Родова книга українця by vasyl.k.stadnyk

Анатолiй Кондратьєв

êÓ‰Ó‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ Київ 2011

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Зшиток ІI

Благодiйне видання, в якому науково доводиться, що наші пращури мали не релігію, а високу духовну філософію буття, а також нашу героїчну історію, яку нещадно було викривлено.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток І I

êÓ‰Ó‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ КАРБ ПЕРШИЙ

ÑÛıÓ‚Ì‡ Ù¥ÎÓÒÓÙ¥ﬂ ìÍ‡ªÌË-êÛÒË КАРБ ДРУГИЙ

ÑÂ ÚË, êÛÒ¸-ìÍ‡ªÌ‡? (Ì‡ËÒË Á Ô‡‚‰Ë‚Óª ¥ÒÚÓ¥ª)

КАРБ ТРЕТІЙ

ìÍ‡ªÌÒ¸Í‡ Ì‡ˆ¥ÓÌ‡Î¸Ì‡ ÒËÏ‚ÓÎ¥Í‡

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ЗМІСТ Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

КАРБ ПЕРШИЙ – Духовна фiлософiя України-Руси Природа релiгiй . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Вiдо-Вiстичне Православ’я Русi-України Велика Орiя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Божественнi Егрегори та Боги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Гiперборейський Пантеон Богiв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Пантеон Господа Ра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Зiрка Господа Ра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Пантеони iнших Господ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Пантеон Господа Дия . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Свята Богiв Пантеону Господа Дия . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 Пантеон Господа Дажбога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Свята Богiв Господа Дажбога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Пантеон Господа Сварога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Свята Богiв Господа Сварога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Пантеон Господа Пана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 Свята Богiв Пантеону Господа Пана. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Пантеон Господа Сеста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53 Свята Богiв Пантеону Господа Сеста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Пантеон Господа Семежа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Свята Богiв Пантеону Господа Семежа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Пантеон Господа Вiста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Свята Богiв Пантеону Господа Вiста. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 Пантеон Господа Дева . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Свято Господа Дева . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Чому Богiв сто вiсiм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Магiя чисел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Святий Кола Дар року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Українська Звичаєва Етика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

КАРБ ДРУГИЙ – Де ти Русь-Україна? Орiйська проблема – корiнна проблема руського-українського Етносу . . . . . . . . 76 У пошуках прабатькiвщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79 Про що говорили Накальськi таблички? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Мiсце виникнення людини на Землi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Як люди перетворилися на дикунiв? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Початок праРусi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Кам’яна могила . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 Тo хто ми – руси, русичi, русини i звiдки походить етнонiм «Русь»? . . . . . . . . . . . . 89

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Початок Русi – першi письмовi свiдчення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Велика гунiя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Як фальшувалася iсторiя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 Вiдичнi племена . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 Хрищення Русi мiт чи дiйснiсть? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120 Татаро-монгольське iго – мiт чи дiйснiсть? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Хто отримав зиск i кому вигiдно? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129 Христовi походи проти України-Русi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Споконвiку так, що чоловiк, то й козак . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 Український звичай . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135 Вiйськова педагогiка на Запорiзькiй Сiчi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 Козацтво та характерництво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 Переяславська Рада – тихий христовий похiд проти України-Руси. . . . . . . . . . . . 141

КАРБ ТРЕТІЙ – Українська нацiональна символiка Трисуття – Герб України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Народнi Свастичнi символи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 Рунiчнi символи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 Золоте Руно – це Золотi Руни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ? Боги нашi – це доля наша, доля України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 Ще раз про свастичнi символи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160 Божественнi кольори . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161 Прапор України вiд богiв наших . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 Чи навчить нас iсторiя? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ПЕРЕДМОВА Народ, який загубив своє власне «Я», перестає бути народом. Не знаючи своєї мови, традицiй, iсторiї, мiтологiї, звичаїв, що можуть сказати про нас iншi народи свiту? Наклавши на себе маску чужого «поганства», ми втратили почуття величi Всесвiту, святостi життя, людської гiдностi i не маємо навiть мiсця на рiднiй землi. Кожний народ виводить своє буття зi своєї духовної фiлософiї та культури i свiй свiтогляд, свiй спосiб життя шанує, як своє власне корiння, як корiння своєї духовностi. Кожний народ має свою iсторiю, але наша iсторiя є чомусь коротенькою, як нора крота, якого загнано у пiдземелля хрестом та кадилом. На мiстi вiзантiйських iдолiв на нашiй Українськiй землi ще вчора стояли, а деiнде ще i сьогоднi стоять iдоли комунiстичнi. Україна зараз як бiдна мати, що вивела своїх дiточок у широкий свiт, а сама лишилася пiд дiрявою стрiхою. На жаль, сьогоднi виходить, що ми є нiкому не потрiбним та недоречним збiговиськом людей, що повлазили звiдусiль на цю землю i не можуть дати їй ради. Але ж ми були народом, що дав свiтовi Буса та Атилу, Олега та Святослава, Володимира та Хмельницького, Виговського та Сковороду, Франка та Вавилова, Лесю Українку та Подолинського, Вернадського та Корольова i ще багато, багато славних iмен, що стояли та й сьогоднi стоять у авангардi прогресу людства. На щастя, ми не пропали. Навiть наше число засвiдчує нашу старожитнiсть та незнищеннiсть i це тодi, коли ми нiколи на iнших не нападали, нiкого не грабували, не денацiоналiзували. А вiдсутнiсть пам’яток минулого, знищеного агресивним просуванням юдо-християнства, має збудити в нас тугу за самовиявом. І це пробудження має стати для нас дiйсно сонячним ранком пiсля довгої ночi. Соцiальне та духовне життя є основними рушiйними силами сучасного суспiльства. Внаслiдок значних змiн, що вiдбулися в полiтичнiй сферi нашого суспiльства, вiдмова вiд новiтньої релiгiї, яка називалася «комунiзм», наш народ, через ненадання iнформацiї щодо нацiональної духовної фiлософiї, сьогоднi починає або повертатися до чужого нам християнства, або впадати у iншi крайнiсть – до кришнаїзму та iнших не властивих нашому народовi релiгiйних та духовних течiй. Надалi пропонуємо розглянути питання щодо духовностi та релiгiйностi українцiв-русинiв.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

КАРБ ПЕРШИЙ – ДУХОВНА ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Вiд темряви до свiтла, веди мене, Вiд невiгластва до знань, веди мене, Вiд смертi до безсмертя, веди мене!

(Вiдична мантра)

П Р И РО Д А Р Е Л І Г І Й Пояснення «сучасних релiгiєзнавцiв» щодо походження релiгiй з почуття страху первiсної людини над силами природи є досить спрощеним та навiть оманливим. Страх у Homo Sapiens, котрий iснує на нашiй планетi близько 40 тисяч рокiв, є досить потужним iнструментом, що породжує iнстинкт самозбереження, але за З. Фрейдом не страх є найпотужнiшою енергiєю органiзму, а статевий потяг. Саме статевий потяг є основною рушiйною силою еволюцiї людини. Людина приходить до цього свiту через муки матерi, котра подарувала їй життя, виносивши свiй плiд довгих дев’ять мiсяцiв. І щойно дитина починає себе усвiдомлювати, як дуже часто на своє запитання щодо своєї появи отримує у вiдповiдь iсторiю про знахiдку у капустi чи казку про лелеку, котрий подарував її його мамi та татковi. Натомiсть, залежно вiд обставин, в красивiй чи вульгарнiй формi кожний з нас пiзнає, що нашiй появi передував статевий контакт наших батькiв, котрий i призвiв до заплiднення. Злиття яйцеклiтини та сперматозоїда, котрi несуть генетичну iнформацiю батькiв, є вiдправною точкою розвитку нового органiзму. Продовження роду є одною з основних природних функцiй будь-якого живого органiзму, в т.ч. i людини. А вiдтак природа створила стимул для прагнення до продовження роду – статеве задоволення. Але хiба тiльки фiзiологiчнi процеси штовхають конкретного чоловiка та конкретну жiнку до близьких стосункiв, що призводять до зародження нового життя? Хiба тiльки статеве задоволення є рушiйною силою, котра штовхає чоловiка та жiнку навiки поєднати свої долi? Дiйсно, iнтимне життя має величезне значення в життi людини, але тiльки ним неможливо пояснити глибину та багатство почуттiв чоловiка до жiнки. Фiзiологiчно будьяка жiнка та будь-який чоловiк є сумiсними i теоретично мають можливiсть зародити нове життя. Але чомусь з десяткiв знайомих та мiльйонiв незнайомих жiнок чоловiк вибирає саме свою єдину кохану, ту, котрiй присвячує вiршi та пiснi, тiльки вiд появи якої завмирає серце i спiває душа. Таке одним iнстинктом самця пояснити неможливо. Почуття кохання мiж чоловiком та жiнкою є набагато ширшим за фiзiологiчний потяг, як є незрiвнянним океан з краплею води. То, що то є - кохання? Давайте розглянемо це дивовижне явище природи. Анатомiя кохання – не є кощунством, як дехто може подумати, а є необхiднiстю, що дозволяє нам глибше зрозумiти себе та тих, хто поряд з нами. Важливо зрозумiти, що взаємодiя мiж чоловiком та жiнкою передовсiм проявляється на рiвнi їх сутностей. Перед тим, як продовжити цю розвiдку, варто звернути увагу на той факт, що чоловiча та жiноча сутностi якiсно вiдрiзняються одна вiд одної i, за наявностi повної гармонiї, доповнюють одна одну, створюючи одну цiлiсну систему. За повної гармо-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

нiї мiж чоловiчою та жiночою сутностями виникає активний взаємообмiн енергiями (якостями). Таким чином чоловiк отримує вiд жiнки якостi, котрих вiн не має i не може мати через якiсну структуру чоловiчої сутностi, але без яких є неможливим його подальший розвиток. Натомiсть жiнка також отримує вiд чоловiка якостi, котрих вона не має i не може мати через якiсну структуру жiночої сутностi, але без яких також є неможливим її подальший розвиток. У станi гармонiї чоловiк та жiнка доповнюють один одного, як двi половинки одного цiлого, натомiсть мiж їхнiми сутностями на всiх рiвнях має мiсце активний взаємообмiн якостями (енергiями), котрi супроводжуються неповторними вiдчуттями, що мають назву кохання. В китайськiй фiлософiї цю гармонiю називають рiвновагою мiж Інь та Ян… Отже, за наявностi гармонiї мiж чоловiком та жiнкою, через те, що чоловiча та жiноча сутностi мають рiзну полярнiсть, потоки енергiй починають циркулювати мiж ними, тобто всерединi замкнутої системи, утворенiй двома сутностями. Рiзна полярнiсть чоловiчої та жiночої сутностей визначається якiсними вiдмiнностями їхнiх структур. На атомному рiвнi мають мiсце подiбнi процеси, коли електрони, маючи рiзнi спiни – позитивний та негативний, створюють електроннi пари, що стають стiйкими системами. Електроннi пари, як i шлюбнi пари є тотожними явищами, що вiдображають стан гармонiї на рiзних еволюцiйних рiвнях розвитку матерiї. За наявностi повної гармонiї мiж чоловiком та жiнкою потоки енергiй (первинних матерiй), що пройшли через структури чоловiчої сутностi, крiм того проходять i через жiночу сутнiсть, створюючи додаткове насичення структур жiночої сутностi. Вiдповiдно, потоки енергiй (первинних матерiй), що пройшли через структури жiночої сутностi, створюють додаткове насичення структур чоловiчої сутностi. Таким чином, за наявностi гармонiї мiж чоловiком та жiнкою обоє отримують один вiд одного додатковi потенцiали i, крiм того, має мiсце обмiн якостями (енергiями) мiж чоловiчою та жiночою сутностями, без чого еволюцiйний розвиток кожного стає неможливим. Задля пiдняття на наступний еволюцiйний щабель сутностi необхiдно мати якостi як чоловiчого, так i жiночого начал, що й має мiсце за iнтимного контакту закоханих i носить назву Бiлої Тантри. БІЛА ТАНТРА є можливою тiльки мiж двома особами, коли мiж чоловiком та жiнкою має мiсце повна гармонiя (високе взаємне кохання). Такий статевий контакт не завжди має мiсце через те, що не кожному вдається знайти свою «половинку». Натомiсть за будь-якого статевого контакту має мiсце обмiн якостями (енергiями), але рiвень цього обмiну є досить низьким i залежить вiд духовного, морального рiвня партнерiв та їхньої мети. Через незбалансованiсть статевих партнерiв, один з партнерiв втрачає бiльше якостей, нiж отримує. За таких умов має мiсце статевий вампiризм, котрий може носити епiзодичний характер, пов'язаний з тим, що один з партнерiв є тимчасово ослабленим через якусь хворобу, нервовий стрес тощо. Пiд час такого статевого контакту вiдсутнi будь-якi погiршення стану здоров’я статевого партнера, як не шкодить iншому донорська кров. Зовсiм iнша ситуацiя складається тодi, коли статевий вампiризм носить постiйний характер. В цьому випадку статевий донор отримує фiзичне виснаження, котре дуже

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

часто провокує розвиток рiзних хвороб i, за деяких умов, може стати причиною навiть смертi. Статевим вампiром можуть бути як жiнки так i чоловiки. Статевий вампiризм може носити характер як свiдомої, так i несвiдомої дiї. У випадку свiдомого статевого вампiризму має мiсце Чорна Тантра. ЧОРНА ТАНТРА @рунтується на вiдкачуваннi життєвої сили у статевого партнера за допомогою спецiального кодування останнього пiд час статевого контакту, коли особа є максимально вiдкритою. Досить тiльки одноразового кодування, щоб життєва сила вiд донора безперервно надходила до статевого вампiра, не залежно вiд того чи має мiсце наступний статевий контакт, чи нi i на якiй вiдстанi вони знаходяться один вiд одного. За звичай, Jрунтуючись на принципах подiбного кодування, «чорними магами» створюється багаторiвнева тантрична пiрамiда. Тантричний лiдер пропагує своїм жертвам принципи вiльного кохання (free love) i навчає своїх вiдданих способам подiбного кодування. Вiдтак цi вiдданi пiдключають до тантричного братства нових борцiв за вiльне кохання i навчають їх тим самим справам. Кiлькiсть пiдключених до тантричної пiрамiди росте в геометричнiй прогресiї i створюється своєрiдна iєрархiя, в якiй життєва сила акумулюється на кожному рiвнi i надходить до наступного. А вiдтак, тантричний лiдер збирає величезний потенцiал життєвої сили. Зазвичай, цей потенцiал використовується задля керування масами людей з тiєю чи iншою метою за допомогою впливу на поведiнку людей через їхню пiдсвiдомiсть (зомбування). * * * Чорна тантра як iнструмент накопичення потенцiалу для наступного впливу на поведiнку людей, використовується протягом багато тисячолiтньої iсторiї людства, вiд глибокої древностi i до сьогодення. Тантричнi обряди, для виконання яких вождi племен засновували та формували вiдповiднi звичаї i традицiї, були дуже розповсюдженими на початкових фазах розвитку цивiлiзацiї. У вiдповiдностi з ними вождь мав офiцiйне право на статевий контакт з усiма жiнками, що належали контрольованому ним племенi. І це пояснюється не тiльки збоченням вождiв, але єдиною для них можливiстю утримувати усiх чоловiкiв у покорi. Справа у тому, що кожна жiнка, пiсля статевого контакту з вождем, ставала дружиною чи статевим партнером одного або декiлькох чоловiкiв цього племенi. На загал, вождь збирав потенцiал, котрий був йому необхiдним задля утримання своєї влади над своїми одноплемiнниками. Що найцiкавiше, саме тантричнi обряди на примiтивнiй стадiї розвитку цивiлiзацiї дозволяли вождям керувати своїм племенем, без чого плем’я не змогло б вижити та зберегтися у мiжплемiнних протиборствах та вiйнах. У цiй боротьбi виживало те плем’я, на чолi якого був сильний лiдер, котрий умiв об’єднати всiх одноплемiнникiв в єдиний органiзм, ввiвши все плем’я до стану надорганiзму (егрегору). В разi коли вождевi пощастило ввести все плем’я до стану надорганiзму, тобто перетворити натовп у органiзовану систему, в нiй кожен воїн бився за iнтереси свого племенi, навiть нехтуючи своїм життям. Це стає можливим тiльки за повного гальмування iнстинкту самозбереження, котрий є одним з найпотужнiших iнстинктом у всiх живих органiзмiв, включаючи й людину. На свiдоме гальмування iнстинкту самозбереження є здатними люди з високим рiвнем морального та духовного розвитку, котрих, на жаль, дуже мало. В Українi такими

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

були козаки-характерники. Для всiх iнших гамування iнстинкту самозбереження проявляється тiльки у станi надорганiзму. Таким чином, вождем племенi ставав той, хто мав достатнiй потенцiал задля створення якiсного стану надорганiзму для своїх одноплемiнникiв. Тантричнi обряди у своєму первозданному виглядi досить довго зберiгалися серед багатьох народiв i були вiдомими як право першої шлюбної ночi, коли вождь або пан мав офiцiйне право на статевий контакт з усiма молодими дружинами своїх пiдданих, таким чином пiдкоряючи їх своєму контролю. Але такий, нiбито дикий за своїм змiстом звичай, мав пiд собою реальний Jрунт. Варто звернути увагу на той факт, що тантричний спосiб органiзацiї зграї (прайду) мав мiсце практично у всiх стадних тварин, до класу яких вiдноситься i людина. Тому й людина на початковiй фазi свого еволюцiйного розвитку пiдкорялася потужним iнстинктам дикої природи. Отже, тантричнi обряди були неминучими на початкових етапах цивiлiзацiї, що дозволило людинi, як виду, зберегтися i примножитися. З розвитком цивiлiзацiї в людини з’явилися i почали розвиватися духовнi начала i, як наслiдок, з’явилися новi способи керування свiдомiстю людей, народжувалися релiгiї, котрi пiдкоряли i об’єднували людей вже на духовному Jрунтi. Натомiсть первiснi способи, такi як чорна тантра, одразу не зникали, а, залежно вiд ситуацiї, пристосовувалися до нових умов та видозмiнювалися. Необхiднiсть використання нових способiв керування свiдомiстю людей пояснюється саме появою та розвитком духовного начала людини. З розвитком сiм’ї та власностi тантричнi обряди почали зустрiчати неприйняття з боку людей племенi, хоча у деяких племен Африки та Пiвденної Америки, у цiлого ряду острiвних племен, котрi довго знаходилися поза межею впливу загальносвiтової хвилi еволюцiйного розвитку, вони збереглися i до сьогоднi. Отже, зростання неприйняття людьми тантричних обрядiв зробило невiдворотною появу та розвиток релiгiй. Нове завжди приходить на мiсце старому, застарiлому. Тантричнi обряди, що процвiтали близько 30 тисячi рокiв, вже не вiдповiдали реалiям дiйсностi – конкретному еволюцiйному етаповi розвитку людської цивiлiзацiї. Саме тому близько 10 тисяч рокiв тому на Землю прийшла Ера Релiгiй. Це не означає, що релiгiй у тiй чи iншiй формi не iснувало ранiше. Це тiльки означає, що у первiсну епоху людство мало якiсно iнший ступiнь розвитку i, вiдповiдно, принципи саморегулювання були такими, котрi знаходилися у гармонiї даної фази. Зародки релiгiй чекали свого зоряного часу i коли цей час прийшов дуже швидко викристалiзувалися i перейняли естафету на черговому витку еволюцiйного розвитку людства. Поява релiгiй є невiдворотною та необхiдною на певному етапi розвитку розумного суспiльства. Питання тiльки у тому, яку естафету перейняла релiгiя у попередньої системи органiзацiї суспiльства?! З огляду на вищевикладене, згадаймо, що тантрична система виникла як необхiднiсть, що дозволяла вождевi збирати необхiдний потенцiал задля контролю над племенем в станi надорганiзму, без якого плем’я за критичних ситуацiй не могло вижити. Саме тому релiгiйна система, що замiнила тантричну, виконувала аналогiчну роль – збирання потенцiалу, необхiдного для виконання контролю над свiдомiстю народу i введення його до стану надорганiзма за критичних моментiв iсторiї. Саме тому релiгiя на певному етапi розвитку людської цивiлiзацiї виконує об’єднуючу роль для кожного народу i дає йому можливiсть та шанс на виживання у боротьбi за мiсце пiд сонцем. 10

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Виникає запитання – яким чином релiгiя виконує свою роль у боротьбi за виживання конкретного народу чи племенi?! У випадку тантричної пiрамiди – кодування пiд час статевого контакту створювало можливiсть для накопичення необхiдного потенцiалу лiдером, котрий забезпечував можливiсть контролю та керування на племiнному рiвнi, без чого плем’я не мало шансiв вижити. Натомiсть варто звернути увагу на той факт, що чисельнiсть кожного конкретного племенi у бiльшостi випадкiв не сягала великої кiлькостi. І саме цей факт дозволяв вождевi племенi, за певного рiвня жорсткостi та агресивностi, створити необхiдну тантричну пiрамiду. З розвитком цивiлiзацiї, спорiдненi племена об’єднувалися у народи, чисельнiсть яких швидко зростала, i тантричний спосiб психологiчного контролю над одноплемiнниками для лiдерiв ставав практично неможливим. Вождь мiг його використовувати тiльки у своєму близькому оточеннi, що дозволяло йому пiдкоряти собi тiльки своїх найближчих соратникiв, без яких керування великою кiлькiстю людей було неможливим, але якi, за будь-якої можливостi, були не проти зайняти його мiсце. Саме тому винайти новий спосiб психологiчного контролю над свiдомiстю людей було життєво необхiдним. Племена, котрi не змогли вiднайти новий спосiб психологiчного контролю мас, були або знищенi, або поглинутi iншими племенами. Психологiчний контроль, що є негативним за своїм змiстом явищем за нормальних умов життя людської популяцiї, за критичних умов ставав необхiдним та єдиним засобом, що дозволяв зберегти бiльшу частину цiєї популяцiї. Цей феномен позитивностi у екстремальних ситуацiях, за принципово негативного явища психологiчного контролю, проявлявся тiльки на початкових етапах розвитку цивiлiзацiї. І цей парадокс пояснюється досить просто, - низький рiвень розвитку iндивiдуальної свiдомостi кожної людини не дозволяв розумiти суспiльнi потреби: iнстинкт самозбереження був сильнiшим за слабкий голос розуму. На загал, кожний думав тiльки за свiй порятунок, що призводило до загибелi як його, так i своїх одноплемiнникiв. За низького рiвня духовного розвитку людина не може, та й не бажає розумiти, чому для рятування сусiдiв саме вона, а не хтось iнший, має жертвувати або ризикувати своїм життям? А це означає тiльки одне – загинуть усi. Навiть якщо якась людина i виживала за певної ситуацiї, вона була приреченою у важкiй борнi насамотi з дикою природою. Людина є колективною iстотою, а це означає, що тiльки за колективного протистояння дикiй природi вона може зберегтися як вид. Саме тому таке негативне явище, як психологiчний контроль, стає неминучим злом, що дозволяє вижити людинi в її борнi зi стихiями природи та варварством її подiбним. Використання психологiчної зброї вождями та лiдерами дозволяло ввести маси у стан надрганiзму, за якого повнiстю або частково гамувався iнстинкт самозбереження i цiною загибелi частини, рятувалося цiле. Проблема та порушення законiв природи з’являється тодi, коли цi лiдери та вождi використовують психологiчну зброю зi своєю власною метою, заради збереження своєї влади чи власного збагачення. Як вiдомо, в старi часи мiсця для будiвництва храмiв вибиралися не випадково. Цими мiсцями були точки на земнiй поверхнi – позитивнi геомагнiтнi зони, котрi мають мiнiмальну товщину якiсних бар’єрiв мiж планетарними рiвнями. Геометричнi форми храмiв також мали велике значення, виконуючи функцiю вбираючих лiнз (сателiтарних антен) для потокiв первинних енергiй. Як наслiдок, храми ставали прекрасним мiсцем

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

та iнструментом для збирання людського потенцiалу та створювали належнi умови для кодування людей та пiд’єднання їх до єдиної психосистеми (егрегора). Релiгiйнi ритуали та молитви, котрi вводили людину до трансу, робили цей процес ще легшим та ефективнiшим. Повторюючи молитви, людина сама перетворювала свою власну психосистему, налаштовуючи її на загальну. «Вiвцi» самi збиралися у отари i з покорою очiкували своїх «пастухiв». Залишилося тiльки одне запитання, хто був цими «пастухами» i куди вони вели своїх слухняних «овець»? Моральна та духовна чистота одних «пастухiв» рятувала цiлi народи вiд зникнення i приводила їх до вершини духовного розвитку; порочнiсть iнших заглиблювала народи у темряву та невiгластво, iнколи ставлячи їх на межу самознищення та виродження. На вищепосталене запитання має дати вiдповiдi сам читач, всотавши та усвiдомивши iнформацiю, котра надається у цiй книзi i науково доводить, що нашi пращури мали не релiгiю, а високу духовну фiлософiю буття. Запрошуємо до знань!

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ВІДО-ВІСТИЧНЕ ПРАВОСЛАВ’Я РУСІ-УКРАЇНИ ВЕЛИКА ОРIЯ Один з авторитетнiших вчених Древнього свiту Плiнiй Старший писав про гiперборiйцiв як про реальний древнiй народ, що жив на Пiвночi i був генетично пов’язаний з еллiнами через культ Аполона. У «Природнiй iсторiї» (IV, 26) дослiвно говориться: «За цими (Рипiйськими) горами по той бiк Аквiлону, щасливий народ, що називається гiперборiйцями, досягає досить похилого вiку i прославляється чудесними легендами. Вiрять, що там знаходяться петлi свiту i крайнi межi обертання свiтил. Сонце свiтить там протягом пiврiччя, i це тiльки один день, коли сонце не ховається вiд весняного рiвнодення до осiннього, свiтила там сходять тiльки один раз на рiк пiд час лiтнього сонцестояння, а заходять тiльки пiд час зимового. Країна ця знаходиться вся на сонцi, має благодатний клiмат i не має нiяких шкiдливих вiтрiв. Будинками для цих жителiв є гаї та лiси; культ Богiв справляється окремими людьми i усiм суспiльством; там не вiдомi розбрат та усякi хвороби. Смерть приходить там тiльки вiд пересичення життям». Гiперборiя за Авiстою – це Ойрiяна Ваеджо, тобто Орiяна Вежа – Орiя Велика, Гiперболiчна Орiя, Гiперб-Орiя. Велесова Книга, духовна книга українського народу (д. 4Г) говорить – ... А той Орстаротець казав: «Ідiмо од землi цiєї, де хуни (пракитайцi) братiв наших убивають. То тi бо кривавi, хвостатi звiрi нашу худобу крадуть i дiтей убивають». То бо той старотець сказав: «А пiдемо до iншої землi, в якiй течуть меди i молоко, i та земля є». І рушили всi i троє синiв Орiєвих. Були тi Кий, Пащек i Горовато, звiдки i три славнi племена виникли. Отже, орiйцями, тобто нащадками Великих Орiїв є ми, русини, русичi, українцi, автохтонне населення Оратанiї – Русi – України. Мудрець говорить: «Не пiзнавши духовних пiдвалин нацiї, не пiзнаєш її iсторiї». Чому ми так добре знаємо iсторiю древнього Єгипту, Риму та Грецiї? Чи не тому, що нам достеменно вiдомi пантеони богiв цих країн. Ми знаємо єгипетських Гермеса-Птаха, Тота, Ізиду та Озириса; ми знаємо iмена грецьких богiв Олiмпiйського пантеону тощо. А що ми знаємо про українську, давньоруську духовну парадигму? Нас навчили, що духовнi пiдвалини Русi були язичницькi, та ще й iнодi приносилися людськi пожертви. Ця парадигма, яку нам було нав’язано чужоземними зайдами, принижувала нас, роблячи з праукраїнцiв-русичiв якихось духовних iзгоїв Європи. То якi ж насправдi були нашi, українськi духовнi пiдвалини? Наша давня духовна фiлософiя, звичай, давня культура були пов’язанi з усiєю сiм’єю iндоєвропейських народiв, колискою яких було Причорномор’я, тобто сучасна Україна. Перед християнством були Вiди-Знання про найвищу сутнiсть, був культ пращурiв, шляхетностi та героїзму – здоровi пiдстави для зростання та будiвництва дорiг у майбутнє. Нашi пращури знали, що Творець обдаровує людину всякими дарами, тодi – вiн Дажбог, тобто Давець Буття; навчає орати землю та снопи ставити, тодi – вiн Велес, тобто Учитель наш; приносить лад до нашого дому та роду, тодi – вiн Ладо, тобто Знавець Ладу... Була й особлива пошана для тих, що загинув у бою, боронячи рiдну землю. Велесова книга каже: «А загиблому на полi бою Перуниця дає воду живу попити, i попивши її, йде (той) до Сварги на конi бiлому. І там Перунько їх зустрiчає i веде до благ своїх, до палат своїх, i там пробудуть якийсь час вони i дiстануть тiло нове. І так жити мають i радiти прiсно i до вiку вiкiв за нас молитву творячи».

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Нашi пращури дiйсно мали свiдомiсть та моральнi засади дуже високого духовного рiвня i їх голос резонує в нас i сьогоднi. Наше культурне та духовно-фiлософське вчення, якого дотримувалися гiперборiйцi та їх нащадки орiйцi-русини-праукраїнцi, мало назву – «ПРАВОСЛАВ’Я». Православ’я – складне слово, де першою частиною є «Права», що є богинею свiту правильних, моральних вчинкiв, дiй, думок, шляхiв. Другою частиною визначення Православ’я є богиня «Слава», тобто слава народу, що пiдтримує народне життя, матiр всяких чеснот, добродiйниця всього людського роду, матiр-богиня. Православ’я, як органiчна, культурна, духовно-фiлософська концепцiя, було вченням дуже високого iнтелектуального рiвня. Волхви цього вчення мали високий рiвень природних та духовних знань, що давали їм можливiсть телепортуватися та вiдвiдувати iншi планети з тiлом та поза ним, ходити по водi, зцiлювати будь-якi хвороби, виходити на прямi контакти з Абсолютом (Всевишнiм) та iншими його проявами на Землi, створювати своїх богiв (егрегори або психополя). Спiлкування мiж волхвами та Богами вiдбувалося телепатично, мiж волхвами та людьми мовою Дева (звiдси iндiйська абетка Дева-Нагарi (на горi). Сьогоднi є багато пiдстав мовою Дева вважати староруську, тобто праукраїнську мову.

БОЖЕСТВЕННI ЕГРЕГОРИ ТА БОГИ Як вiдомо iз психологiчних практик, колективний розум виникає тодi, коли у групi людей знаходиться бiльше нiж сiм осiб. З появою сьомого група стає живим органiзмом, який може самоеволюцiонуватися та самовдосконалюватися. Колективний розум, що виникає за цим, породжує Егрегора, який здатен напрацьовувати умовнi рефлекси, вiн може навчатися та самовдосконалюватися. Волхви Православ’я мали змогу впливати на такi Егрегори з метою їх еволюцiї. Але Егрегор мiг навчатися i без втручання жерцiв. З проявами такої еволюцiї можна познайомитися в iсторичнiй лiтературi. В середнi вiки в деяких країнах за крадiжку крадiю вiдрубали руку, але вiдомi факти, що у крадiя рука вiднiмалася (всихала), навiть без втручання суду. А за деякими свiдченнями катiв, коли вони пiднiмали сокиру для вiдрубання частини тiла, рука або голова вiдтиналися самi. Про це пише, наприклад, Стендаль. Лiтература також зберегла не тiльки свiдчення катiв. Латинське слово аутодафе, яке у середнi вiки означало спалювання святою iнквiзицiєю людини на вогнищi за зв’язок iз сатаною, насправдi означало самоспалювання (ауто-сам, дафе-горiти). Про обряд самоспалювання багато написано i у iндiйськiй вiдичнiй лiтературi. Аутодафе ставалося з людьми, якi скоїли смертельний грiх i за який вони мали померти. Випадки самоспалювання мають мiсце i зараз. Про це iнколи ми можемо прочитати у пресi, але сучасна ортодоксальна наука, на жаль, не признає iснування розумних, свiдомих Егрегорiв i, як наслiдок, не може зрозумiти такi випадки. Залежно вiд рiвня органiзацiї можна видiлити два типи Егрегорiв. Перший тип – природнi Егрегори, якi вiдносяться до свiту духiв. Другий тип – Егрегори, якi вiдносяться до свiту богiв. До останнього типу також вiдносяться спецiально органiзованi жерцями психополя, якi, як правило, багато сильнiшi i могутнiшi вiд природно зароджених Егрегорiв. Як вiдомо з квантової фiзики, все що знаходиться навколо нас: архiтектура, одяг, меблi (те що називається формою), рослини, тварини, свiтло, звук – коливання рiзної природи i частоти та синтез цих частот. Форми, коливання, компонування не є само14

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

стiйними явищами, i не можуть органiзовувати свiй власний свiт, але вони притягують до себе вiдповiднi форми думок (думоформи) i можуть народжувати явища. Наприклад, думоформи оберiгають єгипетськi пiрамiди вiд втручання i вiдомi факти смертей тих людей, якi першими ввiйшли до пiрамiд. Коливання та хвилi, якi досить легко досягають високих ступеней симетрiї, можуть перетворюватися не тiльки в живi i розумнi Сутностi, але i в божественнi створiння. Будь-який звук можна змусити iнтерферувати з високим рiвнем симетрiї i тим перетворити його в божественне творiння. Звуковi хвилi, вiдбиваючись вiд форми з високою симетрiєю, накладаючись один на одну, створюють iнтерференцiйнi малюнки. Це схоже на дитячий калейдоскоп. Все залежить вiд кiлькостi дзеркал. Як їх бiльше, то й вище ми пiднiмаємося до божественного i можемо побачити божественнi (сакральнi) малюнки. Можливiсть створення симетрiй вищих порядкiв за допомогою коливань (вiбрацiй) говорить про те, що життя, розум i божественнiсть є невiд’ємною властивiстю матерiї. Звук може перетворитися у живе божественне створiння, яке люди, як правило, приймають за Дух. Технологiя цього творення була достеменно вiдома жерцям Православ’я. Для цього вони використовували напiвсферичнi куполи на храмах тощо. Жерцi древностi використовували свiй храм для творення божественних звукiв, щоб збiльшити сили богiв та свої власнi. Як правило, вони це робили в святковi днi, iнiцiюючи спiванки-бажани. Сила богiв пiсля багатьох спiванок-бажан поступово зростала. Простi люди також пiдсилювали божественнi Егрегори стаючи в храмi в центрi (пiд куполом) в день i годину свого народження, спiваючи бажани i промовляючи священнi слова. Цей процес вони називали ПРАВИТИ СЛАВУ, що означало ТВОРИТИ СВІТ БОГІВ. Саме тому, що волхви та люди направляли енергiї божественним Егрегорам, спiлкуючись з людьми на енергетичному рiвнi, божественнi Егрегори зцiлювали у людей будь-якi хвороби. Вишукуючи древнi духовнi джерела Є.П. Блаватська показала, що всi Великi Просвiтленi особи (Саторi) були, перш за все, магами та спiритами (екстрасенсами) i всi сучаснi релiгiї беруть свiй початок з одного свiтлого джерела древнiх знань – Православної духовної фiлософiї наших пращурiв. Нашi пращури не стiльки просили (молили) своїх богiв про допомогу, скiльки створювали, змiцнювали та вдосконалювали їх. Цi творiння та змiцнювання включали в себе творення пiсень та гiмнiв, воздаяння хвали, привiтання, славлення, подяки, побажання (бажани), творення треб, виконання колядок, щедрiвок тощо. На честь богiв постiйно творилися iгрища та спектаклi, тобто те, що називається «звичаєвiстю». Мистецтво при цьому iснувало, також завдяки божественним символам. Жодне свято не було схоже на iнше, постiйно був задiяний творчий потенцiал людей, саме тому тi (звичаєвi) українськi народнi свята, що дiйшли до нас, дуже красивi i веселi. Православнi Вiдо-Вiстичнi храми покривали один, або три напiвсферичнi куполибанi, i увiнчувалися вони не хрестами, – центральний, бiльший – загостреним шпилем, а два меншi (за наявностi) – Трисуттям у колi (або без) з дванадцятьма променями-мечами навколо. Пiд центральним куполом концентрувалася i утримувалася психоенергiя, творилися та пiдживлювалися психополя. Через загострений шпиль на куполi енергiя випромiнювалася на висоту 5–10 км, що у геофiзицi називається тропопаузою, без розсiювання. Сучаснi ж християнськi церкви увiнчанi хрестами, якi зорiєнтованi на стiкання енергiї не тiльки у тропопаузу, а також на двi сторони. Отже, напрацьоване людьми у церквах психополе заряди захоплюють i половина його розвiюється на два боки, а друга половина концентрується у тропопаузi. В тропопаузi накопичуються психополя, що складаються з думок та емоцiй людей, якi у своїх проблемах просять у 15

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

бога помилування та порятунку. Сонячнi променi, проходячи крiзь тропопаузу, приймають iнформацiю цих еманацiй (трiодний ефект, де замiсть сiтки психополе) i пiдсилюють їх. Тим самим, сонячнi променi виступають як пiдсилювачi наших думок та емоцiй, що викликають рiзнi подiї на Землi, повторюючи їх знову i знову. Якщо в еманацiях сконцентрованi поганi думки та емоцiї, а в християнських храмах, на жаль, превалюють саме такi, то недобрi наслiдки цих думок будуть зростати i розповсюджуватися серед людей . Тому, якщо на Землi є люди, яким погано, їх еманацiї, попадаючи до тропосфери i пiдсиленi Сонцем, повертаються на Землю i багатьом людям у цьому випадку стає погано, вони вiдчувають страх, пригнiчення тощо. Ми всi пов’язанi одним потоком життя, змiнити яке можна на краще, коли всi люди почнуть продукувати добрi думки та емоцiї. У Вiдо-Вiстичних (орiйських) Храмах 100% енергiї добра та любовi йшло до тропопаузи i поверталося пiдсиленою людям Землi, якi вiд цього зцiлювалися, вiдчували себе щасливими i, як кажуть, купалися у любовi. Багато людей чули тезу, що всi хвороби вiд проблем з головою. Якщо немає порядку в головi, то його вже нiколи не буде i в тiлi. Саме так i древнi виходили з того, що якщо немає порядку у Пантеонi, не буде порядку i в суспiльствi, i в державi, i в бiосферi, i на всiй планетi. В рiзних варiацiях ця думка зустрiчається у старовнiх мислителiв – Платона, Конфуцiя та iн. Далi ми розглянемо одну з найневiдомiших та прихованих сучасним християнством iпостасей Всевишнього Бога (Абсолюта) – це так званий святий Дух, що є багатьма проявами Всевишнього на Землi. Вiдо-Вiстичне Православ’я, як уже згадувалося, мало знання про Єдиного Всевишнього Бога та 108 його проявiв, якi ми i надаємо нижче.

ГIПЕРБОРIЙСЬКИЙ ПАНТЕОН БОГIВ Якого Бога вiдали в Русi-Українi? В нашiй сьогоднiшнiй лiтературi, на жаль, iснує повна плутанина у назвах богiв, їх функцiях, iєрархiї тощо. На загал, не важко здогадатися, який був головний Бог у народу Русi-України. Гiперборiйцi – Великi Орiйцi, а згодом й орiйцi – всi словоутворення та творення iмен, за звичаєм, брали вiд назв Богiв. Це i є Гiперборiйська культуРА. В етимологiї багатьох слiв має мiсце бог «РА». Культура – Культ РА, Рай – мiсце бога РА, Вiра – вiдати РА, Райдуга – дуга Ра, радiсть – РА дасть, ратуша – Ра душа, i навiть християнське «раб божий» є перефразовано вiд РА Боже. Натомiсть дуже легко зробити висновок, що бог РА був не тiльки нашим мiсцевим, а також i загальноєвропейським. В староруських лiтописах зустрiчається бог Рарог, в якому легко побачити бога РА, а слово Рог (сьогоднi рок – доля) пов’язане з часом. Навiть наше рiдне слово РАДА – означає «Богом РА дарується». Можна i далi приводити приклади, якi мiстять у собi iм’я бога РА i це буде ще раз доводити, що нашi пращури знали саме бога РА. Розшифрувавши старовиннi руськi берестянi грамоти, великий мовознавець Г.С. Гриневич неодноразово натикався на словосполучення «ми сини РА» тобто. Крiм того, розшифрований Єнiсейський напис на плитi кургану Узун-оба, на рiчцi Уйбат у Хакасiї, що, як з’ясувалося, був написаний рунами, показав, за Гриневичем, що i тюрки мали iдентичну з русичами культуру i також вклонялися богу РА (не плутати з Темним Ра Єгипту – Фа-Ра). Навiть старовинна назва нашої нацiональностi «русини» означає синiв бога Ра (Ра-сини), i саме так себе називали етруски!

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Господар (Господь) РА очолював європейський Пантеон богiв i його у недалекому минулому вiдала вся Європа, тодi ще не роздiлена кордонами на багаточисельнi держави. Не випадково Гай Юлiй Цезар, пiдкоривши галiв, з подивом зазначав, що в Європi вклоняються однаковим з Римом богам. Найдопитливiших читачiв, якi хочуть детальнiше познайомитися з українськими Ра-ризмами, вiдсилаю до книги С. Коваля «Сини РА з берегiв Днiпра», Львiв, Панорама, 2005.

ПАНТЕОН ГОСПОДА РА (Cвiт форм) «Монада (Проявлене) є початком всього. Вiд Монади та невизначеної Диади (Хаосу) походять Числа; вiд Чисел – Точки; вiд Точок – Лiнiї; вiд Лiнiй – Поверхнi; вiд Поверхонь – твердi тiла; вiд них – твердих тiл, що складаються з чотирьох елементiв – Вогню, Води, Повiтря та Землi, з них усих, перетворених та змiнених взаємодiєю, i складається Свiт» (Дiоген Лаертський – учень Пiфагора, Vit Pythag)

Принципи, покладенi в основу творення Пантеону. Боги, як i життя, можуть самовиникати, хоча в Природi, якщо пiдходити з точки зору ортодоксальної науки, богiв, якi описуються сучасними релiгiями, немає як таких. Але ж iснують Егрегори – психо-iнформацiйнi поля, за вiдичною термiнологiєю – «астрально-ментальнi утворення», що є конгломератами схожих людських думок. Саме це сформоване психополе стає силою, яку люди сприймають за бога. Як правило, протилежнi думки конфлiктують мiж собою, а схожi зливаються та резонують. Саме тому iснує багато видiв Егрегорiв, рiзних за культурними та релiгiйними традицiями. Якщо масовi викиди розумової енергiї надають Егрегоровi структуру та функцiї (що творилося нашими пращурами пiд керiвництвом волхвiв), то такий Егрегор перетворювався в активну iстоту з божественними можливостями, яка могла керувати життям суспiльства та визначати еволюцiю життя на Землi. Астральнi конструкцiї не схожi на механiзми фiзичного свiту через те, що складаються з емоцiй, слiв та думок. Але функцiї, що задавали їм волхви за допомогою мови, Егрегори виконують так чiтко, нiби будь-який фiзичний механiзм. Який же механiзм запам’ятовування Природою наших думок, вчинкiв та дiянь? З фiзики вiдомо, що частоти будь-яких коливань у середовищi накладаються одна на одну, тому будь-який матерiал, який побував у вашому полi буде тисячолiттями нести iнформацiю про вас. (Нiби магнiтна плiвка чи лазерний диск). Пам’ять, як коливальний процес, лежить в основi самої матерiї. У Вiдах ця iнформацiя називається «аказитичними записами». Зустрiчається ще назва – хронiки Акашi. Просвiтленi люди, як кажуть Вiди, можуть зчитувати цю iнформацiю своїми ментальними (розумовими) органами вiдчуттiв. Тепер, щоб розiбратися з iменами богiв та з їхнiми функцiями, необхiдно зрозумiти логiку древнiх, саму iдею, яку було закладено у побудову Пантеону богiв. Археологiчнi розкопки у селищi Шумське бiля Житомира на рiчцi Гнилоп’яти, у Києвi на Старокиївських горах та аналiз древнiх лiтописiв показують, що до т.з. Володимирової реформи до Пантеону Русi-України входило 12 основних богiв (у Володимира –

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

5 богiв та семиликий Симаргл). Вiди називають таку ж кiлькiсть верховних небесних богiв-адитiв. 12 статуй богiв було встановлено i в Елладi на Форумi. У Молодшiй Еддi згадується 12 асiв-богiв, що жили в небесному Асгардi. Число 12 збiгається i з кiлькiстю мiсяцiв року, тому розвiдку треба починати з пошуку та вивчення залишкiв астрологiчних знань. Не зважаючи на втрату людьми чутливостi до тонких бiологiчних та космiчних подразнень, звернемося до астрологiї як закiнченої системи свiтогляду, що прийшла до нас вiд древнiх. В астрологiї кожен мiсяць є пiдлеглим однiй iз стихiй: вогню, землi, повiтрю чи водi. Зараз у нашому спотвореному життi кожен мiсяць є пiдлеглим двом стихiям, а в древнi часи – був тiльки однiй. Отже, ми мали: – три вогневi мiсяцi – березень, липень та листопад; – три земних – серпень, грудень та квiтень; – три повiтрянi – вересень, сiчень та травень; – три воднi – червень, лютий та жовтень. Вiдповiдно до цього, мало бути й три четвiрки богiв, що рiзнилися мiж собою за функцiями. Придивившись уважно до древньої класифiкацiї стихiй, можемо побачити сучасну класифiкацiю агрегатного стану матерiї: твердий стан – земля; рiдинний – вода; газовий – повiтря; плазмовий – вогонь. Як бачимо, у агрегатному станi матерiї вiдображенi всi чотири стихiї. Саме цей принцип i був покладений нашими пращурами в основу побудови древнього Пантеону богiв. Подальшi роздуми щодо цих чотирьох елементiв, якi є фундаментом розподiлу богiв, приводять нас до розумiння фундаментальностi цього пiдходу. Наприклад, iснує тiльки чотири типи живої тканини, якi морфологiчно вiдрiзняються одна вiд другої – з’єднувальна, м’язова, нервова та покривальна. Точно так в морфологiї рослин бiологи видiляють тiльки чотири типи рослинної тканини – утворювальна, основна, захисна та проводяща. В психологiї видiляються чотири темпераменти людини – сангвiнiк, меланхолiк, холерик та флегматик. У серологiї (науцi про кров) видiляються чотири основнi групи кровi, в генетицi – чотири види нуклеотидiв, у фiзiологiї – чотири iнстинкти: самозбереження, статевий, територiальний та харчовий. Це все нам показує, що, незалежно один вiд одного, видiляють чотири основних першоелементи, чим пiдтверджується фундаментальнiсть закону чотирьох стихiй. Боги стихiй Боги стихiй – вогню, землi, повiтря та води були народженi не людиною, а самою Природою. Це також Егрегори, але породженi не тiльки людськими думками, вони є конгломератом емоцiйних викидiв тварин, людей та рослин. Стихiйнi боги, через наявнiсть тваринних еманацiй, були нерозумнi i тому жерцi намагалися наситити їх людськими еманацiями, щоб цими Егрегорами можна було керувати. З iнформацiї, що дiйшла до нас, можна зробити однозначний висновок – стихiями вогню, землi, повiтря та води могли керувати вiдповiдно: Ярило, Макоша, Стрибог та Купайла. ЯРИЛО (Ярун). На Русi було вiдомо чотири вогняних бога: Хорс, Перун, Яровит та Ярило, але за стихiю вогню мав вiдповiдати тiльки один – Ярило, тому що «ЯР» (санскритське «ар») давньоруською означає силу, а суфiкс «ИЛО» показує божественнiсть того, хто виробляє цю силу.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Стосовно трьох iнших богiв питання не виникають тому, що ще в дорадянський перiод науковцi, якi вивчали давньоруську духовну фiлософiю, ви-значили, до яких стихiй вони мали вiдноситися. МАКОША (Магощ). Культ Макошi пiсля прийняття християнства був ще досить довго розповсюдженим в Українi. Макоша це Матiр Коша, матiр тiла. А хто або що, крiм землi, може визначати тiло нашої територiї? Стiйке старовинне словосполучення «Мати-сира земля», згадування в Орiйських Вiдах землi-матрики, пiдтверджує наш висновок, що для наших пращурiв мати та земля були тотожними поняттями. В той же час єгипетська богиня нижнього свiту називалася «МА». Виходячи з викладеного, саме Макоша є втiленням стихiї землi. В Українi Макошу зображають у виглядi Оранти, тобто землi-матерi, як мети досягнення орiйця. СТРИБОГ (Стриба). В «Словi о полку Ігоревiм» вiтри називаються стрибожими онуками, що дало привiд науковцям говорити про нього, як про бога повiтряної стихiї. І хоча це не викликало сумнiвiв, деякi iсторики хотiли побачити в цьому боговi зовсiм iншi функцiї – пов’язували його з Дажбогом чи ставили на чолi всього божественного Пантеону. Бог не мiг бути просто вiтром, вiн мiг бути тiльки прабатьком усiх вiтрiв, назвиськ яких в українськiй мовi є багато – Ураган, Метелиця, Посвист, Вiтер тощо. А очолював все це вiтрове розмаїття бог повiтряної стихiї – Стрибог. КУПАЙЛА (Купайло) Багато хто сприймає Купайла за бога. Але це не так. Купайла це не бог, а богиня, про що говориться у Велесовiй книзi та на що вказував ще академiк А.С. Фамiцин. Таке рiзноголосся вiдносно статi цiєї богинi може вказувати лише на те, що культ богинi Купайли вже зникав та знову вiдроджувався, але з дещо змiненими функцiями. Свято цiєї богинi приходиться на одну з ночей лiтнього сонцестояння (одну з найкоротших ночей року) i святкується з 24 на 25 червня. Червень, як давалося ранiше, це водний мiсяць. Нав’язана нам християнська назва цього свята – свято Івана Предтечi, але український народ це свято з упертiстю називає Купайла. Об’єднання в одному iменi древньої Православної богинi та юдо-християнського святого сталося через штучне спотворення цiєї магiчної дати вкоченим в Україну християнством. Те, що Купайла має жiночий аспект витiкає з логiки древнiх мудрецiв про рiвновагу чоловiчого та жiночого начал. Ярило – вогонь, чоловiче начало; Макоша – земля, жiноче начало; Стрибог – повiтря, чоловiче начало; Купайла – вода, жiноче начало. Вiд iменi богинi Купайли походять слова: купатися, купель. Їй пiдлеглi рiки, моря, океани, дощi, зливи, i всi види опадiв з їх благими наслiдками. Вода у вiдкритих водоймищах опiвночi з 24 (о 24-00) на 25 червня дiйсно має магiчнi властивостi. Боги вiкових перiодiв Як було доведено ранiше, число «чотири» лежить у базисi побудови всього свiту i древнi широко його використовували, влаштовуючи своє життя. Наприклад: За Вiдами видiляються чотири варни – брамини (жерцi), кшатрiї (воїни та керiвники), вайшиї (купцi, ремiсники та землероби), шудри (пiдсобнi робiтники). Кастовий розподiл також був властивий i Русi-Українi, i був прив’язаний до назв стихiй: Вогонь – Огнищани, Земля – Землероби, Повiтря – Воїни (кмити), Вода – Вiди, Вiдуни (Рахмани). За Вiдами, людина мала послiдовно пройти чотири вiкових перiоди. До 24 рокiв людина мала бути учнем, що навчався всiм життєвим мудростям – основам землеробського мистецтва, необхiдним для життя ремеслам; отримувала знання про обряди, свята, 19

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

способи господарювання, отримувала навички, що були необхiдними для сiмейного життя та виховання дiтей. Людина у цей перiод навчалася також грати на музичних iнструментах, танцювати, вивчала закони Природи, методи зцiлення, волхвування також вiйськовi мистецтва. З 24 до 48 рокiв людина отримувала право взяти шлюб i створити своє власне господарство. Дiвчина та хлопець у цьому вiцi перетворювалися на чоловiка та жiнку (дружину). В цей перiод подружжя (чоловiк та дружина) продовжували свiй рiд, ростили та виховували своїх дiтей i на практицi реалiзовували попередньо отриманi знання. Саме з 24-рiчного вiку Волхви-учителi, пiдiбравши собi гiдного козака-учня, навчали його характерницьким практикам. З 48 до 72 рокiв людина могла присвятити себе служiнню суспiльству – стати ремiсником, або воїном. Чоловiк вже не був головним годувальником сiм’ї i його загибель у вiйськовому походi чи у мандрах не впливала на суспiльну демографiю. Але людина могла залишитися землеробом, започаткувати свою власну справу, або стати культовим слугою, тобто слугою культу Ра... З 72 рокiв людина автоматично ставала старiйшиною-мудрецем i цей перiод у нього продовжувався до 96 рокiв. В Русi-Українi люди, що досягли цього вiку, як правило, ставали бродячими бандуристами, мандруючими мудрецями. Вони ходили вiд села до села i дiлилися з людьми своїм життєвим досвiдом, новинами, допомагали зцiлюватися людям, передавали їм знання та наставляли їх на шлях iстини. Кожному перiоду людського життя вiдповiдав свiй бог. Найвiрогiднiшими iменами кастово-вiкових богiв є Хорс, Велес, Свiтовид та Вiй. ХОРС – бог знання (один з покровителiв України – чол. аспект), має вогневу стихiю, керує учнiвським (студентським) перiодом в життi людини до 24 рокiв. Його iм’я згадується у декiлькох пам’ятниках давньоруської лiтератури, у «Словi о полку Ігоревiм» вiн названий Великим. Але особливо часто його згадують у християнських творах, котрi були направленi проти древнього Православ’я: «Слово нєкоєго христолюбца», «Слово о том, како погани суще язици кланялися iдолам», «Слово i откровєнiє св. апостола», в апокрифах «Хождєнiє Богородицi по муках», «Бєсєда трьох святiтєлєй». Корiнь «ХОР» зберiгся у багатьох українських словах – Хор, ХОРовод, ХОРоми, ХОРунжий, ХОРонити, ХОРоший. Недарма грецьке слово ХОРОС означає мiсце, а давньоруське ХОРОМИ, вiд якого виникло ХРАМ, означає помешкання. Козацький острiв Хортиця в старi часи називався iменем Хорса – Хорсиця.Така велика увага до цього бога говорить про те, що вiн не мiг бути у будь-кого запозиченим. ВЕЛЕС (Волос, Влес) – бог-охоронець домашнього господарства, благополуччя та достатку, допомагав людинi з 24 до 48 рокiв. У «Словi о полку Ігоревiм» древнiй спiвак Боян (Воїн) названий Велесовим онуком. У Велесовiй книзi є фраза, що розкриває функцiї Велеса: «Велес учив пращурiв наших землю орати i зерна засiвати, i зерно жати на полях жнивних, i ставити снопи в копицi, i шанувати його як Отця божого». У «Словi нєкоєго христолюбця» Велес названий скотiїм богом. В перiод вiд 24 до 48 рокiв людину починали ВЕЛичати, називати не на прiзвисько, а на божественне iм’я, в цей час у людини проявлялася ВОЛя. Саме слово ВОЛОС (ВЕЛЕС) – однокорiнне зi словом ВОЛ, що означає робочого бика i те, що його називали скотiїм богом, нам здається, вiд цього й походить назва Скотланд – Шотландiї, де i сьогоднi мешкають нащадки кельтiв (в недалекому минулому сколотиiв), якi вклонялися саме ВЕЛЕСУ.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

СВІТОВИД (Свентовит, Святовид). У захiдних слов’ян Свiтовид сприймається за бога богiв. Його опис зустрiчається у древнiх авторiв – Гельмогольца та Саксона Граматика. Останнiй в 1169 роцi 15 червня був присутнiй при знищеннi храму Свiтовида в Арконi. Вiдповiдно до його описiв, Свiтовид був вищим богом вiйни та перемог, що каже про надання йому у Європi функцiй Господа. Вiдповiдi оракула Храму Свiтовида приймалися за найважливiшi. Вiдома також кам’яна статуя Свiтовида –«Збруцького iдола». Статуя виконана з високого каменю, прямокутного у перетинi. На всi чотири боки витесане обличчя Свiтовида, що дає нам право сказати що цей бог був покровителем людини з 48 до 72 рокiв, коли людина могла побачити увесь свiт чи у вiйськових походах, чи у служiннi та мандрах до святих мiсць, чи очоливши власну справу купця у iнших землях. ВІЙ (Вей, Вай) – покровитель людини з 72 рiчного вiку. Це можна побачити iз збереженого у Скандинавiї слова «фея», що означає мудра i вiчна чарiвниця. До 72 рiчного вiку людина досягала не тiльки мудростi, але i творчого пiднесення. Про це говорить китайське дiєслово «ВЕЙ», що означає творити, створювати, ваяти, будувати. Вiд Вiя походить слова ВІДи, ВІДАТИ, ВІДУН. Останнє пов’язано зi словом Вода, а Вiй, як уже згадувалося, також вiдноситься до водної стихiї. Боги царств Аналiз iмен богiв показує, що боги кастово-вiкових перiодiв тiльки чоловiчого роду: Хорс, Велес, Свiтовид, Вiй, тодi як богiв стихiй чоловiчого i жiночого роду по двоє. Ярило – вогонь (чол.), Макоша – земля (жiн.), Стрибог – повiтря (чол.), Купайла – вода (жiн.). Але iснують ще чотири бога, якi часто зустрiчаються в древнiх текстах, причому, як у жiночому, так i у чоловiчому родi: Перун – Перуниця, Лад – Лада, Мар – Мара, Род – Рожана. Можна прийняти тезу, що цi боги вiдповiдали за рiзнi царства. ПЕРУН (ПИРУН). Бiльшiсть учених називають Перуна однозначно як бога громовика, культ якого iснував у русичiв-українцiв. Як вiдомо, статуя Перуна стояла на чолi Володимирового Пантеону у дохристиянськiй Русi. Вiд назви цього бога похiднi слова – перiщити (дощ), пирiг, пiротехнiка. Староукраїнське слово «перст» також вказує на грiм – пер, а ст – мiсце (проСТiр), грiм пальцiв. Навiть сьогоднi зустрiчаються дуже сильнi бiоенергетики, у яких мiж пальцями проскакують iскри i можна почути характерний звук –«пери». У багатьох сенситивiв у момент концентрацiї руки випромiнюють електророзряди, що стiкають з пальцiв, i в цей час чути характернi звуки. Перун i справдi Бог богiв. На це також вказує санскритське слово «пуруша», що означає «духовна Природа» (просто Природа на санскритi – Пракрити). Церква Богородицi Пирогощi, що описана у Словi о полку Ігоревiм – це храм Богинi роду, Матерi Макошi, у якої Перун гостює. ЛАДА (ЛАДО, ЛАД) – богиня царства людей та прародильниця людського роду. Вiд її iменi походять такi слова як лад, ладити, владнати, що вказує на особливi гармонiйнi форми людських стосункiв, якими керувала Лада. Про значення Лади в життi українцiв говорять iмена власнi – Лада, Володимир (Во Ладу з Миром), Владислав (Во Ладу зi Славою). Дiєслово «володарювати» походить вiд «ладити», на вiдображення древньої мудростi: «Ладити – означає володарювати», бо немає ладу – немає влади... РОД (РІД). Питання про цього бога до недавнього часу залишалося не вирiшеним через те, що про нього збереглося дуже мало iнформацiї. Академiк В.А. Рибаков запропонував трактувати його як творця Всесвiту тiльки тому, що його iм’я присутнє в кореневiй основi слiв: Природа, Народ, РІДний, РІДня, РІДкiсний, тощо. Але цi слова

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

показують тiльки те, що Род керував у царствi життя, i з ним був пов’язаний культ Рожаниць. Предтечею Рода був Гiперборiйський Ор, наступником Рода був також Юний Ор (Арджуна) та Батько Ор (див. Велесову Книгу). Таким чином, ми приймаємо Рода за бога Царства життя. МАРА (МАРІЯ) – головна богиня царства духiв. Навiть у Вiдах марiчки – це духи. Зустрiчаються також i її iншi iмена: Морена, Моржана, Мар. Вiд iменi Мари походять такi слова: хМАРА, МАРево, МЕРзнути, МОРе. Останнє слово означає її належнiсть до водної стихiї, а слово мерзнути може говорити про те, що її свято приходиться на осiнньо-зимовий перiод. Ну а українське жiноче iм’я Марiя означає не бiльше, i не менше а те, що його володарка є богинею Царства Духiв. На загал, можна зробити висновок, що нашi пращури видiляли чотири царства: богiв, людей, життя та духiв. Сучасна класифiкацiя у природознавствi трьох царств: тварини, рослини i мiнерали не є вiрною. По-перше, нашi пращури сприймали рослини та мiнерали як одне царство через те, що мiнерали є також живими органiзмами. По-друге, сучасна наука вiдкидає iснування тонких (духовних) свiтiв. Це зайвий раз висвiтлює те, що нашi пращури були не дикунами, якi в таких перетворилися iз мавп, а особами високого iнтелектуального та духовного рiвня.

Боги Свiтiв У Калачакрi (Коло чар – Кола дар), Вiдичному календарi, поряд з 12-рiчним циклом богiв, iснує i 24-рiчний цикл, що покладено у вiковий подiл людей, Недарма, вiк одного поколiння людей у нас приймається за 25 рокiв, точнiше було б – 24. В однiй добi не випадково маємо 24 години. З цього можна зробити висновок, що у Пантеонi богiв, крiм ранiше наведених, iснує ще 12 богiв. Отже, розглянемо, що це за боги? По-перше, ми ще нiчого не сказали про таких важливих та знаних у народi богiв, як Прав, Яв, Нав, Слав, про яких говорить нам Велесова книга. Цi боги керували цiлими свiтами. Мiж iншим, у священнiй книзi юдеїв Каббалi також згадується чотири свiти: матерiальний (вiдповiдає ЯВi), прототипний (вiдповiдає неЯВi – НАВi), творящий (вiдповiдає СЛАВi) та формуючий (вiдповiдає ПРАВi). Прав, Слав, Яв та Нав ще називають мировими богами тому, що посвячення кожному з цих богiв проводилося «миром». Мирро – благовонна олiя спецiального складу, що виготовлялася для кожного бога зi смоли вiдповiдного йому дерева. За допомогою мирра людину висвячували для служiння тому чи iншому боговi. Сучасне християнство не знає цього i використовує мирро, яке дуже вiдрiзняється за складом вiд древнiх рецептiв. ПРАВа. Вiд iменi цiєї богинi походять такi слова, як ПРАВда (дарунок Прави), ПРАВило, ПРАВо, ПРАВити, уПРАВлiння, ПРАВопис тощо. Вже цей список дає змогу зробити висновок про багатофункцiональнiсть цiєї богинi у Пантеонi. Вона очолювала свiт ПРАВильних вчинкiв, дiй, думок, шляхiв i була покровителькою одразу восьми богiв, про яких ми проiнформуємо далi. На санскритi ПРАВгавап’я – означає мiсце походження всього i мiсце, де все розчинюється в кiнцi свого життя, що вiдповiдає старовинним українським легендам про божественний свiт ПРАВи. СЛАВа. (СВА). Вiдомо, що у Велесовiй книзi згадується iм’я богинi Слави. Крiм того, письменник IV ст. н.л. Агафангел, який був секретарем царя Тердата, писав про неї як про «велику царицю i панi, славу народу, що пiдтримує життя народне, матiр всяких чеснот, добродiйницю всього людського роду, золоту матiр, матiр-богиню». Вiн також описав її храм, що мав незлiченнi скарби. Зображення богинi (її статуя) було з чисто-

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

го золота. Жiнки для богинi Слави випiкали короваї, пироги з рiзноманiтною начинкою, варили вареники. Богиню Славу згадують ще й iншi джерела. У збiрнику болгарського єпископа Григорiя записано, що грецькому язичництву передував культ богинi Слави, а її кумири вважалися втiленням самого божества. Вiн також називає кiлька найдавнiших династiй, якi сповiдували культ Слави, навiть виводили свiй родовiд вiд цiєї богинi, нащадки якої жили ще в X ст. н.л. В народi i досi збереглися iмена власнi: В’ячеСЛАВ, БориСЛАВ, РостиСЛАВ, ЯроСЛАВ. В лiтописi Нестора згадується 103 рiзних iменi з коренем СЛАВ, багато з яких зараз не використовуються. Як вiдомо, з жодним коренем немає такої кiлькостi iмен. Виходячи з цього, приходимо до висновку, що богиня СЛАВа очолювала групу богiв, вiдповiдальних за царства, в якi входили Перун, Лада, Род i Мара. Цих богiв люди славили, хвалили, величали, цим богам спiвали пiснi-бажани (побажання). ЯВа. Богиня, яка очолювала групу кастово-вiкових богiв, куди входили Хорс, Велес, Свiтовид та Вiй. Про це говориться у Велесовiй книзi, де Свiтовид вiдноситься до богинi Яви. Перiоди життя людини для нас – явлений, дiйсний свiт. Вiд iменi богинi Яви походять слова Явлення, Явити, з’Явитися, що вказує на вiрнiсть древнiх положень про те, що свята богiв супроводжувалися явленнями. Бiльш того, через цю богиню можна було керувати явищами та законами Природи. НАВа. Спочатку, можливо, називалася Неява. Богиня НАВ є вiдповiдальною за свiт стихiй, за неявлений свiт, в якому керують Ярило, Макоша, Стрибог, та Купайла. Але ж чому, все таки, вони є НАВськими богами? Тому, що шторм у воднiй стихiї, ураган у повiтрянiй, землетрус у земнiй, а пожежа у вогневiй проявляються лише перiодично. Але потенцiал, як можливiсть, iснує завжди (неявно). Саме вiд цiєї богинi започаткованi такi слова та iмена як НАВiгацiя, Ісус НАВин, Навуходоносор – Наву ходивший цар. Чехи i зараз НАВою називають могилу.

Боги шляхiв вдосконалення Як було показано ще радянським письменником та розвiдником древнiх культур А.С. Іванченком, слова ЙОГА та ЯГА не тiльки спорiдненi, але i тотожнi. Санскритом та українською це складене з двох частин слово: «Я» – це творчий початок, а склад «ГА» вказує на рух (порiвняйте ноГА, дороГА, тобто ГАйДа – давай но рухатися). Таким чином ЯГА – це рух шляхом творчостi та вдосконалення. В Індiї, де ще збереглися вiдичнi традицiї, видiлено п’ять класичних йог: хатха-йога, раджа-йога, карма-йога та бгакти-йога. Вiдомi ще двi йоги: янтра-йога, яка є закритою для непосвящених, через те, що її знавець може втручатися у хiд часу, та тантра-йога, яка була забороненою через її, у сучасному розумiннi, аморальнiсть. Вiдична традицiя вказує на наявнiсть у людини семи енергетичних оболонок-тiл: Анатомiчного, Ефiрнеого, Астрального, Ментального, Причинного (каузальне), Душi та Духу. Рiзнi вiдичнi школи також дають свої назви оболонок, наприклад, ментальну та причинну називають «будгiчною» (порiвняйте з укр. словом «будити» та Будда, що є пробуджений), але ця назва, як буде зрозумiло в подальшому, могла вiдноситися тiльки до Душi. Таким чином, древнi розробили сiм яг (йог) – 7 шляхiв, кожний з яких працює i розвиває одну з семи оболонок людини (див таб. №1). Очолювала всi цi шляхи богиня ПРАВа.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Таблиця 1. Таблиця богiв вдосконалення та їх вiдповiднiсть №

Йога (санскрит)

Оболонка

Тiло

Дaвньоруська назва яги

Род

Стихiї

Хатха

Речовинна

Анатомiчне

Леля-яга

Жiн

Земля

Жнани

Ефiрна

Почуттiв

Желя-яга

Чол

Повiтря

Тантра

Астральна

Емоцiй

Таня-яга

Жiн

Вода

Раджа

Ментальна

Думок

Радогощ-яга

Чол

Вогонь

Янтра

Причинна (каузальна)

Інтуїцiї

Берегиня-яга Троян-яга

Жiн/ Чол

Земля/ Повiтря

Карма

Душi

Характеру

Коструба-яга

Жiн

Вода

Бгакти

Духу

Мети

Симаргл-яга

Чол

Вогонь

В ХІV вiцi французькi дослiдники Де Роше та Дюрвiль показали, що людина, крiм анатомiчного, має ще шiсть тонких тiл, котрi складають свiтлоносну (енергетичну) природу. Вiдповiдно до експериментiв цих вчених, якi вводили людину у гiпноз, як глибше людина поринала, так i бiльше тонких тiл вдавалося видiлити у неї. Цi тiла могли зливатися одне з одним i входити назад у людину. Тому нашi пращури не випадково розробили саме сiм шляхiв (ЯГ) для кожного з своїх тiл. Саме ця класифiкацiя була розроблена древнiми, i в розрiзненому видi збереглася до цього часу у рiзних йогiчних школах (зараз є, як правило, 5 систем). У древностi було, вiдповiдно, i сiм богiв, кожний з яких вiдповiдав за конкретний ягiчний шлях розвитку людини. Імена цих богiв, на щастя, зберегла українська мова. Вiд цих iмен походять вiдомi дiєслова, якi показують зв’язок цих богiв з тими чи iншими ягiчними шляхами вдосконалення. ЛЕЛЯ-яга – це перша назва хатха-йоги. Хатха-йога вiдповiдає за розвиток анатомiчного тiла, яке формується з їжi. В Індiї ще досi збереглася назва лайя-йоги, до цього часу закритої для непосвященних. «Лайя» на санскритi означає точку рiвноваги, яка, як i хатха-йога, використовує астрологiчнi знання, за що її ще називають космiчною йогою. Санскритське «лайя» походить вiд iменi гiперборiйської богинi Лелi. Українська мова зберегла слово «лелiяти», яке показує головний принцип цього шляху. Про значення цiєї богинi в древньоруському Пантеонi говорять старовиннi пiснi та спiванки, в яких присутнi як приспiви слова «леля», «ляля», i якi використовують у своїй творчостi не тiльки українцi, а й iншi слов’янськi народи. Ім’я Оля, Ольга також походить вiд iменi цiєї богинi. ЖЕЛЯ-яга – працювала з другим тiлом, яке тонкiше за фiзичне i поiменоване як ефiрне. Воно формується за рахунок вражень, що отримуються вiд органiв почуттiв. За оболонку почуттiв вiдповiдав бог Желя, вiд iменi якого походить старослов’янське слово «желати», тобто жадати. По сутi, Желя вiдповiдав за ягiчний принцип отримання знання: побажати, щоби пiзнати. Санскритське ЖНАНИ – Знання також походить вiд Желi. Українське прiзвище (iм’я) Жадан (Желя+Дана) – це той, хто має жагу до знань. ТАНЯ-яга – була вiдповiдальна за третю оболонку, яка формується за рахунок емоцiй. Богиня Таня (Тана, Дана) безумовно є покровительницею України, її жiноча iпостась. Цiй язi без сумнiвiв вiдповiдала тантра-йога (на санскритi ТАНТРА – дослiвно –

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

«Закон»). Слово Тантра походить вiд iменi гiперборiйської богинi Танi, або орiйської Дани (звiдси дiєслово тягнути). Культ Танi було понiвечено з приходом християнства на Русь i зберiгся вiн у обрядi спалювання страхополоха Танi у купальську нiч. І все жтаки, культ цiєї богинi широко розповсюджений на Євроазiйському та iнших континентах. В Азiї вона вiдома як Тана, В Пiвденнiй Америцi –ТангаТанго. У своїй основi традицiя культу Танi мала принцип – бажати iншим те, що ти бажаєш собi. Ця традицiя збереглася i донинi в застiльних тостах-побажаннях. Вiд iменi Таня походять слова танок, танак (майстер, знавець), назви рiчок Танаїс, Данапр, Дон тощо. РАДОГОЩ-яга – четверте тiло, будується з думок людини, якi вона породжує сама, або отримує iззовнi. Вiд цiєї яги походить Раджа-йога i вона має навчити людину керувати своїми думками. Раджа – трохи викривлена назва древнього бога Радогоща – бога радiсних вiстей, думок та гостинностi. Радогощ-яга зберiгала секрети про те, як отримувати думки i вiстi вiд богiв та надавати своїм думкам божественну силу. ТРОЯН-яга – цiй древньоруськiй назвi вiдповiдала янтра-йога. Янтро є тотожним Трояну, тiльки переставлено склади Ян i Тро. Змiна мiсць складiв священних назв часто зустрiчається в еволюцiї мов. Досить згадати слова: ведмiдь та медвiдь, Дадбог та Бог-дад (сучасне Багдад). Троян-яга працювала з каузальним (причинним) тiлом людини, яке будується з потягу людини до вдосконалення. На практицi це тiло ототожнюється з проявами iнтуїцiї. Інтуїтивне мислення – це здатнiсть людини оперувати конгломератами думок, коли у мозку виникає багато зв’язкiв, що дозволяє володарям такого мислення робити точнi прогнози майбутнiх подiй. За Вiдами, пiсля смертi це тiло, як i душа, не знищується. Троян (Три ЯН) при цьому, складався з трьох богiв – Добребога, Злебога та Берегинi. Це вiдповiдає древнiй уявi про тотожнiсть Добра та Зла. Наприклад, караючи дитину за те, що вона не вмiючи плавати, лiзе на глибину, ми цим чинимо їй зле, але в той же час рятуємо її. Якщо добро та зло, це тi дiї, якi люди постiйно роблять, то збереження – БЕРЕГИНЯ – це той загал, який ми маємо отримувати в результатi таких дiй. КОСТРУБА-яга. Сьогоднi, за Вiдами, її називають карма-йога. Вона працює з душею людини. Вiд iменi Коструби пiшло слово «карма». Сьогоднi КАРМА означає ПОКАРАННЯ ЗА ПОПЕРЕДНІ ПОМИЛКИ. Коструба-яга працює з тiлом душi. Це тiло вибудовується з енергiй, що виникають, коли люди дотримуються моральних (звичаєвих) та заповiдальних основ. СИМАРГЛ-яга. Вiдповiдає Вiдичнiй бгакти-йозi, що означає – божественнiй йозi, яка працює над досконалiстю Духу людини. Сьоме тiло будується iз енергiї волi, що керує вчинками людини. Це тiло виникає, коли людина спрямовує себе до божественної мети (цiнностей). Слово БГАКТИ є тотожним древньоруському слову БОГИТ – бог. Але богит-яга ще має назву Симаргл-яга. Симаргл входив до Пантеону Володимира Київського i не був схожий на семиголового мутанта, як гадають деякi розвiдники. Симаргл вiдповiдав за сiм ягiчних шляхiв, що i вiдбило в його назвi число 7, АР – суфiкс, який означає об’єднання чогось, а третя частина ГЛ «глава». Симаргл, таким чином, був покровителем семи шляхiв вдосконалення людини, кожний з яких вiдповiдав за свою оболонку тiєї ж людини. Через те, що Троян-яга втiлює одночасно два шляхи: Добребога та Злебога, ними керувала Берегиня, тому в Троян-йозi було одночасно два шляхи i два бога: Троян та Берегиня. В сумi виходило сiм богiв, якими керував Симаргл, а сам вiн був восьмим.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

СВЯТА БОГIВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА РА Чому саме 24 бога було вибрано, а не iнше число? А тому, що число 24 – це число Сонця. Його знали єгиптяни, iндiйцi та нашi пращури. Вiдомо, що схiд сонця можна спостерiгати в одному сузiр’ї на протязi 2000 рокiв, пiсля чого сонце сходить у другому i за 24 000 рокiв (коло Сварога) воно проходить повний оберт, тобто повне коло. Саме тому видiлилося 12 зодiакальних сузiр’їв, хоча ранiше їх було 24. Число 24 було покладене у визначення часу – кiлькiсть годин на добу – та у побудову Пантеону. Яке ж було значення Пантеону? Морфологiчно видiлено 12 систем органiзму i вони не випадково спiвпадають з числом богiв у Пантеонi. За схiдними уявленнями, кожний орган буває активним у конкретну годину. Пантеон – також органiзм, тiльки божественний, а iншi 12 богiв, перш за все, боги шляхiв, що задають йому творчi та духовнi функцiї. Виходить, що ПАНТЕОН – ЦЕ БОЖЕСТВЕННА СУТНІСТЬ, яка могла керувати подiями, перетворювати Природу, створювати та змiнювати в нiй закони, покращувати вiдносини в сiм’ї та суспiльствi, прискорювати або загальмовувати еволюцiю людини, творити новi види рослин та тварин. Те, що саме так i було, витiкає iз змiсту слова ТВАРина, що означало творiння рук людських, тобто волхви за допомогою Пантеону могли створювати навiть нових тварин. Не випадково в Грецiї, як пише Є.П. Блаватська, iснувала навiть така наука «диплотератологiя» – створення змiшаних тварин, в основному, монстрiв. Для того, щоб точно знати, в яку годину та в який день було свято того чи iншого бога, необхiдно точно визначити з якого мiсяця починався Новий рiк. За Вiдами першопричиною всього є вогонь (Агнi) i початок року мiг приходитися тiльки на вогняний мiсяць: березень, липень чи листопад. У березнi починається Весна i логiчнiше початок року означити саме в березнi. Але на липень приходиться свято Перуна та Прави – головних богiв Пантеону, а вiд Перуна походить слово перший (первий), що також може говорити про перший мiсяць року. Крiм того, вимiри вiку проходили в лiтах, а не в зимах та веснах, i слово «новолiття», яке дiйшло до нас говорить про те, що рiк починався саме влiтку, з вогняного мiсяця липня. Те, що Новий рiк починався в липнi, побiчно пiдтверджує вкочене до нас юдо-християнське свято Івана Предтечi, яке приходиться на 7 липня (24 червня за ст. стилем), друга назва цього свята «Рiздво Івана Предтечi». Ну а Рiздво завжди було перед Новим роком. Доба розпадалася на два кола. Перше коло часу припадало на нiчний час з 00 годин до 12-00 дня. В цьому колi розташовувалися боги вiд Прави до Танi, тобто на першому роцi щомiсяця вiдмiчалися свята першого кола богiв, а в наступному роцi – другого кола богiв, чий час приходився на деннi години. Вiра у магiю чисел, прийшла до нас з давнiх-давен, наприклад, у тому, що людина вiрить у щасливий трамвайний квиток. У гiперборiйцiв першого числа першого мiсяця (1 липня), о першiй годинi ночi було свято богинi Прави. Саме з неї починався Новий рiк, тому що пiд час купальських свят використовувалося символiчне колесо, яке втiлювало закiнчення циклу i показувало на початок року –1 липня. Другого числа другого мiсяця, о другiй годинi ночi – свято Лелi. Третього числа третього мiсяця, о третiй годинi ночi – свято Трояна. Збiг iменi бога з третiм мiсяцем доводить, що Новий рiк починався у липнi. Для свята мало бути три збiги – порядкового номера мiсяця, числа за календарем та години. Якщо початок року змiнювався, доводилося змiнювати i дати свят.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таблиця 2. Таблиця розподiлу свят богiв першого кола за мiсяцями №

Мiсяць

Число

Бог

Стихiя

Свято (сьогоднi)

Липень

Прав

Вогонь

Трiйця

Серпень

Леля

Земля

Спас на меду

Вересень

Троян

Повiтря

Рiздво Богородицi

Жовтень

Яв

Вода

Новий рiк у явсеїв

Листопад

Радогощ

Вогонь

Свято «всiх святих» у католикiв

Грудень

Слав

Земля

Николи (немає кола)

Сiчень

Желя

Повiтря

Щедрий вечiр

Лютий

Коструба

Вода

Громниця

Березень

Симаргл

Вогонь

День прощення

16 17

Квiтень

Берегиня

Земля

Благовiщення

Травень

Нав

Повiтря

Навський Великдень

Червень

Таня

Вода

Русалiї

У другому колi час починався з 13 години (час Перуна) i закiнчувався о 24 годинi часом Купайли. Перун був одним з наймогутнiших богiв Пантеону. Через змiну початку року дати свят також змiнилися. Якщо порiвнювати данi таблиць 2 та 3 зi святами, якi дiйшли до нас, можна побачити у другому колi вражаючi збiги. 24 червня о 24 годинi – свято Купайли. Воно i без змiн дiйшло до нас, лише штучно набувши iм’я Івана Предтечi. 20 липня – свято Перуна, в древностi воно святкувалося 13 числа (перше число першого мiсяця плюс дванадцять). Пiзнiше саме з цього числа починали готувати пожертви Перуну до 20 числа. Якщо рахувати мiсяцi з сiчня, то липень – сьомий, тодi свято Перуна має бути 19 числа. 14 серпня свято Макошi, яке насправдi було з 7 по 14 серпня (2-й мiсяць та друге число плюс 12 = 14). 19 сiчня (7+12=19) свято Стрибога, вода змiнює свої властивостi. Вона стає святою незалежно вiд того, чи освятили її, чи нi i надовго зберiгає свої властивостi.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Таблиця 3. Таблиця розподiлу свят богiв другого кола за мiсяцями №

№ мiсяця

Стихiя

Бог

Липень

Вогонь

Перун

Серпень

Земля

Макоша

Вересень

Повiтря

Свiтовид

Жовтень

Вода

Мара

Листопад

Вогонь

Хорс

Грудень

Земля

Лада

Сiчень

Повiтря

Стрибог

Лютий

Вода

Вiй

Березень

Вогонь

Ярило

Квiтень

Земля

Велес

Травень

Повiтря

Род

Червень

Вода

Купайла

Мiсяць

Священнi дiйства в один i той же час протягом тисячолiть створювали потужне психополе (Егрегор), яке працювало i могло змiнити не тiльки людей, але i Природу. Вiдповiдно до таблиць 2 та 3 можна накреслини астрологiчну зiрку, з якої видно, що 24 рази на рiк у людини у вказаний час, число та мiсяць мiг вiдбутися контакт з конкретним богом. У цi моменти могли задовольнитися не тiльки бажання, мрiї та прохання, але й вiдбутися деякi явища, такi, як матерiалiзацiя предметiв, (змiна властивостей матерiї), як це має мiсце в день та час Стрибога, – з’явитися новi здiбностi у людини. У кожного бога була своя функцiя. Наприклад, у Перуна можна було просити допомоги всiх богiв; у Макошi гарного врожаю, а також запобiгання земних катаклiзмiв; у Свiтовида – успiхiв у справi; у Мари допомоги пращурам; у Хорса – допомоги у навчаннi та самовдосконалення; у Лади – миру та любовi, можна було з’ясувати все про будь-яку людину i пiдняти будь-яку цiкаву тему. Як правило, вона (Лада) з’являється увi снi. У Вiя – просити мудростi; у Ярила – ясного сонячного дня; у Велеса – процвiтання та сiмейного щастя; у Рода – вдалих пологiв, успiшного мисливства, грибництва, ягiдництва; у Купайли – гарного рибальства, спокiйного моря, доброго дощу та вiдвернення повеней. Звертання до Слави, Нави та Яви були такими, як до Перуна, але, на вiдмiну вiд Перуна, вони могли надати допомогу тiльки своїми богами. Звернення до Прави та її богiв складалося iз запитань: що необхiдно робити, щоби мати ту чи iншу здатнiсть. У древньому календарi, як з’ясував Б.А. Рибаков, у тижнi було не сiм, а шiсть днiв, i називався вiн також i шiстдницею. Шестиденний тиждень дозволяв мати в роцi 12 мiсяцiв по 30 днiв, як це пiзнiше було у авiстийцiв, в кожному мiсяцi по 5 тижнiв (6х5 = 30). А в 5 днiв решти (у високоснi роки – 6 днiв) святкувалася Коляда. Цi днi не належали нiякому мiсяцевi, не мали чисел та назв. Але ще ранiше цi днi приходилися на кiнець червня, що збереглося в Русалiях, якi святкуються протягом тижня, що ще раз пiдтверджує лiтнiй початок року за давнiм календарем.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Як вiдомо, рiзнiй кiлькостi днiв у сучасному календарi ми маємо «завдячувати» римським iмператорам. Шiстдниця (тиждень) у орiїв починався з Радницi (сьогоднi це понедiлок); Вiвторок був Вiвторком; Середа – Тредницею; Четвер – четвергом; П’ятниця – п’ятницею; шостим днем була Недiля, потiм знову Радниця. Недарма понедiлок називають важким днем, i вiн справдi є таким. Першi два днi шестдницi – Радниця та Вiвторок були днями Прави. Третiй день – Тредниця вiдповiдав Яви. Четвер був днем Слави, потiм iшов день Нави – П’ятниця. Такий розподiл пiдтверджує вiдповiднiсть, що дiйшла до нас: Четвер називають Перуновим днем (тобто днем Слави), П’ятницю днем Макошi, яка входить у четвiрку Навських богiв. У Недiлю не працювали, бо цей день був днем усiх святих та героїв, яким вiддавалися почестi разом з Кумирами (свiтовими богами).

Вiк Пантеону У вiдповiдностi до халдейських джерел, Пантеон богiв iснував, принаймнi, близько 10 мiльйонiв рокiв. Це випливає з того, що царi Халдеї жили декiлька десяткiв тисяч рокiв. Про це пише Є.П. Блаватська, посилаючись на Берроуза – жерця халдейського храму. Багато якi Егрегори давно покинули Землю, але основний Егрегор богiв Пантеону Православ’я зберiгся. Вiн просочився у кожне дерево, у кожний камiнь i кожну молекулу нашої планети. Саме тому тi особи, якi починають з ним правильно працювати, отримують дуже велику силу. Нашi пращури працювали над його творенням, щоби надати йому чудесних властивостей, i вiддавали йому свої найкращi думки. І вони досягли того, що Егрегор став Творцем, який надiляв божественними силами своїх прихильникiв. Вiдновити творчий Егрегор – завдання сьогоднiшнього дня, тому що кожний рiк на планетi Земля зникає близько 10 000 видiв тварин та рослин. Вони помирають не скiльки вiд забруднення навколишнього середовища, скiльки через процес поступового ослаблення Пантеону-Егрегора – Духу Природи. Щоб процес вимирання Природи загальмувати, треба почати пiдтримувати у собi вищу творчу сутнiсть, i тiльки тодi зупиниться вимирання видiв, а в майбутньому почнуть вiдтворюватися все новi та новi. Таким чином, вiд якостi наших думок залежить не тiльки наша доля та доля наших родичiв, але й доля всього народу та i всього людства. Навiть клiмат та стан бiосфери визначаються думками людей. Вiдомо, якщо людина вiдчуває стан радостi, то навiть оточуючi його рослини ростуть краще. Чим бiльше радiсних думок у Егрегорi, тим потужнiша за масою буде бiосфера, тим бiльше вона буде рiзновидною. Виходячи з цього, як сильнiше ми будемо вiдати i розвивати культуру радощiв (де Ра дiє), що ранiше iснувала на Землi, так багатшими, красивiшими та рiзноманiтнiшими будуть навколо нас бiоценози, бiосфера, а також життя людського суспiльства.

ЗIРКА ГОСПОДА РА Всiма 24-ма богами, якi були роздiленi на чотири групи (говорилося ранiше), господарював головний бог РА. Тому вiн був не просто богом, а Господом, тобто Господарем Пантеону. З древнiх часiв до нас дiйшли магiчнi квадрати, змiст яких полягає у тому, що сума цифр по вертикалям, горизонталям та дiагоналям складає одне число. У Індiї та на Близькому Сходi магiчнi квадрати до цього часу використовують як талiсмани, хоча,

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

звiдкi прийшла ця традицiя та що вона означає, мало кому зараз вже вiдомо. Інодi замiсть цифр зустрiчаються квадрати з iменами богiв. Найсильнiшим з магiчних квадратiв є той, в клiтинках якого розташовуються дорогоцiннi каменi, якi втiлюють, як вiдомо, вiдповiдних їм богiв. Правильне їх розташування, як вiдомо на Сходi, забезпечує людинi виконання всiх його бажань. Недарма магiчний квадрат на Сходi називають «камеа» – словом, однокорiнним з «каменем» та «камланням»- шаманством. Таблиця 4. Магiчний квадрат Господа РА 23 10 11

14 21

12 24 17

20 19

22 13

У таб. 4. наводиться магiчний квадрат, який складається з 25 чисел, починаючи з нуля. Цi числа є датами свят богiв Пантеону Господа РА. Необхiдно звернути увагу на те, що пересiчний день вiдрiзнявся вiд святкового, що видно з древньоруських – українських – назв: день – однокорiнне зi словом «дань» – данина, тобто кожен день вiддавали почестi, а свято – однокорiнне зi словом святий, святити, тобто боги освячували людей, робили їх святими, вiддаючи їм енергiї за їх службу богам. У магiчному квадратi сума чисел в кожнiй колонцi i в кожному рядку однакова, i в нашому випадку вона дорiвнює 60, тобто числу секунд у хвилинi та числу хвилин у годинi. Таким чином ми бачимо, що загадка древньої рахуби часу та шестидесятиричної системи геометричних вимiрiв прихована в побудовi божественного Пантеону Господа Ра. Навiщо цей квадрат потрiбен? У природi все має кратнiсть. Наприклад, з бiометрiї людського тiла вiдомо, що довжина голови людини вкладається у її зрiст шiсть разiв, довжина голови складається з трьох довжин носа, а сума довжин руки та ноги дає зрiст, тощо. Саме так i божественний Пантеон, який є живим органiзмом, мав будуватися за законами бiометрiї, iнакше вiн розвалився б. Але замiсть розмiрiв, як видно з магiчного квадрату, древнi використовували в будiвництвi Пантеону одиницi часу, тобто дати свят богiв Пантеону. Таблиця 5. Магiчний квадрат Господа РА з iменами богiв Будь-яка дiя людини, будь-яке будiвництво були пiдпорядкованi числам. Недарма з давнiх часiв до нас дiйшла теза: «Свiтом керують числа та їх спiввiдношення», яку приписують Пiфагоровi. Так i будiвництво Пантеону було пiдпорядковане числам. Саме тому Зiрка Господа РА була не абстрактним символом, а реальним предметом божественної сили. 23 Род

10 Берегиня 11 Нав

8 Коструба

15 Свiтовид

6 Слав

12 Таня

24 РА

5 Радогощ

20 Вiй

19 Стрибог

23 10 11

14 21

12 24 17

20 19

22 13

18 Лада

3 Троян

2 Леля

4 Яв

0 Купайла

16 Мара

14 Макоша

21 Ярило

17 Хорс 7 Желя 22 Велес

1 Прав 9 Симаргл 13 Перун

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Рисунок 1. Зiрка Господа РА

Нав

Мара

Род Берегиня

Купайла Леля Макоша

Свiтовид

Ярило

Коструба

Таня

РА

Слав

Хорс Прав Симаргл

Радогощ Вiй

Желя Стрибог

Троян

Велес

Лада

Перун

Яв

Зiрка Господа РА має 24 перетини, що дозволило нашим пращурам розмiстити на нiй увесь Пантеон богiв фiзичного свiту. Як показано вище, в п’ятиклiтинний квадрат (див. таб. 5) легко вписана Зiрка Господа РА, яку, за старовинною народною традицiєю, називають Райською Зiркою, а за козацькою – iнколи неправильно називають Зiркою Перуна. Кожнiй з 24-х точок перетину Зiрки, вiдповiдає клiтина магiчного квадрату. У центрi стоїть 25-а точка, яка належить Господу РА, головному Року Пантеону.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ТАБЛИЦЯ 6. ПАНТЕОНУ ГОCПОДА РА Речовинний свiт – перший Пантеон (Свiт форм) Магiчне число

Дата свята

Бог/Гоподь

Число Бога

ПРАВа

01.07

Свiтом еволюцiї

ЛЕЛЯ

02.08

Анатомiчним тiлом

ТРОЯН

03.09

Подiями

ЯВа РАДОГОЩ

04.10

Вiком богiв

05.11

Тiлом думок

СЛАВа

06.12

Свiтом богiв

ЖЕЛЯ

07.01

Тiлом органiв почуттiв

КОСТРУБА

08.02

Долею країни

СИМАРГЛ

Тiлом духу

БЕРЕГИНЯ НАВа

09.03 10.04

11.05

Свiтом стихiй

Бог/Гоподь

Оберезтвом

ТАНЯ (Дана)

12.06

ПЕРУН

13.07

Тiлом емоцiй Царством богiв

МАКОША

14.08

Стихiєю землi

СВІТОВИД

15.09

Вiком з 48 до 72 рокiв

МАРА (Марiя)

16.10

Царством духiв

ХОРС ЛАДА

17.11

Вiком з 0 до 24 рокiв

Царством людей Стихiєю повiтря

СТРИБОГ ВІЙ

18.12 19.01

20.02

Вiком з 72 до 96 рокiв

ЯРИЛО

21.03

Стихiєю вогню

ВЕЛЕС

22.04

Вiком з 24 до 48 рокiв

РОД (Ор)

23.05

Царством життя

24.06

25.06

Стихiєю води Фiзичним свiтом (безсмертям)

КУПАЙЛА РА

24 25

ПАНТЕОНИ IНШИХ ГОСПОД Не тiльки Господь РА мав свiй Пантеон. Існування iнших Господ, якi очолювали Пантеони, ми знаходимо в орiйськiй – українськiй (не арабськiй) рахубi. 1 (раз) – вiдповiдає РА. Це число пiзнiше стали називати один (бог О′дин); 2 (два) – тотожне Господу на iм’я ДИЙ (Див); 3 (три) – вiдповiдає Трибогу, вiн же Господь ДАЖБОГ; 4 (чотири) – вiдповiдає Господу на iм’я СВАРОГ (Кварта) (К iнколи = С); 5 (п’ять) – вiдповiдає Господу на iм’я ПАН. 6 (шiсть) – вiдповiдає Господу на iм’я СЕСТ;

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

7 (сiм) – вiдповiдає Господу на iм’я СЕМЕЖ; 8 (вiсiм) – вiдповiдає Господу на iм’я ВІСТА; 9 (дев’ять) – вiдповiдає Господу на iм’я ДЕВ. 10 (десять – ...цять) – вiдповiдає ВСЕВИШНЬОМУ або РАХМАНУ. Здавалося б, шукати вiдповiднiсть мiж iноземними iменами богiв та українськими цифрами неправомiрно. Але не будемо забувати, що всi, так званi iндоєвропейськi народи та мови походять вiд одного народу, який говорив древньоруською, тобто староукраїнською мовою, в якiй цифри та iмена Господ (богiв) були головними базовими словами. Рахуба на цьому не закiнчувалася, що вказує на основну властивiсть богiв – бути нескiнченними.

ПАНТЕОН ГОСПОДА ДИЯ (Eфiрний свiт) Очолював Пантеон дивiв Господь (господар) ДИЙ, вiн же Дива, у китайськiй мiтологiї – Ди, у iндiйськiй – Диг, у пiвнiчноамериканських iндiйцiв – Кив. Дий був Двоглавом i можливо включав у себе двох богiв – Правду та Кривду, але це досить пiзнє трактування. Вiд його iменi походять Диви – вищi духи. Якщо Роки вiдповiдали за цикли часу та долi людей, то Диви були вiдповiдальнi за мiсце знаходження. Порiвняйте українське слово «дивитися», звiдси i «вид», тобто панорама мiсцевостi. Саме тому у Пантеон Дия входять боги – господарi тiєї чи iншої мiсцевостi. Це перш за все, боги чотирьох частин Свiту – ПІВНІЧ, ПІВДЕНЬ, СХІД, ЗАХІД, яким особливо вклонялися американськi iндiанцi. Потiм шiсть богiв континентiв – АЗІЯ, ЄВРОПА, АФРИКА, АМЕРИКА, АВСТРАЛІЯ, АНТАРКТИДА. Дев’ять богiв-дивiв були вiдповiдальними за дев’ять енерговихорiв на тiлi людини. П’ять богiв-дивiв були також вiдповiдальними за людськi правила моральностi. Таким чином, Пантеон Дия складався з 24 богiв та господаря, що дорiвнювало 25, така ж кiлькiсть, як i у Пантеонi Господа РА. Щодо енергетичних вихорiв, що видiляються в ефiрному тiлi людини, коротко можна викласти наступне: РА-вихор – тiм’я голови (козаки там носили чуприну-оселедець). ДИВ-вихор – мiжбрiв’я (третє око). ДАД-вихор – горловий енергоцентр (горлова ямка). СВАР-вихор – серцевий центр (на грудинi) ПАН-вихор – центр сонячного сплетiння. СЕСТ-вихор – пупковий центр. СЕМЕЖ-вихор – промежина. ВІСТА-вихор – (подвiйний) колiна. ДЕВ-вихор – (подвiйний) стопи нiг. Всi назви енергоцентрiв взятi за древньою орiйською традицiєю. П’ять правил моральностi, що збереглися у американських iндiанцiв, давали людинi особисту силу i були описанi вiдомим мексиканським вченим К. Кастанедою: смiливiсть, чеснiсть, бездоганнiсть, скромнiсть та вiдповiдальнiсть. Виховання в собi цих 33

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

правил моральностi дозволяло з’єднати Свiдомiсть своїх двiйникiв (ефiрного, астрального, ментального та причинного) у єдину Свiдомiсть, завдячуючи чому людина ставала Просвiтленою, святою особою (санскрит. Саторi, тобто святим орiєм). Усi п’ять принципiв дають людинi iндивiдуальну силу. За кожне правило моральностi вiдповiдав конкретний бог. За збереженими iменами слов’янських богiв легко визначити, хто з богiв вiдповiдав за моральнiсть людини. СМІЛИЧ – бог, що вiдповiдав та керував функцiєю Смiливостi людини. Цей принцип був необхiдний для злиття Ефiрного двiйника людини iз свiдомiстю анатомiчного тiла. Головною цiннiстю для людини було – пiднятися до рiвня бога i, на загал, злитися з Всевишнiм. Для цього необхiдно згадати свої минулi втiлення, коли людина сама була богом. Принцип смiливостi є необхiдним, щоб не злякатися нових вiдчуттiв Свiдомостi, а також, щоб людина змогла вiдмовитися вiд усiх матерiальних цiнностей, якi руйнують її органiзм. Приймаючи головну цiннiсть древньої духовної течiї (про яку говорить Є.П. Блаватська) – стати богом, людина змiнює напрямок своєї еволюцiї, що призводить до змiни напрямку бiохiмiчних процесiв у її органiзмi – вiд старiння до омолодження. «Немає нiчого страшнiшого за страх», – пише Рамачарака у роботi «Шляхи досягнення iндiйських йогiв». Нi для кого не секрет, що страх робить людину безсилою. Недарма в народi казали: «Смiливого куля боїться». Смiливiсть є необхiдною тому, що у разi злиття Свiдомостi анатомiчного тiла iз Свiдомiстю iнших Тонких тiл, виникає стан «сон без сну», якого людина, як правило, боїться i бажає його позбавитися. Тi, хто пережив клiнiчну смерть чи пам’ятають своє посмертне iснування, знають, що вiдчуття Свiдомостi анатомiчного тiла зовсiм не є таким, як вiдчуття Свiдомостi причинного тiла чи тiла Душi. І якщо людина не звикне у цьому життi до вiдчуття цiєї Свiдомостi, вона не отримає здатностi вiдразу згадати себе пiсля посмертного переходу. СИЛИЧ – бог, що вiдповiдав та керував функцiєю Чесностi людини. Друге iм’я цього бога – Сильнобог описане у Велесовiй книзi. Через те, що цей бог давав людинi силу, стає зрозумiлим, що вiн був вiдповiдальним за моральну якiсть «чеснiсть», яка, i тiльки вона, може зробити людину сильною. Чеснiсть дозволяє злитися Свiдомостi анатомiчного тiла з астральною Свiдомiстю. Сенситиви вiдмiчають, що у людини-брехуна аура поступово зменшується i перед смертю зникає зовсiм. Тому та людина, що постiйно бреше, сама собi плете мереживо смертi. А й справдi, коли людина говорить одне, думає друге, а робить третє – всi три вектора її енергiй направленi у рiзнi боки, i, на загал, вона має енергетичний нуль. Із досвiду нашого життя ми всi знаємо, що брехун завжди залишається слабкою особою i не користується авторитетом у суспiльствi. Ну а у разi, якщо людина думає, говорить i робить одне i те ж, всi три вектори її енергiй спрямованi в один бiк, що потроює її силу. Тому, перш за все, чеснiсть робить людину сильною. МИЛИЧ – бог, що вiдповiдав та керував функцiєю Бездоганностi людини. Це iм’я зустрiчається у Велесовiй книзi. Його корiнь зберiгся в iменах: ЛюдМИЛА, РадМИЛА, МИЛА, якi i зараз використовуються слов’янами. Завдячуючи бездоганностi, людина може досягти злиття своєї Свiдомостi з Свiдомiстю свого Ментального двiйника. Цей принцип дозволяє людинi не мати негативної пiдсвiдомостi i таким чином керувати своєю Свiдомiстю. Ще З. Фрейд показав, що негативна пiдсвiдомiсть у людини виникає коли вона пережила подiї, якi в неї викликали

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

негативнi емоцiї. Пам’ять про них витискується зi Свiдомостi, вони забуваються i починають керувати нашою поведiнкою. Нормальний стан людини – це знаходження у станi Свiдомостi, тодi нiякий гiпноз, зомбування та навiювання стають неможливими тому, що людина пам’ятає i контролює все, що з нею коїлося i коїться. Саме вiдсутнiсть бездоганностi у поведiнцi людини робить її гiпнабельною. Ну а поки людина живе неусвiдомлено, нею буде керувати будь-яка нечисть. Для виконання принципу бездоганностi необхiдно робити так, щоб не залишалося невиконаних бажань, недопрацьованих справ, невирiшених питань. Вас нiхто насправдi не зможе осудити чи пiдкорити думкою, яка може змiнити вашу долю, якщо ви будете поводитися бездоганно. Якщо ви будете бездоганними, тiльки тодi люди будуть сприймати вас за милу людину. ДАРА – богиня, що вiдповiдала та керувала функцiєю Скромностi людини. Нашi пращури добре знали, що за наявностi скромностi, тобто вiдсутностi пихи у людини, вона отримує дар надчутливого сприйняття енергiй, тобто отримує дар спiлкування з богами та душами пращурiв. Топонiмiчний корiнь ДАР широко використовувався на Євро-Азiйському континентi. Імена власнi: Дарiя, Дарiй, Дарина, Славодар, Миродар, Вогнедар; назви мiст: Краснодар, Павлодар i т.д. – говорять про ще не забуте iм’я цiєї богинi. Скромнiсть, за К. Кастанедою, – це руйнування свої пихи. Цей принцип дозволяє з’єднати причинну Свiдомiсть зi Свiдомiстю анатомiчного тiла, що призводить до появи iнтуїцiї, дає особисту силу i розширює дiапазон сприйняття наших органiв чуття. Свiдомiсть власної пихи створює осередок збудження у мозку – домiнанту, яка не дозволяє сприймати слабкi енергосигнали. Така людина не може мати iнтуїцiю та сенситивнiсть, тому вона слабка та вразлива. Власна пиха не дає людинi бачити свiт таким, яким вiн є насправдi. Звiдси суб’єктивiзм та неадекватнi реакцiї. Саме тому скромнiсть є насправдi людським даром, що робить людину люблячою та любимою. НАДА – богиня, що вiдповiдала та керувала функцiєю Вiдповiдальностi людини. Сьогоднi ми знаємо цю назву в iменi Надя, Надiя. Як розумiли нашi пращури – тiльки вiдповiдальна людина мала надiю досягти можливостей бога. Принцип вiдповiдальностi означав, що у разi прийняття людиною рiшення, вона має iти до кiнця втiлюючи його навiть цiною свого життя. Сумнiватися та обговорювати можна до прийняття рiшення, але якщо рiшення прийнято, наставала вiдповiдальнiсть, що не допускала вiдмови вiд виконання, тому що така вiдмова знищує особисту силу. Таким чином, людина, як говорилося ранiше, є вiдповiдальною за свої думки. Щоб керувати думками, треба умiти зупинити внутрiшнiй дiалог. Ми можемо зупинити свою мову, тому що ми керуємо нею. Якщо ми зможемо зупинити свiй внутрiшнiй дiалог, ми зможемо керувати своїми думками, своїм мозком. Якщо людина має iнтуїтивне мислення i може зупинити його потiк, значить, вона може ним керувати. А якщо людина може зупинити прояви свого характеру i змусити проявитися у собi iншим якостям, означає, що вона може керувати тiлом Душi, що буде означати для нас злиття Свiдомостi анатомiчного тiла та Свiдомостi тiла Душi. ДИЙ – охоплював усi вищезазначенi функцiї, що вiдповiдали, крiм усього, досконалостi.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА ДИЯ Свята дивiв можна визначити, побудувавши магiчний квадрат, один з варiантiв якого представлено у таб. 7. Очевидно, що вiн мав менше чисел, нiж квадрат Господа РА, тому що у еволюцiйних процесах задiяна закономiрнiсть, яку можна бачити, наприклад, у розвитку технiки: «як простiше, так надiйнiше та довговiчнiше». Якщо перенести цей принцип на еволюцiю розуму, то можна стверджувати: «Як простiше, так могутнiше». Недарма люди мають прислiв’я: «Генiальне завжди є простим». Виходячи з цього, ми можемо стверджувати, що магiчний квадрат Дия складався з 16 чисел, у яких суми чисел колонок та рядкiв квадрату дорiвнювала 34, якщо рахуба iшла вiд одиницi до 16, i 30, якщо рахуба починалася з нуля до 15. Число 30, як вiдомо, є половиною години чи хвилини. Якщо у магiчному квадратi Господа РА положення богiв визначають назви народiв, що жили та живуть на Європейському континентi, то у квадратi Господа ДИЯ – у Пiвнiчнiй Америцi. Таким чином, знаючи розташування континентiв ми можемо покласти їх у базис побудови магiчного квадрату Господа Дия i практично однозначно вiднайти вiдповiднiсть чисел богам Пантеону Дия. «Смарагдова скрижаль» древнiми народами виконувалася дуже точно. Таблиця 7. 16-ти клiтинний магiчний квадрат Господа Дия 10

3 13

15 12 6

5 11 16

14 4

Щоб зробити магiчний квадрат Господа Дия подiбним магiчному квадрату Господа Ра, необхiдно приписати ще один рядок та колонку i заповнити їх однаковим числом (у нашому випадку це число 6), а у центрi поставити число Пан-вихору –16. Пiсля такої простої арифметичної процедури ми отримаємо 25-клiтинний основний магiчний квадрат Господа Дия, де сума цифр у колонках та рядках буде дорiвнювати 40. Число 40 є число Всевишнього (як буде пояснено пiзнiше) i може бути надане тiльки Господу, у даному разi Дию. Таблиця 8. 25-ти клiтинний магiчний квадрат Господа Дия 5

16 11

12 15

13 10

У центрi квадрату виник рiвностороннiй хрест або козацький «криж», насправдi це хрест Господа Дия. Вiн зустрiчається як у Європi, так i у Азiї, Африцi, Америцi. Вiдповiдно до iнформацiї, що дiйшла до наших часiв (мапи Меркатора та iн.), хрест Дия лежав у основi Гiперборiйської столицi мiста Пола. Вiдповiдно до Платонового опису, цей хрест лежав також у основi столицi Атлантiв – мiста Посейдонiс. Для того, щоб вирахувати свята богiв-дивiв, треба правильно згрупувати їх мiж собою i правильно розставити групи вiдносно одна одної. Знаючи назви всiх вихорiв ефiрного тiла людини, ми можемо правильно вишикувати богiв-дивiв, не забуваючи

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

при цьому, що Схiд, Пiвдень, Захiд та Пiвнiч мають вiдстояти один вiд одного рiвно на три мiсяцi, утворюючи у часовому просторi простий хрест. Чотири групи богiв-дивiв у Пантеонi Господа Дия наступнi: Схiд Пiвдень Захiд Пiвнiч Пiвдень Європа Смiлич Ра-вихор Захiд Америка Силич Див-вихор Пiвнiч Азiя Милич ад-вихор Африка Дара Свар-вихор Австралiя Нада Пан-вихор (16) Антарктида Сест-вихор Семеж-вихор Вiста-вихор Дев-вихор Досить важко визначити послiдовнiсть богiв-дивiв, вiдповiдальних за правила моральностi, у iнших же груп ця послiдовнiсть надана з математичною точнiстю. Тепер можна згрупувати богiв-дивiв так, щоб вони уявлялися нами як єдине цiле: Таблиця 9. Дати свят богiв Пантеону Господа Дия № мiс.

Ім’я бога

Число/ мiсяць

Ім’я бога

Число/ мiсяць

1 2 3 4 5 6 7

Схiд Європа Америка Пiвдень Азiя Африка Захiд Австралiя Антарктида Пiвнiч Смiлич Силич -

1.1 2.2 3.3 4.4 5.5 6.6 7.7 8.8 9.9 10.10 11.11 12.12 -

Милич Дара Дий Нада Ра-вихор Див-вихор Дад-вихор Свар-вихор Пан-вихор Сест-вихор Семеж-вихор Вiста-вихор Дев-вихор

13.13 14.14 15.15 16.16 6.17 6.18 6.19 6.20 16.21 6.22 6.23 6.24 6.25

8 9 10 11 12 1

Якщо тепер подивитися на 16-клiтинний квадрат Господа Дия, то можна однозначно стверджувати, що 9 доданих клiтин вiдповiдають 9 богам, вiдповiдальним за енергоцентри (санскр. чакри). Нагадаємо, що Новий рiк у Пантеонi Господа Дия починався у березнi мiсяцi. Саме тому на Сходi та у орiйцiв 1 березня вiдзначається Новорiчне свято. Пiсля проставлення послiдовностi свят у напiвмагiчному квадратi Господа Дия (таб. 9) ми можемо наразi побудувати магiчний квадрат Господа Дия з його богами-дивами (таб. 10). Сума цифр у кожнiй колонцi та рядку квадрата, як давалося ранiше, дорiвнює числу Господа – 40. У дужках надаються порядковi номери мiсяцiв за два роки (Перiод Пантеону Господа Дия, який збiгається за часом з Пантеоном Господа РА).

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Таблиця 10. Дати свят магiчного квадрату Пантеону Господа Дия 10

6 13 (19) 6 6 (20)

6 6 6 6 (23) (22) (21) (18) 6 11 2 25 (24) 6 7 14 (25) 4

10 Пiвнiч

15 ДИЙ 6(23) Семежвихор 2 Європа 7 Захiд

1 6 (17) 16 9

3 6(19) Америка Дад-вихор 12 Силич 6(22) Сествихор 5 Азiя 14 Дара

13 8 Милич Австралiя 6 1 6(20) Схiд Свар-вихор Африка 6(18) 6(17) 16(21) ДивРаПанвихор вихор вихор 6(24) 11 16 Вiста-вихор Смiлич Нада 6(25) 4 9 Дев-вихор Пiвдень Антарктида

Правильно побудований магiчний квадрат Господа Дия необхiдно мати для визначення мiсцезнаходжень древнiх храмiв на Пiвнiчноамериканському континентi (тут не надається, даючи можливiсть зацiкавленим особам попрацювати самим).

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА ДИЯ Ефiрний свiт – другий Пантеон (cвiт почуттiв) Таблиця 11. Пантеон богiв Господа Дия Бог/Гоподь Схiд Європа Америка Пiвдень Азiя Африка Захiд Австралiя Антарктида Пiвнiч Смiлич Силич Милич Дара (Дарiя) ДИЙ Нада (Надiя) Ра-вихор (1) Дий-вихор (2) Дад-вихор (3) Свар-вихор (4) Пан-вихор (5) Сест-вихор (6) Семеж-вихор (7) Вiста-вихор (8) Дев-вихор (9)

Число Магiчне Бога число 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50

40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40 40

Дата свята 01.03 02.04 03.05 04.06 05.07 06.08 07.09 08.10 09.11 10.12 11.01 12.02 13.03 14.04 15.05 16.06 06.07 06.08 06.09 06.10 16.11 06.12 06.01 06.02 06.03

Функцiї управлiння (енергiї) Напрямком свiту Мiсцем, континентом Мiсцем, континентом Напрямком свiту Мiсцем, континентом Мiсцем, континентом Напрямком свiту Мiсцем, континентом Мiсцем, континентом Напрямком свiту Смiливiстю Чеснiстю Бездоганнiстю Скромнiстю Ефiрним свiтом (Досконалiстю) Вiдповiдальнiстю Першим енергоцентром (тiм’я голови) Другим енергоцентром (мiжбрiв’я) Третiм енергоцентром (горловий) Четвертим енергоцентром (серцевий) П’ятим енергоцентром (сон.сплетiння) Шостим енергоцентром (пупок) Сьомим енергоцентром (промежина) Восьмим енергоцентром (колiна нiг) Дев’ятим енергоцентром (стопи нiг)

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ПАНТЕОН ГОСПОДА ДАЖБОГА (астральний свiт) Варiацiї Господа Дажбога багаточисельнi: Дажбо, Даждбог, Дайбог, Таджбог, Дажба, Дашуба. Але, як згадувалося ранiше, всякий господар Пантеону мав чотири iменi. У Дажбога, за А.С. Фамiциним, iм’я пов’язане з iменем Трибог та Подога. Виходячи з того, що Дажбог є богом що дає, то у нього могло бути бiльше назв, що пов’язанi з варiантами дiєслова ДАТИ (ДАВ, ДАР, ДАЙ). Інтерпретацiя iменi Дажбога як бога дощу є не зовсiм коректною через те, що це обмежує його функцiї. Безсумнiвно, що його iм’я пов’язане з санскритським «даг» – палити. Ім’я Дадбог збереглося у сербiв i вiд нього пiшло слово Дiд (адже расини є онуками Дажбожими). Дажбог не випадково був пов’язаний з погодою та часом а тому, що вiн очолював Пантеон, у який входило 12 богiв, то й пов’язують iмена мiсяцiв i чотири бога з iменами сезонiв: Лiта, Овсень, Зима i Яровит (Яр – древньоруська назва весни). Крiм перерахованих богiв, вiдповiдальних за сезони та мiсяцi, iснували ще боги, що вiдповiдали за емоцiйний стан людини. У Вiдах збереглося вiсiм богiв-доброчеснот, якi входили у Вiдичний Пантеон та керували еволюцiєю людини. Якщо їх порахувати, то у сумi ми маємо 24 бога, якi i створювали Пантеон, очолюваний Дажбогом. Дажбог був Трибогом. Його культ було зруйновано пiсля прийняття християнства. На це однозначно вказують багаторазовi змiни назв мiсяцiв. Це i зрозумiло, що найбiльше мало працювати, те i розвалювалося. Через цей хаос у назвах ми беремо назви мiсяцiв за сучасною українською традицiєю, якi у нiй найкраще збереглися i є найближчими до староруської традицiї. Багато тисячолiть тому, коли на всiй Землi було ще тепло, було чотири бога, що дiлили добу на чотири перiоди: Ранок – санскритське «пролог», що iде за початком. День – вiдповiдає китайському «Тьєн»; Вечiр – вiд цього пiшло «Вiче»; Нiч – звiдки пiшло «начала», тобто початок, однокорiнне з iменем єгипетського бога Нут. До великого похолодання (11008 р. до н.л.) весь рiк було лiто, але пiсля падiння середньої температури на Землi, чiтко видiлилися сезони, тому iмена богiв доби були змiненi на iмена богiв сезонiв. ЯРОВИТ – назва складається з двох коренiв: ЯР (сила, молодiсть) та ВИТ (давньоруською означає помешкання). Весну iнколи нашi пращури називали ЯРОЮ, тому логiчнiше припустити, що Яровит втiлює весну, тому що його сила проявлялася перiодично тiльки весною. ЛІТА – У Велесовiй книзi зустрiчається iм’я богинi Лiтниця, що втiлює лiто. Захiднi слов’яни з лiтом пов’язують Додолу (Додилу). У грекiв була богиня Лiта (Латона) i Лiтою називали рiчку забуття у царствi мертвих. Про iснування цiєї богинi у слов’ян вченими ставилося питання неодноразово, але його доводилося знiмати через вiдсутнiсть iнформацiї, тобто забуття цього культу. А.С. Кайсаров виклав версiю, що iм’я богинi Лiта було запозичене у грекiв. Але це нiяк не може вiдповiдати дiйсностi через те, що це iм’я iснувало ще тодi, коли грекiв як нацiї, ще не iснувало. А нашi пращури ранiше, та i зараз вимiрюють вiк людини у лiтах. Таким чином, погодимося з цiєю назвою, що дуже близька до назви, яку бачимо у Велесовiй книзi.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ОВСЕНЬ – (Авсень, Усень, Баусень, Овсiй) втiлює осiнь. Це слово практично без змiн дiйшло до нашого часу i свято, можливо, приходилося на момент появи жовтого листя на деревах. За пропозицiєю розвiдника руської духовностi А.В. Юдiна, iм’я цього божества походить вiд староруського прикметника «оусинь» (юсинь), що означає «синюватий». Частина науковцiв пов’язує це iм’я з назвою Уранiшньої Зорi, надаючи перелiк її назв у рiзних народiв, якi спiвзвучнi мiж собою: у литовцiв Аушра, латишiв Аустра, грекiв Еос, римлян Аврора, iндусiв Уса. Спiвзвучнiсть назви сезону осiнь та iменi бога ОВСЕНЬ дозволяє поставити мiж ними знак тотожностi i стверджувати, що iм’я Овсiнь пов’язано з самосяйвом. І це визначалося функцiєю Овсеня, про що пiде мова далi. ЗИМА – божество зимового перiоду. З робiт iсторика минулого сторiччя С. Антоненка вiдомо, що втiленням зими у русичiв була корова Зимунь; вiд цього слова пiшло слово «зима», а у iндусiв «гима», звiдки i назва гiр «Гималаї» (Гима+Лаї, тобто Лайя =Леля – бог шляху фiзичного розвитку тiла людини). Дiд Мороз не був богом, а як i iншi персонажi свят – Снiгурка, Старий та Новий рiк – входили у свиту бога Зими. Обрядовий сюжет та атрибутика, що збереглися до наших днiв у святi з Дiдом Морозом, показують, якi були веселi та радiснi древнi свята. Це тiльки у Європi на початку другого тисячолiття н.л. з Дiда Мороза зробили Санта Клауса (Святого Николауса), але вже без Снiгурки та iнших персонажiв. Щодо назв мiсяцiв, то, як було вмотивовано, приймаємо сучаснi українськi назви, якi найближче стоять до iсторичних, староруських. Пантеон богiв Господа Дажбога вiдповiдав та керував усiм астральним Свiтом i людинi вiн допомагав створити Тiло Емоцiй. Тому в нього, крiм богiв, що вiдповiдали за мiсяцi та сезони, входили боги, що вiдповiдали за творчi емоцiї. Пiд творчими емоцiями розумiємо такi, якi пов’язанi з культом радостi, радощами. Всi цi емоцiї людям давно вiдомi i тут емоцiям за змiстом поставленi iмена богiв, якi читаємо у Велесовiй книзi. Радiсть обожнювання – БОЖИЧ. Радiсть краси – КРАСИЧ. Радiсть знання – ЗНАНИЧ. Радiсть вiдкриття – МУЗА. Радiсть досягнення – МАНИЧ. Радiсть любовi – ЛЮБА. Радiсть осяяння – ТОР. Радiсть спогаду – КАМА. БОЖИЧ – Це iм’я зустрiчається у Велесовiй книзi, а також в iнших руських лiтописах i пов’язане зi станом обожнювання. КРАСИЧ – Це iм’я зустрiчається у Велесовiй книзi i воно, як видно, пов’язане з одним з творчих станiв людини. ЗНАНИЧ – Такого божественного iменi в українськiй мовi не збереглося, але ми маємо дiєслово «знання». На санскритi збереглася назва одного з йогiчних шляхiв – «жнанi-йога», що означає: шлях досягнення знання, i маємо право стверджувати, що це iм’я богинi Знання. МУЗА – Ім’я богинi, що зникло. У грекiв це слово означає «думати», а в українцiв – «натхнення», яке дає радiсть вiдкриття. 40

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

МАНИЧ – Корiнь МАН часто зустрiчається на топонiмiчнiй мапi Європи, Азiї та Америки. У iндоєвропейських мовах «ман» означає людину та думати. У Вiдичнiй мiтологiї Ману – прабатько людей. Мани у римськiй мiтологiї – боги загробного Свiту. Манаф – бог, якому вклонялися у Аравiї. Манахан у монголiв – бог мисливства. Манн – першолюдина нiмцiв. Ху Ман – прародитель корейцiв. Хану-Ман – iндiйський бог. Гу Ман – людина у грекiв. У древнiх русичiв було iм’я Маня. ЛЮБА – Сьогоднi це iм’я української жiнки чи назва коханої особи, а у минулому, без сумнiву, було iм’ям богинi любовi та кохання. ТОР – У наш час це iм’я скандинавського бога, але у минулому Тор був загальним богом. З його iменi створено слова, що означають важливi дiйства у наших пращурiв: ТОРжество, ТОРжище, ТОРгiвля, ТОРити –прокладати шлях до бога, Торунь – мiсто у Польщi, Тарту – мiсто у Балтiї, Тарсус – мiсто в Туреччинi. Недарма кажуть, щоб розiбратися у iсторiї (iсТОРiї), треба отримати осяяння. Топонiмiчне та лiнгвiстичне розповсюдження цього кореня говорить про загальнiсть цього бога для усiх європейських народiв. КАМА – У Вiдах це богиня любовi, яка є другою iпостассю Вишну. Збереглася також назва рiчки Кама, що пiдкреслює важливiсть цiєї богинi у наших пращурiв. Скорiше, вона вiдповiдала за радiсть, що виникала пiд час спогадiв. І дiйсно, людина, згадавши свої минулi життя, отримує нi з чим не зрiвняннi потрясiння. Це потрясiння Просвiтленої людини. Цi спогади – це перш за все любов, це i знання, це i всi радощi життя. Таким чином, умiння згадати стан радостi, любовi та творчої працi – це стан Просвiтленої людини. З усього викладеного не важко побачити, що структура божественного Пантеону Господа Дажбога також репрезентована 24-ма богами, а 25-м був сам Дажбог (Трибог). Чотири сезонних бога: Овсень, Зима, Яровит та Лiта – керували цим Пантеоном, причому, Овсень, через його зв’язок iз самосяйвом, очолював богiв емоцiй, вiдповiдальних за метаморфози органiзму, а богиня Лiта очолювала богiв, вiдповiдальних за мiсяцi. Невипадково, якщо в назвi переставити приголоснi навпаки, то ми побачимо «тiло», яке вона створювала, керуючи богами мiсяцiв Пантеону Дажбога. Виходячи з важливого стану Овсеня, Новий рiк пiзнiше почали зустрiчати восени, з 1 вересня. Власне так на Русi i було до реформ Петра І. Логiка древнiх була досить прозорою: якщо для орiйцiв, орачiв осiнь – кiнець усiх справ, то для богiв цей кiнець є лише початком нового.

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА ДАЖБОГА Боги Пантеону Дажбога, як i роки та диви, також утворювали магiчну фiгуру, яка описувалася дев’ятиклiтинним, єдино можливим магiчним квадратом (таб. 12), де сума у колонках та рядках дорiвнює 15. Таблиця 12. Дев’ятиклiтинний магiчний квадрат Дажбога 8

Для того, щоб уподобити магiчний квадрат Господа Дажбога квадрату Господа Ра, необхiдно добудувати цей квадрат до 25-клiтинового i поставити у новi клiтини число,

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

що зберiгає магiчнiсть квадрату. Таким числом може бути тiльки число 5 (Див. таб. 13), тодi сума у колонках та рядках буде дорiвнювати 25. Таблиця 13. 25-клiтинний магiчний квадрат Дажбога 5 5 5 5 5

5 8 1 6 5

5 3 5 6 5

5 3 9 6 5

5 5 5 5 5

Для того, щоб свята рокiв та дивiв на змiшувалися iз святами богiв iнших Пантеонiв, у пiсляпотопному Православ’ї було зроблено так, щоб Новий рiк святкували з 1 листопада у Азiї, з 1 березня у Америцi, а з 1 липня у Європi. Вiдповiдно, свята перiодiв року могли розподiлятися наступним чином: Свято Овсеня (Осенi) приходилося на 1 вересня (молодий Овсень) але святкувалося також i 1 листопада (старий Овсень). Точно так i свято Зими – 1 грудня (юна Зима) та 1 лютого (стара Зима). Свято Яровита (Весни) вiдповiдно 1 березня (молодий Яровит) та 1 травня (старий Яровит). Свято богинi Лiта – 1червня (юна Лiта) та 1 серпня (стара Лiта). На користь такого розподiлу свят говорить, наприклад, збережена традицiя святкувати молодого та старого Ярила, хоча зараз кажуть що святкувалося свято Ярила, але древнi точно казали – Яровита. Через постiйнi змiни початку Нового року виникала плутанина i у святкових датах рiзних народiв. Забули навiть, що свято називалося Яровитом, а не Ярилою. Див. Таб 14, де свята сезонiв позначенi римськими цифрами. Таблиця 14. Перше коло богiв Пантеону Господа Дажбога

Таблиця 15. Друге коло богiв Пантеону Господа Дажбога

Число Число i мiсяць Ім’я бога свята першого кола бога

Число Числове Ім’я бога другого кола бога визначення мiсяця ЛИСТОПАД 1+12=13 5 5 2+12=14 ГРУДЕНЬ

ДАЖБОГ

1 листопада

БОЖИЧ КРАСИЧ ЗНАНИЧ МУЗА МАНИЧ ЛЮБА ТОР КАМА ОВСЕНЬ

2 3 4 5 6 7 8 9 І

10 грудня 19 сiчня 28 лютого 9 квiтня 19 травня 28 червня 7 серпня 16 вересня 1 вересня, 1 листопада

ЗИМА

ІІ

1 грудня, 1 лютого

ЯРОВИТ

IІІ

ЛІТА

3+12=15

ЛЮТИЙ

5 5

БЕРЕЗЕНЬ

5+12=17

КВІТЕНЬ

6+12=18

ТРАВЕНЬ

7+12=19

ЧЕРВЕНЬ

8+12=20

ЛИПЕНЬ

9+12=21

СЕРПЕНЬ

5 5

10+12=22

1 березня, 1 травня

ВЕРЕСЕНЬ

11+12=23

1 червня, 1 серпня

ЖОВТЕНЬ

12+12=24

СІЧЕНЬ

4+12=16

Дев’ять свят богiв, що вiдповiдають за емоцiї, розподiлялися, як показано у таб. 14. Числа свят першого кола Пантеону Дажбога вираховуються так, як i у попереднiх Пантеонах (Ра та Дия): якщо число i порядковий номер мiсяця збiгалися, у цей день бу42

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ло свято вiдповiдного бога. У Пантеонi Дажбога, як i у Пантеонi Дия першим колом розкручувалася еволюцiя, а другим – гальмувалася, тому що постiйно святкувалася перша п’ятниця мiсяця, яка у допетрiвськi часи приходилася на 5 число мiсяця. Свята першого року вираховувалися з урахуванням того, що рiк умовно подiлено на 9 сорокаденок, кожнiй з яких надано свiй номер вiд 1 до 9. Святкування дат богiв мiсяцiв, без сумнiву, приходяться на п’яте число, тобто на першу п’ятницю кожного мiсяця, тому що тиждень ранiше складався з шести днiв i перша п’ятниця, таким чином, приходилася на 5 число. У давнинi, як уже вiдмiчалося, не було суботи i всi мiсяцi складалися з 30 днiв. Невипадково на Русi святкувалося 12 п’ятниць на рiк. Цi свята прийняла спочатку i християнська церква, про це писав Папа Римський Климент у «Сказаннi про 12 п’ятниць». Виходячи з викладеного вище, стверджуємо, що свята богiв, якi вiдповiдали за мiсяцi, розподiлялися так, як представлено у таб. 16, пам’ятаючи, що рiк для богiв Пантеону Господа Дажбога починався з 1 листопада. Магiчний квадрат Пантеону Господа Дажбога буде мати вигляд, представлений у таб. 16. Таблиця 16. Магiчний квадрат богiв Пантеону Господа Дажбога 5.12 5.11

5.01 8

5.02 4

5.03 5.04

5.12

5.01

5.02

5.03

ГРУДЕНЬ

СІЧЕНЬ

ЗИМА

ЛЮТИЙ

БЕРЕЗЕНЬ

5.11

ЛИСТОПАД

5 5.10. 5.09

1 6 5.08

7 5

5.07

5 5.05 5.06

ТОР

5.04

КРАСИЧ

ЗНАНИЧ

КВІТЕНЬ

ОВСЕНЬ

ДАЖБОГ

МУЗА

КАМА

ЯРОВИТ

5.10.

5.05

ЖОВТЕНЬ

МАНИЧ

ЛЮБА

БОЖИЧ

ТРАВЕНЬ

5.09

5.08

5.07

5.06

ВЕРЕСЕНЬ

СЕРПЕНЬ

ЛІТА

ЛИПЕНЬ

ЧЕРВЕНЬ

П А Н Т Е О Н ГО С П О Д А Д А Ж Б О Г А Астральний свiт – третiй Пантеон Таблиця 17. Пантеон богiв Господа Дажбога Бог/Гоподь ДАЖБОГ Божич Красич Знанич Муза Манич Люба (Любов) Тор Кама Овсень

Число Бога Магiчне число Дата свята Функцiї управлiння (енергiї) 01.11 10.12 19.01

Емоцiйною пам’ятю (Творення) Обожнювання

51 52

25 25

53 54

25 25

28.02 09.04

25 25

19.05 28.06

Радiсть досягнення

07.08 16.09 01.09 01.11

Радiсть осяяння

25 25

57 58

Радiсть краси Радiсть знання Радiсть вiдкриття Радiсть любовi Радiсть спогаду Осiннiм перiодом

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Бог/Гоподь

Число Бога

Магiчне число 25

Яровит

61 62 63

Лiта

Листопад Грудень Сiчень Лютий Березень Квiтень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень

25 25 25

Зима

66 67 68 69 70 71 72 73 74 75

Датасвята 01.12 01.02 01.03 01.05

25 25

25 25 25 25 25 25 25 25 25 25 25

Функцiї управлiння (енергiї) Зимовим перiодом Весняним перiодом

01.06 01.08

Лiтнiм перiодом

05.11 05.12 05.01 05.02

Мiсяць 11 Мiсяць 12 Мiсяць 01 Мiсяць 02 Мiсяць 03 Мiсяць 04 Мiсяць 05 Мiсяць 06 Мiсяць 07 Мiсяць 08 Мiсяць 09 Мiсяць 10

05.03 05.04 05.05 05.06 05.07 05.08 05.09 05.10

П А Н Т Е О Н ГО С П О Д А С В А РО Г А (ментальний свiт) Сварог був Господом Пантеону ментального свiту i вiдповiдав за ментальну (розумову) оболонку людини. Для оволодiння розумовими здiбностями необхiдно, як мiнiмум, оволодiти сьома алгоритмами мислення, яких на сьогоднi якраз i видiляється сiм: синтез, аналiз, екстраполяцiя (iншими словами прогнозування), iндукцiя, дедукцiя, iнтеграцiя та диференцiацiя. Якщо аналiзувати кореневi частини цих слiв, то вони не вiдповiдають нiяким древнiм богам, але за змiстом деякi аналоги з уявою наших пращурiв можна навести. Так, наприклад, iранський пророк Мани (216–277 р. н.л.) видiляв усi п’ять «слав»: розум, знання, розсудливiсть, думку, обачливiсть. На цей час вони змiнили свiй початковий змiст, але ми можемо поставити рiвнiсть їх сучаснiй уявi: Аналiз = розсудливiсть; Синтез = думка; Індукцiя = розум; Дедукцiя = знання; Екстраполяцiя = обачливiсть. Не дивно, що не вистачає двох «слав», що вiдповiдають диференцiацiї та iнтеграцiї, якi є тим же аналiзом та синтезом, тiльки в ускладненому варiантi. Іх можна вiднести до проявiв Розуму, а розумнiсть у людей вiд столiття до столiття, як вiдомо, зменшувалася, i тому iранець Мани про неї не згадав. Ще бiльше нас переконує, що алгоритми мислення колись були божественними актами, тотожними iменам шести древньоруських богiв, що приводяться у Велесовiй книзi. Коренева семантика цих iмен розкриває зв’язки з функцiями мислення: БЕСІДИЧ – аналiз –1 РАДИЧ – синтез –2 СВІТИЧ – iндукцiя –3

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ЯСУНЬ – iнтеграцiя –5 ЗІРОЧ – екстраполяцiя – 5 МИТРА – диференцiацiя – 6 МИСЛИЧ – дедукцiя –7 Поставленi iменам богiв числа є порядком складностi їх функцiй i послiдовнiсть богiв не може бути iншою. За цими цифрами древнi жерцi призначали свята богiв Пантеону Господа Сварога. За авiстичною традицiєю Митра – є богинею Злагоди та Сонця, а за вiдичною – богиня Договору (дружби) та Сонця. З древньоруського Пантеону вона зникла ранiше iнших богiв, тому що була щiльно пов’язана з Варуною, який був пiдданий анафемi пiд час розмежування схiдних народiв з пiвнiчно-захiдними. Дослiвно Митра можна перекласти як «думка РА», а Господь Ра є однiєю з голiв Господа Сварога. До семи видiлених алгоритмiв мислення можна добавити ще чотири, що є комбiнацiєю перерахованих вище: порiвняння, єднання, класифiкацiя та систематизацiя, якi є вiдповiдними чотирьом Господам: Ра, Дию, Дажбогу та Сварогу. Тому всього було 11 алгоритмiв мислення. Комбiнацiя всiх одинадцяти алгоритмiв мислення дозволяє керувати процесом пiзнавання i формувати у себе новi види мислення. Людське мислення є лише вiдображенням подiй та зв’язкiв мiж подiями. Природа думає подiями, тому напрямок мислення Природи – є напрямком розвитку подiй. Нашi пращури мали цiлу плеяду богiв, кожний з яких вiдповiдав за конкретну подiю у життi людини та Природи, i саме цим богам одночасно надавалася вiдповiдальнiсть за алгоритм мислення людини. Це робилося для того, щоб люди, подiбно до богiв, могли керувати подiями не тiльки свого життя, але й Природи. Перерахованi вище алгоритми мислення людина може використовувати не обов’язково до масиву iнформацiї, але i до алгоритмiв мислення. У такому разi у людини з’являється можливiсть конструювати двi уяви: «розумiння» та «розум». Перший використовує алгоритми мислення до масиву iнформацiї, другий – до себе, точнiше, до самого алгоритму мислення. Спосiб оволодiння розумом витiкає з самого кореня цього слова, який показує на зв’язок розуму з Господом Ра, тобто «Ра з умом». Рисунок 2. Структура Пантеону Господа Сварога Сварог Ра

Дий

Дажбог

Бесiдич 1 Радич 2 Свiтич 3 Ясунь 4 Зiроч 5 Митра 6 Мислич 7

Рис. 2 розкриває структуру Пантеону Господа Сварога. Сварог допомагав людинi виростити свого Ментального двiйника i злитися з його Свiдомiстю i, таким чином, людина отримувала можливостi iснувати одночасно у чо-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

тирьох (нижнiх) свiтах: речовинному, ефiрному, астральному, i ментальному, натомiсть маючи усi ментальнi здiбностi свого двiйника. Сварог, як бачимо, був заступником, керiвником та творцем Ментального Свiту. Ментальний Свiт, свiт мислення, творив з тварини людину, тому багато вчених ставлять Сварога Головним Богом Православ’я. Рис. 2 нагадує єгипетський знак «Тау», яким, як гадають дослiдники, позначали богiв. Українськi слова «творити», «творчiсть» висловлюють основну функцiю бога, i за графiкою лiтера «Т» i досi нагадує «Тау». Мiж iншим, у свiтськiй абетцi лiтера «Т» спочатку називалася не «Твердо», а «Твар».

С В Я Т А Б О Г І В П А Н Т Е О Н У ГО С П О Д А С В А РО Г А Як i у iнших Пантеонах, у Сварога також мав бути магiчний квадрат, який визначав усi дати свят його богiв. Але з 11 клiтинок квадрат побудувати неможливо, а ще неможливiше з семи (така кiлькiсть богiв входить у Пантеон Сварога, тому що Ра, Дий, Дажбог, як i Сварог були не богами, а Господарями Пантеонiв, тобто Господами). Тому у Сварога був не квадрат, а магiчна фiгура з семи клiтинок, сума трьох чисел у яких дорiвнювала священному числу 12. Рисунок 3. Магiчна фiгура та астрологiчна зiрка Господа Сварога

Для з’ясування дат свят богiв Пантеону Господа Сварога необхiдно побудувати астрологiчну зiрку, яка дiлить коло року на 8 частин-мiсяцiв, за кiлькiстю богiв у Пантеонi Господа Сварога. Так званими арабськими цифрами ми позначили послiдовнiсть дат мiсяцiв, як вони i мають слiдувати один за одним. Римськими цифрами означенi 12 мiсяцiв року за встановленим сьогоднi порядком. Але якщо будувати цю зiрку традицiйно за стихiями, починаючи з червня (вода), то послiдовнiсть мiсяцiв має iти у зворотному напрямку, але боги поставленi їм у вiдповiдностi iз зростаючою складнiстю функцiй. Таблиця 18. Дати свят богiв Пантеону Господа Сварога Бог Функцiя Стихiя ДАТА 1 червня 7 березня 5 грудня 3 вересня 2+15=17 липня 8+15=23 квiтня 6+15=21 сiчня 4+15=19 жовтня

СВАРОГ Бесiдич Радич Свiтич Ясунь Зiроч Митра Мислич

Творчiсть Аналiз Синтез Індукцiя Інтеграцiя Екстраполяцiя Диференцiацiя Дедукцiя

Вода Вогонь Земля Повiтря Вогонь Земля Повiтря Вода

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

На таб. 18, в лiвiй колонцi ми маємо числа богiв Пантеону Господа Сварога, але реальнi числа мають бути пiсля додавання до них числа 75, тобто суми богiв перших трьох Пантеонiв. Звiдси ми маємо усi дати свят богiв Пантеону Господа Сварога. Послiдовнiсть розташування дат свят у Пантеонi Сварога наведенi у таб.19. Таблиця 19. Дати свят богiв Пантеону Господа Сварога ДАТА

Бог

Стихiя

1червня 17 липня 3 вересня 19 жовтня 5 грудня 21 сiчня 7 березня 23 квiтня

СВАРОГ Ясунь Свiтич Мислич Радич Митра Бесiдич Зiроч

Вода Вогонь Повiтря Вода Земля Повiтря Вогонь Земля

Коли людина жила у єдностi з Пантеоном Сварога, рiк починався не з першого мiсяця, а з 75-го, тобто цикли попереднiх життiв людина вiдкручувала назад. У Пантеонi Сварога, хоч i неявно, але ми маємо зворотнiй хiд стихiй, що вiдображує факт зворотного плину часу, тобто у людей проходять негентропiйнi процеси – має мiсце омолодження органiзмiв. Такий стан речей iснував у перiод Раю на Землi. І ми можемо вiдновити його знову, якщо будемо дотримуватися свят i зворотної послiдовностi змiни стихiй, тобто iти не вiд вогню до землi, а вiд вогню до води.

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА СВАРОГА

Ментальний свiт – четвертий Пантеон Таблиця 20. Пантеон богiв Господа Сварога

Бог/Гоподь СВАРОГ Ясунь Свiтич Мислич Радич Митра Бесiдич Зiроч

Число Магiчне число Бога 76 77 78 79 80 81 82 83

Дата свята

01.06

12 12 12 12 12 12 12

17.06 03.09 19.10 05.12 21.01 07.03 23.04

Функцiї управлiння (енергiї) Ментальним свiтом (розумом, думками) (творчiсть) Алгоритмом iнтеграцiї (цiлiсностi) Алгоритмом iндукцiї (аксiом) Алгоритмом дедукцiї (логiки) Алгоритмом синтезу (поєднання) Алгоритмом диференцiацiї (рiзницi) Алгоритмом аналiзу (дiлення) Алгоритмом екстраполяцiї (досвiду)

ПАНТЕОН ГОСПОДА ПАНА (причинний свiт) Господь Пан визначав хiд подiй i подальшу еволюцiю людини. До Пантеону Господа Пана входило 9 богiв, якi вiдповiдали за критерiї прогресу. Критерiї прогресу у бiологiї вивчав радянський академiк Л.С. Берг та ряд iнших дослiдникiв, якi так i не прийшли до єдиного розумiння у визначеннi бiологiчного прогресу i до єдиної кiлькостi цих критерiїв. У вiдповiдностi до Пантеону Господа Пана, критерiїв прогресу має бути вiсiм, яким ми для любителiв латини дамо новi латинськi назви, якi бiльше розкривають суть прогресу i якi вiдносяться до будь-якого виду еволюцiї, а не тiльки до бiологiчної. У словах ми залишимо латинське закiнчення ГЕНЕЗА, що означає розвиток: ордероге-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

неза, адаптогенеза, енергогенеза, органогенеза, полiфункцiогенеза, сенсогенеза, гармоногенеза, розумогенеза, економогенеза. Кожний з критерiїв прогресу стає якiстю людини i визначає її подальшу евоюцiю. За кожний критерiй вiдповiдав конкретний бог. У чому ж суть наведених критерiїв прогресу i як вони є пов’язаними з еволюцiйними якостями людини? БІЛОЯР. Фiзичнi фактори еволюцiї – адаптогенеза. Адаптогенеза пердбачає, принаймнi, збiльшення швидкостi адаптацiї (пристосування) органiзму до навколишнього середовища, без змiни гомеостазу – внутрiшньої постiйностi середовища органiзму. Люди, якi мають високий рiвень терпимостi, не пiдозрюють, що мають високоадаптивний органiзм. Практика показує, що терпимi люди виживають за найгiрших умов. За терпимiсть вiдповiдав, за нашою думкою, бог Бiлояр ("бiл» – бiлий, що є також чистим, добрим, «яр» – сила). Його iм’я показувало, що будь-якi перетворення треба починати, перш за все, з себе, а не з iнших. ВІДИЧ. Ефiрнi фактори еволюцiї – сенсогенеза. Сенсогенеза – це збiльшення кiлькостi iнформацiї, що сприймається за рахунок появи нових органiв почуття. Цей принцип спрацьовує тiльки у тих людей, якi прагнуть бiльше пiзнати себе. Українською його можна назвати самопiзнанням. Цей принцип закладено у iменi бога Вiдича, яке зустрiчається у Велесовiй книзi. Ефiрна оболонка людини також є пов’язаною з хiмiзмом, а велика кiлькiсть хiмiчних реакцiй органiзму можуть стати мутагенними. Іншими словами, органи почуттiв, якi працюють з ефiрною енергiєю, накопичуючи враження, можуть викликати у органiзмi тi чи iншi еволюцiйнi змiни. Будь-яка людина, яку вражає краса фiзичного тiла, i вона почала займатися культуризмом, за декiлька мiсяцiв може перетворити своє тiло. Тiбетськi монахи протягом мiсяця змiнюють своє обличчя, уявляючи на мiсцi свого обличчя, обличчя iншої людини. Нашi пращури вигадали мораль – правила поведiнки стосовно самого себе, якi дозволяли людинi накопичувати особисту силу для свого перетворення. Ефiрнi змiни, крiм цього, можуть передаватися у спадок. ЧИСЛОБОГ. Астральнi фактори еволюцiї – органогенеза. Органогенеза – це пiдвищення загальної органiзацiї органiзму, те ж що i аломорфоз. Люди, якi нацiленi на божественне, обов’язково приходять до метаморфоз у своєму органiзмi. Прикладом цього є Просвiтленi люди, якi досягли небувалих властивостей – сiдх. Але їх зусилля приводять до кращих результатiв тодi, коли вони у своїй практицi використовують вiдповiднi числа та їх спiввiдношення. Тому за енергогенезу мiг вiдповiдати тiльки Числобог. У бiологiї давно вiдомо, що за метаморфози (перетворення) у органiзмi вiдповiдальними є гормони, якi викликають у людини емоцiї. Вони мають властивiсть перетворювати людей, i чим сильнiшi емоцiї, тим швидше iдуть перетворення. Паралiзована людина побачила, що її дiтям загрожує небезпека, i встала, хоча лежала до цього багато рокiв. За лiченi хвилини людина, що пережила страх, стає сивою. Дiвчина, яка захворiла смертельною хворобою кровi, закохалася у юнака, який вiдповiв їй взаємнiстю, i хвороба вiдiйшла. Прикладiв багато. Таким чином, третiм рушiйним фактором евоюцiї у природi є емоцiї. Знаючи це, нашi пращури могли керувати та спрямовувати свою еволюцiю. Емоцiї можуть творити не тiльки метаморфози (тобто змiни у органiзмi) даного iндивiда. Емоцiї створюють поля, якi викликають змiни хiмiзму у всiх, хто попав у емоцiйне поле iндивiда. Саме це 48

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

явище лежить у основi зародження нових видiв на Землi. Виникнення нових взаємостосункiв мiж видами народжує новi емоцiї у iндивiдiв, i створене цими емоцiями поле змiнює хiмiзм всiх органiзмiв, що населяють цю ойкумену. Новi взаємостосунки породжують новi емоцiї, якi обов’язково приводять до народження нового виду. СИВОЯР. Ментальнi фактори еволюцiї – розумогенеза. Розумогенеза – це зростання вмiння оперувати з алгоритмами мислення. На фiзiологiчному рiвнi це зростання можна уявити як включення у процес мислення не тiльки нервових клiтин, але i клiтин iнших органiв, а також клiтинових структур. Досягається цей принцип через вiдомi на Сходi практики медитацiї та концентрацiї. Вiдповiдав за цей критерiй Сивий Яр, або Сивояр, тобто бог, вiдповiдальний за пророкування (у римлян СИВИли, як вiдомо, були пророчицями). Як вище рiвень мислення, то й вище вiрогiднiсть пророкування. Думка, яка здатна керувати емоцiями, стає мутагенним фактором еволюцiї, тобто рушiйною силою еволюцiї. На ментальному рiвнi рушiйними факторами еволюцiї виступають алгоритми мислення, якi можуть поєднати мiж собою не тiльки думки людини, що знаходяться у неї у мозку, але i виконують, як давалося ранiше, зв’язок з думками, що знаходяться у мозку iншої людини. Саме завдячуючи розвинутим алгоритмам мислення стає можливою телепатiя. Алгоритми мислення здатнi зв’язуватися також з думками, що знаходяться у Егрегорах, тобто з богами. За вiдсутностi внутрiшнiх подразникiв, мозок може сприймати давно випромiненi думки, якi зберiгаються у предметах, а алгоритми мислення встановлюють з ними зв’язок. Це явище за Вiдами називається «аказетичне читання». За допомогою алгоритму мислення можуть створюватися астрально-ментальнi конструкцiї, якi дозволяють людинi творити чудеса, у тому числi i матерiалiзацiю думок. Алгоритми мислення породжують образи, якi передаються нащадкам i можуть бути реалiзованi як задана програма. Наприклад, якщо кожен день думати, що ваша дитина народиться красивою та здоровою i стане вченим, то саме так i буде. ПОРЕНУТ. Причиннi (каузальнi) фактори еволюцiї – ордерогенеза. Ордерогенеза – упоряджування середовища проживання органiзму таким чином, що виникає покращання органiзацiї органiзму. Прикладом ордерогенези може слугувати виконання режиму дня. Як показують дослiди з тваринами, схильнiсть до даного режиму дня передається у спадковiсть. Людина, що хоче все упоряджувати у своєму життi, знаходиться дуже близько до можливостi керування своєю еволюцiєю. Вiдповiдав за цей принцип, за нашою думкою, бог Поренут: «пор» – сила i «нут» – початок. Упоряджування у своєму життi є початком всякої еволюцiї. Подiї, що мають вiдповiдну перiодичнiсть i викликаються вiдповiдними емоцiями, приводять до спадковостi напрацьованих знань та навичок. У свiй час ще В.І.Вернадський говорив, що життя змiнює середовище, а середовище змiнює життя i цей коливальний процес веде до Розуму. Розширивши цю думку, можна стверджувати, якщо людина органiзує та удосконалить середовище свого життя, у неї почнуться еволюцiйнi змiни. Це стає тому, що упоряджене середовище починає органiзовувати нас. І як вище органiзацiя оточуючого нас середовища, так i вищий ми будемо мати власний рiвень розвитку. УСУД. Душевнi фактори еволюцiї – полiфункцiогенеза. Полiфункцiогенеза – це унiверсалiзацiя органiв анатомiчного тiла. Наприклад, зябра поряд з киснем води починають використовувати i кисень повiтря. У життi, цей 49

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

принцип можна побачити у людей, що прямують до унiверсальностi, до оволодiння багатьма професiями, до загальної унiверсалiзацiї. Цей принцип найбiльше може змiнити долю людини, тому за нашою думкою за нього вiдповiдав бог Усуд. Сьогоднi слово «суд» має негативне забарвлення, але у минулому не було i не могло бути слiв з негативним забарвленням, тому що мова виконувала творчi функцiї. Моральнi рефлекси є правилами поведiнки у вiдношеннi до iнших людей, що i характеризує рiвень розвитку Душi людини. Керуючи прогресом та думками, моральнi принципи є вищими рушiйними факторами еволюцiї. Висока мораль органiзує стосунки мiж людськими iндивiдами i переноситься на Природу, удосконалюючи її. Процес органiзацiї взаємостосункiв ставиться на порядок вище, нiж процес фiзичного удосконалення середовища, тому що вiн стосується душевних зусиль. ОСЛАД. Духовнi фактори еволюцiї – гармоногенеза. Гармоногенеза – це збiльшення стiйкостi гомеостаза (бiологiчного, психологiчного, соцiального). Людей, що живуть за цим принципом, легко визначити за їх бажання ладити з усiма. Вiдповiдати за цей принцип мiг бог Ослад. Дух визначається рефлексами, формуючими людськими цiнностями, що керують даним iндивiдом. Кожна наступна оболонка керує попередньою оболонкою. Першi два типи рефлексiв, що вiдносяться до анатомiчного та ефiрного тiл, визначають адаптогенезу, тобто змiни, що не зачiпають генетичний апарат людини. Наступнi три типи рефлексiв: астрального, ментального та причинного тiл, визначаються метаморфозами у органiзмi – стрибкоподiбнi переходи одного виду у iнший, одного класу у iнший, одного типу у iнший тип. Останнi двi оболонки Душi та Духу визначають переходи, котрi поки що важко уявляються людиною. Усi перерахованi переходи стають можливими, якщо цi оболонки насиченi своїм типом енергiї. УРДЗЕЦЬ. Етичнi фактори еволюцiї – економогенеза. Економогенеза означає пiдвищення ККД використання органiзмом енергiї. Власне, бережливi люди, тобто тi, що мають розумну бережливiсть, отримують як наслiдок iндукцiї економiчнiсть використання органiзмом енергiї. За цей принцип, гадаємо, вiдповiдав бог Урдзець, походження iменi якого, на жаль, не з’ясовано. Хоча корiнь «ур» традицiйно пов’язують зi свiтлом, а «дзець» – це є давач, то iм’я цього бога скорiше означає того, що дає свiтло. Ну, а органiзми з високим ККД використання енергiї також починають свiтитися, тобто їх аура активiзується. Етична оболонка охоплює всi сорок принципiв, про якi ми будемо говорити далi. ПАН. Мовнi фактори еволюцiї – енергогенеза. Енергогенеза – це використання органiзмом нових видiв енергiї, якi не використовувалися ним ранiше. Здiйснюється цей фактор за допомогою мови, якою нашi пращури могли творити будь-якi метаморфози зi своїм органiзмом. Тому енергогенезу можна назвати мовознавством. За цей принцип мiг вiдповiдати тiльки головний бог Землi – ПАН. Критерiї прогресу формують причинне тiло людини, здiбнiсть до iнтуїтивного мислення i кують його волю. Можливий розподiл iмен древньоруських богiв за вiдповiдними критерiями прогресу (з вiдповiдними числами) надається на таб. 25.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таблиця 25. Структура Пантеону Господа Пана №

Ім’я богаГосподаря

Ім’я бога

Якостi

Тiло / свiт людини

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Бiлояр Вiдич Числобог Сивояр Поренут Усуд Ослад Урдзець ПАН

Адаптогенеза Сенсогенеза Органогенеза Розумогенеза Ордерогенеза Полiфункцiогенеза Гармогенеза Економогенеза Енергогенеза

Пристосування Самопiзнання Органiзацiя Напоумлення Упоряджування Унiверсалiзацiя Улагоджування Бережливiсть Мовознавство

Фiзичне Ефiрне Астральне Ментальне Каузальне Душi Духу Етичний свiт Мовний свiт

Критерiї прогресу, що наданi у таблицi, визначають не тiльки iндивiдуальну еволюцiю людини та його бiологiчного виду, але i всiєї Бiосфери та людського суспiльства в цiлому. Кожний критерiй прогресу працював на своєму планi. У структурi Пантеону богiв Господа Пана кожному богу поставленi числа у вiдповiдностi до складностi вiдведеної йому функцiї. Цi числа давали можливiсть визначити всi свята богiв Пантеону. Пан керував Причинним (каузальним) Свiтом i допомагав людинi вiдтворити його Причинного Двiйника.

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА ПАНА У перiод античностi Пан у грекiв був всеохоплюючим богом. У єгиптян Пану вiдповiдав Пта чи Птах, який створив усе суще на Землi (тварин, рослини, людей, мiста, храми, ремесла) i народив перших вiсiм богiв. Його символом був трикутник з оком – Всевидюче Око. У цьому трикутнику по всiм трьом висотам та середнiм лiнiям сума чисел богiв однакова i дорiвнює 15. Око у трикутнику виникає з вписаного в нього шестикутника. Число 15 також було священним, тому що воно складало половину мiсяця, чверть (квадранс) години та хвилини. На сучасному етапi трикутник з оком як символ використовується у багатьох релiгiйних культах, тому що вiн є символом, що дає реальну силу. Рисунок 4. Магiчна фiгура та астрологiчна зiрка Господа Пана

Збудувавши дев’ятикiнцеву астрологiчну зiрку Господа Пана (крок 40 днiв, 360:9), можна визначити послiдовнiсть свят його богiв. Т.з. арабськими цифрами ми позначили послiдовнiсть дат мiсяцiв, як вони i мають слiдувати один за одним. Римськими цифрами означенi 12 мiсяцiв року за встановленим сучаснiстю порядком, але реальними

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

числами, як зазначувалося ранiше, будуть першi дев’ять чисел, до яких додається загальне число богiв перших чотирьох Пантеонiв, тобто 83 (25+25+25+8). Таблиця 26. Дати свят богiв Пантеону Господа Пана Число

Бог

Функцiя

Дата

1 2 3 4 5 6 7 8 9

ПАН Бiлояр Вiдич Числобог Сивояр Поренут Усуд Ослад Урдзець

Мовознавство Пристосування Самопiзнання Органiзацiя Напоумлення Упоряджування Унiверсалiзацiя Улагодження Бережливiсть

1 сiчня 10 червня 20 листопада 1 травня 10 жовтня 20 квiтня 1 вересня 10 лютого 20 липня

Як бачимо, наш народ перед Новим роком не дарма спiвав та й продовжує спiвати старовинну як свiт пiсню: «Добрий вечiр, добрий, Пане Господарю, Радуйся, ой радуйся земле, Свiт Новий народився...» Бо перед Новим роком планета енергетично очищається, а 1 Сiчня дiйсно народжується Новий Причинний Свiт планети Земля. Таблиця 27. Дати свят богiв Пантеону Господа Пана у послiдовному порядку Число

Бог

Функцiя

Дата

1 2 3 4 5 6 7 8 9

ПАН Ослад Поренут Числобог Бiлояр Урдзець Усуд Сивояр Вiдич

Мовознавство Улагодження Упоряджування Органiзацiя Пристосування Бережливiсть Унiверсалiзацiя Напоумлення Самопiзнання

1 сiчня 10 лютого 20 квiтня 1 травня 10 червня 20 липня 1 вересня 10 жовтня 20 листопада

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА ПАНА Каузальний свiт (свiт причин та наслiдкiв) – п’ятий Пантеон Таблиця 28. Пантеон богiв господа Пана Бог/Гоподь

Число Бога

Магiчне число

Дата свята

ПАН

01.01

Ослад Поренут Числобог Бiлояр Урдзець Усуд Сивояр Вiдич

85 86 87 88 89 90 91 92

15 15 15 15 15 15 15 15

10.02 20.04 01.05 10.06 20.07 01.09 10.10 20.11

Функцiї управлiння

(енергiї) Причинним свiтом-Енергогенезою (метаморфозами) Мовознавством Улагоджуванням Упоряджуванням Органiзацiєю Пристосуванням Бережливiстю Унiверсалiзацiєю Напоумленням Самопiзнанням

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ПАНТЕОН ГОСПОДА СЕСТА (Свiт Душ) Цiлiсний Пантеон Господа Сеста складали боги, що вiдповiдали за взаємостосунки у Природi, та мiж людьми. Бiологiчна iндукцiя переносить на Природу не тiльки властивостi iндивiдiв, якi передаються вiд одного органiзму до iншого (вiдомi дослiди про перенiс ознак гусиняти на курча), але i якостi взаємостосункiв мiж iндивiдами. Вiдповiдно до народних прикмет, якi можна вiднайти у фольклорi, стосунки мiж людьми переносяться на Природу, а вона їх повертає людям. У Пантеон Сеста входять сiм богiв, якi вiдповiдають за стосунки мiж людьми у суспiльствi. Християнське Православ’я, яке багато взяло вiд древньої Фiлософiї Предкiв, видiляє 13 чеснот: Вiра, Надiя, Чеснiсть, Знання, Мудрiсть, Смирення, Послух, Довготерпiння, Безбоязнiсть, Вiрнiсть, Самовладання, Доброта, Вдячнiсть. Сюди увiйшли не тiльки моральнi правила, але й чесноти, за якi вiдповiдав, як надавалося ранiше, Смiлич, Силич, Милич, Нада, Дара, що входять до Пантеону Господа Дия. Тому, щоб точно визначити, якi були моральнi правила та чесноти у наших пращурiв, ми маємо звернутися до вивчення українського громадського характеру, який за багатотисячолiтню iсторiю свого формування закрiпився не тiльки у культурi нашого народу, а також i у генетичному апаратi людини, завдячуючи чому культура залишається практично незмiнною. Багато якостей людини виникли не самi по собi, а завдячуючи багатотисячолiтньому вiдбору. Знайшовши основнi вродженi громадськi якостi, можна визначити принципи, що тисячолiттями iснували у громадах наших пращурiв, пiсля чого можна визначити i богiв, що вiдповiдали за цi принципи. Громадських якостей є багато, але ми обмежимося тiльки тими, якi мають вiдповiдностi з життєвими ознаками (див. таб. 29). Основних життєвих ознак видiлено сiм, хоча ряд науковцiв називають бiльше десятка. Вiдповiдно до теореми вiдомого радянського винахiдника Н.І.Коров’якова, для того, щоб явище було самодостатнiм та могло iснувати, воно мусить мати п’ять основних якостей, а для бiльшої стабiльностi – сiм. Першi п’ять якостей моральностi, що входили до Пантеону Господа Дия, давали можливiсть поєднати Свiдомiсть людини з Свiдомiстю Душi. Першi чотири правила моралi Пантеону Сеста сприяли пробудженню Свiдомостi Духу, а наступнi три сприяли єднанню з Всевишнiм. Насправдi, якщо б цi принципи могли оживити суспiльство, то вони сприяли б пробудженню вiд сну Душi та Духу, якi, на жаль, у бiльшостi людей сплять протягом усього життя, i це є причиною того, що люди не можуть згадати своїх попереднiх життiв. Таблиця 29. Вiдповiднiсть життєвих ознак та принципiв моралi Житєвi ознаки

Принципи моралi

Цiлiснiсть Розвиток Спадковiсть Роздратування Самоорганiзацiя Гомеостаз Мiнливiсть

Терпимiсть Повага Традицiї Спiвмiрнiсть Спiвробiтництво Вiдповiднiсть Вiдкритiсть

Основних життєвих ознак, як вiдзначалося, видiлено сiм: цiлiснiсть, розвиток, спадковiсть, роздратування, самоорганiзацiя, гомеостаз та мiнливiсть. Наприклад, такiй життєвiй ознацi як цiлiснiсть вiдповiдає принцип моралi – терпимiсть, розвитку – повага, i т.д. (див таб. 29) 53

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Якостi громадського характеру не виникають самi по собi – вони є результатом тривалого виховання наших пращурiв задля мети та досягнень громади. І перш за все нашi пращури працювали над тими принципами, якi давали їм можливiсть поєднати свою Свiдомiсть зi Свiдомiстю Духу. ЖИВА – була втiленням терпимостi, яка є одним з головних принципiв, що веде до виживання людини у складних умовах буття. Доброзичливiсть була древньою нацiональною рисою орiйцiв i вiдповiдала принципу моралi – терпимостi. Ця риса допомогла орiйцям об’єднати багато народiв та народностей, освоїти територiї Європи, Азiї та Америки. Народ знав, що у спокої – сила, тобто стан терпимостi сприяє накопиченню внутрiшньої енергiї, яка народжує у людинi додатковi сили та спрямованiсть її до мети. Про цi якостi добре говорять народнi прислiв’я: Терпiння дає умiння. Без терпiння немає спасiння. Терпiння та труд все перетруть. ЦУР – (ЧУР, ЩУР) зумовлював взаємостосунки з померлими пращурами, пiдтримував повагу до них i захищав людей вiд небажаного спiлкування. Зв’язок з ним зберiгається за рахунок традицiй. Вiд слова Цур (Щур) походить слово праЩур. Дiти, граючись кажуть: «Цур тобi...», «цур моє...» , i не пiдозрюють, що це старовинна замова. Характерна громадська якiсть – вiдданiсть традицiям та нацiональним святиням – є основним принципом моралi, що називається спадковiстю. За древньоруськими моральними принципами повага до старших стояла на одному з перших мiсць у процесi виховання людини. І сьогоднi в Українi ми можемо подекуди чути, як вихованi люди звертаються до будь-якої старшої людини на ви i з великою шаною та повагою. Збереглися прислiв’я, якi характеризують принцип спадковостi: Живи по-старому, проживеш бiльше, а мели по-новому, намелеш бiльше. Нових друзiв наживай, а старих не зневажай. ПОРЕВИТ – дiяв за принципом вiдповiдностi (справедливостi). У русичiв завжди було загостреним почуття справедливостi, що є проявом принципу вiдповiдностi. Природжене прагнення справедливостi складало основу iдеї русичiв, над якою пiзнiше працювали фiлософи минулого та нинiшнього столiть. Саме справедливiсть була одною з основних людських цiнностей, за яку нашi пращури не шкодували навiть свого життя. Збереглися прислiв’я, що показують принцип вiдповiдностi: З ким поведешся, вiд того i наберешся. Яку дружбу заведеш, таке життя i проживеш. Римський iмператор Юстинiан сформулював цей принцип так: «Кожному вiддай те що повинно. КРИШЕНЬ – втiлював у своїй дiяльностi принцип вiдкритостi свiдомостi. У Вiдах виступає як втiлення верховного бога на iм’я Кришна, який вiдкрив у Бхагават Гiтi Арджунi (Оровi юному) – ватажковi Пандевiв – усi принципи побудови Всесвiту. Вмiстимiсть української душi, яка виявляється у прийняттi чужих розумних думок та iдей, як своїх, вiдповiдає вiдкритостi. Наявнiсть цього принципу є показником духовної зрiлостi людини. Вбираючи у себе думки та бажання всiх людей, людина приходить до глибокого, всеохоплюючого розумiння життя. «Чужого навчайтесь, свого не цурайтесь», казав Т.Г.Шевченко, проповiдуючи українському народу саме принцип вiдкритостi. ВИШЕНЬ – вiв людей до поваги, а вища форма поваги веде до любовi. За Вiдами Вишень вiдомий як Вишну (творчий бог), а його другою iпостассю є Кама – втiлення любовi. Такi громадськi якостi людини, як спiвчуття, здатнiсть увiйти у положення iншої людини i зрозумiти причини її стану, взаєморозумiння та сердечнiсть – пов’язанi з принципом поваги. Розумiння людьми один одного – це одна з умов єдностi нацiї та 54

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

держави. Стосунки, що мали мiсце на Русi, дозволили їй iснувати тисячолiттями. Українськi прислiв’я також говорять про повагу: Без поваги немає родини, без вiдваги нема Батькiвщини. Краще з розумним втратити, нiж з нерозумним знайти. РУЄВИТ – вiдповiдав за принцип спiвставлення. Статуя Руєвита знаходилася у храмi на островi Рюген (Руяна) i була семилика, що показує одне з головних положень цього бога над сьома вище наданими iпостасями, якi нiби входили в нього. А i справдi, спiвставлення – це всеохоплюючий принцип, тому Руєвит є подiбним до Симаргла, який був вiдповiдальним за сiм шляхiв яги. Древнi знали та любили це число, тому i принципiв взаємовiдношень було також сiм, а сам Руєвит вiдповiдав за спiвмiрнiсть, що охоплювали всi попереднi сiм принципiв. Одне з найвищих якостей, яке було у повазi у русичiв, а потiм i в українцiв – це сумлiння, якому вiдповiдав моральний принцип спiвставлення (адекватнiсть), який дозволяє спiвставити, порiвняти свою поведiнку з реакцiю оточуючого середовища. На перший погляд здається, що гармонiя та спiвставлення це одне i теж, але насправдi спiвставлення охоплює гармонiю та всi моральнi принципи. СЕСТ – був вiдповiдальним за узагальнений принцип спiвробiтництва. З чуйнiстю українського характеру, з прагненням людей до соборностi та взаємодопомоги пов’язаний такий принцип, як спiвробiтництво. Можна видiлити двi форми моралi – мораль, що руйнує суспiльство людей, де володарює нiчим не обмежена конкуренцiя, та мораль громадського спiвробiтництва, яка веде до, змiцнення громади, змiцнення суспiльства. Усi названi моральнi принципи у древностi сформували руську етику, яка була нормою трипiльської держави Оратанiї i далi Київської Русi, i яка з перебудовою держави на вiзантiйський, потiм римський i далi захiдний зразок, почала втрачатися на державному рiвнi, але залишалася у людських громадах, родах, сiм’ях. Моральнi принципи: терпимiсть, повага, традицiйнiсть та вiдповiднiсть давали здатнiсть з’єднатися людськiй Свiдомостi зi Свiдомiстю Духу, завдячуючи чому до людини приходило просвiтлення, i вона могла згадати всi свої минулi втiлення. Останнi три моральних принципи (спiвробiтництво, вiдкритiсть та спiвставлення) дозволяли поєднати людинi свою Свiдомiсть iз Свiдомiстю Всевишнього. Порiвнюючи iмена богiв з уродженими якостями нашого народу, отримуємо вiдповiднiсть мiж божествами та моральними принципами, за якими жило у недалекому минулому орiйське суспiльство. На таб. 30. перерахованi усi принципи взаємостосункiв людей. Таблиця 30. Принципи взаємостосункiв людей Число

Боги

1 2 3 4 5 6 7

Жива Вишень Цур Поревит Кришень Руєвит СЕСТ

Життєвi ознаки Принципи моралi Цiлiснiсть Розвиток Спадковiсть Роздратування Самоорганiзацiя Гомеостаз Мiнливiсть

Терпимiсть Повага Традицiї Вiдповiднiсть Спiвробiтництво Спiвставлення Вiдкритiсть

Якостi громадського характеру Добродушнiсть Сердечнiсть Вiдданiсть Справедливiсть Змiстовнiсть Сумлiннiсть Чуйнiсть

Структура Пантеону Господа Сеста така ж проста та лiнiйна, як i Пантеону Господа Пана. Сест керував Свiтом Душ i сприяв об’єднанню у людинi своєї власної Фiзичної Свiдомостi зi Свiдомiстю своєї Душi.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Таблиця 31. Структура Пантеону Господа Сеста Число

Боги

Принципи моралi

1 2 3 4 5 6 7

Жива Вишень Цур Поревит Кришень Руєвит СЕСТ

Терпимiсть Повага Традицiї Вiдповiднiсть Спiвробiтництво Спiвставлення Вiдкритiсть

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА СЕСТА Символом Господа Сеста була п’ятикiнцева зiрка, яку сучаснi окультисти трактують одночасно i як знак людини, i як символ сатани. Рисунок 5. Магiчна фiгура та астрологiчна зiрка Господа Сеста

Розташування чисел у зiрцi Господа Сеста при складаннi мiж собою дають два магiчнi числа –11 та 13, що створює неоднозначнiсть у проявi цього символу. Як вiдомо, число 11 характеризує рiчнi Сонячнi цикли, а число 13 однозначно характеризує Землю. У центрi зiрки стоять два числа, якi дозволяють привести суми усiх чисел до одного числа. Вiдповiдно до семикiнцевої астрологiчної зiрки Сеста, яка має крок 52 днi (365:7), вирахувано дати свят богiв Пантеону. Таблиця 32. Свята богiв Пантеону Господа Сеста №

Боги

1 2 3 4 5 6 7

СЕСТ Жива Вишень Цур Поревит Кришень Руєвит

Функцiї Спiвробiтництво Терпимiсть Повага Традицiї Вiдповiднiсть Вiдкритiсть Порiвняння

Дати 1 липня 6 грудня 11 травня 12 жовтня 20 березня 21 серпня 27 сiчня

Остаточно вишикувана послiдовнiсть дат свят на протязi року Пантеону Господа Сеста наведена у таб. 33.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таблиця 33. Свята богiв Пантеону Господа Сеста у своїй послiдовностi №

Боги

Функцiї

1 2 3 4 5 6 7

СЕСТ Кришень Цур Жива Руєвит Поревит Вишень

Спiвробiтництво Вiдкритiсть Традицiї Терпимiсть Порiвняння Вiдповiднiсть Повага

Дати 1 липня 21 серпня 12 жовтня 6 грудня 27 сiчня 20 березня 11 травня

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА СЕСТА Свiт Душ – шостий Пантеон Таблиця 34. Пантеон богiв Господа Сеста Бог/Гоподь

Число Бога

Магiчне число

Дата свята

СЕСТ

01.07

Кришень Цур (Чур) Жива (Сива) Руєвит Поревит Вишень

94 95 96 97 98 99

13 13 13 13 13 13

21.08 12.10 06.12 27.01 20.03 11.05

Функцiї управлiння (енергiї) Свiтом Душ (спiвробiтництвом) Вiдкритiстю Традицiйнiстю Терпимiстю Прорiвнянням Вiдповiдальнiстю Повагою

ПАНТЕОН ГОСПОДА СЕМЕЖА (Свiт Духiв) Як давалося ранiше, Дух людини визначається її цiнностями чи метою, i як вони були вищими, так i був вище рiвень спрямованостi особи. У Пантеон Господа Семежа входили боги, що вiдповiдали за божественну мету. Спрямування до цiєї мети породжувала божественнi якостi у людей. На вiдмiну вiд пересiчної мети, божественна мета є процесуальною, тобто нiколи не можна досягти її кiнця. Кожний Пантеон вiв людину до своєї, тiльки йому властивої мети. Пантеон Ра вiв до безсмерття, Пантеон Дия вiв до досконалостi, Пантеон Дажбога – до творення, Пантеон Сварога – до творчостi, Пантеон Пана – до метаморфоз (вседосяжнiсть). За кожну мету вiдповiдав свiй бог, iмена яких, що дiйшли до нас, говорять про їх функцiї. Таблиця 35. Пантеон богiв Господа Сеста Номер Боги Пантеону Семежа 1 2 3 4 5

Гой Вiра Єзiда Творич СЕМЕЖ

Мета богiв Семежа

Який Пантеон веде до мети

Безсмертя Досконалiсть Творiння Творчiсть Вседосяжнiсть

Ра Дий Дажбог Сварог Пан

ГОЙ – вiдповiдав за безсмертя. Збереглося китайське слово Гуй, що означає душу померлого пращура. Гой ще збереглося у староруськiй мовi як схвалювальний оклик,

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

але ранiше означало померлого пращура, пращура що став богом i досягнув безсмертя. Гой у жидiв означає особу не юдейської вiри. ВІРА – богиня досконалостi. Без Вiри (Вiди Ра), i це очевидно, не можна було досягнути нiякої досконалостi. ТВОРИЧ – (ТВОРЕЦЬ) вiдповiдав за творчiсть взагалi i за творчiсть свого органiзму. ЄЗІДА – богиня, що вiдповiдає за творiння. Зiдар – староруською означає зодчий, будiвничий, той що творить. СЕМЕЖ (Шамаш) – у Семирiв процеси, що проходили у органiзмi, були негентропiйними, тобто у них постiйно йшло омолодження. Іншими словами, якщо люди справдi будуть прагнути до якоїсь мети, а не тiльки її декларувати, то у них всi бiохiмiчнi процеси змiнять свiй напрямок i вони досягнуть рiвня вседосяжностi. Семеж – се межа.

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА СЕМЕЖА Символом Господа Семежа була чотирикiнцевиа зiрка з перехрестями. Рисунок 6. Магiчна фiгура та астрологiчна зiрка Господа Семежа

Сума чисел у цiй фiгурi дорiвнює п’яти. Це число було керiвним-магiчним у Пантеонi Господа Семежа. Його астрологiчна зiрка – це п’ятикiнцева зiрка з кроком 73 днi (365:5). Вона дозволяє визначити дати свят богiв Пантеону Господа Семежа. Таблиця 36. Дати свят Пантеону богiв Господа Семежа Боги

Функцiї

Дата

Стихiя

СЕМЕЖ Гой Вiра Єзiда Творич

Вседосяжнiсть Безсмертя Досконалiсть Творiння Творчiсть

1 грудня 7 липня 11 лютого 18 вересня 25 квiтня

Вогонь Вода Повiтря Земля

Астрологiчна зiрка Семежа повнiстю розкручує час у зворотному напрямку, тому що стихiї святкових дат проходять у неї у зворотному напрямку. Послiдовнiсть дат свят протягом року надано у таб. 37.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таблиця 37. Свята богiв Пантеону Господа Семежа у своїй послiдовностi №

Боги

Функцiї

Дата

Стихiя

1 2 3 4 5

СЕМЕЖ

Вседосяжнiсть

1 грудня

Вiра Творич Гой Єзiда

Досконалiсть Творчiсть Безсмертя Творiння

11 лютого 25 квiтня 7 липня 18 вересня

Вода Земля Вогонь Повiтря

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА СЕМЕЖА Свiт Духовностi – сьомий Пантеон Таблиця 38. Пантеон богiв Господа Семежа Бог/Гоподь

Число Магiчне Бога число

Дата свята

СЕМЕЖ

100

01.12

Вiра (Вiрат) Творич (Творець) Гой Єзiда

101 102 103 104

5 5 5 5

11.02 25.04 07.07 18.09

Функцiї управлiння

(енергiї) Свiт ДуховностiВседосяжнiсть Досконалiстю Творчiстю (Воля) Безсмертям (Сприйняття) Творiнням (Дiя)

ПАНТЕОН ГОСПОДА ВІСТА (Свiт Етики) Пантеон Господа Вiста складався з трьох богiв: КАРНА – перший член Пантеону Господа Вiста, вiд iменi Карни походить iменник «реiнкарнацiя». Карна вiдповiдала за постiйне перевтiлення людської Душi та карнацiю, тобто перетворення людини у другi види i навiть предмети, це було її головною метою, якiй пiдлягав Пантеон Пана. Ім’я Карна зустрiчається у Велесовiй книзi i у «Словi про Ігорiв похiд». Вiд Карни походить вiдома назва «Коран», що перекладається як «закон». Людина, що володiла карнацiєю, могла перетворюватися у будь кого, у свого пращура, русалку, чи ще когось. Такi можливостi людина отримувала завдяки оволодiнням 40 канонiв, про якi пiде мова далi. СПАС – другий член Пантеону Господа Вiсти. Учитель-Спас з’являється завжди на зламi епох з метою донесення втрачених духовних знань та традицiй i приносить на Землю загальне благо. За Вiдичною традицiєю Спаса називають ще Аватарою. ВІСТА – божественним результатом дiяльностi людини, яка оволодiла реiнкарнацiєю та загальним благом у Пантеонi Вiста була всеосяжнiсть. У древньому суспiльствi через кожнi 24 роки цикл повторювався знову. І кожний рiк присвячувався якомусь одному боговi. Протягом року, як правило, використовувалася вся його атрибутика. Зациклювання соцiальних процесiв автоматично вело до безсмертя людини, тому що приводило до зациклювання бiосферних процесiв, тобто бiосфера ставала стiйкою i багато видiв її тварин та рослин ставали безсмертними, то-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

му що священним тваринам та рослинам передавалися божественнi властивостi, напрацьованi людьми та жерцями, в тому числi i фiзичне безсмертя. Щоб вiдiйти вiд соцiальних та бiологiчних наслiдкiв безсмертя, древнiми жерцями була напрацьована реiнкарнацiя, яка i досi iснує на Землi. На рiвнi Вiсти закiнчувалося формування восьмої оболонки людини (тiла), яку ми умовно називаємо «оболонкою божественної етики» чи просто етичною. Вiста вiдповiдала за зв’язок з усiма богами i Всевишнiм, а також була володарем восьмого свiту (етичного), який на сьогоднi є практично зруйнованим i який потрiбно людству вiдновлювати.

СВЯТА БОГІВ ПАНТЕОНУ ГОСПОДА ВІСТА Символом Вiсти була Божественна Монада, тобто коло, роздiлене гармонiчною кривою на двi частини, зафарбованi у протилежнi кольори, i кожна частина має маленьке коло протилежного кольору. Цей знак використовують, як правило, авiстiйцi, буддисти та вiдiйцi. Рисунок 7. Магiчна фiгура та астрологiчна зiрка Господа Вiсти.

Виходячи з трикiнцевої астрологiчної зiрки Вiсти, вираховуються всi дати свят богiв Пантеону. Таблиця 39. Дати свят богiв Пантеону Господа Вiсти №

Боги

Функцiї

Дата

1 2 3

ВІСТА Карна Спас

Всеосяжнiсть РеiнКАРНАцiя – Перетворення

1 березня 1 липня

Загальне Благо – Гармонiя

1 листопада

Виходячи з таблицi дат богiв Пантеону Господа Вiсти виникає запитання щодо орiйського Спасу. Сучаснi гореiсторики (не кажучи вже про юдо-християнських теологiв), доводять нам, що Спасом для українцiв був бiблiйний Христос, зiбраний образ якого створили юдо-християнськi проповiдники i що нiбито вiн «спас», себто врятував людей, забравши всi грiхи на себе. Не говорячи вже за цю горепропаганду утриманської та рабської психологiї, цi горе-iсторики, на жаль, не знають, що в українськiй мовi нiколи не було слова «спасати», яке варто вiднести до т.з. росiйської мови, котра утворилася хоча й на базi старої української, але набагато пiзнiше та зi значними домiшка-

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ми азiйських мов. Натомiсть українська мова знає слова зi схожим коренем – ПАСтух, ПАСтир, ПАСок тощо, якi означають контролювати, навчати, утримувати. А слово «Спас» може означати тiльки «Учитель», тобто особу, яка надає знання людям. Саме таким давачем знань був Кришна, надавши високодуховнi знання орiйським народам у своїй «Бхагават Гiтi» i саме тому у день бога Кришеня український народ святкує орiйський – хлiборобський – Спас. Друге запитання, яке виникає з цього приводу – хто ця особа «староруський – український Спас"?. Останнiм Спасом українського народу, як говорить нам iсторiя, був Бус-божич, якого у 376 р. н.л. пiдступно розiп’яли готи.

ПАНТЕОН БОГІВ ГОСПОДА ВІСТА Етичний свiт – восьмий Пантеон Таблиця 40. Пантеон богiв Господа Вiста Бог/Гоподь Число Магiчне Дата Бога число свята

Функцiї управлiння

ВІСТА

105

01.03

(енергiї) Етичним свiтом-всеосяжнiсть (зв’язок з Абсолютом, ЦареБогом, або Всевишнiм )

Карна

106

Спас

107

3 3

01.07 01.11

Реiнкарнацiєю, Перетворенням Загальним Благом, Гармонiєю

ПАНТЕОН ГОСПОДА ДЕВА (Свiт божественної мови) До пантеону Господа Дева, дев’ятого за рахубою, входив лише один бог – Дев, який був одночасно i Господом i богом, тобто вiн мав звання Господь-бог. У старiй українськiй мовi зустрiчається словосполучення «ГОРiшнiй свiт» (Гор=Дев), що засвiдчує про наявнiсть дев’ятої оболонки у людини i ще у недалекому минулому – дев’ятого Свiту. Деву вiдповiдало дев’яте тiло, яке ми умовно називаємо мовним. Воно було щiльнiше людського тiла. Саме тому думообрази Девiв були для нашого свiту щiльними, тобто матерiальними. Дев вiдповiдав за мовний свiт, який сьогоднi на землi практично є зруйнованим. Дев, як було показано, був останнiм, дев’ятим рiвнем, на якому ще було можливим тiлесне iснування, хоча мало мiсце змiшане iснування, тому що Дев досягав злиття з Абсолютом, тобто iз Всевишнiм. Не випадково на санскритi число 9 (нава) є також кiнцем духовного розвитку. Поява мовної оболонки у Дева було зумовлене виникненням 10-ї сигнальної системи, яка визначалася вiдкритою граматикою. Вiдкритiсть граматики було можливим за наявностi законiв, що дозволяли мiняти кiлькiсть та змiст граматичних правил. Здавалося б, говорити мовою, у якої постiйно змiнюється граматика, неможливо, але знаючи закони змiн та утворень правил граматики, людина Дев мiг визначити як iнший Дев їх змiнив, i що вiн хотiв цим сказати. Практично закони еволюцiї Природи та закони еволюцiї мови (тобто закони змiни граматичних правил) збiгаються, що дозволяло Девам керувати не тiльки власною еволюцiєю, але i еволюцiєю Всесвiту. Дев вiдповiдав за Дева-Нагарi. На сьогоднi це Індо-Вiдичний алфавiт, але так називалася i першомова. Девом могла стати будь-яка людина, яка оволодiла всiма рiвнями цiєї божественної мови. Людина, яка володiла Деванагарi могла розмовляти з будьякою людиною, твариною та неживим предметом. Ще бiльше, володар Деванагарi мiг 61

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

спiлкуватися з будь-якою структурою, як матерiальною, так i нематерiальною, наприклад, з частиною органiзму, з окремим органом, з клiтиною (що зараз умiють деякi йоги), з її органоїдами, з соцiальною структурою i навiть з подiями. У абетцi святорусiв (праукраїнцiв) не дарма першi три лiтери були Аз Буки Вiди, що очевидно означає – Я Богiв Знаю. Визначною рисою Деванагарi, як це було у всiх древнiх мовах: єгипетськiй, санскритi, древньоруськiй – є наявнiсть урочистих мов, якi iснували паралельно з пересiчними мовами. Як вважають фахiвцi, Велесова книга написана спецiальною мовою волхвiв та кшатрiїв-воїнiв, що вiдрiзняється вiд вiдомої старослов’янської, якою були написанi iншi древньоруськi пам’ятники. І абетка у неї є iншою – «велесовиця», що вмiщує у собi стилiзованi лiтери глаголицi, скандинавськi та вiдичнi руни i грецькi унiцiали. З цього можна зробити висновок, що Велесова книга написана урочистою мовою, за допомогою урочистої абетки, яка iснувала паралельно пересiчнiй абетцi, на базi якої, за легендою, Кирило та Мефодiй нiбито створили (насправдi спотворили нашу абетку) свою християнську абетку. У Велесовiй книзi говориться, що греки запозичили абетку вiд слов’ян, з чим не можуть погодитися ортодоксальнi вченi. Але це не є просто порожнiми словами. Юлiй Цезар, пiдкоривши кельтiв знайшов, що поряд з рунами (руни – РУськi письмеНИ) кельти у повсякденному життя використовували також i грецьку абетку, хоча незрозумiло було, звiдки вона тут з’явилася. Тому можна смiливо стверджувати, що т.з. грецька абетка широко використовувалася на Євразiйському континентi ще задовго до виникнення грецької культури i використовувалася всiма слов’янськими народами як повсякденна, жрецька писемнiсть. На думку мовознавця Г.С. Гриневича, староруських (святоруських) письмових знакiв було 151. Мабуть, що 108 з них означали iмена богiв, тобто були буквами, а 43 були допомiжними лiтерами, з яких складали всi слова, що стосувалися повсякденного життя, лiтератури. Недарма Аз Буки Вiди – Я Богiв Знаю, бо той хто знав абетку, знав iмена усiх 108 богiв. Саме в урочистiй частинi Деванагарi i була уся божественна сила Девiв. На те, що сила урочистої мови була величезною, вказує санскритське слово «мудра», що означає зображення рун чи санскритських лiтер за допомогою пальцiв (звiдси наше слово «мудрiсть"). При цьому, правильне зображення цих лiтер, тобто iмен богiв, дають цiлющу енергiю, енергiю богiв фiзичному тiловi людини.

СВЯТО ГОСПОДА ДЕВА Знаком Дева було коло з крапкою всерединi. Це один з найстаровиннiших символiв, який знаходять на древнiх предметах. Вiн досi використовується в астрологiї для позначення Сонця. Але це не зовсiм правильно. У використаннi знакiв Господ, можна помiтити тенденцiю, як вище Господь, так простiше його символ. Люди наївно думають, що можуть зв’язатися з богом у будь-який момент, за своїм бажанням. Але навiть волхви, пiднiмаючись на Краду (до мiсця Ра), проводили багаторiчнi служби для встановлення божественного контакту, але таку можливiсть отримували тiльки Праведники, або ПРАВІ ВІДИ. Свято Дева приходилося на 1 Березня. Це дуже чутлива точка до божественних проявiв Космосу i у цей день з’являється можливiсть встановити контакт навiть iз Всевишнiм. У момент контакту з Богом людина сама стає богом i отримує можливостi творити чудеса. Недарма саме у цей день праукраїнцi святкували свiй Новий рiк. 62

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

За Індiйською Вiдичною традицiєю цей день часто збiгається з найбiльшим святом у Індiї – святом Бога Шиви – Шива-РА-три. І це не є випадковим. Рисунок 8. Знак Господа Дева

У цїй розвiдцi ми можемо побачити, що як вище бог, так i простiший символ, що його символiзує. І хоча наведенi у цьому роздiлi дати свят у майбутньому будуть вимагати уточнення, але ми вирiшили їх розрахувати та надати вам, щоб ви могли знати, коли у кожного з вас є потенцiйна можливiсть контактувати з тим чи iншим богом. Якщо такий контакт вiдбудеться, ви нi з чим iншим його не сплутаєте. І це буде ще одним доказом, що дата свята цього бога визначена правильно. У момент контакту з богом людина на деяку мить сама стає Богом i отримує можливiсть творити чудеса.

ПАНТЕОН ГОСПОДА ДЕВА Мовний свiт – дев’ятий Пантеон Таблиця 40. Пантеон богiв Господа Вiста Бог/Гоподь Число Магiчне Дата Бога число свята ДEВ

108

01.03

Функцiї управлiння

(енергiї) Мовним свiтом-злиття з Абсолютом (ЦареБогом, або Всевишнiм)

ЧОМУ БОГІВ СТО ВІСІМ? У розпорядженнi кожного Господа був свiй Пантеон богiв: у РА – 24 бога, у ДИЯ – 24 бога, у ДАЖБОГА – 24 бога, у СВАРОГА – 11 богiв, у ПАНА – 9, у СЕСТА – 7, у СЕМЕЖА – 5, у ВІСТИ – 3, у ДЕВА – 1. Всього 108 + ВСЕВИШНІЙ Як написано у Велесовiй книзi – ми слов’яни вiдаємо одного Всевишнього Бога та Його прояви на Землi. 108 богiв – це священне число до цього часу у повазi усiх релiгiй без винятку. Крiм того, це сакральне число, на якому побудованi всi космiчнi вимiри. Храм Пантеону Господа РА знаходився у Європi. Храм Пантеону Господа ДИЯ знаходився у Америцi. Храм Пантеону Господа ДАЖБОГА знаходився у Азiї. Храми всiх iнших Господ знаходилися на пiвнiчному континентi – Арктидi. Мiсто, де були репрезентованi всi 108 богiв, називалося СТОЛИЦЯ (сто+лиць). Чому ж таки нашi пращури вибрали число 108? Планета Земля має 36 богiв природного походження – це боги стихiй, мiсяцiв, часу, тощо. Для взаємодiї з ними нашi пращури поставили у вiдповiднiсть до них 36 богiв, яких вони створили штучно i надiлили функцiями вiдповiдати ще 36-ти богам космiчної єрархiї (36х3=108).

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Дев’ять Пантеонiв здiйснювали зв’зок людини з земними та космiчними богами, вони контролювали 40 заповiдей, виконання яких пiднiмало людину до рiвня бога i далi до Космiчного Бога – Володаря Всесвiту – Всевишнього. Як вiдомо з Вiд, у нашому Всесвiтi домiнує семерична система (мiрнiсть), тобто семерична єрархiя. Абсолют, що охоплює весь Всесвiт, має безлiч галактичних та земних зв’язкiв, але будь якi зв’язки мають семеричне закiнчення на будь-якому рiвнi. Так, ми бачимо сiм Господ, якi керують життям i на нашiй планетi (Семеж – це межа), а також двоє Господ (Вiста та Дев), якi спiвпрацюють з сьома попереднiми Господами. Єрархiя богiв та Господ, що була створена Гiперборiйцями, мала дуже високий духовний рiвень i тому для ще бiльшої духовностi Великих Орiїв ними були створенi два додатковi Пантеони – Егрегори: Пантеон Господа ВІСТИ (етичний свiт), який спiвпрацюючи з 7-ма iншими Пантеонами, давав людям енергiї ВСЕДОСЯЖНОСТІ. Пантеон Господа ДЕВА (мовний свiт), який спiвпрацюючи з 7-ма iншими Пантеонами давав людям енергiї ЗЛИТТЯ З АБСОЛЮТОМ. Але це можна було досягти тодi i тiльки тодi, коли людина знала чи згадувала мову богiв. Як ранiше було викладено, є всi пiдстави приймати мовою Господа ДЕВА староруську – українську мову. Як вказує С.С. Губерначук, саме праукраїнцi принесли цю мову до Індiї в VІ тисячолiттi до н.л., яка стала основою вiдичного санскриту, абетка якої називається i сьогоднi ДЕВА-НАГАРІ. Захистити та вивчити українську мову i володiти нею зi 100% досконалiстю є наш святий обов’язок. Треба зрозумiти, що той, хто не володiє українською мовою, або паплюжить її суржиком (низька мовна культура), вiддаляє себе цим вiд Всевишнього. Ну, а той, хто не володiє етикою (Пантеон Господа Вiсти) сам вiддаляє себе вiд вседосяжностi i поступово опускається до рiвня тварини.

МАГІЯ ЧИСЕЛ У вiдповiдностi до древнiх уяв, що збереглися у пiфагорiйцiв, свiтом керують числа та їх спiввiдношення. При цьому, число 108 (загальна кiлькiсть богiв), яке має як свої множники всi першi числа (2,3,4,6,8,12), керує будь-яким явищем у свiтi, тому що, так чи iнакше, є кратним числам, котрим пiдлеглi основнi природнi явища. Числа проявляються не тiльки у структурi речовин, але i в подiях, тобто у часi. Не випадково астрологи визначають час, коли людина схильна до тих чи iнших подiй. Ця схильнiсть є фiзичною та фiзiологiчною характеристикою кожної людини, про яку їй треба знати, постiйно спостерiгаючи за своїм органiзмом. Це необхiдно тому, що ця схильнiсть дозволяє вийти людинi i на контакт зi своїми двiйниками (тонкими тiлами), i на контакт з пращурами (що пiшли), i на контакт з богами. А на еволюцiю нижчих iстот можуть впливати вищi сутностi тiльки за наявностi контакту, коли вiд них передаються вищi гармонiки їх стану. У кожного бога головним атрибутом було число, що визначало його свято. Саме воно задавало всi iншi символи: мандалу, ритм, час, частоту звуку, стихiю, колiр. А також складнiшi атрибути: дерево, тварину, кристал (божественний кут), їжу, функцiю. Далi в таблицях наведенi числа i свята всiх 108 богiв, а також наданi числа, що ними керують, отриманi з вiдповiдних магiчних фiгур. Тут, як сказано було ранiше, Господами називаються головнi боги Пантеонiв (Ра, Дий, Дажбог, Сварог....), а богами всi iншi. Дати свят проставленi у вiдповiдностi з дiючим сьогоднi календарем. 64

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

СВЯТИЙ КОЛА ДАР РОКУ ВIДО-ВIСТИЧНОГО ПРАВОСЛАВ’Я РУСИ-УКРАЇНИ Давньогрецький фiлософ Демокрiт 370 року до н.л. писав: «Життя без свят, наче довга дорога без перепочинку». Справдi-бо, свята покликанi насамперед скрашувати суворi буднi, знiмати надмiрну напругу, пiдзаряджати енергетичними iмпульсами дух i тiло людини. Але цим не вичерпується основне призначення свят. Кожне з них несе значно вищий, нiж ми уявляємо, потенцiал – акумулює, очищує, стверджує i возвеличує духовнiсть i окремої людини, i, на загал, громади. Нижче наведено астрологiчну зiрку Вiдо-Вiдичного (дохристиянського) Православ’я, з якої можна побачити та вирахувати зодiакальнi назви рокiв та мiсяцiв. При цьому, треба прийняти до уваги, що зодiакальне коло Оратанiї-Руси-України складалося з 24-рiчного, а не 12 рiчного, як зараз, циклу, тобто мало 2 кола Зодiаку. Вiдповiднiсть сучасного (спрощеного) та праукраїнського (руського) Зодiаку наводиться нижче у Таблицi нижче: Таблиця 41. Вiдповiднiсть орiйського-українського та грецького (вiрменського) Зодiакiв Мiс.

Перше Коло Ра

Друге Коло Ра

Сучасний Зодiак

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Стрибог Вiй Ярило Велес Род Купайла Перун Макоша Свiтовид Мара Хорс Лада

Желя Коструба Симаргл Берегиня Нава Дана Права Леля Троян Ява Радогощ Слава

Козерiг Водолiй Риби Овен Тiлець Близнюки Рак Лев Дiва Терези Скорпiон Стрiлець

За древньою традицiєю двадцятичотирьохрiчний зодiак називається «КОЛО РА». Знаючи функцiї та енергiї символiв-богiв Вiдо-Вiстичного Православ’я, будь-яка особа могла прогнозувати основнi тенденцiї року. Нижче наводиться рiчний астрологiчний годинник. З малюнка видно у якi роки, мiсяцi та днi i з якими енергiями контактувати i працювати, медитувати та проводити практики зцiлення. На жаль, до сьогоднiшнього дня був вiдсутнiй єдиний календар святих днiв українського народу. Нижче надається такий календар, який має допомогти всiм патрiотам України, козакам, всьому українському народовi у вiдновленнi та проведеннi нацiональних свят, фестивалiв та iнших фольклорних i обрядових заходiв, козацьких iгрищ та медитативних i лiкувальних практик.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Рисунок 9. Орiйський астрологiчний календар

Кожне з Вiдо-Вiстичних свят орiйцi-русини-українцi проводили з використанням певних обрядiв. На сьогоднi українська лiтература дає нам широку палiтру дохристиянських свят та обрядiв, описаних справжнiми науковцями-українцями. Дехто у рiзнобарв’ї обрядовостi вбачає низький рiвень знань чи недолугiсть наших пращурiв. Натомiсть варто зрозумiти, що будь-який обряд не нiс основного святкового навантаження. Всi обряди були спрямованi на активацiю у людей певного стану – стану пiднесення, коли будь-якi енергетичнi практики, а саме вони були квiнтесенцiєю свят, легко сприймалися та засвоювалися.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таблиця 42. Святi днi для орйця-русина-українця № Символ-Бог/ Господь

Дата Функцiя, енергiя свята

Свята (святi днi) Завдання на день свята

Причинним свiтомЕнерго-генезою Мовознавством

Рiздво Господа Пана (Пана Господаря). Астрономiчний Новий Рiк. Завдання дня – звiльнитися вiд негативних енергiй День мiсяця Сiчня. Мiсяць I Завдання дня – вчитися риторицi, говорити День активiзацiї ефiрного тiла. Сьомий енергоцентр Завдання дня – очиститися вогнем, свiчкою Свято Желi. День жаги до знань. Тiлом органiв Завдання дня – стримувати свої низькi iнстинкти почуттiв День виховання смiливостi. Смiливiстю Завдання дня – не проявляти негативу Свято Стрибога. День повiтряної стихiї. Стихiєю повiтря Завдання дня – день творчостi, хоробростi, руху до перемоги Свято Красича. День омовiння. Радiсть краси Зимове Водосвяття. Завдання дня – див. п. 6 Свято Митри. День навчання диференцiацiї. Алгоритмом диференцiацiї Завдання дня – навчатися таємним знанням та (рiзницi) ремеслам Свято Руєвита. День навчання порiвняння. ЗавПорiвнянням дання дня – день осягнення вищих iстин та духовної свiдомостi День мiсяця Лютого. Мiсяць II Завдання дня –простити грiхи собi та людям День активiзацiї ефiрного тiла. Восьмий енергоцентр Завдання дня – побороти свою гординю Свято Коструби- долi країни. Долею країни Громниця - Стрiтення. Завдання дня – проявляти позитивнi емоцiї Свято Ослада. День виховання злагоди. ЗавданУлагоджуванням ня дня – запровадити активний спосiб життя Свято Вiри (досконалостi). Досконалiстю Завдання дня – зайнятися фiзичними вправами Свято Силича. День виховання чеснот. Завдання Чеснiстю дня – змiцнювати самодисциплiну Вiком вiд 72 до 96 Свято Вiя, Свято Вiку. Колодiй. Завдання дня – вивчення таємних ремесел рокiв

ПАН

01.01

Сiчень

05.01

Семеж-вихор

06.01

Желя

07.01

Смiлич

11.01

Стрибог

19.01

Красич

19.01

Митра

21.01

Руєвит

27.01

Лютий

05.02

Вiста-вихор

06.02

Коструба

08.02

Ослад

10.02

Вiра (Вiрат)

11.02

Силич

12.02

Вiй

20.02

Знанич

28.02

Радiсть знання

Свято Знанича. День знань. Завдання дня – звернутися до традицiй, iсторiї

ВІСТА

01.03

Етичним свiтом – всеосяжнiсть (зв’язок з Абсолютом, або Всевишнiм )

Рiздво Господа Вiсти. День Пророкування. День позбавлення вiд розумових хиб. Орiйський Новий рiк. Завдання дня – див. п. 19

ДЕВ

01.03

Мовним свiтомзлиття з Абсолютом, або Всевишнiм)

Рiздво Господа Дева. День Духовностi. День рiдної мови. Завдання дня – очиститися вiд негативу, започаткувати нову справу

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

№ Символ-Бог/ Дата Господь свята

Свята (святi днi) Завдання на день свята

Функцiя, енергiя

Яровит

01.03

Весняним перiодом

Схiд

01.03

Напрямком свiту

Березень

05.03

Мiсяць III

Дев-вихор

06.03

Дев’ятий енергоцентр.

Свято приходу Весни, Свято Воскресiння Природи. Завдання дня – див. п. 19 Свято Сходу. Завдання дня – див. п. 19 Свято мiсяця Березня. Завдання дня – посилати позитив оточуючим Вас людям День активiзацiї ефiрного тiла. Завдання дня – очиститися вогнем, свiчкою, посидiти бiля вогнища

Бесiдич

07.03

Алгоритмом аналiзу (дiлення)

Свято Бесiдича. День навчання аналiзуванням. Завдання дня – позбавитися вiд страхiв

Симаргл

09.03

Тiлом духу

Милич

13.03

Бездоганнiстю

Свято Симаргла. День пiдйому Духу людини, нацiї. День прощення. Сорочини. Завдання дня – проявляти любов до людей Свято Милича. День виховання бездоганностi. Завдання дня – не бажати влади над iншими

Поревит

20.03

Вiдповiдальнiстю

Ярило

21.03

Стихiєю вогню

Європа

02.04

Квiтень

05.04

Мiсцем, континентом Мiсяць IV

Муза

09.04

Радiсть вiдкриття

Свято Музи. День навчання вiдкриттям. Завдання дня – дарувати подарунки

Берегиня

10.04

Оберезтвом

Свято Берегинi. День Оберезтва. Завдання дня – зкоректувати минуле, працювати з кармою

Дара (Дарiя)

14.04

Скромнiстю

Поренут

20.04

Упоряджуванням

Велес

22.04

Вiком вiд 24 до 48 рокiв

Свято Дари. День дарунку скромностi. Завдання дня – спiвати, танцювати, любити Свято Поренута. День упоряджування життя та навколишнього середовища. Завдання дня – працювати з iнформацiйним полем, набувати знання Свято Велеса. Свято зрiлостi, любовi. День хлiбороба-орача. Завдання дня – фiзичнi та духовнi практики

Зiроч

23.04

Алгоритмом екстраполяцiї (досвiду)

Свято Зiроча. День отримання досвiду. Рахманський Великдень. Завдання дня – працювати зi своєю пiдсвiдомiстю

Творич

25.04

Творчiстю (Воля)

Свято Творича. День навчання творчостi та волi. Завдання дня – працювати з iнкарнацiйними захворюваннями

Числобог

01.05

Органiзацiєю

День навчання Чисел та їх спiввiдношень. Солов’їний Великдень. Завдання дня – очиститися вогнем, свiчкою, посидiти бiля вогнища

Свято Поревита. День виховання вiдповiдальностi, справедливостi. Завдання дня – бути чесним та справедливим. Рiздво Ярила. Красна Гора. Завдання дня – осягнути своє корiння, проявляти iнтуїцiю День Європи. Завдання дня – проявляти свої почуття, вибирати мету Свято мiсяця Квiтня. Завдання дня – очищення душi та тiла

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

№ Символ-Бог/ Дата Господь свята

Функцiя, енергiя

Свята (святi днi) Завдання на день свята

Америка

03.05

Алгоритмом аналiзу (дiлення)

День Америки. Завдання дня – бути правдивим та сумлiнним

Травень

05.05

Мiсяць V

День мiсяця Травня. Завдання дня – не пiддаватися iлюзiї омани та спокуси

Нав

11.05

Свiтом стихiй

Навський Великдень. Завдання дня – перемагайте своє тiло, влаштуйте голодний день

Вишень

11.05

Повагою

День поваги до померлих, поминальний день. Радуниця. Завдання дня – див. п. 41

ДИЙ

15.05

Ефiрним свiтом (Досконалiсть)

Рiздво Господа Дия. День пiзнання досконалостi. Завдання дня – припинити контакти з тими, хто пiдкидає Вам негативнi думки

Манич

19.05

Радiсть досягнення

Рiздво Господа Дия. День пiзнання досконалостi. Завдання дня – пiзнати всесвiтнi Закони та нацiональнi Звичаї

Род

23.05

Царством життя

Свято бога Рода та рожаниць. Рожаницi. Свято Батька Ора. Завдання дня – вiдновити справедливiсть та працювати з власною кармою

СВАРОГ

01.06

Ментальним свiтом (розумом) (Творчiсть)

Рiздво Господа Сварога. День розумового пiдйому та творчостi. Завдання дня – зайнятися дихальними практиками, працювати з пахощами

Лiта

01.03

Лiтнiм перiодом

Свято приходу Лiта. Зеленi свята. Завдання дня – див. п. 46

Пiвдень

04.06

Напрямком свiту

День Пiвдня. Завдання дня – працювати зi страхами, вiдкидати сумнi думки

Червень

05.06

Мiсяць VI

День мiсяця Червня. Завдання дня – зайнятися активним вiдпочинком

Бiлояр

10.06

Пристосуванням

Таня (Дана)

12.06

Тiлом емоцiй

Нада (Надiя)

16.06

Вiдповiдальнiстю

Ясунь

17.06

Алгоритмом iнте- Свято Ясуня. День виховання цiлiсностi та єдностi. грацiї (цiлiсностi) Завдання дня – позбавитися вiд страхiв

Купайла

24.06

РА

25.06

Стихiєю води

Свято Бiлояра. День адаптацiї до навколишнього середовища. Очищення Сонцем. Завдання дня – перемагати своє тiло, втамовувати пристрастi Свято богинi Танi (Дани). День початку пiдготовки до посвяти. Русалiї. Завдання дня – приймати радiсть буття та iдеальної любовi Свято богинi Нади (Надiї). День прийняття вiдповiдальностi. Русалiї. Завдання дня – пiзнавати космiчнi Закони, духовно зростати та просвiтлюватися

Свято Купайли. Лiтнє Водосвяття. День посвяти молодi та перетворення Душi. Завдання дня – дотримуватися веселого настрою та налаштувати думки на добро

Рiздво Господа Ра. Радень. Фiзичним свiтом День початку нового Життя. День початку збору (Безсмерття) цiлющих трав. Завдання дня – усвiдомити своє мiсце у Всесвiтi, на Землi, в Роду, в сiм’ї

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

№ Символ-Бог/ Господь

Дата свята

Функцiя, енергiя Радiсть любовi

Любов

28.06

СЕСТ

01.07

Карна

01.07

Прав

01.07

Азiя

05.07

Липень

05.07

Ра-вихор

06.07

Гой

07.07

Перун

13.07

Урдзець

20.07

Леля

02.08

Серпень

05.08

Африка

06.08

Див-вихор

06.08

Тор

07.08

Макоша

14.08

Кришень

21.08

Овсень

01.09

Свята (святi днi) Завдання на день свята

Свято богинi Любовi. День всiх закоханих. Завдання дня – не схилятися до спокус, бути пасивним Свiтом Душ Рiздво Господа Сеста. (спiвробiтництво) Трiйця (Сест+Карна+Прав) ГiпербОрiйський Новий рiк. Завдання дня – див. п. 58 Свято богинi Карни. Реiнкарнацiєю, День пiзнання своєї iнкарнацiї. перетворенням Завдання дня – бути обережним зi словами та обiцянками, говорити тiльки правду День Прави. Свiтом еволюцiї День пiзнання власної Духовної мiсiї. Завдання дня – див. п. 58 День Азiї. Мiсцем, Завдання дня – робити все усвiдомлено, не континентом перевантажуватися День мiсяця Липня. Мiсяць VII Завдання дня – див. п. 60 День активiзацiї ефiрного тiла. Перший Завдання дня – робити добро, проявляти енергоцентр милосерднiсть, дарувати подарунки День активiзацiї ефiрного тiла. Безсмертям Завдання дня – робити добро, проявляти (Сприйняття) милосерднiсть, дарувати подарунки Свято Перуна-Громовержця. Завдання дня – Царством богiв очистiть себе та своє помешкання вогнем Свято Урдзеця. Бережливiстю День планування та бережливостi. Завдання дня – працювати з пiдсвiдомiстю, пiзнавати мудрiсть Свято Лелi. Медово-маковий Спас. Фiзичним тiлом Завдання дня – вiдкидати все погане, не виявляйте гординю День мiсяця Серпня. Мiсяць VIII Завдання дня – робити добрi справи, займатися доброчиннiстю День Африки. Мiсцем, Завдання дня – див. п. 69. континентом Другий День активiзацiї ефiрного тiла. Завдання дня – енергоцентр працювати з власною кармою та коректувати її Свято Тора. Евристичний день. День пiзнання Радiсть осяяння iсторiї (iс-ТОР-iї). Яблуневий Спас. Завдання дня – вивчати старовиннi тексти, отримувати сакральнi знання Свято Макошi – Мокрини. Стихiєю землi Свято Землi - Оранти Київської. Завдання дня – не дозволяти до себе лестощiв та омани Свято Кришня. Вiдкритiстю День посвяти у вищi знання. Орiйський (Хлiборобський) Спас. Завдання дня – направляти енергiю людям планети, отримувати вищi знання Осiннiм перiодом Свято приходу Осенi. Завдання дня – див. п. 74

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

№ Символ-Бог/ Дата Господь свята

Функцiя, енергiя

Свята (святi днi) Завдання на день свята

Унiверсалiзацiєю Свято Усуда. День розвитку фiзичного тiла. Завдання дня – зайнятися активним вiдпочинком Алгоритмом Свято Свiтича. День посвяти у аксiоматичнi знання. iндукцiї (аксiом) Завдання дня – п. 76 Свято Трояна. Подiями День боротьби Добра та Зла. Завдання дня – усамiтнитися, очистити свої думки День мiсяця Вересня. Мiсяць IX Завдання дня – зайнятися справами, фiзично навантажитися Третiй День активiзацiї ефiрного тiла. Завдання дня – не прагнути влади над iншими енергоцентр День Заходу. Напрямком свiту Завдання дня – зберiгати гармонiю та рiвновагу Свято Свiтовида. День мандрiвника. Вiком вiд 48 до Завдання дня – зайнятися фiзичними вправами, 72 рокiв вiдкинути апатiю та сум Свято Ками. День спогадiв. Свято хлiбороба, Радiсть спогаду обжинки. Завдання дня – змiцнювати своє здоров’я та пiдвищувати свiй духовний рiвень Свято Єзiди. Творiнням (Дiя) День навчання та дiї творiння. Завдання дня – не говорити лишнє, працювати з iнкарнацiйними хворобами Вiком богiв Свято Яви. День Явсеїв. Другий Завдання дня – накопичувати нову iнформацiю, енергоцентр коректувати свою карму День мiсяця Жовтня. Мiсяць X Завдання дня – вивчати священнi тексти, отримувати новi знання День активiзацiї ефiрного тiла. Четвертий Завдання дня – стримувати iнстинкти, не жадати енергоцентр влади над людьми День Австралiї. Мiсцем, Завдання дня – прийняти радiсть буття, йти до континентом iдеальної любовi. Свято Сивояра. Врозумлiнням День медитацiї та концентрацiї. Завдання дня – виконати вогняне очищення себе та свого помешкання Свято Чура. День шанування традицiй. Паликопа. Традицiйнiстю Завдання дня – рухатися до мети, добитися трiумфу

Усуд

01.09

Свiтич

03.09

Троян

03.09

Вересень

05.09

Дад-вихор

06.09

Захiд

07.09

Свiтовид

15.09

Кама

16.09

Єзiда

18.09

Яв

04.10

Жовтень

05.10

Свар-вихор

06.10

Австралiя

08.10

Сивояр

10.10

Чур (Цур)

12.10

Мара

16.10

Царством духiв

Мислич

19.10

Алгоритмом дедукцiї (логiки)

ДАЖБОГ

01.11

Емоцiйною пам’яттю (Творення)

Спас (Бус-божич)

01.11

Загальним щастям

Свято Мари – богинi духiв. День шанування Домашнiх духiв. Завдання дня – зайнятися спецiальними фiзичними вправами Свято Мислича. День пiзнання логiки. Завдання дня – знайти своє мiсце у цьому свiтi, отримати сакральнi знання Рiздво Господа Дажбога. День козацького вiйська. Завдання дня – див. п. 92 Рiздво Спаса – Буса-божича. Завдання дня – будь-якi справи робити усвiдомлено, процеси треба бачити вiд початку i до кiнця

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

№ Символ-Бог/ Дата Господь свята

Функцiя, енергiя

Свята (святi днi) Завдання на день свята Свято Радогоща. День розвитку тiла думок – ментального тiла. Завдання дня – контролювати себе та свої iнстинкти День мiсяця Листопада. Завдання дня – див. п. 93 День Антарктиди. Завдання дня – зпроаналiзувати свої думки та дiї День активiзацiї ефiрного тiла. Завдання дня – зпрацювати з пiдсвiдомiстю, пiзнавати мудрiсть життя Свято Хорса. День молодi та студентства. Завдання дня – простити та зрозумiти людину, котра не сприймає Вас Свято Вiдича. День пiзнання Вiд та самопiзнання. Завдання дня – вiдслiдковувати думки та подiї цього дня Рiздво Господа Семежа. День вседосяжностi. Завдання дня – не проявляти негативу, не скаржитися i не жалiти себе Свято приходу Зими. Завдання дня – див. п. 99 День мiсяця Грудня. Завдання дня – див. п. 102 Свято бога Радича. День пiзнання єдностi. Завдання дня – зберiгати стан гармонiї та рiвноваги Свято богинi Слави - Дiви. Зимова Трiйця – свято життя. Завдання дня – див. п. 104

Радогощ

05.11

Тiлом думок

Листопад

05.11

Мiсяць XI

Антарктида

09.11

Мiсцем, континентом

Пан-вихор

16.11

П’ятий енергоцентр.

Хорс

17.11

Вiком вiд 0 до 24 рокiв

Вiдич

20.11

Самопiзнанням

СЕМЕЖ

01.12

Свiтом Духу (Вседосяжнiсть)

100

Зима

01.12

Зимовим перiодом

101

Грудень

05.12

Мiсяць XII

102

Радич

05.12

Алгоритмом синтезу (поєднання)

103

Слав

06.12

Свiтом богiв

104

Жива

06.12

Терпимiстю

Свято Живи - навчання виживання. Завдання дня – зайнятися груповими вправами та практиками трансформацiї статевої енергiї

105

Сест-вихор

06.12

Шостий енергоцентр

106

Пiвнiч

19.10

Алгоритмом дедукцiї (логiки)

107

Божич

10.12

Обожнювання

108

Лада

18.12

Царством людей

День активiзацiї ефiрного тiла. Завдання дня – див. п. 104 День Пiвночi. Завдання дня – здив. п. 107 Свято Божича - обожнювання та любовi. Завдання дня – активiзацiя творчостi та досягнення мети Свято богинi Лади. День ладування. День ладу мiж людьми. Корочун. Завдання дня – осягнути вищi iстини та надбати духовну свiдомiсть

За орiйською традицiєю рiк складався з 60-ти тижнiв по 6 днiв кожний; з 12-ти мiсяцiв – по 30 днiв кожний, тобто рiк мав 360 днiв. Вiдичнi твори «Тайттирийя Самхiта» та «Брахмани» також говорять про 360-денний рiк та 30-деннi мiсяцi. Саме тому сьогоднi ми маємо 360–градусне геометричне коло тощо. За сучасним календарем 26 грудня закiнчувалося 12 орiйських мiсяцiв, тобто 26 грудня є останнiм днем року за старовинним орiйським календарем. Коляда – назва так званого тринадцятого (короткого) мiсяця року, що продовжувався – 5 днiв (6 днiв у високоснi роки), з 27 по 31 грудня щорiчно за сучасним календарем. Ця п’ятиденка (шестиденка) присвячувалася святкам – колядкам. Коляда –

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

означає «кола (року, богiв) дарунок». Вiд назви 13-го мiсяця року пiшло слово Календар, тобто Коляди-дар. Пiсля Свята Лади (18 грудня) закiнчилося рiчне коло богiв, тобто вже з 19 грудня до кiнця року не було кола – Ни-кола. Коло богiв наступного року починалося вже з 1 сiчня святом Господа Пана. Саме тому 1 сiчня українцi спiвали: «Добрий вечiр, добрий, Пане Господарю...»

УКРАЇНСЬКА ЗВИЧАЄВА ЕТИКА У наведенiй нижче таблицi надаються сорок звичаєвих руських-українських заповiдей та коротко висвiтлено шляхи виховання цих заповiдей-звичаїв. Ця таблиця з датами, приведеними до сучасного календаря, вiдповiдними образами та символами, заповiдями та тезами шляхiв їх виховання надається для вихователiввчителiв української звичаєвостi задля планування процесу виховання справжнього українця-патрiота, українця-лицаря. Таблиця 43. Святi днi для орйця-русина-українця №

Боги - Дати символи

Заповiдi – Звичаї

Шляхи виховання, досягнення

Смiлич

11.01

Смiливiсть

Принцип смiливостi є необхiдним, щоб не злякатися нових вiдчуттiв Свiдомостi, а також, щоб людина змогла вiдмовитися вiд усiх матерiальних цiнностей, що руйнують її органiзм

Красич

19.01

Радiсть краси

Пов’язане з одним з творчих станiв людини. Виховання почуття краси. Водне омовiння

Митра

21.01

Диференцiацiя Конструювання за допомогою рiзницi. Навчання природничим наукам

Руєвит

27.01

Порiвняння

Порiвняння – це всеохоплюючий принцип. Навчання принципам

Ослад

10.02

Улагодження

Принцип ладити з усiма. Виховання в ладах з миром

Вiра

11.02

Досконалiсть

Без вiри в себе не можна досягнути нiякої досконалостi. Виховання вiри у себе

Силич

12.02

Чеснiсть

Чеснiсть дозволяє злитися Свiдомостi анатомiчного тiла з астральною Свiдомiстю. Сенситиви вiдмiчають, що у людини-брехуна аура поступово зменшується i перед її смертю зникає зовсiм. Тому та людина, що постiйно обманює iнших сама собi плете мереживо Смертi

Знанич

28.02

Бесiдич

07.03

Милич

13.03

Радiсть знання Означає шлях досягнення знання. Отримання Знань – головний шлях людини Аналiз

Конструювання за допомогою дiлення. Навчання природничим наукам

Бездоганнiсть Завдяки бездоганностi людина може досягти злиття своєї Свiдомостi зi Свiдомiстю свого Ментального двiйника. Цей принцип дозволяє людинi не мати пiдсвiдомостi i, таким чином, самому керувати своєю Свiдомiстю

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

№

Боги символи

Дати

Заповiдi – Звичаї

Шляхи виховання, досягнення

Поревит

0.03

Муза

09.04

Дара

14.04

Скромнiсть

Скромнiсть, за К. Кастанедою – це руйнування свої пихи. Цей принцип дозволяє з’єднати каузальну Свiдомiсть iз Свiдомiстю анатомiчного тiла, що приводить до появи у людини iнтуїцiї, дає особисту силу i розширює дiапазон сприйняття наших органiв почуття

Поренут

20.04

Упорядкування

Упорядкування середовища проживання органiзму. Привчати до порядку

Зiроч

23.04

Екстраполяцiя

Конструювання за допомогою досвiду. Навчання як отримувати досвiд

Творич

25.04

Творчiсть

Рухатися до творчостi свого органiзму. Навчання процесу творчостi

Числобог

01.05

Органiзацiя

У практицi використовувати вiдповiднi числа та їх спiввiдношення

Вишень

11.05

Повага

Веде людей до поваги, а вища форма поваги веде до любовi. Навчання поваги

Манич

19.05

Радiсть досягнення

У iндоєвропейських мовах «ман» означає людину та думати, мислити. Навчання мислення

Бiлояр

10.06

Пристосування

Збiльшення швидкостi адаптацiї (пристосування) органiзму до навколишнього середовища. Навчання процесу пристосування

Нада

16.06

Вiдповiдальнiсть Принцип вiдповiдальностi означав, що у разi прийняття рiшення людиною, вона має iти до кiнця втiлюючи його, навiть цiною свого життя. Сумнiватися та обговорювати можна до прийняття рiшення, але якщо рiшення прийняте, наступала вiдповiдальнiсть, що не допускала вiдмови вiд виконання, тому що вiдмова знищує особисту силу

Ясунь

17.06

Інтеграцiя

Любов

28.06

Радiсть любовi

Ім’я богинi любовi та кохання. Виховання любовi та кохання

Карна

01.07

Реiнкарнацiя

Знати та готуватися до реiнкарнацiї. Пiзнати iнкарнацiйнi ритми та закони

Гой

07.07

Безсмертя

Урдзець

20.07

Бережливiсть

Тор

07.08

Кришень

21.08

Справедливiсть Природжене прагнення справедливостi. Виховання у правдi та справедливостi Радiсть вiдкриття Дає радiсть вiдкриття. Навчання шляхам вiдкриття – Яврiки

Конструювання за допомогою цiлiсностi. Виховання цiлiсної людини. Осягнення Єдностi. Виховання Воїнiв Ясуня

Рух до безсмертя. Пiзнати вiчний плин Життя Принцип розумної бережливостi. Навчання ощадливостi та рацiональної бережливостi

Радiсть осяяння Осяяння є важливими дiйствами у наших пращурiв. Зрозумiти та впiзнати осяяння Вiдкритiсть

Навчання принципу вiдкритостi свiдомостi. Вiдкрита свiдомiсть здатна сприймати будь-якi знання

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

№

Боги - Дати символи

Заповiдi – Звичаї

Шляхи виховання, досягнення

Усуд

01.09

Унiверсалiзацiя

Унiверсалiзацiя органiв анатомiчного тiла. Виховання та тренування тiла

Свiтич

03.09

Індукцiя

Конструювання за допомогою аксiом. Навчання природничим наукам

Кама

16.09

Радiсть спогаду

Навчання спогадiв – це любов перш за все, це i знання, це всi радощi Життя

Єзiда

18.09

Творiння

Навчатися творiнню. Зiдар праукраїнською – архiтектор, будiвничий. Навчання творчостi

Сивояр

10.10

Розумогенеза

Виховання та навчання медитацiї та концентрацiї

Чур (Цур)

12.10

Традицiйнiсть

Виховувати повагу до пращурiв та традицiй, що передають нам пращури

Мислич

19.10

Дедукцiя

Конструювання за допомогою логiки. Навчання логiки та фiлософiї

Спас

01.11

Загальне Щастя

Вiдич

20.11

Самопiзнання

Цей принцип спрацьовує у тих людей, якi прагнуть бiльше пiзнати себе. Пiзнай себе

Радич

05.12

Синтез

Конструювання за допомогою поєднання. Навчання природничим наукам

Жива

06.12

Терпимiсть

Виживання людини у складних умовах буття. Навчання терпимостi

Божич

10.12

Радiсть обожнювання

Нести людям щастя та навчати бути вдячним

Пов’язане iз станом любовi та обожнювання

За орiйською традицiєю рiк складався: з 60-ти тижнiв, по 6 днiв кожний; з 12-ти мiсяцiв, по 30 днiв кожний, тобто рiк мав 360 днiв. Вiдичнi твори «Тайттирийя Самхiта» та «Брахмани» також говорять про 360-денний рiк та 30-деннi мiсяцi. Саме тому сьогоднi ми маємо 360–градусне геометричне коло тощо. За сучасним календарем 26 грудня (недiля) закiнчувалося 12 орiйських мiсяцiв, тобто 26 грудня є останнiм днем року за старовинним орiйським календарем. Коляда – назва так званого тринадцятого (короткого) мiсяця року, що продовжувався – 5 днiв (6 днiв у високоснi роки), з 27 по 31 грудня щорiчно за сучасним календарем. Ця п’ятиденка (шестиденка) присвячувалася святкам – колядкам. Коляда – означає «кола (року, богiв) дарунок». Вiд назви 13-го мiсяця року пiшло слово Календар, тобто Коляди-дар. Пiсля Свята Лади (18 грудня) закiнчилося рiчне коло богiв, тобто вже з 19 грудня до кiнця року не було кола – Ни-кола. Коло богiв наступного року починалося вже з 1 сiчня святом Господа Пана. Саме тому 1 сiчня українцi спiвали: «Добрий вечiр, добрий, Пане Господарю...»

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

КАРБ ДРУГИЙ – ДЕ ТИ РУСЬ-УКРАЇНА? Історiя – це брехня, з якою всi погодилися. (Наполеон Бонапарт)

О Р І Й С Ь К А П РО Б Л Е М А – К О Р І Н Н А П РО Б Л Е М А Р У С Ь К О ГО - У К Р А Ї Н С Ь К О ГО Е Т Н О С У Орiйська (арiйська) проблема збуджує людський розум вже не перше столiття. Науковий свiт Нiмеччини, викоханий епохою романтизму, пiсля вiдкриття спiльного корiння мов iндоєвропейської мовної макросiм’ї, одразу оголосив висхiдних орiйцiв «нiмецькими арiйцями», а їхню спiльноту «iндогерманською» i почав складати iсторiю про надзвичайно войовничих та гiпертрофовано схильних до порядку «бiлявих бестiй», котрi на своїх швидких колiсницях, у рогатих шоломах та з бойовими топiрцями у руках, без страху та роздумiв завойовували країну за країною, народ за народом i скрiзь несли культуру, державнiсть, цивiлiзацiю та свiй «новий порядок». Нiмецьку науку у 19–20 ст. поважали по всьому свiтi, а тому iсторiї про нiмецьких «бестiй та культуртрегерiв» скрiзь сприймалася «на ура» i одразу заносилася до пiдручникiв, довiдникiв та енциклопедiй. Варто сказати, що у нiмецьких вчених-романтикiв та їх колег – нiмецьких поетiв, композиторiв та лiтераторiв стосовно складання «нiмецької iсторiї» до того часу вже був неабиякий досвiд. Саме в епоху запiзнiлого «нiмецького романтизму» якось одразу, з нiчого у Нiмеччинi та країнах її впливу почали одна за другою вiднаходитися «хронiки», «саги», «едди», цiлi томи нiмецьких «мiтологiй» великого та потужного «нiмецького племенi». Одночасно та трохи пiзнiше писалися опери, романи та поеми про «зiгфрiдiв» та «пiснi про нiбелунгiв», а по всьому Рейну (Райну) «вiдновлювалися дуже-дуже «старовиннi замки». Вiдкриття «iндогерманських бiлявих арiйцiв» вийшло досить своєчасним, щоб знову переписати iсторiю в iнтересах однiєї, потужно зростаючої на час написання, нацiональної групи. Свою справу нiмцi, як завжди, робили пунктуально та Jрунтовно, сумнiватися у їхньому «культуртрегерствi» та глобальнiй цивiлiзацiйнiй ролi «бiлявих арiйцiв» вважалося за дурний тон. Слiдом за нiмецькими поетами-романтиками вже й англiйськi, й норвезькi, й австрiйськi, й чеськi, i, навiть, росiйськi борзописцi почали складати товстелезнi «готичнi» романи та балади про «германських благородних лицарiв», про «замки» на Рейнi (фактично новiтнi), про «походи» до Індiї, Персiї i далi… Загалом, черговий фальшивий, дутий образ був запущений у свiта. І, що дивно, абсолютно прийнятий на вiру в тому числi й росiйською, а пiзнiше радянською iнтелiгенцiєю, яка завжди мала до Заходу, а точнiше до Нiмеччини, невгамовану любов. Всi остаточно увiрували у «нiмецьких арiйцiв германської нацiї». Остаточно й безповоротно. Потiм прийшов Гiтлер i зi своїми «гiмалаями», перебреханими Блаватською та Нiцше, концтаборами для слов’ян, безграмотним окультизмом та бажанням продовжити «арiйське завоювання iсторичних народiв бiлявими бестiями» усе довiв до цiлковитого абсурду. Гiтлер програв свiй «культуртрегерський iндогерманський похiд» до нерозумних слов’ян i далi аж до Індостану. І цим одразу скористалися зацiкавленi кола. Все повернулося на сто вiсiмдесят градусiв i тепер «фашистськими недобитками», нацист-

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ськими злочинцями та расистами оголосили не тiльки Гiтлера та його посiпак, есесiвцiв-гестапiвцiв тощо, але й древнiх «арiйцiв» разом з тими, хто їх вивчав та хто про них писав. Таким чином, ситуацiя знову докорiнно змiнилася. Історики одразу перелаштувалися, припинили писати про «арiйцiв» (iндоєвропейцiв), чи стали показувати їх мiж iншим i у негативно-iронiчному свiтлi. Натомiсть у наукових та популярних працях «мудрi та древнi семiти» стали ще мудрiшими та древнiшими, а орiйцi та їх нащадки – iндоєвропейцi перетворилися на дикунiв, що знищували культурнi «цивiлiзацiї древностi», створенi семiтами та «зниклими древнiми народами». Формулювання «зниклий народ» чи, скажiмо, «доiндоєвропейський субстрат», «доiндоєвропейцi», стали надзвичайно зручною розмiнною картою у руках iсторикiв згаданих шкiл: якщо десь (крiм вiдведених «резервацiй» мiж Дунаєм та Днiпром) чiтко виглядають слiди протослов’ян, слов’ян, русiв-українцiв – «романо-германист», «бiблеїст» разом з сучасними «германо-бiблеїстами» одразу ставили клiше чи «доiндоєвропейцi», чи «зниклий народ», а частiше «пiдробка» – i «науковi дискусiї» одразу припинялися, обговорювати вирок не було сенсу. Паралельно створювалася нова термiнологiчна база, змiцнювалася спiвдружнiсть «бiблеїстiв» та «германiстiв», тобто мiж ними завершувався передiл «iсторичного свiту». Надалi «арiйцями» чомусь стали називати тiльки «iндоiранцiв», з’явилися наступнi перли: «… власне до арiйських народiв можна зачислити тiльки древнiх iранцiв та iндiйцiв, а до арiйських мов – iранськi та iндiйськi» (Г. Бонгард-Левин, Г. Ильин «Индия в древности» М.Н. 1985 г. с. 130…). Тобто, у арiйському походженнi вiдмовлялося вже не тiльки нiмцям, але й кельтам, романцям, слов’янам, тощо. Свастика, як символ добра та благополуччя iндоєвропейцiв, була оголошеною поза законом, а розповсюджуватися про «арiйськi» теми у наукових колах стало справою досить небезпечною. Аж ось, серед «iсторичного ясного неба» грянув грiм – у вереснi 1953 року в журналi «Жар-птиця», науковому виданнi Росiйського Музею-Архiву у Сан-Франциско (США) з’явилося повiдомлення про «Велесову книгу» (надалi ВК). Редакцiя журналу звернулася до читачiв з проханням вiдшукати зниклi у Європi пiд час вiйни дерев’янi дощечки з письменами V ст., що мiстять цiннi вiдомостi про давню Русь. Ця вiдозва була не випадковою. Ще у 1948 р. український бiлоемiгрант Юрiй Петрович МиролюбовЛядський повiдомив Музею про наявнi у нього матерiали по ВК. Саме вiн i вiдгукнувся на те оголошення у «Жар-птицi». Дощечки ВК були знайденi офiцером денiкiнської армiї, художником Алi Ізенбеком влiтку 1919 року у розгромленому маєтку селища Великий Бурлук Харкiвської губернiї, який з 1680 р. належав козацькому полковниковi Григорiю Донцю та його нащадкам. Опинившись в емiграцiї у Брюсселi (Бельгiя), А. Ізенбек спочатку намагався прочитати ВК самотужки, а у 1925 роцi залучив до своєї роботи i Юрiя Миролюбова, який працював над транслiтерацiєю тексту ВК близько 15 рокiв. Пiсля смертi А. Ізенбека (1941 р.) його квартира та художня майстерня за умов нiмецької окупацiї були пограбованi; дощечки безслiдно зникли. Ю. Миролюбов та А. Ізенбек працювали над розшифруванням текстiв ВК. Натомiсть журнал «Жар-птиця» у 1957–1959 р.р. опублiкував близько половини наявних матерiалiв – 34 дощечки, але позицiя науковцiв щодо ВК розчарувала Ю. Миролюбова. Ось що вiн писав: «У мене рукопис не викликає сумнiвiв у його справжностi. Інша справа – ставлення до тексту «авторитетiв». Цi люди завжди запiдозрюють усе.» Пiсля смертi Ю. Миролюбова текстом ВК займався iсторик С. Лiсний (Австралiя). Вiн пiдкреслював, перш за все, оригiнальнiсть i неповторнiсть як технiки написання ВК,

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

так i її змiсту. На його думку, виготовлення дерев’яних книг було особливим мистецтвом. І фальсифiкатор не зважився б на таку пiдробку, та ще й у обсязi понад три друкованi аркушi; алфавiт своєрiдний, схожий на кирилицю, але без грецизмiв; мова теж неповторна, але в усьому має чiткi слов’янськi форми; вражають iсторичнi знання авторiв, якi викладають подробицi стосункiв русiв з добрим десятком iнших народiв i племен; автори ВК обiзнанi з мiтологiєю та звичаями свого народу, нинi втраченими, показали боротьбу з грецькою та варязькою християнською експансiєю на руськiй землi; у центрi уваги ВК причорноморськi степи вiд Карпат до Дону, тобто «скiфський квадрат» Геродота, що i був здавен «Руською землею», у ВК вiдсутня будь-яка тенденцiйнiсть – автори чесно розповiдають як про перемоги, так i про поразки русiв. На початку 1959 року С. Лiсний отримав з Москви вiдповiдь, що ВК – пiдробка. Експертний висновок Академiї Наук СРСР про пiдробку, був пiдготовлений палеографом Л.П. Жуковською, а у 1960 р. з’являється i її стаття, досить суперечлива i у дечому навiть загадкова. Наступним СРСРiвським «експертом», який, Jрунтуючись на висновках Л.П. Жуковської, також виносить вердикт про не автентичнiсть ВК був О.В. Творогов (С.-Петербург). З вищезазначеними «експертами» вступив у полемiку перекладач ВК, українець Борис Іванович Яценко. Цiкаво те, що зазначенi пани так i не змогли надати аргументованi докази щодо пiдробки ВК. На думку Б.І. Яценка, Жуковська та Творогов просто виконували замовлення ЦК КПРС, котрий на той час жорстко контролював процеси вiдкриття комор української нацiональної iсторiї. Засудження у 1972 роцi Івана Бiлика на 5 рокiв в’язницi за iсторичний роман «Меч Арея» є тому яскравим пiдтвердженням. Отже «Велесова книга» є безцiнним скарбом народу України-Руси, який нам, українцям, дає можливiсть зрозумiти, перш за все, себе, пiзнати своє призначення помiж iншими народами Землi. Ми, українцi, можемо впевнено дивитися у майбутнє знаючи хто ми, чиї дiти, яких батькiв. Нашi пращури – творцi однiєї iз найдавнiших цивiлiзацiй, що стала витоком для всiєї iндоєвропейської культури. То хто ми, орiйцi чи арiйцi, виникає запитання? У ВК (д. 2а) говориться: … i були отцем Орiєм до краю руського веденi; У ВК (д. 4г) говориться: … А той Ор-отець казав: «Ідiмо од землi цiєї, де хуни братiв наших убивають, тодi бо кривавi хвостатi звiрi нашу худобу крадуть i дiтей убивають». «То бо той старотець сказав: А пiдемо до iншої землi, в якiй течуть меди i молоко, i та земля є». «І рушили всi i троє синiв Орiєвих, були тi Кий, Пащек та Горовато, звiдки i три славнi племена виникли. … Багато кровi коштував той похiд слов’янам. Анти не зважали на зло i йшли, куди Ор указував. Бо кров є святою. А кров наша про те каже, що ми русичi усi. Не слухайте ворогiв, якi кажуть, що немає у нас доблестi. Од отця Орiя походимо, i той час вiд часу народжується серед нас». У ВК (д. 36 а) говориться: … «Се бо Ор-отець iде перед нами, i Кий iде з русами, i Щек веде плем’я своє, i Хорев хорватiв своїх, І Землебог радiє з того, якi-то ми внучата Божi». Гадаю, досить цитат. Адже за правилами української мови ми, українцi, нiяк не можемо бути «арiйцями», а тiльки «орiйцями», бо похiдна назва вiд iменi батька Ора може бути тiльки орiйцi, орачi (як i руси, русичi) i не iнакше. Саме таким землеробським народом, народом орачiв-орiйцiв i були руси-праукраїнцi. А слово «арiйцi» з огляду на санскрит, як А-каючої мови, i є перефразованим вiд орiйцi. Саме так сьогоднi розмовляють нашi сусiди литвини-бiлоруси, на 90% використовуючи українськi слова, але з А-канням безнаголосового звуку «о».

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Сьогоднi, з огляду на наше Трипiлля, на нещодавно вiднайденi пратрипiльськi артефакти, провiднi вченi вже дозволяють собi говорити, що першi Хомо сапiєнс сапiєнс, тобто кроманьйонцi, були проторусами. Що цi проторуси з’явилися 40–45 тисяч рокiв до н.л. на Близькому Сходi не еволюцiйним шляхом в результатi генетичної мутацiї. Росiянин Ю.Д. Пєтухов недвозначно пише (История Русов, древнейшая епоха), що всi iншi «еволюцiйнi теорiї» за досить короткий часовий вiдрiзок не витримують жодної критики i про них варто забути назавжди. А надалi, розвиваючи свої фантазiї, пан Пєтухов «обJрунтовує» появу монголоїдної та негроїдної рас вiд злиття проторусiв як не з неандертальцями, то з синантропами тощо. Вiдiрвавшись вiд недолугих «романогерманських» теорiй, поважний пан Пєтухов так i не змiг вiдокремитися вiд так званих «бiблеїстiв» i «науково» обJрунтовує появу бiлої першолюдини (Хомо сапiєнс сапiєнс, кроманьйонця) на Близькому Сходi, посилаючись на якийсь не еволюцiйний шлях. Ну а «бiблеїсти» та iншi iсторики знову нам доносять сeмiтсько-божественний шлях, вмотивовуючи та обгрунтовучи отой «не еволюцiйний шлях» юдейською бiблiєю. То звiдки ж з’явилася людина розумна? Давайте разом пошукаємо її Прабатькiвщину.

У ПОШУКАХ ПРАБАТЬКІВЩИНИ Отже, звiдки ж з’явилася людина розумна? Була створена богом десь на Близькому Сходi чи пiшла вiд мавпи десь у Схiднiй Африцi? Чи може люди почали народжуватися на Землi, закiнчивши свою еволюцiю десь на iншiй планетi? Теорiй багато. Варто розiбратися з таїною нашого походження, адже вiдкриття нашого минулого допомогло б нам наблизитися до розумiння нашого сьогодення та й майбутнього. Дiйсно, теорiй багато. І багато з них всiм достатньо набридли, вже не розбуркують думку, не надають нам поштовху у духовному зростаннi. А дiйсно, де ж на нашiй планетi знаходилася Прабатькiвщина людства? Де жили тi першi люди, хто б їх не створив? Чи є якiсь нестандартнi iдеї щодо цього? Виявляється є, i навiть декiлька! Одна з них, старовинна, говорить про континент Гiперборiю, друга, свiжа, про континент Му. Розглянемо обидвi. Один з найавторитетнiших вчених Древнього свiту Плiнiй Старший писав про гiперборiйцiв як про реальний древнiй народ, що жив бiля Полярного кола i був генетично пов’язаний з еллiнами через культ Аполона. У «Природнiй iсторiї» (IV, 26) дослiвно говориться: «За цими (Рипiйськими) горами по той бiк Аквiлону, щасливий народ, що називається гiперборiйцями, досягає досить похилого вiку i прославляється чудесними легендами. Вiрять, що там знаходяться петлi свiту i крайнi межi обертання свiтил. Сонце свiтить там протягом пiврiччя, i це тiльки один день, коли сонце не ховається вiд весняного рiвнодення до осiннього, свiтила там сходять тiльки один раз на рiк пiд час лiтнього сонцестояння, а заходять тiльки пiд час зимового. Країна ця знаходиться вся на сонцi, з благодатним клiматом i не має нiяких шкiдливих вiтрiв. Будинками для цих жителiв є гаї та лiси; культ Богiв справляється окремими людьми i усiм суспiльством; там не вiдомий розбрат та усякi хвороби. Смерть приходить там тiльки вiд пересичення життям». Індiйський фiлософ та знавець Вiдичного вчення Бал Гангадхар Тiлак (1856–1920) у своїй працi «Арктична Батькiвщина за Вiдами» також доводить, що першобатькiвщина орiйцiв знаходилася на Пiвночi. Гiперборiя за Авiстою – це Ойрiяна Ваеджо, тобто 79

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Орiяна Вежа – Велика Орiя, Гiперб-Орiя. На жаль, iсторiя про Гiперборiю дає нам дуже мало iнформацiї. Щодо свiжої та бiльш аргументованої iдеї, що є дивним, то цiй «свiжiй» iдеї вже бiльше семидесяти рокiв. На жаль, ця iдея є свiжою тiльки для нас, колишнiх радянських людей. У вiльному свiтi праця Джеймса Черчварда «Зниклий континент Му» вже сiмдесят рокiв є бестселером. Ми, принаймнi, щось чули про те, що Му (Лемурiя) – це тихоокеанський варiант Атлантиди, острiв, що колись затонув… Полковник Британської армiї Джеймс Черчвард починав свою службу в Індiї. Наприкiнцi 60-х рокiв минулого столiття вiн там зустрiв Учителя – настоятеля одного з древнiх храмiв, котрого надалi у своїх роботах називав просто «рiшi» (мудрецем). Учнiвство переросло у дружбу. Пiд керiвництвом iндiйського монаха британець оволодiвав мистецтвом медитацiї та астральної проекцiї, вивчав священну символiку iндуїзму. Але все почалося з того, що Черчвард попросив у настоятеля дозволу скопiювати декiлька храмових барельєфiв, щоб спробувати розтлумачити їх змiст. Заiнтригований рiшi не тiльки дав йому такий дозвiл, а ще й взявся допомагати йому своїми настановами. Черчвард згадував: «Вiн показав менi як треба розгадати загадку цих дивних написiв i надав менi уроки, котрi пiдготували мене до вирiшення ще складнiшого завдання. Бiльше двох рокiв я старанно вивчав мертву мову, котра, на думку мого друга-настоятеля, була першомовою людства. Вiн проiнформував мене, що в Індiї залишилося лише два iнших настоятеля, що розумiють цю мову. Основна загадка була у тому, що у багатьох, на перший погляд простих, написах було таємне значення, котре призначалося тiльки для Святих Братiв – накалiв (нагвалiв, нав-елiв) – членiв жрецького братства, котрi вiдходили з Прабатькiвщини до колонiй, щоб навчати їх мешканцiв сокровенним наукам». Якось рiшi розповiв Черчвардовi, що у схованках храму зберiгається багато древнiх кам’яних табличок – таких священних, що до них багато столiть нiхто не мiг навiть торкатися. Коли ж вiн додав, що цi безцiннi таблички були створенi загадковими накалями чи то у Бiрмi, чи навiть у Прабатькiвщинi – нинi зниклому континентi Му, – англiйця охопило бажання їх побачити. Але рiшi не поспiшав показувати таблички. Вiн пояснив своєму британському друговi, що цi тексти є лише фрагментами величезного зiбрання, котре ранiше зберiгалося в кожному з семи священних мiсць Індiї. Вважалося, що бiльша частина табличок є втраченими. А тi, що залишилися, були священною релiквiєю, котру не дозволялося виймати зi сховищ. Але вже за пiвроку Черчвардовi вдалося умовити рiшi вийняти «накальськi таблички» з їх глиняних футлярiв – хоча б для того, щоб пересвiдчитися у їх цiлостi. Багатьом табличкам дiйсно потрiбна була реставрацiя i Черчвард, склавши їх каталог, почав їх розтлумачувати. Далi Черчвард писав: «Пройшло багато мiсяцiв напруженого та зосередженого перекладу табличок, але нашi зусилля не пропали дарма. Тексти детально описували сотворення свiту та людини, а також те мiсце, де це сталося, – Му. Розумiючи, що я доторкнувся до великої таїни – таїни природи людини, – я намагався, хоча й безуспiшно, вiднайти й iншi втраченi таблички. Я мандрував iндiйськими храмами з рекомендацiями до їх настоятелiв, але мене завжди приймали холодно i з пiдозрою. Спочатку це менi навiювало смуток, але навiть та iнформацiя, котру вдавалося розтлу-

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

мачити з побачених мною табличок, була такою цiнною, що я вирiшив вивчити лiтописи усiх древнiх цивiлiзацiй та порiвняти їх з накальськими текстами». З цiєї пори життя Черчварда було пiдпорядкованим цiй головнiй метi. Вiн об’їздив весь свiт, вивчив багато древнiх документiв, пам’ятникiв архiтектури та археологiчних релiквiй, студiював геологiю та фiзику. Теорiя, що почалася з кам’яних табличок у iндiйському храмi, отримала новi докази. «Я вiднайшов, що цивiлiзацiї древнiх грекiв, халдеїв, вавiлонян, персiв, єгиптян та iндiйцiв виникли завдяки працивiлiзацiї, що називалася Му. Продовживши свої дослiдження, я з’ясував, що цей зниклий континент iснував у Тихому океанi i простягався вiд нинiшнiх Гаваїв приблизно до острова Фiджi та Пасхи; саме тут була Прабатькiвщина людини. Я дiзнався, що у цiй прекраснiй країнi жив народ, котрий колонiзував усю Землю, i що цей благодатний край було знищено жахливими землетрусами i вiн потонув у океанi близько 12 тисяч рокiв тому». Далi Черчвард пише: «Всi науковi матерiали цiєї працi (книга «Зниклий континент Му» – 1926, 1931 р.р.) Bрунтуються на перекладi двох комплектiв древнiх табличок – «накальських табличок», що були вiднайденi мною в Індiї багато рокiв тому, i широкої (бiльше 2500 примiрникiв) колекцiї кам’яних табличок, котрi вiднайшов Вiльям Нивен у Мексицi. Обидвi серiї табличок мають спiльне походження, адже вони є витягами зi Священного Писання Му. Накальськi таблички записанi символами i знаками нагiв – як стверджує легенда, вони були створенi у Прабатькiвщинi i перенесенi до Бiрми, а надалi (бiльш як 15 тисяч рокiв тому) – до Індiї. Де були створенi «мексиканськi таблички», залишається загадкою. Частина з них записана Пiвнiчними чи уйгурськими символами та знаками. Але загальним письмом обох серiй табличок є сакральний алфавiт Прабатькiвщини – Му. Я не можу сказати, чи були вони створенi у Мексицi, а чи у Прабатькiвщинi (пiсля чого були перевезенi до Мексики), але змiст деяких табличок показує, що їм вже бiльше 12 тисяч рокiв. На одних Мексиканських табличках я вiднайшов декiлька висловiв про Му; iншi були вiдсутнiми ланками моєї «накальської iсторiї Творення». Цi американськi таблички дуже детально описують iсторiю Творення i розповiдають про сутнiсть Життя та його походження, а також про походження та дiяльнiсть «Чотирьох Великих Космiчних Сил». Бiльш як 1000 табличок присвячено менш важливiй, але не менш цiкавiй темi – Сотворiнню жiнки. Накальськi таблички, з якими я мав справу у Індiї, були лише фрагментами величезних текстiв, присвячених рiзним темам, i вони мали дуже багато втрачених ланок. Мексиканськi таблички не тiльки пiдтверджують накальськi, але й заповнюють багато з цих лакун. Багато рокiв я доводив – наскiльки це було можливим, експериментально, – що наданi у моїй книзi факти є правдивими. Ця робота є пiдсумком практично пiввiкового дослiдження та вивчення i описує все, що я вiднайшов на древнiх та надзвичайно цiкавих накальських табличках. І я так i не змiг знайти у них якихось помилок. Мексиканськi таблички, як i накальськi, не залишають особисто у мене жодних сумнiвiв про те, що колись на Землi iснувала досить древня цивiлiзацiя, котра багато у чому перевершувала нашу власну. Поряд з iншими древнiми записами цi таблички засвiдчують те, що цивiлiзацiї Індiї, Вавилону, Персiї, Єгипту, Юкотану та iншi були лише тлiючими вогниками однiєї великої цивiлiзацiї минулого».

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

П РО Щ О ГО В О Р И Л И Н А К А Л Ь С Ь К І Т А Б Л И Ч К И ? На початку всесвiт був лише душею, або духом. Все не мало життя – було спокiйно, безмовно, беззвучно. Порожнеча та темрява складали невимiрнiсть простору. І тiльки Вищий Дух, велика Самосуща Сила, Творець, Семиголовий Змiй рухався у цiй безоднi темряви. У Нього виникло бажання створити свiти, i Вiн створив свiти; i в Нього виникло бажання створити землю та живе на нiй, i Вiн створив землю i все, що на нiй є. Так були створенi земля i все живе на нiй – Сiм найвищих розумiв Семиголового змiя вiддали сiм повелiнь: Першим повелiнням розумiв були слова: «Нехай гази, що не мають форми та є розвiяними у просторi, зiйдуться разом, i нехай з них утвориться земля». Тодi гази зiйшлися разом у формi обертаючої маси. Другим повелiнням розумiв було: «Нехай гази стануть твердю i створять землю». Тодi гази стали твердю; їхня маса залишилася зовнi з неї утворилися вода i повiтря; i друга маса була охоплена всерединi нового свiту. Панував морок i не було звукiв, бо нi повiтря, нi води ще не набули своєї форми. Третiм повелiнням було: «Нехай зовнiшнi гази роздiляться i нехай вони утворять повiтря та води». І гази були роздiленi; одна частина утворила води, i вони розташувалися на землi i покрили поверхню її так, що нiде не було сушi. Та частина газiв, що не стала водами, утворила повiтря i свiтло знаходилося у повiтрi. І променi сонця зустрiлися з променями свiтла у повiтрi (атмосферi) i дали народження свiтлу. І тодi свiтло почало падати на поверхню землi. Четвертим повелiнням було: «Нехай гази, що всерединi землi, пiднiмуть гори над поверхнею вод». І пiдземнi вогнi пiднiмали землю, на якiй покоїлися води, допоки вона не вийшла над поверхнею вод i не стала сушею. П’ятим повелiнням було: «Нехай життя увiйде до вод». І променi сонця зустрiлися з променями землi в каламутi вод i там з частинок землi утворилися космiчнi яйця (зародки життя). І з цих космiчних яєць, вiдповiдно до повелiння, вийшло життя. Шостим повелiнням було: «Нехай життя вийде на землю». І променi сонця зустрiлися з променями землi у курявi сушi, i з неї виникли космiчнi яйця; i з цих космiчних яєць, вiдповiдно до повелiння, вийшло життя. Коли все це сталося, сьомий розум сказав: «Створимо людину за нашою подобою i надiлимо її владою правити цiєю Землею». Тодi Нараяна, Семиголовий Розум, Творець всього сущого у всесвiтi, створив людину i вклав у її тiло живий i неминущий дух, i людина стала подiбною до Нараяни за силою розуму. Так завершилося творiння. Сiм «повелiнь» можуть вiдповiдати певному перiоду часу, а подiбнiсть людини до семиголового розуму може говорити про сiм тiл людини (бiологiчне, ефiрне, астральне, ментальне, причинне, душевне та духовне). Варто зауважити, що початок накальської iсторiї творення дуже нагадує вiдповiднi мiсця у бiблiї, але вже одразу ми бачимо i принциповi розходження. Мiти та легенди iнших народiв щодо творення свiту також є у дечому схожими з накальськими. Напрошується висновок, що всi космогонiчнi мiти мають загальне джерело. Всi вони мали виникнути на Прабатькiвщинi людства i, як нам здається, це Му.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

МІСЦЕ ВИНИКНЕННЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ Дослiдження полковника Черчварда привели його до висновку, що людина з’явилася на Землi саме на континентi Му. Про це свiдчив аналiз легенд, письмових джерел, древнiх пам’ятникiв письма та етнографiчнi матерiали. Стосовно мiсцезнаходження континенту Му, то всi джерела вказували однакову «адресу»: на захiд вiд Америки та на схiд вiд Азiї – тобто у Тихому океанi. Древнi тексти та руїни, котрi були знайденi на островах Пiвденних морiв, показують, що людина була створена як високорозумна, але простодушна та вразлива iстота. Вiд народження вона отримала знання власної душi та духовнi спрямування. За священнi символи древня людина використовувала простi геометричнi фiгури. Деякi археологи у своїх роботах торкалися теми Прабатькiвщини людини (Му), справедливо ототожнюючи її зi згадуваними в багатьох легендах Землями Заходу; але потому вони всi робили однакову помилку. Так Шлiман (той, що розкопав Трою) на Jрунтi двох текстiв – «Троанського манускрипту» та «Лiтописiв Лхаси» стверджував, що Прабатькiвщиною була Атлантида. Але у цих текстах немає твердження, що Прабатькiвщина та Атлантида – є однакове; з боку Шлiмана це була тiльки гiпотеза. Іншi документи, до яких вiн мав би звернутися, повiдали б йому, що Прабатькiвщина (Му) розташовувалася на заходi вiд Америки, а не на сходi, де знаходилася Атлантида. Ле Плонжо розвинув теорiю про те, що Землi Заходу (тобто i Прабатькiвщина Му) – це є Центральна Америка, Jрунтуючись на своєму вивченнi контурiв землi у районi Карибського моря, але зовсiм забувши про те, що легендарнi Землi Заходу затонули, тодi як Центральна Америка залишається на поверхнi землi i до сьогоднi. Можливо, що такi помилки виникають через те, що тексти, якi вивчаються у Європi, були створенi у Америцi; натомiсть дослiдники чисто механiчно виходять у своїх географiчних пошуках з мiсцезнаходження Європи, а не Америки. «Троанський Манускрипт» говорить про те, що занурення країни Му мало мiсце приблизно 12500 рокiв тому. Але ця дата має прийматися за приблизну, адже нам не вiдомий точний вiк «Троанського Манускрипту». У Плутарха можна вiднайти наступний цiкавий епiзод. Санхес, верховний жрець храму у Саїсi, розповiдав Солону про те, що Атлантида затонула дев’ять тисяч рокiв тому (тобто зараз вже 11600 рокiв, адже розмова мала мiсце у 600 роцi до н.л.), а доступ до Земель Заходу було перекрито через спустошення великої країни, що лежала на шляху до них. Тобто, ми маємо конкретну вказiвку на те, що Атлантида та Землi Заходу (Му) – є рiзними континентами. Багато iсторикiв, що писали про країну Му, не звертали увагу на досить важливi факти, котрi стосувалися цього континенту, а саме: на руїни, що знаходяться на островах Пiвденних морiв та написи на стiнах Храму Священних Мiстерiй в Ушмалi на пiвостровi Юкотан, до яких варто також додати легенди мешканцiв островiв Пiвденних морiв. Руїни, що були вiднайденi на островах Пiвденних морiв, разом з легендами, показують, що мешканцi цих островiв, не звертаючи увагу на їхнє сьогоднiшнє напiвдике iснування, не завжди були на такому рiвнi; вони є нащадками високорозвинутого та освiченого народу. Їх нинiшнiй стан пояснюється тим, що колись давно, у доiсторичному минулому, їх пращурiв спiткало велике нещастя. Одним з найцiкавiших вiдкриттiв великого дослiдника Фредерiка О’Брайєна був той факт, що корiннi мешканцi полiнезiйської групи островiв Пiвденних морiв вiдносяться до бiлої, тобто орiйської, раси. Крiм того, легенди стверджують, що Мексика та Цен-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

тральна Америка були колонiзованi та залюдненi вихiдцями з континенту Му. Першi колонiсти з Му були свiтлокосими бiлошкiрими людьми; цi люди потому були витiсненi iншою расою – бiлих та чорнокосих людей; свiтлокосi люди вiдправилися на своїх кораблях до далеких земель у напрямку сходу сонця – тобто на Схiд – i оселилися у Пiвнiчнiй та Центральнiй частинi Європi. У легендах майя говориться, що Пiвденна Європа, Мала Азiя та Пiвнiчна Африка були колонiзованi та заселенi чорнокосою расою, так як i країна майя, Центральна Америка та Атлантида. Крiм багатьох фактiв, приведених Черчвардом у своїй книзi, вiн наводить короткий опис Уйгурської iмперiї, що була головною колонiєю Му. Натомiсть не варто плутати «уйгурiв» Черчварда з уйгурами IX ст. н.л. та сучасними. У Китайських легендах говориться, що Уйгурська iмперiя досягла вершин своєї цивiлiзацiї близько 17000 рокiв тому. Могутнiй вплив Уйгурської iмперiї простягався вiд Тихого океану через всю Центральну Азiю аж до Захiдної Європи, далеко за Каспiйське море. Це було ще до того, коли Британськi острови вiддiлилися вiд європейського континенту. Пiвденнi кордони Уйгурської iмперiї збiгалися з кордонами Кохiнхiни, Бiрми, Індiї та Персiї – i було це ще до того, як пiднялися Гiмалаї та iншi азiйськi гори. Імперiя охоплювала також i Сибiр, але наразi вiдсутнi свiдчення, котрi б допомогли визначити її пiвнiчнi кордони. Розвалини уйгурських мiст були вiднайденi у пiвденних районах Сибiру. З плином часу уйгури досягли Європи i, як стверджується у надзвичайно древнiх iндiйських текстах, освоїли пiвнiчне та захiдне побережжя Каспiйського моря; звiдти вони продовжили свiй наступ до Центральної Європи – аж до її захiдного кордону – Ірландiї. Тi археологiчнi данi, на яких Jрунтуються теорiї походження бiлої раси у Азiї, насправдi є лише свiдченням просування уйгурiв до Європи. Отже, iсторiя уйгурiв є iсторiєю орiйцiв. Столиця уйгурiв знаходилася у тому мiсцi пустелi Гобi, де зараз знаходиться ХараХото. В часи Уйгурської iмперiї пустеля Гобi була надзвичайно квiтучою землею. Саме про цю землю та її загибель Ю. Канигiн зi слiв тiбетського мудреця пише у своїй книжцi «Шлях арiїв». Уйгури досягли високого рiвня цивiлiзацiї та культури; їм була вiдома астрологiя, гiрнича справа, текстильна промисловiсть, архiтектура, математика, сiльське господарство, письмо, медицина та iншi науки. Вони мистецьки виготовляли декоративнi вироби з шовку, металiв та дерева, ставили пам’ятники з золота, срiбла, бронзи та глини – i це задовго до того, як виникла єгипетська цивiлiзацiя. Одна половина Уйгурської iмперiї загинула ще до занурення Му в океан, друга була рукотворно знищена вже пiсля загибелi Му. Професор П.К. Козлов, сподвижник Пржевальського, ще у XIX ст.. провiв розкопки гробницi, що знаходилася на глибинi 15 метрiв в Хара-Хото, i знайшов у нiй дивний скарб; вiн його сфотографував, бо мiсцева влада категорично заборонила не тiльки виймати знахiдки, але й доторкатися до них. Одна з фотографiй показує малюнок на шовковому полотнi, на якому зображенi цар та цариця, що сидять на пелюстках лотосу. Голову царицi прикрашає корона з трьома зубцями, у центрi якої видно диск з трьома висхiдними променями. За фiгурою царицi видно велике коло, сонце, а за її головою – менший диск (нiмб) – «молодше сонце». Великий диск символiзує Му, а менший – Уйгурську iмперiю. У лiвiй руцi цариця тримає скiпетр, кiнцi котрого виконанi у формi Тризубiв, якi як двi краплi води схожi на сучасний Малий герб України. У царя немає

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

нi скiпетра, нi променiв сонця – на його мiсцi намальована сфера. Пан Козлов визначив приблизну дату захоронення –16000 рокiв тому. Отже, вже 16000 рокiв тому орiйцi використовували символи, якi сьогоднi українцi вважають за свої нацiональнi. Чи можна вiднайти ще щось бiльш значуще та переконливiше, нiж цi свiдчення?

ЯК ЛЮДИ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА ДИКУНІВ Як вже згадувалося, людина була створеною цивiлiзованою iстотою, i знищення Прабатькiвщини стало непоправною катастрофою для тих, хто вижив у цiй катастрофi i залюднив безплiднi острови, що залишилися на поверхнi води пiсля того, як красивi мiста та будiвлi зникли навiки. Країна втрачає те мiсце, котре вона колись займала у свiтовiй iсторiї, пiсля того, як грошi стають для душ її народу цiннiшими за честь. Загальна жага наживи – є першою ознакою великих майбутнiх переворотiв та бiд. У свiтовiй iсторiї цивiлiзацiї виникали знову i знову, але згодом приходили до занепаду та забуття. Пiд нашим сонцем немає нiчого нового. Що є сьогоднi, вже колись було. Все що ми знаємо та вiднаходимо, вже iснувало; нашi винаходи та вiдкриття – є лише повтором винаходiв та вiдкриттiв, котрi впроваджуються заново. Розповсюджена серед сучасних вчених ортодоксальна теорiя стверджує, що людина перейшла вiд стану жорсткої тварини до рiвня дикуна, вiд дикуна до вищого рiвня тощо, допоки не виникла цивiлiзацiя. На щастя, сьогоднi багато освiчених людей починають розумiти, що дикунство було породжене цивiлiзацiєю, а не навпаки! Тiльки та особа, яка нiчого не знає про дикунiв, може стверджувати, що цивiлiзацiя зародилася у їхнiх суспiльствах. Покинутий напризволяще дикун не розвивався. Вiн опускався до того рiвня, на якому знаходиться i зараз, i продовжує вироджуватися. Змiни на краще мають мiсце тiльки тодi, коли вiн має контакт з цивiлiзацiєю. Зустрiвшись вiч-на-вiч з цивiлiзацiєю, дикун може пiти одним з двох шляхiв: чи вiн приймає та усвiдомлює її i розвивається, чи сприймає тiльки її вади, додає їх до своїх диких порокiв, стає ще жорстокiшим i опускається ще нижче. У останньому випадку вiн приречений на швидку загибель. Існувало двi причини, через якi серед рiзних народiв розвивалося дикунство – i цi обидвi причини пов’язанi з геологiчними явищами.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Наприкiнцi геологiчного третинного перiоду досить глибокий шар земної кори звiльнився вiд древньоархейських газових порожнин i цього простору вистачило для утворення газових поясiв та зростання гiр. До того часу на землi не було не тiльки гiр, але навiть пагорбiв. Придатнi для мешкання землi були густозаселеними родючими рiвнинами. Пiд час утворення газових поясiв земля над ними пiднiмалася – так виникали масиви гiр. Пiднiмаючи Jрунт, пояс, що проходив пiд густозаселеною рiвниною, руйнував та розколював її, вбиваючи багато людей. Але декому серед цього нагромадження скель вдавалося вижити. Тi, хто залишався на незачеплених гiрськими утвореннями рiвнинах, гинули вiд гiгантських, катастрофiчних хвиль (цунамi), що котилися цими рiвнинами. Вода нищила не тiльки життя, а й родючий шар Jрунту. Тi, хто вижив, вже не могли повернутися до рiвнин, адже там панувало повне запустiння. Їм не вистачало їжi i страждання досягали такого рiвня, що люди почали поїдати один одного; так, пiсля першої з двох геологiчних катастроф – виникнення гiр – з’явився канiбалiзм. Інколи, пiд час пiдняття гiр, разом з ними пiднiмалися i рiвниннi райони i на цих землях вижили люди, що були знайомi з усiма зручностями великої цивiлiзацiї. З плином часу вони, втративши всi знання про високi мистецтва та науки, перетворилися на дикунiв i залишилися на такому рiвнi. Наочним прикладом такого роду є Велика Уйгурська iмперiя. Схiдна частина цiєї країни була знищена водами «бiблiйного» потопу, i все, що на нiй знаходилося, загинуло. Пiсля цього захiдна її частина пiднялася i перетворилася на Гiмалаї та iншi центральноазiйськi гори. Серед цих гiр утворилося багато нагiр’їв, мешканцi котрих вижили i врештi-решт проклали шляхи до рiзних рiвнинних областей. Уйгури, що вижили, стали засновниками орiйських рас. В Індiї та Китаї iснують легенди, в яких розповiдається про виникнення цих гiр, про збитки, котрi заподiяв процес горотворення та про багатьох людей, що врятувалися у горах пiд час цього катаклiзму. У зулусiв Пiвденної Африки також збереглися легенди про те, що їх пращури були купкою людей, котрi пережили утворення гiр на пiвночi. У Пiвденнiй Америцi разом з горами та величезним плато догори пiднялося цiле мiсто Тiауанако, котре i зараз знаходиться мiж двома кряжами Андiв. Про це є розповiдь, котра записана на добре вiдомих археологам свiту воротах бiля берегiв озера Тiтiкака. Оцiнюючи характер та розвиток цивiлiзацiї, сучаснi вченi придiляють велику увагу кремнiєвим наконечникам стрiл та списiв. Вони стверджують, що наконечники стрiл та списiв перiоду неолiту оброблялися краще, нiж однаковi предмети перiоду палеолiту, отже неолiтична людина була цивiлiзованiшою, нiж палеолiтична. Але логiка говорить про все навпаки: саме палеолiтична людина i була цивiлiзованiшою, нiж неолiтична. Адже цивiлiзована людина, втративши все в результатi катаклiзму, змушена була переходити до первiсних знарядь працi та навчатися ними виготовляти якiсь необхiднi речi: примiтивнi наконечники стрiл та списiв вказують на представникiв високої культури, що вимушено впали у дикунство. Таким чином, людина палеолiту була розвиненiшою, нiж неолiтична людина, адже iз зростанням технологiї виробництва простих знарядь цi людськi iстоти занепадали у своєму розвитковi.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

П О Ч А ТО К П Р А Р У С І Як вже згадувалося, першi колонiсти з континенту Му були свiтлокосими бiлошкiрими людьми; згодом цi люди були витiсненi iншою расою – бiлошкiрих та чорнокосих людей; свiтлокосi люди попрямували на своїх кораблях до далеких земель у напрямку сходу сонця – тобто на Схiд – i оселилися у Пiвнiчнiй та Центральнiй частинi Європи. Отже, першi орiйцi (д-орiйцi, х-орiйцi, руси, святоруси), тобто свiтлокосi та бiлошкiрi люди, прибули з континенту Му до територiї сучасної України близько 25 тисячолiть тому. Велесова книга (за перекладом П. Комнацького) згадує русiв вже 20 тисячолiть тому, тобто приблизно за 5 тисячолiть пiсля прибуття перших орiйцiв до територiї сучасної України, розселенцiв Уйгурської iмперiї. Насправдi згадуванi у ВК першi двадцять тисячолiть iсторiї орiйцiв-проторусiв дають нам надзвичайно мало матерiалiв для дослiджень та висновкiв. Але цей перiод є найважливiшим та значущим для всiєї подальшої iсторiї русiв, нiж будь-якi iншi, тому що це був перiод формування суперетносу i, у першу чергу, перiод формування та закрiплення першомови – того мовного «ядра», тiєї «головної гiлки стовбура», на яку нанижуться всi наступнi тисячолiття. Першi двiстi вiкiв фактично i створили русiв, як таких, та їхню мову – той основний стрижень, на якому тримається вся iсторiя, i без чiткої уяви про який, iсторiя людства вимальовувалася б нам як невпорядкований мiкс великої кiлькостi фактiв та подiй. Дiйсно, пiзнiшi етноси та спiльноти залишили яскравий слiд у iсторiї земної цивiлiзацiї: вони створювали царства та iмперiї, палаци та пiрамiди, глинянi таблички та папiруси iз записами своїх досягнень. Але проторуси, всупереч повної неуваги до них з боку наукового свiту, створили пiдJрунтя земної цивiлiзацiї – ядро свого суперетносу, що породив практично всi наступнi етноси, натомiсть зберегли себе i першомову, що стала основою для бiльшостi мов планети та зберегли себе у основному «ядрi». Фактом є те, що збiльшення популяцiї проторусiв призвело до природного розширення кордонiв їх проживання. З Праукраїни проторуси розселялися в усiх напрямках, якi можна прослiдкувати за Зiркою Господа Ра. Таким чином утворювалися племена, народи, держави. До 25-го тисячолiття до н.л. європейськi руси, зберiгаючи всi основнi етно-культурно-мовнi ознаки, вже значно вiдрiзнялися вiд своїх пращурiв, котрi залишилися на Прабатькiвщинi та на Азiйських просторах Уйгурської iмперiї. Декiлька тисячолiть безперервного руху – руху в постiйнiй боротьбi за виживання, зробили з них невибагливих, витривалих та надзвичайно стiйких людей, котрi рухалися за краєм величезного вiдступаючого льодовика. Руси пристосовувалися до суворого клiмату та важких умов життя – сама природа та їх спосiб життя змушували до цього. Мисливськi угiддя в десятки та сотнi квадратних кiлометрiв могли прогодувати лише одне велике плем’я-рiд. Теплий пiвдень був зайнятий «чорнокосими орiйцями» та племенами неандертальцiв, якi ще iснували поряд з Хомо сапiєнс сапiєнс. Шлях назад було вiдрiзано, натомiсть з Прабатькiвщини перiодично йшли все новi й новi виселки. Суперетнос швидко та нестримно розростався, охоплюючи вже величезнi простори Європи. Разом з тим вiльного часу для створення масштабних пам’ятникiв культури та мистецтва практично не залишалося – все життя було присвячене здобуванню харчiв, обробiтку шкiр для одягу, виготовленню знарядь працi та зброї. Але нашi пращури-руси

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

залишили нам у спадок справжнi шедеври письма – це Кам’яна Могила (Мелiтопольщина), курган бiля села Вербiвки (Черкащина), печера Архундияз-Тарама (Донеччина), розписнi кiстки мамонта з села Мiзин (Чернiгiвщина), розписнi кiстки мамонта з села Межирiч (Черкащина) тощо.

КАМ’ЯНА МОГИЛА Перша iнформацiя про Кам’яну Могилу з’явилася ще у 1778 р. – пiд час росiйськотурецької вiйни. О. Суворов, тодiшнi керiвник росiйської вiйськової кампанiї, улаштував на нiй пост з 14 козакiв. Цю Українську пам’ятку Мелiтопольського повiту Тавридської губернiї у 1837 р. вiдмiтив академiк П.І. Кьоппен, котрий повiдомив, що у 1822 р. його провiдник, котрий був тодi пастухом, проник до одної з печер Кам’яної Могили i бачив там на «стiнах» древнi одноряднi написи «довжиною з аршин». Надалi цю печеру засипали пiском. Ф.К. Брунн у 1868 р. вважав це мiсце за сферу iснування Геродотової змiєногої богинi, дочки Борисфену, коли та зустрiчалася з Гераклом. Вiд їх шлюбу, як вiдомо, народилися три сини, котрi стали скiфськими царями. З 1932 до 1935 рр. спiвробiтники Мелiтопольського iсторико-краєзнавчого музею проводять розкопки гротiв, печер та неолiтичного поселення Кам’яної Могили. З 1938 р. тут починає свої розкопки тодi ще молодий археолог О.Н. Бадер i у 1936 роцi йому вдалося проникнути до Гроту Бика. Його публiкацiї 1937 та 1941 рр. пiдiгрiли зацiкавленiсть до, тодi маловiдомої, пам’ятки. Там також постiйно працював i В.Н. Даниленко, котрий надалi стає провiдним дослiдником Кам’яної Могили. Пiсля Другої свiтової вiйни Кам’яну Могилу дослiджує М.Я. Рудинський. Вiн розкопував її аж до 1958 р. Ним вiдкрито бiльше 13 гротiв та печер (37 гротiв вiднайшли Бадер та Даниленко ще до вiйни). 1983 р. розкопки Кам’яної могили очолив Б.Д. Михайлов, який вiдкрив новi гроти з невiдомими досi написами. Крiм нових гротiв, що є дуже важливим, бiля старих знахiдок у Гротi Кози йому вдалося вiднайти новий архiв кам’яних табличок, загальна кiлькiсть яких досягла 160 шт. На жаль, бiльшiсть археологiв, якi вивчали написи на «стiнах» Кам’яної Могили, так i не розгледiли у тих написах впорядковану iнформацiю. З 1994 р. тлумаченням написiв Кам’яної Могили зайнявся видатний шумеролог Анатолiй Георгiйович Кiфiшин. Письмо Кам’яної Могили датується XII–III тис. до н.л. А.Г. Кiфiшин розшифрував тексти з 62-х її гротiв та печер – грандiозного святилища-архiву, котрий функцiонував на територiї сучасної України з епохи палеолiту до середнiх вiкiв. А.Г. Кiфiшин, видатний знавець древнiх культур Близького Сходу, вважає це письмо, що знаходить велике коло аналогiй у Європi та Близькому Сходi, спадщиною поки невiдомої науцi палеолiтичної протописемностi. Його тривала й копiтка робота втiлилася у монументальне видання «Древнее святилище Каменная могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тыс. до н.э.», яке побачило свiт 2001 року в Києвi. На 40 панно та 16 кам’яних табличках з Кам’яної могили А. Кифiшин виявив шумерськi легенди про сотворiння свiту, всесвiтнiй потоп i героя епосу Гiльгамеша. Використовуючи династичнi списки шумерських царiв, вiн з’ясував, що найдавнiшi петроглiфи Кам’яної могили сягають ХІІ тис. до н.л. Висновок Кифiшина був однозначний: Кам’яна могила протягом тисячолiть була найвпливовiшим духовним центром значної частини Євразiї, що пiдтримував щiльнi зв’язки з Давнiм Шумером. А її система знакiв – попередниця шумерської писемностi – принаймнi вдвiчi поглиблює вiдому нам писемну iсторiю людства.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ТО Х ТО М И – Р У С И , Р У С И Ч І , Р У С И Н И , І ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ ЕТНОНІМ «РУСЬ»? У науковiй лiтературi вже довгий час тривають дискусiї стосовно походження етнонiму «русь». Нам не варто висвiтлювати тут їх змiст за явною застарiлiстю та неактуальнiстю. Але варто коротко зупинитися на дискусiї щодо «норманського» походження етнонiму «русь», котре нам нав’язали не українцi i котре, на жаль, пiдтримує наша «офiцiйна наука». Варто у наших «науковцiв» запитати про яких «норманiв» чи «вiкiнгiв» шведського, данського чи норвезького походження йдеться, коли ще у VI–X ст. н.л. все побережжя Балтiйського та Пiвнiчного морiв було заселено слов’янами та русами-поморами, а тi шведська, данська та норвезька народностi сформувалися лише у XVI ст. н.л. Про це просто кричать лiнгвiстичнi, топонiмiчнi, антропологiчнi та археологiчнi данi i їх не може чути хiба що глухий. Що стосується «норманських саг», то сьогоднi вже вiдомо, що це плоди поетично-компiлятивної творчостi iсландських монахiв XIII–XIV ст. – тобто усi саги написанi набагато столiть пiзнiше реальних подiй i Jрунтуються на перекладах руських лiтописiв та билин. Наведемо лише двi гiпотези: перша – етнонiм «русь» нiбито походить вiд назви притоку Днiпра рiчки Рось – непереконлива, адже сам етнонiм на тисячолiття старiший вiд назви рiчки i зустрiчається на всiй територiї Євразiї, що локалiзацiя його у районi невеликої полянської рiчки виглядає дещо дивно, досить зрозумiлим є той факт, що рiчку назвали досить по-руськи-українськи – «росою»; друга, маргiнальна гiпотеза стверджує, що шведи-нормани були веслярами на своїх драккарах, а фiнською мовою слово весляри звучить «руотсi» (що насправдi не так), нерозумнi та простуватi слов’яни, нiбито почувши як фiни називають шведських веслярiв, вирiшили назвати себе русами – маячня цiєї «гiпотези» є безмежною та парадоксальною, але вона кочує з пiдручника до пiдручника, з довiдника до довiдника – автори, що ставлять свої прiзвища на таких пiдручниках та пiд подiбними статтями у енциклопедiях дарма можуть вважатися за вчених. Ми навiть не опустимося до дискусiй з ними. Етнонiм «рус», «рос», «рас» зафiксовано у iранських мовах, куди вiн потрапив прямо з праiндоєвропейської (праруської) мови i означає «свiтлий». Ще протягом останнiх вiкiв аристократiя Ірану-Персiї, пам’ятаючи про своїх свiтлобородих пращурiв, з поколiння у поколiння ритуально фарбувала бороди хною. У сучаснiй українськiй мовi слово «русий» означає «свiтлокосий», а тисячу рокiв тому воно означало «свiтлий», «той хто несе свiтло». Але й ознака «свiтлокосi» говорить дуже багато, згадаймо про вiдмiтнi ознаки проторусiв-кроманйонцiв: свiтле волосся голови та шкiри, свiтлi кольори очей – збiг на такому рiвнi виключений. Варто також розглянути духовне-божественне походження етнонiму «русь». В нашiй сьогоднiшнiй лiтературi, нажаль, iснує повна плутанина у назвах богiв, їх функцiях, iєрархiї, тощо. Загалом же не важко здогадатися, який був головний Бог у орiйського народу. Якщо згадати Євангелiє вiд Івана, а в Євангелiях не все є порочним, то ми можемо прочитати: «Спочатку було слово, i слово було у Бога, i слово було Бог». І це дiйсно так, тому що орiйцi утворювали свої базовi слова та власнi iмена вiд назв Богiв. Це i є орiйська культура. В етимологiї слiв має мiсце бог «РА». Культура – Культ РА, Рай – мiсце бога РА, вiра – вiдати РА, Райдуга – дуга Ра, радiсть – РА+дасть, ратуша – Ра+душа, i навiть християнський «раб божий» це є перефразоване вiд РА-Боже. Загалом дуже легко зробити висновок, що бог РА був не тiльки орiйським, а й загальносвiтовим. В староруських лiтописах зустрiчається бог Рарог, в якому легко побачити бо-

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

га РА, а слово Рог (сьогоднi рок – доля) пов’язаний з часом. Навiть наше рiдне слово РАДА – означає мiсце бога РА. Можна i далi приводити приклади, якi мiстять у собi iм’я бога РА i це буде зайвий раз пiдтверджувати, що нашi пращури вклонялися саме богу РА. Розшифрувавши старовиннi руськi берестянi грамоти, великий мовознавець Г.С. Гриневич неодноразово натикався на словосполучення «ми РА сини», тобто ми русини. Крiм того, розшифрований Єнiсейський напис на плитi кургану Узун-оба, на рiчцi Уйбат у Хакасiї, що, як з’ясувалося, був написаний рунами, показав, за Гриневичем, що i тюрки мали iдентичну з русами культуру i також вклонялися богу РА. Господь РА очолював європейський Пантеон богiв i йому у недалекому минулому поклонялася вся Європа, тодi ще не роздiлена кордонами на багаточисельнi держави. Не випадково Гай Юлiй Цезар, пiдкоривши галiв з подивом знайшов, що в Європi вклоняються однаковим з Римом богам. Пантеон Господа Ра охоплював 25 Богiв, а саме: Праву, Лелю, Трояна, Яву, Радогоща, Славу, Желю, Кострубу, Симаргла, Берегиню, Наву, Таню (Дану), Перуна, Макошу, Свiтовида, Мару, Хорса, Ладу, Стрибога, Вiя, Ярило, Велеса, Рода, Купайлу i самого Ра. Порядок богiв та їхнi функцiї детально описанi у роздiлi «Духовна парадигма українцiв» i ми на них зупинятися не будемо. Розглянемо Зiрку Господа РА. Якщо нанести Зiрку Господа РА на мапу Європи, то можна прочитати та розтлумачити старовинну сакральну iнформацiю, закладену орiйцями для нас – русiв–русинiв–українцiв. Інструментом для нанесення зiрки Господа РА взято маршрут Апостола Ісуса – Андрiя, який за мiтом перебував у серединi І вiку н.л. на територiї нинiшньої України i, рухаючись з ЯВи у НАВу практично по меридiану, пройшов вiд фортецi Массада, Ізраїль – святе мiсце для Явсеїв (грецькою ессеїв) до Соловецьких островiв на острiв Валаам – святе мiсце Великих орiйцiв – гiперборiйцiв. Роздiливши цей шлях-вiдтинок (пiвдень, Массада – пiвнiч, Валаам) навпiл i поставивши нiжку циркуля у цю точку, проведемо коло. Точно по паралелi крайнi точки дадуть нам на сходi – Аркаїм, на заходi – Девiнград. Аркаїм та Девiнград (сьогоднi Магдебург), Массада та Валаам – це святi Православнi мiсця для орiйцiв. Натомiсть кривизна поверхнi Землi також бралася до уваги. Нижче наводиться таблиця Пантеону богiв Господа РА з вписаними географiчними назвами перетину променiв Зiрки Господа РА. Всi вказанi мiста та мiсця є святими мiстами для русiв-русинiв та мiсцями древнiх Православних храмiв, храмових комплексiв, обсерваторiй, тощо.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Рисунок 1. Зiрка Господа Ра – ареал розселення русинiв (орiйцiв-русiв-українцiв)

Таблиця пантеону богiв Господа РА №

Бог/Господь

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Прав Леля Троян Яв Радогощ Слав Желя Коструба Симаргл Берегиня Нав Таня (Дана) Перун Макоша Свiтовид Мара Хорс Лада Стрибог Вiй Ярило Велес Род Купайла РА

Мiсце розташування – точка перетину м. Аркаїм, Пiвнiчний Казахстан. м. Твер, Росiйська Федерацiя (тиверцi – галелiяни). м. Троя, зараз територiя Турцiї, Анатолiя. мiсто-фортеця Массада, Ізраїль (явсеї). м. Плоєщ, Румунiя. м. Дiвинград, ФРГ, нинi Магдебург. м. Ставрополь, Росiйська Федерацiя (скити). м. Гродно, Бiлорусь (кривичi). м.Астрахань, Росiйська Федерацiя (симовi хозари). м. Новгород, Росiйська Федерацiя (колишнiй Славенск) Острiв Валаам, Соловецькi острови. м. Коломия, село ДоРа. м. Горган, Іран (Персiя – Перун се Я) м. Муром, Росiйська Федерацiя (мокша). м. Вiтебськ, Бiлорусь. м. Коса, Росiйська Федерацiя (Республiка Марi-Ел). м. Волгоград, Росiйська Федерацiя (Сарай Царський). Ел-Лада, територiя Грецiї з островами. м. Синоп, Туреччина, (Пiвденний берег Чорного моря). Острiв Змiїний, (острiв Буян), (Вiйникiя-Фiникiя). м.Ульяновськ, Росiйська Федерацiя (Урал-Ярил) м. Трабзон, Туреччина (Турцiя – Тур це Я) м. Упсала-Швецiя (Асгард Свендський). м. Кострома, Росiйська Федерацiя (рiчка Кострома). Русь – Ра ось (тобто, ось тут Ра)

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

З рисунку Зiрки Господа Ра витiкає той факт, що психополе (егрегор) Божественного Пантеону Господа Ра охоплює всi iсторичнi мiсця мешкання русiв. Натомiсть центр цього психополя знаходиться у Днiпропетровськiй областi, село Раївка (що випадковим бути не може). Таким чином орiйцi, означаючи центр територiї Господа Ра, казали «ось Ра», або «Ра ось = Русь». Сучаснi фiлософи говорять: «Не пiзнавши духовної парадигми нацiї, не пiзнаєш її iсторiї». Принагiдно визначимо i старовинну назву України. Орiйцi перського нагiр’я ще у ІІ тис. до н.л. називали нашу країну, звiдки вони вийшли, тобто Праукраїну – Рай. Серби, що прийшли на Балкани з Прикарпаття, називали себе рашанами. Турки Османської iмперiї ще у ХVІ ст. називали українцiв райнами. За Ю. Шиловим Україна мала назву Аратта. За Ю. Канигiним – Оратанiя. Сучасна назва – Україна. Якщо уважно вдивитися у всi цi назви, то неодмiнно можна побачити, що їх об’єднує один кореневий склад – РА. Рухаючись шляхом орiйцiв з Прави до Слави по Зiрцi Господа РА, читаємо iмена богiв Хорс-РА-Таня. Знання правил фонетики староукраїнської та санскритської мов, де звук «Х» вимовлявся з придихом i його практично не чути, дає нам можливiсть прочитати старовинну назву Трипiльської України, назву, якою називали її орiйцi – ОРАТАНІЯ, земля орiйцiв, земля орачiв, земля хлiборобiв. Таким чином, ми вважаємо, що первинна етимологiя слова «Русь» походить з духовного джерела орiйцiв – Вiдо-Вiстичного Православ’я. Адже не дарма українцi ще зовсiм нещодавно iменували себе онуками Дажбожими, не забуваючи, що вони є русинами, тобто синами господа Ра (Ра синами). У той же час вторинною етимологiєю слова «Русь» є свiтлий, свiтлокосий, носiй свiтла. Тобто, етнонiм «руси» є давньою назвою праетносу, котрий видiлявся iз загального i досить темного середовища, як в об’єктивному сприйняттi (темна шкiра та волосся), так i у суб’єктивному сприйняттi – чужий, що є природним для первiсного мислення (свiй-чужий). Цей дуалiзм є вторинним, його корiння знаходиться не в особливому менталiтетi кроманьйонця, а ще глибше, в глибинному iнстинктi самозахисту, котрий змушував кожного iндивiда бути на чатах у зовнiшньому, незнайомому середовищi. Отже, первинна етимологiя етнонiму «рус» має духовне, а вторинна – природне, психiчне корiння.

П О Ч А ТО К Р У С І – П Е Р Ш І П И С Ь М О В І С В І Д Ч Е Н Н Я 1. Давнiшнi iсторичнi згадки про русiв (ругiв) У творi «Житiє Оттона Бамберського», христителя поморських слов’ян, говориться, що плем’я ругiв носило також назву «русинiв» i країна їхня мала назву «Русинiя» чи «Русь». Перша iсторична згадка про ругiв належить Тациту, котрий згадував це плем’я у своїй роботi «Германiя» у 98 р. н.л. i помiстив їх саме туди, де й iншi письменники древностi, саме у захiдному кутi пiвденного побережжя Прибалтики. Таким чином, початок племенi ругiв вiдходить з глибини вiкiв до нашої ери. Крiм того, нiмецькi хронiки постiйно називають княгиню Ольгу «реJiна ригорум», а не «регина русорум», показуючи цим, що ототожнення ругiв та русiв iснувало ще у Х столiттi.

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

2. Перша згадка про вождя Руса у iсторiї (282 рiк) Перша згадка про вождя Руса ми знаходимо у книзi Прокопа Слободи: Sloboda Prokop, franceskan. Preporodjeni ceh, aliti svetosti svetost sv. Prokopa vu domovini Ceha, Krapine … V Zagrebu pri Fr. X. Zeran. … Seku 1767: «Добре знаю, що вiдомо багатьом, але не всiм, як колись у цiй карпинськiй мiсцевостi, за вирахуванням Петра Кадицилюса та багатьох iнших, у 278 роцi пiшов дуже знатний вельможа Чех з братами своїми Лехом та Русом, а рiвно з усiма своїми приятелями та родом через те, що вони вже не могли переносити тi великi нападки та гноблення, котрi творили їм римляни, а особливо керiвник римського вiйська Аврелiй, котрий охороняв Іллiрiю озброєною рукою i настiльки гнобив його рiд, що Чех зi своїми пiдняв проти нього повстання та вивiв його з числа живих, i через це, боячись потужної руки римлян, покинув Крапину, свою батькiвщину. Цiлих 14 рокiв служив вiн iз Салманаром, сином Цирципана, на той час керiвника та майбутнього вождя богемського народу… І тiльки по смертi Салманарового сина, що звався Турко, котрий по смертi батька свого став правителем народу i загинув у бою проти iмп. Костянтина, Чех прийняв на себе царювання». Так починалася легенда про початок чеського народу та держави. Вiдповiдно до легенди, брати Чеха також очолили двi держави: Лєхiю, тобто Польщу, та Русiю, надавши їм свої iмена. До цiєї iнформацiї не варто ставитися скептично, адже розумiти треба зовсiм не те, що розумiють сьогоднi пiд назвами Польща та (Київська) Русь. Йдеться про невеличкi територiї на стику Чехiї, Польщi та Закарпатської Русi, де спочатку осiли згадуванi брати. Натомiсть легенда зовсiм не вбачає у Чеховi, Лєховi та Русовi родоначальникiв племен, це вже вимисли прискiпливих критикiв. Цi особи тiльки очолили племена, котрi до них вже багато вiкiв iснували. Як до Олега була «доолегiвська» Русь, так i до Чеха вже iснувала Чехiя. Отже, ми можемо вiдмiтити, що наприкiнцi ІІІ ст.. у Придунав’ї серед слов’янського племенi вже занотовано iм’я Рус щодо якогось вождя безсумнiвно руського племенi. Надалi ми побачимо, що це побiчно пiдтверджується й iншими документами.

3. Руський князь стольник при дворi Костянтина Великого (306–337 рр.) Карамзiн (вид. 1892 р., c. 45, прим. 112) пише: «Никифор Григора, списатель XIV века, уверяет, что еще при дворе Константина Великого один Русский князь был стольником». Сам Карамзiн цiй iнформацiї не довiряє, але додає: «Другой город во Фракии называется Руссион», а це означає, що корiнь «рус» вже iснував у Фракiї. Додамо, що серед багатьох географiчних назв на пiвнiчному березi Дунаю у першi столiття нового лiточислення, котрi мали закiнчення на «дава» (поселення), iснувало поселення Русидава. У примiтцi 113 Карамзiн пише: «…некоторые византийские писатели также призводили Россов от Росса, какого-то знаменитого мужа, будто бы избавившего сограждан от ига тиранов (см. Штриттер. Memoriae populorum, 2, стр. 939)». Ця примiтка показує, що вiзантiйськi письменники знали легенду про трьох братiв, що пiшли зi своїм народом вiд iга тиранiв, натомiсть один з цих братiв звався Русом. Сумнiви росiйського татарина Карамзiна про те, «что никто из древних византийских летописцев не говорит до ІХ века о Россах» не мають пiд собою Jрунту, адже, як

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ми побачимо нижче, iнформацiя про росiв є, але вона для Карамзiна залишилася невiдомою, а та, котра була в його руках, не впевнила його у достовiрностi.

4. Першi непрямi вказiвки про народ «Рос» Патрiарх Прокл (434–447 рр.) у своїй доповiдi з приводу нашестя так званих гунiв пригадав бiблiйний народ «Рош» (Ієзекеїл, 38,2), i вiн не помилився, адже так званi гуни та руси – це один i той же народ, котрий мав самоназву русини, русичi. Дехто може спитати, чому Прокл напряму не назвав народ «рос»? Вiдповiдь є дуже простою – у тi часи було загальновiдомим, що гуни та руси – це рiзнi назви одного народу. І сьогоднi народ, що має самоназву «дойче», ми називаємо нiмцями, французи – алєман, англiйцi – джерман…

5. Вождь русинiв Одоакр захоплює м. Юваву та убиває св. Максима з учнями (477 р.) В Австрiї, у м. Зальцбурзi (у давнину Ювава), в катакомбах, що при церквi Св. Петра, знаходяться мощi св. Максима та його учнiв, котрi були убитi вождем русинiв Одоакром у 477 роцi. Це засвiдчується плитою, на якiй написано латиною: «Лiта Господня 477. Одоакр – вождь русинiв, гепiдiв, готiв, унгарiв та герулiв, лютуючи проти Церкви Божої, блаженного Максима з його 50 товаришами, що рятувалися у цiй печерi через сповiдання вiри, скинули зi скелi, а провiнцiю Норикiв спустошили вогнем та мечем». Ця плита є пiзнього походження (перша чверть XVI ст.), але автентичнiсть тексту не пiдлягає сумнiву. Кiстки так званих мученикiв неодноразово переносилися з нижнiх печер до верхнiх. Натомiсть можна сказати, що важка кам’яна плита не переносилася, логiчнiше було зробити нову, переписавши текст зi старої. За це, перш за все, говорить сам текст, що перераховує племена, котрi iснували бiльше 1000 рокiв тому i вже давно канули у лiту, i, врештi-решт, котрий точно i дiловито викладає безсумнiвнi факти. Про будь-яку пiдробку не йдеться, адже плита є релiгiйним предметом, а головне – свiдоцтвом про русинiв (праукраїнцiв) на нiмецькiй землi. Напад Одоакра на Юваву був одним iз серiї походiв на чолi цiлої коалiцiї народiв, коли могутнiсть Риму було розхитано i коли, врештi решт, вiн упав пiд ударами «варварiв». Цiкаво вiдмiтити той факт, що у 1648 роцi гетьман України Богдан Хмельницький з приводу вiйни з поляками та жидами-орендарями звертався з вiдозвою до козакiв, у якiй закликав їх слiдувати прикладу своїх славних та войовничих пращурiв, котрi пiд керiвництвом Одоацера (Одоакра) 14 рокiв володiли Римом. Таким чином, ще у XVII ст. українськi козаки вважали Одоакра та його русинiв своїми прямими пращурами. І це, зрозумiло, їм стало вiдомим не завдяки кам’янiй плитi у Зальцбурзi. Ця традицiя була настiльки сильною, що, коли Богдан Хмельницький помер у 1657 роцi, Самiйло Зорка, генеральний писар Запорiзького вiйська, говорив бiля труни покiйного: «Милий вождю! Древнiй руський Одоацере!» Інакше кажучи, вiн порiвнював значення дiянь Хмельницького з дiяннями Одоакра у древностi. З часом ця традицiя, що пов’язувала українських козакiв з русинами Одоакра, втра-

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

тилася через втрату ними державностi (московити того часу її зовсiм не мали), але документи того часу уцiлiли й iсторичний зв'язок вiдновлюється знову. На жаль, українська офiцiйна iсторiя в глибину вiкiв далi Рюрика та Олега не заглядає, натомiсть, як ми бачимо, Олеговi «русини» мали набагато древнiшу iсторiю. Отже, вже у другiй половинi V столiття плем’я русинiв-українцiв грало у середнiй Європi таку величезну роль, що очолило союз племен, котрий повалив Рим та володiв ним 14 рокiв. Здавалося б, що така значуща подiя мала звернути на себе увагу спочатку радянських, а надалi українських iсторикiв, а мiж тим нам невiдомi не тiльки статтi з цього приводу, але навiть якоїсь згадки про неї, натомiсть українська наука зберiгає гробове мовчання про зальцбурзьку плиту. Дивно, але українськi, з дозволу сказати, науковцi можуть детально описувати якесь селянське повстання V столiтя у Вiзантiї, а що робили у цей час нашi пращури в центрi Європи, вони не знають та й не цiкавляться. Мiж тим, варто термiново надiслати до Зальцбургу квалiфiкованого українського iсторика для зiбрання матерiалiв щодо цiєї плити. У катакомбах проводилися цiкавi розкопки, про плиту та iнше опублiковано багато матерiалiв, про це писала i мiсцева тубiльна преса. Крiм того, вже давно варто перекласти українською твiр Евгiпiуса «Житiє святого Северина», в якому є дуже багато iнформацiї щодо подiй того часу. Врештi-решт плита є справжнiсiньким iсторичним документом, що стосується русинiвукраїнцiв, але чомусь вона випала з уваги українських iсторикiв.

6. Руси беруть у полон 12000 вiзантiйських солдатiв i вимагають по драхмi викупу за людину (часи iмператора Маврикiя, 582 – 602 рр.) У 1901 роцi в газетi «Кавказ» було опублiковано статтю про надходження до церковного музею грузинського екзархату 16 манускриптiв з Тифлiського Сiонського собору. Ця стаття була передрукована у «Вiснику Всесвiтньої Історiї», №1, 1901 р., стор. 230–233, а потому у «Вiзантiйському часописi», №8, 1901 р., стор. 348–351. Серед вищезгаданих 16 рукописiв був «грузинський пергаментний манускрипт 1042 р. про облогу Цареграду русами у 626 р.». Цей манускрипт був досить великою збiркою з 322 листiв (початок та закiнчення були втраченi). В останнiй частинi цiєї збiрки (стор. 284–322) була описана «Облога i штурм великого та святого граду Костянтинополя скiфами, котрi суть русичi». У викладеннi iсторiї цiєї облоги говориться, що у боротьбi iмператора Іраклiя з перським царем Хосроєм останнiй був розбитий (625 р.), але не занепав духом, а став збирати нове величезне вiйсько. «Головнокомандуючий вiйська Сарварон схилив «руського Хагана» до спiльного нападу на Костянтинопiль. Останнiй прийняв цю пропозицiю. Як вiдомо, цей Хаган ще за Маврикiя нападав на iмперiю, взяв уполон 12000 грекiв i потому вимагав по 1 драхмi викупу за людину». Таким чином, дiяння руського Хагана мало мiсце за iмператора Маврикiя (582 – 602 рр.) З часу знаходження того манускрипту минуло вже понад 100 рокiв, але наша «офiцiйна наука» так i не змогла перекласти грузинський оригiнал i зробити змiст рукопису надбанням всесвiтньої iсторiї. Адже у рукописi зрозумiло говориться про русiв, русичiв та руського Хагана.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

7. Сирiйська хронiка про народ «хрос» (555 р.) Інформацiя про народ «хрос» мiститься у продовженнi iсторiї Захарiя Милетського, написаному у 555 роцi невiдомим сирiйським автором (Псевдо – Захарiй). Вона займає декiлька рядкiв пiсля опису амазонок (саможонок), котрi вмiщуються бiля Азовського моря, а саме: «Сусiднiй з ними народ хрос, чоловiки з величезними кiнцiвками, i котрих не можуть носити конi через їхнi кiнцiвки». З цiєї, досить фантастичної iнформацiї можна зробити логiчний висновок, що у 555 роцi у Сирiї знали про iснування на пiвночi вiд Азовського моря народу, котрий був великий на зрiст i називався «рос», чи рус». Напис «хрос» показує, що вимова пройшла через вiрменську традицiю, адже у чисто сирiйськiй було б «рхос», або «рхус». Цi фонетичнi особливостi пояснюються способом придихання за деяких звукiв. Отже, як би там не було, а в серединi VI ст. у далекiй Сирiї вже знали про iснування на пiвночi вiд Чорного моря якогось народу «рос» чи «рус», котрий був великим на зрiст.

8. Імператор Іраклiй вiдкуповується вiд русiв (622 р.) У тифлiському рукописовi можна вiднайти: «У 622 роцi Іраклiй за велику суму грошей умовив скiфiв, котрi суть русичi, не турбувати iмперiю i згодом вiдправився помститися Хосроєвi». Але за чотири роки русичi у союзi з персами напали на Цареград. З цих коротеньких рядкiв можна зробити висновок, що у першiй чвертi VII столiття саме русичi грали провiдну роль у полiтицi Вiзантiї. Варто акцентуати увагу на тому, що тифлiський рукопис написаний у 1042 роцi, тобто вiн на 70 рокiв старiший за нашу «Повiсть врем’яних лiт», а тому його iнформацiя є особливо цiнною, адже вона ближча до першоджерел i над нею не поглумилися росiйсько-нiмецькi гореiсторики Мiллер, Байєр та Шльотцер.

9. Русичi нападають на Цареград (626 р.) У тифлiському рукописi можна також вiднайти наступне: «Хаган (зрозумiло руський) посадив своїх воїнiв на човни, котрi були видовбаними з цiльних дерев i котрi їхньою «варварською» мовою називалися мон оксидами (з грецької – однодеревки). Хаган причалив до Цареграду i обложив його з сушi та моря. Його воїни були досить потужними та вправними. Їх було так багато, що на одного цареградця приходилося по 10 русичiв. Запрацювали тарани та стiнобитнi машини. Хаган вимагав здатися та вiдмовитися вiд «брехливої» вiри у Христа. Але його погрози не подiяли, а тiльки пiднесли дух городян. Бiля стiн мiста скоїлася страшна валка. Свобода Цареграду вже висiла на волосинцi. Мiж тим патрiарх Сергiй (610–639 рр.) послав Хагану величезну суму грошей. Дарунок було прийнято, але воля була обiцяна тiльки тому, хто у одязi старця пiде з мiста куди завгодно. Але знову прийшла допомога з боку Влахернської Богородицi. Іраклiй надiслав зi сходу 12 000 солдатiв, котрi за допомогою матерi Ісуса не допустили мiсто до падiння. Хаган взяв мiсто у облогу «з попередньої суботи дня Благовiщення (тобто з 24 березня 626 р.), робив жорсткi наступи, бив стiни мiста таранами, але дарма:

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Влахернська Богородиця була непереможною i солдати зламали мужнiсть Хагана та його ратникiв. Врештi решт, русичi, втративши надiю взяти мiсто, сiли на свої човни та повернулися додому. Іраклiй, котрий у цей час оборонявся вiд персiв на р. Фазисi, зрадiв через вiдхiд русичiв». У примiтках рукопису говориться, що «цей день призначено святом у пам'ять про позбавлення вiд варварiв». Отже, у тифлiському рукописi ми знаходимо досить точну iнформацiю щодо нападу на Цареград у 626 р., де головну участь приймали русичi. Розповiдь про напад та перебiг подiй є досить реалiстичним та точним, i хоча у нiй є елементи церковної фантастики, картину подiй описано правильно. Напад було здiйснено з моря, вiйсько русичiв було доставлено на вiзантiйський берег саме на човнах, а надалi почалася облога мiста з моря та сушi. Кiлькiсть вiйська була досить великою, якщо воно перевищувало сили цареградського гарнiзону. Як ми розумiємо, жодних чудес не було. Сталося те, що мало статися – велика сума грошей, отримана вiд патрiарха Сергiя, зiграла свою справу. До того ще й 12 000 солдатiв та потужнi стiни мiста далися взнаки, i русичi не стали ризикувати своєю головою. Цiкаво також, що про бурю, яка нiбито порозкидала човни русичiв, у тифлiському рукописi не згадується. Деякi, з дозволу сказати, науковцi приписують цю битву аварам. Але що робити з тим, що у тифлiському рукописi не згадуються iншi племена, а тiльки русичi? Адже грузинський лiтописець декiлька разiв прямо називає нападникiв – русичами. Таким чином є очевидним, що руси, русичi вже на початку VII ст. були досить iстотною силою, котра приймала участь в мiжнародних подiях.

10. Руси на Каспiї (644 р.) Арабський письменник Ат-Табарi писав про правителя Дербенту Шахриара, що той у 644 роцi заявляв наступне: «Я знаходжуся мiж двома ворогами: однi – хозари, а другi – руси, котрi є суть ворогами всьому свiтовi, а особливо арабам, а воювати з ними, крiм тутешнiх людей, нiхто не вмiє. Замiсть сплати данини ми будемо воювати з русами самi i власною зброєю будемо їх стримувати, щоб вони не вийшли зi своєї країни». Це свiдоцтво докорiнно нищить недолугу теорiю про те, що руси були скандинавами. Перша згадка щодо нападу вiкiнгiв на Англiю вiдноситься до 787 року.Це є датою їх першої появи на сторiнках iсторiї у ролi грабiжникiв чужих країн i у першу чергу своїх найближчих сусiдiв. А iнакше й бути не може, адже вiкiнги, а руською мовою «викинки», були русами-покидьками, яких виганяли, викидали з руських родiв-племен за їх аморальнiсть. Натомiсть свiдоцтво Шахриара вiдноситься до 644 року, тобто ще за 143 роки до появи так званих вiкiнгiв у Європi, i вiдноситься не до Пiвнiчного, а до Каспiйського моря. Цiкавим є той факт, що Шахриар закликає арабiв озброїтися i не дати русам вийти зi своєї країни, що є свiдоцтвом сусiдства русiв бiля Дербенту, i про побережжя Балтiйського моря не йдеться. Мабуть йшлося про Тмутороканських чи Приазовських русiв, котрi мали можливiсть переправлятися з Дону до Волги, а звiдти вже нападати на весь Каспiй. Саме воїнами цих племен i скористався Святослав Хоробрий у своїй борнi з Хазарiєю. 97

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Згадка про данину, що платилася русам, говорить, що йдеться не про якихось скандинавських русiв, а саме про мiсцевих. Фантазiї про те, що руси-скандинави ще на початку VII столiття мали на берегах Чорного та Каспiйського морiв власну державу є повною нiсенiтницею; як скандинави могли потрапити до Чорного моря, коли їх перший виступ у Європi зафiксовано пiзнiше нiж за 100 рокiв. Та й були тi скандинави також руського походження (вiкiнги – викинки). Мiж iншим, варто задуматися над змiстом свiдоцтва: у тi часи нi хозари, нi турки мореплавцями не були, нам це достовiрно вiдомо; мореплавцями були тiльки руси, котрi контролювали не тiльки узбережжя Чорного, але й Каспiйського морiв, тобто наносили шкоду арабам. Саме тому Шахриар, признаючи зверхнiсть арабiв i укладаючи з ними угоду, говорить, що замiсть сплати данини арабам, вiн бере на себе захист вiд нападу русiв. Все є досить логiчним i зрозумiлим.

11. Напад руського князя Бравлина на пiвденний берег Криму (близько 775 р.) В «Житiї св. Стефана Сурожського» (помер у 767 р.) має мiсце досить цiкава iнформацiя щодо нападу руського князя Бравлина на пiвденний берег Криму. Час народження св. Стефана невiдомий. Вiдомо тiльки той факт, що вiн був рукопокладений у єпископи патрiархом Германом (713–730 рр.). У «Житiї» говориться: «По смертi святого мало лiт мину, приiде рать велiкая роуска iз Новгороду, князь Бравлин, силєн зело». Далi говориться, що вiн захопив всю берегову смугу Криму мiж Корсунем (Херсонесом) та Керчю i взяв приступом Судак (Сурож). Зi слiв «мало лiт мину» зрозумiло, що напад стався ще у VIII ст., адже 33 роки до кiнця столiття вiд смертi святого нiяк не можна вважати за «мало лiт». «Мало лiт» – це декiлька рокiв, принаймнi десять… Саме тому ми вважаємо, що 775-й рiк є досить близькою датою щодо цiєї подiї. Норманистiв бентежило iм’я князя: нiбито i не слов’янське (той що «брав лин» – руське, українське iм’я), i точно не германське. Інколи навiть у цьому iменi вбачають зв'язок з битвою при Бравалi, але натяжка є досить очевидною, то про неї не варто i говорити. Упередженiсть навiть доходила до того, що в одному списку «Житiя» замiсть «Бравлин» стоїть «Бранлив», житiє здавалося малодостовiрним, хоча вiдомо що найдостовiрнiшi та найвiдомiшi рукописи завжди мають лакуни. Всi цi заперечення не мають жодного значення, адже сказано: «рать роуска», отже справа принаймнi стосувалася русiв, а хто був їх князем, це вже iнше питання. Далi викликало сумнiв (i досить справедливий), що такий довгий перехiд до Криму мiг виконати новгородський князь. Це мiсце має досить просте пояснення: йдеться не про Новгород на Волховi (звiдки прийти не так вже й важко), а про Неаполiс грекiв у районi нинiшнього Сiмферополя, котрий, безсумнiвно, називався русичами Новгородом. Переклади назв мiст у рiзних народiв – справа проста: у грекiв, наприклад, мiсто має назву Кефалониця, а русини називали його Главиниця, у полабських слов’ян Старгород, у завойовникiв нiмцiв – Мекленбург тощо. У всi часи «Нов. – городiв» всюди було досить багато, саме тому цi данi не можна ставити тiльки до Новгороду на Волховi. Цi напади зовсiм не були нападами з-за тисячi верств, а тiльки моментами вiковiчної боротьби пiвнiчних «варварiв» з греками пiвденного берега Криму. Ця боротьба досить добре вiдображена у Велесовiй книзi. 98

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Напад Володимира «Великого» на Корсунь був тiльки продовженням ланцюга вiйн мiж цими народами. Врештi решт, з угоди грекiв зi Святославом видно, що близько 972 р. русичi сидiли далеко на пiвднi, затуляючи доступ до Криму. Греки, бажаючи убезпечити себе вiд нападу «чорних угрiв», зобов’язували Святослава не пропускати останнiх через свої землi i тим перекрити їм доступ до Криму. Нарештi, руси того часу офiцiйно звалися «тавроскiфами», натомiсть додається, що себе вони називали «русами», вiдповiдно «таврiйськi скiфи», поставленi у Криму, безумовно, i цi «скiфи» – були русами. Виникали сумнiви щодо того, що Бравлин пiдкорив всю пiвденну смугу Криму вiд Корсуня до Керчi. «Житiє» зовсiм не говорить, що Бравлин взяв Корсунь та Керч, сказано тiльки описово: «землi вiд Херсонесу до Керчi», а штурм Сурожа описано. Натомiсть i взяття всього пiвденного берега Криму не є чимось невiрогiдним; нарештi там додано, що Бравлин був «силєн зело». Мала мiсце звичайна вiйна грекiв з наступаючими з пiвночi «варварами», що велася протягом вiкiв. У цих вiйнах наступаючi iнколи захоплювали також i великi опорнi пункти грекiв: Корсунь, Сурож, Кафу, Керч тощо.

12. Напад русiв на Амастриду (близько 820 р.) «Житiє» св. Георгiя Амастридського зберегло нам наступну iнформацiю щодо Русi: «Було нашестя варварiв – Русi, народу, як всi знають, дуже дикого та грубого, що не мають у собi жодних слiдiв людинолюбства. Звiриним норовом, нелюдськими справами, показуючи свою кровожерливiсть вже одним своїм виглядом, нi у чому iншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивствi, вони – цей згубний i у справi, i за йменням народ – почавши розорення з Припонтиди i вiдвiдавши iнше побережжя, досяг нарештi i до святої вiтчизни (тобто мiста Амастриди на пiвденному березi Чорного моря) сiчучи нещадно всяку стать та вiк». Залишаємо на авторовому сумлiннi риторику щодо нелюдяностi русiв, котра, напевне, мала зовсiм iнше пiдJрунтя, вiдмiтимо, що народ «рос» вже був вiдомий на той час, тобто за декiлька десятилiть до запрошення варягiв, всiм i пiд його власним iменем. Це не був, як дехто зображує навiть подiї 860 року, звiдкись вкочений народ, а загальновiдомий, котрий мав потужну вiйськову силу, достатню для «грабунку» цiлого побережжя Чорного моря, котре належало однiй з найпотужнiших держав Європи того часу. Щодо дати написання «Житiя», хоча вона i є невiдомою, але має у собi деяку подробицю, котра дозволяє встановити час його написання. Справа у тому, що у «Житiї» немає жодного слова про iкони, предмету, котрого у релiгiйному творi можна не згадати тiльки спецiально. Як вiдомо, у iсторiї Вiзантiї був час, коли згадування iкон було суворо заборонено. Пiсля важких часiв iконоборства, котрi принесли багато проблем iмперiї, у 820 роцi, пiсля того як Лева V було убито, на престол сiв Михайло ІІ Травл (Косноязикий). Вiн видав наказ, щоб «нiхто не мiг приводити до руху свiй язик нi супротив iкон, а нi за них; нехай пропаде та згине собор Тарасiя (787 р.) так, як i собор Костянтина (734 р.), чи нещодавно знову зiбраний за Льва (813 р.) i нехай глибоке мовчання буде за правило у всьому, що нагадує про iкони». Ця постанова мала силу до смертi iмператора Феофiла (20.01.842 р.), вiдповiдно i «Житiє» було написане мiж 820-м та 842 роками.

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Отже у 838 роцi ми застаємо послiв народу «рос» у Цареградi для укладання «угоди про любов» за того самого iмператора Феофiла, а у травнi 839 р. вони з листом-рекомендацiєю Феофiла попадають до германського iмператора Інгельгейма, то природно, що напад русичiв мав мiсце до 838 року. «Угода про любов», звiсно, була не торговою угодою, як це можна зрозумiти зi змiсту слiв, а угодою про мир пiсля вiйськових дiй. Саме такою дiєю i мiг бути напад на Амастриду. Принаймнi стає зрозумiлою i надзвичайна люб’язнiсть iмператора Феофiла щодо послiв: вiн хотiв показати дiйсно дружнє ставлення до русичiв. Така заманлива пропозицiя наштовхується на серйознi заперечення: з тексту «Житiя» видно, що вона проголошена у виглядi промови на церковному заходi на честь святого. У цiй промовi говориться i про диво бiля гробницi пiд час нападу варварiв. Якби момент скоєння дива (та проголошення промови) був би близьким до 838 року, то проповiдник, безсумнiвно, виклав би подiї iнакше, адже бiльша частина присутнiх мала бути їх свiдками i проповiдник просто нагадав би їм те, що всi бачили. Але проповiдник викладає все це так, що подiї вже встигли покритися павутиною часу. Тобто напад, вiрогiдно, мав мiсце ближче до 802 року, нiж до 838-го. Тут ми приймаємо умовну дату близько 820 року.

13. Посли народу «рос» у Цареградi та Інгельгеймi (838 – 839 рр.) У Бертинськiй хронiцi пiд 839 роком є досить яскрава вказiвка на iснування народу «рос». У травнi 839 року до мiста Інгельгейма, що на Рейнi, де на той час знаходився iмператор франкiв Людовiк Благочестивий прибуло посольство вiд вiзантiйського iмператора Феофiла. Разом з посольством прибули високi особи, котрi говорили, що вони «вiд племенi рос» i котрi мали при собi лист-рекомендацiю вiд вiзантiйського iмператора. В листi говорилося, що цi люди з’явилися до iмператора Феофiла вiд iменi свого вождя, котрий iменувався «хаканом», з пропозицiєю дружби. Феофiл просив Людовiка пропустити цих людей через його територiї тому, що вони не можуть безпечно повернутися до своєї домiвки. Людовiк, провiвши дiзнання, з’ясував, що цi люди не руси, а шведи, i вiн їх затримав, пiдозрюючи в них скандинавських шпигунiв. Людовiк додав, що з любовi до нього, тобто Феофiла, вiн погодиться вiдправити на батькiвщину зазначених осiб та допоможе їм, якщо вони його не вводять у оману; у протилежному випадку вiн вiдправить їх з послами назад до Феофiла, щоб вiн сам вирiшив, що з ними робити. Подальша доля послiв невiдома, хронiки про це не говорять жодного слова. Деякi дослiдники дивуються тому, що надалi нiчого про послiв не говориться, а що говорити, адже все зрозумiло – пiдозра не пiдтвердилася i подiї, котрi могли стати предметом мiжнародного обговорення та акцiях, звелися на нiщо: чужоземних послiв вiдпустили на їхню батькiвщину. В разi коли б це були дiйсно шпигуни, мав би мiсце мiжнародний конфлiкт: iмператор Феофiл пiдсилає шведських шпигунiв з листом-рекомендацiєю! Далi було б вiдомо, що шпигунiв закатували чи вiдправили назад до Феофiла, натомiсть нiчого цього не має саме тому, що пiдозра не пiдтвердилася. Але питання має iнший бiк: чи були цi «руси» шведами. Гадаємо що так, адже розслiдування Людовiка, короля Францiї, було дуже серйозним. Але це не означає, що плем’я «русь» було шведським племенем. Скорiше навпаки! Як вiдомо, на той час у Пiвнiчнiй Європi, тобто на Скандинавському пiвостровi мешкали руси-помори, а їхньою 100

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

столицею була сьогоднiшня Упсала, тодiшнiй Асгард Свендський. Сьогоднiшнi шведи та шведська мова у Скандинавiї сформувалися близько XVI ст. І цей факт є всiм вiдомим. Знову викликає здивування примiтивнiсть мислення так званих норманистiв, адже це мiсце хронiки є яскравим доказом того, проти чого виступають норманисти. Якщо шведи носили назву «руси», то це означає, що не було жодного приводу пiдозрiвати їх у шпигунствi, а коли вони не руси, а тiльки такими себе називали, то пiдозра й виникла. А чому так сталося, також зрозумiло. Що посли були дiйсно послами Русi, а не Скандинавiї, говорять тi обставини, що їхнiй вождь називався «хаканом», а ми знаємо, що ще Володимир Великий називався «каганом землi Руської». Натомiсть скандинавськi князi нiколи «хаканами» чи «каганами» не називалися. Врештi-решт, iмператор Феофiл уклав мирну угоду не зi скандинавами, а з державою-сусiдом, Руссю. Натомiсть немає нiчого дивного у тому, що руси-помори знаходилися на вiйськовiй службi у руському вiйську i називали себе «свендами». Таким чином, ми бачимо ще у 838 роцi Русь (Київську) як сильну сформовану державу, що укладала мирний договiр з Вiзантiєю i при цьому за умов великої поваги з боку останньої. Стає очевидним, що з Руссю варто було рахуватися: її послам надавалися найвищi почестi.

14. Напад русичiв на Цареград (860 р.) Одною з найважливiших дат iсторiї доолегiвської Русi, котра вже дозволяє твердо встановити хронологiчнi вiхи, а також довести, що термiн «Русь» прийшов не з пiвночi, а з пiвдня, є 860-й рiк, рiк походу русичiв на Цареград. Сучасними iсториками з приводу цiєї дати видано багато недоречностей з двох причин: 1. не зверталося уваги на той факт, що дати у вiзантiйських та руських джерелах не збiгалися тому, що надавалися за рiзними системами лiточислення. Вiзантiйцi пiд час переходу з лiточислення «вiд сотворiння миру…» вiднiмали вiд числа рокiв 5508 рокiв, а болгари тiльки 5500, от i мали рiзницю у 8 рокiв. Натомiсть нiхто з лiтописцiв не вiдмiчав якою системою лiточислення вiн користувався, часто-густо використовуючи чужi джерела, лiтописцi вносили дати з цих джерел, навiть не пiдозрюючи наявнiсть рiзницi у лiточисленнi, звiдси й походить величезна плутанина. У 1894 роцi у Нiмеччинi була опублiкована грецька хронiка, у котрiй було точно датовано той факт, що русичi з’явилися пiд стiнами Цареграду 18 червня 860 року. З причини опублiкування цiєї точної дати та iнших джерел, що прямо чи побiчно дали однакову дату, отрималося пiдтвердження i з’явилася можливiсть розплутати клубок недоречностей. На жаль, плутанина продовжується ще й до сьогоднi. 2. були поєднанi в один два походи русичiв на Цареград через схожiсть обставин, близькiсть у часi та вiдсутнiсть точної дати у руського лiтописця. У лiтопису ми читаємо: «У лiто 6374 iде Аскольд i Дiр на греки i приде у 14 лiто Михайла цесаря. Цесарю же отошедшю на агаряни». Перекладаючи це на вiзантiйське лiточислення, отримували помилкову дату: 866 рiк, котра увiйшла у всi пiдручники та довiдники. Насправдi треба було вiднiмати не 5508 рокiв, а тiльки 5500 i отримали б 874, що дiйсно є 14-м роком Михаїла ІІІ (як це приймається деякими грецькими джерелами).

101

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Але цей досить невдалий похiд Аскольда та Дiра у 874 роцi був не першим, а другим походом, котрий слiдував за вдалим походом 860 року. З причини того, що першолiтописець не мав своєї дати про перший похiд (про що вiн сам говорить), то вiн узяв данi з грецької хронiки, але вставив у твiр iмена Аскольда та Дiра. З огляду на те, що похiд русичiв у 860 роцi був невдалим, а руський лiтописець знав про невдалий похiд 874 року, то вiн прийняв останнiй за той, про який йшлося у грецькiй хронiцi, таким чином зливши два походи у один. А яким дiйсно був похiд 860 року? Натомiсть використаємо першокласне iсторичне джерело – свiдоцтво патрiарха Фотiя, учасника подiй у Цареградi та, до того, ще й першоiєрарха грекiв, котрого нiяк не можна запiдозрити у викривленi подiй на користь русичiв. У двох проповiдях, що вимовив Фотiй (одна проголошена у момент облоги Цареграду, друга – безпосередньо пiсля вiдходу русичiв), вiн рiзко дорiкає грекiв в аморальностi та безпричинно поганому ставленнi до русичiв. Інколи у його проповiдях вiдчуваються певнi натяки на невiдомi нам обставини, якi безперечно є зрозумiлими його сучасниками. Наскiльки можна здогадатися, натяки стосуються саме iмператора Михаїла, iм’я котрого Фотiй не називає прямо. Очевидно, що у нанесенiй русичам образi, приймав участь й iмператор. Напад русичiв був неочiкуваним i це викликало у Цареградi величезну панiку, адже iмператор, його вiйсько та флот були далеко, у походi, а мiсто, загалом, залишилося беззахисним. Фотiй каже: «Чи пам’ятаєте той час, неприємний та гiркий, коли на виду нашому пливли варварськi кораблi, котрi навiювали щось страхiтливе та вбивче? Коли це море, стихнувши, тремтливо розстилало хребет свiй, творячи їхнє плавання приємним та тихим, а на нас пiдiймало рокiт хвилi бранi? Коли вони проходили перед мiстом i погрожували йому, простерши свої мечi? Коли морок охопив ваш тремтячий розум i слух вiдкривався тiльки для одної вiстi: «варвари вже перелiзли через стiни мiста, мiсто вже захоплене супротивником?» З проповiдi видно, що русичi приплили не для грабунку, а задля помсти. Фотiй каже: «І як не потерпати нам вiд страшних бiд, коли ми вбивче розрахувалися з тими, котрi були виннi нам щось малюсiньке». Докiр є зрозумiлим. Надалi: «не милували ближнiх… багато хто i великi також отримували свободу (з полону) з людинолюбства, а ми деяких молотарiв нелюдськи зробили своїми рабами». Очевидно, що греки обернули декiлькох русичiв у рабство через борги. Незважаючи на той факт, що у мiстi не було вiйська та iмператора, Цареград вистояв завдяки високим та потужним стiнам, а начальник гарнiзону був справжнiм воїном. Русичi, задля оволодiння мiстом, рили пiдкоп пiд стiнами, а з iншого боку насипали вал, з якого вони планували вторгнення до мiста. Поки однi робили облогу мiста, iншi хрестили вогнем та мечем всi ближнi та дальнi околицi, котрi мали багато заможних будiвель поза стiнами. Фотiй говорить: «Вiн (супротивник) розоряє та нищить все: ниви, пажитi, череди, жiнок, дiтей, лiтнiх, юнакiв, всiх рубаючи мечами, нiкого не милуючи, нiчого не щадячи… Лють губила не тiльки тварин: волiв, коней, курей, все що втраплялося варварам.

102

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Лежав мертвим вiл, а бiля нього чоловiк. У коня та у юнака було одне смертне ложе. Кров жiнок зливалася з кров’ю курей. А що тiльки коїлося з мертвими тiлами?... Рiчковi потоки перетворювалися на кров. Деякi криницi та водоймища годi було пiзнати, бо вони доверху були заповненi тiлами». З цих Фотiєвих слiв можна зрозумiти, що мала мiсце якась вакханалiя вбивств та знищення, тобто був класичний погром. Помста була страшною, лють наробила багато горя, адже наповнювання криниць доверху небiжчиками могло бути тiльки через помсту. Загiн русичiв не був досить великим. За всiма максимальними вiдомостями, число людей досягало 360, за мiнiмальними – 200. Розбiжнiсть можна пояснити тим, що 360 – кiлькiсть всiх русичiв котрi напали не тiльки на Цареград, але й на побережжя та острови Мармурового моря, 200 – кiлькiсть русичiв, що взяли у облогу тiльки Цареград. Природно, що такий загiн нiчого не мiг зробити проти потужних мiських стiн: були потрiбнi спецiальнi машини, споруди тощо. Якщо русичi трохи не взяли мiсто, то тiльки через їх малу чисельнiсть. Натомiсть деякi вiзантiйськi джерела сповiщають нам зовсiм невiрогiдний факт – повернення iмператора до столицi. Але дивним є те, що знаходяться такi iсторики, котрi вiрять цiй нiсенiтницi. Насправдi Михаїл ІІІ був далеко у Малiй Азiї. Звiсно, що його одразу проiнформували про цей напад, але повертатися вiн мав тiльки з великим вiйськом, адже Босфор було зайнято русичами, а грецький флот на той час був десь бiля Крiту. Тобто, тiльки за наявностi великих сил у iмператора, йому було варто повертатися, але вiн цього не мiг собi дозволити через вiйськовi дiї, котрi велися у Малiй Азiї. Але жодне iсторичне джерело не говорить про це, навпаки, – у своєму зверненнi Фотiй пiдкреслює трагiзм положення: iмператор вiдсутнiй, немає кому керувати захистом, надiя покладалася лише на стiни. Щоб пiдняти дух населення, Фотiй влаштовує урочистий молебень з ризою Богоматерi, котру пронесли стiнами мiста. Невдовзi пiсля цього русичi, знявши облогу, зникли. Їхнiй вiдхiд було пояснено заступництвом Богородицi. Але про жодний природний катаклiзм, котрий нiбито порозкидав човни русичiв, Фотiй зовсiм не згадує. Але Фотiй ще розповiдає про початок епiдемiї, що реально пояснює вiдхiд русичiв: русичi задовольнивши свою помсту, пiшли. Крiм того почалися хвороби, та ще й чисельнi вiйська чи флот iмператора таки могли пiдiйти. Результати походу можуть бути розглянутi по-рiзному. З формального боку похiд русичiв був невдалим – мiста вони не взяли, але насправдi вони досягли всього, що хотiли: помстилися набагато бiльше та (без чого вiйн не буває) награбували стiльки, що навiть човни не могли вмiстити, адже багатi передмiстя надали величезну здобич. Натомiсть венецiанська хронiка прямо говорить, що русичi повернулися «з трiумфом». Бiльшiсть iсторикiв так i не зрозумiли, що похiд 860 року не був вiйною – а каральною експедицiєю, правильно розрахованою у часi – короткою, але дiєвою. Пiсля цього греки стали рахуватися з Руссю та укладеними з нею угодами. Натяк на це ми принаймнi бачимо у Фотiя: «Чому ти (грек) гострий спис друзiв своїх зневажав, як маломiцний, а на природну рiдню плював i допомiжнi союзи розривав, як бешкетна та безчесна людина?». Чи довго продовжувався цей похiд – ми не знаємо, але варто сакзати, що вiн був короткочасним – приблизно декiлька тижнiв. Деякi iсторики приймають цей похiд за до103

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

сить тривалий – трохи не цiлий рiк, показуючи своє повне нерозумiння дiйсностi. Якщо русичi з’явилися 18 червня, то вже за 5 мiсяцiв Днiпро мав замерзнути, багаточисельне вiйсько iмператора та його флот мали б повернутися – тобто русичам загрожувало би повне знищення. У Пролозi сказано, що русичi залишили Цареград 7 липня. Ми пам’ятаємо, що вони прийшли 18 червня, тобто за 18 днiв вони могли вдосталь задовольнити свою помсту. Отже, ми певнi, що руський похiд на Цареград 860 року продовжувався близько 3-х тижнiв. Варто додати, що Карамзiн дає свою особливу версiю цього походу – «У Демидiвському Хронографi, що знаходиться в унiверситетськiй бiблiотецi, має мiсце наступне: «при царе Михайле, в лето 6360, ходили Русь войною из Києва града, князь именем Бравлин, воювати на греки, на Царьград, и повоеваша Греческую землю, от Херсона и до Скуруева и до Сурожа… о том писано в Чудесах св. Стефана Сурожского». З цитованого Карамзiним витягу видно, що у хронографi мала мiсце плутанина: два рiзних походи та у рiзний час злитi в один – саме похiд Бравлина на Крим, дiйсно, задовго до 860 року, та морський похiд на Цареград у 860 роцi – є другим прикладом злиття походiв у один. Нами спецiально детально викладено факти про цей похiд – яскравий момент нашої iсторiї, бо про нього або нiчого не говорять, або показують похiд у iншому свiтлi, або, врештi решт, приписують його скандинавам, натомiсть вiдкидаючи русичiв. Доходить до того, що приписують напад на Цареград скандинавам, якi нiбито нападали через Егейське море! Примiтивнiсть такої версiї, на жаль, видно неозброєним оком.

15. Кирило знаходить у Корсунi Псалтир та Євангелiє, написанi «руськи письмени» (861 р.) Факти про iснування Русi до Олега, якi ми тут наводимо, пiдкрiплюються ще тим, що мають свiдчення не тiльки впливовостi Русi та її полiтичної зрiлостi, але i про те, що Русь того часу пiднялася до високого рiвня культури: вона вже мала свою писемнiсть (до Кирила). Рухаючись з хозарською мiсiєю, св. Кирило приїхав до Корсуня (Херсонеса) наприкiнцi 860 року. Тут вiн зустрiвся з якимось русином, котрий мав Псалтир та Євангелiє, що були написанi «руськими письмени». В «Житiї» Кирила йдеться: «… и дошел до Хорсуня… обрете же ту Євангелие и Псалтирь, роуськыми письмены писано, и человека оброть, глаголюща тою беседою, и, побеседовав с ним, и силу речи приемь, своей беседе прикладая различии гласна и согласна и к Богу молитву творя, вскоре начать чести и сказати, и мнози ся ему дивляху…» Таким чином, Костянтин Фiлософ (св. Кирило) ще до своєї подорожi до Моравiї у 863 роцi спiткався з питанням, яке вiн вирiшуватиме за два роки – питання слов’янської писемностi. Але це питання вже було вирiшене до нього невiдомим русином, котрий навiть мав двi солiднi церковнi книжки, написанi РУськими письмеНИ (руни). На жаль, деякi нашi, з дозволу сказати, вченi навiть доводили, що у «Житiї» пропущено першу лiтеру «п» i мало писатися «пруськi письмени»! Жах перед думкою, що русичi у древностi були письменними, доводив людей до повного отупiння. Очевидно, що русин у Херсонесi не був першим та єдиним винахiдником руської абетки: i до нього, i у iнших мiсцях подiбне вже мало мiсце. Історичних натякiв стосовно цього є дуже багато. Не всi джерела було знищено просуванням християнства на 104

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Русь. Важливим є той факт, що до 860 року культура русичiв була такою високою, що iснували книжки, написанi власною абеткою. У свiтлi цих фактiв дикими є думки, що сама Русь з’явилася тiльки у 860 роцi.

16. Поява Аскольда у Києвi (близько 872 року) Особу Аскольда, його появу у Києвi та дату цiєї подiї точно не встановлено. Ким був Аскольд, ми не знаємо. Лiтопис говорить, що вiн не був з роду-племенi Рюрика. Який зв'язок був мiж Аскольдом та Дiром – ми також не знаємо. Чи був вiн дiйсно русичем, останнiм з поколiння Кия, також невiдомо. Ми тiльки знаємо, що у вiдповiдностi з деякими джерелами, включаючи i Велесову книгу, Аскольд був у Києвi зайдою. Натомiсть його iм’я – Аскольд (Ас Коляда) говорить про його пiвнiчно-русинське походження. Коли точно Аскольд з’явився у Києвi, жоден лiтопис не дає нам iнформацiї. Натомiсть, якщо вiн дiйсно з’явився з Новгороду, що є досить вiрогiдним з огляду на його iм’я, то час його появи встановити досить легко: як вiдомо, Рюрик з’явився у Києвi тiльки у 870 роцi, вiдповiдно Аскольд мiг бути у свитi Рюрика, але, не знайшовши там бажаних умов, як говорить лiтопис, вiдпросився у Рюрика та направився до Цареграду у пошуках щастя. Натомiсть обставини склалися так, що вiн зупинився та осiв у Києвi. Прийнявши цей найвiрогiднiший варiант, варто пам’ятати, що на той час Аскольд вже мав дорослого сина.

17. Смерть Аскольдового сина, Вадима Хороброго Никонiвський лiтопис пiд 6372 роком говорить нам: «Убиен бысть от болгар Осколдов сын. Того же лета оскорбившася Новгородци, глаголющее, яка «быти нам рабом, и много зла всячески пострадати от Рюрика и рода его». Того же лета уби Рюрик Вадима храброго и иных многих изби новгородцев, советников его». Автентичнiсть цього запису є безсумнiвною. Никонiвський лiтопис хоча i є досить пiзнiм твором, має достатню повноту та вiдображення хронологiї, нiж iншi списки. У iнших списках вже немає деяких подробиць, нецiкавих для лiтописця-киянина. А Никонiвський лiтопис, котрий писався для патрiарха, такi подробицi мiстить. Для нас вони є надзвичайно цiнними, адже часто змушують переглядати навiть крупнi питання. Повiдомлення про смерть Аскольдового сина є досить важливим: немає сумнiву, що Аскольдiв син був убитий у вiйнi з болгарами (вiрогiдно, волзькими). Це означає, що його синовi було близько 20 рокiв, вiдповiдно i Аскольдовi було не менше 40 рокiв. А вiйна з болгарами (волгарями) показує досить широку Аскольдову вiйськову дiяльнiсть. У тому самому лiтописовi пiд роком 6373 знаходимо: «Того ж лета воеваша Оскольд и Дир полочан и много зла сотвориша» У цьому формулюваннi вiдчувається досить неприязне ставлення лiтописця до Аскольда, видно що його симпатiї були на сторонi полочан, можливо, що Аскольд для них був чужим. За рiк (875 р.н.л.) у лiтописовi мiститься iнформацiя про повернення Аскольда з невдалого походу на грекiв i додано: «Того же лета избиша множество печенег Оскольд и Дир». З наданої нам Никонiвським лiтописом iнформацiї легко зробити висновок, що розмах Аскольдових вiйськових операцiй був досить великим: вiд Полоцька до Цареграда

105

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

i на схiд вiд Волги. Таким чином маємо зовсiм iншу картину, нiж ту, яку нам малює «Повiсть врем’яних лiт»: Аскольд та Дiр – це не два пересiчних боярина, що вiдпросилися до Цареграду i дорогою побачили Київ – «городок мал», а правителi сильної держави, котрi осмiлилися пiдняти руку на Вiзантiю. Лiтописець дарма (чи так було виправлено) зображує Київську державу чимось маленьким, провiнцiйним, – розмах вiйськових операцiй рiшуче говорить проти цього. У 872 роцi у Новгородi мали мiсце великi подiї: Рюрик убив новгородського вожака, навiть мабуть, – князя – Вадима Хороброго i багатьох iнших, котрi його пiдтримали. У способi князювання Рюриковичiв свободолюбивi новгородцi побачили для себе рабство. Варто додати, що у Воскресенському та iнших лiтописах говориться, що Аскольд та Дiр перед походом на Цареград воювали з древлянами та уличами. Цей факт ще бiльше розширює розмах Аскольдових походiв та змушує згадати Фотiєвi слова, що Русь пiдсилилася за рахунок свої сусiдiв.

18. Невдалий Аскольдiв похiд на Цареград (874 р.) Про цей похiд нам вiдомо досить мало. Грецькi джерела про нього не говорять, адже вiн практично не торкнувся Вiзантiї, буря порозкидала човни русичiв ще по дорозi. У Никонiвському лiтописовi дається: «В лєто 6375 возвратишася Осколд и Дир. От Царьграда в мале дружине, и бысть в Киеве глад великий. Того же лета избиша множество печенег Осколд и Дир. Того же лєта избежаша от Рюрика из Новгорода в Киев много новгороцкых мужей». Татищев, котрий використовував невiдомi нам лiтописи, пiсля слiв «множество печенег» додає «ходи же и на кривичи и тех победи». Стосовно втiкацтва новгородцiв до Києва, вiн пише «Славяне бежали от Рюрика, из Новгорода в Киев, зане убил Вадима Храброго, князя славенского, иже не хотеша яко рабы быти варягом». У цих коротких iсторичних рядках ми знаходимо багато важливих подробиць: 1. У 875 роцi Аскольд i Дiр вже воювали з печенiгами, з котрими надалi Володимир Великий вiв вiдчайдушну боротьбу. Таким чином, думка деяких «науковцiв», що печенiги з’являються на Русi пiзнiше, цим елементарно вiдкидається; печенiги зустрiчаються вже на перших сторiнках iсторiї Русi. 2. Новгородцi тiкали вiд Рюрика до Києва, вiдповiдно, Київ був незалежним вiд Новгороду, i, таким чином, полiтичнi втiкачi могли знаходити там притулок. Вартий уваги i сам факт, що вже на перших сторiнках руської iсторiї ми стикаємося з «полiтичним притулком», що є беззаперечним свiдоцтвом iснування держави, внутрiшньої полiтичної боротьби та полiтичної емiграцiї. 3. Рюрик прийшов до влади не так легко, як бiльшiсть до цього думала: по-перше, вiн не одразу осiв у Новгородi, а спочатку три роки був у Ладозi i тiльки на четвертий перейшов до Новгороду; по-друге, цей перехiд був пов'язаний з боротьбою – у самому Новгородi на той час був свiй князь Вадим, котрий чинив такий опiр, що Рюрик мав убити його та його помiчникiв. «Рюриковичi» воцарялися у деяких частинах «Славонiї» навiть силою. І це очевидно. 4. Новгородцi, котрi з древнiх часiв звикли до вiчової демократiї, вбачали у Рюриковiй системi правлiння (яку вiн принiс сюди) деспотiю Заходу, тобто, для себе – рабство i тому багато хто втiк до демократичного Києва.

106

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ВЕЛИКА ГУНІЯ Ще й сьогоднi так званi науковцi не можуть достеменно вирiшити питання щодо походження того народу, який у 376 роцi н.л. повалив готське королiвство у Приднiпров’ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Бiльшiсть «iсторикiв» нашого часу вважає їх зайдами зi сходу. Пiсля розгрому готiв на Днiпрi, вони, начебто, створили могутню державу на Дунаї, де тепер Угорщина. Але для пiдтвердження такої «iсторичної» версiї немає жодних доказiв. За iншою версiєю, цi гуни – мiсцеве праукраїнське населення Приднiпров’я. Прибiчникiв даної версiї – меншiсть, але вони для її пiдтвердження наводять письмовi свiдчення, матерiали археологiї, етнографiї, лiнгвiстики, фольклору. На жаль, у iсторичнiй науцi мiцно вкорiнена антируська, антиукраїнська традицiя, яка гальмує критичний пiдхiд до вивчення цих джерел. Прибiчники першої (антируської) версiї вважають, що гуни є окремим етносом. Проте ця точка зору є досить штучною i нав’язаною нам, українцям, iноземними iсториками-зайдами. Назва «гуни» має полiетнiчний характер i походить вiд давнього скандинавського поняття «амазонки». За старовинним повiр’ям, землi мiж Доном та гирлом Дунаю населяли жiнки-воїни, що жили без чоловiкiв i яких називали саможонки, що грецькою звучало як «амазонки». Звiдси степи Припонтиди-Причорномор’я називалися Гунагардом, тобто країною амазонок, а її мешканцiв – вiдповiдно гунами. Готи, осiвши у ІІ ст. н.л. на Нижньому Днiпрi, називали цим iменем спочатку українцiврусинiв, своїх сусiдiв з пiвночi. Пiзнiше така назва стала поширюватися на усi iншi племенa, якi приходили у цю країну – на болгар, аварiв, хозарiв тощо. Але у середовищi прагерманських племен назва «гуни» закрiпилася на багато столiть за мешканцями Середнього Поднiпров’я. Тому у письмових джерелах i фольклорi народiв Пiвнiчної Європи плем’я полян бiльше тисячi рокiв було вiдомим пiд назвою гунiв. Греки i римляни, запозичивши цю назву вiд готiв, теж часто-густо називали населення Поднiпров’я гунами. * * * У 375 роцi н.л. над готськими племенами почали скупчуватися хмари. Пiд кiнець свого правлiння немiчний повелитель готiв Германарiх втрачав кермо влади. Мiж готськими можновладними родами Амалiв та Балтiв точилися чвари за владу над племенем. Захiдне колiно племенi – тервiнги – вийшли з пiдпорядкування Германарiха. Бiльша їх частина ще у 364 роцi пiд проводом Атанарiха переселилася на Дунай. Розкол у станi готiв iстотно послабив їх вiйськову могутнiсть. Натомiсть у той час посилилася напруга у стосунках з антами – праукраїнцями Поднiпров’я. А ще ранiше почастiшали напади кочових племен болгар (волгарiв) на володiння готiв. За правлiння Германарiха готи нерiдко направляли свої розбiйницькi експедицiї до Кубанських степiв, де на той час мешкали болгари-кочiвники, уганяли худобу, забирали людей у полон. Наразi болгари платили ослабленим готам тiєю ж цiною. Іордан у своїй Гетицi натякав на причини нападiв кочiвникiв на володiння готiв: болгар «прославляли злигоднi, якi настали по грiхах наших». Численнi наскоки та сутички з болгарськими племенами вимотували сили готiв i тримали їх у постiйнiй напрузi. Практично це була вiйна на виснаження. Наскiльки напади болгар деморалiзували готiв, можна судити по тому, що вони, на думку Іордана,

107

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

стали причиною смертi Германарiха: «Не перенiсши гунських (болгарських) наскокiв, Германарiх помер на 109 роцi життя». У Марцелiана з цього приводу сказано, що Германарiх покiнчив життя самогубством: «Германарiх протягом тривалого часу старався чинити їм рiшучий опiр i вiдбитися вiд них. Але оскiльки чутка все бiльше посилювала жах лиха, що насувалося, то вiн поклав край страхам перед великою небезпекою добровiльною смертю». Германарiх довго вiдбивався вiд наскокiв, але час працював проти готiв. Над ними все бiльше нависала небезпека з пiвночi: анти вирiшили використати сприятливi обставини, щоб вiдбити готам бажання посягати на їхнє майно та свободу. Вiйсько антiв весною 376 року увiйшло в межi готських володiнь. Але Іордан жодного слова не присвятив висвiтленню воєнних дiй. Вiн тiльки позначив початок вiйни: «Баламбер, король гунiв, рушив вiйною на ту частину готiв, яку становили остготи». Тут Іордан антiв називає гунами, а перекрученим Баламбером антського царя Велимира. Надалi вiн лаконiчно каже про результати вiйни: «Смерть Германарiха дала гунам можливiсть осилити тих готiв, якi, як ми казали, сидiли на схiдному боцi i називалися остготами». Гревтунги (остготи) змушенi були визнати васальну залежнiсть вiд антiв. Про вiйськовi дiї вестготiв (тервiнгiв) Іордан зовсiм не згадує. Тервiнги, за його словами, не вступаючи до бою, швидко вiдступили до Дунаю. «Везе готи ж… що мешкали у захiднiй областi, наляканi страхом своїх родичiв, вагалися, як їм поступити стосовно племенi гунiв: вони довго розмiрковували i, нарештi, за спiльною згодою направили послiв до Романського (Вiзантiйського) iмператора Валента, брата iмператора Валентина старшого з тим, щоб пiдкоритися його законам i жити пiд його володiнням, якщо вiн передасть їм для поселення область Фракiї або Мезiї». Разом з тервiнгами вiдступила також частина гревтунгiв, якi не виявили бажання визнати владу антiв. Про участь болгар у цiй вiйнi з готами Іордан не згадує. Розповiдь про це знаходимо лише у Прокопiя Кесарiйського (Вiйни з готами). «І от кiмерiйцi (болгари) несподiвано напали на готiв, якi мешкали на цих рiвнинах (Криму), багато з них перебили, а решта кинулася утiкати. Тi, що могли втiкати вiд них (болгар), знявшись з цих мiсць з дiтьми та жiнками, покинули рiдний край i, перейшовши рiку Дунай, зупинилися на землях римлян». Участь болгар у гото-гунськiй вiйнi обмежилася захопленням Криму. Далi вони не пiшли. Натомiсть основний тягар вiйни несли анти-русичi. Так, у 376 роцi анти вчинили благородно з переможеними. Вони залишили землi за гревтунгами. Їх правляча династiя, як i ранiше, володiла спадковою владою. Конунг Вiнiтарiй, який успадкував владу вiд Германарiха, зберiг атрибути королiвської гiдностi. Обмеження були встановленi тiльки на зовнiшнi зносини готiв. Вони були позбавленi можливостi безкарно втручатися в життя сусiднiх народiв. Натомiсть готи не хотiли миритися зi своїм залежним становищем. Конунг Вiнiтарiй, тут i далi пише Іордан, «гiрко переносив залежнiсть вiд гунiв». Готи не покладали надiй на звiльнення з-пiд опiки антiв i мрiяли про вiдновлення минулої могутностi. Анти не утискали готiв i останнi, прийнявши це за ослаблення противника, за деякий час знову вирiшили випробувати силу своєї зброї. З часом готи, оправившись пiсля поразки, роблять спробу звiльнитися вiд васальної залежностi. Щоб приголомшити антiв, готський конунг вдається до авантюри. «Потроху звiльняючись вiд їх влади i пробуючи проявити свою силу, Вiнiтарiй рушив вiйсько

108

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

до землi антiв». Таким чином, пiсля короткого перепочинку боротьба антiв-русичiв з готами вiдновлюється. Спроба Вiнiтарiя виявилася безуспiшною. Ступивши до землi антiв, вiн вже «у першiй сутичцi був переможеним». Через свою нездатнiсть перемогти антiв на полi бою, Вiнiтарiй вирiшив досягти перемоги пiдступнiстю. «Вiн з часом став дiяти рiшучiше i розiпнув князя їх Божа (Буса) з синами та сiмдесятьма вельможами, щоб трупи розiп’ятих збiльшили страх пiдкорених». У чому проявилася рiшучiсть Вiнiтарiя, пояснює використаний Іорданом епiтет «ditidicii», що означає «пiдкоренi зi зброєю в руках».. Так iсторик назвав вiйсько антiв, яке залишилося без свого вождя та воєвод. Хоча Іордан не повiдомив подробиць вчиненого Вiнiтарiєм злочину, але епiтет «пiдкоренi зi зброєю в руках» дає можливiсть висвiтити картину «подвигу» готського конунга.

Я К Ф А Л Ь Ш У В А Л А С Я І С ТО Р І Я Мадам Фiке, тобто росiйська iмператриця Катерина ІІ, добре влаштувавшись на тронi, почала цiкавитися iсторiєю Русi та Московiї. Зважте, на той час – у 60 та 70-тi роки XVIII столiття – цiлiсної iсторичної iмперської науки не iснувало. Десь у 1692 роцi боярин Лизлов Андрiй Іванович написав першу цiлiсну iсторiю пiд назвою «Скуфiйська iсторiя», та московська влада заборонила її навiть друкувати. Хоча вона ходила серед знатi у рукописному варiантi. Уже наприкiнцi 40-х рокiв ХVIII столiття Татiщев Василь Нiкiтович написав книгу «Історiя Росiйская з самих дрєвнiх врємен». Та її теж заборонили, визнавши шкiдливою. Згодом навiть рукописи Татiщева були знищенi. Багато хто з iсторикiв вважають, що тi рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина. Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ з повелiнням звезти до Москви геть усi архiви та першодруки. Катерина ІІ перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всi архiви Русi-України були пограбованi вщент i вивезенi до Москви. Щось подiбне було вчинено i з архiвами iнших народiв, що тодi входили до росiйської iмперiї. У 1884 роцi було видано щоденник, що називався «Памятниє запiскi А.В. Храповiцкого статс-сєкрєтаря Імпєратрiци Катєрiни ІІ» (пiд редакцiєю ак. В.О. Ключевского). За цим щоденником, Катерина ІІ 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повелiла створити «Комiсiю для составлєнiя запiсок о дрєвнєй iсторiї, прєiмущєствєнно Росiї» под начальством i наблюдєнiєм графа А.П. Шувалова». Читаємо з цього Указу: «... назначiть до 10 чєловєк, коториє совокупнимi трудамi составiлi би полєзниє запiскi о дрєвнєй iсторiї, прєiмуществєнно же касающiєся Росiї, дєлая краткiє випiскi iз дрєвнiх рускiх лєтопiсєй i iнозємних пiсатєлєй по iзвєстному (Катиринi ІІ) своєобразному плану. Етi учьониє составляют «собранiє», но їх iзбiраєт Шувалов... i прєдставляєт iмпєратрiце. Мєжду члєнамi етого собранiя должно бить трi iлi четирє чєловєка, нє обрємєньонних другiмi должностямi iлi достаточно досужiх, чтоби трудiться над етiм поручєнним iм дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєнiє. Собранiє будєт состоять под височайшим покровiтєльством. Начальствуюшiй над нiм прєдставляєт Імпєратрiце труди собранiя, коториє с єйо дозволєнiя пєчатаются в вольной тiпографiї...». Там є дуже багато цiкавих записiв. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. «Позван, i часть врємєнi читалi мнє Россiйскую Історiю. Тут єсть прiмєчанiє о Татарах i iх сiлє прi нашествiї iх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудес». 109

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Страшне свiдчення. Катерина ІІ та Храповицький знали про iснування iншої версiї життя Олександра Невського. Але нам повiдали саме тi «чудеса». Далi Храповицький пише: 23 червня 1791 року. «Прiнялiсь за Росiйскую iсторiю; говорiлi со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original» Тобто з французької – МИ ЙОГО БАЧИЛИ В ОРИГІНАЛІ. Сподiваюсь, ви пам’ятаєте, що Нестор написав «Повiсть врем’яних лiт». Натомiсть на сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрiдрiх Мiллєр – росiйський професор iсторiї, запрошений з тодiшньої Нiмеччини до Москви ще Пєтром І. Вiн був винятково догiдливою особою всiм царям, а особливо Катеринi ІІ. Саме Мiллєр за наказом Катерини ІІ, з 1773 по 1784 роки об’їхав усi мiста та монастирi, вишукуючи та звозячи до Москви давнi руськi архiви та золотоординськi стародруки. Про це фальшування писати можна скiльки завгодно, але ми маємо розумiти, що саме Катеринi ІІ треба бути «вдячним» за сотнi лiтописiв, якi з’явилися за часи її правлiння. Саме Н.М. Карамзiн пише про те, що саме за Катерини ІІ з’явилися сотнi лiтописiв, такi як Пушкiнський (Лаврентiєвський), Троїцький, Іпатiївський, Хлєбнiковський, Кенiгсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львiвський, Архiвський тощо. І саме Катеринi ІІ «ми маємо бути вдячнi» за остаточну втрату оригiнального тексту «Повiстi врем’яних лiт» Великого Нестора. Ну а повернувшись до «Скуфiйської iсторiї» вiдзначимо, що у бiблiографiї А. Лизлов не послався на жодний «Русскiй лєтопiсний свод», бо вiн тодi не знав про їх iснування. Мiж iншим, i Пьотр І також не знав про iснування «Русскiх лєтопiсних сводов», бо звертався до українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь «Історiю Росiї». Нижче наводимо декiлька з сотень iсторичних прикладiв фальшування нашої iсторiї.

Каталаунська битва Аттiли з римлянами як приклад iноземної брехнi Давайте спочатку подивимося, що з приводi цiєї битви пише МРЕ (Мала Радянська Енциклопедiя)? Вибачайте, нiчогiсiнько. Але пiд назвою «Каталаунськi поля» ми можемо дещо прочитати: «…рiвнина у Шампанi (Францiя) бiля мiста Труз, де 15 червня 451 року мала мiсце битва, у якiй римський полководець Аецiй за допомогою деяких германських племен вiдбив напад гунiв на чолi з Аттiлою. Битва на Каталаунських полях поклала кiнець подальшому просуванню гунiв до Галiї та привела до розпаду гунського союзу». Натомiсть варто з’ясувати ким були отi «войовничi гуни» i яким чином було покладено кiнець їхньому просуванню до Галiї (Францiя)? Читаємо далi МРЕ. «Гуни – обєднання кочових племен, котрi склалися на територiї Центральної Азiї. Вперше зустрiчаються у китайських лiтописах у 2356…2208 рр. до н.л. пiд iменем хяньюнь та хуньюй. Гуни займалися кочовим скотарством, а також мисливством. В останнi столiття до н.л. у гунiв мало мiсце розкладання родового устрою; було розвинуте рабство. Наприкiнцi 3 ст. до н.л. у Пiвнiчному Китаї склалося велике об’єднання гунiв. Основне ядро об’єднання складалося з союзу 24 племен, кожне з яких мало вождя зi спадковою владою. На чолi союзу стояла Рада вождiв, котра вибирала Верховного вождя та вирiшувала питання вiйни i миру.

110

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Вiдсутнiсть щiльних зв’язкiв мiж племенами, розгром гунiв Китаєм наприкiнцi 2 ст. до н.л., а також повстання динлинiв, ухуанiв та усунiв у 68 р. до н.л. призвело до розпаду союзу та роздiлення гунiв на двi частини (55 р. до н.л.). Пiвденнi гуни примкнули до Китаю, Пiвнiчнi гуни перекочували до Середньої Азiї, до Схiдного Казахстану, а потiм на Захiд, утворивши потужний союз. У 70-х роках ІV ст. н.л. гуни напали на аланiв, готiв та Римську Імперiю. Наприкiнцi IV ст. н.л. союз гунiв займав територiю вiд Дону до Карпат. Пiд проводом Аттiли гуни вторглися до Захiдної Європи, але пiсля битви на Каталаунських полях (451 р.) були змушенi вiдступити. Пiсля смертi Аттiли (453 р.) союз гунiв розпався i вони розсiялися по рiзним областям (Панонiя, Дакiя, Іран тощо).» Цiкаве розпадання гунського союзу, дiйсно цiкаве? Чомусь ВСІ держави та народи пiсля розпаду Радянського Союзу залишилися на свої мiсцях, а гуни (такi дивнi племена) цiлими племенами-народами повтiкали у рiзнi боки i навiть добiгли до Ірану. Цiкаво? І ще є цiкавим трактування назви «гуни», яка, чомусь, витiкає з китайських «хяньюнь» та «хуньюй». Даруйте, панове, але слова-назви «хяньюнь» та «хуньюй» так схожi на слово «гуни», як китайське слово «хунвейбiни» на захiдне «хiппi». А може розгадка цього загадкового народу лежить на поверхнi? Адже ще Вiзантiйський патрiарх Прокл (434–447 рр.) у своїй доповiдi, з приводу нашестя так званих гунiв, пригадав бiблiйний народ «Рош», як згадувалось вище. Ми й сьогоднi народ, котрий має самоназву «модяр», називаємо угорцями, венграми тощо. Але заглибимося i далi у МРЕ. Про Римську iмперiю там говориться: «… У 395 р. iмперiя офiцiйно роздiлилася на Захiдну та Схiдну. У 410 роцi вестготи оволодiли Римом i пограбували його. Галiя та Іспанiя були охопленi повстанням багаудiв. У 476 роцi вождь найманцiв Одоакр скинув останнього захiдноримського iмператора Ромула Августула. Ця дата вважається роком падiння рабовласницької Захiдної iмперiї». Щодо Одоакра, то у МРЕ написано: «Одоакр (Odoacer) командир однiєї з найманих германських дружин, що знаходилася на службi у iмператорiв Захiдно-Римської iмперiї; походить вiд племенi скирiв. Поєднавши рiзноплемiннi загони повсталих найманцiв, Одоакр у 476 роцi скинув останнього захiдноримського iмператора Ромула Августула i захопив верховну владу у Італiї. У 493 роцi держава Одоакра була завойована остготами, а самого Одоакра було убито». Цiкаво, чи не той це Одоакр, про якого згадував у 1648 роцi гетьман України Богдан Хмельницький з приводу вiйни з поляками та жидами-орендарями i звертався з вiдозвою до козакiв, у якiй вiн закликав їх слiдувати прикладу своїх славних та войовничих пращурiв, котрi пiд керiвництвом Одоацера (Одоакра) 14 рокiв володiли Римом? Якщо так, то пора вже розплющити очi нашим «науковцям» вiд iсторiї i побачити, що ще у XVII ст. українськi козаки вважали Одоакра та його русинiв своїми прямими пращурами. Таким чином, гуни не є гунами, а – праукраїнцями – русичами, а Одоакр не був германцем, а був нашим спiввiтчизником українцем – русичем. А щодо того, що римський полководець Аецiй «зупинив» просування гунiв-русичiв до Захiдної Європи, то варто згадати той факт, що пiсля його так званої «зупинки» на Каталаунських (Францiя) полях, Аттiла, маючи безлiч озброєних воїнiв-русичiв, оса-

111

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

див Рим, а у полководця Аецiя не було жодного солдата для «повторної зупинки» наших козакiв вже бiля Риму. Справа, як вiдомо, закiнчилася тим, що Аттiлi за збереження Риму, цього, на той час, – розбiйного кубла, пропонувала свою руку сама дочка iмператора – Гонорiя, а папа Лев I особисто, стоячи на колiнах, просив його про це. Справа була закiнчена тим, що Рим заплатив дуже велику контрибуцiю золотом нашому князевi, а Гонорiя так i залишилася при своїх iнтересах.

Посольство ромеїв до Аттiли як приклад росiйсько-радянської брехнi Коли у 1972 роцi українець Іван Бiлик видав свiй роман «Меч Арея», то вiд радянської влади вiн отримав 5 рокiв ув’язнення «за написання iдейно хибного й ворожого роману». Виникає запитання – чим так налякав Іван Бiлик оту «радянську владу», видавши iсторичний роман, котрий Jрунтувався на записках вiзантiйського iсторика Прiска Панiйського, секретаря грецького посла до Київського царя Аттiли (Богдана Гатилa) вiд iмператора Феодосiя ІІ. «Злочин» Івана Бiлика полягав у тому, що вiн на iсторичних документах довiв, що «гуни», «скiфи» та «сармати» є одним народом, який мав назву «русини» або «русичi», i котрий сьогоднi має самоназву – українцi. Прiск Панiйський, котрий подорожує країною гунiв, увесь час говорить нам про «скiфiв». І це тодi, коли, пiсля зникнення самих скiфiв з полiтичної та географiчної арени свiту, нiбито, минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити росiяниновi Карамзiну. Там, де Прiск Панiйський описує зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацiї. Мимоволi починаєш думати. Пише Іван Бiлик: «...звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а дружина першого сановника пiднесла йому хлiбсiль. Натомiсть iсторик зазначає: «Такий звичай вважається у скiфiв знаком високої пошани». Ми бiльш-менш добре уявляємо собi придворнi i народнi звичаї схiдних народiв i племен, у тому числi угро-фiнських, тюрських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам’яток Х–ХІІІ сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо викликає сумнiв отой, описаний Прiском, хор дiвчат, що спiвали своєму царевi скiфських пiсень, то «хлiб-сiль» промовляє виразнiше. Цей звичай мiг народитися в народу, який споконвiку займається хлiборобством, а нiяк не у кочових скотарських племен. Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: «Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина – мед», саме так цей напiй називається i сьогоднi. Крiм того, греки також отримували ячмiнний напiй, котрий Прiск називає камос, перекрутивши на грецький лад слово квас. Годували грекiв також, як пише Прiск стравами. На щастя i сьогоднi українцi готують для себе та споживають саме страви… Отже, греки, котрi, безперечно, добре знали i свою iсторiю, i грiзного царя Аттiлу, який завдав їм стiльки лиха, чудово пам’ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами – скiфами i гунами. Натомiсть найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi «Про управлiння iмперiєю» зазначає: «Цей народ ми називаємо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони називають русами».

112

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Хрищення Русi як приклад церковно-релiгiйної брехнi Що говорять хронiки, якi дiйшли до нас про хрищення Русi – «Повiсть врем’яних лiт», Лаврентiєвський список 1377 р.? Ось цiкаве для нас мiсце у сучаснiй редакцiї: «Володимир повелiв опрокинути iдолiв – одних порубати, а iнших спалити. Перуна ж вiн наказав прив’язати до хвоста коня i волочити його згори Боричiвим узвозом до Ручая i приставив дванадцять мужiв колотити його палицями». Нiбито картина справжнiсiнької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як вiн вiдтворений у справжнiй редакцiї: «...повеле кумири iспроверщи, ови iсещи, а другiя огневi придати. Перуна ж повеле прив’язати коневi к хвосту i влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви тетi жезлем» У примiтках додано: «Усi добавленi чи виправленi слова видiляються курсивом. Пропущенi слова (в основному (?) це слова, помилково повторенi писцем) не зумовлюються». Таким чином, курсив – це «добавлене чи виправлене». Замiтимо також: древнє слово «тетi» перекладено «колотити», хоча загалом «колотити» має у староруськiй приблизну вiдповiднiсть зi словом «татi», та й слово «татi» означає убивати, рiзати, розбiйничати. Значить, 12 мужiв за наказом князя мали рiзати (убивати) дерев’яного iдола дерев’яними палицями? Повний нонсенс. А якщо детальнiше розiбратися, то древнє «тетi» має досить точне значення – шанувати як батька та матiр, надавати почестi. Саме тому сьогоднi: тато – батько, тьотя – сестра матерi, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (на жаль, цими перекладами займалися не українцi). Таку шану насправдi вiддавали зображенням богiв: русичi завжди сприймали богiв за своїх пращурiв. Далi у сучаснiй редакцiї добавлено слово «взвоз», якого не має у оригiналi. Той, хто не знає української перекладає його як «везти». Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричевiм узвозi саме i знаходився Пантеон дванадцяти Богiв. Лiтопис же констатує: дерев’янi зображення богiв були витягнутi iз землi, перевезенi Боричевим узвозом (чи перевезений тiльки один Перун, що сприймався на Русi як покровитель князiвської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмити – козаки – наслiдували Синам Грома Гiперборiї) i у супроводi почесного ескорту волхвiв (жезл – укр. патериця, вiдзнака волхвiв), доставлений до Ручая. Що зберегла Пiвнiчна Традицiя про це? Вiдомо наступне. Пiсля витягування зображення богiв вiдбувся турнiр витязiв i було запалено священний вогонь. Зображення були на колiсницi провезенi перед капищем Рода, якому вiддавали почестi не тiльки як Першопочатку, Джерелу, але i як Порогу, Великiй Межi. Далi вони були охрищенi у Днiпрi, куди були доставленi через Ручай у супроводi 12 волхвiв аж до самих Порогiв (символiчно до Великої Межi). Дуже цiкаво! Якби Володимир справдi вирiшив знищувати i посрамляти богiв, глумитися над ними, то як вiн так «мудро» вибрав тi ж води Днiпра, якi наступного дня мали слугували знаряддям залучення до християнської вiри, хрищення? Можуть заперечити на це: «Хрищення дерев’яного iдола – неможливо!» Дамо вiдповiдь: таке було i не тiльки у нашiй землi; бiльш того, такий обряд регулярно проводять i зараз. У Вiдичнiй Індiї на Новий рiк ставлять iдола на пагорбi бiля рiчки, а за деякий час (мiж святами Желi та Стрибога (7.01–19.01) витягують це дерев’яне зображен-

113

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ня i кидають у рiчку. А iдол цей не хтось, а Індра, якому тисячолiття вклоняються у Індiї. То що це, систематичне глумлiння? Перiодичне вiддання дерев’яного зображення бога водi чи вогню – це дуже древнiй Вiдичний обряд. Цей обряд має залучати увагу вiруючого до того, що Зображене вище i довговiчнiше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа корiниться не у властивостях матерiалу, а в Природi Бога Єдиного. Цим розумiнням Вiдизм i вiдрiзняється вiд чужого нам язичництва. Коли на Русi, ще до Володимира, вибирали мiсце, де на рiчцi ставити село чи мiсто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частiше Перуна – покровителя козацтва та аристократiї) i починали будувати там, де його приб’є до берега. «Де бог вибере», казали люди. Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Днiпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали «Видибай», що означало – випливай i подбай про нас. І бог насправдi виплив, i це мiсце сприйняли настiльки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарiшiй Михайлiвськiй церквi якого ви можете i зараз побачити зображення зiрки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока – Господа Пана i ще раз пересвiдчитися, що нашi пращури володiли знаннями Вiдо-Вiстичного Православ’я i вмiло користувалися ними. Благочестивий Вiдо-Вiстчний закон про священнi зображення дожив i до наших днiв. Ось що писав про звичаї старообрядцiв письменник В. Солоухiн у документальному романi «Чаша»: «Ікони, що вже дуже старi, старовiри знищують двома способами: або пускають за водою у рiчку, або спалюють». Ось вам i поругання iдолiв, нiбито очевидне у древньому текстi, але загримоване рiзними додатками та виправленнями. Виникає питання, чому ж спецiалiсти – iсторики завжди «добавляють та виправляють»? Ми не хотiли б приписати тут комусь упередженiсть чи несумлiннiсть. Причина, гадаю, у iншому. Отже, лiтописи (тобто копiї, що послiдовно знiмаються з метою розмноження та збереження iнформацiї), починаючи вже з ХІІ столiття мають вставки у оригiнальнi тексти. Інформацiйну вiйну винайшли не сьогоднi. Досить тiльки переiнакшити декiлька слiв у ключових документах, i цим буде закладено фундамент духовного протирiччя, якi, на загал, обов’язково приведуть до заколотiв та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо одразу ж пiсля наведеного ранiше Лаврентiєвського лiтопису: «Великий Ти, Господи, i чуднi справи Твої! Вчора ще був у пошанi у людей, а сьогоднi у нарузi». За змiстом та стилем цi фрази нiяк не вписуються у хронiку. Це не що iнше, як цитата з проповiдi про страстi Христовi! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний, нiби благочестивий, фрагмент не викличе пiдозру у пiдробцi у християн. Прямо нiчого не сказано, а мiж тим дiї Володимира у результатi присутностi одразу за їх описом зазначеної фрази асоцiюються саме з поруганням. Тому далi поступово вже само собою буде «добавлено чи виправлено» все, що «недостатнє» у цьому сенсi. Прикладiв подiбної брехнi, дiї яких нагадують сучасне нейролiнгвiстичне програмування (НЛП), можна навести ще багато. Інформацiйна диверсiя проводилася i продовжує проводитися за всiма правилами, наслiдки «ходiв» прораховуються набагато вперед. Тi, хто бажав ослаблення Русi досягли, чого хотiли. Релiгiя була протиставлена Вiдизмовi, як ворожi. Це привело до духовної слабкостi держави, що ми бачимо i донинi. А духовно слабка нацiя не може побудувати економiчно розвинутого суспiльства, суспiльства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любовi та етики. 114

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Мiт про входження Ростово-Суздальської землi до Великого Київського Князiвства – як приклад iнформацiйної брехнi Це питання є детально дослiдженим у книзi Володимира Бiлiнського «Страна Моксель», за якою ми й цитуємо. Як вже згадувалося вище, всi «общєрускiє лєтопiсниє своди» тiєю чи iншою мiрою були сфальшованi пiд безпосереднiм керiвництвом Катерини ІІ. Вiдомий росiйський академiк О. О. Шахматов, вивчаючи цi так званi «общєрускiє лєтопiсниє своди», з гiркотою константував: «Я заперечую саму можливiсть того, що Нестор знав лiтописне сказання в тому його виглядi, в якому воно дiйшло до нас, у складi хоча б Початкового зводу». Як бачимо, найкращий росiйський знавець стародавнiх лiтописiв О.О. Шахматов (1864 – 1920 рр.) також засвiдчив факт фальшування генiального твору Нестора. Виникає закономiрне запитання: коли вiдбулося фальшування?. Радянськi росiйськi iсторики, розумiючи всю ганебнiсть цього питання, у Великiй Радянськiй Енциклопедiї (1975 р.), розповiдаючи про прихiд у 862 роцi до слов’янських трьох братiв: Рюрика, Синеуса та Трувора, постаралися надати питанню фальшування пояснення та узагальненого тлумачення: «Є думка, що Синеуса i Трувора не iснувало, а звiстка про них – результат неправильно прочитаного росiйським лiтописцем iноземного тексту, який повiдомляє, що Рюрик прийшов до слов’янських земель зi своїм домом («синехус») та вiрною дружиною («тру-воринг»)… Легенду про «покликання» варягiв, що склалася у Новгородi, або Ладозi в ХІ ст., була використано пiд час редагування росiйськими борзописцями «Повiстi врем’яних лiт» для пояснення походження та прославлення росiйської князiвської династiї, засновником якої стали вважати Рюрика». Бiльшовицькi iсторики-найманцi, як то кажуть, стали тямущими по шкодi. Виявляється, Синеуса з Трувором не iснувало. Вiдбулася звичайна пiдмiна слiв у стародавньому текстi. У такому випадку, цiлком очевидно, напрошується подальше уточнення до «Повiстi врем’яних лiт». Необхiдно, щоб «iснувала думка», що призначення Синеуса та Трувора у землi чудi, мерi та весi теж визнавалося звичайною вигадкою. Що є очевидним! Тобто, за Радянською Енциклопедiєю землi мерi, весi та чудi пiсля 862 року династiї Рюриковичiв не належали i ними не успадковувалися. Однак про цi очевиднi речi ВРЕ мовчить. Затято. Говорити про таке московським професорам невигiдно. Одночасно всi розумiють, що поняття «росiйська князiвська династiя» – винахiд не ХІІ i не ХІІІ столiть. Воно з’явилося значно пiзнiше, у ХVIII столiттi. Тобто, маємо цiлком єкатерининське напрацювання, про що забувати не слiд. Нас також пiдштовхують до думки, що уже у ХІІ столiттi вiдбувалося фальшування лiтописiв i саме чомусь у Києвi. Адже коли давнiй лiтописець додавав до свого лiтопису витяги з чужих (данських) та коли спотворював «синехус» на Синеуса, а «тру-воринг» на Трувора i самовiльно садив неiснуючих людей у чужi землi, щоб видати за свої, – це iнакше, як фальшуванням, не називається. Неможливо повiрити, щоб київськi лiтописцi у ХІІ столiттi фальшували лiтописи, якi самi й писали, а тим бiльше, уже в тi часи мали у своєму розпорядженнi данськi лiтописнi матерiали. Бо лiтописи тих вiкiв були штучними, тобто iснували в одиничних примiрниках. Якби «додатки» до стародавнiх лiтописiв були зробленi у ХІІ – ХІІІ столiттях, то скажiть, будь ласка, навiщо московськi можновладцi вилучали стародавнi писемнi джерела у всiх народiв Росiйської iмперiї? Робити подiбне не мало сенсу. Навпаки, їх

115

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

необхiдно було залишати на мiсцях, щоб вони стали свiдками романiвської версiї iсторiї. Адже щось таки не влаштовувало московських правителiв у тих раритетах, якщо вони навiть своїм професорам-лакеям погрожували: «Жоден аркуш (лiтописiв) не може без дозволу Колегiї бути повiдомленим будь-кому сторонньому». За поданням «Общерусских летописных сводов» у 882 роцi князь Олег зi своєю дружиною перебрався з Новгорода до Києва. З тих пiр почалося становлення Великого Київського князiвства – однiєї з наймогутнiших держав Європи Х –ХІІ столiть. Катерининська «комiсiя», фальшуючи «Общерусские летописные своды» i розповiдаючи про князювання Олега, зробила чергову спробу «об’єднати» землi фiнських племен iз землями слов’ян. Вона додала до київських лiтописiв слова – «весь» i «меря» – iмена племен, що згадуються пiд 882 роком, якi нiбито брали участь у Олеговому походi на Київ, i вдруге – у 907 роцi, коли начебто брали участь у походi вiйськ Олега на Костянтинополь. Цi згадки про представництво фiнських племен у вiйськових походах Олегових дружин є звичайними лiтописними «додатками» єкатерининської «комiсiї». Бо ми вже бачили, що землi фiнських племен мерi, муроми, весi та мещерi не належали до володiнь Рюриковичiв, i Синеус та Трувор у них не сидiли. То є звичайною вигадкою. Однак з цими iменами фiнських племен єкатерининська «комiсiя» загралася. Похвалившись перемогами майбутнiх «великоросiв» над Києвом та Константинополем, Катерина ІІ разом зi своєю «комiсiєю», нарештi, побачили потенцiйну небезпеку, що приховувалася за тим згадуванням. Настало Х столiття – час розквiту Київської держави, а територiя майбутньої Московiї все ще була заселена фiнськими племенами. Неймовiрно! Саме тому з цього часу (907 р.) назви фiнських племен: марi, меря, весь та iншi повнiстю зникають з «Общерусских летописных сводов». Київськi князi та iншi лiтописцi майже на 100 рокiв повнiстю забувають про свої фiнськi володiння. Анi жодної згадки у лiтописах! Як у казцi. Ось що засвiдчив росiйський професор Д.О. Корсаков 1872 року: «З 913 до 988 року у лiтописах нiчого не згадується про землю Ростовську». П’ять поколiнь київських князiв геть чисто забули про свої пiвнiчнi фiнськi землi. І далi, росiйський професор Д.О. Корсаков ось так пояснив московський «процес переосмислення»: «На порозi цього перiоду, на початку Х столiття, саме iм’я Мерi аборигенiв країни, зникає у сенсi етнографiчного термiну i замiнюється через сторiччя, на початку ХІ столiття, iншим термiном «землi Ростовської», а потiм у половинi… ХІ сторiччя одержує повну свою назву «Землi Ростовської i Зуздальської». Як бачимо, i у Х столiттi «земля Ростовська i Зуздальська» не входили до Київського князiвства. Про ту землю навiть у катерининських лiтописах немає згадки. Вiдповiдно до «Общерусских летописных сводов» князь Володимир Великий у 988 роцi нiбито направив княжити до ростово-суздальської землi своїх синiв Бориса та Глiба: першого – до Ростову, другого – до Мурома. Натомiсть у лiтописi, як не дивно, геть-чисто вiдсутнi пояснення, яким чином племена меря та мурома опинилися у Київському князiвствi. Не варто переповiдати тi давнi подiї, бо вони є вигаданими i як «доважок брехнi» (Н.Н. Карамзiн) доданi до стародавнього київського лiтопису. Ще наприкiнцi ХІХ столiття московську брехню про Бориса та Глiба спростував росiйський професор О.О. Шахматов. Нижче надаємо його наразi нiким не спростованi висновки: «Нестор повiдомляє, що Глiб був при батьковi, але пiсля смертi останнього утiк з Києва, побоюючись Святополка. Лiтопис говорить, що Борис отримав у долю Ростов, Нестор замiсть Ростова називає Володимир (Волинський). Лiто116

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

пис стверджує, що Глiбовим удiлом був Муром, Нестор подає все це так, що малолiтнiй Глiб зовсiм не був посаджений батьком на удiл. Важко припустити, щоб Нестор навмисне зiпсував лiтописне сказання». Таким чином, професор О.О. Шахматов у властивому йому стилi довiв, що князь Володимир Великий нiякого стосунку до ростово-суздальської землi не мав. А вигадка про призначення у фiнську землю в 988 роцi його синiв Бориса та Глiба, як i їх святiсть є брехнею пiзнiх часiв, iнспiрованою християнськими борзописцями.

ВІДИЧНІ ПЛЕМЕНА У «Велесовiй книзi» – Руських Вiдах, подається цiлком новий, вiдмiнний вiд усталеного, космогонiчний погляд на етнiчну iсторiю слов’ян (цитується за перекладом Б.І. Яценка, Київ, Велес, 2004): Д 6а. «Нашi жерцi про Вiду турбуватися закликають, а вкрали її вiд нас! І ми нинi так, як без бороди, i боїмося, що так i залишимося невiгласами до кiнця, не знаючи звiдки ми». Вiди – найдревнiшi у свiтi пам’ятки лiтератури, що вмiщують у собi основнi концепцiї орiйської думки. У них у мiтологiчнiй та релiгiйнiй формах сконцентровано всi iснуючi на той час знання, а також викладено практичнi рекомендацiї для жерцiв щодо правильного виконання релiгiйних обрядiв тощо. Вiди складаються з семи основних збiрок. 1. Риквiда (повна назва Риктавiда) – збiрник релiгiйних гiмнiв мiтологiчного та космологiчного змiсту, тобто проречена вiда. 2. Самавiда – зiбрання наспiвiв, пiсень, що реiнтерпретують тексти Риквiди для їх використання в ритуально-обрядовiй дiяльностi. 3. Атгарвавiда – зiбрання текстiв магiчних заклять та формул. 4. Яджурвiда (Яюрвiда) – про вiдновнi процеси здорового людського роду (акушерство). 5. Данурвiда – навчає вiйськовiй справi та охоронi рiдного краю вiд чужинцiв. 6. Чапавiда – викладається наука про майстерне виготовлення священної зброї, надаються правила догляди за зброєю та рiзноманiтнi замовляння для точного враження нею. 7. Брахмавiда –надаються заповiтнi основи пiзнання духовного свiту, його побудови та розвитку розумово-енергетичного складу свiтової свiдомостi загалом i духовної сили кожної людини. До Вiд також належать тексти, якi їх тлумачать, наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послiдовнiсть пожертви, а також правильнiсть їх виконання. До такої лiтератури належала й iнша частина Вiд – Упанiшади, в яких, власне, й мiстяться засадничi iдеї давньоiндiйської фiлософiї, що згодом розроблялися фiлософськими школами або окремими фiлософськими течiями. До таких iдей належали орiйськi вчення про карму (кострубу), реiнкарнацiю душi, сансару, тотожнiсть атмана та брахмана тощо. До орiйських Вiд сьогоднi також ставлять i такi епiчнi твори, як Рамаяна та Магабхарата.

117

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Велесову книгу сьогоднi також ставлять в один ряд з вiдичними творами. Д 7є. «І Дажбо нас народив од корови Замунь, i були ми кравенцi i скiфи, анти, руси, боруси i сурожцi». За Вiдами, коровою Замунь називають нашу планету, тобто Землю. Самоназва народу котрий мешкав у доiсторичнi часи на теренах України, була «сколоти». Скiфами нас називали греки, натомiсть звук «ф» був непритаманним руськiй-українськiй мовi. Слово «скiфи», чи «скуфи» грецькою писалося як «скити», «скути». За Українським Звичаєм, що дiйшов до нас за переказом Косуха О., Вiльний спосiб життя, На правах рукопису, Київ, 2005, наша країна мала назву Скупа Українська. Отже греки, чуючи слово «скупа» записували його за своєю транслiтерацiєю i називали нас «скупами», «скутами», «скитами» не розумiючи що це слово означає. А вже росiйськi переписувачi iсторiї трансформували грецьке слово у таке, яке дiйшло до нас – скiфи. Щодо слова «кравенцi», то нашi науковцi нiчого, крiм означення цього слова як «коровичi» (адже ми народилися вiд корови Замунь) не вбачають. Шкода, але у цьому словi неозброєним оком вбачається значення «кровники». Тобто, з Велесової книги, дошки 7є читається наступне: «Дажбог нас народив на планетi Земля i були ми єдинокровними i об’єднаними: анти, руси, боруси i сурожцi». Знаючи, що за орiйською вiдо-вiстичною духовною парадигмою Дажбог є Господарем Пантеону Астрального свiту, а астральний свiт – це свiт емоцiй; знаючи, що емоцiї є тим програмуючим елементом сутностi, котрий карбується у ДНК людини i творить її тiло, стає зрозумiлою зазначена теза з ВК. Д 9а. «У той час був Богумир, муж Слави, i мав трьох дочок i двох синiв. Тi бо водили худобу до степiв i там жили в травах; батьковi пiдкорялися i боялися, богiв слухалися, i так розуму набирались. І тут мати їхня, яку звали Славуна, дбала про їхнi потреби. І сказав якось Богумир:«Се ми зробiмо i мушу дочок своїх вiддати i внучат доглядати». Так сказав i повози запряг i поїхав куди очi дивляться. І приїхав до дуба, що стояв у полi, i залишився на нiч бiля вогнища свого. І побачив увечерi мужiв трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали тi: «Здоров будь! І що шукаєш?» Одповiв їм Богумир про тугу свою. А вони вiдповiли, що самi в походi, щоб знайти жiнок. Повернувся Богумир у степи свої i привiв трьох мужiв дочкам. Од них три роди пiшли, i славнi були. Од них походять деревляни, кривичi i поляни. Бо перша дочка Богумирова мала iм’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумировi мали iмена Сiва i молодий Рус. Звiдси походять сiверяни i руси. Три ж мужi були три вiсники про ранок, полудень i вечiр. Утворилися тi роди бiля семи рiк, де ми проживали за морем, у краю зеленому, коли худобу водили ранiше iсходу до Карпатських гiр. То було за тисячу триста рокiв до Германарiха…» Вiди нашими пращурами передавалися iз вуст до вуст, а коли стало можливим їх записати, то записувалися волхвами, для кращого розумiння простого люду, так званою «езоповою» мовою. Велесова книга не є винятком такого письма, варто тiльки правильно його розумiти. Таким чином, на дошцi 9а ВК закарбовано iнформацiю про божественне походження трьох племен (деревляни, кривичi та поляни) та двох духовних парадигм (шиваїзму та православ’я). 118

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

За орiйською вiдо-вiстичною духовною парадигмою, богиня Слава втiлювала у собi Свiт Богiв (А. Кондратьєв, Вiдо-Вiстичне Православ’я Русi-України, Русь, К. 2003 ). Щодо iменi Богумир, то воно означає божественний свiт, тобто Всесвiт. Імена трьох дочок (Древа, Скрива i Полева) є iменами трьох, божественного походження, племен, а iмена двох синiв (Сiва i Рус) – це iмена двох найпотужнiших у свiтi духовних течiй – Шиваїзм та дохристиянського Православ’я, яке, перебрiхуючи, згодом стали називати язичництвом. Як вiдомо, Шиваїзм за свого Господаря (Господа) має Шиву (Сiву, як його й досi називають у Індiї), а Вiдо-вiстичне Православ’я за Господа Першого Пантеону – РА (Один, Еден). Натомiсть люди, що вклоняються Шивi називаються «шайви», а сповiдальниками Ра є «русини» (расени), тобто сини Господа Ра. Д 7в, «Тут Русь зiбрала свої сили i розбили гунiв, утворивши Край Антiв, а скуф Києву». У Велесовiй книзi посилання на мiтичних гунiв вiдсутнє. На жаль, бiльшiсть перекладачiв ВК не бачать, або не хочуть бачити, що у Ю. Миролюбова, першого перекладача ВК, замiсть слова «гуни» написано «єгоуншти», тобто єговiсти. На цьому також наголошує i В. Данилов, автор серiї книг «Арийская империя, гибель и возрождение». Як говорять Вiди, у епоху, що зветься Калi-Юга (почалася 18 лютого 3102 року до н.л.), на Землю приходить Господь Шива (Сiва) у личинi диявола i зветься вiн Сiва-от, тобто це i є бiблiйний Сава-от. Символом Шиви є лiнгам (чоловiчий статевий орган), котрий древнєюдейською називається «єгова». Натомiсть Ягве (церква дуже часто плутає цi два iменi), перекладається як «вiчно юний». Отже, нашi пращури послiдовникiв релiгiї Єгови (юдеїв) називали єгоуншти, тобто єговiсти. Таким чином, дощечку 7в треба читати: «Тут Русь зiбрала свої сили i розбила єговiстiв (юдеїв), утворивши Країну Антiв – Скупу Київську». Орiйський епос, що зберiгся у Індiї, також знає чимало лiтописних племен. Як пише Сергiй Наливайко у книзi «Етнiчна iсторiя давньої України», «Магабхарата» подає романтично-драматичну оповiдь про царя Яятi i п’ятьох його синiв – Яду, Турвашу, Друх’ю, Ану, та Пуру – царiв-епонiмiв п’яти однойменних племен. Причому якщо Яду i Турвашу були синами Яятi вiд законної дружини-брахманки, то Ану, Друх’ю i Пуру – вiд його таємної дружини-кшатрiйки. Коли таємниця розкрилася, тесть-жрець прокляв молодого ще царя на довiчну старiсть. Той слiзно благав синiв узяти його старiсть, а йому вiддати свою молодiсть, але тiльки Пуру – наймолодший з його синiв, зважив на батькове прохання. Тож саме вiн, усупереч звичаю, став царем i родоначальником царської династiї. Для нас цей мiт цiкавий тим, що назви п’яти вiдичних племен – яду, турвашу, ану друх’ю i пуру – перегукуються з назвами слов’янських племен, котрi ще у лiтописнi часи компактно мешкали поруч. Так, якщо ядави вiдповiдають балтiйським ятвягам, то з ними сусiдили туровцi, що спiввiдносяться з вiдичними турвашу. Причому, як iндiйськi (орiйськi) ядави мають iще двi назви – сатвати i данави, так i ятвяги мають двi iншi назви – судовити та дайнови. Ще одне вiдичне плем’я – друх’ю, спiввiдноситься зi слов’янськими дреговичами, дрегвою. Прикметно те, як саме Яятi прокляв Друх’ю, коли той вiдмовив батьковi в його проханнi: «Ти зi своїм родом пiдеш у мiсця, де єдиним засобом пересування буде тобi човен або плiт, а сам ти будеш у своєму племенi не царем, а лише ватажком». Цi слова дивовижно точно характеризують мiсцевiсть, на якiй лiтописи згадують дреговичiв. Що ж до назви ану, то її певно, можна зближувати з етнонiмом анти. 119

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Орiйський епос знає i народ пуру, певно двiйника лiтописних полян. У iндiйському мiтi Пуру протиставлений чотирьом своїм братам: вiн наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання i вiддав йому свою молодiсть, став царем, хоч ним, за давньою традицiєю мав стати найстарший брат. Подiбне протиставлення бачимо i в руському лiтописi: на противагу дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна i лагiдна вдача, шанування батькiв, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бiсiвських iгрищах» тощо. Плем’я пуру як найбiльш чеснотливе й праведне знає ще «Риквiда». Похiд до Індiї Олександра Македонського у IV ст. до н.л. застає цей народ у Пенджабi, де вiн зi своїм ватажком Пором (Пор – грецька передача iменi Пуру) вчинив завойовнику вiдчайдушний опiр, але зазнав поразки. Та Олександр, вражений мужнiстю Пора, нiбито дарував йому життя i навiть залишив йому його царство. Варто зауважити, що наявнiсть у руських лiтописах та вiдичних творах однакових чи близьких назв племен не говорить про їх подвiйнiсть, а тiльки засвiдчує, що орiйцi у давнину принесли Вiди до Індiї, i робили вони це з однiєю метою, зберегти Вiди для нащадкiв. Адже епоха Калi-Юга, це не тiльки поява деструктивних релiгiй та падiння моралi, але й епоха занепаду iстинних знань. І саме про збереження iстинних знань пiклувалися нашi пращури.

ХРИЩЕННЯ РУСІ – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ? Руський лiтопис змальовує хрищення 988 року як наслiдок свiдомого вибору вiри київським князем Володимиром Святославичем, як i його одруження на вiзантiйськiй принцесi Аннi, сестрi вiзантiйського iмператора Василiя ІІ (976–1025 рр). Найбiльш докладну iнформацiю стосовно хрищення Володимира та обставини, що передували цiй подiї, наводить сирiйський iсторик Яхiя Антiохiйський (ХІ ст.). За ним, Василiй ІІ мав просити допомоги у правителя Русi й вiддати свою сестру за нього в обмiн на вiйськову пiдтримку: шеститисячний руський загiн справдi врятував вiзантiйську (Македонську) династiю вiд узурпатора Варди Фоки у битвi пiд Константинополем 989 року. Як не затягував той шлюб iмператор, вiн таки вiдбувся – подiяли i погрози Володимира зi щойно захопленого русичами Херсонеса. Але щоб отримати в дружини сестру iмператора, Володимир мав охриститися, адже християнськi канони не дозволяли принцесi виходити замiж за iновiрця. Численнi «грiхи» Володимира – братовбивство, багатоженство, п’янство – лiтопис ставить до язичницького перiоду його життя, тодi як головними рисами Володимирахристиянина постають щедрi пожертви та доброчиннiсть. І хоча нiмецький хронiст Титмар Мерзебурський (ХІ ст.) свiдчить, що Володимир насправдi мало змiнився пiсля хрищення, з лiтопису вiн постає ревним християнином. Щодо прийняття християнства державою Русь, вiзантiйськi джерела говорять, що наслiдком походу 860 р., окрiм iншого, стало хрищення кагана русiв. Константинопольський патрiарх Фотiй у своєму «Окружному посланнi» так описує цю подiю: «Не тiльки цей народ (болгари) навернулися на християнство, а й народ, про який багато й часто говорять, i який перевершує iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так званi руси. Пiдкоривши сусiднi народи й через те надто запишавшись, вони пiдiйняли руку на Ромейську iмперiю. Але тепер вони перемiнили еллiнську i безбожну вiру, якої ранiше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам друзiв, хоча незадовго перед тим грабували нас i виявляли нестримну зухвалiсть. І в них запалала така жадоба вiри й ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди». Цiкавий той факт, що вiзантiйськi ав120

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

тори не надають iменi цього руського князя, хоча лiтописець та сучаснi iсторики пов’язують цей похiд з Аскольдом. Прикметно, що й Велесова книга вiдзначає християнство Аскольда, а лiтопис дотично пiдтверджує це вказiвкою, що на його могилi у Києвi стояла церква Никола. Щодо Дiра, то жодних натякiв на його християнство немає. Та й вiзантiйськi джерела iнформують нас про одного, а не двох князiв. Факт «Аскольдового» хрищення, що овочевидно, є не дуже популярним у iсторичнiй та релiгiйнiй лiтературi, звиклiй пов’язувати хрищення Русi з князем Володимиром: «Я, князь великий Василiй, що йменується Володимир, син Святослава, онук Ігоря i блаженної Ольги, прийняв святе хрищення вiд грецьких царiв Костянтина й Василiя, i Фотiя патрiарха, i взяв першого митрополита Михаїла на Київ i всю Русь, i христив усю землю Руську». Це лiтописне свiдчення про Володимирове хрищення привертає увагу вже тим, що разом з Володимиром лiтопис називає патрiарха Фотiя та митрополита Михаїла, якi аж нiяк не моли бути сучасниками Володимира, бо жили столiттям ранiше. Постає цiлком природне запитання: як iм’я Володимира могло потрапити у тексти про Фотiя i Михаїла? Вiдповiдь може бути тiльки одна – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ. І ця фальсифiкацiя знову ж таки пов’язана з росiйськими (нiмецькими) iсториками Мiллером, Байєром та Шльотцером. Щодо вiдсутностi самої подiї хрищення Русi говорить нам також iсторичний епос «Слово о полку Ігоревiм», який, за свiдченням iсторикiв, було написано генiальним киянином-русином близько 1198 року, тобто за 210 рокiв пiсля так званого хрищення Русi. «Слово», як вiдомо, вiдображає подiї 1185 року, коли князь Чернiгiвський Ігор вийшов на прю з половцями i програв її. Цiкавим є той факт, що генiальний лiтописець не знає про хрищення Русi, котре нiбито мало мiсце близько 210 рокiв тому, не згадує й iменi Ісуса Христа, а говорить про дохристиянських богiв Хорса, Велеса, Желю, Стрибога тощо. Знаменним є i той факт, що коли у 1888 роцi, на т.з. 900-лiття Володимирового хрищення, дослiдники спробували з’ясувати, як його вiдобразили iноземнi джерела, результат виявився несподiваним. Серед великої кiлькостi європейських, арабських та вiзантiйських джерел ЖОДНЕ (!) й словом не прохопилося про хрищення Русi наприкiнцi Х ст. Непересiчної, здавалося б, подiї тогочасний свiт не зафiксував. Варто також звернути увагу на хронологiю подiй, пов’язаних з князем Володимиром, так званим христителем Русi. Як доносять до нас лiтописи, пiсля вбивства древлянами князя Ігоря, убита горем княгиня Ольга робить дочку древлянського князя Мала своєю ключницею, а його сина зближує з щойно народженим її сином Святославом у лiто 6453 вiд С.М.З.Х. (945 р). І навiть коли цей факт мав мiсце за декiлька рокiв пiсля вбивства князя Ігоря, i навiть пiсля того, як княгиня Ольга кинула до темницi древлянського князя Мала, його дiти, син та дочка, вже були не у малих роках, якщо Добриня вже був у тому вiцi, що став воєводою. Не кажучи вже про те, що Малка ну нiяк не могла народити сина Володимира вiд Святослава, адже вона вже була дiвчиною, коли вiн (Святослав) щойно народився! Таким чином, нiбито незаконнонароджений син Святослава вiд Малки, древлянської княжни, Володимир, котрий народився у лiто 6471 вiд С.М.З.Х. (963 р), убивши своїх старших братiв Ярополка та Олега пiсля загибелi Святослава, став Київським князем у сiмнадцять рокiв! Але от що дивно в цiй iсторiї, це те, що коли народився незаконний молодший син Святослава Володимир, самому Святославовi було тiльки вiсiмнадцять рокiв, а це оз-

121

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

начає, що вiн його заплiднив у сiмнадцять i на той час вiн вже мав двоє старших синiв Ярополка та Олега! Ярополк народився у лiто 6463 вiд С.М.З.Х. (967 р), коли Святославу було тiльки десять рокiв, тобто заплiднив вiн свого старшенького ще у дев’ять рочкiв! Виходить так, що князь Святослав у дев’ять рочкiв вже був одруженим та ще й статевоспроможним. Абсурд, панове! А ще абсурднiшою має мiсце ситуацiя, якщо взяти до уваги той факт, що нiбито князь Святослав, вiдправившись у лiто 6475 вiд С.М.З.Х. (967 р) до своєї нової столицi у болгарських землях – Преславця готуватися до подальшої вiйни з Ромеєю (Вiзантiєю), посадив княжити у Києвi свого старшого сина Ярополка, котрому на той час було всього дванадцять рокiв, а вiн вже був одруженим i мав власних дiтей, так само, як й iншого сина Святослава – Олега було ним поставлено на престол у древлянському князiвствi, а незаконнонародженого Володимира, на прохання його дядька Добринi, було поставлено правити у Новгородi. А було Володимировi на той час аж ЧОТИРИ рочки i вiн також був одруженим та ще й мав багато наложниць. Ну як тут не бути гордим за наших пращурiв, котрi були такими статевопотужними вже у дитинствi!!! Адже Володимир, за сучасною версiєю подiй, сiвши на престол у Новгородi у вiцi чотирьох рочкiв за короткий термiн свого княжiння довiв кiлькiсть наложниць до тисячi та ще й почав рiзати своїх супротивникiв власноруч та за допомогою своїх дружинникiв. І все це мало мiсце, коли Володимировi Красне Сонечко, було всього чотири рочки! То може, число його наложниць досягло тисячi ну, хоча б тодi, коли йому було рокiв вiсiм – дев’ять?! Ну треба ж було дочекатися хоча б такого вiку, коли за бiологiчними показниками його статевий орган почав би мати хоча б якусь ерекцiю! Повна маячня, панове!!! Отакi у нас були христителi… І це могло б бути смiшно, якби це була б така собi казочка. Але ж нi – цю, з дозволу сказати, iсторiю, викладають в українськiй школi; цю iсторiю доносить нам християнська церква… Що тут скажеш… Натомiсть деякi джерела, опираючись на цю «iсторiю», доносять до нас iнформацiю, що силомiць запроваджуючи християнство на Русi, Володимир та його поплiчники знищили близько дев’яти мiльйонiв русинiв. Як ми вже з’ясували, на Володимира Красне Сонечко такий тягар було навiшено несправедливо. Не могла дитина такого вчинити, просто не могла. Але дев’ятимiльйонне знищення Україна-Русь таки пережила, i пережила вона цей геноцид у 1482/3 рр. пiд час Хрестового походу московiї разом з кримською ордою проти України-Руси. Задокументована iсторiя говорить, що у 1482 року за намовлянням московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглi Гирей, спаливши Київ, а далi i практично всю Україну (тодi в Українi-Руси мала мiсце епiдемiя легеневих хвороб через дуже холодну попередню зиму), викрав у Софiї Київськiй духовнi символи України та вручив їх князевi Москви. Цi символи – золота чаша та дискос (таця) – i сьогоднi знаходяться у московських запасниках. Тобто, духовними (релiгiйними) символами України були не юдейськi – бiблiя (Тора), скинiя (ковчег заповiту), семисвiчник (менора), а вiдичнi – золотi чаша та дискос. Цей факт, перш за все, говорить про докорiнну вiдмiну релiгiйних парадигм, котрi сповiдувалися в Українi та Mосковiї. Справжнє, «тихе» хрищення України-Руси мало мiсце пiсля так званого Богданового об’єднання України з Московiєю 1654 року. Напередоднi цього об’єднання московський патрiарх Никон провiв свою релiгiйну реформу (1652/3 рр), перш за все змiнивши назву московської релiгiї – Правовiр’я (ортодокс) на дохристиянську українську – Православ’я. Саме це i ввело в оману довiрливих українцiв, котрi сприймали об’єднання з Mосковiєю, як поєднання двох православних народiв. Історiя доносить до нас та122

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

кий факт – в Українi на час до об’єднання з Mосковiєю був найвищий рiвень освiченостi у Європi – близько 80% українцiв умiли читати i писати. Французький письменник Дюма (син), подорожуючи по Українi, ставив акцент на тому, що в Українi навiть кухарка вмiє читати. Але за 50 рокiв пiсля так званого об’єднання (за два поколiння) рiвень освiченостi в Українi вже складає 20%! Отже, московитами, котрi ревно виконували настанови своїх релiгiйних отцiв, було рiзко знижено рiвень освiченостi в Українi. Таким чином, користуючись рiзким падiння знань українцiв, в т.ч. i про власну вiдичну духовну фiлософiю, в Україну було притягнуте християнство грецького штибу, що вже декiлька столiть культивувалося в Московiї та прилеглих до неї земель ще з часiв iснування Хозарського каганату. Не секретом є той факт, що християнська церква сповiдувала принцип, що керувати натовпом невiгласiв набагато легше нiж освiченим народом. Казки про те, що монастирi були у «темнi столiття» свiточем знань, придуманi самою Церквою. Духовенство не стiльки розповсюджувало знання, скiльки стерегло їх. Практично всi церковники, котрi залишили свiй слiд у науцi, стояли в опозицiї до Ватикану та Константинополя i зазнавали гонiнь. Невiгластво бiльшої частини християнського духовенства на той час досягало таких рiвнiв, що священик, котрий мiг правильно прочитати слово «вiрую», вважався високоосвiченим.

ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКЕ ІГО – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ? Що ми знаємо про Татаро-монгольське iго з офiцiйної росiйської-радянської iсторiї? Русь Х–ХІІ столiття. На величезних просторах вiд Карпат до Дiнця формується могутня, багата держава, з високою культурою, в якiй впливи Заходу та Сходу, об’єднуючись, перетворювалися в горнилi власної творчостi. Ця держава мала щiльнi зв’язки з Заходом, входила в життя Захiдної Європи як рiвноправний її член, як її частина. Це була Русь, – майбутня Україна. Феномен надзвичайного злету культури Русi пояснюють її щiльними зв’язками з Вiзантiєю, Хазарiєю, країнами центральної та Захiдної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русi був досить значним, але не вирiшальним. Щоб зерна iнших культур могли дати ряснi сходи у новому середовищi, вони мали лягти в добре пiдготовлений Jрунт «схiдних слов’ян», який увiбрав мiсцевi багатовiковi традицiї, збагаченi культурами сусiднiх народiв. Але кочiвники зi сходу затримували цей розвиток. Пiсля половцiв з’явилися новi косоокi загарбники, якi спустошували нашi краї, взагалi затримували розвиток державностi в Українi. Видатний iсторик Росiї кiнця ХІХ столiття В. Ключевський говорив: «Уявiть собi, що Київ не був би взятий i зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» мiсто Москва не стало б центром великого князiвства, а потiм царства росiйського. Офiцiйною мовою стала б не …сумiшка старослов’янської та фiнської мови, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати росiйською мовою, а Пушкiн писав би українською». А далi, зомбуючи, нам розповiдають що у 1237 роцi князь Батий, онук Чингiзхана, син Тушихана, удiльний хан кипчакiвський, покоривши булгар i пограбувавши найпотужнiше тодi в Росiї велике князiвство Володимирське з навколишнiми князiвствами, повернув свої вiйсько на Пiвденну Росiю, де 6 грудня 1240 року пiдкорив першопрестольний Київ. У 1242 роцi на Волзi Батий заснував свою державу – Золоту Орду. Та-

123

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ким чином на Русь було надiте монгольське ярмо i наш край, спалений та спустошений, увiйшов до складу Золотої Орди. Монголо-татарська навала частину мiсцевого населення знищила, а частину вiдтиснула на пiвнiч. Мiста i села були пограбованi та зруйнованi. Вся мiсцевiсть разом iз сумiжними степовими просторами аж до ХVІ ст. являла собою «дике поле» що перетворилося у пасовиська для табунiв диких коней. За європейськими мiрками тут життя не було… Такою, коротко, є офiцiйна iсторiя Монголо-татарської навали на Русь. І що ми бачимо? Мiти, мiти i тiльки мiти…

Мiт перший: Татаро-монголи… Цiкаво, що у загальноприйнятому ужитку в iсторiї як науцi використовується термiн «монголо-татари», хоча у дiйсностi таких не було. Отих «монголо-татар» придумав у 1825 роцi вчитель Наумов, який потiм став видатним росiйським iсториком. Але у т.зв. iсторичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без лiтери «н»). Росiйськi, а за ними радянськi гореiсторики говорять про вторгнення 300 тисяч добре озброєних монгольських кiннотникiв на територiю Русi з територiї величезної iмперiї Чингiзхана, котра була створена монголами пiсля їхнього завоювання Китаю, всiєї Середньої Азiї, Ірану та Кавказу. На щастя, ця передiсторiя вступає у протирiччя не тiльки зi здоровим глуздом, але й законами Природи. По-перше, кочiвники, що мешкають у сухих степах, просто фiзично не мають можливостi до концентрацiї. Адже вся система кочового господарства – це, насамперед, розосередження по територiї. Будь-яка велика та довготривала концентрацiя кочiвникiв на певнiй територiї одразу призведе до дефiциту корму та води для коней. Цей факт, на жаль, iгнорували росiйськi та радянськi iсторики. Отже, величезна армiя монголiв, навiть якби й зiбралася, одразу б розбiглася у пошуках води i трави для коней. А ця армiя мала б ще довго простояти на одному мiсцi, адже її мали згуртувати, призначити командирiв, домовитися про взаємозв’язки мiж пiдроздiлами тощо. Здоровий глузд та елементарна логiка говорить нам про те, що монголи зiбрати таку армiю фiзично не могли. По-друге, виникає запитання: А звiдки у середньовiчнiй Монголiї такий призовний контингент? Так, дiйсно, демографiчна структура патрiархального кочового суспiльства вiдрiзняється багатодiтнiстю. За такої ситуацiї, щоб виставити хоча б 100 тисяч здорових кiннотникiв призовного вiку, треба мати населення країни щонайменше у пiвмiльйона. Сучасна Монголiя має населення близько одного мiльйона. З того часу населення бiльшостi країн збiльшилося у десятки разiв. Якщо Монголiя не є чудесним винятком, то за часiв Чингiзхана країна мала населення щонайбiльше 100 тисяч людей. Тобто, легенду навiть про 100 тисяч кiннотникiв треба забути як неприродну. Вже не кажучи про сучасне на той час озброєння цих мiтичних кiннотникiв, якого тодi у слаборозвинутiй країнi просто не могло бути. Натомiсть, допустимо невiрогiдне, i банда монголiв кiлькiстю у 300 тисяч шабель завоювала пiвсвiту. І як спiвають батири Чингiзхана у мiтичнiй фентезi В. Яна: «Пiски сорока пустель за нами кров’ю боягузiв обагренi». І ось скарби половини свiту зiбранi до казни завойовника. Десятки тисяч рабiв розбудовують мiста i палаци завойовника, територiя iмперiї пронизана мережею гарних, побудованих тими ж рабами, дорiг. Ну й де це все, дозвольте запитати? 124

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Дороги та акведуки Римської iмперiї ми можемо бачити навiть сьогоднi. Слiди бiльш скромних скарбiв також. Про палаци, цирки та храми – немає про що говорити. А вiд iмперiї Чингiзхана всього цього не залишилося. Жодного слiду. Не залишилося, бо за логiкою речей вiд мiтичних iмперiй залишаються хiба що мiти. Стосовно татар, то тут справа є хитро заплутаною. Назву «татари» Європа знала ще до Батиєвого нашестя. Крiм того, казанськi татари на той час називали себе «булгарами». Росiйський iсторик Андрiй Лизлов («Скiфська iсторiя» М. Наука, 1990.) ще у ХVІІ ст. стверджував, що татари та мешканцi казанського ханства не є однаковим етносом. Адже велика iсторiя волзьких булгар була забута саме в результатi набiгiв татар. І сьогоднi булгари (казанськi та астраханськi татари) мають докорiнно рiзнi мови з кримчаками. Натомiсть А. Лизлов у своїй книзi надає великий перелiк «татар» вiд кримських до …бiлгородських, тобто всi тюркськi народи Росiйської iмперiї називалися «татарами». Таким чином, давно пора вiдкинути брехню на цивiлiзований та трудолюбивий, європейський булгарський народ, котрий за пiдлою пiдступнiстю росiйських iсторикiв, охрестили збiрним iм’ям «татари».

Мiт другий: Святий Олександр Невський – «собiратєль землi русской». Росiйською iсторiєю Олександр Невський подається великим полководцем, який брав участь у Невськiй битвi зi шведами 1240 року i з лицарями Тевтонського ордену на Чудському озерi 1242 року. Цiкавим є той факт, що «герой» народився напередоднi цих дат. І про це у своїх щоденниках написала Катерина ІІ: «Св. Олександр Невський тодi тiльки народився, йому у 1237 роцi було не бiльше 5–6 рокiв». Мiж iншим, битва Невського зi шведами є збiркою алогiчних, брехливих байок. А щодо битви з Тевтонськими лицарями, то iсторiя нам говорить, що у 1242 роцi Тевтонський орден ще не був поєднаним з Лiвонським i його лицарiв у Лiвонiї на кордонi з Руссю бути не могло. Таким чином – версiя «захист вiд тевтонської агресiї» є також брехливою байкою, не кажучи вже про вiк «героя». Сам Олександр Невський був спорiдненим братом Сартака – вiн породнився з ним у 11 рокiв i поклявся на кровi про вiчну дружбу та допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 роцi у аманати (заручники) – там Олександр пробув до 1252 року. Тож в Золотiй Ордi Олександр вважався за Чингiзида, тобто за свого, рiдного. У 1252 роцi Олександр став «Великим князем Володимирським» цiною зради рiдного брата Андрiя, за що й отримав вiд Хана великокняжий стiл. У 1257 роцi вiн допомiг татарам у Володимиро-Суздальськiй землi здiйснити перепис населення i встановити на нього данину. У 1259 роцi те саме вiн разом з татарами зробив у Псковськiй та Новгородськiй землях. Саме цими дiями Олександр заслужив у росiйських державникiв титул «собiратєль». Цей татарський подушний перепис прив’язав населення щодо стягнення податкiв спочатку до татарських ханiв, а згодом – до московських князiв. Виникає запитання: А чим тодi Олександр заслужив, щоб столiття поспiль церква назвала його святим? Олександр стає вiдомим перш за все тим, що зумiв закрiпити наслiдки пiдкорення Русi Батиєм. Вiн зробив усе, щоб цi змiни стали незворотними. Історiя говорить нам про двох таких осiб – Олександра Невського та Івана Калиту. Знаковим є той факт, що цi двi фiгури прославляються також i московською церквою.

125

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

І це є закономiрним, адже захопити владу набагато легше, нiж її утримувати. Але це стосується не тiльки захоплення влади, а й встановлення нової полiтичної моделi взагалi. Саме тому заслуги Невського та Калити iз закрiплення iга, з точки зору адептiв цього iга, є вагомiшими заслуг самого Батия. Істотним моментом цього закрiплення режиму iга та зламу опору було знамените «неврюєве нашестя», в процесi якого якийсь Олекса Неврюй (так називають його iсторичнi джерела, що надають iмена татарських завойовникiв), мiж iншим, християнин, але «татарський царевич», а у дiйсностi Олександр Невський, розгромив антиординське повстання брата Андрiя, зятя лiдера антиординського опору у масштабах всiєї Русi князя Данила Галицького.

Мiт третiй: Куликовська битва поклала край татаро-монгольському iговi. Класична росiйська iсторiографiя щодо битви на Куликовому полi має традицiйне пояснення: «злий ординець» Мамай пiдступно наважився якщо не винищити Русь у пень, то принаймнi «винищити вiру християнську» та замiнити її магометанською. Вiдповiдно, Дмитрiй Донський виглядає захисником Вiтчизни та християнства (крєстьянства), а причини, що спонукали його стати на битву проти Мамая, є винятково свiтлими та шляхетними. От що та ж росiйська iсторiографiя каже про Мамаєве вiйсько: татарське вiйсько складалося з черкасiв, себто українських козакiв; половцiв та печенiгiв, себто слов’ян – мешканцiв пiвденноукраїнських степiв; ясiв та аланiв, себто – пiвнiчнокавказьких мешканцiв; «фрягiв» – генуезьких найманцiв, а точнiше пiвденноукраїнських грекiв-еллiнiв. Дотично згадуються також якiсь «бесермени». Отже, клеймо «злих татаровєй» повiшене на русинiв-українцiв та мешканцiв пiвдня України та пiвночi Кавказу. Читачевi варто нагадати що для українця означає образ козака Мамая. Як пише енциклопедiя «Українська мiфологiя» (В. Войтович. Львiв, Либiдь, 2002, с. 233), «Козак Мамай – легендарний герой-захисник. Дослiдники вважають, що це половецько-татарське iм’я походить вiд iдолiв на вершинах курганiв, яких в давнину називали мамаями. Козак Мамай – своєрiдне втiлення українського характеру (i це з половецько-татарським iм’ям. – авт.), образ волелюбностi, стiйкостi та невмирущостi народу. Протягом столiть, од нападникiв всяких одбиваючись, плекав вiн одвiчну мрiю: не воювати, не гарбати, не ярмити нiкого, а в себе вдома риштувати, мурувати, будувати. Козак Мамай – мандрiвний запорожець, вояка i гультяй, жартун i фiлософ, бандурист i спiвак, бабiй i заразом чернець, простодушний i мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його i в ступi товкачем не влучиш, – справжнiй народний герой, котрого споконвiку знають мiж людьми на Вкраїнi». Але, придивившись уважнiше, ми знаходимо в цьому образi чимало дивного i таємничого, що нiяк не вписується в нашi уявлення про звичайного козака. Адже Мамай на всiх картинах сидить у незвичнiй, як для українця, позi i нiби знаходиться в станi медитацiї. Його очi нiбито розфокусованi i дивляться вдалечiнь. Таке враження, що перед нами знаходиться тiльки тiло, анатомiчна оболонка, а Дух злетiв до Вирiю. Можливо, у такий спосiб Мамай живиться космiчною енергiєю або завдяки медитацiї поєднується з божественною мудрiстю. В руках у нього бандура чи домра, якi ще бiльше посилюють враження, що перед нами поет i пiсняр, фiлософ i мудрець, маг i чарiвник. Його обличчя сповнене неземними спокоєм i добротою, натхненням i любов'ю.

126

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Щодо його iменi, то iм’я Мамай, як пише у книжцi Сергiй Коваль (Сини Ра з берегiв ДнiпРа, Львiв, Панорама, 2005, с.40) – «…є чоловiчим вiддзеркаленням мами, матерi, берегинi; воїн, батько роду, що має все для роду, народу потрiбне. І не одного тисячолiття традицiя мала стояти за цим термiном, аби й чоловiчi камiннi подобизни пращурiв, що по курганах наших степових з мечами, ритонами стояли, теж в народi Мамаями iменувалися. Авжеж. В оселях синiв Ра (расинiв) козаки Мамаї мальованi, на просторах рiдної землi – вирiзьбленi з каменю!» Мамай – це iдеальний образ, що дає мiтологiчне вирiшення проблеми України, показує шлях, яким треба прямувати, – шлях синтезу i унiверсалiзму, шлях нацiонального осягнення Єдностi. Росiйськi «науковцi» iм’я козака Мамая виводять вiд полководця Золотої Орди Мамая, котрий, начебто, зазнав поразки на Куликовому полi в «Мамаєвому побоїщi» 1380 року вiд Дмитрiя Донського, що його «Задонщина» iменує «Залiською ордою» i чиї втрати оцiнює у 273 тисячi полеглими. Дивна iсторична перемога, пiсля якої москвини ще до початку ХVIII ст. продовжували платити данину Ордi. Насправдi володаря Золотої Орди – Мамая «перемiг» хан Тохтамиш не на Куликовому полi, бо там досi не було знайдено жодного артефакту, а у Москвi на Куличках. Та й чи перемiг? Цiй непересiчнiй, з погляду росiйських iсторiографiв, подiї, iноземнi джерела не придiлили жодного слова. Жодного. Щодо Дмитрiєвого вiйська, то росiйська iсторiографiя говорить, що на допомогу до нього не прийшов нiхто, за винятком того факту, що у вiйську Дмитрiя є … розбiйники. «Сказание о Мамаєвом побоище» говорить: «… якийсь чоловiк, на iм’я Фома Коцибiй, розбiйник, поставлений був в охорону великим князем на рiчцi…». Таким чином бачимо, що князi з Дмитрiєм не пiшли, а розбiйники – пiшли. Цiкавий та багатомовний факт. Натомiсть самого Мамая супроводжують князi та бояри… Дуже загадковою також виглядає поведiнка самого Дмитрiя на Кулiчковому полi – вiн переодягається у одяг простого воїна, себто переховується. З iсторiї вiдомо, що керманичi вiйська змiнюють свiй стрiй на одяг рядового солдата винятково з метою сховатися вiд помсти переможця. І нарештi, ось що говориться у «Сказанiї…» про Мамая: «Безбожний цар Мамай, побачивши свою поразку, став закликати своїх богiв – Перуна i Салавата, й Раклiя, й Хорса, й свого великого покровителя Магомета». Отакої… Мамай закликає богiв дохристиянського Православ’я – Перуна, Славу, Ра, Хорса. Щодо Магомета, що очевидно, то це вже пiзнiй допис. Отже, з огляду на той факт, що росiйська iсторiографiя говорить про те, що Мамай наважився «винищити вiру християнську», а «Сказанiє…» надає факт заклику Мамаєм богiв дохристиянського Православ’я, висновок може бути тiльки один – на Кулiчковому полi пiд Москвою мала мiсце релiгiйна вiйна, тобто агресивне просування юдохристиянської вiри на територiю вiдичної Руси-України. Знаючи те, що юдо-християнство в Україну було вкочене тiльки пiсля так званого об’єднання України з Московiєю, себто – наприкiнцi ХVІІ ст., висновок щодо переможця Кулiчкової битви може бути один: перемогло українське вiйсько, себто вiйсько Мамая.

Мiт четвертий: Росiя є спадкоємцем Русi. Росiя – штучна назва, котра була нав’язана ортодоксальним (юдо-християнським) вiзантiйським духовенством замiсть органiчної нацiональної назви Русь. І це не просто змiна назви – це змiна самої сутi країни, її душi. 127

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Адже Русь зi столицею в Києвi вiдрiзнялася вiд Росiї як небо i земля… Русь до татарської навали мала одне з найм’якiших законодавств. «Руська Правда» Ярослава Мудрого була найгуманнiшим кодексом у свiтi. Можна сумнiватися в автентичностi «Руської Правди», як й iнших лiтописних джерел, але факти говорять самi за себе. Публiчнi, а тим бiльше масовi катування з’явилися саме у Росiї. На Русi їх просто не було (вiйськовi ексцеси на полi бою до розрахунку не беруться). На Русi було мiське самоврядування, бiльш розвинуте нiж у Європi. Вiчовi дзвони були у кожному великому руському-українському мiстi. Але у Росiї вiчовi дзвони згодом були знищенi, а будь-яке самоврядування задушене. На Русi були розповсюдженi Вiдичнi духовнi знання, котрi не забороняли будь-яке релiгiйне сповiдування, i цi знання ще довгий час зберiгалися у тих частинах Русi, котрi не потрапили пiд владу Росiї-Орди – у землях Великого князiвства Литвинського, Руського та Жемайтського. У Росiї цiєї свободи не було, там панувала вiзантiйська ортодоксiя. Русь була частиною Європи, частиною невiд’ємною та органiчною. Бiльш того, саме на Русi зародилися тi цивiлiзацiйнi тенденцiї, котрi потiм стали базовими для сучасної європейської цивiлiзацiї. Натомiсть Росiя стала вiчним ворогом та опонентом Європи, а у цивiлiзацiйному планi – країною з постiйними циклами «доганяючої» модернiзацiї. Росiя стала духовною спадкоємницею здохлої без слави Вiзантiйської iмперiї. За посередництвом Росiї старезнi антицивiлiзацiйнi iмперськi традицiї намагаються знову прийти у свiт за кожної цивiлiзацiйної кризи свiтового масштабу. Русь мала династичнi, шлюбнi звязки саме з Європою. Варто згадати найвiдомiшi факти, наприклад, дружину Ярослава Мудрого – шведську принцесу Інгiгерду. У Європi було за честь мати за дружину дочку руських князiв. Найвiдомiшими прикладами є Анна Ярославна – королева Францiї, дружина Анрi І, Євпраксiя – дружина нiмецького iмператора Генрiха ІV тощо. Такий стан не мiг бути випадковим. Русь була частиною Європи, а руська-українська знать була частиною загальноєвропейської знатi. Росiя-Орда перестала бути частиною Європи i кiлькiсть шлюбiв представникiв росiйської знатi та знатi європейської докорiнно скоротилася. Пiсля мiтичного Батиєвого нашестя а згодом i дiйсного варварського спалення Києва у 1482 року та знищення частини України, коли Європейську Русь було убито, на її мiсцi почала свою розбудову Вiзантiйська Росiя, котра не може вважатися спадкоємицею Русi. Адже не може убивця вважатися законним спадкоємцем пограбованого та убитого…

ХТО ОТРИМАВ ЗИСК І КОМУ ВИГІДНО? Цей заголовок є класичним запитанням у розслiдуваннi злочинiв? Для вiдповiдi на це запитання варто зробити екскурс до iсторiї Русi. Нищiвний удар Київського князя Святослава по Хазарському каганату у 964/5 роцi завдав юдеям i християнам, як пишуть iсторики, непоправних втрат. Каганат нiбито так бiльше нiколи й не пiднявся. Але iсторичний розвиток подiй говорить про iнше. В тi часи у, як правило, релiгiйних вiйнах не знищувалися держави та народи. Переможенi тiльки обкладалися податками. Щодо сплати контрибуцiй та податкiв русичам, то найзаможнiшому князiвству Європи – Хозарському каганатовi це було, як сьогоднi кажуть, раз плюнути. Адже нiкуди не подiлися юдеї-рахдонити, якi «тримали» «Шовковий шлях» з Азiї до Європи i вiд цього мали неабиякий зиск, нiкуди не подiвся їхнiй 128

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

зиск i вiд практично монополiзованої работоргiвлi орiйськими юнаками та дiвчатами, нiкуди не подiлося те накопичене в Ітилi юдейською верхiвкою золото, яке не вiдiбрав Святослав i про яке, чомусь не хочуть згадувати лiтописцi. Хозарiя, тим часом, не збиралася спокiйно дивитися на применшення свого впливу. Її релiгiйнiнi та полiтичнi стратеги добре бачили, що так зване «язичництво», а точнiше Вiдо-Вiстичне Православ’я iз Всевишнiм багатопроявленим богом дає народу Русi неабияку духовну силу. Поступове просування християнства будь-якого штибу на Русь не викорiнило культу Багатопроявленого Всевишнього Бога. Навпаки, дохристиянське Православ’я показувало духовну перспективу, надавши можливiсть всiм русичам бачити наступний – вищий рiвень знань та духовностi. Знаменну легенду розповiдає «Повiсть врем’янних лiт»: «Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лiсах i сказали: платiть нам данину. Поляни, порадившись, дали вiд диму по мечу, i вiднесли їх хозари до свого князя та старiйшин, i сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Тi ж спитали у них, звiдки? Вони вiдповiли – у лiсi на горах над рiчкою Днiпром. Сказали старiйшини хозарськi: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тiльки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечi. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане...» Таким чином, мiстична система, яку називали верхогляди вiд офiцiйної iсторiї «двовiр’ям», була багатомiрним духовним мечем русичiв, що давав переваги проти одномiрних систем. Якщо легенду розумiти буквально, то якi ж такi переваги у бою дає двогострий меч проти рiвної за вагою та довжиною шаблi, що заточена тiльки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле бранi, про духовну битву: «...з вуст Його виходив гострий з двох бокiв меч; i обличчя його як сонце, що сяє у силi своїй... Так каже Той, що має гострий з двох бокiв меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх» (Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16) Часи ранiше розповсюдженої хозарської експансiї не могли повернутися доти, доки на нашiй землi iснувала мiстична система Вiдо-Вiстичне Православ’я – духовна фiлософiя Гiперборiйцiв, орiйцiв, трипiльцiв, русичiв, i, на сам кiнець, українцiв. Вища божественнiсть була знана Вищою, саме перед всiм народом. Але нижчi боги нiчого вiд цього не втрачали. Натомiсть було заборонено кривавi жертвоприношення, деколи занесенi з iнших земель, але i до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських. Знання (Вiди) про Всевишнього Бога та 108 його проявiв-енергiй на Землi i знання Господаря пантеону (Господа) Ра та 24 його енергiй-проявiв було тiєю дворiвневою системою, що урiвноважувала та узгоджувала духовнi сили людей «внутрiшнього кола» та «зовнiшнього кола», якi iснували у будь-яких народiв. Русичi у часи Володимира змогли знайти мiсце i для Радомира-Ісуса та князя Буса-божича, яких вони називали Спасами у Вiдо-Вiстичному Православ’ї – системi знань, а точнiше кажучи – способi життя, наслiдуваного ними вiд Великих орiїв. У результатi цього нацiя мала духовну мiць, яка пiдняла народ проти експансивного сусiда – юдо-хозарина. Останнi розумiли, що зламати цю силу можна тiльки протипоставивши два рiвня єдиного Посвящення один одному. Таємнича та сумлiнна робота з виконання цього завдання стала новою стратегiєю «тихої» вiйни Каганату проти Русi. Вона взяла столiття. Хозарськi «мудрецi» добре розумiли можливостi, якi можуть з’явитися у них у разi успiху. Протипоставивши по129

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

чатковий рiвень розумiння, на якому Всевишнiй вiдкривається лише як двадцять чотири Енергiї (боги), рiвню розумiння завершуючому, на якому Всевишнiй сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами на землi, – протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючi моменти одного розумiння, одного знання, одного Вiдо-Вiстичного Православ’я. А протиставивши, можна iнспiрувати нескiнченну череду заколотiв у намiченiй для захоплення землi, поки не ослабне вона настiльки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралiзованою: чому може навчити якась школа, коли у нiй «молодшi» класи протиставленi «старшим»? Хитрими iнтригами сiючи розбрат, ставленики хозар викроювали (нiби клаптi з єдиного полотна), протипоставляли i зiштовхували двi фракцiї: «фракцiю 108-ми» i «фракцiю 24-х». Таємно стимулюючи агресивнi дiї то з одного, то з iншого боку, вони хотiли постiйно пiдтримувати напруженiсть всерединi країни, створювали грунт мiжусобиць та розбрату. У ранiше незабрудненi Православнi обряди поступово вводилися елементи сатанизму та юдаїзму, в т.ч. i юдейська Тора.

ХРИСТОВІ ПОХОДИ ПРОТИ УКРАЇНИ-РУСИ Таким чином, схiднохристиянська iдея, визрiвши в юдейському середовищi, спонукала її представникiв ширити свою «iнтернацiональну» iдеологiю не вiдкрито, а обережно, обманом i хитрiстю, що можна побачити на розвитку так званого християнства на Русi, як це описують iсторики та лiтописцi. Але руський-український народ не сприймав вихолощеного, осатанiлого ортодоксального юдо-християнства, за що неодноразово був змушений оборонятися. Натомiсть юдо-християнство, що активно просувалося на Русь, змогло закрiпитися тiльки у її Схiдних провiнцiях, якi надалi називалися Московiєю, а сьогоднi Росiєю. Не дарма у 1299 роцi (за iсторiєю Мiллера, Байєра та Шльотцера) Київський митрополит Максим, а згодом i всi iншi митрополити тiкають з Києва до схiдних земель, мiста Володимира, Суздаля, Москви. Спитаєте чому, а тому, що юдо-християнство, яке просувалося Вiзантiєю та Хозарiєю, викликало активний супротив в українцiв-русичiв, але знайшло розповсюдження у ПiвнiчноСхiдних руських землях, заселених етнiчно рiзними племенами з меншим рiвнем освiченостi та меншими ознаками духовностi. Варто порiвняти т.зв. «древньолiтописнi» тексти, що згiдно визначенню iсторикiв, описують три рiзнi спалення Києва. Перший – 1169 рiк. Андрiй Боголюбський, князь суздальський, послав на Київ вiйсько пiд командуванням одинадцяти князiв. 8 травня нiбито Київ було взято i за два днi пограбовано. Іпатiївський лiтопис (мовою оригiналу) про цю подiю пише: «Грабили же два дня весь град, и Гору, Подол, и монастыри, и Софию, и Десятинную Богородицу, и небыло милости никому: ни церквам горящим, ни крестьянам убиваемым, ни всем, кого взяли; жен гнали в полон, разлучая с мужьями своїми, и младенцы рыдали, видя уводимых матерей своих. Смоляне, и суздальцы, и черниговцы, и Олегова дружина забрали множество добра, и церкви опустошили от икон и книг, и ризы с колоколами все вынесли; и Печерський монастирь Пресвятой Богородицы зажгли поганые, но Господь его уберег. И были в Киеве стенання великие жителей его, и печаль, и скорбь неутешная…» Другий – 1204 рiк. До Києва приїхав Рюрик Ростиславович i запропонував свою кандидатуру на престол. І коли кияни його не прийняли, вiн з половецьким вiйськом розпочав штурм мiста. Лаврентiївський лiтопис (мовою оригiналу) про цю подiю пише:

130

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

«Сотворилося великое зло в русской земле, какого не было со времен крещения Киева; случались и прежде напасти, но такого зла доселе не совершалося: не только Подол взяли, а после сожгли, но и Гору взяли, и митрополию Святой Софии разграбили, и Десятинную святую церковь Богородицы разграбили, и монастыри все; и иконы захватили, и кресты честные, и сосуды священные, и книги, и платья блаженные первых князей, что висело в церквях святых памяти ради… Монахов и монашенок почтенных годами изрубили, а попов старых, и слепых, и хромых, и иссохшихся в трудах – всех тож изрубили, а иных монахов и монахинь, и попов с попадьями, и киевлян с сынами их и дочерями похватали и в полон увели… » Третiй – 1240 рiк. Суздальський лiтопис пише: «Взяша Киев татарове и Святую Софию разграбиша, и монастыри все и иконы, и кресты, и вся узорчья церковная взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем». Будь-який читач побачить у вищезазначених текстах повну вiдповiднiсть. Тобто, тексти списанi один з одного. Натомiсть дивує той факт, що компiлятори вiд iсторiї у Іпатiївському лiтописi андрiївсько-боголюбське вiйсько смолян, суздальцiв та чернiгiвцiв називає поганами, тобто мусульманами (тодi було саме так), якi знищують християн (крестьян). Крiм того, всi цi описи не є документами, а є лише лiтературно-художнiми творами, написаними не ранiше XVI ст. Росiйська дореволюцiйна iсторiографiя надає факту розорення Києва 1169 року Андрiєм Боголюбським невиправдано велике значення. Вважалося, що Києву було нанесено невиправнi збитки, i що з цього часу мiсто вже не змогло вiдновитися вiд удару i стало пересiчним мiстечком Древньої Русi. Натомiсть виникає запитання: кому було потрiбне пересiчне мiстечко древньої Русi у 1204 та у 1240 роцi, i якi такi цiнностi можна було поцупити нападникам у цьому мiстечку? Крiм того, у пiслябатиєвих свiдченнях iноземцiв оповiдується, що у Києвi на той час було 400 церков i вiн був багатшим за Лондон i Париж (A. Compense. «Letter d’Alberto Campense»; S.F. Herberstein «Regum Moscoviticarum Commentarii»). Замовчується також той факт, що Батий, котрий нiбито руйнував церкви у Києвi, був християнином i за його правлiння християнська церква досягла небувалого розквiту. Але археологiя, яка надає нам iсторичнi артефакти, є наукою невмолимою. Роками археологи знаходили у київських розкопах жахливi свiдчення знищення Києва. У рiзних частинах мiста вiдшуканi численнi братськi могили. Одну з них, що вмiстила 2000 кiстякiв було виявлено на Подолi. Іншу могилу, що знаходилася бiля валiв «мiста Володимира» було заповнено безлiччю скелетiв, що лежали один на одному суцiльними шарами висотою у 14 метрiв. Археологи прийшли до висновку, що для цiєї братської могили було використано рiв, який укрiплював київський дитинець, куди й поскидали трупи нещасних захисникiв мiста. Четвертий i єдиний – 1482 рiк. «Історiя Києва» (Древнiй та середньовiчний Київ. «Наукова думка», Київ, 1984 р, т.1., с 204) пише: «Близько 1480 року за повелiнням великого князя Казимира були надiсланi люди з Поднiпровських волостей «оправляти» Київський замок. Укрiплена ними фортеця була у 1482 роцi зруйнована ордою кримських татар на чолi з Менглi Гиреєм… невдовзi пiсля нашестя орди Менглi Гирея уряд Великого князiвства Литовського прийняв активнi заходи до вiдновлення Київського замку». Але наскiльки

131

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

серйозним було руйнування Київського замку татарами видно з того (як пишеться далi), що на пiслятатарськi вiдбудовчi роботи зiбралося «20 тисяч сокир» пiд охороною… 40 тисяч вiйська. Дивує той факт, що «Історiя Києва», котра стiльки мiсця (с.192–201) придiлила «Завоюванню Києва Батиєм та його наслiдкам», нiякої серйозної уваги не звернула на страшний факт, що у серпнi 1482 року татари зруйнували увесь Київ i знищили практично все його населення. З цього моменту вся iсторiя та Культура Великого Києва iде у забуття. А далi – Київський погром був «…тiльки прелюдiєю до дальших, ще страшнiших погромiв. Року 1485 було спустошено Подiлля. Року 1488 – Київщину. Року 1490 – Волинь i Холмщину, i далi майже кожен рiк повторюються страшнi татарськi наїзди, якi пустошать цiлий край аж до Полiських болiт i Десни. Цi наїзди мали страшнi наслiдки. Здобутки культури й цивiлiзацiї двох столiть були знищенi за кiлька рокiв. Вся Україна до лiнiї Росi й Десни обернулася у пустиню. Сотнi тисяч найлуччого людського матерiалу пiшло у неволю. Усi страти в людях, каже новiший український iсторик, якi потерпiла Україна протягом одного поколiння пiсля 1480 року, були такi, що ними можна б сколонiзувати величезнi простори лугiв та степiв» («Нарис Історiї України» Д. Дорошенко, т.1, с. 109.) Отже, пiсля 1490 року Київська-Українська цивiлiзацiя починається спочатку, бо Менглi Гирей стер з мапи свiту усю iсторичну Русь разом з людьми, бiблiотеками, будовами… А от що каже нам про цю подiю церква старовiрiв. У 1472 роцi до Москви прибуває рабин Схарiя, котрого було вигнано з Києва. У Москвi Схарiя розпочинає свою дiяльнiсть (у iсторiї – це «Єресi жидовствующих») i таким чином стає приближеною особою до московського князя Івана ІІІ. Рабин Схарiя, нашiптуючи Івановi ІІІ, що Ісус Христос ще не народився, а ти, Іоан, i є Ісусом Христом, нацьковує його на Русь та її столицю Київ. Спаливши Київ i знищивши Русь, Іван ІІІ, як йому нашiптує Схарiя, може стати царем Русi з новою столицею у Москвi. Але Іван ІІІ не має достатнiх вiйськових та матерiальних сил задля нападу на Київ. Крiм того, вiн ще знаходиться у залежностi вiд Золотої орди, якiй сплачує певну платню (сплата оброку до Криму Золотiй Ордi припинилася лише Петром І). Але Схарiя не зупиняється на цьому. Через емiсарiв Хозарського ханства, якi пiсля Святославового спалення осiли у Криму (Хозарське ханство Феодоро), Схарiя допомагає Івановi ІІІ пiдкупити Золотоординського хана Менглi Гирея i нацькувати його на Великий Київ. Менглi, знаючи вiйськову мiць Києва, не поспiшає виходити у похiд. Але природа на той час стала на бiк пiдлих завойовникiв – пiсля тяжкої зими 1481–1482 рокiв в Українi-Руси розпочалася епiдемiя легеневих хвороб. Цим не забарився скористатися Менглi Гирей. У серпнi 1482 року хан Меглi з кримсько-татарським вiйськом спалює i грабує Київ. Викраденi у храмi Святої Софiї символи – золоту чашу та дискос, Менглi, на доказ спалення Києва, надсилає московському князевi Івановi ІІІ. Саме пiсля спалення Києва, а згодом i України, Іван ІІІ починає себе титулувати царем. Ну а всi його пiдлеглi вже давно iменуються християнами (рос. крестьянамi).

СПОКОНВІКУ ТАК – ЩО ЧОЛОВІК, ТО Й КОЗАК В старовинних руських лiтописах згадуються слов’янськi племена уличiв та тиверцiв, якi внаслiдок спроб київських князiв Олега та Ігоря упокорити їх, залишають батькiвськi землi Поднiпров’я та вирушають на пiвдень, у межирiччя Днiстра та Дунаю. Тут, до приходу печенiгiв, вони перебували у вiдносному спокої, живучи за старим Звичаєм, засновуючи власнi мiста та селища. Натомiсть прихiд печенiгiв завдав болiсного 132

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

удару слов’янським поселенням Подунав’я; багато люду залишають щойно здобуте майно та родючi землi, що так раптово стали мало гостинними. Згодом за печенiгами приходять i половцi – гроза Русi, якi остаточно унеможливили мирне iснування слов’янських племен на Пiвднi України. Вижити серед них могли лише тi, якi вели вiйськовий, напiвкочовий спосiб життя, часто-густо без постiйної домiвки, майна та власної родини, об’єднаючись у збройнi загони, здатнi протистояти раптовим наскокам кочовикiв. Це була справа вибору кожного – заводити сiм’ю та оселитися десь у спокiйних землях полян чи деревлян та просити милостi вiд князя, або перетворитися на вiльного воїна Степу, життя якого залежало лише вiд власної спритностi та спроможностi жити в групi з собi подiбними – одвiчна дилема, з якою людинi доводилося зiштовхуватися. Так поступово на базi войовникiв слов’янських племен Степу формується прошарок населення Київської Русi, що його у лiтописах називають бродниками, акцентуючи цим їх кочовий, несталий спосiб життя. Поруч з бродниками лiтописи оповiдають про iснування у ХІІ–ХІІІ ст. значної кiлькостi осiлої слов’янської людностi на р. Вирлатi (лiвiй притоцi Дунаю), вiд якої їх називали берладниками. Вони займалися переважно рибними промислами та брали участь у воєнних походах проти київських князiв. М. Грушевський подає свiдчення про iснування навiть цiлої «Берладської Сiчi» як «збiговиська рiзних неприкаяних людей» на кшталт пiзнiших запорозьких козакiв. За свiдченням лiтописiв, бродники також часто виступають разом iз половцями як професiйнi вiйськовi, беручи участь у мiжкнязiвських суперечках, якi стали дуже частими пiсля смертi Володимира. Так, наприклад, у 1147 роцi на допомогу чернiгiвському князевi Святославу Ольговичу, який вiв запеклу боротьбу проти київського князя Ізяслава Мстиславовича прийшло, за свiдченням Никонiвського лiтопису, чотирнадцять тисяч осiб. Бродникiв також запрошували у 1216 роцi жителi боярської республiки – Вiльного Новгорода, для боротьби проти надмiру знахабнiлого Суздаля. Нарештi пiд час першого «татаро-могольського нашестя» на Русь, у битвi на р. Калцi, у 1223 роцi, бродники стали на бiк «татаро-моголiв» (тат ари – батьками освяченi, моголи – великi, санскр.) проти половцiв та руських князiв. Існують документи, в яких говориться, що у бродникiв та у татар були однаковi знамена – жовто-блакитнi, а тому, побачивши цi знамена, татари почали викрикувати – «хох гол», що, як пишуть, на одному з татарських дiалектiв означало «жовто-блакитний», а на iншому «сини неба». Однак не слiд гадати, що лише люднiсть нижнього Подунав’я була тим народом iз слов’ян, що не хотiв коритися державi Рюриковичiв. Лiтописи повiдомляють про бродникiв, якi мешкали на пiвднi Чернiгiвського князiвства, себто на територiї сучасної Полтавщини; вiльнi люди жили також у Пiвнiчному Приазов’ї, у сармато-аланському середовищi, на кордонах з половецькими кочовищами. Найвiдомiшим з таких поселень був Саркел, або Бiла Вежа, як його називали слов’яни, розкопане бiля ст. Цимлянської у нижнiй течiї Дону. Склад населення Бiлої Вежi був досить строкатий: упродовж столiть тут мешкало степове населення останньої Скупи, що складалося з нащадкiв Степовикiв часiв сармато-антського союзу; слов’яни, що залишили землi Русi, донськi бродники та власне сармати-алани. Гарнiзон у мiстi складався з тюркомовних печенiгiв та торкiв (чиї кочовища розташовувалися поруч), що також входили до цього синкретичного степового симбiозу етносiв та культур. Однак у 1117 роцi його було зруйновано половцями, в результатi чого населення Саркелу (Бiлої Вежi) разом з печенiгами та торками, скориставшись запрошенням київських та чернiгiвських князiв, вирушає на Русь. На Кубанi у цей час на мiстi зруйнованої Германаси тюрськi племена хозарiв будують мiсто Таматарха, як пiвденний форпост та торгiвельний центр Хозарського кага133

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

нату (хаканату). Слов’янiзована назва цього мiста i лягла в основу назв Таманi та Тмутороканi. Однак Тмуторокань нiколи не належала виключно тюрксько-юдейському свiтовi. Каганат тримав тут лише купцiв та iнших людей, пов’язаних з торгiвлею. Вiйськовими ж залогами у мiстi були касоги-алани (предки адигейцiв), до складу яких входили i слов’янськi воїни. Матвiй Любавський, посилаючись на свiдчення угорського монаха, який побував у Тмутороканi у 1237 роцi, так описує мешканцiв цього мiста: «його господарi i населення називають себе християнами...» Хоча, якi це були християни, бачимо далi: «кажуть, що князь має сто жiнок, всi чоловiки бриють голови, а бороди мають невеликi, за винятком благородних, якi на знак свого благородства над лiвим вухом залишають трохи волосся, причому вся голова залишається голеною». Як бачимо, перед нами типовий опис людностi степу зi своєрiдною зачiскою, притаманною лише колишнiм степовикам – козакам, хоч i переданої у дещо спотвореному виглядi. Пiсля князя Мстислава, який у 1022 роцi заснував у Тмутороканi руське князiвство, слов’яни знову, як i тисячу рокiв тому, масово вступають у щiльний контакт з сарматами-касогами i їх присутнiсть на Подоннi рiзко зростає. Касоги вкупi зi слов’янами починають виступати проти половцiв. Лiтописи оповiдають, що багато слов’ян породичалися з касогами, навiть руськi князi частенько заглядалися на касозьких дiвчат. В результатi такого обмiну генетичного матерiалу у степах Дону виникає досить значний прошарок воєнiзованої людностi спiльного слов’яно-адигейського походження. Згодом у лiтописах слово «касоги» спочатку частково, а згодом i повнiстю витiсняється вiдомiшою назвою – черкеси, яка вiдтак переходить на всю верству збройного населення степiв Лiвобережної України у значеннi «люди армiї» (чири-киси, за версiєю О.П. Знойка) i зберiгається аж до ХVІІ ст., стаючи синонiмом слова «козак». М. Фасмер виводить походження етнонiму «черкеси» вiд осетинського слова «чаркас» – «орел», яким адигейцi та осетини називали своїх воїнiв. М. Грушевський, в свою чергу, додає, що осетини й дотепер називають адигейцiв «касаг». Цiлком вiрогiдно, що орлами адиги могли називати i своїх слов’янських побратимiв, яким ця назва сподобалася i вони починають її застосовувати у своєму середовищi для позначення одноплемiнникiв – вiльних воїнiв Степу, козакiв. Досить швидко назва черкеси у цьому значеннi розповсюдилася на пiвденнi територiї сучасної України, доживаючи навiть до наших днiв у видозмiненiй, правда, назвi мiста Черкаси та селища на Пороссi з назвою Черкас. А починаючи з середини ХІІ ст. територiя Поросся в лiтописах починає виступати вже як окрема громада де є руська люднiсть. Лiтописнi джерела наводять назви деяких племен, що входили до чорноклобуцького союзу на Росi, а саме: берендеї, бастiї, могути. По iнший бiк Днiпра, в охоронi Чернiгiвської землi, стояли ковуї, турпеї, каєпичi, якi також входили до союзу Чорних клобукiв, який був не чим iншим, як Скупою Вкраїнською. Ми не ставимо собi завдання викласти на цих сторiнках всю iсторiю виникнення українського козацтва, бо ця iсторiя, на жаль, є впень винищеною т.з. росiйськими iсториками нiмецького походження Мiллером, Байєром та Шлетцером. Ми коротко показали iсторiю виникнення козацтва в Українi, що ще якось збереглося в тих клаптях нашої iсторiї. Але сьогоднi вже багато вчених доводять, що українське козацтво було Звичаєвою Армiєю Русi, а всi цi назви, вiд черкасiв i до каєпичiв є просто самоназви козацьких полкiв, що походять вiд iмен їх командирiв, якi й досьогоднi прийнято давати вiйськовим полкам, якими керують легендарнi командири, котрих iнколи називають Батя, а в старовину називали Батий. (За матрiалами Косуха О. Вiльний спосiб життя. На правах рукопису. Київ, 2005)

134

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

А ось що писав понад дев’яносто рокiв тому iсторик Д. Іловайський про походження козакiв: «Чорнi Клобуки свою назву отримали вiд головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору. Верхи цих шапок вироблялися iнодi з якоїсь кольорової тканини i звiшувалися набiк. Їх засмаглi обличчя прикрашалися вусами та бородою. Найзнатнiшi носили широкi шовковi кафтани персидського крою. Поселенi на пiвденних теренах Русi з обов’язком бути її передовою кiнною сторожею вiд спорiднених їм половцiв, Чорнi Клобуки, природно, були схильнi до впливiв Руської народностi i поступового з нею змiшування... Змiшування Русi з цими iнородцями поклало початок тiєї русько-української народностi, котра пiзнiше з’являється в iсторiї пiд iменем Козакiв чи Черкас. Останнє iм’я вказує ще на домiшки Прикавказьких та Таврiйських Козар чи Черкесiв, котрi в рiзнi часи поселялися на руських окраїнах, особливо за часiв пригнiчення їх батькiвщини Половцями i за часiв падiння древнєруського Тмутороканського князiвства». На нашу думку етимологiя слова «Черкаси» лежить в українськiй сакральнiй ВiдоВiстичнiй площинi. Роздiливши його на склади «чер» та «каси», бо саме складове, рунiчне письмо мали праукраїнцi, пошукаємо, що означають цi склади. Українське слово «червоний» (в стародруках ще згадується як «черлений»), i сьогоднi в англiйськiй мовi слово «cherry» це вишнi, черешнi. Далi змiст складу прослiдковується у назвi сакрального дерева Вишнi, ще далi в українському Вiдо-Вiстизмi бачимо Вишнього (Вiдичного Вiшну). Отже, «чер» – це божественний корiнь, що позначає не тiльки колiр, а й вишнiсть, священнiсть. З цiєї короткої мовної розвiдки незаангажований читач може побачити Чернiгiв, тобто Вишнiй нiгiв (Нiжин), Черкаси – Вишнi каси чи киси, себто Воїни. Отже черкаси – це Вишнi (божественнi) Воїни.

УКРАIНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ Україна за часiв до Київської Русi та пiсля неї була вiльним об’єднанням громад, як єдиного етносоцiального механiзму, в якому нiхто нiкому не заважав жити так, як вiн вважав за потрiбне за умови, правда, коли вiн сам нiкому не ставав на перешкодi. Неухильне дотримання цього балансу iнтересiв було запорукою стабiльностi усього суспiльного ладу за яким жила Україна-Скупа i який зараз можна було б назвати принципом «згоди всiх». Тобто, в Українi тодi панував розвинутий родовий устрiй, заснований на економiчнiй системi, головною соцiальною ознакою якого був принцип «вирiшувати спiльно», що передбачав панування прямої системи народовладдя, яка Jрунтувалася на вiльному волевиявленнi народу на колективних зборах та обраннi контрольованих ними (зборами) керiвних осiб. Звичайно, за таких умов країна не могла мати жодного апарату централiзованого керування, вона взагалi не знала, що таке централiзацiя i зосередження влади в руках однiєї чи кiлькох осiб протягом тривалого часу. Свободолюбнi та горделивi вiд природи люди України просто не сприймали будь-яких спроб накинути їм чиюсь сторонню волю, бо горда непокора совiстi од повоювання, як ранiше казали, одвiчний Заповiт Батька Кола та Даж-Землi Грозової: несприйняття зверхностi над собою та в собi, що означав не багато, не мало, а саме принцип всiєї соцiальної органiзацiї українцiв як i регулятор їх взаємостосункiв мiж собою, бо враховував психологiчнi особливостi народу, чия самоповага не дозволяла прийняти чиюсь зверхнiсть над собою. Не зважаючи на те, що централiзована влада в Скупi була вiдсутня, держава, точнiше протодержава, все ж iснувала. Наявнi були iншi її атрибути – територiя, на якiй проживало цiлком конкретне населення та вiдповiдна органiзацiя суспiльства згiдно 135

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Звичаєвих принципiв, дотримання яких слiдкував не полiцiйний апарат, а сам народ. Всi роди у основi свого життя дотримувалися своєрiдної Конституцiї-Звичаю, що визначав загальнi принципи господарювання та форми взаємостосункiв мiж людьми, що жили в краю. Український Звичай, що дiйшов до нас за переказом Косуха О., Вiльний спосiб життя, На правах рукопису, Київ, 2005, передбачав, що: 1. Законодавча та судова влада у Скупi Українськiй належала народу, який був об’єднаний у громади за мiсцем проживання i здiйснювалася через народнi зборисходки або Кола. Останнi називалися так тому, що пiд час зборiв люд ставав у коло, що символiзувало батькову справедливiсть межи своїми дiтьми, яка виявлялася у рiвностi всiх, хто на ньому (колi) стояв. 2. Виконавча влада була виборна на всiх рiвнях соцiальної органiзацiї i на зборах – колах називалася урядом вiд того, що виборнi на керування особи ставали впоперек Кола у ряд i вiд того отримували право манiфестувати колективну волю громади за межi Кола. Влада була обов’язково змiнювана через деякий термiн – з урядникiв знову в народ, правлячої династiї не iснувало. 3. Громада завжди робила перерву у владi на певний час i для тих родiв, якi давали найбiльше урядникiв, щоб не утворювалася вiдiрвана вiд iнтересiв народу знать та запобiгаючи цим самим рiзноманiтним зловживанням владою. 4. Передаючи на певний час всю повноту влади виборним особам, громада постiйно контролювала їх дiяльнiсть. У випадку зловживань негайно переобирала своїх урядовцiв i, якщо треба було, карала винних. Закон дiяв i у зворотному напрямку – могли покарати також тих, хто безпiдставно звинувачував представникiв влади. 5. Земля споконвiку вважалася Святою Матiр’ю i не пiдлягала купiвлi-продажу. Була загальнонародною власнiстю, якою розпоряджалися на мiсцях громади, передаючи її у користування тим своїм членам, хто мав змогу її обробляти. 6. Земельнi надiли належали окремому роду i передавалися у спадок, а по вiдсутностi такої можливостi, поверталася назад, до резервного фонду громади, що являв собою землю колективного користування, але не продавалися. 7. Процес обмiну продуктами виробництва, а згодом торгiвля, мiж громадами знаходилися пiд колективним контролем, що передбачав, у разi потреби, розосередження одноосiбно накопичених багатств. Наймана праця не використовувалася. 8. Будь-який член громади мав право як залишити її разом з набутим своєю працею майном, так i вiльно повернутися назад до громади. 9. Громада промiж себе сама судить злочинцiв i карає їх. Тих, хто не дотримувався Слова-договору та Звичаю, виганяли навiть усiм родом чи племенем, а чужих, якi приходили i не бажали вкраїнський спосiб життя приймати – не пускали. Вiд того й «... нiкому не було вiльного ходу через родовi землi її, поки Слова, Звичаю та землi своєї трималися». 10. Народ був озброєний i об’єднаний у вiйськову органiзацiю за мiсцем проживання, у громадах. Кожен чоловiк був Воїном. Заборонялося вести загарбницькi вiйни.

ВIЙСЬКОВА ПЕДАГОГIКА НА ЗАПОРIЗЬКIЙ СIЧI В українськiй iсторичнiй науцi вiйськова педагогiка та бойова i фiзична пiдготовка залишаються бiлою плямою. Протягом останнiх столiть ряд очевидцiв iсторичних по-

136

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

дiй i дослiдники минувшини з даного питання залишили лише окремi згадки. Тому серед читацького загалу так i не сформувалась чiтка уява про те, як саме проходила в Запорозькому вiйську бойова i фiзична пiдготовка молодi, i якi були характернi риси козацької педагогiки. В життi запорозької громади воєнна козацька педагогiка та бойова i фiзична пiдготовка займали окреме мiсце. Козаки, що прийшли на Запорiжжя у молодому вiцi, до зарахування в куренi потрапляли до навчання у досвiдчених козакiв i старшин. Таких хлопцiв називали молодиками. Вони були джурами – тобто прислужниками – ординарцями. До моменту зарахування в козацький стан юнаки мали перебувати на Запорiжжi не менше 10 рокiв. Протягом цього термiну пiд час служби з охорони кордонiв молодики набували необхiдного вiйськового досвiду. Аналiз рiзноманiтних джерел та наукової лiтератури з iсторiї Запорозького козацтва вказує на те, що на Сiчi iснував культ фiзичної досконалостi. Як свiдчать лiтописи, фiзично i морально слабкого козака товариство нiколи не обирало в старшини. Іноземцi, якi бували на Запорiжжi у XVI–XVIII ст., у своїх спогадах вiдзначали силу козакiв i те, що помирають вони у глибокiй старостi. Так, 22 червня 1737 року пiд час Очакiвського походу на 77 роцi життя помер кошовий отаман Малашевич, але не вiд старостi, а вiд сонячного удару – «прохворiвши декiлька днiв лихоманкою». Останньому кошовому отамановi Петровi Калнишевському на кiнець росiйсько-турецької вiйни 1768–1774 р. виповнилось 84 роки. Але, не зважаючи на похилий вiк, вiн особисто очолював походи Запорiзького вiйська. Помер Калнишевський у Соловецькому монастирi на засланнi, коли йому виповнилось 113 рокiв. Вiйськовий старшина Іван Бурнос, маючи «похилий вiк» i очолюючи Запорiзьку команду у 1774 роцi, особисто брав участь у боях з ворогом i гарцював на своєму жеребцевi перед усiм товариством. На Сiчi запорозькi дiди, що доживали свого вiку при куренях, користувалися незаперечним авторитетом i вiдiгравали значну роль, як у вихованнi молодi так i в полiтичному життi Запорiжжя. Вони ревно оберiгали старi вiйськовi Звичаї та незмiннiсть неписаних законiв. Становище дiдiв на Сiчi урiвнювалось зi становищем вiйськової старшини i курiнних отаманiв. Кiш змушений був рахуватися з дiдами, оскiльки за останнiми завжди йшла козацька громада. Жодне рiшення Коша не схвалене дiдами, не могло бути втiлене в життя. Таким чином, авторитет старих козакiв був стрижнем звичаєвого права i вiйськової педагогiки Запорiзької Сiчi. В сiчовiй педагогiцi головний акцент ставився на неписаних законах, з яких складалися кодекси лицарської честi та звитяги. Вихована на Jрунтi цих законiв молодь була високодуховною, що вiдзначали усi, кому доводилося бувати на Сiчi. У навчаннi i вихованнi молодi була задiяна уся козацька громада. В старовинних описах козацького побуту пiдкреслюється, що кожний десятник, окрiм десяти товаришiв, мав пiд своєю рукою козачкiв, яких школив i випробовував. Клавдiус Роно, англiйський резидент у Петербурзi, 1736 року писав: «Запорожцi приймають до свого братства загалом усiх, без рiзницi нацiональностi, якщо тi приймають їхню вiру i погодяться пройти семирiчну пробу перед наданням звання лицаря». Зазвичай, статечний запорожець мав джуру, який не тiльки був козаку служником, а й переймав воєнну науку, ходив разом з «наказним батьком» у походи де здобував собi право називатися запорожцем. Щодо особливостi цiлеспрямованої спецiальної фiзичної i воєнної пiдготовки, то в запорозькому вiйську не було звичаю проводити систематичну муштру. Ментальнiсть запорожцiв противилась одноманiтностi муштри. Ви137

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

няток становили канонiри, навчання яких було суто iндивiдуальним. Метою запорiзької вiйськової педагогiки була пiдготовка лицаря, якому був пiд силу поєдинок з кiлькома супротивниками i в рiзних ситуацiях. Термiн пiдготовки молодика не регламентувався. Кiнець пiдготовки визначався наставниками – товаришами куреня i, насамперед, наказним батьком та курiнним отаманом. Груповi воєннi навчання молодикiв проводились у сiчовiй школi, але загалом знання з тактики передавались їм пiд час несення служби разом з дорослими козаками. Хлопцi, якi мали здiбностi до наук, навчалися у сiчовiй школi, де готували на канцеляристiв. У XVIII столiттi запорiзькi i лiвобережнi старшини вiддавали до сiчової школи своїх синiв, аби тi навчалися вiйськовому ремеслу, бо там постiйно iснувала "саме козацька служба", а не регулярна, як у Малоросiї. На Сiчi учнi не тiльки оволодiвали науками, а й проходили суворий курс фiзичного i воєнного виховання. Молодь постiйно розвивала свої природнi задатки, вдосконалювала тiло та навички у рiзних видах змагань – рукопашу i танцях. Змагання проводилися з веслування, плавання, пiрнання, бiгу, стрибкiв, кiнних перегонiв, стрiльби, фехтування, герцiв тощо. Проводились також змагання з рiзних видiв боротьби – Спасу, Гойдку, Навхрест, На ременях, На палицях тощо. Широко розповсюдженi серед козакiв танцi Гопак, Повзунець, Метелиця та Аркан були елементами бойової пiдготовки Воїнiв. Дозвiлля дорослих козакiв також заповнювалося рiзноманiтними фiзичними вправами: змаганнями з плавання, веслування, боротьби, боїв навкулачки тощо. Очевидцi про запорожцiв казали : «Навiщо їм гармати, як у них кулаки добрi». У святковi днi запорожцi розважались кулачними боями. З цiєю метою на сiчовiй площi вони роздiлялись на двi лави або партiї, з яких одна складалася з верхнiх, а друга з нижнiх куренiв i вступали у бiй. Змагались козаки i в танцях, демонструючи свої здiбностi i насамперед фiзичнi данi. За цих умов перебування у запорозькiй громадi слабких людей було просто неможливим. Життя запорожцiв вiдзначалося своєрiдним аскетизмом. Вiльнi вiд шлюбних зв`язкiв, запорожцi метою свого життя вважали максимальний фiзичний розвиток. Вони настiльки розвивали свої внутрiшнi можливостi, що сучасники були переконанi в тому, що в козакiв вселялись надприроднi сили i що вони володiли чарами, тобто, були характерниками. Вид боротьби характерникiв iз ворогами вважався вершиною бойового мистецтва. Козаки – характерники володiли здiбностями, якi в наш час демонструють екстрасенси. Певна частина запорожцiв досягала ефекту, коли «тiло грає» (при ударах суперника i пораненнях бiль не вiдчувається). Характерники впливали на психiку супротивника, намагались залякати, продемонструвати свою зверхнiсть, навiяти «ману», «зачарувати» тощо. Такi явища дослiдники спостерiгали у схiдних системах боротьби i йоги. Сучасна наука визнає наведенi факти. Тим бiльше, iснують переконливi пояснення цим явищам. Стосовно Крiру та Спасу можна лише сказати, що на Запорiжжi були iдеальнi умови для розвитку i поширення цих видiв бойових мистецтв, оскiльки демонстрацiя екстрасенсорних здiбностей в межах Росiї, Польщi та iнших країн переслiдувалась та нещадно каралась. Протягом столiть вiдтiк людей, що володiли «чарами» саме на Запорожжя був цiлком зрозумiлий. По-перше, запорожцям такi здiбностi були цiкавi i потрiбнi. По-друге, церковнi служителi Запорожжя досить лояльно ставились до подiбних явищ, а найчастiше зовсiм не знали про осiб, якi володiли такими здiбностями. По-третє, протягом столiть життя запорозької громади було закритим для урядової адмiнiстрацiї країн, пiд протекцiєю яких в той чи iнший момент знаходилось Запорiзьке вiйсько. 138

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Таким чином, вищесказане дає пiдстави стверджувати, що на Запорозькiй Сiчi iснувала цiла система народного фiзичного виховання, завдяки чому бойова та фiзична пiдготовка запорожцiв була на досить високому рiвнi, а козацький побут мав у собi елементи бойової пiдготовки i сприяв вдосконаленню набутих навичок. Головним чинником високої бойової майстерностi запорожцiв був сам спосiб життя, пiдпорядкований завданням охорони та оборони кордонiв своєї країни. Крiм того, виборнiсть командного складу запорозького вiйська виключала можливiсть перебування на посадах старшин, якi не мали достатнього досвiду та авторитету. На Сiчi господарче та вiйськове життя запорожцiв нерозривно було пов`язане з педагогiчною дiяльнiстю, оскiльки дорослi козаки постiйно виховували достойну змiну з юнакiв, якi прибували на Запорiжжя з усiєї України. (За матерiалами iнтернетстаттi Геннадiя Шпитальова)

КОЗАЦТВО ТА ХАРАКТЕРНИЦТВО Козацтво є символом України, її одвiчної боротьби за волю та незалежнiсть; мужностi, лицарства, самопожертви, геройства; оборонцiв Православ’я (дохристиянського), рiдної землi; людської та нацiональної гiдностi. Козацтво – вiльна вiйськово-промислова люднiсть у схiдно-европейських степах, що дiстала цю назву значно пiзнiше своєї появи. Слово «козак» вперше зустрiчається в словнику половецької мови з середини 13 ст., маємо її також у вiзантiйських джерелах, iнструкцiях iталiйських мiст своїм колонiям на Чорноморщинi. Козаками цi джерела називають озброєних людей, якi займалися охоронною службою у прикордонних мiсцевостях, давали охорону купецьким караванам на степових шляхах або й самi займалися промислами. Пiд кiнець ХV ст. назва «козак» поширюється й на ту частину людностi Центральної i Схiдної України, яка ходила на рiзнi промисли, «у ходи», займалася полюванням, рибальством, бджiльництвом, видобутком солi, селiтри тощо. Українське козацтво вiдмiнне вiд iнших козацьких формацiй Схiдної Європи не тiльки своїм етнiчним походженням, але й роллю, яку воно вiдiгравало в iсторiї України, зокрема в змаганнях українського народу за вiдродження своєї державностi, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського свiту. Саме в процесi боротьби степових «уходникiв» з татарськими нападами виникла десь у п.п. ХVІ ст. органiзацiя Запорозька Сiч. Поволi козацтво починає проводити власну незалежну вiд польського уряду зовнiшню полiтику. Особливої сили набирає козацтво у першiй чвертi ХVІІ ст., коли гетьман Петро Сагайдачний не тiльки прославив його вдалими походами проти татар i туркiв, а й допомогою польському вiйськовi пiд Москвою 1618 та пiд Хотином 1621 р., але й мiцно пов'язав полiтику козацтва з нацiонально-духовно юною боротьбою українського народу проти чужинського поневолення, натомiсть вiдроджуючи державнi традицiї княжої України-Руси. Повстання 1648 р. Богдана Хмельницького i тривала вiйна України проти засилля юдеїв-орендарiв та Польщi стали поштовхом до утворення Української Козацької Гетьманської Держави ХVІІ–ХVІІІ ст. – «Вiйська Запорозького» (згодом Гетьманщини), у якому козацтво було привiлейованим станом, козацька старшина – провiдною верствою, а козацький устрiй став основою всiєї державної органiзацiї. Поруч з тим iснувала автономна козацька республiка Вiйська Запорiзького Низового. Утворення Запорозької Сiчi стало найвидатнiшим явищем в iсторiї України. Лiквiдацiя Козацької Республiки у 1775 р. – невигойна рана українського народу, бо Сiч була символом святостi, свободи, людської та нацiональної гiдностi.

139

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Так українськi словники описують козацтво, при цьому обходячи тлумачення самого слова «козак» та джерела його походження. Сьогоднiшнi деякi науковцi торочать нам, що слово «козак» тюркського чи то хазарського походження, а чи просто скопiйоване у сусiдньому Казахстанi. Найповнiше тлумачення походження назви «козак» знаходимо у книзi «Таємницi бойових мистецтв України» (Т. Каляндрук, Львiв, Сполом, 2004, с. 87): «Навiть саме походження слова «козак» окупацiйною iсторiографiєю подавалося так, щоб принизити нашу нацiональну гiднiсть. То виводячи його вiд «кози», мовляв козаки були прудкi мов кози, то вiд «коси», бо в козакiв на головi були коси, то взагалi починають вважати це слово татарським, половецьким чи казахським запозиченням. Всi цi небилицi дуже аргументовано та фахово розвiнчує Олексiй Братко-Кутинський у фундаментальнiй працi «Феномен України». Вiн аргументовано доводить, що слово «козак» походить вiд дуже давнього слова «кос» – меч i косак – козак – це мечник, людина озброєна мечем, воїн». Першу письмову згадку про слов’янське бойове мистецтво знаходимо у «Хронiках» вiзантiйського iсторика Лева Диякона (VI ст.): «Тi з волхвiв, якi живуть у лiсах, а не у мiстах, володiють руками своїми i ногами з таким успiхом, що можуть самотужки протистояти голими кiнцiвками мечам i списам озброєних аплiтiв». Але до чого ж тут волхви — служителi культу? Все пояснюється тим, що вони не мали права носити зброї, а захищати своє життя вiд будь-якої небезпеки чи ворога були змушенi за допомогою засобiв, якими їх надiлила природа, — власних рук i нiг. Звiдси й українське народне прислiв’я «Доти рахман тихий, поки собаки не обступлять» (Борис Грiнченко, Словарь української мови). Свiй початок козаки-характерники ведуть ще вiд давньоукраїнських язичницьких волхвiв (вiщунiв, чародiїв). У творах П. Кулiша про походження козака-характерника читаємо: О козаки! Зветесь ви християни, І так шукаєте собi безпеки, Як ваших предкiв хижаки поганi Навчили у вiки якiсь далекi. В. Шевчук пише про волхвiв таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ i володiли своєю, виробленою в столiттях, наукою i прийомами, з допомогою яких цю вiру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто вiщували про майбутнє, через що i називали їх вiщунами». На думку українця Володимира Пилата – президента федерацiї Бойового гопака: «Пiсля хрищення Русi, переслiдуванi князями та греками волхви, жерцi i воїниохоронцi храмiв об’єднувалися у таємнi громади i у вiддалених вiд великих мiст мiсцях почали створювати Сiчi. На островах Днiпра, побережжях Бугу i Днiстра, в Карпатах i багаточисельних лiсах України (Русi) волхви заснували школи бойового гартування i вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалостi опирався на рiдну вiру, одвiчнi звичаї та обряди». Доказом того, що характерники не сповiдували християнство, було те, що «їх нiколи не ховали попи, а ховали їх запорожцi по-своєму». Навiть декотрим, як розповiда-

140

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

ють легенди, забивали в груди кiлок, щоб вони по смертi не вставали, а тодi засипали землею. Однак найпоширенiшим похованням характерникiв було поховання обличчям донизу. Цей звичай склався ще зi скiфських часiв. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунiв, тобто осiб, чиє посмертне вiдродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промiнням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повiдомляє П. Лаврiв, було розкопано в 1936 роцi бiля с. Архангельське, Ясинуватського району Донецької областi. Козак лежав у дубовiй трунi, зробленiй без жодного цвяха. Коли вiдкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах i синьому жупанi, пiдперезаному зеленим поясом. Вiн лежав обличчям донизу, а за поясом мав горобчик горiлки, запечатаний сургучем. Простi люди називали характерникiв чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився бiс». (За матерiалами iнтернетвидання «Слово орiїв») Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвiв дохристиянського Православ’я.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА – ТИХИЙ ХРИСТОВИЙ ПОХІД ПРОТИ УКРАЇНИ-РУСИ Про духовне загарбання України-Руси, як викладалося вище, отцi юдо-християнської релiгiї думали завжди. За всю iсторiю стосункiв мiж Україною та Московiєю, починаючи з часiв Юрiя Долгорукого, нараховується близько двох десяткiв воєн, в т.ч. на перiод до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивнi вiйни, українцi й бiлоруси, якi складали головну ударну силу в армiї Великого Князiвства Литвинського, Руського та Жемайтського, давали гiдну вiдсiч юдо-християнським зазiханням, часом щоправда й самi переходили кордони Московiї, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков i т. д. Пам'ятнi блискучi перемоги над московитами пiд Оршею (1514), походи козакiв Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал i до берегiв Пiвнiчного Льодовитого океану на поч. XVII ст. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московськi друзi, вiдзначився у Смоленськiй вiйнi проти Московiї i за деякими даними був навiть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцiнною шаблею. Іван Богун у першiй половинi 40-х рр. XVII ст. водив козакiв у похiд з Кодака на Днiпрi аж до Мордовiї. Не слiд забувати, що в тi часи Україна знаходилася у так званих юдо-християнських духовних лещатах, тобто станi христового походу проти неї. Із Заходу на неї постiйно тиснули окатоличенi країни – залишки Римської iмперiї (1410 р. Грюнвальдська битва), а зi Сходу – ортодоксальна Московiя, що була створена Хозарським каганатом i згодом стала спадкоємницею Татарської Орди. Але виконання полiтичних планiв загарбання України Московiєю заважало рiзне духовне сповiдування України – Вiдо-Вiстичного Православ’я та Московiї – ортодоксального юдо-християнства. Виправленням, а точнiше викривленям цього положення зайнявся патрiарх Московський – Никон у 1652/3 роцi. Перше, що вiн зробив – змiнив назву ортодоксального юдо-християнства (Правовiр’я) вiзантiйського штибу на Православ’я. Таким чином, був зроблений дуже пiдступний крок до спочатку духовного, а потiм i фiзичного загарбання України. Бо згодом, коли вiйсько московитiв захоплюва-

141

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

ло українськi мiста i села, багато українцiв їх сприймали як рiдних, знаючи, що православний православного поневолити не може! Ось декiлька фактiв, що пiдтверджують докорiнну рiзнiсть вiросповiдань УкраїниРуси та Царства Московського. Як пише у своїй розвiдцi «Переяславський вибiр Богдана Хмельницького 1654 року» Вiктор Горобець (Київ) «... 22 червня (ст.ст.) Олексiй Михайлович (Цар Московiї) звернувся до Хмельницького з грамотою, в якiй мiстилося повiдомлення про рiшення «...вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношение...». Про що говорить це, так зване запрошення до об’єднання? Про що можуть говорити московського царя слова «щоб не були ворогами хреста Христового...» А що, дозвольте спитати, до цього Україна була ворогом хреста Христового? Як пише у своєму творi «Історiя Русiв» Георгiй Кониський – Архiєпископ Бiлоруський (Москва. Унiверситетська типографiя, 1846 р): «Пiсля прибуття до Чигирина посланцiв Царських Гетьман Хмельницький скликав зараз чиновникiв i найповажнiших Козакiв од вiйська, що займали тодi всi уряди Малоросiйськi, i, оголосивши їм про прибуття до нього послiв Царських, якi запрошують його з вiйськом i народом до поєднання з Царством Московським, i бувших ранiше у нього посланцiв Турецьких i Польських разом з Татарськими, якi вимагали у нього настiйно поєднання з їхнiми державами i пiднесення з ними зброї на Царство Московське за їхнi претензiї, пропонував при тому, щоб чини i вiйська, прийнявши до зрiлого розмiркування всi тiї вимоги чужоземнi, вирiшили одноголосно, котру з них вибрати корисну й заснувати на нiй своє майбутнє становище. Бо «за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмiнно на чиєму-небуть боцi, коли нейтралiтет не приймається, та i на грядущу пору заздрiсть та iнтереси сусiдiв не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давнiше вам казав, а тепер надiя i самi ви бачите». Молодi чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них вiйськовий народ в особливiй повазi та пошанi, а для селян нема у них нi аренд Жидiвських, нi великих податкiв та iндуктiв, якi є в Польшi; а що найважливiше, то нема у них крiпакiв i людей на продаж, або крестьянства, як у Московщинi теє водиться: i все те видно i ймовiрно в сусiднiх Князiвствах Молдавському i Волоському, котрi нам можуть правити за взiрець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекцiї, то Турецька протекцiя є вiд всiх iнших надiйнiша i пожиточнiша, i, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, нiколи вже присяги своєї не переступить i слова свого не зламає. Християнськi ж клятви i навiть присяги бувають лише маскою, пiд котрою ховаються лукавства, зрадництва i всiлякого роду неправди; i найважливiшi їхнi дiї, називанi полiтикою та мiнiстерiєю, що суттю своєю один хитрий обман, i чим обман той виходить бiльшим i шкiдливiшим, тим уславлюються i звеличуються творцi його, як найпершi в державах i єдинi у них розумнi люди або великi мiнiстри i полiтики»... Як пише Андрiй Яковлiв «До 300 рiччя т.з. возз’єднання», – «Спiльними мiж цими народами була тiльки православна вiра, але й в церковно-обрядовiй царинi мiж українцями i московинами було немало розходжень». Цi розходження були перш за все у релiгiйному базисi та догматах – Вiдо-Вiстизм (Всевишнiй бог та 108 його проявiв на Землi) в українцiв, та юдо-християнство (з юдейським богом Саваотом-Єговою) у мо-

142

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

сковитiв. Що цiкаво, i в Українi, i в Московiї вже сповiдувався за бога Ісус Христос, але в Українi як один з 108 вiдо-вiстичних богiв – Спас (Радомир), а в Московiї – як один з триєдиних богiв, що сидить праворуч вiд юдейського Саваота-Єгови. Гадаю, що саме через цю розбiжнiсть у базисах вiри «... у 1482 роцi москвини намовляють татарського хана Манглi Гирея напасти на Київ i пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши мiсто, посилає в дарунок московському царю золоту чашу i дискос з пограбованої ним київської Святої Софiї» (Роман Божеський, «Переяславська умова в планах Б. Хмельницького та «Переяславська легенда»). Релiгiйнi вiдмiни мiж українцями i московитами на той час пiдтверджує i той факт, що московське духовенство у Переяславi заходилося перехрищувати нашi церкви та присутнiх там козакiв i козацьких старшин, а також хотiло перехристити навiть Богдана Хмельницького. Історiї вiдомий факт, що Хмельницький, Сiрко та Богун категорично вiдмовилися вiд перехрищення. Таким чином, релiгiйний заклик «За вiру Православну!» став добре вiдточеним та пiдступним iнструментом московського iмперiалiзму. Українцi i до, i з самого початку т.з. антипольського повстання до Переяславської ради безперервно просили «царя-батюшку» взяти їх «пiд царську руку». В рiзний час у XVI ст – п.п. XVII ст. до Москви їздили окремi представники козацтва, в пошуках матерiальної та моральної пiдтримки, були налагодженi певнi контакти й традицiї, але з цього не можуть випливати тi далекосяжнi висновки, якi їм приписують творцi мiту. Навiть звичним формулам ввiчливостi й дипломатичного етикету вони безпiдставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичнi маневри й звернення. Типовий приклад: мiсiя вiд iменi Вiйська Запорiзького i гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досi деякi автори вважають, що вже тодi козаки хотiли увiйти «пiд царську руку». Мiж тим, мiсiя Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на метi налякати уряд Речi Посполитої, тобто католицької Польщi, можливою змiною переорiєнтацiї козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо доводив ще на початку 60-х рр. вiдомий iсторик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то вiн звернувся за допомогою у боротьбi проти Речi Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагiма, бо знав, що вiд султана не буде жодних релiгiйних зазiхань. І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам-Гiрею ІІІ надати вiйськову допомогу українським повстанцям, внаслiдок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримськi татари були союзниками українських повстанцiв у 1648–1653 рр. Жодна iнша країна, крiм частково Волохiї (Молдови) у 1653 р., не пiдтримала Б. Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказiєю влiтку 1648 р. i тiльки з кiнця 1648 – поч. 1649 рр. були налагодженi дипломатичнi стосунки мiж Чигирином та Москвою. Московська держава надавала «братню пiдтримку» i одразу оголосила вiйну Речi Посполитiй. Хоча цi стосунки були налагодженими, однак «братняя» Москва не поспiшала з допомогою українському народовi. Спочатку ставлення з боку Москви до Нацiональновизвольної вiйни українського народу було ворожим, адже юдо-християнський католицизм для Московiї був ближче, рiднiше, нiж Вiдо-Вiстичне Православ’я України i царський уряд боявся, що можуть вибухнути релiгiйнi повстання в Московськiй державi. Мiж iншим, у Московiї таки вибухнули, хоч iз чисто своїх причин, повстання: у самiй Москвi (1648), Новгородi та Псковi (1650). Зазнавши три потужнi поразки пiдряд з боку Речi Посполитої (Лiвонська вiйна 1558–1583 рр.; «Смута»; Смоленська вiй-

143

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

на 1633–1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти i вчетверте. Цiлих 6 рокiв (!) Москва не погоджувалася вступити у вiйну проти Речi Посполитої на боцi України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусiди i лише загроза переходу Б.Хмельницького пiд турецький протекторат змусила її дiяти енергiйнiше i прийняти вiдповiднi рiшення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.), коли Московiя вже називалася Православною. Звичайно, Москва була зацiкавлена насамперед в ослабленнi України, всiляко пiдтримуючи протипольське повстання, продавала українським повстанцям хлiб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирiчне зволiкання Москви, говорити про обережнiсть московського уряду, його холодний полiтичний розрахунок, але про яку дружбу йдеться?! Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною i одностайною, а її рiшення здобули всенародне схвалення. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскiльки на нiй було присутнiми не бiльше 300 осiб. На нiй не були представленi жоднi стани українського суспiльства крiм козакiв (мiщани були тiльки переяславськi). Вона не була навiть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навiть в тилу, окремо вiд Вiйська Запорiзького, яке готувалося на правобережнiй Київщинi до оборони проти наступу армiї Речi Посполитої. Ця рада (точнiше аж три ради), була нелегiтимною навiть з точки зору козацьких традицiй. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею вiйськово-полiтичного союзу з Московською державою, i це виявилося наприклад пiд час присяги, а особливо пiд час вiйн проти Московської держави у часи так званої «Руїни». Присяга в Переяславi була односторонньою, тобто тiльки українська сторона присягала. Те, що присяга була односторонньою, твердить тiльки аж надто заангажований керiвник московського посольства боярин В. Бутурлiн у своїх донесеннях та «статейному списку» (звiтi). Мiж тим, ряд визначних iсторикiв (О. Оглоблин та iн.) беруть це пiд сумнiв, вважають, що й Бутурлiн таки дав присягу вiд царського iменi. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися «права й вольностi» Вiйська Запорiзького, що говорить про важливi зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася царевi Олексiю, а не Росiї (Московськiй державi) чи росiйському народовi. Оскiльки з 1917 р. Росiя стає республiкою, тодi цей i без того сумнiвний аргумент стає ще сумнiвнiшим. У Вiдо-Вiстичному Православ’ї, яке у своїй бiльшостi сповiдували українцi, Присягою була клятва, що надавалася Господам Пантеонiв, богу богiв Перуну, богинi рiдної землi Макошi i своїм богам охоронцям, що входили до iменi людини. Нею клялися у вiрностi i вимагали божественностi, за що готовi були вiддати своє життя. Називалося це так, тому що за присяги приходилося ставати на одне колiно, присiдати, щоб покласти праву руку на землю чи воду, в залежностi вiд стихiї до якої належав бог, якому присягалися. Саме тому Б. Хмельницький у перемовинах з Бутурлiним та у своїй переписцi з царем Московським називає присягу – вiрою. Саме через її сакральнiсть та божественний змiст, присяга у Переяславi була далеко не всенародною i одностайною. Якщо взяти географiчно, то змусити прийняти присягу на той час можна було тiльки населення Гетьманщини, яка складала 1/4–1/5 частину етнiчних українських земель. Оскiльки фронт тодi йшов приблизно по лiнiї Житомир-Вiнниця, то звичайно нi про яку присягу на землях, якi тодi були пiд владою Польщi (Галичина, Холмщина, Пiдляшшя, Лемкiвщина, бiльша частина Волинi та Подiлля), Угорщини (Закарпаття), Молдови (Буковина) не могло бути й мови, так само як i на землях пiвденної України, пiдвладних Кримському ханству. Мiж Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогi простори Сiчових земель, а запорожцi, якi були вiрними своєму Вiдо-Вiстичному Православ’ю, тодi вiдмовилися присягати царевi. 144

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Слобiдська Україна входила до складу Московської iмперiї в iнший час i за iнших обставин, про якi треба говорити окремо. В самiй Гетьманщинi деякi прикордоннi полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалi пiд приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рiшеннями Переяславської ради не питали нi жiнок (а це половина населення), нi селянство (а це наймасовiший стан українського суспiльства). Українська Православна Церква, що на той час ще мала Вiдо-Вiстичне пiдгрунтя, категорично вiдмовилася присягати царевi. Згодом у «Франц Газетi» за 28 березня 1654 р. було надруковано, що Архiмандрит України залишив Київ, не маючи змоги терпiти ганебнi реформи московських попiв у його церквах. Як пише у своєму творi «Українська республiка (1654–1734)» Дмитро Донцов: «В деяких мiстах бояри, що прибули приймати вiд населення присягу, були «прогнанi палицями». Київський митрополит i архiмандрит Києво-Печерської лаври заявили, що їм краще вмерти, нiж принести царевi присягу. Українське духовенство серйозно заперечувало релiгiйну спiльнiсть України з Московiєю». То що ж це за такi релiгiйнi розбiжностi мiж християнами, що духовенство ладне вмерти, нiж принести присягу? Мабуть таки розбiжностi БУЛИ, i були не в деякiй обрядовостi, як це бажає показати церква, а, перш за все, у релiгiйному базисi: юдо-християнськиий базис у Московiї та Вiдо-Вiстичний – в Українi. Отже мали бути приведенi до присяги тiльки мала кiлькiсть козацтва та мiщан (всього понад 100 тис. осiб), але й вони масово ухилялися вiд присяги та перехрищення (у Корсунi присягало всього 70 козакiв), нерiдко вiдверто, як от полковники І. Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І. Сiрко та iн., нерiдко покидаючи свої мiста, як от населення Чорнобиля, частiше ж називаючись не своїми хресними iменами, що уневажнювало присягу. Вибухнули заворушення в рядi полкiв, i гетьман мусив приготуватися до втечi, помiстивши свою рiдню й чимало майна ближче до московських кордонiв. Все це аж нiяк не свiдчить про одновiрнiсть українцiв та московитiв, одностайнiсть українського народу у його ставленнi до Москви i до московської орiєнтацiї. Варто пiдкреслити ще деякi моменти. По-перше, присягу та перехрищення переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського вiйта силою потягли присягати, хоч i хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу вже наступного дня. По-друге, як встановлено, присяжнi книги творилися московськими писарчуками «заднiм числом», тобто до присяги приводили царськi представники тiльки свiтську верхiвку найголовнiших мiст, а решта вписувалася в число присяглих на пiдставi полкових та сотенних реєстрiв козакiв. По-третє, присяга частини населення України давалася за певних умов (збереження «прав i вольностей»), а цi умови дуже швидко порушила Москва. Врештi, чому ця присяга, навiть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь iррацiональне значення для їхнiх нащадкiв? Аже згодом i сама Росiйська iмперiя змушувала, наприклад, давати присягу царевi кожному новобранцевi i не питала, чи його дiд або прадiд присягав уже колись. Тодi, на превеликий жаль для України, спрацював один з законiв розвитку суспiльства, який говорить, що в разi злиття двох духовних течiй завжди перемагає бiльш варварська. Саме так i сталося. Україна увiйшла до Московської держави саме в 1654 р., i саме за тих умов, якi виробив Богдан Хмельницький i схвалив цар та його уряд; цi умови час вiд часу порушували «iзмєннiкi», тiльки тому царевi доводилося пiзнiше коригувати цi умови, якi однак залишалися добрими. Москва ж нiколи не порушувала взятих на себе зобов’язань. Переяславськi домовленостi були усними i до того ж дуже зрозумiлими. У Москвi протя-

145

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

гом весни-лiта 1654 р. продовжувалися перемовини, якi проводили представники 3-х станiв українського суспiльства Гетьманщини (козацтво, мiщанство, духовенство). Останнє взагалi вiдмовилося будь-що пiдписувати, бо Москва вже тодi вимагала вiд Українського Православ’я, щоб воно перейшло пiд зверхнiсть московського патрiарха та змiнило свiй базис та догмати. Мiщанство задовольнилося царським пiдтвердженням грамот та привiлеїв великих князiв литвинських та польських королiв, тобто збереженням свого «статус кво» i насамперед Магдебурзького права (самоуправлiння). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потiм узгодження особливо важливих моментiв. Так, обидвi сторони не знайшли порозумiння щодо зовнiшньої полiтики i кожна сторона дiяла згiдно iз своїм розумiнням. Ряд дуже важливих сфер життя, про якi, судячи з iноземних джерел, мова йшла у Переяславi так i не були узгодженi i залишалися в такому виглядi часом аж по XIX ст.! Маємо наприклад на увазi протирiччя мiж системою державної монополiї на вироблення алкогольних напоїв у Московськiй державi i свободою «винокурiння» в Українi. У Московiї за палiння тютюну рвали нiздрi, а в Українi було вiльно труїти себе цим зiллям i т.д. Як мали узгодити цi суперечностi в Переяславi? Знаємо, що московськi представники хотiли зробити все так, як у себе, знаємо, що українськi представники боронили свої права, але на паперi не лишилося нiякого порозумiння. Взагалi, оригiналу двостороннього договору не iснувало! Про цей договiр можна судити з документiв мiщанського порозумiння, та збережених пропозицiй та чернеток, якi лишилися вiд переговорiв козацької делегацiї у Москвi. Зрештою, слiд сказати, що т.з. договiр 1654 р. призвiв тiльки до утворення вiйськово-полiтичного союзу, до певної конфедерацiї, в якiй Гетьманщина зберiгала свiй суверенiтет. Але цей договiр Москва постiйно пробувала порушити i грубо його порушила, по сутi, зiрвала вже восени 1656 р. Тодi на мирнi переговори у Вiльнi з Польщею та Литвою (Бiлорусiєю) не були допущенi українськi представники (мiж тим мова мала йти про українськi справи!) i як наслiдок – укладено сепаратне порозумiння мiж Московською державою та Рiччю Посполитою. Це було можливим тому, як згадувалося ранiше, що за догматами ортодоксальному юдо-християнству захiдний католицизм був набагато ближче, нiж Вiдо-Вiстичне Православ’я України. І хоча це порозумiння було помилковим з точки зору навiть московських державних iнтересiв, ще болючiшими були його наслiдки для України-Гетьманщини. Тодi Б. Хмельницький знаходить iншi вектори у своїй зовнiшнiй полiтицi i укладає вiйськово-полiтичний союз iз Швецiєю та Трансильванiєю. З дипломатичних мiркувань вiн не розiрвав остаточно союз iз Москвою, однак коли по його смертi Москва стала грубо втручатися у внутрiшнi справи Гетьманщини, то Іван Виговський i формально порвав договiр 1654 р., i уклав Гадяцький договiр iз Рiччю Посполитою (1658 р.). Далi були спочатку великий успiх, а на загал поразка України у росiйсько-українськiй вiйнi 1658–1659 рр. i вимушене пiдписання Юрiєм Хмельницьким (юдо-християнським монахом-гетьманом) договору, який означав кiнець незалежної Української держави i перетворення її в автономну одиницю Московської iмперiї. При цьому царськi дипломати, а за ними й росiйськi iсторики аж до др. половини ХІХ ст. видавали пiдписанi Юрiєм «Переяславськi статтi» (14 статей) за нiбито оригiнал договору 1654 р. Переяславська рада нiбито врятувала українцiв вiд загибелi, яку несли iншi сусiднi держави, вона поклала кiнець тяжкiй вiйнi українського народу проти полякiв-колонiзаторiв. А український народ здобув внаслiдок цiєї Ради своє «мiсце пiд сонцем», а якщо й страждав, то тiльки разом з «братнiм росiйським народом». За цим мiтом, Московська держава принесла Українi цивiлiзацiю i прогрес i вiдповiднi слова «нєiстово146

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

го Вiссарiона» не сходили iз шкiльних пiдручникiв з iсторiї СРСР. Звичайно, могли бути певнi варiанти та модифiкацiї даного мiту, але його суть залишалася незмiнною. Мiт настiльки довго й настирливо пропагувався, що навiть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зрадi Українi i затаврував його у рядi поезiй. Мiж тим, позбавлення України державної незалежностi вiдбулося не у 1654 р., а у 1659 р. i пiдписав новий договiр з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрiй. Нацiонально-визвольна вiйна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухнула з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з пiдписанням миру з Рiччю Посполитою 1658 р. Потiм настав новий етап у нацiонально-визвольному русi українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського «культуртрегерства», то це слiд сприймати як iсторичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, якi наводяться в капiтальних працях чесних iсторикiв навiть дореволюцiйної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тiльки перший український унiверситет – Києво-Могилянська Академiя (такий статус був офiцiйно пiдтверджений за нею у 1658 р) – став справжньою кузнею юдо-християнських кадрiв для Московiї, бо своєї iнтелiгенцiї, яка до того ж знала латину та iншi захiднi мови, в Московiї майже не було. Саме вихованцi «Могиляки» заснували Слов'яно-Греко-Латинську академiю у Москвi наприкiнцi XVII ст., створили всi духовнi академiї та семiнарiї в Росiйськiй iмперiї XVII–XVIII ст., стояли бiля джерел Московського та ряду iнших унiверситетiв тощо. Що ж стосується мiсця пiд сонцем, яке нiбито здобула Україна пiд московським пануванням, то варто вказати на знищення Росiйською iмперiєю українського Православ’я та української державностi, придушення нею ж будь-яких виявiв нацiонально-визвольної боротьби українцiв та бiлорусiв, колонiальний гнiт i репресiї, заборони української та бiлоруської мов i т. д. Власне досить вказати на трагедiю українського Голокосту 1932–1933 рр., який з волi Москви забрав понад 10 млн. життiв українських селян, щоб припинити всякi балачки про «дружбу й братню любов», котрими нiбито керувався у ставленнi до українцiв наш пiвнiчносхiдний сусiд.

147

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

КАРБ ТРЕТІЙ — УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА СИМВОЛІКА «Тлумачення символiв є дверима, котрi вiдчиняються у Велике Все, тобто – це шлях, що веде до абсолютного свiтла через лабiринт темних пiдвалiв нашої iндивiдуальностi».

(Рене Генон)

Т Р И С УТ Т Я – Г Е Р Б У К Р А I Н И За Конституцiєю України, прийнятою 28 червня 1996 року, головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (Тризуб) — Малий Державний Герб України. В той же час одностайної думки щодо значення Тризуба вченi не мають. Про походження Тризуба пишуть кому що заманеться, але нiхто так, на жаль, i не дiйшов до правильного тлумачення цього символу. Навiть назву його перекручено – Тризуб, адже нашi пращури свого герба називали Трисуття, або Триглав. Зображення Трисуття вiдомi на давнiх солярних знаках в Індiї та iнших країнах свiту. Існує близько 40 версiй, якi пояснюють його походження. Вiн вважається символом влади, геральдичною фiгурою, монограмою, орнаментом, символiчною квiткою, схематичним малюнком лука iз стрiлою, символом блискавки, символом влади над трьома свiтами — небесним, земним i пiдземним, емблемою якоря, зображенням рибальського знаряддя, уособленням трьох природних стихiй — повiтря, води i землi, iснує версiя, що це зображення падаючого, атакуючого сокола. Найближче до тлумачення символу Трисуття-Тризуба, на наш погляд, пiдiйшов професор Володимир Шаян (див. «Українська символiка», Українське вiдродження, 21 Munn St.Hamilton, Ont. Canada, L8V 1K1). Вiн пише: (с. 6) «В езотеричному вченнi ... знання таємного, цю Троїчнiсть окреслено популярним визначенням: Батько, Мати, Син». Далi (с. 14) вiн пише: «Тризуб – це символ Перемоги над Смертю i знищенням. Тризуб – це символ Борнi зi старим, злочинним свiтом зневаги, егоїзму i особового заслiплення, – свiтом, призначеним на загладу i забуття. Тризуб – це символ Нового свiту, збудованого з елементiв Самовiдречення, Любови i Жертви. Тризуб – це високий релiгiйний символ Великої Божественної Троїчности, Вiчного джерела Буття i Існування. Тризуб – це символ Влади, досягненої самопануванням, самовiдреченням i жертвою. Тризуб – це символ Влади i Дiї для Створення Нового Свiту». Тут, на сторiнках нашої книги ми, використовуючи вiдичний рунiчно-божественний iнструментарiй, вiдкриваємо таємницю Трисуття – Тризуба. Отже, герб України має форму Трисуття, або Триглаву, як написано у древнiх книжках. У Велесовiй книзi навiть є вiршi славлення Триглаву. Якщо виходити з древнього, а не сучасного зображення Трисуття, яке ми можемо побачити на староруських князiвських печатках та штандартах, на вiдичних зображеннях бога Руд-Ра з Трисуттям (Тризубом), його суть є стилiзованою сукупнiстю трьох рунiчних знакiв:

148

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

– Pertho – Макоша – Tiwaz –Хорс – Ingwaz – Велес Що у таблицi нижче означає – Макоша – народжуюче лоно, матiр, землю. Хорс – порядок, жертовнiсть, опору, дитину; Велес – активне внутрiшнє зростання, досягнення зрiлостi, чоловiче начало та плодючiсть. Розтлумачивши це, вбачаємо наступний змiст – «МІСЦЕ ДЕ ЗРОСТАЄ НОВА РАСА». Нижче наведенi iсторичнi артефакти iз зображенням Трисуття-Триглаву. Форми Трисуття-Триглава

1. Золота прикраса з Великого Кургану с. Шульганiвцi, Мелiтопольського р-ну Запорiзької областi. З розкопiв Н.І. Веселовського. 149

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

2. Золота бляшана палмета з Кургану Огуз с. Нижнi Сiцрогози, Мелiтопольського р-ну. 3. Зображення сокола на рунiчному каменi, якого Смаль-Стоцький приймає за «привид українського гербу» 4. Прикраса знайдена на Рюриковому городищi бiля Новгорода Великого. 5. Триглав з поясної бляшки, знайденої в с. Вахрушево, що бiля Ладоги. 6. Триглав з поясної бляшки з с. Васильки пiд Суздалем. 7. Триглав на срiбняку з iменем Святослава Хороброго. 8, 9, 10. Зразки Триглава на Володимирових монетах. 11. Триглав на срiбняку Святополка 1. 12. Триглав на цеглинi Десятинної церкви в Києвi (В. Хвойко). 13. Триглав на монетах Ярослава Мудрого. 14. Знак Тмутороканського князя Мстислава Володимировича Хороброго. 15. Знак Великого київського князя Ізяслава І Дмитра Ярославовича. 16. Знак князя Юрiя І Мономаховича Довгорукого. 17. Знак родоначальника чернiгiвських Ольговичiв князя Олега-Михайла Святославина, званого «Гореславичем» 18. Знак князя Николи-Святошi Давидовича. 19. Знак на грошовiй гривнi з ХІІ ст., знайденiй бiля Чернiгова. 20. Знак вiдбитий з ливарної форми для перстеня чи печатi iз зображенням княжого знака, знайденої В. Хвойкою на мiсцi княжого двору в Києвi. 21. Вершок прапора Святослава Хороброго пiд Доростолом у 971 р. в болгарському рукописi лiтопису Манасiї з ХІV ст.. 22. Знак Всеволода І Ярославовича. 23. Знак на цеглинах з Київського Подолу. 24. Княжий знак на гончарних виробах з Києва. 25. Знак на посудинi з Ізяслава. 26. Знак на гончарних виробах з Києва. 27. Знак витиснений на днищi посудини (знайдено в Остерському городищi, Чернiгiвської областi). 28. Триглав з олов’яної пломби, знайденої у Звенигородi на Львiвщинi. 29. Мiдна нагрудна прикраса з Києва. 30. Литвинський герб, що сформувався пiд впливом Триглава. 31, 32. Мотиви Триглаву з староукраїнських рукописних книжок ХІІІ –ХІV ст. та ХVI–XVII столiть. 33, 34. Великий i Малий Герб Української Народної Республiки, прийнятий Центральною Радою у 1918 р. 35. Триглав на шагах, найменших грошових одиницях УНР. 36. Триглав Українських Рiдновiрiв. Таким чином, Трисуття – територiя де зростає нова раса – однозначно говорять про територiю України, яка дає нову расу планетi Земля.

150

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

НАРОДНI СВАСТИЧНI СИМВОЛИ Свастичний символ є хрестом iз загнутими кiнцями, якi спрямованi за, або проти годинникової стрiлки i, як правило, всi свастичнi символи називають одним словом – СВАСТИКА, що є некоректним, тому що кожний свастичний символ мав у давнi часи свою власну назву, обереговi сили та образне значення. Свастична символiка була обереговою практично у всiх народiв на територiї Європи та Азiї: в українцiв, росiян, бiлорусiв, нiмцiв, поморiв, сарматiв, мордви, удмуртiв, башкир, чувашiв, iндусiв, iсландцiв, шотландцiв та багатьох iнших. У праукраїнцiв, в залежностi вiд кольору, довжини та напрямку загнутих кiнцiв Солярного Хреста, цей символ мав рiзнi назви, а також рiзнi образнi та обереговi значення, наприклад: «ПОЛУМ’Я» – Символ захисного оберегового Духовного Полум’я. У Вiдичнiй Традицiї цей Символ називається «Пранава» i втiлює у собi священну мантру «ОМ». Несе чоловiчий аспект. Це символ сили та єдностi воїнського Духу, перемоги Свiтлих Сил Розуму над силами Темряви та невiгластва. «ВОГОНЬ» – Символ священного вогню Жертовника та Домашнього вогнища. У Вiдичнiй Традицiї цей Символ називається "Агнi". Несе жiночий аспект. Обереговий Символ Вищих Свiтлих Богiв, якi охороняють житло та храми, а також древню мудрiсть Богiв (древнi Вiди). «КОЛОВОРОТ» – Символ Сонця, яке сходить на Сходi, символ вiчної перемоги Свiтла над Тьмою i Вiчного Життя над Смертю. Є складеним з чотирьох рун «Слава». Колiр Коловорота: червоний символiзує вiдродження, блакитний – вiдновлення, чорний – змiни. «ІНГЛІЯ» – Символiзує Перший Творчий Божественний Вогонь Творення, з якого з’явився Всесвiт та наша Сонячна система. Цей символ є оберегом Божественної Чистоти i вiн захищає Свiт вiд Сил Тьми. «ГРОМОВИК» – Символ Бога Перуна, що охороняє Царство богiв та зберiгає Древню Небесну Мудрiсть, тобто Вiди. Як оберiг зображувався на вiйськовiй зброї та щитах, а також над входом до Сховищ, щоб той, що входить до них з лихими думками вражався Громом. «ГРОЗОВИК» –Вогняний символ (Перуниця), за допомогою якого Жерцi Православ’я керували природними стихiями. Грозовик також використовували як оберiг, що захищає вiд негоди житло та храми. «РОДОВИК» – Символiзує Свiтлу Силу Бога Рода, що допомагає народам великої Раси, надає постiйну пiдтримку Древнiх Мудрих Пращурiв людям, якi працюють на благо свого Роду i творять для нащадкiв свого Роду. Цей оберiг можна бачити на стiнi бiля Пiвнiчних дверей Собору Святої Софiї у м. Києвi.

151

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

«БОГОВИК» – Втiлює Вiчну силу та оберезтво Свiтлих Богiв людини, що стала на шлях Духовного розвитку та досконалостi. Мандала, з зображенням цього символу допомагає людинi усвiдомити взаємопроникнення та Єднiсть чотирьох Першоелементiв у нашому Всесвiтi. «КОЛЯДНИК» – Символ Коляди, 13-го мiсяця року, символ оновлення Землi i пiдготовки до приходу Нового астрономiчного року. Символ перемоги Свiтлого дня над Темними днями. Використовувався як чоловiчий оберiг, що давав чоловiкам сили у творчiй працi та у борнi з ворогами. «ЛАДОВИК» – Символ Ладу, Любовi, Гармонiї та Щастя у сiм’ї. В народi цей символ ще називали «ЛАДИНЕЦЬ» Як оберiг його носили, як правило, дiвчата, щоб мати захист вiд «лихого ока». «ЯРОВОРОТ» – Вогневий Символ Бога Ярила, який керує яровим цвiтiнням та всiма благодатними погодними умовами. В народi було за обов’язок карбувати цей символ на сiльськогосподарському знаряддi: плугах, серпах, косах, сапах. «СОЛОНЬ» – Древнiй Сонячний Символ, що є оберегом для людини та його майна вiд темних сил. Цей символ, як правило, зображували на одязi та побутових предметах. Дуже часто це зображення зустрiчається на ложках, чашках, горщиках тощо.

РУНIЧНI СИМВОЛИ На приземленому рiвнi Руни є системою письма. А на космiчному рiвнi, як i на земному, руни є системою комунiкацiї. Як кажуть мудрецi Пiвнiчної Європи: – Руни це iнструмент пiзнання таємних, невидимих жодним iншим способом, iстин. – Руни – це свого роду традицiйний код, який подаровано нам богами, код, за допомогою якого можна надiслати повiдомлення з одного рiвня реальностi на iнший, з одного свiту до iншого. Як у магiї, де метою майстра рун є змiна об’єктивного свiту вiдповiдно до його власної волi, так i в рунiчному гаданнi, де за мету ставиться «читання» прихованих iстин про себе та про зовнiшнiй свiт, – руни завжди є iнструментом (посередником), за допомогою якого iнформацiя може бути вiдправлена чи отримана. Насправдi, руни живуть в душi того, хто займається бiлою магiєю. Рунiчнi знаки – це символiчнi об’єкти, якi дiють як магiчне дзеркало вашої душi. Коли ви споглядаєте руни, викладенi на священному куску бiлої матерiї – насправдi ви дивитеся у глибини Криницi Долi. Нижче наводиться Рунiчна абетка Старшого Футарку у її Пiвнiчнiй Традицiї та порядку, рунiчне звукове вiдображення i тлумачення Рун. Старший Футарк – найстарiша, найповнiше сформована абетка, яка iсториками датується початком V ст. н.л. i має 24 знаки, що об’єднанi у три групи по 8 знакiв i що вiдображають процеси у трьох частинах Всесвiту. 152

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

№ Руна 1

Назва Звук Fehu

Uruz

ОбJрунтування, тлумачення.

Це принцип загальної рушiйної сили, що дiє у Природi, в людськiй особистостi, у суспiльствi. Fehu – це знак життєвого вогню i того руху, за рахунок якого змiнюється цей свiт.

Це знак простого творення, органiчної трансформацiї примiтивної свiтової енергiї, котра знаходиться у собi. Uruz – це i очищаючий вогонь, це i дощ, що обмиває землю. Це руна грубої тваринної сили. Вона є результатом зiткнення двох

Thurisaz Th рiзних енергiй та їх взаємної трансформацiї. Thurisaz – є втiленням можливостей статi, усвiдомлення яких веде до переродження.

Ansuz

Raidho

Kenaz

Gebo

Wunjo

Hagalaz

Nauthiz

Isa

Jera

Руна означає божественну силу. Ansuz вмiщує таїну метамови, що втiлює iншi мовнi системи символiв. Це знак синтетичної свiдомостi.

Це принцип руху чи активної дiї. Raidho – руна важкої мандрiвки, довгого зростання та становлення свiту. Raitho втiлює те, що ansuz iнспiрує.

Це принцип аналiзу та творчостi, принцип фор- мування всього. Kenaz – це вогонь божественного натхнення, це мистецтво. Це вогонь смолоскипа, ватри, вогонь у кузнi та на похоронному вогнищi.

Це єднiсть свiдомостi, божественного дихання та форми. Gebo говорить про акт дарування та прийняття подарункiв, про обмiн мiж двома областями буття.

Wunjo – це принцип iдеальної гармонiзацiї iстот та стихiй, W особливо, коли вони одного походження. Із цього природнiм шляхом походять гармонiя, радiсть i добрий настрiй.

Hagalaz – означає небезпечну та жорстку силу, яку ще називають «насiнням буття», нового творiння та трансформацiї, але трансформацiї через кризу. Як i число дев’ять, вона означає закiнчення.

Nauthiz – це руна протидiї та розбiжностей. У темрявi та у холодi потрiбен вогонь, але вогонь треба викликати з власної душi; тiльки вiн вижене горе та страждання.

Isa – ця руна втiлює «лiд» – символ абсолютної статики. Сила цього знака є мостом мiж свiтами, вона з’єднує рiзнi частини свiтотворення.

Jera –ця руна втiлює циклiчний аспект природи, велике коло J(Y) року. Суть знаку – вiчний коловорот, вiчне повернення на кола свої. Інший змiст пов’язаний з iдеєю Свiтової Осi.

Eihwaz –ця руна є символом свiтового дерева Ігдрасиль, осi, що протинає свiти i пов’язує фiзичний свiт з божественним Eihwaz E(I) царством. Це єднання верхнього та нижнього, Свiтла та Тьми, життя та смертi.

153

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Pertho –це чаша, з якої витягують жеребок. А також лоно, яке народжує щось нове та радiсне, матiр. Руна також вказує на гостинного господаря чи музиканта.

Pertho

Elhaz

Elhaz –ця руна означає об’єднання iндивiдуальної свiдомостi та вищого его. Ця руна також може бути спiвставленням з «Райдужним Мостом», що з’єднує людський розум з величчю богiв.

Solwo

Це руна є провiдником, а також метою, до якої iде людина. Solwo – це сонячний диск, вiн не тiльки веде, а й сам рухається; це символ що урiвноважує руну льоду. Це руна вищого iснування.

Tiwaz

У цiєї руни є три значення – порядок та правосуддя; жертовнiсть; опора свiту. Tiwaz – є знаком «Полярної зiрки», яка є провiдником на нiчному небi.

Fehu

Berkano – ця руна означає народження, розмноження та зростання. Це руна збирач та охоронник енергiї, а також знак житла та сховища. Звiльнення життєвих сил веде до процвiтання та нового зростання.

Ehwaz

Ehwaz – ця руна втiлює вiдношення мiж душею та тiлом, та особливого внутрiшнього зв’язку мiж двома iстотами чи предметами.

Mannaz M

Laguz

Mannaz – це знак втiленої самосвiдомостi. Вiн символiзує людське життя на землi у його героїчнiй борнi; ми є справжнiми людьми тiльки коли маємо тiло. Те що ми смертнi, забезпечує вiчний коловорот життя. Laguz – ця руна всiєї води Свiту, що несе енергiї життя. Це величезне море сили, у яке ви попадаєте пiд час своїх мандрiв життям.

Ingwaz – це знак iзоляцiї, усамiтнення, яке абсолютно необхiдне для процесу трансформацiї. Ing – це статика буття, Ingwaz NG щабель на шляху до вiчностi. Це рух проти сонця, на Схiд, до країни велетнiв.

Fehu

Othala

Dagaz –«День» є корисним для архетипової свiдомостi, яка iнколи здається спонтанною. Це єдине та реальне джерело надiї та щастя. Наближається пробудження. Шукайте iдеал. Руна вказує на того, хто iстинно шукає.

Це знак домiвки, батькiвщини, внутрiшнього свiту. Це сама душа; у соцiальному планi це сiм’я, плем’я, ремiсниче товариство тощо. Othala – це повна свобода та досягнення мети, день середина лiта.

Визначною рисою мови Дева (Дева Нагарi), як це було у всiх давнiх мовах: єгипетськiй (коптськiй), санскритi, давньоруськiй – була наявнiсть спецiальних мов, що iснували паралельно iз звичайними. Фахiвцi вважають – Велесова книга була написана спецiальною мовою жерцiв, що вiдрiзняється вiд вiдомої старослов’янської, якою були написанi iншi давньоруськi пам’ятки. За Г.С. Гриневичем, староруська абетка мала 151 знак. А хранитель Всесвятської грамоти О.Ф. Абрамов-Шубiн говорить, що староруська абетка мала 147 знакiв. 154

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Мабуть, що 108 з них означали iмена богiв – букви, а 43 (за Абрамовим-Шубiним 39) були свiтськими лiтерами, з яких складали всi слова, що стосувалися повсякденної лiтератури. Не дарма свiтська абетка починається з лiтер Аз Буки Вiди = Я Богiв Знаю, бо той, хто знав всi букви, знав також iмена усiх 108 богiв. Саме в урочистiй частинi ДеваНагарi i була вся божественна сила Девiв. На те, що сила спецiальної мови була величезною, вказує слово «мудра», що означає зображення рунiчної (санскритської) абетки за допомогою пальцiв (звiдси наше слово «мудрiсть»). Натомiсть правильне зображення цих букв, тобто iмен богiв, дають цiлющу енергiю, енергiю богiв бiологiчному тiлу людини. Букви, як «трансцендентнi письмена», за думкою Рене Генона, суть вiчнi сутностi чи божественнi iдеї…, цi букви рiвно вiдповiдають рiзним частинам людського органiзму; в цьому зв’язку ми вiдмiчаємо, що iснує терапевтичне використання «науки про букви», коли кожна буква абетки використовується для зцiлення хвороб… У таблицi нижче надається виведена нами закономiрнiсть повної вiдповiдностi Рунiчної абетки Старшого Футарку та Першого Пантеону Вiдо-Вiстичного Православ’я України-Руси.

БОГ

Тлумачення Число бога, функцiй богiв руни

Тлумачення Пiвнiчних рун старшого футарку

Руна буква

Назва руни

ПРАВ

Свiтом еволюцiї

Життєва сила, що рухає свiтом, перехiд iз небуття у буття.

Fehu

ЛЕЛЯ

Фiзичним тiлом

Примiтивне свiтове творення, особистiсть.

Uruz

ТРОЯН

Подiями

Сили взаємної трансформацiї, чоловiче начало.

Thurisaz

ЯВ

Вiком богiв

Божественна сила богiв, вiсь.

Ansuz

Тiлом думок

Принцип руху та активної дiї.

Raidho

СЛАВ

Свiтом богiв

Принцип формування всього, свiтло, смолоскип.

Kenaz

ЖЕЛЯ

Тiлом органiв почуттiв

Єднiсть свiдомостi, божественного дихання та форми.

Gebo

РАДОГОЩ

КОСТРУБА

Долею країни

Принцип iдеальної гармонiї iстот, благополуччя.

СИМАРГЛ

Тiлом духу

Принцип завершення.

Hagalaz

БЕРЕГИНЯ

Оберезтвом

Протидiя та рiзноголосся.

Nauthiz

155

Wunjo

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

НАВ

Свiтом стихiй

Лiд – абсолютна статика.

Isa

ТАНЯ (Дана)

Тiлом емоцiй

Вiчний коловорот, вiчне повернення на кола свої.

Jera

ПЕРУН

Царством богiв

Зв’язок людей з царством богiв.

Eihwaz

МАКОША

Стихiєю землi (мати).

Народжуюче лоно, матiр, земля.

Pertho

СВІТОВИД

Вiком з 48 до 72 рокiв (дiд)

Зв’язок коренiв «Райдужний мiст».

Elhaz

МАРА

Царством духiв

Вище iснування, мiстерiї.

Solwo

ХОРС

Вiком з 0 до 24 рокiв (син)

Порядок, жертовнiсть, опора.

Tiwaz

ЛАДА

Царством людей

Народження, розмноження, зростання.

Berkano

СТРИБОГ

Стихiєю повiтря

Зв’язок мiж iстотами, предметами та стихiями.

Ehwaz

ВІЙ

Вiком з 72 до 96 рокiв (прадiд)

Втiлена самосвiдомiсть, символ людського життя та смертi.

Mannaz

ЯРИЛО

Стихiєю вогню

Знак протiкання енергiї життя.

Laguz

ВЕЛЕС

Вiком з 24 до 48 рокiв (батько)

РОД

Царством життя

Взаєморозумiння людей, родина.

Dagaz

КУПАЙЛА

Стихiєю води

Знак внутрiшнього свiту, середина дня та лiта.

Othala

гiлками,

Активне внутрiшнє зростання, досягнення зрiлостi, чоловiча плодовитiсть.

Ingwaz

Порiвнявши функцiї богiв Пантеону Господа Ра та результати тлумачення Рун Старшого Футарку, досить легко побачити їх повну тотожнiсть. При цьому ми не змiнювали нi числовий порядок Богiв Пантеону Господа Ра, нi числовий порядок Рун, що говорить про абсолютну точнiсть у визначеннi iмен богiв, порядку в iєрархiї, дати свят, функцiї керування та їх енергiї. Не дарма нашi пращури знаки абетки називали буквами, тобто «Богами». А вже лiтерами називалися знаки свiтської абетки, що нинi має назву «кирилиця». Висновок: Нами вiднайдено БУКВИ – Рунiчнi Символи орiйських богiв Пантеону Господа Ра – Богiв Фiзичного Свiту. Цим ми зробили перший, але досить значний крок до оволодiння абеткою та мовою Дева, Божественною мовою планети Земля. 156

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

На пiдтвердження знайденої нами закономiрностi щодо повної тотожностi Рун та Богiв Вiдо-вiстичного Православ’я, наводимо лист Василини Лебiдь, надрукований у газетi «Народне слово» №52, 2003 р., яка розповiла почутий вiд її бабусi український мiт про справжнє «золоте руно»: «Корабель для аргонавтiв збудував Велес, або Арг (Ведмiдь). Ясон – це слов’янський Оседень, правнук Велеса, син Двоїна (Дия. – прим. авт.), внук Одина (Ра). Вiн брат Трояна, i разом з ним вирушив у похiд за золотим руном. Саме дiд їх Один, принiс себе в жертву собi самому, власним списом простромивши себе на Ірийському деревi, дев’ять днiв провисiвши головою вниз, ловив руни, що падали з неба. Не якесь загадкове руно – овечу шкiру з золотим хутром, що аж нiяк не могла бути цiннiстю, заради якої аргонавти здiйснили свiй героїчний похiд, а священнi знаки, якими передавалися звуки мови, тобто букви древньої абетки...». «Вiдкриття принципу невизначеностi показало, що людина в процесi пiзнання природи може вiдiрватися вiд своїх уявлень, вона може вiдкрити i зрозумiти навiть те, що їй не пiд силу собi уявити» (Л.Д. Ландау).

БОГИ НАШI – ЦЕ ДОЛЯ НАША, ДОЛЯ УКРАIНИ Cпираючись на знання про те, що боги Пантеону Господа Ра (Див. Духовна фiлософiя України) та Пiвнiчнi руни Старшого Футарку мають повну вiдповiднiсть, можна визначити долю УкРАїни та її мiсiю, долю народу УкРАїни та його мiсiю на планетi Земля (Див. Зiрка Господа Ра на мапi Європи). Таня – є тiлом емоцiй фiзичного свiту, уособлює циклiчний аспект природи, велике коло року. Суть її – вiчний коловорот, вiчне повернення на кола свої. Інший змiст говорить про Україну як Вiсь Землi. Господарем астрального свiту Землi, тобто свiту емоцiй є Господь Дажбог. Ось чому в Українi культ Дажбога був у кровi нацiї, бо вiн є злитим з богинею Танею (Даною) – покровителькою України, її жiночим аспектом. Хорс – є вiковим богом, богом молодостi (0–24 роки), уособлює порядок та правосуддя; жертовнiсть; опору свiту, а також знаком «Полярної Зiрки», яка є провiдником на нiчному небi. Розiбравшись з функцiями богiв-покровителiв України, ми вбачаємо мiсiю України, яку вона несе на Землi. Україна – це Вiсь, Серце Землi; це територiя, що народжує новi начала, новi земнi раси; це земля, що дає провiдникiв всiм людям Планети. Нижче в таблицi наводиться графiчне втiлення свастичних оберегових символiв. №

Бог/Символ (Функцiя)

Прав (Свiт еволюцiї)

Знак сили Вiдповiдна Руна (Магiчне Ядро)

Життєва сила, що рухає свiтом, перехiд з небуття до буття.

Леля 2 (Анатомiчне тiло) 3

Рунiчне тлумачення

Примiтивне свiтове творення, особистiсть.

Троян (Подiї)

Сили взаємної трансформацiї, чоловiче начало.

157

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Яв (Вiк богiв)

Божественна сила богiв, свiтова вiсь.

Радогощ 5 (Тiло думок)

Принцип руху та активної дiї.

Слав (Свiт богiв)

Принцип формування всього, свiтло, смолоскип.

Желя (Тiло органiв почуттiв)

Коструба (Доля країни)

Симаргл (Тiло духу)

Берегиня

Єднiсть свiдомостi, божественного дихання та форми. Принцип iдеальної гармонiї iстот, благополуччя.

Принцип завершення.

Протидiя та рiзноголосся.

Нав (Свiт стихiй)

Життєва сила, що рухає свiтом, перехiд з небуття до буття.

Вiчний коловорот, вiчне повернення на кола свої.

Таня (Дана) (Тiло емоцiй)

Перун (Царство богiв)

Зв’язок людей з царством богiв.

Макоша (Стихiя землi)

Народжуюче лоно, матiр, земля. (Бабине лоно)

Свiтовид 15 (Вiк з 48 до 72 рр.)

Зв’язок коренiв з гiлками. «Райдужний мiст», що з’єднує людський розум з величчю богiв.

Мара (Царство духiв)

Вище iснування, мiстерiй.

158

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Хорс (Вiк з 0 до 24 рр.)

Порядок, жертовнiсть, опора, базис, початок.

Лада (Царство людей)

Народження, розмноження, зростання.

Стрибог (Стихiя повiтря)

Зв’язок мiж iстотами, предметами та стихiями.

Вiй (Вiк з 72 до 96 рр.)

Втiлена самосвiдомiсть, символ людського життя та смертi.

Ярило (Стихiя вогню)

Знак протiкання енергiї життя.

Велес 22 (Вiк з 24 до 48 рр.)

Активне внутрiшнє зростання, досягнення зрiлостi, чоловiча плодовитiсть.

Род (Ор) (Царство життя)

Взаєморозумiньня людей, родина, рiд.

Купайла (Стихiя води)

Знак внутрiшнього свiту, середина дня та лiта.

РА 25 (Раз-Один) (Безсмертя)

Безсмертя (Фiзичний свiт)

ЩЕ РАЗ ПРО СВАСТИЧНI СИМВОЛИ Багато людей сьогоднi асоцiюють Свастю (Cвастику) з фашизмом та Гiтлером. Цю думку навiювали нашим людям останнi 60 рокiв. Мало хто сьогоднi знає, що на радянських грошах з 1917 по 1923 роки була зображена Свастя, що на рукавах солдат та офiцерiв Червоної Армiї у цей перiод також була Свастя у лавровому вiнку. Існує навiть така думка, що Свастю, як партiйний символ, Гiтлеру подарував сам Сталiн у 1920 роцi. Шкода, але сьогоднi навколо цього древнього символу накопичилося дуже багато легенд та мiтiв... Аннi Безант, наступниця Є.П. Блаватської у Теософському товариствi, пояснювала символ Свастi таким чином: «Свастика, або Хрест, чи iнакше, – вогняний Хрест, є символом енергiї та руху, котра створює свiт, прориваючи отвори у просторi... створюючи вихори, котрi є атомами, що слугують створенню свiтiв». Свастичний символ є хрестом iз загнутими кiнцями, якi спрямованi за, або проти

159

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

годинникової стрiлки i, як правило, всi свастичнi символи називають одним словом – СВАСТЯ, що є неправильним, тому що кожний свастичний символ мав у давнi часи свою власну назву, обереговi Сили та образне значення. Цi символи та назви за iменами богiв ми можемо побачити в Таблицi, що наведена вище. Пiд час археологiчних розкопок Свастичну символiку, як i символiку богiв та Господ Пантеонiв дохристиянського Православ’я, найчастiше знаходили на територiї Русi, тобто в сучаснiй Українi, Бiлорусiї та Європейськiй частинi Росiйської Федерацiї. Нi Захiдна Європа, нi Індiя не можуть iти в жодне порiвняння з територiєю Русi у наявностi свастичних символiв, що покривають зброю, стяги, нацiональнi костюми, будинки та храми. Розкопки говорять самi за себе – багато давнiх слов’янських городищ побудовано у формi Свастi, яка чiтко була зорiєнтована на чотири сторони свiту. Свастя та свастичнi символи є головним i, навiть можна сказати, практично єдиним елементом древнiх українських орнаментiв. Але це зовсiм не означає, що праукраїнцi були поганими художниками. По-перше, в той час було дуже багато рiзновидiв свастичних символiв. По-друге, у древностi жоден вiзерунок не наносився просто так, кожному елементовi вiзерунка вiдповiдали визначенi культовi чи обереговi значення. Не тiльки древнi орiйцi вiрили у магiчну силу Свастi. Цей символ знайдено на глиняному посудi iз Самари (сучасний Ірак), що датується V тисячолiттям до н.л. Свастичнi символи рiзних напрямкiв зустрiчаються у доорiйськiй культурi МохенджоДаро (бiля рiчки Інд) та древньому Китаї близько 2000 рокiв до н.л. У Пiвнiчно-схiднiй Африцi знайдено захоронення перiоду царства Мероз, яке iснувало у ІІ–ІІІ ст. н.л.. Фреска на стелi вiдображає жiнку, що вступає до загробного свiту, на одязi мертвої зображено Свастю. Прикладiв безлiч. Свастична символiка була обереговою та знаковою практично у всiх народiв на територiї Європи та Азiї: в українцiв, росiян, бiлорусiв, нiмцiв, поморiв, русiв, сарматiв, мордви, удмуртiв, башкир, чувашiв, iндусiв, iсландцiв, шотландцiв та багатьох iнших. Як духовнийний символ Свастю завжди використовували послiдовники Індуїзму, Джайнiзму та Буддизму на Сходi; Друїди Ірландiї, Шотландiї, Скандинавiї, представники Натур-релiгiйних конфесiй Європи та Америки на Заходi. В Українi свастичнi символи та елементи зустрiчаються у послiдовникiв Древнiх Родових культiв, у традицiї Вiдо-Вiстичного Православ’я та у ранньому християнствi. Уважно роздивившись фрески Софiйського Собору у Києвi, можна побачити навiть неозброєним оком безлiч свастичних символiв та оберегiв. Гадаю, в Українi немає такого старовинного Храму, де б не використовувалися свастична оберегова символiка, що недвозначно говорить про те, що храм Святої Софiї (Святої Мудри) будувався за Вiдо-Вiстичним духовним звичаєм. У Свастю вiрили як у талiсман, що «притягує» вдачу та щастя. У Древнiй Русi вважалося, що намальована Свастя на долонi обов’язково приносить щастя. Навiть сучаснi студенти малюють Свастю на долонях перед iспитами. Свастю малювали i на стiнах чи дверях будинку, щоб у ньому було щастя i в Українi, i на територiї Росiї та Індiї. У нашi днi фiлософи, лозоходцi та бiоенергетики пропонують будувати мiськi квартали у виглядi Свастi – такi конфiгурацiї мають генерувати позитивну енергiю. Саме так було побудовано, як видно з розкопок, древнє орiйське мiсто Аркаїм, що у Пiвнiчному Казахстанi. Загальноприйнята назва цього Солярного символу – Свастя, за однiєю з версiй походить вiд санскритського слова «суасти», що перекладається: «су» – прегарний,

160

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

добро i «асти» – бути, Тобто «Бути добру», або «Всього найкращого». За iншою версiєю, це слово має ще трипiльське походження, бо вiдомо, що свастичну символiку у рiзних варiацiях та її назву до древньої Індiї, Тибету та Китаю, принесли древнi орiйцi. Тибетцi та iндуси ще i досi стверджують, що Свастю – Пранаву, цей Всесвiтнiй символ добра та щастя їм принесли з-за високих Пiвнiчних гiр (Гiмалаїв) бiлi вчителi. Уважно розгледiвши слово Свастя, можна неозброєним оком побачити його справжнє значення – Сва-з-тя, тобто Слава з тобою. У Велесовiй книзi назва богинi Слави та Сва є тотожними. Знаючи, що богиня Слава втiлює Свiт богiв, Свастя означає – свiт Богiв з тобою. Отже – особа, що використовує Свастю з доброю метою, знаходиться пiд захистом свiту богiв. Мiж iншим, слово Свастя утворене за подобою, як i слово Щастя, тобто Ща-з-тя. Адже старовинна лiтера «Щ» зображувалася як Триглав (Трiйця) з хвостиком внизу посерединi. Отже, слово Щастя означає Трiйця (Триглав, Трисуття) богiв з тобою i є оберегом, як i Свастя. Давнi вiдичнi джерела говорять нам про те, що навiть наша галактика має форму Свастi, а наша Сонячна система знаходиться у одному з рукавiв цiєї Небесної Свастi. А через те, що ми знаходимося у рукавi, вся наша галактика, її давня назва «Свастя», сприймається нами як Перунiв Шлях, або Чумацький Шлях. А як колись потужно лунало гасло наших пращурiв: «Немає Щастя без Честi, а Честi немає без Свастi!»

БОЖЕСТВЕННI КОЛЬОРИ Збiг кольору бога з кольором каменя зберiгся у багатьох старовинних рукописах та книжках. Із староруських джерел знаходимо такий розподiл у Ізборнику Святослава, який ми наводимо у таблицi нижче. Камiнь

№

Бог-символ

Прав

Корнелiт

Червоний

Леля

Сердолiк

Червоний

Троян

Яв

Радогощ

Слав

Кришталь

Фiолетовий

Желя

Гранат

Червоний

Руна

Онiкс

Колiр

Чорно-бiлий

Аквамарин

Бiлий

Бiрюза

Зелений

161

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича

Коструба

Лазурит

Симаргл

Чаронiт

Синiй

Берегиня

Халцедон

Фiолетовий

Нав

Кровавик

Таня (Дана)

Помаранчевий

Блакитний

Бурштин

Жовтий

Перун

Рубiн

Червоний

Макоша

Нефрит

Зелений

Свiтовид

Мара

Опал

Хорс

Алмаз

Лада

Топаз

Стрибог

Аметист

Фiолетовий

Вiй

Олександрит

Блакитний

Ярило

Яшма

Велес

Яспис (Сапфiр)

Род (Ор)

Купайла

Хризолiт

Жовтий

Смарагд Агат

162

Синiй

Блакитний

Фiолетовий

Жовтий

Синiй Зелений Помаранчевий

êÓ‰ÂÓ‚‡ ÍÌË„‡ ìÍ‡ªÌˆﬂ

Зшиток ІІ

Саме такi кольори використовувалися у гаптуваннi магiчної оберегової символiки на одязi козака-українця.

ПРАПОР УКРАIНИ ВIД БОГIВ НАШИХ Виходячи з умови, що богиня Таня (Дана) втiлює жiночий аспект України, а бог Хорс – чоловiчий (див. Зiркоa Господа РА на мапi Європи) та аналiзуючи таблицю кольорiв богiв бачимо, що Таня (бурштин) має жовтий, а Хорс (алмаз) має блакитний, колiр, що представлено у витягу з Ізборника Святослава. Жовто-блакитний (а не синьо-жовтий) нацiональний прапор Оратанiї-України, таким чином, має стародавнє Православне (дохристиянське) походження i, як видно, не має нiчого спiльного з прекрасним поетичним образом пшеницi та неба. Причому, прапор має бути саме жовто-блакитним, а не синьо-жовтими. Цей наш висновок знаходить повне пiдтвердження i у древнiй китайськiй Книзi Змiн – І-Цзин (iнформацiя вiд китайської вченої Мао-Мао). Цiкаво, що шведи на своєму прапорi використовують також два кольори – жовтий та блакитний (не синьо-жовтий!). Як розповiдають Едди, орiйцi-прашведи близько 5 столiття до н.л., йдучи з Азiї, пройшли територiю Русi i обмiнялися з русинами сакральними знаннями про богiв, взявши на свiй прапор у русинiв цi два кольори.

Ч И Н А В Ч И Т Ь Н А С І С ТО Р І Я ? Всi форми «демократiй», вiд «древньогрецької» до сучасної – є формою деградацiї людства та «шляхом до смертi». Але причина ентропiї є не в «пiвденних» чи «пiвнiчних» етносах, а в рiзницi мiж носiями рiзних генетичних кодiв, мiж носiями виробничого способу господарювання та носiями привласнюючого способу господарювання. Всi цивiлiзацiї, пiвденнi та пiвнiчнi, всi мiста, держави, храми та палаци були створенi носiями «гену творчостi» – русами-iндоєвропейцями. І всi вони зруйнованi не вторгненнями, а поступовою iнфiльтрацiєю до них iноетнiчних носiїв привласнюючого (паразитичного) способу господарювання – вiд Шумеру до Римської Імперiї та СРСР. Шумер, Аккад, Вавiлон, Хетську iмперiю розклали та довели до повної деградацiї впроваджуванi до них роди-табори протосемiтських племен «а-марту» – на замiну творцям приходили хижаки та споживачi. Вони впроваджували до їхнього побуту не властивий iндоєвропейцям iнститут рабства, кланових зв’язкiв, «бакшишiв», продажностi, баришництва, культ поклонiння «золотому тельцю». У хронiках Уру Шумерського записано: «…розруха, все гине, торгуючих стало бiльше нiж трударiв, навколо «люди смертi», «люди пустелi» тощо». Всi ознаки, що висвiтлюють деградацiю та загибель, ми бачимо i у сучаснiй Українi. Історiя повторюється з тисячолiття у тисячолiття, але нiчому нас не навчає. «Люди смертi», носiї споживацького способу господарювання не мають переважати у iндоєвропейському (орiйському) суспiльствi та ним керувати. Їх перевага несе занепад та смерть: жоден органiзм не може довго витримувати зростаючої дiї та домiнування паразитiв.

163

Хатня лiтописна родинна Книга творення життєвого простору Українця-Русича Зшиток ІI А. І. КОНДРАТЬЄВ

РОДОВА КНИГА УКРАЇНЦЯ

Макет Л. Ф. Кузнєцової Пiд редакцiєю автора

Пiдписано до друку 06.07.2011. Формат 60х90 1/8. Папiр офсетний. Гарнiтура «Mysl». Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 20,5. Обл.-вид. арк. 21,7. Наклад 500 прим. Зам. № 000-000-0000.

Видавництво « ». Фактична адреса: 00000, м. Київ, вул. , . Тел.: (044) 000-00-00, тел./факс: (044) 000-00-00. Свiдоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № вiд р.