Щотижнева громадсько-інформаційна газета
№29 (343) П’ЯТНИЦЯ
1 серпня 2014 року
2 серпня – День Повітряно-десантних військ
ШЛЯХ ДЕСАНТНИКА В НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ НА ЗЕМЛІ
Усього скуштували люди його покоління, та, мабуть, найбільше було в їхній долі гіркого. Кажуть, що в пам’яті найдовше зберігаСамійлівну Полторак, Дмитра Феються роки дитинства, юності… доровича Вагнія, Галину Омелянівну Колісник, Івана Кузьмича Пасічника, Ніну Іванівну Янчу та інших, хто сіяв у юних душах добре, мудре, вічне, передаючи школярам не лише глибокі знання, а й кращі людські якості. У свої 72 роки Іван Андрійович пам’ятає всіх своїх шкільних друзів, однокласників Миколу Гончарова, Валерія Кравця, Володимира Кайдаша, Ольгу Аношину, Людмилу Криворучко, Федора Черненка, Ваню Гудзя, Віру Папушу, Тамару Москаленко, Леоніда Криворучка, Федора Черевка, Віру Сиротенко, Галину Стадник, Володимира Петраша, Петра Шкарупу, Віктора Петрушенка, Валентину Гусак, Ваню Завгороднього, братів Анатолія і Сергія Лутів та інших. Тож, неІван Андрійович Хіміч зважаючи ні на що, через кожні народився 12 квітня 1942 року. п’ять років Іван Андрійович поспіЙого дитинство було, як скупа ма- шає на зустріч зі своїм дитинстчуха, і холодне, і голодне, і стра- вом, юністю – однокласниками. Нерозлучною трійкою їх називашне. Засинав не під материнську колискову пісню, а під виття мін, ли в школі: Іван Хіміч, Петро Червибухи снарядів. Сім’я щодня бо- нов, Віктор Ткачук. Перший – деролася за існування, животіючи в сантник, другий – ракетник, трепідвалі одного з будинків, що в тій – авіатор. На жаль, Віктор районі Веселоподільського цук- Анатолійович уже за межею життя. розаводу в Семенівці. Починаючи з сьомого класу, в Свій перший похід у країну знань Іван розпочав із Семенівської по- житті Івана Хіміча відбувся величаткової школи. Це було 1 вересня кий перелом, як він сам гово1950 року. А програму другого рить. З’явилася людина, яка докласу вже опановував у Семенів- корінно змінила всю подальшу ській СШ 2, яка на той час роз- долю юнака. Це вчитель фізкупочала своє функціонування в мі- льтури Трохим Трохимович Бутенко. У Івана почалося захоплюкрорайоні цукрозаводу. Радість родини була безмеж- юче спортивне життя, проявилиною, коли після кількарічних безу- ся таланти. За короткий проміспішних клопотань їм усе ж таки жок часу Іван Хіміч стає знамевиділили щось схоже на житлову нитим, виборов звання кандидаплощу в 10 квадратних метрів на та в майстри спорту з волейбочотирьох у сірому, неприглядно- лу, виконав нормативи І, ІІ і ІІІ дому зовні і з середини будинку по рослих спортивних розрядів із вулиці Транспортній, 62 в районі стрільби з малокаліберної зброї підприємства по відгодівлі ВРХ, та багатьох видів королеви спопоруч із жомовою ямою цукроза- рту – легкої атлетики. У 10 класі у юнака появилась воду. Щоденно малий Іван без нагадувань добував їжу з одноліт- мрія стати військовим. Після виками. Діставали з-під снігу колос- пускного вечора відвіз докумеки пшениці, недокопаний пізньої нти для вступу до Чугуївського осені буряк, рили мерзлу карто- авіаційного військового училища. Доки готувався до вступних плю, якщо дозволяли охоронці. Шкільне навчання Іван сприймав екзаменів, прийшло повідомленбез захоплення, не віддаючи пе- ня про те, що училище розфорреваги жодному предмету. Про- мували, а документи його, навіть те і сьогодні, через роки і відстані, не спитавши згоди, переслали в з особливою теплотою і вдячні- Рязанське піхотне училище, в стю він згадує свою першу вчи- якому у 1960 році юнак і розпотельку Тетяну Миколаївну Діден- чав тернистий шлях до військоко, вчителів Андрія Мусійовича вої кар’єри. Як дізналися курсаДемченка, який ходив завжди по нти згодом, училище було засекласу з довгою лінійкою в руках, кречене і готувало офіцерів-дейого незмінною помічницею, Ти- сантників. У перші роки навчанхона Андрійовича Божка, Лідію ня було надзвичайно важко.
Проте у спорті Іванові не було рівних. Це був його головний козир. Адже училище готувало майбутніх офіцерів ПДВ, справжніх чоловіків, еліту, які вміли носити зі смаком, по-модному не лише голубий берет і тільняшку, а й досконало володіти прийомами самбо, багатьох східних єдиноборств, усіма видами зброї, наукою перемагати. Словом, в училищі були всі умови для перевірки особистого запасу міцності. У пам’ятному для Івана 1964 році у званні лейтенанта він успішно закінчив вище повітряно-десантне командне училище – одне на весь колишній СРСР. Відтоді минуло 50 років. Досі в пам’яті Івана Андрійовича його перший стрибок з парашутом з аеростата з висоти 400 метрів. Вивалився, як лантух з просом, довго приходячи до тями. За роки служби в ПДВ на рахунку гвардії полковника Івана Хіміча 516 стрибків із парашутом, удень і вночі, в лютий мороз і неймовірну спеку, на лісові масиви, водне дзеркало, непрохідні болота і непролазні хащі із зброєю і повною викладкою. Десантувався з усіх видів літальних апаратів вітчизняного виробництва з висоти від 150 метрів до
5000 з різними затримками в часі розкриття купола парашута (так звані тривалі затяжні стрибки). Така деталь. Якщо зазирнути в ранець десантника, то можна побачити там найрізноманітніші речі, призначення окремих з них відоме лише самому воїну. І якщо зважити всю його амуніцію, все, що несе на собі десантник, то вийде не один десяток кілограмів. Тому не випадково серед особового складу ПДВ напівжартома і всерйоз побутує приказка «Десантник після стрибка – три хвилини орел, усі інші хвилини і години після приземлення – верблюд». І не дивно, адже десантники – це особливий тип людей. Ними стають лише люди великої сили волі, фізично витривалі, високих морально-бойових якостей. Уся їх армійська служба проходить під куполом парашута, незалежно від віку і військового звання. Десантник – це дуже важка чоловіча робота, помножена на величезну силу волі. Недаремно сказано: «Є десантні війська, і не існує ніяких проблем виконання будь-яких завдань». Життєвим кредо Івана Андрійовича стали слова десантного братства: «Ніхто, крім нас». Нести службу йому довелося у
Пскові, від командира підрозділу до начальника штабу полку. У 1974 році він стає слухачем Московської військової академії імені Фрунзе, яку успішно закінчує у 1978 році. Уже в 1980 році призначається командиром повітряно-десантного полку в Костромі. А в 1983 році доля закидає його в Афганістан начальником повітряно-десантної дивізії. Два роки перебував він у страшному пеклі війни, щохвилини дивлячись смерті у вічі. Двічі був тяжко поранений. За мужність і військову доблесть, проявлену при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан, був нагороджений орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Нагороджений також орденом «За службу Родине» ІІІ ступеня і 20 медалями. У 1985 році Іван Андрійович Хіміч призначається командиром окремої повітряно-десантної штурмової дивізії в Германії, де на той час знаходився обмежений контингент радянських військ. У 90ті роки доля закидає його знову далеко від Батьківщини, в Анголу, радником командуючого у воюючій африканській країні. За роки служби довелося брати участь у масштабних військових стратегічних навчаннях «Днепр», «Двина», коли в повітря одночасно десантувалося 7 тис. бійців повітряної піхоти, бойових побратимів-десантників. Таке не забувається ніколи. Двічі брав участь у святкових парадах на Красній Площі в Москві, очолюючи під знаменом одну з кращих повітряно-десантних дивізій. Іван Андрійович має чудову родину. Разом з вірним другом, надійним товаришем, помічником, порадником – дружиною Ніною Лукінічною виростили трьох красунь-доньок Анжеліку, Альону і Наташу. Усі троє здобули вищу освіту. Є три внуки: Богдан, Володимир і Оксана, гордість і любов дідуся й бабусі. Оксана цього року закінчила школу із золотою медаллю. Після увільнення в запас Іван Андрійович з Ніною Лукінічною повернулися на Полтавщину. Проживають у центрі Миргорода у власному красивому будинку. Дружина безмежно закохана у квіти, а Іван Андрійович полюбляє із спінінгом порибалити на річці Хорол. Щороку 2 серпня Іван Андрійович Хіміч, гвардії полковник повітряно-десантних військ, святкує своє професійне свято. Земляки-семенівці вітають його зі святом аеромобільних військ, бажають чистого, безхмарного неба, здоров’я, миру, злагоди і благополуччя в родині. Валерій ЗІНЧЕНКО. Фото із сімейного архіву.
НАЙСВІЖІШІ НОВИНИ ДЕРЖАВИ, ОБЛАСТІ ТА РАЙОНУ НА SEMENIVKA.COM.UA