Вiсник еменiвщини С Щотижнева громадсько-інформаційна газета
Вісник Семенівщини Усі її люблять, до»ро– гарна газета, Є що диви сь, є щослі й малі, читати, Рубрики в ній ти Також дискусії, є і – про життя на селі. ре кл ам Щиро вітають люде й з Дн нароа,джпреногнняоз по погоді, є і вірші, , є і події, веселі й су Тож не барітем мні. Індекс 99524 ьснікя,олпередплата вже йде! и й нікого не підведе .
№ 50 (723) · П’ЯТНИЦЯ · 24 грудня 2021 року
«МИ ОРАЛИ, Я І ТРАКТОР: ТРАКТОР ЇХАВ, Я ОРАВ» Нещодавно ознайомився із дописом у соцмережах одного з народних депутатів України стосовно його «неоціненного» вкладу у розвиток Кременчуцького району, але дещо не зрозумів і хотів поділитися з людьми, яким не байдужа доля нашої територіальної громади.
Разом із колегами по фракції «Слуга Народу» в Семенівській селищній раді заявляємо, що викладені тези у пості народного депутата України, зокрема: «Вкотре, за ініціативи нашої команди було виділено кошти із державної субвенції для заходів щодо соціально-еко-
24 грудня — День працівників архівних установ 24 грудня в Україні відзначається День працівників архівних установ, установлений 30 жовтня 1998 р. відповідно до Указу Президента. На плечах українських архівістів лежить турбота майже про 60 мільйонів одиниць зберігання різних видів документів. У них вся історія України: події, історія цілих поколінь, як конкретних людей, так і сімей, міст, сіл і селищ. А працівники архівних установ зберігають, комплектують та ведуть облік усіх цих документів. Нехай же жоден із них не губиться. А для нас День працівників архівних установ – гарний привід згадати історію своєї родини! Не все знаєте? Так це вам якраз до архіву! Семенівська організація політичної партії «Рідне місто»
номічного розвитку Кременчуцького району. Після численних звернень виборців було виділено додаткове фінансування, зокрема, на реконструкції для Глобинської ТГ у розмірі 10 900 000 грн Свято-Михайлівського скверу та для Семенівської ОТГ 6 000 000 грн нежитлової будівлі кінотеатру під центр дозвілля» – є неправдивими, або фейковими. Відповідально заявляємо, що у травні цього року ми звернулися до народного депутата України, очільника Полтавської обласної організації політичної партії «Слуга Народу» Олександра Трухіна з пропозицією щодо виділення фінансування із державного бюджету на реконструкцію кінотеатру (с-ще Семенівка) під Центр дозвілля. Крім цього, механізм фінансування та реалізація вказаного проєкту постійно обговорювались на робочих зустрічах із керівництвом Семенівської селищної ради та під час масових заходів (28.06.2021 р.). На нашу думку, факти, викладені у пості народного депутата України Олексія Мовчана, не відповідають дійсності та носять розважальний характер. Артем ДАЦЕНКО, депутат Семенівської селищної ради
ЛІТОПИС СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ОЧЕРЕТУВАТОГО: ІСТОРІЯ До 20-ої річниці заснування приватного сільськогосподарського підприємства «Дружба»
Очеретувате за часовими мірками має невеликий літопис – трохи менше трьохсот років. Історія села – це історія вольової, поміркованої громади, маленької частинки нашої країни, але багатої історичними подіями, самобутніми традиціями, визначними і працьовитими людьми. У кожного з них своя доля, вони мають своє минуле, майбутнє і сьогодення. Очеретувате, як і будь-яке українське село, нерозривно пов’язане із сільським господарством. Українські природні красоти, родючі ґрунти та сприятливий для виробництва клімат приваблювали людей, стаючи причиною заснування поселення. В усі віки, за умови збереження історичної спадщини, Україна була багатою, а виробничою сферою села завжди було рослинництво і тваринництво. Ці галузі розвивались узгоджено й доповнювали одна одну. І сьогодні сільське господарство відіграє ключову роль у селі, даючи йому життя, а інколи, як у випадку Очеретуватого, – розквіт. У 1724 році на незайманих степах Дикого Поля, що лежали у межиріччі Сули і Хоролу, далекі пращури очеретуватців започаткували невеликий хутір. Вони мали багатий досвід у хліборобстві та знання з різних галузей сільського господарства. Навесні 1724 року хутір Очеретуватий з усіма маєтностями і людьми перейшов у власність лубенського старшини Петра Кулябки, а потім переходив із рук у руки і в 1769 році перейшов до вдови Остапівського сотника Ганни Базилевської. Тоді Очеретувате називали Базилевським, а навколишні землі – Базилевщиною. Про Очеретуватську економію в документах сказано, що там був кінний, воловий та овечий заводи. Усю ріллю засівали зерном, а на луках та невдобах випасали худобу. Отари овець утримувались під селом у кошарах, і місце це ще й донині називають «Гноїще». За свої великі прибутки Базилевські скуповували навколишні ліси, вирубували їх і торгували будівельними матеріалами. Також цікаво, що у панів була велика пасіка. Одержану продукцію в економії переробляли на готові вироби. З архівних документів відомо, що «підданий очеретуватській еконо-
мії Андрій Кущ чинив шкіри», а «чоботар Шальоний шив взуття». В економії також пряли пряжу, ткали й білили полотно, з вовни виробляли грубе сукно, звідси возили на продаж масло, сир, лій та бринзу. Усе подвір’я було заставлене коморами, клунями та льохами, у яких зберігали запаси різної продукції та сировини. Для ведення такого господарства Базилевські намагалися мати в себе побільше кріпаків. У 1783 році царський уряд остаточно здійснив закріпачення українських селян, що змушувало їх бунтувати та шукати кращої долі подалі від поневолювачів. Саме тому через сто років у Таврії серед запорізьких степів утворилося село-побратим нашого Очеретуватого. У другій половині XIX століття село розрослося майже до тисячі жителів. Там, де колись стояли зимівники, виросли цілі вулиці, але ще й сьогодні старожили окремі кутки села називають іменами перших поселенців: Одноволівка, Матнівка, Гончарівка й Борінка. Назва «Борінка» має свою цікаву історію. Петро Вовк, ідучи на ці землі, взяв із собою сукуватий стовбур деревини, яким у ті часи обробляли землю. Той стовбур, або сукуватка, слугував першою бороною й вважався цінністю, тому закріпилася назва борони, або як її ніжно називали «борінка», а не прізвище її власника. Праця на хлібній ниві в ті роки була важка, і зібраного врожаю ледь вистачало на прожиття. На десятину землі висівали кілька пудів озимого чи ярого насіння. Найвищий урожай сам – п’ять, сам – шість. Тобто, якщо висіяли чотири пуди на десятину, то вертали висіяний пуд (сам) і на нього отримували прибавку від п’яти до шести пудів. Чотири висіяні пуди давали прибавку 20 чи 24 пуди – врожай становив близько чотирьох центнерів. Стан тваринництва у 1865 році: на сто мешканців село мало 8 коней, 29 корів і 35 овець. Напередодні революції 1905 року Очеретувате вважалося звичайним полтавським селом. Пани Трефільєви, котрі викупили ці землі у 1878 році, поставили крупорушку і паровий млин. Після революції частину колишніх земель панів Базилевських було продано очеретуватцям
у межах 617 десятин через селянський поземельний банк по 215 карбованців за десятину із викупом упродовж 55 років. Ця земля так і називалася – банковою. Зі своїх численних володінь пан Трефільєв продав лише 60 десятин багатим очеретуватівцям Терентію Шевченкові та Мусієві Кулішу – по З0 десятин кожному. Решта ж селян знову залишилися без землі і змушені були йти до пана в найми. Коли після революційних подій на селі настав відносний спокій, старий Трефільєв поїхав до Полтави. У губернській єпархії він подав прохання до професора Сергія Носова. Цей видатний архітектор на той час уже відзначився у проєктуванні та будівництві монументального будинку спілок, індустріального технікуму в самій Полтаві та величного Козельщинського жіночого монастиря. Свої споруди професор неодмінно оздоблював мотивами старовинної архітектури часів Київської Русі. З поверненням додому Трефільєв умовився з промисловцем Білоцерківцем, щоб той забезпечив цеглою будівництво Очеретуватівської церкви. За взаємною згодою між ними було споруджено невеличку цегельню, яка щорічно виробляла сто тисяч цеглин. У 1910 році населення Очеретуватого сягало майже півтори тисячі чоловік, але розвиток села пригальмувала громадянська війна. За цей час збір сільськогосподарських культур скоротився вдвічі, зменшилось робочих коней на 38%, а всіх видів худоби – на 29%. Перша згадка про колективне сільгоспвиробництво в с. Очеретувате датується рівно 100 років тому: у 20-х роках XX століття тут створювались КНС (комітет незаможних селян), який першим очолив Трохим Павлович Кравченко, і ТСОЗИ (товариства спільного обробітку землі), але всі вони були неефективні й існували недовго. Обраний у 1922 році головою сільської ради Захарій Платонович Лавро створив у селі бурякове господарство. Завдяки високій організації за короткий час товариство придбало трактор «Fordson», плуг і молотарку. Своїм реманентом допомагали селянам у проведенні сільськогосподарських робіт. У 1930 році було вперше створене ко-
лективне господарство з назвою «Серп», головою обрали Матвія Марковича Яценка. Крім нього, у правлінні колгоспу були Григорій Воронов, Семен Василенко, Іван Куцевол і Меланія Тризна. У колгоспі отримували урожай зернових по 15, а цукрових буряків – по 280 ц. Стадо корів збільшилось удвічі, мали сорок голів свиноматок. При цьому поширювався рух за отримання рекордних обсягів виробництва, до якого приєдналися й колгоспники Очеретуватого, бажаючи довести, що здатні виборювати високі врожаї, і в першу чергу цукрових буряків. Урожайність солодких коренів поставили за мету збільшити вдвічі – дались ті п’ятсот центнерів буряка нелегко. Уночі жінки збирали по дворах курячий послід, сушили його у себе вдома, мололи, де прийдеться, і вносили при сівбі в рядки. Кожен паросток, кожен корінчик доглядали, як своїх дітей, ще й умудрялись підживити рослини рідкими поживними речовинами, які теж самі виготовляли. Збирали солодкі корені копаницями і намагались так підкопати, щоб не обірвати навіть тоненькі кінчики та не порізати весь буряк. Коріння ретельно чистили ножами і не кидали, а обережно клали в мірницю. Вантажили буряк вручну і самі возами доставляли на цукровий завод. Кожна ланка намагалась бути першою. Пізно восени, коли вже й сніг не раз зривався та лягав на незібраний лан, нарешті, закінчили польові роботи і підрахували урожай. Ланки Параски Куліш, Тетяни Роми, Олександри Лавриненко і Олександри Петраш отримали запланований урожай, і їх стали називати «п’ятисотенницями». У ті роки кожна ланка доглядала 20-30 гектарів, на жінку припадало по гектару цукристих. По сьогоднішніх мірках це небагато, але ж тоді вся надія була лише на жіночі руки і їх витривалі спини, бо ні добрив, ні якісного насіння, ні будь-якої техніки на полях колгоспу ще не було, а машинно-тракторну станцію в районі створили вже в кінці другої п’ятирічки. Колгосп «Серп» обслуговували лише два трактори «Універсал» і ЧТЗ. Та навіть ці дві недосконалі машини надавали відчутну допомогу, хоч і не позбавили зовсім хліборобів від тяжкої праці в полі.
Першими трактористами були свої сільські хлопці. Вони швидко опанували нелегку працю механізатора і все своє життя присвятили цій почесній професії на селі. Очеретуватівці з вдячністю згадують незвичайних, просякнутих гасом і мастилом невтомних механізаторів, бо вони за всякої години орали, сіяли і збирали урожай. Івану Андріяновичу Одноволу, Леонтію Пилиповичу Вовку, Серафиму Аврамовичу Вовку і Дмитру Андрійовичу Каспіру заздрили всі юнаки, до них просилися помічниками і причіплювачами, бо спеціальність тракториста в селі набувала великої поваги. 1936 року колгосп «Серп» перейменували на колгосп імені Сталіна, а в кінці 40-х із великими потугами він починає виходити в передові. У значній мірі цьому сприяла сортодільниця. Для цього невеликого науково-практичного закладу колгосп виділив сто гектарів і закріпив за ним постійних людей. Очолював наукову роботу на сортодільниці протягом чотирьох десятиліть агроном Олексій Михайлович Тихонов. За любов до хліборобської справи, відчутну наукову і практичну допомогу трудівникам села йому було присвоєно звання «Заслужений агроном УРСР». У 1940 році колгосп імені Сталіна визначили учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. У Москву поїхали тваринники і працівники рільничих ланок: Ганна Михайлівна і Микола Оксентійович Бондаренки, доярки Настя Григорівна Василенко та Марія Йосипівна Миколенко, ланкова Тетяна Іванівна Рома. На той час колгосп очолив Юхим Артемович Безносюк, який мав величезний нахил до техніки та механізації виробництва. До послуг трударів було вже три ХТЗ і зернозбиральні машини. Із задоволенням вчилась управляти тракторами молодь села, з якої виріс свій бойовий загін механізаторів: Дмитро Сергійович Вовк, Павло Захарович Карапузь, Іван Макарович Кравченко, Іван Михайлович Рома, Іван Васильович Подорожняк, Федот Іванович Овчаренко, Іван Олександрович Пархоменко. Сорокові роки ознаменувалися в сільському господарстві запровадженням ланкової системи.
НАЙСВІЖІШІ НОВИНИ ДЕРЖАВИ, ОБЛАСТІ ТА РАЙОНУ НА SEMENIVKA.COM.UA
4-5 стор.