Milan Kuzica. Family Natan, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Supplied by artist

Hannah Kidd. A Comfortable Introduction, Sculpture by the Sea, Коттеслое. Фото: Michael Goh

Jason Hirst. Kiss Me, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Michael Goh

Sharyn Egan. Balga, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Jessica Wyld

Océane Jacob. A Tribute To The Mighty Great White Shark, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: David Dare Parker

Marcus Tatton. Unprecedented, Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Jessica Wyld

Leonardo Cumbo. Captured Dreams (2020), Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Michael Goh

представляє свою країну на Sculpture by the Sea за підтримки Tourism Western Australia. Його робота «Між небом і землею» переносить відвідувачів виставки у новий вимір, надаючи абсолютно різні враження від проекту вдень — і вночі, завдяки штучному освітленню.

Між небом та землею, серед білосніжного піску та палаючого сонця. Власне, ось одна з причин, чому виставка Sculpture by the Sea є одним із популярних івентів у місті, безкоштовним для усіх, інклюзивним, сучасним. Під час виставок на пляжах Бондай та Коттеслое завжди проводяться екскурсії та освітні тури для школярів. Загалом виставка під відкритим небом у Перті щороку привертає увагу близько 180 000 відвідувачів.

Водночас із експозицією, у Державній бібліотеці Західної Австралії проходила Perth Sculpture Conference, у партнерстві зі Storm King Art Center, США, — одним із провідних скульптурних парків

у світі. Подія залучила міжнародних доповідачів, зокрема істориків мистецтва, кураторів, художників, директорів провідних культурних інституцій.

Я мала за честь бути спікеркою на події та відверто говорити з публікою про військові злочини росії проти України, знищені інституції, викрадені та пошкоджені арт-об’єкти національного значення; про рефлексії митців щодо повномасштабного вторгнення; про збір коштів на потреби ЗСУ та для тимчасово переміщенних осіб. І не менш важливо, на мою думку, було зазначити про важливі проекти та ініціативи, втілені колегами-кураторами під час війни в країні та поза її межами. Наше протистояння ворогу продовжується, і я вдячна кожному, хто подумки залишається з Україною у цей складний період. Автор: Вікторія КУЛІКОВА , арт-директор платформи сучасного мистецтва Abramovych.Art

Takeshi Tanabe. Between Sky and Earth (Exchanging Messages), Sculpture by the Sea, Коттеслое 2023. Фото: Richard Watson

RECORDS OF RESISTANCE

СВІДЧЕННЯ ОПОРУ

УКРАЇНСЬКА ВИСТАВКА В НІМЕЦЬКОМУ ОБЕРГАУЗЕНІ

ДО РІЧНИЦІ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ

24 лютого — річниця повномасштабного російського вторгнення в Україну. Рік від початку нової страхітливої фази війни, яка насправді триває щонайменше дев’ять років. І спротив України продовжується: спираючись на титанічні зусилля захисників і захисниць, єднання суспільства та міжнародну підтримку.

Як свідчення цієї підтримки і заклик до її посилення, в німецькому місті Обергаузен до річниці вторгнення відбулася виставка RECORDS

OF RESISTANCE, присвячена українським мистецьким практикам протягом війни. Виставка містить вибрані роботи учасників та учасниць міжнародної мистецької резиденції BIRUCHIY 2022. Кураторами та ініціаторами виставки стали Наталія Маценко та Юрій Єфанов. З німецького боку проєкт приймала організація kitev за підтримки Stadt Oberhausen/ Büro f ür Interkultur, втілюючи на практиці побратимство між містами Обергаузен і Запоріжжя. Резиденція BIRUCHIY відбувалася на острові Бірючий у Запорізькій області на узбережжі Азовського моря з 2006 року. У проєкті регулярно брали участь митці з усієї України та з-за кордону, що зробило його майданчиком для унікальної взаємодії, обміну досвідом та інформацією. З минулого року початкова локація резиденції знаходиться на окупованій території, але це не завадило спільноті триматися разом і продовжувати співпрацю. Влітку 2022 року резиденція відбулася у Закарпатській області і об’єднала митців у єдиному творчому процесі, що містив гострі сьогоденні рефлексії та стратегічні міркування, народив нові колаборації та візії спільного майбутнього. У вересні 2022 року виставка цих робіт була показана у Варшаві, а взимку 2023 прибула до Обергаузена. Відкриття виставки відбулося 24 лютого в галереї Unterhaus паралельно з великим мітингом на підтримку України поряд, на одній із центральних площ Обергаузена, названій на честь міста-побратима — Saporizhja platz. На відкритті були присутні запрошені кураторами та організаторами представники департаментів культури обох міст-побратимів. На честь відновленої співпраці і в знак солідарності з Україною цього дня над ратушею Оберхаузена було здійнято український прапор.

Дизайн постера: Закентій Горобйов

Автори фото: Даніель Садровскі, Світлана Ізюмська

До експозиції RECORDS OF RESISTANCE увійшли роботи, створені під час вторгнення й активних бойових дій: живопис, графіка, інсталяції, скульптура, фото та відеодокументація подій в Ірпені, Бучі, Гостомелі, Бородянці, Києві, Харкові, Лисичанську та інших українських містах, що більшою чи меншою мірою зазнали рйнувань від війни. Виставка також містить деякі роботи, створені раніше, що дивом уціліли під час окупації Бучі, де знаходився склад резиденції. Таким чином, твори митців постають і свідками, і доказами злочинів, і свідченнями стійкості та сили.

Протягом виставки відбулися десятки екскурсій — німецькою, англійською, українською і польською мовами. Під час них куратори й організатори не лише розповідали про представлені роботи, але й розкривали приховані за ними історії, разом із цим наближаючи глядачів до реалій війни в Україні. Відбувався також збір коштів для підрозділу однієї з учасниць резиденції, молодої художниці, яка цьогоріч воює замість малювати, добровільно ставши до лав ЗСУ. Оскільки резонанс проєкту в Обергаузені виявився значним, з’явилося багато пропозицій щодо подальших показів.

Автори фото: Даніель Садровскі, Світлана Ізюмська, Наталія Маценко, Том Тьоне

Є домовленості відносно показу в Дюссельдорфі, тривають перемовини щодо Нідерландів та Італії.

Серед робіт, представлених на виставці, — вже знаменита серія вишитих пейзажів «Повітряна тривога» Жанни Кадирової. Коли Жанна була в селі на Закарпатті в перші місяці війни, вона звернула увагу на традиційні старовинні вишивки, якими прикрашали хати місцеві мешканці. Місцева бабуся подарувала їй дві таких, Жанна додала до ручної роботи напис машинною вишивкою, і з цього почалася серія. Вишивка — традиційна для України техніка. У народному мистецтві зазвичай можна зустріти мирні сюжети: пасторальні пейзажі з хатинками,

людьми, рослинами, тваринами. Вишиваючи поверх цих пейзажів слова “повітряна тривога”, художниця поєднує мирні сюжети з повсякденною складовою війни так само, як вони поєднуються зараз у наших життях. Ілля Ісупов створив пророчу інсталяцію, зобразивши портрет молодого призовника, якого підстригають перед відправкою до армії, включивши в структуру твору свою власну повістку. Розминувшись в часі перебування на резиденції з іншим учасником із Італії Лукреціа Декай, за дивним збігом, автор роботи зобразив колегу, якого ніколи в житті досі не бачив.

Микола Маценко, який послідовно аналізує історію та сучасність України, презентував дві роботи у своєму фірмовому «геральдичному» виконанні. «Історія морського права» — композиція, присвячена беззаконню, яке протягом тривалого часу росіяни чинять в Чорному та Азовському морях, захоплюючи заручників та чуже майно і порушуючи всі міжнародні норми. Полотно «Історія» — геральдичний «ванітас» із черепом та книгою — нагадування про плинність часу, і про те, що історія складається з окремих людських доль. Усі життя, пропущені крізь її жорна, стають знаками, літерами, що кладуться на папір, і це безкінечний процес. «Все йде, все минає — і краю не має», — як писав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Віктор Покиданець, що минулої весни ледве зміг виїхати із заблокованого Миколаєва, представив «Потаємні стільники рос.літу». Вирізані в російських книжках об’ємні отвори для зберігання холодної та вогнепальної зброї символізують ту ретельно приховану та стратегічно сплановану дію російської пропагандистської машини, що спрямована на знищення будь-якої іншої культури та ідентичності. Також у межах резиденції автор створив серію живопису «Милі форми», підіймаючи тему мародерства помешкань українців солдатами рф.

Одним із найпоширеніших жанрів в українському мистецтві минулого року стали щоденники. Іноді це стає єдиним способом вберегти розум і впоратися з травматичним досвідом, а згодом — поділитися цим досвідом. «Окупаційні щоденники» Аліни Якубенко, зроблені фарбами в звичайних дитячих альбомах формату А3, що зображують щоденні жахіття війни, чи закарбовані на керамічних кахлях в окупованому Херсоні щоденники Юлії Данилевської — промовисті свідчення реальних досвідів воєнного часу. Олексій Сай взяв участь у проєкті з серією «Новини». Фактурна чорна фарба на крихкому білому папері, монохромний щоденник війни, де кожна сторінка містить нові руйнування. Чорні клуби диму, позбавлені географічних прив’язок, відбитки щоденного похмурого інформаційного потоку, який став незмінним тлом повсякденного життя.

Диптих «Примарний натюрморт» Юрія Коваля естетично показав відсутність і порожнечу —

фізичну і моральну — виокремлену з життів мільйонів українців, яких позбавили родин, друзів, домівок, домашніх улюбленців, власних речей.

Українців, які вижили і через російську військову

агресію стали тимчасово переміщеними особами

або вимушеними біженцями до інших країн. Крім

того, цей диптих — міркування про пошук власного місця під час війни, роль мистецтва і зміну художньої мови в час, коли від поточних подій відбирає навіть звичайну мову. Клеменс Пул, який вже протягом кількох років активно взаємодіє з українським контекстом, створив інсталяцію untitled (fasci) зі знайдених у деокупованій Бучі предметів. У роботі досліджується, як залишки радянського минулого України стали символічними зв’язками з російським новим фашизмом, що розквітнув після повномасштабного вторгнення в Україну. Щільно стягнуті разом, здавалося б, полярні ідеологічні символи виявляють зловісну єдність. Юрій Єфанов, що нині мешкає в Києві, але виріс у Криму, показав інсталяцію «Чим далі батьківщина, тим гарніша». У роботі художник поєднує ностальгію за рідною землею, її міфологізацію та поетизацію із жорсткою реальністю. Він звертає увагу на те, як на кічовість «курортної маскультури», початково притаманну Криму, сьогодні наклалася кічовість і брутальність російської пропаганди, яка продукується ідеологічною машиною з таким же успіхом, з яким індустрія відпочинку виробляє свої картинки-етикетки.

Лауреат Шевченківської премії Олександр Глядєлов, який протягом багатьох років документує військові події, та фотограф Максим Дондюк представили серії фоторобіт з фіксацією наслідків обстрілів та окупації — зруйнованих міст, помешкань та життів українців.

Також в експозиції були представлені три документальні фільми, пов’язані з учасниками виставки та їхніми творами. «Кадирівська

паляниця» — про те, як Жанна Кадирова та Денис Рубан створюють серію об’єктів під назвою «Паляниця», закуповуючи на кошти, отримані з продажу робіт, машини та військову амуніцію для української армії. «Шпорик» — про художників з Ужгорода, що створили об’єднання «Шпор», перетворивши мистецьку майстерню на виробництво протитанкових їжаків та компактних пічок для користування в умовах війни. «Поповнення

Автори фото: Наталія Маценко, Робін Престон

колекції сучасного мистецтва Геннадія Козуба» — історія повернення до зруйнованої війною квартири в Ірпені засновника та організатора резиденції

BIRUCHIY, і про те, що залишили йому російські окупанти на розтрощеному складі в Бучі, де зберігалася мистецька колекція. Автори фільмів — Іван Сауткін, Ганна Єресько та Олена Зашко.

Повномасштабна війна ще більше загострила важливість боротьби на культурному полі. Зокрема — на міжнародному. Виставка RECORDS

OF RESISTANCE — це жест солідарності та ще один заклик посилити всебічну підтримку України та надати її народу все необхідне для захисту своїх землі та неба.

КУРАТОРИ:

Наталія Маценко та Юрій Єфанов — незалежні митці та куратори з Києва, Україна. Резиденти Kunstmuseum Bochum у співпраці з Urbane Kü nste Ruhr та Kunststiftung NRW (Німеччина).

Співпрацюють з резиденцією BIRUCHIY та організацією k i t e v.

Учасники і учасниці резиденції BIRUCHIY

2022: Ґабріеле Аббруццезе (Катанія, Італія), Єгор Анцигін (Київ, Україна), Юлія Бєляєва (Лінц, Австрія), Вєра Бланш (Київ, Україна), Володимир Будніков (Київ, Україна), Артем Волокітін (Харків, Україна), Даниїл Галкін (Дніпро, Україна), Олександр Глядєлов (Київ, Україна), Володимир Гуліч (Запоріжжя, Україна), Юлія Данилевська (Херсон, Україна), Лукреція Декай (Неаполь, Італія), Ганна Єресько (Київ, Україна), Олена Зашко (Київ, Україна), Золотар (Олексій Золотарьов) (Київ / Берлін), Ілля Ісупов (Київ, Україна), Жанна Кадирова (Київ, Україна), Павло Керестей (Лондон, Великобританія), Віталій Кохан (Харків, Україна), Нікіта Кравцов (Ялта, Україна/Париж, Франція), Настя Лойко (Запоріжжя, Україна), Тетяна Малиновська (Харків, Україна), Олекса Манн (Ужгород, Україна), Микола Маценко (Черкаси, Україна), Павла Нікітіна (Брно, Чехія), Марія Пасічник (Скоттсдейл, США), Віктор Покиданець (Миколаїв, Україна), Марія

Прошковська (Болонья, Італія), Олег Путрашик (Ужгород, Україна), Влада Ралко (Київ, Україна), Світлана Ратошнюк (Київ, Україна), Денис Рубан (Київ, Україна), Олексій Сай (Київ, Україна), Андрій Стегура (Ужгород, Україна), Марсель Онисько (Ужгород, Україна), Сергій Святченко (Копенгаген, Данія), Поліна Щербина (Київ, Україна), Аліна Якубенко (Київ, Україна).

ОРГАНІЗАТОРИ:

BIRUCHIY Contemporary Art Project

Міжнародна резиденція сучасного мистецтва BIRUCHIY була заснована в 2006 році і проводиться щорічно на острові Бірючий в Азовському морі, Україна. З 2008 року проєкт організовує ГО «Спілка Дослідників Сучасного Мистецтва». За 17 років ісвого снування в проєкті взяли участь понад 300 авторів і 14 артгруп з 19 країн світу: Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Чехії, Чорногорії, Нідерландів, Швейцарії, Польщі, Іспанії, Великобританії, США, Республіки Білорусь, Австралії, Канади, Ізраїлю, Боснії і Герцеговини, Сербії та Казахстану. Резиденцією керують Геннадій Козуб і Олена Сперанська.

k i t e v (Kultur im Turm e.V.) Заснована в 2006 році Atelier Stark (студія Stark) і Tank FX, kitev — це лабораторія незвичайних інтервенцій, розташована у водонапірній вежі центрального залізничного вокзалу Обергаузена. Вежа є ядром і місцем проведення заходів високої художньої якості, а також контактною точкою для проектних резиденцій у регіоні. Експериментальне поле з його промисловим характером допускає широкий спектр інтерпретацій. kitev підтримує інноваційних, експериментальних та міждисциплінарних митців у їхній роботі та розвитку, заохочує/сприяє діалогу між різними мистецькими практиками та взаємодіє з місцевим соціальним середовищем.

ПАРТНЕРИ:

Stadt Oberhausen / Bü ro f ü r Interkultur, Запорізька міська рада / Запоріжжя City

ФРОНТ-АРТ

На теренах нашої Вітчизни вже понад рік триває геноцид українського народу, нищівна війна, яку веде росія проти України. Понад рік повномасштабного вторгнення, болісних втрат та жахливих подій.

Звичайно, ця ненависна війна вплинула на активізацію діяльності волонтерської групи ФронтАрт, створеної Ігорем Абрамовичем ще у 2014 році. Тоді, спільними зусиллями українських художників кількох поколінь, команда почала займатись благодійністю та збором коштів. Від початку війни

з росією фонд стежить за ситуацією на передовій

та оперативно відповідає на запити ЗСУ. На потреби військових реагують митці: Анатолій Криволап, Сергій Святченко, Олег Тістол, Павло Маков, Євген Примаченко, Роман Мінін, Назар Білик, Дмитро Грек, Єгор та Микита Зігури, Олексій Золотар.

Ці художники, які мають змогу творити й під час війни і допомагати як донатори, віддають частину прибутку на закупівлі. Вони працюють на потреби тилу та фронту, купують автівки швидкої допомоги, джипи для військових, замовляють медикаменти й спорядження, організовують передачу гуманітарного вантажу — для підтримки війсьоковослужбовців, цивільного населення, для надання невідкладної допомоги в умовах воєнного стану.

За словами Анатолія Криволапа, зараз триває найважливіша війна в історії України, винятковий шанс здобути реальну незалежність, тому кожен на своєму місці повинен робити все можливе для нашої Перемоги. Фінансова допомога, волонтерська діяльність — це вклад тих, хто не захищає

країну зі зброєю в руках, але рятує наших захисників. Ось чому митці та культурні діячі працюють на перемогу — збирають кошти необхідні для країни, дають концерти, вистави, організовують благодійні виставки і аукціони та найголовніше — допомагають долати зневіру.

«Якщо не допомогати ЗСУ, то що тоді з нами буде? Куди ми потрапимо? У так званий «руський мир»? І що потім, ми зможемо в ньому існувати? Ні. Тож допомогаємо хто як може, от і все. Роль волонтерів під час війни важко переоцінити, бо суспільство тримається на цьому фундаментальному відчутті єдності, котре і народило рух. Митці теж мають

особливу роль у цьому супротиві — закарбувати

в пам’яті нашого суспільства все що стається, бо мистецтво є одним з важливих носіїв генетичного коду народу і країни. А це вкрай важливо для нашого майбутнього», — коментує Павло Маков. Бо зараз найкраща інвестиція у майбутню перемогу — це підтримка українських захисників, які в цей момент повертають країні мир, суверенітет, незалежність та спокій у гарантії від зазіхань

Фото з особистого архіву Ігоря Абрамовича

агресора. До нас часто долучаються наші друзі і партнери, художники, колекціонери та приватні бізнесмени: Олена Соседка, Дмитро Ляховецький, Анрій Ісак, Костянтин Кожемяка, Дмитро Аверін, Кирило Мельник, Людмила Пишна, Ігор Власов, Іван Капля, Оксана Брензович, Ольга Бартиш, Ліля Ольхова.

Тому матеріальне забезпечення військових, допомога у придбанні засобів за-хисту й спорядження військовослужбовців є основним напрямком роботи групи під час війни, тоді як співробітники Інституту проблем сучасного мистецтва займаються координацією наших дій у вільний час. Завдяки спільній роботї виконано майже

84 запитів від військових, зокрема передано: 24 автомобіля військовим частинам: А1493, А2193, А7373, А0998, А7333, А4659, А4028, А2382, А7374, батальйону «Kraken», 3 відділу Прилуцького РТЦК, 94 прикордонному загону ДПСУ, БПСПОП «Луганськ-1», ТРО #4 «Варяги», полку «Сафарі»; термінали Starlink; генератори; тепловізори; прилади нічного бачення; керамічні бронежилети, кевларові каски; велику кількість продуктів харчування, води та багато іншого.

Кожного разу, доправляючи матеріальну допомогу від всієї групи, ми дякуємо нашим воїнам, що боронять життя, території, національну спадщину та нашу ідентичність. Ми вдячні усім, хто з нами і допомагає підтримувати ЗСУ. Боляче усвідомлювати, що найменший захищений клаптик української землі дорівнює безлічі втрат. Повертайтесь живими, хлопці! Повертайтесь з перемогою! Хай світлі сили бережуть кожного з вас.

Автор: Вікторія КУЛІКОВА , арт-директор платформи сучасного мистецтва Abramovych.Art

Фото з особистого архіву Ігоря Абрамовича

From the hands of death, people get immortality.