Вiсник еменiвщини С Щотижнева громадсько-інформаційна газета
Семенівщино мила, рідний краю, Чарівна, неповторна сторона, Полтавщини перлина мальовнича, У цілім світі ти така одна.
№6 (629) · П’ЯТНИЦЯ · 14 лютого 2020 року
ТАК ТРИМАТИ!
Дорогі воїни-інтернаціоналісти! Шановна громадо!
15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. На сучасній карті світу позначено чимало точок, де у бойових діях та миротворчих місіях брали участь громадяни України. Кожне збройне протистояння має свою жорстоку ціну і нещадний біль утрат. Та найпекучішою нашою раною поза межами держави в контексті світової мілітаристської політики минулого століття стала війна в Афганістані, яка розтягнулась на неймовірно довгих десять років. Тисячі днів і ночей: як там – під прицілом у розпечених пісках, серед підступних гір, так і тут, на батьківщині, де щомиті в тривозі стискалися серця рідних… Для тих, хто побував у вирі чужої ісламської війни, Кабул і Герат, Кандагар і Баграм – не просто географічні точки, а безмовний крик душі, пам’ять, яку не стерли десятиліття… І тоді навіть не було жодної думки про те, що через роки збройне протистоянння спалахне на східних рубежах української землі, на захист яких стануть не лише колишні афганці, а вже і їхні діти. Про афганську війну сказаного багато і різного. Правда досить часто хвороблива й гірка. Але це не вина тих, хто гідно виконував свій військовий і громадянський обов’язок. Афган навіки об’єднав бійців-інтернаціоналістів в одне велике братство. День 15 лютого – не лише данина пам’яті загиблим, перед якими в гіркій жалобі низько схиляємо голови. Водночас це прояв глибокої вдячності всім, хто повернувся додому, ставши старшим за своїх ровесників на ціле життя. Шановні воїни-інтернаціоналісти, прийміть найщиріші вітання з нагоди 31-ї річниці виводу військ з Афганістану. Міцного вам здоров’я, щастя, незгасного оптимізму, впевненості, твердої віри, здійснення мрій, гармонії з оточуючим світом. Ви є взірцем стійкості, мужності, відваги, активними членами громадянського суспільства, прикладом честі для молоді, наочним свідченням єдності поколінь. Хай ніколи в нашому житті не буде зловісних «чорних тюльпанів», а світ міцно засвоює науку жити за законами миру, злагоди, взаєморозуміння! Віктор ЮРЧЕНКО, голова районної ради
Як і обіцяли, ТОВ «ТРК-Інформ», Асоціація «Кластер «Меди Межиріччя», Семенівська районна організація політичної партії «Рідне місто» продовжують серію репортажів про призерів ІІІ (обласного) етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад з навчальних предметів у 2019/2020 навчальному році. Героєм нашої сьогоднішньої публікації став учень 11 класу Заїчинської ЗОШ І-ІІІ ст. (директор Лідія Бартош) Артем Притула, котрий здобув ІІ місце в обласній олімпіаді з біології. Артем – брат Ані Притули, про яку ми розповідали минулого разу. На жаль, через карантин нам не вдалося зустрітися з талановитим хлопцем безпосередньо в школі, тому спілкувалися ми з Артемом у його рідному селі. Та «плюс» цієї зустрічі в тому, що на ній була присутня мама обдарованих школярів із Семенівського району – Світлана Олександрівна. «Вдома Артем завжди допомагає. Він добрий і відповідальний, гарно навчається», – так характеризує свого сина пані Світлана. Готувався Артем до олімпіади наполегливо, ходив до школи навіть на канікулах. Підготовка була нелегкою, але, як він стверджує, хотілося досягти результату. Хвилювання було, хоча й мінімальне, адже це третя участь Артема в олімпіадах і, до речі, найудаліша, – до цього займав треті місця. Артему Притулі подобається вивчати навколишнє середовище,
людський організм, він цікавиться тим, що його оточує, – рослинами, тваринами. Тому й обрав для себе біологію, щоб вивчати поглиблено. Окрім того, має призові місця в районних олімпіадах з української мови. І завжди поряд із хлопцем його наставниця – вчитель Заїчинської школи Клавдія Власенко. «Хочу подякувати своїй учительці Клавдії Іванівні Власенко за те, що добре підготувала мене, – говорить Артем. – Це дуже добра і чуйна людина, яка завжди підтримує мене в усіх починаннях». А захоплень у нього багато, адже він активно проводить власне дозвілля – займається футболом, має
призові місця з настільного тенісу, шахів, шашок. Учитель завжди радіє успіхам свого учня, при чому – не менше від батьків. «Ніколи цього не забуду і бажаю кожному такого вчителя, як Клавдія Іванівна», – підсумував Артем Притула. Учительку та її учня зі здобутим другим місцем від імені Асоціації «Кластер «Меди Межиріччя», районного осередку партії «Рідне місто» привітали Василь Ломаковський (с. Заїчинці) і Олександр Гетьман (с. Василівка). А наші зустрічі з переможцями і призерами обласних олімпіад із сіл Семенівщини тривають... Михайло ПОГРІБНИЙ
наше ЖИТТЯ – ЦЕ НИЗКА ПОДІЙ, СВІТЛИХ ЧИ ТЕМНИХ – ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ДІЙ!
Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня. Проживши поважний вік, для людини ці зміни на перший погляд не помітні. Але на певному етапі варто зупинитися, стати, подумати, переглянути власну біографію: тоді зрозумієш, що такого важливого сталося... Інколи, переосмисливши свій життєпис, розумієш, що найкраще у житті сталося спонтанно. Воно, це найкраще, не залежить від злетів чи падінь, воно приховане в дрібницях, в тих скрижалях пам’яті, коли людина робила щось для душі і від душі... Напередодні своїх «молодих» 70-ти наш вірний товариш і засновник ТОВ «ТРК-Інформ» Микола Петрович Ванжа розповів про свій літопис – біографію звичайної людини і водночас цікавої та неординарної, палко закоханої в своє хобі, роботу, людей, з якими довелося працювати, а також запаморочливі гірські краєвиди... Ця історія про фізика з ліричними польотами душі... Народився Микола Ванжа 16 лютого 1950 року в с. Вереміївка у звичайній селянській родині. Так склалася доля, що з 11 років хлопчик залишився на вихованні у бабусі та дідуся, який працював у селекстанції конюхом. У 1967 р. закінчив місцеву школу із золотою медаллю, а через рік батько запросив його у Донецьк, де він вступив до дер-
жавного університету на вечірнє відділення фізичного факультету. Удень М. П. Ванжа працював фрезерувальником на заводі. У 1969 році навчання довелося перервати, адже вже повнолітнього хлопця призвали до армійських лав. У 1977 р. він закінчив університет і почав працювати в науково-дослідному інституті, де пройшов шлях від кресляра-конструктора до старшого наукового співробітника. Далі трудова кар’єра головного героя розповіді продовжилася на підприємстві з експлуатації і ремонту комп’ютерно-обчислювальної техніки, на якому пропрацював до розпаду Радянського Союзу. Останнє місце роботи у промисловому центрі України – це ЗАТ «Головний інформаційний центр Донецької області». На початку «нульових» Микола Петрович повернувся на батьківщину, щоб випробувати свої сили в дещо іншій іпостасі, ніж до цього. Як бачимо, біографія М. П. Ванжі малопримітна, та й сам він не вважає якоюсь видатною, але є в ній дещо таке, про що він розповідає не так скромно: «Якщо підсумувати свій майже півстолітній продуктивний стаж, то дві віхи мого життя виражені найбільш яскраво: в емоційному плані, в сенсі викарбування в пам’яті. Це моменти, що згадуються з теплотою, і про це й справді є найбільший сенс поділитися з читачами». Спортивний туризм, яким Микола Петрович
Ванжа займався протягом 12 років, був справжнім серйозним захопленням, що забирало чимало сил та енергії, але в позитивному, емоційному сенсі. Неосяжні висоти, романтика таємничих гір і відчуття свободи заряджали та наповнювали найкращими почуттями. Робота сама собою, а це було хобі, при чому таке хобі, займаючись яким, закрадалися думки: а чи не займатися цим професійно? Та й, як припускає Петрович, можливо, це сталося б, якби з розпадом СРСР не занепала потужна радянська система туристичної галузі. Тоді це було на державному рівні – від секцій туризму на підприємствах до офіційних федерацій (міських, обласних і т. д.). У системі гірського туризму йому вдалося виконати нормативи кандидата в майстри спорту. Для цього обійшов практично увесь Кавказ із «закритими очима» – від Архиза до Казбека, проходив маршрути гірських масивів Тянь-Шаню та Алтаю, займався підготовкою молоді. А починалося все неймовірно просто… У 1967 році зовсім випадково потрапив із друзями в альпіністський табір «Алібек», що неподалік Домбайської долини (сьогодні це сучасна гірськолижна база). Перше враження на 17-річного юнака ці краєвиди не справили. «Чесно кажучи, перший заїзд у гори мене не «зачепив», – відмітив Микола Петрович. – Далі – навчання, робота, родина, діти. І ось трапився такий випадок... Інститут, у якому працював, орендував у найближчій школі приміщення для занять волейболом. Якось ми прийшли до спортзалу, а фізрук каже: «Хлопці, половина лампочок
погоріли… Ви ж молоді, допоможіть поміняти!» Сам зал – солідний, високий, і лампочки довелося вкручувати за допомогою саморобного пристосування, звареного із металевих брусів. Якщо людина займалася скелелазінням, то це видно по її рухах. Мій товариш, котрий уже мав досвід альпінізму, зрозумів «що по чому», запропонувавши відновити заняття спортивним туризмом. Тож наступного літа я знову потрапив по путівці до альптабору, де познайомився з гірськими туристами. Так склалося, що це були цікаві люди, з якими було приємно спілкуватися. Ось отак і співпало позитивне середовище, активний відпочинок і своєрідний спорт, де все демократично». У системі гірського туризму є категорії походів і категорії перевалів, а серед вимог для туриста – участь у походах і керівництво ними. Поступово Микола Петрович рухався по градаціях і виконав нормативи в найскладніших, за мірками гір, масивах. Подорожі в горах – далекі від звичайних буднів і людського побуту. Це одне велике переживання, суцільна подія, про яку важко розповісти в декількох словах. Туризм насичений подіями, і щоб по-справжньому відчути це – треба побувати в горах, вдихнути на повні груди свіже гірське повітря.
НАЙСВІЖІШІ НОВИНИ ДЕРЖАВИ, ОБЛАСТІ ТА РАЙОНУ НА SEMENIVKA.COM.UA
1969-й
4 стор.