Ukrainian Chicago #20 by Ukrainian Chicago

Українське Чикаго

ТМ

# 20|Nov 2015

ÇËÀÒÀ ÎÃÍÅÂ²× ГОЛОС, ЯКИЙ ВАРТО ПОЧУТИ

Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issueâ&#x20AC;&#x2122;s Contributing Writers Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Viktoria Koval Rev. Myron Panchuk M. A. Vahtang Kipiani Julian Hayda Cartoonist Oksana Vaskiv-Kukul Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Social Media Contributor Nicholas Molodyko

www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, PO Box 59761, Schaumburg, IL 60159 Weâ&#x20AC;&#x2122;re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago

Photo by www.OlenkaPhotography.com

Contents

Washington’s Newest Monument: Ukrainian Suffering and Triumph after the Holodomor

Надія Васіна - чемпіонка у бронежилеті

Михайло Горинь. Про патріотизм, "хлопців з лісу" і мамину сукню

Злата Огнєвіч - голос, який варто почути

Григорій Гладій - український митець світової сцени

Тарас Кохно: "Мого батька розстріляли за міцну віру"

Нова українська церква буде...

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. ISSN 2378-5888 (print), ISSN 2378-5896 (online). The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and veriﬁes as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, ﬁnancial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.

WASHINGTON’S NEWEST MONUMENT: UKRAINIAN SUFFERING AND TRIUMPH

AFTER THE HOLODOMOR

here is no lack of images that come to mind when remembering the Ukrainian Genocide of 1932-1933. Known as the Holodmor, or “Murder by Hunger,” the state-imposed famine on Ukraine was a hell on earth. By some accounts, 17 Ukrainians died every minute, 1000 Ukrainians died every hour, and 25,000 Ukrainians died every day — and this in a country that today is one of the biggest

agricultural exporters in the world. But there is now a new image — a memorial that was dedicated in Washington D.C. on November 7th. Designed by Larysa Kurylas, it depicts Ukraine’s plentiful wheat slowly disappearing into nothingness, symbolic of the millions of Ukrainians’ lives that have disappeared forever.

t joins other monuments around the American capital dedicated to the memory of victims of communism, the Holocaust, World Wars, those honoring former U.S. Presidents, and even Ukrainian poet Taras Shevchenko. Only two monuments are opened every year by the U.S. National Park Service in Washington, and the location of this memorial, only a block from the central train station and three blocks from the Capitol building, will remind millions of visitors of the horrors experienced by the Ukrainian people. An estimated 5000 people gathered on a cloudy Washington day to open the memorial in a ceremony attended by various

American and Ukrainian dignitaries and heads of Churches. Among them, Maryna Poroshenko, First Lady of Ukraine, Rep. Sander Levin (D-Mich.), a co-chair of the Congressional Ukraine Caucus, who sponsored the bill to dedicate federal land for a National Holodomor Memorial, Rep. Marcy Kaptur (D-Ohio), also a co-chair of the Ukraine Caucus, Patriarch Sviatoslav of the Ukrainian Greek-Catholic Church, Patriarch Filaret of the Ukrainian Orthodox Church Kyivan Patriarchate, Metropolitan Antony of the Ukrainian Orthodox Church of the USA, Holodomor survivors, representatives of the White House and other organizations, and various politicians.

he commemoration, at times, took on a character more reminiscent of a political rally than a memorial. While Ukrainians the world over mourn the loss of their countrymen during the genocide eight decades ago, recent Russian aggression in Ukraine is a constant reminder of how some things haven’t changed since then. Hence, the reiterated litanies at the commemoration: “never again” and “never forget.” Indeed, monuments like the one unveiled in Washington will be a durable way of keeping the Holodmor’s memory alive. After it being denied for decades, now there is a permanent

marker to revere the suffering of countless victims — and Ukraine’s eventual victory — in the heart of the capital of the free world. By Julian Hayda

НАДІЯ ВАСІНА

ЧЕМПІОНКА В БРОНЕЖИЛЕТІ

Ця дівчина наче з пластиліну, таке враження складається, коли дивишся її виступи. Надія Васіна — гімнастка, чемпіонка всесвітньої універсіади, майстер спорту міжнародного класу. Протягом шести років вона відстоювала спортивну честь України у складі національної збірної з художної гімнастики. А пізніше виступала на арені всесвітньовідомого цирку Du Soleil. Нині Надія працює у оригінальному жанрі — створює унікальні номери, що поєднують гімнастику та ілюзіонізм, і гастролює з ними по всьому світу. І хоч останніми роками більшість часу вона проводить на гастролях у США, це не заважає їй щоразу повертатись на батьківщину і, ризикуючи власним життям, їхати туди, де палає війна, аби підтримати захисників України.

олонтерство Надії почалося, як і для багатьох, з Майдану. Коли у Києві зароджувалась революція, Надя мала чергові гастролі у США — там і приєдналася до перших акцій української громади у Чикаго. Повернувшись в Україну взимку, вона як могла допомагала активістам на Майдані аж до анексії Криму Росією. Відтоді — переключилась на підтримку армії.

"Війна — це завжди важко. Але ніколи не знаєш, хто справді потребує допомоги, а хто наживається. Якось до мене у Facebook написав хлопець з 95-ї бригади. Дякував за мою активну позицію і публічні заяви проти політики Путіна. Ми почали спілкуватися, і за якийсь час я приїхала у Слов’янськ. Привезли шкарпетки, білизну. І познайомились з десантниками з 95-ї особисто. Між нами одразу виникла довіра", — розповідає Надія.

Нині якраз минає рік, відколи вона опікує бійців 95-ої окремої аеромобільної бригади. Із гордістю вона розказує про своїх хлопців та про їх бойові звитяги — у серпні минулого року вони здійснили найдовший рейд у військовій історії світу.

першу Надія, як це не дивно звучить, допомагала із ремонтом техніки.

Потрапила на базу у Слов’янську — там купа БТРів стоять. Чому не виїжджають? Бо немає тосолу і ще якоїсь дрібної запчастини. Ціна питання — двічі по 200 гривень. Ви тільки уявіть — стоїть здоровенна махіна, яка може врятувати комусь життя чи змінити хід бою, а вона простоює через такі дрібниці!

Пізніше гімнастка купувала для військових та перевозила з Америки тепловізори, окуляри нічного бачення й інше так необхідне на війні. На питання про витрачену суму віджартовується — автомобіль у США за ті гроші могла би собі придбати. Усе щоразу відвозила на передову безпосередньо. "Самотність — це найважче для хлопців. Вони місяцями там залишені самі на себе. Кругом розруха — сплять в очереті, їдять казна-що, одягнені абияк і щодня ризикують життям. Бачать лише смерть, убивства й кров. З часом вони зневірюються і уже не розуміють, заради чого вони там. І от коли до них приїздить людина з-зовні — це справжнє свято. Тоді вони розуміють — ось справжні живі люди, заради яких ми тут. Тоді вони починають реально відчувати підтримку і держави, і активістів з Facebook".

— ось справжні живі люди, заради яких ми тут. Тоді вони починають реально відчувати підтримку і держави, і активістів з Facebook". Те саме, говорить Надія, стосується і місцевих жителів на прифронтових територіях. "Ми якось виступали у Луганській області, у маленькому містечку Білокуракине. Це за 60 км від російського кордону — війська можуть зайти у будь-який момент. І коли я наприкінці виступу дістала український прапор, ті кількасот людей, що прийшли подивитися концерт, були у захваті. У багатьох очах я бачила сльози. У той момент вони відчували, що їх дійсно вважають за своїх, що про них пам’ятають". Їздити у зону бойових дій, каже Надія, їй було не страшно — відчувала захист справжніх військових.

Якби цих хлопців не було поруч, я б ніколи не одягла на себе бронежилет і не поїхала б туди.

ісяць тому Надія якраз повернулася з Донбасу. Війна, говорить вона, триває. "Це нам тут, на мирній території, здається, що все спокійно. Насправді, війна не закінчилась. Те, що Росія переключилась на Сирію — це такий відволікаючий момент, — переконана волонтер. — Ми повинні допомагати військовим і надалі. Хто, як може. Нехай навіть однією банкою згущеного молока. Я на собі відчула — прокидаєшся холодним ранком, все навколо сіре, бахкають снаряди кругом, а тобі у кафу кладуть ложку згущенки — це неймовірна насолода". Не опускати рук, не розчаровуватись, а й надалі всіляко допомагати армію — це, на думку Надії Васіної, найменше, що український народ може зробити для своїх захисників.

Автор Марічка Паплаускайте

Михайло Горинь Автор - Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту "Історична правда" www.istpravda.com.ua

про патрiотизм, "хлопцiв з лiсу" i мамину сукню.

перше відзначений на державному рівні день захисника України, який відтепер став третім ego 14 жовтня – після релігійного на честь святої Покрови і історичного (Українського козацтва і УПА), вимагає нових підходів до визначення того, що є героїзм, патріотизм, подвиг. Сьогоднішній наш герой не вимагає довгого представлення – Михайло Горинь. Дослідник. Педагог, який проходив у кагебістських документах під криптонімом "Професор". Багаторічний політв’язень. Блискучий організатор багатьох акцій і середовищ. Він сам був жертовним і зберігав пам’ять про майже завжди, на жаль, безіменних пересічних підпільників і повстанців, на яких трималась визвольна війна проти нацистів і більшовиків у роки Другої світової війни. Це уривок зі спогадів пана Михайла, які були записані у грудні 1999 року разом з його табірним товаришем, теж колишнім політичним в’язнем комуністичних таборів Василем Овсієнком.

Патрiотизм

...Я

кщо хлопець активно проявляв себе в читальні "Просвіти", то підпільники помічали його й агітували до себе. За двадцять років, з 1919-го по 1939-й, ціле покоління було виховане в національному дусі. То був такий гарт, який пізніше дав високий рівень патріотизму і жертовності. Досі повторюю: що таке патріотизм? Це жертовність. Ще і ще раз жертовність. Я пригадав собі випадок, який стався в нашому селі. Він досі стоїть перед моїми очима. Було два хлопці. Такі, знаєте, не найкращі в селі – любили грубі, сальні жарти й таке інше. Але коли в 1944 році прийшли більшовики, то вони пішли в підпілля, в партизанський загін. Один називався Ошуст, а прізвище другого я вже забув.

Їхній партизанський загін уночі прийшов у село. Хлопці попросилися, аби їх залишили на ніч, а вони доженуть. І раптом у село вривається

силу духу і яка велика, непереможна сила патріотизму! "Я не хочу здаватися ворогові!" Адже вони знали, що дадуть 25 років, підуть у концтабори, що через 25 років можна буде вийти... Ні, вони не хотіли потрапити в полон! Це, знаєте, сколихнуло село. У 1944 році, як тільки прийшли більшовики – то був десь липень, вийшов на подвір’я (а наша хата була в центрі села) і бачу: здалека, може за кілометр, іде якийсь чоловік, має зірки на погонах, автомат йому поперек грудей. Такий високий, стрункий, гарний радянський офіцер...

облава. Через зраду. Вони сидять у криївці, а їм наказують: "Вилазьте!". Тоді вони кладуть собі під підборіддя ґранати і підриваються… Я завжди думаю, яка в тих хлопців мала бути велика Фото Евгенії Павленко

наше село – старовинне, воно будувалося так як за княжих часів. Не в одну вулицю, а кругле, для самооборони. Село Кнісело – тобто "княже село". І всі назви були старовинні – приміром, була невеличка гора за селом – Теремець, від "терем".

оли я вже ходив у школу, то завжди дивився: дуже круте підвищення – що там стояло? А там далі Медведівка, ще далі Соколівка... Отож дивлюся – йде той чоловік. Чекаю, чекаю – бо ж тато в хаті. Уже забирають людей до червоного війська, а тато до війська не зголосився. Отже, він, по суті, мав би бути на нелеґальному становищі. Знаючи, що тато в хаті, виходжу наперед до того військового. А він мене кличе до себе і чистою українською мовою (а таке траплялося дуже рідко) говорить: "Синку, а де тут живе Микола Горинь – ти знаєш?". Я кажу: "Знаю". Серце затьохкало, і я йому показав у другий кінець села. "Он, бачите, там дуби лежать, а на тих дубах сидить чоловік з вусами – це Микола Горинь". Це теж був Микола Горинь, далекий наш родич. Він набагато старший від батька, може, років на 10-15. Офіцер пішов туди, а я прибіг до хати й кричу: "Тату, енкаведисти за тобою прийшли!".

Виселення. Втеча.

дного дня вранці встаю, відчиняю двері, а навпроти дверей кулемет стоїть, за ним лежить солдат. Заходить кілька людей, у тому числі, очевидно, працівник НКВД району: "Збирайтеся, ви виселяєтеся!".

Нас тільки троє: мама, Богданові – 8 років, а мені – п’ятнадцятий рік. Збираємося. Що можна було взяти? Напередодні тато зарізав порося, було багато м’яса. Собі так подумав: "Ми їдемо на Сибір, то треба взяти побільше з собою". Наробив батько ковбас десь, може, 30-40 кілограмів. Я поклав їх і сало на підводу. Мама зібралася і нас провели до сільської ради. А там уже повний двір, 7 чи 8 сімей тоді забирали з села. Мама каже братові: "Богданчику, йди до тітки". Його ніхто не охороняв, а мене вже охороняли. Богдан пішов, ми залишилися вдвох. Під вечір долучили й інші села. Кількадесят підвід вишикувалися на шосейній дорозі і направляються в Ходорів. Охорона надзвичайно сильна.

ідводи розтягнулися, може, на кілометр. Ідуть солдати обабіч – один біля одного так, ніби в строю, тримають у руках автомати. Це тому, що партизани часто нападали на охорону, яка супроводжувала виселених, і визволяли їх. Вони боялися.

Нас двоє на підводі і один солдат. Нашим людям не довіряли фіру, бо коли на таку валку нападали партизани, то селянин ударить по конях і тікає.

ама каже: "Слухай, втікай, синочку. Заїдемо в село – ти зійди, а вже темно, і спробуй утекти". А я думаю: як же маму залишу? Я маму не залишу, бо вона вагітна, вона родити скоро буде.

І так ми їхали кілометрів 12-15. Приїхали до останнього села перед містом Ходоровом, де була залізнична станція, куди збирали виселених з цілого реґіону. Уже було зовсім темно. Я вдягнутий у студентське пальто, схоже на шинелю. Воно ґранатового кольору, по самі п’яти мені. І я скочив між солдатів, які йшли в строю, а коли дійшли до найближчого подвір’я, я заскочив за хвіртку й почекав, поки вони пройшли. Через деякий час утекла й мама. Батько не мав страху, але вона теж була дуже хоробра жінка.

як вона втікла? Коли висланців загнали в якийсь будинок (бо не мали такої великої тюрми) і забили вікна дошками, то вона підійшла до одного селянина, що мав сокиру. А селяни ж їхали на Сибір, то брали з собою пилку, сокиру, щоб можна було там щось побудувати. Бо знали, що людей викидають прямо на сніг, і якщо не даси собі ради, то загинеш на морозі. От мама і каже: "Давайте вибивайте дошки – легенько та тихенько. Солдати сплять". Мужчини не наважилися на це – кажуть, постріляють нас. Мама сама це і зробила. Перелізла через вікно, а потім і дитину їй чужу подали... Того вечора, казала мама, ще людей з двадцять втекли. …Дивлюся – світиться в будинку. Заходжу в хату й кажу: "Слава Ісусу Христу!" - "А ти хто такий, дитино?" - "Мене тут вивозили, я втік, і просив би вас взяти переночувати мене" - "Ой, синочку, ми тебе переночувати не можемо, бо нам повідомив голова сільської ради, що нас теж вивозити будуть, то ми йдемо ночувати в іншу хату, на другий кінець села. Бачиш, он подушки пов’язані?".

Коли мама це мені тихенько говорила, солдат повертається і каже: "Синку, втікай! Бо якщо ти втечеш – і мама втече, а коли ти залишишся, то тебе будуть більше пильнувати". Я й рота роззявив. Виявляється, той солдат з Вінниччини. Йому було десь тридцять з лишком років, сержант. Якби знайти того чоловіка...

Я кажу: "Прошу пані, то візьміть мене з собою". Вони взяли мене з собою. Як тільки почало світати, вирушив додому. Сніг. Зима була сувора. Тільки вийшов за село, 5 чи 6 кіннотників у білих кожухах чвалом женуть до мене. "Що ти тут робиш? Куди ти йдеш? Чий ти син?" -- такі запитання.

Кажу: "Я ходив до млина". Мене обшукали. А я мав на собі три метри матерії, які мама мені на костюм придбала. Обгорнувся нею, щоб за потреби мати якусь копійчину. Солдат каже: "Що ти мені неправду кажеш? Який то млин, коли ти обгорнувся такою матерією? Ти втік з виселення?"… Загнали мене в село Городище. Там у школі набито людьми, підготовлено до вивозу селян, може, осіб з тридцять. Ну, думаю, все: тепер я поїду в Сибір без мами. І що я робитиму сам?... Під вечір приходить капітан. Я завжди кажу, що навіть у злочинній структурі – не всі 100% погані. Серед злочинців завжди знайдеться один, який не хоче бути злочинцем. Питається у жінки, яку теж зловили на полі з дитиною: "Ти?" - "Я ходила на базар" - "Добре, йди". – "Ти?" - "А я ходив до млина, а мама ходила на базар". – "А це твоя мама?" - "Так, то моя мама". А та жіночка злякана, боїться, щоб її відпустили: "Відчепися, дитино, відчепися від мене! Ти мені ніякий не син!". Я зорієнтувався, кажу: "Мамо, чому ж ви мене покидаєте?"… Той офіцер так глянув на мене і каже: "Іди, синку!". І нас випускають зі школи. Вона біжить уперед, а я біжу за нею: "Не покидайте мене!". Та жінка втекла від мене, а я пішов у другий бік, у своє рідне село.

Пiдпiлля

так я теж потрапив у підпілля. Отак з грудня 1944-го по травень 1945го ми переховувалися в різних селах. Мама тоді народила Миколу, наймолодшого брата. Хрещеними батьками йому стали партизани – станичний і його дружина. Якийсь час ми з мамою і татом перебували у селі Ятвяги. Там

жив мамин брат Микола Грек – колишній студент Львівського медінституту. Він був заступником крайового референта СБ ОУН, його псевдо "Гайдар". Одного разу вуйко Микола розмовляв зі мною і сказав: "Я бачу, як ти мучишся. Візьму тебе у партизанський загін. Там у нас один такий хлопець

Мамина сукня

нас була друкарська машинка, яку ховали в криївці. Коли у 1949 році став студентом Львівського університету, то вирішив переправити машинку до Львова, бо треба ж продовжувати роботу. Приятель Іван Комар із села Грусятичі Жидачівського району перевіз машинку до Ходорова, де на той час оселилися батьки. Але як тепер непомітно перевезти цю річ до Львова? Коли по понеділках "ешелон" студентів повертається з сіл до міста, енкаведисти ходять від вагона до вагона й роблять обшуки. Кілька разів чули: біжать по даху – бах-бах-бах – хтось тікає, по комусь стріляють... Життя в 1949-1950 роках було тяжке. Студенти їдуть з дому до гуртожитків, везуть картоплю. Вирішив зробити собі такий наплечник, накласти внизу картоплі, поставити друкарську машинку сторч, по боках обсипати її картоплею. Але ж машинку треба чимось обшити, а нічого нема. Навіть шматка якоїсь ряднини нема.

є, йому 12 років, він має автомат, має пістолет. Я тебе теж одягну, і ти будеш партизаном". Я був щасливий, молився: "Господи, я буду партизаном!". То було таке щастя так мріяти – я піду в партизани! Це була моя остання зустріч із маминим братом. Це було в лютому чи березні 1945 року, а у січні наступного року вуйко Микола Грек загинув десь на Жовківщині.

Бачу: висить мокра мамина суконка на подвір’ї. Я обгорнув нею машинку і зашиваю. Друга година ночі. Тут відчиняються двері, зі спальні виходить тато: "Ти що робиш?". Накрив мене на "злочині". Кажу: "Тату, тихіше". У нас із татом були особливі стосунки. Він нічого не сказав, тільки "Ну, бережися, сину". Я запхав машинку в картоплю і поїхав. Довіз добре. А мама шукає вранці суконку – немає, хтось украв! Тато їй нічого не сказав. Через деякий час я сам зізнався мамі. Але під час перевезення тканина порвалася і річ не можна було носити. Мене досі мучить сумління за те плаття.

ЗЛАТА ОГНЕВІЧ

ГОЛОС, ЯКИЙ ВАРТО ПОЧУТИ

‘‘В

чинки говорять про людей більше, ніж слова" - ця аксіома, як ніколи, набула актуальності у вирі виборчого процесу, що зараз відбувається в Україні. Ця проста життєва істина мала б виокремити з поміж народних обранців тих, що діють з власної волі, честі і гідності, а не "в рамках депутатського мандату". У випадку з цією тендітною дівчиною так і сталося. І нехай їй забракло сил наодинці протистояти парламентській машині, і вона склала повноваження народного депутата України. Однак їй вже точно вистачило волі бути чесною з собою, і так гаряче та щиро сказати правду в обличчя українського парламентаризму. Вона більше не депутат. Вона - співачка, чиє вогняне ім"я стане символом нового покоління українців. Злата Огнєвіч - людина, чий голос почули! Вже 22-го листопада Злата Огнєвіч стане зірковою гостею фінального шоу конкурсу "Міс Українська Діаспора" у Чикаго. Запросити саме цю українську співачку на свято організатори вирішили задовго до її нещодавньої заяви у Верховній Раді. Проте, пармалентський досвід та сміливий крок Злати Огнєвіч вкотре запевнив, що їй є про що розповісти українцям в Америці. Тож, напередодні візиту в Чикаго, Злата Огневіч дала ексклюзивне інтерв’ю для читачів журналу Ukrainian Chicago Magazine.

Вона заспівала своє останнє соло в політиці вже після року депутатства, і відмовилася від мандата. Скептики, які рік тому активно критикували 4-й номер у списку Ради-

кальної Партії, скоріш за все, назвуть її крок закономірним. Однак ті, хто нині воліє бути корисним там, де перебуває і в тому, чим займається, вочевидь, побачать в цьому більше, ніж достойний вчинок. Як написала про це співачка на своїй сторінці у соцмережі, - це вибір "говорити правду". А правда в тому, що в українській державотворчій машині, представницею якої донедавна була Злата Огнєвіч, відсутні можливості для розвитку культури вцілому. У своїй останній промові з трибуни народного депутата України співачка заявила: "У ТЕПЕРІШНЬОМУ СТАНОВИЩІ КУЛЬТУРА І ЗАКОНОТВОРЧІСТЬ У ЦЬОМУ НАПРЯМКУ НЕ ПОТРІБНІ. ЗАМІСТЬ РЕАЛЬНОЇ ЗАКОНОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТВОРЮЮТЬСЯ НЕПОПУЛЯРНІ ЛЮББІСЬКІ ЗАКОНИ. ЙДЕ ВІЙНА ОДНІЄЇ ПОЛІТИЧНОЇ ГРУПИ З ІНШОЮ, ВІДСТОЮЮТЬСЯ ІНТЕРЕСИ ГОСПОДАРІВ ТИХ ЧИ ІНШИХ ПОЛІТИЧНИХ ГРУП". За схожих обставин, у 2008-му році, колега співачки музикант Святослав Вакарчук - теж пішов з політики. Своє рішення скласти повноваження депутата Огнєвіч вважає вимушеним, але чесним: "Якщо б мені давали можливість займатися культурною діяльністю у парламенті, цього рішення не було б. Я адекватно і об"єктивно дивлюсь на речі, які там відбуваються і бачу, що в Раді зараз не до вирішення культуроголічних питань. А якщо я безкорисна у цьому парламенті як культурний діяч, тоді навіщо мені там бути!? Коли мені щось не подобається і не резонує зі мною я закінчую цим займатися", - ділиться Злата Огнєвіч.

Photo by Alexey Furman

інець політичної кар"єри? Для більшості екс-колег депутата Огнєвіч це прозвучало б як вирок. Але критику депутанської моралі з вуст тендітної дівчини Рада зустріла оплесками. Вони аплодували і заздрили ій, бо на подібний вчинок спроможні одиниці. І хоча сьогодні українські ЗМІ, те й діло, гадають про мотиви залишити політику, сама співачка більш охоче спілкується про те, чим займалась задовго до політики. Музична професія завжди залишалася для неї головним заняттям. І що казати, успіхів у цій сфері у співачки куди більше. У 2013-МУ ЗЛАТА ОГНЄВІЧ СТАЛА БРОНЗОВОЮ ПРИЗЕРКОЮ ПІСЕННОГО КОНКУРСУ "ЄВРОБАЧЕННЯ" І ФАВОРИТОМ У НОМІНАЦІЇ "СПІВАЧКА РОКУ" НАЦІОНАЛЬНОГО РЕЙТИНГУ УСПІШНИХ ЛЮДЕЙ. СЬОГОДНІ ЗЛАТА - СОЛІСТКА ДЕРЖАВНОГО АНСАМБЛЮ ПІСНІ І ТАНЦЮ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ, І ВОЛОДАРКА ЗВАННЯ "ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ" АР КРИМ, ХОЧА, ЗІЗНАЄТЬСЯ НЕ БУЛА ВДОМА В КРИМУ ЩЕ ВІД ЧАСУ АНЕКСІЇ ПІВОСТОРВА. У свої неповні 30-ть років виконавиця сміливо експериментує у своїй музичній професії. Влітку вона презентувала публіці українську народну пісню "Музиченьки", аранжування якої зробила сама. Унікальне виконання композиції, - акапельні музичні партії, - викликали неабияке захоплення не лише серед фанів творчості співачки, а й чи не у всіх мистецьких колах української культури. Злата і надалі має багато ідей, щодо запису нових українських пісень, особливо в народному стилі: "З українських пісень я дуже люблю виконувати композиції "Зозуля", "Моя мелодія", "За лісами-горами". В моєму доробку є альбом українських колискових, частину з яких я придумала сама: і мелодії, і вірші", - розповідає Злата Огнєвіч.

е, що голос виконавиці часто порівнюють з відомою діаспорянкою Квіткою Цісик, для Злати стало несподіванкою. В Україні, як вона сама розповідає, її частіше асоціюють з Ларою Фабіан: "Вау! Для мене це дуже гарний комплімент, бо Квітку Цісик я обожнюю з дитинства. В Україні частіше кажуть , що моя манера співу більш схожа на Лару Фабіан, а ось що схожа на Квітку...- це надзвичайно приємно, дякую Вам за це!". Унікальний вокал і мелодику творчості Злати Огнєвіч все частіше відзначають закордонні музичні кола. Її часто запрошують в Європейські країни. Пісні співачки звучали в Іспанії, Швеції. А ВЖЕ ЦЬОГО МІСЯЦЯ ЗЛАТА ОГНЄВІЧ СТАНЕ ЗІРКОВОЮ ГОСТЕЮ ФІНАЛЬНОГО ШОУ "МІС УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА" В ЧИКАГО. Виконавиця каже, що виступати для української публіки їй подобається найбільше, бо це унікальна можливість подарувати одне одному радість щирого спілкування: "Мені не потрібен шопінг і таке інше. Я буду рада подітися своєю музикою з українцями американської діаспори, і подарувати одне одному щастя спілкування". У нашій короткій розмові Злата залюбки говорила і про особисте. Хоча донедавна тема особистого життя Злати Огнєвіч була темою "табу" для українських таблоїдів. У своїх інтерв’ю співачка часто казала, що на серйозні стосунки у неї просто бракує часу, проте сьогодні Злата привідкрила завісу таємничості. Коли мова зайшла про ситуацію на Сході, Злата зізналась: "МІЙ ХЛОПЕЦЬ СЛУЖИТЬ В ЗОНІ АТО. ВІН ДОБРОВОЛЕЦЬ". Можливо цей факт для жовтої преси - чергова можливість інформаційно пошуміти довкола відомої персони. Однак, участь у військовій операції свого коханого Злата Огнєвіч не розглядає як спосіб піару. Як і багато українських жінок, вона з хвилюванням чекає повернення коханого з фронту. І, так само, як інші, шукає в собі сили пережити цей несправедливий хід української історії.

‘‘

ДУМАЮ, ЩО БАГАТО УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК ВІДЧУВАЮТЬ ТЕ Ж САМЕ, ЩО І Я ЗАРАЗ. ЇХНІ БЛИЗЬКІ ЛЮДИ ЧОЛОВІКИ, ХЛОПЦІ, СИНИ, БРАТИ СЛУЖАТЬ В АТО. Я ЩОРАЗУ ДЯКУЮ СВОЄМУ КОХАНОМУ ЗА ПІДТРИМКУ. ВІН ПОСТІЙНО РИЗИКУЄ СВОЇМ ЖИТТЯМ ЗАРАДИ НАШОЇ СВОБОДИ, А Я ШУКАЮ СИЛИ, ЩОБ ЦЕ ПЕРЕЖИТИ" - розповідає Злата. Історія знайомства відомої співачки зі своїм обранцем й досі залишається таємницею для сторонніх. Однак, цілком можливо, це сталося під час поїздок Злати Огнєвіч у зону АТО. Співачка виказувала усіляку підтримку українським воїнам, і не раз їздила з концертними виступами у східні та південні області. "Я співала для поранених бійців і для новобранців", - ділиться Злата, - "Брала участь у турі "Підтримуємо своїх". Також давала сольні концерти для військовослужбовців. Були й благодійні концерти, усі гроші від яких ми відправляли на купівлю ліків для поранених бійців". Злата каже, що й далі продовжуватиме допомагати українським бійцям і фінансово, і морально, і творчо: "Душа болить за те, що молоді хлопці гинуть там за чиїсь інтереси", - каже співачка. Але сьогодні Злата хвилюється не лише за коханого. За так званою "лінією розмежування", але вже між Україною та Кримом, сьогодні опинилися батьки співачки. До зухвалої анексії сім’я Злати жила на півострові. Її найрідніші люди - мати і батько - досі перебувають там. "БАТЬКИ ЗАРАЗ ЖИВУТЬ В КРИМУ. АЛЕ ВОНИ ЗАЛИШИЛИСЯ ПАТРІОТАМИ УКРАЇНИ. ЧЕРЕЗ ЦЕ ВІД НИХ ВІДВЕРНУЛОСЯ БАГАТО ЗНАЙОМИХ. МОЇ БАТЬКИ НЕ ПРИХОВУЮТЬ СВОЄЇ ПРОУКРАЇНСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ. ПСИХОЛОГІЧНО ЇМ ЖИВЕТЬСЯ НЕ ДУЖЕ КОМФОРТНО, І ЧЕРЕЗ ЦЕ НЕКОМФОРТНО МЕНІ САМІЙ", - РОЗПОВІДАЄ ЗЛАТА ОГНЄВІЧ.

ойно родина вирішить питання з нерухомістю, співачка планує перевезти батьків у безпечніше місце.

"З МОМЕНТУ АНЕКСІЇ КРИМУ Я НЕ БУЛА ВДОМА. ЦЕ МОЯ ПРИНЦИПОВА ПОЗИЦІЯ, ЯК ГРОМАДЯНИНА. ВІДОКРЕМЛЕННЯ КРИМУ - ЦЕ ТАКИЙ ЛАКМУСОВИЙ ПАПІР, ЯКИЙ ВИЯВИВ УКРАЇНЦІВ З ПОМІЖ ТИХ, ХТО ЖИВЕ ТАМ. Я ВВАЖАЮ, ЩО ВСЕ, ЩО ВІДБУЛОСЯ З КРИМОМ - НЕЗАКОННО. АЛЕ, РАНО ЧИ ПІЗНО, ВСЕ СТАНЕ НА СВОЇ МІСЦЯ", - поділилася сподіваннями Злата Огнєвіч. Безперечно, як успішний митець і закохана жінка, Злата Огнєвіч будує світлі плани на майбутнє. Однак, як показав її недавній вчинок у Раді, вона радше воліє діяти, аніж водити пусті балачки. Тому наразі говорить лише про найближчі події у своєму житті. Так чи інакше, вони пов’язані з музичною творчістю.

"ВЗАГАЛІ, МОЯ НАЙБІЛЬША МРІЯ РОБИТИ ЯКІСНУ УКРАЇНСЬКУ МУЗИКУ. СУЧАСНУ І ЦІКАВУ НЕ ЛИШЕ УКРАЇНЦЯМ, АЛЕ Й ЗАКОРДОННИМ СЛУХАЧАМ. ВПЕВНЕНА, ЦЕ МОЖЛИВО", - розвідає Злата Огнєвіч і додає, що порадує фанів музичними новинками вже зовсім скоро: "В моїх найближчих планах - розширити добірку українських колискових. А напередодні Нового Року готую нові обробки українських народних пісень. Це буде музична колекція пісень до Різдва". Також Злата сподівається, що її візит до Чикаго здійснить, щонайменше, дві її давні мрії: "Сподіваюся, організатори конкурсу "Міс Українська Діаспора" порадять, а ще краще, разом зі мною відвідають справжній джазовий клуб, де грають афроамериканці. Це моя мрія з дитинства - послухати джаз у виконанні тих людей, які його започаткували. А ще залюбки відвідаю центри розвитку дітей чи українську школу. Схожі, як я бачила у Швеції. Там українці створили унікальне місце для розвитку майбутнього покоління, - діти мають можливість розвиватися культурно,

духовно і патріотично". Своє найближче майбутнє Злата Огнєвіч так чи інакше пов’язує з роботою в сфері культурного розвитку. І хай сьогодні їй не вдалося вплинути на цей процес з висоти державницьких можливостей, проте їй це точно вдасться зсередини. Співати Злата любить понад усе. Це стихія, в яку вона закохана, скільки себе пам’ятає. А бути на своєму місці і діяти за покликом серця - можливість, яка сьогодні визначає тебе як людину. Свій вибір Злата Огнєвіч зробила. І він, як кажуть в музичних колах, виконаний "бездоганно чисто".

Над матеріалом працювали Наталія Фігель та Вікторія Коваль Фото надані прес-службою Злати Огневич

ГРИГОРІЙ ВІЛЬНО ВОЛОДІЄ ВІСЬМОМА МОВАМИ — ЧАСТО ГРАЄ У ТЕАТРІ ТА КІНО ФРАНЦУЗЬКОЮ, РІДШЕ — АНГЛІЙСЬКОЮ.

Автор фото Мирослава Хорошун

Ãðèãîðié

ГЛАÄІÉ СВІТОВОЇ СЦЕНИ Його зіркова кар’єра у кіно почалася з легендарного фільму "В бой идут одни старики", а нині він може з легкістю грати у будь-якій частині світу. У нього були безліч ролей на телебаченні та в театрі, а ще — режисерська робота над понад десятком вистав по всьому світу. І хоч чверть століття тому він переїхав до Канади, український глядач завжди вважав його своїм. Григорій Гладій у інтерв’ю Ukrainian Chicago розповів, що змусило його покинути Україну, як він вживався у роль Романа Шухевича та чому так і не з’явився на екранах у фільмі "Поводир".

УКРАЇНСЬКИЙ МИТЕЦЬ

ригорій Гладій родом з Тернопільщини, з невеличкого міста Хоростків, але завжди мріяв переїхати до столиці. З юних років захоплювався українськими акторами і саме у Києві хотів навчитись грати на великій сцені. Він таки став студентом театрального інституту. Утім для майбутнього виконавця ролі головнокомандувача УПА зустріч із тодішньою київською реальністю не минула гладко: "Київ, столиця України. А української мови я не чув зовсім. Якось я мав необережність сказати про це під час зустрічі у школі – й це взяли на замітку. З перших курсів інституту у мене були зустрічі з кадебістами. Мене навіть намагалися вербувати". Серйозні проблеми з КДБ у актора почались, коли він уже працював у молодіжному театрі. Це було на початку 80-их років. Трупа саме готувала експериментальну виставу за творчістю Педро Кальдерона. Гладій захопився роботою польського режисера Єжи Ґротовського, читав його в оригіналі та переймав техніки: "Це викликало неминучий інтерес у органів. Вистава була одразу закрита і навіть не дійшла до прем’єри. Мене фактично вигнали з Києва. Одного дня я прийшов на кіностудію імені Довженка, а мене не пустили. Кажуть: проблеми у вас, з міському партії дзвонили, сказали, ви не маєте дозволу".

алі були переїзд до Литви, навчання на режисурі у Москві і, нарешті, у 1990 році Гладій виїхав до Квебеку: "Якраз у вересні минуло 25 років, відколи я поїхав з Києва. Ще жодного разу не пошкодував, що залишився у Канаді. Так склалося, що для українців вона завжди була приязною країною". Новим домом Канада стала і для родини Гладія. По батьковій лінії його родичі емігрували сюди ще під час першої хвилі еміграції, на початку ХХ століття. У Канаді, каже, професії ніколи не полишав. Донині працює і у акторській, і у режисерсьих сферах. Григорій вільно володіє вісьмома мовами — часто грає у театрі та кіно французькою, рідше — англійською не лише на своїй новій Батьківщині, а й у Європі. Дає майстер-класи для молодих акторів за авторською методикою. дного разу Григорій Гладій навіть намагався створити український аматорський театр у Канаді. Разом з франкомовними акторами ставили "Страшну помсту" Гоголя. Вистава базувалась фактично лише на українських обрядових співах та ритуалах. "Постановка викликала неабиякий інтерес серед публіки. Не скажу про успіх — бо це все ж таки була експериментальна, а не комерційна вистава, але інтерес був". Проте Гладій пішов індивідуальним шляхом: "Я не хотів втрачати свободи. Мати колектив власного театру – це тотальна залежність. Це не просто робиться".

Автор фото Мирослава Хорошун

2000-му році режисер Олесь Янчук запросив Григорія Гладія на головну роль у фільмі "Нескорений". "Він прийшов до мене й каже: знаєш, ти нагадуєш мені зовні Шухевича, мені здається, ця роль для тебе". Утім для самого Гладія зіграти Шухевича було чимось більшим. "Це був, здається, 1999 рік. Тоді гостро стояло питання визнання УПА воюючою стороною. Була страшенна агресія щодо "бандерівців", чи, як кажуть, "фашистів". Мене це завжди дуже боляче зачіпало, тому що я бачив, скільки всередині цієї агресії було брехні. Об’єктивно підійти до ситуації було для мене питанням принципу. Я хотів донести правду його внутрішнього життя, мотиви його вчинків. Шухевич — це такий собі генотип українства: інтелігента, віруючої, глибокої людини, якій ніщо людське не було чужим. Він захоплювався спортом, миствецтвм, музикою, мав величезну відкритісь до всього і в той же час був патріотом України. І коли сталася біда, він свідомо пішов до останнього захищати Україну". Тепер, оглядаючись назад, Григорій каже, що фільм міг би бути кращим. Адже, очевидно, фільм такого типу мали б знімати із величезним бюджетом. "Не хочу сказати нічого поганого — певний успіх був. Але лишилося відчуття, ніби тема тільки зачеплена. Якби, скажімо, зосередитись на якомусь одному аспекті, але йти глибше, у деталі. Творці ж цього фільму бажали охопити усю біографію Шухевича і це не пішло на користь". Розповідає Григорій і ще про одну велику роль, яку йому, втім, не довелося втілити. "Я мав грати поводиря з одноіменної картини. Навіть зустрічався з Саніним (кінорежисер Олесь Санін — UC.). Але не збіглися графіки — я у той час якраз випускав виставу в Монреалі. Міг би приїжджати періодами, але знімальна група не захотіла так ризикувати — головний герой мав бути на місці увесь час". Часом актора запитують, чи не шкодує, що не залишився працювати у Москві. У Росії у нього були непогані перспективи, його навіть визнавали за російського актора. Утім, ні колись, ні, тим паче, тепер Гладій до Росії – ні ногою. "Під час Майдану я працював у театрі в Литві, - розповідає актор. Каже, уся інформація з України до нього доходила безперешкодно і він добре знав, що відбувається на Батьківщині. - Я грав Євгенія Онєгіна і цей спектакль мав їхати на фестиваль до Санкт-Петербурга.

Григорій Гладій та Богдан Ступка "Украдене щастя". Автор фото Віктор Марущенко

Григорій Гладій у ролі Романа Шухевича

иректор фестивалю ще й був серед діячів культури, які підписали листа до Путіна із підтримкою анексії Криму. Зрозуміло, я відмовився їхати. Для мене було очевидно, що я туди більше ніколи в житті не поїду. Хоча, насправді, мені би не хотілося зарікатися — сподіваюся, що росіяни ще пробудяться. У мене відчуття, що переважна більшість росіян – як зомбі. Вони нація, що не розкаялась. Вони ніколи не визнавали своїх гріхів і мають пройти покаяння на національному рівні" Над статтею працювали Марічка Паплаускайте та Христина Бондарєва Фото Мирослави Хорошун та Віктора Марущенка

ТАРАС КОХНО: Тарас Кохно - в минулому успішний американський інженер-проектувальник, а тепер автор власної біографічної збірки. Йому вже за 90, а його погляд повний життя і енергії. Її черпає, як сам каже, у справі честі: збереженні українських церковних цінностей. Бережливо гортаючи збірку спогадів, тихо починає розмову, звертаючи до найскладніших сторінок історії його родини: Голодомору, репресій, поневірянь "ворогів народу" і, врешті, еміграції до Америки.

‘‘Могобатька розстріляли заміцнувіру’’

об краще зрозуміти, ким є Тарас Кохно, слід ознайомитись з його предками. Його прапрадід був отаманом Запорізького війська. Рідний дядько Арсеній служив секретарем у митрополита Фавіана. Батько Микита у роки відродження Української Автокефальної Православної Церкви висвятився у священики. Тоді, каже Тарас Кохно, саме почався розквіт української незалежної церкви, а священиками ставали свідома інтелігенція: вчителі, науковці і військові з армії Петлюри. Ці люди були справжніми революціонерами: вперше правили службу українською мовою, створювали при церквах освітні осередки. Попри тотальну русифікацію, переслідування і постійні погрози НКВДистів, священнослужителі зробили чи не найбільше для розквіту незалежної української церкви, вважає Тарас Кохно: "Такі священики як мій батько постійно перебували в русі. Це була нелегка справа, але отці мали колосальний успіх. Лише за 3 роки українізували понад три тисячі парафій".

се це не могло пройти повз лещата більшовицької системи. Коли отець Микита служив у Зінов’євську (тепер Кіровоград), його зарештували. Вперше, але не востаннє: "Ведуть батька довгим коридором, навпроти йде жінка. Вона питає: "Міко, куди тебе ведуть?" Батько відповів, що не знає. Ця жінка, Марія, була у високому чині в НКВД, а ще це була колишня симпатія батька. Вона наказала вартовим відпустити полоненого. І вже потім розповіла, що його вели на розстріл. Таких моментів було багато в його житті". Перший найскладніший спогад з дитинства Тарас Кохна - Голодомор 1932 року. Тоді родина священика служила у селі Городецьке, під Уманню.

"Це був дуже важкий для нашої сім’ї час. Мені було 9 років, страшому братові 11, молодшій сестрі - 6. Ми не мали землі, у нас не було чого забрати. Ми винаймали одну кімнату у селі, але так само голодували. В нашій сім’ї ніхто не помер, але ми бачили усі стадії голоду. Я і батько були страшенно худими, а мати, страший брат і сестра вже опухли, - пригадує пан Тарас. - Тоді відкривали такі магазини "Торгціни", де за золото можна було купити гроші. Звичайно, ми не були багатими, але батьки продали свої обручки і мамині сережки. Це врятувало нас від смерті".

Утім, фізичні муки були не найстрашнішими. Коли родина переїхала з Городецької у Харківську парафію, священика Кохно взяли під постійний контроль.

"Один раз на місяць батько ходив в НКВД на допит. Його змушували зректися сану, погрожували арештом, але у нього була міцна віра. Казали, що його діти виховуються в антикомуністичному дусі і їх можуть забрати в дитбудинок. На те мій батько відповідав: "На все Божа воля, але я не зроблю те, що ви вимагаєте".

ерепадало і дітям у родині священика. Одного разу учня другого класу Тараса і його однокласників, вчителька запитувала про професії батьків. "Я нервував і не знав, де дітися, бо знав, щойно скажу, хто мій батько, життя мені в школі не буде. Повсюди російська пропаганда. Розвішані плакати, де піп зображувався як павук з мішком грошей". На якусь мить 9-річному Тарасові пощастило: пролунав дзвінок. Але вже на перерві вчителька знову взялась за допит. "Я кажу, як було звично у радянському союзі: "Служитель релігійного культу". Вона не зрозуміла, як це. Я повторив по-простому: "Мій батько священик". Вона перепитала: "Поп!?", і жахнулася... Дивне явище, коли всі хором кричать "Поп! Поп!" Коли діти дають ляпаса, штовхають ногами, а вчителі перешіптуються позаочі".

Харкові сім’я Кохна жила два роки. За цей час репресії проти священнослужителів УАПЦ сягли піку: з понад 3000 священників на волі і живими залишилися менше п’яти сотень. Отець Кохно, щойно отримавши нову парафію неподалік Харкова, чи не вперше задумався про еміграцію. "Він збирався їхати на Кавказ, і вже мав куплені квитки". Та у ніч перед від’їздом за батьком прийшли НКВДисти. Разом із батьком Тараса арештували шістьох людей. Суд у справі священика Кохна і соратників виніс вирок у 3 роки заслання у Сибір. Під час етапування Тарас бачив батька востаннє. А через рік після заслання від нього перестали приходити звістки.

"Згодом нам прислали картку з НКВД, що батько був повторно засуджений на 20 років без права переписки. Але як потім ми довідалися з тих же даних НКВД, в 1937 році він був розстріляний на 40му році життя".

У 1930-1937 роках провідне священство і активні вірні УАПЦ були заарештовані, відправлені на заслання і розстріляні НКВД. Напередодні Другої світової війни були майже повністю знищені будь-які прояви УАПЦ в радянській Україні. "Життя змінилося назавжди", вважав Тарас Кохно.

"Клеймо сина "ворога народу" я носив аж до 18 років, поки не закінчив десятирічку. Але тоді знову почалася війна, прийшла окупація, така сама жорстока, і нам знову довелося нелегко".

28 років Тарас Кохно разом з старшим братом Валентином емігрував до Америки, де донині продовжує справу батька. Пан Тарас виступає на духовних конференціях, зборах української діаспори і засіданнях духовенства, активно відстоює ідею відродження цінностей і традицій незалежної української церкви. "Мене огортають спазми, коли я чую від своїх земляків, що мій батько не був священиком, бо не визнаний канонічно. Але потішаю себе тим, що муки батька за віру, долю свого народу і добрі вчинки не згинуть марно, а принесуть якісь добрі, повчальні плоди“. Над статтею працювали Наталія Фігель, Вікторія Коваль, Христина Бондарєва

нова

украiнська церква

буде..

ова українська церква незабаром постане неподалік Чикаго, у містечку Палатайн. Усього в годині їзди від мегаполісу проживає велика громада українців. Нині вони моляться у маленькій церкві, декому доводиться їздити до інших храмів за багато миль. ßкщо ініціатива зі спорудження швидко знайде підтримку, вже скоро у Палатайні з’явиться нове місце для молитви і спілкування громади.

НАША ЦІЛÜ — ЗРОБИТИ ÕРАМ ВІДПУСТОВИМ МІСЦЕМ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ У ДІАСПОРІ, — розповів Ukrainian Chicago отець ßрослав Мендюк. - Ми, звичайно, не претендуємо стати другим Ëурдом, Çарваницею чи Почаєвим, але, як Христос казав: Òам, де двоє чи троє зберуться в моє ім’я, там і я серед них. ² ми вважаємо, що місце поклоніння українським святим повинно притягувати кожну українську душую Церква – то є не лише будівля. Найважливіше збудувати церку як громаду".

е одне завдання нового храму – стати містком між матірною церквою в Україні та церковю у діаспорі, каже отець Мендюк.

ЦЯ ЦЕРКВА БУДЕ УНІКАЛÜНОЮ, ТОМУ ÙО, КОЛИ ВОНА БУДЕ ГОТОВА, МИ ПОПРОСИМО З УКРАЇНИ МОÙІ НАШИÕ УКРАЇНСÜКИÕ НОВОМУЧЕНИКІВ ГРЕКО-КАТОЛИЦÜКОЇ ЦЕРКВИ, КОТРІ БУДУТÜ ВБУДОВАНІ В ІКОНОСТАС

Більше інформації на сайті парафії www.icshrine.org

ля зведення нової святині уже знайшлись архітектори, компанія-забудовник, готові ескізи проекту. Старт робіт залежить від фінансового питання. На сьогодні вдалось зібрати 400 тисяч доларів, а усього для будівництва необхідний мільйон. Громада Палатайну невеличка, тож долучаються благодійники з інших парафій та окремі жертводавці. "Ми знали від початку – якщо ми збудуємо цей храм, то це тому, що українці з Чикаго і околиць Чикаго поможуть нам це зробити. Цей храм для цілої єпархії, це не лише парафіяльний храм", зазначає настоятель Української католицької парафії непорочного зачаття отець Михайло Кузьма.

усідні парафії появі майбутнього храму – радіють:

ДУМАЮ, ВАЖЛИВО ГУРТУВАТИСЯ БІЛЯ ЦЕРКОВ. З ПОЧАТКУ НАШОЇ ЕМІГРАЦІЇ У США ЦЕРКВИ СТАВАЛИ ТИМ МІСЦЕМ, ДЕ НАШІ ЛЮДИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ. ДЕ ГУРТУВАЛИСЯ,

- каже єпископ Української греко-католицької церкви, правлячий архієрей Пармської єпархії Богдан (Данило). Всі, хто бажає фінансово підтримати будівництво Храму, можуть складати свої датки на офіційному сайті парафії , а також взяти участь у бенкеті-фандрейзері, який відбудеться 14 листопада о 6:30 вечора у залі European Crystal in Arlington Heights, Illinois.

The clergy and faithful of the Immaculate Conception Ukrainian Catholic Parish in Palatine, Illinois are planning to build a new church. With the blessing of Bishop Richard Seminack and the worldwide Synod of Ukrainian Catholic Bishops, His Beatitude Patriarch Sviatoslav has also designated the parish as a Shrine dedicated to the New Martyrs of the Ukrainian Greek Catholic Church. During a recent Synod of our Bishops, permission was granted to place relics of the New Martyrs in the newly built church for prayer and veneration. Fathers Mykhailo Kuzma and Yaroslav Mendyuk are tirelessly working to begin and complete

construction of a church that will be the pride of an ever-growing parish congregation. There is a great need to replace the old structure with a new one. The old church was built almost 60 years ago and is in need of such extensive repairs that it is wiser to build a new building. A Gala Benefit Banquet will be held at 6:30 p.m. on Saturday, November 14, 2015 at European Crystal in Arlington Heights, Illinois.

By Rev. Myron Panchuk M. A.

Fresh, flavorful & innovative

A celebration of the food and flavors from Ukraine and Eastern Europe AVAIL ABLE WHEREVER FINE BOOKS ARE SOLD