АРТКУРСИВ #8 '2022

Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту / With gratitude for their assistance in the implementation of this project to

Дмитро Аверін / Dmytro Averin Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova

Ігор Власов / Igor Vlasov Ігор Воронов / Igor Voronov Артур Гармаш / Artur Garmash Тамара та Олег Гороховськi / Tamara & Oleg Gorokhovskyi Роман Давидов / Roman Davydov Богдан Єсіпов / Bogdan Yesipov Андрій Ісак / Andriy Isak Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi Сергій Махно / Sergiy Makhno Ярема Міклош / Yarema Miklosh Вячеслав Мішалов / Viacheslav Mishalov Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy Ганна Прохорова / Ganna Prokhorova Олена Сосєдка / Olena Sosiedka Руслан Тимофєєв / Ruslan Tymofieiev Світлана Трофимчук / Svitlana Trofymchuk Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України

AРTКУРСИВ # 8 ’2022 (грудень) Мистецький часопис

Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК Головний редактор — Сергій ВАСИЛЬЄВ Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, Президент НАМ України (голова редколегії) Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ , канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ

Над випуском працювали: Ірма ВІТОВСЬКА-ВАНЦА, Віктор СИДОРЕНКО, Михаїл КУКУЮК, Юрій АНДРУХОВИЧ, Ігор ГУСЕВ, Надія КРАТ, Олександр БОЙЧЕНКО, Тарас ПРОХАСЬКО, Олег ТІСТОЛ, Матвій ВАЙСБЕРГ, Марія МАТІОС, Ірина КАЛЕНИК, Ігор ПОМЕРАНЦЕВ, Вікторія КУЛІКОВА, Наталія ВАСЬКО, Римма ЗЮБІНА, Олександр ЖИВОТКОВ, Тетяна ВОЛОШИНА

Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85

Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасного мистецтва: музики, театру, кіно та візуального мистецтва. Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва.

У оформленні обкладинки використано колаж Сергія Святченко «WAR» із серії «LESS», с-print, лімітований тираж, 84 x 42 см, 2022

01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д тел.: (044) 529–2051 Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua https://www.instagram.com/artkursyv https://www.facebook.com/artkursyv © Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2022

Дорогі наші захисники та захисниці! Ваше покликання воїна — безцінне в історичній перспективі… На моїх очах народжується епос і епічні герої країни. Вони народжувались в кожному поколінні, на майданах та протестах. В 2014-му почали народжуватись воїни сучасної незалежної України. А з 2 4-го лютого 2022 року їх стала велика сила. Це, справді, пишеться історія новітнього світу… Вашими руками, головами, силою Духу та мужністю. Я обов’язково нестиму цю правду все життя і докладатимусь для Вашої слави, Герої! Дякую, вклоняюсь Вам та люблю Вас! Ірма ВІТОВСЬКА-ВАНЦА, актриса

МИХАЇЛ КУКУЮК

*** Я просив руки Вашої в місті Буча, казав наше кохання в небі написане, воно неминуче. І почав верещати. Ви не встигли ще «Так» сказати. Ви казали на весіллі, крім священика, потрібен буде ще психіатр, бо моє «я кохаю Вас» було на весь бучанський ліс чути… А далі вітер по трасі житомирській, в свинець закутий. Замість кілець — кулі зплелися з любов’ю, і кулеметник всміхнений з підмосков’я. Обійнявшись, до землі припали ми, котрій вірні до скону, двоє смішних, неозброєних з тероборони,… Останні хвилі свідомості, брудні чоботи, п’яний регіт… І прокинулись де ми? Крила за спиною — ми на небі. Бачимо навколо повно таких, як ми, — земляків, перехожих, крилатих, з дітьми, котами, собаками, на нас схожих. У всіх усвідомлення — тут ми дійшли до останньої точки, не тішать нас райські сади, тут ми стоїмо мовчки, дивимося згори на Землю пошматовану, рідну, вкривавлену, і знаємо: ми обов’язково повернемося, у що б це не стало нам…

Літо 2022 спекотніше за попередні роки, повітря важке хитається. Янгол сидить на ліжку, у янгола немає руки, янгол дівчинка, тому всміхається. На тумбочці Леся, на принті Ілон, в навушниках Іен Кертіс все те, для чого її народ протистоїть смерті. 2-й янгол, сонця дитя, коляску перед собою штовхає, останні секунди її життя, янгол про це не знає. Ще 3-й янгол пройшла полон, на фронті втратила чоловіка. Їх тут навколо зібралися мільйони, ніхто не злякався і не поїхав. Я всіх їх бачив, простих святих, де фронт, там само і тил їх, свої серед таких, як вони, своїх потрібних, заклопотаних, безкрилих. Тим, хто шукає рай серед хмар, сумну новину маю: раю на небі, на жаль, нема, попівські слова брехня є. Та є територія на Землі, про котру ти добре знаєш. Рай зашифрований в назві її — Між буквами К і Н знайдеш.

Ти теж так само один з них — часток янгольського народу. Рятуєш літо від пекла зими, що суне на рай зі сходу. *** Я собака Азову на прізвисько Відьма, мій господар вкривавлений поруч лежить. Ми їх знищили всіх, ми вдарили з півдня, де вони не чекали нас в прокляту мить.

Маріуполь горів, та крізь згар я почула їх запах, попри безвість завалів і снів чорноту. Їхня кров, що навік запеклася на лапах, завжди чітко виводила нашу чоту. Наші кулі завжди були швидші за їхні, і гостріші і непомітніші наші ножі, і прокляття для проклятих прізвисько Відьма мала власну методу своїх ворожінь. Я їх чула по запаху страху і гнилі, ще з тих пір, як лютневий вкривавило сніг. Проти помсти собачої кулі безсилі, головне було просто схотіти мені. І я дуже хотіла, щоб прокляті мерли, в булькотінні кривавім, без каяття, аби їх матері, що зродилися стервом, не знаходили більше для себе життя. І от зараз так само всі мертві навколо. Я дивлюсь в їхні очі порожні й дурні. Наїдайтесь, неситі, прокляттям Азову. Чом не раді? Дивіться, як радо мені. Рада Відьма, бо відає-знає, як горлянки проклятих наповнити вщерть. І героям показує сходи до раю, а нечистим показує смерть. Ще малим цуценям, коли маму смоктала, я всмоктала —людина господар і пан. І коли мене діти в дворі ображали, ти мене врятував, ти з бідою мене не лишив сам на сам. І людина моя проти нелюду потім повстала, і з моєю людиною Відьма поруч була, його руни на тілі крізь усі перепони сіяли, і ми всесвіт удвох рятували від зла. Не біда, що ти впав, за сорочку, господар, я тягтиму тебе в катакомби, льохи… «Ми не вмремо, бо ми є солдати Азову», — ти казав мені завжди так в миті лихі. (за сорочку зубами, то хіба вперше, рятувати з тобов один одного нам, ми затягнемо ще верше мій верше, і не раз ще покажемо смерть ворогам!)

По яких би стежках Всесвіту ти не забрів, ким ти не був в будь-якому зі своїх життів, опиняючись сам на сам з пащею бультер’єра, чи схопившись в чужому ліжку серед гуртового адюльтеру, або на орбітальній станції серед загиблого екіпажу, чи артритною бабусею, яка наркоману-онуку шкарпетки в’яже, в Амстердамі після кафешопу на вулиці червоних ліхтарів, забувши шо тобі 94 роки, ріж орків і зберігай спокій. Гетерою, шо сперечається з клієнтом про вчення Евкліда, чи у Ватикані, обмотаним вибухівкою в паску шахіда, розбитною удовиською, що веде солдатика у солому, або Трезором, який покакав, але не хоче йти додому, ментом, який в лабораторії винюхав усі речдоки, — на все забивай болт і зберігай спокій. Дитиною, шо підгледіла батьків і думає ну йо’на, чи балериною в «Лебединому», що раптом запустила жорсткого шептуна, шизофреником під час панічної атаки, мисливцем, якому кабан запустив ікла в сраку, вагітною, у якої почалися перейми під час толоки, ріж орків і зберігай спокій. Водолазом-клаустрофобом, якого в печері вкусила мурена, в Бронксі з ножем закривавленим навпроти поліцейських сирен, солдатом, що вмирає на Голана, за Голду Меїр, за барабанами у складі гурту Слеєр, маленьким Пабло, що вперше потрапив на плантації коки, — ріж орків і зберігай спокій. Ексгібіціоністом, що сторожко сидить у засаді, депутатом, що дрочить у Верховній Раді, пожежником, що гасить пожежу в гей-клубі, Червоною Шапочкою, що дочекалася лісорубів, поетом, котрого в’яжуть чекісти в будинку «Слово», генієм-програмістом, що тимчасово працює в Глово, котом, що кусає мопса за щоки, — на все забивай болт і зберігай спокій. Ніколи не став крапку, залишай місце для коми, все то пусте, братіку, треба зосередитися на головному.

Михаїл КУКУЮК, актор, музикант, поет

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

«МОСКОВІАДА»

УРИВОК З РОМАНУ

Дорогі герої та геройки, Вашою мужністю, силою духа і світлістю душі тримається Україна. Немає таких слів навіть у письменника, щоб виразити Вам вдячність. Зате є велика віра в те, що Ви переможете. Перемагайте і повертайтеся! Юрій Андрухович

Втрати втратами, але треба врешті щось десь проковтнути. Виключно з почуття обов’язку перед власним шлунком, який від самого ранку раз у раз обманюється у своїх сподіваннях. Не можна його дурити вічно. Треба чимось заповнити. Ось тут, поміж Новим Арбатом і просто Арбатом, під боком у знаменитого ресторану «Прага», в якому всесоюзна пророчиця Джуна, цей уламок месопотамських імперій, закинутий Космічним Провидінням в імперію совдепівську, за повідомленнями бульварної преси, не так давно святкувала свій день народження в оточенні естрадних зірок, партійних лідерів, ілюзіоністів, депутатів, письменників-сатириків, секс-культуристок та іншої потолочі, ласої до будь-яких реальних проявів світського ідіотизму, так от, поруч із цим так званим рестораном існує ще така собі «Закусочная». І ти, фон Ф., на півгодинки забувши про своє шляхетське походження, загнавши назад у нутрощі слину гидливості, можеш таки поїсти навіть тут. Це притулок для модного нині арбатського жебрацтва: промоклих художників, захриплих поетів-інвективістів, вицвілих бардів, облізлих джазменів, жонглерів, декламаторів, матадорів,

канатохідців, педерастів і власне жебрацтва, жебрацтва як такого, напівбожевільного московського жебрацтва, котре, як правило, маскується під біженців з Придністров’я або вірмен, потерпших від землетрусу три роки тому. А сьогодні вся ця кумпанійка до всього іншого ще й ховається тут від невичерпного дощу. Або від невідчепного омонівського патруля, котрий час від часу виникає на Арбаті, проганяючи з нього чорними елегантними киями тих, що найбезсиліші. Так що «Закусочная» нині переповнена мокрим дощовим людом, який в’ється чергою поміж огидних ампірних колон, сичить по кутках і навколо столиків, пахне псятиною і тішиться земним існуванням. Стаєш у хвості черги, ще один промоклий, голодний, зачмелений відвідувач, ще один поет, щоправда, видатний український, анонім з відірваними двома ґудзиками на сорочці під светром. За тобою відразу виникає якийсь метушливий і дуже кучерявий тип у куцому плащі зразка пізніх шістдесятих, із шиєю, завинутою відразу в кілька строкатих і досить нечистих хустин. Тягне за собою безліч торбин, мішечків, сіток — і все це набите якимось невідомим крамом, може, перегорілими електричними жарівками, може, перлинами з дна Індійського океану. — Обов’язково візьміть сьогодні бульйон, — каже до тебе метушливий. — Ви чомусь ніколи не берете бульйон, це погано. Бульйон з яйцем! Він на мить покидає тебе, біжить поперед черги

вони сьогодні бульйон з яйцем. Повертається щасливий і осяяний світлом бульйону. — Слава Богу, що в них є бульйон, — повідомляє тобі, шарпаючи за рукав. — Нам з вами щастить. Якщо взяти тарілку бульйону з яйцем, то можна не брати більше нічого, цього вистачить годин на шість-вісім. Але ви чомусь ніколи не берете бульйон, даремно. — Можливо, це і є одна з моїх найфатальніших помилок, — відповідаєш, аби він, курва, відчепився. Але він не чує твоєї відповіді, бо знову летить до каси. На цей раз поцікавитися, з чого той йоханий бульйон сьогодні зварений. — Сьогодні бульйон яловичий, — повідомляє, ставши назад у чергу, однак уже не тобі, а якійсь досить шкапистій молодичці з фуфелем під лівим оком і запісяними панчохами.

— Сьогодні нам унікально пощастило, — торочить кучерявий своїй новій співрозмовниці. — Бульйон яловичий з яйцем, уявляєте, товаришко?

— А мінє адін хуй, — апатично відповідає шкаписта молодичка.

— Ні, не скажіть, не скажіть, — хитає головою метушливий. — До яловичого бульйону з яйцем дуже добре взяти один шматок хліба, їсти не поспішаючи, старанно пережовуючи. Тоді наїдаєшся на цілих шість-вісім годин. Я дуже люблю сюди заходити, це славне місце, тому що в них завжди буває теплий бульйон з яйцем, на смак майже як домашній, зі справжніх яловичих кісток. Я беру порцію такого бульйону, один шматок хліба — і дуже наїдаюся. Це замінює і першу страву, і другу, і навіть, і навіть чай або компот! У цю мить хтось стрімко падає на підлогу до підніжжя свого стола. Не встояв. З-під засмальцьованого піджака викочується вже порожня пляшка. Ацетон. — Што, не відітє, человєку плохо! — кричить на всю залу касирка. — Стаят, как хуи! — обурюється вона. І кілька типів невідомого суспільного прошарку дбайливо відтягають бідолаху до підвіконня, де сяк-так укладають його, горнувши калачиком. — Во, блядь, нажрался! — з легкою заздрістю каже, похитуючись, дама в обпісяних панчохах.

— А ще я люблю брати морквяний салат, — апелює знову до тебе метушливий. — У ньому стільки вітамінів! Немає здоровішої їжі, ніж тарілочка морквяного салату. Обов’язково візьміть. Він на зір гарно впливає… Ти киваєш головою у відповідь. Візьму, голубе, візьму все, що ти накажеш, тільки не жвинди мені тут під вухом. Черга посувається вкрай поволі, щиро кажучи, не посувається зовсім. По-перше, бракує вільного посуду. Тому використані тарілки вже навіть не миють. По-друге, на кухні працює тільки один котел. По-третє, в роздатчиці поганий настрій, можливо, менструація. По-четверте, в гробу вона всіх бачила, включно з цими блядями-кухарками. По-п’яте, в країні велика нестача харчів, у зв’язку з чим демократія в небезпеці і вся надія на допомогу розвинутих країн Заходу. З хвилини на хвилину чекають прибуття цієї допомоги, а поки що доварюють останній бульйон з останніх костей, аби хоч якось підтримати серед цього промоклого люду божисту іскорку — священний дар життя. І тому відразу кілька замаскованих під біженців жебраків опиняються біля столу, під який щойно брикнувся знеможений відвідувач. Хтось устигає найпершим хапонути недоїдений салат і кашу. Інші розчаровано відходять, пантруючи наступні полишені з недоїдками столи. — Кушай, голубчік, кушай, — ласкаво шамкає беззуба старовинна прибиральниця, витираючи шматою стіл перед носом у найспритнішого із жебраків. — Пошла на хуй, вєдьма, — недовірливо відповідає той, затуляючи долонями тарілку з розпацьканою кашею. — Взагалі тут досить смачно готують, — продовжує свій життєрадісний монолог підстрелений гурман за твоєю спиною. — Пригадую, тут бували навіть сосиски. Якщо дві сосиски покласти в тарілку гарячого бульйону, то дуже наїдаєшся… Черга рухається повільно. Роздатчиця свариться з кухарками. Б’ються тарілки, яких і без того в країні не вистачає. Розхлюпується бульйон. Касирка біжить довідатися, в чому справа. А справа в тому, що імперія подихає. І гуманітарну допомогу розвинутих країн Заходу розікрали давно, ще на митниці.

Так що каравану з м’ясом і хлібом сьогодні не буде, і з цим треба змиритися.

кухні гамселять одна одну ополониками, а касирка бігає довкола них з вигостреним велетенським ножем, ти розглядаєш цю чергу, ці дурнуваті блакитні колони, цих паралітиків по кутках, сплячого великомученика на підвіконні, солдатів-монголоїдів у парадній формі, що давляться сухими булочками, гоміка в білих штанах, що кружляє довкола них, комуну наркоманів-анархістів з дворічною дитиною під столом, даленький циганський табір, кудлатого письменника і культуролога Ваню Каїна, що забрів сюди реалізовувати збірничок поезій «Расплела косу береза», зосереджених на недоїдках жебраків і жебрачок, голову Ліберально-демократичної партії Володимира Жиріновського, що допиває компот із сушениць, кількох азербайджанців, двохтрьох білорусів, групку вірмен, купку грузинів, дрібку казахів, пару киргизів, трохи молдаванів, безліч росіян, гроно таджиків, плеяду туркменів, дещицю узбеків і , ясна річ, айн бісхен українців. Бо ми тепер за алфавітним порядком ідемо останніми в Союзі. А за своїм народногосподарським значенням — другими після Росії. До речі, наша солов’їна мова посідає друге у світі місце за милозвучністю. Це визнали спеціальні експерти з милозвучності мов на конкурсі, що відбувався в Женеві. Російська опинилася на почесному тридцять четвертому, яке поділила з монгольською та суахілі. Черга рухається повільно, але рухається, бо конфлікт на кухні тимчасово погашений. Гарячу точку поки що ліквідовано. Мирні переговори продовжаться до завтра. Настає час вибору їжі. Салат з анемічного огірка, слизький шматок холодної курки, хліб. — Ні в якому разі не беріть какао, — смикає тебе за рукав кучерявий. — Краще потім випити склянку газводи з автомата по десять копійок. І бульйон, бульйон, не забувайте про бульйон… — І бульйон, — покірно кажеш до роздатчиці. Вона скреготливо зачерпує ополоником з дна величезного баняка. Подає тобі неповних півтарілки. — З яйцем, — підказує метушливий.

— Бульйон закінчився, більше нема, — зловтішне оголошує роздатчиця. — Як це закінчився? — кліпає кучерявий. — Пиздец ему пріснілся, — пояснює дотепна молодиця в панчохах. І поки ти розраховуєшся біля каси, довго випорпуючи з усіх можливих кишень дріб’язок, метушливий аматор бульйонів починає плакати. — Ви ж казали, що бульйон з яйцем є , — хлипаючи, звертається він до касирки. — Тоді був, — незворушніє касирка. — Ти чого без черги питався? Треба було б не питатись, а , як усі люди, стояти в черзі… Мудак! Ця мила московська звичка до незнайомих звертатися на ти! Цей прояв вселенськості, вселюдськості, всебратськості російського національного духу! Але кучерявий починає рюмсати голосніше, і ти, не витримавши, подаєш йому своїх півтарілки. — На тобі твій бульйон. Тільки заспокойся й не ревай… І чимшвидше відходиш із пластиковою тацею в руках. А метушливий і не думає дякувати чи відмовлятись. Цапнув тарілку як належне й відразу перестав завивати. Нагледівши вільне місце біля якогось маньякального депресанта, що меланхолійно цідить зі склянки какао, влаштовуєшся поруч. — Смачного, — кажеш. Але він нічого на це не відповідає, тільки за якусь хвилину роздумливо мовить кудись убік — ніби й не до тебе: — Ось ви побажали мені «смачного». Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Все менше вихованих людей навколо нас. Традиційні російські побажання втрачають свій сенс. Бачите, це, що я п’ю, називається «какао». Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок — усе на світі, але не какао!… Мовчки починаєш війну зі слизькою куркою. Головне не втягувати себе в дискусії з божевільними. — Єдина тут вихована жінка — це старенька прибиральниця, — повідомляє тим часом депресант. — Їй сто п’ятдесят років. Це графиня

Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура! — А з двома наступними імператорами? — все-таки запитуєш, прожовуючи курячу підошву. — Що ви маєте на увазі? — Чи танцювала вона з двома наступними імператорами — Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час Першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, епкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилося рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини, в запуску першого штучного супутника Землі, в XXII з’їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?… Депресант витягає з поруділого портфеля почату пляшку «КВН» — крєпкого віноградного напітка.

— Бачу, ви в дечому розумієтеся, — підморгує тобі досить змовницьки. — Пригощайтеся. Непомітно для інших припадаєш до шийки кавеену. Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух. — Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, — оживає депресант. — Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, — і він прикладається до пляшки.

— Адже історія могла бути іншою, — повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску — тільки не какао. Могла, — рішуче погоджуєшся ти. — Але й така непогана!

З’являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.

— Історію не вибирають, — чомусь заявляє депресант.

— І тому вона не могла бути іншою, — погоджуєшся з ним.

— Хочете ще? — знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.

— Не бачу підстав. Аби відмовлятися, — цитуєш одного знайомого дотепника. І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток». — Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, — мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант. — Справді, — киваєш головою, — тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому… — Могла, — погоджується депресант. — Але краще б вона не могла. — Історія не знає умовного способу, — пояснюєш йому. — Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн? — Яволь, майн фюрер! — відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися. Але в цей час у «Закусочній» з’являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідно пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах. — Гестапо! — хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старий депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену. — Не робіть дурниць, — сичить він майже пошеп ки. — Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу… — Яку ще справу? — цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом. — Справу врятування Росії, — так само пошепки відповідає депресант. — Від кого? — Це таємниця, — прикладає депресант палець до вуст. — Ферштеєн? — Спасібо, синочєк, — каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою. Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату

для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати. Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне. — Ге, та він мертвий! — раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт — тісний і зацікавлений. — Ще одного з наших не стало, — каже врочисто депресант. — Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? — він скрегоче зубами, мов у пеклі. — Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров… І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонно примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили — так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями… Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою. Юрій Андрухович

НАДІЯ КРАТ

***

Ну що, хтива беззуба суко, ким поснідала ти сьогодні?

Прикордонником, що підірвав себе разом з радіостанцією? Бабусею, яка не встигла виїхати із Рубіжного напередодні?

Солдатиком, котрий служив у піхоті, хоча марив авіацією? Стареньким з котом, що пережив власних дітей та онуків? Закоцюблим підлітком із краматорського вокзалу? Жінкою, що лишилася в квартирі, бо вчасно не почула звуків? Чоловіком, який вийшов по хліб і не встиг добігти до підвалу? Зґвалтованою дівчинкою із Бучі, котра вже не пізнає любощів? Немовлям із Лисичанська, у якого не витримало серце?.. Яких офірних телесиків пожбурити до груби ще?

Ким ще забити тобі тельбухи, аби спинити усе це?

Жери, суко, жери. Мертвих, живих і ненароджених. Навіть коли обблюєшся — не спинишся, не отямишся. Ми вже і так у ньому — що ти нас лякаєш до пекла сходженням.

Все одно усіх не зжереш. Вдавишся.

***

Чай недопитий. Розстелене ліжко. Свічка. Фіранка. Розгорнута книжка. Посуд немитий. Вазон неполитий. Краплі води у ванній на плитах.

Іграшка — слоник з відірваним вухом. Вікна, заклеєні скотчем наглухо. Ґудзик загублений. Светр зім’ятий. Чобіт дитячий. Розмір дев’ятий.

Дзеркало — тріщинка в кутику справа. Здертий лінолеум — пляма кривава. Тиша гнітюча. І попіл літає.

Ми ще десь є. А дому немає.

Все, що любили і пам’ятали, Звідки тікали й куди вертали, Все, що світило — лишилося в нім. В серці діра завбільшки із дім. Всі, хто хотіли, могли і робили, Всі, чиї поруч чорніють могили, Все, що здавалось прекрасним і чистим. В серці діра завбільшки із місто. Все, що ріднило тебе із юрбою, Все, що робило тебе тобою. Падає промінь на чорну руїну. В серці діра завбільшки з країну. Все, що було і в кінці, й на початку, Все, що вміщалось в малому зернятку—Все проковтнув ненажерливий Кронос. В серці діра завбільшки із космос. ***

Доки цим світом правлять Люди скупі і глупі, Хай береже нас пам’ять. Боже, тримай нас вкупі. Доки плекають люди Заздрощі і образи, Визволи від облуди, Боже, тримай нас разом. Доки про мир і щастя Думати ще невільно, Гнів буде нам причастям. Боже, тримай нас спільно. Доки останній нелюд На нашій землі не здох, Хай що там про нас

мелють –Боже, тримай нас вдвох. Або ж — обох й одразу… Та доки війна в зеніті, Боже, тримай нас разом Краще на цьому світі. Надія КРАТ, актриса, поетка (Львів)

Ігор Гусев. З серії «Третя світова війна», 2022

ОЛЕКСАНДР БОЙЧЕНКО ЗОНА РУССКОГО МІРА

Поляк Марек Гласко не був ні теоретиком літератури, ні в’язнем концтаборів, а однак зауважив дуже цікаву — саме з літературознавчого погляду — різницю між репресивними механізмами двох зразкових тоталітаризмів ХХ століття: «Людина, — пише він, — яка входила у ворота німецького концтабору, знала, що існують лише два варіанти виходу звідти. Перший — це шлях через комин табірного крематорію, другий — імовірний наступ військ союзників або совєтських соколів. Але від початку до кінця дійові особи драми залишалися незмінними: кат залишався катом, жертва — жертвою, на глядач невільників до закінчення своєї кар’єри не випускав батога з руки. Людина, яка переступає поріг совєтської в’язниці, не знає нічого. Можливо, її завтра розстріляють; можливо, вона відсидить десятку — і їй зачитають наступний, п’ятнадцятирічний вирок; але, можливо, станеться й так, що партія тим часом змінить тактику — і жертва перетвориться на ката, а її дотеперішній мучитель повзатиме перед нею на колінах, благаючи про кусень сірого, доки не потрапить у барак для доходяг». Відтак, твердив Гласко, про німецький тоталітаризм можна написати трагедію, а про совєтський — ні. І Гласко мав рацію. Але ще більший парадокс полягає в тому, що рацію мав і Ґустав ГерлінґҐрудзінський, який послідовно наполягав на чомусь цілком протилежному, називаючи ГУЛАГ «близнюком нацистських концтаборів». Чи можуть два висловлювання бути протилежними і водночас правдивими? Можуть. Із тим уточненням, що ГерлінґҐрудзінський мав на увазі результат, а Гласко — процес.

Результатів нацисти й совєти досягли близнючо подібних: дегуманізація і винищення мільйонів людей. То чому один масовий злочин становить матеріал для трагедії, а інший — не надто? Тому що, повертаючись до процесу, сюжет трагедії — у строгому літературознавчому розумінні — не залежить ні від характеру героя, ні від примх його оточення, ні від випадкових зовнішніх обставин, а залежить від заздалегідь визначеної долі. Власне, трагедія — це і є змагання з долею, але без шансів на успіх: лишайте, як то кажуть, сподівання всі, хто входить. Євреї, яким доля в особі Гітлера відвела роль жертв, могли поводитись як завгодно: чинити опір, слухняно брести до газових камер або «співпрацювати» з нацистами в зондеркомандах чи службі порядку — розв’язка сюжету так чи сяк передбачалася однакова, бо вони не могли головного — перестати бути в очах долі євреями, навіть якщо не володіли ні івритом, ні їдишем і вважали самі себе носіями німецької культури. А оскільки не могли, то були приречені на «остаточне вирішення». Зрештою, Сталін теж умів вирішувати питання подібним чином, що й продемонстрував на прикладі українських селян, але зараз мова не про Голодомор, а про концтабори. Отож совєтські концентраційні (згодом — «виправно-трудові») табори були місцями не менш страхітливими за нацистські, тільки — суто в жанровому сенсі — там розігрувалися не трагедії, а якісь криваві фарси і драми абсурду. У діях нацистів простежувалася хай жахлива, але логіка: вони винищували тих чужих, які заважали їм будувати досконалий арійський світ. Совєти ж винищували всіх підряд,

а найзатятіше — своїх, тих, хто привів їх до влади і заклав основи їхньої держави. Кримінальники «в законі», які промишляли вбивствами, пограбуваннями і принципово не виконували жодної народногосподарської роботи, на правах «друзів народу» почувалися на зоні, як на курорті. Натомість доведені голодом, холодом і непосильною працею до тваринного стану теоретики і практики комунізму, старі більшовики і червоні командири, перші чекісти й організатори перших колгоспів, учорашні прокурори і секретарі обкомів — усі вони штабелями лягали у вічну мерзлоту. До речі, мовби на підтвердження Гласкових слів про кругообіг жертв і катів у совєтській природі, Варлам Шаламов розповідає в автобіографічній «Змові юристів» історію, як його висмикнули з табору і повезли до так званого «Дому Васькова» — магаданської в’язниці, де розстрілювали засуджених. А тоді раптом відпустили, бо з’ясувалося, що доки вантажівка петляла між колимськими сопками, капітан Ребров, який шив Шаламову заголовкову змову, сам був оголошений ворогом народу й опинився на нарах. Відповідно, й видані ним ордери були скасовані.

Втім, є ще одна різниця, і якби не вона, то сьогодні не було б особливої потреби про все це говорити. Третій Райх проіснував дванадцять років і разом із кількома тисячами своїх таборів пішов у небуття. Нинішній Німеччині є за що дорікнути, передусім — за старанне путінферштеєрство, але власні уроки минулого вона засвоїла добре і досі спокутує старі гріхи. Чого ніяк не скажеш про Росію. А скажеш прямо навпаки. Згадуваному Герлінґу-Ґрудзінському, який відбував покарання за вигаданим звинуваченням в архангельських лісах, знайома дала почитати «Записки з Мертвого дому». Враження від лектури виявилися незабутніми: «Не те приголомшувало у Достоєвського, що він умів описати нелюдські страждання так, ніби вони становили лише природну частину людської долі, а те, що… між його і нашою долею ніколи не було навіть найменшої перерви», — і змусили дійти висновку, «що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками».

Час зупинився — і в цьому суть. Бо час — це зміни, а Росія століттями залишається сутнісно незмінною. Самодержавство чи диктатура пролетаріату, розвинений соціалізм чи керована демократія, Російська імперія чи СССР — вся ця бутафорія не має значення, бо квінтесенцією русского міра є мертвий дім, каторга, ГУЛАГ. Росія — це суцільна велика зона, яка прагне постійно розширюватися за рахунок прилеглих територій. Загарбуючи чужі землі, вона проголошує людей, які на них проживають, своїми, а зі своїми Росія не панькається. Русскій мір функціонує за табірними законами, а табір — за рідкісними винятками — розтліває всіх: від академіка до асенізатора і від найвищого керівництва до останнього доходяги. Той-таки Шаламов — найкращий у російській літературі знавець теми — писав: «Табір — негативна школа життя цілком і повністю. Нічого корисного, потрібного ніхто звідти не винесе, ні сам в’язень, ні його начальник, ні його охорона, ні мимовільні свідки… Кожна хвилина табірного життя — отруєна хвилина… Виявляється, можна чинити підло і все ж таки жити. Можна брехати — і жити. Жебрати і жити… Начальник привчається в таборі до майже безконтрольної влади над арештантами, привчається дивитися на себе як на бога… Інтелігент перетворюється на боягуза, і власний мозок підказує йому виправдання його вчинків… Там багато такого, чого людина не повинна знати, не повинна бачити, а якщо бачила — ліпше їй померти». Усі ці й сотні подібних цитат пригадувалися мені під час читання книжки Станіслава Асєєва «Світлий шлях» про донецький концтабір «Ізоляція». Книжки, яку в Україні мав би зазубрити кожен, хто ще не зовсім усвідомив, до якого морального і фізичного оскотинення здатні дійти і кати, і жертви (яким нерідко доводиться мінятися ролями) там, де за підтримки місцевих «паличів» облаштовується русскій мір. Звичайно, нормальна людина не може хотіти війни, зокрема — і війни з Росією. Будьяка війна — хоч програна, хоч виграна — це завжди страшно. Але є одна-єдина річ, страшніша за війну. Страшніше за всяку війну — знову стати ізольованим від світу бараком у зоні русского міра. Олександр БОЙЧЕНКО

Заздрю людям, які сприймають теперішню війну спокійніше, згадуючи про те, що насправді війна триває вже від чотирнадцятого року. Заздрю їхній наївності і їхньому життєвому досвіду, які в такому разі передбачають, що до чотирнадцятого року був мир. Найобізнаніші, щоправда, вдаються до історії, пам’ятаючи про усі виразні українсько-російські війни за багато століть. Але і цей перелік війн не заперечує блаженних мирних часів. Бо моя війна на цьому керунку почалася у шестирічному віці. І — нехай гібридна — не припинялася на жодні періоди оперативного перемир’я. Від дитинства вона не давала розслабитися. Завжди вимагала додаткових зусиль. Додавала певного екзистенційного драйву. Спонукала до вивчення стратегм, додавала гнучкості і наповненості рухам. Перетворювала життєву стратегію на змістовну перспективну ідею — вистояти, не відступити. І насолоджуватися кожним моментом вивищення своєї мови, своїх архетипів. Ця війна не передбачала старань щодо просвітління супротивника, переманювання його у свій табір. Віртуті мілітарі полягала у власному просвітлінні. Тобто, всеохопній певності в тому, що окрім внутрішньовидової конкуренції, Бог придумав міжвидову. А головним її критерієм є здатність до експансії. Не просто втримати свої ареали, але безстрашно заходити на чужі, витісняючи конкуруючий вид із можливих ланцюжків живлення.

Такий шлях, між іншим, зовсім не означає відмову від радості, насолод і визначних моментів життя, які стають кількома найгарнішими споминами (сек рет в тому, щоби спомини сприймати не як втрату чогось, а як солодкий набуток, минуле — це те, що вже маєш, а не те, що мусиш ще раз відтворити). Експансійна енергія русскіх фізично вища. Відповідно, війна на перших фазах життя набувала дефензивного (оборонного) характеру. Коли вчасно подбати про всі оборонні заходи і конструкції, то русска експансія перетворювалася на ще один штам вірусної інфекції, яка живе собі поруч, не долаючи імунних бар’єрів. Десь у десять років — розумію, що говорю про лагідну Галичину, хоч і наскрізь заражену у той час цими експансіоністами — вже ніякої травматичності меншовартісної породи дітей ми не зазнавали. На війні як на війні. Не шукатися, а переслідувати. Ідіоти комічні, коли їхня дрезина виїжджає на завантажену трафіком колію з метою гіперконтролю. Всі ці русинята, які стріляли мєлочь, не давали перейти через якийсь двір, перейшли через адекватне протистояння між українськими і російськими школами. Нас називали рагулями і биками, але ми тримали цілі центрові райони. Боже, скільки всіляких дрібниць, деталей, нюансів наповнили собою це протистояння. Там були літні

урбаністичні ландшафти, гарні дівчата обох народів, сильні і метикуваті хлопці. Батьки різної віри наполягали

своєму. Вчителі, більше чи менше, залучені у війну. Затирання родової пам’яті і різноманітне роз’ятрювання. Врешті, я ніколи не говорив з рускими по-рускі. Зрештою, найбільшим воєнним компромісом, який може видатися ілюзією миру, була така міжвидова гібридизація, що кожен може говорити по-своєму. Діалог такого ґатунку, хоч і виглядає квінтесенцією габермасівської комуканітивної дії, насправді є набубнявінням безперервної війни. Тієї, в якій я живу ціле своє життя. І яка буде продовжуватися на наших теренах, незалежно від того, якими воєнно-політичними домовленостями закінчиться гаряча війна, що почалася у двадцять другому… Що не заперечує можливості і навіть необхідності повноти життя. Тарас ПРОХАСЬКО

Густа, аж чорна, повна незайманих снігів і холодного сонця смерекова стіна лісу скидалася на застиглу траурну вервечку, утикану одноманітними олівцями струнких дерев, що, змагаючись, дерлися наввипередки одне з-перед одного до світла, при цьому безжально обчухруючи свої і сусідські боки, щоб легше дістатися висоти і не залишитися карликом. Смереки в такому породистому лісі нагадували добірне військо, з якого вибракували малорослих і калікуватих, підстригли патлатих і виструнчили згорблених. Здалеку смерековий ліс здавався суцільною чорною плямою, де не було місця індивідууму, як не було його і для іншого роду дерев, хоч би яких міцних і витривалих. Проте навіть і в бездоганно упорядкованому природою місці трапляються свої відхилення і збої. Чорний смерековий ліс, що височів над хутором Сірук, також мав свою маленьку таємницю, відому хіба що тільки тим, хто виріс у його затінку і товаришував з лісом, як із живою людиною. За стіною перших кількох десятків рядів довготелесих дерев, схожих на піки, раптово відкривався маленький клаптик землі, відвойований у смерек старезним буком. Місце, де серед жорстких смерекових стовбурів царювало розлоге самотнє дерево з гладенькою корою, було таке чудне й несподівано-дивне, що коли би хто й хотів знати, як один-однісінький бук витіснив шеренги струнких смерек і зачепився своїм могутнім коренем посеред їх одностайного строю, то не зумів би розгадати це диво природи. Цілком можливо, що хвойний ліс колись почався саме з цієї галявинки, де пупом землі

той час уже височів молодесенький бучок із ціпким коренем, який і дав життя дивному стовбурові, розгалуженому на п’ять верхів. Своїм видом одинокий бук у смерековому лісі скидався на розчепірену людську долоню з п’ятьма пальцями. І не знати, хто в цьому лісі був приймаком, а хто господарем, хто добрим, а хто поганим сусідом, — бо виглядало, що ніхто нікому не заважав і не зазіхав на його свободу. Чи то така природа розумна, чи проста випадковість, але одинокий бук, що за весь свій вік не підпустив близько до себе жодну смереку, вигнався і собі мало не попід хмари, не конкуруючи, однак, із хвойним лісом. А ліс тихо-мирно ховав п’ятиверху розкішну букову крону у своєму лапатому — майже чорному — гіллі. На зиму бук повільно й безсоромно скидав червоно-золоті одежі на очах невтомно-зеленої хвої, на весну розвивався буйно-невинним листом — та й далі стояв собі самотинно посеред стомлених смерек, ніяк не реагуючи на з’яву глибоких тріщин на своїй корі та гладенькому колись стовбурі, які з часом перетворювались на дупла. Розчахнутий стовбур приймав у старіючі нірки комашню і птахів, ставав місцем сховку для віджилого листу, замерзлих вивірок чи стомлених сов — і нікому не було діла до того земного

мало як природа викручує коріння дерев і їхні крони? Тут онде Бог людьми крутить, як їздовий батогом, а що дерево росте якось інакше, ніж інші… хто на це зважає у світову хурделицю воєн, людської неприязні і щоденного страху? Та відколи Петрусько Вівчар відірвав своє серце від батьківської хати і Марущиних очей та й подався в партизанку, відтоді думки його не раз верталися до старого смерекового лісу, який він знав, як свої п’ять пальців. Власне, думки не раз кружляли не так між смереками, як довкіл розчахнутого, багатоголового бука, аж поки гостра думка не різонула його запалений розум. Як він до цього не додумався раніше?! Таж то найкращий спостережний пункт і найкраща схованка! То майже небо, звідки можна хоч коли-не-коли дивитися, що робиться на маминому обійсті, і як до корита по воду йде його Марушка. А ще. А ще в сонячну днину з верхівки бука круглим дзеркальцем можна подати Марушці знак, що він тут, близько до неї, і що нетерпеливиться від розлуки, і чекає її, як чекає Великодня чи Різдва, — цих двох днів у році, коли точно знає, що ніхто не віддасть наказу спустити курок обріза. Петрусько завчено прив’язує брезентовий плащ-намет до міцного букового гілля. Цей плащ дістався йому після акції в Александердорфі, та ні, який там Александердорф. Александердорф давно став частиною Черешеньки, а плащ — наметом: Петруська нагородили їм за особливу пильність, коли він із засідки вислідив, як зі школи вийшла дивна постать у довгім жіночім плащі і у чоловічих чоботах. Бій тоді був швидкий: одному емгебістові вдалося втекти від їхньої боївки, а другий, що мав намір обхитрувати усіх жіночим плащем, лишився розпластаним під стіною школи. Від того другого Петруськові й дістався воєнний плащ-намет. Ось як розумно змайстрований — купа шнурків. Шнурочків. Не розтягується. Легко скласти учетверо. Накритися від дощу. Загорнутися від холоду. Просто закріпити до бука, отако-о-о, прив’язати за всі п’ять верхів. Ще раз перевірити. Петрусько розгладжує цупку тканину, припасовану до гілля так, щоб надто сильно не розтягнути. Тоді лягає у виямку. Кілька разів несильно гоцкається. Добре. Слух у хлопця нашорошений. Він чує гомін

лісу, як чув би дихання людини. Оцей ось скрип — то розімлілі від сонця смерекові, а здебільше соснові верхи погойдуються у такт вітрові і скриплять, як суха підлога під ногами; а це — прудкий заєць боязко поскакіцкав по торішньому листю, зачепивши хвостом усохлі смолисті шишки; а то — сонна гадина ліниво виповзла з-під перетрухлих пнів і неспішно дірявить упалий спокій старої хвої, усохлого гілля і зеленіючого моху, і воно також хилитається від руху гадини, як від вітру. Ці тихі, нечутні для ненастороженого вуха шерехи, надламування, шурхоти, потріскування, шарудіння і майже нечутні шелести на якусь мить втішають і заспокоюють Петруська, бо в них немає місця людській нозі. Він так навчився розрізняти тріск сухої гілки під людською підошвою і під копитом оленя чи ратицею дикої свині, що по всьому, коли закінчиться ця кривава бойня в їхніх горах, Петрусько таки стане лісником. Якщо лишиться живий. Але він має заради кого жити, то буде украй обережний. Він мусить лишитися живий. Тато Петро розказував Петруськові, що вуйко Дупало учив Марущиного тата пізнавати кроки браконьєрів на стежці. Дупало такий мисливець був, що на всі гори. Вони з дідом Дарієм Берегівчуковим ще до війни служили лісниками у берегометських панів Васильків. Дупало був такий совісний лісник, що замітав драпаком стежки від листу у панських лісах, сам робив засідки на звіра і прикладав вухо до землі, щоби було чути тріск гілля під ногами браконьєрів. Він так вимуштрував усіх охочих поживитися в чужому лісі і в непризначену пору, що з часом сільські браконьєри перекочували на ближні села, подалі від Дупалових зірких очей і доброго слуху. Але коли то було? Коли ліси були Василькові, а тепер — колгоспні. Тоді простій людині ще можна було під наглядом побережника1 робити очистку лісу, а заодно — яку ягоду чи гриба знайти, а тепер, якби хто хотів зрубати навіть дуплаву смереку, міг би загриміти до тюрми. А про вуйка Дупала краще тепер не згадувати. Тепер Петрусько відганяє від себе спогад про день, коли крадьма, потайки, прийшли вони 1 Побережник — лісник

з

другом «Вороном», молодшим Дупаловим сином Юрасиком, на батьківський хутір Дупалівка, щоби провідати Юрасикових маму й тата, і що там відкрилося їхнім очам після нальоту вижницьких емгебістів до старих Дупалів. Петрусько вмирати буде, а пам’ятатиме той дикий рев Юрася, коли вони переступили поріг хати із відчиненими дверима… Петрусько обмахується обома руками, нібито від мух: не треба це зараз згадувати. Нічого не треба згадувати. У ньому зараз є тільки серце — і ні пам’яти, ні голови, ні розуму. Зараз Петрусько по другому разу — ще й мотузом — кріпить плащ-накидку до бука і слухає своє дурне серце, що ось-ось вилетить з грудей, ніби злетіла щойно пташка з вершечка смереки. А ще треба залізти на саміський вершечок дерева, тричі по три рази блиснути люстерком у бік хутора, трохи перечекати — і двічі по три рази блиснути знов. У четверту середу раз на два місяці. Без дозволу. Потайки. Стрімголов. А далі — спуститися у брезентове лігво — й чекати. Чекати — поки через смерекові голови і шум вітру, пташиний спів і жаб’яче квакання в мочарі долине гейкання дівочого голосу або переливи дзвіночків на овечих шиях. Тоді вже спокій остаточно покине парубочі груди — і побіжить навперейми тому молодому гейканню, і зажене Петруськове серце в самі п’яти, далі серце швиденько вернеться в груди, затріпотить пташкою — і розтечеться разом із кров’ю по жилах: коли з-поміж ліщинового гомону й тіні смерек нарешті зацвіте Марущина спідничина. Ясна річ, спідничина не цвіте — вона просто напливає на розширені Петруськові очі, як невідворотна кольорова мара, засліплюючи його, ніби саме сонце. І тоді сто веселок одночасно скачуть перед затуманеним зором — аж млість підкочує до горла, і напружений борлак раз по раз ходить догори-вниз, ніби і справді в горлі застрягло щось нестравне. Тоді дзвін крові у жилах і грім тиші у вухах переважили би всі громи і землетруси на світі: коли чорненька ласиця із сойкою на голові, з великими зеленими очима і сліпучо-білою шиєю стає біля підніжжя бука, крадьма озирається, складає губи у трубочку, а тоді несміливо тричі «кукає» лінивою зозулькою. Могла би й не «кукати», бо

Петрусько однією рукою вже скидає зі своєї схованки плетену драбинку, а другу руку тягне донизу, щоб швидше вхопити гарячу Марущину долоню в свою. Поки Петрусько чекає свою Марушку — заодно дивиться в усі чотири оці. Так любить казати мама Федора. Господи, яка дивна краса відкривається з вершечка літнього бука! Так, ніби ніколи ще не бачив, що півкруглі верхи гір плавно, аж якось лінькувато, заходять один за другий і звідси, мало не з-під самого неба, нагадують габи непогамованої річки: щоближче — соковито-зелені, далі тьмяні, немов вигорілі на сонці, а на самому обрії почорнілі, як дранка на дахах будинків, — вони щоразу викликають у Петруськових грудях приплив невимовного, мало не до сліз, зворушення. Весь насторожений, як олень, на якого чатують мисливці, щоразу дивився на зелено-чорні хвилі близьких і далеких верхів — і не міг стримати підступних сліз. Якісь слизькі, непевні сумніви підводили свої чорні, лискучі, мов змії, голови. Бо світило ясне сонце. Шелестіли крони дерев. Пахло мохом і грибами. І замість того, щоби бігти щодуху зі свого двору у бік Берегівчукового обійстя, розкривши руки і душу, як браму, Петрусько сидить злодієм у верхівці бука і чекає, поки до нього прийде (а чи прийде сьогодні?!) Марушка. І ловить себе на думці, що він тепер скидається на безрукого і безногого каліку — бо хіба здоровий чоловік може відчувати себе повносправним, якщо йому невольно на весь зріст і голос заявити про своє серце і свою душу? Піти отако поміж дозрілих трав, що просяться під косу, зриваючи їхні голівки, і дійти до Берегівчукового дальнього корита з водою, пофиркатися водяним сріблом, а потім згребсти Марушку дужими — випрацьованими — руками до грудей і так надовго застигнути, слухаючи, як солодко розриває сорочку бунтівне його серце?

Там незвично тихо. Безлюдно. Відкладає бінокль і обережно, але сміливо, знову розвертає дзеркальце над головою. Так мало того сонця тепер у його житті, а ще менше скупої радости в четверту середу кожного другого місяця. Часом здається, що легше знайти опришківське золото в горах, ніж вирвати спокійний час у середу поблизу свого хутора, щоби хоч хвильку надивитися на чорняве дівчатко у цвітастій спідничині. Петрусько раптово здригається разом із кроною бука, яку потривожила пташка, і його серце падає в самісінький низ живота: з-поза Берегівчукової стодоли вигулькує маленький людський клубочок і почерез косовицю щодуху біжить у явірник. Хлопець знову хапається за бінокль. Так і є: тепер чорненький м’ячик дівочої голівки із сойкою на маківці вже котиться між гойдливими верхівками трав. Цьогорічні трави якісь як не на добро масні і високі — мало не у людський зріст. І ось поміж тою зеленою гущавиною то там, то тут вигулькує дівоча постать, так ніби підскакує на радощах. Жменя жару падає Петруськові на груди — і він відкладає бінокль. Тепер треба трішки терпіння. То лиш здається, що від Берегівчукової хати — рукою подати. Якби йти направці чи по хмарах, то Марушка в мент упала би в його обійми, а коли слухати кожну мурашку під ногами та озиратися, чи хто не йде назирці, — то є добрий кавалок. Петрусько заплющує очі і під гучне бухкання крові у вухах подумки долає відстань разом із Марушкою: ось вона минула хутірський явірник; дісталася старого роздовбаного корита з питною водою; на ходу умила розгарячіле лице; тоді у два махи перескочила мочару за двома смереками; згинаючись, почимчикувала попід Джурджувановим горбом; тримаючись за тонкі стовбури ліщини і горобини, спустилася у Жидову улоговину; далі видерлася на Вівчаревий пастівник; столочила трави на Артемовій косовиці; щодуху минула воєнні австрійські окопи; злегка прим’яла Айвасовий афин ник — і ось уже Марущина зграбна постать входить у смерековий ліс, де Петрусько, спітнілий, як свіжий полонинський будз, не знаходить собі місця у верху бука на плащ-накидці, ніби в гамаку. У смерековому лісі Марушці ще, може, стрінеться якась лисиця чи перебіжить стежку сполоханий

заєць, зачепиться за постілець смолиста шишка чи загородить дорогу сміливий гриб — але ще хвилька-друга, і її голівка з короною коси і безпомічною сойкою зачорніє під буком, і тоді Петрусько почує «кукання» із задиханих дівочих грудей під самим підніжжям бука. Петруськові очі лише падають одночасно із плетеною драбинкою донизу дерева — а біленькі дівочі ніжки легко стають на край брезенту. А далі Марушка повільно, майже лінькувато, осідає на дно їхньої схованки, злякавши тим самим сойку, — аж та ховається у кроні бука. Плащ-намет під вагою двох нетерплячих тіл угинається так, нібито ще трохи — і туга тканина прорветься, а вони полетять донизу. Якусь мить так і сидять — близько-близюсько: очі до очей. Зіщулені під власною вагою. Задихані. Тремтячі. Розчервоніла Марушка з полотняним згортком, похапливо витягнутим з-поза пазухи, і підгорнутими під себе ногами, і Петрусько — зі скам’янілим від радости обличчям, навколішки перед нею, як перед іконою. — Ти чекав… Чи то питає, чи то підтверджує Марушка, відкладаючи згорток назадьсебе, і впирається голівкою Петруськові у груди. Її волосся пахне всіма травами їхнього хутора. Можна зомліти після запаху цвілі і вогкости в бункері. — Чека-а-а-в. чека-а-а-в… Протяжний, воркітливий голос облітає і обплітає Петруська невидимими нитями — аж стає важко дихати; далі голос стає ледь чутний, начебто Марушка співає колискову чи ворожить. Петрусько лягає на дно брезентового ложа, розкидаючи в сторони руки, — і мовчки лежить-чекає, злегка примруживши очі. У нього немає мови. Говорити він зможе, як тільки вгамує млість у тілі. Сонце тонюськими скибочками пробивається крізь яскраву зелень листя, не дістаючи, проте, дна хованки. Брезент під тілом вгинається дужче, хитаючись у такт найменшого Петруськового руху. Коли заплющити очі — здається, що лежиш посередині кладки над водою. Марушка нахиляється над Петруськом і зеленим кутасиком від сорочки лоскоче йому обличчя.

В неї вологі очі і вологі уста. Пазуха пашить жаром. Петрусько облизує губи і дивиться, як б’ється жилка на Марущиній скроні. Марушка випрямляється, зручніше вмощується біля його ніг і розгортає полотняний згорток: — А я тобі тут щось прине-е-сла, — майже співає. Петруськові так добре, аж ліньки говорити. — Потому, Марушко, потому, — йому хочеться згребсти її обома руками в обіймах, а може, задушити з радости. Але він лиш дивиться. — Ні, Петруську. Потому можу забути. Потому буду плакати.

— Чого тобі плакати сьогодні?

— Як чого? Бо буде завтра. А завтра тебе не буде. Буду плакати наперед.

— Наперед не можна. Ти знаєш. Але поки буде завтра. До завтра далеко. До завтра дожити треба.

— Доживеш. Дивися, що я тобі принесла, — Марушка порпається у згортку. — Тут тобі бджолині соти. Візьмеш із собою. Мед сили додасть, коли вже не буде сили. А вощина у бункері знадобиться, — відкладає набік прямокутничок, вирізаний із бджолиної рамки і загорнутий у промасляний папір. — А це! Дивися, це — чорна сіль, — викладає міщуличок з густої марлі. — Це загойна сіль. Для будь-якої рани. Якщо присипати зверху — і зараження не буде, і загоїться скорше. — Рану можна засипати й попелом… — неохоче відповідає Петрусько, переводячи погляд на Марущину пазуху, де на самому краю сорочки застигла божа корівка. — Можна й попелом, — погоджується. — Але попелу може не бути, а сіль можна носити за собою. І для харчу, і напровсяк… від крові. А тебе ніяка куля не візьме, Петруську, — махає головою Марушка, ніби кому заперечує. — Будеш оце носити на собі разом із хрестиком — і ніяка куля не візьме. Кажу тобі точно, — перекидає грубу червону нитку через голову Петруськові. Поруч із хрестиком на шию лягає камінець. Петрусько ліниво підводиться. — Що то є? — То знак. То оберіг твій, Петруську. З цього

каменя веселиця воду багато раз пила, видиш, таку силу мала, що камінь продірявила, кільце у камені видиш? У середині гладенького каменя чудернацької форми розміром із четвертину кулака зяяла гейби просвердлена кимось дірка, а через неї — протягнута груба червона вовняна нитка. — Цей камінь замовлений, з ним людина невразлива ні до кулі, ні до вроків, ні до іншої біди. То оберіг твій, Петруську. Я все каміння в потоці перебрала, поки таки знайшла цей камінець. Мамі колись москалиця Северина розказувала, що вже пару років сама шукає камінь, з якого веселиця воду набирає, але знайти не може. А я , видиш, знайшла для тебе. Марушка гладить то камінчик на Петруськових грудях, то груди крізь сорочку. А далі припадає лицем до Петруськового вуха і шепче щось гаряче, нечутне, швидко так шепче, ніби за нею хто женеться. Притихла було сойка чи з переляку, чи зі здивування знову злітає з бука, лиш на якусь мить сідає Марушці на голову, роззирається — і далі втікає між крони. А Марушка. Марушка зараз зробилася пір’їнкою: її худе, невагоме тілечко дуже повільно й обережно — лицем до лиця — розпластується зверху на Петруськові й надовго завмирає. Вони так і лежать — напівпритомні-напівмертві, безслівні і бездиханні, оглухлі від стукоту сердець і крові у жилах, завмерлі, як канатоходці над прірвою, боячись порушити рівновагу і зірватися зі свого риштовання. Хіба що тільки дурне, неконтрольоване гупання серця в серце і важке — нібито від безперервного бігу — дихання двох знерухомлених молодих людей у брезентовій колисці мало не під самими небесами заважає слухати несміливий скрегіт сойки крізь невиразний шум листу. Петрусько заплющує очі — і душа його від блаженства згортається равликом, і пливе кудись понад зеленими верхами гір і студених потоків, понад хрестами на могилках своїх побратимів, над усіма страхами й недобрими передчуттями… просто випливає душа його з нього крізь маленьку дірочку в камені від веселки, а далі стікає воском. І якийсь

теплий і несамовито солодкий параліч охоплює всі його члени — аж хочеться затримати дихання, щоб не пропустити отого несамовитого щастя, коли нарешті засмаглий Марущин носик почне ніжно тертися об Петруськовий потемнілий ніс. І тоді з Петруська нарешті вирветься глибокий видих, нібито він зробив перший сміливий крок над прірвою: бо права розчепірена Марущина долоня, що лежить зверху на його лівій розчепіреній долоні, ніжно, по-котячому, починає чи то шкребсти, чи то лоскотати його загрубілі пальці, далі її ліва долоня пухкенькими пучками лоскітно шкребеться в його праву долоню — і хочеться скавчати маленьким щенятком від задоволення й ніжності, що перетікає з Марущиних пальців у його руки. Марушка самими губами відгортає сорочку з шиї, навіщось шукаючи Петруськовий борлак. Облизує його сухим язиком, тоді по-дитинячому водить губами по шиї, леда-леда торкаючись її. Далі всім тілом завмирає. Віддихується. І Петрусько чує, як дві тверді грушечки її грудей, здається, проривають біленьку сорочину і притискаються до його спітнілих грудей так сміливо й відважно, так безпомічно-непорочно і так безборонно, що він не витримує цього солодкого катування і повільно зсуває Марушку обіч себе, щоби передихнути від несамовитої радости й небаченої насолоди. Та пізно: довго стримувані, пекельні гейзери чекання виливаються з нього кількома могутніми викидами чи то колючих жал, чи то вогненної магми — аж від тої гострої і раптової несподіванки стає мокрим усе його тіло, і одяг, і, здається, навіть брезент під ними. Марушка коротко, ніби її ударило струмом, також здригається всім тілом, притискуючись до нього грудьми і тугими колінами, а тоді ураз обм’якає, як печене яблуко. Петрусько мовчки повертається на бік — очима до очей Марушки, обгортаючи обома руками її втихомирене тіло. Та й так лежать вони, знесилені, зів’ялі, німі: щось таке трапилося з ними сьогодні, чого не траплялося ніколи раніше. І Петрусько не розуміє, як він без цього міг житии дотепер.

Лінивими руками ніжно пригортає Марушку до себе і завмирає: чує, що зараз би плакав — так йому солодко. Марущина сойка нетерпляче скрегоче над ними. Десь у глибині лісу надокучливо каркає стара ворона. Натруджене сонце повільно повзе до обрію. З хутора долітає приглушене жіноче гейкання і невмовкний собачий гавкіт. А Петрусько з Марушкою, обнявши одне одного всіма — чотирма — руками і притулившись лицем до лиця так міцно і так близько, що навіть божій корівці не вибратися з того лабіринту, безпечно поринають у міцний сон посеред літньої днини у гойданці-схованці між небом і землею, як поринули би в сон після косовиці чи якої іншої важкої денної роботи. І ніхто не сказав би, чи є на світі сила, яка могла б обірвати цей здоровий сон двох молодих людей між небом і землею… …Першим прокидається Петрусько. Він різко стає на ноги — і від того брезент прогинається донизу так, що Марушка скочується на самий його край, мало не вивалюючись із лежанки. — Що?! — з переляку хапається обома руками за голову. — Вже, — каже Петрусько, осідаючи коло Марушки. — Тебе будуть шукати. — Не хочу-у-у… Я пішла у гриби і по звіробій. — А я? Хочу?… Марушка не може скинути з себе сон. Тільки тре заспані очі обома руками. — Наберу хіба яких поганок та голубінок, там при стежці повно, мама все одно кожен раз перебраковує… Петруську, що буде з нами далі? — Що буде з людьми, те і з нами, Марушко. Я тепер далеко не зазираю. Дожив до завтра — дякувати Богу. Дожив до позавтра — дякую двічі. А далеко тепер зазирати не варта. — Бери мене з собою, Петруську, — Марушка висить на його шиї, обома руками стискаючи хлопця, аж дихати важко. — Я буду вам харчі добувати, кухарити, буду обпирати, рани гоїти буду, звістки носити. Усе, що треба буде, буду робити. Ти знаєш — я не лінива.

— Таке скажеш! Нам самим уже нема де діватися, так нас притиснули. Багато хто продався. Позавербовували тих, хто пішов із повинною. А тепер вони здають бункери. Видиш, чоловіки не всі витримують, а ти кажеш. Кожна криївка на рахунку. А я… я… у мене таке завдання, якого нема ні в кого. Не маю права тобі казати. І не мав права виходити до тебе. — Боже, такий світ великий, такий великий, а нема де людині дітися від того москаля! І нема де двом зустрітися. — Півсвіту замало, цілого — забагато, — каже навіщось Петрусько, як любить казати Марущин тато Юр. — Дітися є де, Марушко, якби хотів ховатися. Але ми не злодії, ми не ховаємося від москаля. Ми їх і тих, хто їм служить, з лиця землі змітаємо, бо інакше присядуть тут нас навіки. А нам з тобою ще женитися треба, дітей родити треба буде. — Ой, коли то буде? — Буде, Марушко, буде. Але тобі вже треба йти. І знов припадають вони одне до одного, ніби спраглий до води чи голодний до їжі, обнімаються, притискаються, невміло цілуються, невміло пестяться. Аби ще хвильку… ще одну хвилечку…

— За два місяці прийдеш?

— Як Бог дасть. — Дасть. Петрусько віддає Марушці пару жмень нашвидкуруч назбираних по дорозі баштанів, голубінок і лисичок. Вона їх похапцем зав’язує у вузол хустинкою і пришпилює на поясі до спідниці. Вона ходила по гриби — вона гриби принесла! Сойка нетерпеливиться — дзьобає Марушку в маківку. Стара ворона каркає — аж гарчить над їхніми головами. У когось на хуторі мало не вривається пес від гавкоту. А вони двоє — із закинутими до неба головами і заплющеними очима — одночасно кажуть «отченаш». Та якийсь такий довгий, ніби всі «отченаші» світу переказати хочуть.

б сойка могла говорити, вона би повторила останню із молитов, що злітає з двох уст в унісон перед тим, як розв’яжуться їм обійми і урветься серце від жалю і тривоги:

«Сповідаю Тобі, Господу Богові моєму і Творцю, Єдиному у Святій Тройці, хвальному і поклоняємому Отцю, і Синові, і Святому Духові, всі мої гріхи, вчинені в усі дні життя мого, і в кожну годину, і в нинішній час, і в минулі дні і ночі: ділом, словом, помислом, пустослів’ям, зневір’ям, лінощами, суперечками, неслухняністю, обмовлянням, осудженням, недбайливістю, самолюбством, зажерливістю, користолюбством, розкраданням, ревнощами, заздрістю, гнівом, злопам’ятством, ненавистю, лихварством; і всіма моїми почуттями: зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком, і інші мої гріхи, душевні вкупі і тілесні, чим Тебе, Бога мого і Творця, прогнівив, і ближнього мого образив, про що жалкую, винним з’являюся перед Тобою, і маю волю каятися, тільки допоможи мені, Господи, Боже мій, покірно зі сльозами молю Тебе. Вчинені гріхи мої милосердям Своїм прости мені і звільни від них, я ж визнаю їх перед Тобою, всіх звільни від них, бо Ти Благий і Чоловіколюбець. Амінь». Марія Матіос

Давно-предавно дзядзьо, розповідаючи мені якісь байки, говорив про то, чого не треба робити, коли перебуваєш у тяжких обставинах — а найтяжчою обставиною він вважав невизначеність терміну, своєрідну часову матерію, яка в такому разі наближається до безконечності — далеко від дому, відірваним від звичного трибу життя з місцями і людьми включно. У жодному разі — казав він — не можна аж так занурюватися у спогади про те, як було, щоби перетворити їх у мрію — що от- от може бути так само знову. Спогади і у лагідних умовах потрібно вміти регулювати, як вогонь у ватрі чи нафтовій лямпі. Вони мають гріти і світити, а не спалювати і засліплювати. І взагалі — спогади не є для того, щоби уявляти їх як майбутнє. Минуле сильне тим, що воно минуло, переплавившись у спогади, котрі є передовсім будівельним матеріалом для снів та іншої альтернативної реальності, а не шаблоном для литва майбутнього. Дзядзьо мав певний досвід ментальної йоги. Вийшовши з дому влітку 1943, попрощавши на коротко жінку і доньку, він повернувся з-поміж куль, котлів, допитів, зеків, нар, тисяч випадкових невипадкових чоловіків, десятків тисяч кілометрів у різних кліматичних і часових поясах, безлічі побиттів

у найчутливіші больові зони, аж восени 1956. З іншою жінкою і її сином-підлітком. Загалом йому пощастило хоча би тому, що повернувся у те місце, звідки стартував. За яким банував, не дозволяючи собі банувати. Викинувши мрію про повернення на не аж такий довгий, та все ж найсуттєвіший через зближення до безконечності час. Щоб витримати таку розтяжку, він мусив привчитися до того, що всі ці кулі, тюрми, побиття, карцери і болі власне є його актуальним нормальним щоденним життям. Моя практика була трохи іншою. Опинившись у безконечності доволі лагідного армійського життя, ще й з цілком абстрактним на тодішній вік офіційно затвердженим терміном у два роки, постановив собі не те щоб конче повернутися, а попросту не забути принципів життя, яке я вважав властивим і нормальним. Але ніколи за цей час не мучився очікуванням, коли це все нарешті скінчиться. Попросту став собі уявляти, що у певний момент роблять ті люди, яких я знаю і люблю. Зневаживши поняття тут-і-тепер у двох протилежних керунках. Тепер — максимально звужене. До кількох секунд, до швидкості думки-уяви, яка насправді не піддається жодному іншому способові передачі, бо всюди з’являється

обов’язкова, вимушена, невідворотна лінійність (навіть внутрішньо мозкове проговорення слів мусить бути виключене, самі лиш образи, одне лиш накладання образів різного походження). Натомість «тут» втрачає усілякі межі. Власне, через гіперрозширення тут стається те чудо, про яке кажу. Пляц дії — це не тільки мікродеталі локусу, в якому перебуваєш у цю секунду. Пляц дії — це усі місця, в яких перебувають уявлені знані люди. Трохи нагадує гіпертелескоп, що заглядає у всесвіт. Всюди щось відбувається. Усі, кого можеш собі уявити за запахом, голосом, рухами, морфологією і цитологією, роблять у цю мить те, що ти можеш

Ірина Каленик. «Інтервенція № 32», папір, лінорит, 2017

собі уявити. Можна, щоправда, трохи не вгадати, але неможливо помилитися, бо усі похибки дійсні тільки в діапазоні тієї одної секунди. Тепер моя вправа витримує вже кілька тисяч людей. Вони у цю секунду такого різного роблять у таких розмаїтих місцях, переповнених неповторними наборами мікродеталей. Так багато всякого відчувають, що я ледве встигаю взяти цей переповнений акорд усім, що у мене може уявляти. Але саме це стає тим, що робиться дуже тепер тут-претут. Вібрація єднає, роблячи щоразу те, чого ще ніколи не було. І більше ніколи не буде. Тарас ПРОХАСЬКО

ІГОР ПОМЕРАНЦЕВ СРАНЬ

СРАНЬ В середині лютого 2022 року російський посол в Швеції в інтерв’ю газеті Aftonbladet сказав: «Даруйте за вислів, але нам насрати на західні санкції». Особисто я його не вибачаю: адже посол повинен висловлюватися дипломатичною мовою, і якщо він цього не робить, то він не дипломат, а асенізатор. 1995 року, під час Першої чеченської війни, я розмовляв з біженкою з Грозного Фатимою. Я поставив їй стандартне журналистське запитання: «Що вас найбільше вразило? Танки? Бомби?». Вона подумала, а далі зніяковіло промовила: «Російські солдати заходили в порожні будинки і… какали в наші постілі. Вибачте. Так, какали, накривали лайно ковдрою, знову какали і накривали всю купу подушками. Ми не могли повірити».

В березні 2022 року біженка Наталка з Чернігівської області на моє запитання: «Що вас найбільше вразило в дні оккупації?» відповіла: «Вони займали наші хати і срали в ліжка».

Ті російські солдати, які «какали» в Чечні, були вбиті, або повернулися контуженими, або мирно померли у своєму ліжку. Та їхні сини чи онуки прийшли в Україну й повторили те, чому їх навчили батьки чи діди. У переліку військових злочинів немає параграфа «справляти потребу в ліжку громадян окупованої держави». В Міждународному суді такі випадки не будуть розслідуватись. Але сморід залишиться надовго. Певно, екологам буде чим зайнятися.

ГОДИННИК ЗУПИНИВСЯ. ГОДИННИК ЙДЕ «В 17.20 мені відрвало руку разом з годинником. Цей час так на них й залишився», — розповідав український солдат — один з героїв документального фільму «Ампутація». Я знімав фільм на Слобожанщині разом з харьківською режисеркою Лидією Стародубцевою. Під час зйомок я згадував старі рядки київського поета-фронтовика Другої світової Семена Гудзенка: «Мне кажется, что я магнит, что я притягиваю мины. Разрыв и лейтенант хрипит. И смерть опять проходит мимо». Ці вірші в 2017 році я почув інакше: лейтенант хрипів українською. 24 лютого 2022 року український годинник знову зупинився. За останні місяці я записав для радіо десятки біжінців з України. Вони повторюють і повторюють. — Перший вибух я почула о п’ятій ранку. Мій пес залаяв. Та лише після другого вибуху я зрозуміла, що це війна. — Коли я почула перші вибухи, то подумала, що хтось підриває петарди. Ми сіли в машину, час зупинився, а ми їхали й їхали. — Вранці я прокинулася від незрозумілих звуків, монотонних вибухів, що лунали з однаковою періодичністю. Я подивилася на годинник. — Я сказала: «Збираємо речі і терміново їдемо». Був ранок.

Мої співрозмовники, не змовляючись, кажуть, що годинник 24 лютого ніби зупинився, що включився інший час — час війни, і колишній час повернеться лише тоді, коли війна закінчиться. Війна — це інша країна. Там все інакше. Там живуть в іншому часі і просторі. — Нас зупинив тільки Атлантичний океан: далі бігти було нікуди. Океан не дріб’ється: що йому сторіччя та тисячоліття. Столітня війна тривала вічно. Вікова стрілка, здавалося, не рухалася. Я бачу кадр: відірвана рука з годинником завмерла у повітрі. Лейтенант хрипить українською. Я чую його голос: «Нас не подолати».

СПУСТИТИ КУРОК Щодня в нашому ефірі слова упереміж зі сльозами. У студії поруч з мікрофоном стоїть пляшка води, її приносить Іван. А я приношу пачку паперових носовичків. Історії біжінців схожі одна на одну: перші вибухи, відключені ліфти, виття повітряної тривоги, ніч у підвалі або на пероні метро. Далі — тиснява на вокзалі; діти, що загубили батьків; собаки, що зірвалися з повідця. Потім три доби в поїздах до польського або румунського кордону. Уважні волонтери, чужа, але гостинна земля. Для багатьох біженців це перший виїзд закордон: до війни на подорожі не було або часу, або грошей. Я почуваюся рентгенологом, який працює без свинцевого фартука. Щодня мене обдає чужим горем. Мій «коридор» стає гігантським, у чверть Європи. Це схоже на библійну картину: коридором бредуть жінки та діти. Чоловіки залишилися воювати. У жінок в одній руці три пакети, куди вмістилося все їхнє колишнє життя, в іншій — рука хлопчика чи дівчинки, що розмазують по щоках соплі та сльози. Під пахвою у дитини коробка з-під черевиків, а в ній кошеня або щеня. Я почуваюся зайвим: люди, з якими ми бесідуємо, здійснюють вчинки, діють, борються. А ми тільки говоримо. Втім, інколи мені здається, що я поруч з ними: в підвалі, на вокзалі, на кордоні.

Матвій Вайсберг. Із серії «Дорожній щоденник», 2022

Я запитую: — Катю, ви грали головну роль в фільмі «Моя бабуся Фанні Каплан». Фанні Каплан відома насамперед тим, що в 1918 році стріляла в Леніна. Як ви ставитеся до цього вчинка? — Коли прочитала сценарій, то запитала в режисера Олени Дем’яненко: «То чи стріляла вона, чи ні, я так і не зрозуміла?» І вона мені відповіла: «Звідки я знаю, мене там не було». У нас Фанні тендітна, ніжна, фанатично закохана в чоловіка, який, власне, її використав… Я вам краще розповім, як під час першої повітряної тривоги моя дочка Віра сховалася до шафи. Ми схопили дітей і побігли до бомбосховища у театрі. Там діти з поламаної плітки складали пазли. Актори фокуси показували. А коли бомбардування закінчилося, один музикант зіграв на ксилофоні бадьору мелодію і побажав всім: «Мирної вам ночі!». Іван настирливо повертається до головного запитання: — Катю, то як, зараз ви б спустили курок? Вона ледь чутно каже «так», проте чутливий мікрофон її чує. Ігор ПОМЕРАНЦЕВ, оглядач «Радио Свобода» (Прага)

РИММА ЗЮБІНА

На війні трапляються дива. Ти стоїш, летить прямо на тебе, не встигаєш усвідомити, що це са-

мить, аж раптом воно пролітає мимо, навіть не зачепивши тебе. Якби Ви знали, рідні мої хлопці і дівчата, скільки молитов, слів, сліз, бажань тут, в тилу, про Вас і за Вас. Ви охороняєте нас, а ми невпинно думаємо про Вас з безмірною вдячністю, і цю нашу любов підхоплює вітер і несе до тих, хто зветься янголами-охоронцями. Тому було би дивом, якби вони не відвертали тієї миті. І най так буде завжди! Римма ЗЮБІНА, актриса

Матвій Вайсберг. Із серії «Дорожній щоденник», 2022

НАТАЛІЯ

Дорогий БРАТЕ! Український ВОЇНЕ, ти став для мені рідним, добрим, люблячим братом, тому що готовий віддати за мене найцінніше, що у тебе є, — своє життя! Ти став на захист своєї великої родини — всієї України! Ти став моїм щитом, моїм новим днем, моєю надією!

У Твоїх руках майорить Знамено ВІРИ у Перемогу! І я гаряче вірю у це!

Воїне Світла, Захиснику України, Ти подолаєш, вичавиш, знищиш і очистиш Батьківщину від чорної рашистської гідри!

МОЛЮ! ПРОШУ! БЛАГАЮ НЕБО — не допусти «ножа у спину, кулі з тилу і зрадницького наказу!» Прошу вас — повертайтеся ЖИВИМИ! Гордість переповнює, що я з Тобою, Український Воїне, однієї Групи Крові… Нехай оберігає Тебе моя молитва, моя щира любов і вдячність за Україну! З Вірою у ЗСУ! З Вірою в Україну! Наталія ВАСЬКО, актриса

є наша країна, у чому її самодостатність і неповторність у невичерпному різноманітті. Після початку повномасштабного вторгнення Росії поза межами України відбулося безліч мистецьких активностей. Вони реалізовуються

різних рівнях (від персонального / інституцій-

загальнодержавного), у різних форматах (разові події, окремі проекти, складові міжнародних офіційних заходів). «Арт-курсив» підготував добірку звітів про певні останні події, які допомогли українцям вести ширший діалог із закордонною аудиторією. Ми віримо у стійкість української культурної спільноти — захоплюємось творчістю і громадянською позицією наших колег. Попереду ще багато роботи і обов’язкова перемога!

Берлін У Берліні, в Helle Coppi Gallery було показано виставку українського митця Олексія Золотарьова / Zolotar «The Angle of View» «Низька висота» — назва однієї з ключових робіт митця. Панно зі шматків металу з блакитним піском, чорним вугіллям з Донбасу — рефлексія на трагедію з літаком МН17, що стала попередженням для Європи, проте не була сприйнята, як передвісник тривалої війни і загрози європейським цінностям. Скульптура «Птаха», складена в техніці оригамі з міцного металу, є крихкою і небезпечно гострою водночас. Свою програмну скульптуру «Роза вітрів» ми-тець представив у чорному кольорі та підвісив до стелі. Вона ніби рухає історію по колу і у такий спосіб органічно вводить в простір графічні роботи, які Олексій почав писати олійною пастеллю з початком війни. Драматичні тіні, розбиті шибки та містичні воїни — все зливається в один образ, в одну лінію протистояння, захисту та нападу. Брюссель У листопаді, у галереї Mhaata , Брюссель, відкрився персональний проєкт Романа Мініна. Експозиція «Premonition » об’єднала графічні роботи, експери-ментальну фотографію, та абстрактний живопис. Одна зала в галереї була перетворена на справжню сувенірну лавку, де представлені рідкісні колекційні м’які іграшки, арт-буки, шрифтові композиціі з серії «Optimism». На виставці показано цикл фотографій «Сни про війну», створений ще в 2010 році, в якому митець передрік бомбардування Харкова. За його Виставка Олексія Золотарьова/Zolotar «The Angle of View»

словами, на початку повномасштабного вторгнення він немовби опинився в одному кадрі з цього проекту, коли поспішав з родиною до метро — сховатися від вибухів. Кельн PinchukArtCentre експонував виставку «Worth Fighting For» паралельно з Art Cologne — проєкт за участю понад 45 українських та міжнародних митців і мисткинь, представлений завдяки таким партнерам-установам, як MHKA, ArtAsyleV, Rotary Club Köln-Ville, Zilkens Fine Art Insurance Broker. Україну презентовано роботами Олександра Бурлаки, Данила Галкіна, Анни Звягінцевої,

Нікіти Кадана, Алевтини Кахідзе, Лесі Хоменко, Влади Рал-ко, Андрія Сагайдаковського, Євгена Самборського, Олексія Сая, Оксани Чепелик, колективу Яреми Малащука й Романа Хімея та Kinder Album. Куратори виставки — Барт де Баре і Бйорн Гельдхоф.

Мадрид Національний музей Тіссена-Борнеміси у Іспанії залучає до експозиції найповніше дослідження історії українського сучасного мистецтва, яке розглядає перші десятиліття 2 0-го століття та різні мистецькі напрями, що розвивалися

Виставка «In the Eye of the Storm » відновлює маловідомий розділ європейського модернізму, об’єднуючи близько 70 робіт — картини, ескізи, колажі, театральні проекти — як демонстрацію творчості провідних майстрів українського модернізму, таких як Олександр Богомазов, Василь Єрмілов, Віктор Пальмов та Анатоль Петрицький, Казимир Малевич, Олександра Ек-стер, Соня Делоне. Роботи було надано Національним художнім музеєм України та Державним музеєм театру, музики та кіно України.

Маямі Українські митці та галеристи гідно презентували нашу країну на Тижні мис-тецтва в Маямі. Такі можливості вочевидь сприяють розбудові контактів

Galerie Poggi розробила спеціальний

що демонструвався в межах Art Basel Miami Beach . Автор працював пліч-о-пліч із галереєю, щоб створити нову серію робіт. Виходячи з контексту російсько-української війни, його роботи стали іконічними, даниною пам’яті постраждалим. Галерея висловила свою солідарність з українцями; на додаток 10% від усіх продажів під час ярмарку було спрямовано на благодійність.

Voloshyn Gallery презентувала роботи українських художників Лесі Хоменко, Микити Кадана, Олексія Сая та Миколи Рідного на Untitled Art, Miami Beach 2022 До проекту увійшли як попередні, так і нові роботи художників, створені спеціально для мистецького ярмарку. Lysenko Gallery взяли участь у ярмарці Scope разом з творами Ніни Мурашкіної, Микити Зігури, Олега Тістола, Анастасії Подерв’янської, Артема Андрейчука.

-

українського художника Микити Кадана,

Waltman Ortega Fine Art представили груповий проект «Unmasked» у межах Тижня мистецтва в Маямі. До виставки увійшли роботи

п’ятьох сучасних художників-фігуративістів: Франсуа Барда (Франція), Річарда Батлера (Велика Британія), Дейрона Гонсалеса (США), Жерома Лагарріга (США) та Віктора Сидоренка (Україна).

Онлайн-галерея Artholic стала учасницею ярмарку Red Dot Miami та демонст-рувала глядацькому загалу роботи одеських художників Василя Дмитрика, Вадима Бондеро, Антона Остромецького.

Флоренція

У Cartavetra Art Gallery, Флоренція, відбулось відкриття персонального проекту Павла Макова «Due Rose». Куратором виступив Борис Філоненко. Представлена колекція робіт повертає нас до роздумів про мету мистецтва, нерозривно пов’язану з життям, до особистого та колективного бачення людського стану. Через метафори та символи, які складають візуальну мову автора, Павло Маков реконструює наратив, який рухається всередині конфліктного сюжету між Росією та Україною, починаючи з найінтимнішої точки зору. Художник підкреслює реальний досвід, виходячи за рамки образів, якими сповнені медіа, він розповідає про війну, яка почалася не 8 місяців тому, він розповідає про приватний досвід, про те, що у нього в душі. На основі цього реалізовано експозиційний маршрут, складений із останніх

робіт митця, багато з яких створено прямо всередині галереї, котра перетворюється з місця виробництва на точку спостереження, встановлюючи діалог із глядачами.

Цюрих У травні 2022 року в арт-центрі Silkeborg Bad у Данії закрилася виставка «Un-folding Landscapes». Повномасштабна війна, розв’язана Росією, не дозволила повернути твори в Україну, пов’язуючи долю українських митців із трагедією цілого народу. Восени цього року проект знайшов прихисток у Швейцарії завдяки особливій співпраці з музеєм Kunst(Zeug)Haus у РапперсвільЙона, Цюрих Unfolding Landscapes представляє 43 українських митців або мистецьких груп, які працюють у сфері живопису, малюнку, фотографії, скульптури, інсталяції та відео. Виставка має на меті дослідити ландшафт, топографію, психогеографію та культуру нашої країни. Кураторами виступили Фей Доулінг та Наталія Маценко. Автор: Вікторія Кулікова, арт-директор платформи сучасного мистецтва Abramovych.Art

Олександр Животков. «Руки матері», картон, авторська техніка, 162 х 121,5 cм, 2022

Олександр Животков. «Місто Київ. Листопад-грудень», дерево, авторська техніка, фрагмент, 2013

в дерев’яному рельєфі, який отримав назву «Київ. Листопад-грудень. 2013». У внутрішньому просторі роботи можна побачити узагальнений, розфокусований пейзаж — простір першого дня творіння світу, у якому земна твердь і небеса, темрява та світло становлять одне ціле. У нижній частині роботи впізнавані рельєфні силуети птахів — голубів. Окрім символу світу, який безпомилково зчитується будь-якою сучасною людиною, голуб — стародавній символ душі. Кожен із голубів на роботі — ніби передбачений художником образ жертв, замордованих силовиками під час подій на Майдані. Протести 2014 року супроводжували слова молитов, які активісти цілодобово читали на Майдані Незалежності. Животков додає слова молитви на лицьову та зворотну сторону роботи. Нерозбірлива в’язь рукописного тексту так само динамічна, як і манера різьблення.

Художник пише його ніби перебуваючи в стані медитації, і покритий цитатами з Біблії твір стає своєрідним оберегом. На початку 2022 року Животков неначе знову передчуває трагічні події. В українському інформаційному полі активно обговорювалася ймовірність російської агресії, але віра в абсурдність війни в сучасному суспільстві та надія на перевагу раціоналістичності дозволяли сумніватися в страшних прогнозах. Животков зображує в масштабному рельєфі образ надії. Могутня ангелоподібна постать простягає руки, схожі на крила. Композиція твору нагадує сцену П’єта, але композиція сучасного художника Животкова більш динамічна. Животков створює потужний символ, присвячений незламним плечам усіх матерів нашої країни, на яких буквально через місяць після створення роботи навалиться страшний тягар війни.

Після 24 лютого Животков залишився в Києві. Попри ракетні обстріли й загрозу життю, Олександр вперто продовжував працювати в київській майстерні. У розпал війни він створює осягнення цієї трагедії мовою мистецтва. Художник закарбовує обличчя війни України в сірому граніті. Це скульптурний портрет, у різких експресивних рисах якого застиг плач і стримуваний крик. Животков створив твір, який став настільки ж потужним і болісним антивоєнним висловлюванням, як і роботи Франсіско Гойї, Пабло Пікассо, Кете Колльвіц, Ансельма Кіфера. «Протягом місяця я прокидався з клубком, що підступав сюди, до горла. Клубком ненависті й нерозуміння — за що, страху, обурення, злості, бажання дотягнутися до горлянок цих покидьків. Усе це не проходило, поки не почалася робота. І таке ж саме відчуття, коли я побачив фото з Бучі. Я не міг втямити, що таке можливо

в XXI сторіччі. Я не знаю, що за істоти це зробили. Саме істоти. Не люди, не звірі. Це сходження зла». Усі три описані роботи були створені в періоди глобальних потрясінь та переживання колективної травми. На відміну від художників-критиків, які міркують про проблеми сучасності в іронічному чи засуджувальному тоні, Животков працює з вічними дилемами та образами. Можна з упевненістю стверджувати, що для України час постмодернізму з його заграванням з мораллю та запереченням метанаративів закінчено. В Україні формується нова унікальна міфологія, риси якої ми можемо спостерігати в роботах Олександра Животкова.

SCULPTURE BY THE SEA

Скульптури українських митців і ще понад сотня робіт з шістнадцяти країн були представлені вздовж мальовничої двокілометрової набережної в Сіднеї, що тягнеться від пляжу Бондай до Тамарами. Sculpture by the Sea — це найбільша в світі щорічна виставка скульптур просто неба, відкрита публіці. Проєкт тривав до 7 листопада. Ukrainian Showcase охопив чотири скульптури: Дмитра Грека («Споглядання»), Єгора Зігури («Колос, що тримає світ»), Микити Зігури

(«Глобальне потепління») й Олексія Золотар а («Роза вітрів»); кураторкою виступила Вікторія Кулікова. Sculpture by the Sea пожертвує свою комісію з продажу скульптур українських митців на Ukraine Crisis Appeal. Митці також пожертвують 10% з ціни скульптур. Роботи митців репрезентовані Abramovych Art Agency. За словами засновника, керівника й арт-директора Sculpture by the Sea Девіда Гендлі ,

Фото надані Sculpture by the Sea

«Наша цьогорічна виставка на пляжі Коттесло відкрилася за кілька днів після початку російського вторгнення в Україну, і нам здавалося неправильним святкувати тут, в Австралії, з митцями з цілого світу, доки життя наших колег з України руйнує війна. Ми почали з’ясовувати, чи нам вдасться зібрати достатньо скульптур, щоб підготувати виставку українських митців на пляжі Бондай. Вікторія Кулікова погодилася виступити кураторкою, тож ми раді представити чотири скульптури на набережній і п’ять менших робіт у нашому шатрі “Sculpture Inside” у парку Маркса на півдні мису Бондай. Українські зв’язки з австралійським Sculpture by the Sea сягають 1998 року, коли на Sculpture by the Sea, Bondi уперше виставили роботи Ореста Кейвана». Ця ініціатива стала можливою завдяки підтримці постійних донорів Sculpture by the Sea, які покрили кошти виставки. Фундація Говарта ласкаво погодилася оплатити доставку скульптур

з Європи в Сідней. Авіапереліт митців оплатила фундація родини Мостин, фундація родини Ґвінет і Тоні Леннонів, а також Чарльз і Єва Каррен. Посол України в Австралії Василь Мирошниченко зазначає: «Війна точиться на багатьох фронтах, і культура — один із них. Підтримка України від Sculpture by the Sea, Bondi 2022 демонструє, як на митців і культурних менеджерів із цілого світу вплинула ця війна: вони об’єднуються на підтримку нашої країни, збирають кошти, розповідають про війну іншим. Війна дала великий поштовх для творчості багатьох українських митців, співаків і скульпторів. Чудово, що ця творчість шириться світом, включно з Австралією». Президент Української ради Нового Південного Уельсу Ден Володі стверджує: «Те, що Sculpture by the Sea цього року вирішили підтримати Ukraine Crisis Appeal, — це не лише значна фінансова й моральна підтримка для українського народу, а й чіткий

сигнал про солідарність між австралійською й українською громадами. Такі події виводять війну на “духовний фронт” — і ми не мусимо про нього забувати, щоб перемогти у війні за свободу України на реальному фронті». Єгор Зігура, Микита Зігура й Олексій Золо тарьов прибули в Австралію й відвідали відкриття виставки 21 жовтня, після чого Єгор і Вікторія вирушили у Засніжені долини на півдні Нового Південного Уельсу, щоб інсталювати роботу Єгора Зігури «Колос». Витвір стане новою перлиною на Скульптурній дорозі Засніжених долин — найновішій великій публічній виставці скульптури в Австралії. Зігура пожертвував 25% коштів від продажу «Колоса» на потреби української армії. Скульптурна дорога Засніжених долин тягнеться вздовж стокілометрового Шляху Засніженими долинами, мальовничого немагістрального маршруту з Сіднея в Мельбурн. Вона об’єднує

28 робіт із сімох колекцій у містах Аделонґ, Батло, Тумбарумба, містечках Тума і винарнях у виноробному регіоні Тумбарумба: Courabyra Wines, Johansen Wines і Obsession Wines. Цей проєкт під егідою Відновлення місцевої економіки після лісових пожеж було здійснено в партнерстві з місцевими громадами і Sculpture by the Sea. Його фінансують уряди Австралії й Нового Південного Уельсу через Програму фінансування на відновлення після природних катастроф. Він покликаний сприяти соціоекономічному відновленню Засніжених долин після нищівних лісових пожеж у Новому Південному Уельсі в 2019–2020 роках. Скульптурна дорога Засніжених долин має стати колекцією світового рівня і привабити в регіон більше туристів. Автор: Вікторія Кулікова, арт-директор платформи сучасного мистецтва Abramovych.Art

Фото надані Sculpture by the Sea

A nation that forgets its past has no future. Winston Churchill