книги рецензии
Юрій Андрухович
Рекреації. Як ми вбили Пятраса Х.: Фабула, 2017. — 240 с.
А. Большанин, Ю. Буркин
«Битлз» in the USSR, или Иное небо СПб.: Пальмира, 2017
Х
удожественных книг о легендарной ливерпульской четверке написано не так уж много, поскольку о чем же писать, если все рассказано не в одном десятке музыкальных энциклопедий. Тем не менее, в этом романе вроде бы все то же самое, что и в официальной хронике «Битлз», но фантастический его сюжет в ином. Ведь недаром параллельно истории группы развивалась ее альтернативная ветвь, основанная на слухах, домыслах, апокрифах их бурной концертной деятельности во всех странах и на всех континентах. Так, например, на этот раз они прилетают на гастроли в СССР времен Олимпиады-80, чему предшествует не только выяснение идеологических отношений между образом «жучков-ударников», как их клеймили в советской прессе 1960-х, и лидерами советской державы во главе с семьей Брежнева. Ведь именно его дочь подарила всей стране — пускай даже в фантастической версии романа — встречу с кумирами своей юности. Кстати, прибывшими в Москву в полном составе, в очередной раз собравшись, помирившись и даже сочинив во время перелета новую песню, как это бывало в старые добрые времена. В 1980-м году — все вместе, спросите вы? Но ведь в этом году Джон Леннон был убит! В том-то и дело, что лидера группы, по сюжету, не убили в Нью-Йорке, и с этого момента в романе все только начинается. Как, собственно, и у его убийцы, Марка Чемпена, в реальности отбывающего пожизненное заключение. В романе все не так, альбом убийце Ленноном подписан, выстрелы не прозвучали. «Всю дорогу от Дакоты до Шератон-центра черные ангелы в голове Марка Чемпена молчали, и он осмелел. "Я все сделал правильно, — решил он, — вот они и отстали". Улыбка не сходила с его лица. В номере отеля он уселся за стол, положил перед собой лист бумаги и вывел на нем заголовок великого романа, который должен был прославить его на весь мир: "КАК Я НЕ УБИЛ ДЖОНА ЛЕННОНА"». 36
У
1990-му році, коли писався цей роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому їде весела компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин сприйняти факт виходу друком «Рекреацій» Юрія Андруховича, було ще далеченько. Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років, як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман. Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися, як погрожувала одна поважна пані, якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива. І ніхто й не згадав, що початки цього — не в літературі, а в житті, і ранній цикл армійських оповідань, друкованих у харківському журналі «Березіль» — ось де критичне коріння сатири й гумору ще радянського періоду творчості Юрія Андруховича. Добре, що вони так само увійшли до цієї збірки, тепер вже, нарешті, мозаїка «скандалу» складеться. Утім, що ж такого страшного було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам’яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам’ятає.
ТЕКСТ: ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО