Вiсник еменiвщини С Щотижнева громадсько-інформаційна газета
Вісник Семенівщини Усі її люблять, до»ро– гарна газета, Є що диви сь, є щослі й малі, читати, Рубрики в ній ти Також дискусії, є і – про життя на селі. ре кл ам Щиро вітають люде й з Дн нароа,джпреногнняоз по погоді, є і вірші, , є і події, веселі й су Тож не барітем мні. Індекс 99524 ьснікя,олпередплата вже йде! и й нікого не підведе .
№ 35 (709) · П’ЯТНИЦЯ · 10 вересня 2021 року
можете піднятися по сходах без задишки... Словом, якщо відчуваєте себе спортсменом, значить, це ваш день! А якщо без жартів, то любіть спорт, бігайте, стрибайте, забивайте голи, рухайтеся! До речі, День фізкультури і спорту – непоганий привід вийти на пробіжку або записатися на плавання!
12 вересня —
День працівників нафтової та газової промисловості
11 вересня —
День фізичної культури і спорту Щороку в другу суботу вересня в Україні відзначають День фізкультури та спорту. Ще в 1994 році Президент підписав відповідний Указ, офіційно заснувавши свято. День фізкультури та спорту – справжнє свято краси та грації. Якщо ви професійний спортсмен або просто любитель, якщо ви хоч раз бували на пробіжці (не обіцяли собі з понеділка почати, а реально бували), якщо хоч раз тримали в руках штангу або хоч би шахи, якщо знаєте, що таке кріпатура, якщо у вас є абонемент у тренажерний зал, якщо
У другу неділю вересня своє професійне свято, засноване Указом Президента № 302/93, відзначають українські газівники й нафтовики. Робота нафтовика та газівника – не казка. Багатьом, звичайно, здається, що там, де нафта – золото рікою й діамантові розсипи. Але насправді це важка праця, за якою стоять сотні тисяч людей. Щороку в Україні зростає відсоток копалин, що здобуваються, з’являються нові технології видобутку, галузь розвивається. У день нафтовика й газівника хочеться нагадати всім про те, як важливо берегти природний ресурс та довкілля. Семенівська організація політичної партії «Рідне місто»
НІЩО НЕ ЗАБУТО, НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ 12 вересня – День пам’яті жертв фашизму
Суржко Петро Андрійович (1903-1945 рр.). Народився в селі Горошине в родині бідного селянина. З дитинства мав потяг до науки. Коли після революції в країні відкрилися робітфаки, Петро охоче навчався у цьому пролетарському учбовому закладі. Після закінчення робітфаку він продовжує навчання у Лубенському учительському інституті, потім на командирських курсах і служив на Балтійському флоті. У званні старшого лейтенанта Петро Суржко демобілізується і повертається на свою малу батьківщину, в Горошине. Працював директором школи у Худоліївці. Як військовий і освічена людина, Петро Андрійович відчув наближення війни. У світі було неспокійно. У 1941 році його викликають у відповідні органи і наказують зайнятися організацією партизанської групи для дії у Чубарівському лісі. Кілька днів він проходив інструктаж військових, які навчали його, як діяти на окупованій фашистами території. Потім із членами своєї сформованої групи завезли у ліс продукти, теплі речі і спорудили партизанську базу. Зброю їм обіцяли привезти в останню годину. На цьому група тимчасово повернулася по домівках. Коли почалася відома Оржицька операція, Петро Суржко зник із села. Його група зібралася у Чубарівському лісі, але їхня база була розграбована, і майбутні партизани залишилися чекати зброї, та її так і не привезли. Вони, просидівши в лісі кілька тижнів, вирішили розійтися по домівках, щоб дістати зброю і продукти та повернутися до лісу. Але склалася непередбачена ситуація. Рештки розгромлених армій Південно-Західного фронту під Оржицею почали групами виходити з оточення. П. А. Суржко знаходив таких військових, переодягав їх і радив, як безпечніше дістатися до Полтави. Він зібрав з усього кутка чоловічий одяг і встиг переодягти до двадцяти оточенців. Зброї добути не вдалося. Кілька разів Петра Андрійовича забирали до поліції, але його майже не знали, що він за людина. Його допитували. Він уперто розповідав гітлерівським служакам свою вигадану робітничу біографію. Та його видав один із колишніх багатіїв, який добре знав Суржка і його дійсну біографію. Петра Андрійовича арештували і відправили до Семенівки. По війні ніяких чуток про П. А.Суржка не було. Та ось у 1946 році комісар Оболонського військкомату запросив дружину Петра Андрійовича, Парасину Степанівну, і лагідно запитав: – Ви почерк свого чоловіка пам’ятаєте? – Пам’ятаю, – вимовила тихо. – Ось подивіться на цей знімок. Жінці подали велике фото, на якому була частина стіни, а на ній напис: «Прощавайте, рідні, гину, але вірю в Перемогу». Далі адреса і підпис. Парасина Степанівна знепритомніла. – Заспокойтеся, – подав їй склянку з водою комісар. – Де це трапилося? – запитала тихо. – У Польщі, в одному з концтаборів. Ось так обірвалося життя обдарованого і розумного горошинця, який, як і його брат Іван, загинув від рук катів нашого народу. Сухина Іван Архипович народився у 1915 році. Працював головою робіткому в радгоспі ім. Постишева, колишньому радгоспі Веселоподільського цукрокомбінату, в редакції нашої районної газети. У 1940 році Іван Архипович обирається першим секретарем Семенівського райкому комсомолу. Семенівці запам’ятали Івана молодим, енергійним, рішучим і гарним організатором молоді, яка
в ті часи будувала і зміцнювала колгоспи, створювала машино-тракторні станції, поширювала стаханівський рух. Райкомівці на чолі зі своїм 25-річним секретарем навчали молодь, залучали її до пізнання культурної спадщини, розвивали в районі фізичну культуру і спорт. Мирну працю перервала війна. Гітлерівці наближалися до Полтави. Івана Архиповича викликали в обком партії. Там він отримав завдання щодо організації підпільної роботи в районі і створення підпільного обкому комсомолу. Для оволодіння методами і засобами підпільної роботи Іван пройшов невеликий курс навчання в Диканському лісі. У Семенівці вже господарювали окупанти. Сухина потай повертається додому. Через кілька днів він розшукав своїх спільників і група почала діяти. Розповсюджували листівки, відозви, проводили роз’яснювальну роботу серед робітників і селян. Підпільники намагалися завжди бути серед молоді. У травні 1942 року І. А. Сухину і частину підпільників схопили гестапівці. Юнаків і дівчат піддали нелюдським катуванням і стратили над урвищем біля авторемонтної майстерні. У центрі Семенівки Івану Архиповичу Сухині споруджено пам’ятник. Із п’єдесталу дивиться на сучасників спокійне і лагідне зображення ватажка семенівської молоді сорокових років минулого століття… Бондар Василь Трохимович (1923-1969 рр.). Народився у селі Бурбине в родині селянина. Тут закінчив 7 класів, а середню освіту здобував у селі Жовтневе (Рокити). Отримавши атестат зрілості, поїхав до Лубенського учительського інституту і вступив на мовно-літературний факультет. Навчання перервала війна. Студентів інституту направили копати окопи. Фронт наближався швидко, і Василь зі своїми однокурсниками опинився в полоні. Хлопців відправили до табору, який звався «Хорольська яма». Разом із кількома товаришами Василь Бондар тікає з табору. Йому допомогли зв’язатися з підпільниками. Він майже 2 роки писав і розповсюджував листівки, в яких закликав не коритись окупантам, усіляко перешкоджати вивезенню людей до Німеччини, псувати сільгосппродукти, що вивозилися до рейху. Василя Трохимовича кілька разів хапали поліцаї і жандарми, але хлопець щоразу втікав з ув’язнення. Останній раз його схопили 27 липня 1943 року і відправили в тюрму у м. Лубни. Звідти юнака вивезли до Києва в концтабір на Сирці. У жовтні усіх в’язнів відправили до Німеччини. Двадцятирічний юнак пройшов страшні концтабори гітлерівського режиму: Бухенвальд, Дахау, Нацвеклер, Закзенхаузен. На його рахунку їх було 8. За любов до Батьківщини платять кров’ю, Потом пресолоним і слізьми, Молодістю, першою любов’ю, Криком із пітьми... Так написав у своїй книзі поезій Василь Трохимович Бондар, ставши у мирний час відомим письменником, журналістом. Читати і сьогодні твори нашого відомого земляка, який пройшов страшне пекло фашистських застінків, неначе пити воду з чистої криниці. Він був людиною з великим і гарячим серцем. Його літературна спадщина неоціненна. У списку воїнів Радянської Армії, підпільників та партизан, жертв нацизму, які загинули, зникли безвісти на території Семенівського району – 1121 прізвище (Звід пам’яток історії та культури України. Семенівський район. Стор. 270-337). Валерій ЗІНЧЕНКО
НАЙСВІЖІШІ НОВИНИ ДЕРЖАВИ, ОБЛАСТІ ТА РАЙОНУ НА SEMENIVKA.COM.UA