ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ
20 жовтня 2017 року
необхідно вивести колостому, інакше хворий загине, тощо. Відтак потрібно зібрати всі ургентні випадки в кож ній патології і прорахувати вартість надання невідкладної допомоги при таких станах. В Україні цього ніхто не зробив і не робить. Тому обіцянки щось гарантувати шляхом прийняття законопроекту нічим не обґрун товані. Бо якщо нам пропонують лікувати онкохворих за найкращи ми міжнародними протоколами, то потрібно розуміти, скільки це коштує. За статистикою 2013 року у країнах ЄС лише на придбання хіміопрепаратів витрачають приб лизно 4 млн Євро на кожні 100 тис. населення. Якщо перерахувати це за мірками України (на 42 млн осіб), нам потрібно 1,6 млрд Євро тільки на хіміотерапію онкохворих! А весь бюджет МОЗ України у 2016 році ста новив 0,44 млрд Євро. Не кажу вже про те, що багато препаратів, які ви користовують у країнах ЄС, узагалі не зареєстровані в нашій державі. Так само в Україні неможливо ви користати деякі сучасні методики лікування онкохворих і навіть окре мі високотехнологічні маніпуляції, оскільки для цього немає відповідно го обладнання. Тому дійсно потріб но брати на озброєння найсучасніші протоколи, однак адаптувати їх та ким чином, аби надати хворим ре альну (в умовах конкретного закла ду), а не «уявну» допомогу. І держава повинна гарантувати це, аби лікар не опинився крайнім. На жаль, останнім часом копітку роботу фахівців-ентузіастів, які роз робляли вітчизняні клінічні прото коли, помножили на нуль. Наприклад, онкологи створили гайдлайни з лікування усіх основних форм раку. Тільки той, хто знає, наскільки склад на ця робота, може зрозуміти наше розчарування — мало того, що наш альтруїзм розбився об товстий пан цир нерозуміння й байдужості чинов ників, нас іще непокоїть, із чим тепер залишаться пацієнти. Ніхто ж не знає, куди ми рухаємося. Ніхто не вірить у те, що завтра буде краще. Зате всі усвідомлюють: онкохворі не зможуть перекрити вартість лікування співоплатою. За ними мають іти кошти, котрі покриють необхідний мінімум повноцінного лікування, а далі вже заклади (у тому числі й приватні) зможуть конкурувати між собою за пацієнта в плані того, який результат вони здатні забезпечити, освоївши кошти, що виділятимуться за нього. Ще одна проблема, без вирішен ня якої буде складно рухатися далі, — традиційна структура медичних закладів нашої країни. В усьому світі намагаються концентрувати надан ня медичної допомоги, створюю чи університетські клініки, де «все включено», тобто хворий отримує лікування з приводу всіх наявних у нього недуг. За кордоном немає мереж спеціалізованих закладів, у тому числі й онкодиспансерів — такі відділення функціонують у структурі багатопрофільних клінік. Це можна було б зробити і в Україні. Наприклад, у Києві є 4 медичні установи, які відпо відають стандартам університетсько го госпіталю. У нас же ендокринолог має лікувати хворого в одному місці, онколог — в іншому, нейрохірург — ще деінде. Виходить, що платитимемо
за пацієнта тричі, або ж кошти підуть в один заклад, а далі нехай він думає сам, за що йому лікуватися далі. Що правда, медичні заклади мають право залучати консультантів. Але це доро ге задоволення. За радянських часів консультанта профільної установи могли в будь-який час доставити в регіони санавіацією, спецтранспор том. Це дуже зручно. Однак хто зараз оплачуватиме такі послуги? Маршру тизація пацієнта також упирається у фінансування. Проблеми онкологічної служби зводяться не тільки до високої вар тості ліків та обладнання. Не менш важливими є питання ранньої діаг ностики, забезпечення скринін гових програм тощо. У країнах із відсталою економікою ці питання зазвичай покладають переважно на первинну ланку. Однак тут існує один підводний камінь — сімейний лікар має бути унікальним фахівцем і розумітися на діагностиці майже як професор, аби впоратися з такими завданнями. На жаль, це фантасти ка. А реалії невтішні: у держави не вистачить коштів на спеціалізовану ланку, тож стрілки буде переведено на первинку, яка програє в плані можливостей, знань і досвіду. Щодо раннього виявлення онко хвороб, то мають бути налагоджені не лише організаційні аспекти, а й мотивація самих хворих. У країнах зі страховою медициною вона за кладена в умовах страхового по лісу, тобто саме фіскальні заходи, а не заклики дбати про своє здоров’я формують дисциплінованість гро мадян у плані профілактики, як би нас не намагалися переконати в протилежному. Профогляди за дер жавний рахунок — це також затратна справа. Як і скринінги. На приклад, у Німеччині порахували, що для запровадження скринінго вої програми з виявлення мелано ми потрібно виділити 4 млрд Євро і навчити 38 тис. спеціалістів (це без урахування оплати приміщень, придбання обладнання тощо). Та й узагалі профілактика — дуже широке поняття, яке передбачає в тому числі й забезпечення екології навколишнього середовища, політи ку боротьби з курінням та зловжи ванням алкоголем, роботу з молод дю, формування культури здорового харчування і водночас контроль за харчовими продуктами. Тож знову рахуймо, у скільки це все обійдеться державі. І, безперечно, має бути між секторальний підхід до вирішення цих та інших питань. Наприклад, за кордоном деякі онкологічні центри (особливо реабілітаційного спряму вання) споруджені та функціонують за рахунок меценатів і благодійни ків. У деяких країнах такі ініціативи заохочують податковими пільгами. Онкологія — дуже дороговартісна галузь, особливо на нинішньому ета пі розвитку технологій. Наприклад, сьогодні винайдено ліки, які гаран тують щонайменше рік життя хворо му з генералізованою меланомою, і ймовірність того, що в найближчому майбутньому ці терміни збільшува тимуться, дуже велика. Але всі новіт ні методики та препарати дуже до рогі. Тому має бути розроблена чітка стратегія боротьби з онкозахворюва ністю в державі. В усьому світі цим займаються структури, аналогічні
нашому МОЗ. Вони ж лобіюють реа лізацію таких стратегій у конгресах для прийняття відповідних законів. На жаль, в Україні МОЗ, хоча й бо реться із залишками старої системи охорони здоров’я, саме залишається радянським, бо є лише розподільни ком фінансових потоків і не виконує тих функцій, що належать йому у світлі європейських підходів. Потрібно розробити довгостроко ву стратегію реформування медич ної галузі щонайменше на 10 років і ухвалити її як Закон України в Парламенті, аби кожний наступний Міністр охорони здоров’я поступово, але неухильно втілював заходи цієї програми, не змінюючи її напрямку.
Ольга ГОЛУБОВСЬКА, завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, Заслужений лікар України, професор, доктор медичних наук
Н
а жаль, специфіка інфекційної служби в стратегії реформуван ня галузі охорони здоров’я не врахо вується і навіть не згадується, тож і пов’язані з цим проблеми також не об говорюють. Певною мірою згадують систему епідеміологічного нагляду, інфекційного контролю, але це не має жодного стосунку до клінічних ас пектів діяльності служби, що завжди має бути «у бойовій готовності» для боротьби з можливими спалахами інфекцій, які нині взагалі важко пе редбачити. Тим більше, що ми бачимо розгул інфекцій у всьому світі — без прецедентний за останні роки спалах холери в Ємені, який не можуть зупи нити (нещодавно подібний трапився на Гаїті, щоправда, менш потужний), чума на Мадагаскарі (з переважанням легеневої форми з високою летальніс тю), тропічна малярія в Італії, дифте рія у Венесуелі, чікунгунья у Франції, і цей перелік можна продовжувати. Тому в усьому світі інфектології від ведено особливе місце в системі охо рони здоров’я і через її специфіку, і через важливу роль у гарантуванні національної безпеки. Державні інституції всіх розвине них країн беруть на себе захист гро мадян від інфекційних хвороб, витра чаючи на це колосальні кошти. Адже всі розуміють, що такі захворювання небезпечні не тільки для конкретної людини, а й для всього суспільства, оскільки можуть спричиняти масові спалахи, а отже, й некеровані ситуа ції. На жаль, Україна не готова не те що до масштабних загроз, а навіть до вирішення проблем, які в циві лізованому світі вже не виникають. Яскравий приклад — цьогорічний спалах «промислового» ботулізму, котрий зайвий раз продемонстрував розбалансованість служб, що мають контролювати ситуацію та відповід но реагувати на подібні виклики. Навіть на етапі лікування хворих ми безсилі — у країні відсутні імунобі ологічні препарати для лікування небезпечних інфекцій: ботулізму, правця, дифтерії. До того ж ситуація ускладнюється небачено низьким рів нем вакцинації населення. Зокрема, під час епідемії дифтерії в Україні у 90-х роках минулого століття рівень вакцинації сягав 70%, нині — мен
ше 50%, і при цьому МОЗ запевняє всіх, що епідемія дифтерії Україні не загрожує. На підставі чого даються такі «гарантії»? І головне — для чого? Складається враження, що всі потуги нинішніх реформаторів спрямовані лише на те, аби якось відробити до норські кошти, тобто головне для них — працювати на процес, імітувати бурхливу діяльність, видати кілька наказів, які однозначно не працюва тимуть (як приклад — запроваджен ня неіснуючих у світі «міжнародних протоколів»), тощо. Результат ми всі відчуємо на собі. Рівень управлінського непрофе сіоналізму нині просто лякає. Як і вперте небажання МОЗ співпрацю вати з медичною спільнотою, науков цями. Ми тільки бачимо цифри, які свідчать, скільки зустрічей провели представники Міністерства. Але до цього переліку жодного разу не потра пив представник нашої професійної спільноти. А така співпраця, можли во, могла б відкрити очі реформато рам на очевидні речі. Наприклад, на те, що системи організації інфекцій них служб у США та країнах ЄС від різняються від тієї, яка традиційно склалася в Україні. У нас сформована розвинена мережа інфекційних стаці онарів, що відрізняються від функціо нування звичайного терапевтичного відділення, де неможливо забезпечи ти повну ізоляцію хворих та їх розпо діл за нозологічними формами, часом госпіталізації тощо. Натомість не в кожній країні Європи та Америки є мережа окремих інфекційних ліка рень, але це не означає, що в Україні їх потрібно позбутися. Бо в тих країнах, на які зазвичай орієнтуються наші ре форматори, до прийому інфекційних хворих пристосовані звичайні бага топрофільні клініки — у кожному соматичному відділенні є бокси для госпіталізації пацієнтів з будь-яким інфекційним захворюванням. У нас ці функції можуть виконати тільки інфекційні стаціонари. І якщо їх зруйнувати — залишимося ні з чим. Сподіваюся, що цього не станеться, хоча наші реформатори-теоретики на реальну ситуацію зважають мало. Краще б вони орієнтувалися на краї ни, де забезпечення інфекційних хво рих відбувається винятково за раху нок держави (наприклад, Латвію, яка також вийшла з радянського минуло го). Адже зазвичай такі пацієнти потребують невідкладної допомоги і не можуть чекати, доки за ними «прийдуть гроші». Інфекції не розрізняють застрахо ваних і не застрахованих, бідних та багатих, їм також не завадять жодні кордони. І зараз ми вже маємо багато випадків смертельних хвороб, заве зених з інших країн, наприклад, ма лярії. Якщо таким хворим відмовити в лікуванні, вони просто загинуть, а у випадку заразних інфекцій «укла дуть» на лікарняні ліжка десятки або й сотні оточуючих. До того ж специ фіка подолання інфекцій часто пе редбачає госпіталізацію за епідеміологічним показниками (залежно від нозологічних форм) навіть здорових людей (на термін максимального ін кубаційного періоду) чи хворих із лег ким перебігом захворювання, яких можна було б не госпіталізувати, аби вони не були джерелом інфекції. Хто платитиме за них? МОЗ повідомило, (Продовження на стор. 10)
9